Молоді літа короля Генріха IV

Хто наважиться?

Дев'ятого травня 1588 року герцог Гіз із нечисленним почтом потай приїхав до Парижа. Король переказав йому своє прохання, несміливе прохання, щоб він не приїздив. Валуа знає, що сама Гізова присутність або призведе до його смерті, або змусить його прибрати Гіза. Хто з них двох наважиться — і хто наважиться раніше? Гіз недавно розгромив чужоземне гугенотське військо, а королівське, під проводом Жуайоза, навпаки, розбив Наварра.[148] І все ж нещасний король силкувався вдати з себе переможця; за це й простий народ, і шановні городяни одностайно зневажають його. Члени парламенту, верховні судді королівства, — майже єдині люди, які ще стоять на боці короля: вони-бо навчені думати. В такому непевному становищі не можна відхилятись від закону, а закон — це король. Та кому вони можуть сказати й розтлумачити це? Ні багатіям, які не від недолугого Валуа, а від Гіза сподіваються запоруки, що їхні гроші будуть цілі, ні збуреному простолюдові на вулицях, що кричить: «Хліба!» Сидіти без хліба йому не первина, і нема ніяких причин гадати, що цього разу голод буде тяжчий, ніж звичайно. Проте людська юрба, коли вже звернула на хибний шлях, і далі робитиме самі дурниці. Ці люди за Гіза, авантюриста й демагога, підкупленого ворогом. Така протиприродна відданість йому породжує в них самих лють і страх: то опирається їхнє сумління, але вони цього не розуміють. Париж геть збився з пантелику, тому городяни й галасують про вигаданий голод.

Гіз із своїми п'ятьма-шістьма вершниками добувся до велелюдної вулиці, й досі не впізнаний, бо вгорнувся в плащ і насунув капелюха на очі. В місті, а надто в численних монастирях аж рояться його солдати, і він може скликати їх до себе в першу-ліпшу мить. Та він удає таємничого відчайдуха, щоб приголомшити всіх несподіваною появою. Хоч йому вже під сорок і в нього кілька синів, Гіз і досі полюбляє разючі акторські ефекти, до яких на сцені звичайно вдаються нездари. Та ось один з його молодиків, навмисне так підучений, раптом зриває з таємничого вершника плащ і капелюх — от шибеник! — і дзвінким голосом кричить:

— Ясний пане, покажіться народові!

А тим часом у королівському замку Луврі стара, дуже стара королева Катерина сказала королю:

— Гіз — опора моєї старості.

Її син важким поглядом подивився на призвідницю Варфоломіївської ночі, найдальші наслідки якої аж тепер мали окошитись на ньому: він це передбачав сам, не треба було й сповіщати його. Але й звістка не забарилась, і в Луврі дізналися відразу й про те, що Гіз приїхав, і про його тріумф.

— Ми врятовані! — першою гукнула герцогові одна пишна дама, стягши з очей маску. — Добрий наш владарю, ми врятовані!

Тоді вся вулиця розвирувалася захватом. Голоду вже не буде, наш вождь прожене голодну примару! Полилися сльози радості. А чоботи, що звисають із кінської спини, можна просто цілувати. Люди намагались потерти об герцога чотки, щоб їх освятити, і, звичайно, не одного в тій тисняві задавили на смерть.

Поки полковник-корсіканець Орнано[149] доповідав про все це, король не дивився на нього. Анрі, чи то Генріх, Третій не спускав очей з матері, і та аж відчувала його погляд — такий він був важкий. Вона тільки глухо мурмотіла собі під ніс: «Гіз — опора моєї старості», — аби лиш утвердити себе в усій своїй глупоті й захистити її навіть від себе самої, бо й у неї ж могла настати хвилина прозріння. Лице її зробилося зовсім землисте, як земля з кладовища, і здавалося, що стара королева туди й повертається, коли вона виходила, нетвердо постукуючи костуром, човгаючи ногами, кривуляючи, зігнута в три погибелі.

Полковник-корсіканець висловив свою думку, бо його запевнили, що король думає так самісінько. Герцога треба зарізати. Священик, присутній там, цитатою з біблії підтвердив цю думку. Ще кілька рішучіших придворних підтримали її; король не суперечив, і його мовчання вони сприйняли як згоду. Почали обговорювати між собою, чи досить є напохваті вірного королю війська і чи встигне прибути підкріплення, поки супротивники після вбивства герцога будуть скуті переляком. А тоді знову з'явилась мати короля — із нею сам Гіз, власною особою. Вже не красень Гіз, не гордий герой. У Луврі, дорогою до королівського покою, ніхто не відповідав на його зверхньо-ласкаві привітання, а начальник гвардії Крійон[150] навіть насунув капелюха ще нижче на лоб, коли побачив герцога. І з цього Гіз здогадався, що його чекає. Блідий, розгублений увійшов він до покою. Але разом з ним увійшла стара королева, і через це король не дав знаку людям з кинджалами. З усього його дому, члени якого повмирали або збунтувалися проти короля, в Луврі лишилась тільки вона — та, що довела його до такої скрути. І тому він боявся її, як своєї лихої долі. При ній, проти її бажання дати знак рятівним кинджалам — таке йому й на думку спасти не могло. Він лише кинув герцогові кілька сердитих слів і відвернувся від нього.

Гіз безвладно осів на скриню. Одне око, біля якого був великий шрам, у нього весь час сльозило, і здавалось, ніби він плаче. Він бачив усе — і королів страх. «Боїться не менше, ніж я», — думав Гіз. Але він слушно зрозумів, чому так жахливо перекривилось обличчя в короля. Намір убити його облишено тільки на цей раз. У найдальшому кутку стара королева намагалась заспокоїти сина, а Гіз тим часом хутенько подався геть. «Слава богу, я ще живий, та ось уже і мій народ удерся аж у луврське подвір'я визволяти мене. Знов я герой! Слава богу, а тепер ми часу не гаятимемо!»

Отак думав герцог після того, як сам ускочив у пастку й тільки дивом урятувався. Герцогові Лотарінгському зовсім не хотілося споруджувати барикади й давати королю бій у столиці королівства; він тільки робив усе для того, щоб так неминуче сталося. Та коли він перед самою метою злякався й відступив, воліючи лягти спати, його відвідав Мендоса[151], посол дона Філіппа, й заговорив з ним тоном наказу. Справжній повелитель герцога Гіза міг і присилувати його. Не пізніш як за три дні вся Франція має бути охоплена відвертою міжусобною війною: така воля владаря світу. Гізові навіть не визнали за потрібне пояснити, навіщо це, одначе про дещо його повідомили. Армада нарешті готова була вирушити до берегів Англії. Цей флот споряджали вже кілька років, і його забезпечено всім необхідним також на цілі роки, хоч плавання мало забрати щонайбільше два тижні. Треба було, щоб Армада могла безпечно заходити у французькі гавані. Володар світу не хотів наразитись ні на кого зі своїх французьких ворогів: від природи він був передбачливий і обережний. І тому не пізніш як за три дні в Парижі мали стояти барикади з наповнених піском барил. Король Франції давно вже бачив зі свого Лувру, як ті барила підвозять Сеною знизу. Опинившись у такій безвиході, він увів до столиці трохи своїх швейцарських та німецьких найманців і цим дав останній привід для повстання[152]. Розбиті незліченними юрбами повсталих, ті чужинці падали на коліна й благально здіймали руки з чотками. Королю довелось просити пощади для своїх солдатів, котрі ще лишилися живі. Просив він у герцога Гіза, і той після цього вже нізащо не міг наважитись і вбити короля; а саме цього вимагав від герцога Мендоса.

Жоден з них двох — ні Гіз, ні Валуа — не важився вбити другого, і настало безвладдя. На вулицях з ранку до вечора під дзвін на сполох проповідували ченці, закликаючи до різанини. Гізова сестра, фурія священної Ліги, теж не сиділа згорнувши руки: з балкону свого палацу вона підбурювала до вбивств розбурхане юрмище сповненої високих поривань молоді.

— Молодь, моя молодь! Твої поривання завжди високі! — вигукувала вона, і майбутні адвокати, проповідники та малярі вірили їй радісінько. Буяння крові в жилах легко сплутати з пориванням до високого. В часи, коли всіх охоплює гарячка нетерпіння, молоду кров дуже цінують.

Герцогиня Монпансьє, хоча й розпалена до нестями, не втрачала здатності читати на людських обличчях, і ось унизу, серед натовпу своїх шанувальників, вона відзначила собі одне, що його бачила вже не вперше. У кого такий вигляд, той може придатися. І вона звеліла привести того молодого послушника до себе нагору.

Сама вона не полінувалася приготуватись як слід: убрала свою високу дебелу постать у прозорий серпанок, побризкала в спочивальні парфумами. Коси, чорні, як воронове крило, — правда, вже підфарбовані,— пишні перса, вбрання все в срібних зірочках: оглянувши себе, герцогиня вирішила, що цього вистачить, дарма що на виду її вже виразно позначилась руйнівна сила пристрастей. «Тридцять шість років — як комусь іншому, то, може, здалась би занадто стара, — подумала вельможна дама. — Але не двадцятирічному ченцеві-селюку, що вперше зроду побачив ліжко герцогині». Вона ще спитала себе: «Що мені з ним робити і як далеко можна зайти?» Чи не однаково, — відповіли, здвигнувшися, дужі, повні плечі.

«Я чогось хочу — і ні перед чим не спинюся, щоб досягти свого. А цього бракує чоловікам — навіть моєму братові, народному ідолові, що ось-ось має зійти на французький трон. Потрібен один-однісінький удар — але він боїться його завдати. А його сестра не побоїться. Вона, якщо треба, могла б і власною рукою вдарити. Руки у мене сильні і все тіло не кволіше, ніж у брата, плечі широкі, і я сама могла б стати героєм нашого роду, якби не ті дрібнички, що роблять мене жінкою: але якраз ними я й доможуся свого».

Вона дала знак, надбігли слуги, привели ченця, упхнули його в двері й відразу зачинили їх. Богиня лишилася в своєму покої наодинці з бурою постаттю, яка прийшла знизу, з вулиці, й від якої страшенно смерділо. Ніякі парфуми не могли перебити смороду немитого тіла, що зразу розійшовся по всьому покою; але вельможна дама витримала все. Вона звернулась до ченчика, що кліпав очицями, плямкав товстими губами й ворушив своїми селянськими ручиськами, схованими в стулені докупи рукави. О, він охоче вийняв би ті руки й полапав оце пишне тіло, що перед ним. Ані сліду боязкої шаноби: нині все перемішалось, у священній Лізі всім однакова ціна. Подивіться хоч би на вулицю за барилами з піском: там лежать купами полковники та дворяни, то ми їх навалили. А жінки їхні зосталися нам на втіху. Ге-ге! Молодь, каже! Високі поривання!

— Як тебе звати? — спитала герцогиня так суворо, що молодик злякався.

— Та ви ж знаєте, — буркнув він. — Ви ж самі назвали мене згори на ім'я. Гукали: «Жаку, де ти?»[153] Ну, ось я тут. А далі що?

— Стань на коліна! — рішуче звеліла герцогиня Монпансьє.— Перебирай чотки й молись.

Із його маячних слів вона збагнула, що її влада над ним безмежна. Вона заполонила його сни вже давно, бо він не вперше слухав, як вона промовляє з балкону. Тепер йому довелось на колінах висповідатись їй, розповісти про свою ганебну й жалюгідну долю: він прогрішився плоттю, і його з монастиря послали до Парижа, щоб він там здійснив подвиг. Настоятель утовкмачив йому, що плотський гріх можна спокутувати тільки подвигом.

— Яким же? — спитала герцогиня.

Цього він не знав. Ті ченці, що виховували його, досі нічого про це не сказали. Ченці весь час готують царевбивць, а щоб скористатись ними — до цього не доходять. «Оцей-от — мій», — подумала вона і владно промовила:

— Ти належиш мені. Я зроблю з тобою що схочу. Я можу обернути тебе в невидимця. Відвернись до стіни.

А сама відійшла в другий кінець покою і вдала, ніби шукає ченчика. Ось вона спитала: — Жаку, де ти? — потім ще й ще раз, але він не озивався. «Ого, то я й справді зробився невидимий», — сказав він сам собі, але ніщо більше йому не спало на думку, і серце в нього не забилося частіше.

— Жаку, підійди й доторкнись до краєчка моєї сукні, тоді ти знову зробишся видимий.

— А я не хочу робитись видимим, — пробурчав він. — Хіба що дасте потриматись не тільки за краєчок сукні.

Одначе рушив до неї, хляпаючи сандалями; та перше ніж він дотягся рукою до її прозорого вбрання, вона сказала півголосом, але грізно:

— Жаку! Ти повинен убити короля.

Хоч який тупий був селюк, але від тих слів він похитнувся, змінився на виду й довго не міг видобути з себе голосу, аж урешті злякано охнув. Ту хвильку, поки він мовчав, йому ввижалося, що з уст цієї вельможної дияволиці вилітають усі жахи вічного прокляття, видні, мов язики полум'я. Під її прозорою сукнею він розглядів кінське копито, та ще як виразно!

— Слухайся мене, Жаку, і ти будеш щасливий. Коли ти вб'єш короля, тобі здійсняться три бажання. Перше — ти можеш вимагати кардинальської шапки. Друге — ти будеш багатий. Ну, а третє — я подарую тобі сама, — пообіцяла вона, без сорому, натякаючи на свої жіночі принади. Голос її перейшов у ніжну воркотню, вона знаджувала його, як лишень уміла, а коли помітила, що він уже тремтить, як листок на осиці, і з рота йому тече слина, розтлумачила цьому бевзеві, що король — майже така сама людина, як усі. І вмирає він тільки раз, а потім уже не встане.

— А тебе хай шукають скільки завгодно, ти ж невидимий. Жаку, де ти?

— Ось, біля тебе, — пробелькотів він, аж захлинаючися з утіхи, бо вже зрозумів усе й більш не турбувався ні про що.

