Молоко з медом

Квітень

Полювання на солодощі відбулося. Кай, як завжди, зібрав найбільше, але й Лінка не нарікала. Потому вона ще довго знаходила цукерки в різних несподіваних місцях. Наприклад, у своїх гірськолижних черевиках (на щастя, цукерки були в обгортках), за годинником, у склянці із зубними щітками, в аромалампі, у футлярі лептопа… Хе! Що знайшла — те й з’їла, і тільки мама сердилася, мовляв, їй не можна стільки шоколаду, бо це зашкодить дитині.

Лінка пекла великодні пироги-мазурки, які не вдалися, бо до крему вона забула покласти масло.

І було перше квітня, цього року День брехунів збігався з Великоднем. І Кай, який переплутав перше квітня з обливаним понеділком, облив її водою вже в неділю вранці.

Був Оскар, який приніс «від зайчика» два слоїчки свіжого майонезу й десяток яєць. А може, він приніс їх на перше квітня.

Коротше кажучи, вони провели чудові свята з маленькою дівчинкою, яка дедалі частіше всміхалася світові.

І тільки бабусі не було, бо та відпочивала в санаторії в Наленчові й писала їй у месенджері (так!!!), що там класні танці, а ще є басейн з білою глиною, у якому можна купатися, і тоді шкіра буде, «як у немовляти». Лінка не хотіла їй казати, що шкіра єдиного відомого їй немовляти, була далеко не ідеальною, бо на щічках у Єви з’явилися червоні плями, а на сідничках — опрілості. Може, порадити й бабусі «Бепантен» чи «Судокрем», бо вони і Єві допомагали? Щиро кажучи, Лінка відчувала легенький смуток, що бабусі на свята з ними немає.

Але час збіг швидко. Великдень — це лише коротка перерва у звичайному життєвому хаосі, і всі в родині це відчували.

З мобільного додатка для молодих мам:

Мабуть, ти вже навчилася розуміти, чого потребує твоя дитина, коли плаче. А ще опанувала денний ритм і навчилася гарно організовувати час, а це так потрібно з малою дитиною. Твоє дитя повинне вже спати не прокидаючись упродовж 5–6 годин уночі. Для маляти ти й далі залишаєшся найважливішою. Якщо виходиш — дитина не розуміє, що ти зникаєш не назавжди. Тому попервах дуже важливо, щоб ти була з нею постійно. Іноді відчуваєш утому, адже годування й переодягання — це теж робота. Попрохай рідних про допомогу. Чоловік може ввечері зробити тобі масаж. Зрештою, невдовзі настане час, коли твій малюк почне впізнавати свого татуся. Дай можливість батькові маляти переодягнути чи покупати дитину, потурбуйся, щоб таким чином їхній зв’язок зміцнів.

Лінці хотілося жбурнути телефон у смітник. «Ненавиджу цей додаток», — сказала вона собі, проте настільки голосно, що люди позаду неї в автобусі глянули на неї якось дивно. Попрохай чоловіка зробити масаж! А бодай тобі! Найважливіше постійно бути з дитиною! Господи! Годі з неї! Мало того, що вона постійно була виснажена, то ці ідіотські поради викликали в неї почуття провини.

Лінка обернула ключ у замку. Після свят минуло якісь кілька днів, а їй здавалося, наче не один рік. Вона була просто вкрай змучена. Удома панував безлад, а її власна кімната нагадувала хлів. Мама теж мала поганий настрій. Лінка знала, що плач дитини примушує прокидатися вночі також її. Лише Адам спав добре, його ніколи й ніщо не будило. Щасливчик! Хоча, може, саме тому чоловіки не можуть мати дітей? Бо дитячий плач їх просто б не розбудив?

Лінка поміняла малій памперс. Не поцілила брудним у смітницю, але подумала, що потім прибере. Задзеленчав телефон. Якийсь незнайомий номер.

Соціальна медсестра? А це ще хто такий?

— Так. Звичайно. Через годину? Так, авжеж.

Тобто, вона прийде за годину. Невідомо навіщо, але, мабуть, це хтось на зразок акушерки? Щоб перевірити, чи з дитиною все гаразд. Лінка знала, що повинна тут прибрати, але раптом відчула таку непереборну сонливість, що вирішила передрімати бодай чверть години. Навіть будильник поставила. Мала теж спала, тож гріх не скористатися. Залишила її у візочку, щоб не розбудити, і миттю заснула.

Прокинулася не від будильника. Хтось увійшов.

— Перепрошуємо за безлад, — виправдовувалася мама перед якоюсь кремезною жінкою середнього віку.

Незнайомка неприязно обвела поглядом маленьку кімнатку. Розкидані памперси, вологі серветки, купа брудного одягу на стільці, а інша, чистого, — на ліжку. Брудний памперс біля смітниці гордо демонстрував свій уміст.

Лінка підхопилася, сон де й подівся, вона вмент забула, що хвилину тому ще спала.

— Я збиралася прибрати, коли ви подзвонили, але мене сон здолав. Пробачте. Тут не завжди так… У мене був важкий тиждень.

— Донька ще вчиться. Випускні складає цього року.

— Он як, — мовила медсестра. І чого вона така непривітна? — А дитина завжди спить у візочку?

— Ні. Уночі вона спить у ліжечку.

Лінка хотіла додати, що вдень Єва зазвичай спить у Рути, але вчасно прикусила язика. Підійшла до брудного памперса й викинула його в смітник.

— А як ви до неї встаєте? — жінка кивнула головою на ліжко на антресолях. — Згори? То ви її не бачите, коли спите?

Лінка хотіла відповісти, що коли спить, то взагалі нічого не бачить, проте промовчала. Але вирішила захищатися.

— Дитина моєї подружки взагалі спить в окремій кімнаті.

— Ну, так, так.

Єва прокинулася, і Лінка взяла її на руки.

— Гарна дівчинка, гарне дитя, — медсестра оглянула малу. — А якісь проблеми є?

Так, — хотіла відповісти Лінка. Суцільні проблеми. Вечорами вона реве, у неї кольки, не завжди хоче їсти, а рідному батькові на неї начхати.

— Ні, — відповіла вона. — Це наше ангелятко.

— На живіт ви її кладете?

— Так-так!

— Покажіть, будь ласка.

Звичайно, Лінка рідко клала малу на животику, бо в кімнаті було тісно. Найчастіше робила це просто на сповивальному столику, але цього разу вона геть рознервувалася. Може, так не можна? Стягнула з ліжка коц і поклала його на підлозі, відсуваючи ногою дитячий лежачок і смітницю.

— Ну, голову трошки тримає. Ручки їй підкладіть. Ось так, — показала. — Ви розумієте, що коли вона почне повзати, то тут…

— Так, я розумію, тут замало місця, але ж є ще вітальня… — гарячково захищалася Лінка.

— … то тут має бути лад. Розетки закриті спеціальними запобіжниками, та й замести не зайве…

«Боже, який сором», — подумала Лінка, коли жінка в супроводі мами зникла за дверима. Яка лажа. Почула, як зачинилися двері помешкання, але до кімнати тут-таки повернулася мама, і вираз її обличчя не віщував нічого доброго.

— Сорому через тебе наїлася! Чому ти не прибрала? Вона ж подзвонила заздалегідь! Ти могла тут усе вилизати!

— Могла, але я заснула. Заспокойся мамо, ну, нічого не вдієш. Я зараз поприбираю. Не нервуйся так!

— Ні? Ти що, хочеш, щоб у тебе дитину відібрали? Хочеш по судах ходити?

— Не перебільшуй!

— Тут цілі клуби пилюки. А цей памперс!

