Мерзенна сила

1

Піднімаючись широкими сходами, Марк мигцем побачив у дзеркалі і себе, і свого супутника. Фіверстоун, як завжди, виглядав господарем становища: костюм сидів на ньому як влитий, а на обличчі читалася повна впевненість. Добряче пошарпаний вітром клапоть вати у Марка над верхньою губою тепер задерикувато стирчав догори, ніби наполовину відірваний фальшивий вус, а під ним темніла присохла кров. За мить вони з лордом уже стояли в кімнаті з великими вікнами та чималим каміном, де яскраво палахкотів вогонь, і Марк збагнув, що перед ним — Джон Візер, заступник директора HIKE.

Візер виявився сивоголовим старим із широким, чисто виголеним обличчям та водянисто-блакитними очима. Манери у нього були просто-таки бездоганні, та попри це часом складалося враження, ніби він не вділяє їм усієї своєї уваги. Наводив на таку думку, мабуть, саме його погляд, який знай безцільно блукав по кімнаті, ні на секунду не затримуючись на одному місці. Щоправда, на словах Візер був сама чемність та гречність — іноді аж занадто. Отже, заступник директора страшенно радий вітати у себе пана Стадока і тепер у ще більшому боргу перед лордом Фіверстоуном. Візер сподівався, що політ минув нормально, а коли почув, що Фіверстоун із Марком, взагалі-то, не летіли, то вирішив, що вони прибули з Лондона потягом. Потому поцікавився, чи до вподоби пану Стадоку його кімната, і довелося нагадати, що вони допіру приїхали. «Виглядає на те, що старий хоче, аби я відразу відчув себе у своїй тарілці, — думав Марк, а сам натомість дедалі сильніше ніяковів. — Хоч би цигарку запропонував чи що.» Чим далі, тим більше він переконувався, що Візер взагалі нічого про нього не знає, а логічні схеми та щедрі обіцянки Фіверстоуна просто на очах перетворювалися на вельми туманні і неясні перспективи. Нарешті Марк опанував себе і зауважив, що йому ще не зовсім зрозуміло, чим саме він може прислужитися інститутові.

— Запевняю вас, пане Стадок, — сказав заступник директора, дивлячись повз нього кудись у далину, — у вас немає жодних… е-е… жоднісіньких причин для навіть найменшого занепокоєння. Ми абсолютно не маємо наміру хоч якось окреслювати коло вашої діяльності чи визначати напрямки вашого впливу на політику закладу, а ще менше — критерії вашого спілкування з колегами та, якщо хочете, загальні умови, на яких ви з нами співпрацюватимете, без повного і всеосяжного врахування всіх ваших поглядів та побажань. От побачите, пане Стадок, наш інститут — це, якщо дозволите так висловитися, велика і щаслива родина.

— Ви, мабуть, не цілком правильно мене зрозуміли, сер, — знову збентежився Марк. — Я зовсім не це мав на увазі. Мені тільки хотілося б скласти собі хоча б загальне уявлення про те, чим саме я займатимусь, якщо перейду до вас.

— Отже, якщо мова зайшла вже про ваш перехід до нашого інституту, — продовжував тим же тоном заступник директора, — то слід одразу ж з’ясувати одне питання, щоб уникнути навіть натяку на якесь непорозуміння. Всі ми тут дійшли згоди, що зараз, на поточному етапі, вам зовсім не треба переїжджати до нас на постійно. Є думка, що свою роботу ви зможете виконувати де завгодно. Тож якщо ви волієте жити в Лондоні чи в Кембриджі…

— В Еджстоу, — швиденько підказав лорд Фіверстоун.

— Так-так, звісно ж, в Еджстоу, — повернувся Візер до Фіверстоуна. — Я саме пояснював панові… е-е… Стадоку, що ми не збираємося жодним чином вказувати чи навіть радити йому, де саме він має жити… Сподіваюсь, ви зі мною згідні. Звісно, де б не оселився ваш приятель, ми надамо у його розпорядження і повітряний, і наземний транспорт. Гадаю, ви, лорде Фіверстоун, уже пояснили йому, що такі питання вирішуються у нас без жодних зволікань та труднощів…

— Даруйте, сер, — втрутився Марк, — я про таке ще й не думав. Чесно кажучи, мені цілком однаково, де жити. Я хотів лише…

Тут Візер його перебив — якщо тільки так узагалі можна висловитися про його лагідний, сливе медоточивий голос:

— Запевняю вас, пане… е-е… запевняю вас, сер, що ви й житимете там, де вам заманеться, супроти цього у нас немає ані найменших заперечень. Ми ніколи, за жодних обставин, і не припускали, що…

Тут Марк ледь не розпачливо спробував ще раз вставити слово:

— Мене, властиво, цікавить сам характер роботи, чи зумію я з нею впоратися…

— Любий друже, — сказав заступник директора, — щодо цього у вас не повинно бути жоднісіньких сумнівів. Як я вже сказав, невдовзі ви побачите, що потрапили до великої щасливої родини, і переконаєтесь, що ні в кого не виникало й тіні вагання стосовно вашої професійної придатності. Я б ніколи не запропонував вам роботу, якби не мав стовідсоткової упевненості, що невдовзі всі тут належно оцінять ваші просто-таки блискучі здібності. Ви — серед друзів, пане Стадок. Я першим заходився б вас відмовляти, якби побачив, що ви збираєтесь пов’язати свою долю з якимось закладом, де існує нехай навіть найменша небезпека… е-е… ну, скажімо, небажаних особистих контактів.

Марк більше й не пробував розпитувати, чого, власне, хочуть від нього в HIKE. По-перше, йому вже здавалося, що, можливо, він і сам мав би це знати, а по-друге, було зрозуміло, що різке, недвозначне запитання прозвучало б тут зовсім не доречно, й уся та тепла, мало не одурманлива атмосфера поки що не надто зрозумілої, а проте надзвичайно важливої довірливості, яка поступово їх огортала, одразу розвіялася б без сліду.

— Дякую, це справді дуже люб’язно з вашого боку, — мовив він. — В такому разі мені хотілося б хіба трішечки чіткіше окреслити мету мого запрошення…

— Що ж, — озвався Візер так тихо, що його слова прозвучали ледь не зітханням, — я дуже, дуже радий, що ви зачепили цю тему саме тепер, у неформальній обстановці. Звісно, це аж ніяк не означає, що ми з вами дозволимо собі бодай найменшою мірою непоштиво відгукуватися про рішення вченої ради… Знаєте, я добре розумію ваші мотиви і… е-е… ставлюся до них з повагою. Ми, ясна річ, не говоримо зараз про запрошення у… е-е… суто, скажімо, технічному сенсі; не думаю, щоб нам обидвом личило так робити… адже це, розумієте, могло б призвести до певних незручностей. Проте можу вас однозначно запевнити, що ми не маємо жодного наміру одягати вас у гамівну сорочку чи укладати на прокрустове ложе. Ми зовсім не схильні надто скрупульозно окреслювати й регламентувати функції наших працівників. Відверто кажучи, я щиро сумніваюся, що людям нашого штибу до вподоби таке-от чітке розмежування… Кожен працівник інституту відчуває, що його робота — то не стільки окремий внесок у досягнення наперед визначеної мети, скільки той чи інший ступінь у безнастанному самовизначенні органічного цілого….

