Мерзенна сила

1

— Що ж, — сказав Дімбл, — тут нікого немає.

— Ще хвилину тому він був тут, — мовив Деністон.

— Ви певні, що справді когось бачили? — запитав Дімбл.

— Ну, мені здавалося, наче я бачу, — відповів Деністон. — Але напевне не стверджуватиму.

— Якщо тут хтось був, то він має бути зовсім близько…

— Може, покличемо його?

— Тихо! Чуєте? — втрутилася Джейн. На кілька секунд вони завмерли.

— Це ж тільки той старий віслюк, — озвався Деністон. — Лазить собі в кущах там нагорі…

Знову запала тиша.

— З сірниками він поводився доволі дивно, — сказав за якусь хвилину Деністон, розглядаючи освітлену багаттям землю. — Навряд чи бродяга…

— З іншого боку, — докинув Дімбл, — ледве чи Мерлін прийшов сюди просто зі свого п’ятого століття з сірниками в кишені.

— І що нам тепер робити? — запитала Джейн.

— Навіть не уявляю, що скаже МакФі, якщо ми так і повернемося до маєтку з порожніми руками, — посміхнувся Деністон. — Ми відразу почуємо, що ось те і те робили неправильно, а мали натомість…

— Дощ перестав, — мовив Дімбл. — Думаю, тепер нам краще повернутися до машини і далі шукати ті білі ворота. Що ви там розглядаєте, Артуре?

— Сліди, — відказав Деністон. Він відступив на кілька кроків від вогню до стежки, якою вони спустилися у видолинок, нахилився над землею і щось роздивлявся, присвічуючи собі ліхтариком. — Погляньте, — мовив він, раптом випроставшись, — тут було кілька людей. Ні, ближче не підходьте, затопчете. Бачите?

— Хіба це не наші з вами сліди? — недовірливо запитав Дімбл.

— Деякі з них спрямовані у протилежний бік. Ось, бачите, тут… і тут…

— Може, їх залишив сам бродяга? — розмірковував уголос доктор.

— Якщо тільки то був бродяга…

— Він не міг піднятися стежкою так, щоб ми його не побачили, — озвалася Джейн.

— Якщо не піднявся нею ще до того, як ми сюди прийшли, — мовив Деністон.

— Але ж ми всі його бачили! — не здавалася Джейн.

— Ходімо, — сказав Дімбл. — Треба простежити ці сліди догори… хоч далеко ми, мабуть, по них не дійдемо. А тоді повернемося до машини і поїдемо далі шукати ворота.

Нагорі земля під ногами змінилася травою, і сліди зникли. Вони ще двічі обійшли довкола видолинка, проте так нічого й не знайшли, а тоді вирушили назад до дороги. Хмари на небі розвіялися, і над усім видноколом панував тепер величний Оріон.

2

Заступник директора не стуляв очей майже ніколи. Коли втома брала своє, ковтав зазвичай якісь пігулки, але траплялося таке рідко, бо вже давно і вдень, і вночі Візер переважно провадив химерне життя, що текло десь на межі між сном і явою. Він навчився відводити хтозна-куди більшу половину своєї свідомості й у відносинах із зовнішнім світом покладався хіба на чверть свого мозку, не більше. Звісно, кольори, смаки, запахи та інші відчуття били по його почуттях так само, як і в усіх інших людей, та глибше не сягали. Набуті півстоліття тому манери і звичний спосіб спілкування функціонували вже майже незалежно, ніби грамофонна платівка; на цю платівку він цілковито звіряв тепер і розмови з підлеглими, і наради, і засідання — словом, всю рутинну, повсякденну працю. Отже, платівка справно крутилася, творячи такий знайомий усім неуважливий і водночас невловимо зловісний образ, а душа тим часом жила своїм власним життям. Так він досягнув того, до чого здавна прагнули деякі містики — не тільки очистив свій дух від почуттів, але й звільнив його від розуму.

Тож і десь за годину після того, як Фрост пішов до Марка, Візер не спав. Якби хтось зазирнув до нього в кабінет, то побачив би, що він нерухомо сидить за столом, склавши руки і похиливши на груди голову. Сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби його здолала дрімота, але очі в нього були відкриті. На обличчі ніхто не зумів би помітити й натяку на щось таке як вираз; насправді Візер перебував десь дуже далеко, і годі було сказати, що з ним там відбувалося, — чи він зазнавав страждань, чи насолоди, чи сам змушував когось страждати, — адже мало кому достеменно відомо, що діється з такими душами, коли нить, яка пов’язує їх із природним плином речей, натягнута до межі — але ще не розірвалася. Так чи інакше, коли в нього біля ліктя задзвонив телефон, він навіть не здригнувся і відразу підняв слухавку:

— Слухаю.

— Це Стоун, сер, — почувся голос. — Ми знайшли склеп.

— Так, пане Стоун, продовжуйте…

— Але він порожній.

— Порожній?

— Так, сер.

— Послухайте, любий мій пане Стоун, а ви певні, що знайшли саме те, що нам потрібно? Можливо…

— О, так, сер, я абсолютно певний. Це щось схоже на невелику крипту, вона кам’яна, але там є і цегла — без сумніву, римська. Посередині — підвищення, щось наче вівтар або ліжко.

— І там нікого немає — я правильно вас зрозумів? І не було?

— Нам здається, сер, що ще недавно там хтось був.

— Прошу вас, пане Стоун, висловлюйтесь якомога ясніше…

— Там є вихід, сер, тобто тунель, який тягнеться на південь. Ми відразу пішли тим тунелем. Він виходить на поверхню приблизно за вісімсот ярдів звідти, за лісом.

— Виходить? Там що, є якась арка чи ворота… чи двері?

— В тому-то й річ, сер! Вийти ми вийшли, та тільки там і натяку немає на щось подібне. Складається враження, що зовсім недавно там усе просто рознесли на друзки… можливо, вибухівкою. Так, наче в самому кінці той тунель був завалений камінням і згори засипаний землею, а хтось, намагаючись звідти вибратися, висадив усе те в повітря. Зараз там сам чорт ногу зломить…

— Продовжуйте, пане Стоун. Як ви діяли далі?

— Згідно з вашим розпорядженням, сер, я зібрав усіх наявних в тій окрузі поліціянтів і розіслав їх навколо шукати чоловіка, про якого ви мені говорили.

— Зрозуміло. І як ви їм його описали?

— Суто з ваших слів, сер: старий із дуже довгою або недбало обрізаною бородою, у незвичному вбранні, можливо, в мантії. В останню мить мені спало на думку попередити їх, що на ньому може взагалі не бути жодного одягу.

— Чому вам спало на думку так сказати, пане Стоун?