— Гадаю, вона й гірше бачила.

— Звісно, у патологічних родинах.

— Мамо, дай спокій. Я мушу нагодувати Єву, а тоді вчитися.

— Учитися! Ти взагалі щось знаєш про відповідальність? Відповідальність за дитину?! Здається, ти таки до цього не доросла! Думаєш, що можеш робити, що тобі заманеться й улаштувати тут хлів?

— Мамо, мені голова болить!

— Ти маєш займатися дитиною й навести лад! Принаймні в цій кімнаті! І посуд за собою могла б мити!

— Ти ж знаєш, що в мене випускні! Мамо!

— Звичайно. Випускні, може, ще й до вишу хочеш! А дитина сидить у бруді!

— Я можу й не вступати до вишу!

— То не вступай. І наведи тут лад. Щоб мені не доводилося пекти раків!

«Ага, — подумала Лінка, ледь стримуючись, щоб не розплакатися. — А в директорки тоді вона по-іншому казала! Що я закінчу ліцей і піду вчитися далі! Що вона мене підтримуватиме. Спасибі за таку підтримку, мамо!» Прибрала кімнату, аж усе блищало, нагодувала й приспала Єву, а тоді сіла вчити історію. Нічого не вдієш, не піде вона до вишу, зате принаймні випускні складе добре! Нехай вони всі собі не думають!

Дитина плакала. Якщо це можна було назвати плачем. Пронизливі звуки, які нагадували то сигналізацію, то козине мекекекання, — вони не змовкали й на мить і свердлили Лінці мозок. Мала не хотіла брати груди, нічого не хотіла. Після крапель від здуття виблювала все молоко. Лінці уривався терпець, тим більше, що всі останні вечори саме так і виглядали. Уранці й удень Єва була спокійною. Рута знай її розхвалювала.

— З нею взагалі жодних проблем. Навіть найменших, їсть, спить, ну просто янгол. Із Бруно було набагато важче: він прокидався від кожного звуку, досить дверям заскрипіти — як він уже плакав. А твоя доня така спокійна.

Справді, коли Лінка забирала Єву в Рути після уроків і сідала на автобус, мала найчастіше спала або швидко засинала. І до вечора була погідною. Пекло починалося о восьмій чи дев’ятій. Лінка про це добре знала, тож намагалася робити уроки й учитися відразу після школи. Вона вже зрозуміла, що потім нічого не вийде або ж буде дуже складно. От тільки уроків задавали багато, дуже багато. Повертаючись о четвертій чи п’ятій, дівчина вже змучувалася. Часу залишалося мало. Не кажучи вже про те, що про будь-який відпочинок годі було й мріяти.

Лінка поклала малу на сповивальному столику, перевірила памперс, зітхнула, бо Єва плакала без угаву вже майже дві години. Мабуть, засне опівночі. О другій чи третій прокинеться голодна. Тоді ще раз о шостій. Лінка її погодує, зцідить молоко, перевірить його запас і чи точно вистачить, доки її не буде поруч — і вже час виходити до школи. Вона була просто виснажена. Мріяла… Про що вона власне мріяла? Щоб уже скласти ці кляті випускні, щоб усе це скінчилося, щоб… Щоб бодай разочок виспатися. Проспати, наприклад, п’ять годин поспіль! Або десь піти. Але не до школи. Не на прогулянку з малою. Піти собі, наприклад, до кав’ярні. Зустрітися з Наталією й Каською на морозиві. Та про це можна хіба помріяти. У неї й так складалося враження, що вона замало часу приділяє своїй дитині. Раптом плач припинився. Лінка глянула у візочок, у якому присипляла Єву. Мала заснула. Лінка полегшено зітхнула й подивилася на годинника. Непогано! Лише одинадцята. Може, зробити бодай кілька завдань з матьохи? Математика, королева наук, для неї виявилася справді лихою королевою. З іншого боку, уранці їй доведеться самій відвезти Єву до Рути, бо Адам не міг. У нього було якесь підвищення кваліфікації під Варшавою, і він виїжджав уже на світанку. Зітхнула. Часом відчувала, що в неї вичерпалися всі сили. Що всього цього забагато. Звичайно, ця маленька принцеса все їй винагороджувала, але… Скільки вона ще зможе витримувати таке життя? Відкрила зошита й вирішила виконати три завдання, а потім лягти спати, щоб уранці не бути геть непритомною. Саме зробила три завдання, як Єва прокинулася й знову почала рюмсати. Двері до кімнати відчинилися.

— Чого вона така неспокійна? — запитала мама. Вона теж здавалася знервованою.

— Гадки не маю, — відповіла Лінка.

— Ти так не плакала, і Казик теж ні.

— Неправда, — відповів Адам, який, позіхаючи, саме заходив до кімнати з тарілкою бутербродів.

— Перекуси щось. Ти, мабуть, нічого не їла.

— Ні, — відповіла Лінка. Бо вона справді не їла. Їй досі було недобре. Мабуть, від недосипу й перевтоми. — Що саме неправда? — звернулася вона до Адама.

— Неправда, що Кай не плакав. Звісно, що плакав. Ти вже забула, Єво? Як ми його по черзі носили на руках, як я возив його в машині, щоб він нарешті заснув?

— Може, і так, — відповіла Лінчина мама. — Щось дивне відбувається з пам’яттю: якось лихі речі забуваються. Принаймні деякі, — задумалася вона.

— Інакше жінки не народжували б більше, ніж одну дитину, — по-філософському відповів Адам.

— Авжеж, — усміхнулася Лінка. — Гадаєте, я теж про все забуду? Бо наразі в мене таке враження, що я довше не витримаю.

— Тобі треба десь піти, — зауважив Адам.

— Я ж ходжу до школи.

— Я не це мав на увазі. Піти десь із подружкою, ну, розумієш. Шкода, що мене аж три дні не буде, я міг би попрацювати нянею.

— Хе-хе, ось, чому ти так із цим вихопився. Але окей. Я можу з нею посидіти, — сказала Лінчина мама. — Адам має рацію. Домовся з подругами про суботній вечір.

— Мене совість замучить. Може, я краще повинна домовитися, щоб підтягнутися з математики?

— Наприклад, з Оскаром? — запитала мама з тим своїм виразом обличчя який Лінку жахливо дратував. Але донька вирішила не коментувати. Звичайно, вони вчилися разом з Оскаром у школі, і сюди він прибігав. І це було так приємно… І навіть якось казав, що вони могли б разом десь вискочити…

— І, може, зовсім не заради математики, — додала мама.

— Мамо!

— Ну, що? Тобі ж він подобається. Та й не зайве піти на якесь побачення…

«Може, — подумала Лінка. — Може, і справді». І раптом щось відчула. Якусь несподівану радість. Вона піде кудись як звичайна дівчина! Хіба не чудово? Крім того, мала Єва нарешті заснула.

— Я йду спати, — сказала Лінка. — Завтра важкий день.

І вона вже зовсім не була сумною чи пригніченою. Анітрохи!

На мить майнула думка про те, що мама сказала про виш. Щоб не вступати після школи. Що більше не обіцяла її підтримувати. Але зараз їй було однаково. Не хотілося про це думати. Лише про те, що її на кілька годин відпустять із в’язниці.

Ранок, звичайно, видався нелегким. Лінка нагодувала Єву о шостій, одяглася й рушила із візочком на зупинку.

Як добре, що існують низькопідлогові автобуси! Навіть не доводиться нікого прохати допомогти. Лінка подумала, що дитина й необхідність їздити візком дуже змінюють сприйняття дійсності. Уся мапа Варшави в її думках зароїлася червоними плямами із застережним знаком оклику. Східці! Немає ліфта! Східці! Деякі місця з мапи просто зникли, бо зробилися недосяжними або дуже незручними.

