Москаль

Я сунув руку в купу, витяг книжку в злегка потертій, шкіряній палітурці. На обкладинці не було нічого, на корінці лаконічна назва: Твори, під нею римська цифра IV.

Ніби зачарований, відкриваю на першій сторінці, проводжу долонею по чорно-білій фотографії.

Я знав, що знаходиться далі. Я знав цю книжку…

Кожен розділ… Кожну літеру.

- Пане Крисю, а звідкіля це тут?

Охоронець-двірник подивився на книжку, знизав плечима.

- Напевне, з заводської бібліотеки. Там були усі дванадцять томів… І, мабуть,, ще і російською мовою були колись.

- Будь ласка… попрошу вас вибрати усе. Все. І негайно.

- Та ми ж розуміємо, пане керівник… Як пан бажає.

Стискаючи знахідку під пахвою наче безцінну реліквію, направляюся до машини.

☭

Додому я повернувся тільки ввечері. Треба було ще раз заглянути на фірму в підприємстві, заїхати до Яблонського, щоб забрати перелік замовлень та готівку, потім дещо закинути в розробку, перевірити, як справи з нашими контрагентами, заскочити до одного типа на Мокотові, який, нібито, мав доступ до алкоголю, а виявився звичайним дурилою… Поза тим, мені не було спішно, бо знав, що нічого приємного мене там не чекає.

На зворотному путі завернув на Медзешинський Вал[18], щоб дещо провітрити голову. Пройшовся вздовж води, поті присів на зваленому дереві, запалив.

Сонце ще приємно пригрівало, так що мені зробилося хороше. Я почав перегортати сторінки знахідки зі смітника, роздумуючи, які шляхи долі повинна була пройти ця нещасна книжка. А потім просто відкрив на першій сторінці и почав… читати.

"Товариші! Мене було делеговано, щоб я привітав вас від імені робітничої революції в Росії, біля самих підвалин капіталістичного устрою, що хилиться до падіння…".

Різке запаморочення привело до того, що я аж обіперся об дерево.

Слова звучали луною в голові, накладаючись одне на інше відзвуком тисяч голосників у вигляді прямокутних туб. Вони резонували від мурів з червоної цегли, відбиваючись від бруку, до блиску відполірованого чоботами десятків, сотень тисяч солдатів. Вони дзвеніли та гучали в кришталевих люстрах, розтоплюючись в звуконепроникних підвалах будинків, у яких на вході не було ніяких вивісок.

Я буквально сповз зі ствола і, хитаючись мов п'яний, добрів до автомобілю. Вліз за кермо, стиснув голову руками і сидів так, доки все не затихло. Доки не стихли пісні та ритм кроків на марші, я ж знову слухав солов'їв, що співали в заростях, та машини, які трубили на перехресті.

І тільки тоді я запустив двигун. Поволі, наче пенсіонер, вивернув та покотив в сторону дому.

Коли я заїхав на подвір'я, було вже майже зовсім темно. Навпомацки я замкнув "полонез", на автоматі пішов через подвір'я, керуючись на більш світлу пляму брами, за якою було вже видно освітлену вулицю.

Мало бракувало, і я б його не почув та пройшов поруч. На щастя, мені здалося, що окрім звичного гармидеру вечірньої Праги – гавкоту собак, сміху на вулиці, відголосків граючих телевізорів, що неслися крізь відкриті на всю ширину балкони, далекого виття сирен – було ще щось.

Якби тихеньке, здавлене квиління, яке доносилося з…

- Господи Ісусе!... – Я сягнув до вузької діри біля смітнику і витяг звідтіля Каміля. Він мусив якимось чудом заповзти туди, весь був брудний, у рваному одязі, обличчя було схожим на маску з засохлої крові. – Каміль!... Каміль, чоловіче, ти мене чуєш?! Що ти тут робиш?

- Забрали… усе… - тільки й зміг прошепотіти той, хоча я ледь розрізняв слова.

- Що, Каміль, ти про що…

Мені зробилося гаряче, потім холодно. До мене дійшло, про що він каже.

Наступні хвилини просто пролетіли перед моїми очима, ніби фільм на швидкісному перемотуванні вперед.

Пам'ятаю, що достукувався в двері Кульського, який вискочив на сходи тільки в сітчастій майці та сімейних трусах.

Потім з'явився ще хтось, з ліхтариком, що ходив ходуном в руках.

Голоси, інші люди.

Потім нараз світло і чоловіки в білих халатах, що завантажували Каміля до швидкої. Перелякана Марта, що тулилася до мене і питала, що ж сталося. Я щось їй відповідав, але власних слів не пам'ятаю…

Пам'ятаю тільки, як мчав по тротуару, переляканий тим, що швидка доїде до лікарні швидше за мене, і я не буду знати, куди його забрали.

☭

Я сидів у лікарні, поволі провалюючись в теплий заспокійливий ступор.

Тиша пустих коридорів, від яких пахло дезінфікуючими засобами, здавалося, випалювала думки з мозку, люмінесцентні лампи одностайно гуділи. Лише час від часу десь далеко стукали двері, проходили якісь люди.

Ніхто не звертав на мене уваги. Я відчував себе ніби якийсь елемент оснащення.

- Це пан з ним прибув?

Я підніс голову, закліпав очима. Медсестричка зітхнула, подивилася на мене, як на наркомана.

- Так це пан з ним прийшов? – повторила вона, акцентуючи голосні звуки. – З тим, якого привезли?

- Я… так, так. З паном Камилєм…

До мене дійшло, яке в нього… яке було… прізвище.

- Пан може зайти до нього. – Вона указала палату. – Тільки не надовго. І прошу не палити і не відкривати вікна.

Я кивнув, підіймаючись зі стільця. Я сидів тут вже п'ять годин, кілька раз задрімав. Шия боліла як холера, я ледь міг ворухнутися.

Каміль виглядав жахливо.

Люди в лікарнях переважно виглядають погано, але ж він… Все обличчя в генцианфіолеті, на лобі декілька швів, голова в бинтах. Нога на витяжці, рука в гіпсі. Широке бинтування через живіт – там, куди його штрикнули ножем. Він, начебто, на кілька міліметрів розійшовся зі смертю, ще трішки – і ніж попав би в аорту.

- О, пан Артур… - ледь чутний шепіт вибрався з поміж розбитих губ.

Я ж не дуже знав, що сказати. Тільки стояв біля нього, безсило розводячи руками.

- Каміль… Каміль, тепер все буде добре. Кажуть, що ти вилізеш з всього цього.

- Все забрали… - Раптова судома викривила йому обличчя. – Я не хотів віддавати… Втік від них в кущі, потім далі… Вони гналися за мною…

Я стиснув долоню на холодному поручні ліжка.

- Хто? – рикнув я.

- Вірмени. А може грузини… Їх було двоє. Знали, що в мене бабки… А ж добре сховав… Шукали, і все знайшли.

В черговий раз я почув, як в горлі встала крижана куля. "Все"… як страшно це звучить.

- То все нічого, Камілє, - спробував ігнорувати я. – Відіб'ємо. Такі речі бувають. Сам знаєш…

Каміль зітхнув, скривився, коли пароксизм болю пробіг по тілі. Врешті прийшов до тями, прошепотів:

- Мене чекали… чекали в брамі у Маріана. Знали, що я прийду.

І я почув, як весь світ знову закрутився навколо мене.

☭

Наступний день минув, як уві сні. Я не був нездатним змусити себе мислити. Йшов вперед з розгону, але в засаді крутився по колу.

З'їв снідання, під час якого Марта гнівно мовчала, я ж намагався пояснити дітям, чому я не повернувся додому, і хто був той пан, якого знайшов біля смітника.

Потім поїхав до міста, взяв з собою Янека, щоб повести його до того магазину… Довелося трохи покрутитися, щоб знайти місце для паркування, а він, замість того, щоб спокійно сидіти, весь час тільки й питав, коли ми поїдемо на ту холерну площу Спасителя. Врешті я не витримав і накричав на нього, коли ми стояли на світлофорі.

Гівнюк образився на мене, і коли нарешті я припар кувався під тим довбаним книжковим магазином, він сказав, що нічого не хоче. Я накричав на нього ще раз, і з цієї причини повернув під знак, прийшлося пояснювати глинам[19]… Обійшлося невеличкою безпосередньою виплатою, але ж розлючення залишилося.

Та не буває так, щоб зле на добре не вийшло. Щось підсунуло мені одну ідею: ризиковану, але ж потенційно не дурну.

Я під'їхав під дім з писком гальм, наказав малому вимітатися додому. Самзавернув, чудом не попав під трамвай і помчав на Ягеллонську.