— Бачте, сер, я не знаю, скільки він там пробув… мені взагалі немає до цього діла. Просто я чув, що тканини, які довго лежали в таких-от місцях, розпадалися на шматки, коли їх виносили на повітря. Сподіваюся, сер, ви не припускаєте, ніби я намагаюся вивідати інформацію, яка мене не стосується. Мені тільки здалося, що буде добре, якщо я…

— Ви абсолютно праві, пане Стоун, — перебив його Візер. — Будь-які щонайменші вияви цікавості з вашого боку можуть мати просто катастрофічні наслідки… звісно, для вас, пане Стоун, адже, віддаючи вам розпорядження стосовно того чи іншого завдання, я дбаю насамперед про ваші інтереси. Будьте певні, ви можете розраховувати на цілковиту мою підтримку, зважаючи на те достоту… е-е… делікатне становище, в якому ви опинилися… ясна річ, без жодного злого умислу з вашого боку.

— Дуже дякую, сер. Я радий… бачу, ви схвально поставилися до того, що я сказав поліціянтам про одяг…

— Ну, щодо цього може бути багато думок, і зараз зовсім не час їх обговорювати… А які вказівки ви дали своїм людям на той випадок, якщо вони знайдуть таку… е-е… особу?

— Із цим теж виникли певні труднощі, сер. З першою групою я послав свого помічника, отця Дойла, — він знає латину. На чолі другої поставив інспектора Ренча і дав йому той перстень, який ви мені передали. Що стосується третьої групи, то мені залишалося хіба подбати про те, щоб до її складу потрапила бодай одна людина, яка говорить валлійською…

— А вам не спало на думку самому приєднатися до якоїсь із цих груп?

— Ні, сер, адже ви наказали зателефонувати вам, як тільки ми щось знайдемо, а я не хотів затримувати пошукові групи.

— Ясно… Що ж, ваші дії, безперечно, можна витлумачити і так. Сподіваюсь, ви попередили своїх людей, що з цією… е-е… особою слід поводитися надзвичайно шанобливо і — прошу зрозуміти мене правильно — обережно?

— Звичайно, сер.

— Гаразд, пане Стоун… Загалом я до певної міри задоволений вашою поведінкою, проте маю й кілька застережень — цього, знаєте, уникнути годі. Сподіваюсь, мені вдасться переконати тих колег, прихильності яких ви, на превеликий жаль, так і не зуміли здобути, що цього разу ваші дії заслуговують схвального відгуку… Якщо вам пощастить вдало завершити цю справу, ви, без сумніву, покращите і навіть зміцните своє становище; якщо ж ні… ви й уявити собі не можете, як прикро мені нагадувати вам, що тоді між нами залишаться все ж нез’ясовані питання, які неминуче породжуватимуть взаємні докори і сумніви… Та я певен, любий мій пане Стоун, що ви зрозуміли мене правильно. Якщо мені вдасться переконати, скажімо, панну Гардкасл чи пана Стадока у тому, що ваші особисті якості вельми позитивно вплинули на успішне завершення цієї справи, то у вас стане набагато менше підстав непокоїтися про своє майбутнє і… е-е… безпеку.

— То що мені робити зараз, сер?

— Мій юний друже, мусите добре запам’ятати одне золоте правило — воно дуже просте. Для людини, яка внаслідок… е-е… необдуманих вчинків опинилася в такому прикрому становищі, як ваше, по-справжньому згубними можуть виявитися тільки дві помилки. З одного боку, вам у жодному разі не можна втрачати ініціативності… заповзятливості… це неодмінно призвело б до вельми неприємних наслідків. З іншого ж боку, щонайдрібніше перевищення наданих вам повноважень, щонайменший натяк на рішення, яких ви, зважаючи на всі обставини, приймати не маєте права… може похитнути ваше становище так, що, боюсь, навіть я тоді не зумію якось цьому зарадити. Втім, доки ви уникатимете обидвох зазначених крайнощів, то я, між нами кажучи, не бачу жодних причин, через які вам слід було б непокоїтися.

А тоді Візер, не чекаючи відповіді, поклав слухавку і натиснув кнопку дзвінка.

З

— Як на мене, ті ворота, через які ми перелазили, мали б бути вже десь недалеко, — сказав Дімбл.

Тепер, коли дощ ущух, навколо стало набагато світліше, проте натомість зірвався страшенний вітер, який завивав угорі так, що доводилося кричати, аби тебе почули. Під його рвучкими поривами гілля живоплоту, вздовж якого йшли Дімбл із Деністоном і Джейн, гойдалося і метлялося, немов живе, а коли хтось із них піднімав голову, то складалося враження, ніби довші галузки вирішили добряче відшмагати яскраві зірки на небі.

— Мені теж так здається, — погодився Деністон.

— А ще тут наче сухіше, — докинула Джейн.

— І справді, — мовив Деністон, стишуючи ходу. — Тут де-не-де під ногами каміння, а коли ми піднімалися, нічого такого не було взагалі. Ми звернули не на те поле.

— Думаю, — озвався Дімбл, — ми все ж ідемо правильно. Вийшовши з-поміж дерев, ми повернули ліворуч і пішли вздовж цього живоплоту, а я добре пам’ятаю, що…

— Але чи вийшли ми з гаю там, де треба? — засумнівався Деністон.

— Якщо ми повернемо один раз, то потім так і ходитимемо колами цілу ніч, — сказав Дімбл. — Ходімо краще прямо. Все одно рано чи пізно ми вийдемо на дорогу.

— Що це?! — скрикнула раптом Джейн. — Чуєте?

Вони нашорошили вуха, та через вітер здавалося, ніби швидкі рівномірні удари — втямити, що то таке, було годі, — лунають десь бозна-як далеко. Аж раптом із криками «Ой, обережно!», «Назад!», «Стережись!» вони сахнулися вбік, просто у живопліт — і тієї ж миті повз них промчав полем великий кінь. З-під його копит навсібіч розліталися жмутки мокрої трави і болото; найбільше дісталося Деністонові.

— Дивіться! — зойкнула Джейн. — Зупиніть його, зупиніть!

— Зупинити? — здивувався Деністон, витираючи обличчя. — Навіщо? Нехай те чотириноге вайло забирається до…

— Гукніть його, докторе Дімбл, швидше! — Джейн мало не вмирала від нетерпіння. — Біжімо за ним! Хіба ви не бачили?!

— Що ми мали бачити? — спитав Дімбл, коли вони, заразившись її хвилюванням, кинулися навздогін за конем.

— У нього на спині хтось сидів! — не зупиняючись, кинула Джейн. Вона вже геть вибилася з сил і важко дихала, та ще й до всього згубила на бігу одну туфельку.

— На спині? — перепитав Деністон, а тоді додав: — Їй-бо, сер, Джейн права! Дивіться, он там… зліва, супроти неба — бачите?!

— Нам його не догнати, — прохрипів Дімбл.

— Агов! Поверніться! Тут друзі! Amici! Amici! — закричав Деністон.

