Москаль

МІХАЛ ГОЛКОВСЬКИЙ

МОСКАЛЬ

Люблін, fabryka słów 2016

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Данилову В.В. присвячується

То не влада псує людей, а зовсім навпаки –

найбільш зіпсовані люди самі тягнуться до влади.

Й. В. Джугашвілі

І АКТ

Варшавська Прага, останні місяці комуни

- Пане, купіть авторучку.

Цього типа я минав вже і не знаю котрий раз, приходячи на базар щотижня, але тільки тепер звернув на нього увагу.

Засушений тип, з шкірою мов мокра цигарка, на носі великуваті окуляри в роговій оправі; пригашений погляд злегка склянистих очей алкоголіка. Осінній плащ мусив бачити свої кращі роки, тепер же комір полиняв і витерся, туфлі теж бачили вже кілька сезонів… Тим не менш, він ніяк не виглядав на типового п'яничку-продавця краденого з Ружицького[1].

Це був, скоріше, тип когось, хто тягне набраним давно вже розгоном. Може, йшла на дно міщанська родина? Випалений післявоєнний інтелігент? Професор з універу, котрий колись випив на одну чарку більше?

- Пане, купіть авторучку… - повторює він як мантру, дивлячись мені просто в очі.

Тут до мене доходить, що я слухав його багато, багато разів, бо стоїть він тут, на розі біля брами, в принципі, скільки себе пам'ятаю.

Коників та валютників, що ліпляться до тільки прибулих на Ружица, я намагався як можна скоріше залишити за позаду, не бажаючи, щоб мене навіть бачили в їхньому товаристві, так що і він якось зливався для мене з тлом. "Пане, купіть авторучку", - завжди один і той же текст.

А сьогодні стоїть тут сам-один, решта напевне вирішила, що в таку погоду не має сенсу і ворушитися.

- То пан авторучку не купить?

Він поглядав на мене з надією. Помітно пожвавлюється, дивлячись, що я знищив хід та завагався. Стою біля нього, непевний, що взагалі я бажаю зробити.

- Яку ще авторучку?

Розглядаюся наліво і направо, міркуючи, а чи не є це, часом, пастка місцевих шахраїв.

- Добра авторучка, красива, коханий пане… - шепоче типчик, нервово облизуючи губи. - Історична!

- Хо, а це вже цікаво.

Той повинен був почути непідробний інтерес в моєму голосі, бо сує руку до кишені, виймає завернуту в хустку дерев'яну коробочку.

- Нехай пан сам подивиться.

Він підіймає кришечку.

Немає сенсу оглядати докладно, бо з першого ж погляду бачу, що у типа в руках справжня дорогоцінність. На сто відсотків ще довоєнний екземпляр. Багряний бакеліт, відполірований роками уживання, кінцівки та перо сяють відблиском червоного золота, тонкі рисочки гравірування на металевих елементах тішать око… Дужо красиво. Абсолютна краса.

Простягаю руку, але п'яничка захлопує кришечку, ховає коробочку за спину.

- Ні! Ні, я…

Кліпаю очима від здивування. Тип оговтується, його обличчя викривляє гримаса сорому і страху перед втратою потенційного покупця.

- Перепрошую, я не хотів. Вибачте, прошу, я перепрошую пана. Ну, пан розуміє, пам'ятка, прив'язаність… Купіть, пане, благаю. – Він хапає мене за рукав. – Це ж непідробна історична авторучка. Пам'яткова.

- А звідки пан знає?

Я вже хочу відійти, бо в незнайомцеві є щось… щось дивне. Таке, що турбує.

Бачу, що чоло його зрошене потом, рухається він непевно, начебто весь час змагався сам з собою. Психічно хворий, чи, може, наркоман?

- Я знаю. Повірте мені, що я не брешу. Вже майже сто років… Справжня пам'ятка.

Презирливо надимаю губи, хоча рішення вже прийняв. Тепер тільки не дати по собі показати, що я бажаю це купити.

- І звідки ця певність?

- Бо я знаю, хто нею писав… - Чоловічок дивиться на носи зношених черевиків, начебто чогось соромиться. – Сказати панові?

Киваю, він показує, щоб я нахилився до нього. Чую запах дешевої води після гоління, цигарок та просочених потом сорочок, коли п'яничка шепоче мені на вухо три слова.

Випростовуюсь, дивлячись на нього недовірливо і розгублено.

- Це правда!... – з плачем волає торговець, потім, якби наляканий, знижує голос. – Це правда… Я не брешу, повірте мені, пане, благаю. Так пан купить авторучку?

- Скільки? – коротко кидаю я, торкаючись банкнот, що лежать в кишені куртки.

- Двісті… - називає той ціну, благально дивлячись мені в очі. – Сто п'ятдесят! Благаю, купіть її у мене…

Тяжко зітхаю. Дістаю банкноти, рахую. Той вириває їх у мене з долоні, всовує коробочку, потім енергійно трясе захопленою в затиск рукою.

- Дякую!... Боже всемогутній, дякую панові! Я…

Бачу, що на його очі навернулися сльози, можливо, він хоче ще щось сказати, але потім тільки кидається мені на шию, міцно обіймає. Я ж стою, мов би той соляний стовп, і не знаю, що робити.

Торговець відпускає мене, відсувається, після чого якимось кострубатим бігом суне вуличкою і зникає в натовпі.

Я ж стою на тротуарі, приголомшений і разом з тим переляканий. Люди обходять мене, дивно так поглядають, хтось кидає не зовсім пристойний коментар… Але життя йде далі. По хвильці всі, що бачили сценку, проходять далі, і знову мене окутує безіменний, сірий і нічим не зацікавлений натовп.

Я ж залишаюся з дерев'яною коробочкою в долоні.

Додому повертаюся через якийсь час, в кожній руці несу по сітці з купленим. Що правда, не таким багатим, як планував, але ж несподівана зустріч зменшила мої запаси готівки.

Піднімаюсь на третій поверх по слизьких сходах, навіть не запалюючи світла; тут мені відомий кожен куток і кожний поворот стіни, а лампочка і так ледь тліла. Якщо тільки ніхто її ще не поцупив… На сходах пахне деревиною та пилом, котячою сечею, штукатуркою та вареними за останні дні обідами.

- Тато! Тато повернувся! – крик малого Ярека вітає мене, як тільки я відкриваю двері та заходжу до коридору.

Пацан вискакує з-за повороту, ляпаючи босими ногами по витертій дерев'яній підлозі. Я ж тільки відставляю сітки, підхоплюю його на руки і підкидаю, він пищить та сміється в польоті, так як він любить: "Так високо, яклюстра!". Відставляю малого і стягую куртку. Це не дуже легке завдання, коли такий короїд тулиться людині до ноги.

- Гей, сонечко… як там воно усе? – відзиваюсь я та посміхаюсь, коли дружина виглядає з кухні.

- Так, трохи забагато часу зайняло все тобі. – Марта відгортає верхом руки пасмо волосся з обличчя. Зникає ще на хвильку, щоб відставити те, що вона там тримала, потім виходить в коридор. Цілує мене міцно в губи, притуляється всім тілом, одночасно притягуючи малого, який вже хотів вирватися до друзів в кімнаті. – Дістав?

- Переважно, - кривлюсь я. – Трохи зайняло часу, і черги були.

- Найважливішим є те, що ти є. – Марта опромінює мене посмішкою, тою самою, яка заворожила мене стільки років тому і яка надалі розсвітлює тіні щоденного існування в цій, нібито найщасливішій з епох реального соціалізму. – Пішли, допоможеш мені трохи, салат наріжеш. В нас є ще дві години, може й встигнемо…

Перев'язуюсь фартухом, стаю перед дошкою для нарізання. Витягую із злегка покритої пилом баночки холодного корнішона, починаю його дзьобати на шматочки що не кажи, але ж тупим ножем.

- Ага досі вчиться?

- Так, я не хочу їй перешкоджати. До екзаменів вже недалеко, а, сам знаєш, стипендія на відстані витягнутої руки.

- Вірно, - киваю я. – Нехай дівчина вчиться. Знання та серце – два ключі до світу.

Ми готуємо вечерю – багату за стандартами країни та нинішніх часів, і аж надто убогу в порівнянні з тим, про що оповідали нам родичі, і за що ми вже багато років боремося. І подумати тільки, що, нібито, перед війною на перехрестях вулиць стояли жінки, які продавали помаранчі… Жінки, настільки бідні, що їм доводилося продавати помаранчі на штуки.

Сьогодні, коли дочка вперше дістала від моєї тещі з великими труднощами придбаного поморщеного, брунатного банана, вона спитала: "Бабцю, а що це таке?". Старенька спочатку терпляче пояснила дівчинці, а потім прийшла до нас і розплакалася.

В великій кімнаті грає телевізор. Навіть тут, в кухні, за кипінням каструль та шипінням чайника на газу, я чую матовий, ніякий, вже багато років той самий голос диктора в "Щоденникові": чергові страйки на заводах і фабриках, нещодавня зустріч Валенси та комуняк, цитати з висловлювань закордонних міністрів. Нібито і невелику, але ж відлигу в повітрі чутно. Ще кілька місяців, ще рік… Аби ж до виборів.

- А ти знаєш, я купив щось ще, - згадую я собі, коли ми розставляємо тарілки на столі. – Хочеш побачити?

- Мабуть ти і так мені покажеш, - Марта грайливо підморгує мені.

Коли вона протискується за мною, хлопаю її в задок; жінка обертається та сичить мов розлючена кішка, але ж я знаю, що таке їй подобається. Ой, як раз це мені, акурат, відомо.

Виходжу в коридор, обмацую кишені куртки. Я майже й забув про неї, хіба… Але ж ні, є! Витягую коробочку, шоркаючи розношеними капцями, знову заходжу до кухні. Відкриваю та з гордістю демонструю здобич.

- Авторучка? – чую я нотку розчарування в її голосі.

- Ну… так. - Я відчуваю себе засоромленим і збитим з панталику. Зараз, коли я про це роздумую, коли перераховую, скільки б я за це міг купити фруктів… А може і пляшку пепсі-коли, яка б ліпше виглядала на столі, то відчуваю себе дурним. В світлі лампочок в квартирі, в ній немає того… того блиску, яку я бачив тоді, там, на базарі. – Я вважав, що на сьогодні стане в нагоді.

- Артуре, ти ж знаєш, що я тобі ні в чому не відмовляю. – Марта дивиться на мене, як на дитину. – Але ж таке щось… І це зараз, коли доведеться лічити кожен грош? При такій інфляції… І що ж тебе спокусило, скільки вона коштувала?

- Та небагато, - брешу я. – Купив у одного п'янички на базарі, того самого, що завжди біля брами стоїть.

- Ага. Ну добре, раз вже купив… - Марта трясе рудими локонами. – Тоді нехай буде. Пішли, вже час перевдягатися. Через двадцять хвилин вони будуть тут.

☭

Ввечері сидимо за горілкою з тістечками – я, Марта і наші гості з іншого боку столу. Ярек вже спить, Ага все ще в книжках, так що можемо порозмовляти спокійно.

Густий цигарковий дим блакитними стрічками в'ється коло абажуру з китицями; з касетного "каспшака" летить безсмертний "Кланнад"[2]. На столі вже друга зміна страв – салат з паштетом вже закінчилися, час на довгі, тонкі пальчики у високих склянках. На тарілці ще лежить рештка крекерів та перемішаний з ними, поламаний на нерівні шматки домашній шоколад.

- То що, пане Артуре? – Здзіховський протягує до мене руку. – Домовилися?

- Домовилися. – Трясу його долоню, підморгую Войтеку, що сидить біля нього. – А ви не боїтеся, що ми з Войтеком ті професійні союзи у пана монополізуємо?

- Та що ви, пане Артуре! – Здзіховський махає рукою. – Ви один одному вірите, а я вірю вам. А мені потрібен хтось, хто вдихне в організацію новий дух, хто, як я це скажу, допоможе нам увійти в нову епоху. Бо до того ні у кого з нас сумнівів хіба немає?

Поглядаємо один на одного, посміхаємося. Значки "Солідарності" на лацканах, хрестики та медальйончики на шиях, а в очах віра в нове, краще майбутнє. З Войтеком ми знайомі багато років, ми немов брати, мов дві краплі води. Разом були на страйках, разом кричали під сеймом, разом розносили листівки і вішали прапори.

- Ні найменших, пане директоре, - Войтек киває. – Ми зробимо все так, що за пару років пан буде гордий тим, що це власне пан напав на цю ідею.

Професійні зв'язки нарешті офіційні, виведені з підпілля з ініціативи керівництва з метою покращення праці закладу… В підручниках про нас будуть писати!

Підносимо келишки, вихиляємо – житня палить горло, тому заїдаємо залишками заварних тістечок.

- То що, пане Артуре, можемо підписувати? – Марлена, секретарка, а разом і неофіційна партнерша Здзіховського, витягує з несесера скріплені машинописні сторінки. – Не бажаєте переглянути ще раз?

- Немає потреби, - хитаю я головою. – Войтек, ти перший.

Дивлюсь, як приятель послідовно підписує сторінки, в кінці ставить замашистий підпис під актом про заснування компанії. Пересуває його мені.

- Але ж на таку оказію в мене є щось спеціальне!

Піднімаюсь і тягнусь рукою до полиці, де в коробочці лежить моя покупка.

- Що це там в тебе? – Войтек стукає мене по плечу. – Почекай, на "презенти" для пана директора ще прийде час, коли почнемо створювати компанії з участю працівників[3]…

- Ні, дещо краще!

Відриваю вічко. За столом робиться тихо. Усвідомлюю тільки зараз, що навіть і не знаю, чи є в ручці чорнило. І чи є в мене воно десь?..

Делікатно беру двома пальцями ідеально гладеньку річ. Чую, що авторучка є… теплою? Теплою під дотиком. Та ні, просто гаряча.

Дивлюсь на людей, що сидять навколо стола і раптом – бачу.

Бачу Здзіховського, як він дивиться на мене з надією та довір'ям. Як в глибині серця він ще живить фальшиву надію, що раптове сальто після багатьох років служіння червоним може врятувати його зад за роки діяльності в Партії. Як він вже будує плани, що створені таким чином зв'язки стануть ідеальним прикриттям для його спроб, пов'язаних з майном підприємства. Як побоюється, що я можу колись становити для нього загрозу.

Бачу Войтека, як, задоволений собою, він розвалився на канапі. Дивиться на коліна та стегна Марлени, добре видимі під дуже короткою спідничкою, як він замислюється, як багато треба потрудитися, щоб вона вскочила до його ліжка. Він злегка ревнує до моєї сім'ї, бо сам прекрасно знає, що ніколи чогось подібного не досягнув. Він думає про інтереси та можливості, перспективи і шанси, він мріє про вільний ринок і відпустку в Болгарії. А боїться він старості та болю.

Бачу мою Марту, як вона поглядає на мене з вірою та гордістю. Вона не знає, що таке сумніви, вона вільна від амбіцій та нездійсненних мрій. В неї є я, є діти, є дім – чого ще бажати більше? Звичайно, в неї коле в серце, коли вона роздумує про постійну нестачу грошей, про нескінченний бій за буття, про таскання вугілля на третій поверх. Навіть зараз вона думає про Ярека, який вже спить, і про Аду, що сидить над книжками; все обдумує наступні закупки та дроблення запасів, думає про те, коли поїхати до мами, що відвезти тітці Кларі на свята, звідки взяти час… Вона усміхається мені, і вона при мені але ж про мене не думає.

