Молоко з медом

Серпень

З мобільного додатка для молодих мам:

Перші канікули твоєї дитини — це незвичайний час! Ти повинна докласти зусиль, щоб не зіпсувати поїздки через відсутність належного приготування. Натисни тут, щоб відкрити поради «Без чого не можна обійтися, мандруючи з дитиною» — і довідаєшся, що слід покласти до валізи.

Лінка клікнула на список, який налічував чи не кількасот предметів. Шапочка від сонця, крем з високим рівнем захисту від ультрафіолетового випромінювання, бальзам проти комарів та кліщів, мазь для укусів. Москітна сітка!

— Бабусю, у мене москітної сітки немає!

— Чого? Та дай ти собі спокій! Нащо ти читаєш цю дурню! Москітна сітка? Ще, мабуть, є лінк, де її купити? Їм би тільки гроші в людей витягати!

Бабуся допомагала Лінці збиратися. Лінка, щоправда, вважала, що це занадто, що вона й сама б собі дала раду, та бабуся була іншої думки. Приїхала із Кракова, шукала собі помешкання, а поки що знову оселилася в них. Просто була поруч.

— Тобі лише так здається, що без цього не обійдешся! Пам’ятаєш, як ви були на Мазурських озерах з малим Каєм, і виявилося, що твоя мама половину речей залишила вдома? Наприклад, узяла тільки легкий одяг, а впродовж усього відпочинку було холодно й дощило?

— Так, я пам’ятаю, що тоді вона не взяла й жодних моїх речей.

— Ти могла й сама зібратися, була вже велика.

— Довелося все купити, — засміялася Лінка. — Але це виявилося не так уже й погано, бо я отримала нові джинси!

— От бачиш. Ти список склала?

— Склала, — відповіла Лінка.

За мить бабуся вже критично переглядала список.

— Замало памперсів, замало дитячого харчування…

— Але ж, бабусю. Я лише спробую давати їй щось, крім свого молока! У середині серпня їй виповниться лише шість місяців!

— За моїх часів піврічна дитина їла вже все!

— Та ну, ти трохи перебільшуєш. Смажену курку теж? — засміялася онука. Вона почувалася так добре! Рішення бабусі оселитися у Варшаві й допомогти Лінці, її переїзд, постійна допомога. Присутність. Навіть, якщо бабуся часом і буркотіла на неї, Лінка однаково дуже її любила. Раптом відчула якесь дивне зворушення.

— Бабусю… Дякую, що ти є.

— Ой, перестань. Я теж рада, що досі не померла.

— Та ну. Розумієш… І пробач за той випадок. Я… ти ж мене знаєш. Вічно я дошукуюся правди.

Нещодавно Лінка вирішила, що з неї досить і того, про що вона довідалася. Не можна ризикувати, бо бабуся рознервується, і ще щось станеться. Або образиться. Нічого не вдієш. Може, часом треба з розумінням поставитися до чийогось мовчання?

— Бо ти природжена журналістка. Як і я. Через це я тебе якраз звинувачувати не можу. Це мої гени, — гордо сказала бабуся. — Проте, коли шукаєш правди скрізь довкола, то не завжди самому виходить бути щирим.

Вона раптом поклала список і сіла біля онуки.

— То що, пакуємо нарешті ті речі?

Оскар і Лінка вийшли на маленькій залізничній станції. Візочок з Євою, валізки — усього виявилося дуже багато. Щиро кажучи, сісти із цим у потяг виявилося нелегко. Візочок довелося скласти, кошик нести окремо, крім дитини й багажу. Уф-ф-ф! Лінка й Оскар облилися потом, тим більше, що спека була неймовірна. Потяг скидався на сауну. Шкода, що вони не поїхали машиною. Адам навіть запропонував їх відвезти, але Лінці здавалося, що краще його не турбувати.

— Це недалеко від вокзалу, — втішав Оскар.

Лінка гордовито крокувала з візочком, а він тягнув за собою дві валізи.

— Почекай! — сміявся. — Ти мене перегнала. Я не встигаю!

Лінка завжди любила такі маленькі містечка. Дорогою помітила крамницю, другу, якусь кав’яреньку, де продавали морозиво… Більше нічого. Бо й навіщо? Цього цілком досить.

