Молоко з медом

Червень

З мобільного додатка для молодих мам:

Твоїй дитинці вже виповнилося три з половиною місяці. Вона вже, мабуть, усміхається, агукає й добре тримає голівку. Ти теж напевне відпочила після пологів. Якщо годуєш молоком, то маєш повернутися до ваги, яка в тебе була до вагітності. Якщо ні, подбай про легеньку дієту й фізичні вправи, щоб повернути тіло до нормального стану. Тебе можуть хвилювати розтяжки, вигляд твоїх грудей і живота, але не переймайся: усе це невдовзі повернеться до норми. Можна використовувати спеціальні креми й бальзами, вони точно допоможуть.

Лінка вкотре подумала, що краще їй не читати цієї маячні. Може, її дитина й виглядала пречудово, добре тримала голівку й навіть могла сказати щось, що за великого бажання можна було зрозуміти як «І love you», проте сама вона почувалася як руїна. І виглядала так само. Щойно починала роздивлятися своє тіло, як негайно впадала в психологічну прірву. До попередньої ваги Лінка справді повернулася й знову була худою. Навіть занадто. Її обличчя видовжилося, ніс видавався більшим і гострішим, а вилиці зробилися помітнішими. Собі вона нагадувала велетенського птаха з якогось фільму жахів. Проте найгіршим було не обличчя. Лінка знала, що коли перестане годувати, то буде легше набрати вагу. Із тілом виявилося гірше. Груди більше не були такими пружними, як раніше, до того ж, їх укривали червоні розтяжки, які виглядали так, наче під ними текла вулканічна лава. Мама втішала Лінку, що вони збліднуть, але їй важко було в це повірити. Іще гіршим здавався живіт. Варто було його стиснути — і він набував вигляду дивної екзотичної губки з коралового рифу. Її тіло було потворним, і Лінка не думала, що це колись зміниться. Вона вважала це несправедливим. Що Адріан теж мав дитину, але це ніяк не вплинуло на його зовнішність. Він не став через це потворнішим. Якби вони ще були разом, Лінка б із цим змирилася. Зрештою, якщо вагітність і пологи її так змінили, то чого б вона мала соромитися батька дитини. А так… Іноді думала, що якби в неї хтось був… Якби, наприклад, Оскар… Але ж вона боялася б перед ним навіть роздягнутися. Якщо хтось побачить її голою, то вже ніколи не закохається.

Тепер, після випускних, Лінка думала про це дедалі частіше. Бо стрес та емоції якось попустили, залишалося хіба що чекати на результати.

Усі випускники почувалися як особи, позбавлені громадянства, геть усі. Може, Лінка найменше з них, бо найбільше думала зараз про дитину. Але решта ні. Після іспитів усім залишалося очікування. Без результатів. Вони зависнули мов на нічийній землі, уже не школярі, але ще не студенти, ніхто…

— Ніколи в житті я ще не почувалася такою безпорадною, — сказала Наталія. — Ми завжди до чогось належали. Коли я закінчувала початкову школу, то було вже відомо, до якої гімназії хочу піти. Навіть, якби я туди не потрапила, завжди були інші. Не існувало варіантів, щоб хтось нікуди не пішов. Щодо ліцею — тут теж був якийсь вибір, хоч би й між поганим і ще гіршим, але він був! А тепер… Жодних гарантій.

— Ніякісіньких, — підтвердив Азор. — Та, мабуть, у цьому й полягає доросле життя, хіба ні? У тому, що немає жодних гарантій?

— Ну, не знаю. Серйозно? Ти що?

— Нічого. Не вступиш — то підеш десь працювати, перечекаєш. Але, зрештою, у тебе ж заможні батьки. Є приватні виші. Я не знаю… Скажу тобі, що мені взагалі не хочеться більше вчитися.

— Ні? Що ти кажеш? А що ти хотів би робити?

— Ти ж знаєш. Я хочу стати журналістом. Але таким… справжнім. А не вивчати впродовж п’яти років різну дурню. Це професія, яку опановуєш через досвід.

— Ні-і-і. Магістром однаково мусиш бути, інакше повна лажа, хіба ні?

— Та воно наче так. Проте, якщо хтось доможеться справжнього успіху, ніхто й не питатиме про його дипломи. От, у чому справа. Розумієш?

— Ага, але дехто потім показуватиме пальцем…

— Хіба що вороги. Фани ніколи цього не зроблять. А як спроможешся на щось важливе, то матимеш їх багато, і вони тебе підтримуватимуть.

Вони сиділи на березі Вісли. Азор і Наталія.

Раптом Наталія почула сигнал есемески.

Привіт, ми біля Вісли з Ганкою. Збираємося тут всі посидіти, прийдеш?

— Від кого це? — поцікавився Азор.

— Від однокласника.

