Мерзенна сила

1

Джейн ледь встигла постелити на Маркове ліжко свіже простирадло, коли приїхала пані Дімбл, навантажена силою різних пакунків.

— Дуже вам вдячна, Джейн, ви просто янгол… хоч є де голову прихилити, — дякувала вона. — Ми об’їздили всі готелі в місті… знаєте, тут стає просто неможливо жити! Всюди одне й те ж: жодного вільного номера, все позаймали різні інститутські посіпаки… тут, бачте, секретарі, там — друкарки, а он там — адміністратори. Слів нема! Якби в Сесіла не було кімнатки в коледжі, довелося б йому спати на станції. Сподіваюсь, доглядач догадався хоча б провітрити ліжко…

— Але що сталося? — запитала Джейн.

— Нас викинули на вулицю!

— Не може бути, пані Дімбл! Вони ж не мають права!

— Атож, Сесіл казав те саме… Ні, ви тільки подумайте! Виглядаємо ми зранку у вікно і бачимо: в наш сад, просто на клумбу з трояндами, в’їжджає вантажівка, а з неї висипає ціла зграя справжнісіньких тобі кримінальників з кайлами і лопатами. І це в нашому саду! Верховодив ними якийсь тип у кашкеті і з цигаркою в зубах. Сесіл вийшов до них, і знаєте, що сказав йому той тип? Що вони не заперечують, якщо ми залишимося в домі до завтра, до восьмої ранку… про сад мова взагалі не йшла. Не заперечують вони, розумієте?!

— Але… але тут, напевне, якась помилка…

— Сесіл, певна річ, одразу ж зателефонував до бректонського скарбника, але того, звісно, на місці не виявилося. Цілісінький ранок ми пробували до нього додзвонитися, а вони тим часом зрізали того великого бука — пригадуєте, він вам так подобався, — і всі сливи. Якби я не була така сердита, то просто сіла б і розплакалася, так кепсько було мені на серці. Кінець кінцем Сесіл таки впіймав вашого пана Базбі, але пуття з того не було жоднісінького: скарбник сказав, що це, напевно, якесь непорозуміння, але тепер уже нічого не вдієш, тому нам краще звернутися до HIKE в Белбері. Туди ми, звичайно, так і не додзвонилися, а десь до обіду зрозуміли, що просто не зможемо залишитися на ніч у домі, хай там що.

— Чому?

— Люба моя, ви й уявити собі не можете, як це було. Купа вантажівок і тракторів, усе реве і гуде, страшенний гармидер… потім іще підвезли на якійсь такій схожій на залізничну платформі величезний кран… Та що там казати, навіть рознощик молока з’явився аж біля одинадцятої, а хлопець з м’ясної крамниці не прийшов узагалі: м’ясник зателефонував щойно пополудні і сказав, що до нас неможливо добратися. Ми самі ледь зуміли пробитися до міста, півгодини пішло тільки на те, щоб дістатися до мосту, уявляєте? То було ніби у страшному сні! Всюди якісь спалахи, гуркіт, дорогу розбито вщент, а на вигоні — десятки залізних будок, просто табір якийсь та й годі. А люди, люди… бандюги і тільки. Гадки не мала, що в Англії бувають такі робітники. Словом, то був справжній жах! — Пані Дімбл зняла капелюшка і заходилася ним обмахуватися.

— І що ви тепер робитимете? — запитала Джейн.

— Бог його знає, — зітхнула пані Дімбл. — Будинок ми замкнули; Сесіл був у юридичній конторі Рамболда, цікавився, чи можна принаймні опечатати двері, доки ми не позабираємо свої речі, але Рамболд сам розгублений, він каже, що з погляду права інститут перебуває у вельми особливому становищі. Що буде далі, я й гадки не маю. Таке враження, що в Еджстоу вільних будинків не залишилося взагалі, а жити на тому березі річки тепер уже просто неможливо, навіть якби нам і дозволили. Прошу? Ой, та це годі й описати… Тополі вирубують під корінь, ті гарненькі хатинки біля церкви зносять. Бідолашна Айві — ваша пані Меґз — уся в сльозах… це, знаєте, так страшно виглядає, коли ті бідні напудрені жіночки плачуть… Її теж виганяють, ото лихо… ніби їй у житті горя мало. Щастя ще, що нам вдалося якось звідти вибратися. Ті люди просто страшні… троє бузувірів мало не виламали задніх дверей, бо їм, бачте, гарячої води заманулося. Налякали Марту трохи не до смерті, тож Сесілові довелося піти і поговорити з ними… Чесне слово, я вже думала, що ще трохи — і вони накинуться на нього з кулаками, це було так страшно… але тут з’явився якийсь ніби поліціянт і забрав їх геть. Що ви кажете? Так, там тих поліціянтів повсюди сила-силенна, і, мушу вам сказати, вони мені теж зовсім не до вподоби. Походжають туди-сюди, кийками вимахують… кіно американське та й годі. Знаєте, Джейн, нам із Сесілом обидвом подумалося: все це виглядає так, наче ми програли війну, а не виграли… А ось і чай! Дякую, люба моя, це саме те, що мені зараз треба.

— Залишайтесь тут, пані Дімбл, скільки схочете, — сказала Джейн. — А Марк спатиме в коледжі.

— Відверто кажучи, — мовила матінка Дімбл, — я така сердита, що якби моя воля, то від цього клятого коледжу каменя на камені не залишилось би! Але пан Стадок, ясна річ, ні в чому не винен. Взагалі-то не личить мені наслідувати Зіґфрідів меч… гарний був би меч — товстий, просто барило якесь, і не піднімеш… Але тут, люба Джейн, все вже вирішено: ми з Сесілом переберемося до Сент-Ен, у тамтешній маєток. Бачите, нам усе одно тепер доводиться бувати там дуже часто.

— Он як? — мимоволі вирвалося у Джейн; їй одразу пригадалася і поїздка до Сент-Ен, і розмова з панною Айронвуд.

— Ой, даруйте, Джейн, я поводжуся, як остання свиня, — спохопилася матінка Дімбл. — Торочу тут про себе та про себе і зовсім забула, що ви ж там сьогодні були і, певно, маєте багато про що мені розповісти. То як, бачилися ви з Ґрейс? Вона вам сподобалася?

— Ґрейс — це панна Айронвуд?

— Так.

— Бачитися я з нею бачилася, але ще не знаю, сподобалася вона мені чи ні. Та що там про це говорити! Мені з голови не йдуть усі ті жахи, які ви щойно нарозказували… ви справжня мучениця, не я.

