Мереживо людських доль

Царство спогадів

У радіоприймачі вже вдруге за ранок звучала одна й та сама сама пісня про осінь. Марта підійшла до старого маминого дзеркала, і закинула волосся назад. Розглядаючи себе, вона ледь чутно підспівала невідомій співачці: «Як відлітають в дальній вирій журавлі». Ставши біля дзеркала вона не відривала очей від свого зображення. «Не можу повірити, невже в мене є сиве волосся? А може привиділося? Мені ж тільки тридцять сім… Все не так. Ось і осінь підкралася непомітно в душу. Іній вплівся у волосся. А колись у цій душі цвіла весна. І як цвіла, ох!

Марта взяла до рук стару газету, і, пролиставши, відклала на стіл. Куди себе діти і що робити весь день — не знала. А день такий довгий. Ось зараз тільки восьма ранку, а здається, що вже перекотило за полудень. Коли щодня ходила на роботу, єдиною мрією було виспатись, або, по крайній мірі, не вставати з ліжка раненько. А сьогодні, коли така можливість є, зірвалася о шостій, і ходить по хаті без діла. Можна було б у сад піти, позагрібати листя. Можна було б прибрати в хаті, але й ця програма дня була жінці не по душі. Ще буде на все час, ще буде…

Після десяти років праці без відпусток, і майже без вихідних, Марта в душі навіть була рада, що її звільнюють. Вона могла б вдатися до хорошого юриста, і відстояти своє робоче місце, але вона цього не зробила. Самій не вірилось, що у такої «гострозубої акули» змогли так легко відбити «посаду». А, просто директор заводу захотів мати під рукою молоденьку коханку. Вона й прийшла на секретарське місце Марти. А Марта стала йому не потрібною. Міг би все пояснити. Вона б зрозуміла — не дурна ж. Вона ніколи не була чванливою бабою. Навіщо йому було видумувати якесь скорочення?

А може все ж, десь там, у глибині його товстого тіла є й совість? Хоча, за роки роботи з ним, Марта чомусь її не помічала. Та як би мав совість, то не звільнив би. Але напевно воно й на краще?

Роздумуючи про останні події Марта відхилила двері до сіней. Звідти велика дерев’яна драбина вела на горище. «Ох, і давно ж я тут не була…»

Вона, піднявшись на кілька щаблів, штовхнула дверцята і увійшла. Вдихнувши на повні груди гіркуватого аромату сухого полину впереміш з мелісою, очі налилися сльозами. Мами не стало рік тому, а повсюди її руки. Всюди так чисто, акуратно, до ладу. Мама любила, щоб все було гарно.

Марта підійшла до старої етажерки в кутку горища, саме над верандою. Ще з дитинства цей закуток був її улюбленим місцем. Вона частенько приходила сюди побути на одинці з собою, помріяти. Декілька разів переховувалась від материнського покарання за дитячі огріхи. Мaртина мати завжди знала, що доньку можна знайти саме там, але ніколи не видавала себе. А коли Марта стала старшою, і у неї були якісь перші юнацькі розчарування, вона також бігла на горище, сідала в старе крісло-гойдалку напроти малесенького віконця, і мовчки лила сльози за єдиним чоловіком, якого кохала все життя. За Миколою Мельником.

Жінка підійшла до «бездверої» від старості шафи, набитої різними паперами: вицвілими від часу книгами, ще радянськими журналами та газетами. Навіщо мати це все зберігала? Марина сама не розуміла, бо була із тих, які нічого старого вдома не зберігають. Навіщо перев’язувала газети радянських часів і книги про «комуністичні подвиги» мотузками, і берегла на горищі? А може вона боялася розлучатися зі спогадами? А може у тих книгах була мамина молодість, життя її епохи? Хоча…хіба ж то можна було назвати життям? Рабство, тай годі…

Марина шарпнула на себе ручку маленької шухлядки, яка вперто не хотіла відчинятися. «А що у нас тут?»