— І що? Він собі отак запросто до тебе пише? Хто це такий?

— Знову починаєш?

— Що він написав? Покажи, — і спробував вихопити мобілку з її рук.

— Припини! Ти що, геть здурів? Справді. Пише, що вони десь збираються посидіти…

— І ти, певна річ, підеш?

— Певна річ, — Наталія підвелася. — Піду. Азоре, я тебе попереджала. Я не твоя власність. І можу спілкуватися, з ким захочу. А тобі треба подумати про свою поведінку. Па!

І пішла, залишивши його із двома відкоркованими пляшками пива.

Кретин! Ідіот! Дебіл!

Їй здавалося, що в неї болить серце. Наталія так хотіла, щоб усе було по-іншому. Але ні. Азор виявився хворобливо ревнивим. Іноді це ставало дуже помітним. Досить було їй на когось глянути. Чи комусь до неї написати. Згодом усе влягалося, коли він розумів, що йому ніщо не загрожує. Але їй це набридло. Просто набридло. Вона завжди була йому вірною й не заслуговувала на таке ставлення. Звичайно, що вона його кохала. Наталії було з ним добре, але постійні підозри її виснажили. Написала до Ганки.

Де ви?

Вони виявилися так близько, що Наталія аж засміялася. Біля мосту, але з іншого боку, лівого, тобто ближче «до міста».

Наталія подалася до мосту Понятовського. Вона й не підозрювала, що Азор іде слідом, на відстані кількох метрів.

Останнім часом на пляжах і набережній над Віслою буквально роїлося від людей. Причому на обох берегах. Вогнища, грилі або й просто посиденьки на широких східцях, що вели вниз, до річки. Увечері тут збиралося стільки людей, що можна було отримати якусь юрбофобію. І скрізь зім’яті бляшанки, порожні пляшки, недопалки. Гучна музика з барів і люди, які намагалися крізь неї докричатися одне до одного. Лівий берег був, на думку Наталії, набагато гіршим. Більше галасу, сміття, людей напідпитку. З боку Праги було спокійніше, люди сиділи довкола вогнищ і не створювали такої тисняви.

— Привіт! — вона справді зраділа, угледівши їх. Зустрічаючись з Азором, Наталія перестала бачитися будь з ким зі свого класу. Ганка на неї майже образилася, бо Натка ніколи не знаходила для подруги часу. Наталія зітхнула. Загалом, кохання не таке вже й чудове. Ну, гаразд, звісно, секс — штука класна, але крім нього… Усі ці проблеми, суперечки… Адже й із Марціном вони часто сварилися. Постійно було щось не так. Як не одне — то інше.

Сиділи на східцях біля куща, за яким якраз хтось дзюрив. Наталія обвела їхнє місце неприхильним поглядом. Може, переконати їх піти деінде?

— Привіт! Очам не вірю! Ти таки прийшла?! Так швидко приїхала?

— Байдаркою припливла. А що, кращого місця не було, ніж біля цього нужника на природі?

— Ні! Це взагалі диво, що ми бодай якесь місце знайшли. Ти тільки глянь, що тут відбувається!

— Та бачу. На тому березі спокійніше. Я була там з Азором. Але ми посварилися.

— Цікаво, через що. Дивний якийсь цей твій хлопець. Невже треба отак без кінця сваритися?

— Він дуже ревнивий.

— А є причина? — поцікавився Сташек.

— Ну, знаєш… — пожартувала Наталія.

Вона не усвідомлювала, що саме зробила величезну помилку. Невинний жарт виявиться найгіршим, що вона сказала в житті, бо раптом почувся галас, і Наталія побачила темну тінь, яка кинулася на них згори, точніше, просто на Сташека. Спершу дівчина не могла зрозуміти, що відбувається, але швидко впізнала Азора. Він тут? Стежив за нею? Їй зробилося недобре. Та часу на роздуми не залишалося, бо в неї на очах точилася справжня бійка. Азор хотів ударити Сташека, але той спритно ухилився й накинувся на Азора із протилежного боку, хапаючи за волосся, і це його неабияк розлютило. Він загарчав, наче лев, і рушив просто на Сташека, штовхаючи того в живіт. Сташек упав. Дівчата закричали. Наталія підбігла, спробувала їх розборонити, але й сама злякалася. Азор був сам на себе не схожий. Зрештою Ганка схопила його за руку.

— Що ти робиш? — закричала вона й вилаялася.

Сташек підвівся похитуючись.

— З тобою все гаразд? — запитала Наталія, і це ще більше розлютило Азора.

— Хто це? Ти його знаєш? — допитувався Сташек, одночасно перевіряючи, чи, бува, чогось не зламав.

— Так. Знала, — відповіла Наталія.

Почувши це, Азор знову спробував напасти на Сташека, та цього разу Наталія не злякалася.

І стала між ними.