Бачу теж і Марлену – а вона бачить в мені самця. Усвідомлюю, що всі ті її усміхи під час зустрічей, її тяжкі парфуми та блискучі чоботи-козаки, випадкові торкання руки та млосні погляди – все це мало для неї якусь приховану мету. Зараз вона дивиться на мене і бачить народження нового покоління, нових людей, які займуть місце таких, як Здзіховський.

Підпиши.

Авторучка зависає над аркушем, а я раптом вже знаю, що мені не треба без хвилюватися про чорнило, бо його ще трохи залишилося після попереднього заправлення. Що нею треба регулярно користуватися, треба уживати виключно таке приладдя. Воно бажає, щоб його уживали.

Приклади перо до паперу. Нехай чорнило потече через капіляри, нехай з нього сформуються літери та слова. І нехай те, що напишеш, буде мати силу, більшу, ніж що-небудь, що інші можуть зробити або ж промовити.

Підпиши.

Я знаю, що знаходиться в цьому документі. Знаю кожне слово, кожну літеру, значення і сенс кожного речення. І раптом чую, що було на умі людей, які це писали, чого вони бажали, на що мали надії. Що бажали мені показати.

Вони намагалися сховатися. Вони завжди намагаються щось приховати.

Мої руки… вони й надалі мої, і все ж таки – інші. Бачу незнайомі манжети з золотими запонками, вишиту кирилицею монограму на сорочці. Дешеву політуру столу замінює дубова стільниця, покрита зеленим сукном, стос документів на краю і телефон без диску. Люлька, яка ще димиться, лежить в мармуровій попільничці. Піднімаю руку над документом, усміхаюся, коли пальці викреслюють рівненькі літери:

Указ одобряю.

Підпиши.

Все це пролітає і зникає, через хвильку я знову стаю собою, знову сиджу тут і зараз, за столом. Здзіховський трясе мені руку, його секретарка відбирає підписані документи. Марта цілує мене в щоку, щось шепоче на вухо. Войтек киває і тріумфально піднімає келишок.

☭

- Ох… так… ааах… не припиняй, так, так… Тааак!

Міцно хапаю її за стегна і тисну до себе, чуючи, як підіймається хвиля екстазу. Рука вистрелює вперед, вплітається в волосся і відтягує її голову, вигинаючи лінію спини дугою. Здавлений стогін виривається у неї поміж зубів, то тільки (і виключно) посилює моє піднесення. Мене заливає розкіш, закриваю очі і одвертаю голову догори. Десь там, переді мною, теж є вона, але в тій хвильці вона залишається неістотною, бо чую виключно себе.

- То було… оох… - Марта вислизає від мене, згортається калачиком на білизні. Мені не подобається, коли вона так швидко від мене утікає, коли псує те відчуття єдності, яке ми обидва з таким пієтетом будуємо в ліжку. Я хочу схопити її і притягти до себе ще ненадовго, але ж вона хитає головою. – Пусти. Мені потрібно вмитися.

Дивлюсь, як незграбно, тримаючи руку між стегон, вона підходить до дверей і, намагаючись не грюкнути клямкою, вислизає в коридор. Її босі ступні хлопають по дошках, потім загорається світло в туалеті. Залишаюся сам на збитій постелі в темній кімнаті, чуючи, як з мене випаровуються останні сліди пристрасті та настрою.

Світ після оргазму завжди такий… ніякий. Сірий і пустий, нібито хтось згасив палаючий в грудях вогонь. Ти чуєш, що тіло ще гаряче, але іскра вже згасла, а ти тільки остигаюча, пуста в середині шкаралупа. Як цвинтарна лампадка, яка вже вигоріла.

Кривлюсь в гримасі, коли чую душ. В такий час вже не може бути гарячої води, та все ж, вона так хоче помитися, що готова це робити в ледь тепленькій… Начебто бажала змити з себе мій смак та дотик.

Піднімаюсь і сідаю на краю розкладного диванчика, дивлюсь на годинник. Майже час ночі. Ми сильно засиділися, а потім ще Марта прошепотіла мені на вухо, що треба відсвяткувати. Вона була такою гарячою та бажаючою, що її дихання майже ошпарювало. Ніби ошаліла, вона зривала з мене одяг, потім ми опинилися на ліжку. Любов'ю займалися насправді міцно, довго і пристрасно, аж до болю. Так як їй подобалося, так як подобалося мені… А тепер, як і звичайно, прийшла пустка.

Піднімаюся і виглядаю через вікно на злегка припорошену снігом вулицю. Ліхтар розсіває трупно-синю посвіту, далі, на розі, єдине вікно горить тьмяним світлом – може хтось не може спати, або вже піднявся на нічну зміну… Або ж цей хтось настільки старий, що боїться згасити світло, бо в тій темряві може і не пробудитися.

І ось тоді бачу, що по другій стороні вулиці хтось стоїть. Стоїть і дивиться в мої вікно, хоча ні я не бачу його обличчя, ні він не може бачити мого.

Таємний співробітник, проскакує в голові зовсім очевидна думка, я ж інстинктивно ховаюсь за штору. Але ж ні… Тоді б він вибрав ліпше місце, стоячи в під'їзді напроти, а бо ж зайшов до нашого і запалив би. Нащо стирчати вночі на морозі?

І там він мусив стояти з тих пір, як почав падати сніг, бо ніяких слідів навкруги нього я не бачу. І мені відомо, що він дивиться прямісінько в моє вікно. І, хоча тут світло в мене погашене, він мене бачить.

- Що там? – голос від дверей примушує мене ледь не підстрибнути; Марта в халаті підходить і притуляється до мене ззаду, обіймаючи тими теплими, людськими, майже зовсім позбавленими тілесного бажання обіймами. Нібито тільки що я трахався з зовсім іншою особою, яка спливла разом з потоками холодної води і зараз якраз змішується зі стоками в нашій каналізації. – Ти ж так змерзнеш… Іди до ліжка.

- З-зараз. – Дивлюсь на вулицю. Чоловік зник, тільки рядок слідів веде навкоси в напрямку наших воріт. По хвилі мені здається, що чую тріск дверей, що розходиться луною по подвір'ю. Це ж абсурд, але… В горлі виростає гуля непевності і страху. Чую переможну потребу сказати щось таке, щоб звучало правдоподібно. – Та оце дивлюся на цей сніг…

- І що?

Марта делікатно цілує мене в плече. Знову, це тільки дотик, нічого більшого. Навіть губи в неї холодні.

- І нічого,але ж так красиво вночі… - Відходячи від вікна, вимушено усміхаюсь. – Ти маєш рацію, час спати. Завтра теж буде день…

Вона засинає швидко, чую, як вирівнюється її подих. А я не можу і лежу так, дивлячись в далеку стелю. Начуваюсь, чи не пролунають на дерев'яних сходах, які ведуть на наш поверх, кроки підкованих чобіт.

На сніданок гіркий чай, що парить язик, хліб з паскудним, аж надто жовтим маслом та нездорового кольору ковбаса.

Марта сидить заспана і злегка кривиться, що хвилі вона ікає – певне знову спиртне залягло на її печінці, як вона сама каже. Але ж дітвора ще спить, так що не треба ділитися з ними місцемза столом.

Тут річ не у тому, що людина не кохає своїх власних дітей. Забив би заради них, якби виникла така потреба, серце б вийняв та їм віддав. Але ж часом складається враження, що по шматочку вони відбирають нам наш світ. Що ми вже живемо не власним, а їхнім життям: Яречек застудився, тому до зоопарку піти не можемо; Агусі потрібні нові черевички, тому не можна буде купити того й того. Як тільки діти встають, все належить їм. Коли ми йдемо що-небудь купляти, то думаємо про них, навіть коли їх нема, ми замислюємося, а що вони роблять. Вечорами ми не можемо займатися сексом, доки вони не заснуть. А потім виявляється, що ми залишаємося тільки удвох, і нам нема про що розмовляти, а бажання кудись втекло.

- Грошик за твої думки, - штовхає мене ногою Марта.

Ненавиджу, коли вона так говорить; цю затаскану фразу вона використовує, коли мовчання затягується. Вважаю, що вона робить це інстинктивно, тим не менше, перекидаючи на мене тягар задумки теми для розмови. Колись, коли ми були молодими і тільки-тільки пізнавали себе, я це обожнював. Несподівано вона заговорювала до мене, а я, мов дурень, белькотав їй про найдивніші речі, про які і справді думав в цю мить.

Однак, людина з віком вчиться, на жаль, на власних помилках.

- Я роздумував над тим, як воно буде, коли вони, в кінці, поступляться, - кидаю перше ліпше, що приходить на думку; жінка не хоче правди, а, скоріше, того, як вона її собі уявляє. Роблю в повітрі невизначений жест, але ж Марта прекрасно знає, кого я маю на увазі. – Як воно буде виглядати, коли прийде нормальний уряд. Коли ми візьмемо завод у власні руки…

Жінка пожвавлюється, в її очах бачу блиск зацікавлення; як завжди, коли мова про майбутнє.

- Ти досконало справишся, - говорить вона з твердою впевненістю. – Для тебе немає неможливих речей. Вже що про що, але ж скільки вміють твої руки, мені відомо…

Кров б'є мені в голову, в мене охота схопити її за ті руді патли, взяти її тут і зараз, незважаючи на дітей, що сплять в кімнаті поряд… а потім приглядаюсь до її тих теплих, красивих очей і вже бачу, що вона мала на увазі щось зовсім інше. Діюча електрика в квартирі, відремонтований нещодавно кран в ванній кімнаті, генеральний ремонт печі з заміною спірального нагрівача – от що мають на увазі жінки, мріючи про сильну чоловічу руку.

Одним ковтком допиваю гарячий чай, засовую до рота останній шматок канапки і піднімаюсь. В мене немає бажання тягнути не стільки розмову, скільки ход думок. Взуваю черевики, накидаю на плечі зношену куртку. Марта виходить зі мною в передпокій, дивиться, як я вдягаюсь – єдиний годувальник родини.

- А доки маємо день як кожний будній. І хто вигадав робочі суботи…

- І це теж. Зміниться. Все зміниться.

Марта трясе рудою гривою, падаюче з кухні світло поранку танцює на її волоссі. Якусь мить я відчуваю себе таким закоханим в неї, яким був всі ті довгі сірі роки до того. Притягаю її до себе, вона ж, як рідко коли, не опирається, коли впиваюсь в її вуста.

- Все, - повторюю за нею і хапаюсь за клямку.

☭

Чекаю на трамвай разом з масою інших сірих, змерзлих та невиспаних пролетарів. Червоно-кремова коробочка з'являється з глибин вулиці, гуркотячи та хитаючись на з'єднаннях нерівно покладених рель сів, тягнучи за собою хмару брудного снігу, в якому залягають тони сажі з вугілля, яке кожної зими спалюється всією столицею. Кінець двадцятого століття, а ми юрмимося тут в кам'яницях як за часів Пруса та Жеромського… Майже половина століття будівництва кращого завтра, і гівно в нас з усього того вийшло – з року на рік робиться все більш паскудно та убого.

Передні двері, звичайно ж, заїдає, вони відчиняються тільки до половини, тому дика юрба кидається до єдиного доступного входу. От дивно, думаю я собі, розштовхуючись ліктями та пропихаючись все вище по сходинках вагончику, як змінюються люди. Тихі, спокійні, замкнені в собі і напівсонні, а потім несподівано в них прокидається якась первісна дикість. Ніби накручені до максимуму пружини, що лежать на столі годинникаря, аж в певний момент тріскає утримуюча їх аптечна гумка, і все поглинає хаос.

- І куди пан так штовхається?! – обдаровує мене смородом немитих зубів бабця, що тримається залізної труби, мов Одисей щогли.

- Увійти хочу, як і всі інші… - бурчу їй у відповідь.

Потік стиснених людей відриває бабцю від її якоря, вона втрачає рівновагу і валиться мов сніп, прямо на зіщуленого на сидінні ветерана в чорних окулярах. Напівсліпий дідок починає ґвалтувати і погрожувати всім навкруги, б'ючи палкою Бога духа винного студента, який як раз стояв поруч.

Нарешті мені вдається пробитися далі, де люди, що спокійно стоять, з відсутнім виразом на обличчях спостерігають за цими воістину дантовськими сценами.

- Колись, може, дороблюся до власного авто і стану плювати, проїжджаючи… - бурчу я собі під ніс, і в той самий момент бачу чоловіка, що стоїть на тротуарі.

Він дивиться просто на мене, якби бачив в юрбі через брудні, запітнілі шибки трамваю. На ньому той же одяг, що й днем раніше, той самий пустий погляд, але ж, незважаючи на це, його очі вліплені в моє обличчя. Мені видається, що він ворушить вустами, начебто щось говорить.

Брязкіт дзвінка вгризається у вуха, тріск та грюк дверей, що закриваються, і в яких на хвильку в'язне чиясь торба. Ривок, і трамвай рушає. Силует пересувається, на момент зникає за спиною широкоплечого бородача, потім я знов його бачу… Витягую шию, але ж фігура зникає з виду.

Чоловік ні на мить не повернув голови.

☭

- Ну, і як воно? Що з Здзиховським? Згодився?

Наповнені очікуванням обличчя оточують мене на півколом, застиглі у вустах цигарки сиплють крихтами попелу на підлогу складального цеху.

Очікую ще мить, дозволяючи вичитати хоч щось з виразу мого обличчя… але ж насправді я й сам п'янію від цієї хвилини, коли вже знаю, вони ще – ні. Оманливим, летючим моментом, коли, всупереч тому, що нам з народження вбивають у голови, ми не є рівними собі.

- Так.

Ейфорія, що вибухає після того короткого слова, є для мене найкращою нагородою. Дорослі люди, мої співпрацівники, поважні, вусаті, в окулярах та робітничих касках, які радуються наче діти… Обіймаються, клепають один другого по спинах – вперше бачу в них аж стільки надії, аж стільки оптимізму.

- Назва! – відразу ж кидає хтось. – Потрібна назва, професійна спілка повинна мати назву. Якось так порядно, щоб було видно, що…

- Жодних назв, - відсікаю я. – Ми будемо просто професійною спілкою, і все. Назви були для них, і все, що мало назву, було… Хлопці, ну що я вам буду казати? Ви ж самі знаєте, яке було.

Вони понуро кивають, уїдливо всміхаються. Веселки, Зорі, Світанки, Динамо, Радощі, Усміхи та Промінчики… Артілі, їдальні, центри для молоді та всі інші, що, нібито, належать нам усім, справжні байстрюки комуни. Що народжувалися масово, по одному штампу, генетично калічні і нездольні до самостійного існування в сіті. Кінець назвам, нехай речі будуть тільки тим, чим вони є насправді.

- Зараз, коли вже все в нас є, ми мусимо… - починаю я, але ж роздумую. Рухом руки показую на Войтека, що стоїть дещо збоку. – Я у всьому цьому не розбираюся. Войтусь, скажи їм, що і як… Це твоя ділянка.

