Молоко з медом

Грудень

З мобільного додатка для вагітних

27-й тиждень вагітності

Помело, 900 грамів, 36 см

Дитина має брови й вії, відростає волосся. Мозок розвивається, формуються звивини. Більшість часу малюк спить (близько 15 годин на добу).

28-й тиждень вагітності

Кабачок, 950 грамів, 37 см

Легені дитини починають виробляти спеціальну речовину, сурфактант, необхідний для процесу дихання. У животі робиться дедалі тісніше, міміка маляти стає чимраз виразнішою, з’являється активна фаза сну.

29-й тиждень вагітності

Пекінська капустина, 1,05 кг, 38 см

Малюк уже бачить сни й відчуває біль. Дитина активно накопичує жирову тканину. Ти можеш відчувати, як дитина активно штовхається. На цьому етапі швидко росте голова й збільшується мозок.

30-й тиждень вагітності

Салат «айсберг», 1,25 кг, 40 см

Мозок переймає функцію регулювання температури тіла, кістковий мозок починає виробляти еритроцити, дитина швидко набирає вагу, навіть до 200 грамів на тиждень.

31-й тиждень вагітності

Диня-канталупа, 1,5 кг, 41 см

Дитина змінює положення із сідничного на головне. Вага зростає, шкіра починає напинатися. Приготуй речі, які візьмеш із собою до пологового будинку.

Коли Лінка ввійшла до школи для вагітних у лікарні на Мадалінського, їй відразу зробилося ніяково. У залі вже було шість пар: жінки на великих термінах вагітності та їхні чоловіки чи партнери. І тільки вона була сама. Блін. Про це вона й не подумала. Лінка не переймалася цим занадто, та коли почалися парні вправи — ледь не розплакалася. «У першому періоді пологів масажуємо дружині спину… Рахуємо перейми. Будь ласка, одна особа із секундоміром, це чоловік, а дружина дихає… так, це перейми. Коли вони минають, треба розслабитися. Займіться дружиною».

Блі-і-ін. З неї досить. Немає в неї жодного чоловіка, який би нею зайнявся. Вправи з Лінкою виконувала акушерка, але це було не одне й те саме. Лінка відчувала приниження.

— І як усе було? — запиталася мама, коли Лінка повернулася.

— Жахливо, — лише тут Лінка дозволила собі розплакатися. — Усі дівчата із чоловіками. Тільки я сама.

— Я піду з тобою наступного разу, гаразд? — сказала мама. — Зрештою… мабуть, я буду з тобою під час пологів, хіба ні?

— Мабуть, що так? — відповіла Лінка. — Хто ж іще?

Ні, вона нізащо не хотіла бути самою.

Наталія не знаходила собі місця. Так страшенно за ним сумувала. Того разу вони з Азором розсталися в парку, він без кінця до неї писав, а вона знала, чого прагне. От тільки як усе це влаштувати? А може…

«Може, прогуляємо школу? — написала вона йому. — І завітаєш до мене на каву, та?»

«Завтра?»

«Так, — відповіла Наталія. — Завтра».

Зрештою, мама йшла на роботу. Хата була вільна. А вона хотіла… Зрозуміло, чого саме. І відчувала, що це добре. Що це нарешті має статися. Пішла до «Россманна» й купила презервативи, бо ніколи не знаєш… Вона не збиралася опинитися в Лінчиній ситуації. Оце вже ні, вона подбає, щоб усе було безпечно.

Уранці встала, ніби до школи, помила голову, поголила ноги й бікіні. Надягла коротку сукенку. Чекала.

Коли він прийшов, вони якусь хвилину дивилися одне на одного. Тоді Наталія ретельно зачинила двері. Почали цілуватися. О третій приготували якісь макарони, а тоді вона виштовхала його, мама могла повернутися раніше, таке вже траплялося. Наталія сиділа на ліжку й усміхалася. То от, на що це схоже. На електричний розряд. На торт із безе. На прохолодну купіль у спеку. На підкорення вершини. На втому й перепочинок, втамування спраги й новий екстаз. Тіло поруч із тілом. Тепер вона вже розуміла, що таке кохання. Розсміялася. Раніше, з Марціном… Тоді їй здавалося, що вона закохалася, а вона ж нічогісінько не тямила! Анічого! Те, що вона щойно пережила, ні з чим не можна було порівняти. Саме про це йшлося в коханні. Про це мовилося у фільмах, які Наталія дивилася, у книжках, які читала. Справжня пристрасть. Найкраще, що може бути в житті. За це вона ладна була віддати все, геть усе, що мала.

Лінка написала, що хоче зустрітися. Сказати їй чи ні? Може, не варто? Мабуть, краще не казати.

— У вас вже були пробні іспити? — спитала Лінка від порога. — І як ти написала?

— Не знаю, — відповіла Наталія. — Здається, непогано, але не завжди вдавалося зосередитися.

І це була правда. Вона дійсно не могла зосередитися, бо думала про Азора. Наталія принесла кавник і налила напій у філіжанки, та коли додала молока, то побачила, що воно перетворилося на якісь дивні клапті.

— Блін, молоко зсілося. Піду приготую іншу каву. А ти? Як твої пробні?

— Оскар мені дуже допоміг з математикою. Сподіваюся, що я здам.

— Класний хлопець цей Оскар, правда?

— Ага. Добре, що він є. А ти… ти й досі думаєш про Азора? Тільки не кажи мені, що так. Чорт, ти взагалі якась… непритомна! — сказала Лінка, помітивши, як подруга бере кавник і, замість того, щоб піти на кухню, ставить його на кришку лептопа.

Ні, брехати Наталія не вміла. Це було зрозуміло.

— Дай собі спокій, благаю, — попрохала Лінка. — Він… Блін, ти ж мала посилено вчитися, хіба ні?

— Лінко, пам’ятаєш, як Адріан тебе зрадив у Лондоні? Знаєш, як мені тоді кортіло тобі сказати, щоб ти собі дала з ним спокій? Але ж я цього не зробила. Він тобі підклав свиню, а ти змогла йому пробачити. Закладуся, що якби він і зараз прибіг, підібгавши хвоста, ти б йому знову пробачила.

— Не знаю…

— Певне, що так! А що Азор тобі такого заподіяв? Глузував на твоєму блозі?

— Він покинув Зузу!

— І що ще? Це таке свинство, що ти його ненавидиш так сильно? Як на мене, то ні. Зрештою, побачимо. Я не ставлюся до нього упереджено. Поки що нам добре разом, — вона потягнулася, і Лінка зацікавлено глянула на подругу.

— Хочеш сказати, що…

— Так. Ну, куртка на ваті, не можу ж я закінчити ліцей цнотливицею! Це просто ганьба! Крім того, він мені подобається. До Марціна я ніколи такого не відчувала.

— От побачиш, це все погано скінчиться, — пророкувала Лінка.

— Усе погано скінчиться. Подивися на нас. Невже чиїсь стосунки добре закінчилися? Твої, мої, Касьчині? Аж ніяк. І що, не шукати нічого іншого через це? Аж ніяк! Треба шукати! Зрештою, усе життя погано закінчується, хіба ні?

Вона стояла, випрямившись мов струна, неначе виголошувала програму якоїсь партії. Лінка вибухнула сміхом.

— Гаразд, переконала. Але прошу тебе, не дозволяй морочити собі голову. Не дай йому командувати собою.

— Ой, це ще невідомо, хто ким командує, — таємниче усміхнулася Наталія.

Каська так захопилася малюванням, що й не помітила, як хтось увійшов до кімнати. Мати. Названа мама. Кася навчилася казати їй «мамо», але це давалося нелегко. Просто дівчина знала, що тій це приємно. А вона ж мусила докладати купу зусиль, щоб справити їм якомога більше приємності. Віддячити.

— Що ти робиш?

— Нічого особливого… — спочатку Каська силкувалася заховати малюнки під іншими паперами й удати, що вчить історію, але марно, малюнків була ціла купа. Ескізи фігур для занять з рисунку. І комікс, і пікчербук, який вона хотіла надіслати на конкурс.

— Що це?

— Та нічого, така собі… дурня, — відповіла Кася. — Я трохи відволіклася від навчання.

— Комікси?

— Так… такі, жартівливі.

Вона думала, що може, мама захоче переглянути, але ні. У цьому домі ніколи не цінували мистецтво.

— Я розумію, — сказала мати, — що ти не можеш без кінця вчитися. Справді розумію. Але ти ж знаєш, що твоє майбутнє залежить від того…

— Як я складу випускні, — закінчила Каська, а мати глянула на неї непривітно.

— Що, гадаєш, я тобі моралі читаю? Без кінця торочу одне й те саме? Я просто знаю, наскільки це важливо. Юриспруденція — це відповідний для тебе фах. Шляхетний. Престижна робота, гарна професія. Надійна.

Каська лише покивала головою, хоч ледве втрималася, щоб не розплакатися.

— Як ти склала пробні?

— Добре, досить добре.

— От і чудово. Вечеря за годину, — сказала мати й вийшла з кімнати.

Боже… Каська закрила обличчя руками. Вона й не підозрювала, що це буде так складно. Зітхнула, відклала малюнки й заходилася повторювати Середньовіччя.

Наступного разу до школи вагітних з Лінкою пішла мама. Щоправда, це не те, що чоловік чи хлопець, але краще, ніж опинитися зовсім самій.

— Непогано виглядає ця лікарня, — зауважила мама. — Мов якась приватна клініка.

— Вона після ремонту.

— Господи, бачила б ти, які колись були умови… — сказала мама, пильно роздивляючись стіни й буфет, де за склом стояли десерти з тапіокою, йогуртом і фруктами.

— Але ж Кай народився зовсім недавно?

— Та воно так, але… Хай там як, а тут просто круто. Може, тут і народжуватимеш?

— Тут?

— А чому б і ні? Пологовий можна самій обирати. І він не мусить бути близько від місця проживання. А якщо ти ходиш сюди до школи для вагітних, то принаймні трохи знаєш лікарню.

Сьогодні Лінка почувалася втомленою й сонною. Їй зовсім не хотілося виконувати вправи, але почувалася ніяково перед мамою, тож слухняно вигиналася на м’ячі. Потому акушерка розповіла про перший період пологів.

— Не забудьте взяти до родзалу якісь перекуски для породіллі, певна річ, воду, але може бути сік, кокосова вода, якийсь кисіль, фруктовий мус, батончики з мюслі…

— Що? — здивувалася Лінчина мама. — Не вірю. То тепер можна їсти й пити? Коли я народжувала тебе, мені нічого не дозволяли. Навіть води не давали. Із Каєм можна вже бути випити трохи води. Кілька ложок. Але щоб батончик?

— Правила змінюються, — відповіла акушерка, почувши мамині коментарі. — Колись уважали, що це небезпечно і може викликати ускладнення пологів, але тепер усе змінилося. Знеболення теж інше. Пологи — це виснажлива праця, яка може тривати навіть добу. Спробуйте не їсти й не пити цілу добу, і при цьому бігти… Це приблизно те саме. Подбайте про музику, — продовжувала акушерка. — Найкраще, аби це була класична музика, але не тільки. Можна й хеві-метал, якщо мама слухала його перед пологами і їй це допомагає, — усміхнулася жінка. — Приготуйте собі плеєр, колоночки… І аромат… не дуже сильний, але краплинка лавандової олійки в аромалампі…

Здавалося, що Лінчина мама от-от знепритомніє.

