Мерзенна сила

1

— Нічого не бачу, — сказала Джейн.

— Дощ псує нам увесь задум, — озвався з заднього сидіння Дімбл. — Ми ще на Ітонській дорозі, Артуре?

— Здається… так, онде митний пост, — відповів Деністон, який сидів за кермом.

— Але який сенс нам отак їздити туди й сюди? — запитала Джейн. — Все одно нічого не видно, навіть з опущеним склом. Ми могли вже проїхати повз ті ворота хтозна-скільки разів. Залишається хіба вийти і пройтися пішки.

— Думаю, Джейн має рацію, сер, — підтримав її Деністон.

— Зачекайте! — вигукнула раптом Джейн. — Погляньте, що це? Зупиніться.

— Білих воріт тут наче не видно, — сказав Деністон.

— Та ні, не в тому річ, — мовила Джейн. — Подивіться он туди.

— Нічого не бачу, — пробурмотів Дімбл.

— Ви про те світло? — запитав Деністон.

— Ну звісно, це ж те багаття.

— Яке багаття?

— Багаття в невеликому видолинку, в гайочку, — пояснила Джейн. — Я геть про нього забула, не сказала ні Ґрейс, ні господареві, і оце щойно згадала ту частину сну — то був уже сам кінець, далі я прокинулася. Але це дуже важливо, бо саме там уже після підземелля я знову побачила його… ну, тобто Мерліна: він сидів біля вогнища в лісистому видолинку. Ходімо, швиденько!

— Що думаєте, Артуре? — запитав Дімбл.

— Думаю, треба йти за Джейн — куди б вона нас не повела, — відказав Деністон.

— Швидше! — поквапила їх Джейн. — Онде ворота. Треба тільки перейти поле…

Вони перейшли через дорогу, відкрили ворота і ступили на ріллю. Дімбл мовчав. Ноги у нього ледь не підкошувалися, а всередині все аж стискалося від нестерпного страху — і водночас його пік сором за те, що він так боїться. Можливо, доктор просто трохи краще за своїх супутників уявляв собі, що може трапитися, коли вони підійдуть до того вогнища.

Джейн, як проводир, крокувала попереду, Деністон намагався не відставати, час від часу підтримував її за руку та зрідка присвічував ліхтариком дорогу. Замикав процесію Дімбл. Говорити нікому не хотілося, тож ішли мовчки.

Досить було відійти від машини і заглибитися на кілька кроків у поле, як вони раптом немов перенеслися зі світу реального у примарний. Їх відразу оповила вогка темрява, і годі було сказати, що ховає вона попереду. Кожен крок униз видавався кроком у безодню. Вузенька стежина бігла попри живопліт, і мокрі й колючі щупальці-галузки ніби навмисне чіпляли їх за одяг. Коли Деністон вряди-годи блимав своїм ліхтариком, то все, що вихоплював із потемку той промінь слабкого світла — кущики трави, залиті каламутною водою борозни, брудне пожовкле листя, що тулилося ще де-не-де до чорної стіни мокрого, покрученого гілля, а одного разу навіть зеленувато-жовті вогники очей якоїсь дрібної тваринки, — виглядало звичним і буденним, так, наче оце допіру натягнуло на себе машкару розхожості, яку, втім, скине, щойно його залишать у спокої, а ще було якимсь напрочуд маленьким; коли ж світло гасло, вітряна, сповнена химерними звуками темінь відразу навалювалася на людей важкою холодною масою.

Страх, який Дімбл відчував уже давно, став поволі проникати і в думки його супутників — десь так, як через течу у днищі поступово наповнює корабельний трюм вода. Деністон із Джейн раптом збагнули, що досі не вірили в існування того Мерліна по-справжньому. Буквально годину тому, розмовляючи на кухні в сент-енському маєтку з Ренсомом, вони вважали, що вірять кожному його слову, та це враження було хибне. Найстрашніше чекало їх попереду. Тільки тут, у вільготній пітьмі, вдивляючись у мерехтливий червоний вогник попереду, вони почали нарешті усвідомлювати, що йдуть на побачення із кимось мертвим, але не померлим, що видобувся раптом на поверхню нашого часу з того темного провалля в історії, яке розділяло Британію римську і Британію англійську. «Темні віки», — вертілося в голові у Дімбла; як же легко читати і писати ці слова, геть не замислюючись над їхньою суттю… Та ось тепер настав момент, коли їм судилося зіткнутися з тією темрявою безпосередньо. У населеному різними жахіттями лісистому видолинку попереду їх чекала не просто людина, а ціла епоха.

І зненацька вся та Британія, яку доктор вивчав ціле життя і про яку, здавалося, міг розповідати годинами, постала в нього перед очима як жива. Він ніби наяву бачив крихітні острівці християнства, маленькі міста, на яких ще спочивало світло давнього Риму, — Камулодунум, Карлеон, Ґластонбері; церква, одна-дві вілли, безладна купка вбогих халуп та земляні укріплення навколо — оце й усе місто. Та відразу за міською брамою починалися безконечні ліси, дрімучі й імлисті, встелені тисячолітнім килимом листя, яке щоосені опадало з дерев на землю — і так тривало з тих незапам’ятних часів, коли Британія ще не перетворилася на острів. Тут скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі — очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків. Втім, на переліссях діялися речі ще гірші, ніж у лісах. Невеликі твердині, де правили давно забуті королі. Маленькі общини чи просто збіговиська друїдів. Будинки, вапняний розчин для яких, згідно з ритуалом, замішували на крові немовлят. Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. І ось увесь той вік, насильно видертий, вирваний зі свого місця у потоці часу, а відтак іще жахливіший, рухався їм назустріч і через кілька хвилин мав цілковито їх поглинути.