— Ти знаєш, мама хотіла продати цей будинок. На щастя, батько її переконав, що не варто цього робити. Я такий радий, бо це все-таки мій дім!

Лінка кивнула головою. Вона вже не могла дочекатися, коли його побачить. Мала Єва, на щастя, спала, зрештою, у потязі вона поводилася дуже чемно, мабуть, погойдування вагона її присипляло.

Біля наступної крамнички стояли п’янички, які дружно потягували із пляшок з пивом.

— Добридень! — привітався Оскар, а ті кивнули головою й зареготали.

— Ти їх знаєш? Мабуть, думають, що ти у відпустку із дружиною приїхав, га?

— Нехай собі думають. Іноді це не найгірше, що може бути. Хоча мені не здається, щоб вони занадто багато думали. Хіба про те, за що купити наступну пляшку. А знаєш, що в мене для тебе несподіванка?

— Несподіванка?

— Ага. Побачиш.

Ого. Лінці вже вистачило того, що вона взагалі поїхала на канікули. Та ще й з Оскаром.

Він раптом зупинився, Лінка зробила те саме.

— Це тут, — сказав він. — Ось мій дім.

А Лінка подумала, що лише люди, які мають власний дім, так до цього ставляться. Як до святині. Те саме відчувалося в пана Антонія й пані Стасі. Це все-таки дім, а не квартира в багатоповерхівці. Щось геть інше.

Пофарбована в блакитний колір хвіртка запрошувала ввійти досередини. Зрештою, паркан теж був блакитним, а не чорним чи сірим, як це переважно буває. За парканом пишався сад. Море квітів, назв яких Лінка не знала.

— Шкода, що на біології нам не розповідають, як усе це зветься.

— Не дивися на мене, — усміхнувся Оскар. — Садівник з мене ніякий. Я й гадки не маю, як за ними доглядати. Це все мама, вона на них розуміється. Мама все це посадила. Знаєш, що навіть коли вона пила, то все-таки не забувала про квіти?

І відразу випередив Лінчине запитання.

— Зараз усім займається сусідка. Ми здаємо дім туристам. Є люди, які люблять пожити в тиші. У таких місцях. Ну, і до моря теж не надто далеко… Заходь, — і відчинив перед нею хвіртку й пропустив уперед. — А тепер зачекай, я гляну, чи немає тут якихось неприємних сюрпризів.

— Неприємних сюрпризів? Здається, той мій сюрприз мав бути приємним?

— Хто сказав? — дражнився Оскар. — Ні, сюрпризів у вигляді здохлих щурів чи мишей, чи павутиння… Ви мусите почуватися в безпеці.

Лінка зацікавлено чекала на вулиці й оглядала фасад. Будинок був чудовий, наче мрія. Яке щастя, що вони його не продали. Двері відчинилися, і Оскар, широко всміхаючись, мовив:

— Запрошую в дім, — і відразу заходився показувати: — Ось тут кухня. Ми завжди тут сидимо, усім тут найбільше подобається.

Нічого дивного: меблі зі світлого дерева, стіл, букети сушених квітів у глиняних дзбанках, підлога із широких дощок… Лінці аж голова запаморочилася від побаченого.

— Ось тут вітальня, у ній можна й спати, бо диван розкладаний. Моя кімната на другому поверсі. Хочеш побачити?

Звісно ж, що вона хотіла. Хоча її цікавило, де спатиме вона сама?

— Дивися. Отут я виріс. Усе моє дитинство… Навіть мої машинки й книжечки залишилися. Може, Єві сподобаються. Якось я не зміг їх позбутися. А мама сказала, що це добре, бо якщо будинок винайме хтось із дітьми, то ті матимуть, чим бавитися. Зрештою, ти ще й горище повинна побачити. Там точно море скарбів! Ось тут ванна, ще одна внизу. І мамина спальня, але туди ми не заходитимемо, не треба нічого чіпати… Хоча там однаково сплять чужі люди. Гаразд, ходімо вниз. Покажу тобі твою кімнату. Тобто вітальню.

Лінка всміхнулася. Вона сподівалася, що ліжко буде досить широким, щоб спати на ньому з Євою.

