Молоді літа короля Генріха IV

«Моя маленька перемога»

Нерак — провінційне місто, над ним пролітають птахи, до його брам, тупочучи ратичками, пливуть отари овечок, а довкола нього лежать рівні поля, дуже родючі; і так воно триває вже тисячу років. Люди тешуть дерево, мнуть шкури, різьблять камінь, рубають м'ясо або стоять над зеленою Баїзою й вудять рибу. Та як тільки на шляху зіб'ють куряву збройні вершники, відразу всі квапляться поховати своє добро, яке можна, і виходять назустріч із порожніми руками, сподіваючись, що їх пощадять. Шкода покладатись і на мури, й на рови, і на панів — чи то католиків, чи то гугенотів, залежно від того, чия саме взяла гору. Бо вже недалеко нові, що повбивають їх або проженуть. Для городян один рятунок: коритись кожному, хто цього захоче, і так вони й роблять. Тому в Нераку одні ходять до обідні, інші на проповідь і відповідно до віри останнього завойовника твердять, що вірують у те або в те.

Молодий король Наваррський, щасливо вирвавшись на волю, не поїхав до своєї столиці По: там його мати, королева Жанна, своєю високою ревністю у вірі зробила протестантство занадто нетерпимим. Він обрав для своєї резиденції тихий Нерак. Це місто лежить у графстві Альбре, давньому володінні його предків з материного боку, і якраз посередині краю, яким він відтепер мав правити. Край той складався з його власного королівства і провінції Гієннь, столицею якої було місто Бордо. А до його королівства, як і давніш, належали землі Альбре, Арманьяк, Беарн, Бігор і Наварра. Поки сам він сидів у Луврі, його дворяни й гугеноти успішно відбивались і від старого Монлюка, що вдирався до них за наказом короля Франції, і від іспанських загонів, що спускалися з гір. Краї, підвладні новому губернаторові, що мав і, королівський титул, простягались понад Піренеями й морським узбережжям аж до гирла Жіронди. Це південний захід Франції.

Повітря волі п'янить, як вино, випите під вітром і сонцем. Хліб волі солодкий навіть коли він черствий. А їздити вільно по країні після тривалого полону! Лише зрідка повертатися додому — й бути дома всюди. І ніяких тобі сторожів чи наглядачів, самі друзі. Тоді так легко дихається, і кожна корівниця здається вродливіша, ніж була для в'язня принцеса. Правда, вигляд у вас, шановні земляки, кепський. Ви дуже підупали, поки нас тут не було. Винні в цьому Монлюк, іспанці й обидві ваші релігії. Хто ж це годен витримати таку ревність у вірі й постійну небезпеку для життя! Про це й ми могли б чимало розказати. Здебільшого ви покидали свої витолочені ниви й спалені оселі — їх таких у провінції десь із чотири тисячі. А самі врешті подались у розбійники, і я вас розумію. Але я покладу цьому край, і тут настане мир.

Сам починаючи наново, він вірив, що й усі можуть оновитись. Бути веселими й терпимими — що ж легше? Та маленькі містечка, навчені гірким досвідом, непокірні й затяті: вони зводять міст, тільки-но ми наблизимось.

— Тюренне, у тебе голос добрячий, гукни їм, що губернатор усе минуле прощає, а за те, що візьмемо, ми заплатимо. Не хочуть? Скажи їм, хай не дуріють. Бо як удеремося до них силоміць, то й пограбуємо. Он мого Роні вже нетерплячка бере. Так воно ведеться, без цього не буває.

Потім справді трохи грабували, трохи ґвалтували, а декого й вішали за добрим старим звичаєм. Нехай непокірливе містечко знає, як поводитися з новим паном. А потім у містечку лишали офіцера з жменькою солдатів, і влада короля поширювалася ще на кілька миль далі. Принц крові захищав ту владу, весь час їздячи по краю. Недбало казав він своїм друзям — Агріппі д'Обіньє і навіть молоденькому Роні: «Тебе я візьму в свою таємну раду». А коли одного дня прибув і Морней, він захотів, щоб таємна рада короля справді збиралась у Неракському замку: адже дю Плессі-Морней був державний муж і дипломат. Спочатку нагоди скликати раду траплялись не часто. Іноді, повертаючи додому, король отримував повідомлення, що на шляху пограбовано купців. Гайда чвалом туди! Хто дістане назад своє добро, охочіше плататиме податки — не те що селянин, той не викопає своїх грошей зі схованки, хоч би йому розбійники й садибу підпалили. Та однаково він буде вдячний і вірний губернаторові, що врятував йому життя, а його дочкам — честь. А по-доброму ті дочки радо приймають будь-кого з молодих панів — найчастіше самого губернатора. Батько про те часом знає, а часом і не знає. Отак діяв Анрі в невеликій окрузі — яка згодом мала стати великою, — і дбав про те, щоб настав лад, щоб люди мирно працювали і щоб та маленька округа чимшвидше знов заселилася густо.

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, а вечори стояли такі тихі й теплі, коли губернатор і його радники, чи скоріше офіцери, скінчивши справи, їхали назустріч рожевій заграві, гаразд не знаючи куди. Та це ж бо й є щастя — не знати, де вечерятимеш і з котрою ночуватимеш ніч. У Луврі за всім, що не зроби, стежили підозріливі очі, а потім у передпокоях шепотілись про тебе. І Анрі тепер тим радніше навідував бідних людей; часто вони навіть не знали, хто він: у витертому камзолі з рубчастого оксамиту він мав не бозна-який пишний вигляд, а ще почав запускати борідку й носив повстяного капелюха. Грошей при собі він звичайно не мав, та й хто ж вимагатиме плату за миску капустяної юшки з гусятиною — зветься вона гарбюр — і за просте червоне вино з барила; потім, правда, їм усе ж присилали гроші з рахункової палати в По. Вбогі були від природи ближчі йому, ніж багаті; чому — він не дошукувався та навряд чи й дошукався б. Може, через їхній здоровий запах, не такий, як від короля Франції та його любчиків? І на ньому одежа бувала так само просякла потом, коли він сидів серед них. Чи, може, через круту їхню мову, через прізвиська, що вони давали кожному? Адже і йому раз у раз спливали на язик усякі прізвиська замість справжніх імен — навіть для найчесніших його слуг! Убогому небагато треба для доброго гумору, і такий самий був Анрі.

А втім, він розумів, що йому й не можна бути інакшим. По краю, де чотири тисячі пожарищ і здичавіле населення, не можна їздити пишаючись, як неприступний владар. Один такий тут був: не суворий, не жорстокий, не зажерливий, тільки пихатий, неприпущенно пихатий із простим людом, і простий чоловік за це його вбив. То була осторога для Анрі, і недарма всі бачили його у витертих штанях. Аби тільки крізь них випиналися міцні м'язи! Крім того, він сам розпустив про себе чутку, що не вміє двох речей: лишатись поважним і читати. Для простих людей поважність — це майже пиха; а хто читає книжки, той серед них чужий, хай іде своєю дорогою, і вельможні пани звичайно так і робили. А цей ні. Він живе тут-таки в цьому краю й має не тільки замки, а ще й млин і меле в ньому збіжжя, як і будь-який мельник, та його так і прозивають: «мельник із Барбасти». І люди не допитувалися, чи часто він буває на тому млині і що він там робить. Простий народ не такий цікавий. Хоч він не довіряє вченим, та йому часом досить одного слова, і він уже не дошукується, що під ним.

Король, справжній король, сповнений таємничості — а в дорогому вбранні він не був би такий. Невпізнаний, на погляд нікчемний — він однаково король. Ти впізнаєш його несподівано — і серце тобі завмирає. Якось на полюванні Анрі відбився від свого почту й натрапив на селянина, що сидів під деревом.

— Що ти тут робиш?

— А що мені робити? Хочу побачити короля.

— Ну, то сідай на коня позад мене. Я тебе підвезу до нього, та й роздивишся як слід.

Селянин сів коневі на круп, а дорогою спитав, як же впізнати короля.

— А ти дивись, котрий не скине капелюха, коли всі поскидають.

Нарешті вони спіткали гурт панів-мисливців, і всі поскидали капелюхи.

— Ну, — спитав Анрі селянина. — Котрий король?

А той відповів по-селянському хитро:

— Вельможний пане, котрийсь із нас двох: або ви, або я, бо тільки ми двоє не скинули капелюхів.

Під тими словами ховався й страх, і подив. Хоч король пожартував із селянина, але й той із належною обережністю покепкував з короля. З таких речей король повинен здобувати науку. Нехай простий чоловік випадком разом з ним не скине капелюха, нехай посидить на кінському крупі позад нього, але треба, щоб він не забував ні свого подиву, ні свого страху. Кожна така пригода починається з жарту, а кінчається наукою. Одного разу він у чудовому гуморі поїхав до міста Байона: туди його запросили на бенкет. Коли приїхав, виявилося, що столи накрито просто на вулиці, і йому довелось їсти серед усього народу й відповідати на всі запитання — і хоч як люди тислись до нього, щоб принюхатися до юшки в його тарілці й навіть до шкіряного колета, він повинен був, і сміючись, і розмовляючи тамтешньою говіркою, все ж лишатися королем, таємничим королем. Йому це вдавалося без труднощів, бо душею він був простий, тільки розумом ні. Коли він з честю виходив з такої пригоди, йому бувало легко, мов після виграного бою. А під час самої випроби небезпека забувається: пригода бавить його, й він весь віддається їй.

Біднякам він, коли заходив до них у гості, міг поскаржитись на власні клопоти й робив це зовсім як вони: і з серцем, і з гумором. Вони лаяли його лісничих, що забороняли їм полювати, — тоді він сам брав їх із собою на полювання. Вони чули від нього, який він лютий на свого намісника пана де Війяра[114], якого французький двір посадив йому на шию замість старого Монлюка. Цей Війяр шпигував за ним, ніби вони й досі жили в Луврі. Місто Бордо не впускало в свої мури губернатора-гугенота, і Анрі, нездатний тут нічого вдіяти, прикидався, ніби йому байдуже. Лиш за бідняцьким столом, коли обличчя вже розчервоніються, він давав волю своїй люті й робився серед них бунтівником, як і всі тутешні протестанти, їхнє протестантство було для них зброєю — і стало зброєю й для нього. Він вірив у те ж, що й бідні люди.

По краю вешталися гугенотські банди й збирали данину незгірш за будь-які інші: щоразу спочатку пограбують церкву, потім на якийсь час від'їдуть, а через три дні, як доти їм не наготують відчіпного, вдираються в панський дім. Один такий пан поїхав скаржитися до Нерака, але губернатора не завжди можна було зразу розшукати в замку. Скаржникові сказали, що він гуляє в своїх садах над Баїзою. А ті сади тягнуться на чотири тисячі кроків — його широких кроків. Підіть, пане, пошукайте його там. Струмочки, високі дерева, все в однаковій сизуватій зелені, і верхівки змикаються над рівною, мов шнур, алеєю, що зветься «Гаренна», Сюди до парку, пане, а он місток до квітників і теплиць. Та не кваптеся так, пане, що у вас, горить? Бо ще проґавите його. Ви, пане, заглядайте в усі куточки, в кожну альтанку. Може, король Наваррський десь там сидить читає Плутарха. Але по той бік — королівський павільйон, там стоїть варта. Ви його впізнаєте по червоній ґонтовій покрівлі. Червона покрівля, а сам білий-білий, так і в воді віддзеркалюється. Тільки, пане, туди не пхайтеся, боронь вас боже! Якщо губернатор там, ніхто не сміє й питати, що він там робить і з ким сидить!

Наляканий дворянин, так нічого й не домігшись, поїхав з Неракського замку, маючи в серці злість на губернатора-гугенота. Одначе коли на третій день розбійники, як і обіцяли, з'явились по гроші, хто наскочив на них із засідки, хоч аж до останку його не бачили й не чули? Ватажка банди Анрі наказав повісити, немовби той і не був його одновірцем. А решту розбійників забрав до свого війська. Вечеряв у панському домі; господар з родиною був безмежно щасливий і зразу послав усім родичам і приятелям звістку, як його порятував губернатор-гугенот. Оце справді перший принц крові! Доведеться-таки зважати на нього, — а може, він ще й стане королем Франції, як не залишиться більше наступників трону. Та це ще хтозна-коли буде, а поки що, з ласки своєї, нехай захищає наші села від своїх одновірців. Він насамперед вояк, майстер наводити послух і ворог усіх розбійницьких банд та озброєних волоцюг. Хто з них не запишеться до жодного офіцера в загін, того карають; але хто складе присягу та ще, може, й платню отримає, а тоді втече, того чекає зашморг. І базарна сторожа нарешті знову є.

«Налагоджується», — думає Анрі; він сам дбає про те, щоб такі листи й розмови ходили по краю. Довіра незнайомих людей дуже важлива: вона може змінити навіть факти. От якби, приміром, людям здавалося, що в цьому краю є тільки одна віра, як багато можна б тоді зробити! У його війську були перемішані католики й гугеноти, і він дбав про те, щоб цю новину помітили і як слід оцінили. І серед його придворних у Нераку було не менше католиків, ніж протестантів; більшість дворян служили йому не за платню, а з відданості йому та його справі, і всіх їх він привчав до взаємної пошани й миролюбності — не завжди з однаковим успіхом. А самому королю його Роклор і його Лаварден[115] були так само близькі, як і його Монгомері[116] та його Люзіньян; він неначе вже й не пам'ятав, що останні двоє однієї з ним віри, а перші двоє — ні.

Е, він це добре пам'ятав — і все ж знаходив відвагу навсупереч загальній думці й усіма визнаній істині вголос заявляти: «Хто виконує свій обов'язок, той однієї віри зі мною, а я однієї віри з відважними й добрими». Так він і казав, і писав у листах, хоч із цих слів могли сплести йому сильце. Але в нього позаду були Лувр, довга неволя, брехня, смертельний страх: він згадував різанину в ім'я віри. Якраз він міг би зненавидіти все людське. А він натомість спирався лиш на те, що мало об'єднати всіх людей, тобто на відвагу й добрість. Звичайно, він не був такий наївний. Що люди відважні — це так. Навіть у Луврі більшість нас були відважні. А чи добрі? Досі майже всі остерігаються показувати свою добрість. Бо для цього потрібна не тільки відвага, а ще й мужність. Але він принаджував людей і сам не помічав чим: тим, що свою добрість присмачував хитрістю. Люди не зневажають лагідності й терпимості, коли почувають, що їх перехитрили.

Мир у королівстві знову не клеївся. Той мир названо ім'ям монсеньйора, брата короля Франції. Монсеньйор, уклавши його, став уже не герцогом Алансонським, а герцогом Анжуйським і побагатшав на сто тисяч ліврів ренти. Навіть платню його німецькому військові сплатив король, проти якого воно воювало. Монсеньйор міг би вже й угамуватись, одначе так і не спромігся на це за своє коротке життя. Ні, він знову подався до Фландрії[117], захотів стати королем Нідерландів і з того трону простягти руку до руки королеви Єлизавети Англійської, що їй тим часом минув уже сорок п'ятий рік. З цієї пари — довгоногої королеви та її «італійчика», як називала вона Двоносого, — чимало сміялись вечорами в Нераку, коли губернатор зі своєю таємною радою за келихом вина обговорював новини. А взагалі той мир, що йому дали ім'я монсеньйора, не клеївся. Парижани навіть не прийшли, коли король Франції влаштував, фейєрверк. Ліга зухвалого Гіза все підбурювала народ, і дуже мало було в королівстві столів, сідаючи за які, люди не питали сусіда про його віру. Тому король Франції скликав у своєму замку Блуа збори всіх станів[118]. Протестантські депутати не поїхали туди — вони аж надто добре знали, як там уміють обдурювати. Але король Наваррський звелів писати, послання про мир своєму дипломатові, панові дю Плессі-Морнею, а головне — писав і сам.

Усі інші мали єдиний клопіт — як нашкодити одні одним: і протестанти, й католики. Другі, сильніші, закликали до насильства, перші — вимагали гарантованої безпеки. Та слабшому слід не наполягати на своїх правах, а кликати до терпимості й доброти: під захистом цих двох чеснот він легше набереться сили. А чеснота, поєднана з силою, знаходить більше прибічників, ніж сама чеснота або сама сила. Анрі й його посол були згодні щодо мети і йшли до неї одним шляхом. Своє послання зборам станів Морней підсунув одному добромисному католикові, ніби той сам його склав, тим часом як то був витвір благочестивого й хитрого Філіппа дю Плессі. Анрі ж зі свого боку власноручно написав туди, що він просить бога відкрити йому, котра віра істинна. Тоді він служитиме їй, а фальшиву виганятиме з королівства, а може, зганятиме й з усього світу. На щастя, бог поки що не послав йому ніякої звістки про це, отож не було небезпеки, що Анрі муситиме віддати свої укріплені міста.

Проте він робив усе, що лишень міг, щоб не спалахнула знов усобна війна, — і коли король Франції відрядив до нього послів, негайно виїхав їм назустріч. Ті посли мали вмовити його, щоб він повернувся в католицтво, і то в мурах його вірного міста Ажена. Один з них був той самий Війяр, що не впускав його в Бордо, другий — родич Анрі архієпископ Бурбон, але найбільше ваги мав третій, бо то був державний скарбник Французького королівства. Анрі прийняв їх усіх разом, потім кожного окремо. Бо хтозна, що котрий може ще сказати віч-на-віч, надто коли йдеться про гроші. На спільній нараді архієпископ почав нарікати на страждання народу, і Анрі заплакав, але собі подумав, що страждання народу — це його страждання, а не пана архієпископа, і якраз через це йому призначено стати королем Франції. А щодо цього, звісно, його напоумив сам бог. І тому він того самого дня послав загін узяти приступом ще одне місто. Добряга Війяр забрав звідти військо, щоб з достатньою охороною зустріти свого губернатора. «Моя маленька перемога! — потай радів Анрі; він не переставав плакати, але хто ж відрізнить сльози радості від сліз скорботи? — Моя маленька перемога!»

