Молоді літа короля Генріха IV

Так тривати не може

Спочатку ще не все було гаразд. Король Анрі з королевою Маргаритою урочисто в'їхали в свою столицю По, та дуже скоро виявилося, що це помилка. Марго натерпілась тяжких образ від ревних гугенотів за те, що ходила до папістської обідні. І вона вирішила раз назавжди, що ноги її не буде в По. А крім того, король Наваррський закохався там у одну з її фрейлін, і Марго це вразило дошкульніше, ніж якби то була фрейліна її матері. Та все владналося, коли на Анрі знов напала його давня хвороба — ота нез'ясовна гарячка. Головний біль не втихав ні вдень ні вночі, королю треба було раз у раз перестилати постіль, весь час прикладати до голови холодне й підбадьорювати його словами.

Відвага — невелике диво, всі ми відважні. Багато людей здатні витерпіти, коли їм при цілковитій притомності відтинають ногу. Перший-ліпший офіцер, поранений у ногу, звелить її відтяти, щоб мати змогу хоч на дерев'янці служити й далі королю Наваррському. Все це діло не хитре. Несила знести тільки внутрішніх, душевних хитань, утрати природної впевненості, страху, так, страху.

Було це в Озі, тому самому місті, де Анрі завдяки своїй меткості й рішучості врятувався від смертельної небезпеки і де він наважився на таку сміливу новину: повестись людяно. Саме там пролежав він сімнадцять днів, думаючи, що він як людина розбитий, відкинутий, закреслений, нездатний довершити ті справи й задуми, для яких досі вважав себе досить сильним. Настільки сильним, що дозволяв собі ще й надмірні насолоди і не лякався виснажливих пристрастей. Через це людина з багатою натурою часом падає й лежить, як розбита, зневірюється в собі, і замість неї самої в неї повинен вірити хтось інший, якщо це ще можлива річ. Тут цим іншим була його Марго, його воістину вірна дружина, хоч би скільки ще вона мала полюбовників. Весь час, поки Анрі хворів, вона не роздягалась, без сну сиділа біля нього, підбадьорювала його словом, відганяла його страхи. Згодом, видужавши, він сказав те, чого від нього досі не чули: «Це записане там, на небі». Що саме? Те знали тільки він та його дружина; обоє вони дуже виразно це усвідомили після безсонних ночей в Озі.

Пробуті там дні, сповнені такого глибокого змісту, зробили їх найкращими друзями. І коли вони повернулись до Нерака, королева дістала змогу завести собі двір на свій смак і навіть виховувати зі свого владаря галантного кавалера, — яким він і справді ставав кілька разів у житті, коли бувало потрібно. Цього разу він лишався таким цілих дев'ять місяців, носив найдорожче вбрання, все з Голландії чи Іспанії, самий оксамит та шовк, пурпур та золото. Своїй королеві він тільки віял накупив аж десять, і всі вони виблискували самоцвітами. Він дарував їй парфуми, найрозкішніші сукні, навіть рукавички з квітів. Держав для неї карликів, чорношкірих пажів, пташок «з островів». У парку «Гаренна» вона мала свою каплицю й слухала там обідню; потім бали під шумливими кронами дерев, музика, вірші, танці, догоджання дамам, — і все те якось особливо ясне й просте в чистому повітрі парку. Тоді при неракському дворі під шумливими деревами панувала витончена млість і фантастична мрійність. Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, вечори дихали теплом і спокоєм.

Може, зброя помалу іржавіла, зате розум набирався гнучкості. Анрі власноручно написав повний переклад записок Цезаря[135] про похід у Галлію, а також про громадянську війну. Пе?ра йому привозили з Голландії, чорнило з Парижа, напір для нього золотив камердинер. Він любив книжки в розкішних оправах — замовляв їх уже й тоді, коли сам ще ходив у витертому камзолі. Завжди надаючи ваги формі витворів розуму, він і в листах, і в указах, і навіть у піснях, що їх пізніш наказував солдатам співати під час бою, — в усьому набував тим кращого стилю, чим більших діл навчався: адже одне допомагає другому, і виразне слово так само народжується з душі, як несхибне діло.

Тих кілька місяців він поводився, та й почував себе як той, кому не треба думати про своє майбутнє, бо йому забезпечено й багатство, й мир, і щастя, — хоч насправді все було не так і це радісне сновиддя кінчалось якраз там, де парк «Гаренна» переходив у лани. І все ж який щасливий був він від того, що може хоч на час зробити Марго повелителькою власного двору й галантного короля, бо якраз такий був він тепер: на догоду їй від нього гарно пахло, а зуби в нього були вкриті золотом. Він звелів привезти для неї з замку в По найкращі меблі й срібний столовий посуд. Сама вона, коли була в тому замку, розшукала десь там старовинні арфи: можливо, інші дами колись виливали своє серце, граючи на них, як тепер Маргарита Валуа, що ніколи в своєму неспокійному житті не знала гармонійності й спіткала її лиш тут.

Вона іноді зчудовано проводила рукою по чолу. «І досі тут нікого не отруєно? Досі жодного заколотого в зачиненій кімнаті? Ніхто мене не лупцює, і навіть власні пристрасті дали мені спокій. Мені не доводиться ні спускати на мотузці з вікна мого брата д'Алансона, ні самій їхати кудись і встрявати в авантюри. Приниження, комедіантство, страхіття довкола мене і болісний неспокій у мені — все це минулося? Справді, ось я тут». — І вона проводила чудовно-гарною рукою по чолу, знов погідному, і королева цього двору йшла танцювати з люб'язними дворянами та з фрейлінами, що поводилися пристойно. Бриніла ніжна музика, пломінчики свічок ледь коливались від вітерцю, що подихав у розчинені вікна; і на обличчях, і в серцях була така сама лагідність, як у звуках, у світлі, в подихах вітерцю. Танці, ласкавість у душі, ціла ніч минає в легкій закоханості — не знати в кого. Марго могла б підставити губи кожному, але цілує тільки свого владаря.

І так почувають себе при наваррському дворі всі, й сестра короля, ота сувора протестантка. Молода Катрін, хоч вона трохи накульгує на одну ногу, навчає молодого Роні нового танцю, і всі заздрять, що йому припала така честь. Вона навіть на якийсь час забуває про свою довічну пристрасть, забуває про кузена в його лісах, відкидає муки сумління й дозволяє легковажному Тюреннові упадати за нею, мовби так і годиться. І її любий брат Анрі живе й кохає, мовби так і слід. Але довго так тривати не може.

Перший

Оклигавши від хвороби печінки, маршал Бірон удався в ще зліші підступи: він думав, що приспав губернаторову пильність. Як лишень міг, чорнив він його перед королем Франції. Канцелярія Наварри й Філіпп Морней тільки те й знали, що спростовували його доноси. Очевидно було, що цей конфлікт не може довго тривати лише на папері. А королева Наваррська зі свого боку не давала Анрі спокою. Вона вперше в житті відчула себе щасливою, а її коханий владар має лютих ворогів; як же йому допомогти? І вона сповіщала його про все, що зуміє дізнатись, — так вона намагалася зробитись для нього незамінною.

Марго знала про всі зневажливі слова, що ними король Франції в тиші свого кабінету називав зятя, Анрі Наварру; а як новин не приходило, вона щось вигадувала. Вона ненавиділа свого коронованого брата, бо зазнавала від нього тільки кривди, а тому хотіла наструнчити проти нього й Анрі. Та їй і самій дошкуляли ті образи, які сипались на її владаря. Герцог Гіз глузував з нього, і навіть її улюблений брат д'Алансон притакував Гізові, та ще й при Шарлотті де Сов, її колишній приятельці. Марго ніби навіч бачила в'їдливу усмішку тієї сирени й нізащо не хотіла повторити образливих слів власними устами, а надто у вічі своєму владареві.

Але серед її фрейлін була одна зовсім молоденька, майже дитина, щиро їй віддана — Франсуаза, з дому Монморансі-Фосе. Її прозивали Фосеза, тобто Фосівна. Анрі звертався до неї: «донечко», — і на догоду йому Марго теж почала звати дівчину донечкою, хоча й знала, що почуття Анрі до Фосези не зовсім батьківські. Юна панночка, що обожнювала свою владарку, розповідала їй усе як не про його залицяння, то принаймні про свій опір. І ось це соромливе дівчатко Марго посилала до нього з усіма найприкрішими новинами: почуті з напівдитячих уст, вони мали зачіпати його ще дужче. Мовляв, у Луврі сміються з нього через те, що він і досі ще не зумів заволодіти дружининим посагом — зокрема кількома містами в своїй власній провінції. Бірон не впускав його до тих міст.

— Любий мій пане, — казало соромливе дівча, впавши перед Анрі на коліна й благально зводячи до нього руки. — Візьміть же нарешті посаг королеви Наваррської! Прошу вас, покарайте того капосного маршала!

Він і сам мав такі наміри, тільки остерігався розкривати їх перед жінками. Навіть коли його військо було все зібране докупи й стояло напоготові, він не прохопився про це й словом, дарма що останню ніч перед походом провів у спальні своєї королеви. А вранці від'їхав із трояндою в зубах — немов на якісь веселі грища або на турнір. Якщо похід скінчиться поразкою, хай принаймні за це не відповідатиме Марго, хай воно не окошиться на ній. І всі його дворяни були в такому гарному настрої, як він. Знову буяв травень, увесь загін був закоханий, і самий похід, у який вони вирушали, називали «походом закоханих». Д'Обіньє і навіть тверезий Роні цілком поважно казали, що місто Каор треба взяти хоч би з самого лицарського обов'язку перед дамами. Анрі не відкривався нікому, крім того єдиного, хто сам міг розгадати його думки, — тобто Морнея. Головне — на всіх шляхах життя прагнути того самого, серед загального хитання лишатися вірним внутрішньому законові. Але цього не набудеш власною волею: воно само приходить з далечі й сягає не менш далеко. Дивлячись на таку людину, бог дивиться на цілі сторіччя. Тим-то Анрі такий непохитний — і такий непроникний, бо ніщо не здається людям незбагненнішим, таємничішим у іншій людині, ніж глибока внутрішня твердість.

День був спекотний, і, коли вдалині показалося місто, яке мали взяти приступом, усе військо напилося з джерела в горіховому гайку. Потім узялися до діла, а воно було нелегке. Місто Каор з трьох боків обтікали води річки Лот, і залога теж обороняла його переважно там, бо з четвертого боку до міста страшно було й підступитися: стільки там набудовано перешкод, що їх треба подолати, ще поки проб'єшся до брами. Правда, ту браму вже потай оглянули два офіцери короля Наваррського, що знались на підриванні. Щоб зруйнувати якусь перешкоду, до неї приставляли дулом невеликі чавунні мортирки, набиті порохом, і підпалювали гніт.

Надвечір небо затягли густі грозові хмари, і об одинадцятій годині військо під захистом темряви зійшло на міцний міст, що його ніхто не охороняв. Попереду йшли обидва капітани-підривачі зі своїми фугасами. Вони підірвали на мосту всі загорожі, а в місті й не почули вибухів, бо саме гуркотів грім. За ними — трохи віддалік, щоб не попасти під уламки, які розкидає вибух, — ішло півсотні аркебузирів, далі Роклор із сорока дворянами і шістдесятьма гвардійцями, а позаду король Наваррський вів головні сили: дві сотні дворян і дванадцять сотень стрільців.

Зовсім висадити браму не пощастило, бо це діло було ще нове. Передні солдати пролізли в дірку, вирвану фугасом, і розширили її сокирами, але від грюкоту попрокидались городяни й прикликали залогу. Все місто схопилось за зброю, вдарили на сполох, і на голови тим, хто проліз крізь браму, посипалась цегла, каміння, смолоскипи, поліняччя. Задзвеніла, забряжчала, затріщала, ламаючись, зброя. Люди гукали: «Бий! Бий їх!» — але здушеними, захеканими голосами. У тісноті супротивники зітнулися на смерть. Чверть години тривав той бій врукопаш, і нападникам уже загрожувала поразка, та наспів Тюренн, привів п'ятдесят дворян і три сотні стрільців, і з їхньою допомогою король Наваррський пробився в саме місто.

Але там застрягли. Оборонці засіли у великому міцному будинку й не підпускали нападників близько. А тим часом розвиднилось, і нападникам теж довелось укріплюватися в будинках. Грабувати городян король Наваррський своєму війську заборонив, погрозивши, що за це розстрілюватимуть, — і справді, кількох розстріляли. Минув день, минула ще одна ніч; солдати були голодні, спати мусили стоячи, а поряд на підвіконнях крамниць лежала напоготові зброя й обладунки. Знову настав ранок, і почалась нова тяжка робота: проламуватися крізь садиби, щоб підійти кроків на десять до самої городянської твердині. Більше за той день вони не встигли — споночіло знову. Третій день виявився найстрашнішим — до захисників міста йшло підкріплення, і його треба було перехопити за містом і знищити. Ще день, щоб підготувати штурм твердині,— а коли вона під ляскіт пострілів, у хмарах порохового диму нарешті впала, в місті ще довелося брати одну по одній чотирнадцять барикад.

Отак узяли приступом Каор — то було надзвичайно важке діло. Його без ніякого глузду, без ніякої користі ще утруднили вперті городяни, що відбивалися з самої тільки затятості: їм не хотілося, щоб король Наваррський став сильніший. Та якраз через це його перемога дала йому більше слави, ніж була варта насправді. Там він переміг не лише захисників міста, а й маршала Бірона та решту своїх ворогів — дарма що ті не забарилися з відплатою. Коли Анрі напав на самого маршала, у нього не вистачило сили, і він мусив утікати до Нерака. Під свист куль прослизнув він крізь військо, що хотіло його схопити, і прямо верхи злетів широкими парадними сходами до свого замку.

Ноги в Анрі були збиті до крові. У Нераку Марго, полежавши з ним у ліжку яких чверть години, мусила перемінити простирала: в такому стані було його тіло. Але дух не відчував ніяких прикрощів, він був легкий і швидкий, як завжди. Тому Анрі повів своє військо — чи нехай там розбійницьку ватагу, як його називають, — із власних володінь на північ, де протестанти вітали його в новій славі й тільки дожидали, щоб повстати. Про це дізнався паризький двір — і Бірона поквапно відкликали.

Задумане начебто вийшло. Відразу д'Алансон — тепер він звався д'Анжу — почав набиватися в приятелі удачливому зятеві: примчав до нього на південь, уклав з ним мир і дружню спілку. Непримиренним лишився Конде, кузен, колись щирий друг. Та звісно, коли ти все життя лишаєшся на другому місці, хоч ніколи не ухилявся від обов'язку, боровся не гірше від суперника й навіть весь час був вірний своїй партії, тоді як суперникова релігійна ревність викликає небезпідставні сумніви, — таке важко стерпіти. Це справді велике вміння — не відчувати, навіть не знати заздрості; для цього треба дуже багато розуміти, а особливо глибоко треба збагнути вчення про божу благодать, що сходить на обранців. І пишатися своєю долею, як уміли в античні часи, — це теж допомагає. Від Морнея можна чекати і того, й того: він наділений чеснотою, а через те йому відкрито й шлях до пізнання.

У бідолахи Конде є добра воля, його перші пориви щирі, але він не вміє бути таким до кінця. Ненависть його до Анрі, власне, зародилася дуже давно, після однієї битви, що відбулася під Жарнаком; тоді віддано в жертву його батька, і саме завдяки цьому молодий Наваppa став першим серед принців крові. Побувши разом з Анрі в луврському полоні, Конде витерпів там те саме, тільки страждав не так гостро. Потім утік; а загалом не виявляє великого розуміння того, що любить народ, що можна, чого не можна, що слід робити. Зв'язується з чужоземними князями, а тим часом його кузен Наварра зумів укріпитись і поширити свій вплив на рідній землі — хоча, правда, з допомогою багатьох папістів.

І кузен тим упертіш наполягав на вірності духові їхнього вчення; другом йому був той, хто тримався цього духу — чи вдавав, ніби тримається. Йоганна-Казимира Баварського він ставив вище від Анрі Наварри, бо владар німецького карликового князівства ненавидів розпусту. Вільні звичаї наваррського двору були йому такі огидні, що він на саму згадку про той двір починав плюватися, і принц Конде не спиняв його. Конде вплутався й у змову проти кузена. До Анрі послано листа з вимогою послати військо на поміч архієпископові Кельнському. Той перейшов у протестантство, і з'явилась дуже добра нагода завдати удару Австрійському домові. Безперечно, Австрійський дім був таки справді ворогом, але ворогом найбільшим, бій із яким треба відкладати наостанок. А вирушати до Німеччини тепер — означало покинути напризволяще вже здобуте, перервати шлях на вершину, а може, й утратити королівство. Та, власне, цього вони й хотіли, коли ставили йому за обов'язок заради віри покинути свій край. Вони добре знали, що йому не можна цього зробити. Одначе так вони могли налаштувати проти нього протестантів, що не всі довіряли йому; а водночас чуткою, що він усе ж вирушає, навіювали тривогу французькому дворові й підказували похмуру ухвалу Філіппові Іспанському.

