Молоко з медом

Лютий

З мобільного додатка для вагітних

38-40-й тиждень вагітності

Гарбуз, 3,2 кг, 50 см

Зберігай спокій. Це останні тижні, а може, навіть останні години вагітності. У кишківнику маляти з’являється меконій. Перевір, чи всі речі до пологового готові. І думай про хороше: невдовзі твоє дитя народиться на світ!

На всіх форумах Лінка читала, що треба зберігати спокій, та це виявилося нелегко. Бо як? Адже часу мало, залишився місяць! Їй було важко, вона почувалася незграбною. Не могла спати. Живіт справді був величезний. Вагітність. Те, що важить. Вагітна жінка, жінка, що носить вагу. Додаткові п’ятнадцять кілограмів, без жодного перепочинку, ніби гігантський рюкзак спереду. Вага, обважніння. Кара божа. Якщо чесно — це не найкраща вигадка. От, приміром, коти. Коли кішка вагітна, звісно, вона має живіт, але їй це не заважає швидко бігати чи стрибати на паркан. Бо вони це роблять, маючи чотири лапи. А Лінка виглядала дуже химерно. Вона й зараз була худенькою, от тільки спереду цей здоровенний животище. То й не дивно, що його так називають. Тягар, вага. «Ну, ще кажуть „при надії“, — пригадала Лінка. Але якій надії? Усе це невдовзі скінчиться й залишалося сподіватися, що пологи пройдуть добре. Бо надія на дитину… ну, вона ж сидить у животі й ніде не дінеться!

На щастя, саме почалися зимові канікули, і Лінка могла просто відпочивати. Що буде потім — вона не знала. Ходити, як звичайно, до школи? А що, коли пологи почнуться просто на уроці? Це була б справжня трагедія. Та іноді Лінка спокійно відпочивала на канапі, велика, мов кит. І думала, що буде те, що має бути. Спакована торба лежала в кутку кімнати, усе готове, а їй залишалося тільки чекати.

Найгірше, що мама страшенно нервувала! Щоправда, вони давно вирішили, що мама перебуватиме з нею під час пологів, але Лінка не дуже собі це уявляла. А що, коли та просто знепритомніє?

Наталія була розлючена. Вона знову посварилася з Азором. Цього разу він їй заявив, що дівчина „вивішує надто відверті фото на Фейсбуку“. Дослівно. Саме так і сказав. Йшлося про те, що в Наталії був великий викот. Як висловився Азор „усі цицьки видко“.

— Не свисти, — відповіла Наталія. — Чого ти власне, причепився?

— Чого, чого? Ти вже, мабуть, на сайті знайомств зареєструвалася?

— Ні.

— Ага. Я так і повірив. Зареєструвалася. Шукаєш там… покидьків різних.

— Кого?

— Ну, таких… Щоб з ними…

Що з ним сталося? Йому просто дах їхав, справді. Усе могло бути добре впродовж кількох тижнів, а тоді він раптом починав себе накручувати.

— Немає мене там, — спокійно відповіла Наталія.

— Доведи!

Дівчина простягнула мобільний.

— Подивися. У мене немає цього додатка.

— А твоя стара мобілка? Де вона?

Це було нестерпно. Звичайно, вона знову сказала йому, щоб він забирався геть, але потім їй робилося сумно й прикро, і коли він дзвонив, щоб попросити пробачення — Наталія не могла його прогнати. Хоча їй уже набридли ці коливання настрою, усі ці його підозри… Це вже було занадто.

Лінка вирішила канікули присвятити переважно навчанню. Оскар умовляв її написати якийсь текст для „Випускника“ чи повернутися до блогу, але вона розуміла, що доведеться зосередитися на найважливішому. Оскар навіть трохи образився, бо думав, що вони робитимуть щось разом, та Лінка не погодилася й училася мов шалена. Хіба він сам не казав їй, що вона мусить докласти зусиль?

— Звичайно. Я так і казав, але ти трохи передала куті меду! Знаєш, як ти поводишся? — сказав він. — Наче ти довідалася, що хвора на невиліковну недугу, і тобі залишилося жити щонайбільше два тижні.

— Якщо чесно, то я саме так і почуваюся. Крім того, я ж можу й померти під час пологів.

— Ну, але тоді ти точно не складатимеш випускних?

— Я тебе приб’ю, — пригрозила Лінка. — Ти мене взагалі не втішаєш, анітрішечки.

Певна річ, що то була неправда. Оскар весь час її втішав, і вони обоє про це знали. Проте Лінка однаково показала йому язика. Усе довкола стає кращим, коли не треба постійно бути серйозним.

Може, їй і шкода було часу на якісь там статті, але годинку для того, щоб зустрітися з Мамусечками, Лінка завжди могла знайти.

Дівчата, треба нам зустрітися, ми так давно не бачилися. То що, знов у „Ведмедику“, чи деінде? Може, у суботу? Я зможу приїхати.

Оля

Гарна думка. Мені точно потрібна підтримка, бо вже ноги тремтять від страху. Крім того, із цим животищем я невдовзі ніде навіть не вийду.

Домініка

Не кажіть мені нічого про живіт! Кай з мене сміється, бо животяка виглядає, як столик! Недавно братик поставив на ньому склянку із соком! Рідні зі мною фоткаються. Уся сімейка розважається! Субота норм.

Лінка

Лінка на зустріч мамусечок ішла, чи, точніше, котилася, але таки усміхалася. Вона досі дякувала сама собі за цю ідею. Звичайно, можна мати подруг, у неї були Наталія й Каська. Але то дещо інше. Мамусечки опинилися в схожій ситуації, і завдяки цьому Лінка відчувала, що вона не єдина дурепа на світі. Що загалом на світі море дівчат, у яких життя теж склалося далеко не ідеально.

Попри те, що вони вже влаштували несподіванку Лаурі, а тоді й Лідці, Лінка не чекала на сюрприз. Вона геть забула. Справді, „вагітний“ мозок давався взнаки! Цього разу забава чекала на неї й Домініку, бо обидві мали народжувати в лютому. „Ведмедик“ був прикрашений кульками, звісно, посередині пишався „торт“ із памперсів. І всі ці подарунки! Одежинки, додаткові пачки памперсів, лактаційні прокладки, чайочки, термометри, брязкальця!

— Боже, дівчата, я така зворушена, — сказала Лінка. — Але ж ви страшенно витратилися, це ж…

— Тим більше, що нас двоє, — додала Домініка.

— Ви що, така забава буває раз у житті. Ну, хіба що з’являться наступні діти!

— Умгу. Точно не дуже скоро, — відповіла Лінка.

— А може, узагалі однієї дитини досить? — озвалася Домініка. — Бо ця вагітність — це якийсь кошмар. Спершу ригачка, потім уже ніби добре, якийсь місяць, а тоді починається? То не можеш спати, бо незручно, то не можеш учитися, бо мозок страйкує, не можна далеко ходити, бо втомлюєшся…

— Я вже мовчу, що навіть пива не вип’єш, — засміялася Мажена.

— І сирів із пліснявою не можна!

— І непросмажених стейків. Щоправда, я ніколи їх не їм, але, може, мені б захотілося.

— Ой, добре вже. Знаєте, що? Потім ніби й більше всього можна, зате життя неймовірно ускладнюється. Хай що ти збираєшся зробити — перша думка про те, хто залишиться з дитиною.

„О Боже“, — подумала Лінка. Саме цього вона боялася найдужче. Не того, що буде зараз, навіть не пологів. А того, що станеться потім.

— Ну, все майже готове, — усміхнувся Оскар, показуючи Лінці її нову кімнату. Він від самого ранку складав і збивав, а тоді фарбував соснове ліжко в білий колір, бо так хотіла Лінка.

— Чому жінки люблять білі меблі? — поцікавився він. — Моя мама теж має до них слабкість.

— Бо вони оптично збільшують приміщення. Начебто, — засміялася Лінка. — Схоже, що деякі кімнати важко збільшити. Приміром, цю. Та однаково… ні, це просто клас!

— Ну, тоді закругляємося. Наразі доведеться тобі спати в братовій кімнаті. Фарба начебто й не токсична, але тут усе ще мокре.

Кай з Адамом каталися на лижах. Лінка залишилася тільки з мамою. Дівчина подумала, що, може, подзвонить мамі, похвалиться, що все готове, але мобільник мами розрядився.

Лінка подумала, що, тим часом варто зняти штори й випрати їх.

— Не роби цього сама, — вигукнув Оскар. — Ти здуріла?

Справді, вона геть забула, що цього не можна робити, і вже збиралася вилізти на стілець. Оскар зняв її старі штори з візерунком, який Лінці давно розподобався, і дівчина подумала, що із задоволенням купила б нові. Ну, але грошей катма. Тому доведеться випрати старі. Лінка простягнула руки до штор і… і раптом відчула дещо дивне. Впісялася вона чи що? Лінку аж у жар кинуло. Оскар помітив вираз її обличчя. А тоді глянув нижче.

— Ой матінко, — тільки й сказав.

Мама не брала трубку.

— Подзвони до неї на роботу чи що, — запропонував Оскар.

— Я номера не знаю.

— Чекай, як зветься фірма?

Знайшов її в інтернеті, і Лінка зателефонувала, але тільки й дізналася, що мами немає на роботі, бо вона на переговорах із партнером. Невідомо де й хтозна, коли повернеться. Отож дівчина лише попрохала, аби мама до неї зателефонувала. А тоді звернулася до Оскара.

— У мене перейми.

— Перейми?

А й справді, Оскар же не ходив до школи для вагітних. І не знав, як проходять пологи, бо звідки?