Оскар відчинив двері.

Ні, вона не вірила власним очам!

Авжеж, там було широке ліжко, на якому спокійно могли поміститися двоє.

Була шафа, комод і навіть маленький письмовий столик. Але це ще не все.

Біля ліжка стояло складане дитяче ліжечко. Туристичне. Над ним висіла кольорова каруселька. А на комоді лежала сповивальна дошка в зелені жабки. На тумбочці, крім маленької лампи, стояв горщичок із трояндою.

Лінка проковтнула слину. Вона не знала, що й сказати.

— Звідки… Як ти це…?

Оскар засміявся.

— Подобається?

— Як ти це все зробив?

Хлопець знизав плечима.

— Звичайно. Купив усе на OLX, не переймайся, то дрібниці, привезли мама з Єремієм, як були тут. Ти ж повинна мати якийсь комфорт.

Але Лінка розплакалася й вибігла з будинку, бо не могла цього витримати. Їй здавалося, що це якийсь прегарний сон, але зараз вона прокинеться — і все зникне. Бо такі речі стаються, але точно не з нею.

Сиділа на маленькій лавочці перед будинком й обливалася сльозами. Оскар вибіг слідом.

— Гей, чого ти, що з тобою, що сталося?

— Оскаре, — сказала вона. — Прошу тебе, — глянула на нього серйозно. — Якщо із твого боку це така собі примха, то я не хочу.

— Яка примха? — він нічого не розумів.

— Якщо хочеш мною погратися, а тоді покинути, то не треба. Я повертаюся додому.

І він раптом зрозумів, і обійняв так міцно, як тільки міг.

— Лінко… Я знаю, що тобі в житті перепало. Але я… Я думаю про тебе, про вас… Серйозно. Я не такий, як він. Я ніколи… Для мене ти завжди була мрією, розумієш? Найкращою, найпрекраснішою дівчиною на світі. Не знаю, як можна було відмовитися від такої. Я закохався в тебе, щойно побачив. Іще тоді, пам’ятаєш? Мені здавалося, що ти мене зневажаєш, бо я селюк, який не вартий твого мізинця. А тоді виявилося, що в тебе є він, і в мене жодних шансів. Під час тієї поїздки…

Він весь аж тремтів, а Лінка глянула на нього й усе зрозуміла. Що це серйозно. І поцілувала його. Вони цілувалися, наче зголоднілі, бо нарешті по-справжньому, без жодних перешкод, могли насититися одне одним. Але враз Оскар щось почув.

— Здається, принцеса прокинулася, — сказав. — Ходімо до неї.

Коли Наталія приземлилася з мамою в Лагуші, то думала лише про те, що вже проплакала половину канікул, а тепер проплаче решту. Нічого не вдієш. Може, легше плакати в Португалії біля басейна, ніж у Польщі в багатоповерхівці. Принаймні можна собі поплавати, випити коктейль у приємному барі на пляжі, ще й позасмагати. Ні, розпач за різних обставин таки відмінний. Загалом вона раділа, що знову опинилася тут, хоча почуття поразки не полишало її й на мить.

Наталія любила цей будинок. Мама завжди винаймала його щонайменше на кілька тижнів. Вона звикала до певних місць. Наталія чудово її розуміла. Вона теж із полегшею ввійшла досередини. Минулого року сюди не приїздила, усі канікули провела в кризовому центрі. Як добре, що в них є це місце!

— То що? Переодягаємося та йдемо на пляж?

— Звичайно, — усміхнулася Наталія й почала розпаковувати речі. Вона привезла із собою цілу купу одягу, розраховуючи, що це її бодай трішки втішить. Лише купальників узяла чотири. Вибрала червоний, бо він був найсексуальніший. Вільного крою легка сукенка ледь світлішого відтінку, босоніжки на платформі.

— Краще візьми сандалі. У такому взутті на пляж?

— Облиш, мамо. Я їх візьму із собою. Ми ж поки що до бару, га? Мені явно треба випити.

Мама занепокоєно глянула на доньку.

— Я пожартувала. Але ходімо, візьмемо собі по коктейлю, чого там.