Дон Філіпп сидить і снує плани своєї всесвітньої імперії. Яке йому діло до купки норовливих єретиків— сміховинного Казимира, навіженого архієпископа й заздрісного кузена? Одначе Філіпп відчуває, що недалеко за Піренеями виростає ворог його і його всесвітньої імперії. Ще той ворог маленький, зовсім маленький. Ще він насилу-насилу поборює дріб'язкові перешкоди — але вимірювати слід не клаптики землі, які він відвойовує, а славу й ім'я, які він здобуває. Не можна байдуже дивитись і чекати, поки богиня Фама[136] піднесе до уст сурму й розгорне крила. В майбутньому у Франції повинен панувати лиш один володар: Філіпп. Дім Валуа вимре, а Ліга хвальковитого Гіза ще раніше розшматує королівство на частини за золоті пістолі, що спускаються з гір на спинах мулів. Наварра заважає, Наварру треба усунути. Ось яка ухвала склалась у голові в Філіппа — та й у заздрісного кузена не може бути інакшої.

Анрі знає. У нього позаду Лувр, там він довідався, що таке пекло. А від Монтеня він почув, що добрість — найвластивіша народові риса. Морней показує йому, яку силу має чеснота. Сам він уміє лишатися життєрадісним і поміркованим навіть над безоднями власної натури. Але він знає: деяким людям це не до вподоби, і якраз таких людей йому судилося зустрічати всюди й до самого кінця. Це не протестанти й не католики, не іспанці й не французи. Це особлива порода людей: її тягне до похмурого насильства, до чавунного гніту, а буйною вона буває тільки в жорстокостях та нечистому екстазі. Такі люди будуть довіку його супротивниками, а він завжди лишиться провісником розуму й людського щастя. Тепер він намагається навести розумний лад у одній провінції, згодом робитиме те саме в королівстві, а врешті в цілій частині світу: збиваючи мирний союз державців і країн, щоб повалити дім Габсбургів. І тоді дочекається своєї години порода людей, що ненавидять життя, — після тридцятирічних невдач настане й для неї хвилина влучного удару кинджалом. Може, сім, а може, й сімдесят ударів та пострілів схибило за ці десятиріччя, Анрі уникнув їх усіх, як оцього першого.

Тоді король Наваррський дожидав підкріплень. Офіцерові, що привів їх, він звелів розмістити солдатів на постій у містечку, що називалось Гонто. Всі чули, як він сказав, що завтра сам туди приїде. Але він уже знав, що в загоні є людина, якій доручено його вбити; саме тому він і сказав про свій намір так голосно й начебто безтурботно. Щойно зійшло сонце, король Наваррський вирушив до Гонто з трьома своїми дворянами: д'Арамбюром, Фронтенаком і д'Обіньє. Напівдорозі їм спіткався верхівець, і вони впізнали в ньому одного дворянина з-під міста Бордо. Троє супутників короля затисли коня того дворянина між своїми кіньми, а королю Наваррському лоскотав серце страх — гостріший, ніж у відкритому бою, де ляк перемагаєш рішучістю. Король уже радніший був кинутись навтікача, проте бадьорісінько спитав зустрінутого дворянина, чи добрий у нього кінь, а почувши у відповідь «так», — під'їхав ближче, почав обмацувати коня й захотів його купити. Гаваре — так звали дворянина — поблід, він не знав, що й думати, але хіть-нехіть сплигнув з коня. Король сів у сідло й зразу сягнув рукою до пістолів. Курок у одного був зведений.

— Гаваре, — сказав король, — я знаю, що ти хочеш мене вбити. А тепер я можу вбити тебе, якщо захочу. — І вистрелив угору.

— Величносте, — відповів підісланий убивця. — Ваша великодушність відома всім, і ви не відберете в мене коня, вартого шістсот ліврів.

Короля Наваррського про це вже повідомили, як і про те, що кінь мав бути платою за його вбивство. Тому він завернув коня і чвалом погнав його до Гонто, а там віддав своєму офіцерові, наказавши якось без галасу спекатися того негідника. Гаваре згодом повернувся в лоно католицької церкви. Тоді, коли за доброго коня хотів убити короля Наваррського, він належав до протестантської,— а насправді не був ні сим ні тим. Він просто був із певної породи людей: ті люди ненавидять Анрі, й квит. Анрі вже відчуває ту ненависть, і кара дедалі більше здаватиметься йому марною. Бо вбивці з'являтимуться все нові й нові.

Це був тільки перший.

Фама

Другий не забарився, і то був іспанець; сушити голову, звідки він прибув, не довелося. Він був зизоокий, мав широченні ніздрі й напухле чоло — одно слово, аж ніяк не красень. Цей Лоро, як він себе назвав, пропонував здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю — під таким приводом він хотів дістатися ближче до короля, та нічого в нього не вийшло. Ті самі дворяни, що оборонили короля Наваррського від Гаваре, привели іспанця у відкриту галерею, що оперізує Неракський замок, а там поставили його під стіну й самі утворили живий бар'єр, через який Лоро мусив говорити з королем. Нічого путнього сказати він не зміг, тільки якісь облудні вигадки, і другого дня так само, а тому його розстріляли. Нелегко впоратися з тим, кого підносить угору сама доля, а вона вже навіть показувала мигцем своє обличчя. Обидва замахи на життя Анрі краще ніж будь-що довели, що він починає робитись неабиякою силою.

Він поки що обмежував себе, лишався на власній землі, але її всю перекопав копитами свого коня, поки кожна грудка стала належати йому й давати йому плід. Міста були здобуті й скорені одне по одному, людей він теж неухильно завойовував — не силою, бо штурмом слід брати тільки мури, а нe людей. Вони приступніші для виявів приязні — надто тоді, коли вже чекали, що їх повісять. Тоді до них доходить заклик бути розважними й людяними— а це ж і є мета істинної віри. Спочатку вони воліли вішатись самі, та врешті більшість зрозуміла, в чому їхнє справжнє добро, — хай навіть ненадовго, на якихось кілька поколінь, але зрозуміла.

Новий намісник губернатора Гієнні не був йому ворогом, він уже не міг собі такого дозволити. А Дамвіль, губернатор сусідньої провінції Лангедоку, був друг Анрі. Непохитно стояла над океаном, посередині довгого узбережжя, фортеця Ла-Рошель. Від неї навскоси на південь тяглась межова лінія: південніше від тієї лінії більшість населення була за короля Наваррського. Ці люди, правда, покладали на нього дуже різні надії, але їх була велика сила.

Найпростіші з-поміж них називали його просто noust Henric, та й годі, але вкладали в ці слова дуже багато: його щоденні зусилля й турботи в них перед очима протягом кількох років, і те, на що він витрачав гроші, й те, за що він підносив зброю, і саму його постать — вершника в камзолі з рубчастого оксамиту, і щоки, засмаглі, як у них, і погляд, лагідний, але твердий, і коротеньку борідку. Коли він проїздив повз них, вони почували, що їм живеться безпечніше: мир у країні, завжди такий хисткий, тепер укріпився по-справжньому. Інші — вчені чи бодай більш тямущі — часто розмовляли між собою про те, яка в короля Наваррського вдача. І вже тоді починали казати, що розум у нього швидкий, що поводиться він просто знаменито і прямує до своєї мети з великою мужністю. З такого тіста ліпляться найбільші державці, запевняли вони один одного, — і кожен сам був щиро в цьому переконаний, хоча й не без сприяння канцелярії королівства Наваррського.

Нею керував Морней, і в посланнях, які він розсилав по країні, він твердив, що всі добрі французи тепер з надією дивляться на його короля. Насправді багато їх починали так дивитися на нього тільки під впливом тих послань — і не лише у Франції, а й за кордоном, бо Морней засилав своє писання й до Англії. З нього Єлизавета і її двір, звичайно, дізнались чимало сприятливого про Анрі Наваррського. Як послухати Морнея, від теперішнього короля Франції небагато можна було сподіватись, та й від його брата, що й досі домагався королевиної руки й якраз гостював у неї. Морней навіть сам туди їздив, він один зробив більше за всю свою партію й розладнав шлюб Двоносого з англійською королевою — лише тим, що правдиво схарактеризував вертуна. Дипломатія не повинна допускати до непорозумінь. Коли вона добра, то тримається правди.

Ще одна думка розходилась по країні: спочатку в тій околиці, де вона зародилася, потім далі й далі. Її нібито висловив у розмові з іншим гуманістом новий мер міста Бордо: «Дедалі виразніше видно, що всі оці релігійні війни служать тільки тому, щоб розірвати Францію на частини».

Минулися вже ті часи, коли пан Мішель де Монтень говорив про це з Анрі Наваррським у якнайбільшій таємниці. Тепер він висловлював цю думку на весь голос і не тільки в книгозбірні свого невеличкого замку чи в ратуші міста Бордо, що обрало його своїм мером при якнайдіяльнішій підтримці губернатора. Він викладав її й письмово. З кімнатки у вежі його замку вийшла написана там книжка[137], і всі гуманісти королівства, читаючи її, утверджувались у переконанні, що поміркованість потрібна, а сумніви корисні. І перше, й друге було їм властиве, проте виявилось би згубним, якби гуманісти навчились тільки думати, а не їздити верхи й рубати мечем. Але так воно не було. Навіть Монтень пробув трохи у війську, незважаючи на свої незграбні руки; навіть він скуштував воєнного ремесла, бо розумів, що не можна віддавати його цілком у руки безголових людей. Треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства й страхіття. Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства. Насильство їх вабить, бо вони тільки до нього й здатні. Погляньте, в якому стані наше королівство! Воно дичавіє, воно робиться болотом із крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемось за мечі. Та ми про це подбаємо. Будьте певні, ми й на коней сядемо, й за мечі візьмемось! А над нашими головами, на найнижчій хмарі, з нами мандруватимуть по всій країні й Ісус із Назарета, й декотрі з еллінських божеств.

Пан Мішель де Монтень, знаючи собі ціну, посланцем передав королю Наваррському свою книжку, оправлену в шкіру, з витисненим на оправі власним гербом — щоправда, тільки на задній палітурці. На передній красувався герб Наварри, і в такому порядку був глибокий зміст, це означало: «Фама на мить зробила нас рівними, але я, ваша величносте, пропускаю вас уперед».

Той гордий дарунок промовляв і ще більше. Книжку надруковано в Бордо, звідки судна пливуть крізь бурі й штиль аж до далеких островів. А ця книжка, можливо, врешті-решт запливе навіть далі — крізь далину сторіч аж у безсмертя. І поперед неї, величносте, напевне летітиме ваше ім'я. Я щиро бажаю і одного, й другого, бо я ваш сподвижник і так самісінько, як ви, боротьбою й заслугами утверджую як окрема особа природжене право людини. Ваша величносте, мало хто так залежить від Фами, як ви і я. Той, хто хоче написати твір, що має жити довго, або сподівається догодити людським смакам ділами, не повинен зневажати слави.

Одне речення в книжці було підкреслене пером:

«Ті діла, що виходять за межі звичайного, можуть бути витлумачені вельми негарно, бо наш смак обурюється надміру високим, та й низькому ми теж опираємося завдяки нашому смакові».

Прощання з Марго

Для Марго настала найсмутніша пора, хоч вона, побачивши, як насувається лихо, робила все, що могла, аби тільки його відвернути. Дуже довго вона нічого не помічала: в Нераку вона звикла до щастя й не чекала вже ніяких змін. Спочатку, коли панна Ребур донесла їй, що у Анрі справді почався роман із Фосезою, вона не хотіла повірити. Адже Фосеза була «донечкою» і для Марго, й для Анрі — соромливе невеличке дівча, втілена відданість. А Ребур згоряла від заздрощів до кожної, на яку зверне увагу Анрі, бо вона, Ребур, зразу сама йому сподобалась, але потім захворіла й проґавила слушну нагоду.

Тепер вона, щоб помститися, викрала рахунки аптекаря Лалана й показала своїй королеві. В тих рахунках значилося: «Для короля, коли він був у кімнаті в королевиних дівчат, дві коробки марципанів. Після балу — по склянці цукрової води й по коробці марципанів для королевиних дівчат». Досі це стосувалося всіх фрейлін, але далі пішло тільки про Фосезу: «Для панни Фосези фунт солодощів — сорок су. Для неї ж таки — цукерки, трояндове варення, фруктові сиропи, марципани», — все для самої Фосези.

— Вона ж зіпсує собі шлунок, — мовила Марго стурбовано: нехай ця заздрісна Ребур не розказує всім, ніби королеву гризуть ревнощі. Та Ребур приберегла найгірше насамкінець. Останній рахунок був такий: «Подано для короля в кімнату панни Фосези один і три чверті фунта марципанів та чотири унції фруктового сиропу — два екю три ліври».

З цих точних аптекарських записів бідолашна Марго зрозуміла все. Але, добре володіючи своїм обличчям, вона не показала ляку перед заздрісною Ребур, а з провинницею Фосезою повелася ще ласкавіше і, як і раніш, попросила її зробити послугу королю:

— Фосезо, донечко, поклич до мене мого коханого владаря! Скажи йому, що я маю для нього новини про мого брата, короля Франції. Мабуть, і тобі цікаво? Моєму братові приснився поганий сон, і мати мені все описала. Йому снилося, ніби його роздирали хижі звірі, леви й тигри, і він прокинувся весь мокрий від поту. А тоді звелів повбивати всіх звірів у луврському звіринці. Іди розкажи про це нашому панові й скажи, що я довідалася ще багато всякої всячини.

Марго навмисне казала «нашому панові» — хай Фосеза думає, ніби вона ні про що не здогадується, ні за що не злоститься й нічого не має проти невинної ролі «донечки». Та Фосеза не повернулась від Анрі, а залишилась у нього, а що вона й дорученого йому не переказала, він того дня зовсім не приходив до Марго. В такий спосіб дівчина в усьому зізналась і відтоді почала уникати королеви, вробилась норовлива, зухвала, намагалась підбурювати короля проти неї. А Марго, думаючи про свої щасливі літа й не бажаючи, щоб вони минули, остерігалася зробити щось непоправне. Вона мала надію, що Фосеза раніше чи пізніше набридне її коханому владареві, як набридали йому всі інші. А тим часом силкувалась розважити й зацікавити його новими звістками з Лувру. Він і сам діставав деякі через свого Роні, що мав при паризькому дворі двох братів. Подружжя сходилося, щоб обмінюватись новинами й порівнювати їх; тепер це було найзначніше, що лишилось у обох спільного.

— Король Франції вигадує все нові й нові податки на утримання своїх любчиків, — починало одне. Друге притакувало: — В народі його вже інакше й не називають, як тираном. — І далі, перебиваючи одне одного: — По-доброму це не скінчиться. Тому любчикові, що тепер зветься Жуайоз[138], він віддав королевину сестру за дружину й ціле герцогство; дворянство йому цього не пробачить. І народ, знов же, ніколи не забуде, що такий пройдисвіт на своє весілля, оплачене з народної кишені, міг убратися розкішно, як сам король. У Франції ще не бачено такого марнотратства. Сімнадцять днів тривав весільний бенкет — і все коштом податків; маскаради, турніри, а на Сені позолочені барки з голими поганами: якраз доречне видовище для народу, що йому слід якомога менше нагадувати про його тягар.

— А ще краще — той тягар полегшувати, — додав Анрі.— Наточити собі вина з барильця — це дорого не коштує: дешевше, ніж точити кров з людей.

