Молоко з медом

Січень

З мобільного додатка для вагітних

32-й тиждень вагітності

Диня 1,8 кг, 42 см

Твоє маля виглядає як новонароджена дитина. Личко стає більш округлим, шкіра м’яка й ніжна. Малюк спить, смокче пальця, чеберяє ніжками, робить гримаси.

33-й тиждень вагітності

Капустина, 2 кг, 43 см

З’являється рефлекс звуження й розширення зіниць, формується імунна система. Максимальний рівень навколоплідних вод — до двох літрів.

34-й тиждень вагітності

Цвітна капустина, 2,3 кг, 45 см

Якщо цього не сталося раніше, малюк уже має зайняти головне передлежання. Якби твоє маля народилося зараз, найвірогідніше, воно було б цілком здорове й нормально розвивалося. Травна система готова приймати материнське молоко.

35-36-й тиждень вагітності

Кавунчик, 2,5 кг, 46 см

Дитина додає у вазі по 250 г на тиждень, дедалі більше пісяє, а у випадку багатоплідної вагітності ти найпевніше вже народила. На тридцять шостому тижні вагітності дитина повністю готова з’явитися на світ.

37-38-й тиждень вагітності

Гарбузик, 2,9 кг, 48 см

Дуже скоро ти зустрінешся зі своїм малюком

«Дуже скоро ти зустрінешся зі своїм гарбузиком», — усміхнулася Лінка, хоч їй було геть не до жартів. До школи йшла неохоче, бо нині вони мали вчитися танцювати полонез. А вона почувалася не надто комфортно, таким собі слоном на манежі. Велика й товста. Тюлень. Кит. Лінка злякано дивилася на власне тіло. Мало того, що вона неймовірно погладшала, то ще й на животі утворилися страшенні розтяжки, хоч вона й мастилася спеціальним кремом. Це виглядало огидно. Червоні «павучки» капілярів, тріщини на шкірі. Ніби усередині була не дитина, а якийсь вогонь, лава, що от-от вибухне. Те саме вона помітила й на грудях, хоча ті збільшилися не так страшенно. В Інтернеті Лінка читала, що це зблідне, але не зникне назавжди. Розтяжки залишаться, ніби шрами після дитини. Мало того, що вона опинилася із цим сама, то ще й така спотворена. Огидна. Затаврована. Зіпсута. Це було так несправедливо. Він там, у Лондоні, ходив собі вулицями, мов нічого не сталося, їздив на метро. У нього не було нудоти, величезного живота, розтяжок. Йому не хотілося спати майже весь час. Він міг їсти й пити, що забажає. Йому не треба було берегтися. А що потім? Він скаже: «Так, це моя дитина»? Даватиме гроші або й ні, не займатиметься малям жодної хвилини, а тоді скаже: «Авжеж, це мій синок, правда ж, такий схожий на татка»? Це було дуже несправедливо. Лінка подумала, що воліла б бути мужиком. І загалом рада, що народить хлопчика, бо переважно чоловікам у всьому легше.

«Хочеш забути про одну проблему — подумай про іншу», — зітхнула Лінка й почала міркувати про «стоднівку».

Вона ніколи не належала до тих, хто без кінця бігає по вечірках, але завжди — тобто раніше — думала, що «стоднівка» — це загалом класна штука. Трохи нагадувало англійський «prom». Щоправда, у Польщі мало хто їздив на «стоднівку» лімузином, але це все ж була неабияка подія. Сто днів до випускних іспитів. У них цього року наприкінці січня. От і чудово, але їй було так сумно. По-перше, вона не мала чого вдягти, і це найбільша проблема. Чорна мамина сукня, така вільна, начебто ще налазила, але Лінка виглядала в ній як тьотя-бегемотя. Просто незграбно. Вона скидалася на катафалк якогось володаря темряви. Ні, у цьому вона піти не могла. Їй здавалося, що може, краще виглядатиме в брюках для вагітних, наприклад, чорних і блискучих. І вільній світлій блузці. Вона бачила такі речі, але грошей на них не було. Якщо вже сукенка, то якась світла. Точно не чорна. Чорне ніби й мало робити її стрункішою, але це був явно не той випадок.