Дімбл же тієї миті кричати просто не міг. Він був уже в літах, за день добряче натомився, і тепер його серце й легені поводилися далеко не кращим чином; що це означає, лікар пояснив йому ще кілька років тому. Доктор не злякався, та кричати все одно не міг (а вже тим більше давньосонячною мовою). Тож він стояв і намагався віддихатися, коли Деністон із Джейн раптом в один голос гукнули: «Дивіться, дивіться!»: зненацька ярдів за двадцять попереду високо над живоплотом здійнялася в повітря на тлі зірок якась неприродно велика і багатонога подобизна коня з вершником на спині; вершник той був височенний на зріст і мав на собі якесь дивне вбрання, що розвівалося на вітрі далеко в нього за спиною. Джейн здалося, що, перелітаючи через живопліт, він кинув на них через плече глузливий погляд, а тоді тільки глухо гупнули по той бік копита, чвакнула грязюка — і вони знову залишилися сам-на-сам із вітром і мерехтливими зорями.

4

— Над вами зависла серйозна небезпека, — мовив Фрост, замкнувши за собою двері. — Проте водночас перед вами відкриваються великі можливості.

— Отже, — констатував Марк, — я не в поліції, а в інституті.

— Так, але небезпека від того аж ніяк не менша. Невдовзі інститут отримає офіційні повноваження на ліквідацію. Ми вже давно цього чекаємо. І Гінджест, і Карстерз були ліквідовані. Це вимога часу.

— Якщо ви так чи інакше збираєтесь вкоротити мені віку, — запитав Марк, — то навіщо влаштовувати весь цей фарс зі звинуваченням у вбивстві?

— Перед тим, як продовжити, — мовив Фрост, — хочу попросити вас бути максимально об’єктивним. Обурення і страх — це наслідок хімічних процесів в організмі, як, зрештою, і та чи інша реакція один на одного чи стосунки між людьми загалом. Мусите підходити до своїх почуттів об’єктивно. Не дозволяйте їм відволікати свою увагу від фактів.

— Розумію, — похмуро кинув Марк, постаравшись, щоб водночас у його голосі прозвучала і слабка надія — як свідчення готовності до співпраці. Після того, як в останні години Белбері постало в нього перед очима у зовсім новому світлі, він твердо постановив не вірити жодному слову і не погоджуватися на жодні пропозиції (не надто, втім, це афішуючи). Важливо було не дати знову себе переконати, будь що зберегти впевненість у тому, що перед ним — вороги, бо він уже відчував, як всередині заворушилася давня спокуса: а може, все ж піддатися… може, те, що вони кажуть, бодай почасти — правда?

— Висунуте проти вас звинувачення і зміни у ставленні до вас з боку керівництва — це частина спланованої програми, яка має чітко визначену мету, — вів тим часом далі Фрост. — Перед тим, як по-справжньому увійти до нашого товариства, через таке чи подібне випробування проходить кожен.

Серце в Марка знову стиснулося: озирнувшись подумки назад, він збагнув, що ще кілька днів тому відразу попався б на цей гачок, ковтнув би таку наживку, не замислюючись. І тільки загроза неминучої смерті змусила його побачити, що гачок — це таки гачок, а наживка зовсім не смачна. Принаймні, не дуже смачна. Бо навіть зараз…

— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав він уголос.

— Йдеться власне про об’єктивність. Товариство, члени якого поєднані між собою суб’єктивним почуттям взаємної довіри чи приязні, ніколи не буде згуртованим по-справжньому. Як я вже сказав, ті почуття породжуються хімічними реакціями. В принципі, їх можна викликати за допомогою звичайних ін’єкцій. Ви мали пройти через низку конфліктів із заступником директора й іншими для того, щоб ваше майбутнє залучення до нашого товариства було взагалі позбавлене будь-якого емоційного підґрунтя. Оскільки між членами товариства так чи інакше існуватимуть певні зв’язки соціального характеру, то краще, мабуть, щоб такі зв’язки базувалися на почутті неприязні — це зменшує ризик переплутати їх зі справжньою основою нашої єдності.

— Моє майбутнє залучення? — перепитав Марк, постаравшись, щоб голос у нього ледь затремтів від несміливого ще на позір завзяття. Втім, особливих зусиль йому й не знадобилося. Колишні почуття могли повернутися будь-якої миті.

— Так, — кивнув Фрост. — Вас обрано імовірним кандидатом. Якщо у ході розгляду вашу кандидатуру відкинуть чи ви самі відмовитеся від вступу, ми будемо змушені вас ліквідувати. Ясна річ, я не граю зараз на ваших страхах. Це тільки змазало б усю картину. Сам процес залучення абсолютно безболісний, а ваша теперішня реакція має суто фізичне підґрунтя.

— Що ж… це дуже непросте рішення, — мовив Марк.

— Я просто констатую стан вашого тіла на поточний момент — і тільки. Якщо хочете, я зараз надам вам необхідну інформацію. Почну з того, що політику інституту визначає не заступник директора; не визначаю її і я.

— Тоді хто це робить — глава?

— Ні. Стан, у якому зараз знаходиться та голова, Філострато з Вілкінсом розуміють неправильно. Так, їм справді вдалося про-вести надзвичайно успішний експеримент, пощастило вберегти її від розкладу. Але, розмовляючи з главою, ми розмовляємо не з Алькасаном.

— Ви хочете сказати, що насправді Алькасан… мертвий? — вражено запитав Марк. Цього разу вдавати нічого не довелося — він і справді дуже здивувався.

— Теперішній рівень науки не дозволяє дати однозначну відповідь на це запитання, — відказав Фрост. — Можливо, воно взагалі не має сенсу. Ясно тільки одне: мозок і артикуляційний апарат Алькасана використовує наразі інший розум. А тепер, будь ласка, слухайте дуже уважно. Ви, напевне, ніколи не чули про макроби.

— Мікроби? — знову здивувався Марк. — Звичайно, я…

— Я сказав не «мікроби», а «макроби». Це слово говорить само за себе. Нам давно відомо про існування організмів на рівні, нижчому за тваринне життя. Вони завжди неабияк на нас впливали, зокрема, на стан нашого здоров’я, але ми нічого про них не знали, доки не винайшли мікроскоп.

— І що далі? — спитав Марк. Хвиля цікавості здіймалася в ньому щораз вище, підмиваючи рішуче прагнення триматися насторожі.

— Виявляється, отже, що на рівні, вищому за тваринне життя, теж існують подібні організми. Говорячи про вищий рівень, я не маю на увазі, що він вищий у сенсі біологічному. Наскільки нам відомо, за своєю будовою макроби надзвичайно прості. Проте вони довговічніші та розумніші за будь-кого з представників тваринного світу, а також наділені значно більшою енергією.

— Розумніші за людиноподібних мавп? — недовірливо перепитав Марк. — Тоді їм, мабуть, зовсім не далеко до людей.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Коли я сказав, що вони знаходяться на вищому рівні, ніж тварини, то, ясна річ, зараховував до тваринного світу і людину — тварину, яка сягнула найвищого поступу. Макроби розумніші за людей.

— Чому ж тоді ми з ними ніколи не спілкувалися?