— Аж ніяк, — заперечила пані Дімбл. — Я не мучениця, я тільки сердита стара жінка, в якої болять ноги і розколюється голова… хоч уже й не так сильно, як раніше. Мені просто хотілося, знаєте, виговоритися… Зрештою, ми з Сесілом втратили зовсім не багато порівняно з тією ж бідолашною Айві Меґз — їй тепер узагалі нема на що жити. Залишити старий дім насправді не так уже й шкода. Звісно, там було добре, але водночас і трохи сумно… Я іноді думаю собі: а чи можуть люди бути по-справжньому щасливі? Ми гадали, що в нас буде багато дітей, тому хотіли мати великий будинок, а насправді діти у нас так і не з’явилися. Мабуть, я надто полюбляла мріяти про них цілими днями, доки Сесіла не було вдома, і надто себе жаліла… Гм, знаєте, може все це й на краще, а то я ще стала б такою, як ота жінка в Ібсена, що все возилася зі своїми ляльками. От Сесілові набагато гірше, він так любив, коли до нього приходили туди всі ті учні… Так, Джейн, ви оце вже втретє позіхаєте, а я тут вам голову морочу. Знаєте, тридцять років подружнього життя не минають марно… чоловіків, либонь, створено для того, щоб було до кого говорити. Це як жебоніння води у потічку — допомагає їм зосередитися на тому, що вони читають… Все, час лягати.

Виявилося, що ділити з матінкою Дімбл одну кімнату доволі бентежно — вона мала звичку молитися перед сном. Просто дивовижно, як це може вибити людину з колії, подумала Джейн, коли пані Дімбл піднялася з колін, адже потім зовсім не знаєш, куди подіти очі і про що говорити…

2

— Ви прокинулися, Джейн? — почувся серед ночі тихий голос пані Дімбл.

— Так, — відповіла Джейн. — Що, я вас розбудила? Мені так прикро! Я кричала?

— Ви кричали, що когось б’ють по голові…

— Розумієте, я бачила, як убивають якогось старого… він їхав у великій машині сільською дорогою, дістався до перехрестя і повернув праворуч… збоку росли дерева… от, а там посеред дороги стояло кілька чоловіків, один махав ліхтарем, щоб зупинити авто. Я не чула, про що говорилося, було надто далеко… але того старого якось переконали вийти з машини, і він став розмовляти з тими на дорозі. Світло падало просто на обличчя… то був не той стариган, який наснився мені вчора, бороди в нього не було, тільки вуса… і взагалі тримався він дуже поважно. Йому, напевне, зовсім не сподобалися слова чоловіка, який його зупинив, бо він раптом розмахнувся й одним ударом звалив того на землю… тоді ззаду наскочив інший і спробував вдарити його чимось по голові, але промахнувся, бо старий швидко повернувся і зумів відхилитися… Далі почалося справжнє жахіття… Вони накинулися на нього втрьох, і йому довелося відбиватися від усіх разом. Я досі хіба в книжках про таке читала, але ніколи й уявити собі не могла, що це так страшно… Звісно, кінець кінцем вони таки збили його з ніг, потім довго гамселили чимось по голові і зовсім так спокійно, холоднокровно перевіряли, чи він ще живий, уявляєте?! Світло від ліхтаря падало якось так химерно — довгими вертикальними смугами… але то я вже, мабуть, прокидалася. Це було жахливо, але тепер зі мною, здається, все гаразд… минулого разу я перелякалася набагато сильніше… Ох, так мені жаль того старого…

— Думаєте, зможете знову заснути?

— Гадаю, що так. А як ваша голова, пані Дімбл, більше не болить?

— Ні, дякую, минулося вже. На добраніч, люба.

3

«Оце, безперечно, — подумав Марк, — і є той божевільний священик, про якого говорив Біл-„Віхола“». Вчена рада у Белбері збиралася не раніше, ніж о пів на одинадцяту, і хоч ранок видався вогкий та імлистий, після сніданку Марк коротав час у саду в товаристві велебного Стрейка — той зачепив його першим. Поношений одяг, неоковирні черевики, потерта колоратка, смагляве худе обличчя, пооране глибокими зморшками і неголене, трагічний вираз в очах і манера без кінця просторікувати так, наче щохвилини розкриваєш співрозмовникові очі на розмаїті гіркі істини — все це відразу не надто припало Маркові до смаку Властиво, зовсім не таких людей він сподівався зустріти в HIKE.

— Не думайте, — говорив Стрейк, — ніби я тішу себе марною надією на те, що нам вдасться втілити свою програму в життя, не вдаючись до насилля. Адже ми зіткнемося зі спротивом — ще й яким спротивом! Вони кусатимуть собі язики від болю, але не покаються. Та нас не зупинити. Злі люди, звісно, торочитимуть, що ми хотіли спровокувати неспокій і колотнечу. Що ж, нехай. Певною мірою вони матимуть рацію. Ми не маємо наміру оберігати від потрясінь той організований гріх, який зветься сьогодні суспільством. Навпаки, цьому суспільству, що геть загрузло у гріхах, треба показати весь наш відчай і безнадію.

— Саме це я і мав на увазі, коли сказав, що між нашими поглядами є чималі відмінності, — мовив Марк. — Для мене мета полягає власне у збереженні суспільства за допомогою розумного планування. Хіба можна мати якісь інші цілі, окрім цієї? Ви ж бачите все під іншим кутом, бо прагнете чогось іншого, кращого за людське суспільство, неземного…

— Кожною своєю думкою, кожним ударом серця, кожною краплиною крові я відкидаю цю трикляту доктрину! Саме за допомогою таких-от вивертів цей світ — знаряддя і тіло смерті — звів на манівці і вихолостив Ісусове вчення та обернув проголошену Господом вимогу бути праведними тут і тепер на інтриги і чвари поміж духовенством… так виникли різні містичні течії. Царство Боже слід осягнути тут — у цьому світі, — і я вірю, що так воно й буде. В ім’я Ісуса кожен прихилить коліно; в Його ім’я я цілковито зрікаюся будь-якої організованої релігії, яка будь-коли існувала на світі.

Хоч Марк міг без жодного натяку на збентеження прочитати юним студенткам цілу лекцію про аборти чи сексуальні збочення, та, почувши це ім’я, зніяковів, щоки у нього порожевіли, й він так розсердився і на себе, і на Стрейка, що взагалі весь спаленів. Зазвичай такі розмови вмить псували йому настрій, але він не пригадував, щоб коли-небудь почувався так незатишно ще відтоді, як сидів у школі на уроках релігії. Відтак Марк тільки буркнув, що не надто розбирається у богослов’ї.