Раптом вони мало не ткнулися обличчями прямо у живопліт і змарнували кілька хвилин, у непевному світлі ліхтарика допомагаючи Джейн виплутати волосся з-поміж колючого гілля. Поле скінчилося. Вогнища, яке то пригасало, то розгорялося, звідси майже не було видно. Залишалося хіба шукати ворота чи якийсь прохід у тому живоплоті. Вони довго йшли, добряче відхилившись від свого напрямку, аж доки таки натрапили на якісь ворота — щоправда, замкнуті, тож довелося просто через них перелізти. Зістрибнувши з нижньої перекладини на землю, вони опинилися по кісточки у воді. Кілька хвилин, повільно плуганячись під гору, вогню вони не бачили взагалі, а коли нарешті побачили, то виявилося, що він блимає ген-ген ліворуч, набагато далі, ніж їм уявлялося спочатку.

Досі Джейн майже не замислювалася над тим, що може чекати їх попереду, і щойно тепер до неї стало доходити справжнє значення сцени, яку їй довелося зовсім недавно спостерігати на кухні в маєтку. Господар відпустив Дімбла з Деністоном попрощатися з дружинами, а потім усіх їх благословив. Отже, цілком можливо, що вони цього дощового вечора йдуть, спотикаючись, через зорану ниву просто в обійми смерті… Смерть… про неї завжди чуєш (як-от про любов), про неї говорять поети… а вона, виявляється, он яка. Та не в тому суть. Джейн спробувала подивитися на смерть новими очима, адже, відколи покинула Еджстоу, відкрила для себе дуже багато нового. Вона вже давно не сердилася на господаря за те, що він так чи інак її позбувається, повністю віддає то Маркові, то Малелділу, нічого не залишаючи для себе. З цим Джейн погодилася. Про Марка вона багато цими днями не думала, бо це дедалі частіше породжувало в неї почуття жалю і провини. Натомість Малелділ… досі вона і про нього багато не думала. Джейн не сумнівалася ні в існуванні елділів, ні в існуванні тієї ще могутнішої та загадковішої істоти, якій вони корилися… якій корився господар, а через нього й усі в маєтку, навіть МакФі. Якщо їй і спадало коли-небудь на думку запитати себе, чи не пов’язане все це з тим, що її ще у школі навчили узагальнено окреслювати словом «релігія», то вона воліла над цим не замислюватися; надто вже глибокою видавалася прірва між тими величними і хвилюючими речами, з якими доводилося стикатися останнім часом, та спогадами, приміром, про опецькувату матінку Дімбл, яка стає навколішки, щоб помолитися. Для неї ці явища належали до двох різних світів. З одного боку — навіяний снами страх, екстатична радість послуху, яскраве світло і дивні дзвінкі звуки, що долинали іноді з-за дверей господаревих покоїв, велична боротьба супроти страхітливої загрози, а з іншого — затхле повітря церковних закамарків, жахливі літографії із зображенням Спасителя (Христос мав на них добрих сім футів зросту і обличчя як у сухотного дівчати), бентежні заняття з підготовки до першого причастя, якась тривожна, гарячкова люб’язність священиків… Та якщо вони йдуть оце на смерть, то й далі відкладати цю думку «на потім» не годиться. Адже тепер могло статися — і виявитися правдою — все, що завгодно. Світ уже виявився зовсім не таким, яким уявлявся раніше. Давні бар’єри було зруйновано вщент, і тепер справді могло трапитися достоту все, що завгодно. Цілком можливо, що Малелділ — то просто Бог, а після смерті є життя, на небі чи у пеклі. Якусь мить це припущення жевріло у Джейн в голові, наче жарина, кинута на купу тирси, а тоді вона вся спалахнула — як спалахнула б і та купа тирси — однією-єдиною думкою: «Але… але ж це просто немислимо! Чому мені ніхто не сказав раніше?!» Тієї хвилини їй навіть на гадку не спало, що раніше вона й слухати не стала б нічого подібного.

— Погляньте он туди, Джейн, — озвався Деністон. — Там дерево.

— А це не опудало? — засумнівалася Джейн.

— Ні, це таки дерево. Дивіться, онде ще одне.

— Тихо! — цитьнув на них Дімбл. — Це, мабуть, і є Джейнин гайочок. Отже, ми майже прийшли.

Схил попереду полого піднімався ще ярдів двадцять, а далі обривався кудись униз, де, властиво, й горіло вогнище. Тепер вони вже цілком ясно розрізняли навколо дерева; бачили й обличчя одне одного, які засвітла видалися б, напевне, доволі блідими.

— Я піду першим, — мовив Дімбл.

— Хотіла б я тримати себе в руках так, як ви, — сказала Джейн.

— Тихо, — знову цитьнув доктор.

Вони стали повільно підніматися вгору схилом і зупинилися на самому гребені. Внизу, у невеликому видолинку, горіло чимале багаття. Все навкруги заросло кущами, а вогонь то розгорявся, то пригасав, відтак розгледіти щось довкіл було доволі важко. За вогнищем часом проглядався абияк напнутий намет із мішковини, а Деністонові здалося, наче він бачить перевернутий візок. На землі біля вогню стояв чайник — стосовно цього сумнівів не було ні в кого.

— Там хтось є? — прошепотів до Деністона Дімбл.

— Не знаю. Треба трохи зачекати.

— Дивіться! — сказала раптом Джейн. — Он туди… коли полум’я здуває вбік.

— Що там? — запитав Дімбл.

— Хіба ви його не бачите?

— Та ні.

— Здається, там якийсь чоловік.

— Ага, так-так… звичайний бродяга, — мовив Дімбл. — Тобто, маю на увазі, одяг на ньому сучасний. Який він із себе?

— Хтозна.

— Мусимо зійти вниз, — сказав Дімбл.

— Думаєте, тут можна зійти? — завагався Деністон.

— Не з цього боку, — відповів Дімбл. — Он там, праворуч, здається, є якась стежка. Треба йти гребенем, аж доки не знайдемо дороги вниз.

Розмовляли вони упівголоса і добре чули, як тріщать дрова внизу у багатті. Дощ, здавалося, вщухав. Обережно крадучись від дерева до дерева, немов солдати на передовій, які бояться потрапити на око ворогові, вони стали обходити видолинок.

— Зачекайте! — прошепотіла раптом Джейн.

— Що таке?

— Там щось ворушиться.

— Де?

— Он там, зовсім близько.

— Я нічого не чую.

— Зараз нічого й не чути.

— Ходімо.

— Вам і далі здається, що там щось є, Джейн?