Вийшла неподалік багатоповерхівки, де мешкала Рута й за хвилину вже натиснула кнопку домофона. Рута досі була в піжамі. «Добре їй, — подумала Лінка. — Не треба ніде бігти». Хоча вона й захоплювалася Рутою, бо та доглядала двох дітей одночасно.

— Як справи? — запитала Лінка.

— Норм. Трохи важко, але даю раду. А в тебе?

— Та я теж якось даю раду, але мене це вже геть виснажує. Не можу пригадати, коли я востаннє спала довше, ніж три години поспіль.

— Потім буде легше. От побачиш, — відповіла Рута.

— Ага, як рак на горі свисне. А випускні от-от. Що буде, якщо я засну на іспиті? — засміялася Лінка. — Я ще збігаю до туалету? Добре?

Рута кивнула головою.

Уже в туалеті Лінка почула плач однієї дитини. Бруно. Тоді другої. Єва. За мить плач Бруно затих, а от Єва продовжувала репетувати.

Повернувшись до кімнати, побачила, що Рута годує сина. Єва досі кричала у візочку, тож Лінка швиденько взяла її на руки й пригорнула. Загалом вона б уже мала йти, але можна ще малу погодувати. Якщо вона досі тут. І раптом їй сяйнула думка, що така ситуація, мабуть, повторюється незрідка.

— І часто вони отак одночасно плачуть?

— Ні… не дуже. Але буває. Трапляється, що плач одного будить інше. Нічого не вдієш, хтось у цій ситуації мусить почекати, — відповіла Рута. — Найчастіше я тоді підігріваю молоко, а за цей час годую Бруно, а тоді твою доню.

Раптом Лінка уявила собі цю картину. Як Бруно смокче груди, а Єва чекає й невтішно плаче. Як вона завжди в програші. Адже кожна мати насамперед займатиметься власною дитиною. Хіба ні?

— Ага, — пригадала собі Рута, коли Лінка вже стояла у дверях. — Наступного тижня ми йдемо до педіатра. У вівторок. І я не зможу її доглянути. А в середу сама йду до лікаря.

— А ти не можеш перенести, щоб це вийшло все в один день?

— Навряд, — відповіла Рута. — Ти ж знаєш, як у наших поліклініках із цим.

— Так. Нічого, у найгіршому випадку не піду до школи, — зітхнула Лінка. — Може, небо на землю не впаде.

Від Рути вийшла засмучена та з думкою, що тут щось не так. Вона й не уявляла собі, що дитина — це так важко. У кожного є своє життя, і чужа дитина в нього аж ніяк не вписується. Ніхто не подумав, що цей план і Рутина пропозиція насправді несуть у собі небезпеку. Її дитина завжди муситиме чекати в черзі на свою краплинку уваги. Що ж, мабуть, треба із цим щось робити. Та наразі Лінка раділа, що в суботу зможе вийти з дому. Як звичайна дівчина. Може, підуть десь удвох з Оскаром.

— А що це ти така… — Оскар завагався. — Сам не знаю. Наче й радієш чомусь, але не до кінця?

— Ну, так виглядають, коли дитина впродовж трьох годин плаче, а тоді на три години засинає, — усміхнулася Лінка. — А якщо серйозно, то… у мене є дві новини: погана й гарна. З якої почати?

— З поганої, — відповів той. — Я ж герой! Завжди волію спершу довідатися про якесь глобальне нещастя в цьому житті.

— Ну, це швидше моє нещастя. Треба щось придумати. Спроба возити малу до Рути виявилася невдалою. Розумієш, Рута не дуже дає собі раду. Коли плачуть обоє малих, то вона спершу займається своїм сином.

— Та ну! Справді?

— Я про це не подумала. Але нині сама переконалася, — і розповіла йому про побачене в Рути. — Це не її провина. Вона діє інстинктивно.

— Ні, але ж люди мають близнюків. І як дають собі раду? Теж хтось завжди в програші?

— Ні. Їх можна годувати одночасно. Прикладати до обох грудей.

Оскар здавався приголомшеним.

— Важко собі це уявити, та коли ти так кажеш… Може, і вона б так могла? Ну, до двох грудей?

— Оскаре! Ти здурів?!

— А чому ні? Колись по селах були такі мамки, годувальниці. І вони годували різних дітей, не лише власних.

— Ні! Це жахливо, припини, бо мене зараз знудить! Гидота!

Справді, їй навіть уявити таке було важко. Єва, яка приссалася до чужих грудей!

— Ну, гаразд, то була погана новина. Доведеться серйозно зайнятися пошуками няні.

— Ага. Крім того, мене оці постійні поїздки здатні доконати. І мене, і Адама. Нині вранці довелося її відвезти самій, бо Адам поїхав за місто на якийсь тренінг. Нелегко це все.

— Авжеж. А гарна новина яка?

— Ну… — гм, як йому про це сказати, щоб це не виглядало так, наче вона напрошується? — Матиму… вільний суботній вечір. Мама й Адам сказали, що мені треба десь піти. Просто. Тобто… Ну, не знаю, я могла б, звісно, попрохати тебе позайматися зі мною математикою, бо із цим є проблеми… Але…

— Ти здуріла? Перший вільний вечір за два місяці — і ти хочеш займатися математикою? Ні-і-і! Матьоху ми можемо вчити й сидячи з Свою, хіба ні?

— Загалом так.

— Якщо в тебе проблеми, я допоможу. Але точно не в суботу. У суботу… — він раптом замовк, бо просто не знав, що сказати. Наразі жодних ідей він не мав. — Ну… побачиш. Я щось придумаю. Хіба що маєш якісь плани, тобто знаєш, чого тобі хочеться?

— Блін, почуваюся, ніби ми балакаємо про якусь справді визначну подію, — усміхнулася Лінка. — А не про один-єдиний дурний вечір. Я раптом подумала: а що, коли ми не зробимо найкраще з того, що могли б?

— А знаєш, здається, є така хвороба, не пам’ятаю, як зветься, але люди впадають у психоз, бояться щось проґавити. Стільки різних подій, загалом неможливо скрізь побувати, тому людина десь іде й думає: «А може, я мав би бути деінде» — і страшенно нервує, тому біжить деінде, але й цього мало, бо ж десь може бути краще…

— Знаєш, що? — розсміялася Лінка. — Здається, що мені таке не загрожує. Це якийсь ідіотизм нашого часу. Може, нам просто занадто добре живеться?

— Ну, тобі точно не надто добре, — раптом серйозно сказав Оскар. — Здається, тобі неабияк перепало в житті.

Лінка замислилася над його словами. Може, Оскар мав рацію, і їй справді неабияк перепало в житті? Яким був її баланс поразок і перемог? Та хіба вона будь-коли вела такий підрахунок? Мабуть, що ні. Просто йшла туди, куди її щось манило. Обирала стежку, яка їй подобалася, не розмірковуючи про інші. Хіба вона розчарувалася, коли дізналася про вагітність? Ні, аж ніяк. Навіть, коли Адріан її покинув. Лінка думала, що буде так, як має бути. Може, вона нерозсудлива? А може, їй просто пощастило, і вона має доволі багато, щоб не думати, що життя її зламало. Адже в неї є дах над головою, є що їсти й рідні її підтримують. Принаймні почасти… І ще є дитина, яка так чудово росте.

— Ні, — відповіла вона сама собі. — Мені ні. У мене є все. Або майже все.