— Богослов’я! — повторив Стрейк із глибокою відразою. — Я говорю не про богослов’я, молодий чоловіче, а про Господа Ісуса. Богослов’я — це тільки пустопорожні балачки, замилювання очей, димова завіса… така собі гра для багатіїв. Я знайшов Ісуса не в лекційних залах, а в вугільних шахтах і біля гробу моєї доньки. Якщо хтось вважає, що богослов’я порятує його у великий і страшний судний день, то дуже помиляється… запам’ятайте мої слова, бо все йде до цього. Царство Боже настане і тут, у нас, і в цілому світі… воно прийде швидше, ніж ми сподіваємось, — завдяки силі науки. Усі в HIKE свято вірять, що знаряддя це нездоланне. І знаєте, чому?

— Бо наука опирається на спостереження, — припустив Марк.

— Наука є нездоланним знаряддям, бо вона — в Його руках! — викрикнув Стрейк. — Вона — знаряддя суду і зцілення. Але жодна, жодна Церква не хоче цього бачити; вони всі засліплені, вони нічого не бачать за брудною, огидною пеленою гуманізму та лібералізму, нічого не бачать за своїми гріхами чи тим, що вважають своїми гріхами, хоч насправді то чи не найменші їхні провини. І от я зовсім самотній, убогий, немічний… але я — пророк, й інших пророків немає! Я знаю, що Господь прийде в силі; отже, побачивши силу, ми побачимо водночас знак того, що Він надходить. Тому я й тут, із усіма цими розпусниками і матеріалістами… зрештою, я готовий приєднатися до кого завгодно — аби лиш можна було хоч трохи пришвидшити Його пришестя! Навіть найслабші з нас добре бачать, яким трагізмом сповнене наше життя, а відтак не мають до нього й дрібки жалю, цілковито віддані своїй справі і готові пожертвувати всіма суто людськими цінностями… в нудотних церковних піснеспівах і натяку немає на щось подібне!

— Значить, — сказав Марк, — по суті, ваша співпраця з інститутом не знає жодних обмежень?

— Я абсолютно не сприймаю таких-от ідей про якусь там співпрацю! — знову закричав Стрейк. — Хіба глина співпрацює з гончаром?! Хіба Кір співпрацював із Господом? Аж ніяк! Усіх цих людей я просто використовую, як, утім, і вони мене. Ми навзаєм виконуємо роль знаряддя чи, скажімо, засобу для досягнення мети. До слова, є тут одна річ, яка безпосередньо стосується і вас, молодий чоловіче. Ви не маєте вибору. Якщо вже ви поклали руку на плуг, то все, вороття назад немає. Так просто звідси ніхто не вийде, а хто спробує — загине в пустині. Питання тільки в тому, згідні ви бути знаряддям, яке, зробивши свою роботу, саме піде на брухт, — тобто, виконавши присуд стосовно інших, саме буде засуджене, — чи хочете увійти до числа тих, кому припаде спадок? Запам’ятайте мої слова: все йде до цього. Землю успадкують святі — тут, в Англії, це станеться десь упродовж року, — так от, святі і ніхто інший. Хіба ви не знаєте, що ми судитимемо ангелів? — А тоді, раптом понизивши голос, Стрейк додав: — Насправді воскресіння відбувається вже, тут і тепер. Життя істинне — вічне, і триває воно в цьому світі. От побачите.

— Послухайте, — сказав Марк, — вже майже двадцять по десятій. Нам ще не час на засідання?

Стрейк мовчки повернув за ним до будинку. Щоб уникнути розмови на попередню тему, Марк заговорив про те, що справді його тієї миті хвилювало:

— Знаєте, я загубив свій гаманець. Грошей там було небагато, всього якісь три фунти, але пропали й листи, і ще різні папери… словом, така-от прикрість. Може, варто у когось попитатися?

— Ну, розпитайте економа… може, він щось і знає, — байдуже кинув Стрейк.

4

Вчена рада під головуванням заступника директора засідала біля двох годин. Візер вів засідання дуже повільно та мляво, і Марк, маючи вже за плечима здобутий у Бректоні досвід, невдовзі переконався, що справді важлива робота відбувається в інституті деінде. Зрештою, чогось такого він і сподівався; не варто було, звісно, розраховувати, що його отак відразу допустять до якогось «внутрішнього кола» чи що там відповідало у Белбері бретонській групі «прогресистів». Утім, Марк плекав надію, що йому не доведеться надто довго марнувати час на таких-от засіданнях всіляких ефемерних рад. Говорили того ранку в основному про роботи, що вже розпочалися в Еджстоу. Виглядало на те, що HIKE допіру здобув якусь чергову перемогу на «антибюрократичному фронті», яка давала інститутові право знести ту невеличку норманську церкву, що стояла при дорозі.

— Певна річ, ми й тут зіткнулися з уже звичними запереченнями, — сказав Візер. Марк не надто цікавився архітектурою і бував за рікою зовсім не так часто, як його дружина, тож слухав упіввуха. Тільки наприкінці засідання головуючий оголосив справді важливу, просто-таки приголомшливу новину, хоч, на його думку, всі присутні вже й так давно про це знали («І чому вони завжди говорять одне й те ж?» — подумалося Маркові). Втім, Візер усе одно вважав своїм обов’язком повідомити надзвичайно прикру звістку про те, що вночі було вбито пана Вільяма Гінджеста. Наскільки Марк зрозумів із Візерової плутаної і розпливчастої розповіді, Біла-«Віхолу» знайшли близько четвертої ранку біля його машини, що стояла на Поттерслейн; він був мертвий уже кілька годин, а на голові у нього виявили чимало слідів від ударів невідомим тупим предметом. Далі Візер припустив, що, можливо, хоч слабенькою розрадою для присутніх послужить те, що інститутська поліція прибула на місце злочину ще перед п’ятою, і ні місцева влада, ні Скотленд-Ярд не мають жодних заперечень проти якнайтіснішої співпраці з метою чимшвидшого розкриття цього жахливого злодіяння. Заступник директора вважав, що за сприятливіших обставин було б вельми доречно висловити вдячність панні Гардкасл, ба навіть привітати її — адже, на його думку, налагодження таких тісних стосунків між інститутською поліцією і державними органами було чи не єдиним світлим променем в усій цій сумній історії, а також добрим знаком на майбутнє. За столом пролунали приглушені, тихі оплески. Потому Візер знову заговорив про загиблого. Всі, звісно, дуже шкодують, що пан Гінджест вирішив покинути HIKE, хоч і з великою повагою ставляться до мотивів, які спонукали його до такого кроку; всі вважають, що офіційне припинення співпраці жодною мірою не вплинуло б на ті теплі, сердечні стосунки, що існували між покійним і майже всіма — чи, радше, навіть усіма без винятку — його колишніми колегами по інституту. Перефразовуючи Рейлі, можна сказати, що некролог був саме тим інструментом, на якому заступник директора завдяки своїм природженим здібностям міг грати скільки завгодно, — тож він і справді дав собі волю. На завершення Візер запропонував усім підвестися і вшанувати пам’ять Вільяма Гінджеста хвилиною мовчання.