- Кучепа є? – тільки й кинув я черговійпо районному комісаріату поліції. Та подивилася на мене тяжко, але ж милостиво перевірила щось в графіку.

- В цей час майор Кучепа веде навчання. А пан в якій справі?

- В приватній, - буркнув я, потім дав задньої. – Це значить… перепрошую пані, в мене була сімейна трагедія. А коли Франек скінчить?

Це дивно, як люди міняють тон, коли їм стає відомо – або ж, коли в них з'явиться переконання – що хтось є приятелем начальника.

- Зараз він у двадцять другому кабінеті… А пан не бажає присісти?

- Почекаю у нього під дверима.

Коли Кучепа на кінець з'явився, я вже п'ятий раз читав стінну газету.

- О, привіт… Що ти тут робиш, Вюрек?

- Привіт, Франек, - подав я руку давньому сердешному ворогові з середньої школи. – Це ж скільки літ, скільки зим, так?

- Так… в останній раз, мабуть, як в мене "сиренка"[20] зіпсувалася у вас на районі. Стара історія. Зайдеш?

Я тяжко подивився на нього.

- Ні, пішки постою.

Той відкрив двері, впустив мене попереду себе. Мабуть, не з ґречності, а з навички. Старий чортів убек[21].

- Попити чогось не хочеш?

- А щось є? – підхопив я з надією, але він лише покрутив головою.

От сволота, завжди він був злостивим. В нашому класі ніхто його не любив і прозивали Кучерою, "на честь" ката Варшави[22]. Він на злість усім пішов на міліціонера, повторюючи, що буде в нас стріляти та бити дубинкою… А потім, і правда, в сімдесят шостому придушував страйки.

Хазяїн кабінету розсівся в кріслі, запалив. Мене не почастував, тільки дунув димом в обличчя.

- Ти маєш на увазі того типа, якого вдарили ножем, - промовив він ніяким тоном.

Я кивнув, не став вникати, звідки йому відомо. Це не мало значення.

- Я бачив адресу на рапорті, - пояснив Кучепа, хоча його і не питали. Він завжди любив хвалитися, який же то він розумний. – Якось асоціював, що ти колись там жив… І тут ти з'являєшся особисто. Пан голова, чи не так? Може я повинен встати, як то мовиться?

- Не пизди, Франек. Хочу дізнатися, хто з ним так впорався.

Він оскалив жовті зуби.

- Майоре Франек, як для вас, громадянине. Ми і самі не знаємо… Ти ж хіба не сумніваєшся в нашому бажанні покарати злочинців? Не знаємо і усе.

Я подивився на портрет папи-поляка, що висів у нього над головою. Я був готовий забитися об заклад, що в пилюці на шафі ще є прямокутний відтиснутий слід. Тільки й це залишилося від його улюбленого погруддя Фелікса Едмундовича.

Немає нічого надаремно, Кучепа. Якщо хочете авансуватися на посаді, треба вирішувати.

- Не надаремно, Кучепа. Хто бажає авансуватися на посаді, повинен вирішувати, - видавив я крізь стиснуте горло.

Очі Франка зробилися величезними, ніби він побачив привид. Інстинктивно протяг руку до схованого за краваткою ґудзика під шиєю, випростувався на стільці… Потім нахилився до мене через стіл, вже не переляканий, а тільки ще більше розлютований.

- Ти, гнидо… звідкіля про те знаєш?

Ніхто, Кучепа. Жодна людина. І його зникнення ніхто не зауважить.

Я підніс до обличчя долоню, складену у формі удаваного пістолета.

- Жодна людина. – Я подивився міліціонерові просто в очі, лівою рукою відсуваючи великий палець – курок. Висунув долоню далеко вправо, прикладаючи її до голови придуманого в'язня з мішком на голові. – Ніхто і не зауважить. Бах!

Великий палець упав, рука підскочила, а разом з рукою підскочив Кучепа.

- Мені потрібні ті люди, Франек. – Я смутно подивився на нього. – Насправді. Двоє зарослих брудних, які чекали в брамі камениці на Вечоркевича.

- Ох ти гнидо… - повторив Кучепа, але тепер в його голосі не пробивалася ненависть, а навіть якийсь захват.

- Я заскочу до тебе ввечері. – Я піднявся, збираючись на вихід. – Як все вдасться… тоді одержиш від мене п'ять відсотків.

- Десять.

- П'ять, Франек. Або п'ять, або ж… - я ще раз показав йому "пістолет". Він здригнувся. – До зустрічі.

З-підкомісаріату я знову поїхав до центру. Зайшов до того довбаного магазину, купив найбільш космічного, найбільшого і найдорожчого робота, який тільки там був. І навіть дістав рекламну пластикову сумку.

В принципі, для мене він виглядав як магнітофон-касетник, але ж коли я витяг його вдома з сумки, Ярек від радості всрався.

☭

- Пане Артуре, а пан впевнений, що це тут?

Я подивився на Кульського, що мостився за рогом, а за ним стояли Сивий і Габриш з дванадцятої.

- Так, - підтвердив я, хоча багато б дав за те, щоб мати хоча б половину впевненості у власнім голосі.

Ми знаходилися глибоко на території ворога, на нижнім Сольцу. Якщо міст Понятовського був екстериторіальним сполученням, по якому місцеві могли перелазити на нашу сторону і навіть ходити на Стадіон, то спуск з нього донизу, в лабіринт вуличок між блочними громадами та будинками, що стояли у випадкових місцях… Ну, це можна було розцінити як запрошення до зайвих клопотів.

А ми ж були тут тільки вчотирьох. І власне почали порушувати неформальне перемир'я між правім та лівим берегами.

Ще раз я виглянув з-за врослого в асфальт "трабанта", подивився в заклеєні газетами вікна давньої шевської майстерні. Крізь щілини пробивалося слабеньке світло, але з того часу, як ми сюди прийшли, до приміщення ніхто ні зайшов, ні вийшов.

А Кучепа, наволоч така, міг мене і обдурити. Він міг сказати мені будь-яку адресу, і навіть навести на міну… Не думаю, щоб він так зробив, але ж завжди міг.

Там, всередині, могло бути нікого, і міг бути хто завгодно. Могли бути люди, які порізали і побили Каміля.

Існував тільки один спосіб це перевірити.

Завжди наперед.

- Пане Артуре, куди? – прошипів мені переляканий Кульський, коли я піднявся з укриття та обтягнув жилет.

- Сивий, залишаєшся на місці і пильнуєш, - наказав я. – Кулек, Габриш, заходите за мною.

І рушив до входу.

Серце билося в грудях як навіжене. В роті пересохло, я чув, як у мене підгинаються коліна, а вся спина мокра від поту.

Всі невідворотні рішення мають одну беззаперечну властивість: вони є невідворотними.

Я постукав в двері, обшиті бляхою.

Всередині щось поворушилося. Мені здавалося, що я почув кроки на дерев'яній підлозі – а потім клацнув замок і крило дверей просто відкрилося. На порозі стояв низький, смуглий типчик в майці.

Він явно очікував когось іншого, бо в першу хвилину просто очманів.

- День добрий, я чоботи в ремонт приніс, - відізвався я з дурною міною.

- Чого… пиздуй звідси! – скривився неголений вірменка. – Не працювати майстерня. Немає! Ремонт!

Я хотів зиркнути йому через плече, але той вже прикрив двері, залишаючи в них лише тонку шпаринку. Я ніколи його не бачив. І не знаю, на що розраховував.

- Ага… Ну, що поробиш, перепрошую.

Я вже хотів піти, смуглий відступив від порогу. І тут сніп світла з голої електричної лампочки впав мені на обличчя, і він мене впізнав.

Уявлення не маю, звідкіля це було мені відомо. Якесь здригання обличчя, нервовий рух руки… А може передчуття, звичний звіриний інстинкт.

З усіх сил я пнув двері, які краєм вдарили вірменина просто в обличчя, розбиваючи йому брову. Він полетів назад, на спину, випустивши з долоні розкладний ніж, а я вже кинувся всередину.

І скочив на нього, висунувши вперед лікті та коліна.

Не вірте людям, які намагаються вам пояснювати, нібито у бійки є якісь засади, нібито в ній можна планувати свої дії. Це може бути правдою, коли ви є учасником дуелі – але, якщо б'єтеся у вуличній бійці – ні. В ній завжди удари націлюють нижче поясу, намагаються зламати противникові носа або ж пнути в пах, нанести якомога більшу кількість ударів в якнайменший час. Головне, не дати можливості ворогові зібратися.

Це добра і вірна стратегія… якщо тільки в цей час ніхто не гахне тебе по спині голоблею.