Бо, звісно, крім того, що Лінка хотіла продовжити навчання у виші, а це тепер було під знаком запитання, вона хотіла іще дечого. Хотіла когось мати. Хотіла, щоб її кохав хтось так, як і вона вміла кохати, щоб цей хтось залишився з нею в радості й печалі. Щоб ніколи не злякався. Так, цього в неї не було. І вона не сподівалася, що хтось зацікавиться нею з дитиною. Добре принаймні, що в неї є друг. Лінка трохи побоювалася уявляти собі невідомо що. Бо коли починаєш собі це уявляти, то перестаєш радіти тому, що маєш.

Оскар усміхнувся.

— Тоді я щось придумаю, а ти дай знати, коли звільнишся.

«О шостій, — написала вона трохи згодом. — І вільна до десятої».

«Вау», — відповів Оскар.

Авжеж, вона й сама так подумала. Bay!

Лінка розповіла мамі про те, що бачила в Рути, і мама рознервувалася не менше, ніж донька.

— Мамо, а бабуся не могла б приїхати? Коли вона повернеться із санаторію? — Лінка вже вдруге запитала про це, минулого разу мама не хотіла навіть на цю тему говорити, але дівчина не розуміла, чому. Ну, гаразд, у них мало місця, та, може, все-таки? Це ж один місяць, лише на період іспитів. Адже бабуся на пенсії. Звичайно, вона казала, що досі пише статті, щось робить, та попри все… Після тієї їхньої сварки, потому, як Лінка попросила в неї пробачення в лікарні, між ними вже не було нічого поганого. І вона приїхала побачити немовля… Щоправда, бабуся не змінилася, весь час проголошувала свої песимістичні прогнози, але…

— Халінко, бабуся… Мабуть, їй є що робити.

— А ти в неї питала?

— Ну… Ні.

— Ні? Не запитала? Але чому?

— Ти не розумієш…

— Авжеж. Не розумію. Гаразд, розумію. Власне, це я мала б її попросити, а не ти. Зрештою, це моя дитина й мій клопіт.

— Не про те йдеться, — похитала головою мама. — Справа в тому, що…

Лінчина мама зітхнула. Як розповісти про це доньці? Проте наважилася. Відчувала, що мусить їй це пояснити.

— Ти ж знаєш, що колись я вже прохала бабусю про допомогу. І вона мені тоді відмовила.

— Звичайно, що знаю. Вона казала, що справді не могла, бо якби могла, то напевне б це зробила. Це правда?

— Не знаю, — відповіла мама. Вона збрехала, бо насправді знала. Що якби не батько, мама б її підтримала. Відчувала б, що це її обов’язок. А якщо ні? Якщо це була хіба що відмовка? Бо тепер…

— Якби вона хотіла, то сама б запитала…

«Не факт», — подумала Лінка. Вона з досвіду знала, що люди не завжди здогадуються про те, що не було висловлено навпростець.

— Я запитаю в неї, мамо, — сказала Лінка. — Якщо відмовить — нічого не вдієш. Мені здається, що треба спробувати. А більше нікого в нас немає. Крім того — пригадуєш, як ти тоді… поїхала? Бабуся ж допомогла. Якби не вона — не знаю, що могло б статися. Удома було так жахливо самотньо. А коли приїхала бабуся — усе відразу змінилося на краще.

— Справді? — спитала мама.

І тоді Лінка усвідомила, що мамі про це нічого не відомо.

Лінка зателефонувала до бабусі ще того ж таки дня. І коли вже вислухала всі її захоплені відгуки про чудовий санаторійний парк, джакузі й чудодійні процедури, то про все бабусі розповіла.

— Я подумала, що, може, ти могла б приїхати? До випускних лише два місяці. Тоді письмові, усні, не знаю, як я дам раду. Мама й Адам уже використали свої відпустки. Я мушу закінчити школу, бабусю.

— Звичайно, що мусиш, — сказала бабуся. — Я приїду. Щойно повернуся — перепакую речі й приїду.

І коли та поклала трубку — Лінка аж застрибала від радощів.

У суботу Лінка прокинулася схвильована, мріючи, як увечері вони підуть кудись із Оскаром. Чи вважати це побаченням, вона не знала. Але їй було однаково. Навіть, якщо це й не мало нічого спільного з побаченням, Лінці просто неймовірно хотілося кудись піти. Задзеленчав телефон. Оскар.

— Слухай, — сказав він. — В університеті нині День відкритих дверей, на журналістиці. З 13-ї години. Хочеш піти?

— Ні, ти що… Почекай. Я ж виходжу ввечері. І якщо йду ввечері, то не можу вдень. Аж ніяк.

— А ти не можеш прийти з Свою?

— З Свою?

— А чом би й ні? Це лише дитина. Не тигр, не жирафа, не слон. У крамниці порцеляни.

— Взагалі я однаково мала з нею гуляти.

— Отож. Побачимо, як вийде, але чому б і ні?

Лінка подумала, чи сказати мамі, куди вона збирається, але, поміркувавши, відмовилася від цієї ідеї. Не варто з нею говорити про подальше навчання. Не в цій ситуації. Не після того, що мама сказала. Та чи могла вона їй дорікнути? Мама була реалісткою. Звісно, Лінка може подавати документи до вишу. Хіба це заборонено? Бодай для того, щоб побачити, чи вона б могла вступити. Але, може, краще перечекати рік, віддати дитину в ясла й жити нормальним життям. І не чекати ні від кого ласки. Бо її ситуація аж ніяк не зміниться. З дитиною вона на лекції не ходитиме. Звичайно, можна пошукати няню ще раз, але де взяти на це гроші? І це вже не питання двох тижнів до випускних, а цілого року. Лінці раптом зробилося прикро. Вона зрозуміла, що від чогось їй таки доведеться відмовитися. Принаймні на якийсь час.

— Мамо, ми йдемо гуляти, — сказала вона. — Може я… почитаю в парку. Така гарна погода. Мені ще треба літературу повторити. Кажуть, що цього року буде «Над Німаном» чи щось таке. А я нічого не пам’ятаю.

— Добре, — відповіла мама. — Повертайтеся на обід.

Погода й справді була гарною, навіть більш, ніж гарною. Було спекотно, що здавалося дивним о цій порі року. Весна промайнула швидко, власне, вона тривала кілька днів — і відразу настало літо. Літо у квітні. Дивно. «Може, це означає, що осінь настане в липні?» — подумала Лінка. Проте їй це не заважало, зовсім ні. Останнім часом вона постійно ходила з Євою до Саксонського саду й там читала й училася. Дитина, яка вдома часто бувала неспокійною, на прогулянці змінювалася до невпізнання. Зазвичай вона солодко спала, а якщо ні, то дивилася на дерева. Плакала тільки тоді, як була голодною, а нагодована знову швидко засинала, особливо, коли Лінка котила візка доріжками. Його погойдування малу явно заспокоювало. Так сталося й тепер. Лінка проминула фонтан, подивилася, як завжди, на статуї муз, і подумала, що дуже шкода, що між ними немає музи материнства, яке зараз теж видавалося їй мистецтвом. Проминула могилу Невідомого солдата й рушила в бік університету. Як добре було б коли-небудь, у майбутньому, ходити сюди пішки. На заняття. Вона б хотіла, як інші, думати про майбутнє життя. Про те, що буде, коли вона складе іспити. Для більшості учнів з її класу все здавалося зрозумілим. Вища освіта. Університет чи який-небудь приватний вуз. Дехто збирався поїхати кудись на рік, щоб, наприклад, вивчати іноземну мову чи подорожувати. Вони мали гроші. Мали можливості. Лінка ж не лише не була заможною, а ще й залишилася сама з дитиною. Може, Оскар справді мав рацію? Невже доля покепкувала з неї так рано?