— Ну, коли народжують, то мають перейми. Почекай, я перевірю, як часто.

Кілька хвилин вона тримала в руках телефон і дивилася на екран, а тоді скривилася. Нова перейма.

— Дуже боляче? — захвилювався Оскар.

— Ні… трохи… Але перейма триває хвилину. І вони кожні кілька хвилин. Схоже, що треба їхати до пологового.

— Як? А твоя мама?

— Що ж, передзвонить і приїде.

— Може, зателефонуй до батька.

— Тобто до Адама? Не приїде ж він з гірськолижного курорту на мої пологи. Ні, я взагалі не турбуватиму їх. Немає сенсу. Поїдеш зі мною?

— Я? — злякався Оскар.

— Ну, а хто? Зараз викличу таксі. Поїдемо на Мадалінського. Та спершу мені треба прийняти душ і переодягтися. Почекай.

Лінка була така спокійна. На диво спокійна. Наче не народжувати збиралася а, скажімо, готувалася піти в гості. Навіть голову помила, бо сказала, що в лікарні це, мабуть, складно буде зробити. Переодяглася у спортивний костюм. Велика валіза, у якій було все необхідне для неї й дитини, давно чекала в кутку. До торбинки Лінка поклала течку з аналізами й набрала номер служби таксі.

— Алло. Доброго дня! Я хотіла замовити та… — й урвала, бо її пронизав біль, і вона не могла говорити. Оскар усе зрозумів і перейняв слухавку..

— Таксі, — договорив він і продиктував адресу.

І вони поїхали.

Оскар, звичайно, не був до такого готовий, і його аж млоїло від страху. Іще вдома, коли все почалося (а що буде, коли вони не встигнуть до пологового?), тоді в таксі (а що, коли вона тут і народить?), потім у лікарні (що далі?). Щоправда, краще вже перебувати тут, де принаймні є лікарі та медсестри й відомо, що нічого поганого не станеться. Але він не знав, що йому робити. Хотів лише, аби нарешті прийшла її мама. Лінка сказала, випередивши його запитання, між двома переймами:

— Ти тільки їм нічого не кажи. Бо ще подумають, що ти мій чоловік, — захихотіла.

— Але… я не знаю, чи…

— Слухай. Це, мабуть, триватиме кільканадцять годин. Бо зазвичай так і буває. А я не хочу залишатися зовсім сама. Ну ж бо, не будь таким переляканим, бо мені тебе аж шкода. Прийде мама — то собі підеш.

Мабуть, вона мала рацію. Не міг же він просто собі отак піти й покинути її.

А мама досі не брала трубку.

За годину прийшла медсестра, щоб оглянути Лінку. Оскар вийшов.

— Кажуть, що чотири сантиметри, — повідомила Лінка. — Непогано!

Непогано? Непогано? Тобто вона зараз народить?

— Що це за сантиметри?

— Має бути десять. Розкриття. Розумієш… такі магічні… гм… ворота. Я так Каєві пояснювала. Це як „Сезаме, відчинися!“.

Господи. Він уявив це собі — і йому зробилося зле.

— Але болить дедалі дужче. От блін! А-а-а.

У палаті був великий м’яч і ванна з душем. Лінка стрибала на тому м’ячі, бо це приносило полегшу. Виглядала вона дуже кумедно.

— Ти схожа на велику Мумі-маму на м’ячі, — засміявся Оскар.

— Дуже смішно. От побачиш, невдовзі я знову буду красунею.

— Ти й так красуня, — вихопилося йому, і Оскар засоромився, але Лінка явно думала, що це такий собі комплімент, аби втішити.

— Звичайно. Передусім я товстелезна.

— Не товстелезна, а вагітна.

— Хай там як, а я радію, що позбудуся цього баласту.

А тепер, мабуть, піду під душ.

Оскар позадкував, даючи пройти Лінці але не помітив, як перекинув якийсь штатив. І тут прийшла акушерка й суворо глянула на хлопця.

— Ех, татусі-татусі, — сказала вона. — Обережніше треба!

Вона здавалася сердитою, але міміка свідчила про неабияке почуття гумору. Медсестра підняла штатив, насварилася на Оскара пальцем і вийшла.

— Ота молодша акушерка сказала, що можна взяти м’яч в душ. Як гадаєш — це гарна думка чи ні?

— А мені звідки знати? Якщо вона так сказала…

— Ну, гаразд, тоді я зникаю.

Доки Лінка була під душем, Оскар спробував знову додзвонитися до її мами. Марно. Абонент тимчасово недоступний. Хлопець зітхнув. Немає ради.

І раптом почув крик.

— Ой! Рятуйте!

— Боже, що там із тобою? — вигукнув Оскар.

— Не заходь, не заходь!

Оце так. Вона там що, вже народжує?

— Піди по якусь санітарку й скажи, що я тут влаштувала потоп.

— Потоп?

— Так, тут по кісточки води.

Оскар полегшено засміявся. Краще вже це, аніж щось справді серйозне.

Прийшла якась молода дівчина зі шваброю. Навіть не вилаяла Лінку, лише головою похитала.

— Де це бачено, щоб м’яч класти під душ! То він і закрив отвір.

— Але акушерка сказала…

— Ой, діти, діти, — знову похитала головою санітарка. І глянула на Оскара.

— Отак воно, коли діти народжують дітей. Безвідповідальність.

— Але я…

— Нічого не кажіть. Займіться краще дівчиною.

Оскар захихотів, коли та вийшла. Загалом усе ставало кумедним, якби, звісно, не було дуже серйозним. І якби Лінка не плакала від болю.

Виявилося, що розкриття вже сім сантиметрів, і можна вколоти знеболювальне. Ну, на це він уже точно не хотів дивитися. Устромляють голку в хребет, бр-р-р. Коли група анестезіологів вийшла з палати, і Оскар повернувся, то побачив Лінку вже геть іншою.

— Уже нічого не болить.

— Клас, — зрадів той. — І що тепер?

— Нічого. Чекаємо, — знизала Лінка плечима. — Слухай, пробач, що так вийшло. Я не хотіла тебе в це втягати, але точно б здуріла, якби залишилася сама, — тепер вона говорила вже спокійно. Геть інакше, ніж досі. — Постався до цього, як до… жарту. Спробуй відчути, як воно — стати татком, хе-хе. Можеш про це написати абощо.

„Жарт, — подумав Оскар. — А й справді“. Якби це була його дитина, то, мабуть, класно знати, що вона от-от народиться. Але ж це не так.

— Принаймні не довелося соромитися, — додала Лінка.

— Соромитися?

— Ну, звичайно. Що в мене немає хлопця.

— А взагалі… він знає?

— Ні. І я не збираюся йому казати. От уже місяць, як він жодного разу не озвався.

— Ти маєш його повідомити.

— Надішлю есемеску, коли маля народиться.

Прилад для вимірювання серцебиття продовжував видавати звук, що нагадував стукотіння коліс поїзда. Серце її дитини.

Атмосфера була якась нудна, сонна.

— Як гадаєш, ще довго? — поцікавився Оскар.

— Не знаю. Пологи можуть тривати навіть добу. В інтернеті я читала, що рекорд — це, здається, тиждень. Та скажу тобі, що я однаково радію, що це скінчиться. Навіть, якщо лише за кільканадцять годин. Бо з мене досить уже цього живота.

— Ну, знаєш, вагітність у слонів, мабуть, іще довша!

— Оскаре! — обурилася Лінка.

— Чекай-но.

Витягнув мобілку й заходився шукати в інтернеті.

— Ага. Індійська слониха — шістсот днів. Майже два роки!

— Боже!

— А блакитний кит — лише триста днів. Дивно, мені здавалося, що це має бути пропорційно до розмірів. Жирафа й носоріг — чотириста п’ятдесят, верблюдиха — триста вісімдесят… Віслючка — рік. Дельфін — теж майже рік… Блін, забагато, як на дельфіна, га?

Лінка аж поперхнулася сміхом.

— Ага, давай, сміши мене, може, швидше народжу.

— Здається, було б непогано, правда? — Оскар продовжував удивлятися в екран мобільного. — Слухай: коні, олені — усі понад триста днів… А хом’ячок лише двадцять.

— Ну, якби йому довелося чекати стільки, скільки слонисі, то міг би й не дожити.

Тепер реготали вже обоє, але замовкли, щойно відчинилися двері. Але то була не акушерка, а Лінчина мама.

— Що тут відбувається? Чого ви смієтеся?

— Мамо! Що із твоїм телефоном? Як ти мене знайшла? Господи, добре, що ти прийшла, бо бідолашний Оскар…

— Слухай, телефон у мене вкрали. Я була на зустрічі, упевнена, що телефон лежить у торбинці. Хтось його поцупив. Потому я повернулася до офісу, думала, що залишила його там, але ні. Дівчата сказали, що ти дзвонила, і я страшенно переживала, поїхала додому, а там — нікого, валізки з речами немає, і тоді я справді злякалася. Ледь не збожеволіла від страху.

Лінка зітхнула.

— А подзвонити не могла?

— Як можна подзвонити без телефону?

— Ну, із чийогось. Сусідчиного, наприклад. Чи з роботи.

— Ой. Справді. Можна було. Я про це навіть не подумала, так розхвилювалася…

— А ти принаймні знаєш мій номер?

— Гм, — кахикнула мама. — Ну… я не впевнена. Закінчується на п’ять?

Лінка глянула на Оскара й сказала:

— Це моя мама. Технологічний геній. А це Оскар, мамо. Зрештою, ти його, здається, знаєш?

Мама кивнула головою. Вона й справді колись його бачила.