Маркіз де Війяр не забарився з помстою. Якось Анрі грав у «довгого м'яча» на подвір'ї свого замку, з чотирьох боків оточеному високими будівлями. Оздоблені вікна, прегарні колонади понад фасадами, широкі, розкішні подвійні сходи вниз, до річки й садів, — усе це його предки вибудували ще двісті років тому, і ту пишноту стережуть чотири грубі наріжні вежі. Але вартові на вежах, звичайно, можуть забавитися з дівчатами, а тим часом ворог скрадається від куща до куща, потім поза будинками — від одного до другого. А в глухому подвір'ї Анрі жбурляє довгастого шкіряного м'яча. Якби він ту хвилину сидів за обідом, то у вузенькому закапелку, зробленому в товстій стіні їдальні, тулився б дозорець і оглядав усю околицю, чи не видно де чого підозрілого. Ніколи не слід забувати про таку осторогу; та тепер уже запізно. Лунають жалібні зойки, ворог удерся крізь четвертий фасад, там уже вхопили когось за горлянку. Гравці у м'яча беззбройні. Поки друзі Анрі втікають сходами до річки, сам він зникає в будинку, і скільки не шукали його там вороги — та марно,

Chateau de la grange[119]

Він тікав попід ногами в шукачів, тоді попід містом, тоді попід ланами. Підземний хід, у який він помацки спустився, був дуже старий, і ніхто на світі, крім Анрі, вже не знав про його існування. Він розшукав кресало й каганець і при його слабенькому світлі обминав ями та завалені місця. Дорога цього разу здалась йому не така довга, як раніше, бо він весь час думав про ворогів, що спіймали облизня. Правда, дихати під землею було важко; зате ж на виході з цієї нори його зустрінуть дві ніжні руки — а в які руки він щойно ледь не попав! І ось нарешті знову сходинки. Анрі погасив каганчик і підняв ляду.

— Обережно! — закричав жіночий голос. — Обережно, там мої голуби!

Жінка, що кричала, тільки-но скрутила голівки кільком голубам і поклала їх долі, якраз на тому місці, де тепер вилазив з-під землі якийсь упрілий і страшенно брудний чоловік. Його засліпило денне світло, і він не впізнав, хто це перед ним — Флерета, дівчина, яку він кохав у вісімнадцять років, а їй тоді було сімнадцять.

Вона не злякалась, коли він виліз із землі, але так само не впізнала його: і через те, що він був такий брудний, і взагалі його обличчя дуже змінилось від усього пережитого, а крім того, він запустив борідку. Лагідні, ласкаві очі напевне виказали б його, та він їх примружив, і тому Флерета його не впізнала. Вона й сама змінилася: обличчя зробилось повне, широке, та й стан потовщав. Розсердившись за виваляних у піску голубів, вона вперла кулаки в боки й почала лаятись. А він засміявся, відповів жартом і відійшов до криниці, щоб трохи причепуритись. Колись давно інша криниця віддзеркалювала їх обох, і вони втопили в ній свої прощальні погляди й останні сльози перед розлукою. «Коли ми вже зовсім постаріємо, ця криниця ще пам'ятатиме нас, і навіть тоді, коли ми вже повмираємо». Це правда; і багато пізніш люди показуватимуть її одне одному й пояснюватимуть: «Отут вона втопилась, та Флерета. Вона ж так його кохала!» Вже тепер більшість гадає, що її нема живої, бо таке прекрасне кохання повинне жити само собою, окремо від людей, що встигли перемінитися.

Переміна… Він умився і, не озираючись на дівчину, обтрушує з пліч землю. А вона спостерігає, як із-під бруду з'являється на світ справжній пан. Зараз він зайде в невеличкий замок, по сходах підніметься до дами, що тут живе, в покої кохання, де на стінах понамальовувані жінки з риб'ячими хвостами, а з кутків визирають голівки янголів: одна ласкава, а друга сувора. Зі стелі покоїка сяє сонце, бо Христос — це сонце справедливості, як там і написано: Флерета сама читала той напис. Вона підбирає з землі голубів. Анрі саме обертається до неї, але вона вже не дивиться на нього. Над ними бринять у повітрі забуті слова. Небо дуже ясне, з нього ллється сріблясте світло, а літні вечори такі лагідні. Анрі й Флерета ще раз у житті опинились удвох — на подвір'ї між хлівами та повітками. Він міг би обняти цю незнайому дівчину, що стоїть нахилившись, і повести за стодолу. Йому справді спадає таке на думку — але, може, з вікна вгорі дивляться. І він поспішає нагору. А вона несе голубів на кухню. На подвір'ї вже нема нікого, а в повітрі досі бринить луна забутих слів: «Ти щасливий зі мною?» — «Такий щасливий я ще ніколи не був!» — «То згадуй мене, хоч як далеко поїдеш, — і цю комірчину, де пахтіло садом, коли ми тут кохалися». — «Тобі сімнадцять років, Флерето». — «А тобі вісімнадцять, любчику. Коли ми вже зовсім постаріємо…»

Чути голоси наймитів, що йдуть з поля. І повітря вже не бринить.

У саду

Дивно, але напад на замок губернатора не минувся його намісникові безкарно. Як довідались у Нераку, король Франції не пробачив йому цієї вихватки. Чи, може, то саме невдача з нападом врешті-решт коштувала бідоласі Війярові й самої посади? Дворянство обурилось на нього — не тільки тут, а й у сусідній провінції Лангедок, губернатор якої Дамвіль уклав з Анрі спілку. Дамвіль був чоловік поміркований, належав до «політиків» і радо робив щось для встановлення миру між віровизнаннями. Якби тільки невчасна миролюбність не була річчю, що може коштувати посади! Правда, Війяр мав ось-ось злетіти зі своєї за те, що перебрав міру в протилежному. Найдужче нападався на нього один із найвпливовіших у провінції людей — маршал Бірон. Він інтригував проти Війяра ще дужче, ніж було відомо Анрі, хоча той знав таки чимало.

У Анрі тим часом був не один клопіт. Він не тільки хотів домогтися від двору, щоб його намісника скинули, а ще й палко жадав, щоб його люба сестриця приїхала до нього, та й без своєї коханої дружини, королеви Наваррської, більше не міг жити. Бувало, що він і справді нудьгував за Марго: тіло ніколи не забуває назовсім колишніх пестощів. Та частіш він думав про те, що добре було б, якби його піддані-католики бачили поруч із ним сестру короля Франції: тоді б навіть брама Бордо розчинилась перед ним. Ну, а щодо маленької Катрін — ох, сестричко, хоч би вже ти скоріш була тут, зі мною! Ти б милувалася моїми теплицями, вчила говорити моїх папуг, слухала нових пташок — канарок: ти ще ніколи не чула їхнього прегарного співу, Катрін! До того ж моя сестричка така ревна гугенотка, і її присутність відразу поліпшить мою репутацію серед наших одновірців, а то вона тепер, на жаль, не дуже добра.

Було так, звісно, через те, що він знався з багатьма жінками. Але, по-перше, їх же й є багато, вартих того, щоб їх любити, — кожну по-своєму, одну за п'янкий дух, а другу за чистоту квітки. У тієї паняночки підозрілива мати, і Анрі їде верхи цілу ніч, щоб побачитися з нею вдосвіта. А дівчину в будь-якого селюка відбити легше. А є ще й дружина вугляра: він живе у лісі, й до нього заїздили придворні, коли вибирались пополювати. Та жінка любила свого короля безтямно, та й він її досить палко, щоб одного разу примусити всю мисливську компанію — і панів, і слуг — чекати надворі під дощем, поки він у хатині кохався з нею. Знаєте ж оті спалахи жаги, що минають без сліду. Та хай там як, а через двадцять років король надав вугляреві дворянство. Він, певне, ще пам'ятав лісову хатину й звідані там незабутні втіхи. Бо через жінку він найтісніше зв'язаний з народом. Король пізнає його в ній, володіє ним і віддячує йому.

По сестру він послав до Парижа не кого іншого, як свого вірного Фервака. Хоча цей поштивий чолов'яга колись і зрадив його, але він-таки покинув і короля Франції, а хто може бути надійніший за того, кому вже ніхто не довіряє? Фервак і справді провіз принцесу живою й здоровою крізь усі небезпеки, але вона недовго лишалася в Нераку: брат сам відвіз її до По, бо там і віра, й звичаї були суворіші — навіть у нього самого, коли він туди навідувався. У По, де їх обох виховувала їхня люба матуся, його бачили тільки з сестрою, під зеленими деревами їхнього дитинства. За містом стояв прегарний замочок, оточений високими деревами; туди часто вибиралась Жанна, коли хотіла посидіти з дітьми в свіжому холодочку, і шелест листя відлунював у її душі диханням бога. Адже природа — це таємниця Вічного, одна з його таємниць. Садівники служать богові, як і священики, тільки під іншим знаком. Садівник короля Наваррського звався Шантель, і Анрі любив розмовляти з ним, як з мудрецем, і домочок поставив йому новий. А головна алея в саду звалась «Пані» — на честь Жанни. Там і прогулювались її діти. Брат нахилився до сестри, а вона думає:

«Як ми загаялись! Уже вечір. А сад сьогодні здається нам темнішим, присмерк тихо виносить його з простору й світового ладу. Навіть кам'яна жінка, що ллє воду зі свого дзбана, ніби облита кольором присмеркових кущів і втратила свій привілей — бути білою й світитися. Всі ми, як християни, між собою рівні, і ця істина особливо правдива у вечірню годину. Звичайно, я, його сестра, повинна вбачати в ньому свого владаря, але тут він не настільки владар. Сказати йому? Не хочеться мені таке говорити і трохи страшно. І все ж мене щось спонукає поговорити з ним про той горезвісний бал в Ажені».

— Брате!

— Що, сестричко?

— Такі негарні чутки ходять.

— Це ти про бал в Ажені.

Вона так злякалась його слів, що аж зупинилася. Звичайно її кульгавість була майже непомітна, вона навіть могла танцювати. Але в цю хвилину вона б закульгала. А брат квапливо провадив:

— Я знаю ті балачки, звісно, знаю. Їх розпустили тільки для того, щоб я зі своїми дворянами-протестантами залишив місто. Я спершу, коли втік із Лувру, хотів там оселитись. І зразу духівництво почало з амвонів підбурювати люд проти нас. Пан де Війяр теж розпускає наклепи. А найгірше вигадали дами-католички просто для забавки. Слід тобі знати, що багато жінок люблять тішитися тим, чого насправді не було.

— Облиш, брате. Скажи мені, чи правда, що на балу в Ажені, коли в залі було повно міських дам, ти й твої дворяни несподівано погасили всі свічки й лампи?

— Ні. Я б так не сказав. Я, правда, помітив, що в великій залі стало трохи темніше. Може, кілька свічок одночасно догоріло. А буває, що на полум'я дмухають просто з пустощів, — і хтозна, чи не самі дами те робили!

Тоді вже Катрін розгнівалася.

— Щось ти дуже багато заперечуєш. Краще б ти менше відмагався, тоді б мені легше було повірити. — Це говорила вже не наївна, недосвідчена дівчина, не тим дитячим голоском із високими нотками ляку на кінці слів. Тепер була черга Анрі злякатися: до нього зверталась його сувора мати. Навіть бачити різницю йому було важко, бо вже зовсім смеркало. І він признався в усьому, як хлопчисько:

— Мої дворяни хотіли тільки поцілувати дам у темряві. І жоден з них не хвалиться, що збезчестив свою. Правда, нагода така була, і навіть охота. А потім, звичайно, всі почали відмовлятися, коли вибухнув скандал.

— То-ось як ви, поводитеся! — сказали Жанна й Катрін. — Оце ті суворі звичаї, що їх ти повинен оберігати на нашій батьківщині? Де там, ти волієш показувати тут людям, чого навчився у Луврі, у ворогів нашої віри!

Йому аж дух перехопило. Те, що він мав почути далі, зачіпало вже його особисто.

— Мало того, що декотрі з тих збезчещених дам померли з переляку й сорому, так ти наробив ще й інших нещасть — по всьому краю, де ти їздиш, зводиш жінок. Я не буду їх тобі називати й перелічувати — ти їх сам добре знаєш. Краще я нагадаю тобі, що треба любити бога, а не жінок.

Він мовчав. Проповідь, що почалася з цього, треба було вислухати до кінця.

— Насамперед ми повинні привчити свої серця до послуху перед господом. Починати слід із цього, а щоб вийшло якесь пуття, серцю мають помагати очі, й руки, й ноги — все. Жорстокі руки свідчать про те, що серце сповнене зла, а безсоромні очі — що воно зіпсуте.

Вона ще довго говорила дуже мудро й гарно. Принцеса Катрін отримувала листи з Женеви й зберігала в пам'яті їхній зміст, хоча їй самій недовго вже лишалося діяти згідно з їхніми настановами. Її брат Анрі плакав у темряві. Сльози текли в нього легко, навіть через те, чого вже не можна змінити, та й не хочеться міняти. Але в цю хвилину він плакав не тільки через власну натуру, а й через близько споріднену своєї любої сестриці. Ревне благочестя змушувало бідолашну переборювати своє кохання до кузена Шарля Бурбона, який поки що полював на вепрів. Та коли він нарешті з'явиться власною особою, тоді Катрін і незчується, як станеться те, чого не вернеш! Кінець її дитячої невинності — ось що оплакував брат. А з другого боку він вважав цілком природною річчю те, що невинність його сестри колись має минутися. Трохи співчуваючи їй, а трохи погоджуючись, обняв він Катрін і поцілунком перервав найкращу її фразу. А потім повів її в дім.

А що всяка ніжність, навіть до своєї плоті й крові, і кожен душевний порух має свою грошову ціну, то принцеса Катрін уранці отримала від свого любого братика в подарунок невеличке містечко — яке, щоправда, ще йому не належало. То було лихе, уперте містечко, що й досі не хотіло впустити губернатора в свої мури, і він мусив спершу завоювати його для любої сестриці. Ще багато чарівних подарунків отримала вона від нього пізніше, коли її коронований брат мав таку змогу. Одного разу то були сімсот прегарних перлин і золоте серце, рясно оздоблене діамантами; ціну знала рахункова палата. А втім, години, пробуті в По, щоразу бували лічені. Гарні меблі в великому міському замку знову покривалися чохлами; жодні інші ніколи не здадуться Анрі кращими. Коштовностей Наваррської корони він не зачепить навіть тоді, коли не матиме другої сорочки. На коня! В неспокійніші округи! І Марго теж нас непокоїть. Вона спустила на мотузку з вікна свого брата Франсуа, коли той надумав утекти до Фландрії, а потім почала палити той мотузок у каміні й трохи не спалила всього Лувру. А тоді й сама гайнула до Фландрії — і які там коники викидає! Які коники, хлопці! Так каже Анрі в своїй таємній раді.

Таємна рада

Члени ради по двоє сходяться до замку. Подвійні сходи дають змогу тим, котрі не дуже добре ладнають між собою, підійматися різними боками. Між двома крилами сходів б'є з муру джерело й стікає в півкруглий басейн. Мармурове поруччя такою плавною дугою вигинається від стовпчика до стовпчика, що кожному хочеться провести по ньому рукою. Око само ковзає по скромному різьбленню, що ним різець майстра любовно оживив камінь. Але на середині схилу ті крила з'єднуються, сходи робляться широкі, парадні й ведуть до замку державця. Юнацька хода, гучні голоси; більшість членів ради нагорі зразу перебігають подвір'я й звертають праворуч. Піднявшися ще кількома сходинками, вони проходять колонадою, що тягнеться понад усім фасадом: кожну колону вгорі вінчає вирізьблене зображення якоїсь легендарної події. Двері покоїв стоять навстіж, день сонячний. Усі хутко входять до найбільшого покою, сідають на скрині або дерев'яні стільчики, збуджено гомонять, сміючись обіймають один одного або сердито розходяться — все це поки ще дожидають самого короля.

У товщі міцної стіни без вікон є закапелок, де чатує дозорець. Крізь отвір із залізними ґратами він дивиться вниз, у зовнішнє подвір'я, й далі — за фортечний рів, на всю ближчу околицю. Від міської брами тягнеться дорога, на якій може несподівано з'явитися ворог. Мир і безпека панують на обох берегах зеленої Баїзи, по цей і по той бік мостів. Мости називаються Старий і Новий. Один веде до тихого парку «Гаренна», другий з'єднує дві частини міста. Нижче від замку, під добрим захистом, живуть городяни. По другий бік ставлять собі палати панове придворні — відколи тут розмістився двір. А крамарі, ремісники й челядь тиснуться до міцних панських будинків: так виникають вулички, покручені, вузькі — містечко-купка. По тих вуличках течуть струмочки, на них бавляться діти. Малеча з гамором штурмує високий Старий міст, літні люди вибираються на нього обережно, і по віддзеркаленню його широких арок глибоко в воді пропливають тіні всіх тих, хто живе тут.

Аж на верху замкових сходів на заокругленій кам'яній лаві сидять двоє панів і дожидають Анрі. Той, що в дорожньому плащі,— Філіпп Морней. Який необачний його король, думає, він: вибрався кудись сам, уже надвечір, у воєнний час. Адже знов точиться війна[120]. Мир, названий ім'ям монсеньйора, протримався недовго. Король Наваррський посилав свого дипломата шукати союзників, але більшість їх ухиляються від його заклику, як лишень можуть. Ось хоч би кузен замордованого Коліньї,— та й сам він, Монморансі, сидів у Бастілії й уже дожидав страти; а тепер цей гладун став занадто ледачий для помсти — чи для справедливості, як каже Морней. Для захисту віри, ще уточнює він. «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх»[121],— заявляє гугенот і сам досить холодними словами доводить, чому неминуче повинні впасти всі ті, хто шукає в істинній вірі тільки вигоди для себе, а їй служити не має відваги. Герцога Анжуйського Морней покинув — той тільки наосліп полює на королівства для самого себе. Зазнавши багатьох пригод і небезпек, Морней прибув до державця, з яким спробує поладнати. Хоча цей державець досі сам провадив доволі легковажне життя, та не все залежить від вдачі людини, куди важливіше призначення. Бог сильніший за пристрасті свого обранця. По правді, доброчесний Морней зовсім не тривожився за Анрі, що десь забарився. Його-бо веде життям могутня рука.