Після третьої спроби шухлядка вистрибнула зі свого місця, і залишилася у руці Марини, виплеснувши на землю три купки листів у старих пожовклих конвертах, перев’язаними рожевими стрічечками. «Що це? Невже мати і їх берегла? Скільки років минуло… А з рештою, це вже не має ніякої важливості. Микола тільки спомин…»

Марта, затамувавши подих, позбирала з вимащеної глиняною долівки листи. Глянула на конверти. Так. Це були вони. Ті самі листи, які вона два роки отримувала від Миколи, свого коханого хлопця, з армії. Розв’язавши не тугий ґудзок, вона розкрила першого листа.

«Доброго дня, моя дорога, найкраща дівчино у світі! Ось і минув перший тиждень мого солдатського життя. Я дуже сумую за тобою, не знаю, як я витримаю два роки. Але якщо ти мені будеш часто писати, то вони пролетять скоріше. А знаєш, за хорошу службу у відпустку пускають…через рік. Ти чекатимеш, правда? Я тебе дуже сильно кохаю. Ночами ти мені снишся, часом навіть чую твій голос. Ти не сумуй. Я ще при нагоді напишу. А зараз мені треба йти. Чекаю листа від тебе. Сумую. Міцно тебе обіймаю. Твій Микола!»

«Мій Микола, — прошепотіла, з ноткою сарказму, Марта, — був моїм, тай загув…»Вона вийняла другого листа

«Дорога моя Мартусю! Ти пробач, що давненько не писав. Був на навчаннях, вже не погано стріляю. А ще, я бачив справжню ракету. Ти знаєш, а у мене вже є друзі, навіть із Казахстану і Білорусії. Непогані хлопці, веселі та дружні. Та що я все про себе. Як ти? Чи сумуєш за мною? Я дуже сумую, дуже. Я навіть не знаю, чи зміг би жити без тебе. Я навіть не хочу про таке думати. Ти тільки чекай мене, тільки дочекайся… Цілую. Твій Микола».

Марта стиснула в руці листа і витерла сльози: «Тільки дочекайся. А я… я й чекала. Ще й як чекала…»

Вона перечитувала лист за листом і у кожному були слова кохання. В кожному була надія на спільне майбутнє. Непомітно і остання купка листів розтала в руках Марти, і вилилася сльозами. Очі пекли. За якусь годину Марта пережила два роки розлуки з коханим, пережила надію, віру…і зраду… ще раз. В руках залишився останній лист, той самий. «Не буду його читати. Навіщо? Щоб ще раз себе поранити? Хоча, що вже може бути болючіше за незагоєну рану двадцятирічної давності?»

«Привіт, Марто! Те, що прочитаєш зараз, буде для тебе неприємним, але ти повинна знати. Так сталося, що тут у мене є дівчина. Вона вагітна… сама розумієш. Я її не кохаю, але й не залишу. Ми скоро одружимось. Я залишаюся в цьому місті. Раз долі так завгодно, нам краще ніколи більше не зустрічатися. Прощай!»

Сльози хлинули із очей жінки. «Вагітна! Господи-и-и! Чому то була не я, а вона? — той страшний день, коли отримала цього листа вернувся перед очі. — Це ж мені було суджено подарувати йому первістка. Це була моя мрія, моя!»

Марта зайшлася слізьми. Плакала довго, голосно. Плакала від спогадів, давньої зради, і сьогоднішньої самотності. Ще до вчорашнього дня робота була тим єдиним, хто заповнював весь її час, хто заповнював бездну самотності. А що тепер? Кому вона потрібна. Ні чоловіка, ні дітей, ні мами…нікого… Одна!!! Жінка зім’яла у руці листа, і шпурнула далеко від себе. «Боже, дай мені сили не думати. Нічого тепер не зміниш».

