Мерзенна сила

1

— Здається, то найгірший сон із усіх, — сказала Джейн. Був ранок, і вона сиділа у блакитній кімнаті разом із господарем і Ґрейс Айронвуд.

— Так, — кивнув господар, — доки не почалася справжня боротьба, вам, мабуть, найважче.

— Мені наснилося, ніби я в якійсь темній кімнаті, — заходилася розповідати Джейн. — Там стояв дивний запах і безперервно щось тихенько гуділо. Потім засвітилося світло, але не дуже ясне, і я довго не могла збагнути, на що дивлюся. А коли нарешті збагнула… словом, довелося зробити неабияке зусилля над собою, щоб не прокинутися, бо я подумала, що бачу обличчя, яке висить у повітрі просто переді мною. Розумієте, не голову, а саме обличчя. Я бачила бороду, ніс, очі — хоча ні, насправді очей не було видно, їх закривали темні окуляри, — але над очима, здавалося, немає нічого… Принаймні, так здавалося спочатку. Та коли я звикла до того тьмяного світла, то страшенно перелякалася. Подумала було, що те обличчя — то маска, причеплена до чогось схожого на чималу кулю, але потім мені здалося, що то радше людська голова в якомусь тюрбані… Даруйте, з моїх слів, напевно, нелегко щось зрозуміти. Отже, то була голова, але верхньої частини черепа в неї не було, а зсередини… зсередини ніби щось википало, вивалювалося назовні… Словом, з черепа вилазила якась маса, обгорнута тонкою прозорою плівкою або чимось подібним, але такою дуже тоненькою плівкою, крізь яку все видно. Я бачила, як та маса тремтить і сіпається, і хоч була налякана мало не до смерті, але, пам’ятаю, подумала: «Убийте ж її, убийте! Не можна її так мучити!» Але ця думка відразу й зникла, адже я була певна, що та голова все одно так чи інакше мертва. Шкіра на обличчі мала зеленкуватий відтінок, рот був широко роззявлений і зовсім сухий… І я отак досить довго розглядала ту голову, аж доки не побачила, що насправді вона не висить у повітрі, а прикріплена до якоїсь чи то підставки, чи полички, словом, до чогось такого, а знизу, тобто з-під шиї, щось звисає. Тобто у неї була шия і навіть щось схоже на комір, а нижче — нічого: ні плечей, ні тіла… Тільки щось висіло. Пригадую, уві сні я подумала, що це, певно, якась така нова людина, котра має тільки голову і кишки, бо спочатку мені здалося, що то звисають нутрощі. Та невдовзі я, сама не знаю як, здогадалася, що там унизу все штучне: такі тоненькі гумові трубки, і подібні на колби скляні посудини, і щось металеве… Навіщо це все, я не розуміла. Всі ті трубки зникали в стіні. Минуло ще трохи часу, і тоді нарешті щось почало відбуватися…

— З вами все гаразд, Джейн? — спитала панна Айронвуд.

— Так, дякую, — відповіла Джейн. — Просто, знаєте, розповідати все це не дуже приємно. Так от, зненацька у голови з рота пішло повітря — ніби хтось запустив двигун, — з таким сухим, скрипучим звуком. Потім це повторилося ще раз і ще раз і зрештою перейшло у ритм — пуф, пуф, пуф… голова ніби дихала. Далі я побачила — це було так жахливо! — що з рота в неї капає слина. Знаю, це звучить по-дурному, але мені навіть стало трохи шкода ту голову, адже рук вона не мала і не могла витертися… Дурниця, звичайно, але саме це спало мені тоді на думку. Тим часом голова стала начеб оживати і навіть облизала собі губи. У мене було таке враження, ніби хтось відлагоджує машину, щоб подивитися, чи нормально вона працює… Розумієте, це виглядало так, немов та голова жива — і водночас слина в неї з рота капає на якусь зашкарублу, геть мертву на вигляд бороду… Далі до кімнати увійшло троє людей, усі з голови до п’ят у білому, в масках; йшли вони дуже обережно, от наче коти по даху. Перший був невисокий і дуже огрядний, другий — довготелесий і кістлявий, а третій… — тут Джейн мимоволі затнулася, — третій… думаю, то був Марк… тобто мій чоловік.

— Ви цього не певні? — спитав господар.

— Певна, — відповіла Джейн. — То був Марк. Я впізнала його ходу. І бачила його черевики. І чула голос. Я певна — то таки був Марк.

— Вибачте, — перепросив її господар.

— Потім усі троє підійшли ближче, стали перед головою і вклонилися їй, — повела далі Джейн. — Важко сказати, чи та голова на них дивилася, бо очі ховалися за окулярами. Вона продовжувала так само ритмічно випускати повітря, ніби дихала… а тоді заговорила.

— Англійською? — спитала Ґрейс Айронвуд.

— Ні, французькою.

— І що ж вона сказала?

— Я не дуже знаю французьку, тому всього не зрозуміла… і потім, говорила вона дивно, такими короткими фразами — ніби людина, якій бракує повітря, — без жодної інтонації. Ну й, звісно, не могла рухатись так, як це робить людина, коли говорить.

— Ви зрозуміли хоч щось?

— Небагато. Той огрядний, здається, відрекомендував Марка, і голова щось йому сказала, а він спробував відповісти. Його я зрозуміла легко, бо він розмовляє французькою не краще за мене.

— І що він сказав?

— Що зробить це через кілька днів, якщо зможе.

— І все?

— Майже. Розумієте, Марк не міг усього цього довго витримувати… я знала, що він не зможе. Пам’ятаю, уві сні я, наче остання дурепа, все хотіла до нього заговорити, бо бачила, що його нудить, що він ось-ось зомліє. Здається, я навіть намагалася крикнути тим двом: «Він же зараз впаде!». Але, звісно, не змогла. Потім вони забрали його геть з тієї кімнати.

Кілька секунд усі троє мовчали.

— Отже, це все? — озвалася панна Айронвуд.

— Так, — відповіла Джейн, — це все, що я пам’ятаю. Далі я, мабуть, прокинулася.

Господар глибоко зітхнув.

— Що ж, — мовив він, поглянувши на панну Айронвуд, — картина стає щораз яснішою і яснішою. Мусимо негайно скликати нараду. Всі вдома?

— Ні, доктор Дімбл поїхав до Еджстоу, в нього сьогодні учні. Повернеться ввечері.

— Отже, ввечері й зберемося. Будь ласка, підготуйте все потрібне. Господар трішки помовчав, а тоді повернувся до Джейн і мовив:

— Боюсь, вам зараз дуже нелегко… йому ж іще важче.

— Маєте на увазі Марка?

— Так. Не гнівайтесь на нього, йому справді погано, дуже погано. Якщо ми зазнаємо поразки, то погано буде всім. Якщо переможемо — врятуємо і його, він не зайшов іще надто далеко. — На якусь хвилю господар знову змовк, а тоді посміхнувся і додав: — Ми тут, знаєте, звикли вже непокоїтися через чоловіків. Чоловік Айві, наприклад, зараз у в’язниці.

— У в’язниці?

— Так — через звичайну крадіжку. Але він добрий хлопець, з ним усе буде гаразд.

Хай яким страшним і жахливим видавалося Джейн становище, в якому опинився Марк (її мало не млоїло, коли вона пригадувала собі побачене вві сні), власне той жах надавав усьому цьому і відтінку певної величі й таємничості. Тож коли її чоловіка раптом порівняли з простим в’язнем, який до того ж потрапив за ґрати через банальну крадіжку, вона аж почервоніла від образи, проте не сказала нічого.

— І ще одне, — вів далі господар. — Сподіваюсь, ви розумієте, чому я не запрошую на нараду і вас.