— Слухай, я почуваюся так, наче ми… ну, не знаю, у приватній клініці, де народжують зірки екрану? Перекуски, музика, аромалампа? Мабуть, це мені сниться, — засміялася Єва.

Після цих вправ усі перейшли до зали, де майбутні мами повинні навчитися прикладати малятко до грудей. Лінка отримала ляльку в кумедних гірчичних повзунках.

— Що можна їсти, коли ми годуємо немовля?

Лінчина мама автоматично підняла руку.

— Варену курятину, рис, картопельку, овочевий суп…

— Ну, так… — повагавшись відповіла акушерка. — А чого не можна?

— Смаженого, капусти, шоколаду, полуниць, власне, більшості продуктів, бо вони можуть викликати алергію в дитини.

— Так уважали колись, — сказала акушерка. — Тепер дозволено їсти все. І тільки алкоголю не можна, це, на жаль, не змінилося.

— Як це — все? — Лінчина мама знову подумала, що це їй сниться. — А чого ж я стільки страждала і їла саму варену курку? Фе!

Усі засміялися.

— Сучасні дослідження свідчать, що те, що ми їмо, не змінює складу молока. Якщо з’їсти голяшку — смалець не потече, — пожартувала акушерка.

— Знаєш, що? — сказала потім Лінці її мама. — Мені здається, що я раптом прокинулася в якійсь іншій реальності. Коли все це відбулося? Упродовж кількох років? Цікаво, які ще несподіванки на нас чекають?

Адріан складав речі. Вони з батьком домовилися, що свята хлопець проведе в Польщі, хоча він радо залишився б тут. Йому не хотілося їхати до Варшави. По-перше, батько на нього образився, вони майже не розмовляли. По-друге, там він міг когось зустріти, хто не схвалив би його поведінку. По-третє, і це головне, — у Варшаві була Лінка. Невже йому доведеться її провідати, щоб вона не вважала його бидлом? Коли він був у Лондоні, усе здавалося набагато простішим. Адріан займався собою й навчанням, яке йому подобалося. Здавалося, що Польща — це якась інша планета, яку він покинув на космічному кораблі, щоб ніколи більше туди не повернутися. А тепер доведеться з усім цим позмагатися.

— Усе-таки ти мусиш підтримувати з нею якісь контакти, — порадила тітка, впихаючи йому до валізи пакунок, загорнений у папір з ялинками й сніжинками. — Я купила кілька дрібничок для дитини. Було б добре, якби ти її відвідав.

Адріан відчув, як у горлі йому росте куля. Від страху. Найкраще б він її взагалі не бачив. Але тітка мала рацію. Так годилося.

Лінка вийшла купити подарунки, хоча й не мала на те сили. Живіт робився дедалі більшим. Ніби лише сьомий місяць, та коли дівчина побачила своє відображення у вітрині, то подумала, що виглядає так, наче от-от народить. Зате вона вже вибрала ім’я. Пригадалося, як колись, на якогось Андрія, вони ворожили з дівчатами, і вона витягла аркушика з іменем Антоній. І те, скільки тепла й підтримки подарував їй пан Антоній. Що ж, нехай дівчата кажуть, що воно надто поширене. Може, краще вже таке, ніж якесь химерне. Антек — це звучить навіть гарно. Принаймні хлопчик не соромитиметься свого ймення, як ото вона. Мама й Адам теж уважали, що це чудова ідея.

Її аж пересмикнуло від думки, що доведеться йти до «Золотих Терас», там явно був натовп. Тож Лінка обрала універмаг «Центрум» і «Фоксаль». Зайде до кількох крамниць, усе купить. Гру для Кая, книжку Адамові, щось для мами… Для Наталії… Для Каськи… Зітхнула. Чому купувати подарунки так важко? Адже нам так хочеться обдаровувати близьких усім найкращим. Та коли треба вибрати якусь одну річ, а грошей бракує… Крім того, у цій шаленій передсвятковій гонитві, яка зачіпала всіх і кожного, без огляду на вік і статус, це ставало просто жахливим. Раптом вона збагнула, що вперше не доведеться вирішувати, що подарувати Адріанові. Уперше за скільки років? За три? І ось цього року вона йому нічого не купить. То й краще, однією проблемою менше, подумала Лінка. Дурні, дурні, дурні свята! Великдень точно кращий. Так, Великдень просто супер. Можна малювати писанки, прикрашати великодні пироги-мазурки, ніхто не переймається жодними подарунками. І якщо вже купувати ще щось — це буде якась дрібничка для пана Антонія та Стасі. «Скажу їм, як назву дитину. Забіжу перед святами, — вирішила Лінка. — Їм напевне буде приємно».

На щастя, скоро зимові канікули. Лінка усміхнулася. Здається, аж десять вільних днів! Вона трохи перепочине, збереться на силах. На неї чекав нелегкий січень, купа контрольних і заліків. І про фотографії треба подумати. Минулого року це виявилося простіше, бо пропонували конкретну тему, а цьогоріч її треба обрати самому. І принести фотографії до кінця березня, щоб не займатися ними перед самими випускними. Наразі Лінка не мала жодних ідей, тим більше, що її розум немов трохи заіржавів. Цей стан навіть мав якусь назву, але вона, звісно, забула, яку саме. Вагітна жінка стає осовілою, наче трохи недорозвиненою. Часто виникають проблеми з пам’яттю та логічним мисленням. Так, усе це вона помічала в себе! Добре, що випускні вже після пологів, бо Лінка побоювалася, що в такому стані вона точно може все завалити. От і тепер упродовж двох годин їй удалося купити лише один подарунок, до того ж, тому, що Кай, який більше не вірив у святого Миколая, добре знав, чого хоче. Лінка була втомленою й жодних ідей у неї не виникало. Найохочіше вона б довірила комусь вибір дарунків, а сама прилягла із книжкою. Так, здається, у третьому триместрі вагітності вона знову не має сил, так само, як у першому.

Азор останнім часом ходив ніби п’яний. Навіть мама, яка взагалі не звертала на нього уваги, запитала, чого це він без кінця всміхається. Та воно й не дивно. Він належав до тих, хто зазвичай виглядає похмурим і замисленим. І йому підходив такий імідж. Але тепер він не міг утриматися. Не лише без кінця шкірився як дурний до сиру, але й не помічав інших людей. От і тепер замалим не зіштовхнувся у дверях школи з Лінкою. Господи, ще мить — і він би збив її з ніг. Йому зробилося соромно. А що, якби він її якось… пошкодив, чи що? Господи, та й здоровенний же в неї живіт. Останні кілька місяців минули — він і не зглянувся, і тепер Лінка виглядала… що ж, ніде правди діти, вона виглядала як слониха.

— Пробач, — промовив Азор. — Я ненавмисне. З тобою все гаразд?

— А ти чого це такий турботливий раптом? — підозріливо зиркнула на нього Лінка.

Атож, нічого не змінилося. Вона й досі вороже до нього ставиться.

— Та відчепися, — інстинктивно почав захищатися він. — І чого ти вічно нападаєшся?

— Мабуть, тому, що мушу. Слухай… — вона раптом загородила йому шлях. Що ж, це виявилося неважко з її фігурою, яка зараз нагадувала невелику вантажівку. — Залиш Наталію в спокої.

— Чого тобі треба?

— Нічого мені не треба. Я бачу, як Наталія змінилася. Вона більше не має для мене часу. Її ніколи не застанеш удома. А коли ми й зустрічаємося, то вона витає десь думками…

— І що? Ти ревнуєш?

— Ні, просто хвилююся. Тобі відомо, що вона хоче вступити до медичного? Розумієш, що це її найбільша мрія? А ти її тільки баламутиш! Вона мусить учитися! У неї амбіції…

— У мене теж амбіції. Дай нам спокій! Я ж її не ґвалтую, чорт забирай! Вона сама хоче зі мною зустрічатися!

— Але для тебе це забаганка, а для неї…

— А ти звідки знаєш? Звідки знаєш, що забаганка? Ти мої думки читаєш чи що? Думаєш, що можеш верзти казна-що, бо тепер тобі взагалі можна все? Що ти взагалі про це знаєш? Може, тобі варто краще зайнятися власним життям, бо схоже, що в тебе це не найкраще виходить!

Азор розлютився. Він спітнів і весь побуряковів, стусонув стіну так сильно, що аж нога заболіла, а тоді швидко побіг нагору, навіть не озираючись на Лінку.

Лінка вийшла з автобуса № 111 і рушила засніженою Саською Кемпою до будинку пана Антонія та Стасі. Щойно минула четверта година, а надворі вже споночіло. Дівчина здригнулася. Зима настала несподівано. Раніше часто дощило, та попри калюжі й паскудну погоду було досить тепло, а тепер мороз усе скував. Лінка почувалася, мов у морозильнику. Мінус десять! Найгіршим було те, що єдина куртка, яку вона ще могла натягнути на себе, виявилася осінньою. Щоправда, під неї вона надягла аж два светри, але… Згодилося б щось тепле, але чи варто купувати? Однаково довелося випрохати в мами черевики: її чобітки виявилися такими ковзкими, що Лінка якось навіть упала на льоду. На щастя, і з нею, і з дитиною все було гаразд, але мама розсердилася й відразу пішла й купила їй гірськолижні черевики з масивними підошвами. Що ж, Лінка й за те була вдячна.

Вона весь час думала про сварку з Азором. І про Наталію. Лінка справді боялася за неї. Занадто добре вона її знала, і вже не раз переконувалася, що Наталія нагадувала тишу перед грозою. Якщо вже на щось зважувалася, то це було, ніби їзда без гальм. Тоді будь-що переставало рахуватися. Вона мусить з нею поговорити. Просто мусить.

Дівчина штовхнула хвіртку біля будинку на вулиці Нобеля. Як вона любила цей дім! Може, її життя було б іншим, якби Лінка зростала в такому домі, а не в багатоповерхівці? На Саській Кемпі час наче зупинявся. Відчувалося, що тутешні мешканці шанують традиційні цінності. Що люди не живуть, як усі тепер, оточені культом вічної молодості й одноразових речей.

Старенькі відчинили їй, як завжди раді, що вона прийшла, хоч Лінка й не попередила їх про відвідини. Сюди можна було просто завітати, як-от зараз. Проте Лінка перепитала, чи вона не заважатиме:

— Пробачте… Я не планувала заздалегідь. Подумала, що просто зайду. Могла, звичайно, подзвонити…

— Ти ж знаєш, що наш дім завжди для тебе відкритий, — покартав її пан Антоній.

— Ходи, розігрію тобі обід, — сказала пані Стася. — Ти точно не їла сьогодні нічого путнього.

— Та їла щось там.

— Щось там! Щось там! — пирхнула пані Стася. — Ти повинна гарно харчуватися!

А коли Лінка зняла із себе всі светри, то старенька не могла нахвалитися, як та гарно виглядає.

— Дивися, як вона розквітла! Антосю, подивися на неї! Який гарний животик! Як ти почуваєшся? З малятком усе гаразд?

— Так.

— Це хлопчик чи дівчинка?

— Здається, хлопчик. Хоча не на сто відсотків.

— Хлопчик! — аж заплескала пані Стася. — Як ти його назвеш?

— Та от власне… я прийшла сказати, що назву його Антосем. Як вас, — глянула вона на пана Антонія.

— Прекрасно! Але це таке допотопне ймення! — здивувався пан Антоній.

— А от і ні! Зараз такі імена популярні. Антось, Стась, Ясь, Зося…

— Так, так… повертаємося до минулого. Але добре, що це не дівчинка. Бо якби ти вирішила назвати її Стасею… — пожартувала пані Стася.