Всі підвелися і довжелезну, сливе безконечну хвилину стояли мовчки, прислухаючись до химерних порипувань та віддихів, якими раптом сповнилася лунка тиша, а за байдужою машкарою облич то тут, то там скрадалися несміливі й украй недоречні думки, десь так, як скрадаються птахи й миші лісовою галявиною після того, як із неї заберуться нарешті галасливі відпочивальники. Кожен подумки запевняв самого себе, що він-то, принаймні, зовсім не злякався і про смерть навіть не думає…

А тоді всі нараз заворушилися й зашуміли; засідання вченої ради закінчилося.

5

Зранку Джейн було значно веселіше давати собі раду з різною домашньою рутиною — адже пані Дімбл одразу заходилася їй допомагати. Марк також майже ніколи не сидів склавши руки, але часто-густо вважав — хоч і рідко казав уголос, — що «може бути й так», що Джейн придумує собі надто багато зайвої роботи, а чоловіки спроможні давати лад хатньому господарству, не зчиняючи й десятої частини того рейваху, який здіймають при цьому жінки. Саме через це Джейн із Марком найчастіше й сварилися. Натомість пані Дімбл чи не на все дивилася її очима. Ранок видався сонячний, і коли вони сіли за кухонний стіл снідати, на душі у Джейн теж було вже по-справжньому сонячно. Вночі їй прийшла до голови вельми заспокійлива думка: можливо, ті химерні сни припиняться вже через те, що вона бачилася з панною Айронвуд і «виговорилася». Отже, з цим покінчено, а тепер час подумати і про нову Маркову роботу та пов’язані з нею чудові перспективи. Перед очима у Джейн відразу замиготіли яскраві картинки — одна краща за іншу.

Пані Дімбл кортіло дізнатися, що Джейн робила в Сент-Ен і коли знову туди збирається, та на перше питання Джейн відповіла доволі ухильно, а гостя було надто добре вихована, щоб наполягати. Що ж до другого питання, то Джейн сподівалася, що їй не доведеться знову турбувати панну Айронвуд, бо й сни, цілком можливо, більше її не турбуватимуть. Словом, усе це дурниці, і вона, мабуть, надто тими снами переймалася, але тепер уже все гаразд. Так говорячи, Джейн поглянула на годинник і здивувалася: а куди ж це, властиво, поділася пані Меґз?

— Боюсь, пані Меґз більше у вас не працюватиме, — мовила пані Дімбл. — Хіба я не казала вам, що в неї також забрали будинок? Мені здавалося, само собою зрозуміло, що вона не зможе й далі до вас приходити. Бачите, в Еджстоу їй тепер ніде жити.

— От лихо! — сказала Джейн, а тоді, думаючи про щось інше, трохи неуважно додала: — І що ж вона робитиме, ви не знаєте?

— Перебралася до Сент-Ен.

— У неї там друзі?

— Вона житиме в маєтку — там, де й ми з Сесілом.

— Тобто знайшла там роботу?

— Можна сказати й так.

З дому вони вийшли біля одинадцятої. Виявилося, що пані Дімбл збирається до Сент-Ен, але має спочатку поснідати разом із чоловіком у Нортумберленді. Джейн хотіла трішки пройтися по крамницях, тож, дійшовши до кінця Маркет-стріт, вони з пані Дімбл розпрощалися. А ще через кілька хвилин Джейн зустріла Кері.

— Ви вже чули новину, пані Стадок? — одразу поцікавився проректор. У присутності Джейн він зазвичай напускав на себе поважний вигляд, а в голосі у нього з’являлися довірливі нотки, проте того ранку це впадало у вічі ще сильніше, ніж завжди.

— Ні, а що? — відповіла питанням на питання Джейн. Вона вважала Кері вічно набундюченим ідіотом і ніяк не могла зрозуміти, що знайшов у ньому Марк. Та коли проректор заговорив, на її обличчі відбилися саме ті почуття, які він і сподівався побачити, — подив і страх, причому аж ніяк не вдавані. Слухаючи Кері, Джейн уся заціпеніла, а він тим часом розповідав, що вночі чи десь над ранком було вбито пана Гінджеста, який їхав із Белбері до Еджстоу. Тіло знайшли біля машини на Поттерс-лейн, з численними слідами від ударів — найбільше били по голові. Сам Кері якраз поспішав із поліцейського відділка до коледжу, щоб обговорити цю подію з ректором. Видно було, що Кері встиг уже, що називається, «накласти руку» на ситуацію, і його аж розпирало від усвідомлення власної вагомості. За інших обставин Джейн тільки з цього посміялася б, але тепер постаралася якомога швидше спекатися проректора і заскочила до поближньої кав’ярні, бо відчувала, що конче мусить трохи посидіти.

Сама по собі смерть Гінджеста не значила для неї надто багато. Вона бачила його тільки раз, а від Марка чула, що це доволі неприємний старий із замашками викінченого сноба. Та Джейн не мала жодних сумнівів, що бачила уві сні справжнє вбивство, й відтак усі втішні перспективи, які вона цілий ранок дбайливо вибудовувала і плекала у своїй уяві, враз розсипалися, немов карткова хатка. Нічого не закінчилося, навпаки, все тільки починається, і Джейн усвідомлювала це так чітко та ясно, що її аж пройняло морозом. Сподівання на тихе, безтурботне життя розліталися на друзки просто на очах, і ніщо вже не могло склеїти ці сподівання докупи. Вона почувалася так, наче, куди не повернись, дивиться у широченне вікно, за яким загрозливо клубочиться щось темне та безформне, але зачинити те вікно не має сили. Ні, подумалося їй, якщо вона й далі зоставатиметься з усіма цими страхами наодинці, то точно збожеволіє. Залишалося хіба знову поїхати до панни Айронвуд, але Джейн здавалося, що так темрява навколо не розвіється, а тільки згуститься. Адже той маєток у Сент-Ен, те «ніби товариство» було безпосередньо в усьому цьому замішане, а їй зовсім, ну зовсім не хотілося, щоб і її у щось таке вплутали. Це ж нечесно, вона ж не так уже й багато хоче від життя — всього лишень щоб їй дали спокій. Що ж це таке діється, повне безглуздя… За всіма правилами та законами життя, яких вона досі беззастережно дотримувалася, такого просто не могло бути!

