Молоді літа короля Генріха IV

Несподівана спілка

Що сталося з Марго? Вона раптом заявила, що згодна допомогти обом — королю Наваррському та її братові д'Алансону — втекти. Один із них мав, перебравшися жінкою, сидіти поруч неї в кареті, коли вона виїздитиме з Лувру. Вона мала право брати з собою одну супутницю, і та могла їхати в масці. Та що втікачів було двоє і жоден не хотів поступитися другому, цей план теж лишився нездійснений, як чимало інших. Правда, Анрі й не вірив у нього: так багато планів уже зірвалось. Він не відмовився зразу лиш тому, що Марго здавалась йому чарівною в ролі доброї визволительки. Вона, дивлячись на тяжку його скруту, шкодувала, що тоді виказала його матері. І це його зворушило, хоч він розгадав і справжні її мотиви: вона хотіла помститись пані Катрін за смерть свого коханого ла Моля.

Навіть під час урочистого похорону Карла Дев'ятого, на сороковий день після його смерті, Анрі тільки й думав, що про втечу. Потім була ще одна спроба — його мали забрати з Лувру в човен і перевезти за Сену. Коли та спроба зірвалась, Анрі розізлився до нестями, почав вигукувати безглузді погрози — але на тому настав кінець. Хоч би з якими спокусливими вигадками до нього звертались — Наварра на все відповідав незворушно. В ньому не лишилося й сліду колишньої хапливості. А коли такі речі обговорювати занадто довго, все починає здаватися сумнівним: чи здійсненне воно? І навіть — чи бажане? Це стосується не тільки планів утечі, а й усіх життєвих справ. Наварра радився багато й з усіма. Вночі він мав для цього жінок, удень — чоловіків. Кожне могло гадати, що Анрі його розважає, або піддурює, або шанобливо вислуховує. Одні вважали його за найбільшого веселуна серед придворних, інші шукали в ньому високих почуттів, а він морочив їх усіх. Навіть коли він зрідка бував відвертий, то й тоді мав на думці, щоб ті відверті слова набули розголосу й дали йому якусь користь. Він не пропускав жодної нагоди висловити своє захоплення королевою-матір'ю. Як послухати його, Варфоломіївська ніч була справжнім шедевром. Він тільки не певен був, у чому яскравіш виявився геній пані Катрін: чи в тому, що вона відібрала життя в Жанни й Коліньї, а чи в тому, що вона не відібрала його в самого Анрі.

— Та згодом, як порозумнішаю, я збагну й це, — казав він. — Бо досі я ще не знаю, як це так, що я живий. Але моєю матір'ю і адміралом пожертвувано задля добре виваженої мети. Лиш дурень міг би думати про помсту. А я тільки молодий і хочу навчитися жити.

Стара дізналася про це, і коли навіть повірила йому щонайбільш наполовину, то якраз ця його ненадійність і подобалась їй. А його, знов же, вабило до неї те, що саме вона тримала його під своєю владою. Отож обоє цікавили й розважали одне одного, як може цікавити й розважати тільки небезпека. Кілька разів вони доходили в розмовах до найдивовижнішої відвертості. Одного вечора вона недвозначно призналася йому, що він у неї не єдиний бранець. Навіть король, її улюблений син, не вільний. Вона тримає його під владою за допомогою чарівного зілля, пояснила пані Катрін і моргнула.

Король Анрі — чи то Генріх Третій мусив повертатися з Польщі перебраний, бо в Німеччині його могли захопити в полон. Цього не сталось; зате у власному замку Луврі він став полоненим рідної матері та її італійців, що вже повислужувались тут і на канцлера, й на маршалів. Тільки чужинці — як відверто зізналась пані Катрін своєму приятелеві Наваррі увечері тридцятого січня, коли шибки деренчали від зимового вітру, — тільки чужинці мають правити будь-яким народом. Бо чужинець-авантюрист ніколи не побоїться розливати кров народу. Хай він хоч і весь вигине, коли не дає йому правити собою. Такий закон дала народам доля, щоб вони не робились у добробуті легковажними. А надто французам, таким охочим складати глумливі памфлети. Краще хай люди тремтять зі страху, ніж сміються.

— Це правда, вельможна пані! — вигукнув у захваті Анрі.— І я тільки питаю себе: як би ви змогли обдарувати маєтками всіх своїх земляків, що сюди наїхали, якби не було такого доброго способу — кидати землевласників-французів у в'язницю й душити їх там?

Пані Катрін примружила око, підтверджуючи, що Анрі має рацію.

— Один із тих задушених, чиї маєтки ви відібрали, був навіть секретарем вашого сина, короля.

— А скажи-но про це йому. Бо досі ще ніхто не наважився. — Так говорила стара королева, бо у хвилини особливої інтимності вона зверталася до свого Королика на «ти». Ще й плеснула його долонею по коліну й повела далі вже новим тоном, і насмішкуватим, і водночас таємничим: — Королику, ти якраз той, кого мені треба. Я давно придивляюсь до тебе й переконалася, що невеличка зрада для тебе нічого не важить. Люди вперто тримаються дурних забобонів. Що таке зрада? Просто вміння встигати за подіями. Ти так і робиш, і через це твої протестанти зневажають тебе — і в усій країні, і в стінах Лувру, скільки їх тут ще лишилося.

Анрі злякався: «Як же мусять думати про мене пан адмірал і моя матуся, коли я сиджу й слухаю це бабисько, замість узяти її за горлянку й задушити? Та це не втече. Я готую свою помсту повільно, зате ж вона буде нещадніша».

Та на обличчі його читались не ці думки, а готовність прислужитися й наївна згода.

— Ваша правда, вельможна пані, що я зовсім розбив глек із давніми друзями. І тому мені тим більш хотілось би подружитися з вами.

— А надто, мій маленький, коли ти за це дістанеш дозвіл трохи прогулюватися. Тепер ти любиш грати у м'яча з Гізом, і це свідчить про твій розум, як згадати, що він ударив ногою в обличчя мертвого Коліньї. Але ти зможеш і виходити з Лувру разом з ним.

— О, він виходить часто. А найчастіше виїздить верхи.

— Ось і ти виходь та виїзди з ним, щоб я завжди знала, де він був. Зробиш це для мене?

— Мені можна буде виходити з Лувру? Щодня? Брамою? Через міст? Що ви накажете, вельможна пані, все буде зроблено!

— Не думай, що я боюся Гіза, — запевнила королева.

Новий її спільник ревно підхопив:

— Як він пишається своєю статурою, цей герцог Лотарінгський! Білява борідка, народний улюбленець!

— Він йолоп, — сказала пані Катрін так само категорично. — Підбурює католиків. І не знає, на кого працює. На мене! Бо мені скоро знов буде потрібна різанина: протестанти ніяк не вгамовуються, навіть після Варфоломіївської ночі. А коли так, то вони матимуть ще одну. Нехай Гіз підбурює католиків, а тобі я дозволю роздрочувати гугенотів. Кажи їм у Парижі, що за кордоном їхнє військо скрізь б'є наших. На жаль, це не зовсім неправда. А до провінцій перекажи, що тут незабаром вибухне повстання, і нехай лишень воно вибухне! Ти виконаєш усе як слід, Королику?

— То мені можна буде виїздити через міст? І на полювання? На полювання? — ще раз перепитав він і аж засміявся: так по-дитячому тішився бранець.

Пані Катрін усміхнулася йому поблажливо й трохи зверхньо. Навіть наймудріша стара жінка не завжди розпізнає в щирій радості сховану за нею хитрість. А бранцеві корисно прикинутися ще впокоренішим, ніж потрібно, і хто дожидає своєї години, тому не слід поводитись занадто рішуче.

Виходячи від своєї вельможної приятельки, Анрі наткнувся біля її дверей на д'Обіньє і дю Барта. Вони звичайно не показувались удвох: не дозволяла обережність. Лиш цього разу обидва не втерпіли, бо їхній король так довго розмовляв з ненависною душогубкою. Він став загадкою для них. Хоч вони любили його, як і давніше, та вже не знали, наскільки можна йому довіряти.

Він невдоволено заговорив до них:

— Біля цих дверей я не сподівався вас побачити.

— І ми б воліли зустрітися з вами десь-інде, ваша величносте.

— Та нам не можна, — додав один з них.

— Д'Арманьяк нас до вас не пускає,— пояснив другий. Перебиваючи один одного, хрипкими голосами вони почали нарікати: — Нас ви обминаєте, водитеся з новими друзями. Але ті нові друзі — давні вороги. Невже ви все забули? І кому винні борг вдячності, і навіть за кого маєте помститися?

Анрі аж сльози на очі набігли, коли йому нагадали про помсту. І він відвернувся, щоб друзі не побачили тих сліз.

— Новий двір такий веселий, — сказав він, — а ви все хочете журитись. За Карла Дев'ятого бунтував і я, та що це мені дало? А помста — що ви знаєте про помсту? Коли женешся за нею, поринаєш усе глибше й глибше, а дна все нема й нема.

Увесь час вони говорили перед очима вартових-швейцарців, що дивилися просто себе, немов не розуміли нічого.

Двоє давніх товаришів насупились:

— Але якщо ви не зробите нічого, величносте, то зроблять інші — відомі вам учасники Варфоломіївської ночі. Вони не вгамовуються ні при цьому веселому дворі, ні в церквах. Послухали б ви, що там проповідують.

— Я й так знаю: щоб ви навернулись у католицтво, а то порішать і вас. Наверніться! Адже я це зробив.

Вони так ужахнулися, що й не відповіли. А він провадив далі:

— Ну, а як не хочете здаватися, то вдарте перші. Адже ви сильні. В Парижі ще знайдеться кількасот живих протестантів. Може, в них нема зброї, зате з ними бог. — І пішов собі, а вони, спантеличені, навіть не спробували йти за ним.

— Він глузує з нас, — зашепотілись вони, бо цього не повинні були чути навіть швейцарці. Обидва намагались виправдати його перед самим собою. — А може, це осторога, щоб ми не встрявали ні в які заколоти. Сказати правду, тільки навиворіт — це схоже на нього. А зразу він заплакав, тільки не хотів, щоб ми це побачили. Та він взагалі тонкосльозий. Плаче на згадку про помсту, а сам вийшов із цих дверей. З того самого покою, де його матір напоїли отрутою!

Вони погодились на тому, що вже не розуміють свого короля і що вони нещасні.

Друге доручення

Анрі пішов до короля, що звався так, як і він сам, і був уже третім Анрі, чи то Генріхом, на французькому троні. Вони колись часто бавилися разом — ці двоє Анрі. Ще хлопцями в Сен-Жермені обидва, вбравшись кардиналами, в'їхали верхи на віслюках до зали, де пані Катрін саме приймала справжнього кардинала. І тепер вони побавились так само, вже дорослими, — король Франції і його кузен-бранець, чия мати й усі друзі позбулися тут життя. Тому король Франції другого дня поїхав до монастиря, щоб скоріш замолити гріх. Певний, точно встановлений час він відмолював блюзнірства, потім плотські прогріхи й нарешті недостатню твердість у виконанні монарших обов'язків. Його ніхто не слухався, з нього всі робили посміховище: інтригани, шахраї, юнаки-любчики й одна-однісінька жінка — його мати. А він усе роздаровував, промарновував, програвав. Час від часу до його свідомості доходило, що з ним роблять, як його грабують і принижують, — і він западав у мовчанку.

А вони вбачали в тій мовчанці погрозу і принишкали по кутках, поки король мовчав. Одначе ця німота була тільки трагічним визнанням власного безсилля. Інколи його гнітила думка, що віджила династія вже не може нічого ні зробити, ні спинити — ні у світі, ні в своїй країні.

— Треба більше терпимості,— сказав він якраз сьогодні своєму кузенові й зятю. Відчай вирвав у нього ці слова. — Мир потрібен украй. Хіба я ненавиджу гугенотів? У дев'ять років я сам був гугенотом і кинув у вогонь сестрин молитовник. Я ще пам'ятаю, як мати мене тоді била, а я тільки сміявся. Мені ще й досі соромно перед нею за те почуття. А вона давно вже забула. Куди я йду? Мені б слід дбати про мир між релігіями. А я, зіходячи на трон, заприсягся, що не терпітиму в своїй країні іншої віри, крім католицької. Що мені діяти? Я не виганяю єретиків, як повинен, а молюся, щоб вони навернулись. Я тільки й можу, що молитися.

— Ні, ви можете більше, — запевнив Анрі Наварра, скромний слухач другого Анрі, що тепер звався королем. — Ви ж чудово пишете. Невтомно складайте послання та укази! Ваша невтомність, величносте, — найкращий приклад для нас усіх.

Цей король у дні сумного настрою — отже, й сьогодні, тридцятого січня, — дуже любив писати, немовби міг надолужити все згаяне, власноручно розливаючи на папері чорнило. Але до того чорнила завжди домішувалася кров, і вся його добра воля була марна.

— Мій секретар Ломені вже давно хворіє,— зауважив він. — Треба його провідати.

— Не треба, ваша величносте! Скажу вам правду: він помер. Вас не хотіли турбувати сумною звісткою, бо ви саме були в монастирі. Кажуть, буцім у нього була чума.

Ломені був якраз той задушений у в'язниці, чиї маєтки віддано італійцеві, і король уже не вперше дивувався, де це запропав його секретар. Колючі його очиці на погано виголеному обличчі з виразно мавпячими обрисами на мить уп'ялися в кузена допитливим і боязким поглядом; тоді король знов утупив їх у папір.

— І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, — промурмотів він.

— А що, не варт було? — наївно-здивовано спитав кузен.

Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся по кімнаті, заговорив ніби сам до себе, змовк, знову заговорив:

— Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.

— Подякуй богові,— докинув король, не перестаючи писати. — Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.

— За Карла такого не було, — відзначив Наварра. — Дарма що вершина його правління — Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.

Він зачекав трохи, але не почув відповіді — тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого:

— Ми з Гізом зробилися приятелями — хто б міг колись подумати! Якщо ваша величність відпустить мене, я сяду на коня й поїду полювати. Королева-мати мені дозволила. Правда, кожний мій крок пильнуватимуть ті, хто волів би бути моїми вбивцями, а не охоронцями.

Знов тільки рипіння пера.

— То я йду, — сказав Наварра. — Надворі дощ, і мені не хочеться виїздити з замку із убивцями за спиною. Я побавлюся в своєму покої з блазнем. Він ще сумніший за короля.

Та коли бранець дійшов до дверей, король спинив його.

— Кузене Наварро, — сказав він. — Я довго ненавидів тебе. Але тепер ти нещасний, як і я. Обидва ми завдячуємо це тим самим подіям — і нашим матерям, — додав він якось незвичайно важко.

Анрі злякався: ніколи ще справа не уявлялась йому так. Нібито мати винна в його нещасті! Чисту Жанну названо поруч із пані Катрін, і це сповнило його такою огидою, аж він забув, що ніколи не повинен показувати на виду своїх почуттів. Та сумний Наваррин співрозмовник нічого не помітив, йому самому було тяжко на серці.

— Яке нове страхіття вона замислила? — спитав він, аж почорнівши від своїх підозр.

— Та що ви, ваша величносте! Королева в чудовому гуморі. Чом би й вам не бути таким?

— Бо у мене є ще один брат.

Відповідь була така несподівана, що Анрі зразу не знайшов, що сказати. Отже, смерть старшого брата не дала нам щастя, так ми хочемо ще й смерті молодшого! Це ж якийсь східний державець у своєму сералі: небезпека, що загрожує йому з боку власних наближених, закриває від його очей весь світ за стінами палацу. Король, правда, зневажає матір за ті страхіття, що вона вимислює; але спати йому не дає його невгамовний брат д'Алансон. Кого ж, врешті-решт, доведеться йому зневажати більше: пані Катрін чи себе самого? Видно було, як король бореться зі своїм бажанням. Та шкода — він мусив його висловити; але й вигукуючи з тяжкою мукою найпотаємнішу думку, він нишком стежив за виразом співрозмовникового обличчя.

— Кузене Наварро! Звільни мене від мого брата д'Алансона!

— Я глибоко зворушений, ваша величносте, такою безмірною довірою, — відповів Анрі врочисто й уклонився. Таким чином він не сказав ні «так», ні «ні». А король, мабуть, вирішив, що кузенові слова означають згоду.

— Тоді,— з притиском додав він, — я зможу тобі довіряти. — І знов насторожений погляд, хоч його слова мали прозвучати як жарт.

— І тоді мені можна буде виїздити з Лувру без убивць? — з іще сильнішим притиском спитав Анрі.

— Навіть більше. Хто визволить мене від брата, стане моїм намісником у всьому королівстві.

Тут уже була видима нещирість. «Валуа, лебедику, — подумав Анрі,— ти мене ще взнаєш!» І аж підскочив, радий, мов дитина.

— Та мені таке й уві сні не снилось! — вигукнув він у захваті.— Намісником у всьому королівстві!

— Зараз ми це діло й відсвяткуємо, — вирішив король.

Новий двір

Забігали мажордоми, і замок Лувр, що лежав сонний, поки король журився, враз помолодів, наповнившись веселими юнаками. Увечері королівські покої обернулись на перські шатра. Гаптовані запони, що крізь них тьмяно просвічувалося світло запалених свічок, утворювали й дах, і стіни. Суворі бліді хлопці з підмальованими губами та начорненими віями, в напівпрозорих убраннях, з голими шаблями нерухомо стояли на варті перед високим помостом. На поміст зійшли глядачі, досить нечисленні: кілька італійців та пани з Лотарінгського дому. Герцог Гіз, що пишався могутньою статурою, виступав наче самодержавний владар! У його брата Майєнна[91] велике черево було обтягнене лиснючим шовком, і на ньому теліпався золотий кинджал; з того роду прийшов ще д'Ельбеф, загадковий друг, що завжди з'являвся біля короля Наваррського в слушну хвилину.

Сам Наварра вдягся в найрозкішніше своє вбрання й умисне пришпилив стрічки в барвах свого дому — хай усі бачать, як він пишається, що його допущено сюди. Свято влаштували тільки для чоловіків і хлопців. Хлопці мали чарувати чоловіків і діставати від них нагороду. Кілька прегарних пар уже танцювало. Ні вбрання, ні форми тіла не виказували статі танцівників, і їхня двозначна принадність особливо хвилювала італійців та гладкого Майєнна. Наварра погоджувався з ними й висловив думку, що таких чарівних створінь не було серед людей його загону, які носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

— Якби мої друзі були ще живі,— сказав він легковажно, — слід було б і з них поробити отаких любих хлопчиків.

— Постривай трохи, — озвався Гіз. — Декотрі з них ще живі.

— Я їх не знаю, — відказав бранець. — Я не воджуся з побитими. Я завжди там, де… — він хотів був сказати «де весело», та враз помітив, що має тут одного особливого ворога.

Канцлер Біраг[92], італієць, дістав свою посаду з ласки пані Катрін. З нею та з кількома земляками він якось уночі вдерся до спочивальні Карла Дев'ятого. Цей удачливий чужинець бачив у полоненому Наваррі таємного ворога своєї могутності. І він без церемоній почав справжній допит:

— А хіба ви не знаєтеся з таким собі д'Обіньє та його полигачем дю Барта? Ці люди підбурюють студентів проти так званого чужинського панування: буцімто всі найвищі посади в королівстві позахоплювали чужинці.

— Sono bugie. Це брехні, пане канцлере! — гукнув Анрі з добре вданим обуренням, одначе мовою чужинця. Той, звичайно, анітрохи йому не повірив. Лотарінжців можна було ввести в оману, але не цього італійця.

— Ваші друзі,— насилу вимовив Біраг, бо його душила лють, — ближчі до шибениці, ніж…

— Ніж я, — докінчив за нього Анрі.— Мене ви не спіймаєте.

— Я вішаю залюбки й дуже швидко.

— Але тільки дрібних людей, синьйоре. Ви повісили якогось злиденного капітана, бо той патякав, що всім чужоземним шахраям треба поскручувати голови. А мене вам довелось би перед усім світом викрити, засудити й з великою помпою зітнути мені голову. Цього ви не діждете. Ось закладімося.

— Згода. Ставлю свій найкращий самоцвіт.

Обидва поводились наче актори на сцені — немовби їхня сутичка була наперед задумана як бурлескна інтермедія між солодкою музикою й танцями.

— Величносте! — гукнув Анрі до короля Франції, бо той саме несподівано ввійшов, відхиливши запону шатра, й став перед ними, весь у блиску, мов справжній султан, що дає бенкет. Анрі схилив одне коліно: — Величносте! У вашого жорстокого візира на думці лише колесування та четвертування. Невже я задля цього врятувався у Варфоломіївську ніч?

— Якби ж покійний король послухався мене! — закричав канцлер Бігар. Він так розлютився, що вимова його зробилася зовсім химерна, а голос — як у захриплого папуги. Таким самим голосом він колись кілька годин уряд допікав Карлові Дев'ятому, поки той ошаленів і наказав учинити різанину.

— Самі чуєте, ваша величносте, — тільки й сказав Анрі: він відчував, що Валуа на його боці. Перше тільки герцог Анжуйський і один з призвідців Варфоломіївської ночі, тепер він став королем, але королем лиш тому, що брат його помер від мук сумління. Що ж то має діятись із його власним сумлінням? Навряд чи йому до вподоби бачити людей, що в ті похмурі години допомагали йому уговкати Карла. Навіть матір бачити було йому прикро, а що ж тоді казати про її італійців? Він мусив терпіти їхнє товариство — і навіть допускати цих людців до своїх найінтимніших розваг, бо хай там що, а вони розумілися па хлоп'ячих принадах.

— Устань! — звелів перський султан, блискаючи самоцвітами на тюрбані. Кузен Наварра підхопився легко, мов м'ячик. Султан сказав: — Ти мій особистий бранець, і на тебе ніхто не може зняти руку. Помирися з моїм візиром!