Глянула на Єву. Мала не спала. Дивилася. На що вона дивилася й що там бачила — це мало залишитися її таємницею, та було помітно, що оте «щось» її дуже хвилювало. Може, то були гілки дерев на тлі блакитного неба? Мабуть, що так. Або хмарки, що пливли ген високо над ними. Ні, мабуть, не хмарки, вони не досить контрастні, зливаються з небом, а така мала дитина бачить тільки контрасти. Єва мала ясні сірі очі, серйозне личко, ледь насуплені бровенята, неначе намагалася пізнати таємницю всесвіту. Світле волоссячко маленької ельфійки починало ледь кучерявитися.

— Ти просто диво, — сказала їй Лінка. — Ти — диво, знаєш?

І тоді мала всміхнулася. І Лінці вперше здалося, що ця усмішка була адресована їй. Раніше траплялося, що Євині вустонька складалися в щось схоже на усмішку. Якусь гримаску, що виникала мимоволі й щезала так само швидко, як і з’являлася. Але цього разу то було щось геть інше. Єва всміхнулася до мами, і Лінка відчула радість, щастя, любов — усі ці почуття, здавалося, переповнювали її, і було їх так багато, що вони вихлюпувалися на світ, як молоко, що кипить у каструлі. І цей світ раптом став кращим. Кольори зробилися виразнішими, повітря прозорішим, запахи відчутнішими. Лінка навіть не помітила, як на її вустах з’явилася широка усмішка, яка довго не сходила з обличчя. І погляд був таким ніжним… Саме такою її й побачив Оскар. Лінка йшла трохи як непритомна.

— Привіт! Що сталося? Щось хороше? — поцікавився він і без зайвих запитань перейняв візочок з малою Євою.

Лінка кивнула головою.

— Ага. Вона до мене всміхнулася. Розумієш? Усміхнулася до мене!

— Здається, малі діти не роблять цього свідомо?

— А звідки ти знаєш?

— Читав.

— Ти читав про малих дітей?

— Ага, — Оскар почервонів. — Ти ж знаєш… що мені подобається багато чого знати. То я собі почитав на різних сайтах… І там було написано, що до двох чи трьох місяців, коли немовля всміхається, то це така собі гримаска, радше вправляння м’язів чи щось таке.

— Ну, так. Але їй уже виповнилося два місяці.

— Справді. Агов, Євуню, — він схилився над візочком і заходився трусити карусельку з папужками. Проте не дочекався жодної усмішки, і це, здавалося, його трохи розчарувало. Але не Лінку. Лінка була щаслива. І не лише тому, що їй дісталася найпрекрасніша на світі усмішка. А ще й через те, що Оскар штовхав візок, і це було так класно. І що він читав про немовлят. Лінці здавалося, що це не лише тому, що Оскарові хотілося якомога більше про все знати. Він хотів довідатися чогось про її дитину.

На зустріч абітурієнтів вони ввійшли з візочком. Ніхто їх не прогнав і нічого не сказав, хоч Лінка й дуже боялася, як усе буде. Одна справа прогулюватися студентським містечком, але геть інша — зайти до корпусу. Адже дитина в це аж ніяк не вписувалася. Зрештою, збори тривали недовго. Присутні довідалися про основні речі, взяли якісь рекламні матеріали. І все. Повертаючись, Лінка сумовито озирнулася на будинок, у якому вона щойно вдавала майбутню студентку. «А може, — подумала. — Може, через рік?» Та передусім треба скласти ці випускні. Проте нині їй не хотілося про це думати. Нині вона отримала цей день, Євину усмішку, а попереду на неї чекав вечір.

Оскар гадки не мав, куди повести Лінку. І не знаходив собі місця, бо час спливав, а в нього не було жодної ідеї. Раптом йому здалося, що від цього страх як багато залежить. І сам із себе сміявся, бо це ж не заручини, нічого такого. Проте він однаково відчував відповідальність за те, щоб вечір удався. Щоб Лінка гарно розважилася.

— А чого це ти так бігаєш з кутка в куток? — поцікавилася його мама. Весела, вона саме фарбувала губи помадою. — Я виходжу, — попередила. — Йду на побачення з Єремієм.

— Чудово. Я теж виходжу. Зустрітися з Лінкою. У неї нині вільний вечір. Її мама сказала, що вона мусить розважитися. От тільки я не знаю, куди з нею піти.

— Якщо ти не знаєш, то хто тоді, — засміялася мама. — Адже ти її знаєш найкраще! Просто підіть туди, де не можна ходити з дитиною.

— Куди наприклад? — зітхнув Оскар.

— Ой, Оскаре. У кіно, до театру, на концерт до філармонії, на велосипедну прогулянку… Ще щось придумати?

— Ага, ти справжній експерт, — іронічно зауважив син.

— Звичайно. Про таке не забувають. Насправді, коли ти був малим, я не мала таких проблем. Село — це село. Хоча до твого народження я іноді ходила на концерти. А потім уже ні.

— Гм, — спохмурнів хлопець.

— Ага, і не забувай, що вона досі не відновила сили. Тож, може, не варто на велосипедах.

— Добре. Поведу її в кіно, а тоді прогуляємося бульварами. Підемо чогось випити.

— От і прекрасно. Але в кіно на щось веселе.

— Що?

— На якусь комедію чи щось про кохання. Пригадую, коли ти був маленьким, то я не могла ані читати, ані дивитися жодних жахіть чи чогось схожого. Усе мене так лякало, я постійно боялася, що з тобою щось може статися. У цей час потрібні легкі речі, веселі, оптимістичні. Особливо в її ситуації.

— Господи, мабуть, мені спершу доведеться дисертацію про кіно написати.

— Може, — засміялася мама й пішла до себе, а Оскар увімкнув комп’ютер, щоб подивитися розклад кіносеансів.

«Пітбуль». Ні, занадто брутальний. «Без обличчя». Ні, це про чувака, який потрапив у катастрофу й утратив обличчя. Мабуть, воно занадто сумне. «Дівчина в тумані». О ні. Зникла. Можливо, її вбили. «Острів собак». Може, воно й кумедне, але це мультик. «Помста гномів». Іще гірше. «Я найкраща». Може бути непоганий, про фігуристку. Або «Lady Bird». Мабуть, воно веселіше. Переглянув трейлер. Наче непогано. Зітхнув. А що, коли їй не сподобається?

— Сподобається, — він лише тепер помітив, що мама стоїть поруч і спостерігає за ним. — А передусім їй сподобається, що ти так цим переймаєшся.

— О Боже. Вона б умерла від сміху, — зауважив Оскар. — Окей. Як буде — так буде, — перевірив години сеансів. Усе добре.

«Я зайду по тебе за чверть шоста. Може бути?»

«Звичайно», — відписала вона.

«Перше побачення», — подумав він. Тільки дивися ж, не зіпсуй усього цього. Вибрав нову футболку й чисті джинси, прийняв душ. А далі вже тільки гаяв час, переглядаючи дурні відео на Youtube.