6

Після засідання вченої ради до Марка підійшов Косер — чоловік із усипаним ластовинням обличчям і маленькою щіточкою чорних вусів над верхньою губою.

— Для нас із вами є одна робота, — сказав він. — Треба підготувати звіт по Кюр-Гарді.

Від цієї звістки Маркові аж полегшало на душі, проте вчора Косер не дуже йому сподобався, і він із почуттям власної гідності відповів:

— Це означає, що мене таки зараховано до Стілового відділу?

— Саме так.

— Я питаю тому, що ви обоє, здається, мені не надто зраділи, — мовив Марк. — У мене немає жодного бажання напрошуватися до вашого товариства. Якщо вже на те пішло, мені й у HIKE зовсім не обов’язково залишатися.

— Не варто тут усе це обговорювати, — сказав Косер. — Ходімо нагору.

Розмовляли вони у вестибюлі, і Марк раптом побачив заступника директора, який задумливо крокував просто до них.

— То, може, відразу й поговоримо з паном Візером і втрясемо всі подробиці? — запропонував він.

Та Візер, не дійшовши до них футів десять, зненацька звернув убік. Він щось бурмотів собі під ніс і виглядав таким замисленим, що Марк збагнув: зараз відволікати його не варто. Косер промовчав, та подумав, либонь, те саме, а тоді повів Марка до якогось кабінету на четвертому поверсі.

— Йдеться про те сільце, Кюр-Гарді, — сказав Косер, коли вони з Марком посідали. — Справжнісінька тобі драговина, з Бреґдонським лісом навіть не порівняти. Якого дідька ми туди поперлися — гадки не маю. Ну, це так, до слова… отже, згідно з останніми планами, передбачається змінити течію Вайнду: старе русло, яке проходить через Еджстоу, буде повністю осушене. Подивіться-но сюди… Ось Шилінґбридж, за десять миль на північ від міста. Тут ріку загатять і пустять у спеціально прокладений канал, який піде на схід — бачите, онде синя лінія, — а ось тут річка знову піде своїм старим руслом.

— Навряд чи університет дасть на це згоду, — засумнівався Марк. — Важко уявити Еджстоу без річки…

— Ваш університет ми вже давно взяли в жменю, — посміхнувся Косер, — цим можете не перейматися. Та й узагалі, не наше з вами це діло. Для нас наразі важливо те, що нове русло Вайнду проходитиме просто через Кюр-Гарді. Погляньте на план: Кюр-Гарді лежить ось у цій вузькій долинці, так? А, то ви там бували? Ще краще! Я сам тих країв не знаю. Отже, є пропозиція перегородити ту долину з південного боку і створити таким чином велике водосховище. Коли Еджстоу перетвориться на другу столицю, води місту знадобиться значно більше, ніж тепер.

— А що чекає Кюр-Гарді?

— Нічого страшного. Ми побудуємо нове взірцеве село — воно називатиметься Джулз-Гарді або Візер-Гарді — за чотири милі звідти, ось тут, біля залізниці.

— Знаєте, мені здається, що через усе це здійметься страшенна буча. Кюр-Гарді доволі-таки відоме своїми краєвидами; крім того, там є заснований у шістнадцятому столітті шпиталь, норманська церква і ще сила всякої всячини.

— От тут нам із вами й доведеться попрацювати. Наше завдання — скласти звіт про Кюр-Гарді. Завтра з’їздимо туди і роздивимося на місці, але, думаю, писати почнемо вже сьогодні, тут не має бути нічого складного. Якщо там гарні краєвиди, то туди, очевидно, приїжджає багато туристів, отже — антисанітарія. На цьому для початку й наголосимо. Потім треба буде роздобути якісь відомості про місцеве населення. Сміливо можу припустити, що воно майже повністю складається з двох найменш бажаних прошарків — дрібних рантьє і сільськогосподарських працівників.

— Дрібних рантьє як прошарок справді варто трохи потіснити, згоден, — мовив Марк. — А от стосовно сільськогосподарських працівників можна і посперечатися.

— Інститут їх не схвалює. У планованому суспільстві вони — надто вже непіддатливий елемент, який до того ж завжди відстає від усіх решта. Гаразд, ми тут не для того, щоб обговорювати перспективи англійського сільського господарства. Наша справа — встановити кілька фактів, оце й усе; далі такі звіти пишуться самі по собі.

Марк кілька секунд помовчав, а тоді сказав:

— Тут і справді немає нічого складного. Але спочатку я хотів би все-таки хоч трохи прояснити своє становище. Може, мені піти і поговорити зі Стілом? Я не маю особливого бажання братися до праці в його відділі, якщо він не хоче мене тут бачити.

— Я б не йшов, — мовив Косер.

— Чому?

— Ну, по-перше, Стіл вам нічого не зробить, доки за вами стоїть Візер — а зараз так воно і є. По-друге, Стіл — людина доволі небезпечна. Якщо ви просто спокійно виконуватимете свою роботу, він, можливо, кінець кінцем до вас і звикне; але якщо ви отак ні з того ні з сього до нього заявитеся, це може скінчитися погано. І ще одне, — Косер зробив паузу, задумливо потер носа і повів далі: — Між нами кажучи, у мене таке враження, що невдовзі в цьому відділі можуть відбутися певні… е-е… зміни.

Марк пройшов чудову школу у Бректоні й одразу все збагнув. Отже, Косер сподівається взагалі вижити свого начальника з відділу. Так, тепер, здається, все зрозуміло… Стіл небезпечний, тому краще з ним не зачіпатися, але скоро, цілком можливо, його тут уже не буде…

— Вчора в мене склалося враження, ніби ви зі Стілом добре ладнаєте між собою, — зауважив Марк.

— А тут так і треба, — сказав Косер. — В цьому інституті головне — ні з ким не зариватися. Я з ким завгодно поладнаю, аби тільки робота не стояла на місці.