— То ви й у полон попали, їдучи сюди? — спитав пан, що сидить на лаві поруч нього.

— Але мене не впізнали, — відповів Морней, знизавши плечима, певний, що в потрібну хвилину на його ворогів напала сліпота. — Слухайте, як усе було, пане де Люзіньян. Ми оглядали руїни вашого родового замку, а вся околиця лежала в місячному сяйві, мов зачарована, так що неважко було повірити й у казку. Адже це там колись у давнину ваш предок спіткав фею Мелюзіну і зазнав з нею такого самого щастя й мук, які завжди можуть дарувати нам земні жінки. Отож ця Мелюзіна відвернула нашу увагу, і це її провина, що нас там захопили зненацька двадцятеро кіннотників: ми не встигли перемахнути через рів. У таких випадках найголовніше — спритно вдати з себе когось іншого, не бути схожим на гугенота.

Другий пан мимохіть засміявся. Коли вже хто схожий на гугенота, то це Філіпп Морней. Не тільки тим, що він носить темне вбрання зі скромним білим коміром; уся постава й поведінка свідчила про це, та не менш промовистий був і вираз обличчя. Погляд був не зачіпливий, але й не заглиблений у себе. Той погляд ніби вивіряв людське сумління — мудрий, спокійний погляд з-під завжди гладенького чола. Аж до старості цього чола не поріжуть зморшки, бо Філіпп Морней чистий перед своїм богом; воно лишиться незайманим плоскогір'ям над згніченим обличчям, що вкриється плямами й затьмариться скрухою. Та це ще не скоро. А поки що він сидить на викругленій кам'яній лаві, молодий, сміливий серцем, і дожидає свого короля, якого буде супроводити на вершини могутності. Ще й не здогадується Морней, що йому судилося колись у далекому майбутньому сказати про свого владаря останні слова: «Ми мусимо сповістити сумну й страшну новину. Наш король, найбільший державець, якого знав християнський світ за останні п'ятсот років…»

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, наближався тихий теплий вечір. Анрі вийшов зі своїх садів з оберемком квітів, перейшов Новий міст. Побачивши, що на сходах угорі стоять двоє панів, він кинувся бігом і ще здалеку гукнув до посла, щоб той розповідав; а вислухавши звіт, дав послові квітку, хоча й не почув нічого втішного.

— Хтось її обскуб, — пояснив Анрі й мимовільно повів плечима в бік альтанки над річкою, вони відразу все зрозуміли. Але ту хвилину з замку долетів якийсь гучний гамір. — Мої гугеноти вбивають моїх католиків! — гукнув Анрі й кинувся в замкове подвір'я.

І справді, там зітнулись пан де Лаварден із паном де Роні: цей молодий задирака порушив військову дисципліну, і його командир розлютився. Решта дворян теж усі кричали, в кімнаті зчинився ґвалт, і причину годі було з'ясувати. На щастя, сам Анрі чудово знав її. Під містом Мармандом капітан Лаварден послав свого хорунжого Роні на безнадійну справу. Анрі довелось самому рятувати юнака та кількох його аркебузирів, але однаково всім їм довелося досить ганебно відступити з єдиною гарматою та двома кулевринами, до яких уже не лишилось бойового припасу. Лаварден не любив, коли йому хто нагадував про цей невдалий наскок на Марманд, вчинений усупереч думці короля. І ось тепер його власний хорунжий заговорив про ту безглузду історію.

— Шмаркач! — ревнув роздратований командир. — Утріть носа, он капка висить!

Роні зразу викликав його на двобій, і одні дворяни підохочували обох, а інші намагалися розборонити. Важко було повірити, що це семеро-восьмеро чоловіків у одній кімнаті збили таку бучу, — але все то було тільки вияви надміру життєвої снаги та доброго гумору. Та ось прибіг Анрі з оберемком квітів, кинув їх серед своїх дворян, а юному Роні визначив справедливу кару. Сказав, що його службі в найкращій чоті, під проводом найкращого командира настав кінець: тепер сам він, король, зглянувшись на його молодість, візьме його в круту науку до себе. Роні не суперечив — він, власне, на це й розраховував. Він зразу притих; і обличчя його стало спокійне і розважне, як завжди. Заспокоївсь і Лаварден, а король ще й обняв його.

Тоді розкричались інші, лаючи те чи те містечко, що дозволило собі всякі паскудства. Військо короля Наваррського весь час було в поході й не встигало установлювати мир, карати, наводити лад. Тут зібралась таємна рада, кожен її член мав право висловити перед королем свою думку, і багато хто докоряв йому, що він веде війну не досить суворо. Його кузен Конде провадить бойові дії енергійніше й нарікає на його млявість.

— Це мій край, а не його, — сказав Анрі — більше для себе, ніж для інших. Тільки Морней прислухався до тих слів. У таємній раді здебільшого говорили всі зразу, перебиваючи один одного. Анрі, щоб звернути увагу всіх на себе, почав розповідати про королеву Наваррську. Він сидів на столі, звісивши одну ногу, а другу підібгавши під себе, покусував стебельце троянди і часом аж схлипував, наче від стримуваного сміху, — хоч насправді зовсім не відчував нічим не захмареної радості.

Королева Наваррська спершу допомогла втекти своєму любому братові, монсеньйору, а потім сама подалась поперед нього до Фландрії, щоб там готувати для нього грунт. Вельми небезпечне діло — в країні, яку тримають під чобітьми іспанці, а найбільший чобіт — дон Хуан Австрійський[122].

— Та королева, моя дружина, обкрутила всіх круг пальця під приводом хвороби — мовляв, хоче полікуватись водами в Спа. Поки іспанці — вони, щоб ви знали, люди не дуже кмітливі, ходять, як на дибах, шия в них не гнеться, бо напрасований комір не дає, і тому вони не бачать, що діється на землі,— отож поки іспанці почули перше слово, її величність уже збунтувала всю країну. Правда, врешті дон Хуан Австрійський звелів чимшвидше випровадити її за кордон. А ще напередодні ввечері він давав бал на її честь. Та що вдієш, коли її рідний брат, король Франції, виказав її іспанцям, боячись дона Філіппа.

Залунав обурений сміх упереміш із лайками. А сам Анрі, стиснувши зуби, подумки докінчив: «Дарма. Принаймні моя бідненька Марго в цій подорожі почувала себе справді вельможною дамою — аж до того дня, коли її витурили. Золочені карети, оксамитові ноші, а в них сидить ласкава королева, а довкола кипить захватом білявий люд. Вона й сама була в захваті від себе. Бо в тій своїй родині вона, бідолашна моя Марго, не бозна-яка щаслива. Треба, щоб вона приїхала сюди. Вона потрібна мені тут».

— На жаль, її коронований брат забороняє їй жити з гугенотом, — сказав Анрі вголос; він помітив, що з усієї гамірливої ради тільки один дивиться на нього уважно: його дипломат. — Пане де Морнею, — провадив Анрі.— Гірко визнати, але король Франції ненавидить свою сестру й не дозволяє їй побачитися з нами.

Морней відповів, що її величність королева Наваррська, напевне, нічого так палко не жадає після своєї нещасливої подорожі до Фландрії.

— То тільки Ліга наструнчила його королівську величність проти рідної сестри. Герцог Гіз…

— Вийдімо, — запропонував Анрі й разом з Морнеєм залишив кімнату. Вони пройшли кілька кроків галереєю — швидко, як любив Анрі,— й повернули назад. Посол, що прибув з-під Парижа, знав про найновіші вбивства в Луврі. Гіз тримав короля в постійному страху. Король дедалі частіше втікав до монастиря, і не тільки жах перед потойбічним світом гнав його туди. Крім власної смерті, він боявся також вимирання свого дому, бо королева досі не подарувала йому сина.

— І не подарує,— квапливо докинув Анрі.— У Валуа більш не буде синів.

Він не пояснив, від кого знає це так певно: від своєї матері. Морней глянув на нього й сказав сам собі, що господь бог недарма привів його до цього державця. В ту мить він остаточно збагнув, хто такий Анрі: не «мельник із Барбасти», не джигун і не командир двох сотень вояків, а майбутній король Франції, добре свідомий свого покликання. Він тільки напускає на себе личину — з хитрості, а також тому, що має час чекати, бо молодість довга. Але ніколи не забуває, що йому призначено. А ось тепер король одним словом розкрив Морнеєві своє серце, і той уклонився йому. Говорити далі було зайве, між ними вже встановилася згода. Легким рухом руки Анрі показав Морнеєві на парк «Гаренна», де вони мали зустрітись пізніше наодинці.

Бо їм уже й перебили розмову. Давні друзі короля, д'Обіньє і дю Барта, скористалися своїм привілеєм у будь-який час звертатися до нього. Вони перебігли подвір'я, подолали сходи й зразу, один з-перед одного, заговорили. А втім, новина, яку вони принесли, виправдовувала їхнє хвилювання. Маркіза де Війяра скинуто з посади. Невдалий напад на губернатора накликав на його намісника неласку короля Франції. На місце скинутого призначено маршала Бірона, який і справді зробив усе, щоб те місце заслужити. Особливо Агріппа тримався цієї думки. Сповнений рожевих надій, він вихваляв нового намісника, який нібито з самої шляхетності скористався при дворі всім виливом, який лишень мав, щоб скинути свого похмурого попередника. Дю Барта, людина зовсім іншого темпераменту, навпаки, сподівався від нового намісника ще злостивіших підступів. І члени таємної ради, почувши новину, пристали одні до думки першого, інші — до погляду другого.

Найрозсудливіші, як Роні й ла Форс[123], що був католиком, вбачали в Біроні насамперед хворого на печінку чоловіка з жовтими очима: колись він у нападі люті шаблею порубав морду своєму коневі, і це свідчило не на його користь. Лаварден і Тюренн — теж різної віри — погоджувались на тому, що маршалові Бірону можна більш-менш довіряти. Він належав до одного з найзначніших родів провінції Гієннь. І мир у провінції був вигідний йому самому. В це можна було повірити. Одначе Анрі, поки його таємна рада так запально сперечалась, перечитав королівський указ, якого принесли йому давні друзі. Там писалося, що маршалові Бірону надається необмежена влада в усій провінції й краю Гіенні за відсутності короля Наваррського. «Немовби я відсутній — приміром, сиджу бранцем у Луврі!» — так зрозумів цей указ Анрі. Його кинуло в холод, тоді в жар. Він згорнув указ і нікому більше не дав заглянути в нього.

Морней, або чеснота

Рано-вранці Морней вибрався до парку «Гаренна». Там ще не було варти. Коли надійде король, ніхто не бачитиме їхньої зустрічі, й те, про що вони розмовлятимуть, лишиться таємницею. Морней сподівався, що король належно оцінить цю дуже зручну нагоду і прийде сам. Він надавав неабиякої ваги своєму втручанню в справи, куди б не поїхав — до Англії чи до Фландрії — і за що б не взявся: чи за воєнні справи, чи за встановлення миру. В парку йому довелося чекати, і, слухаючи цвіріньчання та щебет ранніх пташок, він думав про велич бога, який дозволяє, щоб невинна природа так безпосередньо стикалась із мерзенним людським світом; а через свого сина господь поєднав одне й друге, бо Ісус помер у поті й крові, як помираємо ми, і, так само, як ми, тільки ще зворушливіше він носив у собі співи землі. Морней записав це на табличках для своєї дружини, Шарлотти Арбалест. Вони вже три роки як побрались, але часто й подовгу бували в розлуці — чоловік усе мусив їздити за дорученнями державців, добувати їм грошей, ще й ще грошей. Морнеєві доводилось більше часу віддавати обрахункам боргів та процентів, ніж роздумам про життя й смерть. Одначе він викладав ті роздуми на папері за бажанням своєї нареченої, коли вони знайшли одне одного в Седані, у герцогстві Бульйонському — цьому пристановищі втікачів.

Зустріч їхня відбулась у суворі часи, коли йшлося про життя й смерть, — через два роки після Варфоломіївської ночі; врятувавшись від неї, обоє вони жили тільки для слави божої — убогі й гнані. Шарлоттині маєтки було конфісковано, бо й батько її, і перший чоловік визнавали істинну віру. Друзі тоді радили молодому Морнеєві одружитись вигідніше, але він відказав, що багатство — це останнє, про що слід думати, беручи дружину: головне — доброзвичайність, страх божий і незаплямована слава. Усім цим була наділена Шарлотта, а крім того, мала ще ясну голову: студіювала математику — і гостре око: малювала. Вона була милосердна до вбогих, і навіть вельможі побоювалися її за непримиренність до зла. Та найохочіше вона віддавала своє палке завзяття служінню богові і його церкві. Ось що, а не багатство, принесла вона в посаг. Проте Морней відчув себе багатим, коли вона йому розповіла, як ще її батько колись у Страсбурзі бачив самого великого вчителя, Мартіна Лютера[124], на диспуті з іншими докторами. Правда, Лютер ніколи не бував у Страсбурзі; про це Морней навів довідки. Та коли вже батькова розповідь так прикрасилась у Шарлоттиній пам'яті, нехай їй лишається цей гарний спомин. І Морней нічого не сказав дружині. Отакий був його шлюб з гугеноткою.

— Ви мене зрозуміли й устали рано, — зненацька сказав Анрі: він нечутно зайшов до альтанки й сів поруч із Морнеєм. І зразу спитав: — Ну, як вам моя таємна рада?

— Не досить таємна — і занадто галаслива, — відповів дипломат, не моргнувши оком, хоч Анрі зробив так.

— Про маршала Бірона наговорили багато дурниць. Таке! Адже він мій найщиріший друг. І ви ж, певне, так гадаєте?

— Величносте! Якби він був вашим другом, король Франції не призначив би його на цю посаду. Та навіть щирий друг не довго б лишався таким, будучи вашим намісником.

— Я бачу, що ваш розум важко переоцінити, — сказав на то Анрі.— Нам доведеться ще чимало навчитися, еге, Морнею? Вам не солодко жилось у вигнанні.

— А вам у Луврі.

Очі в обох зробились наче застиглі. Та це зразу й минуло; Анрі вже вів далі:

— Мені треба стерегтися: двір хоче знов узяти мене в полон. Ось прочитайте! — І видобув учорашню грамоту — повноваження маршалові Бірону.

— «За відсутності короля Наваррського», — вголос-дочитав Морней.

— За моєї відсутності,— повторив Анрі й аж здригнувся. — Ні! Нізащо в світі! — вигукнув він. — Дванадцятьма кіньми не затягнуть мене до Парижа.

— Ви вступите туди як король Франції,— запевнив його Морней із таким жестом пошани, що жоден придворний не зумів би виконати його зграбніше. Та Анрі знизав плечима:

— Гіз із своєю Лігою занадто сильний. Я звірюся вам: він уже занадто сильний навіть для короля Іспанії, і дон Філіпп, щоб убезпечитись від нього, робить мені таємні пропозиції. Він хоче не більш і не менш як одружитися з моєю сестрою Катрін. А за мене віддадуть котрусь інфанту. З королевою Наваррською він мене попросту розлучить, — у Римі, де для нього не існує перешкод.

Морней подивився на нього — тим поглядом, що вивіряє людське сумління.

— А що мені більше лишається? — пригнічено сказав Анрі,— Доведеться погодитись. Чи ви знаєте іншу раду?

— Знаю одну, — суворо випроставшись, відказав Морней. — Ця рада полягає в тому, щоб ви ніколи не забували, хто ви: французький державець і захисник істинної віри.

— Отже, мені слід просто відхилити таку спокусливу пропозицію могутнього владаря?

— Не просто відхилити, а сповістити про неї короля Франції.

— Саме так я й зробив! — вигукнув Анрі, засміявся й схопився з місця. Гугенотове обличчя проясніло, і за мить вони вже обіймали один одного.

— Морнею! Ти той, що й був. Колись, у нашому кінному загоні! Ти любив крайнощі, любив бунтувати, виголошував промови про гниль і коросту в пурпурі владарів. Але нерозважним ти не був і тоді — й не сказав щастю «ні», коли дістав змогу втекти від Варфоломіївської ночі.— І Анрі плеснув його по животі — на знак своєї вдячності й радості.— Ухилитись від смерті — з цього починається вся дипломатія та й усе військове мистецтво.

І, взявши його під руку, вивів з альтанки широкими кроками, яких ця алея налічувала чотири тисячі.

Анрі ще не раз зустрічався зі своїм послом рано-вранці, без свідків. Справжня причина, чому королю раз у раз хотілося почути пораду посла, лишилась би невідома, навіть якби хто нишком стежив за ними. Морней убачав у Анрі майбутнього короля Франції, ось у чому річ; але він мав не тільки інтуїтивну певність — єдиний доказ, ясний самому Анрі. Становище всього світу недвозначно промовляло за те, щоб це королівство, саме це в цілій Європі, було міцно об'єднане під рукою принца крові. Не лише Франція — весь християнський світ «зітхав за сильним владарем». А таким владарем не міг бути підстаркуватий Філіпп зі своєю зліпленою з клаптиків світовою імперією, що вже котилася вниз, як і він сам. Такі імперії не можуть існувати, не зазіхаючи весь час на свободу небагатьох іще не підкорених націй. Одначе цим вони тільки прискорюють власний кінець. Морней провіщав досі ще грізному Філіппові перед його смертю, яка має бути ганебною, найтяжчі удари господньої правиці. Правда, він цього не казав, тільки думав. А вголос він холодно відзначав, що таке прагнення за будь-яку ціну розширити державу, така жадоба гегемонії над усім світом нерозумні. Тримати таке королівство, як Франція, в стані внутрішнього розладу — безбожно й злочинно, натякав Морней, хоча й не говорив так навпростець. Він зате говорив про логіку речей і про істину, бо істині досить тільки з'явитись перед людьми — і вона вже перемогла.