— Що, може, мене поб’єш? Ідіот! — сказала вона. — Забирайся звідси. Або вбий мене.

Азор роззирнувся довкола, наче шукаючи підтримки, а тоді раптом обм’як. Адреналін де й дівся, а разом з ним і вся його войовничість.

— Ну, що ж, — процідив він. — Я гадав, що ти зі мною.

— Аякже!

— Це кінець.

— Тим краще. Але я тобі пораджу. Йди до психіатра, доки ще не пізно.

— Це тобі треба до психіатра! Трахаєшся з усіма! — голос Азора пролунав жалюгідно й пискляво.

— Тебе це не стосується. Забирайся!

Азор поплентався геть, бурмочучи щось під носом і погрожуючи Сташекові кулаком. Наталії довелося сісти. Сісти й випити.

— Пиво якесь знайдеться? — запитала вона.

А потім, коли вона зрозуміла, що це кінець, і коли спершу вихилила душком одне пиво, а тоді друге, отак сидячи без слів, то бачила все їхнє спільне минуле. Картини з нього пролітали їй перед очима. Перший раз. І потім, коли вони прогуляли школу. I все, що відбувалося між ними. Коли вони були одним тілом, однією шкірою, одним цілим. Тоді Закопане, коли Азор уперше показав своє справжнє обличчя. Той бідолашний хлопчина, який допоміг їй спуститися з Носаля… Він узагалі не міг зрозуміти, про що йдеться. Потім повернення, каяття, перепросини. І так ще кілька разів. Досить було, щоб вона не відповіла на дзвінок, запізно відписала на повідомлення. Ні, Наталія цього більше не хотіла. Їй навіть було трохи його шкода. Бо дівчина й сама розуміла, що є люди, які чомусь не панують над власними емоціями й по-дурному накручують себе. Але більше вона цього не терпітиме. Годі.

Ганка міцно обняла її.

— Ну-ну, — сказала вона. — Усе вже позаду.

— Добре, що зі Сташеком усе гаразд.

— Ну ні фіга собі, цей твій хлопець…

— Ага. Ні, годі з мене, я більше не витримаю. Це кінець.

— Точно?

— Точно. Ти ж знаєш, яка я?

— Яка?

— Коли щось вирішу… Знаєш, як було зі схудненням?

— Як?

— А так. Я прийняла рішення. І тепер теж. Не хочу його знати. Він просто мудак. Немає в мене сили на такі речі.

— І правильно.

І тільки одне виявилося важко викинути з голови. Його обійми, його дотик, його долоні, його вуста, усе. Усе тілесне. Цього найважче було позбутися, найважче забути.

— Буде хтось інший, — мовила Ганка. — Вступиш у виш. Там будуть інші люди.

— Я знаю. Але зараз… — Наталія зітхнула. — Буде нелегко.

Каська сиділа в кімнаті й дивилася якийсь серіал. Бо що їй залишалося робити? Тільки чекати. Розмова про портфоліо й автопрезентація вже позаду. Та чи пройде вона далі? Сьогодні мали опублікувати список кандидатів, допущених до практичного іспиту. Вона не знала, що про це й думати. Не була впевнена, що в неї добре вийшло. Чудово розуміла, яка конкуренція. Нічого не вдієш. Важливо, що вона прийняла рішення з випускними. Їй немає чим собі дорікнути, старалася, як могла. Звісно, Кася чекала й на результати конкурсу. Проте не дуже на це сподівалася. Зрештою, хтось розумний сказав: краще не розраховувати на багато, тоді й розчарування не буде. А вона не хотіла розчарувань. Не хотіла знову почуватися, як тоді, у дитбудинку. Варто було комусь приїхати — вона завжди думала, що її візьмуть. Скільки разів вона так мріяла, і скільки разів плакала в подушку! Тепер вона більше не плакатиме, тому знай повторювала: так, у конкурсі точно будуть кращі за неї. Не кажучи вже про виш. Скрізь були кращі, тож не варто плекати ілюзії. І тоді задзеленчав телефон.

— Так. Це я. Доброго дня, — сказала Каська. — Друге місце? Справді?

Поклавши трубку, вона аж застрибала й затанцювала від радості.

А тоді наважилася перевірити результати. Її допустили! Неймовірно, це наче уві сні! От тільки, чи казати про це батькам? І як? Бо якщо не сказати, то знову доведеться обманювати. Три дні практичних іспитів. Боже! Доведеться купити море потрібних речей, бо не все зі списку вона мала. На щастя, її кишенькових вистачало. Каська була ощадливою, не витрачалася на дурниці. Олівці є, туш, вугілля, фарби… Кліпса для паперу. Доведеться купити. «Есоlіnе»? А що це таке? Погуглила. Концентрована рідка акварель. Ага. Доведеться піти до художньої крамниці.

— Привіт! — гукнула мама.