І Марк — прости йому, Боже, адже він був тоді і молодий, і сором’язливий, і боязкий, і марнославний, — підтакнув Візерові:

— Так, я певен, що це й справді надзвичайно важливо. Власне ця притаманна вашому закладові гнучкість мене й приваблює.

Опісля в нього не було вже жодної нагоди привернути увагу заступника директора до питання, яке його цікавило, і коли м’який, тихий голос Візера змовкав, він мимоволі відповідав тим же тоном, а в голові у нього знай вертілося: «Про що ми, властиво, говоримо?» Наприкінці розмови бодай щось прозвучало більш-менш чітко: на Візерову думку, Маркові треба було вступити до інститутського клубу, адже навіть протягом кількох наступних днів він почуватиметься набагато вільніше й розкутіше у якості повноправного члена, а не просто гостя. Марк погодився, а тоді зашарівся, наче хлопчак: виявилося, що найпростіше стати пожиттєвим членом — треба заплатити всього лишень 200 фунтів. Такої суми в нього не було ні при собі, ні на банківському рахунку. Звісно, якщо перейти на нову роботу й отримувати півтори тисячі на рік, то все буде добре… Та чи станеться так, як гадається? І де ще та робота?

— От халепа, — розчаровано мовив Марк уголос. — Я залишив свою чекову книжку вдома.

За якусь хвилину вони з Фіверстоуном знов опинилися на сходах.

— Ну що? — нетерпляче спитав Марк, та лорд, очевидно, його не почув. — Ну що? — повторив він. — Коли я дізнаюся свою долю? Тобто, беруть мене чи ні?

— Агов, Гаю! — закричав раптом Фіверстоун до якогось свого приятеля, що стояв унизу, а тоді притьмом збіг сходами, гаряче потиснув тому руку і вмить наче крізь землю провалився. Марк, який і собі зійшов донизу трохи повільніше, опинився сам-один у просторому вестибюлі. Там було чимало людей, які, жваво перемовляючись між собою, прямували по двоє-троє до великих розсувних дверей ліворуч.

2

Намагаючись триматися якомога невимушеніше, щоб не впадати нікому в око, Марк доволі довго стояв на місці, й гадки не маючи, що робити далі. Гамір і запахи, що доносилися з-за дверей, свідчили про те, що там саме у розпалі другий сніданок. Марк не знав, варто туди заходити чи ні, але кінець кінцем вирішив, що краще все ж зайти, ніж отак по-дурному стовбичити посеред вестибюлю.

Він сподівався, що там стоїть кілька маленьких столиків і можна буде знайти собі місце десь скраю, та натомість побачив один довгий стіл, за яким уже сиділо чимало люду. Марно озираючись навколо за Фіверстоуном, Марк мусив урешті-решт сісти на перше-ліпше вільне місце. «Сподіваюсь, тут кожен сідає, де хоче?» — пробурмотів він упівголоса до чоловіка, що сидів поруч, проте той не звернув на нього жодної уваги, бо швидко наминав, перемовляючись водночас зі своїм сусідом з іншого боку:

— Ну, власне… то я й кажу йому, що мені однаковісінько, як вони це зроблять. Я не маю жодних заперечень, нехай його люди перебирають на себе всю цю справу, якщо вже директорові так заманулося, але мені не дуже до вподоби, коли відповідатиме за неї хтось один, а половину роботи виконуватимуть інші. То я так і сказав: у вас же там товчеться зараз відразу троє докторів, а роботи — як кіт наплакав, звичайнісінький клерк легко дав би собі раду. Це ж просто сміх та й годі. От послухайте, не далі як сьогодні зранку…

І така розмова точилася, аж доки вони не поставали з-за столу.

Хоч їжа була дуже смачна, а напої — просто чудові, Маркові полегшало на серці, коли люди навколо почали нарешті підніматися зі своїх місць. Разом із усіма він знову перетнув вестибюль і опинився у великій затишній кімнаті, куди подали каву. Тут Марк нарешті помітив Фіверстоуна. Властиво, не помітити лорда було важко: він стояв у центрі чималого гурту і голосно сміявся. Марк хотів підійти і запитати, чи залишатися йому на ніч, а якщо так, то чи приготували для нього кімнату, та ніяк не наважувався, бо гурт довкола лорда був тісний, усі начебто свої, і втручатися у їхню жваву розмову якось не випадало. Тож він підійшов до одного з численних столиків і заходився знічев’я гортати лискучі сторінки якогось ілюстрованого тижневика, раз у раз позираючи, чи не випаде бува нагода перекинутися з Фіверстоуном кількома словами сам-на-сам. Десь уп’яте підвівши погляд, він раптом побачив просто перед собою Вільяма Гінджеста — свого колегу з Бректонського коледжу, якого «прогресисти» поза очі називали Білом-«Віхолою».

Всупереч сподіванням Кері, Гінджеста на засіданні ради коледжу не було; крім того, він навряд чи водив тісне знайомство з Фіверстоуном, і Марк раптом із подивом, ба навіть із благоговінням збагнув, що перед ним стоїть людина, пов’язана з HIKE напряму, а не через всесильного лорда. Гінджест, який займався фізичною хімією, був одним із двох бректонських учених, відомих і за межами Британії. Сподіваюсь, читач не тішить себе безпідставно думкою, буцім у Бректоні зібралися самі лишень визначні вчені. Звісно, «прогресисти» не мали на меті приймати до коледжу позбавлених будь-яких здібностей бездар, але твердий намір запрошувати виключно людей «розсудливих і тверезих» залишав їм дуже й дуже мало простору для маневру; зрештою, Базбі висловився якось в тому дусі, що не можна, мовляв, «мати все й одразу». Біл-«Віхола» носив старомодні закручені догори вуса, в яких сивина вже майже взяла гору над русою барвою; ніс у нього скидався на великий, хижо загнутий дзьоб, а на лисому черепі не було ані волосини.

— О, яка приємна несподіванка, — привітався Марк. Либонь, прозвучало це дещо формально, проте Гінджеста він, як по правді, завжди трохи побоювався.

— Га? — не розчув Біл. — А, це ви, Стадоку? Гм, не знав, що вони й вас заарканили.

— Шкода, що вас не було вчора на засіданні, — сказав Марк.