Друга проблема, звісно, така, що немає з ким піти. Може, це й не дуже страшно, та раніше, коли вона ще була з Адріаном, то уявляла собі, що танцюватиме полонез із ним. А в її класі будуть не лише мішані пари, а ще й дівчачі, бо дівчата переважали. От тільки — котра з них танцюватиме із гладухою? Зуза? Ні, у Зузи був хлопець. Новий. І вона танцюватиме з ним. Інес? Здається, те саме. Лінка зітхнула. Вона не наважувалася нікого прохати. Доведеться сподіватися, що якось усе владнається. Та чого там, на крайняк залишиться без пари й замикатиме полонез. Ото вже всі животи надірвуть зі сміху!

Третя проблема — це її клас. Спочатку, коли вони щойно довідалися, усе наче й було гаразд. Тепер, коли живіт зробився велетенським, Лінці дедалі частіше здавалося, що вона їм заважає. Не підходить. Зайва. Вона огидна із цією вагітністю. Не така, як треба. Зовні то були дрібниці: усі йшли на морозиво, а її не покликали. Розмови вщухали, коли Лінка виходила в коридор. Звичайно, не всі поводилися так. Зуза й Інес намагалися її захищати, але навіть разом вони не могли зробити так, щоб Лінка почувалася добре в компанії. Оскар завжди стояв за нею, але й це марно, бо його ніколи нікуди не запрошували. Іноді Лінку захищав Азор. Вона знала, що він робить це через Наталію. Це здавалося трохи штучним, проте Лінка була йому вдячною (попри те, що не терпіла його й боялася, що він ошукає Наталію). Його якраз у класі слухалися.

От і зараз, коли вони репетирували у фізкультурному залі, Лінка чула хихотіння, бачила усмішечки. Розуміла, що це через те, що вона така гладка. Фізкультурниця дивилася на неї якось дивно.

— Халінко, — звернулася вона. — Якщо ти хочеш, то можеш не танцювати полонез. Ти ж не зобов’язана.

— Але я хочу танцювати, — заперечила Лінка. — Я добре почуваюся. І не розумію, чому я маю…

— Ой, знаєш, це псує загальне враження, — відповіла фізкультурниця.

«Що вона сказала?» — подумала Лінка й аж завмерла.

«Це псує загальне враження?»

— То мені не танцювати полонез, бо моя вагітність псує вашу хореографію?

— Я не сказала, що ти не повинна танцювати. Лише, щоб ти все обміркувала. Тобі може зробитися недобре…

— Я почуваюся чудово. І знаю всі фігури танцю, — раптом їй дещо спало на думку. — А що, коли б я була такою товстою без вагітності? Ви б теж тоді сказали, щоб я не танцювала? Хіба це не була б дискримінація?

Вона озирнулася довкола. Невже, сто чортів, ніхто її не підтримає.

— Це і є дискримінація, — спокійно озвався Оскар. — Кожен має право танцювати полонез на «стоднівці». Товсті й худі, гарні й потворні. Вагітні й ні. Без руки чи без ноги…

— Але це надмірні зусилля, — захищалася фізкультурниця. — А на останньому місяці…

— Я впораюся, — сказала Лінка.

— Ну, але ми хочемо, щоб наш полонез був гарний, — заявила Маня. Лінка її завжди недолюблювала.

— А й справді, — підхопила наступна. — Батьки зніматимуть усе на відео. І як вона із цим животом виглядатиме на відео?

Лінка розлютилася. Але більше нічого не могла зробити чи сказати. Вона просто чекала, що буде далі. Зате Оскар мало не задушив дівчат.

— Можна, я процитую ваші слова в газеті? Це викличе сенсацію, а мені саме замовили статтю для «Випускника». Якраз про «стоднівки».