— Спілкувалися. Але колись таке спілкування відбувалося нерегулярно, йому перешкоджали різні упередження. Поза тим, людина перебувала тоді на такому низькому ступені інтелектуального розвитку, що спілкування з нею не становило для макробів особливого інтересу. Та хоч спілкувалися вони з нами мало, впливу з їхнього боку ми зазнавали вельми глибокого. На нашу історію, наприклад, вони вплинули значно сильніше, ніж мікроби, хоч ми цього впливу, звісно, не помічали — так само, як і впливу мікробів. У світлі того, що нам відомо тепер, весь життєпис людського роду треба просто переписати. Історики навіть не підозрюють про справжні причини всіх вирішальних подій в історії; саме тому історія так ніколи і не стала справжньою наукою.

— Я краще сяду, якщо ви не заперечуєте, — сказав Марк і знову всівся на підлозі. Фрост натомість так і залишився стояти, неприродно випроставшись та витягнувши по швах руки. Час від часу він у лад своїм словам кивав головою, а ще вряди-годи зблискував якимись аж надто білими зубами.

— Артикуляційний апарат і мозок, які колись належали Алькасанові, — вів далі професор, — стали своєрідними провідниками, за допомогою яких макроби тепер регулярно спілкуються з людьми. Не можу сказати, що це наш винахід; ідея, звісно, належить їм. Товариство, до якого вас, можливо, буде залучено, має на меті забезпечення співпраці між обидвома видами, і це вже поставило людство в цілковито нове, незнане досі становище. Ви самі переконаєтесь, що зміни, на порозі яких ми стоїмо, будуть значно вагомішими, ніж, приміром, перетворення мавпи в людину. Радше їх можна порівняти з появою на Землі органічного життя.

— Отже, ці організми налаштовані до людей приязно? — запитав Марк.

— Якщо ви поміркуєте бодай хвилину, — сказав Фрост, — то й самі зрозумієте, що це запитання має сенс хіба на рівні мислення абсолютно примітивного і вульгарного. Приязнь — наслідок хімічних реакцій; те ж саме можна сказати і про ненависть. Обидва ці почуття властиві організмам нашого типу. Перші ж кроки на шляху до контактів із макробами покажуть, що для того, аби такі контакти підтримувати, треба позбутися всіх без лишку суб’єктивних емоцій, і тільки тоді, коли ви розпочнете це робити, вам стане зрозуміло, що багато з того, що ви вважаєте своїми думками, насправді є лише побічним продуктом діяльності ваших кровоносних судин і нервових тканин.

— Звісно, я не це мав на увазі… Я хотів запитати, чи збігаються їхні цілі з нашими.

— А що ви називаєте «нашими цілями»?

— Ну… гадаю, уможливлене розвитком науки переоснащення людства, спрямоване на зростання ефективності нашої діяльності… відмову від війн, викорінення бідності та інших вад нашого суспільства… повніше використання сил природи… зрештою, збереження і поширення нашого роду.

— Не думаю, що така псевдонаукова манера висловлюватися змінює суть тієї глибоко суб’єктивної і заснованої на базі первісних інстинктів етичної системи, яку ви описуєте. Згодом я ще повернуся до цієї теми, а тепер зазначу тільки, що ваші погляди на війну і проблему збереження людського роду глибоко хибні. Фактично, ви тільки прикриваєте узагальненнями свої суб’єктивні почуття.

— Але ж навіть для повнішого використання можливостей природи потрібне велике населення, хіба ні? — наважився заперечити Марк. — Не кажучи вже про все інше. Війна ж, без сумніву, зменшує кількість населення, а відтак негативно впливає і на його ефективність, це ж ясно. Навіть якщо кількість населення треба зменшити, то хіба війна не найгірший із усіх можливих способів це зробити?

— Такі погляди є пережитком минулого, бо умови, за яких вони зародилися, стрімко змінюються, — відрізав Фрост. — Кілька століть тому війни справді призводили до наслідків, які ви щойно описали. Тоді потрібен був великий прошарок сільського населення, а саме серед таких людей війни спричинювали найбільші втрати. Та з огляду на розвиток промисловості і сільського господарства такої кількості простого робочого люду ми більше не потребуємо. Тепер великі неосвічені маси перетворюються на баласт. Для науки важливо, щоб сьогодні під час воєн гинуло якомога менше науковців. І справді, погляньте, хто склав основну масу полеглих у битві під Сталінградом: звичайно, не великі технократи з Кенігсберга і Москви, а забобонні баварські селюки і затуркані російські колгоспники. Отже, одним із наслідків сучасної війни є усунення відсталих класів; натомість зростає суспільна вага технократії, яка зосереджує у своїх руках щораз більшу владу. В майбутньому те, що досі було інтелектуальним ядром нашої раси, має поступово перетворитися на саму цю расу Порівняйте наш вид із твариною, яка знайшла спосіб спростити процеси харчування і руху так, що не потребує більше складних органів, від яких може надалі просто відмовитися, спростивши і зменшивши таким чином своє тіло. Для того, щоб підтримувати мозок, потрібна буде хіба десята частина тіла колишнього. Індивідуум, властиво, стане головою, а людська раса, відповідно, — технократією.

— Розумію, — кивнув Марк. — Мені, правда, здавалося, що те інтелектуальне ядро збільшуватиметься за рахунок освіти…

— Чиста химера та й годі. Величезну більшість людей можна навчити тільки сприймати інформацію: прищепити їм ту цілковиту об’єктивність, яка потрібна людству на цій стадії, неможливо. Вони так і залишаться назавжди тваринами й дивитимуться на світ крізь призму своїх суб’єктивних реакцій. Втім, навіть якби їх можна було змінити, то все одно час великого населення минув. Воно вже виконало свою роль кокона, в якому визріла нова людина — технократична й об’єктивна. Цей кокон не потрібен більше ні макробам, ні тим обраним представникам людського роду, які з ними співпрацюють.

— Отже, дві останні війни ви лихом не вважаєте?

— Навпаки, це тільки початок — перші дві з шістнадцяти великих воєн, які мають відбутися в цьому столітті. Я добре усвідомлюю, яку емоційну (тобто хімічну) реакцію викликають у вас ці слова, так що можете не марнувати час, намагаючись її від мене приховати. Я зовсім не очікую від вас здатності подібні реакції контролювати — шлях до об’єктивності лежить деінде, — а викликаю їх свідомо тільки для того, щоб ви звикали підходити до них із суто наукових позицій і якомога чіткіше відрізняли їх від фактів.

Марк сидів, втупивши погляд у підлогу. Насправді Фростові плани щодо майбутнього людського роду особливого хвилювання в нього й не викликали; тієї миті він ледь не збагнув раз і назавжди, як мало його обходить те далеке майбутнє і загальні блага, турбота про які — суто, звісно, теоретична — і послужила на самому початку спонукою до переходу в інститут. Та в ті хвилини йому було не до того. Його повністю поглинув конфлікт між твердим наміром не вірити жодному слову керівництва HIKE, не дати знов обвести себе довкола пальця і втягнути у якусь сумнівну співпрацю — і могутнім, немов припливна хвиля, бажанням плюнути на все і повірити. Адже, нашіптувало те бажання, ось тут, просто перед ним, на відстані простягнутої руки — заповітне обране коло, обране з-поміж обраних, коло, яким керують з-поза людської цивілізації, — найбільша таємниця, найвища влада, остання ініціація. Огидний сенс чи не всього того, що розповів йому Фрост, анітрохи не применшував привабливості яскравої картини, що поставала у нього в уяві, а присмак жаху робив іще гарячковішим збудження, від якого аж бухало у скронях. Йому спало на думку, що Фрост, либонь, здогадується і про те збудження, і про рішучий намір чинити опір; професор, напевне, розраховував, що гору все ж візьме збудження — адже не щодня розкриваються перед людьми такі неймовірні, такі великі таємниці…

З коридору вже кілька хвилин долинав якийсь приглушений шум та гамір; тепер же у двері постукали. Фрост обернувся і пробурмотів:

— Що за неподобство, — а тоді гаркнув: — Забирайтеся геть!