Я встиг стрелити йому три прямі в зуби і вбити коліно в шлунок, коли щось голосно тріснуло, світло блиснуло, а я полетів на землю.

Я втратив орієнтацію, але, скоріше, від болю, ніж з причини поранень. Почув, що все кудись відпливає, а в мене вже немає легень, якими можна було б дихнути. Я тільки й лежав на спині, ворушачи ніби риба вустами, і дивився, як наді мною катаються тіла та пролітають підошви.

Коли, в решті решт, мені вдалося підвестися і упертися в стінку, все було скінчено. Той, що був мій, валявся на землі та здригався, плюючи кров'ю і зубами. Другого власне кінчав зв'язувати Кулек, дуже фаховими рухами обмотуючи зап'ястя тимчасово непритомного ворога сірою клейкою стрічкою.

- Ось то хуй один. – Габриш показав на останнього, витираючи кров з носа рукою, що тримала нунчаки. – Курвин син, надивився американських фільмів. В бейсбола грати захотів, підор. Курва мати… зараз я йому…

- Залиш його, Габриш, - буркнув Кулек, відпихаючи вірменина на купу мішків під стіною. – Ти сам мало мені кабак тим гімном китайським не розбив…

- Це найсправжнісінькі, з Японії! Брюс Лі чемпіон карате саме такими розмахував! Кьяааа! - залупився Габриш, на доказ своїх вмінь демонструючи якусь зовсім недоречну позу родом з кольорового плакату відеофільму.

Сунучи спиною по стіні, я з трудом піднявся у вертикальну позицію.

- Підтягніть його сюди, - прохрипів я, бо ледь міг вдихнути повітря.

Їм не треба було двічі повторювати, наказ виконали навіть надто охоче, при нагоді вліпляючи противникові, який вже втратив волю до бою, кілька солідних ударів по нирках. Так, рука у Кулека була тяжкою.

Я розглянувся по давній майстерні.

Біля стіни барлоги з надувних матраців, на них збиті ковдри, якісь банки з їжею. Навіть картонна коробочка від піци була. Вздовж і впоперек були натягнуті мотузки, на яких сушилися шкарпетки та кальсони; з відкритого станкового рюкзака виглядав рушник в квіточки. Ще були кружки з зубними щіточками, туалетний папір.

В повітрі висів запах старого, давно вже вивітреного клею та вичиненої шкіри, який змішувався зі смородом просоченого потом взуття і цигаркового диму. Пил ліз в ніс, також дуже було чутно вологість, що виходила зі стін.

- Холерні гастарбайтери… - тільки й міг я сказати про це огидне приміщення. Я спробував випростатися, але лопатка обізвалася, застерігаючи, болем. – Де моє табло, ти, мавпа чорна?

Останні слова були скеровані, ясна річ, до вірмешки. Той сплюнув кров'ю, шалено подивився на мене.

- Польський не говорити! Нічого не знаю, пане!

Актор з нього був нікудишній. Кулек, схоже, поділяв моє незадоволення до вмінь в'язня, бо професійно врізав його знизу в щелепу, так що голова того аж відскочила назад, посилаючи до стелі рій червоних крапельок, після чого, прикрита чорним кудлатим волоссям, опала вниз.

- Спокійно, товаришу. Залиште його на потім, - буркнув я.

Кулек закліпав очима, якось дивно дивлячись на мене. Я оглянув приміщення, скинув з полиці недоїдену булку. Від нехотя взяв баночку, відкрив кришечку, понюхав.

- То ви тут справжню аджику маєте. Ну-ну… То може і хачапурі знайдеться?

- Що? – не дійшло до Гариша. – Це що, палять? Вколюють? І дороге?

- Безцінне, якщо тільки справжнє, - відповів я йому зовсім поважно.

Немає безвинної людини. Дайте підозрюваного, а параграф знайдеться.

Я став посередині всього того гармидеру, склав руки за спиною.

Стільки разів за всі ці роки. Ще на самому початку… Як і зараз, у слушній справі. Ніколи особисто, але завжди на чолі. Люди повинні бачити лідера.

- Та-ак… - буркнув я, маючи непереможне бажання запалити.Сунув між зуби сигарету з пачки, що лежала на столі. Папір і тютюн були дуже вже м'які, зараз мені було потрібно щось більше… дерев'яне? Але ж то з часом знайдеться. – Подивимося, що у вас тут є…

- Польський пан, що пан хоче! – крикнув вірменин, якого тримали мої люди.

- За своїм прийшов… товаришу Аркісьян. – Я нахилився до нього. Той зблід. – По майно народу, яке шляхом капіталістичного розбою у нас відібрали.

- Польський пан, я нічого не знати! Пан помилка!

Я одвернувся до нього спиною, подивився по полицях.

Там.

- Все виясниться… Мірним, спокійним кроком я підійшов до меблевої стінки, зняв з верхньої полиці дамський черевичок. З середини витрусив загорнуту шкарпетку, з якої дістав три згортки банкнот. – Все. А поза тим…

Тільки зараз я помітив низькі та вузькі дверцята. Штовхаю їх рукою. Вірмешка кинувся з рук Кулька і Габрися.

- Пан, пан, там ні! Гроші пан має, йди вже пан!

Я намацав та клацнув вмикачем. Одна нещасна лампочка тьмяно засвітилася і задзижчала під запиленим скляним ковпаком скривленого бра.

- Мамо… - просопів я.

Відразу ж біля входу лежали наші торби з касетами.

А далі були ще… і ще інші. В кутку стояли один на одному програвачі VHS, поряд була невеличка купа магнітофонів, перемішаних з ігровими консолями. Те, що я в першу мить прийняв за шафу, були кольоровими телевізорами західних марок, які стояли боком до мене.

Приміщення мало, мабуть, два на два кроки. Мої вміння в плані оцінки його вмісту тут і закінчилися, бо, в перелікові на готівку, сюди запихали найсправжнісіньку фортуну.

- Панове, тут знаходиться… - почав я, і в той самий момент відкрилися двері.

Троє, блиснула в голові думка. Там же було три ліжка.

Вірменин щось закричав, крикнув Габриш, після чого був спалах і грім пістолету. Задзвеніло розбите скло, я інстинктивно кинувся на землю, в малесенькому просторі майстерні гукнув ще один постріл.

Повисла дзвеняча у вухах тиша, в якій мені видавалося, нібито хтось жалісно і тихо квилить.

- Гей! Гей, курва, я до вас говорю! – роздався голос Сивого. – Ви там живі?

Виповз з переходу до задньої кімнати і натрапив на вірменку, що повз в мою сторону.

На щастя, наші погляди зустрілися, потім я з усіх сил бахнув його в ніс, тим разом почувши хрускіт носової перетинки, що повністю задовільнив мене. Дитя гір знову скрикнув, тепер від болю, і скулився в ембріональній позиції.

На мене поглянув Кулек, ще раз, виключно заради профілактики, пнув в ребра лежачого і непевне обізвався:

- Пане Артуре, ви живі?

- Та живий…

Я почав підніматися. Квиління, яке було чутно раніше, перейшло в харчання.

- Пане Артуре, то, хіба що, Габриша підстрелили…

- Боже! О Боже, я дістав! – як на замовлення закричав Габриш. І що дивно, в його голосі не було переляку, скоріше, якесь дике задоволення. – Як в кіно! В мене стріляли! Дивіться, яка дірка в штанях…

В решті решт я вийшов до першого приміщення.

Габриш сидів на мішках поряд зі зв'язаним вірменином, який власне кінчив кровоточити з простріленого горла, заливаючи сині джинси, що висипалися з розірваної плівки, і все під собою потоками крові.

У відкритих настіж вхідних дверях стояв Сивий. В руці він стискав шматок газової труби і з недовір'ям дивився на розтягнутого на підлозі типа з пістолетом, який він ще й досі тримав в руці. Цей тип, якщо вже казати про нього, теж рясно кровоточив з розбитої голови, а судоми ніяк не передбачали легкого та швидкого одужання.

- Робимо так… - прохрипів я, витягуючи з руки нашого несподіваного гостя і ставлячи зброю на запобіжник. – Сивий… Сивий!

Той наче пробудився з трансу, підскочив і, в паніці, поглянув у всі боки.

- Так, пане Артуре?!

- Сивий, бери Габриша… Габриш, ти йти зможеш?

- Так! - з ентузіазмом заволав підстрелений і упав, наче враженимй. – Тільки встати мушу… В мене нічого не болить, знаєте? І дивіться, яка красива дірка, який слід…

- Сивий, візьми Габриша. Виведи його наверх, на міст. Там він нехай потихеньку кульгає на нашу сторону… Ні, повернись. Перев'яжи йому ногу, зав'яжи чим-небудь, щоб по дорозі він не стік кров'ю… Щоб не залишав слідів!