Дівчата зареготали йому просто в обличчя.

— Не маєш права! А зрештою, пиши собі, що хочеш. Цю макулатуру однаково ніхто не читає.

— Припиніть, — озвався раптом Азор. — Годі. Ви огидні. Це нетерпимість. Це просто расизм якийсь. Я вважаю, що Лінка повинна танцювати, як і всі.

Що ж, Оскар міг собі говорити різні речі, та насправді саме Азор урятував ситуацію.

— Дякую тобі, — сказала вона йому після уроку.

— Немає за що, — хлопець знизав плечима. — Я вчинив так, як уважав за потрібне.

Лінка знала, що це не зовсім так. Адже раніше він теж неї сміявся.

— Якраз до такого я ставлюся досить чуйно, — додав він.

— Чому?

Він похитав головою.

— Байдуже.

І побіг переодягатися, а Лінка залишилася з новою загадкою. Чому Азор такий? Невже взагалі можливо, щоб людина змінилася? Тепер до неї йшов Оскар.

— Дякую тобі, — мовила Лінка.

— Ти ж розумієш, що це не я тебе захистив, а він.

— То й що? А ця стаття — то правда?

— Ні. Але можу написати. Слухай… Я вважаю, що цього не можна так залишати. Не можна, розумієш? Ця бабера просто страшна. Як вона взагалі може працювати в школі? Я збираюся піти із цим до директорки й про все їй розповісти.

— Тоді їй капець.

— То й добре! Як можна сказати комусь, що через свій вигляд він псує їй хореографію? Кошмар.

— Вона просто сказала правду, — засміялася Лінка.

— Гівно вона сказала, а не правду, і вона, по-перше, не мала права, а по-друге, це брехня. Мені не заважає, що ти така трохи… пампушка. Ти виглядаєш чудово. А взагалі цей танець для нас, і це нам має бути добре. А не ми для танцю, правда?

— Правда, — відповіла вона. — Але це лише нам так здається.

— А взагалі… Ти… ти йдеш із кимсь на «стоднівку»? Тобто…

— Ти що, знущаєшся? — Лінка розсердилася. Дурне питання, адже Оскар знає, що вона залишилася сама. Навіщо він її дражнить?

— А ти б не хотіла… тобто… я б хотів танцювати з тобою. Полонез.

— Ти здурів? Хочеш стати посміховиськом для всієї школи?

— Хоча б заради принципу…

— А я не хочу, щоб ти це робив через принципи.

Оскар зніяковів. Не знав, що сказати, аби вона зрозуміла, що це зовсім не задля принципу. Принаймні не зовсім через це. Та водночас боявся здатися нав’язливим.

— Та ні… Лінко. Ти ж моя подруга. Єдина людина в цілому класі, з ким я можу бути відвертим. А що, може, мені з Азором танцювати? — засміявся він.

— Що ж, боюся, Азор уже зайнятий.

— Ну, тоді… з Міхалеком?

Лінка вибухнула сміхом.

— Ти моя остання надія.

— Неправда. Міг би запросити якусь нормальну дівчину.

— Звісно. Бо ти ненормальна. Яку? Мені ніхто так не до вподоби, як ти.

Лінці зробилося тепло на душі. Так приємно. На якусь мить вона просто відчула себе звичайною дівчиною. Мовби й справді просто готувалася до «стоднівки». Неначе перед нею весь світ. І немає цього величезного живота з дитиною, яка гикає й хвицяє ногами всередині. Кавун, гарбуз, диня, велетень. Це було так приємно. Крім того, Оскар так на неї дивився… Якось трохи не так, як дивляться на дівчину в її ситуації.

— Класно, — тільки й сказала вона. — Я з радістю танцюватиму з тобою полонез. Навіть у першій парі, якщо це знадобиться, — і Лінка засміялася.

— Хтозна!

Оскар не розповів Лінці про свої плани, зате пішов до директорки. Поговорити про фізкультурницю.