Войтек поправляє великі окуляри, що сповзли донизу, відкашлюється. Сказати по правді, я про нього і забув. На щастя, він того, мабуть, і не помітив, бо вже характерно ворушить руками, ніби формуючи ними майбутні слова. Мене завжди дивувало, що тип після двох факультетів, а щоразу в нього проблеми, щоб належним чином щось висловити.

Відсуваюсь назад, дозволяючи, щоб увага членів нашої спілки сконцентрувалася на ньому. Знову він стане насміхатися наді мною, нібито я зображаю з себе зірку, як Поломський[4] на сцені… Войтек часто любить пожартувати, але ж часом я чую в його словах тінь гіркоти, якби – ну, не знаю – він мені в чомусь заздрив?

В той час, коли він сидів в своєму універі, я орав на нічній зміні в морозильній камері. На його захист магістерської дисертації я прибіг прямо з чергування в котельні. І відчував себе, як той дурень, стоячи там з руками в кишенях серед його інтелігентсько-міщанської родини тіток в білому мереживі, дядька професора, що височів над ними, та батька і матір, які з такою абсолютною впевненістю дивилися на двері кабінету наукового керівника.

Вони не мали і думки, нібито Войтек не дасть ради, бо це ж було природно, що він буде паном магістром… Всі вони були, ось і він буде. А я навіть не подав йому руки, коли приятель вийшов. Мені було соромно, що під нігтями в мене чорний вугільний пил.

Своє вище навчання на вечірньому відділенні я почав, коли Войтек почав працювати над докторською дисертацією. Я уявляв собі, нібито це щось змінить, поза тим, історія мені завжди дуже подобалася… Вже в ході навчання я відчув, що це не буде тим, що я хочу, але ж я уперто йшов далі – щоб ніхто не казав, нібито я спікся на половині дороги. Потім, і дійсно, я отримав роботу в школі, декілька років мені навіть подобалося те, що я вчив дітлахів.

А що зараз? Я, після моєї з такою працею витягнутою вечірньою освітою, і Войтек з двома вищими освітами та готовою дисертацією – обидва в одному і тому ж молоховів Жераню[5], у змінному темпі скручуємо нікому непотрібні вузли до бридких автомобілів та тягачів, які псуються відразу ж, з'їхавши з конвеєра. Дві різні людини з двох різних світів, ми обидва досконало використані системою. Утилізовані.

Я хвильку подивився на те, як Войтек пояснює робітникам основи правної системи для діяльності наших тільки-тільки заснованих НСПС[6]. "Ніхто до нас не причепиться" – пояснював він повільно, спокійно, все по черзі. "У всій країні їх повно, всюди засновують. Але ж ми не бажаємо бути тільки бригадою, правда? Бо це ж є наше підприємство, це ми його створювали і станемо творити далі".

Так, дуже спритно він все це вигадав, не можу нічого сказати. За один вечір він прочитав всі необхідні правові акти і за пляшкою горілки накреслив мені головні основи структури. Ті, що видно офіційно, і ті, що будуть в перспективі. Посередні припущення, так він висловився.

Дуже розумний тип, цей Войтек; це я завжди знав. Ось тільки бракувало йому деякої пробивної сили. Він хотів розвалити системузсередини, повільною працею біля самих основ – я ж йому поясняв, що справи вирішуються раз і назавжди. І нащо нищити те, що можна перебудувати? І от спільно ми витворили тандем, якого неможливо було подолати.

- Пан Артур, пан директор просить. – Мене легко торкається хвиля солодко-пряного аромату парфум. Марлена стоїть поруч у всій своїй грації та бойовому порядку, зацікавлено дивлячись на перші установчі збори нашої спілки. – І що, так це і має виглядати? Прямо в цеху?...

- А пані як би бажала? – кидаю я майже інстинктивно, краєм ока дивлячись на шпильки її замшевих чобітків за коліно.

Вона знала, що в неї стрункі ноги, і любила їх показувати… "Директорська сука", - так називали її за спиною мої колеги з роботи. Я поділяю їхню думку, але ж був далекий від того, щоб вкладати в це слово такий же, як вони заряд презирства. Сука – це не звір; сука – це функція… Сам я бачив все це, скоріше, в категорії неохочого компліменту.

- Я, пане Артуре… - дуже делікатно вона кладе мені долоню на плече; чую, як вона впиває червоні кігті в тканину, - я віддаю перевагу більш приватному. Щоб було інтимно, з пригашеним світлом.

Дурнувато всміхаюсь, одночасно уявляючи її на шкіряних кріслах в затишку кабінету Здзіховського. Вчора ввечері всі ми випили трохи більше необхідного, потім пригасили світло і потанцювали під закордонну музику, а вона терлася об мене так, що… Майже чую запах тічки, що б'є від неї навіть зараз.

- Тяжко було б читати… - вирішую я і далі грати дурня та звести все на жартики.

Вона ж тільки усміхається своїми перловими зубками, трясе кучмою завитого світлого волосся.

- Шкода. Пан директор просив…

Переходимо до офісної частини, де снують знуджені люди, що перекладають папери з купки на купку і постійно щось перераховують на потворних калькуляторах. Марленка йде попереду, я ж не можу відірвати очей від її сідниць. Коли ми починаємо підійматися по сходах, вона оглядається і лукаво дивиться на мене через плече.

- Дивіться краще собі під ноги, а не на…

Мені робиться гаряче, відчуваю, як в мене червоніють вуха. Я був спантеличений, немов пацан, якого прихопили на тому, що він торкав себе в недозволених місцях. До кабінету Здзіховського заходжу, дивлячись виключно на меблі та випадково поставлені рахітичні папоротники.

- Ну ось і ви, пане Артуре, - відзивається"пан директор".

- День добрий, - бовкаю я, стоячи на порозі.

Я завжди почуваюся тут не в своїй тарілці: дзеркальна політура меблів та прапорці, що висять на стіні, величезний макет всього підприємства і адміністративна мапа країни, над всім цим портрети єдино правильних пануючих, червоний фон і білі літери гасла про передовиків праці. Кабінет відбирав сміливість, і саме таким було його завдання. Якби на голові в мене була шапка, я вже напевне б зняв її і тепер м'яв в долоні.

- Прошу, прошу! Нехай пан заходить! – Здзіховський широким жестом обводить велике приміщення. – Зараз, хвилиночку, я закінчу і відразу займуся паном… Почекайте, будь ласка!

Бурмочу щось стверджуюче і залишаюся в кутку між звуконепроникними дверима та стелажем. З цікавістю зиркаю на засклену вітрину, наповнену моделями промислових машин та нагород за досягненняв окремі роки. Я не звик нав'язуватися власною особою, навіть коли мене запрошують. Якщо господар зайнятий, тоді, і справді, треба почекати… Так вчить добре виховання, так веде себе добрий працівник.

Дивлюсь ще раз, як директор старанно вдає, нібито він страшенно зайнятий. "Пан директор", мати його за ногу. Вчора прийшов до моєї квартири як до рівного собі, а сьогодні викликає до себе в кабінет, нібито на килим. Він послав за мною Марлену, виходить, це він бажав зустрітися. Тим не менше, з якоїсь причини тримає мене в підвішеному стані.

Кадри. Кадри вирішують усе.

Вчора, до підписання мною акту, я був йому потрібний. Сьогодні, коли я вже виконав роль до кінця, знову я повинен був стати лише одним з багатьох. Маленьким номером в статистиці, корисним дурником. Він був директором, а я – його працівником… І власне для того він і влаштував цю зустріч. Щоб заново встановити ієрархію, нагадати мені, хто я є.

Буття окреслює свідомість.

А, скоріше, ким він бажав, щоб я залишився.

Несподівано на мене спливає якийсь дуже дивний спокій. Може і не спокій, але… розуміння того, що належить зробити, як повести себе перед обличчям цього куркуля чергової ери. Я розслаблююсь і недбалим кроком направляюся в той кут кабінету, де тяжкі коричневі крісла стиснулися біля скляного столика ніби стадо зголоднілих оленів на водопої.

Майже безпристрасно дивлюся на графинчики з важкого, різаного скла, на велику кришталеву попільничку. Скоса поглядаю на Здзіховського, старанно перегортаю якісь аркуші.

А потім просто беру з полиці склянку, навздогад вибираю пляшку. Відкорковую її та наливаю, бурштинова рідина вирує в склянці.

Сідаю тяжко, зручно влаштовуючись в середньому кріслі. Думаю над тим, а як би він відреагував, як би заскочили сюди декілька хлопців разом зі мною, витягли б його з-за величезного столу та кинули головою вперед в цю скляну вітрину. Чи зрозумів би він тоді, що надійшла нова влада? Чи спочатку довелось би вибити йому зуби та поламати руки, а потім зав'язати на шиї кабель від телефону і викинути у вікно?

Усміхаюсь сам до себе, нюхаючи незнане мені спиртне. Доки що незнане, яке досі пилося вустами вибраних представників народу… Але ж дуже скоро все це зміниться.

Тільки коли я закидаю ногу на ногу, Здзіховський помічає, що щось йде не так.

- А-а, то пан вже… - На його налитому обличчі малюється щось на кшталт здивування. Дивлячись йому прямо в очі, відпиваю ковток: напій палить і пече, ох же і недобре, хай йому грець… Але я твердо ковтаю і навіть не моргаю. Потім обличчя Здзіховського розтягується у посмішці, якби то я вимислив найсмішніший жарт. – Це так, як я розумію, хе-хе, на рахунок майбутніх прибутків? Авансом?

Відпиваю ще один ковток. Другий вже не такий поганий, але я відставляю склянку.

- Завдаток, - поправляю я директора. – Безповоротний.

Директор на хвильку завмирає, потім закриває течку з документами і, надалі посміхаючись, підсідає до мене. Потім, якби щось пригадавши, встає і наливає чогось собі до склянки.

- Ну! – Він стукає краєм власної склянки об мою. – То що, вип'ємо за нові профспілки?

- Нехай буде, - коротко підводжу рису в цьому питанні.

Він вмочає губи в рідинук, щось дивне робить з язиком… Мабуть, смакує, таке я бачив в якомусь фільмі. Робить ще ковточок, усміхається до мене. Не знаю, можливо він підохочує мене відізватися першим? Збирає думки? Ні, такого задоволення я йому не дам, вуст не розкрию.

- То що… ви вже, нібито, повідомили робітникам, пане Артуре?

- Так, - коротке ствердження.

- І… люди задоволені?

- Вони цього довго чекали. – Знизую плечима. – Для них це крок в належну сторону.

- А для вас, пане Артуре?

Нахиляюся до нього понад столом.

Сволота.

- Для мене це перший крок на довгій дорозі. А для пана – це крок в єдиний можливий бік. У людини немає багато опцій, коли за спиною вже тільки холод бетонної стіни, а під пальцями відчуваються дірки від куль.

Здзіховський з нерозумінням кліпає очима, потім ховає обличчя за склянкою. Замислююсь над тим, що я власне сказав і як розумно протягти думку… на щастя, мене рятують три роки вищої освіти.

- Іде революція, пане директоре. Люди не мають хліба, тому вони бажають крові. Але ж краще буде пристати до робітників зараз і піти з ними, плечем до плеча, під новим знаменом, ніж чекати, доки вони прийдуть під наш дім. Правда?

Директор киває з розумінням, майже з ентузіазмом.

- Ну, саме так, пане Артуре! Ми ж добре розуміємо один одного, я з паном…

- Нас двоє.

- Ну звичайно ж, і з паном Войтеком теж, - покірно виправляється Здзіховський. – Пан же бачить, що я ще повинен навчитися цих нових часів… А ви, ви повинні довідатися, як виглядає цей великий світ! В якому є контракти і грошові перекази, знайомства… Політика!

- Капітал! – кидаю я немов би знехотя, а очі Здзіховського блискають з хтивістю.

- Саме так. І власне про це я хотів з паном… чи то з панами побалакати. Бо коли спілки вже почнуть працювати, в їхній структурі нам будуть потрібні довірені люди, які не стануть блокувати певні проекти. Я розумію, що можу розраховувати на панів? В межах вдячності?

А-а, то ось про що йшла річ. Він захоче повернути кота хвостом уперед, дати зрозуміти, що це ми йому щось винні. Спробує створити зі спілки безвольний інструмент, що служить виключно для затвердження його планів.

Сволота.

- За що конкретно вдячність, товаришу директор?

Знову він зависає, його обличчя застигає восковою маскою. Не знаю, що мене підкусило, щоб так йому сказати, але, схоже, подіяло… Відпиваю спиртне і перехиляюсь до Здзіховського, тільки вже інакше: дещо боком, більш конфіденційно, примирливо.

- Порозуміння, яке ми підписали, було необхідним, - починаю пояснювати йому ще раз, тільки тепер без Войтека. А може то і краще?... – Необхідним та вигідним для обох сторін. Підприємство вимагає реформ, панові буде потрібен… новий аркуш у власній течці. Так сходиться?

Таким було припущення, яке ми зробили з Войтеком: нова ситуація дає нам нові можливості, здається, після виборів наші приміряються до серії реформ. Якщо вскочити до цього потягу в добрий час, то можна буде по комбінувати, перевірити, а як на тому вільному ринкові живеться…

Здзіховський киває, знімаючи слова з моїх вуст. Усвідомлюю собі, наскільки велику владу я одержав над ним вчора, зробивши простий підпис на аркуші паперу: він мене боїться.

- Однак, всі подальші домовленості між нами не входять в границі документу, - твердо кидаю я. – Будь-що, що ми узгодимо зараз, повинно бути корисним як для підприємства, так і для спілок.

- Ну, а оскільки підприємство, це в принципі я… - мурчить Здзіховський, киваючи своєю великою головою, - …то, як розумію, вигоди для спілок будете інкасувати ви, так?

Відхиляюся у своєму кріслі.

Сволота.

- Не відчуваю права говорити від імені відсутніх, - слова стікають з мого язика, мов мед з молоком. Тільки десь глибоко в горлі осадом залишається гіркота. Здзіховський широко посміхається. Ми обидва знаємо, про що йде мова.

Виходжу з його кабінету на гнучких ногах. Марленка дивиться на мене з-за свого письмового стола, де вона малює собі нігті. Нога, закинута на ногу, ідеально підкреслює випуклі стегна.

- І що, дійшли до порозуміння?

Вона дивиться на мене тим самим провокаційним поглядом. Спочатку я хотів просто пройти, але…

Сука.

Затримуюсь. Поглядаю на неї зверху донизу і назад, оцінюючи як товар. Це діє: під шаром пудри бачу, як її обличчя розгоряється.

Коли повертаюсь до цеху, збори йдуть вже повним ходом. Більшість станків стоїть чи дзижчить на холостій ході, люди тісняться біля підвищення, на якому щось поясняє Войтек, який по черзі читає окремі пункти статуту з машинописного аркуша. Коли помічають мене, хтось починає аплодувати, по хвилі долучаються інші.

- Віват, пане голово! – чую я окрик. Що це таке, чорти б їх всіх забрали?

Підходжу ближче, люди починають вітати, хлопати по спині, ті, що стоять далі, щось кричать і показують великі пальці вгору – нещодавно запозичений з американських фільмів символ добре виконаної роботи.

