Мерзенна сила

1

Маєток у Сент-Ен, здавалося, геть знелюднів. Тільки на кухні, за щільно зачиненими вікнами і трохи ближче, ніж звичайно, до вогню, сиділи Дімбли, Деністон з Камілою, МакФі, панна Айронвуд та Джейн із Айві, а далеко нагорі, в блакитній кімнаті, відокремленій від кухні довгими порожніми коридорами і сходами, знаходилися пендраґон із Мерліном.

Якби ви спробували того вечора піднятися сходами до передпокою, звідки можна було потрапити до блакитної кімнати, то на заваді став би не тільки страх, але й мало не фізичний опір, який просто не давав би рухатися далі. Якби вам пощастило все ж вийти нагору, то ви почули б навколо дивне подзвонювання, анітрохи не схоже на голоси, хоч і явно артикульоване, а якби там було темно, то напевне побачили б під господаревими дверима слабке сяйво, не подібне на місячне світло чи відблиски вогню. Втім, не думаю, щоб хто-небудь зумів тоді підійти до самих дверей. Увесь дім, здавалося, тремтів і гойдався, трохи ходором не ходив, наче корабель у Біскайській затоці не надто погожої днини. Ви неодмінно з жахом усвідомили б, що наша Земля — то насправді не основа світобудови, а просто куля, що з шаленою швидкістю обертається навколо власної осі і з такою ж швидкістю котиться вперед, та ще й не у порожнечі, а через густо населені та вигадливо поділені простори; поза тим, чуття, хоч і добряче зворохоблені, підказали б вам, що ті, хто навідався в той час до тієї кімнати, могли залишатися там і осяювати своїм світлом саме те місце на поверхні нашої планети тільки линучи крізь переповнений усілякими невидимими для нас створіннями безмір небес, які люди вважають холодним та безживним космосом.

Невдовзі після заходу сонця Ренсом із друїдом піднялися нагору і стали чекати гостей. Господар напівлежав на своєму дивані. Мерлін сидів обіч нього, міцно стиснувши руки і трохи нахилившись вперед; його посірілою щокою скочувалася часом краплина холодного поту. Спершу він хотів було стати навколішки, та Ренсом мовив: «Гляди, не роби цього! Хіба ти забув, що вони — такі ж слуги, як і ми?» Вікон ніхто не зашторював, і світло потрапляло до кімнати тільки знадвору, де морозне небо спочатку багряніло на заході дедалі слабшою загравою, а потім поступово вкрилося цяточками мерехтливих зірок.

Біля десятої, ще до того, як у блакитній кімнаті почало щось відбуватися, ті мешканці маєтку, що зібралися на кухні, вирішили напитися чаю і якраз сиділи за столом, коли сама атмосфера в домі нараз різко змінилася. Досі вони перемовлялися між собою тільки зрідка, та й то впівголоса; так поводяться діти, коли дорослі зайняті якоюсь важливою і геть незбагненною справою, наприклад, готуються до похорону або читають заповіт. Та раптом ні з того ні з сього всі разом голосно заговорили, перебиваючи одне одного, але без жодного натяку на якусь сварку; навпаки, всім стало враз страшенно легко й радісно на серці. Якби тієї миті до кухні нагодився хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що всі тут добре під чаркою: ще не настільки, щоб клонило на сон, але достатньо, щоб відчувати приплив безпричинних веселощів. Усі посхиляли голови одне до одного і, виблискуючи очима, жваво балакали і розмахували руками. Про що йшла мова, ніхто згодом так і не згадав. Дімбл стверджував, що в основному всі знай каламбурили, МакФі заперечував, що бодай раз у житті, навіть і того вечора, опустився до каламбура, проте всі погоджувалися, що були тоді страшенно дотепними і гострими на язик. Гра слів перейшла в гру думок, парадоксів, химерних образів, потішних анекдотів і сміховинних теорій, до яких, втім, за інших обставин варто було б поставитися і серйозніше; все це просто сипалося з них із дивовижною марнотратністю — аж паморочилося в голові. Навіть Айві, і та забула про своє горе. Матінка Дімбл пізніше завжди згадувала, як Деністон із її чоловіком стали посеред кухні і затіяли веселий словесний герць, віртуозно відбиваючи випади один одного і здіймаючись на крилах слів щораз вище і вище, ширяючи, немов ті птахи у піднебессі чи літаки у повітряному бою. Зроду-віку їй не доводилося ще чути такої красної, співучої, мелодійної мови (навіть якби вони й справді заспівали, то це нічого б не змінило), таких кмітливих здогадок, блискучих метафор і тонких натяків. Якби ж то ще згадати, про що там ішлося!

І тут несподівано все скінчилося; запала мовчанка. В кухні враз стало тихо і спокійно; так буває, коли вітряної днини ступаєш за ріг будинку, де дме вже не так сильно. Всі лише втомлено переводили подих, приголомшені і трохи збентежені.

Нагорі події розвивалися інакше. Настала мить, коли всередині у Ренсома з Мерліном усе раптом стиснулося; господар міцно взявся за край дивану, а друїд обіруч схопився за коліна і зціпив зуби. Зненацька між ними постав стовп ясного світла; якого кольору було те світло, не до снаги ні уявити, ні описати жодній людині. Більше нічого незвичайного вони не бачили, проте діялося ще багато всього для ока недоступного. Притьмом їх охопило неабияке хвилювання; кров у голові й у серці завирувала так шалено, а все тіло пройняв такий дрож, що обидва злякалися за свій здоровий глузд, який міг будь-якої миті просто розлетітися на друзки. В якийсь момент їм здалося, що так воно і сталося; а проте всі ті друзки — гострі прагнення, жваві веселощі, проникливі помисли, — розлетівшись блискучими краплинами навколо, невдовзі знову поєдналися докупи. Добре, що і Ренсом, і Мерлін трохи зналися на поезії, бо людина, яка не звикла бачити у слові множинності різних сенсів, могла б усього цього й не витримати. Чи не всі їхні думки стали раптом двоїтися і троїтися, ділитися і знову сходитися разом у найнеймовірніших поєднаннях. Для Ренсома, який багато років присвятив дослідженню слова, то була невимовна насолода. Він немов опинився у самому осередді мови, в її палаючому первісному горнилі. Все суще тут ламалося, розбивалося на найдрібніші частинки, виверталося навиворіт, перемішувалося, умертвлялося — і відроджувалося до життя у вигляді сенсу. Не дивина — адже до них прибув сам владар смислу і значення, вісник і посланець, переможець Аргуса; то був Оярса найближчої до сонця небесної сфери — Віритрильбія, якого люди величають Меркурієм або Тотом.

Після шаленого, буйного торжества слова всіх, хто зібрався внизу на кухні, почало трохи хилити до сну. Джейн і не зчулася, як мало не задрімала; книжка випала в неї з рук, вона здригнулася, розплющила очі й огледілася довкола. Як же тут тепло… як затишно… втіха та й годі. Їй завжди подобалося, як горять у каміні дрова, проте сьогодні поліна, здавалося, потріскували і пахли ще приємніше, ніж звичайно. Можна було подумати, що кухню сповнював дух кедрового дерева чи ладану, дедалі густіший і насиченіший. Мимохіть Джейн стала пригадувати собі різні запахи — духмяний аромат нарду і кориці, чарівні пахощі Аравії… навіть щось іще солодше і приємніше, щось спроможне звести людину з розуму, проте, на диво, не заборонене. Хтозна, як таке може бути; їй надто хотілося спати, щоб глибше над цим замислюватися. Дімбли сиділи поруч і розмовляли, але потиху, так, що ніхто не чув, про що йшла мова. Джейн здалося, що обличчя у них якось перемінилися. Вони виглядали не старими, а радше зрілими, наче золотисті серпневі ниви перед жнивами, й аж випромінювали погідний спокій, що його приносить сповнення бажань. В іншому кутку Артур щось шепотів на вухо Камілі; вони також… але на той час затишок, тепло і приємний аромат уже так забили Джейн памороки, що дивитися на Деністонів вона просто не могла — не через заздрість (нічого такого і на думці не мала), а тому, що її трохи не засліплювало якесь химерне сяйво, от наче самі бог із богинею кохання вселилися в це молоде подружжя і тепер ясніли перед нею червленим посвітом, розливаючи навкруг одурманливо-солодкі трояндові пахощі. Довкола ж витанцьовували — краєм ока Джейн це помітила — не ті кумедні опецькуваті дрібнолюдки, яких вона бачила пополудні, а поважні й водночас запальні духи з барвистими крильцями та якимись хлоп’ячими, стрункими й гладенькими, ніби витесаними зі слонової кості примарними тілами.