— Якщо чесно — не знаю, — щиро відповіла Лінка. — Ой, ви тільки не ображайтеся, — зрозуміла, що бовкнула дурницю. — На щастя, це не дівчинка, — вона вирішила перетворити все на жарт. — Якби в мене була дівчинка, я б назвала її Юлькою. Або Майєю. Якось так.

— Я не ображаюся, — відказала пані Стася. — Я за своїм ім’ям теж не надто гину. Ну, але яке мені дали — таке й носити треба.

— Подуріли з тими іменами, — буркотів пан Антоній. — Треба шанувати ім’я, що його батьки дали.

— Добре, добре, вам легше, бо у вас ім’я гарне. Якби вас назвали Клеофасом… чи Жирафом…

— Жирафом?

— Ага. Виявляється, у Польщі є хлопець, якого так назвали. Або Мальм. Як шведський комод. А знаєте такий анекдот…

— Який?

— Приходить індіанець до вождя й каже: «Вождю, мені не подобається традиція індіанських імен». — «А чому це тобі не до вподоби? — відказує вождь. — Адже в нас такі чудові імена: Полохлива Ланя, Відважний Тигр…» — «Та воно так», — зітхнув індіанець. — «Ну, то що тобі не так, Собача Мордо?»

Усі засміялися. Лінка побоювалася, що стареньких таке може обурити. Однаково довелося змінити ім’я на більш нейтральне, ніж було насправді.

З будинку на Нобеля Лінка поверталася зміцніла — і фізично (бо суп пані Стасі був просто незрівнянним), і психологічно. Подумати лишень, коли вона прийшла сюди працювати, пан Антоній був зневіреним стареньким, здавалося, що він більше не сподівається на щось хороше в житті. А кохання було так близько… Разом, удвох, вони були просто неймовірні. Справді, лише вигляд цієї пари надихав і підбадьорював Лінку!

А насамкінець, коли пані Стася побачила її осінню курточку, то аж руками сплеснула.

— На мене більше нічого не налазить, — пояснила Лінка. — Не купувати ж щось інше задля двох останніх місяців.

— Що ти таке кажеш, ти ж не можеш вийти в цьому на мороз! Я позичу тобі свою шубу.

— Шубу? Як це шубу? — перелякалася Лінка. Здається, то була не найкраща ідея!

— А так. У мене їх дві. Я тобі дам каракулеву, чорну. Вона широка, бо я худенькою ніколи не була. Приміряй.

І витягла шубу із шафи.

Лінка надягла. Почувалася вона якось незвично. Зараз, коли всі переймалися екологією, здається, не дуже годилося носити шубу. Але пані Стася зраділа.

— Ти чудово виглядаєш! А знаєш, що ця шуба врятувала мені життя?

— Урятувала життя?

— Так! — відповіла старенька. — Я народилася в тридцять дев’ятому. Якраз, коли почалася війна. У листопаді. Батьки мусили тікати. І мама загорнула мене в шубу, щоб я не замерзла. І я вижила! Потім мама носила її багато років, а коли вона померла, шуба дісталася мені.

— Оце так! — тільки й промовила Лінка. — Дякую вам. Вона справді тепла…

— Навіть дуже!

— По телевізору казали, що ввечері буде чи не мінус двадцять, — озвався пан Антоній. — Тож вона тобі точно знадобиться.

Щоправда, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, Лінка подумала, що в шубі вона виглядає страшенно товстою, як така собі бочечка на ніжках, але старенькі мали рацію. Було дуже холодно. І зачинивши хвіртку садка на Нобеля й відчувши, як у носі замерзають шмарклі, Лінка подумала, що коли такі морози протримаються ще трохи, шуба, схоже, врятує і її, як колись урятувала пані Стасю.

Зробилося тихо й темно. Доки Лінка гостювала в стареньких, сніг, хоч і тонким шаром, але встиг укрити вулиці Саської Кемпи. Пора була не пізня, лише дев’ята вечора, та здавалося, що надворі глупа ніч. Безлюдно, поодинокі перехожі квапливо пробігали до теплих домівок. А вона йшла у двох светрах, осінній куртці та шубі пані Стасі й усміхалася до себе. «Схоже, що я в цій шубі завтра викличу справжню сенсацію, — подумала Лінка. — То й добре. Екологія екологією, але невідомо, що більш екологічне: шуба, яку носять майже вісімдесят років, чи все це одноразове ганчір’я з мережевих крамниць?»

Наталія відчувала, що це справжня залежність. Як раніше вона залежала від того, щоб не їсти, так тепер стала залежною від Азора. Власне, вона зовсім перестала вчитися. Найважливіше було, чи вони зустрінуться й де. Житлові умови їм обом не сприяли. У нього завжди був хтось удома через хвору сестру. Наталії він пояснив, що в малої якась генетична недуга. Тому мама не працює, а весь час займається Анею. А в неї… Що ж, мама працювала, але якраз під час уроків. А вони ж не могли без кінця прогулювати! Хоча… Прогулів однаково накопичилося багатенько. Наталія сама собі писала пояснювальні записки, бо мама давно дозволила їй заходити в «Лібрус», електронний щоденник. Тож Наталія цим користувалася, звільняючи себе від уроків на цілі дні. Азор опинився в гіршій ситуації. Не міг же він удавати, наче застудився, бо мама постійно була вдома із сестрою. Він навіть зламав сторінку на «Лібрусі» й теж щось там собі понаписував. Але ж так не могло тривати вічно. Зрештою, шило вилізе з мішка. Наталія ніколи так не почувалася. Вона зовсім заплуталася. Але не могла на те нічого порадити. Все інше просто не існувало. Тільки він.

А найгірше, що Наталія з мамою збиралися поїхати на лижі, якраз на свята. Проте вона не хотіла бути ці десять днів без нього. Усі свята й Новий рік! Від самої думки про це їй робилося недобре. Як вона витримає? Азор ніде не їхав. І це було ще гірше.

Мама, дві її подруги. І Наталія на додачу. Господи, і навіщо їй узагалі туди пхатися? Не краще їм побути без неї, у своїй компанії? Наталія довго думала й розробила план дій. Вона колись читала, що сира картопля викликає лихоманку. І з’їла кілька картоплин. Гидота, справжня гидота! На жаль, жодної гарячки це не викликало.

— Ти збираєшся? — запитала мама. — Потяг о сьомій. Не знаєш, де отой мій класний кондиціонер для волосся? — мама тримала косметичку.

— Щось я погано почуваюся, — поскаржилася Наталія. — Мене нудить.

— Ой, — засмутилася мама й відразу заходилася витягати якісь шлункові краплі й ліки. А Наталія пішла до ванної й зробила те, що вміла найкраще. Запхнула два пальці до горлянки. Та вона не передбачила одного. Того, що мама не на жарт злякається, бо подумає, що її хвороба повернулася.

— Знову блюєш? — накинулася вона на доньку. — І їсти перестала?

— Ні, мамо, — Наталія не втрималася й вибухнула сміхом.

— І що це тебе так розсмішило? Не розумію! Це ж серйозні речі!

— Мамо, я здорова, присягаюся. Тобою, татом і взагалі!

— Ну, тоді що це з тобою?

Наталія продовжувала реготати.

— Блін, а я ж колись так гарно вміла брехати, — сказала вона.

— А ти брешеш?

— Ага. Я прикидалася. Зі мною все гаразд, — пояснила вона, засмутившись, що її план зійшов нанівець. — Я просто… не хочу ніде їхати.

— Але чому? — запитала мама, досі тримаючи в руках косметичку, мовби не знала, що з нею робити. Схоже, що їй було дуже прикро.

«Бо я мушу вчитися, бо треба підготувати важливу презентацію, бо не люблю гори, бо мені ноги болять і я не можу їздити на лижах, бо в школі наказали прийшли між Різдвом та Новим роком, щоб приготувати декорації…» Усе це вона могла б сказати. Якби вміла брехати, але вона, схоже, розучилася.

— Бо я закохалася, — відповіла Наталія. — І не витримаю без нього… так довго.

— Ти здуріла? Не хочеш їхати, бо закохалася?

«Я так і знала, що мама нічого не зрозуміє, — майнула Наталії думка. — Не зрозуміє, бо давно такого не відчувала».

— Якщо ти сподіваєшся, що я залишу тебе тут саму… Крім того, ми ж мали їхати разом!

— Та ні, мамо, я знаю. Гаразд. Мені справді треба зібратися.

Вона весь час хихотіла. Попри те, що план не вдався, її все чомусь смішило. Нічого не вдієш. Доведеться влаштувати вимушену перерву. Наталія подзвонила до Азора, звістка про її від’їзд його приголомшила, але вони втішали одне одного, що це лише десять днів. Після Нового року Наталія повернеться.

Лінка готувалася до святвечора. Позаяк останнім часом її дуже цікавила їжа й постійно хотілося скуштувати чогось новенького чи просто щось пожувати, ці приготування видавалися їй дуже важливими. Спробувала оселедця з цибулею. Ммм… смакота. Найдужче кортіло поласувати сирником, який вона сама спекла, але його ще не різали, до того ж, він був прикрашений поливою й рожевими цукровими намистинками. Тут і шматочка не відкраєш, бо відразу помітять. А що, коли… Лінка обережно вийняла сирник із форми, ніби вдаючи, що хоче покласти його на таріль. А тоді взяла широкого ножа й відбатувала денце пирога. На жаль, усе це помітив Кай, який саме прийшов на кухню.

— Що робиш? — поцікавився братик.

— Вирівнюю сирник, — пояснила Лінка. — Денце було… кривувате. Довелося відрізати. Хочеш шматочок?

І за мить обоє ласували денцем.

Кай витріщався на сестрин живіт.

— Слухай, а воно там живе?

— Звісно, що живе. Знаєш, як буцається? Це хлопчик, хлопці завжди так страшенно хвицяють ногами. Хочеш торкнутися?

Кай кивнув головою.

— Ой, я чую! Чую! — вигукнув малий.

— Тихо, бо ще злякаєш, — попередила сестра.

— А як він звідти вилізе? — поцікавився Кай. — Крізь пупок? І звідки він там узявся?

Ні, до цього Лінка виявилася неготовою. Здається, хлопцеві ще ніхто нічого не розповідав. Не зарано? Лінка б радо покликала на допомогу когось із дорослих, але вдома вони були самі. Решта пішли купувати капусту й гриби.

— Розумієш… дитинка з’являється від кохання, — пояснила вона. І від власних слів їй стало дуже сумно. — Якщо мама й тато дитинки кохають одне одного, вони обіймаються, і робиться дитинка. І вилазить вона не через пупок, а…

О ні, це вже виявилося складніше.

— А крізь дірочку, якою пісяють. Вона розширюється, як… магічні двері, розумієш?

— Так. Даси ще пирога?

Х-х-ху-у-у, Лінка полегшено зітхнула. Мала надію, що не бовкнула чогось зайвого.

— А оселедчика хочеш? — запитала вона.

— Ага, — зрадів малий. Кай, звісно, вагітним не був, але попоїсти теж дуже полюбляв.

І тоді задзеленчав телефон. Лінка підняла слухавку машинально, думала, що це мама, яка хоче перепитати, скільки вдома залишилося масла, борошна та інших запасів, і чи не треба чогось докупити. Але то виявився Адріанів батько. Бо його ж вона не заблокувала. Він іноді дзвонив до неї, розпитував, як вона почувається. Загалом був непоганим, принаймні цікавився нею й дитиною, на противагу своєму синові.