Це була брехня, адже «прогресистів» присутність Гінджеста завше тільки бентежила. Як учений — і, до того ж, єдиний справді визначний учений в коледжі, — він, звісно, мав по праву належати до них і бути їхньою гордістю; але в тому-то й річ, що він був такою собі ходячою аномалією і геть не вкладався у звичні для «прогресистів» уявлення про видатного вченого. В коледжі Гінджест водився переважно з Ґлосопом, який спеціалізувався на античній філології, і, здавалося, не надавав особливого значення своїм достоту революційним відкриттям у галузі хімії («Аякже… прикидається», — казав часом Кері). Схоже, йому подобалося бути просто Гінджестом, адже походив він зі стародавнього роду, коріння якого губилося десь у сивій, сливе міфічній давнині; як висловився одного разу історик, котрий ще у дев’ятнадцятому столітті уклав життєписи найвизначніших представників родини Гінджестів, «її не заплямував жоден підлий зрадник, чиновник-грошолюб чи мисливець за титулами». Особливо незлюбили Гінджеста після того, як Еджстоу відвідав де Брольї. Француз проводив вільний час виключно в товаристві Біла-«Віхоли», а коли один із молодших наукових співробітників спробував було закинути вудочку й обмовився про «справжню учту науки», яку, на його думку, неодмінно мали влаштувати собі двоє таких визначних учених мужів, Біл на хвильку замислився, а тоді відповів, що про науку вони, здається, й не говорили. «Ну так, читали, напевне, той дурнуватий „Готський альманах“ і вихвалялися предками», — прокоментував Кері, коли Гінджест вийшов.

— Га? Про що це ви? А, про засідання ради? — перепитав Біл. — І про що там балакали цього разу?

— Про продаж Бретонського лісу.

— Повна дурня, — пробурмотів Біл.

— Думаю, ви погодилися б із нашим рішенням.

— Яка різниця, що ви там вирішили!

— Тобто як? — здивувався Марк.

— А так. Все це повна дурня. HIKE забрав би собі ліс у будь-якому разі. Чи ви, може, думаєте, що вони не знайшли б на вас управу?

— Нічого собі, дивина та й годі! А нам дали зрозуміти, що у разі відмови вони переїдуть до Кембриджа.

— Побрехеньки. І взагалі, нічого дивного я тут не бачу. Хіба дивно, що рада Бретонського коледжу від полудня аж до вечора товче воду в ступі? А що дивного в тому, що HIKE, дай йому тільки волю, повік вкриє Бректон ганьбою, перетворивши саме серце Англії на якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу? Єдина справжня загадка — навіщо інститутові здався саме цей клаптик землі…

— Гадаю, скоро ми про це дізнаємося.

— Ви, може, й дізнаєтесь, а от я — ні.

Марк здивовано зиркнув на нього.

— З мене досить, — пояснив Гінджест, трохи понизивши голос. — Сьогодні ж увечері забираюся звідси геть. Не пригадую, чим ви займалися у Бректоні, але якщо вам не було там зовсім уже кепсько, то моя вам порада — повертайтеся до коледжу.

— Ви справді так думаєте? — перепитав Марк. — Але чому?

— Для такого старигана, як я, це вже не має особливого значення, — мовив Гінджест, — але з вами вони можуть утяти лихий жарт, вельми лихий. Хоча, звісно, кому що до вподоби…

— Взагалі-то, — сказав Марк, — я ще нічого не вирішив. — Він звик уже ставитися до Гінджеста як до запеклого реакціонера. — Не знаю навіть, яку роботу мені запропонують.

— То чим ви займаєтесь?

— Соціологією.

— Гм, — мовив Гінджест, — у такому разі можу показати вам вашого майбутнього начальника. Його звуть Стіл. Він стоїть он там, біля вікна, бачите?

— Ви могли б мене й відрекомендувати.

— Отже, надумали-таки залишитися?

— Ну, принаймні, познайомитися з ним мені ніяк не завадить.

— Гаразд, — мовив Гінджест. — Зрештою, це ваша справа. — А тоді гукнув: — Агов, Стіле!

Стіл повернувся до них. То був високий, вельми серйозний чоловік із довгим, схожим на кінську морду обличчям і напрочуд товстими, мовби вічно надутими губами.

— Це Стадок, — кинув Гінджест, а тоді додав: — Він працюватиме у вашому відділі, — і відвернувся.

— Овва, — мовив Стіл, трохи помовчав і додав: — То він сказав — у моєму відділі?

— Та сказав, — спробував посміхнутися Марк, — але я ще й сам нічого не знаю. Я соціолог — якщо тільки це вам про щось говорить.

— Я й сам маю ступінь доктора соціології, — відказав Стіл. — Але чую про вас вперше. Хто вам сказав, що ви у нас працюватимете?

— Ну, бачите, тут усе ще не зовсім ясно, — мовив Марк. — Я щойно розмовляв із заступником директора, але деталей ми не обговорювали.

— А як ви до нього потрапили?

— Мене представив лорд Фіверстоун.

— Он як, — присвиснув Стіл, а тоді повернувся до чоловіка з поцяткованим ластовинням обличчям, який саме проходив мимо: — Чуєте, Косере? Фіверстоун щойно підкинув нам ось цього хлопця. Привів його просто до зама, у мене за спиною. Як вам це подобається?

— Ну, це вже взагалі чортзна-що! — обурився Косер і, ледве глянувши на Марка, сердито втупився у Стіла.

— Даруйте, — озвався Марк трохи голосніше; почувався він, як по правді, дуже незатишно. — Не варто хвилюватися. Напевне нічого ще не відомо, можливо, я просто щось не так зрозумів. Я приїхав сюди тільки подивитися і ще не знаю, чи залишуся.

Проте ні Стіл, ні Косер не звернули на його слова жодної уваги.

— Всюди його повно, того Фіверстоуна, — буркнув Косер.

Стіл тим часом повернувся до Марка.

— Я б порадив вам не сприймати надто серйозно те, що говорить лорд Фіверстоун, — сказав він. — По суті, він узагалі не має до нас жодного відношення.

— Мені тільки хотілося б, щоб мене зрозуміли правильно, — мовив Марк, щиро сподіваючись, що почервонів не дуже сильно. — Я приїхав подивитися, оце й усе. В принципі, мені однаково, отримаю я посаду в HIKE чи ні.

— Ви ж самі знаєте, — сказав Стіл Косерові, — в нас у відділі вільних місць немає — особливо для тих, хто не знається на цій справі.

— Так і є, — погодився Косер.

— Пан Стадок, якщо я не помиляюсь? — почувся надтріснутий дискант, який, на диво, належав просто-таки неймовірно огрядному чоловікові, що непомітно підступив до них іззаду Марк одразу ж його впізнав: смагляве обличчя і темне волосся, а на додачу ще й іноземний акцент говорили самі за себе. То був професор Філострато, знаменитий фізіолог; років два тому Маркові пощастило сидіти поруч із ним на якомусь обіді. Величезне опасисте тіло, напевне, виглядало б кумедно на сцені, та в реальному житті зовсім не справляло такого враження. Марк і здивувався, і втішився, що професор упізнав його, хоч бачив тільки раз — та й то доволі давно.

— Я дуже радий, що ви приєдналися до нашого товариства, — мовив Філострато, взявши Марка під руку і м’яко відводячи його вбік, подалі від Стіла з Косером.