— Учителька сказала, що Лінка… що коли вона танцюватиме, то хореографія виглядатиме погано. Можливо, я не мав би скаржитися чи ще щось таке, та мені здається, що це було… — він підшукував відповідне слово, — неправильно.

— Добре, що ти захищаєш Халінку, — мовила директорка. — Вона цього дуже потребує. Ми начебто й живемо в такому сучасному світі, проте надто юна вагітна дівчина досі викликає якісь нездорові емоції. А як у класі на це реагують?

— Та… Начебто нормально. Але вони теж трохи від Лінки відсторонилися. Так мені здається. Проте без ворожості. Просто… Розумієте, Лінка зараз мало підходяща для тусівок.

— Так… Добре, що ти на її боці. Друзі в житті найважливіші. Знаєш, можна втратити хлопця чи дівчину, та коли маєш вірних друзів, то якось можна із цим жити. Мені це добре знайоме. Дякую, що ти мені розповів про цю ситуацію на фізкультурі. Я поговорю з пані Суско. Можливо, вона не усвідомлювала, що робить… — директорка зітхнула. — Хоча як педагог, мала б.

Оскар сидів за комп’ютером. Як це зробити? Не може ж він описати те, що сталося в школі, особливо тепер, коли він розповів про все директорці. Не може нарікати на школу, у якій учиться. Є ж певні межі. А шкода. А може, не називаючи школи, написати в загальному? Ні, теж ні. Це не журналістика. Блін. Витягнув телефон.

— Привіт, — сказав. — Я думав, щоб це описати, ну, розумієш, усю цю ситуацію, ну, бо воно аж саме проситься… Може, у «Випускнику» це б когось зацікавило.

— Це можна навіть надіслати до «Виборчої», але ми цього не робитимемо.

— Та отож. А чому ні?

— Бо не можна рубати гілку, на якій сидиш, — пояснила Лінка. — Бо в школі працюють чудові люди, а так ми всім лише нашкодимо. Ні, ти що, мови не може бути.

— Я розумію. Але мені аж руки сверблять…

— Руки сверблять? Схоже, тобі до лікаря, — пожартувала Лінка. — Ми можемо написати про щось інше. Або ти можеш. Ти ж казав, що пишеш про «стоднівки»…

— Та ні. Але ти права. Так не можна.

— Хіба що здійметься справжня буча.

— Нехай краще цього не станеться.

Оскар потому сидів і думав, що обраний ним фах, те, чим йому хотілося б згодом займатися, не завжди такий легкий, і зовсім не тому, що треба писати про геть незнайомі речі, а навпаки: іноді не можна писати про те, що тобі найближче, що викликає найбільше емоцій. Не можна нікого кривдити й треба бути дуже обережним. Дуже.

Дивно, але Адріан боявся цієї професорки найдужче з усіх. Навіть Джонса не боявся, хоча від нього всі тікали, мов наполохані світлом таргани, бо той був суворим, репетував на них і занадто жваво жестикулював. А от Адріана це не вражало. Але ця Целія, чи то пак Сілія… У неї були проникливі сині очі. Щоразу йому здавалося, наче вона пронизує його ними, мов двома синіми мечами. Усе, що Сілія казала, було щирою правдою. А він саме цього й боявся. Правди.

— You’re not open, — сказала вона цього разу. — Ти не відкриваєшся, зачиняєшся у в’язниці власного розуму. Усе, що ти робиш — облуда, бо в тобі є щось значно глибше, щось набагато правдивіше. І ти це приховуєш. Маскуєш. You’re wearing a mask. Усі ми носимо якісь маски, але ти… Так, наче ти носиш маску на масці, розумієш? Ти можеш малювати всі ці речі, але це неправда, неправда. It’s false. False, false, false. Брехня. — Слово скидалося на тихе сичання змії. Зрадника.

Адріан був змією, та про це знав лише він. Тут він не мав знайомих. Можна все почати спочатку. І тільки вона щось підозрювала, ніби мала рентген у тих своїх очах-мечах. Здригнувся, відповів щось і підійшов до полотна. Сподівався, що ця відьма собі нарешті піде.