Ренсом із Мерліном також відчули, що в домі потепліло; вікна були відчинені (коли і як вони відчинилися, ні господар, ні чародій не зауважили), але холодніше не ставало: теплом віяло саме знадвору. Поміж голим гіллям дерев, понад землею, яка після заходу сонця знов тужавіла від морозу, до кімнати залітав літній вітерець — тільки-от такого, літа в Англії не бувало ще ніколи. Сповнений, сказати б, по самісінькі вінця — немов оті неповороткі річкові баржі, навантажені всякою всячиною так, що, здається, і з місця не зрушать, — казковим духом нічних квітів і терпким запахом тягучої камеді, напоєний солодкими пахощами стобарвних гаїв і прохолодним ароматом опівнічних плодів, цей вітерець лагідно ворушив фіранки на вікнах, скинув зі столу якогось листа і розкуйовдив волосся на голові у Мерліна. Кімната м’яко погойдувалася, ніби пливла; їхніх рук та облич торкнувся враз вільготний подих морської піни і хвиль — аж пробіг по всьому тілу дивний, нестримний трем. У Ренсома котилися по щоках сльози: він єдиний із усіх людей на Землі знав, звідки, з яких морів і з яких островів віє той вітер. Мерлін цього не знав, проте й у нього в грудях озвалася і замлоїла та невтішна рана, з якою народжується у цьому світі кожна людина, а з вуст тихо полилися слова прадавнього кельтського плачу. Втім, усі ті прояви були лишень провісниками, предтечами самої богині. Коли вся її доброчесність зосередилася і сфокусувалася у тій крихітній для неї точці на поверхні планети, що мчала крізь небесні простори, з усього того зворушливого тепла постало ще щось — щось незламне, гостре, загрозливо нестримне. Обидвох чоловіків пройняв дрож: Мерліна — бо він не знав, хто до них наближається, а Ренсома — бо він таки знав.

І ось вона прийшла — полум’яна й осяйна, всевидюща і безжальна, готова вбивати й умирати, прийшла, випереджаючи навіть світло; то була сама милосердна любов, але не така, якою уявляють її смертні, не у тому зм’якшеному, олюдненому вигляді, в якому зазвичай поставала перед нами після Воплочення Слова. Вона з’явилася до них просто з-поза місяця, з третього неба, первозданна й невпокорена, — і ледь не спопелила їх на місці. Ренсом із Мерліном мало не осліпли та не оглухли; здавалося, вони не витримають, якщо це триватиме далі, — проте водночас не знали, чи витримають, якщо це припиниться. Так прибула звитяжна поміж планетами Переландра, яку на Землі величають Венерою.

Внизу на кухні МакФі раптом різким рухом відсунув назад крісло — аж завищала під ніжками кахляна підлога, ніби грифельна дошка під олівцем.

— Ганьба! — вигукнув він. — Ганьба нам, що сидимо тут і тільки на вогонь витріщаємося! Закладаюся, якби у нашого господаря не була покалічена нога, він знайшов би для нас якесь краще застосування!

— Ну-ну, далі! — підбадьорила його Каміла; очі в неї враз спалахнули завзятим блиском.

— Про що це ви, МакФі? — здивувався Дімбл.

— Про битву! — заявила Каміла.

— А ворогів не забагато, щоб вступати з ними у відкритий бій? — засумнівався Деністон.

— Може й забагато, — сказав ольстерець. — Та менше їх не стане у будь-якому разі. А як славно було б виступити проти них відкрито! Чесно кажучи, мені часом здається, що мене не особливо й хвилює, що буде далі. Але я не міг би спокійно лежати в могилі, якби знав, що вони перемогли, а я так і не потримав нікого з них за горло. Пригадую, під час першої війни влаштували ми біля Монші невелику вилазку… Хлопці, знаєте, переважно гамселили ворогів прикладами, щоб не зчиняти зайвої стрілянини, і потім один старий сержант сказав мені: «А черепи як тріщали… Ви коли-небудь чули щось краще?»

— Який жах, — обурилася матінка Дімбл.

— Так, приємного мало, — погодилася Каміла. — І все ж хотілося б зітнутися з ними відкрито, як у давнину. Мені б коня, а там будь, що буде…

— Нічого не розумію, — мовив Дімбл. — Я не бозна-який сміливець, до вас, МакФі, мені далеко. Та от щойно подумав собі, що сьогодні не особливо й боюсь загинути чи отримати рану в бою… дивина та й годі.

— А це цілком ймовірно, — озвалася Джейн.

— Я не маю на думці нічого героїчного, — сказала матінка Дімбл, — але в мене таке враження, що доки ми разом, нам і смерть не страшна.

Обличчя в усіх набули якогось нового виразу, так само по-новому зазвучали голоси. Вони сміялися — але вже якимсь інакшим сміхом, і відчували, що люблять одне одного ще сильніше, ніж доти. Кожен, поглядаючи на решту, думав: «Пощастило ж мені, що я тут. У такому товаристві й головою накласти не шкода». А МакФі наспівував собі під ніс: «Загинув воєвода, та ви не журіться! — гукнув король Вільгельм…».

Тим часом нагорі спочатку відбувалося щось дуже подібне. Мерлін поринув у спогади; він ніби наяву бачив вкритий памороззю Бадонський пагорб, довгі стяги з зображенням Пресвятої Діви, що майоріли над катафрактаріями — римсько-британською важкою кіннотою, золотоволосих варварів… чув посвист стріл, брязкіт мечів об кольчуги та залізні шпичаки на дерев’яних щитах, бойові кличі, крики та зойки… пригадував, як надходив того дня вечір, як мерехтіли на схилах пагорба вогнища, як щеміли від морозу рани і відбивалися у червоному від крові озерці перші зорі, а високо у блідому небі кружляли орли. Ренсомові ж, либонь, пригадувався в ті хвилини довгий, запеклий двобій у глибоких печерах на Переландрі. Та враз усе минулося. Наближалося щось міцне, бадьористе й іскристо-холодне, схоже на свіжий морський вітерець; весь страх кудись подівся, а кров у жилах аж застугоніла, ніби скоряючись розміреному ритмові військового маршу. Їм спало на думку, що оце щойно вони зайняли, напевне, своє місце у гармонійному устрої світобудови, поряд із безнастанною зміною зими і літа, злагодженим рухом атомів та спокійною покорою серафимів. Під незмірною вагою послуху їхня воля трималася невтомно і прямо, ніби каріатида, а самі вони, позбувшись будь-якого нахилу до мінливості чи ремства, мислили надзвичайно тверезо — проте водночас їм стало напрочуд легко і весело на серці. Всі тривоги залишилися в минулому; слово «тривога» взагалі не мало більше жодного сенсу. Жити означало без зусиль дотримуватися цього мірного поступу. Немов торкнувшись сталевого леза, Ренсом упізнав чисте й холодне сяйво Малакандри, невсипущого провідці древнього світу; люди йменують його Марсом і Тіром та переповідають легенду про те, як він не побоявся засунути руку вовкові в пащу. Господар привітав гостей небесною мовою, а тоді, вже латиною, попередив Мерліна, що настав час зібрати в кулак всю свою мужність. Три боги, які зійшлися на той час у блакитній кімнаті, були ближчі до людської природи, ніж ті два, що їх там іще чекали. З семи родів Віритрильбія, Переландра і Малакандра представляли ті два, які можна до певної міри зіставити з біологічними статями, тож цих богів людина ще могла сяк-так зрозуміти. З тими ж, які мали прибути тепер, все було інакше. Ясна річ, вони теж належали до якихось родів, та це вже виходить за межі людського пізнання. То були сутності ще могутніші: прадавні елділи, керманичі велетенських світів, які ніколи, від самого початку часів, не знали солодкого приниження органічного життя.