Лінка теж почувалася схвильованою. Проте часу на роздуми не мала, бо раптом підступив вечір, а треба ще одягтися й перепеленати дитину. Було тепло, тому вона вибрала гарну сукенку. Причому зовсім не таку, у якій зручно було годувати. А таку… ще з іншого часу. Білу, у рожеві та фіолетові квіти й листочки. «Перед годуванням зніму», — подумала Лінка. Хоч би не забруднити… Понюхала повітря. Здається, мала покакала. «Зараз поміняю памперс, погодую, тоді знову поміняю. І піду нафарбуватися. Так, саме так». Лінка поклала Єву на сповивальному столику й відгорнула памперс. Звісно, усередині вже був сюрприз. Упс. Наче вже й звикла, але, здається, не до кінця. Зняла памперс, застебнула його й укинула до смітниці поруч зі столиком. Вона вже простягнула руку до чистого памперса, коли сталося те, чого статися не мало. Аж ніяк не повинно. Мала спершу поцюняла, намочивши себе й усе довкола, а тоді, наче цього виявилося замало, стрельнула в неї коричневим струменем гівенця. Ні. Це неможливо. «Може, це мені лише сниться», — подумала приголомшена Лінка, яку цей несподіваний «подаруночок» перетворив на соляний стовп, а квіткову галявину на сукенці на лужок, прикрашений коров’ячими коржиками.

— Мамо! — у розпачі скрикнула вона.

Та негайно прибігла зі своєї кімнати.

— Що сталося, заради Бога? Чого ти так репетуєш? Лінка обернулася до неї, і мама вибухнула сміхом.

— Ого! Рівняний пожежний насос?

За мить реготали обидві.

— Прошу тебе, зроби щось із нею, я мушу піти під душ. Я вся в лайні, а він от-от прийде!

За кілька хвилин Лінка повернулася, загорнута у великий рушник.

— Дай, я її зараз погодую. Сподіваюся, більше несподіванок не буде? І що мені тепер надягти?

— Візьми оту бежеву. Тобі в ній чудово.

— Карамельну?

— Ну, нехай карамельну. Так чи сяк, ти в ній прекрасно виглядаєш.

— Якщо я в неї влізу, — зауважила Лінка.

— Влізеш. Ти така сама худа, як до вагітності.

— Не перебільшуй, — засміялася Лінка, запихаючи сосок немовляті до ротика.

— Аж ніяк. Сама переконаєшся.

Мама, звісно, мала рацію.

А Оскар, побачивши Лінку в дверях, таку милу, щасливу, у карамельній сукенці, яка підкреслювала колір її каштанових кучерів, подумав, що анітрохи не схоже, наче вона нещодавно народила дитину.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав. — А де мала? — роззирнувся довкола.

— Ти до неї прийшов чи до мене? — засміялася Лінка.

— До неї, звичайно. А що, вона вийшла?

— Ага, на вечірку подалася. Мені шкода. Залишилася тільки я.

Любителька вечірок з’явилася на руках у бабусі. Як завжди, мала серйозний вираз обличчя, що аж ніяк не пасувало до її вигляду янгола з білявими кучериками.

— Привіт, — сказав Оскар. — Привіт, Єво. Я забираю твою маму в кіно, знаєш?

— Ми в кіно? Супер! — зраділа Лінка.

— О ні! Пробовкався! Та, бачиш, у присутності цієї принцеси язик сам розв’язується.

І вони пішли, махаючи руками принцесі в повзунках з полуничками, чиє набурмосене личко зрештою зникло за дверима.

— Вона дивиться на мене так, наче я їй не подобаюся, — поскаржився Оскар.

— Не переймайся. На мене вона теж так дивиться.

— Але ж вона тобі нині всміхнулася.

— Так, один раз. А скільки часу я з нею проводжу? Знаєш, статистика тут явно не на мою користь. А якщо серйозно, то мені здається, що вона просто вивчає світ. Чуйно. Уважно. Цей вираз її обличчя дуже уважний, а не суворий. Я б сказала… аналітичний.

— Філософ?

— Може. Знаєш, що? Давай бодай трохи про неї не говорити? Я б хотіла хоч ненадовго відчути себе, як раніше.

Оскар кивнув головою. Здається, він зрозумів, що Лінка мала на увазі.

— Знаєш, що? — продовжувала вона, вже більше нагадуючи йому оту колишню балакучу Лінку. — Я ж щодня виходжу з дому до школи. Бачуся з людьми. Не сиджу зачинена вдома. Проте лише нині, от зараз, я на мить відчула волю.

Відчула себе такою, як колись. Навіть вітер мені здається інакшим, розумієш?

— Не знаю, — зізнався він. — Розумієш, у мене немає… таких обов’язків. Я не знаю, як воно.

— Ну, так. Але насправді це дуже приємно, — підсумувала Лінка. — Дуже!

Пізніше вони гуляли над Віслою й говорили про фільм.

— Знаєш, що? Я відчула якесь… піднесення. Коли вона розкривала всі ті листи з вишів, як вступила… Хотіла б я колись це відчути.

— Відчуєш.

— Мабуть, не цього року. Ти ж знаєш, що мені немає з ким залишити малу. Навіть мама сказала, що виш — це не…

— Може, щось вигадаємо.

— Я знаю. І думаю про те, щоб подавати документи потай від них. Подати — і побачити. Може, я однаково не пройду, то й проблем не буде.

— А якщо вступиш?

— Не знаю. Малій буде… почекай… сім із половиною місяців. Замала, щоб віддати до ясел. Няня… це коштує купу грошей, і взагалі, важко знайти когось нормального. Але я однаково хочу переконатися, чи можу вступити.

— Звичайно! Обов’язково! Крім того… обставини змінюються!

— Змінюються?

— Так.

— Але що могло б змінитися?

— Гадки не маю. З мого досвіду випливає, що просто щось змінюється. Що життя іноді йде мовби власним маршрутом, незалежно від нас. Неправда, що ми все мусимо вигадати самі. Іноді щось вигадується за нас.

— Не завжди воно добре вигадується.

— Не завжди. Але часто. Побачиш. Роби своє, а доля тобі допоможе…

— Ого! Це прозвучало дуже серйозно.

— Бо це серйозна розмова.

Вони вже майже дійшли до мосту, який привітав їх написом: «Добре, що ти є».

— Добре, що ти є, — сказала Лінка.

— Що?

— Дивися. Цей напис.

— А, — відказав Оскар трохи розчаровано. — Справді.

— Але добре. Справді добре, що ти є, — глянула на нього. І він раптом понад усе на світі запрагнув її поцілувати. Тут і тепер. Пригадав оту невдалу спробу, як він уже хотів це зробити, але тільки взяв її за руку. Якусь мить вагався, чи не виглядатиме він ідіотом і чи ця ризиковна спроба не зіпсує їм весь вечір. Але мусив спробувати. Просто мусив.

Лінка смакувала кавою, яку вони пили в кіно. Цукром, шоколадом, карамеллю, медом. Вона вся була карамельною, як ця її сукенка, медовою, наче квіти, до яких злітаються бджоли. Пригорнув її міцніше до себе. Так міцно, що здавалося, наче він крізь шкіру чує биття її серця.

— Тобі не холодно? — запитав, точніше, прохрипів Оскар.

Лінка заперечно похитала головою.

— Зараз? Холодно? Що ти.

І тепер уже вона його поцілувала. І коли на секунду, між десятим та одинадцятим поцілунком, розплющила очі, то знову побачила цей напис. «Добре, що ти є». І всміхнулася.

Пізніше, коли вже лежала в ліжку й довго вдивлялася в ніч широко розплющеними очима, вона знову подумала про фільм. Про місто, що його головна героїня неначе не любила, а кохала. «Ти так гарно описала Сакраменто, — сказала черниця. — Мабуть, ти дуже любиш своє місто». «Ні, я просто його описала. Я була уважною». — «А хіба не в тому полягає любов? Хіба любов і уважність — це не одне й те саме?» Лінка довго про це думала. Пригадувала різні випадки. І те, що Оскар завжди звертав на неї увагу й із розумінням ставився до її потреб. Що заохочував її писати, придумав, як переобладнати кімнату, щоб вони з Євою помістилися, що до її малої донечки він теж був дуже уважним. Намагався краще її зрозуміти. І навіть зараз повів у кіно й на прогулянку, бо добре відчував, чого вона потребувала. Навіть цей фільм був наче створений для неї. Боже, подумала вона, мені пощастило. Мені просто пощастило. Не знаю, що там буде далі, але я щаслива.