Загалом кажучи, Морней намагався, щоб Анрі не тільки почував, а свідомо й виразно розумів, що йому судилась майбутня велич. Нехай він твердо знає, що істина — його союзник: і життєва істина, й моральна, бо однієї без другої не буває. Адже бог створив нас людьми, а тому ми — міра всіх речей, і життєва істина — це лише те, що ми визнаємо дійсним за природженим нам законом. Така висока мудрість — висока й глибока, мов містика, — мала цікавити й спокушати, особливо державця, що сам був її осереддям. Провіщення майбутнього завжди надить, навіть о шостій годині ранку, в саду, де ще панує прохолода; а то Анрі спав би ще добрих чотири години, бо його легковажні пригоди звичайно закінчувалися пізно вночі. Та він приходив, щоб слухати одкровення мудрості про себе й своїх ворогів.

Свій шлях до трону, казав посол Анрі, він має, навдивовижу, пройти як союзник, навіть як рятівник останнього Валуа, хоч той і досі ненавидить його. Морней тут тримався заповіді «Любіть ворогів наших», — хоч ця заповідь не може годитися завжди й усюди, таке суперечило б нашому людському призначенню. Треба тільки вміти розрізняти, коли вона справді годиться. За своєю натурою Анрі був ладний любити ворогів, прихиляти їх на свій бік і навіть віддавати їм перевагу перед друзями. Може, через це він уже носив у собі передчуття союзу з останнім Валуа, і лише згодом, коли те передчуття справдилось, йому здалося, ніби Морней зумів так рано розгадати й передректи це. І про загибель іспанської Непереможної Армади[125] біля узбережжя Англії Анрі отак само дізнався за десять років наперед. Коли ця подія відбулася, він щиро вірив, ніби її до слова провістив йому Морней у парку «Гаренна». Можливо, посол справді вжив слово «загибель», мавши на увазі чи то флот, чи то цілу всесвітню імперію. А відсвіт його слів зберігся в пам'яті Анрі. Бо пізнання — це світло, і його випромінює чеснота. Нечестивці не знають нічого.

Анрі слухав Морнея, щоб чути голос Чесноти. Це приємна річ, коли вона каже: «Ти молодий, ти самою своєю природою обранець. Для вияву твоїх блискучих здібностей трапляються блискучі нагоди, вони створені для тебе. А поки не вдарила година більших справ, зробися незаперечним володарем у цій провінції і в своїй партії. Не поспішай: небо тут ясне, а десять років — це ж один день». Досі слова Чесноти були приємні.

Та ось їй спало на думку сказати — і навіть подати про це писану пам'ятку, — що королю Наваррському слід би щонайпізніш о восьмій годині ранку щодня бути вже вдягненому й слухати, як його духівник промовляє молитву. А потім він повинен іти до свого кабінету й там вислухувати по черзі всіх, кому доручав якусь справу. І не треба більше ніяких галасливих таємних рад, де регочуться, розповідають усякі байки та заводять сварки. Морней хотів, щоб з усіх своїх радників Анрі залишив при собі тільки доброчесних; але хто б тоді зостався в раді, крім нього самого? Далі — Анрі, мовляв, повинен показувати особистий приклад своєму домові, і не тільки домові, а й усьому королівству Наваррському, і не тільки королівству, а й усьому християнському світові. Морней не міг стерпіти у володареві, якого обрав собі, нічого вартого осуду. Кожен мав знаходити в ньому те, чого сам найбільше жадає, але ніколи не зустрічає: державці — братерство, суди — справедливість, народ — турботу про те, щоб полегшити його тягар. Державцеві треба пам'ятати, що йому слід з'являтися перед людьми з гідністю, ба навіть із блиском; а насамперед він нікому не повинен давати приводу для наклепів. Він не може задовольнятися навіть тим, що власне його сумління чисте. А далі вже пішла мова про зовсім делікатні речі. Цей член таємної ради, що занадто поважно сприймав свій титул, заговорив про моральність владарів.

— Даруйте вашому вірному слузі ще одне слово, величносте. Оті відомі всім любовні пригоди, що ви їм віддаєте стільки часу, тепер уже недоречні. Тепер для вас, ваша величносте, настала пора злюбитися з усім християнським світом, а особливо з Францією.

«Достоту Катрін!» — подумав Анрі. «Краще я нагадаю тобі, що треба любити бога, а не жінок», — такі були її слова. А тепер ось і другий гугенот причепився до нього з тим самим. Ні, голос Чесноти вже не був приємний. Правду кажучи, цього разу вона з'явилась передчасно й зажадала від молодого державця добропристойності, яка поки що не личила б йому й не відповідала б станові його здичавілого королівства. Але й взагалі це завжди було вразливе місце Анрі— майже єдине його вразливе місце. Коли він уже став визнаним спадкоємцем французького трону, вперта чеснота пана де Морнея знов випхалася з цими самими повчаннями, і знов вони виявилися недоречні, і відповіддю на них були гнів і глузи. І врешті вона замовкла зовсім. Життя пішло далі, вже не чуючи осторог, бо Чеснота зневірилась, і під старість великий король спустився нижче, ніж би годилося йому, через пристрасті, що ними він іще підтримував у собі ілюзію молодості. Отак воно буде, Анрі. Молодість і кохання стануть колись помилками твого ще й доти невситимого серця, і тоді мовчатиме навіть твій Морней. Будь радий, що нині він говорить!

Але Анрі, замість радіти, помстився. На своїй таємній раді, яка, до речі, лишилася без змін, король у присутності посла Морнея заявив, що католикам він завдячує більше, ніж гугенотам. Якщо ці другі й служать йому, то або з корисливості, або ж із ревності у вірі. А католики не мають зі служби ніякої вигоди, та ще й шкодять своїй релігії в ім'я його величі. Це порівняння було таке несправедливе, що й самі дворяни-католики сприйняли його невдоволено. Але Анрі забув навіть про особисту повагу й делікатність: при своєму послі почав зображувати крука. Адже протестантів дражнять круками, бо вони ходять у чорному, весь час крячуть свої псалми і нібито страшенно зажерливі на здобич. Коли король припустився цієї відвертої образи — правда, він зробив те в кутку, не перед очима в цілого гурту, — всі вдали, ніби нічого не помічають, і якраз придворні-католики заглушили його крячання гучною розмовою. А сам Анрі незабаром потихеньку вислизнув з кімнати.

Надворі він заплакав — із сорому й злості на себе, що так повівся з чеснотою, втіленою в гугеноті Морнеї. Хоч він почав ставитись до дипломата холодно й більше не приймав його наодинці, а тим паче в парку «Гаренна» о шостій годині ранку, бо сам уставав аж о десятій, одначе не міг не думати про Філіппа Морнея, навіть коли не бачив його, й не міг не порівнювати його з іншими придворними — здебільшого невигідно для тих інших. Він твердив собі: «Зовсім не такий друг д'Обіньє, що квапив мене тікати з Лувру. І зовсім не такий друг дю Барта — він урятував мені життя в тому шинку. А що вже казати про д'Ельбефа — він оберігав мене на кожному кроці, і як прикро мені його бракує тепер! Але ж хто вони такі? Вояки, відвага для них річ самозрозуміла, ніхто нею не величається, і до чесноти вона не торкається навіть краєчком. Та візьмімо будь-кого з моїх тутешніх наближених, найкращих у раді: що від них лишиться, як порівняти їх із Морнеєм?» У всіх були якісь вади, часом навіть гидкі, проте Анрі тим легше було вибачити їх. Дружба й королівський титул мають силу багато що затерти. Але жоден з них не був наділений знанням — високим і глибоким знанням великого гугенота. А незнання затерти не можна.

Агріппа, давній друг, безцеремонпо користався щедрістю свого короля: податковій палаті в По його ім'я було відоме краще за будь-чиє. Одного разу він заговорив з іншим дворянином про короля — умисне досить голосно, щоб почув і Анрі. Але той дворянин не розчув, і Анрі сам повторив йому:

— Він каже, що я скнара і що нема на світі невдячнішої людини.

А іншим разом до короля привели замореного голодного пса — колись Анрі його любив, а потім забув про нього. На нашийнику у пса було видряпано Агріппин сонет, що починався так:

А в кінці була мораль:

Прочитавши ці рядки, Анрі аж на виду змінився. Усвідомлення вчиненої несправедливості охоплювало його дуже швидко й гостро, хоч потім він і забував про все. Йому легше було знайти виправдання для чужої провини, ніж для своєї. Бідному Агріппі він ставив на карб його заслуги, а не запальну натуру поета. Молодий Роні любив гроші ще багато дужче: він не витрачав їх, а складав. На той час помер його батько, і він успадкував баронський титул і маєтки на півночі, на кордоні Нормандії. Коли Анрі не вистачило грошей па платню солдатам, барон Роні продав один із своїх лісів, але зважився на це лише для того, щоб переможні походи короля Наваррського подесятерили ту позичку. Він побудував собі дім у Нераку, за Старим мостом, бо для прибуткових справ потрібні вигоди. І король побоювався докоряти йому навіть за тяжкі помилки: тоді Роні спалахував. Він, мовляв, не васал йому й не підданий, казав він Анрі у вічі, і може й піти від нього — що насправді було йому й не в голові, хоч би через самий дім. Анрі гостро відповідав, що не тримає його й може знайти кращих слуг, — і так само не думав того насправді. Бо Роні, попри всі свої вади, таки лишався одним з найкращих — навіть тоді, коли на якийсь час від'їхав у Фландрію до багатої тітки, перед якою він, сподіваючись на спадщину, прикидався католиком.

З двох відданиць він обрав не вродливішу, а багатшу й одружився з нею. Коли на півночі почалася чума, барон поїхав туди забрати молоду дружину зі свого замку. Вона сиділа в зачиненій кареті серед лісу й не хотіла впустити до карети чоловіка, щоб він, бува, не заразився. Але до барона не бралося ніщо. Чуму й усі інші перешкоди він поборював з завжди однаковим гордим завзяттям. Коли небезпека миналась, він скидав панцер і сідав за рахунки. Зі своїм королем він брав участь у всіх боях. А коли королівство було зібране докупи, Анрі мав уже готового знаменитого міністра фінансів.

Тепер обидва вони ще молоді, на самому початку свого шляху, разом завойовують непокірливі містечка, важать життям задля якогось там прапора й багнистого рову — та щасливець Роні ніколи не лишається при збитках. Коли врешті починається грабунок, — хто кладе в кишеню зразу чотири тисячі екю за те, що врятував їхнього власника, недужого старигана, від жорстоких вояків? Анрі добре знав молодика. Той любив славу й честь — але чи не так само любив гроші. А ось Морнея Анрі якось почав утішати, що колись обидва вони будуть багаті. Він говорив так навмисне, щоб увести його в спокусу. Але Морней відповів просто:

— Я вже тим багатий, що служу.

З умисною різкістю Анрі відказав:

— Мені до ваших жертв байдуже, пане де Морнею. Я думаю про свої власні.

— Всі жертви ми приносимо не людям, а богові.

Відповідь була сповнена смирення, і все ж звучала докором. Анрі почервонів.

Невдовзі після того на їхній невеличкий загін напали, вихопившись із переліска, рейтари маршала Бірона. Їх було більше, і королю Наваррському та його супутникам не лишилось нічого іншого, як повернути коней і втікати; а ззаду лящали постріли. Коли вони спинилися, всі побачили, що королю кулею відірвало підошву від чобота. Король простяг зовсім неушкоджену ногу, щоб хто-небудь натяг на неї свій чобіт. Зробив це Морней. Анрі не бачив його обличчя, бо посол стояв нахилившись, але з шиї в нього цівочкою текла кров.

— Морнею! Вас поранило.

— Пусте, подряпина — як згадати про ту небезпеку, що від неї врятувалися ви. Я прошу у вас нагороди, ваша величносте. Більш ніколи не наражайте свого життя так легковажно!

Анрі злякався. Ось яке було перше Морнеєве прохання про нагороду! Нарешті посол підвів обличчя; воно було залите кров'ю й уже поблідло.

— Ми були однакової думки про лихі наміри маршала Бірона, ваша величносте, — додав Морней.

І більше ні слова; проте Анрі почув і недоказане: «Тоді, коли ви ще приймали мене довірчо, наодинці, в парку «Гаренна». Серце в нього закалатало, і він тихо сказав:

— Завтра, на тому самому місці, в ту саму годину,

Гнітюча таємниця

Ту ніч Філіпп Морней спав мало; а сумління його не спало зовсім. Він уже давно боровся з собою: чи відкривати те, що йому відоме. Тепер настала слушна нагода, і обов'язок був просто-таки безперечний! Розум йому часом тьмарила гарячка від рани, і він бачив себе самого перед королем, чув свій голос — говорив він швидше, ніж звичайно, і багато невідпорніше. Король ні від чого не відмагався, навіть коли він згадав лихі чутки про мельникову дружину — то була історія не надто почесна, а до того ж небезпечна. Король схилив чоло на знак каяття, тоді знову підвів голову, бо так бажав Морней у гарячковому сні. Він не хотів засоромити короля. Ще менше хотілося Морнеєві затьмарювати йому спогад про найріднішу людину. На жаль, доводилося це зробити, бо конче треба було скоріше звести короля з похилої стежки пристрастей, якою він котився вниз. Треба йому показати, куди ті пристрасті заводять, а це могла зробити лише одна людина: той, хто володів гнітючою таємницею.

«Господи! Звільни мене від цієї повинності!» — благав Морней у гарячці, і це благання в його нічим не стримуваній уяві зразу справджувалося. Йому вже не треба було казати того, що так його мучило, бо король сам усе знав. Сталося незбагненне: документи-обвинувачення були не у Морнея, а в короля. Він видобув їх, дав Морнеєві прочитати й запевнив, що розкриття цієї таємниці врятувало його, зупинило на краю прірви. Він бачить тепер, сказав король, що навіть життя, присвячене богові, може бути заплямоване нездержливістю статі, так що ті нечисленні люди, які знають таємницю, згадують небіжчицю тільки з жахом і скрухою. Чи багато важить тоді те, що весь народ шанує свою покійну королеву як благочестиву й цнотливу жінку? Я, говорив король, у гарячковому сновидді пораненого Морнея, сприйму це як осторогу й виправлюсь. Я вибачаю всім, хто піддавався своїй людській природі. Я сам робив так аж надто часто. Але віднині цьому настане кінець: таке моє королівське слово.

Вислухавши ту обіцянку короля, Морней заснув спокійніше — одначе прокинувся, коли настала пора йти до парку. Голова його була зовсім ясна, проте спочатку йому здавалось, ніби обидва документи разом з їхньою таємницею справді в короля, а не в нього. Він мусив навіть розкрити свою теку — вони лежали там. Ніщо не змінилось, король нічого не знав, а на Морнея і досі тиснув тяжкий обов'язок.

Він прийшов до парку пізніше за короля — такого не було ще ні разу. Анрі вже нетерпляче ходив по алеї туди й сюди. Тільки-но побачивши посла, він узяв його під руку, підвів до лави, стурбовано подивився на перев'язану голову й спитав, як рана. Куля зірвала клаптик шкіри з волосся, ото й усього, пояснив Морней. Ушкодження таке нікчемне, що не варте королівської уваги.

— Якщо вашій величності завгодно, поговорімо про справи.

— О, ви ніколи не терпите зволікання, — сказав Анрі, однак ще трохи повагався, перше ніж почати мову про свої грошові клопоти. У Морнеї він відчув щось незвичайне, схоже на страх. Мабуть, погано спав, вирішив Анрі й заговорив про селян, яким конче треба було зменшити податки. Але чим надолужити нестачу? Нібито жартома, — але насправді, в глибині серця, цілком поважно — він вигукнув:

— Якби я міг робити так, як покійна королева, моя мати! Вона карала себе штрафом за найменшу похибку. Сто ліврів сплачувала вона в рахункову палату щоразу, коли забуде помолитись. А мої штрафи склали б, напевне, більшу суму, ніж ті, що платила моя люба матуся!

Тоді Морней подолав свій страх. То був страх людський, і надія на бога відтіснила його. Він підвівся. Анрі зацікавлено втупився в нього.

— Покійна королева, — сказав Морней ясно й спокійно, як завжди, — була дуже сувора до себе в усьому, проте за одним винятком. Її величність потай жила в незаконному шлюбі з графом Гуайоном, що потім загинув у Варфоломіївську ніч. Королева наблизила його до себе без благословення церкви, та й згодом їй не вділено такого благословення, бо вона не хотіла прилюдно визнати своєї хиби. Їй тоді було сорок три роки, а король, ваш батько, вже дев'ять років як не жив на світі. Від пана де Гуайона в неї народився син.

Анрі схопився:

— Син? Що це за байки?

— У книгах вашої рахункової палати, величносте, записані не байки. Там зазначено сімдесят п'ять ліврів, виплачених за утримання дитини на ім'я Франсуа Гуайон, яку королева віддала на виховання двадцять третього травня тисяча п'ятсот сімдесят другого року!

— Тоді вона поїхала до Парижа… хотіла мене одружити… й померла. — Анрі затинався, на очах у нього виступили сльози. Поки в мозку була ця думка, покійна мати наче ще виросла від такого нагромадження фатальних подій — негаданих, незбагненних у першу мить. Її синові аж у голові паморочилось. Та думка пролетіла — і синівська гордість нараз обернулась у приниження.