— Спершу вбий короля й стань кардиналом. Я допускаю до себе тільки кардиналів. — Це вона вимовила, навпаки, холодно й погордливо, окидаючи його швидким допитливим поглядом: «Занадто гладкий цей бовдур, у нього не стане спритності заколоти Валуа. Нехай попостує, а щоб став кмітливіший, йому щось підсипатимуть у їжу. А втім, він і так уже бачить і чує те, що мені треба. В монастирі його настрахають пекельним вогнем, щоб він раптом не закомизився. Та ні, не закомизиться, він уже у мене в жмені».

І герцогиня смикнула за шворку від дзвоника:

— Виведіть цього смердюха, а тут провітріть!

А сама підійшла до вікна, як була, напівгола, і внизу збіглась ціла юрма сповненої високих поривань молоді, щоб побачити її. Вона спокійнісінько дала тим молодикам намилуватись на всі її принади: вікно сягало аж до підлоги. Натхнена своєю безмірною гордістю, герцогиня дивилася просто на сонце, і вогненне око неба не сліпило її.

— Я — наважусь!

Ніч з убивцею

Втікаючи зі свого замку Лувру, останній Валуа думав про кузена Наварру, і йому хотілося, щоб той опинився поруч. «Якби він був тут, Париж, певне, трохи поменшав би: ми багатьом постинали б голови. Це місто занадто велике, йому треба спустити кров. Я — єдиний король, що весь час жив у ньому й прикрашував його своїм двором. А прилюдна страта Гіза має стати всенародним святом».

Розпалений і злий, бідолаха король усе ж міг, мавши дозвілля, віддаватися своїм думкам. Гіз потай лишив йому шпарку для втечі, і він утік за згодою свого ворога, а той таким чином спекався його й захопив владу в столиці. Перед каретою короля йшли його гвардійці, і він неквапом їхав до своєї нової резиденції, а з голови йому ні на хвилину не йшов кузен Наварра. «Якби ж я тоді послав Жуайоза і свою найкращу армію не на те, щоб він її розбив, а щоб вони разом рушили на Париж і визволили мене!»

Але, сягнувши розумом трохи глибше, він зрозумів, що це була б неможлива річ. «Жуайозова католицька армія не послухалася б такого наказу. Крім того, якби кузен-протестант дійшов до Парижа, він би відняв у мене трон», — вирішив Валуа, хоч і не без сумніву. Він був занадто нещасний для того, щоб якраз тепер відкинути оту постійну підозріливість, і чіплявся за неї, як за єдину свою силу. «І життя теж відібрав би», — вперто думав він.

Сам Анрі страшенно боявся отрути[154] — ось уже два місяці, відколи помер його кузен Конде. Принца Конде отруїли: як гадав Анрі, це зробила його власна дружина. Він зразу впевнив себе, що його сердешна Марго теж на таке здатна — ця вибита з рівноваги здобич своєї безглуздої ненависті. Доти Анрі, що любив попоїсти, по всій країні не боячись приймав запросини до столу, а тепер йому почали варити в замкненій кухні, під наглядом. Кузен Конде блював цілу ніч. Уранці він поснідав стоячи, хотів був пограти в шахи, та йому знов стало дуже погано; а коли він умер, то відразу весь почорнів. «Я сумую за ним — за таким, як він мав би для мене бути, — думав Анрі.— А такого, як він був насправді, мені не жаль».

Двадцятьох чотирьох убивць підсилали за цей час до короля Наваррського. Чого так жадав бідолашний Валуа — щоб кузен прийшов йому на допомогу, — того інші боялися й хотіли йому перешкодити. Уже пускали чутку, що Анрі Наварру вбито, як звичайно роблять ті, кому це було б вигідне, а декотрі розповідали про вбивство навіть із подробицями. Герцог Гіз настійно намагався довідатись у короля Франції, чи це правда. А король міг тільки сподіватися, що його кузен Наварра живий, і після смерті кузена Конде послав до нього кількох послів, насамперед пана де Монморансі. То була остання, таки справді остання його спроба переконати єдиного нині живого проводиря протестантів, щоб він перейшов у католицтво. Тоді Анрі став би незаперечним спадкоємцем трону. Ніхто не вірив, що протестанти ще можуть зректися його після того, як не стало другого претендента на роль їхнього проводиря. Та Анрі знає їх краще. А ще він знає, що не повинен сходити з рівного шляху, поки відхилення від нього скидатиметься на ознаку слабкості. Його внутрішня твердість не визнає невірності й відкидає передчасну спокусу. Коли Анрі після всіх життєвих турбот, що чекають іще на нього, в боях об'єднає королівство, коли він, уже посивілий, матиме незламну могутність і владу й не потребуватиме добувати їх у такий спосіб, — тоді він з власної волі піде до обідні. Але не раніше. Для того, щоб його тільки терпіли, — нізащо в світі.

Але хоробрий Анрі боявся отрути й ножа, бо вони не лишають людині змоги захищатись, як захищається солдат і як захищається сумління. «Ніж іще страшніший за отруту, бо він загрожує тобі не тільки за обіднім столом. Коли я серед людей, мені щохвилі може побігти холод поза спиною, бо я не бачу, хто там що виймає з рукава позад мене. Невеликого ножа легко заховати, а надто в широкому рукаві чернечої ряси. Але до мене прийшов гарно вбраний і чемний дворянин; він не вмів говорити французькою й навіть латиною, а тому прохання його було написане на згорненому в дудочку пергаменті. Та коли він виймав той пергамент із футляра, йому в руку сам ускочив кинджал. Довелось мені просто блискавично хапати його за ту руку й викручувати її. А от капітана Сакремора схопили мої люди. Докази є, все збігається: його підіслано до мене. А то б я нізащо й не повірив, що такий відважний офіцер на це здатен. Убивці — боягузи; і я маю весь час їх боятися? Ні, треба нарешті випити вина з одним із них і призвичаїтись до їхньої манери й вигляду».

Це було в Неракському замку. Увечері король відіслав усіх, звелів привести в'язня, скинути з нього кайдани — й лишився наодинці зі своїм убивцею: їх розділяв тільки стіл.

— Капітане Сакремор, я хочу довідатися від вас, як це воно — вбивати. Як бути вбитому — про це я теж, мабуть, колись довідаюся, але не від вас. Розкажіть мені про підступне, боягузливе вбивство — розкажіть сміливо, як солдат. Ну?

Капітан мав злі очі, а взагалі він був вродливий — вродою гультяя-себелюбця. Він сидів у скромній позі, цей дворянин з італійського роду; сама глибока іронія в рисах його обличчя вже виказувала, що він за людина. На королеві слова він не відповів. Анрі підсунув до нього вино; капітан чемно подякував і випив келих до дна.

— Там могла бути отрута, капітане Сакремор.

Убивця ввічливо висловив здивування:

— Величносте! Хіба вам бракує способів відібрати у мене життя?

— І який, на вашу думку, я оберу?

— Найпочесніший, величносте, — двобій, — відказав Сакремор, прикриваючи хитрість легковажністю.

— Пане Шарлю де Біраг, я не жартую. Ви приїхали до Франції з колишнім канцлером, що душив у в'язниці наших землевласників, а їхні землі діставалися старій королеві. За те, щоб ви мене вбили, вам обіцяно багато пістолів, карбованих в Іспанії. Відвагою в боях ви здобули собі прізвисько Сакремор[155], одначе лишилися справжнім Бірагом.

— Ви хочете зганьбити мене, величносте. А я, навпаки, пропоную вам чесний двобій. Узявшися вбити вас, я став вам рівнею, тому ви й сидите тут зі мною наодинці глупої ночі.

— Це я знаю, — відказав Анрі.— На цю годину ви стали мені рівнею. До речі, що б ви зробили, якби вам пощастило вбити мене?

— Я лишився б на службі в короля Франції: адже це він і послав мене.

— Брешете. І навіть якби золото у ваших кишенях не було іспанське, я б однаково сказав, що ви брешете.

— Ну, гаразд, — погодився Біраг. — Але я справді залишився б у цьому королівстві, бо воно найслабкіше, і таким, як я, тут найкраще живеться. Коли в якійсь країні люди пересваряться з усім світом і між собою, отоді вони мої співвітчизники й роблять те, що мені треба. Я знаю, ваша величносте: якщо ви зостанетесь живі, у Франції так не буде. А тому я й наважився вбити вас — і зробив би це навіть без ніякої плати.

Отоді Анрі побачив, що й у підлоті можна йти рівним шляхом і лишатися твердим; доти він би й не повірив у таке.

— Сакреморе, ваше бойове прізвисько заслужене — чи майже заслужене, — сказав він і поклав насеред стола свій кинджал. — Ану, хто швидше вхопить, Сакреморе!

Ледве-но він доказав, як рука вбивці вже шарпнулась до кинджала — але наштовхнулась на руку Анрі. Зразу обидва відсмикнули руки й сховали їх під стіл. Тільки поглядів не відвели — стежили один за одним, напружені, мов для стрибка, і обидва ледь тремтіли від моторошної втіхи. Тим часом Анрі надумався, чим приголомшити ворога:

— Сакреморе, більше не чекайте грошей з Іспанії. Я передав туди звістку, що ви їх зрадили й відтепер служитимете мені.

Почувши те, вбивця аж зуби вискалив; ненависть так спотворила його вид, що він уже не здавався вродливим. Ця пекельна пика була справді страховинна; може, за неї він і дістав своє прізвисько. Анрі на мить сторопів, і Сакремор устиг схопити кинджала. Королю лишалось одне: перекинути на нього стіл; він так і зробив. Стіл був важкий, і вбивця, щоб його не придавило на смерть, мусив підставити обидві руки, а кинджала випустив. Схопившися з підлоги, він кинувся до дверей і чкурнув галереєю навтікача легко, мов дівчина.

— Сакреморе! Не втікайте! У мене ви можете заробити грошей.

Бабах! — і сходами щось покотилося. То вистрелив вартовий на подвір'ї, і Сакремора не стало.

«А шкода. Хоробрий чолов'яга, і я б зробив його чесним. Загинув випадково, після такої ночі!»

Анрі вже й забув, що це він сам витримав ту ніч і той іспит. Не слід тремтіти навіть перед убивцею.

Поклик

Валуа отак само відборонявся від убивць свого королівства й своїх власних убивць: сідав з ними за стіл і жив у постійному жахові. Якраз тоді він скликав у Блуа Генеральні штати[156]. З Парижа король утік туди; і зразу Гіз подався за ним, та й інші ватажки Ліги не забарились — усі шістнадцятеро[157], що відали шістнадцятьма міськими округами Парижа. Звідти навезли до Блуа й усілякого наброду, щоб настрахати розважливих провінційних депутатів, на яких міг твердо розраховувати Валуа. Розважливості тут не шанують, її намагаються відстрашити. На короля напосілася зграя флагелантів[158], і він не міг їх прогнати, бо колись сам брав участь у їхніх процесіях: адже він так любив усілякі перевдягання. Один із братів Жуайоза, його загиблого улюбленця, зображує розіп'ятого Христа; зовсім ошаленілий гурт учасників містерії вдирається до пристановища нещасного короля, в Христа з ран тече справжня кров, римські воїни бряжчать іржавою зброєю, тоді несподівано наскакують на розхвильований натовп. Жінок-мироносиць удають ченці капуцини — хто-хто, а вони вже вміють завивати, голосити й кидатись під ноги. Ось під ударами батогів падає й син людський. Підведи його, Валуа! Як не схочеш — ти зрадник віри. Тут, серед цієї тисняви, ти в наших руках, і одного-однісінького ножа вистачило б. Та насправді вони боялися самих себе й свого нечестивого шаленства.

Що міг думати про такі речі який-небудь учений юрист, член королівського парламенту? А цих панів теж присилували взяти участь у тому неподобстві. Вченість забувається нелегко, і ясний розум не може потьмаритись за наказом. Легше досягти цього тому, хто пристане до масового руху: його незабаром затягне з головою, і хто раніше надто багато думав, той, захоплений збудженням юрби й почуттям своєї спорідненості з народом, навчається ревти «як теля». Президент де Нейї досяг у цьому так багато, що зворушив навіть тирана Валуа, хоч саме проти нього й доручили йому настроювати своїми сльозами покривджений народ, тоді як проповідник Буше домагається цього самого, пускаючи піну з уст. Кожен по-своєму — герцог Гіз робив те саме, потискаючи сотні брудних рук, хоч йому й було страшенно гидко.

Герцогові Гізу вже все на світі робилося гидке: і роль народного героя, і ревна його служба Іспанії, і люди, з якими він водився. Оточений іспанськими горлорізами, що наглядали за ним, він мусив безсоромно продавати власного короля всемогутньому послові дона Філіппа. Він мусив казати: «Нехай його величність, ваш король, прийде нам на поміч, коли наш владар удасться по допомогу до гугенотів». Гіз радніший був сам стати гугенотом, ніж без кінця повторювати це.

На цей хибний шлях його звели марнолюбство, піддатливість на лестощі, жадоба незаслуженої пошани — по суті, самі слаботи. Він був занадто доброго роду, щоб не розуміти цього. Лиш зовсім мізерні людці можуть себе вважати справді великими, коли якийсь рух одурених і знавіснілих людських юрб винесе їх на вершину, де їм не місце. А такий, як герцог Гіз, чуючи крик: «Слава нашому вождеві!», ладен заховатись у якусь нору або, ще краще, позаганяти все це кодло в їхні крамнички. Найглибше його бажання — помиритися з королем. Нехай би король призначив його своїм намісником у всьому королівстві, тільки раніше, ніж Армада тріумфально повернеться з Англії й нахабство іспанців сягне крайньої межі. Гізові хочеться ще до цього виступити проти них. Для цього потрібне одне — й Генеральні штати зібралися в Блуа з цією єдиною метою.