— Адріан хоче з тобою поговорити, — без зайвих реверансів сказав той. — Він приїхав.

— Добре, — промимрила Лінка крізь стиснене горло.

— Привіт, — сказав Адріан.

— Привіт, — відповіла вона.

— Я у Варшаві. Приїхав на свята.

— Ага.

Мовчанка.

— Як ти себе почуваєш? Я б хотів… можна до тебе зайти?

«Зайти? Але навіщо? — подумала Лінка. — Ти вже ввійшов у моє життя, а тоді вийшов, вимівся, аж закуріло, покинув мене, як такий собі непотріб».

— Добре, — мовила вона. — Може, завтра вранці?

Назавтра був святвечір. Гаразд. Лінка не знала, нащо Адріан хоче прийти, але раптом їй спало на думку, що, може, він передумав? Усе обміркував? Якщо так, то вона з ним зустрінеться. А що буде далі… навіть не уявляла.

Уранці Лінка причепурилася. Вбрала свої «вагітні» джинси й квітчасту блузку. Підфарбувалася, вдягла сережки й перстеники. Напарфумилася. Їй не хотілося, аби Адріан подумав, що вона занехаяла себе, що стала непривабливою через вагітність. Оце вже ні. Розповіла мамі й Адамові про несподівані відвідини, а вони сказали, що найкраще, коли їх тут не буде. Обоє теж сподівалися, що із цієї розмови, можливо, щось вийде.

Адріан несміливо постукав і ввійшов. Ніби такий, як завжди. У пуховику, із розкуйовдженим волоссям. Проте, хоч упродовж трьох років він був для неї найближчою людиною, Лінка нічого не відчула. Тобто вона досі вважала, що Адріан уродливий, просто класний хлопець, але… Щось мовби згасло. Глянула на нього й подумала, що коли почуття й минуло, то все-таки може відродитися? Хоч би й задля дитини.

Адріан простягнув їй пакунок у кольоровому папері.

— Це… подарунок. Для дитини.

Лінка розгорнула.

Рушничок, якісь сорочечки, ковдрочка, усе бежевого кольору, ковдрочка з лисенятами.

— Дуже милі, — сказала Лінка. — Звідки ти знав, що мені подобаються такі речі?

— Це тітонька… — почав було Адріан, але замовк.

«То он воно як, — подумала Лінка. — Це тітка купила. Звісно. Добре, що принаймні не збрехав, наче дві години витратив, вибираючи подарунки для маляти!» І ще одне її вразило. У пакунку не було нічого для неї.

Запала мовчанка.

— Вип’єш чогось? — спитала Лінка.

— Ні, дякую. Я так… ненадовго… — він роззирався її помешканням, ніби ніколи тут не був. А насправді старанно ховав очі, щоб тільки не зустрітися з її поглядом.

— Як тобі подобається в Лондоні? — ввічливо поцікавилася Лінка. Вона завжди була ввічливою, принаймні в деяких ситуаціях. І тоді він немов прокинувся.

— Там дивовижно! Усі кажуть, що я талановитий, знаєш? Хочуть, щоб мої роботи опинилися на такій колективній виставці… Один критик ними зацікавився. Хочеш глянути?

Він витягнув мобілку й показував картину за картиною.

Лінка дивилася на його спину, плечі, і думала, що то був хлопець, який їй так подобався, з яким вона була настільки близькою, що ближче годі уявити. Той, кому вона прагнула подарувати весь світ.

— Гарні, — тільки й сказала.

— Дякую, — він аж розчервонівся від задоволення.

Тепер Лінка чекала. На якесь питання, якусь обітницю. Але не дочекалася.

— Ну, то не пропадай. Сама розумієш… — сказав він, і вона вже збагнула, що Адріан збирається піти, що насправді його тут мов і не було взагалі.

Про що йому йшлося? Щоб вона повідомила, коли народиться дитина? «Сама розумієш…» Господи, який же він кретин.

— Я вже мушу йти, — пояснив він. — Святвечір…

— Звичайно.

І пішов, а Лінка подумала, що це найкраще з усього, що він зробив упродовж цих відвідин. Нарешті собі пішов.

— Ну, і що? — мама з Адамом повернулися відразу, щойно Адріан попрощався.

— Нічого. Привіз якісь подарунки. Тітка купила. І сказав, щоб я не пропадала й повідомила, цитую: «Ну, сама розумієш…»

Мама зітхнула.

— Може, він ще передумає, — сказав Адам. — Хлопці часто бувають незрілими, він просто ще замолодий…

— Не треба мене втішати. Передумає або й ні. Я на це не маю жодного впливу.

— Єдине, на що ти маєш вплив, то це перейматися цим чи ні, — розсудливо зауважила мама. — То краще не переймайся.

Лінці здавалося, що вона не переймається. Справді. Адже минуло стільки часу! Чому ж тепер вона відчувала такий смуток? Такий жаль до себе самої? Адже вона вже давно змирилася з тим, що між ними все скінчено. Та передусім… чому була з ним такою ґречною? «Вип’єш чогось?» «Як тобі подобається Лондон?» Замість приємної бесіди вона б мала дати йому ляпаса. Принаймні це. Каська на її місці… Та вже ж, вона знала, що б зробила Каська.

Упіймала поглядом свою фігуру в дзеркалі на дверцятах шафи й подумала, що він її спотворив. Спотворив і покинув. Саму, вагітну, без допомоги, без підтримки. Це не був страшний сон, якесь видіння, сумніви, щось, чого ми часом боїмося, але що ніколи в житті не стається. Це було насправді.

Раптом Лінка зрозуміла, що десь углибині душі, аж дотепер, вона весь час сподівалася, що він до неї повернеться. Що вона лише так казала, наче змирилася. А насправді… Узяла до рук маленьку дерев’яну фігурку, колись ним подаровану. Три мудрі мавпочки. Нащо я їх досі тримаю? І раптом відчула ненависть до мавпочок. Дурні почвари! Одна не бачить, друга не чує, третя нічого не каже! Так, як і вона! Не бачить, що це справді кінець! Не чує дурості власних думок, які нашіптують їй, що, може, колись усе зміниться! А передусім нічого не каже. Блін, вона йому навіть сцени не влаштувала! Лінка раптом відчула, що мусить знищити мавпочок. Просто мусить. Ударила фігуркою по столу, але, звісно, від стільниці відпорснула фарба, а фігурка залишилася неушкодженою. Лінка голосно вилаялася. На щастя, удома нікого не було, мама щойно подалася до крамниці. «Треба їх спалити, — подумала Лінка. — Причому негайно!» Вийшла на балкон і спробувала підпалити фігурку сірниками, але було вітряно й холодно. Ех, марна справа! І раптом сяйнула думка. Сміттєпровід! Так, ось, де ваше місце! Вийшла із квартири й роззирнулася, на щастя, жодної цікавської сусідки поблизу не було. Газети. Газети й сірники! Лінка відкрила сміттєпровід, вкинула кілька газет, вогонь шугонув догори, ніби тільки й чекав, щоб пожерти дурні фігурки! Укинула мавпочок до вогню й постояла, доки ті згоріли. Дерево швидко спалахнуло. Коли від мавпочок залишилися обгорілі кукси, Лінка все, разом із попелом, скинула вниз.

— Ідіть під три чорти, бісові мавпи! — голосно проказала Лінка й знічено повернулася додому, бо в будинку засмерділо смаленим, і вона злякалася, щоб хтось із сусідів, бува, не зателефонував пожежникам.

Їй трохи полегшало, але не надто. Не настільки, щоб вона заспокоїлася. Цього було замало. Треба знищити щось іще. Усе знищити. Усе, що їх колись єднало. Лінка почала роззиратися довкола кімнатою й викидати із шухляд усе, пов’язане з Адріаном. Чому вона додумалася до цього лише тепер?

Його кляті мейли з Лондона.

Подерла на клапті й викинула до смітниці.

Фотографії. Усі їхні спільні фотки.

Ще дрібніші клаптики.

Перстеник, якого вона колись злякалася, чи не на заручини він часом, але виявилося, що то лише так собі, щоб просто носити.

Мало не жбурнула його у вікно.

А потім подумала, що це погано. Що хтось знайде й надягне і, може, матиме погану карму? Авжеж, краще спустити його в унітаз.

Паскудний кардамон до кави.

О, це якраз можна й у вікно викинути. За мить кардамоновий туман уже розвіявся за вікном, мов прах покійника.

Дерев’яний лебідь з моря?

Лінка завагалася. Ні, лебідь ні. Це вона його знайшла. Йому він ніколи не подобався.

Залишилася тільки одна річ. Лінка видерлася на ліжко й зняла зі стіни картину. Свій портрет. Чудовий портрет.

Рука затремтіла.

Вона так довго думала, що це найцінніше, що в неї є.

Свідчення його кохання.

Пригадала, як розгортала цей дарунок у свій день народження. Яка вона була щаслива. Скільки емоцій, скільки почуттів крилося в цьому портреті. Як вона ним дорожила. Але тепер розуміла, що мусить його знищити. Бо інакше весь час житиме марними надіями. Весь час віритиме в це кохання, яке було й минуло, як літо. Як ті кілька липнів, серпнів, що їх вони провели разом, сподіваючись, що так буде завжди.

Узяла зі столу ножиці й устромила просто у своє око на портреті. Ні. Навіщо себе ранити? Адже це її обличчя.

Проте таке, яким він його бачив. Лінка не хотіла, щоб існувало обличчя, бачене його очима. Його почуттями, яких більше немає.

Розвернула портрет і заходилася методично різати, через середину, і збоку, а тоді наступила ногами на раму й поламала її на кілька шматків. Усе зібрала й викинула в сміттєпровід. На щастя, сморід горілого став уже менш відчутним.

Повернулася додому, зачинилася у своїй кімнаті й гірко розридалася. Плакала так невтішно, що невдовзі весь светр був мокрим. Але плач припинився так само несподівано, як і почався. І тоді Лінка відчула себе вільною.

— Не знаєш, що так смердить у коридорі? Обід комусь згорів чи що? — запитала мама, яка невдовзі повернулася із крамниці.

— Гадки не маю, — збрехала Лінка. — Мабуть, що так.

«Усі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещасна родина нещаслива по-своєму». Так писав Толстой в «Анні Карениній». Але, мабуть, міг би написати, що всі щасливі святвечори теж схожі. А кожен невдалий — невдалий по-своєму.

Лінка зустрічала святвечір як завжди: з мамою, Адамом і Каєм. Цього року приїхала ще й краківська бабуся. Мабуть, якби не вона, то святвечір виявився б цілком вдалим. А так… Проблеми почалися, щойно бабуся з’явилася.

— Ну, і що ти тепер робитимеш? — глянула вона на онуку з-за своїх незмінних окулярів. Бабуся носила їх завжди і, хоч іноді міняла скельця, та все ж зберігала вірність одній-єдиній моделі оправи із грубої чорної пластмаси, яка надавала її обличчю виразу похмурої сови.

— Перевела собі життя, — невгавала вона. — Дитина — це відповідальність, а ти ще сама дитина.

— Облиш її, мамо, — мовила Єва Барська. — Ми впораємося.

— Упораєтеся, упораєтеся. Ти сама собі насилу раду даєш, а ще матимеш проблеми…

— Мама мені допоможе, — заявила Лінка.

— Авжеж. Допоможе.

І зітхнула, мовби тримала на своїх плечах весь світ, а тоді заходилася методично краяти цибулю.

— Принаймні приготую вам їсти. Поріж цього оселедця.