Він надягає маску. Справді. А що йому робити? Невже він мав би розповісти всім, що в Польщі покинув вагітну дівчину? Йому ще дах не поїхав. Адже саме тому люди виїздять, саме через таке люди змінюють місце проживання, оточення, щоб утекти, почати життя спочатку. Бо це завжди можна зробити, завжди можна почати життя наново. Хіба ні?

Єва Барська подумала, що знову настав Новий рік. Що роки минають дедалі швидше, неначе мають десь якийсь турбодвигун. Що раніше рік тягнувся, ніби жуйка. Навіть тоді, коли вона була вагітна Лінкою, потім Каською, ой леле, це тривало цілу вічність. А тепер Лінка от-от народить. Як це минуло так швидко? Єва зітхнула. Знову починається все спочатку. Новонароджений, немовля, капризна дворічна дитина… Садочок. Школа. Лінка, Каська, Кай… І тепер ця дитина. І тільки Каська… Лише її вона так мало знала. Ех, якби не та аварія, усе було б інакше. Якби не її вчинок. Якби не Оля… Якби…

Тоді, коли Єва відмовилася від дисертації, коли чекала на дитину, на другу дитину, вона, може, не почувалася найщасливішою, зате принаймні її світ видавався упорядкованим. Вона була задоволеною. Ні, не щасливою. Але принаймні спокійною.

Оля приїздила до них дедалі частіше, хоча з Варшави їй було далеченько. Вони справді подружилися, принаймні Єва тоді так думала. О, якою ж вона була сліпою! Не минало місяця, щоб Оля не приїздила на якісь вихідні, вони теж гостювали в неї у Легіонові. Влаштовували гриль, довгі посиденьки. Особливо Оля полюбляла засиджуватися вечорами, Єва не надто, бо під час другої вагітності почувалася навіть гірше, ніж першого разу. Тож Оля зазвичай залишалася тільки з Котом. Невже їй навіть не майнуло в голові, що це небезпечно? Ні, ніколи. Вона була втомлена. Халінку доводилося довго присипляти ввечері, часто Єва й собі засинала поруч із малою, а тоді почувалася ніяково, що залишила подругу із чоловіком. Але ж їхні стосунки були такими приязними. Усі стали, як велика родина, хіба ні?

Єва зітхнула, подумавши, що в житті так легко все зіпсувати. Дуже легко. А потім, коли нам здається, наче щось зіпсувалося, найвірогідніше, що все це сипалося вже раніше. Що цей процес починається тоді, коли все ще видається гарним і добрим. А насправді вже відгонить гнилим. І тільки ми ще цього не помічаємо.

Лінка йшла до школи, ніби на страту. Нині мали оголосити результати пробних випускних. Боже, вона сподівалася, що склала, і їй не буде соромно.

— Привіт, Зузка, — помахала рукою однокласниці. — Як справи?

— Бувало й краще. Диви-но, з’явилася інфа в інтернеті, — Зуза почала читати вголос. — Цього року… узяла участь 161 тисяча учнів… Господи, оце стільки випускників? Кошмар. Навіщо нас стільки? Це що, перед війною якоюсь, що нас так багато?

— Читай, Зузо!

— Та що читати? Думаєш, тут твої результати будуть? Гаразд… Аж сорок п’ять відсотків учнів не склали одного іспиту…

— Це про мене, — сказала Лінка.

— А от мене це не стосується. Бо я точно не склала двох або трьох.

— Припини!

— Найскладнішою для учнів виявилася математика. Аж шістдесят чотири відсотки нескладених іспитів стосувалися цього предмета…

— Тобто понад шістдесят чотири відсотки не склало матьоху? — здивувалася Лінка.

— Ні, ти що. Щойно було, що сорок п’ять.

— Нічого не тямлю. Не можна писати по-людськи?