— Підкиньте-но дровенят у вогонь, Деністоне, — сказав на кухні МакФі. — Ну й холодний же видався вечір!

— Справді, холоднувато, — погодився Дімбл.

Це відчули всі; на думку приходила пожухла від морозу трава, якісь темні закапелки, похмурі лісові нетрі, могили… Далі чи не кожному стало уявлятися, як гине сонце, а за ним — і Земля, задихаючись у холодному чорному вакуумі, де єдиним джерелом світла є незмірно далекі зорі. А тоді, очевидно, не стане й зірок: усесвіт зникне у вогні вселенського вибуху — й усе поглине пітьма остаточного небуття, з якого не знає вороття сама природа. І що далі — потойбіччя? «Можливо», — снувалося в голові у МакФі. «Безперечно, я в це вірю», — думав Деністон. Але так чи так старе життя, всі його незліченні віки, дні й години, просто щезнуть, вгаснуть, мовби їх і не було. Чи може навіть всемогутня сила повертати назад час? Куди йдуть роки — і навіщо? Людині ніколи цього не зрозуміти. Всіх охопила незбагненна печаль. Хтозна, може, розуміти взагалі нічого…

Сатурн, якого на небесах величають Лурґою, стояв у блакитній кімнаті. Його дух тиснув на дім, а чи й на всю Землю важким холодом, під незмірною вагою якого ціла наша планета могла, здається, просто сплющитися, стати пласкою, наче млинець. У порівнянні зі свинцевим тягарем його предвічності інші боги мали, напевне, почуватися зовсім юними й ефемерними. Він скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувщині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум. Гору нагадувала і Сатурнова міць; його вік був не просто своєрідною трясовиною часу, здатною погубити будь-яку, ба навіть найсміливішу уяву, а живою пам’яттю, що не знає ні кінця, ні початку. Стрічаючись з іншими, молодшими небесними сутностями, ця пам’ять, ніби гранітні скелі під натиском океанських хвиль, не зазнавала жодної шкоди, сама ж могла занапастити кожного, хто необачно до неї наближався. Ренсома з Мерліном пройняв нестерпний холод; сила Лурґи відлунювала в них несповідимою тугою. А проте й Лурґу того вечора перевершили: раптом поміж ними об’явився дух іще величніший та могутніший; своїм незмірним маєстатом він приглушив та майже підкорив собі і променисту кмітливість Меркурія, і недремну пильність Марса, і ніжний чар Венери, і навіть приголомшливу ваготу Сатурна.

В кухні його прихід теж добре відчули. Згодом ніхто не пригадував, як поставили на плиту чайник і приготували гарячий пунш, а тоді хтось попросив Артура (єдиного в домі музику) заграти щось на скрипці. Крісла повідсували під стіну, й усі стали до танцю, хоч і не пам’ятали потім, що саме танцювали. Втім, то явно було не новочасне човгання, а якийсь давній танок, із тих, що збереглися тепер хіба десь на селі і незле підходили для кахляної кухонної підлоги; вони притупували ногами, плескали в долоні і високо підстрибували. Нікому й на думку не спадало, що зі сторони це може виглядати доволі кумедно; навпаки, настрій в усіх був піднесений і навіть врочистий. Їм здавалося, що кухня перетворилася мало не на королівський палац, а танець, часом несамовито запальний і швидкий, а часом — величаво повільний, виражає то бурхливу, героїчну енергію, то якусь надзвичайну шляхетність та поважність.

Нагорі блакитну кімнату осяяло сліпуче, воістину могутнє світло. Перед іншими ангелами людина може не встояти на ногах; перед цим — може просто померти, та якщо виживе, то її уст уже не покине усміх. Одна-єдина мить поряд із ним — і ви незмірно виростете у власних очах. Відчувши щонайслабший подих його присутності, навіть кульгавий ступатиме величним кроком, а жебрак носитиме своє дрантя так, немов то розкішні королівські шати. Царська велич і сила, святкова пишнота і врочистість — усім цим він аж променів, як променіє чистим сяйвом сонце, зійшовши у безхмарному небі погожої літньої днини. Відзначаючи важливі свята, ми б’ємо у дзвони та трубимо в сурми, над головами у нас величаво майорять різнобарвні стяги — і все це тільки слабке, ледь чутне відлуння властивого йому духу безмежної радості та тріумфу. Він нагадував довгу увінчану короною білосніжної піни морську хвилю, що здіймається височенною смарагдовою аркою і шаленим вихорем налітає на берег, оглушливо ревучи і водночас заходячись нестримним сміхом, а ще — перші звуки музики на такій врочистій учті у таких пишних королівських палатах, що гості, особливо молодші, зачувши їх, аж проймаються трепетом, вельми схожим на страх. Адже то був сам великий Оярса Ґлунду, цар царів, через якого здебільшого і спізнавали поля Арболу радість сотворення; в давні часи люди звали його Юпітером і через злощасну, але не таку вже й незрозумілу помилку приймали створіння за Творця — навіть не підозрюючи, на скільки ще щаблів навіть понад ним піднімається у незнану височінь єрархія сотвореного буття.

Після його приходу у блакитній кімнаті настало справжнє свято. Ренсом із Мерліном ніби долучилися на мить до славослів’я, яке невпинно співають ці п’ятеро досконалих створінь, і забули про безпосередню, набагато прозаїчнішу мету цього зібрання. Та незабаром вони перейшли до діла — і Мерлін отримав силу.

Наступного дня він мав трохи інший вигляд, ніж напередодні, почасти через те, що поголив свою бороду, та головно, напевне, тому, що більше сам собі не належав. Ні в кого не було сумнівів, що не за горами вже той час, коли його душа мала остаточно розлучитися з тілом. Пополудні МакФі відвіз чародія до околиць Белбері і висадив недалеко від інституту.

2

Марк того дня дрімав у спальні, де жив бродяга, аж раптом почув шум у коридорі, швиденько сів у кріслі і саме намагався дати лад думкам, коли до кімнати увійшов Фрост. Професор притримав двері, впускаючи досередини ще двох відвідувачів. Першим виявився заступник директора, а другого Марк ніколи й у вічі не бачив.

То був чоловік у старій вицвілій сутані; в руці він тримав крислатого чорного капелюха — такі носять священики багато де у Європі. Незнайомець був високий на зріст і кремезний; можливо, таке враження складалося і через те, що мав на собі сутану. Чимале чисто виголене обличчя поорали глибокі зморшки, а голову він трохи нахиляв уперед. Марк вирішив, що то якийсь простодушний, темний монах, що випадково виявився знавцем якоїсь іще темнішої давньої мови. Не надто приємно було бачити його між цими двома стерв’ятниками — Візером, який запобігливо метушився праворуч, та Фростом, який стояв ліворуч, випроставшись так, ніби палицю проковтнув, і з терплячістю науковця очікував результату чергового експерименту, хоча в очах у нього і проглядала часом холодна зневага — тепер Марк уже чітко це бачив.