Сивий дивився на мене і тільки кивав. І взагалі, всі дивилися на мене, ніби я, чорт візьми, знав, що треба робити.

Команду переймає той, хто перший її видасть.

- Проведи його нагору, а потім бігом сюди. Кульський, курва мать, а ну залиш це!

Кулек підірвався і перстав обшукувати кишені мертвого вірменина. І ще він, мабуть, хотів віддати салют.

- Так точно, шефе. Перепрошую, шефе.

- Кульський… чи то Кулек. Затягни цього глибше. – Я показав на вірменку, що лежав в дверях і якого ще якось не можна було назвати трупом. І починай пакувати усе, що тільки знайдеш в тій кімнатці. Все.

- О'кей… - буркнув Кулек, не до кінця розуміючи.

Потім зайшов до кімнатки і зрозумів.

- А ти, мавпо чорна, напівлюдина одна, ти… - я схилився над єдиним вірменином, який до чогось ще надавався, схопив його за воріт і підняв з підлоги. – Якщо хоч раз побачу тебе поблизу моїх людей…

В його очах я побачив власне віддзеркалення. І вже знав, що речення можу й не кінчати.

☭

- Уфф, пане Артуре… шефе… Я вже не можу…

- Стисніть зуби, Кульский, і маршируйте. Мені теж не легко, але ж я не скаржуся.

Нав'ючені мов верблюди, спітнілі так, що піт по сраці скочувався, ми тяглися через міст Понятовського.

Габриш, блідий від втрати крові, який на додаток ще трясся в посттравматичнім шоці, чекав нас на середині переправи. Спочатку він йшов з нами, але ж потім йому стало нудно, і він заявив, що він "побіжить вперед" і спровадить когось на допомогу.

Дивлячись на його силует, що віддалявся, я подумав, що він, зрештою, правий: допомога могла б нам придатися.

Кулека ледь було видно з-під чотирьох величезних торб і рюкзака, які він ніс на собі у всіх можливих акробатичних конфігураціях і комбінаціях, включаючи і ту, коли він просто тягнув їх по асфальтові.

Я згинався і спотикався під вагою всього лише двох, а він же до того під кожною пахвою стискав ще й по відеомагнітофону.

Десь на сірому кінці, досить далеко від мене, тягся Сивий. Щохвилі його мішок розв'язувався, і наша здобич висипалася на тротуар. Тоді Сивий зупинявся, зі злістю кидав на землю рекламні сумки з джинсами і матюкався. Потім, коли пара з нього виходила, присідав і починав все пакувати – тільки для того, щоб через кільканадцять кроків все знову розвалилося.

Пару раз нас минала патрульна машина міліції, і тоді серце підступало мені під горло. В перший раз це була звична чергова машина, яка просто проїхала поруч та зникла вдалині. Але ж коли синій "полонез" спочатку прокотився поруч, а потім включив сирену з "маячком" і з писком шин розвернувся, я весь похолонув.

- Шефе, ходу! – тихо скрикнув Кулек, скидаючи з себе сумки.

Я підскочив до нього і схопив однією рукою за горло, а другою – за проміжність. В нього очі вилізли наверх, мов два крутих яєчка.

- Тільки поворухнетеся, Кульський, даю слово, перекину вас через перила… - просичав я, зовсім не жартуючи.

Завила сирена, миготливі вогні пролетіли по вулиці та направилися кудись в місто, залишаючи нас в хмарі синіх вихлопних газів.

Я пустив Кулека, підняв свої торби і, не кажучи ні слова, почалапав далі.

Ми були вже добре за половиною мосту, Кульського допала поважна криза. А як відомо, кризи завжди тягнуть за собою втрати в людях та обладнанні.

- Шефе, я вже не можу… - жалісно простогнав він. Я і раніше бачив, як він боровся з власною слабістю, але ж тепер його скрутило по-справжньому. – Мушу… хвилинку…

- П'ять хвилин відпочинку, - скомандував я, тяжко опускаючи свої торби, які голосно гепнули об асфальт. Потім побачимо, що там тріснуло, і що розбилося.

Я зиркнув на Сивого, який тягнувся за нами, одночасно дивлячись, як Кулек намагається відкласти всі пакунки, не до кінця пам'ятаючи, в якій послідовності їх брав. Він присунувся до перил, сперся боком, відеомагнітофон висунувся у нього з під пахви…

- Ні!...

Я підскочив до нього, але було вже пізно. Пристрій з тихим скреготом сповз по нахилові, на мить зачепився за щось задньою ніжкою, після чого рвонув вперед, ніби птах, що виривається з клітки, і полетів, крутячись, в буру воду Вісли.

Ми обидва дивилися, як він меншає на очах, після чого, з неголосним "плюх" гине в воді. Кулек подивився на мене з таким жахом, що мені зробилося його майже шкода. Майже.

- За пана запитом, Кульський, перерву на відновлення сил ми власне і закінчили, - прокоментував я, схиляючись по торби.

☭

Габриша ми перев'язали саме вчасно – виявилося, що, в засаді, він одержав поверхове поранення, яке не було таким вже й страшним. Він і сам, зрештою, не робив з нього проблеми, зовсім навпаки: коли прозвучала думка, щоб все ж таки завезти його до лікарні щоб зашити, він спротивився першим, твердячи, що "він знає одного типа".

І фактично, знав: фельдшер, від якого злегка тягнуло самогонкою, не задавав ніяких питань; він вів себе саме так, як я і розраховував.

Товар ми скинули у Сивого. Він заховав все в невеличкому підвальчику, який замкнув на величезний ключ, заслонив дошками і підсипав вугіллям. Лопатою він працював мов паровик, за кілька хвилин перекидав добру тону. Але ж його мотивація не дуже різнилася від тієї, яка вела кожного з нас.

Ризикували ми сильно. Але ж одержати могли ще більше.

- Кульський сьогодні вихідний, - скомандував я, коли ми нарешті доповзли до свого поверху. – Завтра прийдете до мене з самого ранку, разом підемо на базар.

- Так точно!

На цей раз Кулек віддав салют. Правда, невміло, бо біцепс був настільки великим, що рука не згиналася у лікті до кінця, зате дужо поважно і щиро. Я сунув руку до кишені, витяг рулончик банкнотів, які ми ще знайшли схованими у вірмен під підлогою. Почав відраховувати, але потім передумав, віддав йому всі.

- Загляньте ще до наших. Поділіться, як самі вважаєте за потрібне.

- Так точно! Дякую, шефе!

- Ну все же, все. Ідіть, - махнув я рукою.

До дверей я підійшов, відчуваючи, що в мене болять всі кістки. Спина пульсувала тупим болем, треба й самому заглянути до лікаря… А, що з нею станеться. Помажу маззю, само пройде.

Марта, схоже, здогадалася, що щось сталося, бо навіть не скандалила з приводу того, де я так довго був.

- Все в порядку? Тільки й запитала вона, коли я з третього разу здійняв взуття.

- Так, - просопів я у відповідь.

Я витяг залишки здобутої готівки, висипав безладну купу банкнотів на стіл в кухні: всілякі валюти різних номіналів, кольорів та розмірів, з Європи та з Америки…

Марта дивилася на все це з кам'яним обличчям. Я ж старанно вибрав з купи зелені долари, розпрямив їх і вклав собі до кишені. Решту пересунув до дружини.

- Завтра поміняй на бакси. В кількох канторах[23], щоб багато не питали.

Взяла, не обізвавшись ні словом. Ні тоді, ні до самого кінця вечора. Ні навіть вночі, коли піднялася з ліжка і повернулася до мене в мереживній нічній сорочці.

☭

Час наближався до обіду.

Торгували, мов шалені, від самого світанку. Товар ішов, як горілка, люди товклися біля кіоску так, що сусіди аж кілька разів робили скандали. Ми, начебто, блокували весь рух, через що інші клієнти не могли до них потрапити.

Щиро говорячи, мені на це було як гівна накласти.

Сивий саме змінив Кулека, який пішов відсапатися у тінь і нарешті відлити. Наш мускулистий рецидивіст пив воду ніби вавельський дракон, нирки у нього були хороше натреновані в бійках, так що не дивно, що міхур у нього наповнювався дуже швидко.

А пити було треба, бо шквар стояв неможливий. Я і сам відчував, як починають пекти відкриті плечі та шия. Дуже вже пізно надів я рибалький капелюх.

Чорних я примітив відразу, як тільки вони появилися на короні стадіону. Йшли збитою групою, незважаючи на спеку, одягнені в болоньєві куртки, тренувальні костюми та обов'язкові червоні мокасини. Звернули набік, потім спустилися нижче. Покрутилися біля будки з хот-догами, але ж я бачив, що прямують вони в нашу сторону.