Анрі наче того й чекав. Він утнув навколо канцлера справжній танець примирення. А того роль східного вельможі зобов'язувала дивитись на все з гідністю, хоч у нього від злості аж очі на лоба лізли.

— Могутній візире! — сказав Анрі й доторкнувся до своїх грудей, а потім до канцлерових, ніби ненароком тицьнувши пальцем якраз у величезний самоцвіт. — У Персії багато крадуть.

В ту мить, на щастя, вдарила гучна музика й заглушила все, що можна було б там почути. Розпочався балет.

Танцівники дріботіли навшпиньки, махали серпанковими завоями, згинали гарні коліна. Там були самі юнаки, хоч половину вбрано дівчатами. Очі цих «дівчат» блищали крізь серпанок іще знадливіше, ніж би в справжніх жінок, і манери їхні, як не зважати на певні не зовсім бажані ознаки мужності, теж були цілком жіночі. А решта, що лишалися юнаками, не менше граційно простягали вдаваним дівчатам кінчики пальців або з млосною жагою закоханості обіймали їх. Здавалося, що м'язи їхні зовсім не напружуються. І коли юнаки кружляли «дівчат» довкола себе, і коли піднімали їх угору, враження було таке, ніби це робить не сила, а самий чар грації.

Отут перевершив усіх дю Га. Звичайно досить неприємний молодик, язикатий, дурний, нахабний і продажний, тут він був справжнім дивом. І недарма під час кожної фігури танцю він опинявся в першому ряду. Глядачі на помості всі прикипіли до нього очима, а він умів показати кожному, ніби поривається саме до нього. Дю Га впав на коліна перед своєю «дамою», як і всі юнаки, й звів на неї погляд з безмовним благанням, щоб вона дозволила відкинути з її обличчя серпанок. Насправді ж він давав узнаки, що схиляється перед королем, чи то султаном, а водночас — потай від нього — перед канцлером, чи то візиром, не кажучи вже про гладкого Майєнна, що аж упрів, так його пройняло. І кожному з них здавалося, що саме його якось вирізнено чи навіть ушановано — а тим часом цей пройда просто брав їх на глузи. Десь-інде вони дали б йому носака під зад або наказали його повісити. Одначе мистецтво — могутня сила, хоч його дія й нетривка.

Та ось воно захопило глядачів ще дужче: з танцівників-«дівчат» позривали серпанок. Хто б міг подумати, що людські обличчя можуть видатись такими новими й чудесними, коли вони раптом відкриваються перед глядачами, вже завороженими чітким ритмом майстерного танцю! Навіть у зачерствілих чоловіків тьохнуло серце; а що ж тоді казати про молодого короля Наваррського. В нього вихопилась лайка — його звичайний проклін. Він не повірив власним очам і аж протер їх.

— Габрієль?

— Та вже ж не хто, — глузливо озвався здоровило Гіз. — Один любчик зриває серпанок з другого: наш дю Га — з твого Лерана.

— Вийдімо-на двобій!

— Залюбки, тільки не за хлопця. Він вродливий, і при новому дворі така доля була для нього неминуча.

У Анрі очі налилися слізьми. Він хотів щось сказати Леранові, але той не підводив погляду. А колись же й у нього текли сльози з-під білої пов'язки, що закривала обличчя, — у Варфоломіївську ніч. Дві її жертви — Габрієль де Леві де Леран і Карл Дев'ятий — лежали тоді поряд на ліжку королеви Наваррської. Що ж із нами буде?

А Гіз передражнив Анрі:

— От бач, які чарівні створіння були серед людей твого загону, що носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

Насмішка була влучна, і що лишалося відповісти?

— Леран слушно робить, що пристосовується, як йому треба, і навіть обернувся на дівчину.

Так легковажно відмахнувся Анрі, стерпів ще й це приниження після всіх інших — ніхто й не знав, куди їх ховає цей жвавий Наварра. Він сам сміявся з себе, ніби з когось третього. І поведінка його не була гидка: справді проникливий спостерігач не назвав би його ні ницим, ні дурним. Та лиш один із глядачів, д'Ельбеф, замислився: а хто ж такий Анрі насправді — дитина, блазень чи людина, яка добре знає свою мету? І відповів собі: «Це невідомий — у школі життя».

Сам д'Ельбеф — лише спостерігач; а це не так багато. Далекий родич могутнього дому, без великих шансів і перспектив, він завжди буде нічим не примітний серед інших — тих, кого він навряд чи поважає. І ось він знаходить, кому віддати свої сили, — чи, власне, йому це підказує особливий хист. Д'Ельбеф собою показний, як і Гіз, народний герой; він тільки має темніше волосся, поводиться простіше, і від нього зовсім не віє пихою. У нього вогкі, віддані, дуже гарні очі, й ті очі розгледіли в Анрі славну долю і велику снагу, яка служить поки що вельми скромній меті: зберегти себе. Д'Ельбеф став другом Анрі в непевні дні, ще зовсім не славні, якраз навпаки. А коли щастя нарешті повернеться до короля Наваррського обличчям, тоді д'Ельбефа вже не буде коло нього.

А дівчата — чи, власне, юнаки — вже тримають у руках золоті келихи. Піднімають їх угору, крутять на кінчиках пальців і самі крутяться у танці, але з келихів не схлюпнеться ні крапельки. В келихах, треба гадати, любовний трунок, і ті юнаки, що й у танцях зображують юнаків, прагнуть його. Постави їхніх гнучких тіл виразно промовляють про ту спрагу. Вони робляться дедалі промовистіші: розтуляються спраглі уста, і коли жадобу вже годі стримати, в них справді вливається трохи вологи. Принаймні в уста королевого улюбленця дю Га — д'Ельбеф це добре бачив, бо пильно стежив за тим, що діялось: адже воно стосувалось Анрі. Дю Га стає на коліна й закидає назад голову, а юний Леран у ролі дівчини ледь нахиляє свій келих; д'Ельбеф міг би полічити краплі. Водночас він бачить і інші обличчя: дивно насторожене канцлера Бірага й розімліле — короля Франції. Той, неначе вражений громом, розгублено всміхається — до юного Лерана. На свого дотеперішнього любчика він і не дивиться — і саме це вже свідчить, що зараз станеться щось незвичайне. Воно справді стається: дю Га, скуштувавши любовного напою, відхиляється всім тілом назад, ніби в корчах, ледь не падає, скрикує й закочує очі під лоба. Одно слово: його отруєно. Так воно й мало бути за логікою подій; д'Ельбеф міг би передбачити все.

В ту саму хвилину, ніби на замовлення, закричав ще хтось — голосом старого папуги:

— Величносте! Вашого улюбленця отруєно. Його «дівчина» — Наваррине знаряддя. Віддайте цього принца мені й правосуддю, а то він і вам щось заподіє!

Після таких жахливих слів усі, звичайно, завмерли, затамувавши дух. Музика враз умовкла, танцівники застигли на місці, глядачі на помості, мов скам'янілі, чекали королевого знаку, але й король не ворушився. Тільки ледь захиталося саме місце дії — перське шатро. Хитали його жінки, придворні дами французького двору: не допущені на таємниче свято, вони попрокрадались за завіси, щоб підглядати звідти. Були там і вельможні панії, і фрейліни; навіть декотрі з челядниць, набравшись відваги, прогортали собі шпаринку, а поруч — смикала тканину сама королева Наваррська. «Що ж тепер? — подумала Марго серед тієї тиші та заціпеніння. — Отак воно завжди й буває, тільки-но ми полишимо чоловіків самих на себе, — думала вона. — Спочатку повбираються, як ми, і вдають таких ніжних, мов небесні ангели. А кінчається однаково кров'ю. Звісно, мій коронований брат захоче помститись за отруєного любчика. Віддасть мого бідного Henricus'a пройдисвітові Бірагові, а в того вже й слина тече з жадоби. І ні в кого з цих бовдуряк не знайдеться стільки розуму в голові, щоб збагнути, яка тут гра! І вони ще гадають, ніби можуть обійтися без нас!»

Та в одного таки знайшлося. Д'Ельбеф із Лотарінгського дому сплигнув з помосту, вхопив за в'язи дю Га, вже зовсім скрюченого, підвів і бив по щоках, поки юнак не став твердо на ноги.

— Годі комедію корчити! — сичав д'Ельбеф. — Та гляди не почни знову! — Боляче викрутивши юнакові руку, він примусив його зійти на поміст і впасти перед королем на коліна, а тоді наказав: — Признайся його величності, хто тебе підмовив на цю витівку, то, може, не попадеш на шибеницю.

Уся постать дю Га виказувала якнайприкріший переляк. Це почуття він зумів виразити найкраще, хоч який великий хист виявляв перед тим. Справжнє все ж таки завжди переконливіше, ніж удаване.

Шия його зробилась довга, немов у людини, якій щойно зітнули голову, — адже тоді шия раптом наче виростає; і цю витягнену шию він повертав то до короля, то до канцлера, то знов до короля. У канцлера враз повідвисали щоки, в короля сердито нап'ялась жила на лобі. А дю Га відчував, як міцні пальці його ворога д'Ельбефа чимраз сильніше стискають його шию; і перше ніж йому зовсім перейняло дух, він пробелькотів;

— Це пан канцлер… — Та щойно д'Ельбефові пальці пустили його, він уже й пошкодував, що признався, і почав відмагатися: — Ні, не пан канцлер! Це я сам, сам надумав прикинутись отруєним із ревнощів, бо мій король усміхнувся панові Лерану.

Ніхто йому не повірив, хоча й це була правда. Король ще похмуріше глянув на свого канцлера — чи то султан на візира, бо ж вони були в такій подобі. Першим озвався Наварра:

— Синьйоре Біраг, ви програли свій самоцвіт! Ваша величносте, він побився об заклад, що прилюдно стратить мене. І йому б пощастило це зробити, якби ви не розгадали його підступів.

Король не міг ні ув'язнити канцлера в Бастілії, ні скинути з посади, бо пані Катрін захищала свого земляка. І тому король зробив те, що міг і чого всі чекали від нього. Він зірвав у канцлера з грудей великий самоцвіт. А тоді нерішуче озирнувся довкола, ніби ще не знаючи, що зробити далі. Насправді ж він дуже добре знав, чого хоче. Він махнув рукою вниз, юному Леранові, той піднявся на поміст і, ставши на коліна, прийняв знак королівської ласки. З тої хвилини від юнака променів блакитний блиск. А коли з нього зірвано всі серпанки, віконт де Леран став схожий видом на юного воїна в першому розквіті мужності, який наступає ногою на шию переможеному. Сам дю Га знадив його так зробити, навмисне упавши обличчям додолу, і Леран не вагався й миті.

Побачивши, що пригода скінчилася так мирно, всі присутні в перському шатрі ожили. Вони заплескали в долоні, знов закрутився танець, і, колихаючись на хвилях музики, танцівники зображували любов та щастя для глядачів, які вірили в те й друге, лиш коли бачили їх на сцені. Ще довго світилось того вечора шатро з гаптованих запон, крізь які пробивалося ззаду мудро пом'якшене світло, так що все в шатрі здавалося стерпнішим, ніж було воно насправді: і люди — султан, юнаки, старі паскудники, — і речі, з яких найдорожча була, власне, лиш блакитним блиском.

Двох учасників забави десь не стало. Анрі й д'Ельбеф прощались у далекому закутку замку.

— Я тобі цього ніколи не забуду, д'Ельбефе.

— Ваша величносте, ви занадто довго баритеся тут, але, певне, мусите так робити.

— Я маю час. Я, власне, тільки це й маю — терпіння та час.

Що ж це таке — ненависть?

Та хто дуже довго вичікує, той дочекається, що найпевніші його почуття почнуть змінюватись, роздвоюватись, надщерблюватись. Ось хоч би ця дружба з Гізом. Анрі зблизився з ним із ненависті: хотів краще пізнати його, бо для ненависті це потрібне. Та коли пізнаєш ворога краще, знов же з'являється небезпека, що він здаватиметься тобі не таким і поганим. Навіть більше: ворог приваблює дужче, ніж той, до кого ти просто байдужий.

Вони грали у м'яча — в «довгого м'яча», найважчу гру, і завжди лиш вони удвох: Наварра й Гіз; інші мусили тільки дивитись, і враження в них часто бувало прикре. Невеличкий Наварра метався туди й сюди, а Гіз, мов той Голіаф, стояв собі на місці, широко розставивши ноги, й чекав його ударів. Та це було ще пусте; а то якось м'яч залетів за живопліт. Гіз гукнув:

— Наварро, ти менший. Пролізь і принеси його.

Та Наварра, замість пролазити крізь живопліт, не розганявшись перестрибнув через нього, аж глядачі зчудувались такою спритністю. Назад він, правда, проліз, але жбурнув м'яча так несподівано, що довгасте шкіряне ядро вдарило герцога Лотарінгського просто в груди. Гіз сильно похитнувся, проте зразу й гукнув:

— Ти мені в лоб намірявся, отоді б я й справді впав! Але так високо ти не докинеш, мізинчику. Збігай-но принеси вина, зап'ємо переляк!

По вино, звичайно, пішов хтось інший, але тієї пригоди вистачило, щоб трохи перегодя д'Алансон із д'Ельбефом відвели Гіза вбік і почали йому докоряти. Вони нагадали, що хоч король Наваррський тепер лише бранець і незначна особа, але всі присутні, поміж них і простолюдці, бачили, що у його особі зневажено королівський дім.

Гіз відмахнувся:

— Ет, чого ви хочете? Він ні на що не ображається й липне до мене, як реп'ях. У всі церкви ходить за мною. Скоро зробиться ревнішим католиком, ніж я сам.

Вони все переповіли Анрі, але він не сказав їм того, що подумав: «Пихатий Голіаф і не здогадується про мою умову з пані Катрін. Він гадає, що його незграбна крутня з попами та іспанцями всім до вподоби. Він не знає мене так, як я його. Я ж його друг. А ніхто не може дозволити собі стільки, як друг».

Наступного ранку, коли грали у м'яча, йому таки пощастило влучити Гізові в лоб; там зразу набігла велика ґуля, а герцогові стало зле. Анрі вдав, ніби страшенно збентежився:

— Слово честі, я не хотів, щоб у тебе виросли роги. Тільки твоя герцогиня має право наставляти їх тобі.

Усі, хто був там, мало не попадали з реготу, тоді почали голосніше, ніж би годилось, називати один одному коханців герцогині Гіз. Ця молода дама дуже швидко й глибоко засвоїла звичаї двору. Герцог Лотарінгський, що лежав на землі й остуджував лоб, чув усе те. Він стогнав не так від болю, як від злості, й присягався сам собі жорстоко покарати зрадливицю.

Наваррі він згодом сказав:

— Власне, ти тільки остеріг мене, щоб я пильнував її; а цього більш ніхто не наважився б зробити. Я бачу, що тобі можна довіряти. Ходімо зі мною на проповідь отця Буше[93].

Того ж таки дня вони поїхали на проповідь: герцог Гіз, як звичайно, з блискучим почтом, Наварра сам-один. Він ще й досі не знав як слід Парижа, а назви церкви так і не почув. Скрізь, де вони проїздили, в натовпі з уст в уста передавались ті самі слова: «Король Паризький! Слава!» Цього короля вітали, підносячи праву руку. Так робили й жінки, тільки часто, забувшися, підносили обидві й простягали їх до білявого героя своїх мрій. А той світив згори й на праведних і на грішних, немов саме сонце, гордий і впевнений у своєму ділі. Так вони доїхали до церкви, і, коли затих дзенькіт зброї, яку мали на собі численні військові, отець Буше зійшов на амвон.

То був промовець новітньої манери. Він запінився вже з перших слів, і його грубий голос раз у раз зривався на жіночий вереск. Буше проповідував ненависть до поміркованих. Не самих протестантів треба зневажати, переслідувати й нищити. Коли настане ніч довгих ножів і стятих голів, закликав Буше, найнещадніше слід карати терпимих, хоч би вони й називали себе католиками. В обох вірах найгірші — це поступливі, ті, хто ладен піти на угоду й бажає миру в країні. Не матиме вона миру, горлав Буше, бо вона його й не знесе: не дозволить честь. Ганебний мир і силоміць накинуту угоду з єретиками треба негайно зламати. Земля й кров на весь голос кличуть до насильства, насильства, насильства, кличуть рішуче вимести все чуже їм, гнилу поблажливість, розпусну свободу.

Натовп, що забив усю церкву аж до вівтаря й найдальших притворів, стлумленим стогоном люті підтвердив, що не збирається терпіти ні поблажливості, ні тим паче свободи. Люди просто душили одні одних, щоб пропхатись до амвона й побачити проповідника. Та вони не бачили нічого, крім роззявленого ротяки, бо отець Буше був маленький, хирлявий, і голова його ледь видніла над амвоном. Зате плювався він далеко. Крик його раз по раз збивався на справжній гавкіт, і те, що було в ньому людського, дуже мало скидалось на звичну для парижан мову: воно звучало якось по-чужоземному й завчено. Часом здавалося, що він зараз упаде й заб'ється в корчах, і люди вже озирались, шукаючи церковних служок. Та Буше раптом стуляв щелепи й ласкаво всміхався до слухачів, скоряючи тим серця. А перевівши дух, знову заводив свій гавкіт і аж клацав зубами, вдаючи, ніби вихоплює з натовпу когось незгодного, щоб тут-таки його зжерти.

Свобода совісті? Боронь боже! Зате ж і ніяких податків, ніякої орендної плати, взагалі ніякого здирства: ні народ, ні особливо духівництво не повинні платити королю нічого. Це й об'єднує їх. Духівництво залишить собі державну подать, яку воно заборгувало, а народові буде дозволено грабувати будинки й палаци всіх гугенотів і поміркованих — а цих останніх треба вимордувати до ноги передусім! Буше переконував своїх слухачів не жаліти й вельмож, навіть найбільших, і сипав досить прозорими натяками на самого короля — таємного протестанта, поміркованого й зрадника. Разом із жаданою кривавою купіллю проповідник змальовував їм і скарби Лувру, як вони йому уявлялись. А захоплених тими картинами слухачів він без переходу кидав у холодні обійми жаху, лякаючи переслідуваннями. Мовляв, народові й усьому народному загрожує страшна небезпека: його хочуть віддати на поталу таємним силам, що завзялись вигубити його. Далі полилась ревна, розпачлива молитва: так моляться тільки в хвилину найтяжчої скрути. Натовп голосно підхопив ту молитву. А над ним уже висіла густа хмара випарів жадоби, страху, захвату й ненависті.

Анрі вдихав ті смердючі випари, і не так розум, як чуття підказували йому, яка гидота діється тут. А то б його врешті й самого захопила ця ненависть. Повалити владу, що сидить у Луврі, розграбувати самий палац, вирізати всіх: панів і паній, варту, челядь, — про все це він мріяв і сам, ще тоді, коли прагнув утекти й повернутися з чужоземними найманцями. Відтоді минуло кілька років, і він майже забув усе. А тут у церкві те почуття ожило, яскраве, як давніш. Він наново зрозумів, що принижений і ображений мститься без пощади. «А в мене причин більше, ніж у них усіх. Мені вбили матір, потім пана адмірала, потім усіх моїх друзів, вісім десятків дворян, учителя, останнього посланця моєї матері, королеви. А тих, хто зостався живий, укрила ганьба, і сам я мушу зносити полон, постійну небезпеку, щоденний глум. Усе це я знаю. І помститись я твердо вирішив, тільки весь час відкладав та обмірковував свою помсту. А час минає — і ненависть теж.

Ні, вона не минає, вона тільки робиться сумнівною. Я живу з ними, ми граємо у м'яча, спимо з тими самими жінками. Пані Катрін запропонувала мені угоду; чи й справді вона отруїла мою матір? Д'Анжу у Варфоломіївську ніч радий був би спровадити зі світу й мене, а тепер, ставши королем, він мене захищає. Гіз зробився моїм щирим приятелем, і якось аж віри не йметься, що це він ударив пана адмірала, вже мертвого, ногою в обличчя. А проте — це правда. Вони зробили все це, таки зробили. Вся річ у тому, що я їх знаю, а вони мене ні. І не заперечуватиму, що я люблю їх за це — люблю до певної міри. Вороги можуть тішити нас так само, як кохані. А я мушу стерегтися їх — і тому близько знатися з ними».

Так виправдовував він себе, своє вагання, свою терплячість і відмежовувався від народу, що його Буше навчав сліпо задовольняти свої жадання. А втім, Буше ще не скінчив своєї розпачливої молитви, як Анрі вже впорався з усім, що наринало на його душу. Життя минуще, мистецтво тривке. Думки пролітають блискавками, та як збагнути, коли настав час несхибної дії?

Буше з'ясував народові, що вся державна система злочинна, зате бог послав їм справжнього проводиря! Онде він стоїть! І всі, обернувшись до нього, попадали на коліна, надто ті, на кому тяжіла підозра поміркованості. А Гіз сміливо, зухвало звів очі вгору, до бога. На герцогові був срібний бойовий обладунок, немовби вдарити на королівську владу малося оце зараз, і охоронці його бряжчали крицею. Звичайно, тут не бракувало шпигів королеви-матері, і вони вже біжать донести їй про все, змалювати герцога Лотарінгського бозна-яким грізним. Треба дуже близько зійтися з ним, аж тоді збагнеш, що він тільки хвальковитий забіяка Голіаф, а до того ж рогоносець. Треба стати його другом, тоді знатимеш йому справжню ціну і навіть почуватимеш до нього приязнь. «І оцього-от я ненавиджу? Так, звісно. Але що таке ненависть?»