— Звісно, — відказала Джейн, хоч насправді нічого не розуміла.

— Бачите, МакФі вважає, що, почувши наші думки і гіпотези, ви мимоволі перенесете їх у свої сни, і це позбавить їх, так би мовити, доказової цінності. З ним важко сперечатися. Він — наш скептик, а це дуже важлива місія.

— Так, я все розумію, — кивнула Джейн.

— Ясна річ, мова тільки про наші здогади, про те, чого ми ще напевне не знаємо, — уточнив господар. — Отже, вам не можна чути, як ми розмірковуватимемо над тими чи іншими епізодами з ваших снів. Що ж стосується всього іншого, наприклад, передісторії нашої спільноти, то тут у нас немає від вас жодних таємниць. МакФі наполягає, що розповісти вам усе це повинен власне він, бо вважає, що ми з Ґрейс будемо недостатньо об’єктивні.

— Розумію.

— Мені б дуже хотілося, щоб МакФі припав вам до душі. Він — один із моїх найдавніших друзів. Якщо ми програємо, він виявиться найкращим з-поміж нас усіх; справді, у битві, якій судилося закінчитися поразкою, кращого товариша годі й бажати. Якщо ж ми візьмемо гору… навіть уявити собі не можу, що він тоді зробить.

2

Наступного ранку Марк, ще не розплющивши очей, відчув, що його страшенно болить голова — особливо потилиця. Пригадав собі, що, вийшовши разом із Філострато і Стрейком в ту першу кімнату, впав навзнак і вдарився об підлогу… а тоді, за словами одного поета, «відчув у себе в голові набряк запалений і понівечений — то була пам’ять». Але ні, ні… це ж неможливо, в таке годі повірити хоч би й на хвилину… та воно саме розвіється, щойно він повністю прокинеться. Абсурд і тільки. Якось у гарячці йому примарилася передня половина коня, що бігала собі по полю, хоч не мала ні тулуба, ні задніх ніг; то виглядало дуже смішно і водночас дуже страшно — аж мороз дер по спині. Щось подібне було й тут. Голова без тіла. Голова, яка говорить, коли в сусідній кімнаті відкручують краник і подають їй повітря та штучну слину… Тут голова у нього розболілася так сильно, що думати далі стало просто неможливо.

Та все ж Марк знав, що це — правда, просто не міг, як то кажуть, цього «подужати», а тому відчував пекучий сором, адже дуже хотів, щоб його мали за сильного, витривалого чоловіка. Словом, йому хотілося бути «сильним», але позитивні якості, що їх він загнав кудись у найдальші закамарки своєї свідомості, й далі жили в ньому — нехай навіть під машкарою тілесної слабкості. Марк схвалював вівісекцію, але ніколи сам нею не займався. Вважав, що деякі суспільні класи слід поступово ліквідувати, але ніколи не бачив на власні очі, як дрібного крамаря відправляють до робітного дому або як на холодному горищі зустрічає свою смертну годину старенька гувернантка, котра вже десять днів не мала ні рісочки в роті.

А тим часом треба ставати і думати, як бути з Джейн. Мабуть, доведеться все ж привезти її сюди, у Белбері. Він не пам’ятав, коли саме прийняв таке рішення. Отже, треба її привезти — щоб урятувати своє життя. Від усіх тривог і переживань, пов’язаних із тим, щоб закріпитися в колі обраних чи отримати в інституті посаду, не зосталося й сліду. Тепер ішлося вже про життя і смерть. Якщо він їх не послухає, його просто вб’ють, можливо, обезголовлять… Господи, хоч би вони й справді порішили той страхітливий, тортурований кавалок плоті з обличчям, який стоїть там на підставці і розмовляє, коли їм заманеться… Всі страхи у Белбері — бо тепер він уже переконався, що тут кожен, окрім хіба верхівки, повсякчас труситься з ляку, — були тільки відображенням того головного, найбільшого страху. Так, треба привезти Джейн; йому їх не побороти.

Треба пам’ятати, що у Марковій свідомості не закріпилася надійно жодна-жоднісінька благородна думка — байдуже, християнська чи поганська у своїй сутності. Освіту він здобув не класичну і не технічну — скажімо, просто «сучасну», відтак його оминули і високі гуманістичні ідеали, і сувора абстрактність наукового підходу; поза тим, йому був чужий як аристократичний гонор, так і селянська кмітливість. Словом, Марк легко гнувся туди, куди дув вітер, умів гарно говорити про те, що не вимагало особливих знань (під час навчання йому найкраще вдавалися твори на загальні теми), і перший же натяк на реальну загрозу для життя просто збив його з ніг і приголомшив. Голова боліла жахливо, до горла підступала нудота… На щастя, тепер у нього в кімнаті була пляшка віскі. Кілька чималих ковтків — і він зумів-таки якось поголитися і вдягнутися.

На сніданок Марк запізнився, але особливого значення це не мало, бо йому все одно не вдалося б проковтнути ані шматочка. Тож він тільки випив кілька філіжанок чорної кави і подався до сусідньої кімнати писати листа до Джейн. Довго сидів у задумі, мало не механічно вимальовуючи казна-що на аркуші промокального паперу. Тепер, коли дійшло до діла, йому здавалося, що написати такого листа просто неможливо. І взагалі, навіщо їм Джейн? До голови лізли якісь безформні страхи. Ну чому саме Джейн?! Що вони з нею зроблять — поведуть до глави? Чи не вперше у житті в серці у Марка зблиснуло щось схоже на промінчик чистої, безкорисної любові: краще б уже він взагалі на ній не одружувався — тоді вона не виявилась би втягнутою в усе це жахіття, на яке, мабуть, перетвориться тепер його життя.

— Здоров, Стадоку! — гаркнув хтось у нього за спиною. — Що, пишемо до дружиноньки, га?

— Чорт! — підскочив на кріслі Марк. — Мені аж ручка з рук випала!

— То підніми її, синку, — порадила Фея, всідаючись на край столу. Марк прислухався до поради й далі сидів, не підводячи догори очей. Чи не вперше після школи, де до нього частенько чіплялися та приставали інші учні, він знову відчув, як це — всіма фібрами душі когось ненавидіти… і водночас боятися.

— В мене для тебе кепські новини, золотце, — мовила Фея, трохи помовчавши. У Марка мало не вискочило з грудей серце, і вона додала: — Спокійно, ти ж усе-таки чоловік, Стадоку.

— Що за новини?

Фея відповіла не відразу; Марк знав, що вона уважно стежить за ним, немов музикант, котрий перевіряє, як реагує інструмент на доторки до струн.

— Непокоїть мене твоя дружинонька, ось що, — озвалася врешті-решт вона.

— Про що це ви?! — різко звів очі вгору Марк. З кутика рота у Феї стриміла чорна сигара — як завше, незапалена, — але в руках уже ледь чутно торохкотіла коробка сірників.

— Я заглянула було до неї — ясна річ, суто заради тебе, — сказала вона. — Подумала, що в Еджстоу тепер, гм, не надто спокійно…

— Що з нею?! — скрикнув Марк.

— Ш-ш! — цитьнула на нього Фея. — Ти ж не хочеш, щоб нас усі почули?

— Ви можете сказати мені, що з нею таке?

Якусь мить вона мовчала, а тоді запитала:

— Ти добре знаєш її родину?

— Чудово знаю. До чого тут це?

— Просто… трохи дивно, розумієш… і по материнській лінії, і по батьківській?

— Та до чого тут це, чорт забирай?!

— Ну-ну, тільки без грубощів, золотце, я ж роблю для тебе все, що можу. Просто мені здалося… бачиш, коли я до неї забігла, вона поводилася дуже, дуже дивно.