Візер звернувся до незнайомця іноземною мовою; Марк хоч і не зрозумів ані слова, а проте здогадався, що це латина. «Точно, священик, — подумав він. — Цікаво, звідки Візер знає стільки мов? Може, той старий грек? На уродженця Леванту ніби не подібний… Скоріше вже росіянин.» Втім, гадати далі не було змоги, бо бродяга раптом став поводитися доволі дивно. Почувши, як повертається дверна ручка, він заплющив було очі, потім широко розплющив, а тоді знов заплющив ще міцніше, ніж доти, гучно, аж надто гучно захропів і повернувся до всіх спиною. Незнайомець тим часом ступив крок до ліжка і тихо промовив якесь коротке слово, складів на два, не більше. Секунду чи дві бродяга лежав, не рухаючись, аж нараз усім тілом затремтів, повільно, ніби важкий корабель, що не вельми охоче слухається стерна, перекрутився у ліжку і витріщився на незнайомця. Далі мотнув головою, криво посміхнувшись, роззявив рота і зібрався вже, мабуть, пустити якусь шпильку — та тут незнайомець озвався знову, й Маркові аж перехопило подих, бо бродяга зненацька жахливо скривився, закашлявся, і, заїкаючись та перепинаючись, неприродно високим голосом вимовив спочатку якесь слово, а тоді й ціле речення мовою, яка не нагадувала ні англійську, ні латину. Чоловік у сутані весь цей час пильно дивився йому просто у вічі.

Незнайомець знов щось сказав, і цього разу бродяга говорив у відповідь довше і, здавалося, трохи легше давав собі раду з незнаною мовою, хоч голос у нього був зовсім інакший, ніж той, до якого звик уже за останніх кілька днів Марк. Договоривши, він сів у ліжку і показав рукою туди, де стояли Візер із Фростом. Чоловік у сутані щось запитав — і бродяга заговорив утретє.

Почувши відповідь, незнайомець аж відсахнувся і кілька разів перехрестився; на його обличчі відобразився неприхований страх. Він повернувся до вчених і швидко сказав щось латиною, а ті аж перемінилися на лиці і дедалі сильніше скидалися тепер на мисливських собак, які нарешті занюхали дичину. Раптом незнайомець, злякано скрикнувши, підхопив поділ сутани і кинувся до дверей, та Візер із Фростом виявилися спритнішими. Кілька хвилин біля порога тривала запекла боротьба; професор вишкірив зуби і нагадував тепер злого пса, а в заступника директора ніби на мить злетіла з лиця звична маска. Старому священикові було непереливки, і Марк мимохіть ступив крок уперед, та доки він вагався, й гадки не маючи, що робити, незнайомець здався і, тремтячи всім тілом та виставивши вперед руки, знову боязко підійшов до ліжка. Дивна річ, але бродяга, який під час сутички біля дверей наче був трохи розслабився, знов увесь напружився і втупився у переляканого старого, ніби чекаючи наказів.

Розмова невідомою мовою поновилася. Бродяга ще раз показав на Візера з Фростом, а незнайомець повернувся до них і заговорив латиною, очевидно, перекладаючи. Вчені нерішуче перезирнулися і пару секунд стояли ні в сих ні в тих, — а далі почалося справжнісіньке божевілля. Страшенно обережно, покректуючи і трусячись усім тілом чи то від старості, чи від хвилювання, заступник директора став на коліна; за мить поряд якимсь різким, сливе механічним рухом опустився навколішки і професор. Останній при цьому зиркнув через плече туди, де стояв Марк, — і в очах у нього спалахнула люта ненависть; втім, ненависть ця викристалізувалася вже настільки, що втратила всі ознаки пристрасті, і не палила вогнем, а радше обпікала морозом.

— На коліна! — гаркнув Фрост і відвернувся. Згодом Марк так і не зумів пригадати, чи то він просто забув скоритися цьому наказу, чи власне тієї миті й повстав по-справжньому проти своїх поневолювачів.

Тим часом бродяга знову заговорив, не зводячи погляду з обличчя чоловіка в сутані. Той переклав і відступив на крок убік, а Візер із Фростом посунули навколішки до ліжка. Бродяга простягнув їм свою волосату, брудну руку з пообгризуваними нігтями — і вони по черзі її поцілували. Він знову щось наказав — і вони підвелися, а Візер зашамотів щось латиною, намагаючись, очевидно, його відмовити і киваючи при цьому на Фроста. Вислів «venia tua»,[13] який щоразу похапцем виправлявся на «venia vestra»,[14] повторювався так часто, що Марк почав уже виокремлювати обидва ці вислови з потоку незнайомих слів. Утім, нічого в заступника директора не вийшло, і за мить вони з Фростом квапливо пішли геть.

Щойно за ними зачинилися двері, як бродяга весь якось зіщулився; складалося враження, наче з нього просто вийшло все повітря, як то буває з проколеною повітряною кулькою. Він знесилено впав на ліжко і тільки вертів туди-сюди головою, бурмочучи собі під ніс: «Оце так, щоб я провалився! Ну і ну! В житті такого не бачив, чудасія та й годі!» Втім, слухати його не було коли, бо незнайомець саме повернувся до Марка і щось сказав. Марк не зрозумів ані слова, підвів на нього очі — і тут-таки про це пошкодував, бо відвести погляд убік було вже несила. Після всього пережитого останнім часом він міг би вже зовсім не безпідставно стверджувати, що вміє тримати себе в руках, дивлячись у вічі людям, в тому числі й особам вельми небезпечним. А проте щось в обличчі старого священика таки добряче його налякало.

Та не встиг він ще навіть сповна це усвідомити, як раптом відчув, що страшенно хоче спати, а тоді впав у крісло і міцно заснув.

З

— Ну, що скажете? — запитав Фрост, щойно вони з Візером зачинили за собою двері.

— Гм… все це дуже, дуже дивує, — відповів заступник директора.

Вони йшли коридором, на ходу потиху перемовляючись між собою.

— Виглядало… наголошую, виглядало так, ніби старого в ліжку просто загіпнотизували, і він говорив те, що йому наказував той священик-баск, — сказав професор.

— Любий друже, ця ваша гіпотеза викликає в мене тривогу, неабияку тривогу…

— Даруйте, я не висуваю жодних гіпотез. Я просто описую, як це виглядало.

— І як, згідно з цією вашою гіпотезою — давайте все ж називати речі своїми іменами, — священикові-баску могло спасти на думку назвати нашого гостя Мерліном Амброзієм?

— У цьому, властиво, й питання. Якщо старий у ліжку — не Мерлін, то це означає, що наші плани відомі комусь, кого ми зовсім не врахували, скажімо, тому ж священикові.

— Саме тому, любий друже, нам і треба тримати їх обох на оці й виявляти у своєму ставленні до них надзвичайну гнучкість і обережність — принаймні доти, доки ми не дізнаємося більше.

— Ясна річ, їх слід затримати.

— Ну, — поморщився Візер, — слова «затримати» я б на вашому місці не вживав, воно, знаєте, звучить якось негарно… Наразі я не наважився б висловлювати сумніви стосовно того, ким є наш визначний гість. Про жодне затримання не йдеться. Навпаки, щиросердечна гостинність, витончена люб’язність з нашого боку…

— Ви що, завжди вважали, що Мерлін прийде до інституту як диктатор, а не як колега?

— Знаєте, — відказав заступник директора, — мої уявлення про особисті, а чи навіть офіційні відносини між нами завжди відзначалися неабиякою гнучкістю… я готовий будь-коли їх переглянути та пристосувати до нових обставин. Мені було б надзвичайно неприємно навіть припустити, що ви можете дозволити собі… е-е… якісь необгрунтовані уявлення про власну гідність… словом, якщо це таки Мерлін… ви мене розумієте?

— Куди ми йдемо?

— До мене. Ви ж пам’ятаєте, нас попросили принести нашому гостеві якийсь одяг.

— Нас не попросили, нам наказали, — сухо зауважив Фрост. Візер промовчав. Коли вони увійшли до спальні і зачинили за собою двері, професор озвався знову:

— Мені все це не подобається. Ви, здається, не зовсім усвідомлюєте, яку небезпеку несе в собі ця ситуація. Потрібно все ж враховувати ймовірність того, що той старий — не Мерлін. А якщо це справді так, то священик знає те, чого знати не повинен. Дозволяти якомусь ошуканцю і шпигуну довший час перебувати в інституті ми не маємо права, це абсолютно виключено. Звідки ви його взагалі взяли?