Тим часом проповідь скінчилась, і алебардники повипихали з церкви простий народ; зосталися тільки люди шановні і впливові, паризькі магістратські радники, найбагатші громадяни й найвідоміші в народі священики на чолі з паном архієпископом. Той засвідчив, що устами отця Буше промовляв небесний гнів. Адже розпуста при дворі перейшла вже всякі межі; і архієпископ змалював ту прилюдну безсоромну виставу, що її влаштував у Дуврі король зі своїми хлопцями-любчиками, а жінок-християнок змусили дивитись на неї. Слухачі обурено загомоніли. Але хтось поруч Анрі, який стояв далеко позаду, під той гомін сказав: «Таж архієпископ сам спить із рідною сестрою».

Анрі мимохіть засміявся — власне, не з цього окремого факту, а з усієї комедії, що тут відбувалася.

Проте комедія незабаром повернула на поважне, бо один із значніших городян, голова рахункової палати, почав розповідати про фінансовий стан королівства. Той стан був невтішний; та що це ні для кого не було таємницею, всі тим гучніш висловили обурення. Адже, по-справжньому обурюватись можна тільки в гурті й тільки вже відомими речами. Щось нове доходить до людей не зразу; швидше впливає те, що всі давно знали, тільки боялись висловити. Сто тисяч екю на рік коштують державі самі королівські собаки, мавпи й папуги; та це ще дрібничка проти страхітних сум, які поглинає кодло його любчиків. А одному з них навіть доручено керувати фінансами! Промовець оголосив це на всю церкву, ще й додав: «У наш час дозволено все, тільки казати правду не дозволяють». Та що сам він насмілився тут якраз на це, всім відразу здалося, що збори їхні бозна-які важливі, що це вже починається великий переворот і що вони стоять у самому осередді подій.

Голова рахункової палати перелічив ще багато розтриньканих мільйонів; він нарікав на великі податки, на несправедливий розподіл їх, на продажність усіх тих, хто їх стягує, на чолі з королівським любчиком паном де О[94] — просто О, та й годі. Зате промовець змовчав про кількох інших, що теж узяли на відкуп певні податки й визискували народ. Адже серед них знайшлися б і родичі Гізів, а згадувати тут про них було б украй недоречно з огляду на те, що мало відбутися далі. Бо зразу після промови внесено великі торбини, з них посипалися золоті монети, карбовані в Іспанії, і не було тому золоту кінця. Скарбник розподіляв його, як наказував герцог Гіз, між радниками, священиками, впливовими городянами, урядовцями й військовими. За те кожен розписувавсь у спискові, де першим стояло ім'я герцога Лотарінгського, та ще й вигукував одне слово: «Свобода!»

Так народилася Ліга.[95] Витрушено до дна торбини з іспанськими пістолями й засновано спілку з метою віддати одній партії всю владу в країні. І справді, ця партія дістала досить влади й могутності, щоб за кільканадцять років страхіть та невдач привести королівство трохи не до розпаду, короля загнати в глухий кут і відкинути людське в людях на кілька поколінь назад. Такий був початок, і, поки ті, хто отримав чужоземне золото, хутенько ховали його, не дивлячись, де воно карбоване, — знадвору долинув крик: «Слава! Свобода!»

Одурений народ славив свого гідного проводиря, і той справді мав таку саму підставу сподіватись успіху, як і вся потолоч, що йшла за ним. Та що значить «одурений»! Люди ніколи не бувають до такої міри одурені, як вони вдають потім. Іспанське золото бачили тільки дрібніші проводирі, а народ бачить лиш біляву борідку — і аж реве з захвату. Зате він насправді дуже добре розуміє, що йому й не в голові рятувати віру і що ні про яке чудесне пробудження не варт і говорити. Просто людям хочеться пограбувати інших, відібрати в них роботу, збагатитися. Вони хочуть поколобродити, повеличатись, а ще вони хочуть убивати. Ось що виходить, коли простий народ і шановні городяни, полигавшись, заснують отаку Лігу для придушення свободи совісті. Якомога гучніше кричать вони: «Свобода!» — і одурені на вулиці, й дурисвіти в церкві, і цим вони доводять, що хоч їх і одурено, але й вони раді когось одурити.

Серед дурисвітів у церкві, що, напхавши золотом кишені, жадали свободи, були й помірковані, які вирішили, що тепер треба пристати до більшості. Не бракувало там і навернених гугенотів; і Наваррина присутність служила якраз їх виправданню. Гіз на те й узяв його з собою, щоб очистити сумління багатьом іншим. Анрі помітив це сам, та йому ще й підказали. Як трохи раніше, ховаючись за гучним гомоном обурення, викликаним згадкою про розпусту при дворі, хтось наважився шепнути, що й сам архієпископ не кращий, — так і тепер, хоч крик про свободу перебивав відверті голоси, їх усе ж було чути: «А золото іспанське, сусіде! Іспанське!»

Анрі ще не встиг усвідомити своїх почуттів: надто багато було почуто й побачено. Насамперед — Гіз показав себе з нового боку: виявилося, що він уміє спокушати й обморочувати людей. Хто б повірив, що цей пихатий велетень здатен на таку хитрість і моторність! От що значить власна вигода! Та люди й самі полегшили йому справу; бо кожного приємно лоскотала честь бути в одній спілці з таким вельможею. Гіз розподілив завдання: військовим — силоміць вербувати людей до війська їхньої партії, духівництву — бунтувати простий народ, міщанам — чинити опір королівській владі, не платячи ніяких податків. Він роздавав титули й права па відповідні посади, коли вони звільняться. Тобто, як розуміли всі, коли вб'ють тих, хто займає ці посади тепер.

Віднині, хоч би що хто зробив, він не відповідатиме за свої вчинки, бо тут-таки всі заприсяглися сліпо коритись проводиреві. Після цієї присяги Гіз розпустив урочисті збори.

— Тепер ти, Наварро, переконався, які ми сильні,— сказав він, коли вже виходили.

— На моє щастя, — відказав Анрі.— Королю Паризькому слава! — підхопив він крик натовпу, що весь час чекав на вулиці. А перше ніж податись геть, іще штовхнув приятеля ліктем під бік і шепнув, досконало передражнивши хтивий голос одного з батьків міста: — А золото іспанське, сусіде! Іспанське! — і відійшов.

Він ішов швидше й швидше, аж його сторожа насилу встигала за ним. Дістався до Австрійської вулиці, пройшов нею, тоді звідним мостом, минув браму, вступив у подвір'я Лувру — і не бачив нічого того. Він не помічав, ні якою дорогою йде, ні хто за ним стежить, і кімнату свою впізнав аж тоді, як уже довгенько бігав по ній туди й сюди. І враз він усвідомив, що його пече ненависть. «Оце — оце вона, ненависть! Іспанське золото! На мулах-в'ючаках через гори безперестану їдуть і їдуть торбини з пістолями. Їх спорожняють у Парижі, золото тече — тече без кінця, і кишені наповнюються ним, а серця — ненавистю, кулаки — насильством, роти безсоромною брехнею. А тепер — відкиньте всякий стрим, із лагідних і розважних людей станьте дикими звірами! Воюйте за одну віру і проти всіх вір! Із самого малку я тільки це й бачу. Та досі я не знав, де джерело, де коріння всіх цих злочинств. Іспанське золото, привезене сюди через Піренеї, мої рідні гори; я можу подумки накреслити його шлях. Ось тут спадає зі скель потік, он там стоїть мій замок Коараз. Вони хочуть відібрати його в мене, дон Філіпп Іспанський завжди мав на думці загарбати мій схил Піренеїв — а я жадаю мати ще й його схил. Я жадаю так, бо то мої гори, а це моя країна, і в неї не повинні вдиратись його солдати і ввозитись його торбини з золотом».

Ось до чого він додумався того дня. Двадцятирічний юнак рідко сягає думкою далі, і ненависть його спочатку обмежена рідними краєвидами. Він ненавидить володаря світу з любові до свого маленького Беарну — хоча, правда, й через те, що страждає Франція. Вона страждає, як він сам, і від того самого мучителя. «Е, що там Гіз і Катерина! Вони просто пнуться одне поперед одного, догоджаючи володареві світу. Он хто справжній ворог, он кого я ненавиджу! Це він тримає мене в полоні, це він оплачує усобну війну в моїй країні, що нею я колись правитиму».

Згодом, коли він справді став королем Франції, і його проникливість, і його ненависть безмірно зросли. Йому було вже мало визволити Францію й стати наймогутнішим державцем Європи; і Франції, і Європі він хотів дати вічний мир, а Австрійський дім мав упасти. Врешті король Анрі, чи то Генріх, Четвертий заходиться виганяти цю ненависну династію з усього континенту, щоб навік замкнути її за скелястими мурами Піренеїв. Такі будуть колись, на схилі віку, його великий план і його місія.

Юнака в його в'язниці пече ненависть до Філіппа; він видобуває зі скрині його портрет: біляві, безбарвні кучерики, байдуже обличчя. Лоб високий і вузький; юнак простромлює його лезом, тоді відкидає геть і ніж, і портрет і заломлює руки. Що ж це таке — ненависть? Ми можемо ненавидіти лише те, чого не бачимо. Анрі ніколи не побачить у вічі Філіппа Іспанського.

Сцена з трьома Анрі

Він розповів своїй добрій приятельці пані Катрін, що герцог Лотарінгський витіває якісь дивні витівки. Анрі вже встиг опанувати себе й не надав своєму повідомленню більшої ваги, ніж було вигідно йому самому. Змову Гіза з городянською верхівкою він змалював у комічних барвах, про загравання білявого героя з черню згадав лиш побіжно, нехай королева-мати сприймає його слова як вияв презирства чи, коли їй завгодно, як пересторогу. Та вона вирішила взагалі не звернути на них уваги. Тоді він усе ж підступив до неї зовсім близько й несподівано сказав:

— Вельможна пані, ви пропали.

Вона по-материнському всміхнулася:

— Не турбуйся! Врешті-решт Гіз працює на мене, бо дон Філіпп мені друг.

Вона таки справді вірила в це, а тому не розуміла, що король Філіпп шукає у Франції намісника собі — на той час, коли він стане тут єдиним володарем, розваливши Французьке королівство своїм іспанським золотом. А біля неї стояв той, хто починав це розуміти. Проте пані Катрін лукаво сказала йому:

— Йди-но до якої-небудь красуні, Королику. Розважайтесь обидва в мене на очах, і ти, і Гіз, тоді я вас не боятимусь.

Король Франції сидів, укутавшись у хутро, й писав. Саме такого настрою, тихого смутку, й вичікував Анрі, щоб відкрити йому дещо. Найгірше д'Анжу вже знав: один з його любчиків, Можйон, прегарний юнак, загинув сьогодні в двобої, і вбив його офіцер герцога Лотарінгського. Це вже було занадто: Гіз не тільки бунтував місто, а сіяв жах і в самому королівському замку.

— Ми його недооцінювали, кузене Наварро.

— Згоден, — відповів Анрі.— Такі герої, такі Голіафи вміють бути не тільки брутальними. Не слід забувати й про їхню підступність.

— Я відповім на все це гідно, але й з мудрим розрахунком, — вирішив король. — Я впишу своє монарше ім'я в списки Ліги.

І справді, негайно зробив так — із великою помпою, в присутності багатьох свідків з усіх суспільних станів. Нехай простий народ і шановні городяни самі переконаються, що королю не треба якоюсь спілкою нагадувати про його обіцянку захищати віру. Він поставив своє ім'я на самому початку, перед ім'ям герцога Лотарінгського, — на знак того, що всіма засобами боротиметься проти розповсюдження гугенотського вчення. А тим часом він і сам у це не вірить, та й ніхто не вірить безсилому королю. Своїм підписом він тільки потвердив, що по всій країні мандрівним ченцям можна підбурювати народ проти нього, і в кожному селі списки Ліги вкриваються підписами й хрестиками, в кожного парубійка стоїть перед очима сміливець Гіз, а в кожної дівчини — красень Гіз, і тільки він герой їхніх мрій, а не смутний Валуа, що знає лиш сумувати або віддаватись розпусті й бавитися зі своїм двором із хлопців.

Анрі, чи то Генріх, Третій забував про своє становище, коли перевдягався заморським султаном або вбогим покутником. Як король Франції, він любив зітхати над станом своїх справ і за повірника в такі хвилини брав свого зятя Анрі Наварру — майбутнього короля Анрі, чи то Генріха, Четвертого. Якось уранці він звелів покликати зятя; вже наближалося різдво, лежав сніг, і в Луврі панувала незвичайна тиша, ніби замок лишився зовсім безлюдний. Король попросив:

— Анрі, скажи, що ти про мене думаєш.

— Що ви мій король і повелитель, ваша величносте.

— Та це те, що перше спливає на язик. А як трохи замислишся?

— Я, бувши вами, не допитувався б. Ви один-однісінький раз наважились на діло, і тим ділом була Варфоломіївська ніч. А сьогодні Гіз багато сильніший, ніж був адмірал тоді. Ви король, а тому, певне, знаєте, навіщо зволікаєте, даючи йому зробитися ще сильнішим.

— Не в тому річ, — понуро мовив король, ніби сам до себе. — Я чекаю їхнього удару.

— Вдарте перший!

— Ти ж чув, що я сказав, — я чекаю! — прошепотів король і аж здригнувся. Навіть рота затулив рукою. — Я дістав повідомлення, що Гіз хоче викрасти мене. Що тоді буде? Я — в'язень, а він — володар мого королівства і входить до мене з нагаєм у руці…

— Він на цілу голову вищий за мене, — сказав Анрі Наварра, — Та що з того? Високий чоловік має наді мною лиш ту перевагу, що може діставати ковбаси, підвішені під стелею, ото й усе. — А сам подумав: «Хоче, щоб я вбив його брата-вертуна. Чи не тому, що він не вищий за мене? От і добери тут діла!»

Нараз за дверима зачовгали ноги, забряжчала зброя, двері розчинились, на порозі став один з Гізових офіцерів і оголосив, що герцог іде до короля. Офіцер не попросив у його величності аудієнції для свого пана, ні. Тут вирішував сам герцог. Він навіть примусив короля Франції чекати, і той устиг сховати свого кузена Наварру за завісою:

— Послухаєш, що він наважиться запропонувати королю. А як він зніме на мене руку…

— Він може й штрикнути шпагою крізь завісу. Краще я вийду раніш і теж докину кілька слів.

Та ось уже надійшов третій Анрі, з дому Гізів. Голосна команда, знаки пошани, бучна поява. Король Анрі, чи Генріх, Третій сидів за письмовим столом, закутавшись у хутра. Анрі Наварра підглядав крізь завісу.

Герцог не скинув капелюха й навіть не вдав, ніби хоче схилити коліна перед королем. Він сказав:

— Погода якраз для полювання. Їдьмо, величносте.

Король гучно прокашлявся. То був знак для схованого кузена: «Ось тобі й викрадення!» А герцогові відповів:

— Звичайно, друже мій, але видно, що у вас нема парламенту і вам не треба писати указів тому парламентові, коли він відмовляється підтвердити своїм протоколом докази монаршої ласки, які нам завгодно було комусь явити.

Герцог відповів гостро:

— Парламент має рацію. Бо ваші дарчі грамоти збагачують придворних, а народ пропадає в злиднях.

— Те саме казали ще за мого брата Карла. Чи той народ коли ще щось робить, чи тільки пропадає в злиднях? — спитав король не без задньої думки, і герцог повівся саме так, як він чекав. Розкричався, як справжній трибун, і посипав великими числами та гучними словами. А коли вже не знав, що казати далі, спохмурнілий король промовив зі свого хутра, ледве ворушачи товстими губами:

— Бач, Гізе, саме задля цього я й прийняв тебе наодинці, без свідків, бо думав, що при людях ти побоїшся говорити так відверто.

— А кого мені боятися? — спитав герцог, набундючившись і широко розставивши ноги. Запропоноване крісло він відіпхнув. — Хто з нас насправді очолює Лігу?

— Ти! — радо запевнив його король. Але в цій відповіді герцог вчув щось таке, що викликало в ньому презирство. І він кинув:

— Ви, звісно, король, але вельможності в вас нема ні крихти, і тому ви довго королем не будете. Я… — Він затнувся, ще раз вигукнув: — Я… — І ледве стримався, щоб не сказати: «Я сам стану королем!»

А король, замість присадити зухвальця, ще під'юджував його. Схований за завісою кузен насилу міг стерпіти таку зневагу до королівського роду. Того роду, до якого належав і він сам, нехай тільки в двадцять першому коліні. І він поворушив завісою, щоб Гіз помітив його. Та Гіз нічого не побачив: він думав лиш про те, як іще принизити короля.

— Ви король тільки для своїх любчиків, — заявив він гостро. — Але і їх у вас поменшає, коли поменшає грошей. Врешті-решт ви заб'єтеся в найдальший закуток свого королівства — без любчиків, без грошей і навіть… без крові в жилах..

Аж тоді короля затрусило зі страху. Голова його сховалась у хутро, і кузен за своєю завісою подумав уже, що зараз Валуа осунеться під стіл. Та він кволо попросив:

— Кажи далі!

Цього було забагато навіть для такої твердошкурої людини, як Гіз. Він урвав короля, повернувся й ступив до крісла, яке був відіпхнув. «Кажи далі!» — буркнув він сам до себе королеві слова й знизав плечима. За завісою те було добре чути, бо крісло й герцог стояли близенько, і в схованого свідка аж сльози виступили на очах. Цей нахаба з надміром крові в жилах, почувши за собою зграю черні, без ніякого права, без ніякої заслуги, сміє корчити перед королем великого героя, сміє погрожувати королю, що з нього витече крізь шкіру вся кров, як із його брата. Ну що це за світ! І Анрі Наварра, рвучко відслонивши завісу, вийшов із-за неї з голою шпагою в руці.

— Я міг би вгородити її тобі в спину, і ти це заробив.

— Ого! — вигукнув Гіз. — То це пастка! Тепер я розумію, чому Валуа просив: «Кажи далі», хоч я йому не дифірамби співав. А я прийшов сюди, — провадив високий, дужий герцог, непомітно відступаючи до дверей, — я прийшов сюди як вірний слуга короля, щоб своїми щирими словами врятувати його й королівство. Шпаги я з собою не взяв, не вийму й кинджала — не принижусь до цього.

Насправді він, мабуть, забув і кинджала, бо вже підняв руки, щоб плеснути в долоні. За мить до покою напхалось би повно його охоронців. Та Анрі Наварра спинив його.

— Анрі Гізе! — гукнув він. — Це ж гра. «Вбивство Цезаря». Пам'ятаєш, у школі? Ми з тобою вдавали змовників.

— Кинь блазнювати, — сердито відказав Гіз. Насправді ж він був радий викрутитись у такий спосіб. Бо він, коли не звернути всього на жарт, уже наговорив і зробив досить, щоб звинуватити його в державній зраді. Обличчя короля зненацька набрало страшного виразу, він підхопивсь і випростався, як державець-суддя.

— Ось Цезар! — гукнув Анрі Наварра, увійшовши в роль. — Бий його!

Гіз і справді відразу кинувсь уперед — але гепнувся додолу, бо його спільник підставив йому ногу. Анрі Наварра вмить сів йому на шию, не даючи встати, й патетично спитав, як вимагала роль:

— Ваша величносте, що зробити з тим, хто образив вас?

— Відріж йому голову! — в нестямі звелів Цезар. Може, він і справді розлютився, а може, перенісся уявою в Наваррський колегіум, у похмуре монастирське подвір'я, де колись вони — троє підлітків, троє Анрі — гралися в цю саму гру.

— Готово, — оголосив кузен Анрі, дозволив своїй жертві встати й сховав шпагу в піхви, не забувши обтерти з неї уявну кров.

Запала мовчанка. В усіх трьох Анрі наростало збентеження, бо їм довелося з монастирського двору та з гри повертатись у сьогодення, в життя дорослих людей, у якому ворожнеча їхня стала незаперечним фактом: ми виступаємо не в драмі, а в дійсності. Та ще лишалось вагання. Може, нам і далі судилось бути тільки акторами у вигаданій драмі? Отаке повторення ситуацій, що їх ми вже давно створили в своїй уяві, робить життя дуже непевним. Та це відчуття нереальності ми намагаємось якнайскоріш відігнати. Анрі Валуа важко перевів дух і сів. Анрі Гіз надолужив те, чого не зробив спочатку: схилив коліна перед королем. Лиш у Анрі Наварри зосталось на обличчі щось ніби сумнів чи жаль. Від обох інших це не втаїлось: вони потай перезирнулися, глузливо осміхаючись. Теж як колись у монастирській школі.

Нове було те, що надвечір Анрі Наварра, граючи в м'яча зі своїм добрим приятелем Анрі Гізом, навмисне піддався йому й програв, але в ту саму годину один зовсім молоденький дворянин, відданий батьком до почту короля Наваррського — ім'я цього шістнадцятирічного юнака було Роні[96], й Варфоломіївську ніч він пережив лиш завдяки тому, що його сховав ректор школи, — в ту саму годину цей Роні, що згодом звався ще й Сюллі, викликав на двобій одного дворянина з почту герцога Гіза й убив його. Зате герцог виграв партію в м'яча.

Наступного разу, побачивши свого кузена, король сказав:

— Тебе мені слід стерегтися ще дужче, ніж могутнього лотарінжця. Ти мій наступник на троні. Ти принц крові, та ще й великий спритник. Та якби річ тільки в спритності! Моя недовіра підказує мені, що тут є щось більше.