Гамір не припинявся, хтось далі стукав у двері. Фрост посміхнувся ще ширше і відчинив. Тут же йому в руку ткнули якусь записку. Прочитавши її, він аж стрепенувся і, не дивлячись на Марка, швидко вийшов із камери.

5

— Ви тільки подивіться — друзі-нерозлийвода та й годі! — сказала Айві Меґз, дивлячись на кішку Щипку і Пана Бультитюда. Ведмідь сидів на підлозі, спершись спиною до теплої стінки кухонної печі. Щоки в нього були такі товсті, а очі — такі маленькі, що він, здавалося, постійно поглядав на всіх із добродушною посмішкою. Кішка, яка перед тим довгенько походжала, задерши хвоста, туди й сюди по кухні, а потім терлася ведмедеві до круглого черева, вирішила, що час уже й перепочити, згорнулася калачиком у Пана Бультитюда між лапами і вмить задрімала. Галка, що й далі сиділа на плечі у господаря, вже давно спала, запхавши під крило голову.

Пані Дімбл, яка не могла заснути і також крутилася по кухні, не знаходячи собі місця від хвилювання, зачувши ці слова, тільки міцніше стиснула губи. Краще б вони вже помовчали, чесне слово! Її тривога сягнула тієї межі, коли чи не кожне необережне слово або порух може викликати зненацька страшенне роздратування. Та якби навіть хтось заповзявся стежити за нею, то не помітив би нічого, крім легенької гримаси, що за мить уже щезла, мовби її і не було. За роки пані Дімбл таки навчилася тримати себе в руках.

— Сумніваюся, що називаючи їх «друзями», ми просто приписуємо їм людські якості, — зауважив МакФі. — Справді, важко повірити, що вони не є особистостями в нашому розумінні… Але ніхто ще не довів протилежного.

— Чого ж тоді вона весь час біля нього огинається? — спитала Айві.

— Можливо, зараз їй там просто тепліше, — відповів МакФі. — Потім, перебуваючи у знайомому середовищі, вона почувається у безпеці. Також цілком імовірно, що тут відіграють певну роль і переміщені сексуальні імпульси…

— Ну, знаєте, пане МакФі, і не соромно вам! — страшенно обурилася Айві. — Як тільки у вас язик повертається варнякати таке про безсловесну звірину! Ніколи я не бачила, щоб наша Щипка чи бідолашний Пан Бультитюд…

— Я ж сказав — «переміщені імпульси», — сухо обірвав її МакФі. — Крім того, вони труться хутром одне до одного тому, що це послаблює подразнення, викликане паразитами. От подивіться…

— Якщо ви про бліх, — не дала йому договорити Айві, — то не гірше за мене знаєте, що тієї гидоти в них немає!

Тут правда була на її боці, бо саме ольстерець взяв собі за правило раз на місяць влаштовувати ведмедеві купання: він надягав комбінезон і врочисто заводив Пана Бультитюда до пральні, намилював його від хвоста до кінчика носа, тоді відро за відром лив йому на голову літеплу воду, а насамкінець досуха витирав. Тривало це зазвичай цілісінький день, проте МакФі й слухати не хотів, коли хтось пропонував хоч трохи йому підсобити.

— А ви що про все це думаєте, сер? — поцікавилася Айві, глянувши на господаря.

— Я? — озвався Ренсом. — Що ж, як на мене, МакФі надає тваринному життю властивостей, яких воно насправді не має, а потім пробує визначити, яке місце у межах цих неіснуючих властивостей посідають Щипка з Паном Бультитюдом. Треба бути людиною, щоб відрізняти тілесні прагнення від прихильності, і треба стати людиною духовною, щоб відрізняти прихильність від любові. Між кішкою і ведмедем немає ні того, ні іншого; я сказав би, що їх поєднує єдине почуття, в якому ми вгледіли б і зародок приязні, і зародок фізичної потреби, але не в нашому розумінні цих слів, а на якомусь первісному рівні. Це те, що Барфілд називає «прадавньою єдністю».

— Я ж не заперечую, що їм добре разом, — буркнув МакФі.

— Ну, а я про що?! — вигукнула Айві.

— …але я хотів би розібратися з цим детальніше, — вів далі ольстерець. — На мою думку, в усьому цьому криється протиріччя, і свідчить воно про те, що в основі того життя, яке ми провадимо тут, у Сент-Ен, лежить фальш.

Ґрейс Айронвуд, яка досі спокійно дрімала у кріслі, раптом широко розплющила очі і втупила їх у МакФі, а пані Дімбл нахилилася до Каміли і прошепотіла:

— Йшов би він уже спати чи що… Знайшов час!

— Про що це ви, МакФі? — запитав господар.

— Про те, що стосовно нерозумних створінь ми проводимо політику, якої не можемо дотримуватися послідовно. Більше того, дозволю собі зауважити, що ви ніколи й не намагалися виявляти тут хоч якусь послідовність. Ведмедя тримають в будинку і годують яблуками й патокою, аж доки він мало не лускає…

— Ні, ви тільки послухайте! — не витримала Айві. — А хто ж це постійно підсовує йому яблука, га?

— Ведмедя, отже, — незворушно продовжував МакФі, — тримають в будинку і носяться з ним, як курка з яйцем, а свиней натомість тримають у хліві, а потім ріжуть і роблять з них бекон. Мені цікаво було б почути філософське обґрунтування такого, з дозволу сказати, розрізнення.

Айві спантеличено зиркала то на усміхненого Ренсома, то на цілком серйозного МакФі.

— Це ж просто дурня якась, — мовила нарешті вона. — Де таке чувано — робити бекон з ведмедя?

Ольстерець нетерпляче змахнув рукою і спробував щось відповісти, та його слова заглушив спершу гучний сміх господаря, а потім — різкий порив вітру, від якого аж задеренчали шибки у вікнах.

— Їм там, напевне, зараз нелегко, — зітхнула пані Дімбл.

— Мені така погода подобається, — озвалася Каміла. — Хотіла б я бути зараз надворі, десь на вершині високого пагорба… Шкода, що ви не відпустили мене з ними, сер.

— Подобається? — здивувалася Айві. — А мені щось не дуже… Ви тільки послухайте, як виє вітер! У мене б аж мороз дер по спині, якби я була сама… І навіть якби ви, сер, були у себе нагорі. Мені чомусь здається, що власне в таку погоду вони до вас і приходять…

— Вони взагалі не звертають на погоду жодної уваги, Айві, — відказав Ренсом.