Марк добре пам’ятав розмову з дружиною того ранку, коли він їхав до Белбері, і Феїні слова викликали в нього новий приступ страху. А раптом ця зміюка говорить правду?

— Що вона вам сказала? — запитав він.

— Послухай моєї поради, Стадоку: якщо з нею коїться щось не те, вези її сюди — що швидше, то краще, — мовила Фея. — Тут її принаймні як слід доглянуть.

— То що вона сказала?

— Знаєш, мені, наприклад, не хотілося б, щоб хтось із моїх близьких потрапив до еджстоуської божевільні… особливо тепер, коли ми ось-ось отримаємо надзвичайні повноваження і зможемо використовувати тамтешніх пацієнтів для своїх експериментів, тобі ж це відомо. Поглянь-но сюди… якщо ти підпишеш ось цей бланк, я відразу по обіді поїду до міста і ввечері привезу її до Белбері.

— І не подумаю. Ви ж так і не сказали, що з нею.

— Та я намагаюся, але ти мені не даєш. Так от, вона все торочила про те, буцім хтось чи то вламався до вашого помешкання, чи то перестрів її на станції — важко зрозуміти, де саме, — а далі щось у неї випитував, припікаючи при цьому сигарою… Потім вона, як на те, помітила у мене сигару і — уяви собі! — стала кричати, що то я на неї напала. Звісно, мені залишалося тільки забратися геть.

— Я негайно їду додому, — рішуче сказав Марк, підводячись з-за столу.

— Ти ба, який прудкий! Нікуди ти не поїдеш, — заявила Фея, і собі встаючи.

— Не поїду?! Та якщо все це правда…

— Не будь дурнем, золотце, — мовила Фея. — Послухай мене, я знаю, що кажу. Ти й так уже у вельми непростому становищі. Якщо ти зараз відлучишся без дозволу — все, вважай, тобі кінець. Так що краще підпиши бланк, а я поїду і привезу її сама. Це найкраще, що ти зараз можеш зробити.

— Таж ви щойно самі сказали, що вона вас бачити не може!

— Ну, як по правді, це не така вже й проблема. Звісно, якби її так не перекосило, все було б набагато простіше… Послухай, Стадоку, може, твоя дружинонька просто ревнує?

— До кого — до вас?! — кинув Марк, навіть не намагаючись приховати відразу, і повернувся до дверей.

— Ти куди? — різко запитала Фея.

— До Візера, а тоді — додому.

— Зачекай, краще цього не роби, інакше ми з тобою посваримося всерйоз і надовго. Сам подумай, ворогів у тебе і так уже вистачає…

— Та йдіть ви до дідька! — не витримав Марк.

— Стій, Стадоку! — крикнула Фея. — Зачекай! Не будь ідіотом!

Але Марк був уже у вестибюлі. Всі сумніви стосовно того, що робити далі, зникли. Спочатку — до Візера, проте не питати дозволу, а просто заявити, що він їде додому, бо у його дружини серйозні проблеми зі здоров’ям, і відразу вийти з кабінету — заки той встигне щось відповісти. Як усе складеться далі, наразі важко було сказати, але тепер це не мало особливого значення. Тож Марк одягнув плаща і капелюха, хутко піднявся сходами і постукав у двері кабінету заступника директора.

Відповіді не було, проте Марк помітив, що двері зачинені не зовсім щільно, а трішки штовхнувши їх і зазирнувши досередини, побачив, що Візер сидить у кріслі спиною до дверей.

— Я перепрошую, сер, — мовив він. — Можна вас на хвилинку?

Заступник директора не відізвався.

— Перепрошую, — повторив Марк голосніше, проте Візер ані не озвався, ані навіть не ворухнувся. Марк трохи повагався, а тоді переступив поріг. Обійшов довкола столу, глянув на господаря й на мить утратив дар мови: йому здалося, наче перед ним — труп. Утім, вже за секунду стало зрозуміло, що це не так. В кабінеті було зовсім тихо, і він виразно чув дихання Візера; той навіть не спав, бо очі мав розплющені і ніби мимохідь сковзнув по ньому байдужим поглядом. «Вибачте, сер…» — видушив із себе Марк, але змовк, бо чоловік у кріслі його не слухав. Візер, здавалося, перебував у цю хвилину де завгодно, та тільки не у себе в кабінеті, і Маркові навіть свінула геть божевільна думка: а чи не блукає душа старого зараз невагомою хмаринкою якимись примарними безпросвітними світами, десь у пустельних і безмовних просторах усесвіту? З безбарвних та водянистих Візерових очей прозирала сама безконечність — безформна і безмежна. В кабінеті було тихо і холодно: годинник стояв, а вогонь у каміні давно погас. Звертатися до людини з таким виразом обличчя не було, мабуть, жодного сенсу, але й просто піти геть теж не випадало, бо ж господар, безперечно, помітив його присутність. Марка охопив страх; йому ще зроду не доводилося переживати нічого подібного.

Коли Візер нарешті заговорив, то дивився не на Марка, а повз нього, кудись у вікно чи то пак у небо, що сіріло за шибкою.

— Я знаю, хто ви, — сказав він. — Ви — Стадок. Навіщо ви сюди прийшли? Краще б ви цього не робили. Забирайтеся геть.

І тоді нерви у Марка здали остаточно. Всі страхи, які день за днем поволі накопичувалися у нього в голові, зненацька бурхливо завирували, і це додало йому рішучості: через кілька секунд він уже стрімголов мчав сходами донизу, перестрибуючи по три східці нараз. Не збавляючи ходу, перетнув вестибюль і вискочив надвір. Куди йти далі, теж було цілком ясно: просто навпроти входу, поміж деревами, починалася стежка, якою за півгодини можна дістатися до Корт-гемптона, а звідти автобусом — до Еджстоу. Про майбутнє Марк у ті хвилини не думав узагалі. Тієї миті щось важили тільки дві речі: по-перше, опинитися подалі від Белбері, а по-друге — повернутися до Джейн. Потяг до дружини, фізичний, але зовсім не чуттєвий, заполонив усе його єство; саме її тіло подарувало б йому і втіху, і силу, а один-єдиний доторк умить змив би з нього весь бруд, у якому він, здавалося, добряче викачався останніми днями. Від думки про те, що вона й справді могла збожеволіти, не зосталося й сліду. Молодості властиво не надто вірити у лихо, тож Марк не міг позбутися відчуття, що варто йому як слід рвонутися — і тенета, у які він потрапив, розірвуться, хмари розвіються, а вони з Джейн сядуть у себе вдома пити чай, ніби нічого й не трапилось.

Він був уже поза межами маєтку; перейшов через дорогу, ступив під дерева і раптом зупинився як укопаний. Ні, це неможливо… такого просто не може бути… Попереду, трохи віддалік на стежці, з’явилася раптом довготелеса, трохи сутула постать, що неквапним кроком рухалася йому назустріч, мугикаючи собі під ніс якусь простеньку мелодійку. І тієї ж миті Марк відчув, як розвіюється, зникає без сліду вся його рішучість і відвага; на щось більше її не вистачило.

Він розвернувся, трохи постояв — такого болю його душа, либонь, не знала ще ніколи, — а тоді повільно, знемагаючи від страшенної втоми, яка зненацька каменем лягла йому на плечі (ноги, здавалося, ось-ось просто відмовлять), поплентався назад до Белбері.

3

На першому поверсі у сент-енському маєтку МакФі мав невелику кімнатку, яку називав кабінетом; жінки могли заходити туди тільки з його дозволу Саме до цього кабінету він і привів Джейн пізнім пополуднем, аби «коротко й об’єктивно окреслити становище».