— Звісно, — погодився Марк. — До речі, якщо ми завтра поїдемо до Кюр-Гарді, то чи не міг би я переночувати вдома, в Еджстоу?

Пряма відповідь на це запитання дала б Маркові чимало. Він міг з’ясувати, чи справді його передали в розпорядження Косера; якби той сказав: «Ні, не можна», то принаймні хоч трохи прояснив би Маркове поточне становище, а якби заявив, що Марк, мовляв, радше потрібен тут — ну, що ж, іще краще. Косер також міг відіслати його просити дозволу у Візера; навіть це пролило б якесь світло на ситуацію. Та натомість Косер тільки невиразно щось буркнув собі під ніс, і Марк так нічого і не зрозумів: можливо, тут узагалі нікому не треба питати дозволу, щоб відлучитися, а можливо, це він не потребує жодного дозволу, бо ще не має в інституті офіційного статусу. Так чи так, вони з Косером заходилися готувати звіт.

Робота забрала чимало часу, тож на обід вони спустилися пізно і не переодягнувшись. Маркові це неабияк сподобалося; та й сам обід, здавалося, вдався на славу Хоч він тут фактично нікого ще й добре не знав, а проте вже через п’ять хвилин запросто долучався до розмов і почувався цілком у своїй тарілці. Словом, у Марка складалося враження, що мало-помалу він стає в HIKE своїм.

— Гарно ж тут! — мовив Марк сам до себе наступного ранку, коли вони звернули біля Герцогського Ітона з головної дороги і вибоїстим путівцем почали спускатися у видовжену долину, де лежало Кюр-Гарді. Зазвичай Марк не надто переймався довколишніми краєвидами, але і Джейн, і саме кохання до неї вже поступово перетворювали його на поціновувача прекрасного. Мабуть, прохолодне проміння осіннього сонця так вплинуло на Марка ще й тому, що ніхто ніколи не вчив його вбачати в такій-от погоді якусь особливу красу, тож захоплення було принаймні щирим. І небо, і земля виглядали так, наче їх щойно добре вимили. Бурі поля, здавалося, непогано було б скуштувати на смак; коротко скошена трава прилягала до схилів невисоких пагорбів так щільно, як прилягає шерсть до кінської спини. У напрочуд прозорому повітрі видно було ген-ген далеко, а краї подовгастих хмар, що пливли блідо-блакитним небом, хтось ніби вирізав із суцільного шматка темно-сірого сланцю. Кожен кущик наїжився чорною щіткою густого галуззя, де то тут, то там жовтіли ще поодинокі листочки. Коли вони з Косером в’їхали до Кюр-Гарді і заглушили двигун, тиша аж вдарила у вуха; чулися тільки крики граків, що кружляли високо в небі над селом.

— І чого вони так розкричалися, ті чортові птахи, — буркнув Косер. — Маєте мапу? Давайте-но її сюди… — І він, не гаючи часу, взявся до діла.

Вони ходили селом дві години, розглядаючи всі ті приречені на знищення анахронізми та вишукуючи недоліки, яким мали намір покласти край раз і назавжди. Непіддатливий та відсталий селянин поговорив з ними про погоду; старий бідняк, на якого марно витрачається стільки коштів, човгав кудись подвір’ям шпиталю з чайником в руках, а підстаркувата пані-рантьє, під ногами у якої сиділа на землі старезна на вигляд, уся якась брезкла собака, жваво балакала з листоношею. Марк почувався так, наче раптом вийшов у відпустку, адже досі ходив отак англійським селом тільки на канікулах. Назагал йому тут подобалося. Він хоч і краєм ока, та все ж помітив, що у того відсталого селянина обличчя було інтелігентніше, ніж у Косера, а голос і поготів звучав значно приємніше. Старенька рантьє скидалася на тітоньку Джилі — коли ж то він востаннє про неї згадував? Боже, як швидко спливають роки… Симпатія до таких-от людей аж ніяк не була для нього чимось зовсім не зрозумілим. Втім, усе це жодним, бодай найменшим чином не відображалося на його наукових поглядах. Навіть якби Марк не працював у коледжі і був геть позбавлений честолюбства, то й тоді нічого не змінилося б. Здобута освіта вплинула на нього у достоту дивний спосіб: те, про що він читав і писав, здавалося йому набагато реальнішим за те, що він бачив на власні очі. Живий хлібороб — орач чи наймит на фермі — був усього лишень тінню статистичних даних про сільськогосподарських працівників. Сам того не зауважуючи, Марк у своїх статтях всіляко уникав такого слова, як «люди», а натомість писав про «професійні групи», «елементи», «класи» та «населення»; на свій особливий штаб він твердо, як будь-який містик, вірив у вищу реальність невидимого.

Утім хай там як, а Кюр-Гарді припало Маркові до серця, і коли десь біля першої пополудні він таки намовив Косера заглянути в шинок «Під двома дзвонами», то навіть поділився цією думкою зі своїм супутником. У Белбері вони прихопили кілька бутербродів, але Маркові раптом закортіло випити пива. В шинку панувала напівтемрява — маленькі вікна багато світла не пропускали — і приємне тепло. Двоє селян (ясна річ, непіддатливих і відсталих) сиділи над череп’яними кухлями і жували товсті шматки хліба з сиром, а третій стояв, спершись об шинквас, і розмовляв із господарем.

— Мені пива не треба, дякую, — сказав Косер. — Не варто тут засиджуватися. То що ви казали?

— Я казав, що гарного сонячного ранку навіть в такій-от нужденній місцині можна знайти щось привабливе.

— Так, ранок справді гарний. Трохи сонця ніколи не зашкодить, та й для здоров’я корисно.

— Я, власне, думав про це місце…

— Ось це? — роззирнувся навколо Косер. — Мені взагалі-то здавалося, що таких речей слід позбуватися насамперед. Ні тобі освітлення нормального, ні вентиляції. Я сам за алкоголем не пропадаю — читали Міллерову доповідь? — але якщо вже людям потрібні якісь стимулятори, то при чому тут антисанітарія?

— Ну, навряд чи йдеться тільки про стимулятори, — пробурмотів Марк, втупивши погляд у кухоль з пивом і пригадуючи собі веселі розмови та суперечки за випивкою ще у студентські роки. Справді, тоді було якось легше і простіше… Цікаво, де вони всі зараз — і Карі, і Водсден, і Деністон, який мало не потрапив до Бректону замість нього…

— Поняття не маю, — кинув Косер у відповідь на Маркові останні слова. — У питаннях, пов’язаних із харчуванням, я не розбираюся. Спитайте краще у Стока.