Це завжди був їхній улюблений бар. Не те, щоб вибір великий. У цій місцевості були три бари. Один величезний, із гучною музикою. Другий, здається, лише для місцевих, бо в ньому вона завжди почувалася ніяково. І цей, біля самого пляжу.

Звичайні столики й стільці, жодних вишуканих інтер’єрів, меню на аркуші А4. І ще цей краєвид. Затока, скелі…

— Bom dia. Dos cervejas рог favor. E as sardinhas. Obrigada¹.

Наталія не була певна, чи не робить помилок, але їй подобалося, що вона може бодай щось сказати португальською. Зрештою, вона вже зрозуміла, що не весь світ говорить англійською. Тут, у маленькому містечку, у цьому аж ніяк не можна бути впевненою.

Принесли пиво й смажену рибку. Наталія думала, що саме так і треба проводити канікули. То й добре. Азор її більше не обходив, було — та загуло. Вона вже не сумувала за ним. А те, що не вступила до медичного, її теж перестало турбувати. Крім цього, з колонок залунала пісня… Фадо. Її улюблена. Наталія заплющила очі. А коли відкрила, то побачила його. Він саме заходив до бару. Їхні очі зустрілися. Лео. Її прекрасний Лео. Востаннє вона бачила його два роки тому, але здалеку. Він завжди був недосяжний. Але не сьогодні. Зараз достатньо простягнути руку. Та й вона змінилася. Перестала бути такою несміливою.

Виявилося, що досить одного погляду. І ось вони йдуть понад морем удвох. Наталія сподівалася, що мама не образилася, що донька вже першого дня не проводить часу з нею. Бо Наталія думала про одне. Про те, що мріяла про цю зустріч багато років, а здійснилася мрія саме тепер, коли вона в найгіршому стані, у найчорніший період її життя. І от їй вдалося з ним познайомитися.

— Hey, I think we’ve met, — сказав він. — Гадаю, ми вже бачилися.

— Так, — відповіла Наталія польською. — Я була закохана в тебе дуже давно, знаєш? Але ти завжди десь зникав, я не могла з тобою навіть поговорити. Лише тепер.

— What? — здивувався хлопець. — Що?

— Nothing. — відповіла вона. — Нічого. Sim. Yes, we have.

Так, колись ми вже познайомилися. Принаймні, бачилися. Це було так давно, немовби в іншому столітті.

Каська лежала в шезлонгу й читала біографію Фріди Кало. Краплі солоної води висихали на її шкірі, залишаючи білі крапочки. Біля неї, праворуч, лежала мама, ліворуч — тато. Названі батьки Каськи теж читали, кожне свою книжку.

— У готелі дискотека, — сказала мама. — Сьогодні ввечері. Ти б пішла, може, познайомишся з ким-небудь…

— Самі йдіть, — Каська знизала плечима. — Закладуся, що буде музика вашої молодості. Якась там ламбада чи щось таке…

— Ти ж не можеш так постійно сидіти… ти молода, повинна розважатися…

— Якось не хочеться. Краще почитаю чи помалюю. Не маю бажання ні з ким знайомитися.

— Ти сумуєш?

— Я? Просто зосереджена. Зрештою, піду скупаюся, — і відклала книжку, головним чином, щоб закінчити це розпитування. — Йдете?

— Ні, — відповіли обоє.

Якби не те, що до моря вона майже побігла, мабуть, Каська почула б, як вони говорять про неї. Що хвилюються, бо в неї так довго немає хлопця. «Пхе, — відповіла б вона. — Може, і немає. Але в мене є те, чого я завжди прагнула, я вчитимусь там, де хотіла. І не треба мені для щастя жодного хлопця. Хіба що, якби той… Отой, якого я зустріла після іспиту». Каська навіть не знала, чи він вступив і як його звати. Але відчувала, що він не такий, як усі. І що тепер, якщо вона знову закохається, то вже не так по-дурному. Що цього разу то буде хтось незвичайний. Може, не цей. Може, хтось інший, колись. Може, їй доведеться довго чекати, та це байдуже. Каська занурилася в лагідну солону воду й перевернулася на спину. Над нею простягалася безкрая, чиста блакить. Кася знову відчула себе вільною.