Королю довелось пообіцяти Штатам, що він викоренить єретиків; і ось тепер він має оголосити, що Анрі Наваррський утратив свої права спадкоємця трону. Король намагається ухилитись від цього. Сам Наварра передає Штатам своє послання — але Штати врочисто оголошують його претензії на трон незаконними. Йому відмовлено в правах першого принца крові.

Дізнавшись про це, Анрі зразу забув і убивць, і музу, а разом з усією романтикою — і страх. Він вирушив на війну. Що ж це таке! І король, і Ліга, — всі обернулись проти самого нього і в своїх процесіях із нестямним криком віддаються духовній розпусті, для його здорової вдачі огиднішій за будь-яких Сакреморів. Життя схильне чинити несправедливості й убивати; але воно не хоче, щоб задля цього лицемірили й топтали ногами розум. І Анрі пішов походом на Бретань, пішов через усе королівство, представники станів якого тим часом урочисто позбавили його законних прав. Він бився і з королівським військом, і з військом Ліги — тепер це було для нього те саме, бо він озлобився. Уже був на прямому шляху до трону, а тепер знов, починай усе спочатку, мов казна-хто. Після великої перемоги під Кутра — знов болота, маленькі містечка, засідки, один сердега дворянин падає вбитий, сотня ворогів здається в полон, буря, град, а я мушу взяти замок над морем. Якби ж то наша гармата прибула раніше! Дурне діло — битися з морем і вітром!

В запалі бою він принаймні забував свою прикрість і гнів, тішився, що живе на світі, що дихає, хоч вороги раді б не дати йому ні дихати, ні жити, — і що він усе-таки набирається сили, хай навіть непомітно. Якось опівдні, засапаний після шаленої гонитви, щойно ледве уникнувши смерті, він стає сам під деревом, щоб під'їсти, і озирається довкола трохи розгубленим поглядом. Земля перед ним стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Ця земля його не хоче, вона його навіть не знає, і, якби глибоко в його душі не жила непохитна надія, він би міг боятися, що йому знов і знов, без кінця доведеться починати все спочатку, отак, як тут. Адже без кінця повертаються ті самі картини: болота й засідки, сотня полонених, попереду падає вбитий сердега дворянин, буря, град, а треба взяти цей замок над морем, та хоч би вже наша гармата скоріш приспіла сюди! На долоні Анрі, почорнілій від пороху, лежить його обід: окрайчик хліба і яблуко.

Він зголоднів, проте не втрачає доброго гумору. Життєві дороги завели його оце сюди, а колись давно його оточували залиті сонцем гори, і він радісно сміявся, бродячи у веселих струмочках. Ще молодим попав він у школу нещастя, навчився думати, і від блукань у лабіринті думок у нього почали гірко кривитись уста — принаймні інколи. Повернувшись додому, він поринув у всі звичайні турботи життя, як кожна людина з голодним тілом і неміцною шкірою, що її дуже легко продірявити. Турботи були спершу дрібні; та коли поринеш у них з головою, вони виростають. А тепер він прославився, його ненавидять, на нього покладають надії, його бояться, — і ось йому судилося спізнати, що в житті можна скотитись назад до дрібних турбот; під деревом, стоячи, споживає він свій убогий обід.

У ту саму годину король Франції приймав посла Мендосу. Той отримав звістку про перемогу Армади і зразу наказав видрукувати цю новину й розповсюдити. А тоді поїхав з Парижа до Шартра: він насамперед хотів у тамтешньому славетному соборі скласти подяку пресвятій діві. А після цього з'явився до короля, що оселився тоді саме в єпископському палаці. «Victoria!» — гордо казав посол кожному, кого зустріне, а ввійшовши до короля, показав йому лист. Одначе король простяг йому новіший, де писалося, що англійці обстріляли Армаду, потопили п'ятнадцять кораблів і п'ять тисяч іспанців загинуло. Про те, щоб висадитись у Англії, вже нема чого й думати.

Мендоса спробував заперечити все, а якщо там було трохи й правди, це не завадило йому лишатися гордим. Потоплено п'ятнадцять кораблів — але ж у Армаді їх сто п'ятдесят, і всі велетні, справжні дерев'яні фортеці. А п'ять тисяч загиблих — це майже непомітна втрата для війська Армади, вже не кажучи про те, що наближається й підкріплення.

Одначе насправді нікуди те підкріплення не наближалось: воно було обложене в Голландії. Король Франції ввічливо подивувався з плавучих фортець, що їх так надзвичайно завбачливо звелів побудувати дон Філіпп. На жаль, ті судна були аж занадто високі, і їхні гармати могли поцілити тільки здалеку; а ще прикріше те, що адмірал Дрейк[159] дуже швидко знайшов уразливе місце могутнього флоту. Його прудкі суденця, вилетівши з Плімутської гавані, підпливали аж під борти іспанських велетнів і дірявили їх. А тут іще, як на лихо, саме небо стало не на той бік, що слід: буря ще й у цю хвилину, коли король розмовляє з послом, розкидає судна по океані, а декотрі заносить аж на північ, де розбиває об крижини.

Іспанці ніколи не сміються, а то посол, певне, тільки посміявся б із цих дитячих наскоків стихії чи Англії на всесвітню державу. Та він тільки зневажливо мовчав. Король не перебивав тієї мовчанки, вони двоє стояли очі в очі серед великої кам'яної зали. Король був у капелюсі, й Мендоса не скинув свого. Та ось посмів подати голос дехто з придворних.

— Королева Англії тріумфує! — досить гучно сказав Крійон.

— Єлизавета на білому коні показувалась народові,— докинув ще хтось.

— Великий народ, — рішуче промовив полковник Орнано.

— Щасливий народ, урятований, вільний і любить свою осяйну королеву, Що таке сорок п'ять років проти краси королеви-переможниці!

Тоді озвався Бірон, давній ворог короля Наваррського:

— Одностайний народ. І нам би слід бути одностайними.

Відразу придворні в залі заворушились, із уст в уста побігло одне ім'я — спочатку ще потихеньку.

Король покинув залу, а за ним і посол. Король ішов склепистими переходами, він виступав велично, як уміють виступати Валуа. Біля одного вікна він зупинився й показав рукою вниз, у подвір'я. Посол розглядів там зо три сотні бранців-турків, що їх іспанці тримали як рабів-веслярів на своїх суднах. Він спитав, звідки вони тут узялися.

— З одного корабля вашої Армади, викинутого на берег, — пояснив король.

Посол зажадав, щоб їх видали йому. Замість відповіді король показався у вікні на весь зріст. Раби попадали на коліна і, звівши голови до нього, заволали:

— Misericordia![160]

Король хвилинку дивився на них, а тоді відвернувся.

— Це треба ще обговорити.

Його придворні дозволили собі втрутитись:

— Уже обговорювали. У Франції рабства немає. Хто ступив на французьку землю, той вільний. Король поверне цих людей своєму союзникові, султанові.

Король, удаючи, ніби й не почув тих слів, з підкресленою повагою провів Мендосу до сходів; але дорогою чванливому послові довелося витерпіти ще не одне приниження. І поперед і позад нього придворні гомоніли про те, що Іспанія тримає веслярами на своїх суднах бранців із багатьох народів і французи теж не уникли цього ярма.

— Воїни і наші співвітчизники! А що ж хоче зробити Іспанія з усіх нас? Те, що й з інших народів світу: рабів.

Ось як заговорили при французькому дворі того дня, коли стало відомо, що Армада загинула.

Посол уже поїхав, але король усе не повертався до свого покою; він неначе дожидав чогось, а чого — не знав ніхто; декотрі думали, що він знову запав у свою звичайну байдужість. Тому вони дали язикам ще більшу волю й почали ще запальніше повторювати, що треба одностайно захищати свободу свого королівства за прикладом Англії. Ця країна уникла найстрахітливішої долі: адже іспанці везли на своїх кораблях і всі знаряддя тортур, які вживала інквізиція. Серед придворних французького короля були й протестанти — і відверті, й таємні, і котрийсь із них наважився сказати:

— Свобода мислення — ось що головне: це запорука наших прав і нашої єдності.

А решта придворних замість перебити таку мову знов почали передавати з уст в уста одне ім'я, те саме, що й досі, тільки вже сміливіше; а врешті Бірон, знов-таки Бірон, звернувся до короля:

— Величносте! А знаєте, король Наваррський краща людина, ніж я гадав. Люди дуже рідко визнають свої помилки. Але я таки визнаю, що помилявся.

В цю хвилину з'явився Гіз. Мендоса послав його, щоб він примусив короля скоритися. Гіз, виконуючи цей наказ, почав погрожувати тридцятьма тисячами іспанців, що стоять у Фландрії. І раптом чийсь голос:

— А де стоїть король Наваррський?

Гіз марно чекав, що Валуа втрутиться. Принаймні герцогові самому слід було б це зробити, але йому вже так остогидло все, що й на це не стало духу. А тут іще один голос:

— Величносте! Закличте на поміч короля Наваррського!

Ні заперечення, ні догани. Гіз і його Ліга незабаром здадуть іспанцям одну фортецю на кордоні Фландрії, вони й далі служитимуть іспанцям і утискатимуть свого короля. Та сьогодні в герцога Гіза особливий день: поразка Армади відкрила йому очі на самого себе. І знову вже третій голос:

— Король Наваррський!

Осторонь від свого війська стоїть під деревом Анрі. Земля навколо стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Анрі чує, як хтось кличе його.

Танок мерців

Думки його витають далеко, слух чуйний. Його щоденне діло триває, але ось-ось він має почути вість про величнішу місію. Діло своє він робить, стоячи обома ногами на звичайній, твердій землі. Та водночас чекає вісті, піднесений душевно, перенесений в інші сфери. В ті дні роздвоєння Анрі перебував і там, де він провадив війну, і воднораз не там: ближче до бога. «Я кажу, як Давид: бог, що досі дарував мені перемоги над ворогами, допоможе мені й далі»[161]. Ось що він каже, і навіть таке: «Я кращий, ніж ви гадаєте». Таких слів від нього ще не чули.

В Лa-Рошелі собор духівництва розглядав його гріхи, а він, набравшися терпіння, покаянно вислухував пасторів і не відповідав так, як міг би: «Добрі люди, дріб'язкові душі, а хто вистояв у школі нещастя, в турботах життя, хто не піддався ні на які духовні спокуси? Самих ваших викриттів щодо моєї матусі могло б вистачити для того, щоб відібрати мужність її синові, а я ось, бачте, зберіг свою природжену твердість!» Та він не казав цього ні пасторам у Ла-Рошелі, ні перед своєю приятелькою графинею де Грамон не хвалився цим. Він сповіщав її тільки про факти: про свої перемоги над військом короля Франції, а потім ще про те, що король убив герцога Гіза, нарешті таки вбив.

Анрі давно чекав цього: він був дуже добре обізнаний з тим, що діялося при дворі, а ще краще знався він на людях. Він бачив Валуа на засіданнях його Генеральних штатів: там зібрались майже самі прибічники Ліги, бо на виборах панував якнайстрахітніший терор. Усі вони охоплені нахабною й ницою ненавистю і не знають уже, як її вилити. Вони одним махом скасовують усі податки, які встановив король за чотирнадцять років свого врядування, й цим відбирають у нього рештки могутності — але не тільки в нього, а водночас у держави взагалі й у себе самих. Ось до чого призвели чотирнадцять років розпалювання ворожнечі й задурманювання народу. Врешті-решт можна досягти чого завгодно, треба тільки досить міцно втовкмачити його в голови, і тоді сама дійсність скориться вам, обернеться в видиме безглуздя, а досить довго проповідувана брехня почне розливати справжню живу кров. А до того ж усе оце тупе міщанство нічого не тямить ні в релігії, ні в державних справах, ні в людській душі. Для нього добромисний Валуа — тиран, а його доброзвичайна держава — паскудство. Вони злигалися, щоб розграбувати королівство й запродати його ворогам, а присягаються, що їхня мета — «свобода». Щоб довершити задумане, їм лишилося ще тільки скасувати податки, про це вже чотирнадцять років репетують по всій країні.

Жінки тих обранців, тих пробуджених крамарів та ремісників танцюють голі на паризьких вулицях. Придумала таке герцогиня Монпансьє, Гізова сестра, фурія Ліги, чиїм процесіям це неприкрите божевілля мало додавати принади. Та в цьому вона перебрала міри; дрібне міщанство, вельми численне, не мало охоти отак усе відразу сторчголов кидатись у вічну погибель, та й жінкам своїм не хотіло дозволити, щоб вони, показившись, голяка стрибали просто в пекло. Воно твердо хотіло тільки одного: не платити; а в усьому іншому лишалось під владою звичайних повсякденних суперечностей. Через те Париж раптово збунтувався проти зграї зажерливих авантюристів, що довели місто до такого стану. Той бунт відразу й стих, але Гізові довелось замислитися, і він вирішив: треба зробити так, щоб нікому вже не було вороття назад. Має статись безповоротне: король мусить умерти.

Король тоді був такий убогий, як ще не бував навіть Анрі Наваррський. Двір його розбігся, і останні сорок п'ять дворян уже підшукували собі таких владарів, що платитимуть їм. Анрі дізнався, що Валуа не має чого їсти. Вогонь у нього в кухні погас. «Чи не я сам погасив той вогонь, розбивши його найкращу армію під Кутра? Треба йому допомогти. Тепер він просить у Гіза. А той канючить для нього у Ліги. Та що ти вдієш з отим міщанством, це найтупіші люди в усій країні, на них може покладатися тільки проводир, позбавлений сумління. Одначе й такому слід би знати міру. Він гадає, що Валуа вже не людина; але Гіз не король і не знає нас. Коли посли повідомляють, ніби нам ось-ось кінець, саме тоді в нас іще вливається з глибини сторіч давня сила. Я допоможу Валуа».