— Середній по країні результат з математики становить двадцять шість відсотків.

— Слабо! Але мене це якраз тішить, бо не тільки я почуваюся дебілкою.

— А середній…

— Ні. Годі. З мене досить, я більше не витримаю. Зузо, читай собі тихенько, окей? Мені аж голова розболілася.

Вони вже були в школі, уже бігли до класу, уже мали за мить дізнатися свої результати.

Лінка не вірила власним очам. Тридцять один відсоток з математики. Гаразд, може, це й на межі, але удвічі більше, ніж попереднього разу! Вона усміхнулася Оскарові, який, звичайно, лідирував і з усього отримав найвищий бал. Але вона йому не заздрила. Нехай радіє! У неї теж були класні результати з польської мови й літератури, непогані з англійської, але математика тішила її найдужче.

— Це завдяки тобі, — сказала вона.

— Ну, це ще не добре, але буде краще, — пообіцяв Оскар. — Нам треба частіше зустрічатися.

— Як це: «не добре»? — образилася Лінка.

— Ну, бо ти маєш написати так, щоб було п’ятдесят чи й шістдесят відсотків, ти на це здатна, чесно. А не тридцять, мов якийсь недоумок!

Лінці зробилося прикро. То він її вважає недоумкуватою? Дурепою? А вона так раділа! Ідіотка.

Лінка нічого не сказала, затамувала сльози й вийшла.

Класно, нічого не скажеш. Вона дурепа, а крім того… невдовзі «стоднівка», а в неї немає чого надягти.

У припливі розпачу Лінка поїхала на вулицю Нобеля. Вона знала, що пані Стася вміє шити. Сподівалася дорогою зазирнути до найближчого секонд-хенду. Може, там знайдуться якісь вечірні сукні. І пані Стася могла б таку сукню перешити, щоб та краще лежала. На жаль, хоч вона й пішла не до одного секонду, а до двох, Лінка не знайшла там нічогісінько, у що могла б влізти. Розчаруванню не було меж. Але до стареньких вирішила все-таки завітати. Після всіх цих пошуків вона страшенно зголодніла, а в них завжди було що попоїсти.

Розповіла пані Стасі про свої проблеми із платтям, і та негайно заходилася витягати із шафи відрізи тканин.

— Нічого ти, дитино, не купиш, бо все лежатиме зле. Тут потрібен особливий крій. Ось, із цього пошиємо, — мовила пані Стася, витягаючи рожево-золоту тканину. — Ти виглядатимеш, як принцеса. Має бути так… під грудьми резинка, а далі вкладається складками. М’які складки, і багато. Сукня не може бути штивною. Так, ця тканина підійде, вона спадає, як і треба. Почекай, я зніму мірку. Коли цей ваш бал?

— За два тижні.

— То треба буде трішки додати. Бо живіт виросте. Слухай, зробити так, аби не було помітно, що ти при надії, не вийде, але виглядатимеш чудово. Побачиш! Ти дуже гарна. А вагітність лише додає тобі вроди. Ти просто квітнеш!

— Я товста, — мало не плачучи відповіла Лінка. — Усі з мене сміються. А Оскар каже, що я дурепа, бо склала пробний з математики на тридцять відсотків.

— То ти, мабуть, не склала? — поцікавився пан Антоній. — Лише тридцять відсотків?!

— Тепер цього досить, щоб скласти.

Пан Антоній похитав головою.

— Які дивні настали часи, — мовив він. — Коли я вчився, то на трійку треба було розв’язати принаймні половину завдань. А ти точно здатна на більше.

— З мене кепкують, бо я товста й дурна, — продовжувала Лінка жалібним тоном.

— То перестануть, коли прийдеш у пошитій мною сукні, — втішила її пані Стася. — Ага, і шиємо до землі, бо взуття має бути без підборів, пласке, зручне. На шпильках не підеш!

— Та вже ж, що ні, — Лінка уявила собі, як вона похитується зі своїм животом на високих підборах. Картина й справді була прекумедна. Мабуть, вона відразу б гепнулася. — У мене є балетки. Золоті. Якраз підійдуть.