— Привіт! — відповіла Каська й закрила лептоп. Ні, не можна їм казати, не зараз. Нічого не вдієш, доведеться збрехати. На щастя, батьки працювали, тож у неї буде досить часу, щоб не дуже вигадувати. Але їй так лише здавалося.

— Я тут подумала, може, ти б поїхала до Торуня? Бо ти чекаєш на результати і, мабуть, страшенно нудьгуєш. Може, наступного тижня? Рідні приймуть тебе з радістю.

Каська відчула, як її кинуло в жар.

— Ні… Наступного тижня я не можу. Мене на дачу запросили.

— До кого?

Боже, треба щось швиденько вигадати.

— Це… Це мій однокласник.

О ні, погана ідея, треба було сказати, що однокласниця.

— Сподіваюся, не з ночівлею?

— Ні-ні. У Юзека день народження. Ми влаштовуємо паті. Крім того… Краще вже поїхати, коли дізнаюся результати. Ну, бо, розумієш, — ризикнула вона, — ми тепер такі… Ну, це чекання… Якось воно все… Не знаю.

Ой, красномовною вона ніколи не була.

— Ти не хочеш їхати?

— Тут мої друзі…

— Ну, добре, я розумію.

Господи, це був жах. Як вона ненавиділа брехню! А їй доводиться брехати весь час! Хтозна, як довго це ще триватиме…

— Якщо хочеш, я допоможу тобі її скупати, — запропонував Оскар, коли Лінка розповіла, що найчастіше малу купає Адам, але нині його немає.

— Розумієш, мені здається, що чоловіки якось краще купають дітей. Не знаю, чому…

— Усе нормально.

— Ну, тоді тут є ванночка й підставка. Її треба розкласти, налити води до ванночки, перевірити ліктем, має бути тепленька, не гаряча. Ось тут колір зміниться на зелений, якщо температура відповідна, — показала наклейку на ванночці. — А я її тим часом роздягну, гаразд?

Усе зрозуміло. Налити воду — це неважко, хоча дорогою він половину розхлюпав. Потім мало не перекинув підставку, але зрештою все вийшло.

— Ну, то бери її.

— Я?

— Ну, але ж ти хотів її купати.

Боже. Він раптом перелякався, що втопить малу.

— Отак, дивися, попід спинку — і у водичку. А я її помию.

Оскар кивнув. Не міг навіть слова видушити від хвилювання.

Коли мала була вже в рожевому рушнику з каптуром, Лінка спитала, чи не хоче він її одягнути.

— Я?

— А що таке? Ти впораєшся! Матимеш новий досвід.

Лінка раптом розвеселилася.

— Спершу треба вибрати одежинки. Вони в комоді.

— Я? Вибрати?

— Ой, ну, будь ласка… Постався до цього, як до найвідповідальнішого завдання в житті.

«Бо це так і є», — подумав Оскар, і йому теж закортіло розсміятися.

— Що це повинно бути? Сукенка?

Він вирішив, що із сукенкою все легко. Адже це лише одна річ.

— На ніч? — розреготалася Лінка.

— Ну, гаразд. А що тоді?

— Бодік і повзуночки.

— Бодік?

— Так, боді. Виглядає майже як дуже сексуальна білизна, але міні.

Господи, він на дітях не розумівся, а на сексуальній білизні й поготів.

— Це? — простягнув.

— Ні, ти що. Це рамперс.

Оскар зітхнув.

— Бодік схожий на футболку, але таку, що внизу застібається.

— Ну, це і є як футболка, що застібається.

— Ні… Рамперс має такі коротенькі штанці. А це наче обрізане. У паху.

— Що? — засміявся хлопець. Ставало дедалі цікавіше.

Нарешті він знайшов щось схоже й дуже зрадів.

— Ось!

— Покажи. Ні, це замале. Це розмір 56, а вона носить вже 62. Крім того знайди повзунки, теж 62.

— Є! — вигукнув він.

— Гм, одне не пасує до іншого.

— А воно ще й пасувати має?

— Ну, звісно. Ти ж не одягнеш червону футболку, а до неї рожеві брюки?

— Немає в мене рожевих брюк! Ти що, здуріла? За кого ти мене маєш?

— Добре, тоді бордові.

— Які?

Лінка аж зігнулася від сміху.

— Чекай, ти взяв повзунки без п’яточок, то потрібні ще й шкарпеточки, — насилу промовила вона, — і вже можеш одягати.

— Ці? — витягнув із шухляди щось схоже.

— Ні, це пінетки. Вона з них уже виросла. Власне, вони відразу були замалі.

— Пінетки?

— Ага. Як маленькі круглі черевички. Ці не підійдуть. Візьми більші й вільніші. Переважно я їй не одягаю, але тут холодно. Уже не опалюють, а якось дуже похолоднішало.