— Але я вже приготувала оселедця, — зауважила Лінка.

— Приготувала. Приготувала. Хіба ти щось умієш?

І тоді Лінка не витримала. Поклала цибулину на столі, щосили стримуючись, щоб не жбурнути нею в бабусю. І просто собі пішла геть. Згодом, уже з кімнати, чула, як мама прохала бабусю, щоб та залишила її в спокої.

— Звичайно. Найкраще, якби я взагалі зникла, — образилася бабуся.

«О, — подумала Лінка, — це справді було б найкраще».

До святвечірнього столу вона сіла похмура, і не допомогло, що саме її оселедця Адам хвалив найдужче, ані те, що під ялинку вона отримала дуже цікавий набір, «Довідник випускника» з математики й три пачки памперсів «Newborn». Настрій був зіпсований. Лінка досі переживала зустріч із Адріаном і цю химерну розмову, яку обоє провадили. Знищивши подаровані ним речі, вона хіба що ненадовго відчула полегшення. Але смуток залишився.

За солодким бабуся знову продовжила свою тираду, придивляючись до Лінчиного живота:

— Отак воно зараз буває. Дітлахи бавляться в сім’ю. В Англії відсоток неповнолітніх матерів просто вражає…

— Ніяка я не неповнолітня. Я доросла, — буркнула Лінка.

— Яка там доросла. Доки на себе не заробляєш — ти не можеш уважатися дорослою! Ну, і скажи мені, чому татусь дитини нею не цікавиться? Принаймні платить гроші?

— Бабусю!

— І що хорошого ти зробила? Уся родина через тебе опинилася в скрутній ситуації!

І тоді Лінка справді не витримала. Вона хотіла вийти, утекти, емоції в ній аж вирували. Підхопилася, мов солдат, і звернулася до бабусі. І навіть забула, що Кай усе чує, а при ньому краще стриматися.

— Блін горілий! Ти від мене відмахаєшся чи ні? Стільки в тебе цікавих питань! То і я тебе про дещо запитаю, Та? Чому ти тоді не допомогла моїй мамі? Чому покинула її саму? Чому дозволила…

— Замовкни! — гримнула бабуся.

— Ні, я не мовчатиму. Мама не бажає про це говорити, то, може, ти розповіси, га?

— Халінко, не треба, — попрохала мама. — Не ятри старих ран…

— Що ж, певне, я мушу бути тією, хто ятритиме. Бо мені здається, що все це досі не загоїлося, оті всі рани!

— Це… це нічого.

— Нічого? Нічого? А для мене це найнезрозуміліша річ на світі! Якщо це таке «нічого», то чому ти мені не розповіси? Звідки мені знати, що ти мене так не покинеш, якщо це «нічого»?

І раптом бабуся пополотніла й сповзла на підлогу.

Це було схоже на театральну виставу. Мов не відбувалося насправді. Спершу Лінка дивилася на бабусю, сподіваючись, що та от-от устане й скаже: «Бачиш, до чого ти мене довела? Ти і твої розпитування?»

Але цього не сталося. І мама підбігла до бабусі, Адам викликав швидку допомогу.

— Пробач, мамо, — зі сльозами на очах попрохала Лінка. — Я ненавмисне, я справді цього не сподівалася, хотіла лише довідатися…

— Не хвилюйся. Вона дихає. Мабуть, знепритомніла.

— О Господи, — зітхнула Лінка.

Адам уже відчинив двері санітарам, які забрали бабусю до лікарні. На щастя, вона лише зімліла, бо швидко отямилася, коли її забирали. Але більше не здавалася такою суворою, як завжди. Навіть попри окуляри.

Солодкого вже нікому не хотілося. Лінка зникла у своїй кімнаті, щоб виплакатися й дочекатися маму з лікарні.

Зате в Адріана сварки вдалося уникнути. Причому найпростішим чином. Від його приїзду він з татом майже не розмовляв. Зараз вони сиділи один навпроти одного, обабіч столу, кожен утупившись у свою тарілку. Але то не була мовчанка, яка виникає між двома людьми, що добре розуміють одне одного й тому не мусять розмовляти. Бо їм добре й у тиші. Ця мовчанка аж кипіла від емоцій. Причому з обох боків. Емоції були, мов підземна річка, якої не видно, але вона пливе й вирує. І нищить. Оселедець застрягав у горлі, пиріг смакував, як канцелярський клей, а в тиші здавалося, що чути, як миготять лампочки гірлянди на ялинці, чия пульсація то прискорювалася, то вповільнювалася. Нарешті Адріан не витримав.

— Навіщо ти мене запросив, тату? Що, не хотів сам сидіти у святвечір? Бо мені здається, що самому тобі було б краще!

— Не знаю, навіщо, — спокійно відповів батько. — Точніше, знаю. Я думав, що ти підеш до неї, поговорите, і до тебе повернеться розум. Але з того, що я бачу, так не сталося.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? Хочеш покарати, так?

— Ні, — заперечив батько. — Просто мені немає про що з тобою говорити. Прикро, але я б хотів, щоб ти поїхав якомога швидше. Найкраще тобі перебронювати рейс. Зрештою, ти можеш і залишитися. Я завтра вранці поїду. Ключі залиш у сусідки із сьомої квартири.

— Ти їдеш? Куди? Мабуть, до своєї коханки, так?

— А чому тебе це має цікавити?

— Атож, ти на мене заповзявся, але ти й сам не кращий! Ти зраджував матір!

— Я не покинув твою матір.

— Теж мені геройський учинок! Ти із жалості, так?

— Це не твоя справа. Я не покинув її в потребі. І ніколи б не покинув. Коли ми вирішуємо бути з кимсь, то стаємо відповідальними за нього. Навіть, якщо кохання згасає, чорт забирай! Бо іноді воно згасає, іноді ми закохуємося в когось іншого чи хочемо від життя чогось іншого, так уже влаштований світ!

— Бла-бла-бла. Мама через тебе померла, бо ти її зраджував!

— Ні. Але ти цього однаково не зрозумієш. Тепер я піду до себе. Ти можеш довечеряти. Ага… Іще одне мушу тобі сказати, хоч і знаю, що тобі це буде боляче.

— Слухаю, — зухвало промовив Адріан.

— Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб ця квартира дісталася моєму онукові. Це хлопчик. Ти знав?

Адріан замовк і відчув, що от-от розплачеться. Отже, батько позбавив його спадщини. Здається, так це називається?

— Тобі вона не знадобиться, ти влаштуєшся й там, тітка допоможе. Дібралися ж ви… Обоє рябоє, — голос батька звучав сумно. — Ну, на добраніч, — закінчив він розмову.

Такого Адріан не сподівався. Оце вже ні. Але потім подумав, що, може, це й добре. Якщо всі вважають, що він лихий, то нарешті можна ним бути. Можеш бути покидьком і найгіршою на світі людиною без жодних там гальм. Схоже, що так і справді можна жити!

Адріанів батько, уже у своїй кімнаті, обхопив сивувату голову долонями й заплакав. Рішення про квартиру він прийняв учора. Як і те, що відтепер частіше дзвонитиме до Халіни. Адріан зробив те, що зробив. Але чому він не мав би бути дідусем? Може, це його єдина в житті нагода? Він не сподівався, що син квапитиметься з одруженням. Його затягне Лондон, весь цей мистецький світ… Батько не розумів сина, у них не було нічого спільного. Але з’явиться цей маленький хлопчик. Може, йому не заборонять його бачити? Тим більше, що і Ягода раділа. Раніше він ніколи цього не робив, та раптом вирішив піти на різдвяну службу. Він не був релігійною людиною, але сподівався, що атмосфера костьола й оточення всіх людей, що туди прийдуть, дозволять йому помолитися. А він таки мав за що молитися. По-перше, щоб онук народився здоровим. Щоб Халінка пережила це якомога легше. А по-друге… Була Ягода. Після смерті дружини минули майже два роки. І він уважав, що настав час прохати її вийти за нього заміж. Вона вже досить начекалася. Люди таке завжди сприймають якось однобоко. Але вони з Ягодою покохали одне одного, і не було на те ради. Таке почуття рідко трапляється. От і з ним сталося вперше. Дружина ні про що не знала. Може, здогадувалася, а може, і ні. Він завжди ставився до неї з ніжністю й турботою. Коли та втратила роботу, він жодного разу не натякнув, що в цьому була якась її провина. А вона однаково почувалася винною, попри всі його зусилля. І відсторонилася від нього. Уже згодом довідався, що вона хапалася за будь-яку роботу, навіть за нічну… Друкарні, флаєри, прибирання. Навіщо вона це робила? Адже грошей було досить для всіх. Вона ж не мусила нікому нічого доводити. І все-таки вважала, що мусить. Чоловік зітхнув. Саме так він і сказав синові: він ніколи б її не покинув. Адріанова мати була занадто вразливою, мала делікатну психіку, а коли втратила роботу, з нею справді почалося відбуватися щось погане. Він намагався втішати її, бути ніжним… Та вона відкидала його зусилля. І тоді з’явилася Ягода. Як сонячний промінець. І почуття, яке вибухнуло з такою силою, якої він ніколи досі не зазнав. Тепер йому більше не доводилося вибирати. Нарешті він міг бути щасливим. От тільки… Чи зможе, якщо його син…

Дійшов до костьола й за мить уже з усіма разом співав колядку. «Народився Бог предвічний…»

Перевів подих. Буде те, що має бути. Він намагався, Господь свідок. Але Адріан вільна людина. Він його син, та не його клон і не його продовження. Адріан вільний обирати. Нехай робить, як уважає за потрібне. А він постарається бути порядним і чесним. І любити це дитя за них обох.

Наталія й Азор загалом уважали святвечір вдалим. Щоправда, проводили вони його не разом, але це не заважало їм годинами балакати телефоном. Мама Наталії не дуже звертала на це увагу, бо весь час базікала зі своїми подружками і, попри всі свої запевняння, аж ніяк не потребувала доньки для повного щастя. Те саме стосувалося й Азора: усі займалися його сестрою, а він міг робити, що йому заманеться. Хлопець був задоволений, бо, як і щороку, отримав купу грошей від родичів. Треба подумати, на що їх призначити. От тільки він так страшенно сумував. Усе-таки розмови телефоном та есемески — це замало. Він сумував за її доторком, запахом її волосся, її лукавою усмішкою, коли вона без жодного слова присувалася до нього, а він обіймав її так міцно, що здавалося, наче їхні серця зливаються й б’ються в єдиному ритмі. Азор рахував дні, бо рахувати було що! Наталія поїхала лише позавчора, і він відчував, що просто не витримає цієї розлуки. Бо як? Аж до Нового року? Це жахливо, це нестерпно.

Каська не була ні в кого закохана, і зізнавалася собі, що їй це навіть підходило. Вона вже встигла розкохатися, Міхал залишився в минулому, а нікого іншого в неї не було. Тож у зв’язку з цілковитою відсутністю родинних і любовних непорозумінь Каська провела святвечір спокійно, об’їдаючись і дивлячись серіали. Вона не думала про навчання, виші й малювання. Просто відпочивала. Лише наступного дня свят узялася за щось серйозно, але головно тому, що батьки поїхали до тітки, удома нікого не було й не доводилося критися перед матір’ю зі своїми малюнками.

Спокійно було й в Оскара. Батька він уже відвідав раніше, і тепер сидів з мамою за столом. Вони розмовляли, але мама поводилася якось дивно, а вираз її обличчя був загадковим. Проте це не віщувало нічого поганого. Зрештою, таємниця таки з’ясувалася.