Анрі дізнається, що Гіз уже зовсім знахабнів. Помалу забуває будь-яку обережність — сам живе в Блуа, в королівському замку, щоб певніше тримати Валуа в руках. А чом це він тримає Валуа, а не Валуа його? Звісно, у Гіза всі ключі; та він тепер ні про що не довідується, бо король, хоч і запізно, нарешті перестав вірити своїй матері, повиганяв її шептунів, і вона тепер не може робити того, чим жила весь вік: шпигувати та продавати. Хай щастить тобі, Валуа, в твоїх таємних задумах. Ти тільки занадто самотній для таких незвичайних постанов. Гіз нічого й знати не хоче; попри всі перестороги, що їх дістав аж п'ять за один день, він не бережеться, і в нього є на те свої причини, Анрі це розуміє. По-перше, Гіз пихатий. Він, як завжди, оточує себе блискучим почтом, а небезпека йому й не в голові. Тому неминуче бувають хвилини, коли він лишається без захисту, і однієї такої хвилини вистачить. Його згубить власна пиха — і не тільки тим, що вона призводить до необережності. Він іще вважає, що роль, яка йому припала, не гідна його: Анрі ж наскрізь бачив свого шкільного товариша. «Мого друзяку Гіза просто душить пиха, він не може знести навіть віддиху своїх людей. А я, якби був Гізом і пройдисвітом, уже б якось терпів їхній запах: часник, вино й пітні ноги. От тільки іспанського духу я б не витерпів, тому в мене б нічого не вийшло. А крім того, Гіз кумедний».

Отак розмірковуючи ночами коло табірного вогнища або десь на самоті під деревом, Анрі доходив і до веселіших думок. Дорогенько ж усе це обходиться Гізові! Він не хоче нудьгувати, скликав знову двір, годує й розважає все пишне товариство, в тому числі й Валуа, — замість убити його. З жінками волочиться більше, ніж слід, — а ми скуштували цієї втіхи, на собі спізнали, що після неї врешті все обридає, все нудне, світ не милий. Вона страшенно стомлює, а надто таких Голіафів, як Гіз. А втім, хто знає: може, він якраз цього й хоче — утоми. Пиха, нудьга, втома від утіх — усе воно разом спокушає заплющити очі й чекати удару. Ми самі зовсім недавно трохи не піддались такій спокусі. Аж вуса посивіли.

І коли примчав гонець із звісткою, що герцога Гіза вбили в королівському покої, а сам король дивився на те крізь запону ліжка, Анрі не здивувався. Він був задоволений. Усі подробиці вбивства: як кожен з убивць ударив кинджалом тільки один раз, у нестямній люті, наче наосліп, наче ніхто сам собі не вірив, що зважився на таке, — все це Анрі вислухав спокійно. Він плакав на бойовищах, а тут — ні. Хоч убивці вчепилися вже смертельно пораненому Гізові за ноги, та він доволік їх за собою через увесь покій аж до ліжка Валуа — а той і тремтів, і шаленів, і млів із зловтіхи й урешті вдарив забитого Гіза ногою в обличчя, як сам Гіз колись ударив мертвого адмірала Коліньї. Бог не дарує їм нічого — ось що бачив Анрі. Нехай усі закони будуть зламані, але господній закон лишиться в силі. Останню ніч Гіз пробув із Шарлоттою де Сов; із цією самою жінкою переночував і Анрі перед своєю втечею. Вона його не любила, тільки полегшувала йому тягар його тодішньої самотності. Зате свого єдиного повелителя їй судилося наостанці знесилити, так що вранці він аж мерз у сірому шовковому вбранні, поки не задубів зовсім від ударів інших. Що ж, прощавай, Гізе, а Шарлотті хай щастить! Король тріумфує. Кардинала Лотарінгського він звелів задушити[162] в темниці, третього брата, Майєнна, розшукує — от якби таки розшукав! Справжній танок мерців триває весь той вісімдесят восьмий рік, а найвельможніші пристають до того танку за день перед різдвом. Перевішай їх там у Парижі, брате Валуа! Ще вчора повісили президента де Нейї, що вмів «ревти як теля», і голову купецької гільдії. А один дворянин, що був під Гізовою опікою, торгував людським м'ясом. На шибеницю його, Валуа! Танок мерців почався з нашого отруєного кузена Конде, та й на нас обох чигають убивці — і на мене, і на тебе. Але ми не торгували людським м'ясом. Вішай їх, Валуа!

Це каже той, хто відпустив з богом чимало своїх убивць і навіть хотів призвичаїтися до них, просидівши з одним ніч. Та десь має скінчитись і поблажливість до зла в людській природі. Адже в людині є й добро, і вона сама про це знає; якраз тому й не можна вибачати їй зла. Від самого виникнення людського роду добролюбці, які траплялись у ньому, боролись за розум і за мир, не дістаючи віддяки. «Оз, або Людяність» — це ж було курям на сміх, а такі слова як «воїн духу» звучать для людей кумедно, коли вони брутальні й дурні і хочуть лишатись такими. Та ось є король, Анрі на ім'я, що може колесувати й вішати скільки вам завгодно, це ж ви самі довели його до такої жорстокості, аж надто злісно глумлячись над його здоровим глуздом. Злочини безумства — оце й усе, чим ви відповідали на його добру волю, відколи він зійшов на трон. Що ж, крутися далі, танок мерців! До кінця року ще цілий тиждень. Я тільки чекаю, коли мені скажуть, що покійну королеву Наваррську задушено. А ще як її матуся помре, тоді я промовлю Симеонову молитву подяки[163]: «Нині відпускаєш раба твого, владико, з миром».

Так він казав і так писав: ось який був у нього настрій після хвилі смертей у Блуа. Він сподівався, що Валуа на додачу відбере життя в своєї сестриці Марго, а ще краще — в матері, пані Катрін. А та й справді померла, одначе сама, без чийогось втручання — лиш через те, що Гізова смерть була надто сильним струсом для її вже кволого єства, та ще через те, що ніхто не вірив, ніби й вона не доклала там рук. Звинувачення в тому, на що вона вже нездатна, було понад силу старій душогубці, їй лишалося тільки піти з цього світу. Невже справді вона померла? Від цієї звістки настрій Анрі враз перемінився. Його пророцтво справдилось аж надто скоро, а він же не любив убивати. Йому стало страшно за свою давню Марго. Танок мерців, спинися!

Прагнуть один одного

Але той танок уже годі було стримати. Анрі, що провадив далі свою дріб'язкову війну, якось мусив їхати верхи під лютий мороз і аж задубів у панцері; довелося сплигнути з коня й побігати, щоб зігрітись. А трохи перегодя, після обіду, його почало дуже сильно і якось дивно морозити. Він виразно усвідомив, що настала й його черга, що і його втягує в той танок. І справді, він захворів на запалення легенів. Сталося це в одному невеличкому селі, й хвороба була така тяжка, що довелось покинути його в домі тамтешнього поміщика. Шибки аж дзвеніли від морозу, а в короля все зростала гарячка, і вже ні в кого не лишалося надії, що він виживе, — тільки в нього самого. Він твердив собі: «Я хочу довершити своє діло. Невже все було марне!» Він думав, що говорить уголос, а насправді тільки шепотів: «Хай буде воля твоя!» Анрі певен був: божа воля така, щоб він боровся й довершив почате — навіть хай сьогодні він лежить, сповитий у простирала, мов Лазар[164]; і справді, криза, яка ще могла б його врятувати, мала настати не пізніш як за кілька годин.

А тим часом як він уже не раз бачив перед собою розкриту небесну браму, в королівстві діялось таке, наче перед настанням світліших сторіч люди захотіли повторити в загальних обрисах усю потворну давнину: танок мертвих, хворобу святого Вітта[165], хрестовий похід дітей[166], чуму, тисячолітнє царство[167], закочені під лоб очі, часом і зовсім посліплі від самонавіювання. Отаке робилося. «Ге-ге, — промовляла сповнена високих поривань молодь на манір ченчика-селюка Жака. — Нарешті можна не панькатися з людьми. Тепер у Парижі смішки минулися. Хто ще веселився у вівторок на масницю, той скоро засміється на кутні. Та ходіть до церкви, а хто не піде — начувайся. А як проповідник згадає твоє ім'я, то знай, що живим ти додому не повернешся. Шпигуйте, доносьте, виказуйте, підводьте під зашморг, ге-ге!» А нагорода за те, що викажеш когось, — його посада або його крамниця; отак тепер ведеться. Тому й шановні городяни поробились негідниками. За інших умов вони були б якнайпоряднішими людьми, за ними запинки не буде. Вони завжди такі, як вимагає час, і тепер зробилися послідущими негідниками. Та будьте певні, що це не від них самих іде, не в них причина. От тільки цікаво, в чому ж!

Такій юрбі з позакочуваними під лоб очима найненависніший здоровий розум. Недовчений студент, що тримається таких поглядів, як треба сьогодні, вдирається в аудиторію до професора, хапає його за барки, тягне до в'язниці, а сам займає його кафедру. Молодий лікар усуває старшого, який стоїть йому на заваді: пан доктор, бачте, не досить низько вклонився куховарці. Так само поводиться дрібний урядовець: чим сумирніший він був досі, тим зухваліше нападається тепер на верховних суддів з королівського парламенту. Вони мають підкоритися йому й проголосити нові закони ім'ям одностайного народу. А справжня, тотальна одностайність у народу можлива лиш тоді, коли скасувати думку. Аж ніяк не раніше. Отож їхні жінки й танцюють на вулиці в самих сорочках.

Голову суду в Тулузі юрба замордувала. Спершу нагородили барикад, тоді потягли мертвого суддю до шибениці, де вже теліпалось опудало короля. Суддя не погоджувався на те, щоб короля скинути з трону, отож вони й його повісили поруч. Останній Валуа був нещасний слабодух, не раз його втягали й у злочини. І все ж під кінець життя йому припала велика честь: його ненавиділи не за зло, якого він накоїв, а за те, що він став у очах оскаженілої юрби символом здорового глузду й людської гідності, ненависних їй, — хоч як мало годився він для такої ролі.

Мов привид, тинявся він по замку в своєму ліловому каптані — в той жалобний колір він убирався по братові й по матері, одначе здавалось, ніби насправді він носить жалобу по Гізові, якого сам і вбив. Валуа не подужав Гіза, навіть убивши. Цей вчинок, єдиний рішучий вчинок у його житті, відібрав у нього рештки сили. Когось іншого, не цього останнього в роду, такий вчинок напевне підштовхнув би вперед. «Тепер не спинятись ні перед чим, сіяти страх, щоб він не охопив мене самого! Що там мужність, що там розважність: я не маю вибору. Солдатів сюди, поки вороги ще приголомшені, поки вони не отямились, роздушити їх. Покликати Наварру!»

Нікого більше Валуа не згадував так часто. Блідий і мовчазний, у ліловому каптані, він тинявся по замку в Блуа самотній, усіма покинутий: адже сама церква позбавила його трону, і тепер його підданих уже не зв'язувала присяга. Депутати Генеральних штатів роз'їхались по містах королівства. Власна столиця не впустила б його — чи, скоріше, його б там ув'язнили й убили. Але він добре знав: той стан, що змусив би людей так зробити, був, власне, слабістю. Валуа по собі самому знав, що це таке — розлючена слабість, — і вмів відрізняти її від здорового завзяття. Воно було в іншому таборі. «Наварра», — думав він із застиглим обличчям; але не кликав, не важився покликати. Гугенота — проти своєї католицької столиці! Він, призвідець Варфоломіївської ночі, не міг цього зробити. Наварра, певне, вернув би його в Лувр, проте це б означало війну з всесвітньою державою, страшною, як і раніше.

Загибель Армади для останнього Валуа була тільки спалахом блискавки, що розірвав темний небосхил над його головою. Він так і не встиг зрозуміти, що та блискавка на смерть уразила й саму всесвітню державу. Це випало його наступникові. Спадкоємець його трону почне своє правління без землі, без грошей, майже без війська; але йому досить буде в одному-однісінькому не дуже важливому бою розбити найманців і посіпак Іспанії — і в усіх народів вихопиться зітхання полегкості.

А для Валуа знов настала чорна, глуха ніч. Коло нього вже нема кому покликати Наварру. Й за мурами замку ніхто не боїться, що Наварра прибуде: а то вони б не наважились відібрати в короля останнє його утримання, і це після його єдиного грізного вчинку. В покої було холодно, король заліз, у ліжко. Йому дошкуляла хвороба, сміховинна хвороба — геморой; ті кілька дворян, які ще лишалися при ньому, сміялись, коли він плакав з болю.

«Наварро! Прийди! Ні, не приходь. Я плачу не через геморой, ні, я плачу тому, що єдиний мій рішучий вчинок був марний. Ось тепер би пора тобі показати, на що здатний ти. Та однаково нічого не вийде. А чом ні? Я знаю, що ти за людина, і тобі я хочу довіритись. Я визнаю тебе спадкоємцем трону, хоч би й десять разів зрікався цього. В мого королівства не лишилось нікого, тільки ти: я дорого заплатив за те, що знаю це. Поглянь на мене, Наварро, на мою недолю. Вона ще ніколи не була така тяжка й глибока, як тепер, після моєї марної спроби визволитися. Знищивши Гіза, я вигукнув: «Король Парижа мертвий, і я нарешті став королем Франції!» Та не називай мене так, який там я король. Називай мене Лазарем, коли прибудеш сюди, Наварро. Ох, краще не треба. Ні, ні, прийди!»

Обом їм, розділеним більшою частиною королівства, було скрутно. Одначе Анрі витримав кризу й незабаром одужав. Ті думки про танок мерців, що обсідали його перед тяжкою хворобою, більш не повертались до нього. Про смерть герцога Гіза він говорив дуже стримано. «Я з самого початку знав, що панам Гізам таке діло не під силу і що вони не зможуть довести його до кінця, не наражаючи життя на небезпеку». Такий був його відгук на подію, і цим словам відповідала й його поведінка: вона стала ще обачливіша, а на думку багатьох аж занадто скромна. Невже він більш не хоче зробити цей рішучий хід — врятувати Валуа від ворогів, хай навіть доведеться пробиватись до нього через півкоролівства? Адже друзі знали Анрі як відчайдушного сміливця, і то в дрібніших справах. Чого ж ви, величносте, такий обережний у цій, великій?