— Тепер наче нічого… Але щось там таки було.

Вони ступили ще кілька кроків, а тоді Деністон раптом шепнув:

— Стійте! Джейн таки має рацію. Там щось є.

— Мені заговорити? — спитав Дімбл.

— Заждіть, — зупинив його Деністон. — Онде воно… До біса, це ж тільки старий віслюк!

— Я ж казав, — мовив Дімбл. — То просто якийсь циган — бродячий лудильник чи бляхар, а це його віслюк… Хай там як, нам усе одно треба спуститися вниз.

Вони рушили далі і вже за кілька кроків натрапили на кепсько второвану, де-не-де зарослу травою стежину, що бігла донизу, охоплюючи широкою петлею майже весь видолинок; тепер багаття вже не перекривало їм вид на намет.

— Він там, — ледь чутно мовила Джейн.

— Ви його бачите? — запитав Дімбл. — Мені б ваші очі…

— Бачу добре, — відказав Деністон. — Ваша правда — це таки бродяга. Невже ви його не бачите, Дімбле? Бородатий старий у рваній шинелі і чорних штанях, він витягнув ногу, а з дірявого черевика стирчить великий палець…

— Он там? — показав Дімбл. — Я думав, то якась колода. Але зір у мене вже не той… Ви певні, що то справді чоловік, Артуре?

— Ще секунду тому був певний на всі сто, а тепер уже не зовсім… Очі втомилися. Він сидить тихо-тихо, навіть не ворухнеться… Якщо то й справді чоловік, то він, напевне, заснув.

— Або помер, — здригнулася раптом Джейн.

— Що ж, — сказав Дімбл, — так чи інакше, треба зійти вниз.

Не минуло й хвилини, як вони обійшли багаття й опинилися на самому дні видолинка. Там стояв намет — зсередини визирало якесь жалюгідне ганчір’я, що мало, либонь, правити за постелю, — а на землі валялася олов’яна тарілка, поламані сірники й рештки тютюну з люльки. Проте жодної живої душі вони там так і не зустріли.

2

— Не розумію, чому ви не віддасте цього молокососа мені, — сказала панна Гардкасл. — Труситеся над ним, страхаєте звинуваченням у вбивстві, затримуєте, кидаєте на ніч до камери, щоб подумав… а який сенс? Може, спрацює, а може, й не спрацює. А так двадцять хвилин — і я виверну його мізки, наче кишеню… Я те кодло знаю, як свої п’ять пальців.

Був той же дощовий вечір, біля десятої; Фея сиділа в кабінеті у заступника директора і розмовляла з господарем; трохи раніше до них долучився і професор Фрост.

— Запевняю вас, панно Гардкасл, — відповів Візер, дивлячись, утім, не на співрозмовницю, а просто в чоло Фростові, — що ми завжди цілковито враховуємо вашу думку стосовно чи то цієї справи, чи будь-якої іншої, щодо цього можете не сумніватися. Але тут, якщо дозволите так висловитися, маємо саме той випадок, коли… е-е… надмірне застосування примусових способів отримання інформації може призвести до вельми негативних результатів для загального успіху.

— Чому це? — похмуро поцікавилася Фея.

— Даруйте, — мовив Візер, — але мушу вам нагадати — не тому, звісно, що припускаю, ніби ви можете надавати цьому аспектові не надто великого значення, а із суто, скажімо, методологічних міркувань, адже дуже важливо, як ви й самі чудово розумієте, розставити всі крапки над «і», — отже, мушу вам нагадати, що нам потрібна та жінка… тобто, хотів я сказати, ми всі будемо надзвичайно щасливі вітати пані Стадок тут, у нас… головно, звісно, з огляду на той винятковий психічний дар, який їй властивий. Ви, ясна річ, розумієте, що вживаючи в цьому контексті слово «психічний», я не виявляю прихильності до жодної конкретної теорії…

— Ви про ті сни?

— Дуже важко сказати, — вів далі Візер, — як вплинуло б на цей її дар примусове перевезення сюди та ще й зустріч із чоловіком, який після застосування ваших наукових методів дізнання знаходився б — звісно, тимчасово — у не надто… е-е… презентабельному стані. В неї це могло б викликати серйозне емоційне потрясіння, що, у свою чергу, могло б призвести до втрати зазначеного дару, якщо не назавжди, то принаймні на тривалий час.

— Ми ще не чули вашого звіту, майоре Гардкасл, — спокійно озвався професор Фрост.

— Нічого особливого, — кинула Фея. — За Стадоком ішли назирці до самого Нортумберленду. Після нього з коледжу вийшло тільки троє людей, що входять до кола підозрюваних, — Ланкастер, Лілі і Дімбл. Власне в такому порядку розцінюється ймовірність їхніх зв’язків із ворожим табором. Ланкастер — християнин, чоловік дуже впливовий, член нижньої палати Конвокації. Брав активну участь у Рентонській конференції, пов’язаний із кількома відомими клерикальними родинами. Написав чортзна-скільки книжок. Словом, він би з ними злигався, це точно. Лілі — того ж штибу, тільки не такий активний. Хоча й той залив нам сала за шкуру — пригадайте лише ту комісію з питань освіти, в якій він працював минулого року. Словом, обидва, як на мене, доволі небезпечні. Вони з тих, хто слів на вітер не кидає, і залюбки могли б ворогів навіть очолювати. Натомість той третій, Дімбл, — це зовсім із іншого поля ягода. Християнин, але й тільки — більше йому, здається, нічого й закинути. Книжковий хробак, ледве чи відомий комусь, окрім таких самих, як він. Зовсім не практичний, зате сумління — хоч гать гати… їм би з нього не було багато користі. Ті двоє щось таки петрають, особливо Ланкастер. Думаю, він би і в нас тут не загубився, якби не ті його погляди…

— Хотів би нагадати вам, майоре Гардкасл, — сказав Фрост, — що майже все з викладеного вами нам уже давно відоме.

— Можливо, з огляду на те, що вже пізня година, — поза тим, нам не хотілося б затримувати вас, панно Гардкасл, довше, ніж потрібно, — було б краще, якби ми відразу перейшли до… е-е… суттєвіших частин вашої доповіді, — запропонував Візер.