Бабуся приїхала наступного ранку. І відразу вдома зробилося так гарно, як завжди, коли вона приїздила. Наче й мала нелегку вдачу, ніби завжди щось було не так, конфлікти в минулому, нез’ясовані справи… Але Лінка обожнювала її приїзди. Тоді квартирою линув аромат тушкованої капусти з помідорами, відбивних у золотистій паніровці, фруктових пирогів. Бабуся чудово готувала. Лінка ніколи не розуміла її до кінця. Бабуся мала мовби два обличчя, два лики. З одного боку — була дбайливою бабусею, яка готувала смачні й поживні обіди, перетворювала квартиру на дім. З іншого боку вирізьблені — залишалася такою незалежною. Професійне життя було для неї дуже важливим. Ну, але ці два обличчя вона принаймні показувала. Може, кожне з них і дивилося в іншу сторону світу, але обидва були виразними, ніби вирізьблені з каменю два лики якогось божества. А що із третім обличчям? Лінка досі не знала, як усе було. Вона стільки довідалася впродовж останніх кількох років. Проте дечого не знала. Ще одного бабусиного обличчя. Чому бабуся Стефа тоді не допомогла мамі? Чому не взяла Каську? Чому? Сказала, що якби могла… Тоді чому не могла? Адже не йшлося про роботу, є можливості працювати й доглядати дитину. Бо її чоловік, Лінчин дідусь був суворим? Тільки це вона й знала. Та хіба це могло завадити? Чому? Вона раптом відчула, що це останній фрагмент пазлів. Пригадала, як колись складала пазли із Кротиком, як це допомогло їй розв’язати таємницю зниклої сестри. Але ж це не був останній фрагмент. Усе-таки ні. Потрібно щось іще. Вона мусить зрозуміти. Раптом Лінка уявила, що її мати відвертається від неї, не допомагає з малою Євою. Могло таке статися? Дівчина була переконана, що ні. Адже в родині так не роблять. Мама ніби й сказала, щоб вона не вступала до вишу, проте ж не відвернулася від неї цілком. Постійно турбувалася про доньку й онуку. Тоді чому? Так багато речей з’ясувалося, отже, це теж не може залишатися без відповіді! Звісно, Лінка розуміла, що з бабусею про це говорити не можна. Після того, що сталося на святвечір… Це ж очевидно. Треба поговорити з кимсь іншим.

— Що вона любить? — по-діловому поцікавилася бабуся. Хороше питання, відразу видно журналістку.

— Любить, коли їй співають, — сказала Лінка. — І книжечки любить, можеш їй показувати. Вони ось тут.

Бабуся Стефа підійшла до стелажа й витягла дві маленькі квадратні книжечки. Заходилася їх переглядати. На її обличчі вимальовувалося неабияке здивування.

— А що це взагалі таке? — запитала вона. — Це дитячі книжечки?

— Так, — усміхнулася Лінка. — Такі контрастні.

— Умгу. Жахливі! Чорна пляшечка для молока? Чорний «дурник» на червоному тлі? Це ж якийсь кошмар!

— Ніякий не кошмар. Такі малюки бачать лише контрастні барви. Тому книжечки для них чорно-білі. І ще червоне ось…

— Оце так! А де тут якийсь текст?

— А навіщо їй текст? Вона ж однаково не розуміє!

— Ви геть чисто подуріли. Дітям треба читати віршики. Бжехва, Тувім… Маєш?

Лінка заперечно похитала головою.

— Здається, що ні. Усі Каєві книжки ми пороздавали.

— Звісно. Так ти її й виховаєш. Показуватимеш жахіття й казатимеш: «Це чорний „дурник“. А це чорна пляшка. А це чорне обличчя чорного дядька». Знаєш, коли твоя мама була маленькою, то ще жива була легенда про чорну «Волгу». Чорна «Волга» начебто їздила й викрадала дітей. А в цій книжці є чорна «Волга»?

— Не знаю. Автомобільчик є, — усміхнулася Лінка.

— Гаразд. До списку покупок додаю: якісь гарні, серйозні книжки. Іще одне… Де в тебе «дурники»?

— Єва не привчена до «дурника».

— Ні?

— Ні… Я читала, що це шкідливо.

— Аякже! Твоя мама виросла з «дурником», ти виросла з «дурником», цілі покоління. Але це ТОЧНО ШКІДЛИВО. Ну, тепер її, мабуть, не призвичаїш, запізно, — зітхнула вона. — Хоча можна спробувати. Бо як ти її заспокоюєш, коли вона плаче?

— Даю груди, — знизала плечима Лінка. — Ношу на руках…

— Не можна носити! Але сподіваюся, що вона спить цілу, ніч?

— Ні, ну що ти! Вона ж малесенька! І я завжди ставлю будильник на четверту ранку. Але найчастіше Єва прокидається о третій, а тоді вже спить до сьомої.

— А навіщо будильник? Ти ж її не будиш?

— Ну, щоб нагодувати. Принаймні раз уночі. Це… це необхідно.

— Необхідно?

— Так. Я читала, що в немовлят падає рівень цукру в крові, чи щось таке, що вони навіть можуть померти, якщо не їстимуть стільки годин!

Бабуся зітхнула.

— Стільки всього змінилося, — сказала вона. — Дуже багато. Розумієш, у мої часи про це навіть подумати не можна було. Будити дитину, яка спить? — вона раптом тихенько захихотіла, а невдовзі вже голосно сміялася. — Будити сплячу дитину! До чого ми дожили!

— Ой, бабусю! Краще розкажи, як усе виглядало, коли мама була маленькою, — попрохала Лінка.

— Добре. Тоді годування грудним молоком не було надто популярним.

— Але ж це клас! Так зручно!

— Так, але часто казали, що дитина не наїдається, що молока замало, що суміш краща. Я твою маму годувала три місяці, це й так був чудовий результат як на тодішні часи. Медсестра заборонила годувати вночі. Якщо дитина плакала, то наказували залишити, щоб виплакалася…

— Але ж це жорстоко!

— Тоді так не вважали. Твоя мама дуже швидко перестала прокидатися вночі. Спала до ранку. Ну, і навіть удень годували кожні три години. А не постійно. Але давали водичку, чайочок… Ти її чимсь поїш?

— Ні, це заборонено. Тільки грудне молоко.

— Хи-хи. А в наш час казали, що дитина зневодниться, якщо її не поїти водичкою.

— Але ж усі ссавці годують малят тільки молоком, і якось це телятко чи левенятко не зневоднюється.

— Може, і так. Але так нам казали, і ми так робили. Звичайно, що коли годували грудьми, то дотримувалися суворої дієти. Білий хліб, шинка, рис, варена курочка, нічого важкостравного…

— Тепер уже ні.

— Що ні?

— Ну, у школі для вагітних нас навчали, що навіть якщо з’їсти голяшку, то смалець не потече. Тобто можна все їсти.

— Навіть капусту? І не плаче дитя після капусти?

— Ні. Лише алкоголю не можна, бо він проникає в кров.

І ліків теж.

— Так-так. Знаєш, що? Кожне покоління має власні принципи, а які з них кращі — хтозна. Звідки нам про те знати?

— Розкажи ще про маму.