— Знаєте, — вела далі Айві, трохи стишивши голос, — я от не можу збагнути одну річ… Вони такі моторошні — ті, що приходять до вас. Я б нізащо не поткнулася тоді нагору, навіть якби мені сто фунтів давали. Та до Бога я такого не відчуваю — хоч Він мав би бути ще страшнішим… ну, ви ж розумієте, про що я, сер.

— Колись так і було, — мовив Ренсом. — Ти маєш рацію, Айві: ангели — не надто підхоже товариство для людей, навіть якщо то добрі ангели і добрі люди. Про це пише св. Павло. Але з самим Малелділом усе зовсім інакше; все змінилося після того, що відбулося у Вифлиємі.

— Уже ж скоро й Різдво, — пригадала Айві, ні до кого зосібна не звертаючись.

— До того часу пан Меґз буде вже з нами, — сказав Ренсом.

— Через кілька днів, сер, — всміхнулася Айві.

— Ви чули? — запитала раптом Ґрейс Айронвуд. — Як на мене, то був не тільки вітер…

— Здається, я чула тупіт копит, — мовила пані Дімбл.

— Ну звісно! — зірвався на ноги МакФі. — 3 дороги, Пане Бультитюде, десь там мають бути мої чоботи. Це ж знову двійко тих Броудових коней… топчуться, напевне, по моїй селері. Якби ж то ви дозволили мені поскаржитися в поліцію… Ну скажіть, хіба не можна тримати їх під замком?.. — натягуючи макінтош, він і далі сердито щось бубонів, та слова вже годі було розібрати.

— Каміло, подайте мені милицю, будь ласка, — попросив Ренсом. — Заждіть, МакФі, ми вийдемо разом. Всіх решта прошу залишатися тут.

На обличчі в нього з’явився вираз, який дехто з присутніх бачив чи не вперше. Жінки завмерли хто де і тільки дивилися одна на одну широко розплющеними очима, а Ренсом із МакФі за кілька секунд стояли вже у сінях. Задні двері тремтіли і здригалися під могутніми поривами вітру так, що ледь не злітали з завіс, і годі було збагнути, стукає хтось у них чи ні.

— Відчиніть, — наказав господар, — і станьте позаду.

Кілька секунд ольстерець возився з замками. Хтозна, чи збирався він прислухатися до Ренсомових слів і справді відступити назад; під натиском вітру двері розчахнулися з такою силою, що його вмить відкинуло назад і притиснуло до стіни. У світлі, що лилося з сіней, Ренсом, який нерухомо стояв, опираючись на милицю, побачив на тлі нічної чорноти чіткий силует велетенського коня — спітнілого й спіненого, з вишкіреними жовтими зубами, широко роздутими ніздрями, пригнутими до голови вухами і палаючими очима. Кінь підійшов до дверей так близько, що передніми копитами стояв мало не на самому порозі. На ньому не було ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, а проте тієї ж миті з його спини на землю зістрибнув якийсь чоловік. Він видавався страшенно кремезним і високим — просто велетень та й годі. Руде з сивиною волосся і така ж борода розмаялися на вітрі так, що обличчя зовсім не було видно, і тільки коли незнайомець ступив крок уперед, Ренсом побачив, у що він одягнутий: то був рваний плащ кольору хакі, мішкуваті штани і подерті черевики.

6

В одному з великих покоїв у Белбері, де в каміні палав яскравий вогонь, на столі під стіною іскрилося вино та виблискував срібний посуд, а посередині стояло велике ліжко, заступник директора інституту мовчки спостерігав за тим, як четверо молодих чоловіків надзвичайно обережно вносять до кімнати ноші і перекладають когось із них на ліжко. Від цікавості старий аж роззявив рота, а завжди немов відсутній і якийсь хаотичний вираз обличчя у нього перемінився, став зосередженішим, і тепер він нарешті трохи нагадував звичайну людину Перед ним лежав оголений чоловік, живий, але, очевидно, непритомний. Візер наказав прикласти йому до ніг грілки, голову підняти трохи вище і підперти подушками, а тоді поставив в ногах ліжка крісло, сів і заходився пильно його розглядати. Голова у незнайомця була дуже велика, хоч таке враження могло складатися і через довге, сплутане сиве волосся й розкошлану, так само сиву бороду; обличчя він мав обвітрене й засмагле, шию — сухорляву, з поморщеною від віку шкірою. Очі були заплющені, а губами, здавалося, блукала ледь помітна посмішка. Візер не знав, що й подумати, і довго придивлявся, схиляючи голову то в один бік, то в інший — так, наче щось у тому обличчі шукав, але ніяк не знаходив. Десь за чверть години двері відчинилися, і до кімнати майже нечутним кроком увійшов професор Фрост. Він наблизився до незнайомця, нахилився і став уважно вивчати його обличчя, а тоді обійшов навколо ліжка і знову зігнувся над узголів’ям.

— Він спить? — пошепки запитав Візер.

— Не думаю. Це радше якийсь різновид трансу, але який саме — хтозна. Де його знайшли?

— У видолинку десь за чверть милі від виходу з підземелля. Вистежили за слідами босих ніг.

— А сам склеп був порожній?

— Так. Стоун зателефонував мені невдовзі після того, як ви пішли.

' — До речі, ви ж віддасте розпорядження стосовно Стоуна?

— Звісно. Але що ви про це думаєте? — вказав Візер очима на ліжко.

— Думаю, це таки він, — відповів Фрост. — Знайшли неподалік від того місця. Відсутність одягу важко пояснити якось інакше. Череп такого типу, як я й передбачав.

— Але обличчя?..

— Так, деякі риси й справді трохи непокоять…

— Я міг би заприсягнутися, — сказав Візер, — що знаю, як виглядає справжній пан, володар… і навіть той, кого можна зробити володарем. Ви ж розумієте, про що я… наприклад, з першого погляду видно, що Стрейк чи Стадок на цю роль підходять, а от панна Гардкасл, при всіх її чудових якостях, — ні.

— Безперечно. Мабуть, нам треба бути готовими до того, що він може виявитися трохи… неотесаним. Зрештою, хтозна, якими методами користувалися насправді атлантичні маги…

— Так, звісно, але вони ніяк не могли бути обмеженими… е-е… вузьколобими, якщо хочете. Можна припустити, що між тогочасними, гм, володарями і простолюдом не було такої прірви, як зараз. Либонь, великі атланти набагато толерантніше ставилися до різних емоційних чи навіть інстинктивних елементів, яких ми вже давно позбулися.

— Яке ж це припущення? Це чиста правда. Не забувайте, цілий наш задум і полягає у тому, щоб поєднати два різновиди єдиного мистецтва — тодішній і теперішній.