Пригода одного міщанина

Королю, такому підозріливому до своїх друзів, довелось вислухати від матері, пані Катрін, пораду, що треба негайно зробити: якось утишити негарні чутки про розпусне життя державця. І от якось удосвіта до крамнички одного паризького білизняра, на ім'я Ертебіз, подзвонили. Подружжя Ертебізів почуло той дзвінок аж у своїй спальні, хоч вона була від подвір'я. Спочатку обоє, перелякані, не важилися встати й міцно тримали одне одного, щоб котре зопалу не схопилось та не побігло підставляти лоба. Але дзвоник калатав дедалі владніше; таки треба було піти подивитися, що там. Чоловік накинув каптан, жінка подала йому молитовник:

— Тримай його перед собою, Ертебізе, і відмагайся від усього, що, може, коли ляпнув про Лігу. Кажи, що то було напідпитку і що ти щойно вчора висповідався.

Вона тихенько пішла за ним і визирала з-за прилавка, поки він марудився з засувом та ланцюгами. Дзвоник дзеленчав безперестану, та однаково крізь товсті дубові двері проникав гомін. Білизняр уголос молився. Враз двері відчинились, і на порозі став не хто інший як його шуряк Аршамбо, що служив у охороні королівського замку Лувру. Стукнувши прикладом аркебуза об землю, він суворо вигукнув:

— Пане Ертебізе, йдіть із нами! — А побачивши, що з-за прилавка підводиться сестра, пояснив притишеним голосом: — Я не знаю, нащо ти їм, зятю, але нас четверо. Тож ходімо!

Показались і решта троє аркебузирів, і Ертебіз, покинувши молитись, почав лаяти їх. Він погрожував їм Лігою, якій нібито служить. Там, мовляв, не те, що у варті в короля, — той же тільки й знає бавитися з хлопцями. Он із усіх амвонів страмлять це паскудство.

— Та гаразд, гаразд, друже Ертебізе, — загомоніли солдати, — але зараз зроби таку ласку, ходімо з нами: може, це ще й не на шибеницю.

Тоді втрутилася жінка:

— Еге, були такі, що вам довірились, та більш їх і не бачили. Я затримаю тебе тут, брате, і начувайся, коли з моїм старим що станеться!

Отож аркебузир Аршамбо лишився в крамниці заручником, а білизняра Ертебіза троє озброєних солдатів повели до Лувру. Брама, міст і склепіння входу були міщанинові знайомі, бо йому частенько доводилось ходити в Луврський колодязь до податкової канцелярії, що чигала там на його грошики. А далі він був зовсім чужою людиною, що її легко залякати чи засліпити пишнотою і що над нею кожен тутешній мешканець мав якусь перевагу — аби тільки знати, яку. Та й самий початок цього шляху був не такий скромний, як звичайно. То, бувало, щонайбільше погрозять йому буцегарнею, коли він де заґавиться, а він тоді виправдовувався тим, що належить до поштивих міщан і шуряк ручився за нього. А тепер він тільки й чув: «Ертебіз! Ертебіз!» — і біля брами, і біля канцелярій, і коли йшли повз кухні. Де лишень проходив він у супроводі солдатів, скрізь прочинялися двері, й люди з якимись дивними мінами шепотіли на вухо одне одному: «Ертебіз!» Він довго не міг збагнути, що йому нагадує той дивний вираз на обличчях, аж нарешті внутрішній голос злякано шепнув йому: «Ертебізе, отаке достоту обличчя буває в тебе самого, коли несуть труну з небіжчиком і ти скидаєш шапку».

Біля підніжжя палацових сходів вояки передали Ертебіза двом швейцарцям; один з них пішов попереду нього, другий позаду. В склепистих переходах, якими вони йшли, спочатку лежала сутінь, бо ще було дуже рано, та й вікна виходили на захід. Білизняра вели сходами вниз, тоді знов угору, кілька разів звертали, йому вже здавалося, що цій дорозі нема кінця, і в нього трусились коліна.

— Куди це ви мене ведете, чоловіче добрий? — спитав він у переднього швейцарця, але так само міг би спитати й у стіни. Чужоземний найманець і трошки не повернув волячої шиї, він тупав далі широчезними підошвами, несучи алебарду в простягненій уперед волохатій лапі. Ертебіз зітхнув і вже приготувався опинитись там, звідки не видно ні місяця, ні зір. Та враз його безтямні очі побачили якийсь посвіт — від золота, срібла, рубінів, мармуру, шовку, парчі, слонової кістки й алебастру. Всі назви коштовних речей відразу пробудило в його пам'яті те світло, що лилося східними вікнами у відчинену залу. Вікна з того боку палали ранковим сонцем, і приголомшений міщанин таки справді відчув, що він у королівському палаці. Пізніш він міг би заприсягтися, що в залі, яку вони щойно проминули, розважалося горде товариство вельможних панів і паній. Він не здогадався, що то постаті на картинах і тканих гобеленах здались йому живими в полум'ї світанку. А коли вони давно вже поминули залу, він неначе розчув голоси того панства й навіть бренькіт арф — і з осудом похитав головою. З самого ранку тут віддаються пустим розвагам!

Отак підготованого, його ще раз передали іншим провідникам: цього разу то були вже не солдати, а молоді вродливі пани, камергери чи пажі; в усякому разі, щоки їхні були підмальовані, а з боків спадало гладенько зачесане волосся, як у жінок, — і, певне, для того самого: щоб гладити його й пестити. Міщанинові аж голова обертом пішла, коли ці вельможні юнаки всміхнулися йому й ледь схилили голови на тонких шиях — це перед ним, Ертебізом! У його крамниці такі навряд чи купили б щось. Брижі, тоненькі, мов з павутиння, але переткані золотом, — ні, ми такого краму не маємо. А проте юнаки взяли його між себе, як рівного, й увели до якоїсь кімнати, й навіть шепнули ледь гугняво, як та кімната називається. Кімната вся так блищала від золота, що Ертебіза не тільки засліпило, а й вуха йому позакладало. Очманіло поглядав він на вродливих юнаків, а вони, потішені, ласкаво підбадьорювали його.

— Пане Ертебізе, — гугнявили, — зараз ми відчинимо ще двоє дверей і проведемо вас крізь них. Але перед третіми ми зостанемось, у ті двері ви ввійдете самі, ніхто не сміє вступити за вами туди.

Тоді сердега знову перелякався. Яка нова пригода ще на нього чекає? Він був уже звик до товариства цих чемних юнаків, вони навіть устигли трохи похитнути деякі упередження міщанина проти пихи дворянства, та й сумніви щодо його доброзвичайності. Він уже налаштувався трохи миролюбніше до цього Лувру: може, на нього й не зовсім справедливо нападаються так завзято в церквах. При дворі є й дещо добре, і короля можна зрозуміти. Я, Ертебіз, не бачу тут нічого негодящого. І в обох дальших покоях білизняр поводився вже багато впевненіше. Побачивши статую, що зображувала голу жінку, Ертебіз навіть штовхнув одного зі своїх нових приятелів ліктем під бік. Але вони саме спинилися перед третіми дверима й сказали йому:

— Пане, вас просять увійти й подивитись.

— Звольте подивитися й запам'ятати все, що побачите, — ще раз наполегливо нагадали йому, і кожен юнак відхилив свою половинку дверей. Ертебіз переступив поріг, і двері за ним зачинились. Він опинився в напівтемному покої, світанок не пробивався крізь завісу на вікні, біля якого блимав нічник. Помалу Ертебізові очі починають розрізняти обриси речей — насамперед ліжка. Запону відхилено; хто ж це в ньому спить? Він ступає ще крок уперед, щоб придивитись: адже йому так наказано. І враз очі йому полізли на лоба. Волосся на голові стає дибом, усього його проймає дрож, і він падає на коліна.

Король! Живий, справдешній король! Його можна б упізнати й по самих губах, але його величність ще й скоса позирає на Ертебіза похмурим оком, не повертаючи обличчя. Достоту так зиркає він, одним оком із глибини своєї карети на людей, що вітають його дорогою. Та це не карета, Ертебізе, прокинься! Це королівське ліжко. А око твого короля моргає тобі, щоб ти завважив, хто лежить біля нього. Це королева! Хоч ти як щипай себе за стегно, а це таки королева, це її біляві коси й гострий ніс. Ти сподобився великої честі, ти обранець. Її величність королева повертає на подушці голову, щоб ти побачив її і з другого боку. Вона лежить біля його величності короля, так самісінько як Ертебізиха, що її знає кожен, лежить зі своїм законним чоловіком у подружній спальні за крамницею. Ось яке просте діло, хоча й небачене, мов чудо. Про нього не дізнається навіть один із тисячі. Тільки ти.

Білизняр святобливо складає руки на грудях і схиляє чоло, щоб не надужити честі, явленої йому. Хтось торкає його за плече. У побожному розчуленні він не помітив, як позаду відчинилися двері. Задкуючи на колінах, покидає він спочивальню. Обидва юнаки подають йому руки й підводять. Вони розуміють його почуття й повідомляють, що для нього приготовано сніданок. Стіл накрито у вестибюлі між галереєю і сходами — так би мовити, в публічному місці. Його садовлять за стіл, накритий для однієї персони, мажордом піднімає жезл, і надходять кухарі: кожен несе срібну миску добрих вісім фунтів вагою, а в мисках лежать різноманітні страви — риба, м'ясо, печиво. Вина йому в келих наливають із карафи рубінового скла, з золотим носиком; а крім того, до нього ще й підсіла гарненька дівчина. Він знає те, хоча й не підводить очей від повної тарілки. «Ертебіз»! — гомонять цікаві, що з'являються з галереї чи зі сходів, шанобливо спиняються на чималій відстані, шепочуть: «Ертебіз!» — і відходять навшпиньки.

— Пане Ертебізе, ви тепер уславлений чоловік, — озивається влесливий голос дівчини. — Я хочу просити у вас однієї ласки, пане Ертебізе! Коли ви в місті розказуватимете про все, що бачили тут у Луврі, не забудьте й про мене. Я панна де Люзіньян.[97]

Почувши таке величне, легендарне ім'я, білизняр важко зітхнув: це вже було над його сили, і його замість гордості пойняв смуток. Ертебіз кинув на цікавих такий важкий погляд, що вони потихеньку вшилися — декотрі навіть кланяючись. А йому й на думку не спадало, що вони грають завчену роль. Він би нізащо не повірив і в те, що риба, якою частував його король Франції, була вчорашня, а печиво ще давніше. Вино принесли з простого шинку, вдома Ертебіз пив краще; принаймні це не зовсім утаїлось від нього. Він спочатку не хотів вірити, перехилив підряд кілька келихів — і розчарувався ще дужче. Лишилась панна де Люзіньян — але й та, власне, була несправжня. Пані Катрін підіслала йому бідну дворяночку зі свого «летючого загону», щоб та обморочила простого міщанина. Перше, що мало його приголомшити, було гучне ім'я. Та після кількох келихів кислого вина він усе ж посмілішав, лукаво моргнув напівголій панночці й простяг до неї руку. Але й сам не зрозумів, чому від того руху впав зі стільця.

Ертебіз був низенький, кругленький чоловічок, червонолиций і вже шпакуватий. Таким він і побачив себе в дзеркалах, вилазячи з-під столу. Панночка зникла, і це його навіть не здивувало. В ту мить ним володіло тверде почуття, що його кругом обдурено. І він вирішив розповісти про це на своїй вулиці. Нехай його пригода піде на користь Лізі та її проводиреві! Правда, він ще не знав, як вибереться звідси. Всі його покинули: і цікаві, і панночка, й кухарі, і суворий мажордом, і навіть гарні пажі, що ставились до нього начебто так по-дружньому. Йому довелось самому шукати дороги, і він якимись безлюдними переходами добувся до підвалу, повного солдатів. Там його схопили за в'язи й випхали, вже не величаючи «паном Ертебізом», у Луврський колодязь і далі, до мосту. З варти в брамі теж ніхто його вже не впізнав; його брутально допитали, повивертали йому кишені і він, діставши на прощання носака в зад, покинув Лувр.

Ертебіз остерігся признаватись солдатам, що він там побачив. А втім, він і сам уже не був певен, що все те було насправді. І що ближче підходив він до свого дому, то дужче ця пригода здавалась йому негожою й непевною. Такі пригоди були не для нього, і здоровий глузд запевняв Ертебіза, що тут не обійшлося без лукавого. Він думав, що треба зразу піти висповідатись. Тим часом він дійшов до своєї вулиці, а там усі сусіди висипали з будинків; він хутенько шаснув у свій і ліг у ліжко. Пані Ертебіз принесла йому гарячого вина.

Аж через дві години — бо він був чоловік твердої вдачі — дружина випитала в нього всю історію. До вечора її знала вулиця, на другий день — цілий Париж. Люди приходили з найдальших кінців міста, щоб з власних Ертебізових уст почути, що король спить разом з королевою. Це було дуже корисне для королівської влади й шкодило Лізі, а тому отець Буше почав у своїх проповідях паплюжити Ертебіза, казати, що його підкуплено, й називати знаряддям сатани. Та невеличкий білизняр стояв на своєму, бо з часом пригода сповнила його гордістю й стала здаватись не такою непевною, як зразу.

— Ертебізе, а що ж ти, власне, там бачив?

— Його величність король лежав у своєму золотому ліжку, на голові золота корона, а поруч нього королева, гарна, як вранішня зоря. Це правда, щоб я з місця не встав.

Він твердив так цілих тринадцять років. Потім королівство докотилося до того, що короля вбили, а його наступник Анрі, чи Генріх, Четвертий мусив побивати у війні свoix-таки французів, щоб вони не попали під п'яту до Габсбургів. Ліга тоді для пожвавлення своїх процесій випускала танцювати на вулиці голих жінок. Її розперезаність була жахлива, а кровожерність майже сміховинна. Невеличкий білизняр, відомий на все місто своєю казковою історією, був не першою жертвою, але й на нього накинулись шалені жінки як на ворота святої церкви:

— Це той Ертебіз, що бачив, як Валуа лежав у ліжку зі своєю потіпахою!

І сотні босих ніг затоптали Ертебіза на смерть.

Насолоди

Королева Наваррська тримала власний двір — кілька невеликих покоїв, де вона вечорами збирала своїх приятельок, своїх поетів, музикантів, учених гуманістів і своїх коханців. Тут Марго була божеством і не мусила нишком підглядати крізь запони, як на святах її брата, короля Франції. Її любий муж Анрі якось увечері застав її за грою на арфі, а один поет декламував милозвучні вірші на її честь; правда, в поетичному світі вона звалась Лаїсою[98], була гетерою й владарювала над людьми завдяки своїй вроді й ученості. Марго-Лаїса в усій досконалості, до якої вона завжди прагнула, сиділа на високому кріслі. Ще в двох кріслах, праворуч і ліворуч, сиділи обличчями до неї дві вельможні дами: пані де Майєнн і герцогиня Гіз. А біля ніг божества, та й коло обох інших муз лежали особи не такі важливі, одначе необхідні для завершення картини. Обрамлювали її дві колони, увиті трояндами, а між ними висів великий світлий гобелен, на якому були виткані фантастичні образи весни. Від усієї сцени віяло ясністю й спокоєм: поетові, що стояв спереду в півколі інших постатей, лишалося тільки оспівати її; він ледь нахилявся на один бік і підіймав другу руку, ніби йшов вузькою стежечкою над безоднею.

«У Луврі не скрізь так спокійно, — подумав Анрі, побачивши двір королеви Наваррської.— А ще як згадати про церкву, де проповідує Буше! Може, передражнити його, показати оцим, що тут зібралися, зразок його красномовності? Чи варто?» Ні, він хоча й став на місце поета, але виголосив рядки, які несподівано спали йому на думку: «Adjudat me a d'aqueste hore, поможи мені в цю годину», — ту саму молитву, що проказувала його мати під час пологів. Ті гучні слова були звернені до святої діви, але водночас і до королеви Наваррської: отже, її коханий владар перевершив усі славослів'я, скільки чула їх пані Маргарита при своєму дворі. За це вона щедро віддячила: пригравала до його декламації найблискучішими пасажами на арфі, а тоді подала йому свою прекрасну руку для поцілунку. Поцілувавши руку, Анрі запевнив Марго при всіх її шанувальниках, що радий догоджати й служити їй так ревно, як ще ніколи. Вона його зрозуміла й знов подала йому руку — цього разу щоб він звів її сходинками з помосту, на якому стояли крісла, і вивів з покою.

А коли їх уже ніхто не міг почути, він зареготався й сказав:

— Сходіть-но до вашої матері, королеви. Мені цікаво, який у вас буде вигляд, коли ви повернетесь від неї.

— Що це означає? — ображено спитала Марго. — Зі мною тепер ніхто вже не поводиться так негоже, як за часів короля Карла.

— Сподіваймося, що так воно й є, хоча ваш брат, король, злий на вас не менше, ніж мати.

— Та що сталося, скажіть ради бога!

— Ні, не скажу. Запевняю тільки: сам я не вірю в те, що вам приписують. Це все вигадано, щоб посварити нас.

Він провів свою дружину до покоїв пані Катрін. Та щойно вони розлучились, як до нього підійшла інша дама — герцогиня Гіз, що теж мала клопіт. По ній це було видно вже давно: ще сидячи в кріслі на помості, вона тривожно крутила головою, хоч усі інші були незворушно спокійні. Так поводяться люди, що не можуть отямитись від якогось тяжкого переляку.

— Ваша величносте, — сказала герцогиня, простягаючи до нього обидві руки долонями вгору, — я нещаслива, безвинно скривджена жінка і заслуговую, щоб ви мене втішили.

Він хотів був відповісти: «Можу і я — після всіх інших, хто вас утішав», — та не встиг. Бо герцогиня вже говорила далі:

— Ви найближчий герцогів друг, тож переконайте його заради бога, що я невинна, а то він заподіє мені бозна-що!

Аж тепер вона спинилась перевести дух, і Анрі зміг сказати:

— Я можу засвідчити, що ви невинні, пані, бо мені ви, на жаль, ще не довели протилежного.

— Подумайте лишень, що зробив зі мною той навіженець. Сьогодні вранці я почувала себе не зовсім добре, а він був через щось дуже сердитий, а через що, не хотів сказати. Та я й так здогадувалась, бо що може бути в чоловіка на думці, як не ревнощі. І раптом йому заманулося, щоб я випила бульйону. Але яким тоном він це сказав! Зразу навіяв мені найстрашнішу підозру. Та хоч скільки я відмагалась від того бульйону — ні, «даруйте мені, але бульйон ви вип'єте!» — і тут-таки посилає на кухню.

— Він хотів вас отруїти? — спитав Анрі тихо, злякано, бо пригадав, що це він сам назвав герцога рогоносцем і, мабуть, назвав перший. Відтоді Гіз усюди шукав потверджень, і ось які страшні виявились наслідки для бідолашної жінки. — Сподіваюся, ви йому вихлюпнули той бульйон у вічі?

— Що ви, хіба так можна! Я допросилась у нього, щоб він дав мені півгодини, і за той час приготувалась до смерті.

Анрі вже бачив нещасну жертву ніби крізь туман, бо очі йому набігли слізьми.

— А тоді принесли бульйон. Герцог тим часом вийшов. І я випила чашку до дна.

Навіть за чоловікової відсутності вона корилась йому, підкріплена надією, що останні молитви очистили її від усіх плотських прогріхів.

— І що б ви подумали! — вигукнула вона з раптовою злістю. — То був звичайнісінький бульйон, і все.

Її гнів передався і йому. Оце-то Голіаф, оце-то красень! Жінок залякує. Ось як він мститься, коли вони йому наставляють те, що так йому личить.

— Вельможна пані,— сказав Анрі з щирим переконанням. — Я бачу, що вас безвинно покривдили. І ви заслуговуєте, щоб я вас утішив і загладив провину всіх чоловіків перед вами, тобто і мою провину.

Він узяв її за кінчики пальців, і обоє, високо несучи з'єднані руки, зграбно ступаючи, мов у танці, зі зверненими одне до одного люб'язно-щасливими обличчями, рушили дорогою, що вела до насолоди.

Коли Анрі знову побачив Марго, вона саме вийшла від матері після бурхливої сцени з нею та з коронованим братом, ще й при свідках. То була вже не перша така сцена, викликана її небездоганною поведінкою. Вона ще не встигла заспокоїтись.

— Мабуть, я не помилився? — запитав він співчутливо.

Її великі очі налилися слізьми, аж вона стривожилася, щоб не розмило підмальованих вій, і тому не змогла зразу сказати, що гнітить їй серце. Зате коханий владар обняв її й запевнив, що він завжди її захищатиме, хоч хай там що, бо її довірено йому. Ще сьогодні ввечері, коли король лягатиме спати, двоє його друзів з'ясують йому, який він був несправедливий до неї.

— Та він, може, й повірить, але матері моєї ви не заморочите, — прохопилась Марго й аж сама трохи злякалась. Тоді глянула на свого коханого владаря, пробуючи розгадати: а що він, власне, знає? Бо вона таки справді вчинила великий гріх проти пристойності: провідала свого теперішнього коханця, що лежав хворий. Та Анрі не дав нічого взнаки, і вона повернулась до ролі невинно ображеної: — Якби ж мені не кинули цього наклепу в обличчя прилюдно! Такого я ніколи не пробачу. Ще мені не вистачало, щоб мій коханий владар погано про мене подумав і розсердився!

— Цього ніколи не буде, бо я знаю вас краще за всіх, — відказав він з усмішкою багатозначною, але добросердою; в ній відчувалась і закоханість. І все це разом зворушило серце бідолашної. Кращого друга вона не могла собі й бажати.

— Завдяки вашій шляхетності цього разу все обійшлося, — сказала вона. — Та хай це буде нам попередженням. Стережіться: король вигадає ще не одну каверзу, щоб розхитати нашу приязнь.

— Йому не вдасться, — запевнив Анрі,— і ми зараз же подбаємо про це.

Вони ще довгенько пробули разом. А вранці, коли Анрі пішов від Марго, до неї зразу прийшли придворні дами й сповістили, що її любий муж якраз учора скривдив її з герцогинею Гіз. Хвильку вона здивовано мовчала, потім відповіла:

— Мій коханий владар не може не пожаліти жінки, коли вона нещасна.