— Правду кажучи, — вкотре сказав Марк, — я ще нічого не знаю. Мене привіз сюди Фіверстоун, та потім він кудись зник, а пан Стіл — я наче маю працювати в його відділі, — здається, нічого про це не знає…

— Що там Стіл! — вигукнув професор. — Дурниці! Він, знаєте, трохи зависоко несеться… ну та нічого, скоро його поставлять на місце. Цілком можливо, що це зробите саме ви. Я, до речі, читав усі ваші праці, si[3]… А на того Стіла не звертайте уваги.

— Мені зовсім не хотілося б опинитися у якомусь підвішеному становищі… — почав було Марк, але Філострато перебив його:

— Послухайте-но, друже, викиньте все це з голови. По-перше, вам треба усвідомити, що HIKE — заклад, перед яким поставлено надзвичайно серйозні завдання. Йдеться про саме існування людського роду, не більше й не менше, і воно, це існування, залежатиме безпосередньо від нашої праці, справжньої праці, розумієте? Тут чимало всілякого наброду, різної, чорт забирай, наволочі, тож ви неодмінно зіткнетеся і з нахабністю, і з лукавством. Але ще раз кажу вам: не звертайте уваги. Хіба на війні у розпал бою можна згадувати про такі несуттєві речі, як дріб’язкова неприязнь до свого побратима-офіцера?

— Коли я отримаю якусь цікаву й важливу роботу, — відказав Марк, — то, ясна річ, про таке й не думатиму.

— Оце правильно. Робота тут іще важливіша, ніж ви собі можете наразі уявити, от побачите. Всі ці Стіли та Фіверстоуни не мають жодного значення. Якщо вас підтримує сам Візер, то на них вам начхати. Слухайте тільки його, розумієте? Ага, і ще одне… Не сваріться з Феєю. А все решта просто пропускайте повз вуха.

— З Феєю?

— Так. Тут її називають Феєю… ох уже ця англійщина, язика можна зламати! Вона начальник інститутської поліції. Ессо[4]… ось, до речі, і вона сама. Панно Гардкасл, можна вас на хвилинку? Дозвольте відрекомендувати вам пана Стадока.

Дебела жінка в короткій спідниці і чорному форменому кітелі потиснула Маркові руку, і він мало не скрикнув від подиву — такого міцного потиску сподіваєшся хіба від якогось кочегара чи візника, проте аж ніяк не від представниці слабкої статі. Її пишному бюстові позаздрила б і пересічна кельнерка вікторіанської епохи, але назагал вона виглядала радше кремезною, аніж просто товстою. На широкому, блідому обличчі ніби застиг суворий вираз, а голос звучав сухо і якось приглушено. Єдиною даниною жіночності був недбалий мазок помади на губах. В зубах у Феї стриміла незапалена сигара. Розмовляючи, вона раз по раз виймала її з рота і прискіпливо розглядала замазаний помадою та мокрий від слини, пожований кінчик, а закінчивши фразу, знову рішуче стромляла сигару назад. Не встиг професор відрекомендувати Марка, як панна Гардкасл плюхнулася у крісло, що вельми доречно стояло поруч, недбалим рухом закинула праву ногу на бильце, а тоді втупилася в нього холодним і водночас якимсь фамільярним поглядом.

З

«Цок-цок»… У тиші з-за стіни чітко долинали кроки, які наближалися до дверей. Джейн мовчки чекала. Ось двері прочинилися, і вона побачила високу жінку, приблизно свою однолітку, яка насторожено дивилася на неї.

— Тут живе панна Айронвуд? — запитала Джейн.

— Так, — відповіла жінка, але дверей ширше не відчинила і вбік не відступила.

— Я б хотіла з нею поговорити, якщо ваша ласка, — сказала Джейн.

— У вас призначено зустріч? — поцікавилася жінка за дверима.

— Ну, не зовсім, — трохи збентежилася Джейн. — Мені порадив прийти сюди доктор Дімбл. Він сказав, що домовлятися наперед не треба.

— А, то ви від доктора Дімбла! Це зовсім інша справа, — мовила жінка вже набагато привітніше. — Заходьте… і зачекайте хвилинку,

поки я замкну як слід двері. Ось так… тепер усе гаразд. Тут вузько, то ви вже даруйте, я піду попереду.

І жінка повела Джейн вимощеною цеглинами доріжкою вздовж стіни, повз яблуні та сливи. Трохи далі вони повернули на порослу мохом стежину, обабіч якої росли кущі аґрусу, і за кільканадцять кроків вийшли на невелику галявину де стояла гойдалка; позаду виднілася стіна теплиці. Тут починалося щось схоже на маленький хутірець, як то часто буває на задвірках великого обійстя, — фактично, вузенька вуличка, повздовж якої з одного боку стояла клуня і стайня, а з другого — ще одна теплиця, повітка, де крізь прочинені двері можна було побачити різне гончарське приладдя, і хлів, звідки чулося рохкання і не надто приємно пахло. Далі на доволі крутому схилі лежав чималий город, через який то тут, то там бігли стежинки, а за городом росли трояндові кущі, закляклі й у своєму зимовому вбранні колючі навіть на вигляд. Доріжка тут була викладена невеликими дощечками. Все це навіювало Джейн якісь туманні спогади. Обійстя було дуже велике і нагадувало… нагадувало… Так, ось воно: сад із «Кролика Пітера». Чи, може, з «Роману про троянду»? Та ні, не те… Клінґзорів сад? Чи сад з «Аліси»? Чи сади на вершинах месопотамських зіккуратів, які, ймовірно, й породили легенду про райський сад? Чи, можливо, назагал будь-який обнесений стіною сад? Фройд стверджує: сади подобаються нам тому, що символізують жіноче тіло. Але ж це суто чоловіча точка зору… В жіночій уяві сад означає щось зовсім інакше… хіба ні? А можливо, жіноче тіло цікавить, ба навіть приваблює чоловіків і жінок однаково? Та ні, це ж просто смішно. Раптом їй пригадався такий вислів: «Жіноча краса дарує втіху як чоловікам, так і жінкам, тож не випадково богиня любові старша й могутніша за бога». Ну, й звідки це? І взагалі, що за нісенітниці! Джейн спробувала зосередитися. Її охопило химерне відчуття: вона ж зараз якщо не на ворожій, то вже точно на чужій території, тому треба пильнувати, весь час бути на осторозі. Тієї миті зарості рододендронів та лаврів нарешті закінчилися, і вони опинилися біля довгої стіни — будинок мав бути чималенький, — перед невеликими, напевне, задніми дверима, біля яких стояла діжка з водою. Джейн почула, як десь угорі захряснулося вікно.