— Неправда! — гукнув він, і голос його зірвався. — Вигадка! Наклеп на жінку, що вже не може нічого заперечити.

Замість відповіді Морней простяг йому два папери.

— Що це таке? — відразу крикнув Анрі.— Хто посмів скласти ще й письмове звинувачення? — Тоді побачив підписи, між них — підпис женевця де Беза; прочитав кілька речень — і врешті скорився сильнішій за нього правді. Визначні члени консисторії ім'ям реформованої церкви засвідчували, що цей шлюб незаконний. Обидві сторони при двох чи трьох свідках заприсяглись у вірності одне одному: як то кажуть, шлюб на віру, а насправді — шлюб, що суперечить вірі. Добрі звичаї зневажено, шлюбну спілку укладено без відома й схвалення церкви; навіть більше — на настійні побажання й поради церкви не зважено. І пастори ім'ям господнім бажали, щоб до офіційного узаконення шлюбу подружжя не зустрічалось чи принаймні зустрічалось зовсім зрідка й не більш як на два-три дні; але навіть цим вони даватимуть поганий приклад і накликатимуть на себе гнів господній. Якщо ж вони не скоряться, то заслужать, щоб їх негайно відлучили від святого причастя.

Так і було написано. Королеві Жанні погрожували найтяжчою карою тієї релігії, якій вона пожертвувала все: спокій, щастя, всі свої сили і навіть життя. А за що? «Коли зло отак бере гору, від чого хай нас бог боронить, доводиться й церкві вдаватись до крайнощів. Такого прикрого порушення звичаю церква господня не може стерпіти». Далі підписи — всі, безперечно, справжні. Щоб у цьому пересвідчитися, досить було послати запит. Але синові покараної Жанни анітрохи не хотілось виявляти пасторам отаку честь. Ними керували чисто мирські міркування, а не воля господа бога — таке було його враження з самого початку, при цьому переконанні він лишився й назавжди. Ті духовні особи вдавалися до слів «доброзвичайність», «поганий приклад», «офіційне узаконення» — а всі ці слова не мають у собі нічого духовного. Ні, вони тільки стверджують привілей членів людського суспільства стежити, підглядати одне за одним, засуджувати чи виправдовувати одне одного — загалом кажучи, надавати деспотичній громаді владу над нашою особистістю. «Вже й кохати не можна без нагляду, — обурено подумав син покараної Жанни. — Єдина втіха, що й умерти ми можемо тільки під великий галас і перед стовпищем цікавих!» Одначе навіть бровою не повів: він-бо навчився приховувати свої почуття, навчився ще в Луврі, а в цю мить йому здавалося, наче він знову там. Його вже не обвівало повітря волі, відколи він дізнався, що його любу матусю в її власній країні так покарано за те, що вона кохала. І він різким рухом простяг папери Морнеєві.

— Залиште в себе! Або віддайте туди, де ви їх узяли.

Морней відповів:

— Ці документи були в руках пастора Мерлена, що втішав нашу глибоко шановану королеву в її останню годину. Небіжчиця доручила йому передати їх мені, щоб їх не прочитали її діти.

— А тепер я їх прочитав, — тільки й відказав Анрі.

Морней важко зітхнув, тоді повів далі голосом, наче аж не своїм від зусилля над собою:

— Королева призналася своєму духівникові, що не може довше витримати без чоловіка, і він тоді таємно поєднав її з графом Гуайоном. Він знав, що це не справжній законний шлюб, але пожалів її.

— Морнею! — крикнув Анрі теж через силу. А далі замурмотів майже нечутно; те мурмотіння йшло з розтерзаної душі: — Ви справжній крук — чорний крук у білому ковпаці. Ваша пов'язка, ваша рана захищає вас від мене, і ви це знаєте. Я беззахисний перед людиною, що вчора підставляла себе під кулі заради мене, і ви цим зловживаєте. Я мушу слухати з ваших уст, що моя мати була одержима розпустою, як і я, — і що я піду її шляхом. Так ви постановили на той випадок, коли я не слухатимусь вас. Ви чорний крук, вісник лиха! — раптом голосно вигукнув він, повернувся й пішов геть широкими кроками. Голова його була схилена, і сльози капали перед ним на доріжку.

Після цього багато днів вони з Морнеєм і не чули нічого один про одного. Король вирушив у похід на непокірливе містечко й посла з собою не взяв. Але серед усіх боїв і турбот, за якими він хотів забути свою таємну муку, Анрі однаково обсідали думки. Їй було сорок три роки, а вона ще не могла прожити здержливо. «Кулю!» — просив син королеви Жанни. Її веселий син серед стрілянини просив, щоб куля вкоротила той час, який йому ще лишалося принижуватись, як принижувалась його мати. А вийшовши з тієї стрілянини живим і цілим, він радів, сміявся і подумки жартував зі своєї благочестивої матусі, що все ж таки не вгавила й земних насолод.

Йому весь час був потрібен рух, бо, затримавшися десь надовго, він неодмінно дізнавався про щось погане — навдивовижу, досі він такого не помічав. У народі розповідали, як чинила королева Наваррська з тими, хто їй не корився. Або переходь у протестантство, або навіки зникнеш у її замку в По, де були темниці, що їх знав Анрі. А поряд з тими темницями справляли бенкети. Його мати чинила жорстокості в ім'я істинної віри; але, готова на все, щоб зберегти таємницю свого шлюбу, вона, можливо, користалася тими темницями, щоб затикати рота людям, які щось знали. Відтоді образ її змінився в очах сина, в якому тривало далі її життя. Він згадував, як колись йому привиділось її дивно змінене, неживе обличчя — того дня, коли її останній посланець привіз йому її останній наказ. Мертві живуть і далі, вони тільки змінюються. Хоч би на яких швидких конях ми мчали, вони супроводять нас і зненацька являють нам своє нове обличчя: «Впізнаєш мене?»— «Впізнаю, мамо».

Він мусив визнати, що вона ще виросла в його очах. Така була перша його думка в ту хвилину, коли він дізнався про її таємний шлюб. Тепер ця думка набрала певнішої форми. Жанна справді виросла від цього нагромадження фатальних подій — але залишилась, як і була, благочестивою, мужньою й чистою. Вона й умерла за все це — і ще за своє пізнє кохання. Гарна та смерть, що підтверджує наше життя. «Пане де Гуайон, ви живі!» — так вигукнув колись Анрі у великій залі Лувру, зразу після Варфоломіївської ночі. В безсилій люті він тоді звертався до мертвих, наче вони були присутні там: «Пане де Гуайон, ви живі!» А того вже не було живого, не було у великій залі, він лежав у Луврському колодязі — поживою для круків. І ось тепер він воскрес — поруч жінки, яку знав живим.

Та й Морнеєві часто бувало несолодко! Він шкодував, що завдав своєму королю такого болю, і сумнівався, чи була з того користь. Як він дізнався, та непочесна й небезпечна історія на млині не скінчилась; а саме вона й була останнім поштовхом, що змусив Морнея відкрити королю таку гнітючу таємницю. Турбувало його й те, що король тепер знає про існування свого брата, якого, одначе, не може визнати прилюдно: це суперечило б практичним правилам віри й порушувало б заведений лад. Дивлячись на справу з цього боку, Морней докоряв собі за те, що потривожив пам'ять графа де Гуайона. Та Анрі, навпаки, був схильний дякувати йому за це. І одного дня, розчулені — хоч і різними почуттями, вони знов кинулись один одному в обійми: раптово і без слів, які тільки нашкодили б.

Млин

Анрі знов їде до свого млина. Як часто він без супутників їздить цією дорогою, понад річкою Гаронною, тоді біля одного старого містечка переїздить річку і звертає в ліс. Гілочки зачіпають його, кінські копита втопають в опалому листі. На узліссі він зупиняє коня й довго видивляється на свій млин, що стоїть на високому пагорбі, де завжди віє вітер: чи не видно мельника? Як добре було б, якби він саме сів на воза й кудись поїхав. Анрі кортить побути наодинці з його дружиною. Звичайно, він має право їздити сюди, коли йому завгодно. «Мельник із Барбасти» — це, як усім відомо, він сам. Його орендар зовсім не схожий на хитруна; але цей вахлай якось зумів утесатись на млин з молодою, вродливою дружиною. Знає свого пана й не платить йому за оренду. Розраховуватись має молоденька принадна жінка — хоча пан поки що не міг і доторкнутися до неї. Бо орендар ревнивий, мов турок.

Мельник із Барбасти живе в народних переказах. Літні, добродушні люди справді вірять, ніби він сам, власноручно пускає крила й відгортає борошно, що сиплеться з вальців. Насправді ж він не зав'язав ще жодного лантуха; це робить орендар, і з дружиною теж не було ще нічого. Пан і чоловік чудово розуміють один одного: кожен знає, чого хоче другий, і кожен весь час стережеться. В такий спосіб вони навіть здружилися. Щоразу, коли над'їде пан, орендар припрохує його зостатись на обід. Жінка на це не наважується, тільки чоловік. Він певен своєї переваги — кремезний, дужий чолов'яга, володар жаданої жінки, але ще ні разу не мав нагоди на ділі випробувати ту перевагу. Нехай-но пан ускочить у пастку!

Сьогодні Анрі чекає на узліссі, в затінку, і з млина його не видно. Крила важко обертаються, але у віконці ні разу не показалося широке, біле обличчя чоловіка, який звичайно частенько оглядає околицю. Зате показалася жінка! Вона вистромляє голову, кидає погляд у бік лісу, мружить очі, нічого не добачає, та все ж вираз у неї якийсь лукавий і водночас боязкий. Що воно має означати? Та хай там як, а до її чорних очей дуже личить борошно на шкірі. Постать у неї тендітна.

— Мадлон! — Анрі спокійно може вигукнути її ім'я — однаково вона не почує, бо до млина далеченько, та й крила риплять. Аж ось вона злякано сіпнулась, бо його кінь заіржав; перше ніж відійти від віконця, вона махає в бік узлісся рукою — знак, що може означати: «Йди сюди! Я сама».

Анрі прив'язує коня і рушає до млина, обходячи аж поза пагорбом — чи нема де орендаря. Нарешті він входить досередини. З дверей видно все велике приміщення млина, попід двома стінами складено стосами лантухи, біля третьої крутяться в своєму зрубі вальці, крізь четверту свистить вітер. Коли двері грюкнули від протягу, мельничка хутко обернулась: вона саме підсипала на вальці зерно — чи вдавала, ніби підсипає. Хустина зсунулась у неї з грудей, два горбики білого тіла часто здіймаються й опадають — з переполоху вона важко дихає.

— А, це ви, мій вельможний пане! — каже вона й стає на одне коліно, церемонно підібравши спідницю. Це не проста селючка, вона знається на іронії й щоразу, тільки-но з'явиться Анрі, переходить на освічену мову; ніяким побитом не примусиш її висловитися простіше. Це один з викрутів, якими вона морочить його.

— Мадлон! — мовив Анрі радісно й нетерпляче. — Твій сторож заснув десь у шинку. Маємо час. Дай-но я зав'яжу тобі хустку. — Натомість він спритно розстебнув на ній сукню. Вона не опиралась, тільки повторила його слова:

— Маємо час. Чого ви так квапитесь, вельможний пане! Ви ж візьмете, що хочете, тоді поїдете собі геть, а я лишусь виплакувати очі. Я так люблю ваше товариство… бо ви вмієте красно говорити, — додала вона, і хоч вираз обличчя у неї лишався шанобливий, але в її вузьких очах світилось більше насмішки, ніж у будь-якої дружини маршала. У ту хвилину Анрі шанував усю прекрасну стать і тому зовсім не помічав, яку гру веде мельничка. А вона поклала під стосом лантухів біля стіни ще два, і вийшло зручне сидіння, чи, коли захотіти, ложе. Сіла там сама, підкликала його і якраз завдяки цьому стала господинею становища.

— Друже мій, — сказала вона, — тепер уже б можна й до любощів, але це таке діло, що я не люблю, коли мені його перебивають. А в цю пору навряд чи може обійтися без того, щоб не приїздили помольці. Що ж до шинку, то, може, й справді хтось там заснув, але звідти сюди нема й тисячі кроків, а люди, буває, несподівано прокидаються.

Все це вродлива мельничка говорила гучно, рівним голосом, анітрохи не збентежено, хоч Анрі вже досить успішно почав стягати з неї спідницю. Могло здатися, ніби він робить те не з нею, а з якоюсь іншою. А сама вона думала наче тільки про своє: як краще все влаштувати. Обняла його кругленькою рукою за плечі, щоб він краще слухав, і перейшла до головного.

— Я хочу, щоб ми незабаром пробули вдвох цілий день, з ранку до вечора, й подарували одне одному всі радощі й насолоди, не боячися, що перешкодить хтось сторонній або хтось непроханий зіпсує нам найприємніші хвилини. Ти не згоден зо мною, любий друже?

— Наскільки я зрозумів твою проповідь… — вимовив він захекано й спробував повалити її, не помічаючи, що рука, яка ніжно обіймала його, була їй, між іншим, ще й опорою. Отже, нічого в нього не вийшло; тоді він засміявся й повернувся до її слів: — Твого чоловіка треба прибрати звідси на цілий день. А як, красунечко Мадлон? Коли ти так надумала, то й зроби. Бо, крім тебе, ніхто цього не зуміє.

— А от і ні, вельможний пане. Якраз, крім тебе, цього ніхто не зможе. — І почала з'ясовувати йому, як це діло облагодити: — Тільки ваші урядовці, величносте, можуть на цілий день затримати мельника.

— Тобто заарештувати?

Ні, вона мала на увазі не це. Треба скласти якісь папери, щоб їх довго обговорювати й виправляти, кілька разів віддавати писарям переписувати наново, і аж увечері їх підпишуть обидві сторони. Які обидві сторони? Ну, одна сторона — Мішо, орендар цього млина.

— А друга?

Жінка якусь хвилю мовчала, допитливо дивлячись вузькими очима на свого молодого короля: чи спроможний він здогадатися? «Які дурні робляться ці чоловіки, коли в них щось зовсім інше в голові», — думала Мадлон. Нарешті пояснила, стишивши голос і лагідно киваючи головою, — і те, й те з жалю до його недотепності в такому збудженому стані.

— Друга сторона — це ви самі, величносте. Ваш нотар складатиме замість вас ті важливі папери, а ми тим часом кохатимемося скільки стане сили.

На останніх словах вона знов піднесла голос і надала йому відтінку млосного сподівання — хоча в тій солодкій млості чулась і дрібка тихого глуму. І тому Анрі відразу все зрозумів: його хочуть обшахрати. Ті документи, про які вона говорить, можуть містити лиш одне: що він передав млин у власність її добрязі чоловікові. Така мала бути ціна, за яку ця жінка любитиме його — любитиме справді, і марно Мішо сподіється вийти з цього торгу без рогів. «Бо жіноча натура хоче всього, — думав Анрі.— І млина, й кохання, а найбільше — перемоги над обома чоловіками».

— Я зрозумів, — коротко відповів він; у ту мить він не хотів від Мадлон нічого понад те, що вона сама вже вділила йому: жіночу хитрість, таку винахідливу, і вміння надити обіцянками, і спритність, і невблаганність свого солодкого серця.

А ще за мить він подумав: «Нічого не вийде, шахрайко!» І вже повалив її. Вона відразу закричала:

— Мішо!

Із стоса лантухів вивалився один лантух, крізь утворену дірку виліз орендар і гепнувся згори на Анрі. Щоб скинути з себе той тягар, Анрі довелось виявити неабияку спритність — не меншу, ніж жінці, коли вона хотіла прибрати його до рук. А вона в захваті, як справжній знавець, дивилась на те борюкання й навіть не думала допомагати чоловікові.

А коли вельможний гість щасливо випручався, став на ноги й відскочив далі, той вахлай нахилився, щоб з розгону буцнути його головою в живіт. Анрі збив орендаря з ніг і владно гримнув:

— Мішо!

Та ніщо вже не помагало. Обличчя у вахлая побагровіло, видно було, що його ось-ось ударить грець. Він ухопився за королів лікоть і звівся на ноги, але ліктя не відпустив. Анрі не виривався: може, мельник угамується й усе обійдеться без скандалу. Тому він, не опираючись, пішов туди, куди тяг його Мішо. А той тупцявся. по млину в сліпій люті — чи, може, та лють не була така сліпа, як гадав Анрі, бо раптом вони опинились над глибоким зрубом, у якому крутились вальці. Аж перед останнім кроком Анрі збагнув, що надумав його супротивник, і ударом ноги повалив орендаря на підлогу. Інакше б не минути лиха: вахлай штовхнув би його в зруб, і залізні вальці, захопивши руку, розтрощили б її до плеча.

Жах має багато способів виразу. Орендар Мішо качається по підлозі й тихенько завиває — наче десь далеко кричить віслюк. А час від часу викручує собі шию, щоб іще раз глянути й переконатися, що з королем нічого не сталось, — і знов качається й завиває. Мадлон, біліша від борошна, впала на коліна й трусить головою, мов старезна баба; хоче стулити перед грудьми долоні — і не може, бо руки в неї занадто сильно тремтять.

Теж облитий холодним потом, проте дзвінко сміючись, покидає Анрі їх обох, виходить із млина, біжить, регоче, струшує з себе борошно, струшує всю цю пригоду. Деякі епізоди й у пам'яті мають лишитися такими сумбурними й обірваними, як були вони в житті,— особливо напади ворога на війні й у коханні. Не здобувши великої честі, зате відбувшись самим переляком, плигає на коня й жене його чвалом. Млинів у краю бозна-скільки, а мельничок без ліку. Цей млин побачить мене не так скоро. А може, все-таки коли-небудь проїхати поблизу?