— Думаю, ось ця сорочка — якраз те, що треба, — пробурмотів Візер, порпаючись у шафі. — Костюми — он там… Цей, гм, клірик сказав, що прочитав наше оголошення. Любий Фросте, звісно, думки, що ви їх допіру висловили, теж мають повне право на існування. З іншого боку, відштовхнути справжнього Мерліна… налаштувати супроти себе силу, яка є одним із невід’ємних чинників успішного виконання нашого задуму… це, як на мене, було б принаймні не менш небезпечно, ніж те, про що ви щойно говорили. Зрештою, з чого ви взяли, що священик — нам ворог, навіть якщо він не той, за кого себе видає? Можливо, йому вдалося самостійно налагодити контакт із макробами. Тоді він наш потенційний союзник.

— Щось не схоже. Врешті-решт, він священик — і це вже говорить не на його користь.

— Яка різниця, що він носить — краватку чи колоратку? — запитав Візер. — Ви вже мені пробачте, але я ніколи не поділяв вашого погляду на релігію; як на мене, ви тут занадто радикальні. Я не маю на увазі догматичного християнства у його примітивному вигляді. Але в релігійних… е-е… церковних колах час від часу з’являються доволі-таки цікаві і цінні для нас форми духовності. Як правило, носії такої духовності відзначаються неабиякою працездатністю й енергійністю. Візьмімо хоча б отця Дойла: він хоч і не дуже обдарований, а проте вирізняється своєю здатністю мислити тверезо і розсудливо — з-поміж усіх наших колег він у цьому сенсі чи не найкращий. У Стрейку я бачу зародки повної, абсолютної відданості — ви, здається, волієте називати її об'єктивністю, — в наш час надзвичайно рідкісної. Словом, треба дивитися на все це ширше.

— Що конкретно ви пропонуєте?

— Звісно, негайно порадитися з Главою… е-е… ви розумієте, що я вживаю цей термін суто для зручності…

— Але ж ми не встигнемо! Ви що, забули? Сьогодні ж інавгураційний бенкет, через годину приїде Джулз. Проморочимося з ним до півночі, це точно.

На якусь мить Візер завмер на місці з роззявленим ротом. Йому справді зовсім вилетіло з пам’яті, що до Белбері мав приїхати маріонетковий директор, такий собі інститутський дурень, з допомогою якого вони успішно дурили голову цілій країні. Проте стурбував заступника директора не стільки приїзд Джулза, скільки те, що він геть про це забув. То було схоже на перший холодний подих зими — перший слабенький натяк на збій у роботі тієї складної ментальної машини, яка мала опікуватися зовнішньою стороною його життя, доки сам він, справжній Візер, блукав хтозна-де незвіданими просторами свого примарного світу.

— Господи, помилуй! — тільки й сказав він.

— Тому потрібно негайно вирішити, що робити ввечері з тими двома, — вів далі Фрост. — Запросити їх на бенкет — про це не може бути й мови. Залишити на цілий вечір самих — теж суще божевілля.

— До речі, вони вже понад десять хвилин самі… звісно, зі Стадоком. Треба зараз же віднести туди одяг.

— Так нічого й не придумавши? — похмуро поцікавився Фрост, виходячи зі спальні слідом за Візером.

— Будемо діяти відповідно до обставин, — відказав на ходу заступник директора.

Не встигли вони увійти до кімнати, де оселили бродягу, як чоловік у сутані кинувся до них, перелякано бурмочучи по-латині:

— Відпустіть мене, благаю, не завдавайте кривди бідному беззахисному старому. Заклинаю вас пам’яттю ваших матерів… Я не скажу нікому ні слова — Бог мені простить, — але я не можу тут більше залишатися. Цей чоловік твердить, що він — Мерлін, який постав із мертвих… він — прислужник сатани, пекельний чудотворець! Погляньте, що він зробив із тим молодим бідолахою, як тільки за вами зачинилися двері! — На цих словах баск показав на Марка, який лежав у кріслі непритомний. — Йому досить було тільки глянути — і все. В нього недобре, зле око…

— Замовкніть і слухайте, — відповів тією ж мовою Фрост. — Якщо робитимете, що накажуть, — все буде добре, якщо ні — вам кінець. Більше того, якщо у нас буде через вас якийсь клопіт, то ви ризикуєте позбутися не тільки життя, але й душі, бо не схоже, щоб із вас вийшов добрий мученик.

Чоловік у сутані заскімлив і сховав обличчя в долонях, а професор раптом ні з того ні з сього вдарив його ногою — от ніби машина, яка бездумно виконує чужу волю. Втім, гаданий священик від цього удару навіть не похитнувся.

Скінчилося все тим, що бродягу викупали й одягнули, а тоді чоловік у сутані сказав:

— Він говорить, що тепер мусить оглянути будинок і побачити всі таємниці, які тут приховано.

— Скажіть йому, — залопотів у відповідь Візер, — що супроводжувати його — то для нас неабияка честь і справжній привілей…

Тут бродяга заговорив знову.

— Він каже, по-перше, що має побачити Главу, тварин і злочинців, яких тут утримують, — переклав баск. — По-друге, він піде тільки з одним із вас… з вами, сер. — І повернувся до Візера.

— Я цього не дозволю, — сказав по-англійськи Фрост.

— Мій любий професоре, — мовив Візер, — ледве чи зараз час… поза тим, комусь із нас доведеться зустріти Джулза.

Бродяга озвався ще раз.

— Даруйте, — сказав чоловік у сутані, — це не мої слова, я тільки перекладаю те, що він говорить. Отже, він забороняє вам розмовляти при ньому мовою, якої він не може зрозуміти навіть з моєю допомогою, а ще каже, що здавна звик, аби всі виявляли йому беззаперечний послух, і запитує, ким ви хочете його бачити: своїм другом чи ворогом.

Фрост ступив на крок ближче до гаданого Мерліна і тепер стояв так близько до Мерліна справжнього, що торкався плечем його пошарпаної сутани. Заступникові директора здалося, ніби професор хотів щось сказати, але злякався і передумав. Насправді ж у Фроста зненацька просто вивітрилися з пам’яті всі слова — всі до одного. Можливо, так сталося тому, що їм доводилося раз у раз переходити подумки з англійської на латину і навпаки, але він не міг видусити з себе жодного слова. У голові в нього вертілися тільки якісь абсолютно безглузді склади, які то без жодного ладу і складу поєднувалися між собою, то знову розпадалися і розліталися в різні боки. Фрост давно знав, що спілкування з істотами, яких він називав макробами, може подіяти на людську психіку цілком непередбачувано і навіть повністю її зруйнувати. Думка про це завжди гніздилася десь у найдальших закапелках його свідомості, проте йому вдалося привчити себе не зважати на неї. Ось і тепер, коли вона вже готова була заволодіти його уявою, він мусив знову нагадати собі, що страх — то тільки хімічний феномен і не більше. Що ж, нехай уже, доведеться на якийсь час вийти з боротьби… принаймні, буде час прийти до тями. А тоді ввечері все розпочнеться спочатку, бо це ж іще, ясна річ, далеко не кінець. У найгіршому випадку це лише перший натяк на кінець, до якого ще хтозна-скільки. Цілком можливо, що попереду ще роки й роки праці; він переживе Візера, уб’є того баскського священика… Навіть Мерлін, якщо це справді Мерлін, не зуміє служити макробам краще за нього. Тож Фрост відступив убік, і бродяга в супроводі справжнього Мерліна і заступника директора вийшов із кімнати.