Випещена принцеса Валуа, колись славлена й оспівувана за майже безсоромну пишноту уборів, у яких вона виступала під час процесій, скромно схиляла голову. Тепер вона й не мріяла про те, щоб піднестися вище свого нинішнього становища провінційної монархині. Своєму коханому владареві вона зичила більшого, бо давно вже була згодна з ним щодо його призначення, — тільки воліла, щоб воно здійснилося чимпізніше. Адже в її брата короля, якого вона не любила, ще міг народитися спадкоємець — і тоді їхній рід не вимре. Часто Марго поділяла почуття брата, а не Анрі, і розуміла, чому він такий щедрий і ласкавий до тих любчиків, мов до рідних дітей, хоч то були всього лише дрібні шкодливі авантюрники. Йому просто хотілося вбачати в них своїх дітей, хотілося, щоб вони справді стали його дітьми, — тоді б він не був зовсім самотній серед хижих звірів, що роздирали його в снах. Так, Марго часом розуміла брата — в ті хвилини, коли сиділа сама, поринувши в роздуми. Ось тепер він і брата того Жуайоза зробив герцогом і одружив з другою сестрою королеви. Він навіть не виплачує вже платні війську й каже: «Я візьмусь за розум, аж як поодружую всіх своїх дітей». «Його дітей?» — думала Марго. Довго сиділа вона й зітхала, втупивши очі в полум'я свічок, і не помічала, як легкий протяг перегортав сторінки її книжки.

Якось вона отримала звістки, що дуже її схвилювали, і зразу послала по Анрі; але того не було, він кудись поїхав. Замість нього прийшла Фосеза — помарніла, бліда, обличчя видовжене, настрій кислий. «Скоро між ними все скінчиться», — майнула у Марго думка; але в ту мить їй дужче за все хотілося поділитись прикрощами з кимось, хай навіть із цією дівчиною, що пригорталася до його грудей, як колись пригорталась вона.

— Фосезо! — вигукнула бідолашна Марго й розчулено обняла дівчину — вже не високовчена дама, не принцеса, а просто жінка, що шукає розради. — Фосезо, це ж якась комедія, страхітна комедія: мого брата, короля Франції, хочуть ув'язнити в монастирі, бо в нього з королевою немає дітей. Та він і сам уже вбирається, як чернець, поскидав плюмажі й банти, відіслав геть любчиків і ходив на прощу з королевою, щоб вона зцілилась від неплідності й народила йому дофіна. В нього потім усі ноги були в пухирях, проте королева так і лишилась неплідною. Аж сміх бере… І справді, чи не смішно: не спромогтись на таку просту річ — народити дитину! Це ж посміховище для цілого двору: всі глузливо поглядають на королеву, на її живіт. А короля аж позіхи беруть від марних зусиль стати батьком, і за ним позіхають усі. От веселий двір, ха-ха-ха!

Силуючи себе засміятися, Марго ковзнула руками по Фосезиному тілу, і цей випадковий доторк відкрив їй те, що вона помітила б раніше, якби хотіла помітити. «Інша, чужа народить дитину від Анрі. А я — ні, я не спромоглась на таку просту річ. Я глузую не з короля й королеви, а зі свого власного нещастя!» Вона мацала дівчині живіт, аж поки та розсердилась.

— Що це ви надумали, пані! — засичала Фосеза. — Я поскаржусь королю, що ви мене мучите!

— Донечко, не сердься, хіба ж я могла б завдати болю його дитині!

— Ви, пані, ще й ображаєте мене! — Колись таке лагідне дівча тепер задихалось від гніву; в Фосези аж посиніла шия. — Якби король не поїхав кудись, він би зразу підтвердив, що ви на мене зводите наклеп. Усі на мене набріхують, пані, а ви мене незлюбили й хочете згубити! — заверещала вона, перевівши дух. А Марго відповіла ще тихіше:

— Не кричи, донечко, а то всі почують. Нащо це? Довірся мені. Я ж тобі добра зичу, як рідна мати. Ми могли б удвох кудись поїхати, і я б тобі сама допомогла в усьому.

— Ви хочете відібрати мені життя, пані! Те, що ви думаєте, — неправда!

— Та послухай же мене. Ми скажемо, ніби втікаємо від чуми, бо вона справді з'явилася тут недалеко в одному домі, і той дім належить королю.

— Король! — вереснула розлючена Фосеза, почувши цокіт підків, кинулась до дверей і трохи не впала, спіткнувшись. Королева підхопила її, щоб чого не сталося дитині. А незабаром увійшов сам Анрі, видимо сердитий на бідолашну Марго. Хоч як докладно пояснювала вона йому, що сталося насправді, він не вірив. Він вірив дурненькій малій брехусі. І Марго вперше виразно усвідомила, що її щастю настав кінець. Вона втратила віру в себе, ту горду віру, що не покидала її весь час, поки вона жила при наваррському дворі. А втративши певність щодо майбутнього, вона зразу відкинула й стриманість і попустила повіддя своїй жадібній до насолод вдачі, як робила колись у Луврі.

Трохи перегодом до Нерака прибув для переговорів її улюблений брат д'Анжу — раніше д'Алансон, — а з ним його красень стайничий. Ледве-но Марго побачила цього дворянина, як він заволодів усіма її думками. Перед братом вона не стала прикидатись. Якби вона була чоловіком, та ще таким бридким, як він, то з неї, певне, вийшов би такий самий вертун, як із нього, і вона могла б розтринькувати своє життя все відразу, а не частинами.

— Такого красеня, як Шанвалон, не бачили з античних часів, — запевняла Марго.

— Ну, то відріж йому голову, — порадив брат. — Звели її набальзамувати, оздобити самоцвітами й вози її з собою повсюди: це найпевніше діло, як ти сама з досвіду знаєш, сестричко.

— Він — сонце моєї душі! Єдине сонце! Моє щастя, мій Нарцис[139], він для мене дорожчий від усього на світі!

— Я перекажу йому кожне твоє слово, — пообіцяв брат, ще й вельми охоче. — Хай це буде наука твоєму рогоносцеві Наваррі. Він посварив зі мною англійку, а вона ж сама щоранку приносила мені шоколад. Називала мене своїм італійчиком і все намагалась помацати, чи немає в мене прихованого горба. Ха-ха-ха!

Сміявся він так само, як його вродлива сестра, — м'яко й співуче, ніби звучала басова струна на скрипці. На жаль, у тих гарних звуках вчувалося щось моторошне, бо виходили вони з занадто миршавого тіла.

— Мені здається, що скоро одній королеві вкрай набридне її двір і я знов побачу її в Парижі,— сказав він згодом, уже прощаючись, і поїхав разом із незрівнянною античною дивовижею, що служила в нього стайничим. А Марго подалась на води, і супроводили її тільки фрейліни та придворні, але не Анрі. Він повіз Фосезу на інші води. Перед тим він наполегливо домагався, щоб обидві жінки поїхали в одне місце. Він сподівався, що любов до нього помирить їх, — і цієї помилки обидві не могли йому пробачити, хоч у ній нема нічого незвичайного. Власне, на цю помилку штовхнуло його жалісливе серце, бо він бачив, що бідолашна Марго часто плаче. Плакала вона, звичайно, через те, що Фосеза народить дитину, а вона ні, плакала за собою, за своїм щастям, утраченим через неплідність. Смутив її і неспокій серця, що знову заволодів нею, вкинув у нову любовну пригоду. Але й услід тій пригоді, вслід античному красеневі посилала вона свої сльози, і це трохи втішало її: принаймні цього болю вона сама завдала собі, а не інші, не пережите приниження.

«Якби ти знав! — із мукою в серці думала Марго, коли Анрі напосідався на неї, щоб вона поїхала на води разом з ним і Фосезою. — Якби ти знав, що я тебе ненавиджу, а люблю тільки мого Нарциса!» То була неправда: тоді Марго ще зовсім не почувала ненависті до Анрі; та толи силуєш себе до цього, то врешті-решт можеш і справді зненавидіти, хоч спочатку сам у те не віриш. Анрі довелось вибирати, і вибір його спинився на коханій, а не на найщирішій приятельці. Він повіз Фосезу в гори на півночі від По, в О-Шод — відлюдне містечко, куди нелегко добратись. Дорога туди вела через одне з найнебезнечніших місць у цілих Піренеях, прозване Дірою, — а особливо важко було везти туди жінку в такому стані, як Фосеза.

Саме тоді про все дізналась і заздрісна панна Ребур — доти вона вірила, що в Фосези справді болить живіт, бо та об'їдалася солодощами. Але вона не сказала про своє відкриття нікому й користалась ним тільки для того, щоб залякувати ненависну королеву коханку, коли вони лишались удвох. Нічого кращого бідолашна Марго не могла й бажати. Якраз тому вона й вирядила Ребур з Анрі та Фосезою і могла в думках тішитись хоч цією однією помстою, коли, самотня й покинута, купалася в цілющих джерелах Баньєра. Це містечко лежить уже в рівниннішій місцевості, в краю Бігорі, а не в гугенотському Беарні,— адже Марго заприсяглася, що там і ноги її не буде, коли її так тяжко образили в По через католицьку обідню.

Бідолашна Марго, покинувши свій почет, блукала лісами, а маючи при собі кинджал для оборони, надряпувала ним на скелях різні слова. Спочатку то було ім'я втраченого античного красеня, її Нарциса, — вона навіть накреслила поруч імені його прекрасну постать. І плакала до знемоги, поки не могла вже бачити крізь сльози, що вона малює. А втерши очі, прочитала останні написані літери, і з них склалось: «Анрі». Тоді бідна Марго розлютилась і поставила після нього хрест. А потім заридала ще тяжче.

В О-Шоді тим часом жадібно упивалися природою та її чудодійними силами. Особливо корисні тамтешні води для вагітних жінок: досить полежати в гарячому джерелі, і пологи напевне будуть легкі. А з другого боку, вони добре заліковують усякі рани й помагають від болів, спричинених частими ночівлями просто неба на вогкій землі та іншими невигодами воєнного життя. І обоє, Фосеза й Анрі, не виходили з води цілі години. Самі джерела до приїзду короля понакривано куренями з зеленого гілля — за роботу заплатили по шість ліврів. У кожному курені купався хворий офіцер чи ще якийсь гість, і Анрі сплачував усі їхні витрати, аби тільки вони рознесли по світу славу про піренейські джерела. Поети, такі як дю Барта, складали про них вірші й теж діставали винагороду. А тому сюди, незважаючи на всі дорожні небезпеки, наїхало багато людей, і король Наваррський весь час був оточений товариством. Сестра, що під час його відсутності правила краєм з По, часто посилала до нього з доповідями гінців на мулах. Похитуючись, тюпали крутими стежками вгору й мули, нав'ючені бурдюками з вином. Діяльна метушня, товариські веселощі оживили високогір'я.

А Марго там, унизу, жила в затишному місті Баньєрі, де добре збереглися стародавні терми: там купались і пили цілющу воду ще дами й панове античності. Всі найкращі будинки в місті позаймав почет королеви Наваррської, і коло неї завжди юрмились напахчені придворні, обсипаючи її лестощами. Але вона невідчепно думала про те, що десь там у горах її коханий владар віддає всі зусилля, всю увагу, все терпіння іншій — Фосезі, яка носить у своєму лоні його сина. Неплідну Марго покинуто. Подбай сама, щоб ці води нарешті зцілили твою неплідність. А доти твій коханий і ненависний владар лишатиметься з іншою, тією, що вже носить у лоні його дитя!

Коли вона пила гарячу воду баньєрських джерел і лягала в неї, тоді їй здавалося, наче вона п'є небуття й лежить у кам'яній келії, мов померла. І вона вимагала, щоб крізь відчинені двері до неї долинав з побіленої галереї гучний, веселий гомін. Вона хотіла слухати вірші і власний повнозвучний голос. Але що вона слухала і впивала в себе щодня ще жадібніше, ніж цілющу воду, так це святу обідню, слова розради з священикових уст і молитву про дарування їй дитини. «Вона в мене буде, я відчуваю, мені її вже провіщено. Я понесу в своєму лоні його сина: тоді він не відштовхне мене і не візьме за дружину Фосезу. Я не повинна його ненавидіти. Він буде королем Франції, а я його королевою, і дофін народиться в мене. Щастя досягнуто, настав спокій. Не марне було наше велике кохання, не марна кривава провина, не марно ми стільки пережили. Спокій, спокій — і щастя!»

Коли бідолашна Марго повернулась у Нерак, вона твердо вірила, що вже готова до своєї місії. Та ось одного ранку її коханий владар відгорнув запону коло її ліжка; злякано й збентежено він попросив її допомогти Фосезі. Нехай вона йому пробачить, що досі він усе від неї приховував. На це вона почала: все, що прийде від нього… — і не змогла докінчити. Одначе пішла в кімнату до породіллі, спершу відіславши всіх, бо Фосеза до останку дурила інших, — і там Марго, знайшовши в собі християнську покору, допомогла їй привести на світ дівчинку. Отже, не сина — небезпека минулась, Фосеза ніколи не займе її місця. І коли Марго вибиралась до Парижа, Анрі навіть дозволив їй забрати відставну коханку з собою. То був зручний кінець і для нього, й він відчув полегкість.

А для Марго це означало ще більше. Вона поїхала насамперед заради власної гідності, бо хоч би вона й не була сестрою французького короля, яка зі своїх висот спустилась до Анрі й урешті навіть навчилася задля нього покори, — все ж таки вона була жінка. Правда, вона так і не завагітніла й уже не мала надії народити сина, як не мала й надії знайти спокій. По суті, вона поїхала, щоб між нею і її коханим владарем не спалахнула війна, поки вони ще разом, і не охопила їх ненависть, поки їхні ліжка стоять поряд. Спочатку її не спонукало ніщо інше; але, певна річ, її відразу почали використовувати для звичайних планів, як приманити короля Наваррського до паризького двору — немовби небезпеки того двору були відомі їй гірше, ніж йому. А проте вона заперечувала всі ті небезпеки й у своїх листах зображувала його ворогів уже зовсім не страшними: Гіз, мовляв, постарів, а його брата Майєнна аж розпирає від жиру. І навіщо робила це бідолашна Марго?

Вона писала: «Якби ви були тут, усі набивались би вам із поміччю. За тиждень ви б здобули більше друзів, ніж там у вас на півдні за все життя». І так вона писала тому, що бажала цього, бо все ж таки пишалася своїм владарем. Може, це була навіть правда — чи принаймні один бік правди. Але другим боком лишалося те, що Гізи ненавиділи її владаря, а її коронований брат його не любив. І коли Карл Дев'ятий не зміг відвернути Варфоломіївської ночі, то чому міг перешкодити його наступник на троні? Адже він був зовсім безсилий; такого несталого, розгубленого, зацькованого, самотнього короля ще світ не бачив. Та й панове з Лотарінгського дому насправді виглядали не так, як змальовувала їх Марго. Париж був повний їхньої кінноти; вони призначали на посади, вони збирали податки, вони мали владу — вони, а не король. Якби Анрі з'явився до того душогубського кубла, так добре йому знайомого, то король Франції, може, й справді привітав би його як свого рятівника, але Гізи? Адже цей Наварра, як вони цілком недвозначно сповіщали короля Іспанії, був єдиний, хто ще стояв їм на заваді: то що б вони з ним зробили? Той, хто майже досяг трону, вже не вбиватиме власноручно. Таке було за часів адмірала Коліньї. А тепер Гіз зі своєю Лігою міг, коли йому завгодно, викликати народне заворушення, і під час того заворушення, ніби випадково, загинув би й Наварра.

У Нераку щодо цього не мали сумніву; таємна рада все зважила, а Морней. виклав письмово. І тепер, читаючи листи бідолашної Марго, Анрі вбачав у них зраду — не міг не вбачати; та це почасти й була зрада. І все ж Марго щиро, всім серцем бажала своєму владареві величі. Але їй уже нема на що сподіватись, тому вона сама псує й знецінює власні заслуги, і Анрі вже не визнає їх.

На її двозначні умовляння приїхати він відповів відвертою образою. Він зажадав, щоб вона не відсилала геть Фосези, а весь час тримала її при собі, і таким чином навмисне урвав приязні взаємини. Правду кажучи, тоді він уже не думав про Фосезу. Його тим часом полонила й ущасливлювала інша жінка. Цього разу то була не хвилинна ніжність і тим більше не жагуча пристрасть, темна, мов доля або кров. Коли Анрі спізнався ближче з цією бордоською дамою, йому сподобалось її прибране ім'я — Корізанда: воно робило її якимсь вишуканим створінням, постаттю з романтичних віршів. Його вразив її фантастичний почет: блазень-карлик, височезний мавр, папуги, мавпи тощо — в такому товаристві вона ходила до обідні. Графиня де Грамон[140] була розумна, дуже красномовна, а головне — багата. Похвалитись визначною вродою вона не могла, одначе мала напрочуд білу шкіру. Вона ще змалку приятелювала з його сестрою, тому Анрі траплялось бачити її й раніше. І ось раптом — палке кохання, чи принаймні так йому здавалося.