— Він облаштував мені дитячу кімнату, ти бачила?

— Де?

Лінка знову зітхнула.

— Та вдома ж. Ти ж тоді була. Мамо, прошу, піди, купи собі каву чи воду якусь, випий щось, ну… не знаю, батончик якийсь з’їж, бо ти через ці нерви геть на себе не схожа. У мене наразі нічого не відбувається. Іди.

Мама пішла. На диво, послухалася.

— Вона дуже схвильована.

— Атож. На щастя, прийшла. А ти можеш іти додому. Видихай, — пожартувала Лінка. — Тобі не доведеться перерізати пуповину слоненяті.

— Я почекаю, доки твоя мама повернеться. Бо ще знепритомніє дорогою абощо, — засміявся хлопець. Але вже полегшено перевів подих. От тільки… це геть не означало, що йому хочеться піти додому. Він раптом відчув, як щось утрачає.

Лінчина мама ввійшла до палати з акушеркою, жваво й досі знервовано пояснюючи їй, що це не доньчин чоловік, а лише однокласник, і що під час пологів з Лінкою залишиться вона. Акушерка сміялася.

— Подумати лишень! Гм… у родзалі з жінкою може перебувати лише одна близька особа, тому…

Оскар зібрав речі й вийшов. Та зупинився неподалік. Подумав, що посидить біля палати. Раптом, щось знадобиться…

— Повне розкриття, — повідомила акушерка. — Народжуємо!

Лінка злякалася. Що це значить? Вона нічого не відчувала. Ну, хіба легенький біль. Але зовсім трішечки.

— Коли відчуєте потугу — тужтеся. Ви відвідували школу для вагітних?

— Так, — відповіла Лінка. Та хіба вона щось пам’ятала з тих премудростей? Спробувала. Підборіддя до грудей. І ще раз.

— Переводимо подих, — командувала акушерка. — Ще раз!

Лінку пронизав гострий біль, і вона закричала.

— Рано ще так кричати! Почекай. Ти не настільки швидко народиш.

„Ні? — подумала Лінка. — Як це?“ Адже вона читала, що коли починаються потуги, то все триває лічені хвилини. Та сталося інакше. На Лінку чекали майже дві години мук.

Єва Барська дивилася, як страждає її донька — і нічим не могла зарадити. Нічим. Це тривало вже цілу вічність. Єва сіла в крісло-мішок і затулила обличчя долонями. Повернулися спогади.

Чорна сукенка. На щастя, у гардеробі знайшлася така, ще й настільки широка, що налізла на Єву. У спеку більше нічого й не потрібно. Босоніжки, бо інше взуття годі було вбрати на спухлі, набряклі ноги. Наклала на обличчя товстий шар рідкої пудри, і через це виглядала блідою як смерть. Ще гірше, ніж без пудри. Узяла звичайну пудру. Марно. Із дзеркала на неї дивилося обличчя небіжчиці.

— Ходімо вже, — гукнула мати. — Запізнимося!

Чи не вперше матір звернулася до неї, відколи все сталося. Бо хтось же мусив їй сказати. Бо ж люди не вміють тримати язика на припоні. Спершу Олька все розбовкала йому. А тоді, наче цього виявилося не досить, улаштувала істерику й про все розказала його матері, яка тут-таки приїхала. Наче не можна було списати все на нещасний випадок, без будь-якої причини. Адже, наприклад, Кіт міг їхати по пиво, яке закінчилося, вугілля для грилю, помідори, та будь-що. До матері міг їхати, Сероцьк недалечко від Легіонова, куди Олька цього разу запросила їх на той клятий гриль. Єва колись так і сказала Лінці, що батько поїхав до своєї мами. Не сказала, що він їхав по смерть у раптовому нападі шаленства, коли враз збагнув, що його життя — суцільна облуда. А потім його мати…

— Ти, шльондро, — слова Котової матері лунали в її голові, товклися там, як тенісні м’ячики. — Як ти могла! Ти вбила мого сина. Убила мого сина убила мого сина убила мого сина убила сина….

Вона мала рацію. І це було найгірше.

Сморід грилю. Рештки салату в салатниці, мов потворні водорості. П’яна Оля. І Кіт.

— А вам відомо, що близько десяти відсотків дітей — це зовсім не діти власних татів? — Оля гикнула. — Гей, а ти добре перевірив: твоє воно чи зозулине?

Жар розливається всім тілом.

— Бо деякі жінки ніяк не хочуть цінувати те, що мають. Якби в мене був такий чоловік, як у тебе, я б не злягалася з якимсь професором. А твій чоловік тобі вірний, знаєш? Дивися, навіть такі ноги його не спокусили, — і підсмикнула сукенку.

Кіт, його очі. Схопила за руку, він відсахнувся. Гуркіт автомобільного двигуна.

Ти вбила мого сина.

Я вбила? Це вона, хотіла сказати, це вона, та, котрій я довірила таємницю, вона, віроломна, це вона вбила твого сина. Але й сама знала, що це неправда й жодні слова цього не змінять. Бо це вона — вбивця, Єва.

Ніколи ці слова не перестануть лунати в голові.

До Варшави приїхали на світанку, навіть переночувати не мали де. Похнюпившись, Єва йшла за катафалком із труною. Служба була нудна, люди витріщалися. Звичайно, усі вже, мабуть, знали. „Не озирайся“, — материні слова, коли вже сиділи в костелі. Дитина майже не ворушилася, мабуть, відчувала напруження. Єва намагалася в жалобному натовпі відшукати бодай одну людину, котра б їй співчувала. Але таких не було. Усі вважали її сукою. Та й не дивно. І все-таки Єва почувалася прикро. Вона не мала жодних друзів. Нікого, хто залишився б з нею попри все, що сталося. Олька, звісно, не прийшла. Облудна подруженька, протверезившись, вона, певне, мала добряче моральне похмілля. Якщо після такого взагалі можна говорити про якусь моральність. Мабуть, вони більше ніколи не побачаться. То й добре.

Дійшли до родинного склепу. Єві стало зле, щойно вгледіла копачів. Кіт, її вродливий, товариський Кіт зараз зникне під землею. Її чоловік. Батько її донечки, яка сиділа зараз у візочку, занадто яскравому, рожевому, надто веселому як на таку нагоду. До натовпу чорних гайворонів візочок з немовлям аж ніяк не пасував.

Ох, Збишеку. Останнім часом Єва не була певна, чи ще його кохає. Усе виявилося таким складним. Але вони якось притерлися, зжилися, разом долали життєвий шлях. Якби не цей дурний роман — вона б не стояла тут, над його труною. І раптом відчула біль. Мабуть, це стрес, подумала Єва. Вона знала, що під час вагітності часто трапляються такі передвісники пологів, минулого разу теж так було. Та не цього. Рідина потекла її ногами просто в коричневі босоніжки. Слова застрягли в горлі. Мати помітила, що відбувається, і стиснула її руку.

— Тихо будь, — прошепотіла вона. — Дочекаймося, аж усе закінчиться.

Перейми ставали дедалі більш болючими. Зрештою люди помітили. Та й неможливо було це приховати.

— Води! Води їй відійшли! Треба до лікарні!

Єва зігнулася навпіл.

— Відчуваєш перейми? — запитав хтось.

Кивнула головою.

Нескінченні години пологів. Доба болю, страху, самотності. Рішення про кесарів розтин. Трохи запізно. Дитині бракувало кисню. За шкалою Апгар лише 4 пункти. Недоношена. Інкубатор. Заслабкі м’язи. Судоми.

Зараз Єва згадувала це все як суцільний кошмар, який ніяк не закінчувався. Кожного ранку вона прокидалася в остогидлій кімнаті й мчала до Касі. Неймовірно тужила за Халінкою. До Сероцька їздила рідко, боялася зустрітися очима зі свекрухою. А потім…

Єва отямилася. Спогади втекли так само швидко, як і зринули. Адже вона була тут і тепер. Тут і тепер народжувався її онук. Тут і тепер вона мала підтримувати Халінку. Треба припинити думати про минуле.

— Ще раз! — кричала акушерка. — Тужся, дитино, тужся!

Усе стається несподівано, раптом, коли думаєш, що воно, тягнеться й тягнеться, що ніколи не закінчиться. І ось дитина, уся вкрита слизом і кров’ю, лежить на животі матері. Плацента, шви, кров — усе стає таким незначним, бо дитя вже є.

— Хіба ви не мали народити хлопчика? — пожартувала акушерка.

— Звичайно, — відповіла Лінка. — Хлопчика. Антося.

— А в нас тут гарненька дівчинка, — захихотіла жінка.

За мить реготали всі.

— Я назву її Свою, — сказала Лінка.

— Свою? — бабуся маленької дівчинки відчула, як сльози течуть її щоками, ціла ріка сліз.

— Так. Як і бабусю. Мамо, як чудово, що це дівчинка!

Немовля швидко обмили, зважили й загорнули в пелюшки. Новоспечена бабуся не встигла навіть сліз утерти, коли акушерка розпорядилася:

— Вийдіть з дитиною в коридор, гаразд? Бо ми ще тут маємо… Плацента не повністю вийшла, треба чистити.

— Що?

— Це швиденько. Не хвилюйтеся.

Єва взяла візочок і повільно рушила до виходу. Господи, а що буде, якщо дитина заплаче? Вона народила трьох дітей, та щоразу відчувала страх. Чи зможе вона взяти її на руки?

У коридорі хтось сидів. Оскар ледь не підстрибнув, коли двері відчинилися.

— Якось я не зміг… просто так собі піти, — виправдовувався він. — Це Антось?