- Ти ж, нібито, не сердишся?! – Войтек махає мені пачкою паперів. – Ти кудись зник, а нам треба було зробити вибір…

- Я?!... – сичу на нього, коли мені вже вдалося продертися крізь юрбу. – Чи ти здурів? Все ж повинно було стати не так… Я ж в цьому нічого не розумію!

Войтек знизує плечима.

- Мусило попасти на когось з нас. Я зголосився чисто формально, але хлопці відразу ж почали кричати, що це ти повинен стати головою. Ми зібрали майже порівну голосів… Майже.

- Ні, не так мало бути, - тільки й повторюю я, ніби подряпаний диск. Войтек, щоб успокоїти, кладе мені руку на плече.

- Дихай глибше. Багато речей мало б бути не так, але ж все є так, як воно є. Ми сидимо у цьому обидва, а ти завжди міг балакати краще… Я ж з охотою займуся фінансами та правовою стороною.

- Ти певен?

- Певен. Ну що ж, а то порядок денний у нас розвалюється, а я мушу легалізувати вибір… Потрібен твій підпис на протоколі зборів.

Я кам'янію. Авторучку я, мабуть, забув вдома. Войтек хоче дати мені кулькову ручку, але я відмахуюсь: ні, ні… Залишив! Залишив, бо вона була в…

Поглядаю в напрямі роздягалки і пускаюся бігом.

Але ж це неможливо, кричу я сам собі в думках. Вчора ввечері я показував її, вона лежала на шафі, я підписував нею акт! А потім… потім…

Починаю силуватися з замком власної шафки. Чортів металобрухт, знову заїв! Врешті замок пускає, дверцята зі стогоном відкриваються. Всуваю руку до внутрішнього карману куртки…

Є. Витягую округлий, довгий предмет. Виходить, вона була тут, я мусив інстинктивно сунути її до кишені, коли… Не знаю, навіть і не знаю, коли. Але ж, на щастя, вона тут, зі мною.

Повертаюсь до цеху, а люди дивляться на мене, мов на античного героя, що повертається до бойових лав. Відкручую ковпачок, нахиляюся над аркушем паперу…

Підпиши.

☭

- …брий.

- День добрий, пане Кульський.

Підіймаю шапку перед бичком, що стоїть в брамі.

Бачу, що той бажає щось сказати, тому уповільнюю крок і затримуюсь. Вже пізно і темно, добре, що це власне він. Я ж у себе, в своїм районі, а до своїх не чіпляються.

- Пане Артуре, пан знає, що… є одна така справа, - починає рецидивіст. – Була ж умова, чи ні? Що на нашому подвір'ї ніякої політики.

- Так?... - обережно погоджуюсь я з ним.

До мене доходить, що Кулек тут виключно від свого імені, а чекав власне мене.

- Ну, я ж кажу, що на нашому подвір'ї не повинно було відбуватися ніяких зустрічей. Ніякого підпілля, правда? Ніякого друкування, чи розпсю… розсуд… ну, рознесення листівок. Чи ні? Ну, так мало бути. А тут до пана якийсь…

Полегшено зітхаю.

- Пане Кульський, то зовсім інше. Тільки знайомі, пан Войтек і… один такий, Здзіховський.

- Так ще й з лахудрою, - доповнює Кульський. Припускаю, що як хтось бачив, як вони заходили до брами, то дивився, головним чином, на Марленку. Конкретно ж – на її нижню половину. – Так пан каже, що нічого політичного?

- Ні, ні… Та звідки ж такі?...

- Так сходову клітку хтось вночі понищив, чи ні? Як раз на вашому поверсі, так я і помслив, що, може, знову ті прийшли…

- Клітку? Ні, ні, пане Кульський. Це вже не ті часи.

- Тоді добре. – Обличчя неандертальця розпогоджується. Для нього слово – це слово. – Бо ж пан знає, якби що…

- Знаю, пане Кульський. Доброго вам вечора.

Підіймаюсь на наш поверх, роздумую: що він має на увазі? Хто попсував клітку? Бо ж…

Вже збираюсь постукати в двері квартири, коли бачу в кутку свіжий пил. Поглядаю під ноги: тільки що хтось замітав. Відходжу від стіни і, онімілий, бачу видряпаний в штукатурці до самої цегли, символ…

Вони потужні. Імпозантні, буквально величні… Ідеально паралельні лінії, плавні криві і як під лінійку викреслені прості. Символ вічного союзу робітника з селянином, міста з селом. Тут, відразу ж біля моїх дверей.

Витягаю руку і несміло дотикаюсь видряпаних в штукатурці ліній. Хтось повинен був працювати над тим цілу ніч.

- О, ти вже тут! – Несподіваний скрип дверей і смуга яскравого світла з коридору застають мене зненацька і заливають світлом. Прикриваю очі, відчуваючи сором і гіркоту. Сором, бо хтось прихопив мене на дотику до цього щось; а ще, бо хвиля самотності з цим чимось була такою короткою. – Бачив? Ну це вже зовсім!...

- Ну це вже зовсім… - безглуздо повторюю за Мартою, дивлячись на стінку коридору, на якій хтось видряпав схрещені серп та молот.

☭

Неділя приходить і пробігає, невідомо, навіть, коли і як. Неспішний, родинний сніданок, потім костел і прогулянка по пустому і холодному, зате спокійному зоопарку. Обід, хвилька лінощів, Телетеатр[7]… Вечірні пиво і газета. Талон на інтим ми, певно, використали в п'ятницю, так що просто вкладаємося спати раніше. Ще чую, як Ага лається над книжками в своїй кімнаті. Завтра поговорю з нею.

Будильник підриває нас шаленим торохтінням. Розпалити в печі – це мій обов'язок і привілей, після чого паличку з утримання домашнього вогнища переймає Марта. Миюсь та голюсь в крижній воді, з'їдаю швидкий сніданок виробника. Кава з цикорію, поцілунок в щоку і бігом на підприємство.

Йдучи по вулиці до зупинки, ще одвертаюся, щоб помахати стоячій у вікні Марті. Її видно в повені рудих локонів, єдиний промінець щастя між сірими вікнами камениці, серед штукатурки, що лущиться шматками з просочених водою цеглин. В непривабливій дійсності вранішньої вулиці мене обминають люди в сірому одязі. Повітря пахне вологою та димом, вихлопними газами і брудом.

Знову бачу, як він стоїть на другій стороні вулиці. Стоїть і дивиться на мене, як і тоді, біля входу на базар. Губи п'янички ворушаться, і я готов був би присягнути, що з руху його губ я б міг прочитати слова:

"Купи, пан, авторучку".

Завмираю, ніби вкопаний в землю. Рука інстинктивно тягнеться до кишені куртки… Ніби загіпнотизований, дивлюсь, як тип рушає до мене через вулицю; одночасно, краєм ока бачу "вісімнадцятий", що саме під'їжджає. Водій дзвонить раз, другий, а потім тільки пронизуючий вереск гальм та скрегіт сталі…

Жіночий крик, перерваний на половині тону. Силует зникає, наче його здмухнули, на його місці тепер стоїть сталева туша червоного трамвая. Збігаються роззяви, автомобілі зупиняються. Хтось кричить, хтось ще плаче. "Швидку! Дзвоніть у швидку!" – волає якийсь товстун. Люди підходять, стають півколом. Роблячи вигляд, нібито не бажають бачити, дивляться крізь пальці.

На диво байдуже дивлюсь на лежаче на бруківці роздавлене тіло. Ноги викручені під неприродним кутом, одна рука, мабуть, відірвана, тримається тільки на тканині одежі. Плащ з коміром, що страшно вилиняв, весь просяк кров'ю, що розлилася калюжею на каменях вулиці.

Багряна кров. Багряна, наче моя авторучка.

ІІ АКТ

Наступної осені

- Войтуля, давай перерахуємо кошти ще раз. Це ж тобі не пекарня, де сунув – вийняв, і булочки тобі будуть.

Він тяжко дивиться на мене, але перевертає аркуш на другий бік, кількома рухами шарикової ручки з різнокольоровими стержнями викреслює таблицю.

- Сам подивись. Ось тобі загальні витрати на закупівлю товару…

- Ніякі не загальні, - відразу ж застерігаю. – Показуй окремі складові елементи.

- Артуре, будь ласка…

- Це я тебе прошу, Войтек. А якщо нам не стачить? Як тоді будеш вибирати, що купувати? Навмання?

- Добре, хай вже буде. В такому разі тут зробимо аудіо устаткування, тут – одяг… Диктуй мені по черзі.

Так ми сидимо вже другу годину в сивому цигарковому диму та випарах пива. Поволі, тяжко, в болю створення повстає наш "бізнес-план" – це Войтек притягнув звідкілясь таке розумне слово, яке, нібито, повинно перетворити приватно підприємницьку комбінацію в капіталістичну мрію.

Як мені здається, ми заклинаємо сіру реальність. Але ж пробувати треба.

- І як, допомогло?

Войтек дивиться на мене спідлоба. Дивлюсь на рядки циферок, вже з першого погляду видно, що готівки нам не вистачить. От не вистачить, і все. Якби навіть заборгували усім, хоча б ось тут обісралися китайською пудрою.

Беру ручку і викреслюю три позиції. Широко, зліва направо. Не залишаючи поля до дискусії.

- Так.

- Ти що, здурів? Бо то ж наші найміцніші товари! На них ми повинні…

- Ми нічого не повинні. Це ми тільки вимріяли, але ж то не є певним.

- Але ж такими були початкові підстави!

- І що з того?

Войтек, незадоволений, крутить головою. Він все хотів би робити несподівано, на хвилі натхнення, на зараз. Якби міг, то вже зараз, сьогодні помчався б до гуртівника і закупив стільки товару, скільки б міг потягти, а потім би все розклав на ковдрі перед буджинком.

А я так не вмію. Я волію все спланувати. Спокійно, методично підійти до справи. Прорахувати, зважити, перевірити ризики. Мати план Б.

- Але ж без ось цього, без тих, о! – стукає Войтек олівцем в картку, - все ціле втрачає сенс! А ти викреслюєш те, що дало б найбільшу прибутковість!

- Звичайно. Але ж ти і сам уживаєш умовний спосіб: дало б. А я волію взяти більше того, що дасть напевно. Розумієш? Подивись, таким чином ти позбуваєшся потенційно дорогого обладнання, яке легше вкрасти. Чи не так?

- Так.

Войтек киває. Здається, він починає розуміти мій спосіб мислення.

- Поза тим, ти вискакуєш з непотрібного, великоформатного баласту. – Бачу, що приятель бажає щось сказати, тому відразу ж підіймаю руку. – Войтек, я знаю, що музичне обладнання тепер – то хіт. Але ж через місяць шал може спасти, і тоді ми залишаємося з гнилим яйцем на складі. Немає сенсу возити того, що возять усі. Розумієш?

- Тааа… Ми тут роздумуємо, а тим часом десять машин вже їдуть від кордону, до країв набиті тим самим.

- Ото ж то. Слухай, маємо мої і твої заощадження на чорний день. Якщо схочемо ними обернути, то зробимо це так, щоб, хоча б, не втратити.

- Ну, добре. Що ти пропонуєш?

Рука з авторучкою зависає над аркушем. Колонки неначе самі укладаються у властиву чергу, я ж тільки записую цифри – не такі, як мені здається, що можуть бути, але ж такі, якими вони напевне будуть. Войтек дивиться на все те з сумнівом.

- Напевне? Слухай, бо то…

Так. Інакше не буде.

- Слухай, інакше я того не бачу. – Розводжу руками. – Або ж ми разом входимо в такій основі, або я виходжу.

- Артур… Ну добре, на частину я ще можу згодитися. Але ж до того ти мусиш зрозуміти, що…

Ні.

- Ні. Або так, або ж ніяк.

Войтек здивований. Вперше він бачить, щоб я грав так різко, виставляючи справу на лезо ножа. Я, втім, і сам цим здивований, але ж, щиро кажучи, маю уже досить тих суперечок і двоособової демократії. Треба усталити одну версію і її триматися.

- А якщо я скажу "ні"?

- Тоді "ні".

Складаю аркуш і ховаю до кишені. Він дивиться на мене, прагнучи вичитати емоції.

- Блефуєш.

- Перевір. – Хитро усміхаюсь. – Коли востаннє я так блефував, ти програв три пива. То що, стоїть умова?

- От же старий хитрун!

Войтек сміється і витягає руку.

Підпиши.

Кручу головою, розгортаю наш перший в житті бізнес-план.

- Явність і перестройка, пане Войтеку. Власноручним підписом підтверджуємо, як на умові з дияволом.

Він відбирає у мене документ і хоче взяти шарикову ручку, але я подаю йому свою авторучку. Потім сам беру її в руку і виписую замашисту кривулю

Мам надію, що приятель не помічає тремтіння насолоди, що проходить в мене по спині.

☭

Ще того ж самого року

- Раз… два… три, вперед!

Декілька пар ніг вбивають каблуки в мерзлу грязюку, напружуючи біцепси на татуйованих плечах, пара уходить з-під стиснутих зубів. Ніби бурлаки на Волзі, ніби невільники під пірамідами, сантиметр за сантиметром ми штовхаємо цю вагу вперед, відчуваючи, як вона потроху набирає ходу.

- Ну, вже!

Вскакую всередину, різко відпускаю зчеплення на другій швидкості, двигун смикає і давиться, але ж клацає і випльовує з вихлопної труби клуби чорного, смердючого диму. В дзеркальці заднього виду бачу, як мої рятівники спотикаються, а потім залишаються ззаду, обтрушують руки. Звертаю вбік, на тротуар. Залишаю машину на холостому ході, підштовхую двері плечем і вилізаю з кабіни.

- Панове, і не знаю, щоб я без вас робив!...

Підіймаю руку в жесті подяки.

- Та нема про що говорити, - сопить Янковський, мій сусід знизу. – Чого не зробиш для своїх…

Решта дивляться один на одного, задоволено скаляться, витирають забруджені руки снігом. Злегка захекані, але ж щасливі, як кожен, хто допоможе ближньому. По черзі підходжу до кожного, подаю руку, хлопаю по плечу тих, кого знаю краще.

- Велике спасибі.

- Пан що, камені там везе?

Один з чоловіків показує на мого "полонеза"[8], який все ще кашляє і гарчить, але ж робота двигуна помітно вирівнюється.

- Ні, я… - Я дивлюся на них, потім в голові спалахує сатанинська думка. – Помаранчі.

Всі дивляться на мене, мов на божевільного.

- У мене цілий багажник помаранчів.

Не вірять. Підбігаю до автомобіля, відкриваю кришку багажнику та одкидаю вбік картату ковдру, показуючи всім, що лежить зісподу.

- О, яааа… - урчить Кульський, нахиляючись на жовто-золотим вмістом. – Ну і запах, я ї…

- Беріть, пане Кульський.

Не бажає, відсувається на крок, якби боявся. Виймаю декілька просочених сонцем куль, втискаю їх йому в руки.

- Пане Артуре, я не… Знову моя буде казати, що я звідкись… з чого-то лівого…

- А й звідки ж? Чеку я ж не виставлю! – Сміюсь. – Ну, ідіть, ідіть. По три для кожного, на свята будуть в самий раз!

Молодий бородач, на вигляд – журналіст, підходить ближче і з незадоволенням крутить головою.