- Сивий, сходи купи мені морозива на паличці, - указав я на будку.

- Вже роблю, шефе.

Підходили вони поволі, поступово займаючи простір та відпихаючи інших людей вбік. Двоє вже стояло біля палатки напроти, ефективно не дозволяючи навіть погледіти на товари. Ще один чорний і носатий робив вигляд, нібито оглядає товар поряд.

А потім перед нашою стійкою просто утворився пустий простір, обмежений лише широкоплечими спинами приїжджих з-за далекого Кавказу.

- Ну, пане поляк. То що, поговоримо?

Я безпристрасно поглянув на смаглявого типа, що стояв переді мною. Знизав плечима, безтурботно сунувши руку до кишені.

- Купуєте щось, чи тільки дивитесь? – відізвався я дещо приржавілою російською.

- Я що, фраєр, купувати власний товар? – Чурка нахилився до мене, постукав пальцем по голові. – А ти, оленю, двох людей нам забив.

- В технічному сенсі – одного, бо другого застрелив той перший. Вони напали на мого кур'єра. Розумієш? Ми на східному березі таких речей не забуваємо і не пробачаємо. Особливо ж таким як ви, чорножопим мавпам.

Вірменин почервонів, вирвав з-під куртки пістолет і націлив його прямо мені в голову.

Так ми стояли довгий час, він тяжко дихав, я ж просто дивився йому в очі. Великим пальцем я клацнув запобіжник зброї, що була у мене в кармані.

- На коліна, стерво! – прошипів вірмешка, тільки голос у нього дрижав. – Благай мене!

Я спокійно покрутив головою.

Ти вже не вернешся. Обіцяєш, але ж виїдеш і не вернешся. Адже то твій син.

- А ви самі завжди дотримуєте слова, Абіраде Паранцемовичу? Колись ви обіцяли жінці, що повернетесь до неї. Скільки це вже років?

Щось проскочило на його обличчі, вірменин стиснув зуби. Ствол присунувся ближче, упираючись в моє чоло. Хтось крикнув внизу, люди почали помічати, що робиться.

Вагаршапат.

- І не боязко вам було залишати сина, Абіраде Паранцемовичу? Вагаршапат[24] – це ж таке красиве місто.

- Ти… - прошипів той, готовий стрелити, але в цю мить на трибунах зчинився якийсь галас. Майнули сині кашкети з маленькими орликами, хтось крикнув, коли піднялася та впала донизу біла гумова палиця. Вірмени приснули в усі сторони, залишаючи мене один на один зі своїм поводирем. Той розглянувся по сторонах, пістолет відвів. – Ще зустрінемося!

- Сумніваюсь, - буркнув я, дивлячись на те, як він відбігає і змішується з юрбою.

- І що то за збіговисько, громадянине?

Задоволений сам собою Кучепа раптом пройшов пустою трибуною, начебто Цезар, який піднявся на Капітолій. Його віддані ліктори завзято пригощали палицями та носками чобіт схопленого перед тим вірменку, який вже залишив всілякі спроби втечі і тільки закривав голову руками.

- Клієнти питали, чи не продам їм трохи щастя.

Я усівся на складаному стільці, відчуваючи, як піт стікає по спині.

- І що, громадянине, продали?

- Такі трансакції я проводжу виключно з органами охорони законності та порядку нашої коханої третьої Речі Посполитої.

На стосі касет я поклав конверт. Кучепа взяв, помацав пальцями товщину.

- Щось ці п'ять відсотків дуже марні…

- Бо то ж тільки перший внесок. - Я вибив пальцем цигарку з пачки, почастував начальника. Після деякого вагання він взяв; Сивий послужливо клацнув запальничкою, а мені подав замовлене раніш морозиво. – Щось довго у вас пішло.

Кучепа знизав плечима.

- Твій гонець не міг нас знайти. Щось твій Сивий не швидко втумкує, а я ж сказав, що ми будемо за будкою, а не перед нею… То коли другий внесок?

Я видмухнув димову хмарку, дивлячись, як та злітає в ідеально лазурне небо.

- За тиждень, в той же самий час. Своїх доберманів можеш не брати, а то ще людей моїх перелякають.

Майор добродушно подивився на своїх підлеглих, як батько дивиться на неслухняних дітей.

- Нехай трошки побавляться. Заслужили.

Я торкнувся авторучки, що лежала в кишеньці жилетки.

Кивнув.

- Ми всі заслужили.

ІV АКТ

Все ще тоді, коли пенсіонери одержували мільйони

Тут буде кухня,

сполучена з їдальнею двома арочними склепіннями. Окрім функції підпирання стелі, вони створюють своєрідну аркаду, яка, завдяки стійці, розділяє денну частину на дві зони. Таким чином, ми не втрачаємо простору…

Я позіхнув і відключився, дозволяючи архітекторові перенести вербальний напад на Марту. Мене така балаканина не переконувала, не кажучи вже про те, що сам цей тип мене ніяк не переконував. Якщо він розумівся на тому, що робить, то не повинен відчувати потреби вивалювати все це мені на голову. Чи може він бажав видоїти з мене додаткові бабки, що частенько траплялося з дармоїдами його покрою.

Ділянка була величезною, зеленою і тихою. Саме такою, яка мала бути – далеко від усіх та усього, на кілька сотень метрів віддалена від виїзної траси з міста, майже незаймана. Доведеться лише поправити дорогу, бо, як почнуться дощі, то картер відразу ж роздовбаю.

Чи може купити позашляховик.

Чи може і те, і друге.

- …як вважаєш, Артуре?

- Я… так… може бути. – Кивнув, виймаючи руки з кишень. – Тільки, щоб було порядно.

Марта подивилася розлюченими очима, але ж це не створило на мене ніякого враження. На її настрій в мене не було часу. Не знаю, нащо нам було влаштовувати цей театр з оглядом на місці.

Була ділянка, були плани. Була людина, яка отримує за це гроші, в будь-який тиждень могла з'явитися бригада будівельників. І всім було сказано робити, як належить.

Нарешті я міг збудувати порядний дім. Виїдемо к чорту з тієї трущоби на Празі, залишимо за собою обіссану браму, штукатурку, що відвалюється, і сусідів-п'яничок.

Будемо мешкати самі. Новаковський не стане заливати нам стелю, коли залишить в кухонній раковині обскубаного голуба і забуде, що не закрутив воду. Не буду я кожного ранку крізь каналізаційні труби слухати, як Ольховська кричить на своїх плачучих короїдів. Кінчаємо з пічним опаленням і з морозними квітами на вікнах. Люди перестануть спочатку підіймати переді мною шапки на вулицях тільки тому, що хтось з їх родичів працює в мене, а потім обговорювати за спиною.

- Чи не міг би пан затвердити кошторис? – Молодик послужливо усміхнувся. – Бо миж додали ще сауну в підвалі, що має вплив на все будівництво…

Я вирвав з його руки картки і подивився на стовпчики цифр, які внизу зливалися в зовсім непристойну суму.

- Добре, - коротко кинув я.

Я знав, що Марту це доводило до шалу, коли я не торгувався з людьми за кожен гріш, не перевіряв усього рядок за рядком. Вона вважала, що таке крихоборство є формою ощадливості. Я ж знав, що відповідна позиція в житті вимагає, відповідно, легкого відношення до готівки і людей.

- Тільки я бажаю це в письмовому вигляді і з твоїм підписом.

Тойжадібно кивнув. Люди не переставали мене дивувати: вони вважали, нібито підпис нічого не значить. "Папір і не таке витерпить" – так часто я чув… Тим часом, папір, перш за все, був пам'ятливим і дуже точним, неублаганним у власній чорно-білій конкретності.

- Артуре, чи ти міг би хоч раз… - почала моя шлюбна половина.

- Ти бажаєш при ньому про те розмовляти? Дійсно бажаєш?

Я указав на архітектора, який блискавично сунув ніс в свої проекти, роблячи вигляд, ніби його тут і немає.

- Ти навіть не знаєш, що я бажала сказати!

- Чому ж, знаю, - рикнув я, рушаючи до автомобілю.

І знав аж надто добре і не збирався слухати всього цього в черговий раз. Перед усім, в мене не було на це часу, якого я тут і так багато викинув псу під хвіст. Я всунувся за кермо, а потім грюк добре змазаних дверей відсік ще якусь тираду дружини.

Трилітровий двигун радісно буркнув, з динаміків попливла перервана раніше на півтону весела музичка. Я розвернувся між деревами, вмикнув першу передачу и натиснув на газ, щоб задні колеса стрелили зірваним дерном, виносячи мене з розгону на ґрунтову дорогу.