Професор мав рацію, вважаючи, що втрата мови — явище тимчасове. Коли вони з Марком залишилися самі, йому було зовсім не важко говорити, торсаючи свого підопічного за плече:

— Піднімайтесь! Чого це ви тут розляглися? Ходімо, час тренувати об’єктивність.

4

Перед тим, як вирушити оглядати інститут, Мерлін зажадав, щоб бродягу зодягнули все ж відповідно до його високого сану, тож Візер кінець кінцем вирядив свого вельмишановного гостя в мантію доктора філософії Еджстоуського університету і в такому-то вигляді й водив мандрівного лудильника по Белбері, то вгору, то вниз різними сходами, супроводжував спочатку до тварин, а потім — до ув’язнених. Приголомшений бродяга спозирав на все те з-під напівопущених повік і ходив навшпиньки, так обережно, немов під ногами у нього було бите скло. Час від часу його обличчям пробігала судома, він ніби намагався щось сказати, проте так і не зронив жодного слова, хіба що справжній Мерлін, пильно дивлячись йому просто у вічі, про щось його запитував. Ясна річ, усе, що з ним оце відбувалося, він сприймав зовсім інакше, ніж сприймала б людина, що здобула якусь освіту і має щось за душею, а відтак висуває до життя трохи інші вимоги. Для нього це була чергова «чудасія» — як по правді, найчудесніша чудасія з усіх, які досі з ним траплялися. Що й казати… досить було вже того дивовижного відчуття, що він від маківки до п’ят чистий як нова копійка (не згадуючи вже про темно-червону мантію на плечах), а тут ще й язик сам по собі белькоче щось геть незрозумілою мовою… Втім, то була далеко не перша незбагненна подія у його житті.

Тим часом в «об’єктивній» кімнаті, куди привів Марка професор, назрівав конфлікт. Щойно ввійшовши, Марк побачив, що довгого стола відсунуто до стіни, а на підлозі лежить велике, майже в натуральну величину, розп’яття — справжній витвір мистецтва в іспанському стилі, моторошний і вельми реалістичний.

— У нас є півгодини, — сказав Фрост, а тоді наказав Маркові стати на розп’яття і топтати його, всіляко виражаючи свою зневагу.

Якщо Джейн відійшла від християнства в ранньому дитинстві, відкинувши його разом із вірою у фей і Санта-Клауса, то Марк узагалі ніколи не був християнином. Та саме тієї миті йому раптом вперше в житті спало на думку, що, можливо, в усьому цьому все-таки щось є. Фрост, який не зводив зі свого підопічного пильного погляду, чудово розумів, що діється у того в голові, адже колись, під час тренувань із макробами, йому якоїсь миті самому наснувалася була така ж химера. Проте вибору він не мав. Так чи інак ця вправа становила невід’ємну частину ініціації.

— Але послухайте… — почав Марк.

— У чому річ? — запитав Фрост. — Будьте ласкаві, швидше. У нас зовсім не багато часу.

— Це ж просто забобон — і тільки, — мовив Марк, неохоче вказуючи на неприродно білу постать на хресті.

— То й що?

— Ну… якщо це забобон, то що об’єктивного буде в тому, що я потопчуся йому по обличчі? Хіба плювати на таку-от річ не так само суб’єктивно, як і поклонятися їй? Тобто… чорт забирай, якщо це всього лишень шматок дерева, то навіщо взагалі щось із ним робити?

— Ви дивитесь на все це надто поверхово. Якби ви виховувалися у нехристиянському середовищі, то не отримали б такого завдання. Звісно, це забобон; але саме цей забобон багато століть важким гнітом лежав на нашому суспільстві. Експериментальним шляхом легко довести, що він і далі посідає панівне становище у підсвідомості багатьох людей, які на рівні свідомості давно вже цілковито його позбулися. Таким чином, ця вправа є абсолютно виправданим кроком на шляху до досягнення повної об’єктивності, і тут нічого обговорювати. Практика свідчить, що вона необхідна, тож так чи так її не уникнути.

Марк сам дивувався тому, що відчував у ті хвилини. У його ставленні до розп’яття не було й дрібки чогось такого, що можна було б бодай у загальних рисах окреслити як релігійність. Воно точно не мало жодного стосунку до тієї ідеї правильного, нормального чи цілісного, на яку він останніми днями опирався у своєму протистоянні з найпотаємнішим осереддям HIKE. Навпаки, моторошний реалізм цього образу був такий же далекий від цієї ідеї, як і все інше в тій кімнаті. У цьому реалізмі, властиво, й полягала одна з причин того, що Марк не мав жодного бажання виконувати професорів наказ. Йому здавалося, що не годиться ображати такі-от тяжкі муки — навіть якщо мученика вирізано з дерева. Проте справа була не тільки в цьому. З появою християнського символа все якось змінилося і стало геть непередбачуваним. Виявляється, протиставлення «нормальне-ненормальне» чи «здорове-хворе» спрацьовує не завжди. Чому тут взагалі з’явилося розп’яття? Чому більше половини тих отруйних для розуму картин на стінах — на релігійну тематику? У Марка було таке відчуття, ніби у конфлікті між ним і HIKE з’явилися раптом нові учасники, потенційні союзники або вороги, на яких він зовсім не розраховував. «Якщо я зроблю хоч крок у будь-якому напрямку, — снувалося у нього в голові, — то опинюся просто над прірвою.» Йому захотілося по-ослячому впертися ногами у землю і, хай там що, не рухатися з місця.

— Будь ласка, покваптесь, — сказав Фрост.

Спокійний, наполегливий голос, якому Марк так часто корився досі, мало не зламав його опір. Він уже ладен був послухатися, щоб чимшвидше покінчити з усім цим ідіотизмом, коли раптом зупинився — йому впала у вічі повна беззахисність розп’ятої на хресті постаті. У почутті, яке його охопило, годі шукати хоч якусь логіку Марк зупинився не тому, що руки у розп’ятого були прибиті до хреста, а тому, що вони були дерев’яні й відтак іще беззахисніші, адже, попри весь свій реалізм, постать була нежива і ніяк не могла відреагувати, хай що з нею робитимуть. Він враз ясно пригадав, що так само почувався і тоді, коли якось у дитинстві забрав у сестри ляльку і поламав її; та лялька теж не могла дати здачі — і це його добряче вразило.

— Чого ви чекаєте, пане Стадок? — запитав Фрост.

Марк добре розумів, що небезпека зростає. Якщо він не послухається, то, очевидно, втратить останній шанс вибратися живим із Белбері — а чи навіть з цієї кімнати. Йому перехопило подих. Здається, він сам зараз такий же безпорадний, як і цей дерев’яний Христос… Ця думка спонукала його поглянути на розп’яття по-новому: не як на шмат дерева і не як на символ одного з найпоширеніших у світі забобонів, а як на відтинок історії. Звісно, християнство — це повна нісенітниця, але ж ніхто не сумнівається, що ось цей чоловік жив колись на світі, а тогочасне Белбері вчинило з ним ось так… Власне тому, раптом збагнув Марк, цей образ і протистоїть тутешній збоченості, хоч сам і не є образом правильного чи нормального. То ось що буває, коли правильне стикається зі збоченим, ось що збочене зробило з правильним… ось що воно зробить і з ним, якщо він залишиться на боці правильного. То був хрест у глибшому сенсі, ніж йому здавалося досі; то було перехрестя.