Кілька хвилин по тому вона вже сиділа у великій, досить скромно вмебльованій кімнаті з пічкою замість каміна. Килима на підлозі не було, стіни — обшиті панелями до пояса заввишки, а вище просто побілені, — виглядали доволі строго і мимоволі навіювали думку про монастир. Кроки високої жінки, яка привела Джейн сюди, затихли в коридорі, і в кімнаті запала тиша; звіддалік час від часу долинало тільки вороняче каркання. «Ну, все, попалася я, — подумала Джейн. — От розповім зараз про той сон, а тоді доведеться відповідати на силу-силенну питань». Загалом вона вважала себе людиною сучасною, здатною без особливого збентеження говорити про що завгодно, проте тут, у цій кімнаті, чомусь уже не була така впевнена в собі. На думку враз стали якось крадькома приходити одна за одною найрізноманітніші теми, на які їй зовсім не хотілося говорити відверто, причому, збагнула вона, не хотілося вже давненько. Дивно, але про інтимну сторону стосунків між чоловіком і жінкою тут майже не йшлося.

«В почекальні у стоматолога, — подумала Джейн, — хоч якісь журнали можна погортати». Вона підвелася і навмання розгорнула книжку, що самотньо лежала на столі посеред кімнати. Тієї ж миті їй у вічі впали такі слова: «Жіноча краса дарує втіху як чоловікам, так і жінкам, тож не випадково богиня любові старша й могутніша за бога. Марнота Ліліт полягала у тому, що вона хотіла, аби її краси прагнули, натомість послух Єви — у тому, що вона хотіла, аби її красою тішилися. Але найбільшу насолоду і та, й інша спізнає у своєму коханому. Послух — шлях до втіхи, а смирення — до…»

Двері раптом прочинилися, і Джейн, почервонівши, закрила книгу і підвела догори очі. На порозі стояла та ж сама жінка, а чи й дівчина, котра її сюди привела, і тепер вона викликала у Джейн справжнє захоплення, до якого, ніде правди діти, домішувалася й дрібка заздрості; коли жінкам трапляється стикатися з вродою, відмінною від їхньої, таке почуття охоплює їх набагато частіше, ніж вони самі воліли б визнавати. Добре, напевне, подумалося Джейн, бути такою-от високою, рішучою, сміливою — ну справжнісінька тобі амазонка.

— То… можу я побачити панну Айронвуд? — запитала вона.

— Ви — пані Стадок? — поцікавилася у свою чергу дівчина.

— Так.

— Ходімо, я відведу вас до неї, вона чекає. Мене звати Каміла, Каміла Деністон.

Коридор був доволі вузький, виглядав дуже просто, і Джейн зрозуміла, що вони, мабуть, ще десь у задній частині будинку, який у такому разі був, напевне, дуже великий. Вони йшли і йшли, аж ось Каміла зупинилася біля якихось дверей, постукала, тихо промовила: «Вона вже тут» і відступила вбік («Ніби служниця», — подумала Джейн). В кімнаті сиділа, склавши руки на колінах, жінка в чорному вбранні; саме її бачила Джейн уві сні — якщо тільки то був сон — напередодні ввечері.

— Сідайте, прошу вас, — мовила панна Айронвуд.

Складені на колінах руки виглядали великими й кістлявими, проте зовсім не грубими; взагалі все у панни Айронвуд видавалося великим — і ніс, і суворо стиснуті губи, і сірі очі. Хоч жінка й не піднялася з крісла, та видно було, що й зросту вона чималого — це відразу впадало у вічі. Судячи з вигляду, їй давно перевалило за п’ятдесят. Джейн усе це подобалося дедалі менше й менше.

— Як вас звати? — поцікавилася панна Айронвуд, беручи до рук олівець і записник.

— Джейн Стадок.

— Ви заміжня?

— Так.

— А ваш чоловік знає, що ви до нас прийшли?

— Ні.

— Даруйте, скільки вам років?

— Двадцять три.

— Отже, — сказала панна Айронвуд, — що ви хотіли мені розповісти?

Джейн глибоко вдихнула.

— Я бачу дивні сни і… останнім часом у мене, мабуть, депресія, — відповіла вона.

— Які саме сни? — запитала панна Айронвуд.

Джейн заходилася розповідати — щоправда, доволі плутано. Говорячи, вона не зводила очей із чорної спідниці і великих рук панни Айронвуд; олівець швидко бігав по папері, і в записнику одна за одною з’являлися якісь нотатки. Та ось господиня ні з того ні з сього перестала писати; сильні пальці судомно стиснулися, суглоби побіліли, а вени на тильному боці долоні здувалися щораз сильніше й сильніше, аж доки олівець раптом із сухим тріском не переламався надвоє. Джейн здивовано, навіть трохи налякано змовкла і підвела погляд. Великі сірі очі й далі дивилися на неї з тим же виразом, що й від самого спочатку.

— Будь ласка, продовжуйте, — підбадьорила її панна Айронвуд.

Коли Джейн закінчила, їй довелося відповісти на кілька запитань, а потому запала мовчанка — така довга, що кінець кінцем вона відважилася озватися сама:

— Як ви гадаєте, зі мною щось дуже серйозне?

— Та ні, з вами все гаразд, — відповіла панна Айронвуд.

— Отже, це мине?

— Не думаю. Навряд.

— То що, з цим нічого не можна зробити? Ох… вони такі страшні, ті сни, і неймовірно правдоподібні, зовсім не схожі на звичайні.

— Я вас чудово розумію.

— І це ніяк не можна вилікувати?

— Вилікувати не можна, бо це не хвороба.

— Але ж зі мною справді щось не так… мені здається, мати такі сни — геть ненормально.

Хвилинку помовчавши, панна Айронвуд мовила:

— Що ж, гадаю, краще сказати вам усю правду.

— Мабуть, так, — Джейн мимоволі напружилася, бо, чесно кажучи, ці слова таки добряче її налякали.

— Отже, для початку, — вела далі панна Айронвуд, — мушу вам сказати, що ви — особа набагато важливіша, ніж вам коли-небудь уявлялося навіть у найсміливіших припущеннях.

Джейн промовчала, але про себе подумала: «Та вона просто з мене кепкує. Думає, певно, що я вже зовсім з’їхала з глузду.»

— Яке ваше дівоче прізвище? — запитала панна Айронвуд.

— Тюдор, — відказала Джейн. За інших обставин вона, либонь, відразу насторожилася б, адже завжди дуже переживала, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби вона хизується своїм походженням.

— Ворвікширська гілка?

— Так.

— Можливо, ви читали колись таку невелику книжечку — в ній всього сорок сторінок, — яку один із ваших предків написав про битву при Бустері?

— У батька була ця книжка… здається, він навіть казав, що це єдиний примірник. Але я її так і не прочитала. Після його смерті вона десь загубилася.

— Ваш батько помилявся — то не був єдиний примірник. Є ще принаймні два: один — в Америці, другий — у цьому домі.

— Але до чого тут ця книга?

— Ваш предок подав у ній повний і, назагал, доволі точний опис битви, який, за його словами, було закінчено того самого дня, коли та битва відбулася. Але він не брав у ній участі, бо в той час перебував у Йорку.

Джейн стежила за словами нашій Айронвуд не надто уважно і тепер розгублено на неї дивилася.