Про це вона згодом довго міркувала. Звичайно Марго жила бездумно, тільки дух її був здатний до глибоких думок. Для спомину вона описала двох чоловіків, порівнявши їхню вдачу: герцога Гіза — під ім'ям Клеонт, — як він помстився дружині, з годину протримавши її в смертельному страхові чашкою бульйону, — і короля Наваррського, під ім'ям Ахілл[99],— який він поблажливий, але водночас і невірний. «Проте в серці він усе ж таки вірний собі,— писала вона. — Ахілл ніколи не забуває великої, прекрасної пристрасті, що колись зв'язувала його з Лаїсою. Цієї пристрасті не зрадять ні Лаїса, ні Ахілл, вони перетворюють її обопільною доброю волею, і з жаги, часто схожої на ненависть, виростає дружба, майже рівнозначна любові».

Марго поклала перо, дуже задоволена тим, що в неї вийшло. Багато чого вона туди не вписала — воно, на щастя, лишилося за межами зображуваного: всі ті мерці, що втислися між нею та її коханим владарем, заступивши їм дорогу одне до одного. А потім вона ще зрадила його своїй страшній матері, і він попав у справжнє ув'язнення; ще пізніш вона вирішила наставити йому роги. Ненависть, облуда, каяття й жаль пройшли одне за одним, і врешті Ахілл із Лаїсою стали найщирішими друзями й такими вже залишаться довіку, думала Марго. Та життя довге…

Обоє чимало вибачали одно одному, ба навіть остерігали одне одного перед небезпеками, хоча й не зовсім некорисливо. Якось Марго почала була:

— Ваша величносте, ви занадто часто показуєтеся з моїм братом д'Алансоном. Вам не слід заходити з ним ні в які змови: адже ви самі вже стільки разів переконувалися, чим це кінчається. Він лишається спадкоємцем трону. А вам хоча й обіцяно намісництво в цілому королівстві, але з цієї обіцянки сміється весь двір.

— Вельможна пані, це не завжди шкодить, коли з нас сміються.

— Так, якщо у вас є якісь таємні заміри. Невже ви думаєте стати королем Франції? Вам же ніхто не захоче служити, бо всі тут бачили вас у вашій нинішній ролі. Служіть краще самі моєму братові д'Алансону. Я його дуже люблю, і він напевне буде королем. Я даю вам таку пораду для вашого ж добра.

— Вельможна пані,— відказав він поважно. — Знайте ж, що і я ваш друг. Я так часто буваю з вашим братом д'Алансоном, бо знаю, що його життя в небезпеці…— Погляд його був такий промовистий, що вона більш-менш здогадалася: він сам має певне доручення, король хоче використати його, щоб спекатися брата. І зразу Марго вирішила: «Я сама захищатиму Франсуа. Його приятеля, відважного Бюссі, я обдарую своєю ласкою». А твердо зважившись на це, вона перевела розмову на де Сов, свою щиру приятельку.

— Сов для вас дуже втішна забавка, — сказала Марго. — І хай вона не стане чимсь більшим, прошу вас задля вашої ж безпеки, мій любий владарю й мужу. Ніколи не відкривайте їй, що у вас на серці. Навіть на спільній подушці, що схиляє до звірень, не забувайте ні на мить, що Сов усе до слова доносить моїй матері, королеві.

— А я в це не вірю, — відказав Анрі, хоч добре знав, що Марго каже правду.

— Ви ще багато чому не повірили б. Сов не кохає нікого, крім Гіза, вона його віддана рабиня. — Марго вже почала гарячкувати. — Якого вам ще треба кращого доказу, ніж ті сльози, що вона проливає, відколи Гізові спотворено обличчя? Так їй і треба, цій сирені! — вигукнула вона розгнівано. — Я навіть признаюся, що сама про це подбала. Цього літа йому довелось поїхати на війну, замість труїти дружину та спати з Сов. Тепер у нього глибокий шрам від шаблі через усе обличчя, і він уже не той красень-Гіз, що колись. Тепер його прозивають Гіз-Мордоріз.

— Гіз-Мордоріз, — повторив її любий муж, і обоє засміялися. Та Марго раптом знову розлютилась.

— Хай і Сов стережеться, щоб і з нею чого не сталося. Бо вона, ваша величносте, взяла собі в голову відбити вас у мене. Та що я кажу — вона хоче, щоб ви з нею одружилися! Ця негідниця тримає вас цілими днями коло себе й навіть наказує вам приходити до неї в ту годину, коли ваша королева встає,— аби тільки ви не були зі мною. Невже ви не довіряєте мені більше, ніж їй? З недовіри, ваша величносте, починається ненависть! — вигукнула Марго, зовсім забувши, яка непохитна дружба встановилась між Лаїсою й Ахіллом.

Анрі спробував її обняти, але вона випручалась, і він подумки всміхнувся, що вона так запалилась від ревнощів, — і гадки не маючи, що сам незабаром ревнуватиме Марго до відважного Бюссі. Насолода не завжди лишається насолодою. У неї є свої пастки і свої безодні. Там можна сховатися, щоб тебе не бачили. Але можна й заблудитися там і проґавити найважливіше. Так бувало, особливо біля Шарлотти де Сов, із сином померлої Жанни, месником за вбитого адмірала. І ще чимало придворних дам досягали такої мети, але ця була найпринадніша.

Сов відповідала на усмішку життя з властивим тільки їй чаром. Натура в неї була врівноважена, а не така бурхлива й п'янка, як у королеви Наваррської. Показати себе слабкою могла герцогиня Гіз, але не Сов — та знала, як далеко можна зайти в усьому. Анрі вмів порозумітися з нею — він умів порозумітися з Марго, і з пані Гіз, і з Шарлоттою де Сов, і з усіма іншими, кого він любив і вщасливлював. Було їх багато, за звичаєм цього двору, і навряд чи його ще молоде тіло здатне було довго витримувати таке безладне розтрачання сили. Найспокійніше бувало йому з Шарлоттою, тому він і віддавав перевагу їй.

Так було тому, що, лежачи ночами вдвох без сну, вони давали одне одному змогу думати про своє. Він знав, про що весь час думає вона: про Гіза та його шанолюбні заміри. Гіз лишався єдиним владарем її помислів, навіть спотворений. «А мені дарма, у неї такий гарненький ротик, коли вона розтулить його, замислившись, і очей таких більш ні в кого немає: вузенькі довгі щілинки, і в них іскриться дотепний розум. Могло б непокоїти те, що й вона ніколи не дивується, коли я довго мовчу. Може, вона вже здогадалася, про що я думаю? Її густі вії щось приховують від мене, та ось раптом наші погляди зустрінуться, і вона всміхається співчутливо. Але я цього й заслужив, бо що я здійснив більш як за три роки з усіх своїх рішучих постанов мститися й ненавидіти? Нічого. Король, Гіз і пані Катрін — усе ще живі, а я їхній бранець, їхній приятель; думаю про них більше, ніж слід, і пускаю їм ману. Ця жінка, що лежить біля мене, має рацію, коли вважає Гіза кращим чоловіком, ніж я. А все ж у нього тепер спотворене обличчя — це за те, що він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала».

— Уява моя часто переносить мене в гори, — казав він у нічній тиші своїй коханці.— У Луврі жити мені подобається, бо тут багато приятелів і гарні жінки. Та я нудьгую, що так довго не бачив гір. Хто не ходив по них дитячими ніжками, той не знає, що це таке — носити в серці їхнє ім'я. Піренеї.

Він мріяв, а Сов дивилась на нього. На спробу вона закинула:

— А далеко туди?

— Верхи за днів десять доїхав би. Я побився об заклад з кузеном Алансоном, — відповів він завзято, і такій пильній слухачці було цього досить: він виказав себе й свого спільника. Щоб затерти те зізнання, він зразу почав плести байки про водоспад, що рине з піднебесся. Захопившись, вигадав, ніби одного разу сам кинувся в той водоспад і потік виніс його в долину, просто до ніг матері, королеви Жанни.

— Чиєї смерті ще й тепер, через три роки, не з'ясовано, — зразу докинула Сов. І не відомщено! Цього вона не вимовила, та Анрі однаково почув. О, він добре відчував її цікавість! Відчував так само виразно, як доторки її тіла. Найбільшу хіть Сов мала не до любощів, а до розгадування й вистежування. З нею й незчуєшся, як уже зрадив себе. Її тендітне тіло дуже легко було зморити, і щодо цього Анрі навіював їй страх, а вона йому — своєю проникливістю.

Одначе вона не виказувала його старій королеві, хоч це був її обов'язок. Ну що може зробити цей бідолаха? Хіба лиш кілька разів поговорити з кимось потай, і що тут страшного? Так виправдовувалась вона перед собою. Пані Катрін сама тільки посміялась би, дізнавшися, що він знову змовляється з її сином д'Алансоном, який уже стільки разів його підводив. Усі задуми цього бідолахи захиріли, йому дуже скоро вистачатиме самих мрій. Він уже нічого не зробить, міркувала Сов. Він їде на полювання і вчасно повертається додому, бозна-як пишаючись мисливською здобиччю. А головне — він забагато спить із жінками. Вона остерігала його щодо цього цілком щиро, бажаючи йому добра. Серце в неї було не лихе.

Звичайно, розлучити його з Марго вона хотіла. Бо поки принц крові одружений із сестрою короля, він, незважаючи ні на що, має якісь шанси. А трон повинен посісти не він, ні, на трон повинен зійти її єдиний владар — Гіз! Тому Сов намагалась переконати свого тимчасового коханця, що любить його віддавна: ще з тієї першої зустрічі в парку, коли дві приятельки Шарлотта й Марго прогулювались, а перед ними йшли павичі. «Цей буде моїм, і я вся належатиму йому, — так буцімто відразу вирішила вона. — Я спритна, я розумна, і якщо він одружиться зі мною, то стане королем». Ось у чому вона хотіла його переконати. Та шкода — його лукава усмішка сказала їй, що вона може заморочити його не більш, ніж він її. Розсердившись, вона того ранку відпустила його раніше, хоча з її обіймів він, мабуть, попав тоді в обійми її любої приятельки Марго.

Отакі були насолоди. І врешті якось уночі йому стало недобре — на щастя, не де-небудь, а в подружньому ліжку. Млості тривали з годину, і Марго тяжко тривожилась за нього. Вона рятувала його, як годиться вірній дружині: скликала своїх фрейлін та слуг, сама не відходила ні на мить — а то б він умер. Цей випадок мав би його напоумити, сказала вона йому.

— З вами ж такого ніколи не бувало. Ви надто часто шукаєте насолод із жінками.

І він лишився вельми задоволений нею, вихваляв її потім перед усіма й з нею ж таки першою знову зажив насолоди.

Поворот

Надто довго він зволікав, забагато обмірковував і вагався. Наважився врешті інший. П'ятнадцятого вересня 1575 року все повернулось інакше: герцог Алансонський щез. Перед обідом королева-мати наказала шукати його по всьому замку, тяжко турбуючись за його здоров'я. Адже вона з власного досвіду знала, як легко відібрати людині життя. Одначе трупа не знайшли. Невже д'Алансон таки втік, не сказавши нічого навіть сестрі? Та, як звичайно, бавилася зі своїм двором у Парнас. А що ж Королик? Пані Катрін була вже готова до того, що не побачить більш і його — аж він раптом, мовби ніде нічого, приходить із гри в м'яч і навіть спершу приймає ванну.

— Що ти знаєш, Королику? Кажи правду! А то пошкодуєш.

Анрі засміявся.

— Мені щойно розповів мій д'Арманьяк, що кузен утік — кажуть, у нібито порожній кареті. Хочете знати, вельможна пані, що тепер буде? Двоносий звернеться до країни й народу з закликом повстати. А потім ви, вельможна пані, помиритеся з ним і дасте йому все, чого він жадає.

Анрі навіть сердився — через те, що його запідозрили в співучасті, подумала вона; і, звісно, ця підозра не даремна. Та все ж вона поки що не стала обмежувати його волі ще дужче. Передбачення його справдилось до слова: з'явилася відозва до країни й народу, в якій принц-наступник згадував про загальне невдоволення, про те, як багато поміркованих в обох релігіях жадають миру; але вимагав справедливості й для себе. Бо в братовому палаці він, мовляв, зазнає самих прикрощів і не дістає грошей. У цих словах стара королева вже побачила спосіб, як вернути своє любе дитя назад, і тому сприйняла відозву куди спокійніше за сина-короля: того вся ця подія глибоко стривожила. Та й місто Париж відразу схвилювалося, передчуваючи події і страшні, й цікаві. Що таке? Брат короля, той, що його величають монсеньйором, подався вслід за принцом Конде до Німеччини! Вони вже сунуть на нас військом із французів та німців, сто тисяч душ, як одна, сусідонько! І декотрі парижани — а згодом усі — почали бачити на червоному вечірньому небі постаті озброєних людей.

Саму лиш пані Катрін усі ці видива та чутки не збили з пантелику. Анрі Наварра, на її думку, поводився загадковіше, ніж її син д'Алансон, якого вона знала й не боялася. Одного разу вона несподівано дала своєму бранцеві прочитати відозву його спільника. Та після трирічної науки Анрі володів своїм обличчям у будь-якій ситуації. Навіть бровою не повівши, він кинув:

— Я ці речі знаю. Я сам таке писав, коли був із адміралом та гугенотами. Скоро монсеньйор заговорить не так. Спочатку ми пиндючимось, але врешті-решт доводиться танцювати під чужу музику. Це діло не для мене.

Щира була його зневага чи вдавана, а підозри в доброї приятельки нітрохи не розвіялись. Вона наказала стерегти його що пильніше й приставила до нього нових шпигів, про яких він і не здогадувався. Вони мали при кожній нагоді провокувати його на необачні слова і вчинки. Довкола нього снувалось темне павутиння, а сам він ще старанніше морочив увесь двір веселим настроєм та гаданою бездумністю. Але в душі його відбувалась тяжка боротьба, і така похмурість панувала в ній досі тільки раз.

«Поки я зволікав, вертун наважився діяти! І тепер усе пропало, все було марне: тривале прикидання, нескінченні роздуми, безнастанне вивчання людей. Я пройшов школу нещастя — і все ж лишаюсь там, де був уранці після Варфоломіївської ночі».

Заворушення тривало всього два тижні, потім вертун пішов на поступки й почав торгуватися з матір'ю, пані Катрін, про винагороду, за яку він погодиться зрадити своїх союзників. Тим гірше для Анрі! Такий нікчема зухвало випхався у вожді — а він сам зомлів від надмірних насолод. «Як воно так виходить? Та годі, більш не питатиму. Школі нещастя настане кінець, і немічним роздумам теж. Я сповіщу своїх протестантів на півдні, що невдовзі прибуду. Дарма, що тепер вони мене зневажають, бо я вже більш як три роки блазнюю при цьому дворі. Я їм доведу, що я таки син їхньої королеви Жанни. Зовсім іншого гарту людина, ніж вертун д'Алансон! І не така, як марнолюбний Голіаф! Бо я знаю: ця школа була не даремна. Я знаю: мені судилось об'єднати це королівство».

Палка гордість схвильованою мовою запевняла його в цьому, і ніщо не могло заглушити її голосу: ні ганебне становище, в якому він жив так довго й мусив прожити ще якийсь час, ні те, що його знов осоромив вертун д'Алансон, виступивши замість нього — мабуть, і не без думки його скомпрометувати. Він був певен за свою справу. Саме тепер, коли вона здавалась програною, успіх був найближчий. Народ чекає проводиря, і чим більше фальшивих проводирів викрито й відкинуто, тим невідворотніше простує вперед і виходить на свій шлях справжній проводир.

І ось, коли Анрі лишилось витерпіти вже небагато, його спостиг останній, дуже дошкульний удар. Та він витримав і його. Цієї останньої кари він зазнав не від кого іншого, як від рідної сестри. Юна Катрін довго й марно дожидала, коли ж нарешті її любий братик згадає про їхню матір, про пана адмірала й про всіх своїх забитих друзів. У палаці Конде вона потай казала старій принцесі: «Я його знаю, адже в нас із ним одна плоть і кров. І я була тоді в цій кімнаті з ним і паном адміралом, ще живим. Почалася сильна громовиця, розчинились двері, і я вже думала, що зараз увійде наша покійна мати й накаже йому від'їхати з Парижа і помститися за неї. Але то була принцеса Валуа, і вона забрала його на весілля. Про це я думаю весь час, і мій брат теж нічого не забув. Я ладна заприсягтися, що він відтоді тільки прикидається перед усім двором і навіть переді мною, своєю сестрою. Аж коли настане його день, він скине личину й покаже себе».

Катрін не могла всидіти на місці; а коли хвилювалась, видно було, що вона трохи накульгує. Крім того, вона була бліда й щуплявенька, як підліток, — через слабі легені; весь цей час вона прожила відлюдно в домі Конде, з відразою уникаючи двору, де «жінки самі набиваються чоловікам», за висловом її матері. Принцеса Катерина Бурбон лишилася протестанткою. Вона не хотіла зрозуміти братового зречення, хай хоч яке скрутне було його становище. Але вона схвалювала всі його вчинки, бо він був її брат і старший у роду. Вона завжди захищала перед дворянами-протестантами, що потай приїздили до неї з батьківщини, його самого, його поведінку, його зволікання і вміла вселити в тих гостей хоч трохи надії. Вона була безсила, самотня і своєю особою могла навіяти хіба лиш співчуття. Та багато людей пам'ятали королеву Жанну; їх так уражала горда непоступливість дочки, немов то говорила сама Жанна, і вони ще раз схилялися перед її безсмертною душею.

«Та хто б зміг довше як три роки захищати бездіяльного, а надто коли тебе саму облягають сумніви? Він нічого не забув, я знаю. Там, де його тримають у полоні, легко втратити віру. Але він її з божою поміччю віднайде. Я завдам йому зцілющого удару. Я можу це зробити, бо хоч би там що, а лишаюсь, як була, його Катрін, його сестричкою. Я йому потрібна, бо ми змалечку росли разом, і кого ще він мав у найтяжчу хвилину? Нікого, тільки сестру. Я прикинусь, ніби зрікаюся його, і він налякається, що я хочу віддати свою долю і свою справу в руки чужого чоловіка».

Так простосердо розраховувала дитина з великою душею. Вона розкрила свій задум тільки одній людині: панові Теодору де Безові[100], женевському пасторові, що звіршував псалом «О господи, яви свій вид». У нього вона спиталася, чи це буде гріх — зробити так, як вона надумала, — і він пояснив їй, що можна вдати, ніби доручаєш свою долю чужому, аби лиш не віддаватися йому насправді тілом. Саме тоді вона зустріла свого кузена — Шарля Бурбона, графа Суассонського, якого їй судилося кохати аж до своєї дочасної смерті.

Усе воно не так, як ти думаєш, Катрін. Ти досі гадала, що доброзвичайністю безмірно переважаєш брата, який весь час шукає насолод. Але ти, як і він, пройдеш у коханні всі щаблі й урешті спізнаєш усі його муки, все блаженство й усе приниження тих, хто багато любив. Він і далі жадатиме кожної жінки і навіть коли буде вірний одній, то в ній любитиме всіх. А ти вдосталь матимеш те, що тобі призначено, від самого Шарля, твого родича, — хоч він і католик, це не спинить тебе, сувору протестантку; а він ще й зраджуватиме тебе найбанальнішим чином. І ти щоразу прощатимеш йому, і після кожної сварки твоя відданість іще міцнішатиме. Так триватиме до сорок першого року твого життя, і не минеш ти й поганої слави, шкода відмагатись, хоча й удаватимеш, як уже не буде іншої ради, неприступно доброчесну. Тільки славне ім'я твого коронованого брата ще захищатиме тебе. А тоді він трохи запізніло скаже своє владне слово й одружить тебе з іншим. Ти йому скоришся, бо ти вже зломлена, та це нічого не відверне. Жахаючись старості, ти відчайдушно чіплятимешся за коханого, ти волітимеш померти, ніж постаріти — і справді помреш. Ось як воно буде, Катрін, а зовсім не так, як думала ти, коли питала в женевського пастора духовної поради.

Юна Катрін несподівано з'явилась на одне свято при дворі. Про це сповістили її брата, і він довго й марно шукав її у великій залі серед тисняви гостей. Уже думаючи, що його просто піддурили, він зазирнув до королівського передпокою; там начебто не було нікого, але один з охоронців чомусь дивився в куток, не видний від дверей. Анрі пішов туди й справді побачив там сестру, а поруч неї молодика, що своїм виглядом укинув його в забобонний ляк. Він ладен був уже повернутися й утекти — від власного двійника. В незнайомця були такі самі густі кучері, вузьке обличчя, губи, очі, ніс достоту як у нього, та й уся постать, а що спантеличило Анрі найдужче, то це вбрання, таке самісіньке, як на ньому!

Його сестра спиралась рукою на плече того молодика — так вона змалечку звикла спиратись на братове плече. І говорила, нахилившись устами до його щоки — Анрі безліч разів отак відчував її віддих. Та найстрашніше було те, що його самого вона не бачила й не чула, хоча він підійшов на кілька кроків, умисне човгаючи ногами. Він аж лапнув себе рукою за кульшу: чи справді він ще тут, у своїй тілесній оболонці? Чи, може, які чари перетворили його в духа?