Нарешті я дотяг до траси, включив мигалку і вскочив перед якимось дідком в великому "фіаті". Той, звичайно ж, почав мені сигналити, блимати фарами і показувати фак… Я дозволив йому під'їхати ближче, після чого запустив оприскувачі фар. Хмура розпиленого детергенту перелетіла над дахом, засипаючи передню шибу автомобілю, що їхав за мною, дрібним туманом крапельок, а я одночасно різко пригальмував.

Дідок врізався мені в гузно, його закинуло вбік, так що "фіат" майже в'їхав в рів. Я ж втиснув газ на повну, залишивши дідка в хмарі вихлопних газів, і через хвилину втратив з очей в дзеркальці заднього виду.

Я наближався до столиці, як і звичайно несучись забитою в цю пору трасою. Поляки, зрозуміло, їздити ще не навчились. Я мусив обминати їх то з правої, то з лівої сторони, думаючи за інших і сигналячи на виключно тупих, що волоклися парами і жили у неправильному переконанні, нібито ті лишні п'ять на годину більше – це вже обгін.

Ого, знову тіри з Білорусії валять: два, три, п'ять… Напевне ж завернуть десь убік, розвантажаться на складі, швидко перекинуть товар на піддонах і вирушать далі, через Познань і до Берліна. Це тільки в тому випадку, якщо ті дебіли в Сохачеві знову не будуть лазити по переходах для піших[25]. Нещодавно Славек побився з якимось крикуном, треба було витягувати його з тимчасового арешту.

А це вже територія Прушкува. Там не можназалишити людину на ніч в камері, бо обов'язково повіситься на підтяжках. Поза тим, в арешті можна заразитися хворобою, наприклад, психічною. І потім такий хворий з розбігу бахне головою в стіну і заб'є себе.

І таке траплялося, і тут нема чого сміятися.

Я проїжджав по мосту, коли задзвонив мобільний. Глянув на номер: Бенек з Зельонки[26].

- Хело, - кинув я в слухавку, притискаючи її до вуха плечем. – І як воно… Можу, можу, як раз їду. Ну так, готуємо… Скільки?! Ну, курва, не можна ж так, з дня на день… Ага, ага. Холера, ну… Ні ну, напевне, дам раду… Добре, добре. Підішлю до тебе когось з моїх, дам йому печатку і нехай підпише. Зможе, не кричи. Ну, бувай…

Відкинув великий, невигідний телефон на бокове сидіння. Звичайно ж, він відскочив від папки для паперів, що лежала там, ковзнув по рахунках і зсунувся в щілину між кріслом і дверима. Я недобре матюкнувся, коли проїжджав через кільце на пізній жовтий: бувають такі дні, коли ніщо не йде, як повинно.

Звернув вбік, з'їжджаючи на стоянку під Палацом Культури. Курва! На умовлену з певними серйозними людьми зустріч я спізнювався вже на п'ять хвилин… А ввечері треба ще було зустрітися з Агатою! Чорт, зовсім забув, що це вже сьогодні.

Я грюкнув дверима, пікнув, включаючи сигналізацію. Зробивши декілька сотень кроків, згадав про телефон, знову відкрив центральний замок, рвонув за клямку… Ну і чортовий мобільник, звичайно ж, випав на землю.

Я нахилився, щоб підняти його, і необережно штовхнув носкомтуфлі.

Той зник під автомобілем, наче лящ за бортом човна.

Я зі злістю хряпнув дверми, сів за кермо. Обережно, щоб не повернути коліс та не перетворити "нокію" з усіма записаними в ній контактами на купку нічого не вартого сміття, від'їхав назад. Вийшов з машини, підняв телефон, намагаючись не зважати на якогось дурня, що давив на сигнал…

- Пиздуй звідсіля, хуй немитий! – наорав я на нього з усією накопиченою з ранку парою. – Ну що, проблеми в тебе? Давай, іди! Вийди до мене, підор! Іди, покажи пацану, як отримуєш пизди! Ну, то що? Ану виходь, тобі кажу!...

Я усівся і рикнув двигуном, підриваючи машину на довбані півтора метри вперед. Тільки дивився в дзеркальце заднього ходу, чи насмілиться чемпіон баранки глянути на мене, проїжджаючи поряд, бо ж я його тоді… Ні, проїхав ввічливо, дивлячись прямо перед собою. А шкода.

На половині дороги до входу я став відчувати, що обливаюся потом. Не міг же в такому стані…

В наші часи не прийнято рахуватися з слабкими. Рахуватися будуть виключно з сильним.

Я звільнив крок, зупинився. Стягнув піджак і закинув на плече. Втягнув до легень повітря варшавського середмістя.

І справді. І нехай той російський бізнесмен іде нахуй, ким би він не був. Як кохає, то й почекає.

Я звернув вбік, між залізними будками торгівельних рядів. Пройшов всю алейку, а потім… потім вловив в повітрі нотку запаху. Незнану, але ж аж до болю знайому. І я рушив під вітер, немов гончий пес.

Я занурився в самий базар, почав протискатися між людьми.

Дідок стояв на самому кінці проходу. Його невеличкий, примітивний стелажик був майже закритий з усіх сторін більшими та новішими будками. Кілька разів я мусив обходити його з різних боків, бо закопчена, димова труба була дуже характерною, і, все ж, ніколи сюди не потрапляв.

Я підійшов до нього, несмілий та сполошений.

Дідку було років з вісімдесят. Коричневий, зморщений, ніби пересушена родзинка, сива борода з ідеально білими пасмами, на голові чорна, вишита шапочка. Мала пічечка на коліщатах, поряд всього один столик і два зовсім випадково підібраних стільця, дві упаковки одноразових виделок і ножів – і все тобі обладнання.

Я присів, до кінця навіть не знаючи, нащо це роблю. Дідок широко посміхнувся, закинув до духовки ледь підпічений тістяний корж, налив до пластикового стакану білявої, осідаючої на стінках рідини.

- Звідкіля… звідкіля ви прибули? – запитав я у нього російською, але ж дід лише посміхнувся, покрутив головою. Мені не хотілося вірити, нібито він не знав мовиДостоєвського і Толстого, якою спілкувався весь СРСР… Тим не менше, він не розумів: я звертався до нього ще кілька разів, але він тільки розводив руками.

Коли він вийняв та подав мені хачапурі, я почув, як щось стискає в мені унизу живота. З набожною честю я взяв цей виріб з дріжджового тіста, затопив зуби в нутрощах з чудовим запахом, відчуваючи в ротізлегка грудкуватий сир, що просто розпливався… Я заплющив очі, взяв в руки стаканчик. І вже знав, як буде смакувати айран: злегка мусуючий, м'який на язиці та граючий на щоках, одночасно солоний та оксамитовий.

Точно як вдома.

Я з'їв усе до останньої крихітки. Випив до останньої крапельки. Навіть не дивлячись на те, яку ціну показує мені на пальцях дідок, я витяг з гаманця стільки, скільки ця їда була для мене вартою.

Вже багато років не їв я чогось настільки чудового.

Я ще пройшовся по лавках. Призупинився під вигорілим піратським прапором, де неприємний товстун продавав шматки решток імперії, що рухнула.

- Це російський ніж. Десант уживав таких, щоб перерізати горла вартівникам. – Продавець дихнув в мою сторону хмаркою їдкого диму західної цигарки. – Хороша річ, ще й цей жолобок, бачиш, пане? Це, щоб кров стікала.

Я покивав головою, крутячи в руках дещо приржавілу, по-варварськи ніби-загострену вачинську фінку[27]. Вона була оригінальною, тільки заклепку в рукоятці хтось поміняв на спиляний гвинт. На хрестовині я помітив декілька мілких, але ж помітнихщербин від ножів, що слизнули вздовж леза. Хтось і колись вмів цим користатися.

Потім, напевне, переказав улюблену зброю до рук сина чи онука, а той заклав ніж в ломбарді, чи, можливо, скінчилися гроші на горілку. Або ж згубив, чи програв в карти. Виміняв первородство серед народів світу на миску сочевиці.

Я витяг гаманець і подав продавцеві кілька банкнотів. Той хотів щось сказати, певне, поторгуватися, але ж я скривився і покрутив головою: немає сенсу. Більше не одержиш. Товстун нещиро посміхнувся і взяв від мене жирними пальцями десь четверту частину вартості тієї красивої зброї.

Він і так мав бути задоволеним. За те, що він робить, його належало б…

Наказ затверджую.

Я здригнувся. Був такий хороший осінній день, а мені видалося, що стоїть холодний квітень.