— Власне. Можливо, саме через поєднання з… е-е… силами — а для них час минає інакше — ми забуваємо, що за людськими мірками нас розділяє просто неймовірний часовий проміжок…

— Бачите, — мовив Фрост, вказуючи на незнайомця, — тут перед нами лежить не просто людина з п’ятого століття. Це — останній відголосок чогось набагато давнішого, древнього навіть із погляду тих часів. Чогось, що зародилося задовго до Великої катастрофи і задовго до первісного друїдизму, що переносить нас до Нумінору, у дольодовиковий період…

— Хтозна, можливо, увесь цей експеримент значно небезпечніший, ніж ми вважали спочатку.

— Я вже й раніше не раз просив вас, — нахмурився Фрост, — не вносити в нашу наукову дискусію таких-от псевдоемоційних елементів.

— Любий друже, — протягнув Візер, не дивлячись на нього, — мені добре відомо, що ви вже обговорювали це питання з самими силами. Без сумніву, ви так само добре поінформовані про те, що вони обговорювали зі мною і деякі аспекти ваших методів, які теж можна оцінювати доволі критично. Немає нічого гіршого — і, я б навіть сказав, небезпечнішого, — за спроби запроваджувати у наше з вами спілкування ті ж обхідні методи, які ми використовуємо у спілкуванні з підлеглими. Зауважте, я піднімаю це питання суто з огляду на ваші ж інтереси…

Замість відповіді Фрост раптом застережно підняв руку. Обидвоє мовчки прикипіли поглядами до ліжка: незнайомець розплющив очі.

Обличчя його відразу набуло виразу, але що говорив той вираз, ні Візер, ні Фрост збагнути не могли. Чоловік у ліжку наче й дивився на них, та чи бачив — сказати було годі. Минали секунди, і заступник директора дійшов висновку, що в очах у незнайомця можна прочитати хіба осторогу, проте не надто сильну, без особливої тривоги. То була звична, сама по собі зрозуміла обачність; за нею, здавалося, стояли роки й роки різних прикрощів, які, втім, сприймалися спокійно і навіть із гумором.

Візер підвівся і прочистив горло.

— Magister Merline, — сказав він, — Sapientissime Britonum, secreti secretorum possessor, incredibili quodam gaudio afficimur quod te domum nostram accipere nobis… e-e… contingit. Scito nos etiam hand imperito esse magnae artis… et, ut ita dicam…[9]

Тут він змовк, бо незнайомець не звертав на його слова жоднісінької уваги — це було цілком очевидно. Щоб освічена, ба й учена людина п’ятого століття не знала латини — такого просто не могло бути. Хтозна, може, в нього погана вимова? Так чи так, Візер не сумнівався, що чоловік, до якого він звертався, його не розуміє, ба більше — навіть не слухає. На обличчі в нього годі було прочитати хоч найменший натяк на бодай якесь зацікавлення.

Фрост узяв зі столу карафку і налив червоного вина, а тоді повернувся до ліжка, низько вклонився і подав келих незнайомцеві. Той поглянув на вино, і в очах у нього наче зблиснула ледь помітна лукавинка — а може, то тільки так здалося. Зненацька він сів у ліжку, оголивши зарослі густим волоссям груди і худі, проте м’язисті руки, а тоді роззирнувся навколо і ткнув пальцем кудись у бік столу. Професор повернувся назад і торкнувся іншої карафки, але незнайомець похитав головою і знову показав на стіл.

— Здається, — мовив Візер, — наш вельмишановний гість намагається вказати на ось цей глечик. Не знаю, що вони тут понаставляли. Можливо, це…

— Там пиво, — повідомив Фрост.

— Ну, навряд чи зараз доречно… хоч нам так мало відомо про тогочасні звичаї…

Візер іще говорив, а Фрост уже налив пива до чималого олов’яного кухля і з поклоном подав гостеві. Загадковим обличчям незнайомця вперше промайнув якийсь проблиск зацікавлення. Він схопив питво, одним рухом відкинув з рота довжелезні розкошлані вуса і почав пити; при цьому сива голова щораз далі відхилялася назад, а дно кухля щораз вище підносилося вгору Видно було, як у лад великим ковткам ходить туди-сюди худорлявим горлом чималий борлак. Коли в кухлі врешті-решт не зосталося ані краплі, незнайомець витер тильним боком долоні рота і глибоко зітхнув — це було перше, що від нього почули в Белбері, — а тоді знову поглянув на стіл.

Заступник директора з професором годували свого гостя хвилин двадцять — Візер запопадливо і послужливо, Фрост безшумно і спритно, наче вишколений лакей. Вони підносили незнайомцеві найвишуканіші страви і делікатеси, та він зосередився головно на холодній яловичині, курчатах, пікулях, хлібі, маслі та сирі. Масло їв прямо з ножа; з виделками, очевидно, був незнайомий, бо курчат без жодних вагань брав просто руками, а обгризені кістки ховав під подушку. Жував він страшенно голосно, прицмокуючи та приплямкуючи, коли ж урешті-решт наситився, то знову вказав на глечик із пивом, випив іще добру пінту, витер рота простирадлом, а носа — рукою, і зібрався, судячи з усього, вкластися назад на подушки, щоб трохи подрімати після обіду.

— Е-е… domine, — заметушився Візер, — nihil magis mihi displiceret quam tibi ullo modo… e-e… molestum esse. Attamen, venia tua…[10]

Проте незнайомець не звернув на ці слова жоднісінької уваги. Важко було сказати, заплющив він очі чи й далі стежить за ними з-під напівопущених повік, та вступати в розмову йому, мабуть, зовсім не хотілося. Фрост із Візером переглянулися — здивовано і навіть трохи розгублено.

— Сюди можна увійти тільки через ці двері, правда? — запитав професор.

— Так, — відказав заступник директора.

— То ходімо туди й усе обговоримо. Двері залишимо прочиненими, тож відразу почуємо, якщо він заворушиться.

7

Коли Фрост, прочитавши записку, раптом вийшов із камери, Маркові несподівано стало легше на серці. Не те щоб у нього зник страх перед майбутнім — аж ніяк; радше власне поміж усіма тими страхами пробилося зненацька химерне почуття свободи. Все, не треба буде й далі намагатися здобути довіру керівництва та плекати свої мізерні, примарні сподівання… від цієї думки його мало не охопила радість. Після стількох дипломатичних прорахунків відчути запал боротьби… передчуття відкритої сутички навіть трохи бадьорило. Звісно, у цій боротьбі можна програти; але принаймні тепер він з одного боку, а вони — з іншого. Так, справді, тепер уже можна говорити про «його» бік — той, де Джейн і все з нею пов’язане. Тепер на передньому краю опинився він, а Джейн узагалі навряд чи долучилася до боротьби аж так радикально…

Схвалення від власної совісті — надзвичайно дієвий засіб, особливо для тих, хто до цього не звик. Десь за дві хвилини Марк перейшов від того першого, мимовільного і не надто ще сміливого відчуття свободи до свідомої відваги, а потому — до нестримного героїзму. Він бачив себе героєм-мучеником, отим казковим Котигорошком, який неквапом наближається до лютого змія, і цей образ мав затьмарити ті інші, нікчемні та жалюгідні спогади про прожите, які переслідували його впродовж останніх годин. Зрештою, не кожен зумів би відмовитися від Фростової пропозиції… пропозиції, яка прочиняла двері поза межі людського життя… туди, куди люди намагалися потрапити споконвіку… йому пропонували торкнутися того найпотаємнішого осердя, яке й визначало плин усієї історії… Та колись він геть усе віддав би за можливість бодай трохи наблизитися до чогось такого!