— Я із деким познайомилася. І хотіла тобі сказати, — мама поклала оселедця собі, а тоді синові. І він навіть не заперечував, мовляв, давно не дитина й може сам собі взяти.

— Ти?

— А чому би й ні? Ти вважаєш, що я занадто стара?

— Та ні, але… — Оскар геть знітився. — Як ти з ним познайомилася? Де? Хто він?

— Ой, годі тобі! Щоб так стару матір допитувати, — засміялася вона. — Просто… я принесла йому каву. Так і почалося. Він приходив до «Мишок».

— І довго це триває? — Оскар проковтнув слину.

— Досить довго, щоб я могла тобі сказати.

— Я радий за тебе, — сказав хлопець. Але звучало це якось непереконливо.

— Не схоже, що ти справді радий. Та не хвилюйся. Кожен має право закохатися.

— І ти в нього закохана? — якби Оскар їв тепер, приміром, рибу по-грецькому, він би точно подавився кісткою.

— Мабуть, що так… Він музикант.

— Музикант?

— Так. Грає в блюзовому гурті. Гітара, ударні, акордеон. Загалом він на всьому вміє грати.

— Нічого собі…

Його мати й музикант? Щиро кажучи, він запитував себе: що із цього вийде? Хоч і бажав матері лише добра.

— Я б хотіла, щоб ти з ним познайомився. Вони матимуть концерт після свят. Підемо?

— Звичайно, — відповів син.

— От і добре. Ага, і ще одне. Мені запропонували поїздку. На Новий рік, — повідомила мама.

— Це він запропонував?

— Так. Єремій запросив мене в гори. Можеш поїхати з нами.

Оскар замалим не розреготався.

— Авжеж! Ви тільки про це й мріяли, правда?

— Єремій сказав, що це гарна ідея…

— А що ж він іще міг сказати, мамо? Їдьте собі спокійно. Я із задоволенням залишуся вдома. Чесно. Мені теж іноді треба побути самому. Ну, і в будь-якому випадку тато ж тут.

— Справді?

— Так, — запевнив він. І побачив, як мамине обличчя проясніло. Але цього разу Оскар промовчав.

Проте найщасливішою у святвечір була Лідія. Вона й не сподівалася такого розвитку подій! Саме краяла оселедця, коли відчула щось дивне. Вона мовби впісялася. От блін! Сташек був на роботі, але вона негайно йому зателефонувала, за годину вже опинилася в пологовому, і от минуло кілька годин — і Лідія тримала на руках диво. Маленького хлопчика. Щоправда, виглядав він так, наче пройшов крізь важкі випробування: весь червоний, спухлий, очі — як в інопланетянина. Але все-таки, це було найпрекрасніша подія в її житті.

Для пана Антонія й пані Стасі перший день Різдва був цьогоріч особливим. Обоє не лише вважали Різдвяні свята найкращими днями року. Вони відзначали першу річницю весілля. Тому нині не запрошували нікого. Не сьогодні. Вирішили провести цей день лише вдвох. Пані Стася, звичайно, чудово приготувалася до свят, удома було море смачнющих страв, але пан Антоній виявився невблаганним: запросив дружину до вишуканого ресторану, купив квіти. Пані Стася сердилася, мовляв, це так дорого, та чоловік лише усміхався.

— Я хотів зробити тобі приємність. Щоб ти почувалася королевою.

І вона справді саме так себе й почувала. Подружжя сиділо по-святковому вбране, на столі блимали свічки, обоє думали про життя, яке може геть змінитися, якщо дати йому таку можливість. Попри їхній вік, їм здавалося, що попереду в них багато щасливих років. І їм не потрібно було про це говорити: чоловік та дружина розуміли одне одного без слів.

Джаз-клуб виявився якоюсь дірою. Будинок, схоже, жодного разу не ремонтували, крізь старі нещільні вікна нещадно віяло холодом, а обдерті, укриті графіті стіни просто відлякували.

— Куди це ти мене привела? — пожартував Оскар, та насправді почувався він ніяково. Ну й місце вони собі знайшли!

— Вони грають у різних приміщеннях. Куди запросять. Робота така. От побачиш, тобі сподобається, — і вже махнула комусь рукою. На сцені сиділо трійко музикантів, які настроювали інструменти. Усі бородаті. Оскар збагнув, що той Єремій — мабуть, бородань, що сидів посередині, отой з найдовшою сивою бородою. Здалеку він скидався на святого Миколая. «Замість грати в гурті, чувак міг би стати кіноактором», — подумки усміхнувся Оскар. Бородань підвівся й підійшов до них. Спершу обняв матір і поцілував її в щоку, тоді простягнув руку хлопцеві.

— Єремій, — мовив він. — Радий познайомитися. Мама багато про тебе розповідала.

— Оскар, — відповів той, простягаючи руку у відповідь. Здається, долоня трохи спітніла. Хлопець сподівався, що бородань цього не помітить.

— Мушу йти, — чоловік кивнув на сцену. — Ми починаємо.

Звичайно, тут усі пили, і Оскар відразу розхвилювався, що для мами погано буде бачити всі ці кухлі з пивом. Але мама замовила колу.

— А ти? — спитала в сина. — Хочеш пива?

— Hi, — заперечив той. — Досить і кока-коли.

І тоді залунали перші звуки блюзу. Чувак співав щось про Алабаму. Отой її Єремій. І Оскар зізнався собі, що голос в нього був класний. Глибокий, низький, оксамитовий. І соло теж звучало непогано. Він навіть трохи заслухався. Та позирнувши на маму, побачивши її закоханий погляд, трохи злякався. А що, коли все піде не так… і цей чувак її покине. Мама знову може почати пити від туги. Або, якщо не покине, але мама перебуватиме в оточенні всіх цих музик — і знову почне пити, бо в цьому середовищі всі бухають. Він цього не сприймав. Але, звичайно, не міг ніяк виказати свого незадоволення. Тому, коли мама спитала, чи йому сподобалося, Оскар відповів:

— Супер, мамо, вони круті.

І мама аж зашарілася від гордощів.

Наталія спускалася на лижах з вершини Носаля. Нарешті наважилася! Вона завжди боялася цієї гори, але подумала, що досить з неї безкінечних вправлянь на тренувальному майданчику. Раніше вона вже спускалася із Шимошкової, і все нормально. А тут був вибір: або дуже легкий спуск, або цей. Люди казали, що нагорі зовсім не страшно. Мама та її подруги спускалися з Носаля без проблем. Наталія навіть не підозрювала, що її мама так гарно їздить на лижах, тож почувалася трохи ніяково. Тим більше вона мусить наважитися! Уже нагорі, куди дісталася підйомником, надіслала Азорові есемеску:

Увага! Увага! Тремтіть, люди, я спускаюся з Носаля!

У відповідь прийшов емотикон — усміхнена мордочка. Наталія підбадьорилася. Та коли побачила, що частина спуску вкрита кригою, хоч здалеку цього не було видно — похолола від страху. Спробувала трохи спуститися — і за мить уже простяглася на снігу. На щастя, з нею все було гаразд. Що ж, якщо це знадобиться — вона спуститься з гори рачки.

Або з лижами під пахвою. Не можна здаватися! У цьому й полягає життя. Раптом до неї під’їхав якийсь хлопець і, побачивши, як у неї нічого не виходить, дав кілька порад:

— Тут не можна їздити так м’яко, ти маєш різкіше звертати.

— Різкіше? — Наталія не була певна, чи зможе.

— Дивись, — показав він їй.

Дівчина спробувала, але знову впала. Засміялася.

— Дивися, треба переносити вагу тіла на лівий або на правий бік. Різко відштовхуєшся лижею, отак, добре. Бачиш?

Господи, вона аж зіпріла вся. На щастя, найважче було на вершині, де спуск виявився найкрутішим. Далі пішло легше, і Наталія вже панувала над лижами.

— Дякую! — вона на мить зупинилася й гукнула хлопцеві, який устиг спуститися нижче, і той пригальмував, чекаючи на неї.

— Томек, — простягнув руку в рукавиці, та, мабуть, йому зробилося ніяково, і він спробував її стягнути, а тоді підхопити палицю, яка впала в сніг. А тоді він і сам гепнувся! Цього разу Наталія простягнула йому руку, сміючись.

— Ну, це мене дуже підбадьорило, — сказала вона.

— Не варто сміятися із чужої невдачі, — усміхнувся хлопець. — Томек, — удруге простягнув руку, цього разу без рукавиці.

— Я знаю, — захихотіла Наталія. — Ти вже казав, — зауважила вона й собі спробувала стягнути рукавицю, але теж гепнулася на сніг. Вона майже плакала від сміху. — Наталія. Ти класно катаєшся. І з палицями?

— Раніше всі їздили з палицями. І я так навчився, як був малим. А без палиць мені якось незручно, особливо на поворотах. Мабуть, я традиціоналіст. Поїхали? — спитав він.

Наталія кивнула головою.

— Так. Моя мама може хвилюватися. Ще подумає, що зі мною щось трапилося, ведмідь зжер чи що.

Та коли вони спустилися вниз, весь час сміючись і жартуючи, мами з подружками там не виявилося. «Мабуть, подалися випити глінтвейну й анітрохи мною не переймаються», — подумала Наталія. А тоді їй спало на думку, що й вона б радо випила глінтвейну. Проте щойно збиралася запропонувати це новому знайомому, як серце її шалено закалатало. У її бік наближалася постать у такій знайомій куртці! Темні брови, хода тигра, шапка гірчичного кольору. «Азор, — прошепотіла Наталія. — Азор!» Вона хотіла побігти йому назустріч, але ж на ногах були лижі, тож дівчина знову гепнулася на сніг. Відстебнула лижі й у незручних, важких черевиках помчала до нього. За мить уже була в його обіймах.

— Що ти тут робиш? Боже, яка ж я рада!

Але він нічого не відповів, натомість негайно поцілував. Для цього Азорові довелося звестися навшпиньки, бо в черевиках Наталія була вища за нього.

— Ти приїхав! Приїхав! Звідки ти знав, де мене шукати?

— Ти ж написала, що спускатимешся з Носаля!

— Ходи, треба забрати лижі.

Томек стояв біля її лиж, де вона його й залишила, а Азор відразу непривітно глипнув на нього.

— Томек, — простягнув руку хлопець, але Азор не простягнув правиці у відповідь.

— А це ще хто такий? — звернувся він до Наталії. Азор відчував, як у ньому закипає злість. Уже знайшла собі когось!

— Знайомий. Допоміг мені спуститися з гори. Якби не він, то я взагалі не знаю…

— Сорі, старий. Чесно, ми оце щойно познайомилися, — пояснював Томек, збагнувши, що ще мить — і Азор кинеться його бити. — Я вже йду. Точніше, їду, — він усміхнувся, помахав їм і поїхав геть.

Азор був розлючений.

— Певна річ, сама ти залишатися не можеш! Відразу треба когось шукати!

— Азоре! Припини! Я піднялася на саму вершину й не могла дати ради. Там усе скрижаніло.

— Авжеж. Це ти так думаєш!

— Ти що, ревнуєш? — запитала дівчина. — До знайомого, який допоміг з’їхати з гори? Здається, ти з мене смієшся.

— Ага, знайомий. Я бачив, як він на тебе витріщався!

— То й що?

— Якби я не приїхав, ви б уже точно собі десь пішли.

«А й справді», — подумала Наталія. Мабуть, що пішли б випити глінтвейну. Та й годі.

— А коли й так, то що?

— Як це — що?