- Пан те… отак на ніч в багажнику залишив? Вони ж напевно померзли… А якби поцупили?

- Якби б я додому почав носити, тоді б напевне хтось побачив. А так лежали тихенько, спокійно, - знизаю я плечима.

- У нас не крадуть, - кидає через плече Кульський, дивлячись на бородача злим поглядом.

Той хоче щось сказати, але ж від цього наміру відмовляється, і вірно. Кулек останнім часом зробився дражливим на пункті злочинності, бо кілька разів траплялося, що з незамкнених квартир по сусідству зникали різні речі.

Нічого великого, але ж сам прецедент був турбуючим: ще нещодавно ніхто з місцевих не замикав дверей, око сусіда діяло краще, ніж найкращий сторож. Нібито десь на Брестській ще з'явилися румуни зі своїми килимами і обробили декілька ьудинків, доки їх не погнала міліція. Ось це теж було недобрим: замість того, щоб зробити справу, як належить, хтось подзвонив псам.

Вручаю кожному його частку нагороди. Тай не за теж мені допомагали, намагаються вони пояснювати, без усякої вигоди, а для них це ж…

Кожен має власну ціну.

…щось виняткове, отак принести додому помаранчі. Гроші, про які всі мріяли, є, ніби у кожного, але ж в магазинах надалі пусто, так що добре подарувати людям посмішку.Тим більше, що хто знає, коли і в яких обставинах я можу ще з ними зустрітися? Не виключено, що колись мені знову придасться їхня допомога.

- Ще раз дякую! Веселих свят! – кричу я на від'їзді, махаючи в дзеркальце заднього виду.

Минаю ніяких, сірих робітників, що завантажуються до "вісімнадцятки", намагаюсь обминути зупинку, щоб не заляпати всіх багнюкою, в яку перетворився посипаний сіллю сніг. Це вдається мені не до кінця, але ж, щож, таке воно життя… Тут нічого не зробити, не можу ж я їхати тротуаром.

Залишаю зліва церкву за Чотирма Сплячими[9], дивлюся ще далі, на будинки лівобережної Варшави, що здіймаються в сіре небо. Палац Культури[10] і Маріотт[11] стирчать самотньо, дивлячись в захмарене небо, мов два одинокі хуї – один з епохи, що вже проходить, другий – з епохи, що надходить. Тяжко зітхаю, але ж відразу всміхаюся власним думкам: колись в мене буде бюро саме там, в самому холерному центрі. На найвищому поверсі Інтрако[12], з ліфтом і центральним обігрівом. Ех… можна і помріяти.

Завертаю на вкриту асфальтом стоянку при офісному будинкові підприємства, з тяжким серцем виключаю двигун. Що поробиш, щонайбільше, хлопцям знову прийдеться мені допомогти. Висідаючи, вляпуюся черевиком прямо в напівзамерзлу калюжу, потім витворяю чудеса акробатики, щоб переступити її ногою і дістатися до другого берега. Якийсь час ще борюся з примерзлим замком в дверцятах, тільки потім вдається дістатися до багажника.

- Хо, хо, хо! Прийшов американський Святий Миколай! – гукаю я, входячи до підприємства з першим ящиком помаранчів.

Відразу ж з'являється хтось, хто бажає прислужитися, так що передаю йому вантаж, збираю людей, і ми рушаємо за рештою ящиків. Бачу, як обличчя відразу ж роз'яснюються усмішками,тільки запах цитрусових б'є у ніздрі,а зачароване в плодах сонце відбиває і буквально перетворює світло нашого сірого, гидкого неба в м'яку, теплу позолоту. Це настільки просто, достатньо дати людям щось таке, чого вони не мають…

- Пане Артуре, чи можна пана на слівце? – звертається до мене Кушняж, керівник зміни в другім цеху.

- Звичайно.

Віддаємо свої пакунки і я ще раз нагадую людям: самим не брати! Все розраховано, повинно вистачити на всіх! Заходжу з Кушняжем нагору до профспілкових кімнат.

Беатка, моя секретарка, поглядає на мене понад оправою окулярів.

- Пане голово, день добрий, тут ось лист з центру… І ще треба підписати ось ці документи щодо найму складу в третім корпусі…

- Добре, Беатко, зараз. Я теж радий бачити пані. – Стягаю куртку і закидаю на вішак. - Заходьте, пане Кушняж, поговоримо.

Проходимо далі, до ніби-кабінету. На стіні великий прапор "Солідарності", під ним фотографія з візиту Валенси на підприємство та оправлений в рамку лист з подякою від НСПС за нашу активність під час виборів. Всюди течки, папери, розкриті правові норми, помітки Войтека… Ворох документі, які давно було треба підписати.

В попільничці недопалки трьохденної давнини. Знову треба буде зробити Беаті зауваження, ех… Чесно кажучи, я б волів залишити її після робочих годин та добренько так повчити обов'язків секретарки. На жаль, з декількох вільних розмов я зробив висновок, що у неї є власний чоловік, дитина і дім, а невинний флірт на роботі її зовсім не цікавить. Дурна баба, бо це ж тільки забава… Ну добре, сьогодні ще раз культурно попрошу, а наступного разу отримає відставку.

Ментальна помітка на майбутнє: не вибирати секретарок тільки на підставі того, що вони самі про себе скажуть і як ладно себе представлять. Обов'язкові практичні тести.

- Ну, то що там, пане Богдане?

Присідаю на краю столу, показуючи Кушняжеві стіл.

- Пане Артуре, перепрошую, що от так, перед самими святами… Може ви таки присядете?

- Нема про що казати. Знає, пан, волію вже так, насидівся в машині ці декілька днів. Так у чому справа?

- Так ось… - Кушняж непевно поправляється на скрипучому меблі. – Є проблема…

Так, я це вже відчував.

- Згинули деталі з конвеєра. До нас навіть прийшов пан генеральний директор Здзіховський, кричав, скандалив, що він виконує поважні замовлення, а клієнти до нього дзвонять з претензіями… Так я би хотів, щоб пан з ним поговорив. Бо він погрожував, що тепер, як може, то всіх звільнить, і нехай потім спілки роблять, що їм заманеться.

- Так і сказав?

- Його власні слова, пане Артуре.

Недобре. Знову щось спиздили, напевне, якусь дрібну деталь. Мали надію, що ніхто не помітить, не дорахує. А тут така справа. І вже раніше було щось подібне…

Втягую течку з переліком членів спілки з другого цеху, відкриваю на сторінці зі зміною Кушняжа. Перегортаю шорсткі листки, що пахнуть пилом і шафою. Десь серед цих прізвищ і укривається проблема.

У будь-якої проблеми є ім'я, прізвище і по-батькові.

Прикриваю очі, стукаю пальцями по лацкану піджака. Відчуваю форму крізь тканину, майже чую, як ампулці перекочується чорнило.

Син злодія може стати тільки злодієм.

Голосно набираю повітря через ніс.

- Яблонський, - викидаю з себе. – Це молодий Яблонський, чи не так?

Кушняж блідне, потім ґвалтовно червоніє.

- Я… пане керівник, я ж нічого не казав! Хотів лише повідомити, що знову частини зникли, а щоб пан…

Дивлюсь на нього смутним поглядом, як він надувається, а потім опадає, ніби проколота повітряна кулька.

- Яблонський, - повторюю. – У пана вже були власні підозри, правда? І це вже не вперше.

Старий майстер похмурніє, відвертає очі.

- Не перший, - бурчить він в сиві вуса. – Але ж то добра дитина, пане керівник…

- Прошу прислати його до мене після Різдва. Разом з його особистою справою.

- Пане керівник, але ж, може, однак…

- Я сказав, - коротко відсікаю його слова. – Це все, пане Кушняж. Дякую.

☭

Сиджу в кабінеті, дивлюсь на годинник. Вже за одне це запізнення я готовий розбити цьому Яблонському писок і викинути на вулицю. Для них це вже закінчення робочого дня, для нероб на ставці, а мені ще треба розібратися з кількома справами.

На щастя, хоч тут нагнав, але ж, признаю, що кількість паперової роботи така… Ні, до цього ми не були готовими. Будь-яка деталька, будь-яке гівно вимагає написання протоколу, або ж помітки, а потім все те треба перевірити і ще раз перевірити, бо ж на людей розраховувати не можна, завжди хтось щось перекрутить. Я підготував ґрунт під закінчення року, але ж, і так, напевне випливе щось, чого ніхто і не сподівався.

А до того ще наша друга посада приватних підприємців, яка розкручується дуже повільно і поглинає немало часу і абсолютно всі вільні кошти. Але ж так треба, бо раз є можливості, то ними треба користуватися. Хто не йде вперед, той відступає.

Запалюю цигарку і з неприхованим задоволенням струшую попілдо вимитої і блискучої попільнички. Беатка одержала заслужений наганяй, але не рознюнилася, так що бал їй. Але ж всіх треба регулювати вручну, як…

Гвинтики.

…як гвинтики в машині. От нібито кожний, хто на таку машину дивиться, звертає увагу тільки на двигун, силові приводи, електрику, на те, що легко зрозуміти. А там, всередині, є маса маленьких гвинтиків, які тримають все те в купі. Один такий гвинтик послабне – і все, зупиняється весь величезний механізм, який ми з таким трудом будували.

Один такий гвинтик я і мав зараз докрутити.

- Зайшов! – гаркнув він.

До речі, а цікава форма вийшла… Треба було б: "Заходьте", а тут і не знаю звідкіля таке приплуталося.

Молодий Яблонський, потворний та горбатий, вкочується в двері, ніби в штанах у нього не коліна, а ходулі.

- …добрий, пшошепана… - відзивається він, злегка шепелявлячи.

Мені відомо, що то не вада вимови, а вибита у виправній колонії "одиничка".

Хлопець начебто пригадує, що у нього дещо є в руці, і знехотя кидає на стіл течку з персональною справою. Декілька ледь записаних аркушів вилітає з шелестом, розсипається на стільниці.

Збираю їх і переглядаю. Там є мало чого: школа, дитячий будинок, школа з інтернатом, виправна колонія, потім школа, в'язниця… Батько-алкоголік теж працював у нас, три роки тому його не стало. Кушняж був йому чи то кумом, чи то далеким родичем, ось і тягне хлопця за вуха, як тільки може.

І Яблонський, сволота, знає, що зараз отримає по перше число. Він стоїть перед моїм письмовим столом ніби учень, якого визвали до директора середньої школи: руки висять вздовж тіла, очі втуплені в підлогу. Він до такого звик, нелегко буде добитися до такого телепня.

Підходжу до нього і без попередження, з замаху, б'ю його відкритою долонею просто по писку. Такого він не сподівався.

Хлопець спотикається і летить на підлогу з переляком в очах, алеж через мить навички беруть своє: він підривається, готовий скочити на мене з кулаками.

Ну, давай, ганчірка. Покажи, на що здатний, чи у тебе вже волосся на яйцях виросло.

- Ну, давай вже, ганчірка, - ціжу крізь зуби, зближаючись до нього так, що аж стикаємося лобами. Він значно вищий від мене, але ж то не має такого вже значення. – Спробуй мені показати, на що ти здатний. Подивимося, а чи не виросло в тебе волосся на яйцях.

Бачу, як щось в його обличчі здригнулося, нервовий тік кутика вуст. Хлопець опускає погляд, відсувається на півкроку, витирає кров, що сочиться з носа.

- Ну ні, що пан… пшепана…

Бачу, що зараз він боїться. Мозок почав діяти, а тут ще він згадав батька і здурів. Не того він сподівався, не від мене, не тут.

Повертаюсь на свій стілець, крадькома масую руку; невже звихнув палець? Тяжко сідаю, аж стілець протяжно стогне.

- Деталі крадеш, Роберте. Твій тато крав деталі, тепер це робиш ти.

Він підіймає голову, очі шалено блискають при згадуванні батька.

- Пшепана, я не дозволяю згадувати татуся… - починає він, підносячи кулак.

- Твій коханий татусь заливався горілкою так, що аж гурчало, Робертику. – Усміхаюся злою гримасою. – До сьогодні пам'ятаю, як він взяв тебе на роботу. Було ж таке, правда? А ти надув собі в труси, бо встидився спитати в нього, де є туалет. І пам'ятаєш, що було далі?

Молодий Яблонський червоніє, а я бачу в його очах вологу. Треба бити.

- Він стягнув з тебе штани, а потім всипав по голій жопі при усій зміні. І всі дивилися і сміялися над тобою…

Тільки ж все було не так. Старий Яблонський тоді і справді відходив свого шестирічного сина за те, що той трохи надув в труси. Тільки ніхто на це не дивився, бо той сукин син зробив це на дворі, на п'ятнадцятиградусному морозі, через що пацан схопив запалення сечового міхура. Ніхто не сміявся, бо всі були тим в однаковій мірі засоромлені, а ще розлютовані… Але ж старого Яблонського ніхто не наважився і торкнутися, бо дядько руками гнув прути діаметром двадцять п'ять.

Що правда, через два дні, коли він повертався по-п'яному до дому, на нього напало і відходило держаками від лопат декілька невідомих, які потім стягли йому штани до колін і нассяли на спину. Ніхто не задавав питань, але ж всі ми мали тихе, усіма розділенезадоволення, що торжествувала якась життєва справедливість. Хоча малий Роберт не повинен був знати.

- Бачу сльози в очах гівнюка… і побілілі кісточки стиснутих кулаків. Тепер озиваюся більш м'яким тоном:

- В тебе ж є дівчина. Колись, напевне, будеш мати сина. І теж станеш його бити і принижати? А потім скінчиш, як батько? Тебе знайдуть під мостом, коли від тебе вже почне смердіти?

Молодий Яблонський трясе головою, бо через стиснуту горлянку не може нічого сказати.

- Роберте, хлопче, ти ж не власний батько. Ти не повинен, як він, красти деталі з підприємства, щоб тобі стачило на горілку.

- То не на горілку, пшепана.

Яблонський верхом долоні витирає соплю, несподівано випрямляється. Я влучив в черговий слабий пункт.

- В такому разі розкажи, на що. І сядь нарешті, як доросла людина… Вип'єш чогось?

Він відсуває собі стілець. Хоча він і крутить головою, дістаю пляшку коли і відкриваю її, наливаю і йому, і собі. Мені ця західна звичка не дуже подобається, але ж люди таке люблять. Ще підсовую ближче до нього блюдце з солоними паличками.

- Так кажи ж, - заохочую його.

- Ну, бо… - хлопець затинається, відпиває ковточок. – В магазинах деталей немає. А колега тримає майстерню, і я… Так подумав тоді, що допоможу йому. Але ж то було тільки один раз, пшепана! І тоді я віддав гроші…

- Кому віддав? – перебиваю я його.

- Ну, пан Богдан взяв. – Пацан дивиться на мене без тіні вагання в очах. – Сказав тоді, що тих грошей вистачить і більше не треба. Ще мені і решту видав. Йому в бухгалтерії сказали, що кошт виробництва був тоді нижчим.

Богдан. Богдан Кушняж. Слизький, старий лис… Ще й решту пацану видав. Здорово.

- Добре, - приймаю я рішення. – Зробимо так…

- Я ж і гроші можу віддати? – оживляється Яблонський.

Хлопець фактично не поганий, тільки дурний.