Ще одна переміна. Мельник Мішо частує за своїм столом короля, постарілого, сивобородого, в капелюсі з пір'їною. Перед королем усюди летить слава про незліченні бої за це королівство. І разом з ним увійшли сюди всі його легендарні любовні пригоди з дочками цього народу. П'ять душ сидять круг столу, їдять усі з великої череп'яної миски, перед кожним накраяний хліб і глек з вином. Уже вечір, над головами в них горить лампа, і пломінчики на чотирьох її ґнотиках блимають від протягу в щілинястому млині. За спинами гостей морок, світло падає спереду, на груди; м'яко, але неухильно вирізняє воно постаті з темряви.

Король, легенько спираючись на стіл, тримає в руці келих. У чотирьох в руках келихи, тільки в самої мельнички нема. Нахилившись уперед, уже немолода, затурбована, вона не спускає очей зі свого короля, а той замріяно дивиться перед себе, і не знати, що він бачить. А все ж вони сидять удвох віч-на-віч за переднім кінцем столу. Далі вглиб, теж ніби осібно від інших, сидять одне навпроти одного двоє молодят — хазяйська дочка і наймит; вони цокаються келихами, самозабутньо втопивши одне в одного закохані погляди. І аж у кінці столу сидить сам мельник: високо піднявши келих, він розмахує капелюхом і співає — співає пісню про галантного короля. Мішо вже зовсім сивий, він віддано дивиться на свого владаря й бадьоро приспівує йому, бо знає напевне, що король любить народ і всіх дочок народу.

Двом молодятам пісня ще раз нагадує про їхнє кохання, а обом постарілим щемливо прояснює спогади. Король слухає, ледь схиливши до мельника вухо, і всміхається, як людина, що в неї все найкраще вже позаду. Колишня Мадлон, це зрозумієш тільки ти. Хіба не було вам тоді гарно й радісно, попри твої хитрощі й попри сутичку з чоловіком? Обоє ви, певне, це знаєте. Флерета — чиста рань, роса і цвіт — згодом не впізнала свого коханого, а тепер її вже давно нема на світі.

Ворог

Пригода на млині стала відома по всьому краю, як раніш історія з балом в Ажені. Тоді губернатор вважав, що поголос розпустив не хто інший, як його намісник, — і тепер так само. Правда, Бірон ще й перевершив свого попередника. Мельничка, можна було гадати, про все мовчала, але її чоловік міг десь пробалакатися сп'яну; дивне було лиш те, як грунтовно використано його признання. Він став перед судом, що засідав у Ажені, тому самому місті, де відбувся й перший скандал. Губернатор охоче перешкодив би судові допитувати орендаря, але перед його людьми зачинили браму, а на мурах вишикувалась залога міста.

Маршала Бірона того дня в Ажені не було: діяти так відверто він не наважувався. Щоразу він уникав саме того міста, що зачиняло браму перед губернатором, а таких міст ставало дедалі більше. Ніяких прямих наказів він не давав. Анрі навряд чи зміг би обвинуватити намісника й у тому збройному нападі, що коштував йому самому підошви від чобота, а панові де Морнею клаптика шкіри з волоссям. Маршал Бірон знався на підступах і вмів сам залишатися в тіні — річ начебто незвичайна для запальної людини. Він багато читав; можливо, книжки навчили його хитрості, хоча здебільшого читання скоріше допомагає зберегти душевну чистоту. Та хай там як, а він створював губернаторові негарну славу — і не тільки щодо жінок. Пішли балачки, що жінок Анрі тільки зводить, а от чоловіків і на той світ радий виряджати. І не один дворянин більш не довіряв йому — серед них і ті, чиє майно й життя Анрі колись захистив від розбійників. Людині розпусної поведінки дуже легко відмовити й у справедливості, хоч як ревно дбав губернатор у своєму краю саме про неї.

І Анрі мусив безсило дивитись, як зникає пошана до нього — навіть як до правителя й воєначальника, а не тільки через його амурні пригоди. Ще трохи, і він сповзе до рівня державця без ваги, без могутності — тільки порожнє ім'я й титул; а владу всю прибере до рук Бірон. У провінції Гієнні вона вже й тепер належала йому: Анрі так досі й не впустили в Бордо. Намісник зі своєю численною кіннотою й піхотою навіть важився кілька разів зухвало вдиратися в королівство Наваррське. Анрі тоді відсиджувався в своєму Неракському замку, мов цькований звір. Він навіть не скликав таємної ради, боячись, що не зможе стримати люті й тим викаже власну безпорадність. Отоді найкраще прислужилися йому давні друзі: принаймні їм Анрі не боявся показатись і довіритись навіть зі своїм безсилим гнівом і марними планами відплати. Так, навіть сльози розпачу дозволяв він собі перед ними.

Одного вечора вони зібрались у нього, і кожен поводився згідно зі своєю вдачею. Дю Барта похмуро вигукував невиразні погрози, Агріппа д'Обіньє попросту радив знов розпочати війну з французьким двором. Адже не було сумніву: Бірон діяв так лиш тому, що знаходив підтримку при дворі. Недарма ж король Франції відряджав до Анрі послів, щоб умовити його повернутися в католицтво. Ще промовистіша була вимога, щоб він сам приїхав до Парижа забрати королеву Наваррську.

— Ваша величносте! Чує моє серце, що тоді ми не так скоро побачимося тут. — Ці Агріппині слова були вельми переконливі: в них зосередилися всі небезпеки Лувру, і Анрі ніби навіч побачив пані Катрін, що з лиховісним обличчям схилялась на свій костур. Ті спогади громадили в його душі жах і обурення, і він врешті-решт дійшов би до того, що наказав збиратись у похід. Сам, на чолі свого війська, вирушив би він проти намісника. Але на півдорозі повернув би назад, бо в ньому встиг би прокинутися здоровий глузд. Проте від такого хибного кроку його втримали, хоч дю Барта палко схвалював цей задум, посилаючись на сліпоту й зіпсутість людського поріддя. Озвався Філіпп Морней:

— Ваша величносте! У вас є ворог: його звуть маршал Бірон. Не питайте, чиї накази він виконує чи бодай прикривається ними. Напевне, й короля Франції він настроює проти вас так самісінько, як тутешне дрібне дворянство. Він наклепник. Зводить на вас наклепи перед селянами й королями, бо хоче витіснити вас із провінції й стати тут повновладним хазяїном. Ви, ваша величносте, маєте перед очима все королівство. А такий, як Бірон, не бачить далі своєї провінції. На цьому ви його й спіймайте, тут його й побийте його власною зброєю.

— Я зроблю його посміховищем! — вигукнув Анрі.— І як тільки могло мені спасти на думку воювати з ним!

Він під руку вивів посла у відкриту галерею і, міряючи її швидкими широкими кроками, повторив:

— Знов у мене є ворог.

Під першим ворогом він мав на увазі пані Катрін.

Морней заявив:

— Ми неминуче зустрічаємося саме з тим ворогом, що посилає нам небо, і він завжди буває такий, якого нам потрібно.

Так друзі кажуть завжди, але від цього легше не стає.

— Гарний ворог, нічого не скажеш! — вигукнув Анрі.— Порубав морду власному коневі! Та ще й кульгавий.

— Він не тільки хитрий, — нагадав Морней. — Він і допитливий. Завжди має з собою табличку й записує все, що почує.

— Він кульгавий, — повторив Анрі,— і п'яниця. І ще в нього хвора печінка, на обличчі аж вилиці повипинались. Від нього діти розбігаються, як він погляне своїми злющими очима. Дитяче страшидло. І старий уже, не менш як п'ятдесят років. Оце-то ворога послало мені небо, Морнею! Невже я не заслужив кращого?

— Треба подякувати й за такого, — відказав посол, і вони розійшлись.

Відразу після того губернатор розпочав якусь дивну війну проти свого намісника. Де б той не сів за стіл, після їжі неодмінно хтось перелічував порожні пляшки — а надто ті пляшки, що він спорожняв не за столом. Губернатор дбав про це, і ще він докладав зусиль, щоб увесь край дізнався про пияцтво маршала Бірона. Незабаром люди почали вже від себе додавати, що маршал тоді й тоді заночував у придорожньому шинку, бо налигався так, що не міг доїхати додому. Коли розійшлися такі ганебні подробиці, проти Бірона обурилось насамперед молоде дворянство, бо воно вже не пило без міри — така звичка лишилась тільки в старших поколінь. Молодші робили так, як Анрі: після обіду й вечері випивали щонайбільш один добрий келих. Коли Анрі заходив до селянської xати, то зразу сам наточував собі з барильця кухлик; але робив це не так зі спраги, як показуючи, що він не гребує простим народом. Бідні люди ніколи не бачили його напідпитку й думали, що в нього міцніша голова, хоча самі цілий день тільки про те й думали, щоб промочити горлянку. І через те вони легше пробачали йому, коли котрась із дочок приводила від нього дитину.

Відколи вийшли з моди п'яні бенкети, дворянська молодь укинулася в розпусту, вважаючи, що це шляхетніша втіха, ніж винний чад. Молоді джиґуни казали, що хоч і те, й те називають нечестям, але в першому все ж бере участь і дух, воно потребує розуму й відваги. А пияцтво — найбільш ница з усіх вад, наскрізь плотська, земна, вона руйнує розум та й інші здібності губить. У губернаторі Бірон засуджує тільки те, до чого сам уже не здатен. А тим, у чому відзначається він, можуть пишатись хіба що його німецькі рейтари.

Бірон зі своєю табличкою записував такі балачки і, буваючи в дворянських замках, відповідав на них, що його сторіччя було цнотливе, як він, а сам він, коли одружувався, був ще дівичем. І хоч такі розмови звичайно відбувались після обіду, він підкріплював свої слова тим, що обходив круг столу на руках. Хто придивлявся до нього пильніше, помічав навіть, що він спирається не на долоні, а тільки на великі пальці. І не лише на те посилався він, що до таких літ зберіг силу, а ще й на слова Платона. Бо цей грецький мудрець, хоча й забороняє вино дітям до вісімнадцяти років, а до сорока не радить напиватися п'яним, але після сорока років вибачає це діло й каже, що бог Діоніс[126] повертає літнім чоловікам колишню веселість і погідність духу, так що вони навіть зважуються танцювати. І справді, маршал Бірон вів господиню до танцю, — що не перешкоджало йому трохи згодом покидати замок, клекочучи страшним гнівом.

Коли Анрі дізнався про те, його охопила скоріше симпатія до цього химерника. Для Анрі природно було доти думати про ворога, доки ледь не полюбить його. Та горе, що ворог думав не так. На всі спроби губернатора показати свою приязнь маршал відповідав не брутально, але ущипливо. Щоб по змозі прихилити до себе старого, Анрі посилав Біронові гарні книжки, друковані на його особисте замовлення. Друкар короля Наваррського Луї Раб'є знав усі найновіші вдосконалення в своєму мистецтві. Проти волі міста Монтобана, з яким Раб'є мав контракт, губернатор узяв його до себе на службу і подарував будинок і п'ятсот ліврів; за це майстер надрукував йому Плутарха — цей стародавній підручник зміцнення характеру. Маршалові Анрі послав промови Ціцерона[127] — великий розкішний том із гербом Наварри, витисненим золотом на шкіряній оправі.

Маршал не повірив, що таку рідкісну й коштовну книжку послано йому як подарунок від щирого серця, — або ж удав, ніби не повірив. Він повернув книжку з увічливою подякою. Погортавши її, Анрі побачив, що одне місце в ній підкреслене — тільки одне. То була перекладена латиною цитата з Платона: «Difficillimum autem est, in omni conquisitione rationis, exordium»[128],— що означає просто: найважче — почати. Проте коли це передає тобі ворог і вже не молода людина, можна тлумачити й так: «Відчепися, шмаркачу!»

Анрі не гаючись звелів запакувати ще одну зі своїх гарних книжок — трактат про хірургію; там теж були підкреслені рядки, цитата з поета Лукреція[129]. Латинськими віршами в ній говорилося:

Прочитавши те, Бірон знетямився, втратив і самовладання, й почуття міри. Він послав губернаторові уривок із поета Марціала[130] про волосся на тілі. У нього самого була безволоса, жовта шкіра людини, хворої на печінку; кого ж хотів він зачепити згадкою про волохаті руки й ноги? Анрі зрозумів, що з цим ворогом злагоди не буде, треба воювати. Ще однією книжкою він послав Біронові натяк — цей раз словами поета Ювенала[131]: «Nec facilis Victoria de madidis…»[132]

Це все-таки була ще ґречність і остання спроба поладнати з намісником. Якщо в них обох помисли чесні — так велів переказати йому губернатор, — то обидва повинні довести це одностайністю, з якою вони обидва служитимуть королю Франції тут, у провінції Гієнні. Маршал Бірон не відповів, а зачинився в Бордо й почав укріплювати місто. Ще й розпустив поголос, що він має намір при першій нагоді спіймати короля Наваррського й відвезти в Париж, де його, мовляв, усі дожидають нетерпляче— а надто пані Катрін уже зовсім знудьгувалася за своїм любим зятеньком! Цього Біронові краще було б не казати. Анрі назвав свого ворога хвальком, та й годі, одначе звелів по всьому краю перехоплювати його гінців; навіть найкружнішими шляхами не проскочив би жоден.

Кількох гінців підряд було спіймано. Один не мав при собі нічого, крім повідомлення про диспут цитатами з латинських поетів; проте цей диспут було змальовано як вчасно розкриту державну зраду. По-перше, ті цитати спрямовані були проти маршала — за його вірну службу королю Франції; а по-друге, твердилось у повідомленні, їх можна тлумачити надвоє. «Життя вже котиться у діл» — ці слова, мовляв, можна прикласти й до самого двору! До короля Франції та до його роду!

За гінцем, що мав передати тільки ці коментарі, через кілька годин попався другий, з уже багато недвозначнішим посланням. У ньому мовилося вже не про красоти стилю, а про грабунки, насильства, пожежі й убивства, які нібито слід поставити на карб королю Наваррському. Він, мовляв, руйнує цілу провінцію королівства, щоб легше було привласнити її. Так писав Бірон, який насправді сам наказував чинити всі ті неподобства, — і, прочитавши це послання, Анрі почав дивитись на справжні наміри свого намісника в Гієнні зовсім по-іншому. І до самого Бірона він почав ставитися поважніше. Тепер жарти були б не до речі. Треба було діяти — вдарити так, щоб нагнати намісникові доброго страху, може, він схаменеться, вгамується хоч поки що.

— А коли все буде позаду, тоді знов посміємося.

На ці слова владаря відповів Агріппа д'Обіньє:

— А чом не посміятися зразу, під час самої комедії? У мене вже ворушиться одна думка, тільки я ще не знаю, як її висловити, — додав він тихо, ніби сам до себе.

Анрі подумки зауважив, що з ворога важко сміятись, поки він сидить у міцній фортеці й думає про напади. Саме того дня перехопили ще одного маршалового гінця, і лист, знайдений при ньому, довершив усе. В тому листі Бірон справді обіцяв королеві-матері зловити короля Наваррського. В нагороду за те маршал вимагав у особисте володіння цілу низку міст — як у провінції Гієнні, так і в краю Беарні.

Анрі просто-таки злякався. Він сидів на краю рову; небо над ним похмурніло, і вся околиця, навіть рідний замок уже не викликали в нього почуття безпеки, бо ворог, видно, завзявся на нього по-справжньому. Це не погано — мати ворога, коли знаєш його, мчиш на коні йому назустріч, б'єшся з ним, швидко подолавши перший ляк. Погано, коли раптом розкриєш його підступи, і в обличчя тобі раптом дихне прірва, про яку ти й гадки не мав. А тепер із неї здіймається задушливий чад. Ти вдихаєш його, і тобі з душі верне.

— Бірон хоче загарбати мої міста, — повторив молодий король, сидячи на краю рову.

Звівши очі, він зустрів погляд спійманого посланця; той стояв перед ним із скутими ногами.

— Ти ж гугенот, — сказав Анрі.

— Маршал Бірон цього не знає,— відповів гонець.

Анрі пильно подивився на нього, тоді повернув руку долонею вгору, як людина, що не має вибору.

— Ти згоден зрадити свого пана мені в ім'я істинної віри. Ти повезеш йому послання-відповідь, і нехай він гадає, ніби ти привіз його з Парижа. Насправді ж ти до того дня, коли маєш повернутися звідти, просидиш у підвалі мого замку в Нераку, і буде там тобі не з медом.

Це не злякало юнака, він витерпів і всі образи, що посипались на нього. Під кінець губернатор сказав, скільки йому заплатять за цю зраду. Ті гроші мала виплатити потім рахункова палата в По. Тоді Анрі сів на коня й поїхав; про підвал він забув, і Біронів посланець лишився на волі. А втім, від тієї години за ним пильно стежили: куди він піде, з ким розмовлятиме. Але він ховався й мовчав, і врешті вирішили, що йому можна довіритись. І ось із порожніми руками й одним однісіньким реченням, яке мав переказати усно, гонець з'явився до пана, який його послав.

Наслідок був той, що маршал Бірон справді вибрався до однієї самотньої садиби, яка називалась «Кастера», залишив свою нечисленну охорону в кущах, а далі поїхав сам. Над вибляклою луговиною вітер гнав по небу чорні хмари. Маршал любив вітер, тому їхав без капелюха — та й без плаща, бо його зігрівало вино. Сидячи на своєму коні, кощавому, як і він; сам, Бірон весь час хитався з боку на бік, але не падав. Що він ніколи не впаде з коня, це знали всі. Хто бачив його там, відразу впізнавав жовту лису голову, суворий погляд — торохтючий кістяк на шарнірах. Вітер, пустельний луг — і смерть верхи на коні; тож не до сміху було людям, що їх губернатор посадив у засідку біля садиби. Маршал попався в пастку, як і заслуговував. Йому вже не помоглося б, якби він завернув коня й подався навтікача. Адже до самотнього, голого будинку з одним вузеньким балкончиком високо вгорі, аж під дахом, лишилось кроків сто.