Анрі відчував, що давні друзі не схвалюють його вагання. Найстаріші гугеноти, звиклі, як і їхні батьки, вмирати за віру, ті самі, що під Кутра стали на коліна й почали молитву, після якої було розгромлене королівське військо й поліг Жуайоз, — тепер невдоволено бурчали, хоча й не усвідомлювали як слід чому. Іти на допомогу католицькому королю — ось чого вони хотіли, дарма що не повірили б у те, якби їм сказати, і не признались би в такому бажанні. Та Анрі вважав, що треба дати цьому бажанню визріти як слід, отоді буде й нагода здійснити його. Так само стояла справа і у Валуа, як сповіщали Анрі. Сумний послідок свого роду покинув Блуа й знайшов нове пристановище в Турі, місті, що лежить на обох берегах Луари серед родючих ланів, у більш-менш спокійній середині його збунтованого королівства. Валуа мав надію перечекати там, поки достатня кількість його дворян згадає про свого короля. А тим часом останній його фаворит, Епернон, збирав для нього піхоту. Звичайно, могло вийти й так, що раніш його захоплять у полон вороги. Тверда надія була тільки на Наварру: чого він бариться? І водночас Валуа, для якого насилу-насилу збивають сяке-таке військо, думає:

«Я ж католицький король: чи не розбіжаться мої солдати, коли я закличу на поміч гугенота?»

А кузен Наварра теж думав: «Він покличе мене тоді, коли цього забажають його люди, раніше не можна. Але мене тягне до тебе всім серцем, Валуа». Ці думки він таїв від усіх, одначе тільки задля них першого березня покликав до себе свого Морнея. Було те в одному містечку, якого йому не довелося брати приступом: воно само відчинило перед ним браму. Анрі з Морнеєм ходили туди й сюди відкритою галереєю, в яку зазирало весняне сонце, й ніколи ще воно не здавалось їм таким оновленим і життєдайним.

— Щось змінилося, — сказав Анрі.— Тепер мене кличуть з усіх боків. Міста аж гризуться за те, котре має здатися мені першим. Чи ці люди показилися, чи, може, тут винна весна?

— Величносте, а може, вони xoчуть, щоб ви згаяли чимбільше часу?

— Навіщо вони мені так відразу? — спитав Анрі, і серце в нього забилося частіше: він-бо сам добре знав, яке діло не терпить зволікання, але в останню мить його взяв острах. Дуже довго, крок за кроком, у поті чола пробивався він до цієї мети. І ось її вже видно, можна рвонутись уперед і схопити, але він вагається, він нерішуче спинився, йому раптом забракло впевненості, завжди властивої йому досі. Щастя стає не таке очевидне, як гадалося, коли воно було ще далеко, а ти з головою грузнув у турботах. Принц крові, а на ногах налипла важка земля. Нехай говорить інший, нехай вирішує пан дю Плессі-Морней, нащо ж бо він такий доброчесний і мудрий?

— Величносте, вам не можна й двох місяців змарнувати на дрібнички, хай навіть приємні. Врятуйте Францію тепер, а то вона загине. З усіма силами, які лишень можете зібрати, вирушайте на Луару.

— Там же стоїть король, — відказав Анрі, й серце в нього тьохнуло.

— Саме через це.

— Я повинен напасти на нього, Морнею?

— Величносте, ви ж його друг, а він буде вашим другом після того, як десять його армій не змогли вас розбити.

— Невже десять, Морнею? Оце стільки зусиль, стільки надсади? І справді; а тепер у Валуа не зосталося жодної, і Ліга проковтне його живцем. Ви кажете, пане дю Плессі, що я повинен прийти йому на допомогу? Я б не від того. Треба буде подумати.

Наслідком цієї розмови було те, що Анрі захотів купити одне місто на своєму шляху, аби хоч трохи менше битися, поки йтиме через королівство; і це він, що сотні разів важив своїм життям, здобуваючи щось зовсім нікчемне. А тепер він мав здобути ціле королівство. Але йому не хотілося брати приступом мури, палити будинки й лишати на вулицях трупи: цього він і так має позаду аж забагато, як на короля, що ним він збирається стати. Він воліє купувати міста, що не здаються самі, а згодом купуватиме навіть цілі провінції, одначе спершу йому доведеться виграти ще багато боїв і постаріти, не скидаючи панцера. Бо його королівство навіть за гроші не схоче порозумнішати, навіть за гроші не погодиться, щоб його зробили багатим і сильним.

Отакі сумні істини носив у душі веселий Анрі, або Генріх, Наваррський — байдуже, усвідомлював він їх чи тільки невиразно відчував. Він, правда, був ще замолодий для них, але вже добре до них підготований. Яке щастя, що він мав коло себе Морнея, цю святу людину! Адже Морней, незважаючи на всю свою проникливість і на все лихе, що довелось йому зазнати в житті, не втрачає щирої й глибокої віри. Він вірить у силу слова, бо слово — від бога. Треба тільки зберегти його таким, яке воно вийшло з уст господніх: ясним та істинним, і тоді його дія буде несхибна. І тому Морней від імені свого короля склав відозву до всього королівства про те, що між французами повинна запанувати згода й одностайність.

Він питав: чого ж досягнуто всіма оцими негідними війнами, всіма насильствами, що відібрали життя мільйонові людей і пожерли стільки золота, скільки його не дасть ціла копальня? І відповідав — чи, власне, лишав самим читачам відповідати: досягнуто зубожіння народу. Досягнуто того, що держава лежить при смерті, в тяжкій гарячці. Злигодням нема кінця. Морней запитував: до чого ж воно дійде, коли все йтиме так і далі? Він спочатку запитував дворянство й міщанство, а потім сам давав відповідь, яку підказувала їхня ж таки вигода. А тоді, вже врочистішим тоном, звертався до народу, називав його хлібним засіком королівства, родючою нивою держави: його праця годує владарів, його піт утамовує їхню спрагу. В кого ж тобі шукати захисту, народе, коли дворянство тебе топче ногами?

Так казав Морней, а його устами — Анрі: «Топче ногами». Про городян він заявляв, що вони раді висмоктати з народу всі соки. На обидва ці стани шкода покладати надії; в народу лишається тільки король. Спокій і безпеку може дати тільки король — неважко було здогадатися котрий. Король гнаних і вбогих, переможець срібних лицарів та відкупників. Та що відозву було складено від імені Анрі, Морней не забував додати до неї й обітницю вірності королю Франції. Якщо Анрі Наваррському пощастить колись із божим благословенням довести задумане до кінця, він і тоді не зречеться послуху перед королем. А нагородою йому буде чисте сумління. Він задовольниться тим, що всі добромисні люди будуть вільні.

Отака була ця відозва: в ній Морней з обережності не згадував про ще один суспільний стан, намагаючись не дратувати його, але й не маючи великої надії схилити його до замирення. З духівництвом годі було й розмовляти, та й сліпої сили ненависті, втіленої в Лізі, теж не можна стримати відразу — навіть словами правди. А все ж багато людей побачили правду в Наварриній відозві. Морнеєва впевненість таки виявилась не пустою. Правда випромінювала несподіване сяйво, аж віри тому не йнялося. Виходить, що ми можемо жити в згоді й одностайності? Досі такого ще ніколи не дозволялося. Що ж сталось? Обидва королі теж дивувались, хоч як вони прагнули один до одного. Перешкод іще не усунуто: Наварра й не думає змінити віровизнання тільки задля того, щоб успадкувати королівство. Валуа, як завжди, провадить переговори з Лігою. А проте він переказав через Морнея, що згоден на зустріч, а до Наварри послав свою зведену сестру, пані Діану[168].

Королі уклали між собою перемир'я на один рік[169], але обидва хотіли, щоб воно лишилось навіки. Тим часом Наварра вирушив у путь з усім своїм військом, а що міста дорогою охоче відчиняли перед ним брами, він швидко посувався до Тура. Там король Франції зібрав свій парламент. Ті юристи були люди розумні, а наближення Наварри додавало їм ще й відваги, і вони врешті затвердили угоду про перемир'я як державний закон. Це відбулося двадцять дев'ятого квітня. А тридцятого з'явився Наварра зі своїм військом.

Була неділя, ясний, сонячний день. Нещасному Валуа здавалося, наче він устав з домовини. Вперше він не боявся, що його захопить у полон Ліга. Адже з другого боку наближався його брат Наварра, Король саме був на обідні, коли обидва війська зустрілись на березі струмка миль за три від міста: дворяни короля Франції зі своїми солдатами й старі гугеноти. Вони не зупинились — так було б негарно, — а відразу перемішали свої лави, разом порознуздували коней і напоїли їх з одного потічка. Ці клопоти не давали їм устрявати в зайві розмови й знічев'я придивлятись одні до одних. А то б вони побачили постарілі обличчя, незліченні шрами, пригадали б усі злигодні, пережиті й одними, й другими, і спалені домівки, й вимордовані родини — всі двадцять років міжусобної війни. І не могли б вони під час цієї першої мирної зустрічі не згадати Варфоломіївської ночі — як винуватці, так і жертви. А тому найкраще було зараз попустити повіддя й заїхати кіньми в струмок. Король Наваррський лишився позаду й не втручався; наперед він послав командувача своєї піхоти.

Над струмком загомоніли: «Пан де Шатільйон!»[170] — ще не ймучи тому віри. А проте справді була неділя, ясний, сонячний день, і син адмірала Коліньї сам-один підійшов до маршала д'Омона[171] й обняв його. Усі навколо них розступились і поскидали капелюхи. А коли те видовище запало всім у серця, дві армії почали брататися.

Королі теж узяли приклад із своїх солдатів. Недобре було б, якби вони перші почали миритись на очах у війська. Ні, краще хай солдати замиряться перші, а потім ще й подивуються, що наважились на таке. Король Франції переказав королю Наваррському, що дожидає його в замку Дю Плессі, за Луарою, й просить приїхати туди. З такої пропозиції видно було, що біда ще не навчила останнього Валуа як слід, а може, в нього є й лихі наміри. Біля замку Дю Плессі в Луару впадає Шер, переправа через річку відкрита з усіх боків, і підступний постріл може вдарити з якого завгодно, а переправившись, на косі між двома річками Наварра опиниться в руках у Валуа, без ніякого захисту. Дехто з почту Анрі палко вмовляв його не погоджуватись; одначе він не послухався, сів у човен з кількома дворянами й охоронцями і навіть не скинув капелюха з білим плюмажем та червоного плащика. Отже, будь-хто міг розпізнати його здалеку.

Переправився він щасливо, бо така була божа воля — та ще й тому, що Валуа так прагнув зустрічі, Анрі про це знав, бо й сам прагнув її не менше, а тому й не боявся. На другому березі його дожидали королівські придворні. Вони відразу повели його до замку, де вже чекав у парку сам король: він прибув на цілу годину раніше й у душі тривожився, хоч зовні був наче сонний і не наважувався спитати: «Де ж це він? Чи з ним чого не сталося?» Оточений придворними, що вже з'їхались до нього, він, одначе, не питав жодного про те, що його хвилювало. Та щойно почувши, що Наварра вже в замку, Валуа забув про все на світі й кинувся туди бігом. Лиш через кілька кроків він згадав про свою монаршу гідність і прибрав належного вигляду. В парку повно було людей — і придворних, і простого народу, що напхався туди. Половину дороги до зустрічі пройшов король Франції, а решту — король Наваррський.

Він спускався сходами, що вели з замку в парк. Усі бачили, що вбраний він як воїн, камзол був сильно витертий панцером на плечах і на боках. Облиплі штани були з оксамиту кольору зів'ялого листя, плащ — кармазиново-червоний, на сірому капелюсі — пишний білий плюмаж і прегарна медаль. Усе це й придворні, і простолюд розгляділи дуже добре. Крім того, декотрі завважили, що борода в нього вже посивіла, хоч і не дуже додивлялись. А чи виступили в нього сльози на очах, на це ніхто не звернув уваги, хоча давні знайомі ще могли пам'ятати, як легко він плаче. Але й давнім знайомим важко впізнати це схудле обличчя, вужче, ніж усі звичні для них. А на тому вузькому обличчі ще довшим здається відвислий ніс. На переніссі глибока півкругла зморшка; брови напружено зведені. Обличчя не просте, і тільки рішучий вираз робить із нього обличчя воїна. Жалюгідного луврського бранця ніхто не посмів і згадати. Твердо ступаючи, йшов цей Наварра назустріч королю.

На півдорозі їх розділив гурт людей. Обидва зупинились, поглядом шукаючи один одного між іншими постатями, вітаються, простягають один до одного руки. Вони бліді, сповнені глибокої поважності. В цю мить вони ще прагнуть один до одного; в наступну все буде вже не так. Мир! Мир! Ось вона нарешті, врочиста хвилина справедливості й добра.

— Дорогу! Король іде! — гукає варта, натовп розступається, і король Наваррський, ставши перед його величністю, низько вклонився йому, а той його обняв.

Друга книга царів, глава І, вірші 19 і 25

Одного погожого ранку з'явився з кіннотою Майєнн, брат убитого Гіза, щоб захопити короля в полон. І, звичайно, зрадники, яких біля нього ніколи не бракувало, завели короля якраз туди, де він був би пропащий. Та якийсь мельник упізнав його по ліловому каптані й гукнув: «Ваша величносте, куди ви? Там же вороги!» А Майєнн уже рушив у наступ. Хоробрий Крійон не зміг утримати передмістя й повернувся в місто, втративши майже всіх своїх солдатів, так що йому довелося власноручно замикати браму. Король Наваррський уже відійшов від Тура, але недалеко, і до нього послали гінця. Півтори тисячі гугенотських аркебузирів урятували короля. Найманці Ліги хотіли хитрощами спинити їх і почали кричати: «Відважні гугеноти, ми до вас нічого не маємо, ми воюємо тільки проти короля, а він вас продає!» У відповідь загримів залп.