— Я говорю не про шинок, а про село загалом, — сказав Марк. — Звісно, ви маєте рацію: такого треба позбуватися. Та все ж є тут і приємні речі… Думаю, нам треба буде добре постаратися, аби натомість збудувати щось принаймні не гірше.

— В архітектурі я розбираюся ще менше, — відрізав Косер. — Це вже радше Візерове… Ну що, ви вже допили?

Марка зненацька трохи не замлоїло і від співрозмовника, який виявився жахливим занудою, і від HIKE загалом; довелося нагадати собі, що ледве чи можна було розраховувати отак відразу потрапити у коло цікавих людей. З часом усе налагодиться. Зрештою, жодних мостів не спалено. Хтозна, можливо, через день-два він на все це плюне і повернеться до Бректону. Але ще не тепер. Треба трохи зачекати і подивитися, як усе складатиметься… так воно розважливіше.

Дорогою назад Марк попросив Косера зупинитися біля станції в Еджстоу і дорогою додому міркував про те, що саме розповісти про Белбері дружині. Втім, якщо ви гадаєте, ніби він свідомо сплітав при цьому якісь побрехеньки, то дуже помиляєтесь. Несамохіть Марк уявив собі таку картину: ось він заходить до помешкання, і Джейн починає розпитувати… Тієї ж миті йому стали одна по одній спадати на думку влучні, змістовні фрази, які просто чудово підкреслювали характерні особливості HIKE. Марк так захопився цією удаваною промовою, що поступово справжні враження від перебування у Белбері відступили кудись на задній план, у затінок. Щобільше, саме через тривогу й острах, які частенько його там охоплювали, йому закортіло трохи похизуватися — хоча б і перед власною дружиною. Ледь не підсвідомо він вирішив, що про Кюр-Гарді їй говорити не варто: надто вже полюбляла вона всіляку старовину Тож коли Джейн, яка саме засувала штори на вікнах, почула, як відчинилися двері, обернулася і побачила Марка, той постав перед нею напрочуд жвавий і бадьорий. Так, роботу він отримав, залишилося узгодити різні не надто суттєві, дрібні деталі. Розмір платні ще остаточно не встановлено, цим питанням треба буде зайнятися завтра. Еге ж, місцинка справді веселенька, буде що розповідати. Але з потрібними людьми поспілкуватися вже вдалося; схоже, всім там порядкують Візер і панна Гардкасл. «Про ту Гардкасл я тобі ще розкажу, — пообіцяв він, — ти не повіриш».

У Джейн було набагато менше часу на роздуми, ніж у Марка, і вона вирішила не казати йому про свої сни і про поїздку до Сент-Ен. Чоловіки дуже не люблять, коли з жінками коїться щось не те, не кажучи вже про такі-от химерні, незвичайні речі. На щастя, Марк так захопився своєю розповіддю про Белбері, що ні про що її й не питав. Втім, для Джейн все це звучало не надто переконливо. Щось тут було не так… мабуть, забагато не до кінця з’ясованих подробиць, й уже невдовзі вона різко і злякано запитала (звісно, й гадки не маючи, як він цього не любить): «Але ж ти ще не пішов із Бректону?» «Певно, що ні», відповів Марк і заходився розповідати далі. Джейн слухала не дуже уважно. Знала вже, що він часто захоплюється грандіозними ідеями, а поза тим щось у виразі Маркового обличчя підказувало, що останніми днями йому доводилося пити значно більше, ніж зазвичай. Отак вони й провели цілий вечір: він, розпустивши хвоста, красувався перед нею, наче той павич, вона ж грала свою роль: ставила потрібні запитання, у потрібний момент сміялася і взагалі виявляла набагато більше зацікавлення, ніж відчувала насправді. Обидвоє були молоді, і хоч їхня любов не відзначалася особливою глибиною, їм усе ж дуже хотілося подобатися одне одному.

7

А бректонці частувалися того вечора вином і десертом у себе в загальній кімнаті. Під час війни звичай переодягатися до обіду якось непомітно занепав, тож спортивні куртки і вовняні джемпери виглядали трохи недоречно на тлі темних панелей, що збереглися тут ще з часів Якова І, і мерехтливого світла свічок, які кидали тьмяні відблиски на багату колекцію старовинного столового срібла. Фіверстоун і Кері сиділи поруч. Добрі три сотні літ у цій затишній, милій серцю кімнаті все, здавалося, так і дихало старою доброю Англією. Потрапити туди можна було через двір леді Еліс; вгорі, на другому поверсі, знаходилася зала для засідань. Зі сходу вікна виходили на невелику терасу, де члени коледжу полюбляли коротати літні вечори; за терасою текла річка, а далі темнів Бретонський ліс. Звісно, тієї пори вікна давно вже були зачинені й запнуті важкими шторами, а проте з-за них долинав такий страшний шум і гамір, що цій кімнаті навряд чи доводилося чути щось подібне раніше: тут були і крики, і лайка, і гуркіт важких двигунів, і брязкіт ланцюгів, і скрегіт механічних свердел, і дзенькіт металу, і якісь свистки та глухе стугоніння, а понад усе — всепроникна вібрація. «Saeva sonare verbera, tum stridor ferri tractaeque catenae»,[5] — мовив до старого Джуела Ґлосоп, який сидів біля каміна. І справді, ярдів за тридцять від них, по той бік Вайнду, древній ліс просто на очах перетворювався на справжнє пекло, де панували грязюка, сталь і бетон. Навіть ті кілька «прогресистів», чиї кімнати виходили вікнами на ліс, вже починали потрохи ремствувати. Кері й сам був дещо здивований тим, у що обернулося втілення у життя його мрії, проте з усіх сил намагався не подавати виду і саме спокійно, ніби нічого незвичного й не відбувалося, розмовляв із Фіверстоуном. Обидвом при цьому доводилося кричати ледь не на все горло.

— Отже, — надсаджувався він, — Стадок залишається в Белбері?!

— Еге ж! — горлав у відповідь Фіверстоун. — Він переказав це через одного з керівників інституту і просив, щоб я поставив коледж до відома!

— А коли він напише заяву?

— Хтозна, йому таке й не в голові! Молодість, що вдієш… Зрештою, нам теж поспішати нікуди.

— Краще підготуємося?