Безперечно, з першого дня ця жінка любила Анрі дужче, ніж він її. Вона й раніше потай мріяла про нього і отой химерний почет придумала собі тільки на те, щоб привернути його увагу. Він увижався їй ночами, відколи Фама просурмила його ім'я, і вона твердо вирішила, що стане його музою. Муза великого державця й воїна за свої гроші споряджатиме для нього полки, а після боїв, після перемог його чекатимуть обійми її білих рук. А головне — вона спонукатиме його без кінця писати листи, і завдяки їй він зробиться незрівнянним письменником. І так триватиме цілі роки, поки не вишумує його шанолюбство. А тоді все скінчиться ще й через те, що музине обличчя вже не буде, сліпучо-біле, воно вкриється червоними плямами. Вона, як і інші до неї, буде розчарована й ображена, дарма що виконає свою місію, яку сама собі обрала подібно до імені Корізанда.

А з Марго все, все не так. Він не пише їй гарних, вишуканих листів. Вона з ним, поки з ним її тіло. Вона не може злитися з ним навіки — жодна цього не зможе; але вона поклала печать на всю його молодість і чаром своїм, і прокляттям; а й одне, й друге невідривне від життя — не те що витончені музи. Вона не споряджатиме полків для свого єдиного коханого владаря; навпаки, вона посилатиме військо проти нього. Бо вона остання в роду, бездітна, і їй судились марні намагання спинити його на шляху до трону. Навіть із Гізовою, чи то дияволовою Лігою вона ще увійде наостанці в спілку проти власного дому, з самої ненависті до свого коханого владаря. Коли помре її брат-вертун, вона почне замість нього метатись по країні — так поводяться, коли валиться дах лад головою. Переслідувана ненавистю свого брата короля, вона врешті просто зникне, самотня жінка, така самотня, що вже нездатна й шкодити, — просто зникне. Ох, Марго!

Тепер вона ще в Луврі й хоче заманити туди Анрі, описуючи йому придворні свята. Звичайно, вона знає, що в нього вже нова коханка; про це вона не згадує, але мститься. Незрівнянний Нарцис, на жаль, одружується, але вона дуже скоро знаходить йому заміну, і не одну. Її коронований брат на придворному балу привселюдно кидає їй в обличчя імена всіх її полюбовників. Другою дня їй доводиться від'їхати, зганьбленій, усіма покинутій; мало того — в дорозі, коли вона верталась на південь, її несподівано зупинили королівські офіцери й обшукали, мов злодійку. І хто ж виїздить їй назустріч, хто забира її до свого замку, показується з нею у вікні? Хто ласкавий з Марго, хто без слів обіймає її, щоб вона знала: є на світі такий, що страждає з нею й терпить її сором?

Увечері вона сиділа поруч Анрі, і той заохочував своїх придворних розважати її, аби лиш самому говорити менше — особливо з нею. Їй би не стало голосу, бо вона нечутно плакала. То були сльози радості — від того, що він такий добрий. До них домішувались і сльози злості на власне безсилля. «Він кохає, і цього разу по-справжньому! Всім я стою на заваді, і отій його коханці з таким сміховинним ім'ям — вона ще надумає отруїти мене, — а через неї й йому. Що мені з того, що він добрий? Мене тут уже немає».

Саме в цю мить він намацав під столом її руку й стиснув. Спочатку вона злякалась. Під гнітом своїх страхів вона вже подумала: «Це прощання з Марго!» Потім злякалась удруге — тепер від радості, бо це ще не прощання, найстрашніше поки що відсунулось. Кров приливає їй до серця; вона хутенько, крадькома нахиляється до його руки й цілує її. А потім, навпаки, випростується й сидить дуже прямо, не плаче, ні на кого не дивиться — вона вже заздалегідь почала віддалятися звідси, почуває це сама, хоче покликати себе назад, але вороття немає, Марго! Невже більш ніколи? Повернись, якщо можеш! Не можеш? Мусиш згаснути, мусиш зникнути? Марго!

Похорон

Останній король з дому Валуа любив танцювати й часто танцював на самоті, для себе, по-дитячому, але з похмурим обличчям — інакше він уже не міг. Часом, несподівано надумавшись, він відкладав ретельно переписаного начисто указа й скидав з пліч хутряну мантію. Білий шовковий камзол, тонкий стан, недорозвинена, хлопчача постать — таким він бачив себе в дзеркалі, яке слуги навмисно ставили в його кабінеті. Далека музика пригравала йому до танцю, і король у тихому покої походжав туди й сюди, робив вишукані па, прибирав пози й виконував фігури, сповнені невимовної грації. Примруженими очима він стежив у дзеркалі за собою, мов за кимсь іншим. То був не він. На жаль, він не почував себе веселим танцюристом, у якого легко на серці, бо небо до нього ласкаве і в нього нема спогадів. А його, Анрі Валуа, вони не покидали ні на хвилину; тільки вимріяна постать у дзеркалі їх не мала, як не мала й голови, бо її зрізала рама. А його голова, круг якої витали чорнуваті духи, вже думала про смерть.

Його менший брат Франсуа безнадійно захворів: у нього виступала крізь шкіру кров, як колись у їхнього старшого брата Карла. У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили[141] — марно, як робив і раніше, — а тепер лежав і вмирав. Король був бездітний і вже не мав надії породити дофіна, бо ніщо не помогло — ні королевине лікування на водах, ні ходіння на прощу, коли він до пухирів постирав ноги, ні ревні молитви всього двору в соборі Нотр-Дам. Усе, що можна, було зроблено; страх, постійний неспокій і муки непевності начебто мали вже залишитися позаду для того, хто самотньо простує до свого кінця. Одначе з непоправною бездітністю, з найвищим вироком, за яким рід мусить вимерти, не так легко остаточно змиритись — таке Валуа не до снаги. Його рід панував у країні двісті років, і ось на ньому це панування має скінчитись. Лиш іноді йому здається, що жертву вже принесено; неухильно, без ілюзій спрямовує він свої думки на останню годину, намагаючись звикнути до жаху перед нею й сподіваючись, що той жах врешті-решт притупиться і смерть стане зовсім не страшна. Бо чому це, врешті, для короля, хай навіть для останнього нащадка могутньої й славної династії, вона повинна бути страшніша, ніж для звичайної, слабкої людини?

І ось, намагаючись досягти цього, король танцював на самоті, або цілими годинами підкидав і ловив у мисочку м'ячик, або на блакитній стрічці вішав собі на шию кошика з цуценятами. Цуценята повзали в кошику й скімлили: вони жили, жили за нього, а йому можна було й не ворушитись. Коли його сповістили про братову смерть, він і сам застиг, наче мрець, і довго не прокидався з того заціпеніння, не озивався й словом. Ті, хто приніс звістку, теж мов поніміли перед ним, і їм хотілося штрикнути його пальцем.

Двір сподівався, що він знову почне вдавати ченця, співатиме в хорі з братією під золотими панікадилами й курильницями, ескізи яких він малював сам, тужливо прагнучи хоч би щось створити. Та ні, він улаштував похорон, схожий на розкішне весілля. В тому похороні мусив брати участь і народ — і, звісно, народ-таки оплатив його не дешевше, ніж весілля королівських любчиків. У жалобному проводі йшло все духівництво — і ті священики, що виголошували з амвонів проповіді проти короля. За ними дворяни з небіжчикового почту несли труну, а за труною виступав король — єдиний з усього свого роду, який уже весь спочивав у домовинах. Люди чудувалися: Валуа поводився так, наче хотів показати всім, який він лишився самотній — лишився назавжди. Всі вулиці позавішувані чорним, а він іде в проводі сам, без своєї неплідної королеви, окремо від усіх інших, чужих йому. Перед ним похитувалась труна його останнього брата, вкрита знаменами, здобутими в походах, що дали небіжчикові сумнівну славу, і не один з тих походів був спрямований проти брата-короля. А цей брат бажав його смерті, і ось тепер, коли бажання здійснилось, він ішов y проводі самотній, між домовиною й чужими йому людьми.

В королівському почті перед вели фаворити Жуайоз і Епернон[142] — король зробив їх герцогами й дав їм за дружин королевиних сестер. А зразу за ними йшли вороги, що проти його волі збиралися посісти після нього трон, — Гізи.

Вони виступали ще пишніше, ніж сам король, почет їхній був численніший, коні, яких вели на поводі, куди кращі. І самі вони бундючилися своєю могутністю. Риси обличчя герцога Гіза за останні роки зробилися суворі. Він уже не сяяв, як колись, ясною вродою на простий народ і шановних городян, цей герой, що ним марили їхні дружини й дочки. Йому було вже непотрібно ні знаджувати, ні підкуповувати. Тепер він міг наказувати. Ні міщан, ні селян ніхто вже не вмовляв подавати голос за Лігу; хто не вступить до неї й не заприсягнеться в сліпому послухові її вождеві, той пропащий. Виконуй для нього трудову повинність і військовий обов'язок! Плати йому податки і, хоч у тебе на ногах пороздималися жили, вистоюй цілий день з ранку до вечора щоразу, коли йому заманеться скликати збори своїх прибічників! А ні, то прощайся з роботою, прощайся з покупцями чи замовцями, тебе всі зречуться, і тільки шпиг та зрадник ще цікавитимуться тобою, щоб тебе продати. А потім — хто вгледить твій труп, обмине його далеченько.

Душогубська таємна спілка невтримно розростається, вона навалилась на державу й висмоктує з неї все, а законність так самісінько здається безсилою, як оцей король, що йде під балдахіном на похороні свого останнього брата. Сьогодні половина жалобного проводу — духівництво, військові, придворні, шановні городяни й простий народ, — усі розмовляють про те, хто буде його наступником, наче це ховають його самого. Завтра його любчики перекинуться до Гізів. Ліга зживатиме його зі світу живцем, заганятиме в останній куточок, де його хтось уб'є. Він, по суті, багато знає наперед, проте силує себе йти, гордо випроставшись, під балдахіном із золотої парчі й слухає те, що кажеться не для нього: як вони вже ділять між собою провінції, як жадають для себе посад, грошей, військової сили. Власне, він нічого не чує, бо відстань між ним і рештою надто велика; він тільки відчуває. Все нутро його аж тремтить від передчуттів, схожих на якісь шелести. Король заплющує очі, і йому починає здаватись, ніби він блукає вночі сповненим небезпек лісом. Хто оборонить його? Аж раптом він, здригнувшись, підводить голову: провід наче на щось наштовхнувся. На паперті церкви гурт якихось бешкетників горлає: «Валуа! Здохни!» Це для нього не новина: тих бешкетників намовили, їм заплатили, і він знає хто. Втручається сторожа, крикуни тікають, штовханина, процесія змішалась. Балдахін падає, помалу валиться на короля, той зразу згинає спину під його вагою, потім стає на одно коліно, на обоє, а врешті лягає чолом на брук.

Коли він випростався й повернувся до тями, то побачив, що Гізи обступили його, захищаючи. Затулили його від народу, що бачить тільки їх і вітає гучним криком. Кардинал Лотарінгський без ніякого сорому показує людям свою нахабну розбійницьку пику. Другий, Майєнн, виставляє напоказ більше сала, ніж звичайно буває в підступних людей: адже доведено й усім відомо, що вони худорляві. «Великий вождь!» — гомонить про герцога його найманий хор. «Слава!» — горлає душогубська таємна спілка, в яку він хоче втягти всю країну. Щоб увесь народ став таємною спілкою душогубів, ось чого він добивається, і на шляху до цього, як він гадає, лишається вже зовсім мало перешкод. Герцог («Великий вождь! Слава!») вже показує себе не добросердим, а суворим. У нього на виду-личині аж повипиналися тверді м'язи, це втілена рішучість. Він уже вирішив, коли зажене короля в глухий кут, поділити королівство між своїми дванадцятьма головними злодюгами, а всім дрібнішим злодюжкам буде тоді дозволено красти й убивати. Але при одній умові — щоб у всьому коритись вождю, і ні слова навсупереч, а то з тебе самого випустять дух, і ти більше не те що навсупереч, а взагалі жодного слова не скажеш. «Так я вирішив», — ніби промовляють випнуті жовна на щелепах у вождя. Вбивай або падай убитий — царство цього вождя буде суцільною Варфоломіївською ніччю без кінця! Слава!

Тепер, коли вони щільно обступили короля і відстані, що розділяла їх, не стало, забутий король і сам відразу забув усе, про що здогадувався й наближення чого відчував. Він узяв під руку одного з Гізових синів — герцог-бо не бездітний, не неплідний, ні! — й пригорнув до себе, мов свого рідного. Так він простояв усю похоронну відправу в церкві, так і повертався до Лувру — в оточенні своїх убивць і вбивць його країни, бо цього разу вони все-таки ще захищали його. Процесія все виростала, бо до неї скрізь, на всіх майданах приставали гізівські дворяни й найманці. І тепер вона демонструвала вже не жалобу по вмерлому Валуа, а новозроджену могутність Гізів. Останній Валуа, тримаючи під руку одного з їхніх нащадків, ішов під гуркіт барабанів їхнього війська, що гриміли для них, а не для нього. Під широким, суворим небом його країни для нього лишилось одне: пронизливе ріденьке калатання невеличкого похоронного дзвона, що лунало все далі й далі.

Муза

У своїй ревній боротьбі за інтереси католицької церкви та Гізів, а по суті — хоч, може, й не зовсім свідомо, — за розвал королівства на користь Іспанії священна Ліга ще мала одну, хай навіть незначну турботу. Її завдавав Лізі король Наваррський, дарма що істотно затримати її поступ він, певна річ, не міг. Коли пробуджену націю охопить такий потужний рух, він неминуче має досягти своєї мети. Усе, все служить йому опорою, а насамперед честь нації, яка більш не хоче терпіти цієї узаконеної ганьби — гугенотської єресі. А в таких випадках до того ж завжди виявляється, що у «ганьби» мало грошей, а в «честі» — багато. З цієї причини те саме виходить і з солдатами. Майже всі вони стають на бік «честі»: інакшого й уявити не можна.

Та легковажити не слід нічим, а про короля Наваррського в країні говорили більше, ніж годилось би. І Ліга вирішила покласти цьому край. Вона встановила за королем Наваррським таємний нагляд і з'ясувала, що він дуже часто їздить до графині Діани Грамон, у котрийсь із замків цієї багатої дами. А замки ті стояли всі в провінції Гієнні, і короля Наваррського там легше було спіймати. Ліга розіслала кінні загони в усі місця, де він міг проїздити. Та він, на жаль, ні разу не показався там, де його саме підстерігали, бо знав, що його хочуть схопити, і уникав посіпак Ліги. Він знав про них більше, ніж вони про нього, і то не від кого іншого, як від самої графині. Через те, що графининому приятелеві нелегко було відвідувати її, у неї в руках зосередилась його розвідка. Коли їй доводилось передати йому, щоб не приїздив, він присилав їй листа — і саме в той час, коли він прямував до своєї найвищої мети, у нього виробився найяскравіший стиль. Якось, коли його муза була в Бордо, він написав їй таке:

«Щастя моє! Той слуга, що його схопили коло млина замість мене, вчора вже й повернувся. Вони його спитали, чи нема при ньому листів, і він сказав, що є один. Віддав їм листа, вони його прочитали й повернули. То був ваш лист, моя кохана».

І тонкий стиліст тихенько засміявся сам до себе. Він подумав, як іноді добре буває писати любовні листи: адже в них б'ється пульс самої природи. Ворогам, певно, аж соромно стало за свою ницу підозру, коли вони повернули лист слузі і відпустили його. А через усе це вони й досі не знають, що моя кохана за свої гроші споряджає для мене гасконських солдатів: поки що дванадцять тисяч, але це ще не все. Вона має спорядити мені ще стільки, і я доможусь від неї цього. Вона жінка шанолюбна. Вона кохає короля без грошей, без землі й без війська. Це в мене перша коханка, що нічого мені не коштує, а навпаки, ще й сама доплачує. І вона за цим не пошкодує!

Кров у ньому враз завирувала, він умить забув і про солдатів, і про гроші й хутенько дописав: «Завтра опівдні виїздіть — і я теж, я вам обцілую всі руки. Хай щастить тобі, найдорожчий мій скарбе. Не розлюби свого малючка!»

Ось як воно було. «Малючок» писав своїй захисниці й музі, і з усього її тіла він згадав у листі лише про руки, хоч кров у нього вирувала. Вона навчила його пошани до себе й не знаної йому доти витонченості у вияві почуттів — хоча загалом вони лишалися ті самі. Другого дня він, як і збирався, виїхав до Бордо, трохи потерпаючи, що вона скаже про останню його сутичку з людьми короля Франції. Сутичка була сміховинна: втрати — двоє вбитих, а здобич — п'ятеро коней. Вона докорятиме: це, мовляв, негідне його. А проте й у таких пригодах доводиться важити не абичим — життям! Не розлюби свого малючка!