— Насамперед хочу сказати, — почав МакФі, — що я знаю нашого господаря вже безліч років; більшу половину свого життя він був філологом. Я не надто прихильно ставлюся до того, що філологію дехто зараховує до точних наук… але наразі не про це мова, я згадав зазначений факт тільки для того, аби засвідчити, що він, безумовно, дуже розумний. У нас тут не зовсім звичайна розмова, і, щоб не випереджати події, я не хотів би зараз наголошувати на тому, що він завжди відзначався вельми розвинутою уявою. Колись його знали під іменем Ренсом.

— Заждіть, це часом не він написав «Діалект і семантику»? — запитала Джейн.

— Еге ж, еге ж, власне він, — відповів МакФі. — Так от, приблизно шість років тому — всі дати в мене занотовані у блокноті, але зараз це не має особливого значення, — Ренсом зник уперше, і десь дев’ять місяців про нього ніхто нічого не чув — словом, ні слуху, ні духу. Я став уже було думати, що він, мабуть, втопився, купаючись десь у морі чи в річці, аж раптом одного чудового дня він об’явився у себе в Кембриджі, проте тут-таки серйозно занедужав і потрапив до лікарні, де й провів цілих три місяці. Про те, де його носило стільки часу, він розповів тільки кільком найближчим друзям.

— І де ж він був? — зацікавлено спитала Джейн.

— Він сказав, — наголосив на другому слові МакФі, витягаючи із кишені свою табакерку, — що був на Марсі.

— Ви… ви маєте на увазі, він сказав це, коли хворів? Він марив? — вражено перепитала Джейн.

— Та ні. Він і зараз так каже. Думайте, що хочете… але це його слова.

— Я йому вірю, — рішуче мовила Джейн.

МакФі страшенно зосереджено, наче то була справа надзвичайної ваги, добув із табакерки пучку тютюну, а тоді повів далі:

— Я переповідаю вам самі лишень факти, нічого більше. Отже, він розповів нам, що його викрали і вивезли на Марс професор Вестон із таким собі Дивайном — тепер відомим як лорд Фіверстоун. Там, тобто, як ви розумієте, на Марсі, доктор Ренсом утік від викрадачів і якийсь час блукав сам-один.

— Там же немає життя, правда?

— В цьому питанні ми можемо покладатися виключно на слова нашого господаря — інших свідчень у нас немає. Ви, безперечно, розумієте, пані Стадок, що навіть тут, на Землі, зі свідомістю людини, яка довго перебуває у цілковитій самотності, наприклад, мандрівника-одинака чи якогось дослідника, можуть відбуватися доволі дивні речі. Я чув, що в такому стані можна взагалі геть забути, хто ти і що ти.

— Думаєте, йому могло примаритися те, чого насправді не існує?

— Я нічого не думаю, — сказав МакФі, — я просто переповідаю те, що чув, — і не більше. Отже, доктор Ренсом розповідає, що там у згоді між собою живуть найрізноманітніші створіння; можливо, саме тому він і перетворив свій дім на такий-ото звіринець… ну, але зараз не про це мова. Так от, ще наш господар каже, що зустрів там зокрема вельми, гм, незвичайних істот, які зараз нас із вами найбільше й цікавлять. Він називає їх елділами.

— Це якісь такі тварини?

— Пані Стадок, ви пробували коли-небудь підібрати точне визначення слова «тварина»?

— Та ні, не пригадую… Тобто, я хотіла спитати, вони, ті істоти… вони розумні? Вміють говорити?

— Еге ж, уміють. Вони й справді, як ви кажете, розумні, хоч це слово можна трактувати по-різному…

— Отже, це і є марсіяни, так?

— Якщо вірити нашому господарю, то якраз марсіянами вони і не є. Часом вони перебувають на Марсі, проте назагал живуть у відкритому космосі.

— Але ж там немає повітря!

— Я тільки переповідаю вам те, що чув від доктора Ренсома. Він стверджує, що повітря їм не потрібне, бо вони не дихають. Крім того, вони, за його словами, не розмножуються і не помирають. Як бачите, навіть якщо припустити, що загалом ця розповідь правдива, останнє твердження на власний досвід не опирається.

— На що ж вони тоді подібні?

— Я тільки переповідаю…

— Тобто, як вони виглядають?

— Навряд чи я зумію відповісти на це запитання, — похитав головою МакФі.

— А вони часом не велетенські? — ледь не мимоволі вирвалося у Джейн.

МакФі прочистив носа, а тоді сказав:

— Властиво, пані Стадок, веду я ось до чого: доктор Ренсом стверджує, що відтоді, як він повернувся на Землю, ці істоти не раз його відвідували. Отже, це те, що стосується першого зникнення. Минуло трохи часу, і він зник вдруге; його не було понад рік, і потім він розповів, що побував на Венері, куди його доправили ті ж таки елділи.

— То вони живуть і на Венері?

— Даруйте, але це ваше запитання свідчить про те, що ви не зовсім мене зрозуміли. Ці істоти взагалі не живуть на планетах. Якщо припустити, що елділи справді існують, то доведеться уявити собі, що вони, скажімо, ширяють у глибинах космосу, час від часу опускаючись на якусь планету… десь так, як птахи сідають на дерево. Доктор Ренсом розповідає, що деякі з них до певної міри пов’язані з тією чи іншою планетою, та все ж там не живуть. Вони просто істоти зовсім іншої природи.

На пару секунд у кімнаті запала мовчанка, а тоді Джейн запитала:

— Наскільки я розумію, до нас вони налаштовані приязно?

— Господар вважає, що так, але є один важливий виняток.

— Який?

— Елділи, які з давніх-давен пов’язані з нашою планетою. Схоже, нам дуже не пощастило з паразитами. І це, властиво, підводить нас до суті справи.

Джейн чекала, що буде далі, щиро дивуючись, чому всі ті дивовижі не особливо її й дивують. МакФі мав, либонь, справжній дар говорити про такі неймовірні речі абсолютно незворушно і безпристрасно.

— Словом, — продовжував він, — або в нашому домі справді бувають істоти, про яких я вам допіру розповів, або всі ми страждаємо від галюцинацій. Саме елділи повідомили нашому господарю — принаймні, він так стверджує — про змову, спрямовану проти людського роду; більше того, саме вони радять йому, як із цією змовою боротися… якщо це, звісно, можна назвати боротьбою. Певна річ, здоровий глузд підказує, що варто поцікавитися, як він збирається перемогти таких могутніх ворогів, сидячи тут і поливаючи грядки та дресируючи ведмедів. Повірте, я не раз ставив йому це запитання. Відповідь завжди одна: ми чекаємо наказу.

— Від елділів? То це їх він має на увазі, коли говорить про своїх зверхників?

— Цілком можливо, хоч у розмовах зі мною він цього слова й не вживає.

— Заждіть-но, пане МакФі, щось я не зовсім розумію… Ви ж наче казали, що елділи, пов’язані з нашою планетою, ставляться до людей вороже?

— Хороше запитання, — визнав МакФі, — але доктор Ренсом стверджує, що спілкується з іншими, позаземними елділами — своїми друзями з відкритого космосу. Земні елділи, навпаки, стоять за тією змовою проти людства, про яку я вам говорив. Уявіть собі, пані Стадок, що нам усім доводиться жити у світі, де оті злочинні земні елділи влаштували собі штаб-квартиру. І якщо наш господар має рацію, то тепер до нас стали навідуватися їхні порядні, скажімо, одноплемінці, які прагнуть очистити нашу планету від тієї наволочі.

— Ви хочете сказати, що ті елділи з космосу справді бувають тут, у цьому домі?

— Так вважає наш господар.

— Але ж ви мусите знати, правда це чи ні.

— Звідки я можу це знати?

— Ви їх бачили?