На балконі з'явилась людська постать. Маршал Бірон відразу спиняє коня, відчувши в тій появі щось непевне: недарма його муляли якісь передчуття. Постать на балконі не вийшла з дверей, вона з'явилась надто раптово. Невже вона сиділа долі, а потім підвелась? Не може бути — така вельможна особа, як пані Катрін!

Бірон бачить її цілком виразно, вино ніколи не тьмарить йому зору. І стару королеву він знає дуже добре: це її велике, масивне обличчя під удовиним каптуром. І голос, що він чує,— це її голос, він його ні з чиїм не сплутає. Агріппа недарма чотири роки вивчав її благодушно-зловісні інтонації й наслідує їх досконало.

— Ах ти паскудо! — гукає він униз, назустріч самотньому вершникові.— Стій, паскудо, де стоїш. Що це ти тут витіваєш? Киснеш у вині та перекидаєшся латинськими віршиками? І за це хочеш загарбати цілі міста, обікрасти королівство? І я маю чекати, поки ти привезеш мені короля Наваррського, мого любого зятенька? Та я краще сама приїду й помирюся з ним, це ж іграшки, аби тільки я привезла з собою гарненьких дівчаток. А що скоїлось у тому млині? Де ти сам тоді був? Замість ловити його, валявся п'яний у шинку!

Маршал дослухав ту чудну тираду до кінця. Поки вона скінчилась, він уже все збагнув — висмикнув з-за пояса пістоля й вистрелив. Фальшива пані Катрін устигла сховатись, і куля тільки вибила ямку в стіні. Бірон ударив коня острогами, але в ту мить із-за рогу будинку вихопився другий вершник — губернатор, чи так званий король Наваррський, шибеник, що бере на глузи заслужених маршалів. Старий зустрічає його крицевим поглядом, не розціплює зубів, а рука сама піднімає пістоль.

— Добре, що він уже вистрелений! — зачіпливо гукає Анрі.— Ви б раді весь королівський дім перестріляти. Доведеться мені сповістити королеву-матір, що ви націлялись у неї, пане де Бірон.

Той із люті не може вимовити й слова. Нарешті з його уст виривається:

— Ви мені підставили опудало — відвислі щоки й товстий ніс із воску, а постать напхана клоччям. Але, спасінням душі присягаюсь, якби то була й справжня пані Катрін, я б не пошкодував, що вистрелив.

— Ого, який ви герой! — під'юджує його Анрі.— Сам бог Марс власною особою промовляє до мене!

— Міста будуть мої! — горлає маршал Бірон. — Моя буде вся провінція! Король Наваррський чи король Франції — мені однаково, у мене на всіх знайдеться зашморг! — репетує він. Бо хоч із коня Бірон не впаде й хоч зору йому вино не затуманило, але самовладання і ясність розуму все ж покинули його'.

— Отепер ти себе виказав, падлюко! — промовляє ззаду знайомий жирний голос. На балконі знову стоїть пані Катрін і тикає в маршала пальцем. Бірон, раптом увесь затрусившись, повертає коня й кидається навтікача. Тоді навперейми йому вилітають озброєні вершники, спиняють його й не підпускають його небагатьох охоронців. Але сутичку, що почалась була, уриває, наказ губернатора:

— Пропустіть його! Тепер ми знаємо, що він за цяця.

Бірон поїхав. Агріппа, перебраний старою вдовою, починає витанцьовувати на своєму балконі, а внизу всі плещуть йому, і люди, що повиходили із схованок, теж пускаються танцювати. Завтра чутка про цю комедію розійдеться по всьому краю, і весь край реготатиме, як ми. А сміх — теж непогана зброя проти ворога. Бірон муситиме сховатись, і то надовго, а тим часом при паризькому дворі дізнаються якраз стільки, скільки треба. Не більше. Про балкон ми змовчимо.

Оз, або людяність

У маршала після цієї пригоди розболілась печінка, і хвороба не давала йому посилати гінців до Парижа. Він бризкав жовчю через таке приниження перед своєю провінцією й усім королівством: йому здавалося, що він і в ліжку чує регіт. При дворі — хоч Анрі в своїх повідомленнях цього й не згадував — стало дуже добре відомо, що маршал Бірон нібито стріляв у підроблену постать королеви-матері. Король Франції, якому маршал погрожував зашморгом, хотів викликати його до Парижа й віддати під суд парламенту. Та пані Катрін переконала сина, що двох його ворогів, які й самі ворогують між собою, найкраще лишити там, де вони є. Отож намісникові губернатора все минулось безкарно, а від Анрі двір відбувся самими обіцянками.

Зате він відплатив за багато Біронових капостей, поки маршал був пригнічений і хворий. На жаль, у тій помсті Анрі мусив дозволяти й найприкрішу жорстокість, бо його солдати були страшенно люті на нелюдів ворогів. Але й сам він та його люди здавались не меншими нелюдами в тих містах, що з якоїсь причини були вірні його намісникові. І з одного, й з другого боку сама лиш гола чутка накликала найсуворішу кару, за яку своєю чергою мстилися ще немилосердніше. Обидві сторони робилися такі, якими вважали одна одну, ба навіть гіршими, й не могли вже спинитись у власній жорстокості.

Якось, коли Анрі їхав з Монтобана до Лектура, його сповістили, що на нього влаштовано засідку. Він зразу послав панів де Роні й де Мея з двадцятьма п'ятьма кіннотниками очистити небезпечну дорогу. Коли це було зроблено, триста ворогів утекли й сховались у великій церкві з міцними мурами: їх довелося підкопувати, що забрало два дні й дві ночі. Коли обложені здалися, король Наваррський хотів був шістьох повісити, а решту відпустити під чотири вітри. Одначе не зміг виявити такого милосердя, бо несподівано стало відомо, що це ті самі католики, які мерзенно повелись у місті Монтобані.

Не вдовольнившися тим, що зґвалтували шістьох молодих протестанток, недолюдки ще «набили порохом жіночу природу» нещасливиць, підпалили ґноти, і шістьох молодих доброчесних дівчат розірвало на шматки. Тому всі три сотні полонених були без жалю порубані.

Під час цієї різанини Анрі вже їхав далі, ніби втікаючи. Його вкинуло в розпач те, що доводиться плямувати свою добру славу такими кривавими розправами, бо намісник не зупиняється ні перед якими злочинствами. Біронові того й треба було, щоб міста з самого страху зачиняли брами перед губернатором. Справедливість і любов до послуху, якими той уже вславився, мали обернутися в жорстокість — такий був Біронів задум. Справді, намісник обрав найкращий шлях до того, щоб зробити ім'я Анрі таким ненависним для людей, як і його власне. Анрі це зрозумів і, втікаючи від різанини, вчиненої з трьома сотнями полонених, постановив собі надалі діяти не так, як його вимушує намісник.

Оз належав до тих непокірливих містечок, що не впускали губернатора в свої мури і не хотіли й чути про те, щоб піддатися йому. Власне, на тому вперто стояли тільки магістратські радники та кілька міщан, що мали більше землі, ніж решта, й визискували бідняків. Простий народ був прихильний до короля Наваррського, бо той заходив у оселі до бідняків і не гребував любити їхніх дочок. За це любили й його. Біднота напевне відчинила б йому браму, але не могла, бо її стерегла військова залога, покірна багатіям. Та через той опір бідняків і заможні не довіряли один одному. Кожен заздалегідь готував собі якийсь викрут — на той випадок, коли місто все-таки здасться. Приміром, один аптекар казав своєму сусіді, лимареві: «Між нами, сусідоньку; ти знаєш, хто постачає солодощі королю Наваррському? Його неракський аптекар, Лалан. А в кого той Лалан купив рецепти? У мене!»

«Сусіде, — відповідав йому лимар, — це таке саме діло, як із шкіряним футляром для королівського келиха. Той футляр треба було полагодити — тільки так, щоб ніхто про це не знав, бо поки келих не замкнений у футлярі, його ж можуть дуже легко затруїти. І з двору футляр привезли до мене», — шепотів лимар.

Водночас кожен запам'ятовував усі необережні зізнання другого — на той випадок, коли маршал Бірон налетить раніше за короля Наваррського. Тоді, мовляв, хай покарають усіх, крім мене. Одній жінці приснився янгол, що провістив їй прибуття маршала, і вона, репетуючи на всю горлянку, розповіла про те на базарі. Отож її чоловікові загрожувала найбільша небезпека в тім разі, коли швидше прибуде губернатор. Він був фурман і якось узяв з одного сільського шинкаря плату борговою розпискою Агріппи д'Обіньє. В того шинкаря обідав колись король Наваррський, і в найгіршому разі фурман міг прикритися розпискою.

Часом у місто все ж таки впускали чужих, якщо їх було небагато; а тому Анрі знав і про незгоди городян, і про їхні страхи. Залога була нечисленна, та ще й не дуже надійна останнім часом, після Біронових невдач. Губернатор узяв із собою п'ятнадцять добірних бійців-дворян, вони понадягали поверх панцерів мисливські каптани і так сподівалися пройти до міста невпізнаними. Та щойно сам Анрі проминув браму, як один солдат із залоги закричав: «Король Наваррський!» — і перерубав мотуз, що підтримував спускні грати. У пастці опинились п'ятеро: сам Анрі з Морнеєм, а також панове де Бац, де Роні й де Бетюн. У місті зразу вдарили на сполох, городяни кинулись до зброї й посунули на п'ятьох сміливців.

Передній городянський загін налічував півсотні чоловік; просто на них і рушив король Наваррський з пістолем у руці, водночас звертаючись до своїх дворян із таким закликом:

— Друзі, вперед, удармо на них! — А втім, ці слова призначалися не стільки для бойових товаришів, скільки для озьких городян, що їх він хотів зупинити й залякати, — Вдармо на них! Покажіть усю вашу відвагу й непохитність, і ми врятуємо своє життя! Всі за мною й робіть те, що я! Не стріляти! — гукнув він ще голосніше. — За пістолі не хапайтеся! — немовби звертався до своїх чотирьох дворян.

А тим часом озброєні городяни, пороззявлявши роти, вслухалися в цю вельми доладну промову короля, що опинивсь у такій небезпеці, й не рушали з місця. Правда, двоє чи троє закричали: «Стріляйте в отой червоний каптан! То ж король Наваррський!» Та перше ніж хтось отямився, Анрі вже з усього маху ввігнався в городянські лави, що враз розсипались і відступили назад.

Там, ззаду, вистрелило кілька аркебузів і пістолів. І зразу в тісній вуличці закипіла буча — то бідний народ, що любив короля, напосівся на стрільців. У тих і в самих душа була в п'ятах, і вони теж учепились один одному в чуприни: кожен хотів показати, що стріляв не він. Королю залишалося тільки спокійно чекати: досить скоро ратмани, чи консули, попадали йому в ноги й завели, мов літанію:

— Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…

— А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? — відказав Анрі.

— Величносте! Ми ваші…

— Хто стріляв у мене?

— Величносте! — заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.— Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.

— Коли вже когось конче треба повісити, — порадив ще один, осмілівши з переляку, — то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.

Анрі гучно оголосив свою ухвалу:

— Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.

Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити — від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:

— Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.

За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:

— У них буде чим заплатити, бо ви ж маєте дати їм грошей.

Бідняки не змусили довго припрохувати себе, але сам Анрі ніяк не міг дістатися до свого місця за столом, бо перед ним усі падали на коліна: кожен окремо хотів упевнитися, що його життя й майно в безпеці. Ну, може, інших пощадять, але мене, мене? То було розпачливе скигління людей, яким несила зрозуміти, що це таке з ними діється, і які не хочуть у нього повірити, хоча це їхній рятунок. До їхніх очманілих голів знову й знову поверталося звичне уявлення. Таке й справді може порушити в людині душевну рівновагу, конче потрібну для того, щоб жити на світі.

Той фурман, що його дружина побачила янгола, розгублено сновигав між людьми й питав кожного: «Що ж це таке?» Дедалі настирливіш, із сльозами в голосі, але заплющивши очі, немов перед ним з'явилось і сліпило його своїм сяйвом ціле янгольське воїнство, він допитувався: «Що ж це таке, що ж тут діється?» Нарешті один низенький дворянин у зеленому мисливському каптані відповів йому:

— Це людяність. Велика новина, що її ми стали свідками, — це людяність.

Фурман вирячив на нього очі — й раптом упізнав того самого пана, чию боргову розписку він узяв від одного шинкаря замість грошей. Видобувши ту розписку з кишені, він спитав:

— І оце вельможний пан теж заплатить?

Прикро вражений такою нетактовністю, Агріппа повернувся до кредитора спиною. Фурман рушив у другий бік, стрясаючи руками над головою й раз по раз повторюючи нове слово, яке він почув і якого не міг збагнути. Перед ним ніби захитався знайомий йому світ боргових розписок і сплат, і це слово вкинуло його в убивчу задуму. Він пішов і повісився на бантині в своєму сіннику.

А на базарному майдані бенкетували. Дівчата із звабно оголеними руками й плечима подавали страви й вино, і гості, що вже збиралися були прощатись із світом, не могли їм надякуватися. Нове слово, щойно почуте, вони згадували в своїх розмовах півголосом, мов якусь таємницю. Але з щирою радістю пили за молодого короля, що без ніякої їхньої заслуги подарував їм життя, не зачепив їхнього добра, та ще й сів з ними обідати. Отож вони вирішили, що будуть довіку йому вірні, і ревно присягалися в тому.

Анрі бачив, що повівся так, як слід, і добре послужив своїй справі. Дивився він і на людей. А оскільки тут йому вже не доводилося скоряти, перехитровувати, побивати їх, він уперше зміг глянути без упередження на цих сердег, на їхні обличчя, щойно спотворені люттю й страхом, а тепер такі буйно-щасливі. Анрі махнув рукою своєму Агріппі, бо знав, що в того вже готова пісня. Агріппа підвівся. «Тихо!» — загукали довкола. Врешті настала тиша, і він заспівав, кожну строфу повторюючи двічі, й за другим разом її підхоплювали всі в бадьорому тоні й швидкому темпі псалмів:

Високі гості

Подія в Озі мала, між іншим, один досить незвичайний наслідок: вона розгнівила маршала Бірона ще дужче, ніж поразка біля відлюдної садиби «Кастера». Король Наваррський, щоб зміцнити свій вплив, удався до недозволених засобів, яких намісник принципово не схвалював, — не кажучи вже про те, що цей нахаба, на думку старого, взагалі, не мав права ні на який вплив. Бірона мучила страшенна заздрість. У своїх посланнях до Парижа він уже давно скаржився на те, що молодий губернатор занадто зближується з простим народом і не визнає добрих звичаїв. Але після пригоди в Озі в тих посланнях почала відчуватися справжня розгубленість. Як вірити їм, Анрі нехтував закони війни, бо не вішав і не грабував; навіть більше — він підривав самі основи людського співжиття, бенкетуючи за одним столом з бідняками й багатіями!

Поки в цій провінції панував тільки безлад, королева-мати не тривожилась. Одначе тепер вона не лише від Бірона, а й зі своїх приватних джерел дізналася, що міста одне за одним піддаються губернаторові. А це було їй не до мислі. Тому вона вирішила з'явитись там, на півдні, власною особою, поки не сталося ще більшого лиха.

Пані Катрін розуміла, що повинна хоч би привезти зятеві дружину. Обидві королеви виїхали з Парижа другого серпня, а вісімнадцятого були вже в Бордо, під захистом маршала Бірона. При собі вони мали ціле військо дворян, секретарів, солдатів, не кажучи вже про неодмінних фрейлін та придворних красунь, серед яких була й Шарлотта де Сов. Цю взяли в подорож проти волі королеви Наваррської, за наказом її матері.

Переїзд цього строкатого товариства від міста до міста відбувався, як завжди, у великій пишноті, якій, одначе, заважали всілякі страхи. На півдні, біля морського узбережжя, весь час чекали, що нападуть гугеноти; кілька разів спинялися серед поля — і екіпажі, й вершники, й піхота. Карети обох королев обступала озброєна охорона. А коли фальшива тривога миналась, галасливо рушали далі. Зате вже, зупинившись у якому-небудь більшому місті, вигрівалися в промінні власного блиску. В місті Коньяку Mарго зажила чи не найбільшого успіху за все своє життя: місцеві дами аж поніміли з подиву перед її розкішними уборами. Немов зоря зійшла над цією далекою провінцією, а паризький двір осиротів, утративши таку красуню, позбувся свого ясного сонечка: так розливався один із супутників, на ймення пан де Брантом. Для нього самого було б краще мати таку могутню статуру, як у панів Гіза, Бюссі й ла Моля. Це Марго цінувала вище, ніж захват. Говорити вона вміла й сама; коли в'їхали в Бордо — той в'їзд був справжнім тріумфом, — вона велично й чарівно відповідала всім, хто її вітав. Перший серед них був Бірон.

Крім інших своїх посад, маршал займав ще й посаду мера Бордо, головного міста провінції; і якраз це місто досі ще не впустило в свої мури губернатора. Тому Анрі попросту відмовився поїхати туди на зустріч із королевами. Почалися переговори, що тривали майже сім тижнів. Урешті Анрі домігся, щоб зустріч відбулась у садибі «Кастера», тій самій, де зазнав ганебної поразки Бірон — уся околиця досі гомоніла про ту комедію. Маршал не наважувався й показатись туди. Анрі прибув із півтора сотнями вершників-дворян, і їхній вигляд викликав у старої королеви не тільки захоплення, а й тривогу. Тим ревніш запевняла вона зятя в своїй любові й мирних почуттях. Вона дійшла до того, що назвала його спадкоємцем трону — звичайно, після її сина д'Алансона; але обоє — і зять, і теща — добре знали, чого варті ці слова.