Оскар підійшов до сповивального столика. «Не може ж це бути так складно, — подумав він. — Спершу ця сорочечка.

Але як її надягти, щоб не відірвати малій голову? Чи руки?» Вдалося. Але з повзунками було вже гірше.

— Слухай. Тут одинадцять кнопочок. Одинадцять! Вони що, подуріли?

— Господи, це треба було на відео зняти. Почекай, ще встигну.

І почала знімати, але від сміху мобілка в руках весь час трусилася. Оскар застібав кнопочки добрячих кілька хвилин. Аж упрів!

— І завжди так треба?

— Ні, це спеціально для тебе, щоб було складніше. Я зазвичай просто загортаю її в якусь ганчірку — та й по всьому.

— Ти жартуєш?

— Певна річ, що так. Сідай, перепочинь, ти здаєшся страшенно втомленим. Може, тобі меліси заварити?

— Може, — погодився Оскар. — Чи горілки краще налий. Це ж просто кошмар якийсь! Нічого не розумію! Світ іде вперед, усе таке сучасне, а не можуть одежинки для немовляти придумати!

— Та вже придумали, — знизала плечима Лінка. — Мама колись казала, що раніше все зав’язували на торочки, а не застібали на кнопочки.

— I give up, — зітхнув Оскар.

Тоді ж, коли Оскар допомагав Лінці купати малу Єву, вичепурений Адріан прямував на свою першу виставку. Ні, звісно, це не була персональна виставка, а колективна, на якій представили роботи молодих митців. Молодих талановитих митців. Адріан аж зашарівся від гордощів. «Young and Gifted» — так було на афіші. Молоді й обдаровані. Єс! Тітка пішла з ним до торгового центру й вибрала класну сорочку в чорно-білу смужку, до неї нові чорні джинси, про старі сказала, що вони «витерті й годяться хіба для грилю в садочку». Ще й черевики йому купила, хоча Адріан, який любив спортивне взуття, не міг до них звикнути. Чорні напівчеревики у стилі «grunge», як вона це назвала. Довелося довіритися тітці, бо вона зналася не лише на мистецтві, а й на моді. «Певна річ, сама теж добряче вичепуриться», — подумав Адріан і усміхнувся. Вона завжди була такою: шпильки або якісь туфлі на височенній платформі, червона сукенка, закоротка на її вік, темні окуляри… Просто ікона моди.

Адріан глянув на Темзу, якою пропливали екскурсійні човни, і подумав, що жодного разу не був на такій прогулянці, навіть з висоти Лондонського Ока не бачив міста. Хоч, мабуть, годилося. А може, і ні. Може, воно для туристів добре, а він уже став місцевим.

Думав він і про інше. У його групі була дівчина, яка йому подобалася. Заді мала темну шкіру, кучеряве волосся й чудову усмішку. Сам собі Адріан зізнавався, що вона була такою собі африканською версією його колишньої дівчини. На виставці була її картина, і він подумав, що спробує сьогодні кудись запросити Заді. Зрештою, він довго був сам. Мабуть, можна уже й зустрічатися з кимсь?

Ах! Коли він увійшов до галереї, то аж завмер, вражений. Тут ще не було відвідувачів, зате картини пишалися, вабили кольорами, ідеями, молодою енергією. Адріан подумав, що своїм мистецтвом вони змінюють світ. Бодай трішечки. Зітхнув і приєднався до решти, щоб обговорити план вернісажу. Спробував зустрітися очима із Заді, але та відвела погляд. Дивно. Він же думав, що теж їй трохи подобається.

За півгодини всередині зібрався натовп, вишукано вбрані гостеси розносили на тацях шампанське, люди оглядали картини й слухали власницю галереї, яка вихваляла молодих митців і новизну їхніх поглядів. «They are the artists of the future», — сказала вона. Це митці майбутнього. Ах, як же чудово він почувався!

Адріан випив явно забагато вина, навіть тітка була невдоволена, тим більше, що небіж аж ніяк не поспішав додому. Тітка взяла таксі й залишила його із друзями. Після вернісажу всі вже добряче напідпитку поїхали до клубу.

— Що тобі взяти? Коктейль? Пиво? — запитав він Заді.

— Дякую. Я сама собі куплю, — відповіла та.

Чому вона поводиться з ним так непривітно? Він ніяк не міг зрозуміти й вирішив спитати прямо. Може, краще було зробити це наодинці. Але випитий алкоголь додав йому сміливості. Якщо вона раптом зробилася такою неприступною, то нехай скаже, чому!

— Гей, — звернувся він до Заді. — Чого ти така? Образилася на мене?

— Адріане, — промовила вона, вимовляючи його ім’я, як і всі тут, із м’яким «р». — Я не образилася. Просто… не хочу.

— Але чому?

— Бо не люблю таких, як ти.