— Це питання не з тих, на які можна просто відповісти «так» або «ні». Мені доводилося бачити чимало речей, яких насправді не було там, де я їх бачив, або ж вони виявлялися не тим, чим видавалися спочатку; досить згадати веселку, або віддзеркалення, або заграву на заході сонця… не кажучи вже про сни. Зрештою, на мою свідомість могли вплинути сторонні чинники. Не заперечуватиму, я справді спостерігав у цьому домі явища, природу яких не можу пояснити повністю. На жаль, у такі хвилини в мене ніколи не було під рукою блокнота, щоб детально все занотувати, чи якихось засобів, котрі дозволили б з’ясувати, що відбувається.

— Хіба бачити не означає вірити?

— Може, й так — для дітей або тварин, — мовив МакФі.

— Але не для розумних людей — ви це хочете сказати?

— Мій дядько, доктор Дункансон (можливо, вам знайоме це прізвище — він був головою Генеральної асамблеї за протокою, у Шотландії) в таких випадках зазвичай казав: «Покажіть мені, де про це написано у Божому слові», а тоді гупав по столу грубезною Біблією. Так він затикав рота відвідувачам, які приходили до нього побазікати про свої релігійні досвідчення. Якщо врахувати, скільки всякої всячини йому довелося вислухати за життя, то він, безумовно, мав рацію. Звісно, пані Стадок, я не поділяю всіх поглядів свого дядька, але керуюся тими ж принципами. Якщо хтось чи щось хоче, щоб Ендрю МакФі повірив у його існування, то нехай зволить з’явитися перед ним у білий день, за присутності належної кількості свідків, і не бентежиться, побачивши фотоапарат чи термометр.

— Отже, щось ви таки бачили?

— Еге ж, бачив. Але ж не можна так легко приймати все на віру. То могла бути, наприклад, галюцинація чи якийсь фокус…

— Ви що, справді вірите, що господар на таке здатний? — сердито запитала Джейн. — І хочете, щоб я теж у це повірила? Думаєте, він просто якийсь шарлатан?

МакФі знову поліз до кишені по табакерку.

— Послухайте, пані Стадок, — мовив він, — мені хотілося б, щоб у нашій розмові слово «вірити» звучало якомога рідше. Для мене цілком очевидно, що неупереджений, безсторонній дослідник повинен враховувати і можливість того, що явища, про які я згадував, були спричинені якимись хитромудрими фокусами. Те, що така гіпотеза може цілковито суперечити почуттям цього дослідника, до уваги брати не варто; навпаки, на ній слід наголосити хоча б тому, що дослідник із суто психологічних мотивів буде, ймовірно, вельми схильний просто її знехтувати.

— Врешті-решт, існує така річ як вірність, — зауважила Джейн. МакФі, який саме обережно закривав табакерку, звів на неї погляд — і в очах у нього раптом зблиснув запал, якого вистачило б на добру сотню ревних ковенантерів.

— Справді, така річ існує, — підтвердив він, — і з роками ви переконаєтесь, що ця чеснота надто важлива, аби витрачати її на окремих осіб…

Цієї миті у двері постукали. «Заходьте!» — відгукнувся МакФі, і до кабінету ввійшла Каміла.

— Ви вже поговорили? — запитала вона. — Джейн обіцяла вийти зі мною до саду, ми хочемо трохи прогулятися перед обідом.

— Цур вам і пек! — розпачливо махнув рукою МакФі. — Чудово, милі мої пані, просто чудово. Отже, до саду. Може, й вороги теж отак собі прогулюються, хтозна… Та вони скоро приберуть до рук цілу країну, а ми й пальцем не ворухнемо!

— Ви, мабуть, не читали поеми, яку я саме зараз читаю, пане МакФі, — сказала Каміла. — Там усе сказано однією короткою строфою:

— Звідки це? — запитала Джейн.

— З книжки «Таліесин через Лоґрес».

— Пан МакФі, напевне, читає тільки Бернса.

— Бернса! — мовив МакФі з глибокою зневагою, вельми енергійно висуваючи шухляду і виймаючи звідти чималу паку паперів. — Що ж, любі мої пані, якщо ви йдете до саду, то не смію вас затримувати.

— Він розповів тобі?! — вирвалося у Каміли, коли вони з Джейн вийшли в коридор. Джейн, скорившись першому пориву — таке з нею траплялося нечасто, — схопила подругу за руку і відповіла: «Так!». Обидвох охопило якесь химерне почуття, проте жодна не зуміла б до пуття те почуття описати. Вони підійшли до дверей, що вели у сад, а коли вийшли надвір, то перед їхніми очима постало видовище, яке тієї миті видалося їм ледь не апокаліптичним, хоч насправді в ньому не було нічого аж такого дивного.

Цілий день вітер ставав дедалі сильнішим, і хмари на небі майже розвіялися. У повітрі різко потягнуло холодом, а зірки над головою були як ніколи яскраві. Високо вгорі над останніми клаптями хмар, які притьмом тікали кудись за обрій, сяяв в усій своїй несамовитості повний місяць — не той лагідний місяченько з незліченних народних пісень, які особливо полюбляють співати у південних краях, а місяць-мисливець, розпалений витязь — покровитель безумців, в жилах у яких нестримно вирує гаряча кров. Якби той холодний супутник лише допіру пристав до нашої планети, а отже й уперше з’явився на очі Джейн із Камілою, то й тоді, мабуть, не справив би на них такого моторошного враження. Джейн відчула, як по спині в неї забігали мурашки.

— Знаєш, той пан МакФі… — почала вона, коли вони бралися вже під гору стрімкою стежкою, якою можна було дістатися до найвищого місця в саду.

— Та знаю, — відгукнулася Каміла, а тоді запитала: — Ти в це повірила?

— Ясна річ.

— А як пан МакФі пояснив тобі господарів вік?

— Маєш на увазі, те, що він виглядає так молодо… чи є таким молодим?

— Еге ж. Таке трапляється з тими, хто повертається з зірок або, принаймні, з Переландри — адже там досі рай. Попроси його якось розповісти тобі про ту планету. Він ніколи не постаріє — ні на рік, ні навіть на місяць.

— А помре?

— Думаю, його просто заберуть звідси — назад, у Глибокі Небеса. Відколи створено світ, таке вже траплялося раз чи два… ні, трохи більше, разів, певне, шість.

— Каміло!

— Запевняю тебе, це справді так.

— То… то хто ж він такий?

— Люба моя, він — людина, а ще — пендраґон Лоґресу. Оцей дім, ми всі та Пан Бультитюд з кішкою Щипкою — це все, що залишилося від Лоґресу; все решта давно стало просто Британією. Ходімо, давай дійдемо аж до верху. Ну й дме сьогодні… Хтозна, можливо, ввечері до нього прийдуть вони.

4

Пізніше, коли Джейн під пильним наглядом Барона Корво — так величали господареву галку — мила на кухні посуд, всі інші зібралися у блакитній кімнаті на нараду.

— Що ж, — мовив Ренсом, коли Ґрейс Айронвуд закінчила читати свої нотатки, — ось такий сон бачила минулої ночі пані Стадок. Усе в ньому здається мені доволі вірогідним.

— Вірогідним? — недовірливо перепитав доктор Дімбл. — Не розумію. Ви ж не думаєте, що вони справді мають таку штуковину?

— А ви як вважаєте, МакФі? — звернувся Ренсом до свого давнього друга.

— Еге ж, таке може бути, — відповів той. — Бачите, в лабораторіях вже давно проводять такі експерименти з головами тварин. Берете, приміром, кота, відрізаєте йому голову, а тіло викидаєте. Якщо під належним тиском подавати до тієї голови кров, то якийсь час її можна підтримувати у функціональному стані.

— Нічого собі! — здивувалася Айві Меґз.

— Ви хочете сказати, що голова залишатиметься живою? — спитав Дімбл.