Він смикає за повід. За розлогими луками, що стеляться понад Гаронною, синіє ліс. На узліссі показалась вершниця. Вона сидить боком на широкій кінській спині, низько звисає біла сукня, поблискуючи на сонці. Вершниця нахиляється вперед і нахиляє голову, щоб краще розглядіти Анрі. Рух цей такий легенький, наче в якоїсь неземної появи, що спустилася з неба провістити йому славу й велич.

— Фея! — гукає він і, сковзнувши з сідла, стає на одне коліно. А вона махає йому рукою, і самоцвіти іскряться в сонячному промінні. Анрі біжить до неї, а вона вже ледь розгортає руки для обіймів. Трошечки присідає, вітаючи його, і з щасливим виразом зводить угору обличчя. Він жадібно обціловує їй руки, а вона доторкується губами до його тім'я.

Ця сцена була гідна їх, і обоє аж мліли з утіхи — Анрі найбільше від того, що радий був догодити цій жінці й любив її ім'я — Корізанда. А таке ім'я зобов'язувало виявляти високі почуття. Обоє сіли під тополями на березі Гаронни. Анрі трохи турбувався за коней, але ті вже скубли травицю.

— Мій неоціненний друже! — мрійно промовив він. А вона сказала прохально й водночас ласкаво:

— Величносте! — І широко розплющеними, сповненими невимовного щастя очима обвела спокійний краєвид, дерева, що ледь шелестіли під вітерцем, воду, що тихенько хлюпотіла внизу. — Ми з вами вдвох, на самоті! Ми нічого не знаємо про війну, ми ніколи й не чули про страхіття чуми. Усе це, певно, є на світі, але сюди воно не доходить. Підступні люди, що зазіхають на наше життя, марно шукатимуть нас — бо ми так далеко від усіх.

Він ледь повів плечем у бік чагарів, за якими залишив своїх супутників. А її почет чекав у гайку — Анрі розглядів там кількох вершників. Усі вони під'їдуть, коли він з Корізандою вдосталь натішиться ідилією. Анрі розбалакався й почав змальовувати своїй коханій острів, де вони житимуть удвох. Він недавно відкрив той острів, що весь зеленіє садами і його обмивають води каналу, по якому плавають легкі човники, а в гіллі щебечуть усілякі пташки.

— Ось тобі, щастя моє, їхнє пір'ячко. А ще охочіше я привіз би тобі рибки. Там стільки риби — просто жах, і зовсім задурно: великий короп — три су, а щука — п'ять.

Він мимохіть збився з високих почуттів на факти, а тому й вона сказала, що пиріг, якого він їй прислав, був дуже смачний. Ну, а щодо приручених вепрів, то вона звеліла випустити їх у парк біля її замку Ажетмо, і їй важко навіть уявити собі щось чарівніше, ніж ті люті звірі, порослі колючою щетиною.

— Величносте, ви несхибно вгадуєте смаки вашої вірної служниці. Я довіку не зможу віддячити вам!

Дама вимовила ці слова не без іронії, але та іронія була чисто материнська. Та й ще б пак. Одного віку з ним, але насправді доросліша за нього, ця тридцятидворічна жінка незворушно дивилась, як його руки блукали по її тілу. Біле її обличчя анітрохи не зашарілось, очі лишалися спокійно-ласкаві, немовби він пестив зовсім не її. Вона знала, чого хоче, і гадала, ніби кермує ним. У цю хвилину вона мирилася з його королівським себелюбством, тому й згадала про його дарунки та свою вдячність, хоча й не без насмішкуватої поблажливості. І аж потім показала йому свої дари: вони були незрівнянно більші й робили його її боржником — навіки, як сподівалась вона.

Дама плеснула в долоні, і з лісу вилетіли два вершники — якісь не знайомі Анрі офіцери. Аж як вони спішились, Анрі розглядів на них стрічки його кольорів. Зірвавши з голів капелюхи з пишними плюмажами, вони махнули ними над землею й попросили в графині де Грамон дозволу показати королю Наваррському її новий полк. Вона ствердно кивнула головою. Ще один помах плюмажами над землею — і офіцери чвалом помчали назад; Анрі не встиг і отямитись. Ніхто не вмів дивувати його такими несподіванками, так переносити його в країну чудес, як Корізанда.

— Ваша величносте! Я себелюбка, — сказала вона, не даючи йому подякувати. — Я хочу побачити вас великим королем.

— Чи не зостанетесь ви при збитках? — відказав він. — Навіть ставши королем Франції, я не зможу гідно віддячити вам за те, що ви робите для мене тепер.

Справді, ця Корізанда йому неоціненний друг! Сльози захвату виступили в нього на очах; він хіть-не-хіть мусив схилитись перед нею. Від самих жінок залежало, чи вони викликають у нього захват чи зневагу. Вони — саме життя, і разом з життям міняється їхня ціна. Сьогодні графиня Діана досягла найвищої, і вона це зрозуміла. Велика заслуга була в тім, що вона хотіла не дати йому вимовити слів, за якими він згодом пошкодує, і вона чинила дуже розумно, спиняючи його.

— Мовчіть, ваше величносте! Коли ви вступатимете в столицю свого королівства, зведіть погляд на один балкон. Цього буде досить, більш мені не треба нічого.

— Ви вступите туди зі мною, пані.

— Як це може бути? — спитала вона з боязкою надією: розум, на жаль, змовкає, коли заб'ється серце.

— Ви станете моєю королевою! — І Анрі, врочисто підвівшись, озирнувся довкола, ніби шукав свідків — а їх поблизу було чимало: з кущів уже вийшли його люди, та й її супутники показались на узліссі. Але враз його обличчя спохмурніло, він сердито тупнув ногою й промовив несподівано різким голосом:

— Знаєте, хто мене зрадив, хто наслав ворогів, щоб мене спіймали, — отоді, коли попався тільки слуга? Я знаю. Покійна королева Наваррська.

Він був такий лютий на Марго, що назвав її покійницею. Поїхавши від нього, вона засіла в укріпленому місті Ажені й там плела інтриги, щоб його згубити. А він бажав згуби їй. Жінка, що дивилась на нього тепер, злякалась: перед нею збурилася стихія. «Що я таке поруч нього? Чужа людина. Що від мене залишиться? Його листи, тобто лише слова, та й ті він каже собі, а не мені. Лиш той, хто зовсім самотній, звертається до музи». Одну мить вона розуміла це. Передбачала нескінченні прикрощі майбутніх років: він її весь час обдурюватиме, так і не одружиться з нею, а врешті почне навіть соромитись її, бо стан у неї обважніє, а на шкірі повиступають червоні плями. Але мить відлетіла, і вона забула все. Вдарили барабани, і показався полк.

Швидким маршем, легко й бадьоро обтікав він гайок із двох боків. На широкій луці обидві колони зімкнулись, і офіцери доповіли графині, що її полк прибув. А вона, підібравши довгу сукню, трохи схилила перед королем одне коліно на знак запрошення. Він узяв її за кінчики пальців, підвів, і вони вдвох підійшли до вишикуваних лав. Там вона знов уклонилась йому — цей раз дуже низько, — і над головами в двох тисяч воїнів лунко прокотився її голос:

— Ви солдати короля Наваррського!

Король поцілував графині де Грамон руку. Потім наказав прапороносцеві вийти вперед і попросив її освятити прапор. Вона зробила це й притулила важкий гаптований шовк до свого білого лиця. А тоді король Наваррський сам обійшов лави. То одного, то другого солдата він, упізнавши, хапав за вилоги; а іншого несподівано обнімав: цей уже служив у нього. Всім хотілося почути, що він каже кожному, та нарешті він звернувся до всіх.

— І я, і ви, — сказав він, — тепер чистенькі та чепурненькі, мов щойно народились на світ, але недовго будемо такі. Наше вояцьке діло — це сама кров і порох. Живий і цілий залишиться той, хто добре мені служитиме й не відстане від мене і на довжину ратища. З тими лежнями, що хочуть нас побити, я завжди вмів упоратись. Стежка до спасіння вузька, але нас веде за руку сам бог.

Ось що сказав король Наваррський двом тисячам своїх нових солдатів, і вони повірили кожному його слову. Відразу вдарили знов барабани, розгорнувся прапор, і король сів на коня. У нього вже не знайшлося часу підставити руку під ногу графині, щоб підсадити її в сідло. Вона сама злетіла в нього й помчала геть, а за нею дами та дворяни її почту.

Анрі навіть не глянув їй услід: він тепер мав свій полк.

Щодуху

Тільки-но він вивів полк на шлях, як на ньому ген удалині заклубочилась курява — хто ж її міг збити, як не ворог? Уже чути було й тупіт копит. Анрі звелів солдатам залягти в рові й поховатись у лісі, поки з'ясується, на кого треба вдарити. З жовтих клубів виринули перші вершники: ось вони вже зовсім близько. Нумо на них! Сам Анрі та його дворяни, загородивши своїми кіньми дорогу, похапали тих вершників за поводи. Один з них від поштовху злетів з коня і, ще лежачи між копитами, закричав щосили, ніби в великому жахові:

— Король Франції!

В ту саму хвилину хмара куряви відкрила очам усіх те, що ховала в собі: запряжену шестернею карету, форейторів, ескорт, почет; усе те мчить щодуху. Анрі вже не встигає звільнити дорогу, і карета, хитнувшись, стає. Коні, так раптово зупинені, тремтять, візничий лається, вершники зводяться в стременах, декотрі вихоплюють зброю.

— Ми свої, панове! — гукає Анрі й показує рукою на рівчак та ліс. — Я привів полк солдатів охороняти короля.

Спантеличено перезираючись, вони розступилися перед ним: «Чортяка, він дожидав нас! А ми ж їдемо від самого Парижа без передиху, ніхто не міг нас випередити, хіба що на крилах!»

Анрі сплигнув з коня, підступив до віконця карети й скинув капелюха. Крізь запорошену шибку нічого не було видно, і ніхто її не спустив. Жоден із слуг, що стояли поряд, не здогадався відчинити перед королем Наваррським дверцята. З подиву всі поніміли, й запала тиша. Анрі й сам затамував дух. У цілковитій тиші тільки він чув, що робиться в кареті, за вкритою порохом шибкою. Короля Франції душив плач.

Дуже багато промайнуло в ту хвилину у Анрі в голові, дуже багато. Але він і бровою не повів. Сів на коня, підняв руку, і все рушило: карета, запряжена шестернею, форейтори, ескорт, почет і наваррський полк, швидким маршем, легко й бадьоро. Піхота встигала за королівським поїздом, бо він уже не мчав щодуху. Перш усе скидалось на втечу — неначе король Франції без передиху втікав зі своєї столиці в найдальшу провінцію королівства. Та, власне, воно й справді так було: Анрі, хоч який сторопілий, зрозумів це. «То він приїхав до мене? Вже дійшло до того, що він шукає в мене порятунку? Ну що ж, я зроблю так, що ти про це ніколи не пошкодуєш, Анрі Валуа», — думав Анрі Наварра, їдучи поруч із каретою, з високим зворушенням у серці.

До міста під'їхали вже ввечері. Сторожа при брамі не дізналася, хто сидить у кареті, й городяни, що визирали з вікон, теж небагато побачили в присмерку. Карета, почет і полк піхоти рухалися без світла, і, загледівши попереду вуличний ліхтар, король Наваррський посилав когось погасити його. Знак зупинитися він дав перед ратушею. Коли він устав з коня, дверцята карети вже відчинились. Король вийшов з неї, зразу мовчки обняв свого кузена й зятя — і потім теж не сказав ні слова. Він і сам не усвідомлював, як прикро жадав пригорнути до себе людину одного з ним роду, хай навіть найдальшого родича, в двадцять першому коліні.

Та його тут гнітило все довкола: і сам будинок ратуші, і військо, що заповнило майдан та вулицю. З ратуші винесли лампу, і Анрі при її світлі помітив на королевому обличчі ляк і перші ознаки недовіри.

— Я піду до маршала де Матіньйона[143],— сказав король. Він згадав, що повинен побивати губернатора його намісником. Ні кроку із звичної, второваної стежки!

— Величносте! Маршала нема в Бордо, а залога його фортеці навряд чи впустить нас так просто. Зате в ратуші я свій. Вашу величність тут добре приймуть, і ви будете в безпеці.

Від цих безтурботних слів зятя-кузена король спохмурнів ще дужче. Він запідозрив якийсь таємний намір, якісь хитрощі — і не зовсім помилився, бо дорогою сюди високе зворушення не перешкодило Анрі думати про те, як і де йому найкраще запопасти Валуа в свої руки. І вирішив, що в ратуші, бо там хазяїн — його друг Монтень. Помітивши, куди король дивиться, він сказав:

— Мій полк тут тільки для того, щоб охороняти вашу величність.

Король пихато відповів:

— У мене є свої полки.

— Вашу кінноту, величносте, маршал де Матіньйон повів кудись світ за очі, битися з моєю.

Король знітився. В ту мить він не мав і крихти сумніву, що вскочив у пастку. Анрі це бачив, і його охопив жаль. Він хутко нахилився до королевого вуха й настійно прошепотів:

— Нащо ж ти приїхав, Анрі Валуа? Довірся мені!

І справді, на нещасному обличчі короля Франції проступив вираз полегкості.

— Накажи, щоб твої солдати відійшли, — зажадав він так само пошепки. Анрі зразу віддав такий наказ, але потай звелів своїм офіцерам, щоб з міста полку не виводили, а стерегли фортецю й були готові відбити можливий напад. «Валуа, ми не можемо довіряти один одному…» На щастя, в ту мить він зміг оголосити:

— Ваша величносте! Мер Бордо з радниками!

Четверо чоловіків у чорному стали перед королем на коліна. Один, із золотим ланцюгом на грудях, привітав його латиною — і король відзначив, що мова у нього напрочуд чиста, — а потім ще й французькою, і це сподобалося королю ще дужче, бо звичайно витончені звороти даються людям важко, а особливо південцям. Від задоволення король на якийсь час майже забув про свої страхи. Він ласкаво звелів чотирьом підвестись і нарешті ввійшов у ратушу. Дехто потім казав, що до цього змогла його спонукати тільки красномовність пана Мішеля де Монтеня.

Спадкоємець трону

Спочатку мер завів короля до найбільшої зали. Її ще не встигли як слід освітити, бо його величність прибув занадто несподівано. Тіні в далеких кутках тривожили короля, і він зажадав, щоб його відвели в невеликий, але добре освітлений покій. Тоді для нього відімкнули мерову книгозбірню. Король Наваррський наказав своїм дворянам стати на варту разом з дворянами короля Франції. Але той уже на дверях книгозбірні обернувся й голосно сказав:

— Тут, біля дверей, тільки мої!

Тоді й Анрі гукнув так само голосно:

— А мої стануть біля виходу!

Отак убезпечившись, обидва переступили поріг. Монтень хотів був лишитися з почтом; та король звелів, щоб він зайшов теж. Напустивши на обличчя похмуру усмішку, він промовив:

— Пане де Монтень, ви належите до дворян моєї палати. У цьому покої тісненько. Якщо сюди вдеруться вбивці, ми загинемо всі троє. Чи попередите ви мене завчасу про небезпеку?

Монтень також ледь усміхнувся — в тій усмішці була, може, дрібка іронії, але й безперечна відданість, — і відказав:

— Omnium rerum voluptas… В усьому нас найдужче вабить якраз небезпека, що мала б нас відстрашувати.

— У вас багато книжок, — відповів на це король, ковзнув поглядом по стінах з полицями й зітхнув. Він згадав своє письмове приладдя, зручну хутряну мантію, чернечу рясу; надівши її, він уявляв, ніби вже скінчив порахунки зі світом. А тут треба було боротися.

— Чи ж домовимось ми до чогось путнього? — спитав він, і в голосі його не чути було надії.

Його кузен і зять відповів:

— Та я не від того. — І вже був схилив коліно, але король підхопив його, підвів і сказав:

— Облишмо ці дурниці. Тобто церемонії. Кажи, чого ти хочеш.

— Величносте! Я не прошу нічого, крім ваших наказів.

— Ет, годі тобі. Кажи вже.

Король пильно обдивився стіни — чи нема там полиці, яка може повертатись на завісах. А не помітивши потайних дверей, яких боявся, власноручно пересунув одне з крісел на саму середину кімнати. Там ніхто б не міг прискочити до нього зненацька: він умів бути спритним, як хлопчак.