— Яких таких?

— Таких, що роблять дівчині дитину, а тоді тікають.

Усі це чули. Усі. Обличчя Адріана почервоніло й кольором нагадувало тепер одну з його абстрактних картин. Звідки вона знає? Навіщо каже це йому?

— Але… звідки…

— Світ тісний, Адріане. А в Інтернеті є все.

— Ти мене перевіряла? — його це шокувало.

— Скажімо так: хотіла з тобою краще познайомитися. А із хлопцем найкраще знайомишся, коли бачиш його друзів, хіба ні? Зрештою, так, перевіряла. Після того, як мій колишній хлопець виявився злочинцем, я перевіряю всіх і все. І що? От тільки більшості немає чого приховувати. А тобі є.

Йому раптом стало погано, і він не розумів, чи це від вина, чи від усього цього.

— Перепрошую, — видушив він і побіг до вбиральні, і там довго блював, повиснувши над унітазом, мов над прірвою.

Каська вийшла з останнього практичного іспиту в Академії мистецтв і подумала, що почувається так, ніби її перемололи в м’ясорубці. Весь травень і червень такі жахливі! Суцільний диявольський марафон!

Польська базова, поглиблена, базова математика, базова англійська, поглиблена, поглиблена історія. І це тільки письмові. Усна польська й англійська. А ще вона похапцем доробляла портфоліо. Співбесіда. Три дні практичного іспиту, кожен по чотири години. Малювання з натури, композиція, зображення моделі… Боже! Як вона все це витримала?! І все-таки! Побачимо, якими будуть результати, але вона зробила все можливе, тут нема чого й казати. І ще конкурс. Премія. Її книжка-картинка має вийти наступного року! Як їй хотілося робити щось таке! От тільки шкода, що з батьками не можна поділитися. Не можна. Невдовзі все буде відомо. Лише тоді.

Раптом почула, що її хтось наздоганяє.

— Почекай, — погукав високий чорнявий хлопець, якого вона пам’ятала з іспиту, бо він сидів недалеко. — Це не твої фарби?

— Ой, так, дякую, — погляди на мить зустрілися, і Каська подумала, що він класний. Навіть дуже. І що з ним можна поговорити. Але той постояв нерішуче, сказав: «Бувай» — і пішов. Каська знизала плечима. Шкода. Але ж вона сама обіцяла собі викинути думки про дурощі. На віки вічні, амінь.

— Оскаре, — заговорила Лінка таким тоном, що він відразу збагнув: справа серйозна. — Слухай… Я тобі розповідала про дідуся. Ця історія мені не дає спокою. Знаєш, кажуть, що таку складну вдачу він мав через те, що зазнав багато злигоднів у дитинстві…

— Ну, ти ж мені розказувала.

— Здається, він в Австралії. Але я в це не вірю.

— Не віриш?

— Не знаю, чому, але ні. І що? Жодного разу не написав? Навіть листівки не надіслав?

— Якщо він з усіма розсварився…

— Не знаю. Для мене це ще одна брехня. Я нікому не вірю в цій родині, знаєш? Вони приховували, що в мені є німецька кров! Про Каську я взагалі мовчу.

— Тоді перевір це!

— Але як?

— Ти ж знаєш його прізвище?

— Звичайно.

— А в Гуглі шукала?

— Ще ні. Шукати дідуся в Гуглі?

— Чом би й ні. Тепер усі всіх шукають в Гуглі. В Інтернеті нічого не приховаєш. Давай комп’ютер.

Вони знайшли купу всього, передусім чимало різних людей. Фізіотерапевта, який робив масажі. Юриста. Навіть музиканта! Але всі були набагато молодші за дідуся.

— Усе марно, — сумно сказала Лінка. — Може, він узагалі помер? Може, це ще одна брехня?

— Пошукай «вічная пам’ять».

— Нічого.

— Розумієш, кільканадцять років тому Інтернет не працював так, як тепер. Не все є в Інтернеті, а якщо подія сталася давніше, то інформації може й не бути.

— То що мені робити?

— Кладовища? — знизав він плечима.

— У Кракові… — вголос міркувала Лінка.

— Мушу бігти, — неохоче сказав Оскар. — Уже майже одинадцята. Твоя мама подумає… не знаю, що вона собі подумає. Мушу, бо не буде чим дістатися додому.

— Гаразд, — відповіла Лінка, майже не дивлячись на нього, зате завзято вистукуючи по клавіатурі.

— Залишаю тебе у твоїй стихії. Бо це справді твоя стихія, — серйозно мовив Оскар.