— Ну, слово «живий» можна трактувати по-різному. Вона збереже всі свої функції і для широкого загалу, мабуть, таки залишатиметься живою. Але якщо мова йде про людину, про свідомість… не знаю, що й сказати.

— Таке вже робили, — озвалася панна Айронвуд. — Один німець пробував здійснити такий експеримент з головою страченого злочинця ще перед Першою світовою.

— Це доведений факт? — зацікавився МакФі. — А ви знаєте, чим це закінчилося?

— Нічим. Голова просто стала кінець кінцем розкладатися, як це й мало бути.

— Ой ні, з мене досить… — Айві раптом підхопилася з місця і притьмом вибігла з кімнати.

— В такому разі те жахіття — правда, це не просто сон, — мовив доктор Дімбл. Він трохи зблід на виду; натомість обличчя його дружини не виражало нічого, крім стриманої огиди, з якою дами давнього гарту вислуховують неприємні подробиці, коли розуміють, що уникнути цього годі.

— Ну, це ще не доведено, — заперечив МакФі. — Пропоную дотримуватися фактів. Можна хіба припустити, що сон, який наснився пані Стадок, має певний зв’язок із реальністю.

— Гаразд, а що за тюрбан міг бути на тій голові? — запитав Деністон. — І що за набряк зверху?

— Ви ж самі здогадуєтеся, що це, — сказав господар.

— А я не дуже, — мовив Дімбл.

— Якщо припустити, — взявся відповідати МакФі, — що цей сон справді тією чи іншою мірою відповідає дійсності і їм таки вдається підтримувати в тій голові життя, то таким хлоп’ятам, як вони, насамперед спало б на думку збільшити мозок. Вони б випробували задля цього всі відомі їм стимулятори, а потім узяли б та й відкрили череп — щоб мозок просто, якщо хочете, википав назовні. Безперечно, саме тут собака й зарита… Штучно спричинена гіпертрофія мозку з метою надати розуму надлюдської сили.

— А хіба взагалі можливо, — спитав Ренсом, — щоб така гіпертрофія сприяла зростанню розумової діяльності?

— Власне це й видається мені слабким місцем в усій цій історії, — сказала панна Айронвуд. — Як на мене, це могло б із таким же успіхом спричинити божевілля — або й узагалі нічого не спричинити. Проте існує, звісно, ймовірність того, що все могло піти саме так, як вони й задумали.

— Отже, — підсумував Дімбл, — ми протистоїмо мозку злочинця, збільшеному до надлюдських розмірів; хтозна, що діється зараз у його свідомості, але радше за все він мучиться від нестерпного болю і відчуває страшенну ненависть…

— Я не певна, що йому так уже боляче, — засумнівалася панна Айронвуд. — Можливо, спочатку у нього трохи боліла шия.

— Гадаю, насамперед нам треба з’ясувати, які висновки можна зробити з відомостей про спілкування ворога з Алькасановою головою і до яких практичних кроків можна відтак вдатися, — мовив МакФі. — Звісно, вважаючи все це лише робочою гіпотезою, заснованою на припущенні, що сон пані Стадок відповідає дійсності.

— Ну, один висновок можемо сміливо зробити вже тепер, — сказав Деністон.

— Який саме? — зацікавився МакФі.

— Висновок про те, що вороги активно діють і за межами нашої країни. Щоб добути ту голову, треба було мати своїх людей принаймні в одній іноземній поліції.

— Чоловіче, — потер руки МакФі, — ви демонструєте задатки людини, здатної мислити логічно. Але не все так просто. Тут міг спрацювати і хабар.

— Нам відома ще одна річ, яка в підсумку може виявитися надзвичайно важливою, — озвався Ренсом. — Якщо все це — правда, то вони відкрили спосіб зробити себе безсмертними. — Він на якусь мить змовк, а тоді повів далі: — Насправді в нас на очах зароджується нова раса — безсмертні «обрані голови». Вони назвуть це наступним кроком в еволюції. Відтак усі створіння, яких ми з вами величаємо людьми, стануть невдовзі всього лишень кандидатами до нової раси, або її рабами, або, можливо, просто поживою для неї.

— Зародження раси «безтілесних людей»! — вигукнув Дімбл.

— Схоже на те, — погодився МакФі, простягаючи докторові свою табакерку. Той відмовився; тоді ольстерець сам добув звідтіля дрібку тютюну і повів далі: — Але не варто нам вправлятися зараз у риториці, лякаючи самих себе, і втрачати голову тільки через те, що хтось позбувся тіла. Я б усе ж поставив на голову нашого господаря, і на вашу, докторе Дімбл, та й на свою, супроти голови того хлопаки — байдуже, википає там у нього мозок чи ні. Звісно, за умови, що ми будемо тими своїми головами належним чином користуватися. Отже, було б добре почути, до яких практичних кроків ми можемо вдатися з огляду на ці нові обставини. — В лад зі своїми словами МакФі постукував себе пальцями по коліну, а закінчивши, пильно глянув на Ренсома і додав: — Це питання я ставив вам уже не раз і не два.

Вираз обличчя у Ґрейс Айронвуд раптом змінився — от наче над жаром у каміні здійнявся раптом пломінь вогню.

— Пане МакФі, невже ви не довіряєте нашому керівникові? — різко запитала вона. — Дайте йому можливість оголосити свій план, коли настане відповідний момент.

— Таким же робом я, панно Айронвуд, можу запитати, чи довіряє наш керівник своїй раді, — парирував МакФі.

— Що ви маєте на увазі? — звів брови Дімбл.

— Ренсоме, ви вже вибачте, але я говоритиму відверто, — мовив ольстерець. — Отже, наші вороги здобули собі ту голову. Вони встановили контроль над Еджстоу й ось-ось доб’ються того, що дію англійських законів у місті буде призупинено. А ви й далі твердите, що виступати нам ще не час. Якби півроку тому ви прислухалися до моєї поради, то на цей час ми мали б у своєму розпорядженні розгалужену організацію з осередками по всій країні, а може й навіть зі своїм представництвом у парламенті. Я знаю, ви скажете, що так діяти нам не можна. Що ж, нехай. Але якщо ви ні нас не слухаєте, ні самі не приймаєте якихось конкретних рішень, то навіщо ми всі тут сидимо? Хтозна, може, вам краще просто відіслати нас геть і підшукати собі якихось кращих порадників?

— Тобто просто розпустити наше товариство? — недовірливо перепитав Дімбл.

— Еге ж, — кивнув МакФі.

Ренсом посміхнувся і сказав:

— Я не маю на це жодного права.

— Тоді дозвольте поцікавитись, — не вгавав МакФі, — яке право ви мали нас усіх тут збирати?

— Я вас не збирав, — мовив Ренсом, а тоді, обвівши всіх присутніх поглядом, додав: — Тут криється якесь химерне непорозуміння! Ви що, справді всі вважали, що я сам вас зібрав?

Ніхто не відповів, і він, секунду помовчавши, повторив своє запитання:

— Ви справді так вважали?

— Ну, що стосується особисто мене, — озвався Дімбл, — то я абсолютно впевнений, що все відбулося якось непомітно — а чи навіть випадково. Ви ніколи не пропонували мені приєднатися до певного руху — на щось таке не було й натяку. Тому я завжди вважав себе, скажімо, звичайнісіньким прихильником, не більше. Мені здавалося, що всі інші тут пов’язані між собою трохи міцніше.

— Ви знаєте, чому ми з Камілою тут, сер, — взяв слово Деністон. — Ясна річ, ми не загадували, чим займатимемось, та й передбачити цього ніколи не зуміли б.

Панна Айронвуд сиділа з застиглим виразом на помітно зблідлому обличчі.