— Гаразд, — погодилася Фея. — Отже, простежити здалося б за всіма, а людей під рукою було дуже мало. Ви ж розумієте, це взагалі щастя, що Стадока помітили, коли він вирушив до Еджстоу. То була справжня бомба! Добра половина моїх людей займалася тоді шпиталем, тож довелося обходитися тими, що були напохваті. Я поставила охорону під коледжем і ще шістьох навколо — ясна річ, у цивільному. Коли вийшов Ланкастер, звеліла трьом найспритнішим сісти йому на хвіст, і через півгодини вони телеграфували мені, що їхній підопічний уже в Лондоні — поїхав туди потягом. Можливо, пощастить там за щось зачепитися. Лілі таки завдав нам клопоту, бодай би йому… він того вечора заходив десь до п’ятнадцяти різних людей в Еджстоу — всіх їх ми взяли на олівець, бо за ним стежило двійко моїх хлопців. Дімбл вийшов з коледжу останнім. Я вже збиралася відправити слідом за ним останнього зі своїх людей, аж тут зателефонував капітан О'Гара, якому потрібна була ще одна машина. Ну, то я й вирішила дати вже тому Дімблові спокій і відіслала машину капітанові. Дімбла можна запопасти коли завгодно, він приходить до коледжу щодня, година в годину… словом, нікчема та й годі.

— Я не зовсім розумію, — мовив Фрост, — чому нікого з ваших людей не було в самому коледжі. Можна було принаймні простежити, якими сходами Стадок піднімався нагору.

— Це можете запитати у свого надзвичайного уповноваженого, щоб його дідько вхопив, — роздратовано відказала Фея. — В коледжі нам, бачте, заходити заборонено. Я ж іще тоді говорила, що Фіверстоун не той, хто нам потрібен. Він намагається підігрувати і вашим, і нашим. Супроти міста тримає нашу сторону, а от коли у нас заходить якась суперечка з університетом, відразу починає щось крутити, вертіти… Запам’ятайте мої слова, Візере, матимете ще з ним мороку.

Фрост зиркнув на заступника директора.

— Я зовсім не заперечую, — озвався той, — що деякі заходи, застосовані лордом Фіверстоуном, мають, можливо, доволі суперечливий, ба навіть нерозсудливий характер, хоч існують, мабуть, і якісь інші пояснення таких його дій, і я цілковито готовий взяти ці пояснення до уваги. Мені було б нестерпно боляче припускати, що…

— Чи є потреба й далі затримувати майора Гардкасл? — урвав його Фрост.

— Ясна річ, професоре, ви абсолютно праві! — спохопився Візер. — Я геть забув, люба панно Гардкасл, що ви, напевне, страшенно втомилися і не мусите більше марнувати свій достоту коштовний час. Нам, знаєте, слід берегти вас для тієї роботи, в якій ви зарекомендували себе фахівцем абсолютно незамінним, тож не дозволяйте перевантажувати себе всілякою нудною рутиною… — 3 цими словами він підвівся з-за столу і відчинив для Феї двері.

— Вам не здається, — запитала наостанок вона, — що варто все ж напустити на Стадока моїх хлоп’ят, бодай на кілька хвилин? Це ж повна дурня — стільки морочитися через якусь там адресу…

Усміхнений Візер стояв із рукою на клямці — достеменне втілення гречності, люб’язності та поблажливості, — аж раптом увесь геть перемінився. Бліді, трохи привідкриті губи, бляклі очі, обрамлене хвилястим сивим волоссям обличчя — все це втратило нараз будь-який осмислений вираз. У панни Гардкасл було таке враження, наче на неї дивиться маска із шкіри і плоті, за якою немає абсолютно нічого. За мить вона мовчки вийшла з кабінету.

— Я вже починаю замислюватися, — мовив, повернувшись до свого крісла, Візер, — чи не занадто великого значення ми надаємо тій жінці, Стадоковій дружині…

— Ми діємо на підставі наказу від 14-го жовтня, — сказав Фрост.

— Заждіть, та я ж і гадки не мав ставити його під сумнів, — благально розвів руками Візер.

— Дозвольте вам нагадати, — вів далі професор, — що наше керівництво отримало доступ до її свідомості лише на дуже короткий час. Нам відомий зміст тільки одного сну, у якому їй відкрився, попри деякі несуттєві подробиці, один із найважливіших елементів нашого задуму. Відтак стало зрозуміло, що якби та жінка потрапила до рук зловмисників, котрі зуміли б скористатися її даром, то становила б велику небезпеку для нашої діяльності.

Звісно ж, звісно. Я аж ніяк не заперечую…

— Це по-перше, — перебив його Фрост. — По-друге, мушу зазначити, що фактично відразу після цього наше керівництво втратило доступ до її свідомості. На сьогодні науці відоме тільки одне пояснення такого, скажімо, затемнення: це може трапитися, коли відповідна людина з власної волі підпадає під бодай навіть найслабший вплив певної ворожої сили. Таким чином, відсутність доступу до її снів свідчить про те, що нею у той чи інший спосіб заволодів ворог. Це вже само по собі становить неабияку загрозу, проте водночас означає, що, знайшовши її, ми, цілком імовірно, встановимо й місцезнаходження ворожої штаб-квартири. Можливо, панна Гардкасл має рацію, стверджуючи, що під тортурами Стадок сказав би нам, де зараз перебуває його дружина. Але, як ви слушно зауважили, облава у ворожій штаб-квартирі, затримання, а потім ще й зустріч із чоловіком, котрий після тортур буде знаходитися не в найкращому стані, викличе в неї емоційне потрясіння, яке може завдати непоправної шкоди властивому їй дарові. Відтак ми б самі перекрили собі шлях до однієї з цілей, задля досягнення яких вона нам і потрібна. Це перше заперечення. Друге ж полягає у тому, що напад на ворожу штаб-квартиру є на цій стадії вельми ризикованим, адже вона, звісно, обладнана захистом, супроти якого ми поки що безсилі. Врешті-решт, Стадок, можливо, взагалі не знає, де перебуває зараз його дружина. В такому разі…

— О, так, звісно, — квапливо погодився Візер, — це справді було б надзвичайно прикро. Застосовувати наукові методи дізнання (я, зверніть увагу, категорично проти вживання в цьому контексті слова «тортури»), коли… е-е… пацієнт не знає відповіді, — це просто-таки фатальна помилка. Ніхто з нас, борців за гуманність, не повинен навіть припускати… зрештою, якщо такий… е-е… експеримент продовжувати, сподіваючись, що він ось-ось призведе до бажаних наслідків, то пацієнт кінець кінцем дійде до стану, в якому починаються невідворотні зміни… а якщо припинити, то навіть досвідченого експериментатора постійно мучитиме підозра, що відповідь пацієнтові все ж відома… так чи так результат отримуємо незадовільний.