— Ви займатиметесь чи ні? — в голосі у професора звучало вже неприховане роздратування. Він щохвилини поглядав на годинник, адже знав, що гаданий Мерлін із Візером та перекладачем у цей час оглядають Белбері; поза тим, уже зовсім скоро мав приїхати Джулз, тож їм могли завадити будь-якої хвилини. Провести Марка через цю стадію ініціації саме тепер Фрост вирішив почасти з огляду на якийсь незбагненний внутрішній поштовх (останніми днями таке траплялося з ним щораз частіше), а почасти тому, що хотів у цій непевній ситуації заручитися підтримкою надійного союзника. Поки що в HIKE було тільки двоє людей, повністю втаємничених в усі аспекти співпраці з макробами, — він сам і Візер; хтозна, чи заступник директора вже розкрив Стрейкові всі їхні таємниці. Тепер, із появою старого, що називає себе Мерліном, а потім ще й того загадкового перекладача, кожен із них міг будь-якої миті оступитися, зробити фатальну помилку… Натомість той, хто поведеться правильно, може отримати шанс випередити всіх інших, стати для них тим, чим були вони для інституту і чим був інститут для цілої Англії. Фрост добре бачив, що Візер тільки й чекає на якийсь хибний крок із його боку, тож йому здавалося, що надзвичайно важливо якомога швидше змусити Марка переступити ту межу, з-за якої вороття вже немає; тоді відданість і макробам, і наставникові стане для його підопічного психологічною, а чи навіть фізичною потребою.

— Ви мене чуєте? — знову запитав він.

Марк не відповів. Він думав, думав дуже напружено, бо знав, що варто зупинитися бодай на мить — і страх перед смертю візьме над ним гору. Так, християнство — це тільки гарна баєчка. Смішно помирати за те, у що не віриш. Навіть ось цей чоловік, зійшовши на хрест, з’ясував, що все це — обман, і помер, нарікаючи на те, що Бог, якому він вірив, його покинув. По суті, цілий усесвіт виявився для нього тієї миті суцільним обманом. І тут Маркові прийшла до голови думка, яка не приходила ще ніколи: невже саме тепер відвернутися від цього чоловіка має і він? Гаразд, нехай усесвіт виявився обманом — та чи достатня це причина для того, аби самому стати на бік того обману? Припустимо, правильне зовсім беззахисне, а збочене завжди й усюди з нього насміхається, мучить його і врешті-решт убиває — що тоді? Чому б не піти на дно разом із кораблем? Марк раптом відчув, що всі його страхи вмить щезли, здиміли, мовби їх і не було, — й аж злякався. Виявляється, вони просто ціле життя його оберігали, утримували від божевільних рішень… таких, як оце. Він повернувся до Фроста і твердо сказав:

— Це повний ідіотизм. Та нехай мене грім поб’є, якщо я щось таке зроблю!

Марк ані гадки не мав, що буде далі… не знав, подзвонить Фрост у дзвінок, витягне револьвер чи, може, й далі наполягатиме на своєму. А тим часом професор просто дивився на нього широко розплющеними очима. Марк і сам не зводив із нього погляду. Так тривало кілька секунд, аж тут Фрост щось наче почув і зиркнув убік. Марк також прислухався. Не минуло й секунди, як двері несподівано розчахнулися, і кімната відразу наповнилася людьми. Був тут і якийсь чоловік у темно-червоній мантії (бродягу він упізнав не відразу), і той дивний священик у чорному, і Візер.

5

У великій вітальні в Белбері зібралося того дня доволі численне товариство, проте самі господарі почувалися там явно не у своїй тарілці. Десь із півгодини перед тим до інституту прибув Topic Джулз, директор. Його провели до кабінету заступника директора, проте самого заступника на місці не виявилося. Тоді його відпровадили до відведених для нього апартаментів, сподіваючись, що він трохи загається там, розбираючи свої речі, та ба — не минуло й п’яти хвилин, як він знову був унизу й морочив усім голову, а ще ж було зовсім рано, щоб іти вдягатися до бенкету. Тож тепер директор стояв спиною до вогню з келихом шеррі в руці, а довкола нього скупчилися провідні працівники інституту. Втім, розмова якось не в’язалася.

Як по правді, то розмовляти з Джулзом завжди було непросто, бо він уперто вважав себе не номінальним, а фактичним керівником інституту, і навіть свято вірив, що саме йому належать основні ідеї, на які опиралася діяльність HIKE. Оскільки він не володів жодними науковими знаннями, окрім тих, які здобув понад півстоліття тому в Лондонському університеті, а ерудиція його обмежувалася тим, що йому вдалося почерпнути з писань Гекеля, Джозефа МакКейба, Вінвуда Ріда та інших подібних авторів, говорити з ним про те, чим займався інститут насправді, було просто неможливо. Відтак усім постійно доводилося всіляко викручуватися, вигадувати відповіді на запитання, які в дійсності не мали жодного сенсу, і захоплюватися ідеями, що безнадійно застаріли вже добрих п’ятдесят років назад. Якщо ж поруч не було заступника директора, то таке-от спілкування взагалі могло будь-якої миті закінчитися повною катастрофою, адже тільки Візер досконало володів умінням підтримувати розмову у стилі Джулза.

Класичний кокні, директор був дуже низького зросту, а ноги мав такі короткі, що його частенько не надто шанобливо порівнювали з качуром. За молодих літ Джулзове кирпате обличчя відзначалося навіть певною привабливістю, та згодом розкішне життя і пиха добряче його зіпсували. Спершу він здобув славу й авторитет завдяки своїм романам, а згодом, видаючи тижневик під назвою «Ми хочемо знати», став у країні такою силою, що його ім’я було HIKE справді потрібне.

— І от кажу я архиєпископові, — просторікував Джулз, — «ви, можливо, й не знаєте, ваше високопреосвященство, але сучасні дослідження свідчать, що єрусалимський храм був десь такий завбільшки, як звичайнісінька церква в першому-ліпшому англійському селі».

«О Господи!», — подумав Фіверстоун, що мовчки стояв трохи віддалік.

— Ще шеррі, пане директоре? — запитала панна Гардкасл.

— З задоволенням, — відгукнувся той. — Зовсім не погане у вас тут шеррі, хоч я міг би показати показати вам одне містечко, де можна знайти ще краще. А як у вас справи, панно Гардкасл, як іде реформування нашої пенітенціарної системи?

— Ми вже непогано просунулися вперед, — відповіла Фея. — Я саме думаю про внесення деяких змін до методу Пелотова…

— Я завжди кажу, — перебив її Джулз, — чому б і справді не ставитися до злочину так само, як і до будь-якої іншої хвороби? Покарання великої користі не приносить. Нам же треба повернути людину на правильний шлях, допомогти їй розпочати все спочатку, відродити в ній інтерес до життя. Якщо подивитися на все це під таким кутом, то тут зовсім немає нічого складного. Сподіваюсь, ви читали ту невеличку промову, яку я виголосив у Нортгемптоні?

— Так, звичайно, я цілком із вами погоджуюся, — поквапилася запевнити його Фея.

— І правильно, — похвалив її Джулз. — А от старий Гінджест — той ні, не погоджувався. Вбивцю так і не впіймали, правда? Шкода мені старого, але, чесно кажучи, ми з ним частенько не могли дійти згоди. Коли я востаннє бачив його живим, зайшла у нас мова про неповнолітніх злочинців, і знаєте, що він тоді мені сказав? «Вся біда з тими вашими судами у справах неповнолітніх, — каже, — полягає у тому, що ті суди притягають їх до відповідальності, хоч мали б самі хоч трохи за них відповідати». Непогано сказано, чи не так? І все ж, як говорить Візер… до речі, а куди це запропастився Візер?

— Думаю, він з’явиться з хвилини на хвилину, — відповіла Фея. — Поняття не маю, де він може бути.

— Мабуть, в нього щось сталося з машиною, — втрутився в розмову Філострато. — Йому буде дуже прикро, пане директоре, що він вас не зустрів.

— Пусте, про це не варто й турбуватися, — махнув рукою Джулз. — Я ніколи не був великим прихильником дотримання всіляких там формальностей… хоч, як по правді, сподівався, що він усе ж буде тут, коли я приїду. Ви чудово виглядаєте, Філострато. Я стежу за вашою роботою з великою цікавістю. Знаєте, мені здається, що ви — один із творців нової людини.