Так, колись він віддав би геть усе… І зненацька з якоїсь безмежної далечіні на нього зі швидкістю світла стрибнуло і відразу безжально вхопило за горло дике жадання — пронизливе й темне, жорстоке й невблаганне. Ті, кому воно знайоме, з півслова знатимуть, про що мова; ті ж, хто ще не потрапляв йому в зуби, і не збагнуть, скільки їм не розповідай, яке почуття трусило тепер Марка, наче собака — щойно впійманого пацюка. Часто те почуття описують як жадобу чи хіть; такий опис напрочуд точний зсередини й абсолютно оманливий зовні. До плоті те почуття не має жодного відношення, хоч і є в нього дві спільні риси з хіттю: як і хіть, воно ховається у найглибших і найтемніших закапелках свого схожого на лабіринт дому, а ще спроможне цілий усесвіт вмить позбавити будь-якого чару. Все, чого хоч раз у житті доводилося зазнавати Маркові, — любов, честолюбство, голод, власне хіть — раптом виявилося зовсім прісним і нецікавим, якоюсь позбавленою смаку бурдою, дитячими іграшками, не вартими й того, щоб бодай пальцем об палець заради них ударити. Безмежна привабливість того темного почуття всотала в себе геть усі інші пристрасті; світ поза ним видавався цілком бляклим і тьмяним, нецікавим і пісним, наче шлюб без кохання, їжа без солі, гра в карти не на гроші, а «на інтерес». Про Джейн Марк якщо й думав, то тільки у контексті тілесного потягу, та й то ледь відчутного: у порівнянні зі справжнім драконом та змія видавалася тепер не страшнішою за звичайнісінького вужа. Втім, те нове почуття нагадувало хіть іще одним: даремно вказувати пропащій людині на увесь жах її становища, адже власне той жах і притягує її чи не найбільше. Саме потворність і стає кінець кінцем тією метою, до якої вона змагає у своєму падінні; краса вже давно втратила для неї будь-яку привабливість. Так було й тут. Створіння, про яких говорив Фрост — а Марк не мав сумнівів, що вони перебували в ті хвилини поряд із ним, просто в камері, — несли погибель і людському родові, і взагалі всій радості у цілому світі. Але власне через це, а не всупереч цьому його й тягнуло до них — тягнуло зі страшною, просто неймовірною силою. Ніколи раніше він і не здогадувався, яку жахливу притягальну силу має рух, спрямований не згідно з природою, а всупереч їй, спонука відкинути всі упередження та перепони і малювати кожне коло не за годинниковою стрілкою, а проти… у цьому, власне, й був увесь сенс: проти! Тільки тепер йому відкрилося значення Фростових слів про «об’єктивність», значення прадавнього відьомства та деяких бачених раніше картин. У Марковій пам’яті спливло обличчя заступника директора, і цього разу воно не просто викликало в нього почуття відрази; з трепетним задоволенням він збагнув: Візерові давно вже відомо те, що перед ним постало тільки тепер. Так, Візер усе це знає, усе розуміє…

Проте водночас до нього повернулася й думка про те, що його все ж уб’ють; так, напевне, вб’ють. Згадавши про це, він усвідомив, що й далі сидить на підлозі в тій же тісній камері з білими стінами і тьмяною лампою під стелею. Марк аж очима закліпав від здивування; принаймні, останніх кілька хвилин цих стін і лампи видно не було, це точно. Де ж, у такому разі, він тоді знаходився? Думка про те, що між ним і Візером може бути щось спільне — то, ясна річ, повна нісенітниця. Звісно, кінець кінцем вони його таки порішать, якщо тільки щось не зметикувати, не придумати якийсь шлях до порятунку. Про що ж він думав і що відчував, якщо все це допіру геть вилетіло було йому з голови?

Поступово Марк зрозумів, що зазнав якогось нападу і взагалі не зумів хоч якось цьому нападові протистояти. Відтак його знов охопив страх, але вже інакший, ніж раніше. Теоретично він вважав себе матеріалістом, проте ціле життя цілком підсвідомо, ніколи над цим не замислюючись, вірив у свободу своєї волі. Марк вкрай рідко приймав рішення морального характеру і коли кілька годин тому постановив не вірити більше жодному слову керівництва HIKE, то не сумнівався, що це йому до снаги. Можна, звісно, й «передумати», але перед тим y нього буде вже якийсь план, відповідно до якого він і діятиме. Йому й на гадку не спадало, що на його розум може отак вплинути якась стороння сила, вплинути і вмить кардинально змінити весь хід думок. Якщо таке справді можливе… Це ж нечесно, несправедливо. Чи не вперше в житті намагаєшся діяти правильно, зважуєшся на вчинок, до якого, безперечно, схвально поставилася б і Джейн, і Дімбли, і тітонька Джилі, тож, здавалося б, маєш усі підстави сподіватися, що тебе підтримає у цьому починанні чи не весь усесвіт… Мабуть, Марк і сам не підозрював, що десь у глибинах його душі живуть такі-от рештки якогось напівдикунського теїзму, набутого хтозна-коли і хтозна-де; так чи інак, він відчував — хоч і навряд чи зумів би виразити це на словах, — що всесвіт «мав би» якось винагородити його за добрі починання. Але ж ні: тільки-но намагаєшся поводитися добре, як він тут-таки тебе й підводить, розкриває тобі очі на безодню, про існування якої ти ніколи й не здогадувався, придумує нові правила… все, що завгодно, тільки б не підставити тобі плече. Оце так винагорода за твої страждання!

Виходить, циніки все ж мали рацію… Та тут Марк різко зупинився і спробував обірвати плин думок, що немов нанизувалися одна на одну — в них щораз сильніше відчувався якийсь химерний присмак… Невже починається знову? Ні, ні, тільки не це! Він судомно стиснув кулаки. Ні, ні! Більше йому цього не витримати. Якби ж тут була Джейн… чи пані Дімбл… чи Деністон… хоч хто-небудь… «Не пускайте мене туди! — мовив він, а тоді повторив ще раз, голосніше: — Не пускайте!» Ціле своє єство вклав Марк у ці слова — і жахливе відчуття, що все, кінець, оце в нього з рук вибито останній козир, стало поволі змінюватися спокоєм. Більше тут нічого не вдієш. Якось несвідомо він дозволив своїм м’язам розслабитися. Молоде тіло страшенно втомилося, і навіть тверда підлога не здавалася вже аж такою твердою. Вся камера ніби спорожніла й очистилася, наче й вона зморилася від усього, свідком чого їй довелося бути; так втомлюється, наплакавшись, дитина й очищується після дощу небо. Марк іще встиг невиразно подумати, що скоро вже, напевне, світатиме, — і заснув.