— Величносте, а може, це ви чогось від мене сподіваєтесь? — запитав Анрі.— По-дружньому я радий обговорити все.

— Та про це вже говорено й переговорено. Треба тільки, щоб ви самі наважились, — заявив король несподівано офіційним, навіть урочистим тоном. Анрі давно знав, про що йдеться: щоб він перейшов у католицтво. Та він пустив ті слова повз вуха і, умисно себе розпалюючи, почав різко скаржитись на свого намісника в провінції Гієнні. Маршал Матіньйон, як послухати його, був нітрохи не кращий від Бірона. Анрі приплів сюди навіть самого короля:

— Ви, ваша величносте, повинні ставитись до мене, як батько, а натомість воюєте зі мною, як вовк.

Король дорікнув йому, що він не кориться владі. Анрі відрубав:

— Я вам не заважаю спокійно спати. А сам через ваші переслідування ось уже півтора року не можу попасти в своє ліжко.

— А що ви передавали до Англії через своїх дипломатів? — спитав король, і Анрі мусив відвести погляд. Його Морней таки справді писав, що всі добрі французи з надією звертають очі на короля Наваррського, бо при теперішньому правлінні їм живеться погано, а від герцога Анжуйського нема чого сподіватись, він уже показав себе. Ну, а тепер його вже не було на світі, а більше в сердешного короля братів не лишилося.

— Пробачте мені, ваша величносте, — сказав Анрі й знову почав був схиляти коліно. Та що король його не спинив, він випростався сам. А король, здобувши цю маленьку перемогу, вирішив, що треба й далі говорити суворо:

— Невже ви справді хочете лишатися причиною всіх нещасть і штовхати королівство до загибелі?

— Тут, де влада в моїх руках, ще не загинуло ніщо, — відповів Анрі просто. Король тоді повернувся до головного:

— Ви знаєте мою умову і свій обов'язок. Невже ви не боїтеся мого гніву?

Перехід у католицтво, тільки перехід: Анрі зрозумів короля з півслова. Нехай усе в королівстві валиться, нехай воно занепадає, аби тільки спадкоємець трону був католиком.

— Величносте! — твердо відказав Анрі.— Це ви не свою думку висловлюєте. Ви мудріші, ніж ваші слова.

— Який ви непосидющий! Терпцю не стає,— розсердився король. — То на стіл сіли, то біжите через усю кімнату, вихоплюєте якусь книжку з полиці. Я ненавиджу рух, він псує гармонію.

Анрі відповів віршами Горація:

— Vitamque subdio… «Хай він, крім неба, іншого даху не має і в вічнім живе неспокої», — і поглянув на пана де Монтеня. Той уклонився обом королям з однаковою шанобою й знов випростався коло дверей, наче вартовий.

Король Франції почав ще раз:

— І оце заради такого «розкішного» життя ви так уперто держитеся свого?

— А хіба ви у вашому Луврі щасливіший? — відповів Анрі теж запитанням. — Величносте! — з притиском сказав він. — Я хочу висловити вам те, що ви, напевне, знаєте й самі: незважаючи на стільки заподіяних мені кривд, я все ж не почуваю до вас ненависті, бо ви були як віск у чужих руках. Я ненавиджу інших, а ви мій пан і повелитель. На вашому троні споконвіку сиділи тільки законні спадкоємці, жоден самозванець не захоплював його, і так було сімсот п'ятдесят років — від часів Карла Великого.

Анрі навмисне виголосив таку довгу тираду, щоб дати королю час набратись духу й нарешті сказати те, заради чого він так стрімголов примчав сюди. Король-бо хотів на злість Гізам призначити спадкоємцем трону свого кузена Анрі. «Що ж інше може бути в нього на думці після братової смерті та отого жахливого скандалу на похороні, що про нього мені розповів дорогою верхівець? Ні, Валуа, чи буду я католиком, чи турком, а ти мусиш так зробити», — думав кузен Анрі, стежачи, як міняється в короля обличчя: спочатку роблена застиглість, тоді мимовільне посіпування, а врешті гримаса невтримного гніву. Навдивовижу, до такого вибуху довела Валуа згадка про Карла Великого. Щойно землисто-блідий, король ураз побагровів, аж посинів, як, бувало, Карл Дев'ятий, коли ще був огрядний і говорив гучно. Він схопився з крісла і, стоячи, щось захарчав: голос не слухався його. Нарешті він спромігся вигукнути:

— Падлюки! — Тоді знов, уже виразніше: — Падлючий Гіз! Твердить, ніби його рід іде від Карла Великого! Ще такого я не чув, ще цього мені бракувало! Пише про це й розповсюджує свою писанину серед мого народу. Він, мовляв, єдиний справжній нащадок, а всі Капетінги[144] на цьому троні були незаконні. Ну як це стерпіти, Наварро! Якийсь ошуканець із-за кордону, зовсім незначного роду, коли порівняти з нашим, посмів називати нас байстрюками, а себе — справжнім спадкоємцем французької корони!

— А ми самі до цього допустили, бо занадто довго потурали йому, — докинув Анрі тоном людини, що закликає іншу повернутися до тями. Та королю вже важко було отямитись. Із люті він аж захлинався й ковтав слова.

— Я вирвався з його лабетів і щодуху примчав сюди. Але там я зоставив своїх маршалів Жуайоза й Епернона.

«Двадцятип'ятирічні маршали, — подумав Анрі.— І в який спосіб вони доскочили маршальських титулів?»

— Вони зроблять усе, що визнають за потрібне, щоб урятувати мене від Гіза. Коли я повернусь до Парижа, його, може, вже не буде на світі.

Нараз нещасний Валуа все ж помітив, що сказав забагато — сказав кузену Наваррі, та ще й при третьому чоловікові, що мав занадто розумні очі: такі бувають у зрадників. «Де мій кинджал?» — ця думка виразно читалась на обличчі в сердеги короля: воно зробилось таке бридке, аж потемніло. І страх, і нетерплячка швидше когось убити, аби спекатись — материна кров, тривале виховання в Луврі,— все це надало обличчю останнього Валуа просто-таки тваринно-ницого виразу. Пан Мішель де Монтень, хоч і його трохи брав острах перед кинджалом, відчув глибокий жаль до короля, бо ніщо не робить людину такою беззахисною, як потьмарення розуму. Хоча він був лише скромний дворянин королівської палати, в цю хвилину виявилась його перевага над самим королем, бо він, Мішель де Монтень, ніколи не втрачав здатності мислити — навіть уві сні. Тому він дозволив собі ступити крок уперед і звернутись до короля:

— Ваша величносте! Ніколи не слід здіймати руки на своїх слуг тоді, коли ми гніваємося. Це було одне з основних правил Платона. Як він пише, лакедемонянин Харілл сказав знахабнілому ілотові[145]: «Присягаюся богами, якби я не був такий лютий, я б тебе вбив».

Пан Мішель де Монтень добре знав, нащо навів саме цей приклад. Він-бо нагадував королю про величезну відстань між ним і будь-якою іншою людиною: чи то скромним дворянином, чи навіть герцогом Гізом. Слуга не може образити пана, а пан не може мститися слузі. Хоч у цьому прикладі були й лестощі, але він не суперечив правді й схиляв до стриманості; тому Монтень його й навів. А втім, гуманіст досяг цим навіть більшого, ніж хотів. Король повернувся в кріслі всім тілом, припав чолом до високої спинки, і по його плечах було видно, що він ридає. Тепер його туга виливалась безмовно, бо в ній було не тільки страждання, а й розрада, заспокоєння, полегкість. Тому він і повернувся спиною до Анрі й Монтеня, не думаючи про те, що вони ж таки можуть його вбити, і мовчки лив сльози. Він уже не боявся нікого.

Коли він повернувся з того внутрішнього усамітнення до дійсності, в нього були червоні очі й по-дитячому жадібний, нетерплячий вираз обличчя.

— Кузене Наварро, а ти знаєш, це ж ми з тобою вже десять років не бачились!

— Відколи я вислизнув з ваших пазурів? Невже справді десять років? — хутко перепитав Анрі, і обличчя в нього теж зробилось невинне, як у кузена Валуа.

— Десять років, як один день… — промовив той. — Я вже й не пам'ятаю, як вони в мене проминули. А в тебе?

— В турботах життя?.. — відповів Анрі якимось невпевненим, наче запитливим тоном. І похитав головою.

Кузен Валуа вхопив його за руку, палко стиснув її й шепнув:

— То все була помилка. Ти ж розумієш? Помилка, засліплення, нещасливий збіг випадковостей.

Так виправдовується людина, яка з подивом збагнула, що її життя змарноване.

— Кузене Наварро! Невже так неминуче мало бути? Уяви собі одне: вона… вона сама не додумалася б до Варфоломіївської ночі.

Анрі, теж у подиві, почав пригадувати:

— Вона ж добре знала, що Гізи можуть стати небезпечними тільки після Варфоломіївської ночі. Вони продадуть королівство Іспанії: це вона сама мені сказала. Але вона мусила так учинити, хоч і знала, що це нерозумне діло. — «А це і є справжня дурість», — додав він подумки. — Я тобі признаюся, — зашепотів він на вухо кузенові,— що я її ненавидів страшенно: як за власне нещастя, так і за ті великі й безглузді перешкоди, що їх вона весь час громадила перед добробутом нашої країни.

— А що вона зробила з мене! — так само пошепки відповів кузен Валуа. — Як я її за це зневажаю!

Обидва вмовкли, раптом усвідомивши, що говорять про пані Катрін, наче про небіжчицю. А тим часом ця криводушна жінка була ще жива, і зло, яке вона пустила у світ, розходилося далі вже само, на власних ногах. Кузени знову наштовхнулись на той факт, що вони — супротивники і що їх настроєно один проти одного. Бо після таких дружніх перешептів вони знов збились на докори.

— Я ж не вимагаю від тебе нічого, Наварро, тільки перейди в католицтво, щоб я міг оголосити тебе спадкоємцем трону.

— А я запропонував би тобі союз, якби був певен, що в тебе вистачить твердості, Анрі Валуа.

— Ну, а ти — звідки ти черпаєш таку непохитну твердість, Анрі Наварро? Не зі своєї віри, ні, але звідки ж тоді, ось що я хочу знати! — Так допитувався Валуа, пригнічений тим, що не знає, як же самому здобути силу опиратися всім і йти прямим шляхом.

— Ваша величносте! — почав Анрі вже іншим тоном. — Я боротимусь за те, щоб усі виявляли перед вами належний послух, і каратиму всіх, хто інтригує проти вас; я готовий віддати себе й усе, що маю, на службу вам, на виконання ваших наказів. У мене нема палкішого прагнення, ніж урятувати трон. Адже після вас я стою до нього найближче.

Так може промовляти тільки правда. І коли Анрі став на коліно перед королем, той не спинив його. Та й він зробив так зовсім не для годиться. Підвівся він тоді, коли встав із крісла й король. Він відчував, що зараз буде сказане вирішальне слово, і його треба було вислухати стоячи. А король заговорив, наче звертаючись до багатолюдних зборів:

— Сьогодні я визнаю короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем.

По цих словах він схопився за серце й ступив крок назад, наче похитнувшись від млості. Адже він оголосив своїм наступником у цьому католицькому королівстві протестанта! Він накликав на себе таку люту ненависть Ліги, що тепер вона могла не зупинитись і перед убивством. Це був найвідважніший вчинок у його житті.

Потім король, звернувшись до мера Бордо, звелів йому добре запам'ятати щойно почуте — на той випадок, коли з ним, королем, станеться якесь нещастя, перше ніж він зможе повторити свою постанову перед двором і парламентом.

Пан Мішель де Монтень відповів:

— Так. Обіцяю. — І вже не цитував античних авторів. Він зовсім забув про них за тією новою наукою, яку дала йому ця година, пробута з королем і його спадкоємцем. Чи, краще сказати, вона в такий спосіб підтвердила вже відоме йому, що воно стало ніби новонабутим знанням.

Наслання

Через кілька днів, уже в Парижі, король сидів у себе перед каміном і дивився у вогонь, ніби не чуючи, про що гомонять придворні. Його фаворитів Шуайоза й Епернона там не було: поки король їздив на південь, вони, замість убивати Гіза, порозумілися з ним. Зате був там Гізів брат, товстун Майенн, що вже мав титул герцога дю Мена. З самого ранку король збирав відвагу, щоб у присутності члена Лотарінгського дому вголос повторити те, що він постановив і оголосив у Бордо. Минала остання пора: ще година, і Гізам, напевне, привезуть цю звістку їхні власні гінці. Придворні в покої згадували ім'я королевого брата, розмовляли про його хворобу й дивовижну смерть, яку спостерігали вже втретє: адже й два його старші брати помирали так само. Ніхто більш не зважав, що король чує ту розмову, хоч можна було гадати, що і його чекає такий самий кінець. Та для одних короля вже не існувало, дарма що вони бачили його перед собою. А інші підтримували таку розмову навмисне, аби підлеститись до герцога дю Мена. Та раптом король обернувся від каміна до них. То був один із його хлопчачих рухів, викликаний страхом; безтурботним тоном, що мав свідчити, про впевненість, він сказав:

— Ви клопочетеся про мертвих. — Тоді перебіг допитливим поглядом по всіх, обминувши тільки товстуна, хоч його черево найдужче лізло в очі.— А я думаю про живих. Сьогодні я оголошую короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем. Він дуже здібний державець, і я до нього щиро… — Все це він вимовив одним духом, та й далі говорив не спиняючись, щоб якось пом'якшити чи навіть затерти оте єдине небезпечне речення — про спадкоємця. Але так не вийшло: відразу знявся невдоволений гомін. На короля посунуло обтягнене лискучим шовком черево. А він торохтів ще безтурботніше: — Я до нього щиро прихильний і знаю, що й він мене любить. Він трошечки норовистий. Часто викидає коники, але й до діла здатний. Я вже пересвідчився, що вдачею ми подібні й зможемо поладнати між собою.

— Та він же протестант! — визвірився на короля Майєнн.

— Я йду до свого кабінету, — сказав король і підвівся. Придворні розступились, даючи йому дорогу. Дверей за ним ніхто не зачинив, усі дивились йому в спину. А Майєнн розкричався на всю горлянку:

— Гугенота спадкоємцем? Це тобі боком вилізе, Валуа! Самому вже нема чого втрачати, так забагнув корони роздаровувати!

Король чув те все: він ішов через сусідню кімнату неквапом, стримуючи себе, щоб то не була видима втеча. А вони саме для цього й дверей не причинили. Декотрі вистромлялися з них, щоб першими побачити, чи не надумав він чого небезпечного. Обережніші подалися за ним. А Майєнн розпинався.

— Треба напустити на нього папу! — пронизливо верещав він. — Ми відлучимо цього Валуа від церкви! — І зразу верещав зовсім протилежне: — Вистрижемо йому тонзуру й замкнемо його в монастирі!

Всі почали кланятись товстунові ще нижче, ніж звичайно, величаючи його «князем віри», — такий титул вигадав собі Майенн, щоб бодай чимось перевершувати свого брата Гіза в очах простого народу й шановних городян. А втім, панове з Лотарінгського дому тримались один одного, принаймні поки не перемогли остаточно. Але кожен мав надію після перемоги відняти в другого її плоди. Майенн порадився не з братом, бо того й не було в Парижі, а з герцогинею де Монпансьє[146], їхньою сестрою, і Ліга відразу вислала народ на вулиці. Там його обробляли промовці, там він читав плакати й сам, збурений, писав свої думки на стінах будинків. Хоч би що зробив Валуа, він програє. Якщо він не попросить допомоги в Наварри, він пропащий. А як прийме ту допомогу, тоді він пропащий і поготів, бо ми скажемо, що він і сам гугенот. Нехай іде в ченці — та він ніколи ні на що інше й не годився. Отаке писали парижани на стінах і кричали одне одному в роззявлені роти.

Усе йшло так, поки герцог Гіз був на полюванні. Він виїхав з міста навмисне. Повертаючись, він почув перші новини, але вже не міг примчати так швидко, щоб перешкодити сестрі виголошувати промови з балкона її палацу й розпалювати студентів. Коли він нарешті приїхав, вона щойно закінчила один такий запальний виступ і почала другий — цього разу перед самим королем.