— Так, звісно, саме цим ми й займаємось, — відказав італієць. — Ми вже почали…

— Я намагатимусь допомагати вам усім, чим зможу, — ясна річ, там, де не йдеться про різні технічні аспекти, — пообіцяв директор. — Я ж і сам стільки років за це боровся! Основне питання тут, знаєте, полягає у статевому житті. Я завжди кажу, що як тільки ми піднімемо оту ще вікторіанську завісу таємничості над цим питанням, то всі проблеми враз зникнуть, мовби їх і не було. Власне та таємничість і приносить найбільше шкоди. Я хочу, щоб кожен хлопець і кожна дівчина в нашій країні…

«О Господи!», — повторив подумки Фіверстоун.

— Пробачте, — м’яко перервав Джулза Філострато (як іноземець, він не відчував усіх тонкощів і ще не втратив надію бодай трохи просвітити директора), — але суть не зовсім у цьому…

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати, — поблажливо посміхнувся Джулз і взяв професора за рукав. — Ви, напевне, не надто уважно читаєте мій часопис. Я порадив би вам знайти перше число за минулий місяць: там є одна скромна, маленька — редакційна статейка… ясна річ, такі хлопці, як ви, могли її й прогавити — науковою термінологією там і не пахне. Але я хотів би, щоб ви все ж її прочитали. Там те, про що ми щойно говорили, викладено коротко і так, щоб було зрозуміло першому-ліпшому роботязі з вулиці.

Тієї миті годинник вибив чверть.

— Послухайте, — спохопився Джулз, — а коли в нас обід?

Він страх як полюбляв бенкети — особливо ті, де мав промовляти.

— Чверть на восьму, — повідомила панна Гардкасл.

— Знаєте, — сказав Джулз, — той Візер все ж мав би вже бути тут. Тобто в принципі мені, звичайно, все одно, але, між нами кажучи, це вже трохи занадто, вам не здається? Приїжджаєш, а тут…

— Сподіваюся, з ним нічого не трапилося… — тільки й протягнула Фея.

— І хто б міг подумати, що саме в такий день його кудись понесе, — Джулз дратувався дедалі сильніше.

— О, здається, хтось іде, — полегшено мовив Філострато.

Це й справді був Візер, але не сам; до того ж вираз обличчя заступник директора мав іще непритомніший, ніж завжди, — і на те були свої причини. Візера ганяли по його власному інституту, наче якогось лакея. Йому не дали навіть увімкнути подачу повітря до кімнати Глави, а відразу ж трохи туди не вломилися — і, подумати тільки, «Мерлін» (якщо тільки то й справді Мерлін) не звернув на Главу жоднісінької уваги! Найгірше ж було те, що поступово стало ясно: ні те ходяче страховидло, ні його перекладач аж ніяк не збиралися прогавити сьогоднішній бенкет. Ніхто краще за Візера не розумів, яким ідіотом він виглядатиме, представляючи Джулзу обірваного старого священика, не здатного двох слів зв’язати англійською, а вже й поготів — когось схожого на шимпанзе-сновиду, що ні з того ні з сього натягнув на себе мантію доктора філософії. Про те, щоб розповісти директорові все, як є, не могло бути й мови. Джулз був чоловіком доволі простодушним, і слово «середньовіччя» асоціювалося в нього здебільшого зі словом «дикунство», а слово «магія» пробуджувало спогади хіба про «Золоту гілку». Після того, як вони побували в кімнаті для тренування об’єктивності, довелося тягати за собою ще й Фроста зі Стадоком — і це теж не додавало Візерові гумору. На додачу до всього тієї самої миті, коли вони, привертаючи до себе погляди всіх, хто зібрався у вітальні, підійшли до Джулза, гаданий Мерлін, бурмочучи щось собі під ніс, упав у найближче крісло і заплющив очі.

— Любий мій пане директоре, — почав, важко дихаючи, Візер (йому трохи бракувало повітря), — це, поза всіляким сумнівом, одна з найщасливіших хвилин у моєму житті. Сподіваюсь, ви добре доїхали і не сумували, доки мене не було… Бачите, на превеликий жаль, склалося так, що я змушений був відлучитися саме тоді, коли вже збирався вийти вам назустріч. Просто-таки дивовижний збіг обставин… в той же час до нас прибув один дуже визначний гість, іноземець…

— І хто ж це? — обірвав свого заступника Джулз. Голос у нього звучав не надто приязно.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам… — знову заговорив, відступивши на крок убік, Візер.

— Ви маєте на увазі його? — вражено поцікавився Джулз.

Гаданий Мерлін розвалився у кріслі, звісивши руки мало не до підлоги і схиливши на один бік голову; очі в нього були заплющені, а обличчям блукала ледь помітна посмішка.

— Він що, п’яний? Чи хворий? І взагалі, хто він такий? — допитувався директор.

— Це, як я вже казав, іноземець… — заходився пояснювати Візер.

— Нехай, але ж це не причина, щоб спати, коли його знайомлять зі мною, правда?

— Тсс, — Візер приклав до губ пальця і відвів Джулза трохи вбік. — Є, знаєте, певні обставини, — продовжував він упівголоса, — їх зараз дуже складно пояснити… мене й самого захопили зненацька… якби я встиг, то, звісно, порадився б із вами. Словом, наш визначний гість трохи втомлений після довгої подорожі, а крім того, гадаю, він чоловік доволі ексцентричний…

— Але хто він такий? — наполягав Джулз.

— Його звуть… е-е… Амброзій, доктор Амброзії..

— Ніколи про такого не чув, — роздратовано обірвав Візера директор. За інших обставин він, можливо, й не зізнався б у цьому, але сьогодні все йшло зовсім не так, як йому хотілося, і терпіння у нього залишалося дедалі менше й менше.

— Про нього взагалі поки що мало хто чув, — сказав Візер, — але дуже скоро його ім’я буде відоме кожному. Власне тому…

— А то що за один? — знову перебив його Джулз, киваючи на справжнього Мерліна. — Цьому, здається, нічого не бракує…

— Це просто перекладач доктора Амброзія.

— Перекладач? Англійською говорить?

— На жаль, ні. Він, знаєте, якийсь трохи несьогосвітній.

— А ви що, не могли знайти когось іншого, не священика? Не подобається мені його вигляд. Нам тут такі взагалі ні до чого. Гей! А ви хто такий?

Це питання адресувалося Стрейкові, який саме пробирався до директора.

— Пане Джулз, — почав він, — я несу вам послання, яке ви мусите вислухати. Я…

— Заткніться, — прошипів Фрост.

— Справді, пане Стрейк, зараз не час… — завторував професорові Візер, і вони вдвох відтіснили колишнього панотця від директора.

— Послухайте-но сюди, пане Візер, — мовив Джулз. — Скажу вам відверто, я дуже, дуже незадоволений. Що тут робить ще один священик? Не пригадую, щоб він коли-небудь раніше потрапляв мені на очі — цього б я вже не забув, можете мені повірити! Доведеться нам із вами серйозно поговорити, дуже серйозно. Таке враження, що ви призначаєте на посади людей у мене за спиною… та наш інститут так узагалі скоро перетвориться на якусь семінарію! Ну, знаєте, я цього не потерплю. І британський народ теж не стане цього терпіти.

— Ясна річ, — відразу ж погодився Візер. — Повірте, я дуже добре розумію ваші почуття. Ви можете цілковито на нас покластися. Я все вам поясню, як тільки… Здається, доктор Амброзій уже трохи прийшов до тями, та й час уже переодягатися до бенкету… Пробачте, ось і він сам. Отже, це — доктор Амброзій.

Останній і справді під пильним поглядом справжнього Мерліна щойно підвівся з крісла і ось тепер наблизився до них. Джулз похмуро простягнув руку, і бродяга, дивлячись кудись удалину і вельми загадково посміхаючись, схопив її і довго тряс. Директор зауважив, що подих у доктора не надто свіжий, а долоня широка й мозоляста. Однозначно, дивний гість зовсім йому не сподобався, не кажучи вже про перекладача, який теж підійшов і височів тепер просто над ними.