— Ні, — усміхнулася бабуся. — Це Єва.

— Таки дівчинка?

— Так.

— О Боже! Яка ж чудова! Така маленька…

Немовля запхинькало.

— Скільки вона важить?

— Три п’ятсот! — гордо відповіла бабуся. — Ніяка вона не маленька, вона величезна. Тим більше, що народилася на два тижні раніше терміну.

— Не знаю… Для мене маленька. А це чимсь загрожує, що раніше?

— Ні, два тижні до чи після — усе в межах норми. Дякую, що ви з нею залишалися.

— Ох, не кажіть мені „ви“, мені якось незручно. Просто Оскар.

— Дякую, Оскаре. Не уявляю, що могло статися, якби не ти. Мені так ніяково.

— Дарма. Адже все скінчилося добре. Я можу… можу ще чимсь допомогти? Може, треба щось купити?

— Та ні… Хоча… А що ви взяли з дому?

— Валізку. Більше нічого.

— Знадобиться вода, тут є крамничка. Може, якийсь сік для Лінки. Почекай, я дам гроші.

— Мови немає, я сам куплю. Зараз повернуся.

Глянув на дитину й побіг.

Оскар відчував якесь дивне збудження. Неначе він щойно брав участь у неймовірно знаковій для світу події. Хіба може бути важливою для світу маленька дитина? „Так“, — відповів сам собі. Невже, коли народжувався Гітлер, хто-небудь думав, що він змінить долю всього світу? „Звідки ці дурні думки? — вилаяв сам себе Оскар. — Маленька чудова дівчинка — це не Гітлер. Може, вона зробить так, щоб на всій землі запанував мир. Хтозна!“ Отож. А нині ж день святого Валентина. Хлопець пригадав, що біля лікарні стояла бабулька з тюльпанами. Може, вона там і досі є? Ні, старенької вже не було. Пройшовся вулицею в пошуках квіткової крамниці. Знайшов, але та виявилася зачиненою. Справді, до 18-ї. За шибкою хтось ворухнувся — і Оскар постукав.

— Будь ласка, дуже прошу вас, я хочу купити квіти для дівчини, вона щойно народила дитину!

— Вітаю щасливого татка! — усміхнулася квітникарка.

— Але я… я… — і замовк. Хіба їй конче знати? Як і акушерка не знала, і взагалі ніхто. Приємно виявилося відчути себе в цій ролі. Та й Лінка, мабуть, зрадіє.

— Будьте обережні. У пологовому квітів не люблять. Викидають. Найкраще пронести їх у торбі, — сказала продавчиня й миттю спритно запакувала квіти спершу в папір, а тоді в пакет.

— Дякую! Це дівчинка! — сказав Оскар так, наче справді був її батьком.

— Круто! — відповіла квітникарка. — Вітаю ще раз!

Коли він повернувся із квітами, водою й соком до лікарні, біля палати нікого не було. Оскар не дуже розумів, що робити далі, тому постукав. У палаті лежала Лінка, немовля на її животі намагалося присмоктатися до грудей, поруч стояла акушерка.

Він уже хотів вийти, бо ж ніколи не бачив оголеної Лінки… Але це було щось геть інше: груди давали поживу маляті, а не виглядали просто як голі груди. Усе було якось інакше.

— Вибачте. Я вже піду. Приніс лише…

— У післяпологовій палаті може перебувати лише одна близька людина, — суворо глянула акушерка.

— Я вийду, — озвалася Єва. — Поговоріть собі.

Вийшла й акушерка, і вони залишилися з Лінкою самі.

— Дякую тобі, Оскаре, — мовила Лінка. — Якби не ти, я й не знаю, що б робила.

— Що ти, не дуже я й допоміг.

— Допоміг, допоміг.

— Слухай, а ти знаєш, що нині день святого Валентина?

Лінка кивнула.

— Ага, я теж пригадала. Але щойно тепер. Гарний день, щоб народитися, правда? Майбутній хлопець заощадить на подарунках, — захихотіла Лінка.

Оскар розгорнув квіти.

— Це тобі. Бо… бо ти народила дитину і… день Валентина.

Йому аж горло стиснулося. Лінка здавалася такою гарною із цим немовлям. Оскар хотів би… Він би хотів, щоб то була його дитина. Він би вже знав, як її цінувати, шанувати, як турбуватися про них обох. Відчував би себе таким щасливим.

— То я вже піду, — мовив він. — Ти, певне, змучена.

— Ага. Ніби марафон пробігла, хоч ніколи цього й не робила. Ти нас провідаєш? Як ми вже повернемося додому?

— Звичайно. Я ж там мушу дещо… доробити. Хотів прилаштувати сповивальний столик до ліжечка… Я впораюсь.

— Дякую. Не уявляю, що б я без тебе робила.

І раптом прийшла сувора акушерка й сказала, що квітів у лікарні залишати не можна. Оскарові зробилося прикро.

— Не переймайся. Мама забере їх додому. Вони чекатимуть на мене. Тут виписують через два дні, якщо все гаразд.

„Боже, яка вона прекрасна“, — думала Лінка. Пальчики, тоненькі, мов сірнички, ледь синюваті, стиснені в кулачки, іноді розпрямлялися на хвильку, демонструючи ніжні крихітні нігтики, неначе вирізьблені майстром мініатюр. І світлі кучерики. Від кого ж вона їх успадкувала? У бабусі коси темні, у неї, Лінки, каштанові. Від батька, це їй від батька дісталося. Світла, мов порцелянова шкіра, волосся. У її личку Лінка вгадувала Адріанові риси. Написала йому есемеску, мовляв, дитина з’явилася на світ, надіслала кілька фото. „Вітаю“, — була відповідь. І все. Вона чекала, що Адріан подзвонить, напише щось більше, адже це його дитина. Написала його батькові, той принаймні запитав, чи можна її побачити. Новоспечений дідусь. Але Адріан нічого. Більше нічого.

Лінка усвідомлювала, що усе складеться не так, як би їй хотілося. Що Адріан не сяде на перший-ліпший літак і не примчить сюди. Він був не таким. Міг би бодай поцікавитися, як минули пологи, як Лінка себе почуває. Але ні. Ніби вона була просто знайомою, а не матір’ю його дитини. Проте довелося перестати про це думати, бо дитя прокинулося, а в палаті вона була сама.

Тож вони тут удвох. Лише вона і Єва. Як її взяти? Усе тіло боліло, а руки не слухалися, були наче чужі. Може, якось удасться вийняти дитину з її пластмасової оселі? Спробувала, напруживши всі сили. За мить уже тримала малу на животі. Як нею займатися, коли вона сама почувалася так погано? Хтозна. Мама прийде аж о другій годині, раніше відвідини не дозволялися. Виявилося, що її покинули напризволяще. „Боже, — подумала Лінка, — хоч би я не завдала їй якоїсь кривди“. Приклала малу до грудей, хоч і здавалося, що там немає жодної краплі молока. Але Лінка пригадала собі, що їм розповідали в школі для вагітних. Що спочатку це дійсно краплина чи дві. І цього досить. Тож нехай Єва вип’є ці кілька краплин. Побачимо, може, засне. Це виявилося нелегко, бо мала не вміла вхопити сосок. „Зроби із грудей гамбургер“, — пригадала Лінка наступну пораду. Подіяло. Мала Єва заснула. Лінка й собі мріяла про те саме, проте не знала, що зробити з донею. Хотіла покласти до ліжечка, але їй забракло сили. Посунулася на ліжку, звільнивши малій місце й подумки молячись, аби її не придушити. Нехай би сюди хтось прийшов! Але довкола було безлюдно й тихо. Жодної живої душі. Лінці здавалося, що тут, у післяпологовій палаті ані нею, ані її дитиною, ніхто не переймається. Кортіло до туалету. Залишити малу Єву на ліжку? Дитина ще сама не перевернеться, тож, мабуть, не впаде? Лінка почувалася такою самотньою, наче була сама не лише в палаті, а й у всій лікарні. Ба, на всій землі. Час від часу приходили есемески, вітання, повідомлення в чаті, лайки на Фейсбуку. Але від нього не було нічого. Зате Оскар написав кілька разів. Як вона почувається, передавав вітання. Любий Оскар. Оскар, Каська, Наталія. Її рідні, друзі. І Лінка сумно подумала, що колись серед них була найдорожча їй людина. Найбільший друг. Адріан. Але тепер цього вже немає.

Єва Барська прокинулася на світанку й не могла заснути. До пологового можна було поїхати лише після полудня, а вона хвилювалася за доньку. Крутилася з боку на бік, але сон не приходив. Забагато вражень. Заварила собі мелісу й сіла біля вікна, укрившись пухнастим бежевим пледом. Вона стала бабусею. Що це значить? Ще й бабусею малої Єви. Вона не була впевнена, що це відповідне ім’я. Хіба вона заслуговує на те, щоб дитина мала її ймення? Адже їй так і не вдалося впорядкувати власне життя. Воліла, щоб Євина доля склалася по-іншому. Знову повернулася до минулого.

Вона в лікарні. Сама. Перелякана. Дитина у відділенні інтенсивної терапії, в інкубаторі.

— У дитини виникли певні проблеми…

Слова лікаря пронизують задушливе повітря, мов скальпель. Єві раптом зробилося зимно.

— Які проблеми?

— У дівчинки м’язова дистонія… Вона пережила кисневе голодування. Це дитячий церебральний параліч. Проте в легкій формі, не турбуйтеся. Вона вимагатиме реабілітації.