«Бідний мій брат, — думала Катрін. — Звісно, духи є, і можна з ними зустрітись, та й чари, може, існують. Але цього разу я просто піддурюю тебе, і мені страшенно шкода, що я мушу так робити. Я прибрала як треба добрягу кузена, навчила його, як поводитись, і вдаю, ніби не бачу тебе. Насправді ж тобі зовсім нема чого бентежитись. Порівняй-но себе з нашим кузеном! Як відкинути фамільну подібність, то це ж обличчя без ніяких слідів пережитого. Він собі ганявся за дичиною в своїх лісах. А ти? Ох, брате, хоч який ти молодий, а страждання, боротьба й думки вже позначили тебе. Кинь на хвильку блазнювати, і твої очі зразу стануть сумні — проникливі й сумні, любий брате. І ніс твій уже трохи загнувся вниз, до губи — ще не дуже, але загнувся. В цю мить ти вважаєш себе невидимим, і уста твої ледь скривились, бо тобі так довго доводилось прикидатися. Зате які милі мені оті твої запалі скроні — вони в тебе зроду такі. Якби в тобі, опріч них, нічого не лишилося твого, братику, і то б я тебе любила. А такі самі скроні в нашого кузена. Мені не віриться, що я його полюблю; але якщо полюблю, то за твої скроні».

Дівчина підвелась і нарешті зустріла його поглядом суворим і ясним, як подивилась би на нього сама королева Жанна. От тільки в її широко розплющених очах блищали сльози, і так само налилися слізьми його очі. Катрін сказала:

— Мій вельможний брате, ви давно не бачили нашого любого кузена. Мене він провідує часто, і ми розмовляємо про вас, бо не можна сподіватися, що ви задля нас покинете своє товариство.

— Це впало б у очі,— відказав Анрі,— і вам добре відомо, сестрице, що я не знаюся з гугенотами, а ви їх приймаєте так багато. А крім того, нерозважно трьом членам нашого дому довго розмовляти на самоті в королівському передпокої.— І глянув на кузена. Того аж у піт кинуло; Анрі попросту взяв його під руку й провів до дверей. — А тепер говори, Катрін, — сказав він, повернувшись. Вона спершу позирнула на охоронця. Той чомусь повернувся до них спиною й став на самих дверях, широко розставивши ноги, начебто щоб не пускати сюди нікого. Сестра заговорила:

— Вдома тебе чекають.

— Я знаю. Але я в полоні. Сторожу подвоєно, за мною стежить дедалі більше шпигів. Нехай там ще потерплять.

— Уже нема терпцю. Вони втратили надію на тебе. Д'Алансон витісняє тебе з їхніх думок, щоб ти знав! І це серед наших, на півдні, зрозумій! Намісник і помірковані католики там у згоді з протестантами, вони разом хочуть підтримати Конде, коли той зі своїми німецькими союзниками рушить на королівство. Провінції, що лежать на його і їхньому шляху, вже схилені на наш бік. Усе достигає, все готується, тільки ти сидиш. Наша мати пожертвувала життям, а нагорода тепер дістанеться комусь іншому, не тобі.

— Такий я нещасливий, — зітхнув він і понурив очі. Як тяжко було йому, що доводиться дурити навіть сестру! Цей схвильований, нерівний голосок, ці високі нотки ляку на кінці слів! «Сестро! Сестро, таж я вже наважився, я вирушу раніш, ніж ти думаєш. Із тих, хто має мені допомогти, жоден не знає інших. Я багато навчився за три роки. Моя щира приятелька, стара душогубка, призналась мені, що д'Алансон уже не страшний. Сьогодні ввечері вона таємно поїде забрати блудного сина додому. Та коли я тобі скажу про свої наміри хоч слово, ти вже будеш уплутана. А я не допущу, щоб ти потрапила в небезпеку, Катрін».

Анрі підвів очі — вони були лагідні й терплячі, а більше нічого.

— Ти не хочеш? — спитала вона.

— Я не можу, — зітхнув він.

Тоді вона піднесла руку з довгими, гнучкими пальцями, достоту як у їхньої матері, і зненацька — теж достоту як мати, коли, бувало, розгнівається на малого Анрі,— сильно ляснула його по щоці. І він також дав волю рукам, наче вони обоє були ще діти й жили на батьківщині, де й селяни, і навіть вельможі не такі стримані у вияві почуттів.

Він ухопив сестру, підняв її вгору, хоч як вона пручалась, поніс на витягнених руках до дверей і не довго думавши посадив на шию охоронцеві, що й досі стояв там. Щоб не впасти з високого чолов'яги, невеличка Катрін мусила вхопитися за нього руками. А коли спустилась додолу, Анрі вже був хтозна-де. Та вона тепер знала все — і з радості Катрін засміялась на весь голос. Охоронець сміявся теж.

Дух

Ті, хто мав йому допомагати, й досі ще не знали один одного; тільки шпиги, звичайно, знали їх усіх. То були насамперед панове де Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг, двоє пристойних дворян, дотепних і задирливих, як і велів добрий тон; а втім, вони завжди вміли вчасно спинитися. Їхнє товариство було дуже приємне, а що Анрі добре знав їхні наміри, то воно ще дужче принаджувало його. А довіреною його людиною був такий собі пан де Фервак[101]: воїн, уже не молоденький, прямодушний і скромний. З ним не могло бути ніяких жартів і теревенів: записка, що її д'Арманьяк знаходив у одягу свого пана, а звідки вона там узялась — не знати; а потім, може, коротенька зустріч, під час якої вимовлено одне ім'я: Грамон, або Комон, або л'Еспін, або Фронтенак. Врешті-решт до змови в замку пристало семеро дворян, і кожен з них зробив те з власного почину. Усіх їх уже й випробувано: Фервак раптом дав фальшивий сигнал, що їх викрили, — хай кожен рятується як може. Та вони не повтікали, бо вище за свою безпеку ставили честь виступити разом з королем Наваррським, який дасть країні мир і свободу. Анрі розпізнав найкращих якраз по тому, що вони самі не усвідомлювали, наскільки їх надила власна користь чи просто розкішна пригода.

Їхні таємні зустрічі відбувались на новій терасі над Сеною. Теперішній король розширив парк аж до річки, бо йому набридло, що його вірний народ, видершися берегом нагору, обліплює огорожу й голосно дивується блискучими двірськими святами. Тепер над Сеною, неприступна ззовні, височіла довга тераса; але ніхто не відав, що під нею є підземний хід. У дальшому кінці тераси була кам'яна плита, схована за колонами, і хто знав, як ту плиту підняти, міг вийти обмурованим підземним ходом аж до води. Таким способом Валуа міг би втекти човном, якби Ліга схотіла захопити його руками своїх прибічників, що їх мала в Луврі. І ось там почав з'являтися дух адмірала Коліньї.

Перший побачив його січневим вечором один придворний-католик. Хоча він був щиро відданий Наваррі з міркувань здорового глузду, все ж його, звичайно, не дуже потішила зустріч із духом замордованого протестанта. Він висловив панові де Ферваку свою досаду, що небіжчик втручається в справи, яких не може гаразд розуміти, бо вони діялися після його смерті. І взагалі дух говорив такі нерозумні речі, що той придворний навіть не хотів їх переказати. Від його свідчення не можна було просто відмахнутись. Воно здавалося куди вірогіднішим, ніж якби про появу духа сказали гугеноти — вигадник д'Обіньє чи похмурий дю Барта. Обох цих найдавніших друзів Анрі й досі держав на відстані. Та все ж таки між ними існувала згода, при якій непотрібно особливо домовлятись, і відданість їхня була непохитна. Нехай їхній владар несправедливий до них; вони й не сподівалися від нього ласки, вони мали щось краще, щось більше. Вони розуміли: державцю доводиться прихиляти на свій бік ворогів, підкуповувати їх, зачаровувати чи навіть переконувати. Не слід марнувати сили, думаючи про таких друзів, як ми, бо ж він і так знає нас, а ми його; і не слід нас розпещувати. Треба, щоб владар умів бути й невдячним.

І, коли одного раннього зимового вечора обидва нишком прокрались до його темного покою, Анрі нагримав на них. Вони виправдовувалися тим, що мають доручення від пана адмірала: той-бо повернувся на землю. Вони розповіли, як і де побачили його, і Анрі хіть-не-хіть вислухав їх: йому вже було сказано про те, що бачив католик. Та все ж він твердив, що оце вперше почув про появу духа і що вони не на того наскочили, коли хочуть морочити його. Та вони сказали:

— Ваша величносте! Дорогий наш повелителю! Адже ж безсмертні душі існують так само, як і ми, живі люди, то що ж тут дивного, коли вони часом показуються нам?

— Я не в цьому сумніваюся, — відказав їм Анрі.— Духи знають, що ми їх боїмось, і тому з добрим наміром вони нам звичайно не з'являються. А чим я завинив перед паном адміралом, що він лякає мене?

Обидва змовчали. Або ж вони цього не знали, або ж хотіли, щоб він сам відповів собі. І він додав:

— Чи не забагато мені честі, що про мене згадують на тому світі?

— Не частіше, ніж на цьому, — заперечили вони. — Всі королівства Заходу знають про державця, що вже кілька років живе як бранець при дворі своїх ворогів. Його матері відібрано життя, друга, що був йому замість батька, вбито, і майже всіх своїх людей він утратив — їх знищило насильство. А він і взнаки нічого не дає. Поводиться як блазень і зволікає так довго, наче зовсім забув про те діло, якого всі сподіваються від нього.

— Хто це — всі? І чого сподіваються?

Вони пояснили, хто:

— Досить згадати одну людину: королева Англії дуже цікавиться вашою історією, величносте. Ми це знаємо від Морнея: він довго був там і ще й досі має надійні зв'язки з британським островом. Королева розпитує Морнея про вас, як про вельми романтичну постать. Чи зважитесь ви нарешті вколошкати пані Катрін, перше ніж вона випустить душу з вас? У країні розгоряється рух, що його природжений проводир — ви; а ви віддаєтеся мріям. Чи ж могло це не зворушити незайманого серця сорокарічної Єлизавети? Загадковий, непроникний державець! Зовсім не такий, як свистун д'Алансон, що й досі сподівається здобути її руку. Правда, вона вже знає, що в нього два носи.

Анрі понурив голову; він добре зрозумів усе, на що вони натякали, розповідаючи йому ці байки.

— І він хоче, щоб я побачився з ним? — спитав він раптово.

Друзі відразу збагнули, кого він має на думці.

— Сьогодні ввечері після одинадцятої,— хутенько шепнули вони й непомітно вибрались від нього.

Анрі прикро було зостатись самому: він боявся. Зустрітися з духом — і то дивно й моторошно; а ще йти на побачення з ним? Це вже зовсім негоже, це надмірне зухвальство. Священики обох вір пригрозили б за це покутою. А крім того, у нього не така спокійна вдача, щоб зважити цю справу тверезо, суто по-мирському. От д'Ельбеф — той зміг би! Ось яке ім'я спало на думку Анрі — ім'я людини з другого табору, з роду Гізів. Анрі не втаємничував його в плани втечі; проте д'Ельбеф уже остеріг його перед новими шпигами, що могли б і одурити Анрі гарними манерами. Він умів мовчати й давати добрі поради. І тому Анрі, вже лежачи в ліжку, сказав своєму першому камердинерові:

— Д'Арманьяку, я хочу бачити пана д'Ельбефа.

Дворянин-слуга послав із ризикованим дорученням одну камеристку королеви Наваррської — найнепримітнішу, щоб не здогадались, від кого вона послана. Коли нарешті друг опинився біля ліжка Анрі й вислухав цю непевну історію, він сказав:

— Те, що адмірал з'явився, — річ цілком природна, надто як згадати обставини його смерті. Скоріше слід дивуватися, що він так довго не з'являвся. На мою думку, ваша величносте, вам не слід боятися його. Якраз навпаки — може, він хоче остерегти вас від чогось.

— Мій добрий дух, що мене остерігає,— це ви, д'Ельбефе.

— Я не дух, а жива людина й тому знаю не все. — В цих д'Ельбефових словах вчувався й лагідний докір: мовляв, мене використовують, але таємниць мені не відкривають. Правда, для такої спостережливої людини це не становило різниці: д'Ельбеф бачив, який поворот відбувся в настрої короля Наваррського, і здогадувався, що має статись. Та, належачи до ворожого табору, він бачив небезпеки, яких не помічав сам Анрі. Одначе свої побоювання він висловив самими натяками.

— Величносте, я певен за одне: вам не слід примушувати духа марно дожидати вас. Але з ним треба поводитись так, як з усіма духами: до них ніколи не слід підходити дуже близько, бо навіть найзичливішого духа можна цим увести в спокусу. — В яку саме, про це він змовчав. — Отже, підіть спокійно туди, ваша величносте. Наскільки ми знаємо звичаї духів, він теж триматиметься віддалеки — саме зі страху перед спокусою. А я сховаюсь поблизу. Ні ви, ні дух мене не бачитиме — хіба що буде поважна причина втрутитись живій людині.— Останні слова д'Ельбеф вимовив, не дивлячись на Анрі, й усміхнувся, ніби сказав це просто так.

Анрі ніяк не міг наважитись, він зітхнув:

— Я, мабуть, боягуз. На війні я цього не помічав — хіба що перед самим боєм, тоді мені щоразу живіт тисне; але що таке десять тисяч ворогів супроти одного духа?

За вечерею того дня всі були якісь мовчазні. Тиша гнітила короля, і він звелів, щоб грала музика. Він знову був похмурий, аж темний на виду; і Анрі дивився в тарілку, що ніяк не порожніла. Тільки пані Катрін усе щось говорила своїм тягучим, глухим голосом, і хто, замислившись, не відповідав їй, того вона міряла й зважувала поглядом, не перестаючи спокійно жувати. До свого Королика вона звернулася з такими словами:

— Ви нічого не їсте, зятю! Наїдайтеся, поки ще є змога, дичини, риби, печива. Бо вони бувають не всюди й не завжди.

Анрі вдав, ніби недочув, бо грала музика; одначе стара королева дала йому втямки: вона знає, що він знов думає про втечу. Правда, вона зразу й похитала головою. Скільки вже разів збирався цей Королик накивати п'ятами — хай спробує ще раз. І до свого сина, короля, вона придивилась допитливо й несхвально.

— У тебе на думці якась дурниця, — сказала вона йому, перехилившись через стіл. А трохи помовчавши, додала: — Ви вже не довіряєте матері, ваша величносте.

І після вечері час тягся для Анрі нестерпно довго. Ну як ти будеш упадати коло жінок чи дотепно відповідати чоловікам, коли домовився про побачення з духом. Перед одинадцятою, як звичайно, варта прокричала в переходах і вестибюлях, що брама зачиняється, і всі придворні, що жили не в Луврі, подалися додому. Анрі хотів непомітно замішатися між них, та його підкликав сам король. Вигляд він мав зовсім кислий. Якби Анрі сам не був такий збентежений, то помітив би, що в нього нечисте сумління. Король насилу вимовив:

— Ніч холодна, вітряна, любий кузене. Мало що може спіткатись у темряві. Посидів би краще біля каміна з нами!

— Мене дожидають, — відповів Анрі й засміявся, даючи на здогад, що його чекає дама; але йому самому холод пробіг поза спиною.

Тільки-но він вийшов з-під захисту стіни, сильний вітер штовхнув його назад. Анрі насилу дійшов до тераси, огорненої густою темрявою. Він чекав, час минав, а дух усе не знаходив способу показати свою присутність. Аж як буря розірвала хмари, крізь них блиснув місячний промінь і враз погас, але Анрі встиг розгледіти пана адмірала. Чорний обладунок, сива борода, неповторна постава голови, що виявляла не тільки мирську гордість, а й обізнаність із волею божою. Так, тепер він справді знає ту волю, подумав Анрі й став на одне коліно. Він був скраю тераси, а дух на другому її кінці, під колонами; влітку їх обплітав виноград, утворюючи альтанку. Анрі почав молитися.

Тоді знову з хмар блиснув місяць, і цей раз його проміння довше затрималось на постаті з того світу. Обличчя в неї бліде, ніби примарний відсвіт, замість очей чорні западини: адже духи бачать не звичайним зором. Ноги її теж не хочуть іти по кам'яних плитах цього світу. Намагаючись ступити крок уперед, дух безсило тягне їх за собою. Ще важче говорити в бурю — голосом, який не виходить із справжнього горла. Тим жахливіша його видима поява! Анрі не може молитись, бо в нього цокочуть зуби. Та ось його слух уловлює стогін. Невиразними словами, що їх розриває вітер, пан адмірал пояснює, що він хоче помсти на голови своїх убивць. У ту хвилину місяць знов ховається за хмари. Так і краще для Анрі, бо тільки в темряві він може наважитись на неправдиву відповідь. Якби він бачив духа, то не спромігся б так відповісти навіть подумки. А тепер він з великим зусиллям гукає у вітер і в пітьму:

— Я й не думаю про те, щоб мститись за вас, пане адмірале! Бо ваші вбивці тепер мої найкращі друзі, а я дотепний хлопчина, добрий танцюрист і хочу довіку жити в Луврі.— Він вигукнув ті слова досить голосно, щоб їх почув кожен із живих людей, хто, може, сховався поблизу. Але сам до себе, до власної душі Анрі шепоче, палко шепоче: — Пане адмірале, я той, що й був!

Дух, звичайно, розуміє, що в тебе на серці, він уміє відрізнити приховану правду від брехні, сказаної про всяк випадок, із звички до обережності, бо найпершою твоєю відповіддю на все давно вже стало прикидання. «Але вас я не обдурю, пане адмірале!» І зненацька там, під колонами, щось важко гупає на каміння, мовби хтось упав, — а потім чутно щось таке, що людські вуха сприймають як гучну лайку, крик і тупіт ніг. Жоден дух так ніколи не поводиться, а надто цей! Анрі вже хоче кинутись навтікача. Та хмари вже знов розходяться, і місяць осяває живу людину, що біжить сюди. Анрі не сплутав би її ні з ким.

— Д'Ельбеф!

— Трохи не спіймав! Я лежав угорі на виноградних лозах між колонами, той паскуда не бачив мене, а я його впізнав. То блазень, блазень нашого короля, отой нудьгар, отой поганий комедіант. Тільки-но я впевнився, що це він, я стрибнув згори, йому на шию, але, на жаль, схибив — упав поруч. А коли схопився, він уже щез.

— Людина не може щезнути без сліду.

— А дух не кричить, як блазень, і не тупає по сходах під землею. Десь тут є потайний хід, і він утік ним.

Тепер терасу заливало місячне сяйво, і їм неважко було обдивитись кожну плиту, але жодна не виказала таємниці. Анрі вхопився за лоб.

— Ось воно що! — Він мав на увазі обличчя короля, коли вони прощались увечері: на ньому був винуватий і підступний вираз. «І його підступ любісінько міг удатись, бо я справді вірив, що то був дух пана адмірала! А що якби я не збрехав, а сказав: «Ще десять днів, і я вирушаю!» Або навіть признався панові адміралу: «Я часто думав про помсту, пане адмірале, і життя ваших убивць не раз уже висіло на волосинці». Моє щастя, що я про це змовчав. А то, мабуть, завтра мене б знайшли на цих плитах заколотого».

Про все це він не сказав своєму супутникові ні слова, але спостережливий д'Ельбеф зрозумів майже все й без пояснень. Вони повернулись до замку й підняли блазня з ліжка. Як вони й гадали, він уже роздягся й ліг: час на це вони йому дали, поки оглядали плити. Він удавав, ніби спить, але не хріп, а скоріше хекав, і ковдра на ньому ще не встигла нагрітися. Не церемонячись, вони підняли його і прив'язали до стільця. Дивно було, що він так і не розплющив очей. Д'Арманьяка послали привести д'Обіньє й дю Барта. Вони прийшли, і почався допит.

Чи признається він, що тільки-но прибіг з тераси, спитав д'Ельбеф прив'язаного блазня. І чи признається він, що вдавав духа, додав Анрі. Блазень, рятуючи свою шкуру, прикинувся, ніби йому відібрало мову. Він закотив очі під лоба, ніби вже помирав, але водночас вишкірив зуби, наче всміхаючись. Зі страху обличчя його перекривилося так, що вираз смутку, з яким він звичайно грав свою роль, пропав. Уперше за всю свою придворну службу блазень був справді кумедний: біла сорочка замість поважного чорного вбрання, на довгобразому обличчі смертельна блідість, волосся розпатлане, та ще й отой мимовільний усміх. І п'ятеро глядачів зареготали. Д'Ельбеф перший нагадав іншим, що цей негідник хотів підстроїти гидку каверзу живій людині,— про те, що він образив духа, не варто й казати, бо той сам зуміє помститись за себе. Коли блазень це почув, у нього аж зуби зацокотіли з жаху.

Чи признається він, що цього вечора вдавав пана адмірала Коліньї, спитав Анрі ще раз, погрозив блазневі зашморгом і наказав д'Арманьякові посвітити по стінах, чи нема підходящого гака. Та блазень чудово розумівся на комедіях, і допит повернувся зовсім не так, як хотіли вони. Запитання: чи він боїться? Відповідь: авжеж, боїться. Запитання: чи він шкодує, що так зробив? Відповідь: так, шкодує. Запитання: чи готовий він спокутувати провину? Відповідь: так, готовий. Запитання: то він визнає? що вдавав духа? Відповідь: а він цього й не приховував. Він і сам удосталь нахапав дрижаків зі страху перед собою чи, власне, перед справжнім духом; бо ж той міг розсердитися, що його так негоже передражнюють, і скрутити йому в'язи. Та він і тепер певен, що це зухвальство йому так не минеться, хоч він і кається щиро. Адже всі духи невблаганно мстиві.

Запитання: чи він не боїться більш нічого? Відповідь: а чого йому ще боятись? Їхнього гака чи зашморга? Вони не можуть заподіяти йому нічого. Якщо вони його вб'ють, король відразу збагне, що змова, розкрити яку він доручив йому, блазневі, справді існує. Д'Ельбеф шепнув на вухо Анрі: «Облишмо його». Проте Анрі ще спитав, чи блазень учинив так із ненависті. Він-бо навчився в Луврі уважно ставитись до ненависті в будь-якій подобі. Відповідь блазня була така:

— Щоб я ненавидів тебе, Наварро? Чи не за те, що ти тут корчив блазня замість мене? Я колись тобі сказав, що ти цілком можеш заступати мене. Це не такий великий гріх, як те, що зробив я: мавпував духа.