— Ви хочете, щоб я… — почала було вона, та Ренсом поклав їй на плече руку і заспокійливо мовив:

— Ні-ні, Ґрейс, не час зараз розповідати тут усі ці історії.

— Бачу, бачу, куди ви гнете, — суворий вираз на обличчі МакФі змінився широкою усмішкою. — Все відбувалося, так би мовити, само по собі… гаразд, нехай. Та все ж дозволю собі зауважити, докторе Ренсом, що не все так просто. Не пригадую, коли саме вас стали називати нашим керівником, але менше з тим, не про те мова; так от, як на мене, і це, і ще кілька речей свідчать, що ви поводитесь радше як керівник певної організації, ніж як господар дому, де зібралося веселе товариство.

— Все правильно, я і є керівник, — посміхнувся Ренсом. — Невже ви гадаєте, що я зважився б на це, якби рішення приймали ви чи я сам? Ви не обирали мене, а я — вас. Щобільше, навіть великі Оярси, яким я служу, мене не обирали. Спершу здавалося, наче я потрапив до їхніх світів геть випадково. Так само тут з’явилися всі ви, так само тут з’явилися навіть тварини. Ні ви, ні я нічого не організовували; все це просто зійшло на нас… якщо хочете, всмоктало нас у себе. Безперечно, ми — члени організації, та тільки створили її не ми. Тому я й кажу, що не маю жодного права відсилати вас геть із цього маєтку.

На якийсь час у блакитній кімнаті запала повна тиша, чути було лише, як потріскують дрова в каміні.

— Якщо ми вже все обговорили, — озвалася зрештою Ґрейс Айронвуд, — то, може, дамо доктору Ренсому трохи перепочити?

МакФі стріпнув з колін якісь крихти — чудовий дарунок для господаревих мишей, які, мабуть, тільки й чекали знайомого посвисту, — підвівся на ноги і мовив:

— Звісно, якщо всі хочуть, щоб я залишився, то я нікуди не поїду. Але що стосується гіпотез, на підставі яких діє наш керівник, а також тієї вельми особливої влади, яка йому належить, я повністю залишаюся при своїй думці. Вам, докторе Ренсом, добре відомо, у яких питаннях я цілковито вам довіряю, а в яких — не зовсім.

Господар розсміявся.

— Бачить Бог, — мовив він крізь сміх, — я ніколи б не наважився стверджувати, ніби знаю, що діється в обидвох півкулях вашого мозку, МакФі, не кажучи вже про те, як ви все це між собою пов’язуєте й узгоджуєте. Та для мене набагато більше важить, що я чітко знаю, у чому саме можу покладатися на вас, як на самого себе. Але сідайте, чого це ви підхопилися? Нам ще багато чого треба обговорити.

Ольстерець знов опустився на крісло, а панна Айронвуд, що й досі сиділа, неприродно випроставшись, помітно розслабилася.

— Нехай ми не дізналися ще напевне, що саме задумали сили, які стоять за нашими ворогами, та принаймні знаємо тепер, якої форми ті сили набули у Белбері, а отже, ще на йоту примножили свої знання хоча б про одну із тих двох загроз, які нависли над людством, — сказав Ренсом. — Та зараз я думаю про інше.

— Так, про інше, — підхопила Каміла.

— А саме? — поцікавився МакФі.

— А саме про те, що криється під Бреґдонським лісом, — відповів Ренсом.

— Далі сушите собі над цим голову? — скептично поцікавився ольстерець.

— Ні про що інше майже й не думаю, — зізнався господар. — Ми знали, що вороги прагнуть здобути контроль над лісом, і дехто з нас здогадувався, навіщо їм це потрібно. Джейн в одному зі своїх снів — чи то пак видінь — побачила, що саме вони шукають у лісі. З тих двох загроз, про які я згадував, ця, мабуть, серйозніша. Але найбільшою небезпекою для нас є об’єднання ворожих сил. Якщо нові сили — ті, що окопалися зараз у Белбері, — з’єднаються зі старими, які поки що ховаються під Бреґдонським лісом, то Лоґрес, себто людину, буде оточено майже зусібіч. Нам, отже, треба зробити все можливе, щоб такому об’єднанню перешкодити. На кін буде поставлено все, відтак і готові маємо бути до всього; для нас це питання життя чи смерті. Та поки що мусимо вичікувати. Самим проникнути у Бреґдон і влаштувати там розкопки нам не вдасться. Тож залишається тільки чекати, доки вони самі не знайдуть те, що шукають… чи того, кого сподіваються там знайти. Не сумніваюся, що так чи інакше нам стане про це відомо. А поки — запасіться терпінням.

— Не вірю жодному слову з усієї тієї історії, — буркнув МакФі.

— Цікаво, а мені чомусь здавалося, що слова «вірити» ми не вживаємо, — озвалася панна Айронвуд. — Ми ж тільки викладаємо факти та аналізуємо їхні наслідки — оце й усе.

5

На перших порах найважчим завданням для товариства, що зібралося в Сент-Ен, було збагнути, навіщо ворогам Бреґдонський ліс. Тамтешній м’який ґрунт не витримав би велетенської будівлі — хіба що інститут пішов би на просто-таки неймовірні витрати, яких вимагали підготовчі роботи, — та й, зрештою, саме Еджстоу зовсім не виглядало відповідним місцем для розташування такого великого наукового закладу. Попри скептицизм МакФі, Ренсом, Дімбл і Деністони заходилися перебирати різні варіанти і кінець кінцем дійшли певного висновку. Завдяки наполегливій праці вони накопичили такі глибокі й детальні знання про Британію артурівської доби, яких академічна наука не здобула б, напевне, і за кілька століть. Їм було відомо, що Еджстоу лежить у самому осередді прадавнього Лоґресу, що назва села Кюр-Гарді походить від імені сера Озанни Хоробре Серце[8] і що реальний, історичний Мерлін справді жив колись у тому місці, де тепер був Бреґдонський ліс.

Чим саме він там займався, вони, щоправда, не знали, але зайшли — кожен своїм шляхом — надто далеко, щоби вважати перекази про Мерлінові вміння та здібності не надто обґрунтованими легендами, а чи й просто побрехеньками, або безпосередньо ототожнювати його мистецтво з тим, що за часів Відродження називали магією. Дімбл навіть стверджував, що добрий філолог може за самим текстом розпізнати, про магію йде мова чи про щось інше. «Що спільного, — запитував він, — між схильними до потаємних ритуалів окультистами на кшталт Фауста, Просперо чи Архимага з усіма їхніми опівнічними чуваннями, забороненими книгами, владою над злими духами та стихіями, і Мерліном, який досягає того, чого хоче, тільки тому, що він — Мерлін?». І Ренсом погоджувався. Він вважав, що Мерлінове мистецтво було останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що потрапило до Західної Європи після падіння Нумінору і сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні. З магією епохи Відродження це не мало абсолютно нічого спільного. Цілком можливо (хоч стосовно цього були ще деякі сумніви), що зазначене мистецтво несло на собі тягар провини суттєво менший за той, який приписувався магії, і вже точно було значно дієвішим. Адже ні Парацельс, ні Агріппа, ні іже з ними особливими досягненнями не відзначалися; сам Бекон, якого важко назвати ворогом магії, зауважував, що чародії «не досягли ні величі, ні безперечних успіхів у своїх діяннях». Назагал могло скластися враження, що розквіт заборонених мистецтв, який припав на добу Відродження, призводив лише до того, що людина губила свою душу, нічого навзамін не отримуючи; однак те прадавнє мистецтво, про яке тут іде мова, мало зовсім іншу природу.