Лінка просиділа біля компа до першої години ночі. Спочатку довідалася, які у Кракові кладовища, тоді перевіряла за реєстром поховань імена й прізвища. От тільки таких осіб виявилося аж сім. Чотирьох відкинула відразу, бо вони не пасували за віком. А решта? Треба знати дату народження. Бо дати смерті вона знати не могла. Якщо це справді дідусь і він справді помер. Гаразд. Двоє із цих померли зарано, ще до її народження. Залишився один. Той, хто міг бути її дідусем. Лінкою керувала інтуїція, вона могла помилятися. Ох, якби ж то! Та вона відчувала, що у відповідях мами й бабусі було щось не так. Оці обмовки.

«Він був важкою людиною. Тобто він важка людина».

«Побачитися з ним? Це доволі складно. Бо він далеко». Тиша.

Може, це випадковий збіг. Але не обов’язково.

Треба щось вигадати. Боже, було так пізно, Єва може от-от прокинутися, а вона, замість спати, бавилася в якісь розслідування! Їй хотілося поговорити з мамою, але всі давно спали, усі, крім неї. «Завтра. Я подумаю про це завтра», — прошепотіла вона до сплячої Єви й лягла в ліжко, навіть не прийнявши душ. Лінка раптом відчула нелюдську втому.

— Мамо, а під яким знаком зодіаку народилася Єва? — озвалася Лінка за кавою. У неї виник план.

— Гадки не маю, я на цьому не розуміюся.

— Чекай-но… 14-го лютого — це Водолій. Блискучий розум… — читала вона в мобільному. — Любить керувати іншими. Висока духовність… Класно. Ми з Каською Леви, так?

— Так. Обидві. Ти з початку, а вона в кінці.

— Тому ми й знаходимо спільну мову!

— Тому ти така відважна й наполеглива.

— А ти?

— Я? Я народилася в червні.

— Рак?

— Ага.

— Справді. Потайний… Нерішучий… усе збігається.

— Не перебільшуй. Невже в мене немає жодних гарних рис?

— Певне, що є. Відданість… А бабуся й дідусь? — запитала зненацька. — Тобто твої батьки?

— Бабуся народилася першого травня. Бик. Дуже відповідний для неї знак.

— Авжеж! А дідусь? Коли він народився?

— Другого січня. Відразу після Нового року.

Лінці стало гаряче. Це був він. Цей день. Вона раптом почервоніла й спробувала приховати зніяковіння, навіть підвелася, щоб долити кави. Але мама на неї не дивилася. Її думки знову повернулися до минулого.

Батьків день народження завжди був подією. Дивина: його друзі відзначали іменини (тоді ще в нього було кілька приятелів на роботі). А він лише день народження. Постійно повторював, що першого січня народився Новий рік, а він — другого, і що він нічим не гірший. І того дня мати завжди готувала святковий обід. Для тих кількох приятелів, їхніх дружин, і для них самих. Бутерброди, смажені курячі ніжки, салат, краяння якого вимагало купи часу, але без нього ніяк, кілька різновидів оселедця до горілки. Багато горілки, яку пили навіть коли оселедець давно закінчився. Хоча саме тому й вибухали суперечки.

— Королево, принеси нам ще закусок, — гукав він. Так називав її при гостях, лише тоді.

І мати приносила ще й ще. Нашвидку намащені канапки із шинкою, слоїки з огірками…

— Ніби фрици й програли війну, а мають усе, — починав батько, і вони вже знали, що попереду на них чекає довга ніч. — А ми? Жодних відшкодувань за все, що вони нам заподіяли. Усю моя сім’ю…

— Тадеку, Тадеку, та припини-бо, — гукали приятелі, бо мали по зав’язку цих розмов, як і родина. Але він не вгавав. І накручував себе дедалі більше.

Коли вже приятелі собі йшли додому, він накидався на них, на своїх рідних.

— А ви чого? Принишкли, мовчите, немає чого сказати? Не захищаєте мене? Певне, хочете, щоб я здох. Я мав здохнути як мати, батько, як брат і сестра, здохнути як пес…

— Тадзю… — лагідно казала мама.

— Забирайся до дідька, — казав він. — Не хочу бачити ані тебе, ані цієї байстрючки. Це не поверне нікого, нічого не поверне…

А коли мати підходила до нього, щоб обняти, втішити, відштовхував її від себе. Бувало, що та боляче вдарялася об стіну чи шафу.

— Ну, чого? Чого, курва, зириш? Чого ви обидві витріщилися, шльондри? Що, думаєте, наче зі мною щось не так? Ви ще побачите, побачите. Вони там. От тільки причаїлися, чекають нагоди. Бо завжди здається, ніби все так гарно. А тоді вони зненацька приходять. Прийдуть. І по вас, і по мене…

— Мамо, — покликала Лінка. — Мамо, щось сталося?

— Нічого… Татів день народження пригадався. Завжди було так… гучно.

— Гості?

— Можна й так сказати. Ти ж знаєш, що твоя бабуся гарно готує.

— А дідусь?

— Що дідусь?