Герцогиня де Монпансьє, висока, дебела жінка, в портшезі прибула до Лувру, немов уже настало її царство. Варта, побачивши її, злякано розсипалась — такий у неї був вигляд: розпатлане волосся, грізний орлиний ніс, жорстокі очі, в руці нагай — і скрізь на ній блищали самоцвіти, навіть на нагаї. Вона зажадала, щоб викликали короля, а що всі слуги розбіглися перед нею, то врешті він сам вийшов до неї зі свого покою.

— Пані, я міг би звеліти, щоб вас кинули в Бастілію.

І герцогиня незчулась, як він вирвав у неї з руки нагай і жбурнув його в куток.

— У мене є ще ножиці! — завищала фурія, й показала їх королю. Ножиці були золоті й висіли в неї на поясі,— Я ношу їх недарма! — додала вона, пронизавши його кровожерним поглядом.

Король знав, яке призначення в тих ножиць: вистригти йому тонзуру. Він відказав:

— Пані Ліга — ще сердитіша дама, ніж ви, герцогине. Але і їй не пощастить постригти мене в ченці.

Герцогиня зареготала, мов божевільна.

— Величносте, ви ж неспроможні задовольнити жодної жінки. Франція ніколи не належала вам і пані Ліга теж, а я й поготів.

Вигукуючи ті слова, вона махала ножицями в нього перед носом. І зненацька він вихопив їх у неї, а ще за мить уже держав у пальцях локон, зістрижений з її гарної, буйноволосої голови. Герцогиня перелякано вмовкла, а король сказав:

— Пані, цей кучерик я залишу собі на згадку про ваші відвідини.

— Звідки це у вас узялося стільки відваги? — спитала герцогиня, що вже почала приходити до тями й виразно розгледіла короля. Бо досі вона, хоч і стояла віч-у-віч з ним, бачила того як в імлі, мов сонну примару. — Що це на вас набігло?

Король не відповів їй. Він знизав плечима і вже хотів був іти до свого покою. Та що всі двері стояли навстіж, він побачив, як у найдальші вбіг герцог Гіз. Король похолов, одначе не кинувся навтікача, а тупнув ногою і якомога владнішим голосом покликав варту. З усіх боків назбігалося людей; показався нарешті й маршал Жуайоз. Але Гіз, що підійшов тим часом, засапаний, почав запевняти короля в своїй відданості. Він твердив, ніби наказав своїм солдатам нещадно розганяти народ, і взагалі корчив з себе ревного слугу. Та король перебив його:

— А чого це Сеною підвозять стільки бочок? Може, підпоювати народ, щоб він щодня веселився так, як сьогодні? А з порожніх бочок потім можна буде спорудити барикади!

Валуа говорив погрозливо, це був зовсім не той слабодух, яким його знали всі. Певна річ, бочки справді могли придатися для спорудження барикад, і Гіз це знав краще за будь-кого, але тепер, при погляді на короля, таке діло здалося йому вкрай невчасним. Звичайно, герцог володів собою краще, ніж його сестра, й був розумніший за кардинала Лотарінгського, який у ролі «князя церкви» претендував на право постригти короля в ченці. На сестру, яка, зачувши про бочки, знов почала вимахувати ножицями, герцог суворо нагримав. А втім, цей грізний жест, що його вона повторювала надто часто, вже робився смішний — особливо в порівнянні з поведінкою короля, просто-таки величною.

— Пані! — закричав герцог. — Ваша щира відданість святій церкві засліплює вас. Ми всі — слуги короля, що незабаром піде війною на єретиків. Податки на військо він уже збирає, а це головне. Нам-бо загрожує вторгнення німців у Францію — гугеноти знов їх накликали. — Тоді, обернувшись до короля, додав: — Ваша величносте! Я віддаю на службу вам свій меч і ручуся, що всі ваші вороги загинуть.

Ці останні слова він проказав ще раз, особливо наголосивши на слові «всі»:

— Всі ваші вороги, величносте! — Так Гіз примушував Валуа нарешті почути, за чию саме загибель він ручиться. — І король Наваррський! — сказав він навпростець, пильно стежачи за виразом ненависного обличчя. Та король тільки насупив брови й стиснув губи. І Гіз усе зрозумів. Він попрощався, взяв сестру за руку й вийшов з нею.

— Не корч із себе фурії! — злісно просичав він їй у потилицю.

Анрі Валуа, мов у сні, дивився вслід їм. «Анрі Гізе, який я був колись заворожений тобою! Мені вже уявлялося, що я твій бранець і ти входиш до мене з нагаєм. То було якесь хворобливе наслання, мушу визнати, але я його вже відігнав далеко. Стережись мене, Анрі Гізе! Бо тепер я маю друга. — Дивлячись у спину ворогові, він зачудовано думав про друга — майже так, як жінка думає про коханого. — Ну, Наварро, чи вистачило у мене сьогодні твердості? Чи був я твердий, як ти?»

А перед очима в нього ще віддалялась ворогова спина. І враз у нещадному королі взяла гору його власна натура — бо ж досі він, скільки ставало сили, наслідував натуру свого нового друга.

— Жуайозе! — прохарчав він. — Визволи мене від отого он!

На ті слова молодий маршал поблід і мовчки відвернувся до стіни. Досі король ще не мав доказів фаворитової зради; і ось тепер вона відкрилась — напівзрада, огидніша, ніж зрада до кінця. Король вийшов геть, а добувшись до свого покою, впав у знемозі, бо його знесилила ця навала почуттів: вони були занадто бурхливі, як на його вдачу, і звідав він їх за один вечір більше, ніж можна.

Коли стало відомо, що тиран захворів, городяни почали казати, що він уже не встане, і на вулицях танцювали з радості. Тепер скоро кінець кометам, чумі й усім іншим лихам, у яких буває винен поганий державець, а насамперед — кінець податкам. Простий народ і шановні городяни мусили вивертати кишені, щоб священна Ліга дістала змогу раз і назавжди впоратися з гугенотами. А невдоволення народу, викликане воєнними видатками, вона спрямовувала на Валуа. Бідолаха оборонявся, як міг. Насамперед він ще раз почав переговори з Наваррою, щоб той перейшов у католицтво, — тоді вони вдвох дали б раду цій фурії Лізі. До речі, тоді й Наварра втратив би трохи на силі, і король нарешті став би єдиним володарем свого королівства.

Валуа справді не міг зрозуміти, чому його друг так уперто відмовляється зробити йому таку невеличку приємність — перемінити віру. Він так палко жадав цього, що не помічав, чого воно коштуватиме другові: поваги до себе й довіри його відданих прибічників. Тому, хто зрадив одних, не вірили б і другі, до яких він перекинувся, і не сприяли б йому; та й сам Валуа дуже скоро почав би ставитись до нього з погордою. Вже й тепер він пропонував Наваррі за перехід у католицтво головним чином гроші. Правда, в цьому не було нічого незвичайного, бо й переконання мають свою ціну; зате не продається чеснота, оселя якої — знання. А якраз вона мала перевагу в неракській раді.

— Зміцнімо свою силу, тоді король нас поважатиме, А як поважатиме, то й покличе. І в спілці з ним ми скрутимо в'язи нашим ворогам.

— Згоден! — вигукнув Анрі.

За останнім разом Валуа послав до нього свого другого фаворита — Епернона, від якого сподівався, що той іще вірний йому й навіть любить його. Жуайоз уже тоді був нічого не вартий для короля — хоча ще так недавно він називав його своїм сином, дав йому герцогство й одружив з королевиною сестрою. Бувають такі слабодухі люди, що не вміють міцно триматись ні за кого, а навпаки, самі швидко й безповоротно відкидаються від інших. Тепер зрадник, якби й захотів, уже б не зміг загладити своєї провини. Ним уже пожертвувано, хоч він про це ще не здогадується. Жуайоз бадьориться, величається, пишається розкішним військом, яке щодень зростає,— більше високих імен, славних гербів, дорогих коней, панцерів із щирого срібла, ніж коли бувало в будь-якому королівському війську; а вести його в бій має двадцятип'ятирічний маршал, обранець щастя.

Король усміхається до нього, а сам думає: «Бундючся, поки ще можна. Наварра сильніший за вас, — я знаю це з перших рук, бо його люба жіночка, моя сестра, вельми охоче виказує мені його таємниці. Вона хоче, щоб я поміг їй грішми й військом проти її коханого мужа — вона його так ненавидить, що тільки я можу зрозуміти ту ненависть, бо ми з нею однієї крові. Я добре робитиму, не даючи Наваррі перепочинку, — але й Лізі також. Посилатиму своє військо то проти одного, то проти другої, і навіть під проводом тих самих маршалів: то Матіньйона, то Майєнна. Найрадніш я послав би Гіза, щоб Наварра всипав йому; але він, на жаль, занадто хитрий. Воліє виганяти з країни німців, чорти б його вхопили. Зате й він не зможе доскочити до Наварри — а я ж не хочу, щоб мого друга Наварру спіткало щось погане. Але так само не хочу я, щоб він знищив моє військо. Усі справи в мене переплутались, та це їхня провина, а не моя».

Так думав нещасний король і посилав своїх маршалів то проти Ліги, то проти кузена Наварри. Йому він, правда, волів би допомагати, а не битися з ним, але якраз тепер, серед цієї плутанини, він був змушений погодитись на те, щоб Наварру відлучили від церкви. Рідкісний випадок — протестанта відлучили від католицької церкви. Анрі відповів на те зверненням, яке ліпили на стіни в Римі, папському місті, й сам папа був від нього в захваті, а весь християнський світ заговорив про Анрі, чи то Генріха, Наваррського. А нещасний король, хоч і бажав скоріше ослабити, ніж зміцнити Лігу, сам незчувся, як уклав з нею нову угоду. Анрі, коли дізнався про це в своєму Нераку, просидів сам цілу ніч, не склепивши очей.

Він напружено думав про те, що було вже близько й насувалось так само невідворотно, як світанок. То була війна, справжня війна не на життя, а на смерть — уже не бадьоре, хвацьке готування до бою, а самий бій, запеклий бій без пощади. Свічки догоріли, а він, зіпершись головою на руки, ще раз окидав поглядом свої діла: перед ним проходили його радісні маленькі перемоги, швидко забуті поразки, довгі кінні переїзди, непокірливі містечка, бунтівливі люди, — усе, що так часто виморювало й виснажувало його, десять років зусиль і турбот.

Усе те було й відійшло в минуле; а тепер Анрі бачив свою долю в пазурах велетенського змія, що обвив своїм тілом усю землю. Вбий його або загинь сам! Тільки ти лишився, тільки на тебе вони завзялись, бо між собою вони б що завгодно могли залагодити, а ти один їм заважаєш. Не судилось тобі успадкувати трон мирно, ні, на твоєму шляху до нього має ще лягти десять тисяч трупів: ти сам покриєш ними своє королівство!

«Кузен Валуа не дотримав слова, та й чого можна було від нього сподіватися! Він здається на ласку Ліги, поки вона його не замордувала. А після своєї перемоги вона б іще певніше це зробила. Кузене Валуа, ти розраховуєш на те, що я розіб'ю тебе й Лігу. В цьому твій рятунок, як і мій. Твоя невірність тільки зміцнює наш союз. Небезпечна невірність, союз із відчаю; я волів би молити господа бога, щоб він звільнив мене від цієї випроби або щоб вона вже минула і щоб я сам власним тілом покрив землю свого королівства».

Ось яке наслання з'явилося тридцятичотирирічному королю однієї серпневої ночі, перед світанком, у годину найбільшої втоми від безсоння. Всі свічки вже догоріли. Але ось у вікнах уже засірів світанок, і Анрі побачив, що вуса в нього наполовину посивіли.

Радісний день

Він не трагічний герой, а тому не стоїть, приковуючи до себе всі погляди, в центрі подій. То інші вершать великі діла чи принаймні величаються ними. Он Гіз виставляє себе переможцем німецького війська, що прийшло із Швейцарії на підмогу протестантам; правда, для справжньої слави йому досі не вистачає виграних боїв. І Жуайоз, молодий маршал, тішиться, наче дитина, зі своїм добірним лицарством ладнаючись розбити короля Наваррського. Ось тільки посидить іще трохи в одному з міст, які взяв дорогою, — нехай лікарі прочистять йому кишки після занадто ситого життя при дворі. Полководець повинен виїздити на бій легким, не розжирілим.

Не тільки цей новий супротивник чигав на Анрі: старий Бірон — той самий, що був його найзапеклішим ворогом під час дріб'язкової війни в його власному краю, — і тут, в чужих місцях, не забарився насісти на нього. Анрі змінив тоді провінцію Гієннь на провінцію Сентонж, бо його рятунок був у тому, щоб наступати, переносити війну на ширший простір, на північ, загрожувати Парижу — і хай Фама весь час летить попереду, сурмлячи в сурму. Старому Біронові спало на думку захопити один острів, Маран, що лежить недалеко від морського узбережжя; Анрі колись, ще не володівши тим островом, змалював його своїй приятельці Корізанді в найпринадніших барвах. Та, на жаль, смуга води, що обвивала той чарівний острів-сад, була каналом, прокопаним через болота, і в тих болотах загрузло Біронове військо. Бірон мусив зняти облогу, сам був поранений; а до того ж гроші, прислані з двору, скінчились, і нових не надходило. Де ж би набрав король тих грошей, щоб утримувати одночасно три-чотири армії, коли всі податки, стягнені з народу та не розхапані злодіями й священною Лігою, він процвиндрював на своїх фаворитів? Для Бірона першого забракло грошей. Дещицю перехопив Анрі — небагато, лише кілька тисяч екю, проте саме ця втрата вирішила маршалову долю: він зазнав поразки, його військо розбіглося.

Воднораз Анрі спекався не тільки Бірона, а й свого кузена Конде: занадто вже впадала в очі різниця між успіхами короля Наваррського і невдачами, що їх зазнавав його суперник у той самий час. Перемога, здобута Анрі на острові, схилила на його бік упертих гугенотів Ла-Рошелі, що в іншому разі воліли б віддати перевагу доброму протестантові, але поганенькому полководцеві Конде. Тепер численні промахи їхнього щирого одновірця враз почали здаватись особливо тяжкими, і в найблагочестивіших домах, згадуючи про нього, несхвально хитали головами. А найперш посміялися з нього в Неракському замку, і Конде цього не пробачив.

Надійшла й Жуайозова черга — він нарешті прочистився й рушив у похід. Отепер уже Анрі й справді мав зробитися трагічним героєм: коли зітнеться з найбільшою, найкраще спорядженою королівською армією в чистому полі, у вирішальний день. Він мав навіть стати чимсь іще більшим: подвижником віри на біблійний взірець. Усі сумніви щодо нього пішли в непам'ять. Цей-бо воює вже не за гроші, не за добро земне, навіть не за корону: все це він приносить у жертву заради слави божої. Він став на захист слабких і гнаних, він не похитнеться, бо господь небесний благословив його. У нього чисті очі, як у борця за віру. То неправда — все оте, що так довго плескали про його любовні пригоди, відчайдушні витівки й байдужість до релігії. Наш герою, наш воїне, на тобі найвище благословення, і ми поспішаємо до тебе!

Отож до нього люди спливалися звідусіль — і, вже натхнені його славою, ці люди сповнювалися щастям, побачивши на власні очі, який він: простий і добрий. Він своїми руками копав шанці, їв стоячи, спав, не скидаючи панцера, — і сміявся. Заради самого цього сміху люди залишались у нього, байдуже, є платня чи нема, є що їсти чи доводиться постувати. При ньому навіть пастори були веселі, а ночами він будив своїх капітанів Тюренна й Роклора, і вони разом стояли на чатах, із ґнотами напоготові.

— Ваша величносте! Яке пуття з того, що ми вночі не спимо і ворог не заскочить нас зненацька? Адже вдень ви наражаєте свою особу на всі небезпеки, переходите болота на видноті, а кругом падають у воду кулі й на вас аж бризкає!

— І завтра, може, я загину, — відповів їм Анрі.— Але діло моє не загине, бо це діло господнє.

Так казав він під зоряним небом і сам вірив у свої слова — вірив так, як треба вірити, тобто всупереч усьому, бо впевненість його не мала під собою ніякого грунту: насправді разом з ним загинуло б і його діло. Та якщо господь бажав урятувати це королівство, то він хіть-не-хіть мусив зберегти життя Анрі.