Адріан з аеропорту поїхав відразу до батька. Щоправда, їхні стосунки досі були не ідеальними, але Адріан твердив, що він же хотів бути з Лінкою, а та його відшила. Чи повірив у це батько? Невідомо. Лінка, певна річ, його розкусила. Відразу зрозуміла, що він сказав це просто так, аби про нього не думали погано. А в неї ніби рентген в очах… Цього разу його поїздка була спонтанною. Батько напевне зрадіє. Ну, і до Лінки піде обов’язково. Адже він мусить провідати свою дитину. Що буде, якщо мала геть його забуде?

Постукав у двері, але ніхто не відповів. Що ж, він не знав графіку батькових чергувань. Мабуть, у того нічне чергування, і його немає вдома. Крутонув ключа в замку й увійшов. Відразу відчув особливе зворушення, як бувало щоразу, коли сюди приїздив. Попри все. Дім — це дім…

Подумав, що розпакує речі, прийме душ, а тоді перегляне свої старі картини. Хотів знайти підтвердження того, що за цей рік він розвинувся, що справді малює краще. Та раптом почув якісь голоси в сусідній кімнаті. І музику. Он як! То тато не сам. Йому стало неприємно. Звичайно, він знав, що батько й та жінка… Але не сподівався, що йому доведеться побачити їх удвох на власні очі.

— Агов, — гукнув він настільки голосно, що вони мусили почути. Справді, музика вмовкла, і двері відчинилися.

— А ти що тут робиш? — спитав батько.

— Привіт, тату. Швидше, що вона тут робить, — відповів Адріан і відразу зрозумів, що повівся по-хамськи.

— Ти не попереджав, що приїдеш.

— Перепрошую. Добрий день, — привітався він із жінкою, яка стояла в дверях, гарно вдягнена й нафарбована. Мабуть, прийшла до батька на побачення. Добре, що він не застав їх у ліжку. Бр-р-р. Жах.

— Не попереджав, бо це сталося так… несподівано. У мене канікули. Я хотів… побачити свою дитину.

— Лінки немає у Варшаві, — відповів батько.

— Як це немає?

— Просто. Поїхала на канікули. А що в цьому дивного?

— Куди?

— Не знаю. Подзвони їй, — порадив батько. Щось дивне вчувалося в його інтонаціях. Щось, чого Адріан не міг зрозуміти.

— Ну, то я… перепрошую. Не хочу вам заважати, — сказав він. Нехай собі думають, що він культурний і шляхетний. — Мені можна залишитися? Я надовго не затримаюся, у мене зворотній квиток на післязавтра. Ще хочу з кількома людьми зустрітися…

— Звичайно, — мовив батько. — Це твій дім. Хоча на майбутнє я б волів, щоб ти попереджав про свій приїзд. У мене теж є особисте життя.

Адріан почувався ніяково. Справді, що хорошого він зробив? Але й батько гарно вчинив! Уже її сюди привів? Пригадав маму, і йому стало страшенно прикро. Він сподівався, що там, де мама зараз, вона всього цього не бачить. Що там чудово, і земні справи людину анітрохи не турбують.

Зачинив за собою двері своєї кімнати. Йому перехотілося дивитися на власні картини. Треба подзвонити до Лінки. Що довше він зволікатиме, то гірше. Зараз восьма вечора. Невдовзі буде запізно.

Лінка й Оскар приспали Єву, а тоді сіли разом пити чай на терасі. Уже кілька днів їм удавалося вкладати малу о тій самій порі, і це був неабиякий успіх. Єва досі прокидалася вночі, та лише раз, тож Лінка почувалася виспаною й щасливою. Вони провели тут уже тиждень, і своє перебування в Оскаровому домі дівчина вважала найкращими канікулами у своєму житті.

— Дивися, які зорі. Завтра знову буде спека, — сказала Лінка.

— Ой, не бався в метеоролога, краще загадай бажання, — порадив Оскар.

— Почекай… — вона усміхнулася й наблизилася, щоб поцілувати. Нічого більшого між ними не було. Лише поцілунки. А може, аж поцілунки, бо після кожного Лінці паморочилася голова, наче вона от-от мала зімліти. Навіть часом думала, що хотіла б спробувати чогось більшого. Але чомусь боялася. Чекала, щоб він сам запропонував, але знала, що й він боїться. Їм було добре й так.