— Отже, — підсумував Фрост, — є тільки один спосіб виконати поставлене перед нами завдання: треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину.

— Або, — додав Візер, і погляд у нього затуманився ще більше, ніж завжди, — спонукати його, якщо це, звісно, можливо, до радикальнішої злуки з нами… до злуки, яка, любий друже, довіку закарбувалася б у самому його серці…

У відповідь Фрост — рот у нього був чималенький — вищирився так, що аж зблиснули білі зуби.

— Це, властиво, також передбачено в моєму плані як один із ймовірних варіантів розвитку подій, — мовив він. — Я вже казав, що нам треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину. Цього можна досягнути двома способами: або пробудити в ньому інстинктивне бажання так вчинити, навіявши йому страх перед нами чи викликавши зростання потягу до неї, або поставити його в умови, за яких він зіллється з нашою справою настільки, що зрозуміє, навіщо нам потрібна його дружина, і діятиме відповідно.

— Власне… власне… — протягнув Візер. — Ви, як завжди, висловлюєтесь трохи інакше, ніж висловився б на вашому місці я, але…

— Де зараз Стадок? — поцікавився Фрост.

— Тут, в одній із камер у протилежному крилі.

— Він вважає, що його заарештувала звичайна поліція?

— Точно не знаю, але припускаю, що так. Для нас це, либонь, не має особливого значення.

— І як ви пропонуєте діяти далі?

— Ми вирішили на якийсь час залишити його на самоті… щоб визріли, так би мовити, психологічні плоди арешту. Я, знаєте, покладаюся — враховуючи, звісно, всі вимоги гуманності — на невеликі незручності… от, скажімо, йому поки що не давали їсти. Щоб позбавити його можливості знімати нервову напругу за допомогою курива, в нього забрали сигарети. Розумієте, ми хотіли б, щоб його свідомість користувалася винятково власними ресурсами…

— Певна річ. А що далі?

— Ну, як на мене, варто влаштувати якийсь допит. Стосовно цього я, до речі, хотів би порадитися з вами. Гадаю, на перших порах мені навряд чи слід з’являтися перед ним особисто. Добре було б, щоб він ще трохи побув під враженням, наче його затримала звичайна поліція. Потім йому, без сумніву, стане ясно, що він у нас. Думаю, спочатку це трохи Стадока… е-е… дезорієнтує, та поступово ми дамо йому зрозуміти, що перебування під нашою опікою жодним чином не звільняє його від… е-е… клопотів, пов’язаних зі смертю Гінджеста. Гадаю, тоді він трохи краще зрозуміє, що мусить тісніше пов’язати свою долю з інститутом — це неминуче…

— А тоді ви знову нагадаєте йому, щоб привіз дружину?

— Нічого подібного, — заперечив Візер. — Насмілюся припустити, що один із недоліків вашої схильності завжди висловлюватися якомога простіше і точніше — хоч, мушу зауважити, всі ми цією вашою манерою щиро захоплюємось, — полягає у тому, що ви відтак геть не залишаєте собі простору для маневру, місця для, сказати б, тонких відтінків, нюансів… Ми, отже, сподіваємось радше, що Стадок із огляду на всі обставини сам абсолютно спонтанно пройметься до нас довірою — довірою значно більшою, ніж досі… Натомість пряма вимога…

— Слабке місце вашого плану в тому, що ви покладаєтеся тільки на страх, — перебив його Фрост.

— Страх, — повторив Візер так, наче ніколи раніше й не чув цього слова. — Я не зовсім вловлюю вашу думку, професоре. Ви ж, здається, не підтримали пропозицію, яку, наскільки я пригадую, висловила раніше панна Гардкасл.

— Що конкретно вона пропонувала?

— Ну, якщо я зрозумів її думку правильно, вона пропонувала застосувати певний, скажімо, науковий спосіб, внаслідок чого Стадок запрагнув би товариства дружини значно сильніше, ніж досі…

— Маєте на увазі засоби для посилення статевого потягу?

Візер тільки легенько зітхнув і не відповів нічого.

— Дурниці, — відрізав Фрост. — Під впливом таких засобів чоловіка тягне аж ніяк не до дружини. Я вже сказав, отже, що покладатися тільки на страх не можна. За багато років я дійшов висновку, що передбачити всі його наслідки неможливо. Ви можете залякати Стадока так, що він боятиметься ступити крок у будь-якому напрямку — навіть у бажаному для нас. Щоб не опинитися з порожніми руками, краще вже на самому початку застосувати тортури, а тоді подивитися, що з цього вийде. Але є й інші способи. Є, врешті-решт, прагнення…

— Боюсь, я не зовсім вас розумію. Ви ж самі щойно відкинули пропозицію застосувати медичні чи хімічні засоби.

— Маю на думці прагнення сильніші…

Увесь цей час заступник директора майже не дивився у вічі співрозмовникові; його очі, як завжди, блукали по кабінету, тільки зрідка ненадовго на чомусь зупиняючись, а іноді просто заплющувалися. Але чи то Фрост, чи Візер — важко сказати, хто саме, — потрохи посував своє крісло так, що тепер вони сиділи, майже торкаючись колінами один одного.