У рожево-золотистій сукні, золотих балетках і каракулевій шубі пані Стасі Лінка нагадувала героїню довоєнного фільму й десь так само почувалася. Навіть мама засміялася й сказала, що вона немовби зійшла зі сторінок романів Гелени Мнішек. Хоч Лінка гадки не мала, хто це. Адам замовив «Убер», щоб їй не довелося в такому вбранні доїжджати автобусом.

Оскар пообіцяв, що чекатиме на неї біля «Атлантика», аби вони йшли разом. Мовляв, так їй буде веселіше. Побачивши Лінку, він широко розплющив очі.

— Оце так, — тільки й видушив. — Ти схожа на принцесу…

— Мабуть, швидше Мумі-маму, переодягнену принцесою, — пожартувала Лінка.

— Неправда. Яка чудова сукня.

— Пані Стася мені її пошила. Як добра фея. Бракує хіба що гарбуза, який перетвориться на карету…

— І щурів, що стануть вродливими лакеями…

— Хіба то не були мишки?

— Можуть бути навіть морські свинки. Але нині з тобою буду лише я… І не приховуватиму: я почуваюся дуже піднесено. Не щодня є можливість побачення із принцесою…

— Навіть, якщо ця принцеса дурепа?.

— Що?

— Як це що? Ти мені сказав, що я дурепа, бо склала математику на тридцять відсотків.

Вона знову пригадала його слова, і їй стало прикро.

— Лінко, ну чого ти. Я пожартував. Мені йшлося про те, що ти здатна на більше. Тридцять відсотків — це для тебе ніщо. Я не хочу, щоб ти на цьому заспокоїлася. І зроблю все, щоб тебе мотивувати. А тепер ходімо, моя ти принцесо.

Лінка засміялася. І відчула себе щасливою. Знову.

Бо, мабуть, найкраще в житті — це те, що навіть невезіння, якась лажа, розчарування чи зрада не може примусити нас почуватися нещасними. Завжди будуть хвилини, коли раптом весь світ променіє. І не лише тому, що, як зараз, падає сніг, укриваючи все, що було лихого, легенькою білою габою забуття.

Та здивувався не лише Оскар! Геть усі, забачивши Лінку, аж очі витріщили від подиву.

— Ну, ти взагалі виглядаєш, мов до вінця йдеш, — зауважила Зуза. — Як гарно!

І відразу почався полонез. І те, що здавалося Лінці жартом, раптом виявилося реальністю, бо дівчина танцювала в першій парі. Пані Суско, явно після розмови з директоркою, сказала, що вони чудові: високі й такі елегантні. Бо й Оскар виглядав гарно, костюм йому дуже личив. Стрункий, мужній, де й подівся товстунчик, яким він був колись. Справжній мужчина. Залунала музика — і горда Лінка в парі з не менш гордим Оскаром вела за собою майбутніх випускників. За ними — Азор з Наталією, вродливою, як завжди, далі Зуза зі своїм новим хлопцем. Пані Юлія дивилася на них, на цей клас, зі сльозами на очах, хоч її нелегко було зворушити. Її вихованці от-от підуть у світ. Вони завжди так швидко йдуть, так несподівано. Можна собі впродовж трьох років думати, що когось із них ти любиш, когось не дуже, що не завжди було легко… А потім так хочеться, щоб вони залишилися. Може, ще хтось і забіжить на початку навчального року, похвалиться, що вже студент. Ото й тільки, їхні дороги розходяться, — і немає на те ради. Пані Юлія раділа, що Лінка так причепурилася і що їй стало мужності танцювати в першій парі. Це добре і для неї, і для школи. Для всіх, кому заважала її вагітність, бо й такі знайдуться. Ті, хто цінує лише все звичне, а якщо хтось збочує із заздалегідь визначеного шляху, то, на їхню думку, має взагалі зійти з дистанції.