— Ну… ти з ним якось спілкувалася відтоді? — Лінка закинула вудочку. Може, мама скористається нагодою. І скаже правду.

— Знаєш, Австралія дуже далеко, — відповіла мама.

Чому мама не могла їй просто все розповісти? Лінка не наполягала. Знала, яка мама, яка в неї психіка. Краще не дошукуватися. Та передусім знала, що дідусь помер. Ніхто їй цього не сказав. Чому? Як же їй це набридло.

— Я йду погуляю з Євою, — вирішила Лінка. — Така гарна погода.

— Справді? — мама проясніла. — Випогодилося…

Отак. Така в неї сім’я. З ними найкраще говорити про погоду.

— Це він, — розповідала потім Оскарові. — Той, що народився другого січня. Помер у 2010. Гм, — замислилася. — Нічого не розумію. В Австралії? Але поховали в Кракові. Привезли тіло літаком?

— А ти, — перебив раптом Оскар, — маєш якісь докази того, що він узагалі був у тій Австралії? Листівка чи щось інше?

— Ні, — відповіла Лінка. — Нічого.

— Може, це все вигадки? Може, він ніколи й не був у тій Австралії?

— Але навіщо так брехати?

— Розумієш, Австралія — це такий собі край світу. Далеко, справді далеко, дійсно дорогі квитки. Це пояснює, чому він ніколи не спілкувався з вами. Але може бути інша причина.

— Ну, але якщо вони розлучилися…

— Розлучився він зі своєю дружиною. Чи вона з ним. Але ж не з донькою, не з онукою. Тебе не дивує, що він узагалі не озивався?

— Ні… Якось ні. Я його майже не знала, майже не пам’ятаю. Він завжди був, мов якийсь спогад. А після того, що розповіла мені бабуся, стало зрозуміло, що з мамою він не спілкувався й зі мною теж. Зрештою, якщо дідусь не поїхав до Австралії, то де ж він був тоді?

Оскар знизав плечима.

— Будь-де. Де завгодно. Жив окремо. Ні з ким не спілкувався. Та й усе.

— 2010 рік, — міркувала Лінка вголос. — Скільки я мала років? Одинадцять, так? Кай був маленьким… Чекай, я щось таке пригадую. Січень 2010? Міг бути січень. Пам’ятаю, що мама поїхала до бабусі на кілька днів, а ми залишилися з Адамом. Я так страшенно пишалася, що можу замінити маму, допомагала переодягати й годувати Кая.

— Так, тепер тобі це знадобилося.

— Цить! Я впевнена, що то була ще одна брехня. Певне, мама допомагала бабусі організувати похорон і таке інше. Цікаво, від чого він помер. І чому це така таємниця?

— Може, і не таємниця. Вони вирішили, що дитині не варто про це говорити, ти ж не була з ним у гарних стосунках. Знала, що він десь в Австралії, тож вони вирішили нічого не розповідати.

— Але ж це дурня. І що, він мав так вічно жити, у тій Австралії?

— Ех, не всі міркують логічно, Лінко.

— А я думаю, що за цим криється ще щось. От тільки не знаю, що саме. Але хотіла б довідатися.

— Може, краще не треба? Ти сама казала, що без кінця нишпориш у минулому, і що це зайве. І небезпечно.

— Небезпечно, так. Але хіба зайве? Такого я точно не казала.

Наталія крутилася в ліжку. Була вже друга ночі, а вона ніяк не могла заснути. Так страшенно сумувала за Азором. Жахливо, неймовірно, усім тілом. Пригадала, як перестала їсти, як намагалася не думати про голод. Голод, який, здавалося, виїдав її ізсередини. І як тоді сумувала за Марціном. За Марціном і за їжею, невідомо, за чим дужче. Тепер це відчуття повернулося, але з подвійною силою. Боже, чому вона мусить переживати це знову? Чому? Чому це постійно її переслідує? Час від часу Наталія писала Азорові повідомлення, але відразу витирала. Нарешті віднесла телефон на кухню й вимкнула, щоб уникнути спокуси. Тоді те саме зробила з лептопом. Азор нічого не писав, був ображений. Наталія знала, що це добре. Що якби він озвався бодай словом — це могло погано скінчитися. А вона справді не хотіла такого хлопця. Навіть, якщо ціна зараз була зависокою. Спершу навіть подумала, що, може, знову перестати їсти. Тоді голод розділиться надвоє. Було б легше. Але ні. Наталія не хотіла цього. Не хотіла знову це долати. От тільки — чим їй зайнятися? Адже навіть учитися зараз вона не могла, бо іспити скінчилися. Закрили тему. Мабуть, до медичного не вступить, невідомо навіть, чи склала вона випускні. Шкода, що все так погано пішло. Треба якось зібрати себе докупи, почати нове життя. Але як? Як це зробити?