— Якщо він казав правду, — продовжувала та, — а у нас є підстави думати, що так воно й було, то ту битву він побачив уві сні. Ви мене розумієте?

— Побачив уві сні битву?

— Власне. Побачив такою, якою вона була насправді. Йому наснилася справжня битва.

— Але який зв’язок…

— Яснобачення — дар бачити те, що відбувається насправді, — іноді передається у спадок, — мовила панна Айронвуд.

Джейн перехопило подих. Вона почувалася так, наче її образили, адже страх як не любила, коли в її життя неждано-негадано й абсолютно непрохано вторгалося щось із далекого минулого, щось зовсім не приємне і геть позбавлене всілякого глузду.

— Але ж немає жодних доказів… — почала вона і за мить додала: — Маю на увазі, ми маємо тільки його свідчення…

— Ми маємо ваші сни, — сказала панна Айронвуд, і якщо її голос і раніше не відзначався особливою лагідністю, то тепер він звучав просто суворо. В голові у Джейн промайнув якийсь напівфантастичний здогад: «Невже вона свято переконана, що навіть своїх далеких предків не слід обзивати брехунами?»

— Мої сни? — трохи різко перепитала Джейн.

— Так, ваші сни.

— Що саме ви маєте на увазі?

— У своїх снах ви бачили те, що відбувалося насправді. Алькасан справді сидів у такій камері для засуджених до страти, яку ви допіру описали, і до нього справді приходив такий відвідувач.

— Але… але ж це смішно, — не зразу знайшлася що сказати Джейн. — Це, напевне, звичайнісінький збіг, а все решта — просто страшний сон, жахіття. Я ж вам казала, той чоловік відкрутив Алькасанові голову — такого не може бути. А потім… потім вони викопати того страшного дідугана й оживили його…

— Звісно, там є невеликі неточності, неясні місця. Але, як на мене, навіть за цими епізодами криються якісь реальні події.

— Боюсь, що я у таке не вірю, — холодно мовила Джейн.

— Нічого дивного — вас так виховали, — сказала панна Айронвуд. — Втім, гадаю, невдовзі ви й самі переконаєтесь, що можете бачити уві сні реальні події, — якщо тільки ще не переконалися.

Джейн прийшли на пам’ять рядки з книги на столі, які вона пригадала так, ніби бачила раніше… та й саму панну Айронвуд вона теж бачила ще до того, як увійшла до цієї кімнати. Стривайте, але ж це все сущі нісенітниці!

— Отже, ви нічим не можете мені допомогти?

— Я можу сказати вам правду, — відповіла панна Айронвуд. — Властиво, саме це я й намагаюся зараз зробити.

— Маю на увазі, якось це припинити… вилікувати…

— Яснобачення — не хвороба.

— Та навіщо воно мені здалося! — гаряче вигукнула Джейн. — Це треба якось припинити… я цього терпіти не можу!

Панна Айронвуд промовчала.

— Може, ви принаймні підкажете, до кого звернутися? — запитала Джейн уже трохи спокійніше. — Когось порекомендуєте?

— Якщо ви підете до звичайного психотерапевта, то він стане лікувати вас, виходячи з припущення, що ці сни зароджуються у вашій підсвідомості, — сказала панна Айронвуд. — Не знаю, до яких наслідків може призвести таке лікування, але боюсь, ці наслідки можуть бути дуже серйозними. А сни, ясна річ, нікуди не дінуться.

— Та що ж це таке? — обурилася Джейн. — Я хочу жити звичайним життям, займатися своєю роботою… Це просто нестерпно! Чому саме я? Чому це діється саме зі мною?

— Відповідь на це запитання відома тільки вищим силам і вже точно аж ніяк не мені.

Ненадовго запала мовчанка, а тоді Джейн якось мляво змахнула рукою і похмуро промовила:

— Гаразд, якщо ви нічим не можете мені допомогти, то я, напевне, піду… — і раптом додала: — Але звідки ви все це знаєте? Звідки вам відомо, що це правда?

— На це питання я можу відповісти, — мовила панна Айронвуд. — Зрештою, у вас, схоже, більше причин припускати, що це таки правда, ніж ви мені сказали, а якщо таких причин і немає, то вони неодмінно з’являться — і то дуже скоро. Зробити ж висновок про правдивість ваших снів нам дозволяє те, що вони великою мірою збігаються з відомостями, які ми вже маємо. Власне тому, що ця інформація надзвичайно важлива, доктор Дімбл вас сюди й прислав.

— То він послав мене сюди не для того, щоб мені допомогли, а для того, щоб я просто вам усе це розповіла? — обурилася Джейн, пригадавши, як дивно поводився напередодні доктор, коли вона розповіла йому про свій сон. Тепер усе ставало на свої місця.

— Саме так.

— Шкода, що я не дізналася про це трохи раніше, — холодно сказала Джейн і рішуче підвелася. — Боюсь, що ми просто не зрозуміли одне одного. Я гадала, що доктор Дімбл намагається якось мені допомогти.

— Так воно й було. Проте водночас він намагався зробити ще щось набагато важливіше.

— Що ж, дякую і за це, — сухо кинула Джейн. — І як, на вашу думку, все, що ви оце наговорили, може мені допомогти? — Вона мала намір вимовити цю фразу з крижаною іронією, проте в останніх словах прозвучав усе ж неприхований гнів, а обличчя у неї зачервонілося. Багато в чому вона була ще зовсім дитиною.

— Пані Стадок, боюсь, ви анітрохи не здаєте собі справи, наскільки все це серйозно, — мовила панна Айронвуд. — Те, що ви бачили, пов’язане зі справами, порівняно з якими наше з вами щастя, ба навіть саме життя, не мають жодного значення. Будь ласка, ще раз добре все зважте. Позбутися цього дару вам не вдасться. Звісно, можна спробувати якось його притлумити, але й тут вас неминуче спіткає невдача, і це, маю підозру, може закінчитися для вас великим переляком. Ми ж пропонуємо вам скористатися своїм даром для доброї справи. Ви й самі прийдете до тями, і допоможете врятувати людство від страшної загрози, яка над ним нависла. В принципі, ви можете розповісти про ті сни ще комусь. Але мушу вас попередити, що в такому разі ви майже напевне потрапите до рук інших людей, які не менше за нас прагнуть скористатися вашими можливостями. Повірте, для них ваше щастя і навіть життя важитимуть не більше, ніж щастя і життя, приміром, якоїсь мухи. Ви бачили уві сні живих, справжніх людей, які, цілком можливо, здогадуються про те, що ви мимоволі за ними стежите, і не заспокояться, доки ви не опинитеся в їхніх руках. Тож я раджу вам заради вашого ж добра: доки не пізно, ставайте на наш бік.

— Ви все говорите «ми» та «нас»… Це що, якесь таке товариство?

— Якщо хочете, можете називати нас товариством.