Єва теж почувалася погано. Довелося залишитися в лікарні довше. Якогось дня двері палати відчинилися, і на порозі з’явився Печериця. Професор. Її кохання? Єва не могла в це повірити. Тепер він видавався їй огидним. У нього було обличчя зморщеного гнома.

— Я довго про це думав і вирішив визнати дитину. Дати їй своє прізвище. Принаймні це. Дружина однаково довідалася, на жаль. І сама вважає…

їй стало зле. Мабуть, якби не дружина, він би взагалі не прийшов.

— Мені немає де жити, — сказала Єва.

Печериця злякався.

— Як це?

— Що "як це»? Я ж не можу повернутися до Кракова, якщо мала тут. Халінка в Сероцьку, у бабусі, але я там жити не можу. Ти ж знаєш. Усе… усе коту під хвіст. Мене от-от випишуть, а я не маю де подітися.

— Я допоможу тобі, — пообіцяв. — Винайму якусь кімнату.

Єва полегшено зітхнула. Може, це й небагато, та все ж більше, ніж нічого.

Він забрав її з лікарні й привіз до нового помешкання. Кімнатка в бабусі, яка без кінця варила смердючі кістки для пса. Єва цього пса боялася. Чорний доберман виглядав так, наче збирався на неї кинутися. Вона схоплювалася рано-вранці й бігла до лікарні, до Касі. Але що робити далі? Вона ж не може її забрати? Кілька разів приїздила до Сероцька, щоб побачити Халінку. Страшенно за нею сумувала. Роздовбаний автобус, у якому панувала задуха, зупинявся в центрі, завжди вона ще довго йшла лісом. Була така втомлена. Ніби пологи й давно минули, але Єва досі не отямилася. Боліло не лише тіло: боліла вся душа.

«Можеш залишити її тут, на скільки треба. Це моя онука». Що ж, запрошення стосувалося однієї особи. Вона розуміла, що для неї й для Каськи місця немає.

«Повернешся до Кракова? Зрештою, тобі є де жити».

«Ще ні. Дитина досі в лікарні».

Свекруха не запитала, що з нею. Де вона житиме. І чи зможе? У тій квартирі, сама з дітьми, без Кота? Без грошей? Без нічого? Ні, вона не зможе, Єва собі цього не уявляла. Добре, що бодай Халінка була доглянута, принаймні за неї не доводилося хвилюватися. «Бабуся її любить», — наче мантру повторювала молода жінка.

Коли все почалося? Якогось дня відчула, що не має сили встати. Просто. Подзвонила до лікарні, що захворіла. Бо вона справді була недужа. От тільки… як звалася ця хвороба? Ані лихоманки, ані нежитю, ані кашлю. Нічогісінько. Тільки ця важезна душа. Наче Єва от-от мала впасти в провалля й трималася на краю прірви, що було сил. Не прибирала, не їла. Подзвонила матері, яка й справді приїхала. Але для того, щоб сказати, як вона собі перевела життя, і що вона не збирається жити замість неї. І що батько мав рацію. Нехай дає собі раду сама. «Твоя дитина хвора. Першу дитину ти віддала бабі. Не займаєшся нею. Не даєш ради. Як ти собі це уявляєш? Дитина вимагає реабілітації й грошей, яких у тебе немає. Ти ж не можеш із нею тут жити!» — і мати роззирнулася брудною, занедбаною кімнатою. Коли вона вийшла, Єва навіть не заплакала. Не мала сили плакати. Не мала жодних сил. Скрізь лежали гори брудного посуду. І тоді їй спало на думку, що все це можна закінчити. Спочатку проковтнула цілу упаковку заспокійливих таблеток, які їй дали в лікарні. Запила горілкою. Набрала до ванни води й спробувала перерізати собі вени, але зробила це надто невміло. Єва була дуже слабка. Трохи крові витекло, але замало, щоб померти. Її врятувала господиня, бо доберман, мов передчуваючи щось погане, аж заходився гавкотом під дверима ванної. Отже, її врятував собака. Санітари, ноші, лікарня. Діагноз: отруєння, спроба самогубства. Депресія. Мати з документами, які Єва мала підписати. Що відмовляється від прав на дитину. Печериця теж відмовився, навіть не замислившись. Касю віддали. Єва підписала все, бо тоді їй було однаково. Вона думала про одне: вийти й спробувати знову. Доки не вдасться. Хоча потім сили не стало вже навіть для цього.

Згодом, коли вона вже отямилася, коли могла думати, то не раз замислювалася, як матері вдалося її переконати. Примусити покинути власну дитину. Неймовірно. Вони ж начебто помирилися, але тепер Єва не була в цьому впевнена. Усе якось затихло, життя видавалося їй зовсім новим: спершу вона повернула Халінку, купила квартиру у Варшаві, продавши краківську, знайшла роботу, яка дала можливість утримувати себе й доньку. Потім зустріла Адама. Щастя, у яке вона не могла повірити. Кай. Усе начебто змінилося, принаймні зовні, бо тамте, колишнє життя десь стриміло, зібгане, поіржавіле, наче стара велосипедна рама. Невже можна так ошукати долю? Приспати все, що видається незручним? «Не повертайся до цього, — порадила мати. — Радій тому, що маєш. Якби ти й раніше так робила — не було б проблем». І Єва приспала, приховала, раділа. До певного часу. А тепер прагнула лише одного. Щоб Лінка не почувалася такою самотньою. Щоб їй ніколи не довелося бути покинутою. Щоб не довелося приймати рішень, про які вона шкодуватиме все своє життя.

Лінка прокинулася, аж заціпеніла від болю й незручного лежання. Дитя спало й було живе, на щастя, вона не придушила її вночі. Вдалося тихенько встати до туалету. Потім перевірила телефон. Нові есемески, лайки, вітання. Отак виглядає наше життя. Найперше перевіряємо, хто лайкнув наші пости в соцмережах. Щиро кажучи, Лінка воліла б, аби хтось забіг, замість надсилати танцюючих кроликів і миготливі квіточки. Але ні. Зрештою, відвідини дозволені аж по обіді. Прийшла нова есемеска.

Я не можу тепер приїхати. У мене наступного тижня сесія. Приїду після неї. Як себе почуваєте?

Від нього. Лінці стало сумно. Чомусь вона вірила, що він таки приїде. Так хотіла похвалитися йому їхнім дивом, яке зараз спало, мов янголятко. Вдалося покласти донечку до її пластмасового ліжечка.

«Дякую, стерпно». І, подумавши, додала: «Чекаємо». Зрештою, батько — це батько.

Потому вона не знала, що робити. Дитина продовжувала спати, тож удалося прийняти душ. Сніданок виявився таким собі. Два кусники хліба, шматочок масла і сир. Лінці не хотілося їсти. Вона взагалі не зголодніла. Почувалася сумно й самотньо. Подзвонила мама, тоді Адам. Донька прокинулася, Лінка приклала її до грудей і нагодувала. Нудно. Невже так і буде весь час? Лише по обіді прийшла мама. А потім батько Адріана. Лінка почувалася ніяково. Адріан ще не бачив дитини, а його батько вже встиг. Захопився онукою, бо мала виглядала чудово, ще краще, ніж відразу після народження. Малятко зі світлим волоссячком, яке вибивалося з-під зсунутої шапочки. Ці чепчики здавалися кумедними й узагалі не трималися на голівці.

— Я говорив з Адріаном, — сказав. — Він приїде. Але в нього якась сесія.

— Я знаю.

Чоловік зітхнув.

— Повір мені… повірте, — глянув і на Лінчину маму. — Для мене це нелегка ситуація. Може, я його погано виховував. Не зумів. Але мені здавалося… Кожен хоче, щоб його дитина виросла доброю людиною, а він… Може, отямиться, як побачить дитину. Сподіваюся.

Лінка не знала, чи їй самій цього хочеться. Адже всі місяці вагітності вони практично не спілкувалися. Хіба часом отримувала есемеску. «Усе гаразд?» Але цього трохи замало, щоб підтримувати стосунки.

— Він ще дітвак. Геть розгублений. Та я вірю, що коли побачить доньку…

— Умгу, — відповіла Лінка. Бо нічого іншого на думку не спало.

— Звичайно, ти отримуватимеш гроші…

— Послухайте, — озвалася раптом Лінчина мама. — Дитину треба зареєструвати. Маємо на це три тижні. Якщо Адріан хоче визнати дитину, дати їй прізвище…

— Звісно, що так! Хіба може бути інакше? — здивувався батько Адріана.

— Це ви так вважаєте. Побачимо, що скаже ваш син. Крім того, проблема аліментів. Через суд…

— Але ж…

— Ми можемо це вирішити полюбовно. Я вже про все довідалася. Але мусить бути через суд. Справи треба залагодити, щоб, наприклад, отримувати п’ятсот злотих державної доплати на дитину.

— Розумію. Гаразд. Я поговорю із сином.

Лінка не хотіла цього слухати. Це було жахливо. Почувалася так, наче і вона, і дитина були якимись предметами, довкола яких точаться торговельні переговори. Хоча, звісно, знала, що так мусить бути. Загалом Адріанів батько нічим не завинив. Якраз він виявився порядною людиною.

— А якщо знадобиться якась допомога… Адже я працюю у сфері охорони здоров’я.

— Ні… хоча, правду кажучи, згодилася б якась медсестра, щоб показати, як правильно годувати. Не знаю, чи все я добре роблю, а сюди ніхто не приходить.

— Напевне хтось прийде. Я піду з ними побалакати. Маю тут знайомих. Розумієш, доки пацієнт не помирає, ніхто ним особливо не переймається…

Двері знову відчинилися.

Каська й Наталія, із торбами, напханими памперсами, водою, соками, помаранчами…

— Агов, ви що, здуріли?!