Цей не дуже численний загін мусив врешті-решт відступити. Але гугеноти відступали помалу, крок за кроком, не кидаючи стріляти; третина їх полягла. Відтоді Крійон, офіцер короля, не знав уже, як і хвалити гугенотів. Бачивши, що в короля прибуває друзів, його військо набралося нової відваги й твердості, і навіть сам Валуа власною особою кинувся в бій. А Ліга подалася назад із самого тільки страху. Анрі був щасливий, що йому вже не доводиться воювати з королем, а тільки з його ворогами. Це давало йому духовне задоволення, а воно варте більше від якоїсь там здобутої фортеці. Королю він показав своє військо — провів через міст тисячу двісті вершників і чотири тисячі аркебузирів, і Валуа, побачивши їх, сказав:

— Які вони всі бадьорі та веселі! Хіба вже нема війни?

— Ваша величносте! — відповів Анрі.— Хоч ми день і ніч не сходимо з коней, та це війна милосердна.

Валуа зрозумів і вперше засміявся щиро, як Анрі.

Підбадьорений король до літа набрав п'ятнадцять тисяч швейцарців, і то без грошей. Із тими солдатами, що вже були в нього, та з Наварриними полками це становило сорок п'ять тисяч — неабияку силу; те військо мало відвоювати для нього столицю королівства — і змогло б. А Майеннове тим часом щодень тануло; врешті у нього лишилося п'ять тисяч, і ніякі іспанці чи німці не йшли на підмогу. Бо коли народ облудою втягнуть у якусь мерзенну авантюру, то досить одного свіжого повіву чистого, мужнього духу, щоб вона провалилася, бо народ тоді зразу відкинеться від неї. Навіть у обложеному Парижі люди раптом заговорили відверто. Бурі сутани вже не могли показуватись на вулицях без зброї. А де ж поділась Ліга? Де панівна партія? По суті, від цього страховища, що вже було підбило під себе майже всіх, лишилася жменька шаленців та жменька боягузів. А між цими двома людськими різновидами — нікогісінько.

Полководці короля не були певні, чи справді їм слід облягати Париж. Така облога могла тривати довго, і якщо вона лишиться без успіху, військо Ліги напевне знову виросте. Одначе король Наваррський наполягав на облозі, як лишень міг, знаючи, що його слово має вагу:

— Тут ідеться про все королівство. Треба тільки пам'ятати, що ми прийшли взяти це прекрасне місто в обійми, а не задушити його.

Він казав ще багато, змальовуючи облогу ділом славнішим за будь-яке інше. А сміливому вірять, і в цьому його сила. Тому королівське військо тридцятого липня взяло Сен-Клу[172] й міст через Сену. Король лишився там, а Наварра зайняв ще одне передмістя.

Через два дні, коли Анрі і його добірний загін тільки-но посідали на коней, примчав чвалом один дворянин і шепнув йому на вухо кілька слів. Наварра зразу повернув коня і, взявши з собою двадцять п'ятеро дворян, поїхав до Сен-Клу.

— Величносте, чому ви їдете до короля?

— Бо його, друзі, щойно штрикнули ножем у живіт!

Усі вражено замовкли й лиш перегодя почали тихенько перемовлятись між собою. Знати руку Ліги, казали вони, це якраз її манера. Вся ця партія, та й увесь їхній рух тільки й спроможні що на вбивства, але не на чесну боротьбу. Недарма ченці в Парижі провіщали чудо — і, певне, знали яке. Оце ж воно й сталося, те їхнє чудо — в подобі вбивства. До нашого короля теж підбиралося троє молодиків: вони заприсяглися, що зроблять, як Юдіф, і лиш від їхньої руки згине новий Олоферн[173]. Ta наш уміє дати раду своїм убивцям. А от бідолаха Валуа, бач, не зумів. Хто ж то його штрикнув?

Аж ба — якийсь ченчик, двадцятирічний, товстогубий, ще недавно, мабуть, один з отієї сповненої високих поривань молоді, а тепер дворяни короля Наваррського, приїхавши, побачили тільки труп, що валявся на подвір'ї купою розшарпаного бурого лахміття. Після свого замаху він, навдивовижу, не кинувся тікати, а став обличчям до стіни й шепотів: «Де ти, Жаку?» А це його самого так звали: Жак Клеман.

Спадкоємця трону зразу повели до покою, де лежав поранений король. Рана його спочатку здавалася не смертельною. І все ж Валуа помер від неї — якраз тоді, коли його спадкоємець кудись на часинку вийшов. Коли він, ще нічого не знаючи, повернувся, першими впали йому до ніг шотландські гвардійці покійного короля.

— Ваша величносте! Тепер ви наш король і володар! — закричали вони.

У першу мить Анрі не зрозумів — хоч як вірив він у своє призначення. Його охопив глибокий ляк. У нього було таке почуття: «Скільки років я боровся сам, за власну справу, а тепер мушу зайняти місце переможеного. Він лежить заколотий ножем убивці, а як же колись лежатиму я?» Схиливши чоло, піднявся він нагору сходами, зайшов до покою, де вмер Валуа, й подивився на покійника. Багато мерців бачимо ми, поки самі ще живі,— а духовним зором бачимо незрівнянно більше мерців, ніж живих людей; хто це усвідомлює, тому здається, ніби він живе в одному світі з ними — і він звертається до них із словами. Отож Анрі Наварра промовив до померлого Анрі Валуа:

— Краса твоя, Ізраїлю[174], побита на висотах твоїх. Як полягли сильні! Як полягли сильні в бою! Йонафана вбито на висотах твоїх.

Коло покійника вже молилися два ченці, а один придворний, пан д'Етранг, підтримував його підборіддя. Новий король мав іще набратися клопоту з цим придворним, та й з іншими, що враз, ніби скликані, напхались до покою. Замість поскидати капелюхи перед новим королем, вони насовували їх ще нижче або жбурляли ними об підлогу й голосно присягалися, що воліють тисячу разів умерти, воліють здатися будь-якому ворогові, ніж стерпіти над собою короля-гугенота! В цих словах мали звучати віра й переконаність, але насправді звучала тільки нещирість, бо декотрі з цих самих дворян відразу після замаху присягнули на вірність спадкоємцеві трону. Тоді їх тривожило, що буде з ними: вони ще не змовились між собою зрадити королівство й пристати до Ліги. Порадившись, вони вирішили, що так буде найпевніше. Адже Філіпп Іспанський і досі ще володів майже всім золотом, яке було на світі.

Когось іншого вони, може, й обдурили б, але Анрі ні на мить не повірив у їхню ревну побожність. Жалобне вбрання для себе він звелів перешити з небіжчикового лілового каптана, бо замовляти нове не мав ні часу, ні грошей. Каптан звузили й підкоротили, проте всі впізнавали його й штовхали один одного під бік, виявляючи зневагу до бідності короля, при якому, мовляв, не поживишся. Не гаючи й години, вони вирядили до королевого покою депутацію з вимогою, щоб він навернувся. в католицтво, і то негайно. Бо головна прикмета королів Франції — помазання священним миром і коронування рукою церкви. Анрі збілів від гніву. А вони, мабуть, подумали, що зі страху: адже в цю хвилину він начебто був у їхніх руках, і не могли ж вони знати, як добре він навчився давати відсіч убивцям.

З величчю, якої вони не сподівались, король відкинув вимогу, щоб він, перше ніж зійти на трон, зрікся власної душі й серця. Тоді обвів депутацію гострим поглядом. Там були й найбільші вельможі, а кого вони випхали наперед, кому доручили промовляти перед королем? Панові д'О, просто О, та й годі: він і вигляд мав такий, цей череватий молодик, що, попавши в ласку до покійного короля, зробився ледацюгою й злодієм, — один із тих, що поділили між собою країну й прибутки з неї, то нащо їм іще й король. І цей безчесний нікчема посмів указувати, котра віра істинна, людині, яка все життя боролась, посмів нагадувати їй про народну єдність, — звичаєм усіх безчесних людей. Анрі пильно подивився на нього — молодик, не витримавши того погляду, відвів очі,— а тоді проказав підкреслено виразно:

— Серед католиків за мене стоять усі щирі французи й усі чесні люди.

На ту відверту образу ніхто не зважився відповісти: по-перше, тому, що її кинула людина з рішучим обличчям, а по-друге — тому, що це була правда. Одначе таких людей, як оці, ще легше переконати, коли крізь двері чутно брязкіт зброї. Ось вони розчиняються, входить, гучно тупаючи чоботиськами, солдат на ім'я Жіврі й гукає:

— Ваша величносте! Як стане духу — будете королем. Нехай боягузи вимітаються.

І зразу всі, кого він мав на увазі, справді вимелись. А потім прийшов Бірон і запевнив Анрі, що принаймні швейцарці не зрадять його. Самих швейцарців, звісно, було замало, їх не вистачило б. «Але зі мною Бірон, цей чіпкий, загартований чолов'яга, він навіть у такому віці може обійти круг столу на руках — чи на самих великих пальцях. Був колись моїм ворогом, але має досить шляхетності, щоб визнати свою помилку. Прийшов до мене саме в ту хвилину, коли я, здавалось би, в найтяжчій скруті».

— Біроне! Дайте я вас обніму. З такими, як ви, я не можу не перемогти.

На землі й на небі

Наступні п'ять днів військо нового короля тануло, як перед тим тануло військо Ліги. Маршал Епернон, що так недавно був опорою королівства, навмисне посварився з Біроном, аби заявити, що він не згоден провадити оцю розбійницьку війну під командуванням такого короля. А сказавши так, від'їхав до свого королівства — Провансу. Бо кожен уже викроїв собі власне маленьке королівство з провінцій великого і тепер подавався туди, забравши з собою своїх дворян і солдатів. Новий король не мав чим затримати їх. Перейти в католицтво? Тоді ці люди ще скоріше покинуть його. І нічого він цим не досягне — тільки накличе на себе зневагу давніх товаришів, одновірців та чужоземних прихильників. Тоді він більше не діждався б ні грошей, ні солдатів — ані з Англії, ані з Німеччини.

В ті розпачливі дні він удвох зі своїм Морнеєм склав звернення до французів, у якому обіцяв, що жодна з обох вір не зазнає від нього утисків. За собою він лишив право перейти до того віровизнання, котре поділятиме більшість його співвітчизників. Він не сказав виразно коли, проте сам це знав. Тоді, коли він міцно триматиме в руках усе королівство з його непокірною столицею; тільки тоді, не раніше, і тільки з власної волі. Ставши незаперечним володарем королівства, він зможе дати своїм давнім одновірцям цілковиту свободу віри, — ось яка була його тверда постанова, байдуже, чи він вирішив так заради них, чи просто з поваги до себе, щоб не топтати ногами всього того, чим колись був він сам. Він — той король, що видасть Нантський едикт[175] і всією своєю могутністю захищатиме свободу. Так він постановив собі — і знав, що так буде, вже в ті п'ять днів, коли майже всі розбігались від нього і хтось інший на його місці подався б за ними, щоб повернути їх.

А тим часом столиця, яку він ще тримав у облозі, до кінця поринула в крайнощі безумства. Дійшло до того, що нечисленні тверезі голови вже шкодували за Гізом, загиблим вождем Ліги. Бо його наступники далеко перевершили те, на що він спромігся за життя. Як порівняти його з сестрою, герцогинею Монпансьє, Гіз був справжній мудрець. Вона знавісніла з радості, почувши про «тиранову» смерть, і кинулась на шию посланцеві, що привіз цю звістку. Мучило її тільки те, що Валуа, вмираючи, мабуть, уже не дізнався, хто підіслав до нього ченчика. То Гіз простяг руку з домовини й уразив тебе на смерть, тиране!

Герцогиня примусила свою матір, матір обох загиблих Гізів, звертатися з вівтаря до народу, і стара справді доводила натовп до нестями своїм вереском. Бо її устами кричав весь Лотарінгський дім, його підлота, що не знала впину, і приховане божевілля, що штовхало його на всі злочинства. Герцогиня хотіла негайно оголосити королем свого брата Майєнна, одначе їй став на перешкоді іспанський посол. Його володар, дон Філіпп, уже остаточно вирішив, що Франція стане іспанською провінцією; його військо зайняло Париж. І Ліга під опікою свого повелителя могла віддаватися яким завгодно неподобствам. Привезли з села матір Жака Клемана й ушановували її, як саму пресвяту діву. Зображення бурого ченчика виставили на вівтарі в одній церкві поруч із зображеннями обох Гізів, щоб юрба поклонялася їм. За всю свою історію простий народ, шановні городяни й сповнена високих поривань молодь дуже рідко переживали такі розкішні дні, коли можна вільно розперезатися. Добре, що вони, хоча й прикривали всі свої паскудства релігійною ревністю, насправді не мали в душі ніякої щирої, чесної віри, бо ні несамовитість, ні дурман з нею несумісні — так само як несумісні вони з думкою.

Це були ті самі дні, коли Анрі стояв перед зачиненими брамами міста, покинутий майже всіма. Одначе його постанова рятувати розум і захищати свободу лишалась непохитна. Насамперед треба було визволити королівство з лабет володаря світу. Анрі не збирався ні відступати до Гасконі, ні втікати через кордон до Німеччини. Він чув голоси, що радили йому одне або друге, і в становищі, з якого начебто не було виходу, вони здавалися голосами здорового людського глузду. Та він знав один вихід: лишатися непохитним. Відвага завойовує довіру, довіра додає сили, а сила — матір перемог, що ними ми вбезпечимо нашу владу й наше життя.