Запитання: чи блазень не пам'ятає однієї образи? Її завдано йому під час святкової процесії, під музику, в яскравому світлі. Відповідь: так, він пам'ятає. Йшлося про те, що колись Анрі вкусив блазня за щоку. Але жоден з них тепер не назвав цієї пригоди, такої інтимної, своїм ім'ям. Запитання: чи блазень, пам'ятаючи ту образу, не робив наказаного йому з особливою радістю? Відповідь — глухим і хрипучим голосом: він ще ніколи нічого не робив з радістю — тільки з належним смутком, не забуваючи про кінець. Власний його кінець уже близько і буде жахливий.

Тоді вони відв'язали його й пішли.

Анрі ще сказав обом своїм давнім друзям:

— Оце такий був той дух, що від нього ви принесли мені запрошення, і ось яка мене чекає нагорода, коли я вас послухаюсь.

І відпустив їх, присоромлених.

А третьої ночі після цієї пригоди з блазневої кімнати почули жахливий крик, і коли відчинили двері, то побачили, що блазень лежить долі зі скрученими в'язами. Що з ним сталося, зрозуміли всі, кого якось дотикалась історія з фальшивою появою духа, — тобто сам король, який, можливо, знав про блазневу смерть аж забагато, змовники і д'Ельбеф. Тільки Анрі лише згодом довідався, як справдилось лихе передчуття блазня. Того вечора Анрі лежав у ліжку: він, як уже не раз, занедужав на недовгу, але сильну гарячку, причин якої не міг з'ясувати жоден лікар, бо ті причини, певне, були не фізичні, а духовні. Біля нього сиділи д'Арманьяк і Агріппа д'Обіньє, що його покликав перший камердинер. І ось, нахилившись до подушки свого пана, д'Арманьяк розчув дивні слова. Тоді й Агріппа прислухався, і обидва почули, що Анрі співає тихенько, але виразно: «Господи боже, спасителю мій, день і ніч волаю я до тебе».

Хворий у маренні співав і далі; не всі слова вони дочували, але то був псалом вісімдесят восьмий. Ось він проспівав рядки:

«Друзів моїх віддалив ти від мене, ти зробив мене відворотним для них. Я нидію в полоні й не можу визволитись».

Тоді вони вхопили його за руку й тримали, поки він доспівав до кінця псалом синів Кореєвих[102] про безсилля знедолених. Нехай їхній любий владар не думає, що господь відкидає його душу й відвертає лице своє від нього. Нехай він і в годину слабості знає, що друзі, ближні та рідні не кидають його через його недолю.

Отак Анрі помирився й знов порозумівся з давніми друзями. Власне, тоді й почалась його втеча.

Втеча

Одного дня він щез — спершу тільки для спроби, подивитися, що ж буде. Весь Лувр сколотився. Королева-мати спитала д'Обіньє, де його король. Анрі просто сидів у себе в кімнаті, та д'Обіньє не сказав їй цього. Дворянина, що мав його стерегти, послали на розшуки. Вони, звичайно, були марні, а Анрі дістав осторогу. Наступного тижня він спробував загаятись на полюванні й повернувся аж тоді, коли в замку знялась велика тривога. За два дні перед справжньою втечею він і не ночував у Луврі, а з'явився аж до вранішньої відправи в каплицю, у чоботях з острогами, і, сміючись, пояснив, що привів утікача: йому, мовляв, тільки хотілося присоромити їх величності за їхню зайву недовіру — до нього, кого їм довелось би скоріше проганяти, бо інакше він би вмер біля їхніх ніг, а не покинув їх! Потім дуже дивувалися з такого хитрого викруту — але скільки довелось йому впокорюватись, поки він цього навчився!

А друзі квапили його. Тепер вони могли говорити з ним відверто — їхній володар дозволив їм, щоб і їх потішити, й самому повправлятися в терпінні. Вони й користалися тим дозволом і нанизували довгі низки чудових слів, бо ж і Агріппа, і дю Барта вірили в силу й тривкість слів, які для рішучих сердець рівнозначні вчинкам і, якщо їх записати, обіцяють нам посмертну славу. Вони у вічі казали своєму королю, що він грішить проти власної величі, що він сам винен у тих образах, які йому доводиться терпіти. І якщо він навіть воліє все забувати, то винуватці нічого не забудуть і ніколи в світі не повірять, ніби він забув Варфоломіївську ніч!

— Ми, вельможний пане, хотіли вже вирушити без вас, та почули, як ви співаєте псалом. А якби нас не було з вами, то ви й самі розумієте, що руки інших слуг не наважились би відштовхнути отруту й ніж, а скористалися б ними.

— Отже, ви хотіли покинути мене напризволяще? — спитав він, аби дати їм жадану нагоду для дальших доброчесних і мудрих слів. — Ви зробили б так, як Морней. Бо ви, давні друзі, всі однакові. Морней якраз перед Варфоломіївською ніччю встиг утекти до безпечної Англії.

— Ні, величносте, не так. Він уже не встиг, тільки ви про це не дізнались, бо надто довго не хотіли чути звісток від ваших давніх друзів, не бажали й слухати, коли ми наважувались ремствувати.

— Ваша правда, і я повинен вас перепросити, — відказав він розчулено й дозволив їм розповісти про всі пригоди їхнього товариша дю Плессі-Морнея, хоч знав про ті пригоди краще за них. «Що ж ти вдієш, коли мої друзі хочуть мати наді мною перевагу й знати щось невідоме мені — спочатку про мене самого, тоді про інших моїх друзів». Отож Анрі голосно дивувався, слухаючи, як відважному й кмітливому Філіппові довелося пробиватись крізь зграю душогубів, що якраз обнишпорювали одну книгарню, чи нема там вільнодумних книжок, і замордували самого книгаря. З гордості Філіпп, від'їжджаючи, не взяв належних паперів, проте добувся-таки до Англії, країни емігрантів, і там, не питайте вже як, дочекався, поки оголосили мир і амністію. Далі він їздив до німецьких князів, переконуючи їх напасти на Францію, — одно слово, жив життям гнаного дипломата, якщо не бездомного змовника. Анрі, хоч не почув нічого нового, все ж глибоко замислився. «Скільки тривог, Морнею! Яка ревна служба! Яка чеснота! А я був у полоні й навіть майже хотів лишитися бранцем».

Отоді друзі нарешті несамохіть висипали головне. Панове Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг теж кваплять вирушати! Агріппа й дю Барта, посилаючись на цих ґречних дворян, ще не знали, хто вони такі — ці найхитріші з усіх шпигів. Анрі й тепер не розкривав їм цього, а то вони б, мабуть, викликали зрадливців на двобій — і знов усе б на якийсь час розладналось. Зате він порадився зі своєю довіреною людиною, паном де Ферваком, — воїном, уже не молоденьким, прямодушним і скромним. Той щиро порадив йому більш не марнувати часу й вирушати негайно. Що там шпиги! Він сам береться збити їх з пантелику, щоб вони згубили слід утікача! Упевненість цього чесного чолов'яги здалась Анрі добрим знаком. І третього лютого він пустився в дорогу.

Спершу відбулось одне прощання і остання комедія — і те, й те з членами Лотарінгського дому. Анрі підстеріг д'Ельбефа, коли той ішов сам-один, ступив назустріч, мовчки глянув йому в очі, і д'Ельбеф усе зрозумів. Він завжди вмів передати й збагнути найголовніше без жодного слова чи знаку. В небезпеках він сам опинявся поруч, темні справи прояснював, розгадував людей, обертав на краще всі непевні пригоди. А для себе не жадав ні довіри, ні обізнаності з усіма справами, ні врочистого підтвердження їхнього союзу. Все це розумілося само собою. Д'Ельбеф завжди був де треба, начебто нічого не давав і нічого не вимагав. Він добре захищав володаря своїх помислів, але нікого тим не зраджував — особливо свій дім. Людина з роду Гізів не може їздити по країні з королем Наваррським і битися за нього в боях, поки той не стане королем Франції. Це добре розуміли обидва — і д'Ельбеф, і Анрі. І тепер, коли Анрі несподівано ступив назустріч д'Ельбефові, у обох блиснули на очах сльози й затремтіли губи, і лиш кілька слів спромоглись вони, затинаючись, вимовити в цю останню хвилину. І зразу розійшлись.

А комедію було розіграно коштом герцога Гіза-Мордоріза. Цього Голіафа й ідола парижан цілий ранок морочили — а навіщо, власне? Анрі рано-вранці прибіг до нього в спочивальню, кинувся на ліжко й почав вихвалятися, що тепер його нарешті зроблять генеральним намісником у всьому королівстві — сама пані Катрін пообіцяла! Як сміялися всі, хто був у спочивальні, коли Гіз одягався! А жартун не хотів й на хвилину відійти від великого герцога, і той урешті запропонував:

— Ходімо на ярмарок, там комедіанти витинають штуки, побачимо, чи хто з них може з тобою позмагатися.

І, справді, вони пішли туди. Один уже знову був у чоботях з острогами і будь-що-будь хотів, щоб другий поїхав з ним на полювання, лестив йому, липнув до нього, рівно вісім хвилин не пускав з обіймів — і то привселюдно. Герцог того дня мав справи в своїй Лізі й на полювання поїхати не міг, урешті Анрі мусив дати йому спокій. Тоді він поїхав сам.

Полювання на оленя — рідкісна втіха, нею не можна нахвалитись. Та Санлійський ліс далеко, доведеться там переночувати, а оленя вполюємо завтра й вернемося аж пізно ввечері. Хай ніхто не тривожиться через короля Наваррського! Це каже сам Фервак.

— Я ж його знаю, він радий, як хлопчисько, що ночуватиме у вуглярській хатині. А я зостануся тут, поклопочуся впольованою птицею.

Насправді Фервака залишили стежити, що діятиметься, коли стане очевидно, що Анрі втік. Він мав посилати гінців зі звісткою, яким шляхом рушила погоня. Цієї умови він дотримав вірно й першого верхівця відіслав, тільки-но в Луврі знявся переполох. Король Франції висловив побоювання, та мати заспокоїла його: вона і її Королик одне одного не покинуть! Невеличкі запізнення вона йому радо вибачатиме. Хіба не видно було вчора ввечері, як палко він був закоханий у Сов — та й не тільки в Сов! О, його тримає у нас багато що!

Під кінець другого дня — суботи — пані Катрін і сама вже не витримала. Вона звеліла покликати дочку, і Марго в присутності брата-короля довелось пояснювати, де її чоловік. Вона заявила, що не знає, але її обсипало жаром. Заводилося щось схожо на родинний суд — такий, як не раз вершили над нею за часів її брата Карла. Як це вона може нічого не знати, гостро сказали їй: адже він перед своїм від'їздом провів ніч із нею! Та це так, але вона нічого не помітила. Справді? Він ні про що з нею потай не радився, нічого їй не доручав і навіть пошепки ні в чому не признавався на подружньому ліжку? В тьмяних материних очах уже ледь замигтіли зловісні іскорки, і нещасна, простягши до неї свої гарні руки, відчайдушно закричала: «Ні!» І те слово не було брехнею — щоправда, саме тільки слово, бо Марго й не потребувала, щоб її коханий владар щось їй казав, у чомусь признавався: вона сама відчувала, що його час настав.

Якось раніш Марго, не вагаючись, виказала свого коханого владаря матері — щоб відвернути лихо, як гадала вона. Одначе тепер ніхто вже не зміг би спинити того, що давно достигло, — то чому це мала робити вона? Мати не знімає на неї руки — а зробила б це напевне, якби було за що. Але тут є тільки те, що вже сталось і з чим треба змиритися. Навіть більше — те, можливість чого вже потай припускали, а тепер воно здійснилось явно. І тому згодом, коли король лягав спати і Фервак прийшов покаятися йому у всьому, він хоч і був уражений, проте не розлютився. Фервакова сповідь була не прилюдна. Він більш як півтори години не відводив губ від королевого вуха. А король забув, що треба діяти, не віддав ніяких наказів, тільки сидів, слухав і навіть не помічав, що хтось весь час чухає йому п'яти.

Фервак вважав, що повівся з Анрі чесно. Особисто перед королем Франції він не почував ніякого обов'язку, бо той його не любив і не призначав на високі посади. Фервака прив'язували до трону давній послух і вірність, і він ніколи б і не порушив їх. Він, мовляв, зовсім випадково якось застукав Анрі з д'Ельбефом і враз опинився перед необхідністю або заарештувати всю компанію змовників, або ж приєднатися до них — а так, очевидячки, зробив навіть один дворянин з Лотарінгського дому. Як він бачив, багато що промовляло на їхню користь, насамперед властива їм доброзвичайна поміркованість, що ні для кого, а отже, й для нього самого не могла стати небезпечною. Їхні задуми варто було повернути на кращий шлях, а це якраз могла зробити своєю участю людина такого духу і такого гарту, як Фервак; тому він і став відтоді довіреною особою, посередником, утаємниченим, як ніхто, в усі справи, але, не забуваючи про свою власну силу й мужність, не раз думав: «Нічого в них не вийде, я зі своїми солдатами вмить упорався б з ними, порубав би десь у лісі або потопив у трясовині». Як воїн, чоловік уже не молоденький, прямодушний і скромний, Фервак не міг інакше уявити собі кінця «політиків», чи то «поміркованих». А вони взяли та й справді втекли.

Тоді Фервак вирішив, що без нього вони розпережуться й тільки нароблять шкоди королівству. Головний доказ — те, що Наварра так невдячно повівся з ним: не сказав йому про втечу, а покинув тут. І він довго боровся з самим собою, поки взяли гору давній послух і вірність і змусили його признатися в усьому. Тільки-но дійшовши до такої постанови, Фервак, коли король лягав спати, пробився до королівського ложа — що при такій могутній статурі йому неважко було зробити, — попросив короля довірчо вислухати важливе повідомлення й зразу почав:

— Служачи вашій величності, я вплутався в одне діло, що суперечило всій моїй дотеперішній вірності трону, зате я тепер, на щастя, маю змогу віддати зловмисників у ваші руки. Для себе я не прошу ніякої нагороди. Але в мого сина є маєток, обтяжений боргами, і його можна збільшити, прикупивши землі.

Отакий був цей Фервак. Згодом, ставши маршалом і губернатором, він іще служив Гізам — поки вони платили, звісно, — а врешті продав свою провінцію королю Анрі, чи то Генріхові, Четвертому. Перед смертю він написав урочистий заповіт, який мали читати всі; і попрощався з цим світом, переконаний, що в кожну хвилину свого суворого й чесного життя робив саме те, що було тоді найпотрібніше для загального добра.

Та один чоловік угадав, про що шепоче Фервак на вухо королю. Той чоловік був Агріппа д'Обіньє — він теж лишився в Луврі відводити очі: адже Наварра без своїх гугенотів не втече! Увечері, коли зачиняли браму, він перестрів зрадника на вулиці, здер з нього личину й виставив на ганьбу. Так принаймні здається такій людині, як Агріппа, коли така людина, як Фервак, не знаходить слів для відповіді й тупо мовчить. Нарешті прямодушний і скромний воїн усе ж таки знайшов слово, та Агріппа, що вже побіг геть, не почув його.

— Перодряп! — буркнув Фервак.

То були марнісінько втрачені хвилини. А кожна з них дорогоцінна, бо хоч який приголомшений був король, а погоня вже сідлає коней. Агріппа біжить до Роклора[103], дворянина-католика, якому він довіряє, і то слушно. На коней — і вдвох учвал під зорями! Коло Санлі вони знайшли свого короля: той із самого ранку ганявся за оленем, а тепер уже ніч.

— Що скоїлось, панове?

— Ваша величносте, король знає все. Фервак зрадив! Шлях до Парижа — шлях до смерті й ганьби, а всі інші — до життя й слави!

— Не треба мені цього розказувати, — відповів Анрі красномовному поетові.

Насправді ж, якраз навпаки, дуже добре, що йому так сказано, і варто подякувати за те, що зрада відрізала йому дорогу назад. Бо інакше — хтозна, як воно було б. За двадцять годин шаленого гону можна забути багато. До Парижа вів звичний шлях, і кайдани там уже знайомі. Нові, може, будуть важчі. Давні товариші по зброї, до яких він повертається, сподіватимуться від Анрі такої самої сліпої запеклості, яку вони зберігали весь цей час. А він у Луврі чимало навчився. То чи не краще перекласти вирішення на долю — може, вона сама не пустить його назад? Аж ба, так воно й сталося! Їдьмо.

Невеличкий загін — усього, з Роклором, д'Обіньє і д'Арманьяком, десятеро дворян, — вийшов з корчми. Хазяїн присвічував їм. Виходили вони по одному, і Анрі тихенько казав кожному:

— Серед вас є два зрадники. Дивись, кому я покладу руку на плече!

Першому він поклав руку на плече панові д'Еспальонгу й сказав:

— Я забув попрощатися з королевою Наваррською, їдьте назад і перекажіть їй: хто чесно держиться мене, той ніколи про це не пошкодує.

Те саме Анрі зробив з другим шпигом — його він послав до короля Франції, доручивши переказати: «На волі я служитиму йому краще». Обидва, побачивши, що їх викрито, кинулись на коней. Решта дворян захвилювалися:

— Отямтесь, ваша величносте! Ці люди небезпечні, вони нацькують на нас селян. Ми не будемо в безпеці, якщо пустимо їх живих!

Анрі, тримаючи коня за вуздечку, відповів так безтурботно, ніби вони були ще на полюванні або грали у м'яча.

— Годі вже вбивств, — сказав він, лайнувся улюбленим прокльоном — кумедно перекрученими побожними словами — й додав: — У Луврі я бачив аж забагато вбитих. — Тоді рушив уперед на чолі своїх людей, а вдалині силуети шпигів уже танули в місячній імлі, але гучний тупіт підків чути було ще довго.

Без довгих балачок, як і годилось у їхньому становищі, вирішили, куди їм безпечніш їхати: вже не на схід, до кордону, куди їм навряд чи пощастило б дістатись, а на захід — у надійні укріплені гугенотські міста. Дороги туди були вільні для всіх, і вони вибрали яку схотіли — помчали лісом, кидаючи в синьозоряну ніч радісний сміх або мисливські поклики, немов їхні собаки ще гнали звіра. А натрапивши на лани, питали селян, що схоплювалися з ліжок, розбуджені їхнім гамором: чи не вибігав тут із лісу олень; і хто б повірив, що ці веселі мисливці насправді втікають, рятуючи своє життя. Вони й самі вже не пам'ятали про небезпеку, що загрожувала їм від шпигів. Скоріше той чи той згадував, що їхня втеча ще не коштувала нікому й краплі крові, хоч вона рясно лилася там, де на карті стояло куди менше. Один — звісно, не хто інший як Агріппа, — вбачав у цьому навіть якусь велич.

— Ваша величносте! Годі вже вбивств. Світає нова доба.

Він, звичайно, і не думав підлещуватися. Просто Агріппа любив перебільшувати свої враження — як ті, що підносять душу, так і ті, що повергають у порох, немов біблійного Йова[104].

Вони їхали в крижаному нічному холоді аж до ранку, простуючи на Понтуаз; а на світанку п'ятого лютого, в неділю, погнали коней бродом через Сену — попереду сам король зі своїм стайничим д'Обіньє. Решта трохи відстали, щоб він переїхав річку перший, задля більшої урочистості. Того самого жадав і Агріппа. Обидва, перекинувши повіддя через руку, пройшлися туди й сюди берегом, щоб зігрітися; і нараз Агріппа попросив свого владаря проказати разом з ним, віддаючи дяку богові, двадцять перший псалом: «Господи! Твоєю обороною тішиться цар». І вони в один голос проказали той псалом в уранішньому тумані.

А потім до них приєдналась не тільки нечисленна купка їхніх супутників, бо несподівано примчало ще двадцятеро дворян. Правда, всіх їх потай сповіщено в Парижі; і в ту мить, коли вони прибули, з купки втікачів виріс цілий кінний загін, якому вже не треба перехитровувати погоню, ні, він владно стукатиме в брами міст ім'ям свого короля. Серед цієї першої двадцятки є один шістнадцятирічний юнак — він сплигує з коня й падає на коліна перед Анрі. А той підводить його й цілує — в нагороду за розумну щирість цього хлоп'ячого обличчя, обличчя північного типу, з кордонів Нормандії. «Цей знає: зі мною він на певному шляху!»

— Поцілуй мене, Роні!

І Роні, згодом герцог Сюллі, вперше торкається випнутими губами щоки свого короля.

Тут, на березі Сени, в лісистому краю, зібралися люди, чиї долі саме складаються. На них падає непевне вранішнє світло з хмар, і долі їхні мінливі, як ті хмари. Всі вони ще поводяться між собою як рівні, і навіть їхній король поки що має лиш те, що й вони: молодість і знов здобуту волю. Ось тіні від хмар покривають усе довкола, і близьке, й далеке, і тільки сама середина залита повінню світла; там стоїть Анрі й одного по одному підкликає їх до себе. З кожним він хоче хвильку постояти віч-на-віч, обняти його за шию, або труснути за плечі, або стиснути йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидець, то розпізнав би на кожному обличчі його майбутню силу, передбачив би їхні останні погляди й відчув би коли зворушення, а коли й жах. Декотрі покинуть його дуже скоро, інші будуть з ним до його останньої години. Цього йому доведеться втримувати коло себе грішми, а цей служитиме йому з самої любові, коли майже всі вже охолонуть до нього. Але й ворожнеча, і приязнь, і вірність, і зрада — все однаково відіграє свою роль у спільних трудах тих, що мають разом прожити свою добу.