— То все батьки купили, — пояснила Каська. — Сказали, що в тебе напевне немає води, а фрукти знадобляться.

— Супер.

Обидві схилилися над немовлям, наче добрі феї.

— Твоя тітонька прийшла, — сказала Каська.

А й справді! Справді! Кася — це її тітка.

— Мене вона теж має. Звичайно. У неї вже дві тітоньки.

І дядько Кай!

І наче після магічного закляття, двері знову відчинилися, і на порозі з’явилися Кай з Адамом.

— О Боже, що ви тут робите? А як же ваші лижі?

— Лижі, лижі! — обурився Адам. — На лижі можна щороку їздити, але ж не щороку в мене онук народжується, га?

Усі вражено замовкли. Халінка вибухнула сміхом.

— От тільки це онука! Такий собі маленький сюрприз. Мабуть, апарат виявився несправним. Тобто УЗД.

Кай дивився на них, широко відкривши очі.

— Це не хлопчик? Як це? А з ким же я бавитимусь?

Усі зареготали.

— Зрештою, з ним однаково не вийде бавитися, — зазирнув до ліжечка. — Він що, весь час так спить?

— Вона. Її звати Єва.

— Як маму?

— Так, Каю.

— А ми їх не плутатимемо?

— Якось уже дамо раду, — усміхнулася Лінка.

— Ми їхали весь день, — поскаржився Кай. — І тато не дозволив мені сьогодні кататися на лижах. А я вже майже навчився звертати.

— Адаме, може, не варто було… — мовила Лінка.

— Варто, варто.

Дитя заквилило.

Увійшла медсестра. Товста, у яскраво-рожевих кроксах.

— А це що за гурт? Не можна, щоб відразу стільки людей!

Тому вони мінялися. Спершу Кай з Адамом, решта чекала в коридорі. Побалакали трішки, обійняли її, пішли собі.

Тоді на хвилину ввійшов Адріанів батько. Побалакали, обійнялися, пішов.

Потім Каська з Наталією. Побалакали, обійнялися, пішли.

Мама затрималася найдовше. Допомогла їй перепеленяти дитину, поговорили. Пішла.

Щиро кажучи, Лінка вже й хотіла побути сама. Ба більше, вона хоч і раділа гостям, та одне залишалося незмінним. Тут не було того, хто справді мав би бути. Євиного батька.

Каська й Наталія йшли разом у бік зупинки.

— Ну й козел же він, правда? Отой Адріан, — сказала Каська.

— Хлопці якось губляться в такій ситуації. Може, якби він бачив дитину?

— Не знаю… На його місці, якби мені народилася дитина, я б пішки дочалапала сюди хоч би й з Лондона. А Лінка що сказала? Що в нього якісь іспити? Зараз повно дешевих рейсів. Якби хотів — прилетів би вмент.

— Він живе у тітки-відьми. Я її знаю. Зрештою, це ж мої родичі. Їй би довелося відпустити його, бабки якісь дати. А вона…

— Яка? — поцікавилася Каська. Про Адріанову тітку вона нічого досі не чула.

— Стара дивачка. Дуже прогресивна. Виступає за… ну, розумієш, за свободу. У всьому.

— А діти в неї є?

— Ні. Здається, вона їх не хотіла. Але там була незрозуміла історія… Якесь нещасливе кохання. Мама колись розповідала.

— Звісно. Мабуть, вона просто розчарувалася у всьому й здивачіла. А ти б хотіла таке маля? — Каська змінила тему.

— Я? Ти що! Я і дитина? Не уявляю! Зрештою… із чоловіками суцільні проблеми, хіба ні? А коли ще й дитина…

— А як там із тим твоїм?

— Азором? Ну, ніби все добре, але він дуже химерний. Страшенно ревнивий, без кінця влаштовує сцени, відчуваю, що з мене досить, — похитала головою Наталія.

— А мій колишній взагалі дебіл, — сказала Каська. — Але я вже це пережила, і все нормально. От тільки… Хочеться до когось пригорнутися.

— Собаку собі купи. Або кота, — засміялася Наталія. — Я вже починаю думати, що, може, краще залишитися самій. Зосередитися на навчанні. Я справді мрію вступити до медичного. Мені б хотілося працювати з новонародженими.

— Ти хочеш стати акушеркою?

— Не знаю. Здається, акушерки дуже мало заробляють. Можливо, лікарем-неонатологом, який працює з такими маленькими. Власної дитини я, може, і не хочу, але діти такі класні, правда?

— Не знаю. Мене вони трохи лякають. І що вона тепер робитиме?

— Нічого. Якось виховуватиме малу. Батьки допоможуть.

Дівчата сіли на трамвай, який їхав у бік центру, але Наталія вийшла раніше.

— Я домовилася про зустріч, — збрехала вона. Говорити їй більше не хотілося. Вона збиралася спокійно подумати про все це. Про Лінку та її дитину. Але не тільки про них. Що, власне, робити з Азором. Бо її ця ситуація справді починала дедалі більше виснажувати.

— Тобі ця дівчина подобається, еге ж? — мама зробила спробу розпитати Оскара про Лінку, одночасно краючи моркву. Раптом, невідомо чому, їй забаглося зварити суп. О десятій вечора! Попрохала сина допомогти порізати овочі, та схоже, що то лише був привід для розмови.

— Дай спокій, це лише однокласниця.

Дарма він мамі про все розповів. Про пологи й узагалі. Міг би цього й не робити. Вона явно бачила, які в ньому вирують емоції, як він усе це пережив.

— У неї ж дитина, — додав.

— Так. А той… батько дитини?

Оскар знизав плечима.

— Гадки не маю. Його тут немає. Він у Лондоні.

— Бідолашна дівчина. Я їй співчуваю.

— Але ж ти теж розійшлася з батьком.

— Так, але він не покинув мене вагітну. Чи з немовлям. Це геть інше. А вона така хороша дівчина. Гарна, але ще й… ну, завдяки ній у мене є робота. Добра. Шкода, що в неї так усе склалося. А ти… хтось у класі тобі подобається?

— Ні! — обурено вигукнув син.

Бо це ж очевидно, що ні! Йому завжди подобалася Лінка, відколи він з нею познайомився. От тільки вона завжди була не його.

— Так-так, — мама співчутливо глянула на хлопця. — Але… розумієш, дитина — не такий уже й клопіт. Це щастя. Багато жінок не можуть мати дітей, хоч і дуже прагнуть, — морква, цибуля й шматочки броколі помандрували до каструлі. — А трапляється ж, що в когось уже є дитина, просто життя не склалося. Це ще не трагедія.

— Припини, мамо, справді.

Мати посолила суп, зменшила вогонь, а тоді скуйовдила синові чуприну.

— Я лише так говорю. Бо бачу… Я ж тебе знаю.

Оскар хотів сказати, що він чудово уявляє, що буде далі. Приїде Адріан, побачить доньку, вигукне: «Ур-р-ра, супер, заживемо всі вкупі, разом!», — і тоді Лінка кинеться йому в обійми. Але нічого не сказав, бо соромився.

— Коли той твій суп буде готовий? — тільки й спитав.

— Скоро, — усміхнулася мама. — Зголоднів?

— Та загалом щось би з’їв, — усміхнувся у відповідь Оскар. — Хоча їсти суп ледь не опівночі — не дуже звично, га?

— Як твої справи? Як почуваєшся? — запитав Оскар, вручаючи Лінці пачку памперсів. — Моя мама сказала, що це найпрактичніший подарунок, бо швиденько використається.

— Ну, менш практичний ти зробив уже раніше, — Лінка кивнула головою на тюльпани у вазі й ледь порожевіла.

— Я ще й сповивальний столик приніс.

— Оця стільниця?

— Яка ще стільниця?

— Схожа на ту, що на ній тісто розкачують.

— А в тебе гарний настрій.

— Так, бо я рада, що нарешті вдома. Щоправда, я перетворилася на молокозавод і тепер геть прив’язана до дитини, але мені вже набагато краще.

— Як мала?

— Як бачиш. Загалом добре, що ти привіз цю штуковину. Я пеленаю її на ліжку, а це страшенно незручно, тим більше, що вона какає чи не дванадцять разів на добу.

— Дванадцять?

— Ага. Воно схоже на сир із куркумою.

— Бр-р-р. Ні, будь ласка, нічого більше не кажи.

— Спершу я щоразу думала, що поїду до Риги, але вже звикла. О, знову, — і справді, з ліжечка пролунав дивний звук. Ніби хтось видушував кетчуп із тюбика.

— Ти трохи вчишся?

— Уяви собі, що так. Навіть дуже багато. Дитина лише їсть і спить. Погодувала — і вільна. Усе дуже непогано, принаймні поки що. Жодних кольок, розладів чи чогось такого. Майже зовсім не плаче. Хіба коли зголодніє.

Дитя немов почуло її слова, бо з ліжечка почулося тихеньке попискування, яке невдовзі перетворилося на голосний плач.

— Мабуть, я її зараз погодую.

— Почекай, спершу встановимо це.

Поклали сповивальну дошку на ліжечку.

— А тут можеш розкласти всі ці свої… прибамбаси.

— Що? — засміялася Лінка.

— Ну, оце все, — кивнув Оскар на купу пелюшок і повзунків, які наразі лежали на табуреті біля ліжка.

Удвох вони перенесли все це на дошку. І на мить їхні руки зустрілися.

Оскар подумав, що це дивно. Адже він бачив її напівголою. Якусь мить бачив груди, коли вона годувала дитину. А тепер його раптом мов жаром обсипало, бо він на секунду торкнуся її долоні?