Погляд Марти помітно ставав чіткішим. Сльози підсихали, але серце все ще боліло, як і раніше. Цей біль напевно не вщухне ніколи. Вона вже й пожалкувала, що полізла на горище. Пожалкувала, що пережила все знову. У животі бурчало від голоду і нервів. ЇЇ трясло, мов у лихоманці. Такого з нею давно не було, навіть, коли на роботу заявлялися «незвані гості» з перевіркою, вона була куди спокійніша.

Опираючись на старі дерев’яні перекладини Марта йшла до виходу. Досить бродити у цьому царстві спогадів, досить робити собі боляче. «Зараз ущипну з пучків трохи м’яти і меліси, заварю духмяного чаю, всядуся перед телевізором, може й думи відступлять, — подумала жінка і потягнулася рукою до в’язанки сухих трав, — а це що?» З перекладини прямо під ноги упав якийсь пакунок. Що це? Мамина хустина? Марта потрясла пакунком, у ньому щось задзвеніло. «Що за день? В кожній шафі по скелету!» — пробурчала вона, бо не мала ніякого бажання знайти й тут щось неприємне для себе, та все ж розмотала хустину. Там була стара, уже заржавіла коробочка з-під халви «Білочка»».

Вона її добре пам’ятала. Колись давно, вона, маленькою дівчинкою, дуже любила розглядати малюнок на ній. А нині їх вже й не видно… Час не щадить нікого і ніщо.

Марта присіла на сходинку драбини, відчинила коробку і висипала все, що було у ній, собі на коліна. Якісь дрібнички: ґудзики, шпильки для волосся, і листочок із блокноту з якимись словами. Букви зовсім вицвіли, прочитати було не можливо.

«А це що тут робить? Це ж… — Марта тремтячими руками протерла образок від пилюки. Це був той самий, якого її мати зашила в кишеню Миколової куртки проводжаючи його в солдати. Своєї мами у нього не було, тому мати Мартусі була йому, як рідна. — Як… він… сюди… потрапив…?» — ледь прошепотіла вона.

Марта збігла по драбині вниз, відчинила двері, щоб впустити в темні сіни трохи світла. Вона розвернула образок, і вдивляючись в кожну літеру, почала розбирати слова на зворотній стороні. Це був почерк Миколи, якась адреса, а внизу номер телефону.

Як це могло бути? Вона не пригадувала, щоб колись Микола давай їй свою нову адресу. Чому вона записана тут, навіщо? Адже в останньому листі він просив її більш про нього не згадувати. А потім Марта переїхала в столицю, і більше вони не перетинались. Останнім часом, так, з цікавості, шукала його в соціальних мережах, але безрезультатно. А тут ця адреса… Невже мати щось знала? Невже вони листувались? Але ж мама за двадцять років ніколи навіть не натякнула про нього.

«Не розумію нічого».

У голові була тисяча запитань. Шкода, що мами вже немає, вона зараз дала б відповідь на багато із них.

— З приїздом, Мартусю! Ти надовго? — відхиляючи стару обдерту хвіртку на подвір’я увійшла тітка Юстина, сусідка, і найближча подруга Мартиної матері. Враз, глянувши на образок, очі Юстини налились слізьми. Вона зніяковівши запитала, — ти його знайшла? Знайшла Миколу? Мати твоя так і не відважилась тобі сказати…

— Чого не відважилась сказати, — перервала Марта Юстину, — що Микола мене зрадив? Так я ж і без мами знала. Він писав. Я змирилася, тітко, що вже тепер згадувати?

— Та ні, Мартусю, ні. Тут все багато складніше, — хитаючи головою, продовжувала Юстина. — Ось, слухай…

Перед очима пливла дорога: поля, машини, поїзди. Марта влетіла до військового шпиталю і зомліла: перед нею, в інвалідному кріслі сидів безногий чоловік — той самий, якого вона колись відпровадила до армії, і обіцяла чекати. Той самий, навіть ще красивіший, тільки волосся у нього було білим-білим, а очі сумними.

— Привіт, Колю! — тихенько прошепотіла Марта, не стримуючи сліз. — Ось ми одне одного й дочекались…