Джейн уже кілька хвилин стояла ні в сих ні в тих, відчуваючи, що ще трохи — і вона повірить у те, що чує. А тоді її раптом знов охопило почуття відрази, в якому змішалося все: і вражене самолюбство, й досада — це ж треба, вклепатися в таку халепу! — і давня нелюбов до всього таємничого та незнаного; їй захотілося одного: опинитися якомога далі від цієї кімнати і не чути більше низького, терплячого голосу панни Айронвуд. «Вона мені тільки зашкодила», — подумала Джейн, усе ще маючи себе за хвору, а вголос сказала:

— Мені вже пора йти. Я не знаю, про що ви говорите, і не хочу мати з цим нічого спільного.

4

Врешті-решт Марк з’ясував, що має залишитися в Белбері принаймні на одну ніч, і, піднімаючись до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду, був уже в кращому гуморі — почасти завдяки віскі з содовою, спожитому в товаристві панни Гардкасл, а почасти й через те, що, зиркнувши мимохідь у дзеркало, він із полегшенням побачив, що ранка від порізу на верхній губі вже присохла, і той дурнуватий клапоть вати можна нарешті викинути. Вигляд спальні, де в каміні яскраво палав вогонь, а поруч була окрема ванна кімната, теж додав йому втіхи. Як добре, що він дозволив Джейн умовити себе купити той новий костюм, який лежить онде, акуратно розкладений на ліжку, і справляє дуже непогане враження; старий, тепер уже зрозуміло, тут зовсім не підійшов би… Втім, найбільше розважила його розмова з Феєю.

Звісно, було б хибно вважати, що та жінка йому сподобалася. Навпаки, Фея викликала в нього ту ледь не відверту відразу, яка зазвичай охоплює молодих чоловіків, коли вони опиняються в компанії хтивої, ба навіть неприховано розпусної, проте водночас доволі звабливої жінки. Насмішкуватий вираз, що крився десь у кутиках її холодних очей, свідчив, що вона чудово все розуміє і навіть трохи цим забавляється. Так чи інакше, Фея відразу ж заходилася частувати його не надто пристойними історіями, які, здавалося, могла розповідати годинами. Марка частенько аж пересмикувало, коли жінки, що вважали себе геть уже емансипованими, силкувалися сипати чоловічими дотепами, але досі він завжди відчував тут свою перевагу. Фея, одначе, переплюнула всіх чоловіків, яких він тільки знав, — навіть найгостріших на язик. Трохи перегодом вона вдарилася у спогади про свою службу в поліції, і Марк, якого спершу ця тема майже не зацікавила, був усе ж вражений до глибини душі, коли почув, що десь у третині випадків за вбивство карають на горло зовсім не винних людей. Дізнався він і про деякі подробиці страт, які ніколи раніше йому й на думку не спадали.

Ясна річ, усе це викликало огиду, проте водночас не вельми приємне враження згладжувалося достоту солодким усвідомленням того, що тепер він тут — своя людина. Того дня йому вже кілька разів довелося почуватися у Белбері зовсім чужим, але під час розмови з панною Гардкасл це відчуття зникло без сліду. Їй, без сумніву, було про що розповісти. У різні періоди свого життя вона була і суфражисткою, і пацифісткою, належала до британських фашистів, отримувала на горіхи від поліції і сиділа у в’язниці, а з іншого боку — зустрічалася з прем’єр-міністрами, диктаторами та кінозірками; словом, на своєму віку їй довелося побачити чимало всякої всячини і довідатися не одну таємницю. Роботу поліції вона спізнала, так би мовити, і ззовні, і зсередини, знала, що поліція може і чого не може, і вважала, що таких-от неможливих для поліції речей насправді дуже й дуже мало. «Сьогодні наш інститут, — говорила Фея, — і ми зокрема, як його передовий загін, йде в авангарді хрестового походу проти зашкарублих крючкодерів і доктринерів.»

Невдовзі Марк збагнув, що робота інститутської поліції і справді означала для Феї дуже багато. За її словами, йшлося про те, щоб звільнити виконавчу владу від обов’язку займатися всіма справами, які можна було б доволі умовно віднести, наприклад, до категорії «санітарних»: від вакцинації до звинувачень у скоєнні протиприродних дій, а звідти вже, на її думку, залишався тільки один-єдиний крок до справ, пов’язаних із шантажем. Якщо брати злочинність загалом, то вже впродовж певного часу в пресі популяризувалося ідею про те, що треба дозволити інститутові проводити найрізноманітніші експерименти, які з часом дали б змогу замінити старий, «каральний» спосіб подолання злочинності набагато гуманнішим методом «виправних» заходів або ж «виправного» лікування. Звісно, запеклі формалісти й доктринери з усіх сил опиралися. «…Але в цілій країні залишилися тільки дві газети, які ми не контролюємо, — сказала Фея, — і від них скоро мокрого місця не зостанеться. Треба зробити так, аби в уяві у пересічного громадянина слово „покарання“ автоматично асоціювалося зі словом „садизм“. І тоді ми отримаємо карт-бланш.» Марк не відразу зрозумів, про що мова, і тоді Фея пояснила: як на неї, англійській поліції досі найбільше перешкоджало власне поняття заслуженого покарання. Адже така кара завжди обмежена: злочинця можна покарати ось так — і ні на йоту більше. Натомість виправним заходам чи, скажімо, виправному лікуванню зовсім не обов’язково мати якісь встановлені межі; лікування, приміром, може тривати, доки пацієнта не буде вилікувано, а вилікувався він чи ні — вирішувати тим, хто його лікуватиме. І якщо лікувати — гуманно, то що вже й казати про запобігання злочинності? Незабаром кожен, хто будь-коли потрапляв чи ще потрапить до рук поліції, опинятиметься під контролем HIKE; кінець кінцем інститут зможе так чи інакше впливати на все населення країни. «І саме тут на сцену виходимо ми з тобою, синку, — мовила Фея, ткнувши Марка пальцем у груди. — В принципі, між роботою поліціянта і соціолога не така вже й велика різниця. Працювати нам доведеться пліч-о-пліч.»

Ці слова нагадали Маркові про те, що він так і не знає напевне, отримав роботу чи ні, а якщо й отримав — то яку саме. Фея порадила йому триматися подалі від Стіла: хтозна, чого можна чекати від того чоловіка. «Є тільки двоє людей, на думку яких тобі треба зважати, — довірливо сказала вона. — Це Фрост і старий Візер.» Та назагал із Маркових страхів вона лишень посміялася:

— Все буде добре, синку, от побачиш. Тільки май на увазі, тут не можна бути надто перебірливим у роботі, бо це тобі боком вилізе. Якщо почнеш скаржитися, що ти, мовляв, думав, що робитимеш одне, а тобі наказують робити інше, то це закінчиться погано. Візер страх як не любить, коли на нього тиснуть. Зараз усе розвивається надто стрімко, щоб зважати на чиїсь дрібні примхи. Словом, мусиш довести, що з тебе є якась користь. І ще одне: не вір усьому, що тобі говорять.

За обідом Марк випадково опинився поруч із Гінджестом.

— То що, — запитав той, — вас заарканили остаточно, га?