Лінка подумала, що це дивно. Адже він був з нею в пологовому! Бачив її в найінтимнішій ситуації на світі! А тепер, коли він мимохідь торкнувся її руки, їй здається, що в неї підгинаються ноги?

Перезирнулися. І Оскар першим простягнув долоню й узяв Лінку за руку. Легенько впіймав її за пальці. Запала тиша. Оскар подумав, що ні про що він так не мріє, як про те, аби її зараз поцілувати. Але боявся все зіпсувати. Тож лише глянув на Лінку й міцніше стиснув її долоню. Дитина, яку так і не погодували, запхинькала, але вони не звернули на це уваги. Лінка тримала в руках пачку памперсів, Оскар — якісь вологі серветки, та за мить обоє, як за командою, впустили свої реквізити на підлогу. Щоб обнятися, пригорнутися міцніше, бодай на хвилину.

Дитина розплакалася голосніше.

— Я мушу її погодувати, — озвалася Лінка, вивільняючись з обіймів Оскара. — Не дивися.

— Я ж уже все бачив.

— Неправда!

— Бачив, та гаразд. Я забуду. Буде, як скажеш.

Він був такий щасливий, що ладен був пообіцяти все на світі.

Згодом, коли уже допоміг Лінці зі сповивальною дошкою та рештою дрібниць, яких їй бракувало для повного щастя, коли він у цілковитій ейфорії повертався додому, згадуючи доторк її долоні й те дивне відчуття, що все можливо, він раптом зупинився. А що, як… що, як це така собі примха? Минущий каприз? Адже той повернеться — і Лінка змінить думку. Він про це забув, бо вона торкнулася його руки? Оскар так намагався захиститися від почуттів, що про все забув.

Бо він же приїде. Зрештою, краще, щоб дитина була зі справжнім батьком. І Лінка вже одного разу до нього повернулася. Розлючено стусонув скрижанілий камінець, який примерз до тротуару, — і аж засичав від болю. «Гаразд, старий, — сказав собі. — Хто не ризикує… У найгіршому разі отримаєш відкоша».

Лінка почувалася якось незвично.

Так, наче щось поставало на свої місця, вклалося.

Але разом з тим — ніби вона грала чужу роль.

Обійматися біля сповивального столика. Мовби вони разом, а це їхня дитина. Заплющити очі й забути, як воно все насправді. Звісно, вона завжди знала, що Оскар гарно до неї ставиться, проте ніколи не думала, що він відчуває щось більше. Може, він зробив це зі співчуття? Байдуже. Ендорфіни шугали у венах, мов «Пендоліно». Та ну, це могла бути примха. Звичайна забаганка. Які в неї можуть бути претензії? Незаміжня, з дитиною, з байстрюком, а не дівчина, з якою можна зустрічатися. Може, вона взагалі повинна бути вдячною, що він її торкнувся? Та ні, вдячності вона не відчувала. Зате відчувала щось інше. Блаженство й задоволення. Нічого не вдієш. Якщо це більше не повториться, вона не відчуватиме розчарування. Принаймні Лінка переконалася, що досі здатна на почуття. Що вони не вмерли разом з Адріаном. Бо до Адріана, — і в цьому вона анітрохи не сумнівалася, — Лінка не почувала більше нічого.

Оскар приходив щодня. І постійно щось приносив. То памперси, то серветки, то сік для Лінки.

— Як почуваєшся? — питав турботливо.

— Добре! Як ходячий молокозавод. Дуже продуктивний. Але вона мене за це винагороджує. Глянь!

Дівчинка спокійно лежала в ліжку, іноді дрімала, іноді ні, і постійно робила гримаси.

— Ти знаєш, що до кінця березня треба здати фотографії?

— Знаю. Я хочу пофотографувати малу. Назву цикл «Материнство». Чи «Початок». Щось таке. Тож загалом це неважко. Об’єкт поруч, мало рухливий. Портрет сплячої дитини — це дуже легко. А ти?

— Ну… тему ти в мене вкрала. Я б теж її радо пофоткав. Хоча, якщо темою має бути материнство, то доведеться, мабуть, скористатися автоспуском? Або, приміром, тема «Сон». Можна фотографувати дитину, брата… Зрештою, — позіхнув хлопець, — мені й самому хочеться спати. Якщо ти не проти — можу стати твоїм об’єктом.

— Ну, гаразд, а якщо серйозно? Що ти робитимеш?

— Знаєш, що? Я недавно подумав, що хочу влаштувати фотосесію своїй мамі. Бо єдині фотографії, які вона має, це для паспорта. Такі жахливі, у неї на них таке широке обличчя, що мама скидається на якусь злочинницю. От тільки не знаю, яку тему обрати.

— Клас! Ото вона зрадіє! Можеш назвати «Зрілість» чи якось так.

— Ну, не знаю, чи вона не образиться. Розумієш, мама зараз справді гарно виглядає. Зустрічається з тим чуваком.

— Мабуть, це добре?

— Хіба я знаю? Якось дивно.

— Ну, тобі ж не шкода?

— Ні, але якось так… Дивися, які кумедні міни вона робить, — і кивнув на Єву, щоб змінити тему.

— Я можу годинами на неї дивитися, як у телевізор. Поглянь на її рученята. На вустонька. Хіба ж це не диво? Я така горда, що це моє творіння!

— Ну, не лише ж твоє, — сказав він, а тоді відчув, що це було зайве.

— Ні. Він дав живчика.

— Пробач, Лінко. Я знаю, що тобі важко.

— Ні. Мені вже попустило. Адже він навіть не бачив дитини. І взагалі особливо нею не цікавиться.

— Ну, але ж приїде.

— Так. Приїде. І що? Побачить, посидить, поїде.

Оскар думав, що події можуть розвинутися геть по-іншому. Що, може, приїхавши й побачивши цю маленьку дівчинку, Адріан передумає. І тоді вона до нього повернеться.

Вони не говорили про те, що сталося між ними. Про доторк, обійми, які були не зовсім товариськими. Він боявся, що йому це все лише наснилося, що він усе вигадав. Вона думала, що то для нього була така собі примха. Не хотіла більше розчаровуватися. Бо іноді легше чогось не мати, аніж мати й відразу втратити. Лінка боялася, що коли вона щось зробить, якийсь перший крок, то втратить друга. Та це не значить, що вона не думала. І не значить, що не думав він. От тільки вони цього не висловлювали. Аби те прекрасне й піднесене не зробилося матеріальним, а отже, вразливим і знищенним. Доки все це залишалося в здогадах, можна було його берегти.

Коли приїхав Адріан, Оскар саме перефарбовував ліжечко. На попередньому були намальовані машинки, а він наполягав, що для дівчинки воно не підходить.

— Та ні, не варто цього так дотримуватися… Ну, там, що коли дівчинка, то лише рожеве, а хлопчикам тільки все блакитне…

— Звичайно. У Єви однаково більшість убраннячок хлоп’ячих. То й годі. Вона ж така мила.

І сказав, що на бильцях ліжечка намалює квіти. Соняхи. Бо вона — маленьке сонечко. Зараз Лінка годувала малу, а Оскар, заховавши машинки під шаром білої фарби, заходився малювати квіти, жовті, мов сонце. У двері подзвонили. Лінка не хотіла класти Єву до ліжечка: мала завжди дуже нервувала, коли її забирали від грудей.

— Відчиниш? Мабуть, це поштарка, — попрохала Лінка. Звідки їй було знати, хто стоїть за дверима?

Отак із пензлем у руках Оскар пішов відчиняти й угледів за дверима Адріана. Його аж пересмикнуло від побаченого. Він би з таким задоволенням врізав йому, скинув зі сходів, принаймні прогнав би геть. Але не мав права.

— Заходь, — сказав. — Лінка в себе.

Адріан був здивований. Що він тут робить? Хто це, в біса, такий? Здається, це той її однокласник, що лазив за нею, коли вони були разом. Але слухняно пішов слідом. Адже десь там була його дитина.

Він багато про все це думав, але так і не зміг знайти в собі жодних почуттів. Що це, власне, значить: його дитина. Вона схожа на нього? Має його гени, це зрозуміло. Але…

Підійшов до ліжечка. Дитина виявилася… о Боже. Зовсім крихітною. Він навіть не уявляв собі, що немовлята такі малесенькі.

— Вона така маленька, — прошепотів Адріан. — Яка гарна…

Оскар відчув, що його зараз чорти вхоплять. Знайшовся тут ніжний татусь!

— Мабуть, я залишу вас самих, — відклав пензля.

Лінка кивнула головою.

То він і вийшов, а потім, соромно зізнатися, трохи підслуховував за дверима.

— Яка вона прекрасна, — говорив Адріан. — Неймовірно. Це справді моя дитина?

Дивно. Лінка так довго на це чекала. Коли він нарешті приїде й побачить донечку. Тепер їй було навіть приємно, що йому так сподобалася дитина. Але вона дивилася, як Адріан схилився над ліжечком, і зрозуміла, що більше його не кохає. Він здавався їй таким далеким… Дивилася на його волосся, яке так любила куйовдити, потилицю, руки, що колись її обіймали, підборіддя, яке вважала таким вольовим, довгі ноги — усе, що так у ньому любила, усе це стало раптом зовсім чужим. Вона більше нічого не відчувала до Адріана. Усе минуло, як минають пори року.

— Ми повинні зареєструвати її. Якщо, звісно, ти досі хочеш визнати її своєю.

— Певне, що так! А як інакше! Я… я розумію, що вчинив погано, що припустився непростимої помилки, але, може… може це можна виправити. Я б хотів брати участь у вашому житті, я…

— Що, покинеш навчання в Лондоні? — із цікавістю запитала Лінка.