— Ну, що? Мені не можна з кимсь кудись піти?

«Стережися, він уважає дівчат своєю власністю», — зринули в пам’яті Лінчині слова.

— Я не твоя власність. І можу зустрічатися, з ким хочу, — сказала вона. — І якщо ти мені не віриш, то продовжувати немає сенсу.

— Як це — немає сенсу? Я через пів-Польщі до тебе їхав…

— І все псуєш. Раджу замислитися, Азоре. Я не зустрічатимуся з тим, хто мені не довіряє. Я не перевіряю, з ким ти зустрічаєшся й навіщо…

— Але я ні з ким не зустрічаюся!

— Байдуже.

— Я тебе кохаю, — сказав він раптом. Уперше. — Мені досить тебе.

«Кохаю», — відлунювало їй у голові. Вона теж його кохала, але тепер…

— Ти не можеш ставитися до мене, як до власності. Для мене найважливіше — це свобода.

— Ти з ним спала?

— Звичайно. Там, на вершині Носаля ми швиденько трахнулися. У кущах, — відповіла вона. — Отих, скрижанілих. Знаєш, що? Я поїду, віддам лижі. А ти замислись, що кажеш. А коли вже все гаразд обміркуєш, то подзвони. Раджу подумати, що ти взагалі мелеш.

Азор крутнувся й прикусив губу. А тоді просто пішов собі, щосили намагаючись не розплакатися. Потинявся Закопаним і подався до себе. Він зупинився біля вокзалу, устиг залишити на квартирі рюкзак. А мало бути так гарно… Чому все раптом зіпсувалося?

Він ураз побачив, наче в сповільненій зйомці, як Наталія, його прекрасна, струнка Наталія у червоному комбінезоні біжить до нього в лижних черевиках. Як вони цілуються. Яка вона здивована й радісна. Як горнеться до нього. То це він завинив? Пригадав, як колись сказала йому Зуза: «Я з тобою почуваюся, наче у в’язниці». Бо він справді влаштовував їй сцени, варто їй було зустрітися з подругою, а не з ним. Коли вона не знаходила для нього часу. Але йому здавалося, що коли ти з кимсь зустрічаєшся, то цього має бути досить.

Він був розгніваний. Простятся на ліжку, навіть речей не хотілося розпаковувати. То що, повертатися додому? Тепер, коли Наталія тут? Його прекрасна Наталія. Авжеж, вона миттю собі когось знайде. Або не когось, а отого, що стояв біля її лиж і чекав на неї. Звідки йому знати, як це могло закінчитися? Адже бачив, як той на неї дивився. Вона подобалася цьому типові, нічого дивного. Така дівчина всім подобалася. І могла зустрічатися будь із ким.

Задзеленчав телефон, і Азора мов приском обсипало. Може, це вона, Наталія. Але ні, то була мама.

— Ну, як там? Ти доїхав?

— Так, — відповів син.

— А чого в тебе голос такий?

Неймовірно, мама помітила, що в нього сумний голос?

— Ти вже бачився зі своєю дівчиною? — запитала вона.

— Ще ні, — збрехав Азор. — Поїзд запізнився, я щойно поселився. А що там у вас?

— Усе добре. Складаємо з Анею пазли.

— Ну, то… розважайтеся. Я трохи перепочину. Ця поїздка мене геть виснажила.

І справді, щойно мама попрощалася, Азор поклав телефон на тумбочку й заснув.

Снилася йому Наталія й той хлопець, як вони удвох спускаються схилом, сміючись. Прокинувся весь спітнілий. Годинник показував п’яту вечора. Треба щось робити, щось вирішувати. Але що? Може, їм треба поговорити? Може, вона таки права? Перечитав усі повідомлення від Наталії, усі есемески. Вона ж писала, що сумує. Що не може дочекатися, коли вони нарешті будуть разом. Азор без кінця переглядав фотографії, які Наталія йому надсилала, а тоді наважився.

— Привіт, — сказав він. — Пробач мені.

Тиша.

— Наталіє… я не хочу нічого псувати. Я… це правда, усе що я сказав. Я тебе кохаю. Не розумію, що зі мною відбувається. Я… я не здатен нічого із цим вдіяти. Ми можемо поговорити?

Наталія назвала адресу пансіону, де вони з мамою зупинилися.

— Унизу є кав’ярня.

— Я прийду за півгодини, — пообіцяв хлопець.

Заслав ліжко, а досі нерозпакований рюкзак залишив під стіною. Йому шкода було часу на щось інше. Летів до неї, мов на крилах чи дельтапланом… Убіг до кав’ярні, а вона сиділа там, така вродлива… Уже не в червоному комбінезоні, а в довгому білому светрі, який контрастував з її чудовим темним волоссям. Азор стояв, захеканий, і милувався нею.

— Боже мій, пробач, — проказав він. — Не знаю, що це зі мною. Ти мені така потрібна. Я збожеволію, якщо ти мене покинеш. Навіть думати не хочу…

— То, може, не думай забагато, — порадила Наталія. — Чимало лихих речей береться якраз із такого думання. І це лихе в тобі, а не в мені. Розумієш?

— Ну… мабуть, так.

— Як сталося, що ти приїхав? — змінила вона тему.

— Мені подарували купу грошей на свята. У нас завжди так буває. Дарують бабки. Минулого року я купив собі класний об’єктив. А цього року, коли мене спитали, що я собі куплю, ну, тобто яку мрію реалізую, я подумав, що в мене одна-єдина мрія. Бути з тобою. Мама поставилася підозріливо, але ж я дорослий. Ми ж дорослі, правда? І я купив квиток на ранковий поїзд. І ось я тут.

— Я дуже рада, — сказала Наталія. — Де ти зупинився?

— А, це таке дешеве помешкання. Там не так гарно, як тут. У старої горянки, — усміхнувся Азор. — Та найважливіше, що там широке ліжко…

— Азоре! — дорікнула дівчина.

— А що таке? Усі люблять гарно виспатися! — захищався він. — То що? Йдемо гуляти? Чи ти відразу хочеш побачити мою кімнату?

— Прогулянка, глінтвейн, а потому відвідини пансіону в горянки.

— Не певен, люба, чи це місце можна назвати пансіоном… Але ходімо.

Оскар залишився сам, і йому це навіть подобалося. Та після двох днів, проведених у самотності, він раптом запрагнув із кимсь зустрітися. Але з ким? Усвідомив, зрештою, не вперше, що у Варшаві він ні з ким не потоваришував. Крім Лінки. Подзвонив до неї.

— Прийдеш на матьоху? — запропонував.

— На матьоху? — здивувалася дівчина, ніби вони досі не вчилися разом цілими годинами.

— А що? Думаєш, що вже всі розуми поїла, і більше нічого тобі не треба?

— Та ні… Просто якось мені не хочеться.

— Ти що! Не вірю, — дражнився Оскар. — А чого ж тобі хочеться?

— Ну, не знаю. У кіно, наприклад, хочеться.

— Ну, то ходімо.

— Та ну, не знаю. А ти не соромитимешся?

— А чого 6 я мав соромитися?

Про що це вона?

— Розумієш, я виглядаю, як бегемотиха. І єдине, що на мене ще налазить — це шуба пані Стасі!

— Знаю, — засміявся він. — Я вже бачив. Нормально. Можемо ввечері піти. Як стемніє…

— Оскар!

— Що? Це ж твоя була ідея, щоб я соромився.

Вони пішли на якусь комедію, і це виявилося дуже приємно. Лінка подумала, що добре почувається поруч із ним. І це просто щастя, що Оскар у Варшаві. Наталія поїхала з міста, Каська теж. Лінка страшенно нудьгувала.

— А що ти робиш на Новий рік? — запитала вона, поглинаючи останній шматок піци (бо після кіно вони пішли до піцерії) з пармською шинкою та руколою. Лінка б радо ум’яла ще одну таку.

— Нічого, — відповів Оскар. — Мене ніхто не запросив.

— І мене.

— А твої подруги?

— Обидві поїхали з Варшави. А решта… я зараз така незручна. Не п’ю алкоголю, із цим животом узагалі не дуже приваблива. Знаєш, я просто ходяча ілюстрація з підручника сімейного життя. Така собі пересторога перед незахищеним сексом. Нікому таке не подобається.

— Припини. Як на мене, ти із цим животиком дуже кумедна.

— Ну, знаєш!

— А що? Ти схожа на живого Мумі-троля.

— Дякую!

— Ну й апетит у тебе!

Її піца давно зникла, і Лінка, подумавши, замовила ще сирник із морозивом. Друга піца — це вже занадто, а бажання поласувати солоденьким кожному зрозуміле.

— На жаль. Боюся, що малюк вимагає жерти. Невдовзі я перетворюся на справжню шафу. Точніше, уже перетворилася.

— Це лише живіт. Усе потім зникне, — утішив її Оскар.

— А як там романтична поїдка твоєї мами? Вона тобі дзвонила?

— Так, один раз. Здається, у неї все дуже непогано.

— Ну, дивися, як класно. Впродовж кількох місяців вона знайшла роботу і любов.

— Ага. Я й не сподівався.

— Ну ж бо, а чого так невесело? Ти з ним узагалі знайомий?

— Авжеж. Та ні, схоже, що він непоганий. Але я боюся. Розумієш, це таке середовище. Усі музиканти п’ють.

— Якби твоїй мамі заманулося випити, вона б це зробила незалежно від середовища.

— Та воно так. Просто, коли щось близько, то це спокушає. А крім того… Якось це незвично. Ну, тобто, що мама з іншим чоловіком.

— А чому?

— Не знаю. Може, просто всього виявилося забагато. Забагато й зашвидко. Іноді мені здається, що я не встигаю за власним життям.

— Ну, мені ти цього можеш не казати, — засміялася Лінка. — Іноді життя змінюється так несподівано, правда? Можна взагалі не сподіватися змін, а вони просто настають — і все.

— Загалом я люблю зміни, — замислено відповів Оскар. — Уяви: через рік ми всі будемо вчитися в різних вишах, кожен піде своїм шляхом…

— Ну, мій шлях давно відомий, — сумно відказала Лінка. — 3 візочком. Доріжкою в парку…

— А навчання? — запитав Оскар.

— Не знаю. Мама наче й казала, що вони мені допоможуть, але як? Я оце щойно замалим бабусю не прикінчила, тож бабуся відпадає. Зрештою, я ніколи не сподівалася, що вона допоможе…

— Як це: замалим не прикінчила бабусю?

І Лінка розповіла йому все.

— Ти в неї була?

— Ні, мені соромно. Я їй стільки наговорила, що в неї мало інфаркт не стався.

— Ти повинна до неї піти!

— Я подумаю.

— Піди, вона зрадіє. А якщо й ні, то ти принаймні знатимеш, що зробила все можливе.

— Мабуть, ти правий, — зітхнула Лінка й посмутнішала. Якось вона геть пригасла, проте відчувала, що Оскар правий. Треба перевідати бабусю; Нині вже запізно. Піде завтра вранці.

— А на Новий рік… може, до мене завітаєш?

— Не знаю, чи не залишуся з Каєм, — відповіла вона. — Але ти можеш прийти! Влаштуємо собі дитячу вечірку. З дитиною та ще й другою в животі.

Оскар усміхнувся.

Краще вже дитяча вечірка, ніж нидіти самому вдома.

Лінка постукала до палати номер п’ять, де лежала бабуся і, не почувши відповіді, увійшла. У руках тримала торбинку з мінералкою, мандаринками й шоколадом. Усе купила мама, яку Лінчина ідея дуже втішила.