- Ні. Ми підемо до того твого приятеля до майстерні. Вдвох, ти і я.

- Пшепана, але ж то такий… ну, пан знає, чи ні?

Ялонський в'ється наче вугор. Звичайно ж, знаю.

- Так, - заспокоюю його. – І ми пояснимо йому, спокійно і без нервів, що більше красти ти для нього не будеш. Згоден?

Він охоче киває, навіть дуже охоче. Як сильно люди прагнуть вказівок, як вони жахливо бажають, щоб хтось взяв їх за руку і сказав, що вони мають робити, що і як мислити… Дав тінь надії. Коли щур тоне в бочці з водою, вистачить на хвильку подати йому дощечку, щоб потім він плавав ще декілька годин. Інакше втрачає сили вже через півгодини. Знаю, бо перевіряв це з друзяками, коли був малим.

- А якщо колись хоч раз…

Тільки дурень викидає рибу, що сама вскочила йому в долоні.

- Якщо колись нам забракне якихось деталей… - набираю я духу, не вірячи в в те, що кажу, - з тим ти повинен приходити до мене. Тільки до мене, розумієш?

Яблонський деякий час кліпає очима, намагаючись зрозуміти, чому це розмова поточилася не в тім напрямі, якого він сподівався. Я теж не розумію. Знаю тільки те, що руки несподівано робляться такими мокрими від поту, що аж витираю їх об тканину брюк.

- Т-так, пшепана…

- Коли ти закінчуєш зміну?

- Через годину, пшепана…

- Добре, поїдемо до твого колеги. Прийди до мене, коли скінчиш.

Коли він виходить, скручуюся на стільці і хапаюся за лівий бік. Біль прийшов секундою раніше, зненацька, без попередження. Колючий, наче вбитий в серце гвіздок.

Інфаркт! – б'є перша думка. Боже, у мене інфаркт!...

А потім зненацька все припиняється. Знову я можу нормально дихати.

Сповзаю на стільці мов безпорадна гора м'яса. Дрижачою рукою хапаю склянку, відпиваю газованого напою… Фу, яка ж гидотна, солодка і липуча! Зараз би випив, ну, не знаю, кефіру чи квасу. Весь трясусь, так що запалюю цигарку і жадібно затягуюсь.

Ще якийсь час, і судоми відпускають. Але ж надалі чую, як щось вібрує в середині мене, нібито відірваний нерв після видалення зуба.

☭

Яблонський приходить до мене після своєї зміни – вже той, яким був перед цим, замкнутий в собі та мовчазний. Скоріше за все, він вже погодився з думкою, бо, не кажучи ні слова, дає посадити себе до "полонеза", який навіть заводиться без необхідності штовхати.

- Дивний тут у пана запах, - констатує він, коли ми їдемо через передвечірню Варшаву.

- Тримай… - Сягаю рукою назад, подаю хлопцю помаранчу. – Це для тебе… і ось ще одна, для дівчини. Запишись до профспілки, тоді і ти через рік на свята такі одержиш.

Він з підозрою нюхає плід, потім пробує надгризти шкірку. Бідний гівнюк, навіть не знає, що з цим робити.

Звертаємо вбік з побитого асфальту вулиці Конопацької, між бараки та гаражі. Мені робиться трохи не по собі, це не мій район, я тут нікого не знаю. На щастя, Яблоновський тут орієнтується, в кінці робимо невеличке коло, і він виводить нас на маленьке подвір'ячко між тильними стінками двох старих камениць.

Гальмую дещо подалі від будинків, з легким занепокоєнням дивлячись на звисаючі з даху без малого півметрові бурульки. Якщо щось таке відірветься, то машину проб'є навиліт.

Але ж в тих околицях не це є страшнішим.

- Нехай пан почекає, - кидає хлопець і виходить на втоптаний сніг.

Залишаюся один всередині незнаної території. В автомобілі. З гаманцем, в якому ще є дойчмарки. Втискаю грибок замка на його і своїх дверях, намацую під сидінням невеличку корбу. Інстинктивно хочу вимкнути фари, але ж то немає сенсу – мене чутно, двигун же працює. Не відважуся його заглушити, якби що, газую на повну.

Довгий час сиджу так сам. В тьмяних вікнах будинку час від часу з'являються якісь обличчя, хтось відсовує занавіски і дивиться, хто там чужий заїхав машиною.

Хтось стукає у скло дверей, я аж підскакую. Яблонський. Сучий кіт, підкравсятак, що я і не помітив… А може, просто, і не дивився?

Виходжу. Він представляє мені "колегу" – жилавого типчика, який нервово пережовує щось в роті і тримає праву руку в кишені. Не подобається мені та його нервовість.

- Ну, що там? – кидає "механік".

- Кінець крадіжкам запчастин, - твердо заповідаю я.

Обидва дивляться на мене. Ніби два вуличних пси, які не можуть вирішити, чи нападати, чи починати виляти хвостами.

- Коли буде щось треба, про це довідуюсь я. Ціни будуть чесними. Ясно?

- Ясно, пшепана, - відповідає за колегу Яблонський. Той же тільки киває.

- І щоб це в мене востаннє!

Погрожую їм пальцем, якби міг щось зробити. Навіть зараз я в потенційно програній позиції: дубиною по лобі, труп у вапно, автомобіль на запчастини. Була людина, і немає людини.

На щастя, наміри в них поки що інші. Кидаю ще "колезі" помаранча, той легко ловить його лівою. Лівша чортів. Правою діє, щоб ніхто не здогадався. Сідаю до машини, викручуюсь в тіснім завулкові та повертаюсь на більш знайомі собі землі.

☭

Середмістя завжди мене і захоплювало, і лякало. Широкі, пусті вулиці, піднесена архітектура, вітер, що гуляє поміж будинками… Тут не те що у нас, тут чітко відчувалося велич та достоїнство столиці. Красиво продуманої, чудово спроектованої, приголомшливої за планами…

І так ганебно просраної.

Базар під Палацом навіть в цю пору ще пульсує життям. Різноманітні лампочки сяють на розтягнутих подовжувачах, висячи так низько, що люди майже чіпляються за них головами. Однаково кольорові, але ж і примітивні неони та нахабні рекламиб’ють по очах, в вуха ввертається музика з хрипучих динаміків, що безпомилково сповіщають про кіоски з касетами.

Протискуюсь між нерівно поставленими на кривому асфальті ятками та будками з дикту, лавірую між розставленими розкладачками та розісланою прямо на землі плівкою. Росіяни, румуни, болгари, литовці, чую навіть чехів і, мабуть, грузинів – всі вони з'їхалися в це одне місце, просто під Палац Культури, щоб провести поминки на могилі минулого устрою і пожертвуванням з готівки почтити надходження нової ери.

Сморід пластику і свіжої тканини бореться тут за все найкраще з тяжкими ароматами поту і дешевих парфумів. Під ногами мляскають просочені водою листи картону. Люди труться один об одного, витирають дошки примітивних будок, призупиняються, відступають і знову рушають далі, нібито бджоли, що тіснятьсяу великому вулику. На перший погляд, тут панує суцільний хаос… Однак, зі стільників аж скапує мед.

Мене закликають, чіпляють, пропонують і всовують усе – від заводних білоруських іграшок, через литовські тостери, турецькі джинси і болгарські светри, румунські фісташки, українські інстру -менти і ножі, і до корінних польських магнітофонних плівок, відео програвачів і касет порно з наліпками, заповненими на друкарській машинці.

Блукаю в цьому лабіринті наполовину навпомацки, мене сліплять лампи, що світять прямо в обличчя, мене глушить какофонія музики та випадкові говори цілої Вавилонської Башти. Двічі заходжу не туди, один раз відчуваю чиюсь долоню у власній кишені. Якби не ПКіН, що височіє над всім оцим, я обов'язково б загубився і вмер від голоду.

- Привіт, Артуре, - вітає мене Войтек, що стоїть біля нашого кіоску. – Приємно бачити, що ти дав собі раду… Тяжко було?

- Тільки нічого мені не кажи, - кручу я головою.

- Це ж скільки, кілометрів з п'ятсот? Напевне більше…

- Майже шістсот, на щастя, до Берліна заїжджати було непотрібно. – І досі відчуваю біль у спині та стиснутих на кермі долонях. – А найгірше по дорозі, це кордон…

- Привіз? – дещо нервово питає Войтек.

- Так. Пішли. Допоможеш мені.

- Попильнуй тут, добре?

Мій спільник указує сусідові на кіоск, той дає знак, що зрозумів.

З Войтеком мені йдеться набагато легше, видно, що він досконало орієнтується в цім, як здається, хаосі, він знає тут кожну вуличку і прохід. Буквально через хвилину він виводить до Єрусалимських Алей. Між двома кучугурами брудного снігу там стоїть пронизливо-зелений, старий польдек[13]– наша спільна інвестиція, яка скоро повинна буде окупитися на третину.

Відкриваю багажник, піднімаю покривало. Войтек зовсім недоречно розглядається на боки, даючи до зрозуміння кожному, хто на нас дивиться – а хтось же дивиться, в цім я впевнений- що тут у нас є дещо цінне.

- О, рани, - він аж свище крізь зуби. – Скільки штук?

- Шістнадцять, більше в них не було… І ще ось, тримай це! – Витягаю брезентовий рюкзак і, не зважаючи на опір приятеля, навішую йому його на живіт, щоб не тратити з очей випханого вуглистими коробками горба. Потім відриваю задні двері і подаю йому ще й скриньку з помаранчами. – А тут камуфляж!

- О рани, то… звідки, як? – Войтек забуває про дорогоцінний рюкзак, як тільки бачить перед собою цитрусові.

- Це з грошей профспілки. І стільки цього взяв, що на всіх на підприємстві стачило… І ще скринька для тебе знайшлася.

- Ну… а для тебе хоч є, ні?

Весь Войтек. Капіталіст в мріях, соціаліст в душі.

- Маю, не бійся. Собі теж залишив, останню, - заспокоюю його. – Слухай, я продивився папери, заскоч на підприємство десь до Нового року…

- Не дам ради, навіть на це не розраховуй. Сам же бачиш, який тут зараз рух… Треба заробити тут максимум, доки все це не єбнеться.

Занепокоєно дивлюсь на нього. Як на нього, це було найстрашнішою моряцькою лайкою.

- Що таке? – підходжу ближче.

- З першого січня, відразу і принципово, входять в життя ті реформи. Ну, ти ж знаєш, той пакет, який ухвалили. То ж буде бомба, слухай… Все піде в друзки. Вся система.

- Що це означає?

- Інфляція, зменшення купівельної спроможності, курси валют пошаліють, - починає переліковувати Войтек. – Повне розрегулювання того, що літами силою підпирали до вертикалі. Це так, якби, ну, не знаю, якби після декілька років бабусі в ортопедичному корсеті раптом зняв його з неї і наказав йти по вугілля. Ціни ракетою злетять догори, гроші втратять вартість… А може і ні. Не знаю, серйозно, не знаю.

Слабо. Два факультети, дисертація, а вираз обличчя немов у учня.

- Так що не можу я зараз поїхати на підприємство. – Він мотає головою. – Не можу втратити тут ні одної годинки… Навіть чверті години, так що, принципово, мені вже потрібно вертатися. А ти пильнуй спілку! Я ж буду сидіти тут і заробляти гроші на нас двох. Якщо побачиш, що хтось бажає продати власний пай…

Він прощається зі мною жестом голови і починає відходити, завантажений, мов верблюд.

- То що?! – кричу йому в спину.

- Купуй! – кричить він у відповідь, зникаючі в натовпі. – Не дивись на ціну, купуй! Але ж тільки за злоті"

"Пильнуй", от же мудрило знайшовся. "Купуй". За нас двох стане заробляти… А мені залишив матюкатися з працюганами, в той час як він стане крутити тут великими грошима. Змотайся до німецької демократії, стій на кордоні, сри до придорожньої канави… Віддай йому товар, а потім тільки пильнуй. А ми ж все повинні були робити разом…

Немає незамінних людей.

Що поробиш, як так хоче, то нехай так воно й буде. Раз він розкручує свої можливості і знайомства тут… Тоді і я не стану соромитися користатися власним положенням.

☭

- Хоп, хоп, я вже тут!

- Ну, нарешті можна тебе побачити… - Марта обіймає мене, притуляється всією собою. Від неї пахне шампунем, капустою з грибами та домом. – О котрій ти вчора взагалі повернувся?

Цілую її, на хвильку занурюючись в атмосферу дому.

- Сьогодні, а не вчора. Десь біля третьої… може в пів на четверту, - воркочу я, поглинаючи запах її волосся. – Всього три годинки спав. Боже, як же я сумував за всіма вами… О, дітки мої!

- Хей, тато. – Ага підходить і теж мене обіймає, цілує в щоку. – Що ти мені привіз?

- Ну, знаєш що?! – жартома смикаю її за вухо. – Батько повертається після стількох днів, а ти так матеріалістично!...

Вона знизує плечима, притуляється ще сильніше.

- Ну так. Хоча я і свідома прагматично мотивації. Малий зараз вискочить з кімнати і почне…

- Тато!!!, - розігнана кулька енергії кидається на мене, починає скакати навкруги, смикати за штанину, допомагає і разом з тим заважає зняти куртку. Тягне до спальні, де так і стоїть моя нерозпакована дорожня торба.

Дозволяю піднятися на хвилі, відкриваю торбу і витягую подарунки – для Ярека, не знаю, якогось робота чи автомобіль, а може і те, і інше. Для Аги – набір паперу і конвертів для листування, ще красиві олівці. Все так, як вона і сама передбачала: вона дістає свій подарунок і сидить з нами, розмовляючи і розпитуючи, радіючи моєму поверненню, а не привезеному гостинцю. Малого мов вітром здуло, він замикається у себе в кімнаті, і я лише чую звідти радісні окрики.

- О, це ще не все! – згадую я собі. – Ага, допоможеш мені? Треба дещо вийняти з машини.

Збігаємо вниз, переходимо на темне подвір'я. Прикритий брезентом "полонез" ще стоїть. На щастя. Кожен раз, коли його залишаю, відразу ж прощаюся з ним у думках.

- Добре, що ти є, татко.

Чую в її голосі щось… дивне. Відкриваю пасажирські двері і уважно дивлюсь на доньку: дівчина, що не кажи, на філософії. Слів на вітер не кидає.

- Дидаскали[14] для профанів прошу. – Витягую до неї руку, дочка знову втулюється в мене. Щось мусить бути не так. – Що, розлучилися?

Ага тільки киває головою, втискаючи обличчя в моє плече.

Чорт, завжди такі ось речі перед святами… Не до кінця знаючи, що зробити, підіймаю долоню і гладжу її волосся. Ніколи не вмів я втішати жінок, що плачуть.

- Обіцяй мені… - хлипає вона і сякає носом, - що ти і мама… ніколи… що ви назавжди…

Ага мусила чути, як ми сварилися перед тим, як я виїхав. Що гірше, мусила зрозуміти.

- Донечко, кохана… Люди в злобі кажуть один одному різні дурниці… А вже твоя мама і я – особливо.

- Слово честі? – Ага відсувається і дивиться почервонілими очима.

- Слово честі. – Усміхаюсь їй, лізу до машини і подаю їй ящик, наповнений сонцем. – Тримай, це для покращення настрою.