Стишивши голос, який, утім, звучав так само ясно, як і раніше, Фрост повів далі:

— Я розмовляв із Філострато, вживаючи вислови, які він ніколи не пропустив би повз вуха, якби мав хоч найменше уявлення про правду. Був там і його старший асистент, Вілкінс. Отже, я можу зробити висновок, що насправді вони обидва у нашій справі особливо не зацікавлені. Для них по-справжньому важливо тільки те, що голова говорить, що їм вдається — принаймні вони так думають — підтримувати в ній життя. Що вона говорить і що спонукає її говорити — це їх не дуже й обходить. Я зайшов дуже далеко, повів мову про те, що керує її свідомістю, звідки вона черпає інформацію — але відповіді так і не дочекався.

— Отже, наскільки я розумію, ви пропонуєте підійти до справи пана Стадока, повністю врахувавши при цьому зазначений аспект, — відгукнувся Візер. — Якщо мені не зраджує пам’ять, страх ви відкидаєте на тій підставі, що наслідки його дії не можна передбачити з належною точністю. Але… ви справді вважаєте, що… е-е… спосіб, на який ви щойно натякнули, надійніший? Нічого й казати, я чудово розумію, що серйозні й цілеспрямовані люди можуть кінець кінцем відчути певне… е-е… розчарування від співпраці з такими колегами, як Філострато і Вілкінс.

— В тому-то й річ, — мовив Фрост. — Ви ж самі розумієте, що для HIKE політичне та економічне панування в Англії — то тільки одна з другорядних цілей; насправді нас цікавлять люди, окремі особи. Надійне, незмінне ядро, яке складалося б із людей, безмежно, як і ми, відданих нашій справі, — ось що нам потрібне насамперед. Зрештою, саме таке ядро ми й отримали наказ поступово створювати, і досі нам не вдалося ще залучити — по-справжньому залучити — до нього багато людей.

— З Бреґдонського лісу й досі жодних новин?

— Поки що ні.

— І ви, отже, вважаєте, що Стадок справді нам підходить?

— Не забувайте, — сказав Фрост, — він цінний для нас не тільки через те, що має дружину-ясновидицю. Ця пара цікава з погляду євгеніки. А по-друге він, думаю, навіть не опиратиметься. Кілька годин потримати його в камері, де головним чинником буде страх, а тоді натиснути на прагнення, піддавшись яким можна того страху позбутися, — і все, на людей такого типу це діє майже безвідмовно.

— Звісно, нічого ми не жадаємо сильніше, ніж єдності — єдності достоту нерозривної, — прорік Візер. — У вас немає жодних причин закидати мені хоч би й найменше нехтування цим елементом наказів, на підставі яких ми діємо. Певна річ, будь-якого залученого до нашого кола новачка гаряче вітатимуть усі… е-е… зацікавлені. Ви ж знаєте, що я змагаю до злуки якомога міцнішої… прагну забезпечити взаємопроникнення таке тісне, таке незворотне, що воно ледь не стиратиме межі індивідуальності. Безперечно, я радо розкрию обійми, щоб прийняти цього молодого чоловіка… щоб його ввібрати… всотати…

Вони сиділи тепер так близько, що майже торкалися головами — от наче збиралися поцілуватися. У Фростовому пенсне відбивалося світло, й очей видно не було; про вираз професорового обличчя свідчила хіба посмішка — широка, але якась напружена. Візер у своєму кріслі весь обм’як, наче його раптом геть покинули всі сили; рот у нього роззявився, нижня губа відвисла, очі змокріли. Людина зі сторони подумала б, що він просто впився. Потім плечі у старого засіпалися, і його потрохи розібрав сміх. Фрост не сміявся, але посмішка в нього ставала дедалі ширшою — і водночас холоднішою; він простягнув руку і поплескав колегу по плечу. І раптом вони різко — аж звалився зі столу, наробивши гуркоту, важезний довідник — кинулися в обійми один одному й так і сиділи, погойдуючись туди-сюди, дряпаючи один одного нігтями по спині й ніби силкуючись із тих обіймів вивільнитися. А кабінет тим часом заполонював спочатку тихий, а тоді дедалі голосніший чи то ґелґіт, чи то регіт — навіть не стареча, а якась звіряча пародія на сміх.

З

Коли двоє поліціянтів витягнули Марка з поліцейського фургона у вологу темряву, а тоді швидко провели у якісь двері і заштовхали до невеликого, слабко освітленого приміщення, де замкнули й надовго залишили самого, він ані гадки не мав, що знов опинився в Белбері. Втім, навіть якби й здогадувався, то навряд чи надав би цьому факту великого значення. Тієї миті, коли Марка затримали біля Нортумберленду, він наче провалився у незнані досі глибини відчаю. Все, кінець — тепер його повісять.

Марк ще ніколи не дивився у вічі смерті, але, мимохіть поглянувши на свою руку (він трохи змерз і потирав долоні, щоб зігрітися), раптом напрочуд ясно збагнув — і це приголомшило його ще більше, — що ось ця рука з усіма п’ятьма нігтями, з жовтою плямою від тютюну на згині вказівного пальця, скоро стане рукою трупа, а згодом — кістяка. Не те щоб він пройнявся жахом, хоч на якусь мить йому ніби й забракло в грудях повітря; його просто вразила повна абсурдність, абсолютна безглуздість такого припущення. Це було зовсім неймовірно — і водночас цілком реально.

Зненацька у пам’яті бурхливим потоком завирували спогади про різні відразливі подробиці страт, відомі зі слів панни Гардкасл, та цього Маркова свідомість уже не витримала: вся та гидь тільки притьмом промайнула у нього в уяві — подумки він мало не скрикнув від жаху, — а тоді щезла майже без сліду. Натомість повернулася думка про смерть. Разом із нею з’явилася було й думка про безсмертя, але не викликала в нього жодного зацікавлення. До чого тут взагалі якесь потойбічне життя? Щастя в іншому, безплотному світі — про те, що там може бути й нещастя, він навіть не подумав, — людину, яку невдовзі мали повісити, чомусь не тішило. Важливо було одне: скоро його вб’ють, і це тіло — слабке, тремтяче, та все ж до розпачу живе тіло, яке належить тільки йому й нікому іншому, — стане мертвим. Існує якась там душа чи не існує — наразі це не має ані найменшого значення. Тіло задихалося від страху, відчайдушно хотіло жити і не мало жодного наміру дати йому подумати про щось інше.