Ліс тхнув холодом, від викопаних поміж деревами ям нісся запах землі, що вкручувався в ніздрі; розкритими, пустими горлянками вона домагалася теплого м'яса та свіжої крові. Офіцери в шинелях без відзнак дивилися на мене очікуючи, читаючи з мого обличчя обриси майбутньої історії світу та своїх власних доль.

Я прикусив цибух, усміхаючись однією стороною вуст. Короткий кивок припечатав долі двадцяти тисяч життів.

Світ закрутився навколо, а я схопився за ліхтар, щоб не впасти. Потряс головою, схопився за серце, що кололо болем. Крізь піджак відчув незграбний гаманець та продовгувату, округлу автоматичну ручку.

Біль минав. Просто так: минув, відійшов. Не залишилося навіть луни… тільки якийсьрізновид заспокійливої пустки.

Я вийшов з лабіринту базару, відчуваючи себе якимось чином інакше. Не знаю, може то і правда, що айран містить в собі дещицю алкоголю? Від самого ранку я нічого не їв… Та ні, все це дурниці.

Я підняв голову, подивився на Палац Культури. З якоїсь причини він видався мені більш близьким, навіть більш веселим, ніж звичайно. Я відповів йому усміхом на усміх і швидким кроком вбіг по сходах.

Інтер'єр, як і звикле, був монументально пустим, прохолодним и темним. Пахло зимним мармуром і рідиною для натирання підлог, ніби в старому, провінційному музеї. Скульптури зі стін дивилися на мене байдуже, коли вже спокійно, без тіні поспіху, я підійшов до ліфтів и натиснув величезну, витерту кнопку виклику.

- На самий верх, - кинув я ліфтерові.

Ліфт смикнувся і рушив з прискоренням; ми минали поверхи один за другим. Колись це змушувало голову крутитися, але ж тепер я бачив аж надто виразно, наскільки незручними та повільними були досягнення минулих років. Можливо, це і справляло враження пів сторіччя тому, але ж зараз… Зараз все це ніяк не відповідало новій епосі

Нові часи вимагали нової імперії.

Ліфт зі мною та ліфтером сповільнив хід, потім брякнув дзвінок, двері відкрилися.

Вид на Варшаву зверху і справді був красивий. Все як на долоні; вся столиця на відстані витягнутої руки. Офіси, банки, об'єкти нерухомості, торги та ринки, великовантажні автомобілі, що сунули по дорогам, та поїзди з товарами з усього Сходу, які під'їжджали до Центрального вокзалу. Гроші, що валялися на вулицях і тільки й чекали, щоб їх підняли.

- Ну, пане Артуре, нарешті! – Ліванєнко вийшов з-за рогу в компанії своїх горил. – А ми вже вирішили, нібито пан роздумав…

В першу мить я хотів перепросити його, як того вимагало добре виховання…

Без каяття. Без жалю. Сильні цих почуттів не знають.

… але тільки посміхнувся, розводячи руками – одночасно в знак привітання і того, що в мене немає зброї.

- Життя – штука складна, Леоніде Антонєвичу[28], - відізвався я російською. – Часом треба вміти хапнути його за роги… Приємно з паном познайомитися, ласкаво просимо до Варшави!

Один з охоронників облапав мене по боках. Здивований, подивився на шефа. Витяг у мене з кишені тільки що куплений ніж. Ліванєнко витяг клинок з чохла, несхвально цмокнув.

- Багнет на зустріч принесли, пане Артуре? Недобре…

Сирота завжди буде боятися інших. Ніби побитий пес, він відреагує агресією на кожен різкий рух.

- Не звертайтеся до мене через "пан", Леоніде Антонєвичу. В мене теж є по батькові, принаймні, свого батька я знав.

Ліванєнко подивився на мене диким поглядом. Його охоронець здригнувся і блискавично сягнув собі за пазуху, я ж вдруге в житті глянув в темний тунель ствола пістолета.

- Блядь ти білопольська… - прошипів білорус. – Пшек ти засраний, козел ти… Сука..

- Артур Вікторович, до ваших послуг.

Якусь мить ми так і стояли. Вітер шарпав полами мого піджаку, свистів в решітках балюстради… Потім Ліваненка поклав своєму посіпаці долоню на плече.

- Залиш, Ігорю. Артур Вікторович є людиною безпосередньою, але розважною. Віддай йому ніж.

- Леоніде Антонєвичу? – Горила подивився на хазяїна скоса.

- Віддай, я сказав. І їдьте на низ, хлопці. Купіть мені холодного пива, трохи відпочиньте.

Ми залишилися лише удвох.

- Нащо вам цей ніж, Артуре Вікторовичу? – нарешті відізвався білорус, дивлячись на панораму Варшави.

Я не міг відповісти на це питання. Сам не знаю, нащо я його купив. Слова наплинули самі по собі:

- Минули часи, коли з ворогами я міг розправитися однією кулею. Сьогодні потрібен ніж, щоб зістругати з людини непотрібний наліт.

Ліванєнко повернувся до мене, усміхнувся.

- Уявіть собі, що дуже схожими словами говорив мій стрий. Він витяг мене з дитячого дому, виховав людиною. Він був мені немов батько, і він теж ніколи не розлучався з ножем. Говорив, що нічого більше і не потрібно…

- Його застрелили, - здогадався я.

- Так. В ресторані, коли він обідав… Три кулі в спину. Я ж як раз вийшов до вбиральні…

Останній втік.

- І останнього з тих, що вчинили замах, так і не впіймали, правда? Незважаючи на те, що шукали і досі шукаєте?

Ліванєнко покрутив головою, губи скривилися в напівпосмішці.

- Ви багато про мене знаєте, Артуре Вікторовичу, як для першої зустрічі. Можливо, ви ще скажете, що можете допомогти мені знайти ту людину?

Так.

- Так, - просто сказав я.

Мій майбутній партнер у справах покивав головою, дивлячись на місто. Для мене ж власне відкривався Схід.

☭

Ввечері я під'їхав під кабак. Поправив краватку, що тиснула шию, швидко глянув на годинника: сім хвилин спізнення. Холера, але ж… Може її ще немає.

Ага сиділа за столиком. Судячи по виразу на обличчі, вона мусила прийти за добру чверть години раніше, як завжди звикла. Тарілочка з закускою та ідеально складеними столовими приборами і сильно почата пляшка вина тільки підтверджували мої похмурі припущення.

- Перепрошую, - сказав я відразу ж. – І в мене немає нічого на власне виправдання.

Дочка глянула на мене тими своїми красивими очима, які дісталися їй від матері.

- Тату, ти можеш хоча б раз дотримати слова?

Признаюсь, що в ту мить я був нею гордий.

Розум неначе машина, слова ніби скальпель… навіть якщо різала просто по моєму серцю.

- Я намагаюся, донечко, - схилив я голову, делікатно цілуючи її руку. – Приймеш найщиріші вітання від старої, змученої людини?

Я бачив, як її очі блиснули з великим трудом стримуваною радістю. Вона витягла з торби і подала мені оправлений в шкіру диплом про закінчення вищої освіти.

- Моя мала пані магістр. Ти навіть і не уявляєш, як сильно я радий…

- Ну ні, не маю. Але ж, скоріше за все, не на стільки, щоб приїхати на мій захист.

- Аго…

- Тату, то вже не в перший раз. – Вона надула вуста. – Пам'ятаєш, що ти сказав, коли я поступила в університет? З другим результатом за оцінками?

Я швидко продивився в думках всі доступні варіанти відповіді.

Дочка прихнула, покрутила головою. На щастя, прийшов офіціант, так що я купив собі трошки часу.

Я замовив все, з самого низу меню, їдучи по цінах. До усього того ми взяли шампанського і комплект десертів, ще хвилинку роздумували над тим: взяти біле вино, чи червоне. В решті решт, я наказав принести і те, і те. Коли вже святкувати, то святкувати.

- Ну то оповідай, як воно було?

Я усміхнувся своїй дорослій донечці. Вона ж подивилася на мене з незадоволенням.

- Аби ж ти тільки не спочила на лаврах.

- Що?

- Саме так ти сказав мені, коли я поступила до універу з другим результатом: тільки не спочинь зараз на лаврах.

- Агусю, та я ж…

- Так, тату: ти. І це завжди та сама проблема, розумієш? Твої справи завжди повинні бути найголовнішими. Чи не можеш ти хоч раз просто утішитися, коли буває можна і коли треба?

Пігулка скочила легко, але я проковтнув її та запив мінералкою. Чортів пінгвін міг би трохи швидше з тими закусками. Хоч буде чимось зайнятися, а не слухати, як мене моя власна донька змішує з болотом. Я підняв руки в жесті поєднання та здачі.