Та якщо такі-от здогади про те, що Бреґдон міг викликати зацікавлення хіба у людей, які прагнули відшукати останні сліди атлантичного характерництва, справді відповідали дійсності, то це могло сказати товариству, яке зібралося в сент-енському маєтку, багато чого ще. Стало, наприклад, зрозуміло, що HIKE, на превеликий подив, цікавиться не тільки сучасними і, сказати б, матеріальними формами енергії. Ренсомові було ясно, що за цим неминуче криються знання і впливи, властиві тільки елділам. Інша річ, звісно, чи було відомо працівникам інституту, що за їхнім закладом стоять темні сили, та це врешті-решт мало не таке вже й велике значення. Ренсом не раз повторював: «Знають вони чи ні — розвиток подій від цього не залежить. Питання, властиво, не в тому, як збираються діяти люди з Белбері — про це вже темні елділи подбають, не сумнівайтесь, — а в тому, якої вони думки про свої вчинки. Бреґдон — в їхніх руках, і нам залишається тільки чекати, щоб дізнатися, відомо хоч комусь із них, що саме вони там шукають, чи для того, щоб усе це пояснити, нашвидкуруч зліпили якусь теорію, пов’язану з ґрунтом, повітрям, магнітним полем чи хтозна-чим іще».

Спочатку Ренсом підозрював, що неабияку роль для ворогів відіграє власне Бреґдонський ліс — адже недарма здавна вважається, що у таких справах не останнє значення має саме місце. Проте сон, у якому Джейн побачила бородатого старого, що безпробудно спав глибоко під землею, багато чого прояснив. Йшлося, отже, про щось набагато конкретніше, щось заховане під Бреґдоном, щось таке, що можна просто викопати… йшлося, по суті, про Мерлінове тіло. Коли елділи розповіли про це Ренсомові і підтвердили ймовірність такої знахідки, він майже не здивувався. Не дивувалися й вони. Такі звичні для землян стадії буття, як народження, життя, смерть і розклад, були для них не менш дивовижними, ніж незліченні інші прояви буття, які звіку-правіку безнастанно проходили у них перед очима. Цим вищим істотам, завдяки діяльності яких постає те, що ми називаємо «природою», ніщо не видається «природним». Їм добре видно, що кожному чинові творення притаманна, так би мовити, цілковита довільність. Для них не існує жодних припущень загального характеру; все народжується, заздалегідь сповнене красою, немов ото жарт чи пісня, постає з тієї достоту чудесної миті самообмеження, коли безконечність, відкидаючи міріади інших рівноцінних можливостей, породжує конкретне творіння. Відтак елділи зовсім не дивувалися, що тіло може пролежати півтори тисячі літ і не перетворитися на тлін, адже їм були відомі світи, де такого явища, як тління, не існує взагалі. Не вражало їх і те, що весь цей час у тому тілі жевріло життя, бо ж вони знали безліч найрізноманітніших способів, за допомогою яких душа поєднується з тілом і відокремлюється від нього — відокремлюється без жодної шкоди для взаємного впливу, що існує між ними, поєднується без справжнього воплочення, або зливається з ним так тісно, що обидвоє перетворюються внаслідок цього на щось третє, або періодично вступає з ним у злуку — коротку, наче обійми в день весілля. Словом, елділи принесли Ренсому не вість про неймовірне чудо, а просто звістку, яка може стати у пригоді під час війни. Мерлін не помер. П’ятнадцять століть його життя перебувало хтозна-де, поза межами нашого одновимірного часу, проте за певних обставин могло до нього повернутися.

Елділи не повідомили про це раніше тільки тому, що й самі цього не знали. В суперечках із МакФі Ренсомові чи не найбільше дошкуляло те, що ольстерець, який постійно твердив, що взагалі не вірить в існування елділів, чомусь, як і багато хто інший, вважав: якщо вже існують створіння розумніші та могутніші за людей, то вони неодмінно мають бути всезнаючі і всемогутні. Марно намагався Ренсом розтлумачити йому, як усе виглядає насправді. Безперечно, у тих величних створінь, які так часто навідувалися тепер до нього у Сент-Ен, вистачило б снаги вмить змести з лиця землі і Белбері, і цілу Англію, але вони не мали жодного наміру застосовувати у цьому випадку власне таку силу; крім того, безпосередньо читати людські думки вони теж не могли. Про стан, у якому перебував Мерлін, елділи дізналися деінде, не завдяки докладному вивченню тіла, що покоїлося під Бреґдонським лісом, а радше спостерігши неповторне поєднання ознак, яке не залишало сумнівів: саме тут, у цьому місці, хтось зійшов з головної дороги часу, когось провели за невидимі мури на подиву гідні ниви, яких не спроможна осягнути людська уява. Адже поза теперішнім знаходиться не тільки минуле і майбутнє.

Власне через усе це Ренсом, зоставшись у ті холодні передранкові години сам, і поринув у глибокі роздуми й узагалі не склепив повік. Він уже не сумнівався, що вороги придбали Бреґдон, аби спробувати знайти під лісом Мерліна; якщо ж вони його знайдуть, то вже напевне зуміють розбудити. Старий друїд неодмінно пристане до нових «вершителів долі світу» — що завадить йому так вчинити? І тоді ці дві потуги, злившись воєдино, таки звершать долю нашої планети; без сумніву, саме такий задум і плекали темні сили впродовж багатьох століть. Природничі науки, самі по собі добрі і безневинні, вже за Ренсомових часів стали достоту дивним чином сходити на якісь манівці, їх наче навмисне підштовхував хтось у певному напрямку… Вчених поступово змушували сумніватися в об’єктивній істині, доводили до розпачу, який у свою чергу породжував байдужість і призводив до того, що вони починали цікавитися винятково силою. Балачки про «життєвий порив» і загравання з панпсихізмом потрохи воскрешали «світову душу» прибічників магії. Роздуми про майбутню долю людства витягували з погано засипаної могили давні мрії про «людино-бога». Досліди над тваринами та експерименти патологоанатомів спонукали класти на вівтар поступу всі глибоко вкорінені упередження й антипатії. Рік минав за роком, і ось нарешті темні елділи, які стояли за всіма цими процесами, дійшли висновку, що настав час, коли ніщо вже не завадить вигнути науку назад так, щоб вона зімкнулася з іншою, набагато давнішою силою. Справді, раніше зробити це навряд чи вдалося б. Вчені дев’ятнадцятого століття зроду б на таке не погодилися; характерний для них твердий об’єктивний матеріалізм не дав би їм повірити у щось подібне, а якби вони й повірили, то все одно успадкована порядність ніколи не дозволила б їм навіть торкнутися такого бруду. Відголоском тих часів був, наприклад, світогляд МакФі. Тепер, одначе, все змінилося.

Мабуть, мало хто у Белбері підозрював, що відбувається насправді; можливо, про це не підозрював узагалі ніхто. Коли ж усе станеться так, як задумано, працівникам інституту буде відведено лише роль хмизу у вогнищі. Що викликатиме у них сумніви, якщо вони не вірять більше в раціональність усесвіту? Що вони вважатимуть непристойним, якщо стверджують, що вся моральність — то тільки побічний продукт фізичного й економічного розвитку людства? Час наспів. З погляду пекла, саме до цього змагала Земля впродовж усієї своєї історії. Нарешті настала пора, коли пропаща людина може струсити з себе ті обмеження, що їх наклало на неї саме милосердя, аби оборонити від пізнання всіх наслідків гріхопадіння. Якщо так і станеться, пекло врешті-решт здобуде своє реальне втілення. Ще повзаючи по поверхні нашої невеликої планети, злі люди набудуть стану, який раніше спізнавали тільки після смерті, і перетворяться на довічне й слухняне знаряддя темних сил. Сама природа стане їхньою невільницею, і край цьому жахіттю зможе покласти хіба кінець часів.