І тоді обізвався телефон.

— Мабуть, мама, — Лінка звела очі догори. — Або ще гірше: бабуся!

Обоє вже звикли до щоденних дзвінків рідних. Звісно, ті хвилювалися, але могли й утриматися від безкінечних питань. Ви не одягаєте малу занадто легко? Точно надягаєте шапочку на сонці? Справді мастите рідиною від кліщів? Гр-р-р. Лінка могла спитати лише про одне: ви часом не вважаєте, що я розумово неповносправна? Узяла телефон і зблідла. Адріан. Навіщо він дзвонить? Це було перше, що спало на думку. Єву він провідав лише раз. Тоді кілька разів дзвонив з Лондона, проте останні два місяці вони взагалі не спілкувалися. Він що, пригадав собі, що має дитину?

— Це Адріан, — прошепотіла вона.

— Якщо хочеш, поговори з ним на самоті… я зайду в дім.

— Мови немає. Навіщо? Привіт, — сказала вона у слухавку й натиснула на гучномовець. Нехай Оскар послухає, що скаже цей кретин.

— Я в Польщі, — озвався Адріан. — Пробач, що останнім часом рідко дзвонив. Сесія й узагалі. Але я приїхав. Хотів побачити малу. Батько сказав, що ти на канікулах. Де саме?

— Десь, — відповіла вона й раптом відчула приплив люті. Хіба його це взагалі має цікавити? — Я на морі.

— Сама?

— Ні. З Оскаром.

— З ним? — що це було в Адріановому голосі. Зневага? Докір? Нічого собі!

Запала тиша. І раптом Лінка вибухнула. Ненаписані листи, невислані мейли, неіснуючі розмови — усе це зібралося в монолозі, який Адріанові довелося вислухати. Хотів він цього чи ні.

— А що ти собі, у біса, уявляєш? Що я залишуся сама? Бо що? Бо ти мене покинув? І що? Ніхто мене не захоче? І тут ти, блін, помилився. Я щаслива, розумієш? Щаслива. Щасливіша, ніж із тобою. Бо ти був справжнім мудаком. А цього разу все по-справжньому. А з тебе такий чудовий татусь, що Єву ти бачив раз, і два місяці навіть не дзвонив, щоб спитати, чи все гаразд, як вона розвивається, яка вона, такий собі засраний татусь тисячоліття. Якщо ти так її хочеш побачити, то, прошу дуже, можеш приїхати, я тобі не перешкоджатиму, але особливо тебе сюди ніхто не запрошує! Єва тебе не знає, ти для неї чужа людина!

Адріан роз’єднався.

— От. Добре я йому сказала?

— Ходи до мене. І вимкни, будь ласка, телефон.

— А знаєш, яке бажання я загадаю, коли впаде он та зірка? Знаєш, яке? Крім того, певна річ, щоб ти мене обняв?

Оскар заперечно похитав головою.

— Моє бажання — щоб цей мудак вимівся з мого життя! І з Євиного! З нашого життя! Я хочу, щоб він про нас забув!

— Ти дуже сувора, — мовив Оскар. — Адже це її батько.

— Батько. Справді. Ну, гаразд… Я сувора. Якщо він отямиться, щось вигадає, скаже, як він хоче з нею бачитися й спілкуватися — будь ласка. Але я не хочу, щоб він з’являвся отак зненацька. Навіщо це? Єва цього точно не потребує.

— Ну, годі, не кажи вже більше нічого. Ходи до мене. Прошу тебе, ходи швидше.

Оскар мав такий погляд, наче в його очах палали зірки. Він радісно всміхався. Хотів, щоб вона була якомога ближче, його прекрасна Лінка. Його. Бо щойно він зрозумів: вороття не буде. Усе дуже серйозно. І все можливо. Справді.

А вона? Якось перестала боятися, що погано виглядає, що має розтяжки, що вже не така вродлива, як раніше. Бо теж щойно збагнула: усе по-справжньому. І якщо можна в когось закохатися, то з усім, що в нього є.