Восьмого серпня він зняв облогу. Останки покійного короля Анрі супроводив недалеко: обставини ще не дозволяли урочисто поховати їх. А потім він розділив своє військо. З сорока п'яти тисяч у нього лишилося десять-одинадцять. Маршала д'Омона й свого протестанта ла Ну, давши їм по три-чотири тисячі, він послав на різні кінці східного кордону, щоб вони прикрили королівство від нового вторгнення іспанців. А сам із трьома з половиною тисячами аркебузирів і сімома сотнями кінноти вирішив відтягти на себе всю ворожу силу, скільки її вже було в країні,— туди, куди вигідно йому.

Рушив він на північ, до Ла-Маншу, покладаючи надію на королеву, що перша завдала удару володареві світу. Якби не була можлива допомога Єлизавети, Анрі не міг би й сподіватися, що місто Дьєпп здасться йому. Двадцять шостого він був уже під Дьєппом, і місто зразу відчинило йому браму. Таку поквапність породила тривога. І справді: під міськими мурами з'явився, прибившись сюди бозна-звідки, отаман розбійницької ватаги — бо хто ж він іще? Називає себе королем — а не має землі, полководцем — а не має солдатів. Навіть дружина втекла від нього. А з другого боку — хто ж знає, коли прийде справжнє військо пишного Майєнна і що може ще статися доти? Чого доброго, з моря нещасне місто обстріляють англійські кораблі, а з суходолу на нього вже й тепер тиснуть гугеноти. І місто вирішило здатись — у надії, що це лихо виявиться менше. Браму відчинено, радники з великими ключами в руках падають на коліна, підносять хліб-сіль та й келих вина — може, отруєного; все як годиться. Та король-розбійник піднімає з бруку одного старого товстуна, мов пір'їнку, а тоді звертається до всіх:

— Друзі мої, навіщо стільки церемоній! Аби все по-доброму, то мені й досить. Добрий хліб, добре вино і приязнь в очах!

Вина Анрі не випив, та городяни того й не помітили, зчудовані його безтурботністю й жвавістю. Вони були нащадки норманнів і мали кров не таку гарячу, як у нього. Місто їхнє лежало не дуже зручно для оборони, і ці городяни звикли зустрічати безнастанні напасті мужньо й стійко. Але щоб бути ще й веселому? Взяти троянду з руки у молоденької дівчини, жартувати, кожному щось обіцяти? А що він має сам, щоб роздаровувати? Вони ж порахували його ріденьке військо — жменька тієї кінноти, трохи обдертої піхоти. І городяни думали й питали один одного: «Та невже-таки він збирається з оцим-от завоювати герцогство Нормандію?» Насправді він збирався з «оцим-от» завоювати все королівство. Та вони просто не зрозуміли його слів, коли він уголос заявив про те: для цих людей, позбавлених фантазії, занадто очевидним було протилежне.

Так, як дьєппські городяни, думала й переважна більшість французів — вони-бо не вміли передбачити нічого, навіть того, що буде в найближчу годину, хоча кожне вважало себе бозна-яким передбачливим. Вони до останку не розуміли, що їхні уявлення про дійсність — це порожня маячня, а не істина. І хоч би як величалася своєю могутністю Ліга, вона була більше схожа на нічну примару, що має зникнути від першого сонячного променя. Та дивна річ: вони цього не помічали, а навпаки, ту молоду істину, що її втілював новий король, зустрічали із зморшками турботи на чолі. Безперечно, люди почували не стільки ненависть, скільки недовіру — не лише в Дьєппі, а й по всій країні. Звичайно, в душах їхніх озивався й страх, ворушилось якесь таємне передчуття — а може, то було навіть сумління. Як? З «оцим-от» він хоче завоювати герцогство Нормандію? Не може того бути! А коли він таки переміг — виграв один-однісінький бій, — усі раптом упевнились, що він завоює й королівство. По всій країні зрозуміли: настав довгожданий день.

— Що там Дьєпп! — вигукнув Агріппа д'Обіньє, вже ладнаючись скласти вірша. — Ми перебуваємо не лише під Дьєппом, на оцій сповитій у туман рівнині між лісистими узгір'ями й річкою Бетюном, де копаємо шанці й так налягаємо на роботу, що я аж роззувся. Правда, тілом ми таки тут. Ми земляні хробаки, риємось голі в глині, прориваємо дві лінії шанців, одну поза одною, щоб вистояти, коли рівниною посуне на нас лютий ворог. І маємо намір укріпитись тут, як лишень зуміємо, й з усієї сили триматися за цей клаптик землі. За спиною в нас село Арк, а над ним фортеця. Ще далі позаду — місто Дьєпп, у ньому ми сховаємось, коли доведеться відступити, і навіть на англійські кораблі ми покладаємо надію.

— Таке придумав, Агріппо, — озвався Роні.— Нікуди ми не відступатимемо.

— Бо ще хтозна, чи й зможемо, — докинув дю Барта. — Чи не поляжемо ми всі на цьому полі.

— Що це ви, панове! — докірливо мовив Роклор.

Та Агріппі не йшла з голови його думка — чи то вже вірш:

— Тілом ми, звичайно, тут, на цьому аркському полі, ліворуч від нас річка, праворуч чагарюваті пагорби, сиві від туману, а за пагорбами — сільце Мартенгліз.

— А в сільці шинок із добрим вином. Мені хочеться пити, — заявив Роклор.

— Чи не поляжемо ми всі на цьому полі,— повторив дю Барта сам до себе й порахував склади.

— Але де ж ми душею? — не вгавав Агріппа. — І не в шинку, й не між полеглими. Душею ми вже в майбутньому, після бою, після перемоги. Бо кому ж не відомо, що ми переможемо? Навіть ворог про це знає. Майєнн зі своєю незліченною силою суне сюди, поспішає чимдуж, бо йому не терпиться, щоб ми його побили.

— Якби ж то так! — холодно й розсудливо заперечив Роні.— Не з таким наміром іде сюди Майєнн, а щоб захопити в полон короля. Сам так нахвалявся — і думає, що він бозна-який сильний та хитрий.

Та Агріппа не здавався:

— І все ж у якомусь закамарку серця він бажає того самого, чого жадає весь світ, а не тільки Дьєпп і наше збаламучене королівство. Люди хочуть, щоб ми врятували їх від іспанців і від них самих. Ми — ліки від володаря світу. Ми боремося не з ними.

— А з їхньою сліпотою і зіпсутістю, — докінчив дю Барта.

Агріппа провадив піднесеним тоном:

— Друзі! Нашої перемоги чекає все людство, навіть у найдальших країнах усі, хто зазнає переслідувань, з надією дивляться на нас. За нас моляться пригноблені, зневажені, і сумління мислителів також із нами.

Це підтвердив не хто інший, як Роні:

— Так, ми в згоді з гуманістами всієї Європи. Та де було б іще небагато варте, якби гуманісти навчилися тільки думати, а їздити на коні й рубати мечем не вміли.

— Але вони вміють, — запевнили Роклор і дю Барта.

А Роні оповідав далі:

— Морней оголосив по всіх королівствах та республіках, що це ми повалимо володаря світу. Він послав Фаму, щоб вона облітала всі країни й сурмила, що ми боремося за Справедливість і Свободу: так звуться наші святі. Що ми виступаємо від імені Чесноти, Розуму й Поміркованості — бо це наші ангели.

— А ви самі хіба в це не вірите, пане де Роні? — з викликом спитав Роклор.

Роні відповів:

— Та вірити я ладен і в це, і ще в багато чого. А ось мати я б хотів лише кілька тисяч ліврів із калитки товстуна Майєнна.

Дю Барта заговорив упевнено, без тіні сумніву, але якимсь дивним тоном, наче гість, що приніс новину звідкись іздалеку й незабаром має туди повернутись:

— Мені судилось полягти ще не на цьому полі. За це можна поручитись. Ми всі ще маємо крізь цей земний туман побачити клаптик синього неба. Ми переможемо вороже військо, в десять разів численніше за нас, і я вже чую, як зітхають усі народи, а посли республік вирушають у дорогу, щоб віддати шану нашому королю й укласти з ним союз.

«Ну, це вже маячня», — хотів був заперечити Роні. Така невеличка перемога, чотири тисячі солдатів, які насилу тримаються за цей останній краєчок суходолу й королівства — як на людську мірку, хіба вони можуть зробити щось вирішальне? «І хіба мій король — уже щось більше, ніж король без країни? І посли вже вирушають до нього? Де там! Але ж справді — Фама! — думав він далі, вже сам сперечаючись із собою. — І світ, що дивиться на нас із надією? І хіба це абиякий король?» Він зустрівся очима з графом де Роклором, і той кивнув йому головою безмовно й упевнено. Для всіх оцих людей, що самі себе назвали земляними хробаками й копали шанці, врившись босими ногами в землю, — для всіх їх істина стала видимою, хоч який густий туман оповивав її, їм першим, як великий виняток, дано було передбачити найближчу годину майбутнього.

Агріппі лишилось тільки проказати рядки, що тим часом склались у нього в голові: товариші були вже готові вислухати їх.

По тих словах поет замовк, бо справді туман над ними розійшовся, вгорі відкрився овальний клаптик блакитного неба, з нього линуло світло, і вони на власні очі побачили, — а що саме, потім ніхто з них не розповідав, Але то були святі та янголи, чиї імена щойно згадано в розмові. Всі вони стояли в тому осяйному овалі. Видом, убранням, обладунками вони нагадували найпрекрасніші божества античності. А з-між них виступив уперед сам Ісус Христос у подобі людини.

Псалом LXVII

Під Арком, стоячи в шанці, Анрі докоряє своєму маршалові Бірону, що вони чекають ворожого нападу вже цілий тиждень. Майєнн стоїть ген за лісом, і ніякою стріляниною його звідти не виманиш: битися в такому тумані він не хоче. Але меншому військові туман дав би перевагу. Тому Анрі хоче нав'язати ворогові бій. А старий відраджує:

— Ваша величносте! Ви ж послухались мене й не засіли в мурах Дьєппа. То паскудне містечко!

— Там повно зрадників, — додав Анрі.

— Ви знаєтесь на людях, — провадив маршал, я в цьому пересвідчився на собі самому. Зате я маю більший досвід, як вибирати місце для бою. Туман туманом, але з оцього широкого поля, прикритого з усіх боків, не сходьте. Тут ви напевне втримаєтеся. Сама місцевість тут дуже зручна для оборони: ззаду фортеця, ліворуч— річка з багнистим берегом, непрохідним для ворожої кінноти, а для гармат і поготів. А влучно стріляти з гармат іздалеку ворогові перешкодить туман.

— Зате наші гармати… — промурмотів Анрі.— Де вони стоять? Ось у чому вся таємниця! Оце й буде для ворога несподіванка.

Бірон оглядівся довкола, якусь хвильку обидва помовчали. Тоді маршал знизав плечима.

— Із правого боку Майєнн не може напасти там пагорб на пагорбі, та ще й чагарі. Йому лишається тільки наступати через ліс і чисте поле. А ви, величносте, чекатимете його між двома рядами надійних земляних укріплень: на передньому стоять півтисячі ваших старих гугенотів, об них і мені вже доводилось набивати гулі. Але там залишено й прохід, і ви можете пустити ним кінноту, по п'ятдесят вершників уряд.

— Ви все дуже добре обміркували, Біроне, і військо це знає. Воно у мене невелике, а тому кожен солдат може все бачити й розуміти. Їхній бойовий запал не сліпий, а свідомий. Отже, це наша перевага, що нас не забагато.

— Величносте! Туман такий густий, що я не бачу, смієтеся ви чи ні.

— В тумані ворог не бачитиме, як нас мало, — сказав Анрі на вухо йому. — І як добре ми розмістилися, — докінчив він і повів рукою, показуючи на свої позиції, розкидані по широкій рівнині. Тих позицій було шість; Анрі знав кожну й міг знайти її навіть у тумані.

Ні Анрі, ні Бірон і словом не згадали про те, що розумілось само собою; туман захищав, але й таїв у собі небезпеку — і для одних, і для других. Цілий день у ньому, невидимі, скрадалися туди й сюди вивідачі. У велетенському війську Ліги раз по раз спалахувала безпричинна паніка. А в королівському солдати прикладали вухо до землі й слухали. Другого ранку Майєнн, уже не маючи надії діждатися ясної погоди, пішов у наступ. Майєнн був хитрий, він удався до несподіваного викруту — чи принаймні міг думати, що ворог такого не сподівається. Він спочатку не рушив усією силою через поле, а послав трохи піхоти, всього три сотні ландскнехтів-німців, збоку через пагорби. Якщо його відомості слушні, то праворуч, перед другою лінією шанців, перебуває сам король. Майєнн хотів, обійшовши в тумані, поза кущами, ту позицію, схопити його і так відразу здобути перемогу. Взявши в полон короля, німці вмить перехопляться через другу лінію шанців і ззаду вдарять на першу, а там уже прорветься кіннота Ліги. Коли буде взято всі укріплення, що тоді лишиться від королівського війська? Дві-три розгублені купки на голій рівнині. Отак, за вороговим задумом, мав відбутися бій. Одначе все склалося зовсім інакше.

Коло першої лінії шанців стояв Бірон, як Анрі коло другої. Опорою для старого маршала була каплиця, і він мав намір утримувати її будь-що-будь, а впертості йому не бракувало. У Бірона було всього шістдесят кіннотників, зате він мав гострозорі очі, помітив одного з ландскнехтів, що скрадалися поза кущами, і послав до короля кінного вістовця. І коли триста німців, засапані, підповзли до тієї позиції, їх там уже чекали, і вони вельми обачливо, з сумирними мінами попіднімали руки вгору. Вони запевнили, що самі більше прихильні до короля Наваррського, а тому їм навіть помогли перелізти через рів, не стали їх роззброювати, і король потиснув їм руки. Та запевнення їхні були не зовсім щирі. Це виявилося тоді, коли кіннота й піхота Ліги великою чисельною перевагою навалились на першу лінію шанців. Але її захищали п'ятсот аркебузирів-гугенотів, і подужати їх було не так легко. Правда, легка кіннота ворога таки прорвалась у замкнений простір між двома лініями шанців. Але там на неї налетіли дворяни короля, їх було лиш двадцять шестеро, але ж у тумані не порахуєш, і вони погнали ворожу кінноту до каплиці, де її зустрів ще й Бірон зі своїми шістьма десятками.