— Власне. Доки нема папірця, на раді це питання можна й не піднімати. А тим часом ми підберемо йому наступника.

— Звісно, це ж найважливіше. А то вони самі не знають, чого хочуть… від них узагалі чого завгодно можна чекати.

— Точно. Єдиний спосіб дати собі з ними раду — одразу після оголошення про вакансію витягнути свого кандидата, як кролика з капелюха.

— От цим ми й займемося.

— Послухайте, а обов’язково брати саме соціолога?

— Та ні, ця посада не пов’язана з якимсь певним напрямком… А що? Вже щось надумали?

— Ну, нам уже давно бракує політолога…

— Нічого дивного, вони ж політологію і за науку не мають. Послухайте, Фіверстоуне, а може підсобимо трохи тій новій науці?

— Якій новій науці?

— Прагматометрії.

— Гм… цікаво, що ви про неї згадали, бо мені тут саме спав на думку один політолог, який до того ж дуже цікавиться прагматометрією. Ми могли б охрестити цей напрямок соціальною прагматометрією… чи якось так.

— Кого саме ви маєте на думці?

— Лерда з Лестерського коледжу в Кембриджі.

Хоч Кері зроду не чув про жодного Лерда, він ледь не підсвідомо нахмурив чоло, буцім намагаючись щось пригадати, і мовив:

— А, так-так, Лерд…

— Ну, ви мали б пам’ятати, — сказав Фіверстоун. — На останньому курсі в нього були проблеми зі здоров’ям, тому оцінки він отримав не дуже… але система підсумкових екзаменів у Кембриджі зараз зійшла на пси, тож на це ніхто вже й не зважає. Всім і так відомо, що Лорд був одним із найкращих. Потім він керував «Сфінксами», видавав чоловічий журнал… Ну, пригадали? Девід Лерд.

— Авжеж, Девід Лерд. Але, знаєте, Фіверстоуне…

— Так?

— Те, що у нього були невисокі оцінки, — все ж не дуже добре. Звісно, для мене, як і для вас, це особливого значення не має, але… недавно ми, мабуть, припустилися кількох помилок. — На цих словах Кері несамохіть зиркнув туди, де сидів Пелгем — товстолиций чолов’яга з крихітним ротом. Так, Пелгем був розважливий та поступливий, але навіть Кері не міг пригадати, коли той сказав чи написав щось путнє.

— Та знаю, — погодився Фіверстоун, — але навіть найгірших наших кандидатів і порівнювати годі з тими сірими нудьгарами, яких нам підсовує рада, коли дати їй волю.

Можливо, то діяв на нерви нестерпний шум з-за вікон, але на мить Кері засумнівався, чи такими вже «сірими нудьгарами» були всі ті «чужаки». Недавно йому трапилося обідати в Нортумберленді; виявилося, що того ж вечора туди нагодився і Телфорд. Кері не вірив ні своїм очам, ні вухам: невже оцей жвавий та дотепний чоловік, якого, здається, добре знають і охоче слухають в Нортумберленді геть усі, і є той «сірий» Телфорд, який у Бректоні ніколи й зайвого слова не зронить? А раптом маломовність усіх цих «чужаків», їхні скупі відповіді та невиразні обличчя, що їх він чув і бачив щоразу, коли пробував перекинутися з ними слівцем у звичній для себе довірливо-поблажливій манері, означають тільки те, що їм із ним нецікаво? Може, він сам — зануда? Та це фантастичне припущення лишень тихцем прошмигнуло задвірками його свідомості, а тоді зникло назавжди, й сліду по собі не зоставивши. Набагато зручніше було повернутися до вже віддавна звичної думки: ясна річ, усі ті запеклі традиціоналісти і книжкові хробаки просто ним гордують…

— Наступного тижня я буду в Кембриджі, — знову закричав Фіверстоун просто у вухо проректорові. — Даю там обід. Можливо, буде прем’єр, і точно мають прийти один чи двоє відомих газетярів і Тоні Д’ю. Що? Та знаєте ви Тоні, такий темний, невисокий, в банку працює. Лерд також буде. Він, здається, далекий родич прем’єра. Не маєте бажання приєднатися? Девід, знаєте, дуже хоче з вами познайомитися. Він багато про вас чув від одного вашого студента, не пригадую його імені…

— Не певен, що мені вдасться вирватися, ще ж навіть не відомо, коли ховатимуть старого Біла, а я обов’язково мушу бути на похороні. До речі, як там розслідування? В новинах о шостій нічого не було?

— Не знаю. До речі, через це маємо ще одне питання до вирішення, адже тепер, коли старий врізав дуба, у нас є вже дві вакансії.

— Нічого не чую! — загорлав Кері. — Що за пекельний шум! Так і оглухнути можна!

— Гей, пане проректоре! — крикнув йому, перехилившись через лордове крісло, Тед Рейнор. — Що це там витворяють ваші друзяки, хай їм грець?!

— Хіба не можна працювати мовчки? — докинув хтось іще.

— Та яка це робота!

Обурення наростало.

— Послухайте! — вигукнув раптом Ґлосоп. — Чуєте цей тупіт? Вони що, у регбі вирішили зіграти?

— Дедалі гірше і гірше… — сказав Рейнор, а ще за мить чи не всі присутні зірвалися на ноги.

— Що то було?! — схвильовано запитав хтось.

— Там когось убивають! — крикнув Ґлосоп. — Так кричать хіба перед смертю.

— Куди ви? — запитав Кері.

— Піду подивлюся, що там відбувається, — відповів Ґлосоп і додав: — Кері, зберіть усіх слуг… і нехай хтось викличе поліцію.

— Я б на вашому місці не виходив, — озвався Фіверстоун, який зі свого крісла не підводився і саме доливав собі вина. — В мене таке враження, що поліція вже там.

— Про що це ви?

— А ви послухайте!

— Господи… я думав, це те пекельне свердло… ви що, справді гадаєте, що це кулемет?!

— Дивіться! Обережно! — закричали раптом усі в один голос, бо тієї миті задзеленчало розбите скло, а на підлогу посипалися осколки шибки і шматки штукатурки. Кілька бректонців притьмом кинулися до вікон і опустили жалюзі, а тоді застигли на місці, приголомшено витріщившись одне на одного; всім ніби заціпило, і тільки з грудей чи не в кожного виривався важкий віддих. У Ґлосопа на чолі кривавив поріз, а на підлозі валялися уламки того знаменитого східного вікна, на якому Генрієта Марія вирізала колись діамантом своє ім’я.