Відчуваючи, що повітря наче й справді бракує, Марк інстинктивно роззирнувся по камері: невже тут немає вентиляції? Над дверима побачив якийсь заґратований отвір. Властиво, той отвір і самі двері — оце й майже все, за що тут могло зачепитися око. Біла підлога, біла стеля, білі стіни, ні тобі стільця, ні стола, ні книжки, ні гачка на одяг — тільки тьмяна лампа посеред стелі.

Було в усьому цьому щось невловимо знайоме, і Маркові вперше спало на гадку, що його, можливо, привезли не до звичайного поліційного відділка, а до Белбері. У темряві зблиснула надія — і тут-таки й погасла. Яка різниця, вирішили Візер із панною Гардкасл та всіма іншими покінчити з ним, передавши в руки правосуддя, чи збираються позбутися його самі — так, як, безперечно, позбулися й Гінджеста? Тепер у нього нарешті відкрилися очі на все, що діялося з ним у Белбері. Певна річ, усі вони — вороги, які вміло грали на всіляких його страхах і сподіваннях, щоб кінець кінцем перетворити на викінченого лакузу, а згодом, використавши для досягнення своїх цілей, — чи й швидше, якщо він не витримає і зламається, — просто убити… Марк дивувався і геть не розумів, як узагалі міг раніше думати інакше. Як можна було вважати, ніби цих людей вдасться задобрити — хай що зробивши задля цього?

Яким же ідіотом він був, яким дитинячим і легковірним дурнем! Марк сів на підлогу — ноги в нього підкошувалися, наче йому довелося пройти сьогодні миль двадцять п’ять, не менше. Навіщо було взагалі їхати до Белбері тоді, на самому початку? Хіба не можна було вже після першої розмови з заступником директора збагнути, що брехня тут висить просто в повітрі, а інтриги — звичний спосіб життя, що встромити ножа у спину колезі тутешнім не важче, ніж випити чаю, а тих, хто оступиться, чекає у кращому випадку глумливий регіт, а в гіршому — смерть? Це ж було ясно, так ясно, ніби хтось прокричав ці слова у мегафон або написав їх на стіні літерами з людину завбільшки! Маркові пригадалося, як розреготався Фіверстоун того дня, коли назвав його «невиправним романтиком». Справді, Фіверстоун… ось чому він повірив Візерові: того рекомендував Фіверстоун. Так… мабуть, його божевілля має давніше коріння, бо як, скажіть, як можна було повірити Фіверстоуну? Адже в того й тоді був такий же акулячий писок, такі ж нахабні манери і така ж звичка не дивитися в очі співрозмовнику. Джейн чи Дімбл розкусили б лорда відразу, в нього ж просто на чолі написано: «падлюка». Купитися на його теревені могли тільки такі маріонетки, як Кері та Базбі… але ж тоді, коли він, Марк, познайомився з Фіверстоуном, Кері з Базбі аж ніяк не видавалися йому маріонетками. Надзвичайно ясно — і водночас із неабияким подивом — він пригадав собі, як ставився до бректонських «прогресистів» тоді, коли його вперше допустили до їхнього кола; з іще сильнішим здивуванням, ба навіть із недовірою до себе самого він згадував, як, щойно перейшовши до Бректону, ледь не з благоговінням дивився на проректора зі скарбником, що сиділи, нахилившись один до одного, у загальній кімнаті і пошепки про щось перемовлялися, як, вдаючи, наче геть поглинутий якимсь часописом, прислухався до уривків із їхніх розмов, що вряди-годи долітали до нього, і як йому хотілося, просто-таки страшенно хотілося, щоб хтось із них підійшов і заговорив до нього. Спливло чимало часу, і ось нарешті це сталося. В нього перед очима ніби наяву постав він тогочасний: смішний дрібненький «чужак», якому до смерті кортіло стати «своїм», наївний простак, що приймав за чисту монету всі побрехеньки, якими його годували, вважав усе це виявами великої довіри і почувався так, наче отримав запрошення мало не до всесвітнього уряду. Невже він був таким недоумком завжди, від самого народження? І тоді, коли у школі геть закинув навчання і трохи берега не пустився від розпачу, намагаючись потрапити до гурту «силаків» — обраних героїв, якими захоплювалися геть усі учні, — і втративши при цьому єдиного справжнього друга? І тоді, коли ще зовсім малим бився з Міртл, бо підозрював, що вони з сусідською Памелою мають якісь свої секрети?

Він ніяк не міг збагнути, чому всі ці думки прийшли йому до голови тільки тепер — це ж давно вже мало бути ясно, як Божий день! Марк і не здогадувався, що насправді вони часто пробували достукатися до його свідомості, та він одразу ж відганяв їх — адже погодитися з ними означало розірвати геть усе плетиво свого життя, відмовитися чи не від кожного прийнятого раніше рішення і розпочати все спочатку. Бодай допустивши саме існування таких думок, треба було погодитися на те, що попереду — сила-силенна найрозмаїтіших проблем, і з кожною доведеться щось робити, якось вирішувати, і не буде всьому цьому ні кінця, ні краю… Тепер же полуда спала йому з очей власне через те, що тут уже нічого зробити не можна було. Його повісять. Життєвий шлях стрімко наближається до кінця. Плетиво життя втратило будь-яку цінність, він ним більше не скористається, тож не гріх його й змахнути, все одно оплачувати виставлений правдою рахунок не треба — не буде більше ні важких рішень, ні змін. Такий наслідок випробування страхом смерті Візер із Фростом, либонь, не передбачили.

Жодні питання морального характеру Марка в ті хвилини зовсім не хвилювали. Він озирався на своє життя не з соромом, а з відразою — таке воно було сіре й безрадісне. Ось він — малюк у коротких штанцях — ховається в кущах під парканом і підслуховує, про що там базікають Міртл із Памелою, вперто не звертаючи уваги на те, що насправді їхні балачки зовсім йому не цікаві. Ось він наполегливо змушує себе повірити, що страх як любить проводити неділі в галасливій компанії кремезних «силаків», хоч насправді в глибині душі — тільки тепер у нього нарешті відкрилися очі — мало не тужить за спокійними прогулянками в товаристві Пірсона, того Пірсона, якого йому так важко було кинути, залишити позаду. Ось трохи згодом він ретельно перечитує пустопорожні романи для дорослих і п’є пиво, хоч насправді його тягне до Джона Бюкена й імбирного лимонаду.