- Що це… ееей… Ураааа! В мене найкращий на сіті татко! Ііі…

- Тихо, тихо… Не кричи вже так, а то у вухах дзижчить.

- Тато, але ж серйозно… я люблю тебе… І маму, і навіть Ярека теж… Важливо ж тільки це, правда? Родина, приязнь та чесність?

- Саме так, донечко. Саме так.

Захлопую дверцята, підтримуючи під пахвою другий ящик з помаранчами.

ІІІ АКТ

Літо, після нічної зміни

І що, це все? За такі гроші?

Касирка подивилася на мене тупим, байдужим поглядом з міною, що виражала мішанину презирства та нудьги.

- Ну, скільки пан замовив…

- Тато, не роби скандалу, - буркнула Ага, непомітно тягнучи мене за рукав. Ярек, не зважаючи на весь світ, схопив тацю і почав пропихатися до чудом знайденого столика в кутку.

- Ні, але ж сказати треба. – Пальцем я штрикнув у підсвічену таблицю, що висіла під стелею, на якій гордовито красувалася величезна, смаковита і кольорова порція капіталістичної жратви. Поряд, виписану маленькими цифрами, можна було побачити не до кінця рівно приліплену ціну. – Я замовив і заплатив за ось те. А дістав… ось це.

- Ну так.

- Знизання плечима під блузочкою в смужки з ідіотським, холера його відає, чимось під шиєю.

- Пане, ви вже скінчили? Тут черга чекає…

У типа за мною починається нетерплячка. Він і перед тим тупцював за мною, а тепер і зовсім майже приклеївся мені до спини.

Ага демонстративно зітхнула, махнула своїм кінським хвостом і втиснулась переді мною. Схопила другу тацю, усміхнулася касирці, страшним поглядом обдарувала мене і типа за мною, після чого, стукаючи каблуками, рушила за малим.

- Як закінчу, тоді пан і підійде. Зрешта, тут нема за чим і підходити, - кидаю я ще на відході. – Де мої очі були, ей!

Типчик зиркнув на мене скоса, па потім сунув руки в кишені і нахабно повернувся боком, дивлячись на танцюючий під короткими штанцями задок Агати, що відходила.

- Пильнуй краще дочки, дідок!

- Що, що ти сказав, виродок?

- Ей, пан, відчепись краще. – Тип обійшов мене боком, оперся на стійці. – Тоді я попрошу ось цей набір, так, де смажена картопля-фрі та спрайт.

- Я до тебе звертаюсь, синку…

Хапаю його за передпліччя, відчуваючи, як в грудях більшає гуля люті. Він глянув на мене, одночасно здивований і переляканий: багато людей мають добре підвішений язик, але ж мало хто має відвагу перейти до фази безпосереднього контакту, фізичного контакту. За стільки років життя на Празі я навчився пізнавати фраєрів… Касирка зблідла, сунула руку під стільницю, напевне до тривожної кнопки.

- Тату, тату! Пішли, ми вже починаємо їсти! – Ярек підскочив до мене, радий як… ну як дитина радий. Небагато треба для щастя, коли тобі дев'ять років.

Відпускаю руку типа з черги, тільки виразно дивлюсь йому в очі і піднімаю пальця: ти обережніше. Дозволив, щоб Ярек потягнув мене через юрбу в напрямку до нашого столика, де вже сиділи дівчата.

- І що то було? – кинула, на перший погляд, нейтрально, Марта, розмотуючи папірець. Кулька розміром з чайну чашечку, маленький пакетик картоплі-фрі, кетчуп в пластиковому пакетику, схожому на ті, що з презервативами… Капіталізм, еех.

- Нічого, - буркнув я у відповідь, намагаючись розпакувати свій гамбургер.

- Я ж бачила, що ти сварився з тим чоловіком.

Здається, що жінки, часом, мають обмежену здатність розуміти текст, який до них промовляють. Опускаю канапку, опираюсь ліктями на столі.

- Я не сварився з тим чоловіком, добре? Тільки поясняв йому, як найближче дійти до…

- Добре, можеш не силитися на дотепність.

Якусь хвильку приглядаюсь, як вона старанно, показово не дивиться на мене, повністю зосереджена на їжі. І на холеру тоді питати про щось, а потім припиняти розмову?

Ярек рубав свого гамбургера, аж приємно було на нього подивитися. Шматочки картоплі сував до рота по декілька за раз, щохвилі тягнув колу з пластикового стакана, що та майже виливалася через вуха.

Агата їла так, як робила все інше: спокійно, розмірено, систематично, з повною відданістю. Дівчина йшла в інституті мов буря, приміряючись до того, щоб з жовтня почати писати магістерський диплом. Тільки що вона повернулася з моря, де була з одногрупницями, так що її обличчя ще пахло віддзеркаленим від води сонцем і злегка солонуватим бризом. Так що не дивно, що той паяц в черзі…

- Його, як кажуть, мають знести, - кинула вона, дивлячись кудись у вікно.

В перший момент я не зорієнтувався, про що вона каже. Тільки потім підняв очі вище, минаючи поглядом людей в строкатих куртках, що йшли по вулиці, і їдучі по Маршалковській автомобілі різних марок і походження.

На другій стороні вулиці розташувалися кіоски, будки та стійки, більше схожі на дикий циганський табір. Над ними височіла абсурдна конструкція лижного підйомника та гондоли, яка виписувала в повітрі круги на консолі і набита людьми, що верещали і були дико задоволені собою. Поряд гігантська, дика стоянка, забита автомобілями, які з'явилися у місті невідомо коли.

Ідеальна алегорія всієї країни: цирк і базар в одному флаконі. Повно клоунів, і все на продаж.

А далеко за усім тим, сірий та темний, частково прикритий деревами, з року на рік все більш зневажений, могутньою брилою височіє він.

- І дуже добре, - одзивається з-над своєї порції Марта, поміж ковтком молочного коктейлю та черговим шматочком картоплі. – Тільки стоїть та страшить.

- Е, мамо! А динозаври?! – непокоїться Ярек.

Ну так, мій і його улюблений Музей Еволюції… Не полічити, скільки це вже разів він мене туди затягав. Гладжу його по підстриженому під пажа волоссю.

- Не турбуйся, малий, не знесуть. Напевне не знесуть!

- В газетах пишуть, що сейм повинен голосувати уставу. Його або ж залишать, або ж знесуть і побудують торгівельні центри, - Ага і далі залишалася у світі власних думок.

Навіть і не знаю, чи добре це, що вона стільки часу сиділа в своїх книжках. Воно, звичайно, нібито, знання – це сила, але ж повинен бути якийсь фільтр, не можна ж усього, що потрапляє до рук, читати.

У сейму тепер інші проблеми, - пирхнув я, пережовуючи шматок ніякої булки з таким же ніяким м'ясом. – Ну що за шайс… Ніби туалетний папір жував. Та ще й за такі гроші…

Марта незадоволено глянула на мене, потім, мов тільки того й чекала, посміхнулася Яреку.

- Треба було на запіканку іти. Нам же подобається, правда?

Малий з ентузіазмом киває, запихаючи до рота чергову порцію картоплі. Як же це здорово, розіграти сина проти батька.

В мене вже було бажання загорнути надгризену канапку в папір та демонстративно відкласти, але ж я ще раз оцінив її розмірі просто сунув за раз до рота. Гівно, а не їжа.

- Не знесуть, - повторив я ще раз, наче мантру, і запив пересолодженою колою без газу.

Потім ми ще пройшлися по торгівельних точках центру, я провів своїх на трамвай.

- Ну то, па, - Марта обійняла мене, піднялася навшпиньки, щоб поцілувати.

Алеж в остатню мить відсунулася, замість вуст, частуючи мене тим, щолегко торкнулась щоки. Я почув, як в мені наростає гіркота незаслуженої кари.

Діти – це майбутнє народу.

- Ярек! – закричав я їм, коли вони вже забиралися до пустого вагону. – Ярек!... Завтра підемо до того твого магазину, бажаєш?

- Ура!

Малий аж підскочив, а потім двері з гуркотом зсунулися. Коли вони від'їжджали, я бачив лише його величезну щербату посмішку та камінно-розлючене обличчя Марти.

Сьогодні ми вже були там, на Площі Спасителя. Малий тягнув на ту площу і марудиввід самого ранку, говорив про нього, мов заведений. В першу мить я думав, що він по дорозі хоче затягнути мене на гральні автомати, так що, скоріше, мав на увазі Площу Конституції, але ж ні – Спасителя.

Виявилось, що якимось чудом він довідався, що там є книжковий магазин, в якому можна купити тих його роботів… Ну, тих, що перетворюються в автомобілі та навпаки.

Малий вскочив туди, відразу ж скочив до якогось ящика, почав перебирати, оглядати, показувати запаяні в пластик іграшки. Все дуже приємне, кольорове, малюнки ладні… Я і сам з ним побавився, намагаючись без інструкцій здогадатися, як воно складається.

Марта була, як звикле вона буває, принципово проти і не бажала того купувати. Від певного часу твердила, що Ярек дуже мало читає, що він повинен більше вчитися, а не тільки гратися на тому своїм "атарі" та дивитися телевізор.

Візит в магазин закінчився, звичайно ж, плачем. Не можна так робити, що забираєш кудись пацана, дозволяєш йому роздивлятися іграшки, на які в нього пунктик, а потім йому їх не купити.

Тим більше, що малий цілими днями сидів вдома, малював тих своїх роботів, поясняв мені, хто з них який і що робить… Навіть англійський словник десь вигріб і дуже сумлінно, слівце за слівцем, перекладав описи з коробочок. Я пробував йому в тому допомагати, але невдовзі він стане ліпшим за мене. Сам же я стільки років вчив російську, так що не допоможу.

В мене ніколи не було таких іграшок. В мене зовсім не було іграшок, окрім тих, що сам знайшов, або ж тих, які вирізав з дерева та змайстрував батько. Я ж хотів дати синові дитинство, якого сам не зазнав… І дам, як вже щось в житті можу.

І навіть власна дружина мені в тому не перешкодить.

Я збіг вниз до підземного переходу, теж зайнятого всюдисущими торгівцями. Зліва і справа розкладені столики і розкладачки, на них одяг, книжки, батарейки та електроніка, осципки[15] з Закопане.

Поліція намагалася якось все це урегулювати, нібито навіть постанова вийшла, яка повинна була заборонити торгівлю на вулицях – але ж єдиним результатом було те, що у патрульних поліцейських з місяця в місяць робились більш круглими обличчя, і самі вони ходили у все кращому взутті.

Штрафи, що сплачуються готівкою – прекрасна річ.

Інстинктивно затримую дихання, пірнаючи в багатокольоровий лабіринт торгівельних кіосків. Залізні челюсті відкривалися щоденно вдосвіта, багатствами з усіх усюд заманюючи людей, що юрбами прибували на базар.

Начебто, це був найбільший базар Європи, хоча зараз з ним різко конкурував Стадіон[16], набагато ближчий моєму серцю і нашій Празі.Там ми теж мали власний плацдарм, але ж Войтек вперто тримався місця під Палацом Культури.

Ходили балачки, що тут планують збудувати повно розмірну торгівельну будівлю з наступним втисненням більшої частини торгівлі в межі права – податки, контроль і тому подібне. З усім цимможна було б порадити, але я стояв на тому, що, раніше чи пізніше, торгівля звідси зникне.

Вже зараз були видні зміни – все більше стендів з усіляким мотлохом, все більше секс-шопів, розкладені підручники і книжки. Окрім того, тут крутилися приїжджі і туристи, чи та цільова група, яка ніяк не відповідала профілю нашої діяльності. Майбутнє знаходилося на тій стороні Вісли.

Схід був майбутнім.

- Войтек на місці?

Я підійшов до нашого кіоску, збитого з солідних, дерев'яних дощок.

- Пане Войтеку, ваш спільник прийшов! – закричала пані Моніка, яка теж продавала товар. – Як там, пане Артуре? Жарко сьогодні, чи як?

- Ну, так…

Я витер піт з чола. Тут не було навіть вітру, асфальтовані вулички парилися у власному соусі, пахло китайською їжею та розігрітою плівкою.

Войтек з'явився з нутрощів своєї маленької крамнички, тримаючи в руці пляшку з водою.

- Ну привіт, Артуре! – він подав мені руку, на якій гордо блищав новенький годинник.

- Всього! – Я хлопнув його по плечу. Неприємно мляснуло, я скривився та витер долоню об штани. – Ну і пекло у вас тут…

- Ага. Що там на фірмі?

Я присунувся до нього поближче, щоб стояти в потоці повітря від вентилятора.

- Потихеньку крутиться… Слухай, а чому такі слабі обороти в останній час?

Мій партнер зиркнув на пані Моніку, показав мені рухом голови: пішли до середини. Я сховався разом з ним за малюсінькими дверима.

Лінолеум підлоги аж прилипав до взуття, лампочка, що висіла під стелею, помітно підвищувала температуру на декілька градусів. Минулорічний календар, на якому тітка зі гостроконечними цицькамирекламувала комп'ютерні монітори, було ледве видно з-під приколотих кнопками листочків з номерами телефонів, замовленнями та адресами контрагентів.

- Сідай. Пива хочеш?, - Войтек відкрив туристичний холодильник.

- Та ні, я машиною…

- Як хочеш. – Він з клацанням відкрив банку, відпив піну. – Що, знову мало готівки?

- У нас мало, - поправив я його. – Ти ж сам знаєш, що треба розкручувати Стадіон. На підприємстві придалося б кілька нових станків, знову ж таки, Здзіховський в останній час починає крутити носом…

- І чого той дід знову хоче? Він вже й так багато отримав, - пирхнув Войтек.

- Скандал мені вчора влаштував, що ми влізли з товаром в його склади.

- Його!...

- Я ж йому так і сказав. А він на те скипів і почав погрожувати, що з нами усіма справиться…

- Що, так і сказав? – зацікавився Войтек. – Ну добре, дивись… Вважаєш, що треба йому знову гвинтик прикрутити?

Хто не може цінити того, що щось має, навіть якщо цього небагато, втратить усе.

- Вважаю, що його треба відстрелити.

Войтек завмер з банкою, піднесеною на половину руху, непевно закліпав очима.

- Та не у тому сенсі, - поспішив я з поясненнями, мимо волі усміхаючись, - Хоча…

- Навіть не жартуй так.

- Войтуля, ну ти що? Я ж тільки хотів сказати, що…

Той відставив банку на шафку, зняв окуляри і потер обличчя долонями.

- Я знаю, що ти хотів сказати. Але ж, чи ти не вважаєш, що від певного часу такі жарти… перестали бути забавними?

Я покрутив головою.

- Не знаю. Але ж, знаєш, що напевне не є забавним? Те, що в нас немає чим затоварювати Стадіон. Здзіховського залиш мені, я все це влаштую, але потрібна готівка.

- Еех, Артуре…

- Довгу хвильку ми мірялись поглядами, наррешті Войтек відвернув голову. Без всякої охоти він дістав сумку, пристебнуту до пояса, витяг з неї скручені банкноти.

- Тримай, зроби, що треба. Але ж знай, не можна постійно витягати грошей з бізнесу.