— Тільки більше її не серди, — попередила вона.

— Та вже ж! — відповіла донька. — Я мовчатиму як риба, обіцяю!

Старенька лежала під крапельницею. Окуляри зняла з носа й виглядала геть беззахисною. Але не спала. Підвела очі на онуку.

— Доброго дня, — заговорила дівчина. А потім подумала, що це якось занадто сухо. От тільки вона геть не знала, із чого почати.

— Доброго дня.

— Я прийшла… попросити пробачення. Бабусю, я завжди кажу зайве. Я не хотіла так тебе розхвилювати. Розумію, що втручаюся не у свої справи, та я просто хотіла зрозуміти. Але більше не буду. Мабуть, ти мала на те причини… Ти тут сама лежиш? — роззирнулася палатою.

— Наразі так. Сусідку відпустили додому. Завтра вона повернеться.

— Як ти себе почуваєш?

— Зі мною все добре. Не розумію, навіщо вони мене тут тримають. Зробили аналізи, кажуть, що все гаразд. Але зараз свята, тож виникли якісь проблеми з випискою.

— Зіпсувала я тобі Різдво, — мовила Лінка. — Пробач мені. Якби я знала…

— Атож, усі вважають мене монстром. А в мене теж є почуття. І я теж… не хочу повертатися до минулого.

— То не повертаймося.

— Але не думай про мене так. Що я лиха. Скажу тобі одне: якби я могла, то напевне допомогла б твоїй мамі. Тоді ситуація склалася так, що це було неможливо. І годі про це. Ніколи більше мене не розпитуй, добре?

— Добре, — кивнула головою Лінка. — А тепер… може, тобі чогось треба?

— Знаєш, що? Я б чаю випила. Там, у коридорі, є чайник, а ось тобі чашка. У лікарні найбільше хочеться гарячого чаю.

Старенька пила гарячий чай і думала про своє життя. Про те, що люди повсякчас роблять якийсь вибір, і не завжди правильний. Та гірше, коли нічого не роблять, хоч мали б. Сама вона вважала, що немає сенсу повертатися до минулого. Що було — те було. Щось вона зробила, чогось ні — нічого не вдієш. Вона собі вибрала чоловіка. Слухняність і обов’язок. Ось, як вона це розуміла. І знала, що це був найгірший вибір у світі. Але не можна його зрікатися. Людина сама перетворюється на той вибір і мусить із цим жити, цього не зміниш, як не можна змінити кольору очей чи форми носа. Решта… перепросини, самобичування — це лише втеча. А взагалі… Взагалі вона просто жила…

— Ну, як там бабуся? — запитала мама.

— Добре. Її мали б виписати але лікаря немає чи що. Схоже, що з нею все гаразд. Мамо… І ти мене теж пробач. Я завжди бовкну щось зайве. Просто я не витримала, бо вона чіплялася…

— Ти ж знаєш, яка бабуся. Але й у неї було нелегке життя.

— Чому?

Єва зітхнула. Вона не знала, що можна розповісти доньці, а що ні.

— Ти дідуся пам’ятаєш?.

— Ну, не знаю… не дуже, — відповіла Лінка.

— Може, воно й краще. Він був… він важка людина. Бабусі з ним жилося нелегко. Мабуть, тому вона така, яка є.

— А що з ним було не так? — допитувалася Лінка.

— Ет, не варто про це.

— Неправда, мамо. Це ти така, яка є. Мені здається, що не можна постійно всього приховувати. Я хочу знати. Зрештою, це мої гени, хіба ні?

— Що ж, сподіваюся, що ти не надто багато від нього успадкувала… Усе через війну. Він був малим хлопчиком, коли втратив усе. А коли виріс, спогади повернулися. Почалися різні нав’язливі ідеї… А з рідними… він був просто дуже суворим.

— Суворим? Тобто?

— Ну, як би тобі пояснити… завжди все мало бути так, як він хоче.

— А чому ж він тоді поїхав звідси?

— Ну… просто поїхав. Не розпитуй. Я втомилася.

Лінка кивнула головою. Звісно. Більше вона точно не дізнається. Це й так диво, що бодай про щось довідалася. Хоч якісь крихти родинної історії.

Каська повернулася до Варшави на Новий рік, і саме вчасно. Бо мусила дещо зробити, дуже важливе. Термін подачі робіт на конкурс минав 31 грудня. Треба було їх запакувати й надіслати, але так, щоб батьки не довідалися. Тому Каська завела будильник на п’яту ранку, тихесенько встала, підправила ще кілька малюнків, а тоді помчала на Головну пошту. Відіслала посилку, посиділа трішки в теплі, розмірковуючи, що з того всього вийде. «Навіть, якщо мене не приймуть, я принаймні намагалася», — подумала вона. А тоді повернулася додому й тихенько ковзнула до квартири. Вона знала, що батьки сплять міцно. Ет, навіть, якби прокинулися, вона б щось вигадала. Принаймні посилка вже була в дорозі. Каська не могла ризикувати й висилати малюнки пізніше, невідомо, які в них плани на сьогодні. А вона ж мусила погоджуватися з усім, що пропонували батьки. Її бунт був удаваним. Якщо це взагалі можна назвати бунтом.

— Куди ви, власне, збираєтеся? — позіхнула Лінка. Щиро кажучи, їй хотілося спати. Невідомо, чи вона взагалі дочекається півночі. Хоча мав прийти Оскар. Що ж, негоже спати, коли чекаєш на гостя. Ба більше, Кай уже не перший рік прохав її дозволити подивитися на феєрверки опівночі, і взагалі хотів дочекатися Нового року, і завжди залишався розчарованим, бо засинав раніше. Так, вона мусить триматися!

— До знайомих, — і собі позіхнула мама.

— Що, теж позіхаєш? — засміялася Лінка. — Ну, гаразд, зі мною все зрозуміло, але ти?

— Знаєш, що? Я б радо залишилася вдома. Але Адам хоче йти. Не можу ж я його розчарувати.

Лінка пішла на кухню. Вирішила приготувати собі каву й подивитися, чи все в них є. Бо якщо треба щось докупити, вона мала останню нагоду: крамниця зачинялася за півгодини. Адам однією рукою насипав каву до чашки, у другій тримав булку із сиром та шинкою й пожадливо їв. Побачивши Лінку, він заховав булку за спиною.

— А ти чого? — засміялася Лінка. — Ховаєшся з бутербродом?

— Я думав, що це мама. Вона мене лає, що я погладшав, а я їй кажу, що це кувада.

— Що? Ковадло?

— Ага, ковадло, — захихотів він. — Кувада. Це таке явище, яке полягає в тому, що чоловік вагітної поводиться так само, як вона. І навіть відчуває біль під час переймів. Узагалі уподібнюється…

— Але ж ти не мій чоловік.

— Я виконую обов’язки, — Адам гордовито випнув груди. — Знаєш, у багатьох суспільствах заведено так, що коли чоловік загинув на війні чи помер, то його обов’язки переймає хтось із родичів. Бо жінка не може жити сама…

— Адаме, будь ласка, — засміялася Лінка. — Зроби й мені кави, пліз. Але не розчинної, вона отруйна.

— Отруйна? — занепокоївся Адам.

— Ага. Суцільна хімоза. Запар мені меленої в горнятку.

— І бутербродик?

Лінка ствердно кивнула. Від їжі вона не відмовлялася, оце вже ні.

Лінка готувалася до Нового року. У крамниці, звичайно, кортіло купити чипси й колу. Але ж ні, їй не можна такого! Тому на тарілках лежали маленькі бутербродики, виноград і салат із тунцем. Усе смачне й корисне. Кай аж підстрибував від радощів.

— Можна, я надмухаю кульки? Ну, будь ласка, можна?

— Дмухай собі, — погодилася Лінка. Вона справді втомилася. Почувалася обважнілою, мов слониха й лінивою, як лінивець. Її виснажило готування всіх цих частунків, хоч їх і було небагато. Уночі вона часто прокидалася, її будили судоми, а живіт нині якось особливо заважав. Кай надмухав кульки й поприклеював скотчем по всій кімнаті. Може, це було не надто вправно зроблено, зате атмосфера стала справді святковою.

— Пограємо в щось? — запитав братик.

— Коли Оскар прийде, добре? Я втомилася.

— А коли він прийде? Ну, коли?

— О дев’ятій, — позіхнула Лінка. — Слухай… — спало їй на думку. — Ти ж мій найлюбіший на світі братик? Правда?

— Ага.

— Тоді дай мені подрімати півгодинки, добре? Бо… — і тут вона вдалася до аргументу, який мав прозвучати досить серйозно. — Бо малятко каже, що йому треба перепочити.

Кай повагом кивнув головою.

Лінка замружила очі. Відбувалося щось дивне. Щойно було темно, а тепер світло сліпило очі. Що таке? Що сталося? Глянула на мобільник. Восьма? Стоп, Оскар мав прийти о дев’ятій… Але ж о восьмій темно. Щось не так із телефоном, — вирішила вона. Щось тут… І знову лягла. Ні, щось узагалі не так. Абсолютно. Вона попленталася на кухню, щоб попити води, і здивовано побачила, що на дивані лежить Оскар. І спить. «Отже, я проспала Новий рік, — збагнула вона. — Ні, не вірю, це неможливо!» І вона голосно засміялася. Оскар розплющив очі. А Лінка помітила, що поруч, на тому самому дивані, спав Кай, який щойно теж прокинувся й почав вимахувати руками, наче вітряк.

— Що за фігня? — спитала вона. — Чому ви мене не розбудили?

— Ми намагалися, — відповів Оскар. — Але ти сказала, щоб ми відвалили.

— Не могла я так сказати! — обурилася Лінка.

— Могла! Ти взагалі сказала купу бридких слів, а я це все зняв на телефон, — похвалився Кай. — Хочеш подивитися?

— Звичайно, але дай мені одну хвилинку, — усміхнулася Лінка й сягнула по останнього бутерброда, залишеного на тарілці.

— Ти спала, але було дуже класно, — розповідав Кай. — Ми грали в різні ігри, а Оскар улаштував феєрверк, ми підпалили його на тротуарі, і він вибухнув.

— Господи, — видушила Лінка. Їй відразу почала ввижатися петарда, яка вибухає просто Каєві в обличчя. Але ні, Кай здавався неушкодженим. Дівчина позіхнула. Вона була напівпритомна. Треба терміново випити кави, тоді розум точно проясніє.

— Нарешті я дочекався Нового року! Усе небо було кольоровим, аж вуха довелося закрити, коли вибухали петарди! — радів Кай. — Пограємо? — він з надією глянув на Оскара.

— Старий, щойно розвиднюється, бачиш? Пограємо, коли ще поспиш… годинки зо дві. Причому в себе, добре?

— Добре, — погодився Кай і, не огинаючись, пішов до своєї кімнати, сподіваючись, що за дві години на нього чекатиме заслужена нагорода.

— Щасливого Нового року, — сказав Оскар. — У нас ще є пляшка шампанського.

Швидко відкрив дитяче шампанське й налив їй до келиха.

— Щасливого Нового року, — усміхнулася Лінка, хоч досі почувалася трішки ображеною. Ну як, як вони могли її не розбудити?

Відео в мобільному почасти все пояснило. Лінці аж сльози виступили на очах, коли вона побачила себе: розкуйовджена й абсолютно непритомна, вона вергала громи проклять на Богу духа винних Оскара й Кая.

— Атож, такого Нового року в мене ще не було, — усміхнувся Оскар.