— Ні, ну, ти що… Це не найкраща ідея. Але ти можеш приїхати до нас із малою…

— Звісно! Може, ще й твоя тітка її доглядатиме, га?

— Ні, але ж є якісь дитячі ясла. Ти б могла там учитися…

— Ні, — відповіла Лінка.

— Ні?

— Ні, Адріане. Бо так склалося, що я більше тебе не кохаю. І жодні твої обітниці цього не змінять.

— Але ж є дитина!

— Дитина була вже давно. Вона була тут, — Лінка вказала на свій живіт, — а тепер ось тут. Але вона була. І тоді ти чхати на нас хотів. Я тобі анітрохи не вірю, а крім того, я просто тебе не кохаю.

— Це він, правда? — Адріан кивнув на зачинені двері. — Він до тебе приклеївся.

Лінка почала сміятися.

— Приклеївся? Він був поруч, коли я цього потребувала. Відвіз мене в пологовий. Підтримував. А ти? Що ти зробив? Він, на відміну від тебе, — добра людина.

— Але ж кожен може змінитися, Лінко.

— Ні, справа не в ньому, — відповіла вона. — Між нами нічого не було. Це мій друг. Йдеться не про нього, а про тебе. Я більше тебе не хочу, Адріане. Просто не хочу! Але Єву можеш бачити. Я буду дуже рада, якщо вона матиме гарні стосунки з батьком. Я не створюватиму тобі проблем. Як довго ти ще пробудеш у Варшаві?

— Тиждень.

— Тоді я запишу нас до відділу реєстрації новонароджених.

Оскар відстрибнув з-під дверей, коли обурений Адріан вийшов.

Лінка сиділа зіщулившись, затуливши обличчя долонями.

Оскар теж не був дуже радісним. Чув, що вона сказала. Справа не в ньому. Це мій друг. Звичайно.

— Агов, — сказав. — Зробити тобі чаю? — він щосили намагався не показувати, як йому прикро.

— Так… Я б випила чогось теплого.

— Зажди.

Пішов на кухню й за мить приніс чашку з паруючим напоєм.

— Подумай, Лінко, — порадив він. Усупереч собі, та інакше не міг. Може, так буде найкраще, якщо все скінчиться.

Щоб усі ці ідіотичні думки нарешті перестали його мучити… — Він — батько дитини. Може…

Лінка сьорбнула чаю, попекла собі піднебіння, а тоді усміхнулася й глянула на Оскара.

— Підслуховував?

Дивно. Вона не виглядала сердитою. Ані відчуженою. Ані непривітною.

— Так. Пробач, але я хотів… бути поруч. Якби щось сталося. Ну, якби… розумієш…

— Я сказала неправду. Про те, що ти тільки друг, — мовила Лінка, помітивши його непевність. — Ти сам знаєш, що це не так. Та решта була правдою. Що я більше його не хочу. Йдеться про те, що існує між нами… якщо це щось існує. Це геть інше. Хоча це й неможливо… Ну, розумієш, так, щоб серйозно… — останні слова Лінка проказала ледь тремтячим голосом, і серце їй закалатало сильніше.

— Я… — власне, Оскар не знав, що хоче сказати. Він був цілковито збитий з пантелику.

— Коли Адріан приїхав у грудні, і ми побачилися, я вже тоді розуміла, що все перегоріло. Але думала, що, може, для дитини так буде краще. Щоб ми помирилися, щоб дитя мало повну сім’ю. Якби він тоді щось зробив, може, я б ще до нього повернулася. Але тепер приїздить і каже, що ми начебто можемо бути разом. Але від Лондона він не відмовиться. Ти ж чув, що він сказав?

— Так. Чув.

— Мені здається, що в будь-яких стосунках є межа помилки. І коли цю межу переступити, то вороття немає. Тоді вже нічого не можна склеїти докупи.

— Справді? — спитав Оскар.

— Справді. Знаєш, я десь читала, що дати комусь другий шанс — це… ну, похвально. Але дати третій — значить бути ідіотом. А я не хочу бути ідіоткою.

— То й добре. Але… Знаєш, що? — сказав Оскар. — Щодо одного ти не маєш рації. Чому ти сказала, що для мене це несерйозно?

— Дай спокій. Тобі дев’ятнадцять років, перед тобою все життя. Нащо тобі зв’язуватися з дівчиною, у якої є дитина.

— Припини. Дитина мені не заважає. Я не такий.

— Усі так кажуть, але ти ж знаєш.

— Ні, не знаю. Усе від тебе залежить.

Лінка зітхнула. Ні, у це вона повірити не могла. Та це не значить, що вона не потребувала почуттів, близькості. І подумала, що нехай станеться те, що має статися. Побачимо. Але на сьогодні досить з неї серйозних розмов.

— Гаразд, досить на сьогодні всіх цих справ, — засміялася Лінка. — Відчуваю, що це вже занадто. Я б воліла подивитися з тобою якусь комедію. Бодай трохи пожити нормально. Я дуже втомилася.

— Що ж, я чула, що ти прогнала Адріанчика, — сказала Наталія. — У всій родині аж гуде! Мовляв, хлопчина покаявся, хотів повернутися…

— Це він так розповідає? — спокійно запитала Лінка й лягла на підлогу, тримаючи телефон біля вуха. Їй боліла спина від незручної пози під час годування.

— Авжеж. А що?

— Ну, це не зовсім так. Він начебто щось і казав, що ми б могли, якщо я приїду до Лондона… Розумієш, не йшлося про його повернення сюди.

— Ну, але ж у Лондоні класно. Чого ти власне хочеш?

— Не жартуй. Що б я там робила? Сиділа з дитиною й чекала, доки він повернеться з лекцій? З його жахливою тіткою? Знаєш що? Я йому анітрохи не вірю. І не хочу ніде виїздити. Тут мої рідні й друзі. Крім того, я більше його не кохаю. Не хочу його, що б він не казав.

— Та воно так. Загалом, це його провина.

— Мабуть, що так.

— І, звичайно, всі страшенно пліткували про Оскара, — Наталія стишила голос. — Ну, розумієш, що він у тебе живе.

— Аякже, — засміялася Лінка. — Так-так, живе в моїй кімнаті. Ну й нехай собі пліткують, дуже добре. Ти ж знаєш, що він мій друг.

— Не дуже я знаю. Ти що, який він тобі друг… Відвіз тебе в пологовий, весь час приходить до тебе, видно, що він тобою переймається…

— Знаю. Може, між нами щось і є. Чи буде. Боюся, щоб не зурочити. Гадаю, жоден хлопець не хотів би брати на себе такої відповідальності.

— Послухай, якщо він у тебе закохався, то кохатиме навіть із трійком дітей. Ще й із псом на додачу.

— Ага, бо якраз Фікуса неможливо не любити. Він безпроблемний, на відміну від дитини, яка без кінця плаче й какає, і взагалі.

— Та ну. Це лише дитина. Тобі так здається, бо ти просто тимчасово перебуваєш поза життям…

— Хіба я знаю? Мені здається, що це життя навіть краще за будь-яке інше. Я взагалі ні про що не шкодую. Набагато гірше те, що я не знаю, як воно буде далі. Мушу повернутися до школи, а Єву немає з ким залишити. Вона така маленька. Я не маю змоги віддати її до ясел, на няню просто грошей немає, а мама й Адам працюють і не покинуть роботу. Відчуваю, що на мене чекає якась серйозна розмова. А мама ще й сердиться, бо я розповіла їй, як виглядали відвідини Адріана. І вона вважає, що я вчинила нерозважно.

Розмова відбулася швидше, ніж Лінка сподівалася. Але мама й словом не згадала про Адріана.

— Слухай, — сказала вона. — Я взяла два тижні відпустки з понеділка. Ти мусиш нормально повернутися до школи. Це дуже важливо. Ти повинна скласти випускні. Не знаю, як там буде далі, перейматимемося цим пізніше.

— Справді? — зраділо спитала. Лінка. — А тобі не шкода? Тобто, відпустки не шкода?

— Ні. Я із задоволенням з нею посиджу. Гадаю, це й для мене добре.

Лінка не знала, що на неї чекає ще одна розмова. З Адріановим батьком. І назвати її приємною було складно.

— Син сказав, що намагався… але ти сказала: «Ні».

— Послухайте… Адріан… Так, він сказав, щоб я приїхала до Лондона. А я не хочу виїжджати. Тут всі мої близькі. І все, що мені дороге.

— Він прикро вражений. Поводиться так, наче ти йому відкоша дала…

— Ви, мабуть, розумієте. Я… я дуже кохала Адріана. Але тепер…

— А якщо він помилився? Не даси йому шансу?

— Не знаю, — зітхнула Лінка. — Якось… Щось перегоріло. Крім того, що б я там робила? Сама з маленькою дитиною? У цієї його тітки! — підвищила вона голос, проте тут-таки отямилася. — Пробачте. Я не повинна так говорити, але…

— А якби він сюди повернувся?

— Не знаю. Можливо. Але він не повернеться.

— Побачимо, — відповів батько.

Чи дала б вона йому шанс, якби Адріан повернувся? Лінка була певна, що ні. Хоча іноді ця впевненість її полишала. Зараз із нею був Оскар, вони проводили разом багато часу, ходили на прогулянки з візочком, наче обоє були батьками малої Єви. А що, якби Оскара не було? «Навіщо про це думати? — спохмурніла Лінка. — Адже він є. І я повинна просто радіти. Навіщо все ускладнювати?»