- Войтек, то інвестиція…

- То дурниця! Тут у нас сталий збут, постійні клієнти! На кой чорт нам ще більше, нащо стартувати не у своїй лізі?

Я поглянув на нього і був щиро здивований. Відповідь для мене була настільки примітивно очевидною, що я аж всміхнувся, згортаючи готівку зі столика.

- Бо можемо.

☭

Стадіон Десятиліття привітав мене тим, що і завжди: гармидером голосів, запахами їжі, шелестом пластикової плівки та лопотанням прапорів, бубнінням динаміків і незносним жаром.

Я забрався на найвищий ряд арени, подивився згори на цей величезний кратер, виповнений людськими мурашками. Це власне тут, на голому бетоні і брезенті, в болоньєвих торбах та забитих до останнього рюкзаках, народжувалися нові багатства.

Мій… чи то наш скромний кіоск знаходився десь на половині висоти давніх трибун, дещо правіше від входу. "Скромний" – бо початок не був легким; але ж, схоже, з початками завжди такі. Начальство так званого "Ярмарку Європа" дуже багато вимагало за місце, а нещодавно орендну плату ще підвищили, відчуваючи, що ідея спрацювала, і люди починають сюди сходитися.

Зараз ми ще могли дозволити собі платити, але частина більш слабких торгівців вже почала іти на вулицю і власне під Палац…

Те, що шкодить нашому ворогові, для нас є добрим.

…ось тільки я не здамся! Мене власне це утвердило у переконанні, що цього місця треба триматися зубами та нігтями, не здаватися і тільки підкручувати темп. Це не штука іти з кимось боротися, коли ви обидва відпочили і повні сил. Результат бою вирішується, коли починає не вистачати дихання.

Коли солдат ледь може тримати зброю в руці.

На мить я ще зупинився біля кіоску з усіляким старим дріб'язком, старими книжками і вже наддертими коміксами часів ПНР – на обкладинках Клосс, Жбік[17] та інші абсурдні, потворні та двомірні постаті часів комуни… І не знаю чому, не впевнений, що прикуло мій погляд.

Я передивився декілька старих монет, російських значків та ґудзиків. Навіть підніс та обдивився старовинний письмовий прибор… Ні, це все дурниці. Хай авторучка буде в кишені, як зараз.

- Ну що, пане Артуре! – пан Каміль помітив мене ще здалека. – Пан все ж тут! А я тут вже не знаю, що й робити!...

Я протовпився за спітнілим товстуном, що пускав слину над розкладеними на столикові поруч німецькими порно-газетками, підійшов до нашого кіоску.

- Спокійно, Каміль. Своїх не кидаємо, - і похлопав по плечу свого майже-що-офіційного-працевлаштованого продавця.

Чотири ящики, в звичайних обставинах набиті відеокасетами, зараз були майже пусті. Зникла більша частина магнітофонних касет, пішли навіть диктофон і, нібито, оригінальні слухавки "філіпс"… Маю надію, що моя одноособова відсіч з готівкою не прибула дуже пізно.

- І скільки ж пішло?

- З вчорашнього дня? Та десь з дві сотні! – випалив Каміль, добре зчитавши мою понуру міну.

Я виматюкався про себе. Вже декілька тижнів панував якийсь безумний бум на касети, і зараз нам загрожувало, що ми пропустимо його вершинну хвилю!

- Тримай, - я сунув Камілеві до рук все, що вирвав від Войтека. – Купуй, скільки зможеш!

- Я… о, курва, пане Артуре! Але ж тут…

- Тихо, дурень! – Я обійняв його рукою і повернув в другу сторону, до тимчасової стінки. – Купуй, скільки зможеш. Наразі, найму не підвищуй, чуєш? Додатковий кіоск нам не потрібен. Набиваймо на повну те, що маємо.

- Мені буде потрібен хтось… Сам не донесу…

- З ранку когось пришлю. А зараз спокійно продавай рештки, і коли базар закриється, біжи по новий товар. Зрозумів?

- Так точно! – радісно відсалютував Каміль.

☭

Як раз тоді, коли я під'їжджав до підприємства, нагрітий сонцем автомобіль вже встиг більш-менш охолонути, міняючись з руської печі в звичайну кухонну.

Біля офісного будинку не було місць, тому я повернув глибше, у внутрішню фабричну доріжку. На щастя, сторож, що сидів перед будкою, мене впізнав, опустив ланцюг і махнув рукою.

На полонезі, що постійно кашляв на низьких обертах, я вкотився між давні цехи. Зараз всі вони були поділені переборками на менші сегменти, обвішані мальованими та обклеєними рекламними вивісками та табличками з назвами фірм.

"Ютекси", "Друтекси", "Польспави", "Міксполи", "Таргтови", "Здзіх-специ", "Сутекси", "Ковбаполи", "Боженікси", "Село-Марлі", "Кнут-Транси" та інші потвори-чудовиська розповсюдилися мов бур'яни і, виростаючи, буквально, з дня на день, і, часом, також швидко пропадаючи в глибинах коловоротів трансформації. Після них залишалися тільки вивіски, швидкозшивачі з документами, печатки та деяка кількість товару зі складним до усталення правовим статусом. Але ж немає нічого такого, чого б не можна було з вигодою продати на вільному ринкові.

Ну, може за винятком колишнього державного підприємства. Але воно служило для чогось іншого.

- Марленко, до шефа можна? – увійшов я до секретаріату.

- Ну, певне… а Добрий день" сказати вже не треба?...

Я подивився на неї: довго, протяжно. Чи то інстинктивно, чи то спеціально, але вона облизала і прикусила вуста. Я нахилився, спираючись кулаками на стіл, і поглянув їй в декольте.

- Ну привіт, Марленко.

- Добрий день. – Вона усміхнулась, куснувши шарикову ручку. – Шеф у себе. Хіба, чекав на пана.

- От і добре, нехай трохи почекає.

Глибоко вдихнув і, не стукаючи, натиснув на клямку.

Кабінет Здзіховського змінився досить таки сильно.

Зникли портрети і гасла, замість них тепер висіли рекламні календарі і кольорові фотографії підприємства. В заскленій шафі ще вкривалися пилом кубки та пам'ятні жбани, миски та інше нікому не потрібне сміття, але все воно стояло на найвищій полиці, куди не діставала прибиральниця росту гнома.

Почесне місце займали зараз сегрегатори з технічними допусками, товсті течки нотаріальних документів та мапи з розмальованими дільницями, на які був поділений весь терен підприємства площиною в кілька гектарів.

- Артуре, то куди ти, до холери, дівся?

Здзіховський теж змінився, посунувся літами разом зі своїм лігвищем. Він ніяк не відповідав новому письмовому столу, зараз здавався набагато меншим, ніж колись, коли сидів собі на поворотному кріслі зі штучної шкіри. Нерівно зав'язана краватка, злегка протерта на комірці сорочка, старий наручний годинник – все це добре показувало, що він є реліктом минулої епохи.

- Гроші заробляв у широкому світі, Весю. А що ти робив в цей час?

Здзіховський миттєво почервонів, стиснув кулаки.

- Ну все, все, не треба злитися, - кинув я миролюбно, батьківським тоном, розсідаючись в кріслі. – Скажи, в чому справа, і чого ти знову без мене не можеш зробити?

Той підірвався з місця, тяжко сопучи, мов поранений кабан.

- Чого я… Я?! То твої люди…

- Стоп! То не "мої" люди, Весю. – Я перебив його рухом долоні. – Ці люди вже кілька років вже тільки і виключно свої. І кожен з них відповідає за власні дії… Як, власне, і ти. Хочеш судитися?

- Ти не насмілишся!

Я подивився на нього, щиро розвеселений, недовірливо покрутив головою.

- Я? Весю, та ти постійно мене дивуєш. На жаль, негативно. Не кажи мені, що й досі в тебе в голові ходить та справа? Що там було, модулі з Японії? Ой, ні, почекай – комп'ютери. Так?

Здзіховський підійшов до мене, все ще стискаючи кулаки.

Він слабий. Підкреслює це гнівом, намагається рятуватися. Сильніше за все кидається поранений звір.

- Ти…

- Я, - подивився йому прямо в очі. – Так, я. Вже я, Весю, а не ти. В свою чергу, ти так мені і не подякував, що тоді я врятував тобі сідницю.

- Тоді ми чесно поділилися, наполовину!...

- Ну так. За роботу, яку повністю виконав я. Це я влаштував тобі ліві митні папери, це я допоміг переховати ті п'ятдесят ящиків, які ти просто залишив на складі. "Не чіпати!". Ти вважав, що повісиш картку, і власне тому ніхто туди не загляне? Пробудися, Весю: в часи люстраційної постанови, яка ось-ось надійде такі дешеві оборудки – це ж червона ганчірка для бика.

Здзіховський здувся, тяжко звалився на крісло. Тепер було видно, наскільки він старий та змучений.

- Якби не те, що в мене добрі відносини зі старим Кушняжем, справа неодмінно б вилізла на поверхню. Це я потім допоміг тобі збути твій дуже все неліквідний товар, за що, це правда, взяв дуже скромні комісійні. – Я протягнув руку до пляшок з напоями, але від наміру відмовився, нічого польського не було. – А ти, Весю, не зробив тоді нічого. Зовсім нічого.

- Якби не я, у тебе зовсім не було б того товару! – видавив він з себе в остатнім вибухові палючої ненависті. Ніби вмираюча зірка за хвильку перед тим, як запасти в себе.

- А якби не я, ти давно б вже гнив за ґратами, - спокійно підсумував я. – Або ж зовсім би не жив. Ти вважаєш, люди не питали, а звідки я маю те обладнання? Звичайно ж, що питали. Різні люди.

Він зблід. Чи то в плітці було зерно правди: якийсь час тому Весьо повинен був попасти під вплив організованої злочинності. Я посміхнувся йому, але вже без уїдливості.

- От бачиш? Це я тобі допомагаю, як можу, а ти тут робиш ґвалт за декілька піддонів. З тим процесом я не мав на увазі тебе, старий дурню. Якщо хтось з працівників нахомутав, якщо були якісь страти, можеш подати на нього до суду. І вимагати відшкодування.

- Та ні, ні, я… Добре. Забудьмо про те.

- Нічого страшного, Весю. Нічого не сталося.

Повисла довга тиша. Для нього напевне тяжка, така, що дзвенить у вухах. Для мене ж вона лунала фанфарами перемоги. В очах Здзіховського я бачив, що свою останню битву він програв. Йому вже був кінець, і усвідомлення цього поволі почало до нього доходити.

- Чого ти хочеш? – нарешті прохрипів він.

Я піднявся і підійшов до його письмового стола, намагаючись не показати по собі, що зауважив, як нервово він здригнувся. Вийняв зі шафи пачку чистих аркушів, кинув перед ним на стіл.

Сунув руку до кишені.

Підпиши.

- Просто підпиши.

- Але ж то… - він подивився на мене нічого не розуміючим поглядом. – Це ж чисті…

Я кивнув, суючи йому в руку авторучку.

- Так. Підпиши їх усі.

Я бачив, як здавлено дивиться він на предмет в руці. Немов чув, як він намагається боротися, як протягом миті його сила волі змагається з чимось, чого не можна утримати. На шиї в директора виступили жили, рука задрижала, а потім піднялася над папером.

Підпиши.

- Підпиши.

Замашистими, швидкими, рваними рухами, немов автомат з наукових програм, він підписав всю пачку. Я зібрав аркуші, вийняв з білих пальців авторучку. Накрутив ковпачок, дбайливо сховав авторучку до кишені.

Здзіховський навіть не поворухнувся, коли з другої шухляди зверху я вийняв печатку, подихав на гуму і почав прикладати до кожного аркуша по черзі.

- Велике тобі спасибі, Весю, - кинув я вже від дверей, коли виходив.

Той навіть не ворухнувся. З-за спинки крісла я бачив лише його лисіюче тім'я. Я ж сунув руку до кишеньки жилету, дотикаючись до теплого бакеліту.

Слухняний і спокійний. Саме такою є людина, коли тримаєш в руці зброю і дивишся йому прямо в потилицю.

Я вийшов, тихенько закриваючи за собою двері. Останнім інстинктивним рухом сунув руку всередину і хлопнув по вимикачеві, залишаючи кімнату в синьо-багряній зорі літнього заходу сонця.

- А що, шефа немає? – подивилася на мене Марлена. – А я і не зауважила, коли він вийшов…

Я усміхнувся їй, спираючись на стіл.

- Сидить там, але нехай відпочине.

- Шкода…

Я бачив, як вона здригнулася. Напевне згадала той вечір, коли я трахнув її на канапі в пустому кабінеті.

- Шкода. Але ж ще не все втрачене. А тепер, лялечко, будь ласка, надрукуй на цьому фірмовий логотип.

Марленка непевне поглянула на аркуші, але ж слухняно піднялася, підійшла до великого струменевого принтера і нахилилася, щоб рвучко відкрити прийомне відділення. Повернулася, усміхнулася і покрутила сідницями.

Я дивився, як вона котячими рухами сідає біля комп'ютера і повільно, майже церемоніально вибирає функцію друку. Нарешті комбайн зафурчав і рушив, по черзі втягуючи в себе аркуші паперу, і випльовуючи їх вже з логотипом підприємства.

- Будеш тим, чим я накажу тобі бути… - прошепотів я у простір, дивлячись на те, як друкуються нові сторінки історії мого життя.

- Пане Крисю! Гей, пане Крисю!

- Га? – дещо глухуватий сторож повернувся до мене, примружив очі за товстими окулярами. – О, моє шанування, пане голово! Як здоров'я?

- Служить, але ж жарко, як холера…

- А в мене пиво є, пане голово, - конфіденційно усміхнувся мені пан Крисьо. - Холодненьке, бо в протипожежному колодязі тримаємо.

Я погрозив йому пальцем.

- Як схоплю вас, що на службі випиваєте…

- Та все зрозуміло, пане голово.

- А це що таке? – показав я на купу, що росла під стіною офісного будинку.

- А, це архів другого цеху вичищають… Все у вогонь має піти, тільки нащо ж я стану палити, як і так жарко? Переберу, розберу, а взимку буде, як треба.

Я підійшов до купи майже двохметрової височини кремово-жовтих листків, рваних папок та креслень. Підняв перший з краю, розгладив, подивився на дату: листопад п'ятдесят першого року. Самий початок фабрики…

Раптово в мене закололо в грудях. Цей біль був мені вже відомим, він був таким же різким та пронизуючим, як і завжди, але ж нічим не поясненим. Лікарі не знали, звідки він береться, рентгени нічого не показали.

Сам я в понурих жартах називав його болем душі, що рветься.

І все частіше переконувався, що може і маю рацію.

Стільки років! Стільки років праці, стільки людського поту, сліз та крові, нещасних випадків під час роботи, шлюбів біля конвеєру. Чиїсь думки, мрії та надії, зачаровані в тим кресленні виробничої деталі, зараз викинуті на звалище. Без поділу, як змішане сміття. Нікому вже ні на що непотрібне.

Півсторіччя нашої спільної історії на смітникові.

- Пане керівник! Пане керівник, пан себе добре чує?...

- Так, я… - викидаю руку назад, утримуючи сторожа. Той рушив до мене, як тільки побачив, як я згинаюсь наполовину. – Я тільки… нахилився…