— Мабуть, так, — відказав Марк.

— Бо якщо ви все ж передумаєте, то я їду машиною і можу вас підкинути, — запропонував Гінджест.

— Ви ще не сказали, чому їдете, — ухилився від прямої відповіді Марк.

— Знаєте, тут уже що кому до вподоби. Якщо ви добре почуваєтеся в товаристві того італійського євнуха, божевільного священика і тієї дівки Гардкасл — ох і надавала б їй ляпасів бабуся, якби не зійшла завчасу в могилу, — то нема більше про що й говорити.

— Як на мене, то навряд чи можна судити про інститут із враження, яке складають окремі працівники. Це ж усе-таки не клуб.

— Судити, кажете? Наскільки пригадую, ніколи в житті собі такого не дозволяв, хіба на квіткових виставках. Це все питання смаку. Я приїхав, бо думав, що тут затівається щось пов’язане з наукою, а виявилося, що це більше схоже на політичну змову, тому я і їду додому, бо, знаєте, застарий вже для таких речей… зрештою, навіть якби мені закортіло побавитися у змовників, то з цими я все одно не став би зв’язуватися.

— Вам, наскільки я розумію, не до вподоби ідея соціального планування? Вона й справді не дуже в’яжеться з вашою роботою, але з науками на кшталт соціології…

— Наук на кшталт соціології не існує. І якби я побачив, що хімія має хоч якусь дотичність до таємної поліції, очолюваної сорокалітньою мегерою без корсета, і до плану, спрямованого на те, щоб забрати в кожного англійця чи ферму, чи крамницю, чи дітей, то я послав би ту хімію до бісової матері і знову зайнявся б садівництвом.

— Мені добре зрозумілі ваші почуття до пересічної, маленької людини, але якби ви займалися такими дослідженнями, як я, і бачили реальну картину…

— То мені теж закортіло б розбити ту картину на друзки і зліпити щось нове. Звісно. Так воно завжди й виходить: берешся начебто вивчати людей, а в результаті потрапляєш пальцем у небо. Людей не можна вивчати, їх можна хіба пізнавати — а це зовсім інше. Вивчаєте ото, вивчаєте, і потім вас так і підмиває довірити простолюду керувати державою або прищепити тому ж таки простолюду любов до класичної музики… словом, повна дурня та й годі. Щобільше, ви з великою охотою позбавили б отой простолюд всього, заради чого варто жити, і не тільки власне простолюд, а кожного, крім жменьки жалюгідних буквоїдів та писак…

— Біле! — почувся раптом із протилежного краю столу голос Феї, такий гучний, що проігнорувати його Гінджест не міг, хоч би й хотів. Старий аж побурячковів, а тоді повільно повернувся до неї.

— Ви справді їдете відразу після обіду? — крикнула Фея.

— Так, панно Гардкасл.

— Можете мене підвезти?

— З радістю, — відповів Гінджест, хоч його тон ясно свідчив про протилежне. — Якщо тільки нам по дорозі, — додав він за мить.

— А куди ви їдете?

— До Еджстоу.

— Через Бренсток?

— Ні, поверну на Поттерс-лейн відразу за маєтком лорда Голівуда.

— От лихо, мені це не підходить. Гаразд, доведеться тоді зачекати до ранку.

Потому Марк розговорився зі своїм сусідом зліва і знову зіткнувся з Білом-«Віхолою» щойно у вестибюлі після обіду Той був у плащі і вже взявся за клямку вхідних дверей, тож Маркові хоч-не-хоч довелося провести його до машини, яка стояла на всипаному гравієм подвір’ї.

— Послухайте моєї поради, Стадоку, — мовив він, — або, принаймні, добре її обміркуйте. Я сам у соціологію не вірю, але якщо ви залишитесь у Бректоні, вас чекає доволі-таки пристойна кар’єра. Перейшовши до HIKE, ви тільки зашкодите і собі… і, бачить Бог, іще багато кому.

— Мені здається, на все можуть бути принаймні два погляди, — зауважив Марк.

— Два погляди? Та їх, тих поглядів, можуть бути десятки — доки ви не дізнаєтесь відповідь. Тоді залишається тільки один. Але, зрештою, це не моя справа. На добраніч.

— На добраніч, — попрощався і Марк. Гінджест завів двигун, і машина рушила.

У повітрі повіяло холодом. Над верхівками дерев виблискував на тлі нічного неба Оріон; щоправда, Марк і гадки не мав, як називається те сузір’я, та й, чесно кажучи, не звернув на нього жодної уваги. Йти назад до будинку йому не хотілося. Звісно, там можна було скористатися нагодою та поговорити з цікавими і впливовими людьми, проте, якщо такої нагоди не випаде, він і далі тинятиметься по кімнаті, почуваючись зовсім чужим і не наважуючись пристати до якогось гурту. Крім того, день видався доволі напружений, і Марк стомився. Він подався уздовж фасаду і незабаром натрапив на якісь бічні двері, увійшов і, оминувши вестибюль, піднявся до себе нагору.

5

Каміла Деністон провела Джейн до виходу — не до тих маленьких дверей у стіні, а до головної брами, яка виходила на дорогу ярдів на сто далі. З просвіту, що прорізав на заході затягнуте сірими хмарами небо, лилося донизу по-осінньому прозоре та прохолодне світло. Джейн соромилася виявляти перед Камілою роздратування і тривогу, які відчувала після розмови з панною Айронвуд, тож коли вони попрощалися, обидва ці почуття вже майже вляглися. Втім, стійка відраза до «всіх тих нісенітниць» нікуди не поділася. Як по правді, Джейн не була аж настільки впевнена, що це справді нісенітниці, але твердо вирішила ставитися до всього цього саме так. Вона не дозволить втягнути, вплутати себе у якісь сумнівні оборудки. Жити треба своїм життям — то був один із її основних принципів. Навіть вирішивши вийти заміж за Марка, Джейн ніколи про цей принцип не забувала і часом навіть дратувалася, що кохання — а відтак і Марк — отак неждано-негадано втрутилися в її життя. Принаймні, вона дуже добре усвідомлювала, скільки всього приносить у жертву жінка, виходячи заміж, і трохи сердилася на чоловіка, який ніколи над цим не замислювався. Власне цей страх у щось вплутатися і був найбільшою, хоч і навряд чи добре усвідомленою підставою для рішення не заводити дітей — принаймні поки що. Адже жити треба своїм власним життям.

Щойно Джейн повернулася до Еджстоу й увійшла до свого помешкання, як задзвонив телефон. «Це ви, Джейн? — почувся у слухавці жіночий голос. — Це Маргарет Дімбл. У нас тут таке сталося… розповім, коли приїду. Зараз я надто сердита, щоб говорити. У вас часом не знайдеться вільного куточка, щоб переночувати? Що? Пана Стадока немає вдома? З превеликим задоволенням, якщо тільки для вас це не проблема. Сесіл почує в коледжі. Ви певні, що я не заважатиму? Дякую, дуже дякую! Буду десь за півгодини.»