«Вітаю, пане де Роклоре, майбутній маршале Франції! А ти, друже дю Барта, покинеш мене так скоро, помреш після одного з моїх славних боїв? Роні, якби ми обидва були тільки солдатами, ця країна, певне, так би й лишилася нікчемною. Але в Сюллі великий хист до рахунків, а у мене велика душа для людей — і ці дві якості зроблять Францію найпершим серед королівств. Мій Агріппо, прощавай, я відійду з цього світу раніше, а ти, вже старий, підеш у вигнання за віру, бо її знову почнуть переслідувати, тільки-но мої очі склепляться навіки». Буйне світло лилося на них із неба, та все це лишалось незриме.

Видно було тільки молоді, без зморщок обличчя, і на всіх них ту саму радість — що вони разом і шлях у них спільний. І загін відразу рушив тим шляхом. У першому містечку, яке трапилося дорогою, вони напхались їжею й налилися вином, але від того стали тільки легші й заповзятіші, почали жирувати, захопили одного панка з собою. Той поміщик, угледівши вдалині загін, злякався за своє село, вибіг їм назустріч і почав умовляти, щоб вони об'їхали село кружним шляхом. За старшого він вважав Роклора, бо той мав на собі найбільше блискучого металу.

— Гаразд, пане, з вашим селом нічого не станеться, тільки покажіть нам дорогу на Шатонеф.

Адже, поїхавши з ними, він не зможе рознести чутку про них. Дорогою він, щоб показати себе людиною світською, говорив тільки про двір; він знав усіх полюбовників придворних дам, а особливо королеви Наваррської, й перерахував їх до одного її чоловікові. І ось, коли вони пізно увечері під'їхали до Шатонефа, Фронтенак гукнув угору, на мур, до начальника варти:

— Відчиніть браму своєму володареві!

Це місто належало до володінь короля Наваррського. Сільський панок, почувши той наказ, остовпів з ляку; насилу Агріппа д'Обіньє вмовив його кинутись навтікача стежечкою, яка нікуди не вела:

— І будьте ласкаві три дні не повертатись додому!

У Шатонефі вони тільки переночували, а зранку рушили далі і їхали без перепочинку аж до Алансона, а це місто лежить уже ближче до океану, ніж до Парижа. Хоч вони їхали верхи, але шлях той подужали силою своїх ніг. Бо коні витримували, поки відчували, що є сила в людських стегнах; і так само переїздили свої володіння і Ахіллес, і Карл Великий[105] з усіма їхніми славними сподвижниками.

Принц крові

А в Алансоні всі три дні, поки вони були там, до них плавом пливли дворяни, і під кінець їх зібралося дві з половиною сотні. Отак утікачі дорогою обернулись у завойовників: міста відчиняють їм брами, їх чекають, ще як вони далеко. Чутка летить, мов на крилах, і нічого не поможе, коли заткнеш рота одному поміщикові: до самого Парижа вже знають усе. І не кожен, хто пристає до загону, з того дешевого гатунку, що зразу намагається примазатись до будь-чийого успіху: приходять і щирі та ревні, не кажучи вже про тих, кого підштовхує гнів. Чутка збирає їх у кількох провінціях, бо Алансон лежить між Нормандією і Меном. Вона сягає навіть далі: декотрі з нових прибічників над'їхали з паризького двору. Анрі приймає всіх, байдуже звідки вони і що в них на серці.

Та ось обурилися перші — вони хотіли назавжди лишитися першими; а надто давні друзі.

— Ваша величносте! Далі так не можна. Серед цих нових є душогуби Варфоломіївської ночі. Невже ви не бачите знаку зради на їхніх чолах? Ще тільки Іуди нам бракує!

Не забарився й той. Приїхав Фервак.

На синовому маєтку вже нема боргів, землі до нього докуплено, отож Фервак і подумав: «Тепер час стягти плату за давнішу вірність і з Наварри. Ми з королем Франції поквитались, але король Наваррський винен мені багато грошей, а його ж уважають висхідною зіркою». І велетень Фервак не довго думавши впав перед Анрі на негнучкі коліна, аж підлога затріщала.

Анрі, звичайно, не втримався, моргнув до своїх.

— Це не чоловік, а золото, за нього можуть дати добру ціну, — сказав він; але добряга ніби недочув цих слів і полишив уладнати справу своєму молодшому візаві. Анрі переміг себе й тицьнувся губами в шпакувату борідку клинцем.

Далі загін посувавсь уже повільніше. Він весь час виростав — і дорогою, і в містах, де спинялись на кілька днів. Таких зупинок було чотири; у п'ятому місті король Наваррський і його двір розташувалися надовго, бо знали, що тепер вони вже в безпеці. Сомюр лежить у провінції Анжу. Ще один денний перехід — і вони опинились би в Сентонжі, де весь час неприступною твердинею стояла на межі між морем і суходолом фортеця Лa-Poшель. Анрі ще не хотів туди їхати: він побоювався, що відважні непіддатливі протестанти суворо судитимуть його. Хоча він після такого незрозумілого зволікання нарешті вирвався з полону, та добра половина його супутників були католики. Навіть більше — він сам був католиком і лишався ним у Сомюрі цілих три місяці, хоч пастори чекали, що він прийде на проповідь. Але він не йшов ні до них, ні на обідню. З нього брали приклад і дворяни, так що на Великдень лише двоє з них причащалися. Сомюрський двір був «без релігії» — річ незвичайна, що могла б і відстрашувати.

«Дарма, вони з'їжджаються! — думав Анрі.— Збігаються дедалі більшими юрбами, вже переповнили місто й стоять табором перед брамою. Їм байдуже, гугенот я чи католик. Я принц крові і маю встановити мир і єдність у цій країні. І мене мало турбує, яка їхня віра: мені треба, щоб вони визнавали мене. Я розумію, це не таке просте діло. Я приходжу останнім, після того як монсеньйор і мій кузен Конде, кожен для себе, збунтували країну й наробили великої колотнечі. Тим гірше: я не маю права бути перебірливим, і я не прожену від себе нікого, хоч би він і з шибениці зірвався!» Так думав він і збирав прибічників, щоб тільки не стояти самотньо осторонь, коли французький двір почне переговори з бунтівниками, «Але я не бунтівник! Інші хай собі як хочуть, а я не бунтівник!» — казав він кожному, і з певного погляду так йому здавалося й справді. Він вважав себе скоріш однією з підпор королівства — а може, й за єдину підпору.

Монсеньйор, брат короля, жадав для себе провінцій у особисте володіння. Конде навіть хотів їх дарувати — одному німецькому князеві-одновірцю. Анрі переказав йому через посланця: як принцові крові, йому дорога тільки велич французької корони, для себе він не хоче нічого й не схвалює монсеньйорових вимог. А віддавати троє єпископств Йоганнові-Казимиру Баварському[106], ділити королівство? Ні, він краще стерпів би… Що ж саме? Панові де Сегюру прямо доручено було сказати, що саме, а то він навряд чи зважився б: і Конде, як бувало з ним часто, спалахнув — так, як у Варфоломіївську ніч, коли він присягався скоріш умерти, ніж змінити віру, а потім став католиком на сімнадцять днів раніше за Анрі. «Мій король, — сказав посланець, — краще відмовився б переслідувати й карати винуватців Варфоломіївської ночі, ніж погодився б на поділ королівства». Конде заревів, як звір, — так уразили його ці ще не чувані слова.

У Лa-Рошелі також, певне, розгнівались і обурились, і для Анрі краще було пересидіти якийсь час трохи далі від них, хоч би на відстані одного дня дороги. Перша відповідь на таке сміливе слово, звичайно, така: «Забув усе! Невдячний! За кого ж вони полягли — жертви Варфоломіївської ночі? Ви, ваша величносте, їхали на своє весілля, а наших повели на заріз! І тепер ці жертви мають лишитись невідомщені, щоб вам зручніш було торгуватися за землі з їхніми вбивцями? Поверніться в істинну віру! А то й ми ще забудемо, хто була ваша мати». Ось як промовляє голос відважних і непіддатливих протестантів і чутний він далеко: Анрі його чує серед свого похапцем збитого двору «без релігії». Він мав би бути проводирем протестантів — але замість нього таким проводирем став інший: його кузен Конде, що поспів раніше. Він ревний і хапливий, не бачить нічого далі війни партій. І ви, добрі мої одновірці, покладаєтесь на цього безголового! Він же ще й досі живе за часів пана адмірала. Не розуміє, що це однаково — ділити королівство заради віри чи роздирати його задля власної вигоди, як вертун-монсеньйор. Кузен Конде і Двоносий схожі тим, що вони обидва нічого не здійснять і що вони з'явилися завчасно. Їм би слід сидіти, де сиділи. Але найдужче квапиться той, кого не кликано.

Так тлумачив Анрі стан речей сам для себе, а тим часом завзято збирав далі прибічників і лякав їхньою кількістю французький двір, поки звідти почали надходити пропозиції — і коли з кузеном, колишнім другом, домовитись не пощастило, то з фортецею Ла-Рошеллю він усе ж намагався порозумітись. Вони там мали дізнатися, хто він: їхній друг, як завжди, але водночас принц крові. Вони наполягали, щоб він ходив на проповіді,— а то йому нема чого розраховувати на прихильників істинної віри. Кузен Конде очорнив Анрі перед ними, як заблудлу вівцю. Якби його викинули з протестантської громади, він не становив би для Конде небезпеки; отже, кузен, доти лиш дурний, став ще й лихий.

І з другого боку справи стояли не краще: французький двір помирився з монсеньйором[107], просто обсипавши його провінціями, маєтками, рентами, пенсіями. А королю Наваррському не даровано нічого, його тільки поставлено від імені короля Франції губернатором Гієнні, тобто підтверджено його давній титул. Нехай буде радий і тому, бо що він мав доти? Ні партії, ні землі, а головне — ні лівра грошей. Таким чином він, правда, погодився на поділ королівства, але тільки тимчасово, як запевнив він себе. Та в цих запевненнях мало втіхи, коли ти мусиш від'їхати, як справжній Королик, на південь і не мати приступу до важливих державних справ. І то хтозна-доки. Тепер йому й на думку не спадало, що аж на десять років: адже в двадцять три роки здається, що це — ціла вічність.

«Ну що ж, наберімось терпіння — терпіти ми в Луврі навчилися. Відкладати, поступатися, про людське око зрікатися всього, а в душі живити вперту думку — крізь цю школу ми пройшли, в цьому нас ніхто не перевершить. Панове ларошельці, вашій партії доконче потрібен проводир і він повинен ходити на проповіді? Гаразд, ходитиму, вже йду! Хто згодився ділити королівство, той може так самісінько розділити й релігії — і те, й друге проти власної волі, тільки під тиском вашої затятості. Погляньте на моїх дворян-католиків: вони поміркованіші. Правда, їм уже не можна мене покинути, бо вони посварилися зі своїм двором. І я їх не відштовхну, хоча сам уже не ходжу на обідню. Але на проповіді ходитиму, щоб здобути й вас, — що вдієш, коли ви впертіші. Згодом воно вам віділлється, бо я твердолобих не люблю, хоча саме серед них трапляються найдоброчесніші, а кого ж мені любити щиріше? Та буває, що людина тільки вдає з себе доброчесну, а насправді вона тільки дурна й злостива — і саме через це ми з кузеном Конде зробилися запеклими ворогами. Нехай він розставляє свої фігури; я одним ходом дам йому мат — піду на проповідь!

Якби ви знали, добрі люди, — думав Анрі, довго й грунтовно виважуючи своє повернення до реформованої церкви, — якби ви знали, що все, по суті, залежить від однієї обставини, твердої волі та дрібки талану!» Під тією обставиною він мав на увазі, що народився принцом крові, але не нагадував про неї нікому: навіть гордість може обернутися хитрістю.

Свою сестру Катрін він викликав до Ніора. Це місто лежить на кордоні провінцій Пуату й Сентонжу — зовсім недалеко від Мекки гугенотів[108]; до тієї Мекки сам він збирався вступити, аж коли вже його приймуть назад у лоно рідної віри, — щоб не було причини соромитись свого повернення. І тринадцятого червня в Ніорі він урочисто зрікся католицтва. Живим доказом його щирості стояла поруч нього принцеса Бурбон, його сестра, непохитна протестантка й у найтяжчі часи. А двадцять восьмого числа того самого місяця він прибув у Ла-Рошель. Тепер він уже не мусив понурювати голову, і дзвони дзвонили, вітаючи його, як колись вітали його любу матусю, королеву Жанну, чиєю твердинею й утечищем завжди було це місто. Сам він якось був облягав його з католицьким військом. Декотрі це пам'ятали; вони мовчали, коли він проходив повз них, і підштовхували одні одних стисненими кулаками. Все то Анрі помічав. І нагадував собі: «Наберімося терпіння». Та щоб аж на десять років, про таке й думки не було: адже це ціла вічність!

В його почті були й дворяни-католики: він навмисне показував їх у цьому місті. Мовляв, я маю в країні не тільки вас. Оці-от тримаються не за віру, а за мене й за королівство — що колись буде те саме.

Він не казав цього нікому — чи, власне, мав на цю тему єдину розмову з одним дворянином із Перігора: тим самим, що колись давно прогулювався з ним тут на морському березі, а потім вони вдвох пили вино в зруйнованому обстрілом будинку. Коли пан Мішель де Монтень прийшов до нього серед гурту придворних, Анрі при інших нічим не показав, що вони добре знайомі, не заговорив з ним, а тільки значуще всміхнувся, і пан Мішель усміхнувся так само таємниче. Але Анрі якомога скоріше відпустив усіх, тільки один за його знаком лишився.

Зоставшись удвох із ним у прохолодній залі, Анрі обняв його, за руку підвів до столу й сам поставив на стіл глека й два келихи. Бідолаха дворянин відважно випив з ним, хоча не сподівався нічого доброго від того пиття. Відтоді як вони не бачились, пан Монтень захворів на камені в нирках. Тоді передчуття старості гнітило його так, ніби вона вже настала; а тепер він спізнав її й справді. Він почав їздити лікуватися на води— і їздив уже до самої своєї смерті. І найцікавішою темою розмови для нього тепер були всілякі цілющі джерела в усіх краях та ще способи лікування водами у різних народів: адже італійці воліють пити лікувальну воду, а німці — занурюватись у неї. Він відкрив дві дуже важливі речі, відомі ще античному світові, але згодом забуті. По-перше, людина, що не купається, живе під корою бруду, і всі пори на її тілі позакривані. По-друге, є люди, які здобувають вигоду з такого недбалого ставлення інших людей до своєї природи. Про лікарів цей хворий на нирки міг говорити цілі години, посилаючись і на імператора Адріана[109], й на філософа Діогена[110], і на багатьох інших. Та з королем Наваррським він про це не говорив, і йому пощастило на час цієї розмови забути власні найпекучіші турботи.

Анрі спитав його, з якою метою він прибув сюди, і панові де Монтеню навіть на думку не спало почати з того, що він приїхав на води. Він сказав, що хотів побачити таку дивовижну новину, як двір без релігії. Анрі заперечив, що доречніш було б говорити про двір з двома релігіями, та пан Мішель де Монтень зі спокійною усмішкою відказав: це те самісіньке. З двох релігій тільки одна може бути істинною і тільки її слід визнавати. А хто поряд із нею припускає й фальшиву, той не вбачає між ними різниці й міг би, по суті, обійтися без обох.

— Що я знаю? — вкинув Анрі. Цих слів він не забув з часу їхньої першої розмови, і в цю хвилину вони пригадалися йому дуже до речі. Його співрозмовник не заперечив, тільки похитав головою й зауважив, що таке слід казати перед богом. Звичайно ж, того, що знає бог, ми не знаємо; зате на землі нам призначено розуміти, що й до чого, і тут ми можемо збагнути все за допомогою поміркованості й сумніву.

— Я люблю врівноважені, середні натури. Надмірність навіть у добрих ділах майже відворотна для мене, принаймні вона відбирає мені мову, і я не вмію знайти тій надмірності назви.

Він хотів послатися ще на Платона[111], та Анрі перебив його, жваво запевнивши, який він радий, що з ним пан Монтень може бодай мирно розмовляти. І запропонував спорожнити келихи за добросусідські взаємини вдома, на півдні. Дворянин випив, не думаючи про свої нирки. Від вина він повеселішав, щоки в нього почервоніли, і він раптом удався в якнайбільшу відвертість. Розповів молодикові, що сидів навпроти нього, про все, що вело того молодика життям: згадав усіх його ворогів, усі його невдачі, його розпачливе хитання між двома вірами і небезпеку змарнувати себе, зостатись самотньому, навіть утратити рідний грунт під собою. Таким випробам доля піддає тільки обранців, і, власне, лиш заради нього, як виявилося, Монтень і приїхав сюди.

Він хотів побачити, чи спроможеться розважливий, схильний до сумнівів розум успішно опиратися крайнощам нерозуму, що загрожують йому всюди. Адже людська натура весь час марнує себе на такі крайнощі, як учить нас історія і як засвідчують старовинні автори. Людський рід звичайно виявляє себе як поріддя сліпців, що тільки несамовито борсається й не може нічого пізнати. Кожен із тих нечисленних смертних, яким господь, дарував здорову душу, мусить хитро приховувати її від усіх буйних шаленців, а то далеко він не зайде. Більша частина історії людства минула в спалахах божевілля і так само минатиме далі. Та це ще навіть добре, бо ті душевні хвороби, що бодай якось виливаються назовні, порівняно легші: omnia vitia in aperto leviora sunt[112].

Потім пан де Монтень також виголосив тост. Він побував у Парижі й бачив Лігу. За цей яскравий спалах тяжкої душевної хвороби він і запропонував Анрі перехилити келихи. Потім заговорив так твердо й рішуче, ніби це він сам був борцем проти Ліги та її іспанського золота, сам терпляче збирав прибічників, сам мав успадкувати трон:

— Ліга ще переживе свій розквіт і занепад, а потім настане ваш час, величносте. Не питаймо, чи довго він триватиме і чи не повернеться після нього звичайне божевілля. Хай це нас не турбує. Я не маю сумніву, що побачу ще, як мій король надіне корону.

Але йому вже нагадували про себе звичні тілесні прикрощі. Крім того, з виразу свого співрозмовника Монтень побачив, що вже сказав досить, і підвівся.

Та Анрі глибоко схвилювало це пророцтво: юнакова свідомість готова була його сприйняти, і всі слова дворянина били в неї, як у дзвінку мідь.

— Ви правду кажете, друже! — вигукнув він. — Я принц крові! — І забігав широкими кроками по залі, гукаючи: — Так, я принц крові й тому випереджу всіх. Ось звідки моє право й моє покликання!

Монтень водив очима слідом за ним. Сам він, власне, наважився висловити тільки загальні міркування про здоровий і хворий дух у людях і епохах. Одначе він кивнув головою й сказав:

— Якраз це я й мав на увазі.

Бо йому самому щомить ясніше ставало, що обидва вони говорили різними словами про одне: так, як різні ноти складаються в єдину гармонію. І він, уклонившись перед відходом, додав на закінчення:

— Ім'я важить багато й пояснює те, чого інакше нізащо не можна пояснити. Один флорентійський митець, чиї великі твори я похвалив, надумав пояснити мені, як йому пощастило їх створити, і сказав: усе своє вміння він завдячує лише тому, що походить із роду графів Каносських. Звуть того митця Мікеланджело[113].

Анрі квапливо підійшов до свого гостя, що вже стояв біля дверей, ще раз обняв його й шепнув йому на вухо:

— Я ще не створив нічого. Але я можу.

Moralite

Le grand danger du penseur est d'en savoir trop, et du prisonnier d'hesiter trop longtemps. Voila ce captif de luxe, qui a des loisirs et des femmes, retenu par ses plaisirs en meme temps que par les amusements desabuses de son esprit. Cependant il voit des fanatiques cupides entamer la moelle meme d'un royaume que plus tard il devra redresser. Heureusement qu'il lui reste des amis pour l'admonester, une soeur pour le gifler a temps, et que meme un spectre le relance afin de lui rappeler son devoir. Au fond il n'en faut pas tant, et son jour venu de lui meme il prendra son essor. C'est la belle sante morale qui lui donne l'avantage sur tous les immoderes de son epoque. Comme un certain gentilhomme de ses amis, l'immoderation dans la poursuite du bien meme, si elle ne l'offense, elle l'etonne et le met en peine de la baptiser. Par contre, il possede le mot propre par quoil il signale et ses qualites et ses droits. En appuyant sur son titre de prince du sang c'est en realite sur les prerogatives de sa personnalite morale qu'il insiste.

Висновок

Найбільша небезпека для мислителя — забагато знати, а для в'язня — занадто довго вагатися. Ось він, цей в'язень, у розкошах: він має і дозвілля, й жінок, і затримують його як насолоди, так і невтішні розваги розуму. Та водночас він бачить, як зажерливі фанатики вгризаються в саме серце королівства, яке йому колись доведеться відроджувати. На щастя, він має ще друзів, що докоряють йому, і сестру, що в слушну хвилину дає йому ляпаса; з'являється навіть привид, щоб нагадати йому про обов'язок. Власне, так багато йому й не треба, і коли настане його день, він сам піднесеться на вершину. Його здоровий дух дає йому перевагу над усіма сучасниками, що не знають міри ні в чому. Так само як для одного приятеля-дворянина надмірність навіть у добрих ділах майже відворотна для нього; принаймні вона відбирає йому мову, і він не вміє знайти тій надмірності назви. Зате сам він знає слушне слово, яким визначає своє покликання і свої права. Одначе, посилаючись на титул принца крові, він насправді стверджує тільки моральну перевагу своєї особистості.