— О Боже… що ж тобі розповідати? То була добра дитина. Вночі спала, гарно їла, чемна…

— А дідусь тобі допомагав?

Запала тиша. Бабуся задивилася у вікно, тоді зняла окуляри, наче більше не хотіла ні на що дивитися. Може, хіба вглиб себе.

— А ти добре пам’ятаєш дідуся? — запитала.

— Погано, — похитала головою Лінка. — Більше з фото.

Бо так і справді було. У спогадах невиразно маячіла висока постать. Пригадувала якийсь святвечір, дідуся за столом, велику ялинку, прикрашену блискучими іграшками, гірляндами й дощиком. Проте більше спогадів не було…

— Скільки я мала років, коли він поїхав?

— Не знаю… може, шість?

— Так, справді. Я погано його пам’ятаю. А яким він був?

— Був… — бабуся зітхнула. — Ех, я ж тобі казала. Старі то все історії, краще про них забути. О, дивися, прокидається. Погодуєш, чи спершу купатимеш?

— Дам одну цицю, тоді скупаю, а тоді другу. Тоді вона спокійна. Мала любить купатися.

Більше вони не розмовляли. Нагодували, переодягнули, поклали спати. А Лінка найдужче раділа, що завтра піде до школи як нормальна людина. Не нервуватиме, що Єву треба кудись везти чи забирати. Що ж, Рута була цим невдоволена, але Лінка пояснила, що йдеться про гроші. А не про те, що, на її думку, ця ситуація була несприятливою для Єви.

Ба більше, по обіді мав прийти Оскар, щоб разом учитися. Цікаво, як бабуся на нього відреагує! Залишалося сподіватися, що вона не прохопиться з якоюсь дурницею.

Бабуся вже спала у вітальні на розкладному дивані, коли Лінка тихенько пройшла на кухню, щоб зробити собі чаю. Там уже сиділа мама й читала газету.

— Блін, — сказала вона. — Я весь тиждень читаю газету за минулу суботу. Взагалі ні на що не маю часу.

— То й не дивно, — усміхнулася Лінка. — Я взагалі не читаю жодних газет, бо не маю часу!

— Ой, та ну! Ти й раніше їх не читала.

— Дай спокій, мамо, усе є в Інтернеті.

— А зрештою… — зітхнула мама. — Коли я читаю про політику, то в мені аж усе закипає. Стільки років живу, а чогось такого ще не бачила.

Лінка раптом зацікавилася. Сама вона й гадки не мала, що діється в Польщі. Користуючись цим, мама прочитала їй коротку лекцію. А тоді підсумувала:

— Ніколи, принаймні за моїх часів… Ніколи Польща не була такою поділеною. Як бабуся? — змінила вона тему.

— Скоріше прабуся. Це ж ти бабуся, забула?

— А й справді. То як там прабуся дає собі раду?

— Добре. Тільки все її дивує. Ну, розумієш, за її часів усе було інакше. Але… Я з нею розмовляла. Хотіла, щоб вона розповіла мені про дідуня. Бо якось раптом усвідомила, що ми про нього мало говорили.

Мама похитала головою.

— Дай спокій. Немає про що. Це все старі історії.

— Знаєш, це, може, дивно, та коли я сама маю дитину, то хотіла б знати більше. Це справді дивно?

— Не знаю. Ні, мабуть, ні. Дитина дозволяє по-новому поглянути на історію родини.

— От бачиш. То як воно було з дідусем? Чому він виїхав?

Мама зітхнула.

— Дай спокій. Це такі розмови… Невже тобі конче це потрібно? Саме нині?

— А чому не нині? Яким він був батьком?

Мама мовби заглибилася в себе.

— Був… Ні, не хочу я про це говорити. Просто не хочу.

— Не хочеш? Але чому?

— Бо ні. Бо деякі речі краще залишити… там, де вони є.

— Ну, ким він був? Бандитом, алкоголіком, ким?

— Годі. Досить. Не сьогодні.

— Тоді коли?

Мама знизала плечима.

— Я недобре почуваюся. Піду спати.

— Ну, то йди, — Лінка теж знизала плечима. — Звісно. Щоразу, як я хочу поговорити про найважливіші для мене речі, ніхто не має бажання розмовляти. Про політику — будь ласка! Про сім’ю — дзуськи! Деякі речі краще облишити! Хто б говорив!

Лінка почувалася розчарованою. Адже вона досить доросла, щоб про все довідатися!

— Бабусю, це Оскар, мій друг, — мовила Лінка. — Він пообіцяв допомогти мені з математикою. А це моя бабуся.

— Дуже приємно, — відповів Оскар. — А де Євуня?

— Спить, — сказала Лінка. — Ходімо на кухню. Там матимемо спокій. Мала повинна спати ще дві години. Я щойно погодувала.

— Я її догляну, — пообіцяла бабуся. — А ви вчіться. Випускні ж от-от!

— Добре мати таку бабусю, — зітхнув Оскар.

— Звісно! А в мене взагалі три бабусі.

— Три? Як це так?

— Ну, так. Це мамина мама. Татова живе в Сероцьку. Вона вже старенька і їй важко ходити. Я збираюся до неї поїхати, бо вона малої ще не бачила…

— Звичайно.

— І ще є одна бабуся — Адамова мама. Жвава особа. Вона в нас буває рідко, бо в неї постійно якийсь новий роман. Загалом вона така… ну… влюблива.

— У її віці?

— По ній не видно! Вона ходить до перукарні частіше за мене. Тим більше, що я не ходжу взагалі, — усміхнулася Лінка. — Та знаєш, що? — вона раптом споважніла. — Є одна річ, про яку я дуже хочу довідатися. Можна… Можна, я тобі розповім? — раптом так захотілося йому звіритися, як ніколи досі.

— Ну, звісно! Певне, що можна!

— Знаєш, я тобі розповідала про Каську, про те, що моя мама лікувалася в психіатричній лікарні.

— Так.

— Ну, от. І я ніяк не доберу, — Лінка заговорила пошепки, бо не хотіла, аби хтось підслуховував їхню розмову, — чому бабуся їй не допомогла. Розумієш? Я собі цього не можу уявити. У мами були такі проблеми, а вона дозволила їй віддати дитину. Чому?

— А ти в неї питала?

— Так. Але вона вважає тему закритою. Сказала тільки, що якби могла, то допомогла б. І більше нічого. А я не можу допитуватися. Вона б мене роздерла! Або знову на щось захворіла. Ні, я боюся розпитувати. Але мені хочеться дізнатися щось про мамине дитинство, ну, розумієш, загалом. І одне мене вразило. У нашій родині взагалі не говорять про мого дідуся.

— А що сталося із твоїм дідусем?

— Здається, він виїхав. Мені було років шість, я майже його не пам’ятаю. Зрештою, ми тоді переїхали до Варшави, а раніше я мешкала в Сероцьку. Ми хіба що на свята зустрічалися. Та й то не завжди. Але є одна річ, яка не дає мені спокою.

— Що саме?

— Сама не знаю. Але довідаюся.

— Ти й справді можеш бути журналісткою.

— Можливо, — усміхнулася Лінка. — Сподіваюся. То що, беремося до математики?

— Ну, наскільки я тебе знаю, ти б воліла робити щось інше.

— Що? — спитала із невинною міною й кокетливо глянула на нього.

— Я мав на увазі зовсім не це. Але… — він підсунувся до неї й поцілував. Хоч би вона не передумала! Коли за кілька хвилин вона легенько відштовхнула його й запитала, займатимуться вони геометрією чи функціями, Оскар був трохи розчарованим. Навіть не трохи.