Неминуче наставали й дні знесилення. Два тижні без постелі, невсипуща турбота про своє військо — та й про ворога, щоб заманити його куди треба. А коли вони — герцог де Жуайоз і король Наваррський — нарешті зіткнулись, король опинився затиснутий між двома річками й відтятий від своєї артилерії. Що ж вирятувало його з такої скрути? Власна меткість, рухливість та щасливий талан. Бо це ж талан дав йому такого неповороткого й повільного супротивника. На світанку гугеноти вже співали псалми перед своїми наметами, а ворог ще тільки неквапливо шикувався. І вони зразу, облишивши побожний спів, заходилися дражнити та лаяти отих виніжених придворних панів, отих ненажер, що розкрадають податки та видушують піт із бідних людей.

— Ну, добре прочистили кшпки, пане герцогу? Як ні, то ось ми тут, а страх помагає краще за рицину! Ви, панове, всі так наглитались маєтків та рент, що й стравити несила, тому й не можете зрушити з місця. Зате все бойовище своїми парфумами засмерділи. Стривайте, ось ми візьмемо вас у роботу, тоді ви не так запахнете!

Жахливі погрози, вигукувані сильними голосами, долітали далеко. А навпроти, в промінні вранішнього сонця, виблискувало срібними панцерами вороже військо. То було військо багатіїв, усе в золоті: золоті кинджали, золоті шоломи. Зброя оздоблена самоцвітами, кишені повні грошей, у головах — розрахунки та жадоба, і під кожним срібним панцером билось не тільки серце; влада, влада б'ється у ваших душах, і це влада митарів та здирників, що багатіють коштом вдів і сиріт.

— Паскудо! — волав через усе поле один похмурий стариган, що мав іще гострий зір. — Обернись-но сюди, я тебе впізнав, це ти зі своїми посіпаками спалив мій замок! Ти ж із Ліги!

Те слово ще дужче розпалило лють протестантського війська. Отже, ненависний ворог — це не самі королівські солдати, там поряд з ними стоять і горлорізи священної Ліги! Ті, що руйнували молитовні, пекли на вогні пасторів, набивали порохом жіночі лона. «Це ви, це ви хочете відібрати в нас і батьківщину, й віру, хочете, щоб ми не жили й не думали — а для чого ж нас створив отець небесний? Та сьогодні ви згинете, бо така його воля!» Так запевняли пастори, що ходили між бойовими лавами, одягнені в такі самі шкіряні колети. Хай військо наостанці ще почує слово істини. Та пастор ще не встигав докінчити, а офіцер уже шикував свій загін до бою.

Короля Наваррського бачили всюди й упізнавали його, хоч він був убраний у просту шкіру й крицю; та й його погляду не уникало ніщо, а особливо пильно стежив він за кожним пересуванням у герцога де Жуайоза. Обидва вони не квапились зітнутися по-справжньому. Коли бій скінчиться, один із них стане перед престолом господнім, а другий святкуватиме перемогу. І та, й та доля достойна, а тому обидва дивляться один на одного з пошаною й дозволяють один одному здобути всі переваги, які ще можна, поки не почався бій. Жуайоз виконує незграбні маневри своєю занадто розкішною кіннотою, і ніхто йому не перешкоджає. А Наварра тим часом устиг перекинути з-за річки останні свої кулеврини. Потім він звернувся до обох кузенів: нагадав, що вони всі троє одної крові. Ті кузени були Конде й Бурбон-Суассон, коханий його сестри Катрін.

Коли Анрі вже гадав, що все готове, до нього підступив Філіпп Морней з двома пасторами. Навпростець, без околясів — адже зараз почнеться бій і, може, доведеться віддати життя — Морней дорікнув своєму королю, що той у Ла-Рошелі знову завів собі коханку, і цей гріх у останню хвилину обтяжує чесноту гугенотського війська. І Анрі визнав перед пасторами цю провину.

— Богові ми повинні коритись до останку, а людям — опиратись до останку, — сказав він і зразу гайнув геть, бо помітив перекинчика — якогось воєначальника, що нерішуче маневрував зі своїм загоном між пагорбами на чималій відстані від обох армій.

— Ферваку! — гукнув Анрі ще здалеку. — Коли ми перемагатимемо, приставайте до нас.

І повернув назад, навіть не подивившись, як же сприйнято його заклик. Та солдати скромного й прямодушного воїна самі змусили свого командира послухатись, бо побігли за королем Наваррським. Анрі по сонцю визначив, що минула дев'ята година: отже, обидві армії вже дві години маневрували перед очима одна в одної. У жовтні це не дуже пізній час; сонце стояло ще низько, і його проміння скісно падало з хмар, які пропливали над рівниною повільно й низько, так що дуже виразно впадало в очі, які маленькі, які мізерні навіть найчисленніші армії разом зі своїми полководцями супроти цих велетенських хмар; а над ними ж є ще й небо — може, воно про нас не хоче й знати.

Анрі звівся в стременах і гукнув у щільні лави своїх бійців — у останню мить перед тим, як разом з ними вдарити на ворога:

— Товариші мої, це бій за славу божу! — Гукнув так саме тому, що небо нависало низько. — Наша честь велить нам перемогти або принаймні здобути вічне життя. Шлях до перемоги перед нами. Вперед же в ім'я бога, бо за нього ми б'ємося!

Вигукуючи ці слова у вояцькі лави, він водночас думав, які накази треба віддати зараз. Але вийшло зовсім не так: протестантське військо само, без наказу й не змовлявшись, упало на коліна й почало молитись — усе військо враз. Молитва лунала гучно, як буря, як грім, як дзвони, — псалом сто вісімнадцятий: «Славте господа, бо він всеблагий і вічна ласка його».

І тоді серце Анрі забилось від радісного ляку — адже він увіч побачив те, що колись давно провіщено йому на морському березі: «Ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти». І він теж, звівши чоло вгору й склавши на грудях руки, почав промовляти з військом:

— Всі язи?ки обступили мене, але в ім'я господа я їх повалив. Це день господній, зрадуймося ж і звеселімося в день цей!

І справді Анрі було радісно, як ще ніколи в житті. День господній — це той день, коли ми мчимо вперед і б'ємо ворога, не знаючи турбот і сумнівів. Вуса в нього сьогодні не посивіють наполовину від зради, непевності, смутку. День господній не знає сумнівів, бо он спереду — ворог. Сьогодні ми міцні у вірі, бо не маємо вибору й повинні перемогти. А тому це радісний день.

Герцог де Жуайоз побачив, що у супротивниковому війську діється щось чудне, й вигукнув:

— Король Наваррський боїться!

Йому відповів Жан де Монталамбер:

— Вельможний пане, вам і вашим придворним дженджикам ще не доводилось чубитися з гугенотами. Коли вони корчать отакі пики — начувайтеся.

На ці слова декотрі пишні пани в срібних обладунках зареготали ще буйніше. Бо вони нічого не добачили, нічого не зрозуміли.

Ото, навпроти них, військо бідняків. То військо гнаних за правду. То військо, де часом можна спіткати чесноту, а іноді й знання. У короля в цьому поході позападали щоки, на ньому такий самий темний шолом і панцер, як на всіх, і єдина його сорочка на тілі ще вогка, бо не встигла висохти після прання. Він віддав на оце своє військо все, що мав сам і що мав його маленький край; отак і кожен з його воїнів прийшов до нього з усім, що мав, і зі своїм таланом. Якщо вони програють цей бій, для них скінчиться все, їм доведеться поневірятись на чужині. Тепер вони ще стоять на рідній землі, стоять навколішки й волають угору, немов смикають за мотузи від підвішених у хмарах дзвонів: «В ім'я господа я повалив усі язи?ки. Це його радісний день».

І ось, коли дві армії нарешті зітнулись, сталося так, що королівське лицарство врізалося глибоко в лави гугенотських аркебузирів. Воно навіть погнало перед собою частину Наварриної кінноти й гнало її аж до міста Кутра, а там уже заходилося грабувати обози. Залунав крик: «Перемога!» — і Жуайоз вирішив, що пора кинути в бій піхоту. Але його чекала несподіванка. Протестанти з-за прикриття обсипали убивчим вогнем фланги королівського війська, а воно не могло відповідати досить влучно, бо його гармати стояли занадто низько. Піхота кинулась тікати, кінноту відтиснуто назад. Почався бій врукопаш, і в самому його розпалі король Наваррський обнімає одного дворянина з ворожого війська:

— Здавайся, філістимлянине![147]

Себе він, видно, мав за Самсона, але краще б він пострілом збив того філістимлянина з коня, бо трохи не поплатився життям за свою великодушність.

Коли герцог Жуайоз побачив, що все пропало, він із молодесеньким братом, паном де Сен-Совером, кинувся в найлютішу січу і там наклав головою, як і хотів. Він був лиш фаворит, і кар'єру свою розпочав не дуже почесно. Проте гордість, що розвинулась у ньому, коли він піднісся так високо, навчила його хоч умерти гідно.

Тільки-но він випустив дух, як його військо сипнуло врозтіч. Гугеноти гнали недобитків дві чи три милі: кожен обрав собі за здобич пишного лицаря, щоб потрусити йому кишені, а самого взяти в полон і відпустити лише за добрячий викуп. На бойовищі зосталося дві тисячі вбитих — майже самі католики — й більше нікого. Мертві лежали впереміш зі своїми кіньми та зброєю, лежали купами, хоч ніхто їх не накидав: ті купи утворились самі собою, як пагорки з піску й трави, що серед них вони лежали. А поміж піском, травою й мерцями повільно ходила самотня постать: нахилившись, вона вдивлялася в обличчя, а побачивши знайоме, аж точилася з тяжкої муки, тоді, нахилена, вдивлялася знов у ранньому присмерку, під низькими хмарами.

В Кутра, в «Білому коні», нагорі, у великій залі, бенкетували переможці, а внизу лежали на столі трупи герцога Жуайоза і його брата. Король Наваррський повернувся, звідки — невідомо; в переможній метушні ніхто ще й не завважив, що він десь був пропав. У своєму помешканні він застав повно поранених бранців і пішов до заїзду; там дехто таки помітив, що очі в нього червоні. Насамперед він схилив коліна перед обома переможеними; а потім, вирішив, що годі вже смутку, відігнав його й подався нагору, щоб серед тих, які сміялись і бенкетували, відсвяткувати велику перемогу. Такої прихильники істинної віри ще не здобували ніколи, навіть за часів пана адмірала, як визнавали й старі бійці, його сподвижники. Коли ввійшов король Наваррський, всі посхоплювалися з лав, разом щосили тупнули, а потім аж дух затамували, щоб стало зовсім тихо.

Анрі, сміючись, ускочив між них і вигукнув:

— Це ще не вічне життя, його ми ще не заслужили, зате заслужили земне. — Ухопив найбільший келих, цокнувся ним об ті, що простягали до нього з усіх боків його відважні офіцери. А тоді всі заходились поглинати накладене горами на величезні тарелі, й Анрі їв не менше за будь-кого. Гучно хвалились вони своїми подвигами в сьогоднішньому бою, і Анрі хвалився своїми. Голос його лунав дзвінко, мов сурма. Повітря в довгій залі було важке від диму смолоскипів, чаду кухонного вогнища, гарячого вояцького поту. На шкіряній одежі бенкетників темніли плями: які ж то від їхньої власної крові, а які — від крові вбитих ворогів?

«Я вас бачу, а ви не бачите, що я плакав… Та годі вже сумувати за своїми співвітчизниками, що їх я сам мусив покласти трупом, хоч колись вони ще вірно послужили б мені. Он зі стелі звисають їхні прапори — те, що від них лишилось. Це добре, так і слід, — але прапора короля Франції я не захоплюватиму і сам він не лежатиме на столі внизу, в той час як я бенкетуватиму нагорі. Цього не буде, присягаюся», — так казав він собі, водночас бадьоро цокаючись келихом із бенкетниками.

Валуа стоїть понад Луарою, з останньою своєю армією, прикриває королівство… «Не бійся, Валуа, я не заподію тобі лихого, і в боях я захищаю твоє королівство. Нам треба ще приборкати Гіза, це ми обидва знаємо. Поки що нехай він виганяє німецьких найманців у Швейцарію, а тріумфатором у свою столицю ввійдеш замість нього ти, мій Валуа. Бо я не заподію тобі нічого лихого, ми розуміємо один одного».

І Анрі зробив як надумав: другого дня сів у сідло й поїхав через усю Гієннь аж до Беарну; з собою він узяв загін кінноти і двадцять два захоплених у ворога прапори, що їх віз графині де Грамон. Він поводився романтично, це бачили всі. Замість довершити перемогу й розбити самого короля, він розімлів у високих почуттях і повіз здобуті в бою барвисті знамена, щоб кинути їх до ніг своїй приятельці. Вчорашніх переможців від того охопило глибоке розчарування, а за кордоном протестанти звинувачували Анрі навіть у зраді: їм-бо тим легше було говорити, чим далі жили вони від цього королівства.

Він приїхав — і на сходах свого замку його зустріла фея Корізанда, вся в білому, обсипана перлами, така неземна, якою він бачив її тільки в мріях. Усі знамена розгорнули й схилили перед нею; а потім, наче тільки тепер він став гідний її, Анрі зійшов до неї на сходи і, взявши за руку, повів у замок. Корізанда не вміла й висловити, яка вона щаслива. Така щаслива була його муза, що забула про все на світі, крім його перемоги і його славного шляху. Ані ду?мки про якусь образу чи про свої жадання; вона покірно довірилась йому. По-материнському жаліла його за всі турботи, раділа, що вони не лишились без винагороди; а тим часом їй би годилось бажати, щоб вони тривали якомога довше, — та воно так і вийшло. Поки щастя ще непевне, музина пора не минає; а сьогодні — її радісний день.

Moralite

Imperceptiblement il avance. Tout le sert, et ses efforts, et les efforts des autres pour le refouler, ou le tuer. Un jour on s'apercoit qu'il est fameux et que la chance le designe. Or, sa vraie chance c'est sa fermete naturelle. Il sait ce qu'il veut: par cela il se distingue des indecis. Il sait surtout ce qui est bien et sera admis par la conscience des hommes ses pareils. Cela le met franchement a part. Personne, parmi ceux qui s'agitent dans cette ambiance trouble, n'est aussi sur que lui des lois morales. Qu'on ne cherche pas plus loin les origines de sa renommee qui ne sera plus jamais obscurcie. Les comtemporains, d'alors et de quelqes autres epoques, ont pour habitude de s'incliner devant tout succes, meme infame, quitte a se recuser aussitot traverse ce passage ou soufflait un vent de folie. Par contre, les succes d'Henri n'etaient pas pour humilier les hommes, ce que n'evitent guere la plupart des chefs heureux. Ils devaient plutot les rehausser dans leur propre estime. On ne voit pas' d'habitude d'heritier d'une couronne, que le parti dominant repudie violemment, gagner a sa cause, par des procedes d'une honnetete pathetique, le roi meme que force lui est de combattre. Combien il voudrait aider ce roi, au lieu de devoir le diminuer, lui et son royaume. Il a eu ses heures de faiblesse et la tentation d'en finir ne lui est pas restee inconnue. Cela le regarde. A mesure qu'il approchait du trone, il a fait comprendre au monde qu'on peut etre fort tout en restant humain, et qu'on defend les royaumes tout en defendant la saine raison.

Висновок

Непомітно просувається він уперед. Все допомагає йому: і власні зусилля, і зусилля інших, тих, хто хоче його відтіснити або вбити. І ось одного дня всі помічають, що він уже прославився і що його позначило щастя. Та справжнє його щастя — це природжена твердість. Він знає, чого хоче, і цим відрізняється від людей нерішучих. А головне — він знає, що добре і що схвалять люди його гарту. І це видимо вирізняє його з-поміж усіх. Жоден з тих, хто борсався в тодішній непевній дійсності, не мав такої твердої віри в моральні істини. І не треба шукати ніяких глибших причин його слави, яка вже ніколи не потьмяніє. В його часи, як і в інші, люди звикли схилятися перед будь-яким успіхом, навіть здобутим підлотою, а потім відвертатися, тільки-но проминувши ту ущелину, звідки війнуло вітром безумства. Успіхи Анрі, навпаки, були спрямовані не на те, щоб принизити інших, хоч цього не уникла більшість удачливих вождів. Його успіхи мали скоріше підносити людей у їхній власній думці. Не часто побачиш таке, щоб спадкоємець трону, якого так ненавидить панівна партія, зумів дивовижною чесністю схилити на свій бік короля, хоча й мусив мимохіть із ним боротись. Як радо він допомагав би цьому королю, замість вимушено завдавати шкоди йому і його королівству. Бували й у нього свої години слаботи, спізнав він і спокусу покінчити з усім. Та це його діло. Простуючи до трону, він дедалі виразніше показував світові, що можна бути сильним і лишатися людяним і що, захищаючи здоровий глузд, захищаєш і королівство.