Одначе ландскнехти в другій лінії шанців умить забули про свою прихильність до короля. Вони-бо помітили, що військо Ліги вдерлось на поле між шанцями, але що сталось потім, вони не добачили або ж зрозуміли запізно. Та хай там як, а вони раптом обернулися знов у ворогів і, звичайно, наробили переполоху. Бірона, що примчав туди, скинули з коня. Той самий німець, що збив додолу маршала, приставив свого списа до грудей самому королю й зажадав, щоб його величність здався. Тоді б цей чолов'яга забезпечив себе довіку. Та він, на жаль, трохи запізнився, бо його товаришів на полі між шанцями вже розбили; з великого завзяття він того не помітив. І враз він побачив, що його оточили вершники й ось-ось зарубають. Німець скорчив таку дурну, сторопілу пику, що король засміявся й наказав пустити його.

Тоді розсердився Бірон. Він добряче забився, впавши, і тепер насилу виліз на коня; такого, щоб він упав, ще ніколи не бачили. І ось тепер це сталось на очах у самого короля, а тому й байдуже — тільки сміється. Ну, якщо королю подобається, коли йому приставляють списа до грудей, — це його діло.

— Величносте! Я не хвалюся ні добрим серцем, ні великодушністю. Віддайте цього лобуря мені!

Маршал був кощавий, як його кінь, і погляд у нього знов зробився крицевий — таким Анрі пам'ятав його ще з часів їхньої ворожнечі. Це давній ворог похитувався над ним у сідлі, довготелесий і худий; весь гамір і колотнеча бою не вигнали йому з голови думки про своє право і про помсту.

— У вас, Біроне, своя вдача. А а ландскнехта своя. Ну, а мені доводиться жити з багатьма людьми.

Король промовив це спокійно, вже відвертаючись. Він був не на коні, а стояв на дні шанця і згори здавався вершникові зовсім невеличким: маленький темний панцер, пишний білий плюмаж на шоломі. Та через те Бірон раптом ще разючіше відчув, яка їх розділяє відстань: не тільки відстань між королем і підданим. Звідти, з шанця, війнуло на нього незглибимою могутністю й мудрістю, і йому, кого прозивали «смерть у сідлі», стало аж моторошно. Хто він, отой, що стоїть унизу? Жартун? Азартний гравець, ладний ризикувати чим завгодно? Тонкосльозий хлопчисько? Ні, Біроне, схились перед ним, це — король! Досі ти ще не знав цього так твердо. Для нього однаково — що я, маршал Бірон, що якийсь німець-ландскнехт. Усі кажуть: «Він добрий». Усі бачать: він веселий. Можливо. Це так, наче світлі птиці пролітають по темному тлу. Усе це правда — і добросердий він, і великодушний, — та ще більше в ньому, признаймося вже собі відверто, справедливого презирства до людей.

І Бірон, завернувши коня, помчав до своєї каплиці: довкола неї тепер точився бій, і він ще впертіше жадав утримати її — для такого короля.

Величезне військо Ліги не спромоглося взяти захищеного шанцями гугенотського табору. Праворуч, через пагорби, католиків відігнали аж до сільця, що стояло там.

Бірон утримував каплицю, і бій точився коло неї, поки ворог сам заліз у болота, що були ліворуч. А там на його лави налетіло більше королівських солдатів, ніж хто сподівався. Нікому й на думку не спало, що це можуть бути весь час ті самі. Кінний загін чвалом примчав через усе бойовище під проводом самого короля, винищив до ноги кілька ворожих загонів — і знову щез у тумані. Ворог, що посунув услід, збився з напрямку. Куди йти? Кого атакувати? Шукали короля, але той давно вже помчав кудись-інде на підмогу. А на ворога налітали нові й нові гугенотські загони, хоч насправді то був один, усе той самий. Полки Ліги вимотувано по одному, вони не встигали й згадати про свою чисельну перевагу. Врешті головні сили католицького війська попали на мочарувате місце, люди почали грузнути, кинулись назад, усе змішалось, багатьох засмоктала трясовина. А передні нарвались на швейцарців.

У видолинку, поза кущами, були розставлені понад річкою королівські швейцарці, що прикривали село Арк. Вони полягли б там усі, перше ніж пропустили хоч одного з ворогів короля. Окремо від інших, самі на тому клаптику чужої землі, стояли там люди з Гларусу й Золотурну, і командував ними їхній-таки земляк, полковник Галаті. Вони повиставляли вперед довгі списи і міцно вперлись ножиськами в землю: з цього місця їх не зіпхне ніяка сила, хіба що всі накладуть головою. Один раз майнув перед ними в тумані білий плюмаж — такий був тільки в короля. Він сказав їм:

— Вірні мої швейцарці! Тепер ви захищаєте мене, а іншим разом я вирятую вас.

Швейцарці зрозуміли його, хоч він говорив не їхньою мовою, навіть не тією французькою говіркою, до якої вони звикли. Він називав їх suisses[176]. Він був їхній друг і пообіцяв їхньому полковникові Галаті, що, коли стане королем у Франції, надасть вільній Швейцарії допомогу проти її утисників. І вони знали, що він дотримає слова. Він хотів бути в майбутньому союзником тільки вільних народів. Ці люди були однієї породи з тими швейцарцями, що в день смерті адмірала Коліньї втримували сходи, поки не поліг останній з них.

І швейцарці тримали видолинок. А королівська кіннота лавою по п'ятдесят вершників раз по раз вилітала з-за шанців, піхота не на життя, а на смерть боронила шість позицій, Бірон цупко тримався за каплицю — і все то були ті самі люди, тоді як супротивник міг перевести дух, відтягуючи назад одних і вводячи в бій інших. Бились уже врукопаш, із пістолів стріляли просто в вічі, аж тоді, коли розрізняли колір стрічки. Стромляли спис вершникові під сідниці й скидали його з коня геть, додолу його! Один вельможа з війська Ліги, вже падаючи з коня, ще лаяв молодого протестанта, свого переможця: «Втри носа, шмаркачу!» — а за мить лежав зі скрученими в'язами. А біля каплиці поліг один з роду Ларошфуко, Осін— так він звався, по-біблійному. Убито коней під Роні й під Біроном. Та коней, на жаль, було вдосталь, бо вершники лежали під копитами, і їхній передсмертний стогін чула тільки земля. А над ними, як і завжди, буяло життя, і голосом його тепер було ревище бою.

Короля з його білим плюмажем бачили біля каплиці, і у видолинку біля річки, і в шанцях, і на чистому полі — всюди: бачив його кожен окремо, бачили й усі разом. Він гукав до них крізь туман, підбадьорюючи в скруті, щоб вони тримались і перемогли. Він вигукував великі імена — імена людей, що пов'язали з ним свою долю, а як котре ім'я й не було ще велике, то мало стати великим завдяки йому. Ось він промчав повз молодого генерала, що командував його легкою кіннотою, — сина Карла Дев'ятого й простої жінки.

— Валуа! Я тебе знаю й не забуду ні тебе, ні твого роду. Ви зі мною навіки.

І вже він далеко.

— Монгомері, Рішельє! У мене є несподіванка! Роні, ла Форсе! Де скрута найтяжча, там бог найближче! Біроне! Бачиш, туман уже підіймається? Підніметься, мусить піднятись, бог нам поможе, й ми їх поб'ємо. Ларошфуко, моя несподіванка й для тебе, ось ти її почуєш, вона загримить, як грім.

Нахилившися з коня, він хапає Ларошфуко за плечі, але той раптом падає — не так, як падають живі. Його вже вбитого поставили в усьому обладунку під каплицю.

— Осіє! Це ти? — питає Анрі, звертаючись сам до себе, й сам не хоче вірити в те, про що питає. «Грім таки вдарить, але цей його не почує. Нас урятують гармати з Аркської фортеці, тільки-но підніметься туман і гармаші зможуть націлитись. У мене в шанці сидить пірат-нормандець, він мені точно до хвилини скаже, коли туман підніметься. Почуй це наостанці, мій Осіє!» Та Ларошфуко лежить безживний, як колись лежав інший Ларошфуко в Луврі, над ранок кривавої ночі. Так лежать мертві понад шляхом. А король уже помчав далі.

Він біля швейцарців. Потримайтеся ще трохи! Та шкода — їх відтисли. Видолинок над річкою все-таки довелось віддати, а врешті й каплицю. Залишки королівського війська втримують тільки шанці перед мостом і вже думають про відступ на Арк і Дьєпп.

— Пане-брате! — звертається король до полковника-швейцарця. — Пане-брате, ось я тут, я поляжу з вами разом, або ж разом здобудемо славу. — Промовляє ці слова, а сам, як і всі його люди, бачить: ворог суне густими лавами, щоб навалитись і немов важким віком домовини придавити його і його королівство. Він здригається. «Далі, далі, це ще не кінець: є ще мої гугеноти!» І він кличе їх, непохитних захисників першої лінії шанців, ветеранів Жарнака й Монконтура, сподвижників пана адмірала, тих, що витримали двадцять років боротьби за свої переконання. Герої істинної віри! Вони чують його заклик, бачать його білий плюмаж і покидають шанці — ті передні шанці, що їх вони обороняли з самого ранку, мов залізні.

Їх було п'ятсот, і вони йдуть так, ніби їх і досі стільки. Бо з ними поруч ідуть їхні загиблі побратими. Попереду — їхній пастор Дамур. Таке ім'я — пастор Дамур, тобто пастор любові.

— Пане пасторе, заводьте псалом, — каже король, і вони співають. Ударити на ворога, коли він найдужче пишається й величається — так бувало в давніх боях, так було й під Кутра. І щоразу доводилось ворогові скрутно, тож навіть оцей, могутній, лякається, зачувши псалом; він зупиняється, і лави його змішались.

Аж ось туман підіймається — і з Аркської фортеці зразу вдарили гармати. Ядра розриваються і шматують ворога, де він підступив заблизько. Це перемога, вона врятувала королівство. Бог або зовсім не дає, або вже наділяє щедрою рукою зі своїх скарбів — влади, сили й слави. Ще й це збагнув сьогодні Анрі, охоплений страхом божим. З мурів Дьєппа, за який уже нема чого боятись, Коліньї, син адмірала, виводить сімсот солдатів — ще сімсот на підмогу старим аркебузирам, героям істинної віри.

— Сам бог тебе посилає, Коліньї!

Анрі не скаржився й не молився, поки справи були кепські, а власне — безнадійні. Зате в щасті він волає до бога, в щасті хоче перед ним схилитися. Довгі, сповнені небезпек години місив він копитами свого коня це бойовище, встигав утрутитися всюди, і в кожному з його невеликих загонів гадали, ніби король весь час із ними. А тепер він може зупинитись. У туман, у непевність вигукував він імена й додавав тим іменам слави. В кожному своєму загоні, де лишень майне його білий плюмаж, він зміцнював мужність і віру в перемогу. Швейцарцям він обіцяв вірність за вірність. Він розмовляв з мерцями понад шляхом. Він дав науку маршалові Бірону, і той зрозумів, з ким має справу. І йому пощастило. День його почався вже давно, та цей день засяяв усім своїм блиском, коли розвіявся туман. Йому незабаром мине тридцять шість, та все, що було досі,— це тільки молоді літа. І по його обличчю, прояснілому не так із радості, як від витриманої боротьби й пережитих страждань, між краплями поту течуть сльози.

З двох боків його давні воїни, борці за свободу, борці за віру тиснуть ворога: сила його розтанула, а вони співають. Буйні радощі, гудуть дзвони в небесах, бо за невидимі мотузи смикає благочестива рать.

Moralite

Le triomphe final ne sera pas seulement achete par ses propres sacrifices: Henri assiste a l'immolation d'etres qu'il aurait voulu conserver. Deja il avait du faire ses adieux a sa compagne des annees difficiles. Il faut encore que le Valois, son predecesseur, s'en aille, et pourtant Henri, l'ayant sauve de la main de ses ennemis, l'affectionnait d'une maniere tres personnelle. Son esprit y etait plus content, preferant se mettre d'accord avec le passe, que de le renier. Avec le sens de la vie, on se plie a bien des necessites. La moins acceptable, pour un esprit bien fait, est celle de voir s'accumuler les desastres. Trop de personnages ayant ete meles a son existence viennent d'etre emportes par les catastrophes, et la mort a voulu trop bien lui deblayer le chemin. Sur le champ de bataille d'Arques le roi Henri, en nage d'avoir tant combattu, pleure pendant que resonne le chant de la victoire. Ses larmes, c'est la joie qui en cause quel-quesunes. D'autres, il les verse sur ses morts, et sur tout ce qui finit avec eux.

C'est sa jeunesse qui, ce jour la, prit fin.

Висновок

Остаточну перемогу буде куплено не тільки ціною його власних жертв: Анрі мусить бачити, як приносяться в жертву люди, що їх він волів би зберегти. Йому вже довелось розпрощатися з супутницею найтяжчих років. Судилося піти зі світу й Валуа, його попередникові, а тим часом Анрі, рятуючи його від ворожих рук, почував до нього щиру прихильність. Для його натури більше задоволення в тому, щоб миритися з минулим, а не відкидати його. Хто керується в житті здоровим глуздом, той часто скоряється необхідності. Але дивитись, як росте й громадиться лихо, такій здоровій натурі тяжче. Занадто багатьох людей, пов'язаних з його долею, забирають катастрофи, і смерть занадто ревно розчищує йому шлях. На бойовищі під Арком король Анрі, облитий потом після тяжкого бою, плаче, слухаючи переможний спів. Його сльози — це і сльози радості, і сльози туги за вбитими й за всім тим, що скінчилось разом з їхнім життям.

Того дня скінчились його молоді літа.