Потім вони сіли вдвох в одну карету — бранець, що зумів утекти, і вбивця його матері та його друзів. Вони не переставали виливати одне на одного свою палку любов, аж поки приїхали до містечка Лa-Реоля, де нарешті змогли стулити роти й розлучитись. Анрі розмістився з Марго в іншому будинку. Він більш не говорив, лише вдивлявся невидющими очима в полум'я свічок, час від часу щось буркав сам до себе і, здавалося, зовсім не пам'ятав, що за спиною в нього роздягається одна з найвродливіших жінок Франції. Раптом він почув здушений схлип, озирнувся й побачив, що запона на ліжку вже затягнена. Він ступив був туди один крок, зразу відступив назад і переспав ніч у кріслі. Йому полегшало на серці аж тоді, коли лишилась позаду сутичка з Біроном.

Маршал не примусив себе чекати. Тільки-но королеви від'їхали далеченько від нещасливої садиби, на першій-таки їхній зупинці він з'явився. Та Анрі не дав йому навіть докінчити привітання, а зразу напустився на нього. В кімнаті були обидві королеви й кардинал Бурбон, дядько Анрі, привезений навмисне, щоб налаштувати його приязніше. Всі остовпіли, коли молодий король Наваррський заговорив так різко, і зовсім розгубилися, тому ніхто не спинив його. З перших слів він назвав маршала Бірона зрадником, якому слід би стяти голову на Гревському майдані. Далі посипалися звинувачення, і Анрі виголошував їх не як ображена й заздрісна людина, ні — він говорив від імені королівства, яке захищав, говорив неначе вже з височини трону, і від тієї мови свинцево-бліде обличчя королеви-матері поблідло ще дужче.

Бірон спочатку не міг і відповісти: язик не слухався його. Жили на скронях у нього понапиналися так, наче ось-ось луснуть. Він зціпив руки, хруснувши суглобами пальців, і водив очима по кімнаті. Коли його безтямний погляд упав на старого кардинала, Анрі зразу гукнув:

— Усі знають, що ви запальний, пане маршале. Це, звичайно, добра відмовка. Та коли ви надумаєте викинути у вікно мого дядька, кардинала, це вам так не минеться. Ні. Ви краще обійдіть круг столу на великих пальцях: це вас заспокоїть.

То була вже не мова з височини трону, це вже хизувався дотепністю всім відомий жартун. А тоді Анрі взяв за руку свою Марго, підняв ту руку на висоту очей, і обоє легкою ходою вийшли з кімнати.

За дверима вони поцілувались, мов діти. Марго сказала:

— Тепер я знаю, що було у вас на серці, мій коханий владарю, і нарешті знов стала щасливою жінкою.

В найближчі години з'ясувалось, як гостро жадала вона з'єднатися з ним.

— Чого варта самотня жінка, рідний мій Henricus? Коли ти втік з Лувру, разом з тобою я втратила половину мого розуму, Я почала встрявати в безглузді авантюри й зазнала тяжкого приниження.

Анрі знав, що вона має на увазі: свою невдалу подорож до Фландрії, гнів коронованого брата, домашнє ув'язнення.

— Так, моя гордість тяжко страждала. Коли міста твого прекрасного півдня зустрічали мене, як вище створіння, мені коштувало неабияких зусиль не здаватися самій собі мандрівною комедіанткою.

Вона зайшла надто далеко: туга її була така нерозважна, що цього разу сльози справді потекли по набілених щоках, і Анрі довелось обережно знімати їх губами.

Такі щирі розмови між ними, пестощі, обопільне зворушення тривали в багатьох містах. Пишний поїзд двох королев відвідав ще чимало куточків краю; Анрі їх не супроводив, він тільки навідувався до них між виїздами на полювання. Таким чином він уникав прикрих суперечок із тещею про нараду протестантських депутатів. Стара королева запевняла, що їй теж дорога свобода віри. Пані Катрін приїхала сюди не для чого іншого, як для того, щоб порадитись із проводирями гугенотів, як має виконуватись останній королівський указ про свободу віровизнання. Одначе Анрі знав, що такі укази ніколи не набувають справжньої чинності, і перше ніж закінчиться нарада, почнеться нова релігійна війна. Та дехто з його друзів думав не так — особливо Морней. Тому Анрі погодився разом вибрати місце для тієї наради. Але його вибір щоразу розходився з вибором його любої тещеньки. Аж увечері він приєднувався до поїзда, що вже зупинявся на ночівлю, і зразу усамітнювався з королевою Наваррською; а що він її ущасливлював, то вона багато чого йому розповідала. Їй це давало полегкість, а йому— дуже корисні відомості.

Її жахало насильство, що панувало в королівстві. Тут, на півдні, так мирно, — а як згадати про північ! Насильство, самоправство, свавілля гублять Францію. Тепер у ній владарює вже не король, а Ліга.

— Мій брат король ненавидить мене, та однаково він лишається моїм братом. Я принцеса Валуа — і тим більше повинна пам'ятати про це, чим менше він пам'ятає про свою королівську гідність. Гізи повалять нас, — простогнала вона крізь зціплені зуби, бліда, схожа на Медею[133]. Її чоловік ладен був заприсягтися, що вона ніколи вже не спатиме з Гізом, — хіба для того, щоб дістати змогу відстригти йому біляву бороду, як Даліла Самсонові.

Її пальці ласкаво м'яли борідку коханого владаря. Їй подобалось його обличчя — воно стало таке поважне. Довго дивилась вона в те обличчя, сумніваючись, зважуючи, перше ніж сказати таке:

— Ти живеш у цій провінції скромним життям. Я поділю його з тобою, мій мужу і владарю, й буду щаслива. Та колись ти згадаєш, що тобі судилась величніша доля, і врятуєш мій рід, — докинула вона на превеликий його подив. Її мати й брат досі вважали його ворогом, що хоче відтіснити їх від влади, не чекаючи, поки законно успадкує її після них. Але принцесу Валуа тілесна близькість просвітила швидше, ніж будь-що інше, завдяки чому одна людина зазирає в душу іншій. Вона вірила йому, поки була з ним, — не довше. Та й як би вона могла ще? Їй більше личило помститись за вимирання свого дому його наступникові й зрадити Анрі ще раз, перше ніж вона врешті-решт залишиться одна на світі з усього роду Валуа. Вона не мала дітей, як і її брати. Остання принцеса Валуа все своє життя шукала душевної рівноваги, властивої людям, що живуть у щасті й безпеці. Власне, те, що буде по ній, нітрохи її не цікавило, і тому вона самою природою своєю була неспокійна. З нею мало вмерти щось більше, ніж вона сама, і марно шукала вона рівноваги.

В місті Оші подружня ідилія на якийсь час різко перервалась. Пані Катрін недарма скрізь возила з собою своїх фрейлін. У одну з них закохався немолодий гугенот, весь укритий бойовими шрамами: навіть у роті в нього були шрами, так що він і говорити як слід не міг — і ось заради тієї фрейліни він здав свою фортецю католикам. Анрі спершу цілком ввічливими словами сказав любій тещеньці, що він думає про її дрібні капості. Самого себе він вважав вірним слугою короля, а стару лиходійку зараховував до тих, хто йому шкодить. Йому аж на серці полегшало, коли він уголос висловив це. Але стара прикинулась, ніби вперше чує про зраду коменданта фортеці; тоді Анрі чемно попрощався, поїхав і захопив інше містечко як заставу. Отак ці двоє дражнили одне одного, поки врешті погодились на тому, щоб нараду реформатів скликати в Нераку.

Тим часом настав грудень, вітер носив опале листя — мало придатна пора для розкішних в'їздів у міста. Королева Наваррська все ж таки ще їхала верхи на білому іноходці — на таких конях завжди їздять принцеси в казках. Праворуч і ліворуч від неї гарцювали буланий і гнідий — на одному молода Катрін Бурбон, на другому її брат Анрі, вельми пишно вбраний на честь своєї дружини. Стара пані Катрін не дуже годилася для того, щоб показуватись народові зблизька, а надто під цим ясним небом; тому вона сиділа в кареті й виглядала у віконце. Незрівнянна Марго, сяючи спокоєм і впевненістю, слухала, як три молоді дівчини щось декламують. Дівчата зображували муз і вели на честь королеви розмову, яку вклав їм до уст поет дю Барта. Перша говорила південною говіркою, друга книжною мовою, а третя — стародавньою. Марго розуміла латинські й французькі вірші, але з гасконських не все дійшло до неї. Та вона відчувала, чого сподівається від неї натовп: скинула з шиї розкішно гаптованого шарфа й подарувала його гасконській музі. Цим вона завоювала серця, та й її власне забилось частіше.

Пані Катрін пильно придивлялась до всього в цій провінційній столиці. Її колишній Королик намагався показати себе й прийняти її та її почет якомога краще, наскільки дозволяли йому кошти, і частував їх усім, чим лишень можливо. І принаймні вдавав, ніби радіє. Ще зневажливіш оцінила вона протестантських депутатів, коли нарада врешті зібралась. Усі вони здались пані Катрін схожими на пасторів або на тих птахів, що їх вона тут остерігалась називати. Переговори велися нібито про змішані суди за участю засідателів-реформатів та про дарування давніх кривд і провин. Але справжнім предметом тих переговорів, як завжди, були гугенотські фортеці. Гугеноти вимагали їх непомірно багато, а стара королева радо відібрала б у них усі. Перед своїми дамами вона розучила промову, пересипану біблійними цитатами, сподіваючись перехитрити цих простаків за допомогою звичної для них мови. Одначе й вигляд її, і лиха слава спростовували все, що вона виголошувала, хоч сама вона, навдивовижу, цього не помічала.

Депутати на всіх засіданнях не вірили жодному її слову й так уперто стояли на своєму, що вона, втративши терпець, починала погрожувати їм шибеницею. Королева Маргарита від того аж плакала: вона так щиро бажала, щоб чоловік її кохав, а цьому ставала на перешкоді її мати, ця жахлива жінка, — хоча багатьом вона здавалась кумедною — здебільшого тоді, коли виходила погуляти надворі. У залі, де відбувалися засідання, вона сиділа на високому троні, й це виглядало ще сяк-так. А надворі вона була мізерною цяточкою серед ясної природи, чалапала, зігнута, спираючись на костур, її жовті щоки тряслися, і хто пам'ятав про Варфоломіївську ніч, той тепер сміявся з цієї почвари, хоча, може, відтоді не сміявся ні разу. А серед фрейлін вона здавалася ще бридкішою. Тут-бо не Лувр, тут сонце з майже завжди погідного неба яскраво осяває береги Баїзи й парк «Гаренна». Тут і воюють, і кохають відверто й незлостиво. А ця стара жінка розраховує на потаємні безодні статі. Старість входить у облудну спілку з розпустою й виставляє себе на посміховище.

Навіть найсуворіші звичаями гугеноти тоді не докоряли Анрі за те, що він бавився з кількома піддатливими фрейлінами. Його дружині Марго це поки що не дуже дошкуляло, бо її захопила нова роль: матері народу й вищої істоти. Суть була ось яка: Анрі просто брав те, що йому давали, але наставляв носа красуням, коли вони хотіли заманити його до паризького двору. Адже така була вся мета подорожі, наради і відвідин вельможних гостей — тільки така, він про це здогадався відразу. Врешті-решт тещі довелось самій викладати йому свої міркування. Мовляв, її син, король, тепер лишився в Луврі зовсім одинокий. Його брат д'Алансон бунтує проти нього, Гізи з їхньою Лігою підкопуються під його трон. Але не менше страшний і принц крові, що посварився з двором і помалу робиться в своїй провінції занадто сильний. Чи Анрі ніколи не спадало на думку, що його можуть вирядити на той світ? Це був останній козир його любої тещеньки: вона погрозила йому вбивцями.

Проте він не впав негайно в її материнські обійми, а відповів, що двір іще не дотримав жодної обіцянки йому. Як губернатор він і далі має намір поширювати звідси мир на все королівство і думає тільки про те, щоб йому служити. Після цього вони хутенько попрощалися — з такими самими, аж надмірними виявами любові, як і на початку візиту. А тривав той візит цілу зиму, аж до красного місяця травня. Обоє дітей трохи провели добру матусю, а далі вже вона поїхала сама — поганими дорогами, пагористим краєм, населеним непевними людьми. В одному містечку стару королеву зустрічали дівчата, що сипали на дорогу троянди, з іншого їй доводилось хутенько вшиватися від загальної неприязні. Вона тоді просто натягала на обличчя чорний повстяний каптур — адже й вона була хоробра, всі ми хоробрі; незворушно пересідала з сідла в карету і, трусячись по вибоїстих дорогах, скрізь проповідувала мир, тільки мир; але який мир мала на увазі мати, сини в якої один за одним умирали?

Коли вона давно вже не сподівалася цього, раптом знову показався з-за повороту її любий зятенько. Він, мовляв, ще раз хотів її побачити й подарувати пасомце свого волосся на згадку. У протестантів така мода: закладати за вуха по товстенькому пасомцю. Праве він віддав любій тещеньці зразу, коли вона приїхала, а на прощання дав їй відстригти в нього ще й ліве. Відбувалося те біля сільського кладовища, і пані Катрін, розчулившись, захотіла оглянути його.

— У вас так мало кладовищ… — Вона похитала головою. — Невже у вас люди довше живуть? — Зупинилась перед кількома могилками. Мурмоче: — Як їм тут затишно!..

Люди, що лежать під землею, любіші їй. Якби вони всі були там, настав би мир — і у неї в душі.

Колись, через багато років, уже ставши королем Франції, Анрі спуститься в гробницю Катерини Медічі, за життя званої пані Катрін, подивиться на її домовину й скаже через плече до свого почту — з дивною усмішкою, якої ніхто гаразд не зрозуміє, він скаже:

— Як їй тут затишно!

Moralite

Il a choisi de combattre: c'est-il bien demande ce que combattre veut dire? C'est surtout endurer, sans les mepriser, des peines multiples, tres souvent perdues ou d'une portee infime. On ne commence pas dans la vie par livrer de grandes batailles decisives. On est deja heureux de se maintenir, a la sueur de son front, tout au long d'une lutte obscure et qui chaque jour est a recommencer. En prenant pierre a pierre des petites villes recalcitrantes et une province qui se refuse, ce futur roi fait tout a fait figure de travailleur, bien que son travail soit d'un genre special. Il lui faut vivre d'abord, et pauvre il paie en travail. C'est dire qu'il apprend a connaitre la realite en homme moyen. Voila une nouveaute considerable: le chef d'un grand royaume et qui sans lui irait en se dissociant, debute en essuyant les miseres communes. Il a des ennemis et des amours pas toujours dignes de lui, ni les uns ni les autres, et qu'il n'aurait certainement pas en faisant le fier.

Cela pourrait tres bien le rendre dur et cruel, comme c'est generalement le cas pour ceux qui arrivent d'en bas. Mais justement, lui ne vient pas d'en bas. Il ne fait que passer par la condition des humbles. C'est ce qui lui permet d'etre genereux et de se reclamer de tout ce que dans l'homme il peut y avoir d'humain. D'ailleurs l'education recue pendant ses annees de captivite l'avait prepare a etre humaniste. La connaissance de l'interieur de l'homme est bien la connaissance la plus cherement acquise d'une epoque dont il sera le prince. Attention, c'est un moment unique dans l'histoire de cette partie du monde, qui va s'orienter moralement, et meme pour plusieurs siecles. Ce prince des Pyrenees en passe de conquerir le royaume de France, pourrait ecouter les conseils d'un Machiavel: alors, rien de fait, il ne reussira pas. Mais c'est le vertueux Mornay qui le dirige et meme qui le soumet a des epreuves qu'un autre ne tolererait pas. Les secrets honteux de la personne la plus veneree, voyez Henri y etre initie et en souffrir en silence: vous aurez la mesure de ce qu'il pourra faire pour les hommes.

Висновок

Він обрав боротьбу; та чи гаразд він усвідомив, що це означає — боротьба? Це насамперед означає: зносити, не легковажачи, нескінченні турботи, дуже часто марно або з мізерною користю. В житті ніхто не починав відразу з великих вирішальних боїв. І то вже щастя, коли витримаєш у поті чола довге, виснажливе змагання, результат якого неясний і яке, може, завтра доведеться почати знову. Камінь за каменем здобуваючи норовливі містечка й цілу непокірну провінцію, цей майбутній король нагадує трударя, хоч труди його особливі. Йому передусім треба жити, а бідні платять за життя працею. Це означає, що він учиться пізнавати дійсність так само, як прості люди. І це неабияка новина: володар великого королівства, яке без нього розвалилось би, починає свій шлях із звичайних людських злигоднів. Він має ворогів і коханок, і ті й ті не завжди гідні його, і він їх напевне не мав би, якби поводився пихато.

Це могло б дуже легко зробити його нечуйним і жорстоким, як звичайно й буває з тими, хто вибився з низів. Але про нього не можна сказати, що він вибився з низів. Він тільки скуштував життя в приниженні. І це навчило його бути великодушним і вдаватися до всього того, що може знайтись у людині людяного, гуманного. А втім, і наука, яку він дістав у роки полону, підготувала його до того, щоб стати гуманістом. Знання людської душі — це, певне, найкоштовніше надбання тієї доби, в якій він має владарювати. Зверніть увагу — це унікальне явище в історії цієї частини світу, і воно стане дороговказом моралі не менш як на кілька сторіч. Цей піренейський державець, що незабаром здобуде французьке королівство, міг би прислухатись до порад якого-небудь Макіавеллі[134], і тоді в нього нічого б не вийшло. Але його спрямовує доброчесний Морней — і навіть піддає його таким випробам, яких хтось інший і не стерпів би. Подивіться, як мовчки страждає Анрі, дізнавшись про ганебні таємниці людини, що її він безмежно шанував, — і ви збагнете, як багато зможе він зробити для людей.