Довгі години, витрачені на те, щоб засвоїти жаргон, прийнятий у кожному з товариств, до яких щастило пробитися… постійне намагання цікавитися тим, що його геть не цікавило, і здобувати знання, зовсім йому не потрібні… ледь не героїчне жертвування всіма, хто був милий його серцю, і всім, що було справді йому до вподоби… жалюгідні спроби вдавати, ніби ті «силаки», бректонські «прогресисти» чи HIKE взагалі можуть комусь подобатися — все це раптом звалилося на нього, як сніг на голову, приголомшило і сповнило гірким розчаруванням. Чи робив він коли-небудь у житті те, чого справді хотів? Спілкувався з тими, хто йому подобався? Хоча б їв та пив те, що смакувало? Маркові стало до болю шкода себе — яким же прісним, яким нудним було все його життя!

За звичайних умов йому на думку відразу прийшло б чимало цілком вірогідних пояснень, чому все склалося саме так, а не інакше, вся відповідальність за те, що він опинився тепер біля розбитого корита, лягла б на уявні плечі різних безликих сил, вплинути на які годі… залишалося б тільки скрушно зітхнути і з усім цим змиритися. Тут завинила б і «система», і прищеплений батьками «комплекс меншовартості», й «особливості нашого часу»… Проте цього разу нічого такого не сталося. «Науковий» світогляд ніколи не був для Марка справжньою життєвою філософією, яка входить людині у плоть і кров. Ці погляди жили тільки у нього в голові, були частиною зовнішнього, виставленого напоказ образу, який тепер зникав трохи не на очах, просто випаровувався. Він добре розумів, навіть над цим не замислюючись, що на те розбите корито, на те порожнє наче стара іржава бляшанка життя, на те блукання посушливим і задушливим пустищем прирік себе він сам, тільки він сам і ніхто інший.

Несподівано йому спало на гадку, що для Джейн його смерть стане благом. За весь час до того пустища вторгалося тільки четверо людей зі сторони: в дитинстві — Міртл, у школі — Пірсон, в коледжі — Деністон і ось тепер — Джейн. Прихильність сестри він здобув, коли виріс у «головастого» братика, який одну по одній здобував різні стипендії і спілкувався з впливовими людьми. Вони були близнюками, та в дитинстві вона чомусь грала роль старшої сестри; згодом же перетворилася на сестру молодшу Він повністю втягнув Міртл у свою орбіту; властиво, саме її здивовані очі і простодушні слова у відповідь на його захоплені розповіді про чергове коло «обраних», до якого йому щастило пробитися, були тоді для нього чи не єдиною справжньою втіхою. Та з тієї ж причини вона перестала бачити й оцінювати його життя ззовні. Так квітка, яку пересадили з саду на пустище, поміж іржаві бляшанки, сама обернулася на таку ж бляшанку. Дружбу з Пірсоном і Деністоном він погубив власними руками. І щойно тепер Марк збагнув, що збирався зробити з Джейн. Якби все пішло так, як слід, якби він таки досягнув того становища, якого прагнув, вона мала б стати великою, поважною пані… великою і потаємною, потаємною в тому сенсі, що тільки невеличкій жменьці втаємничених було б відомо, хто насправді ця дивовижно вродлива жінка і чому так важливо добитися її прихильності… Що ж, Джейн, можна сказати, пощастило. Тепер він розумів, які прохолодні джерела і бистрі потоки, які розлогі луки і тінисті сади ховалися від його очей у глибинах її єства — і все те дихало щастям, свіжістю і якимсь незнаним досі чаром… і все те він міг просто знищити, отруїти — якби тільки знав раніше, як туди потрапити. Вона належала до тих інших людей — таких, як Пірсон, як Деністон, як Дімбли, — людей, здатних сприймати життя таким, яке воно є, і тішитися тим, що мають. Словом, Джейн зовсім на нього не подібна… добре, що тепер він нарешті дасть їй спокій. Якось вона вже це переживе… певно, що переживе. Вона старалася, робила, що могла, та все ж так ніколи по-справжньому його й не полюбила. Та й хто коли-небудь любив його по-справжньому? Як по правді, то ніхто й ніколи…

Тієї миті заскреготів у замку ключ, і всі думки враз вилетіли Маркові з голови; натомість його знов охопив суто фізичний — аж пересохло в горлі — страх перед смертю. Він зіп’явся на ноги, став спиною до найдальшої стіни і втупився у двері — так, ніби міг порятуватися від страти, постійно тримаючи на оці кожного, хто увійде.

Увійшов до камери не поліціянт, а чоловік у бездоганному сірому костюмі; він глянув на Марка, і пенсне в нього на носі зблиснуло, піймавши промінь світла від лампи. Очі ховалися десь за скельцями, і щось у них прочитати було годі. Марк відразу збагнув, хто перед ним, і остаточно переконався, що знаходиться в Белбері, та не це змусило його витріщити очі ще ширше і майже забути від подиву всі свої страхи. Таким він Фроста не бачив ще ніколи… а може, просто не хотів бачити? Зовні професор виглядав так само, як і раніше: гостра борідка, бліде, аж біле чоло, виразні риси обличчя, широка посмішка, від якої віяло мало не арктичним холодом… Проте Марк ніяк не міг зрозуміти, чому досі не помічав чогось такого, що змусило б перелякано відсахнутися від цього чоловіка першу-ліпшу дитину; забачивши його, будь-яка собака вмить наїжилася б і з гарчанням забилася б подалі в куток. Сама смерть здавалася тепер не такою страшною, як думка про те, що ще шість годин тому він Фростові до певної міри довіряв, прагнув здобути його довіру і навіть змушував себе повірити в те, що спілкуватися з ним не так уже й неприємно.