- Агусю, прошу тебе. Ти маєш рацію, о'кей? Просто маєш рацію. Я повинен там бути…

- Ти повинен БУВ там бути, тато.

- Повинен був там бути, - покірно поправився я. – І дивитися в двері, за якими ти на ура здавала екзамен перед людьми, що не дотягують тобі навіть до п'ят. Тільки ж я не в змозі вплинути на все навколо тебе, донечко. Існують речі, яких я не контролюю, зустрічі, які я не можу пересунути…

- Бачиш? І знову те ж саме робиш. Знову ти маєш на все пояснення та обґрунтування, дуже логічне та зв'язне. Але ж, на жаль, це тільки апологетика, тато. Нібито і перепрошуєш, але ж тобі зовсім не прикро.

Знову з'явився кельнер, тепер з тарілками закусок. Спочатку він почав вмістити їх на нашому столикові, потім, нарешті, щось до нього дійшло, і він просто приставив другий столик поряд.

- Смачного, донечко. І вітаю тебе, насправді, від щирого серця, хоч ти можеш мені й не вірити.

Я підняв келишок.

Ми їли мовчки, час від часу лише обмінюючись репліками. На щастя, старий тип в костюмі щось там бринькав на піаніно, так що в нас не було враження незручної тиші.

Їжа, і справді, була смачною, вино досконале; і те, і інше, в міру своєї ціни. Але з якоїсь причини смак був не таким, як повинен. Нібито нотка чужої гіркоти вкрадалася в кожен, на перший погляд ідеальний шматок.

- Так що, ви таки будуєте собі ту віллу?

Ага на хвильку відклала ніж та виделку, потягнулася за хлібом.

- Та, креслення вже є. Але не знаю, чому казати, що "собі"…

- Я хочу залишитися вдома.

- Донечко, ми ж вже домовилися, що…

- Ні, татусю, ні про що ми не домовилися. Це, знову ж, ти сказав, що ми продаємо наш дім, після чого вийшов і поїхав кудись, до чужих людей. Ніхто на це не згодився, хоча мама, з якоїсь причини, не бажає тобі в цьому перешкоджати. Хоча була б повинна, але ж то вже її справа.

- Ага, квартира в кам'яниці на Празі…

- Це наш дім, тату. Це не "квартира", не "житло", і вже ні в якому випадку не "нерухомість", хоча, бачу, що ти, все частіше, починаєш мислити тими категоріями.

- Родина ж це не тільки ти, донечко. Це повинно бути спільним рішенням.

- Чи то твоїм, так? – смутно глянула вона на мене.

- Агусик, до чого ти ведеш?

- Я веду до того, що ти втікаєш, тату. Втікаєш все далі від нас всіх: в роботу, в тих дивних людей, в зустрічі та гулянки по ночах.

- Не ходжу я на ніякі…

- Тату, прошу тебе. Десять твоїх слів на моє одне, як завжди.

Я відпив вина, відчуваючи, як здіймається в мені холодна хвиля злості.

- Ось зараз, акурат, молода дамо, це ти балакаєш, мов накручена. Перебиваєш мене щомиті і закидаєш мені якісь дивні речі, - прошипів я. – Ми прийшли сюди, щоб святкувати, а ти, як бачу, бажаєш влаштувати з усього цього публічну екзекуцію. Викорстовуючи мить тріумфу, витягаєш з мене якийсь вдаваний бруд. Я ж перепросив тебе відразу, а ти, замість того, щоб сприйняти мої слова як належить, мою великодушність оцінила як слабкість…

Ага підскочила на стільці, зблідла і закрила рот рукою.

- Знову ти це зробив! – ледь видавила вона з себе.

- Що? – розвів я руками. – В мене ж є право, принаймні, захищатися?

Вона покрутила головою, дивлячись на мене великими очима, в яких з'явилися сльози.

- Часом… - простогнала вона. – Якби не ти… ті слова…

Щось рвонуло у мене в грудях, я зірвав з-під шиї серветку і відсунув стілець. Піднявся. Кілька осіб поглянуло на мене, але ж я мав їх всіх в дупі. Підійшов до первородної доньки і притулив її до себе – міцно, з усієї сили, всім собою. Так, як не робив цього вже багато років.

- Ну вже все, все… ша… - прошепотів я, цілуючи її у волосся. – Не плач, прошу… Все, тільки не плач, Агусь… Я тобою холерно, неймовірно гордий, донечко… Пам'ятай про це.

Вона кивнула, але ж я відчував, що вся вона аж труситься від спазмів ледь стримуваного плачу. І стримуваного, мабуть, роками, бо не пам'ятаю, коли я востаннє бачив її зі сльозами в очах.

Я повів очима по людях, які вирячилися на нас, дивився на кожного окремо так довго, доки той слухняно не вліпляв погляд в тарілку. Ну, і чого вирячилися, виродки? Батько утішає дитину, що плаче, так хуй вам до того.

Я пустив Агату і сів на стільці поряд, беручи її за обидві руки. Очі в доньки були червоні, але, поза тим, обличчя ідеальне, навіть її ніс не почервонів… Я дуже заздрив їй через це. Мене плач зовсім виключав з життя –опухлі пазухи, закладений ніс, стиснуте горло. Тому дуже рано в своєму житті я відучився плакати.

- Дім ми не станемо продавати, - твердо заявив я. – Чуєш мене? Ми його не продамо. Нікому і ніколи.

Агата кивнула, намагаючись посміхнутися.

- Відремонтуємо ту квартиру, і ти дістанеш її собі від нас. В якості подарунку, на добрий початок самостійного життя. Так що ми не продамо нашого дому, донечко…

Вона обійняла мене за шию, притулилася мокрою від сліз щокою.

- Я люблю тебе, тату, - прошепотіла.

Як же просто і легко купити іншу людину. Одним потрібні пишномовні слова, іншим – щось матеріальне. І лише крапельку важче з тими, кому потрібно і одне, і друге.

- І я тебе теж, донечко.

☭

Коли я увійшов до клубу, гулянка там кипіла на всі сто. Танцівниці крутилися на пілонах, стробоскопи мигали в ритм дикої верескливої музики.

На паркеті ходором ходила багатокольорова юрба; в променях ультрафіолетових ламп її було помітно лише як відтінки блакиті, які не дозволяють довго стежити за собою, як біль зубів, сорочок та шкарпеток, яка б'є в очі. Офіціантки в дуже мінімальному вбранні ходили між столиками, їх супроводжували погляди та непристойні зауваження клієнтури.

- Артуре Вікторовичу! – позвав мене Вітя, один з охоронників Ліваненки. – Артуре Вікторовичу, ми тут!

Я пройшов за ним до столика у виділеній для VIP- клієнтів частині закладу, привітався з зібраним товариством. Сам бос ласкаво указав мені місце справа від себе. Я бачив, як глянули на мене двоє його знайомих: певне задумалися, це ж, ніби, хто я є.

А я був ніким. Поки що.

- То що, Артуре Вікторовичу? Бачу, що ви швидко в Польщі вчитесь самостійності. А я ж вважав поляків більш гостинним народом.

- Дочка диплом захистила, Леоніде Антонєвичу… Гість до дому, то Бог до дому, як то в нас кажуть, але ж діти – то справа свята.

Ліванєнко поважно покивав головою, обійняв мене і сильно тряхнув.

- Ну що, бачили ви? – звернувся він до решти своєї свити. – Сміялися ви: поляки нас, росіян, не люблять! А тут, чуєте, що людина каже? Найважливіше – це родина… Російська душа в вас, Артуре Вікторовичу!

Я взяв до рук покриту памороззю чарку.

- За дружбу між народами.

- За нас, за слов'ян! – заволав білорус.

- Випили, не закусюючи, хтось відразу ж подав наступну чарку.

- У мене і в самого є діти. – Ліванєнко нахилився в мій бік, витяг гаманець. –Троє!

Я взяв у нього фотографію, подивився під світло. Його радощі мов намальовані, в лінійку: найстарший син, потім, для різноманітності, дочка і ще один пацан, на око десь як мій Ярек. З ними жінка, мов порцелянова лялечка, з повними червоними вустами та сильно підмальованими очима. А позаду - берези. Великий березовий гай, наповнений сонячними плямами, що грають в зеленій траві і в синьому небі без хоча б єдиної хмарки над лінією вирізаного ножем виднокраю.

- Красиво… - прошепотів я.

– Ей-ей! – Ліванєнко забрав у мене фото. – Ви, Артуре Вікторовичу, обережніше, бо в нас не прийнято, щоб на жінок інших партнерів задивлядатися… Жінка – то святе.

Дезорієнтований, я поглянув на нього.

- Та я ж казав про…

Леонід Антонєвич вибухнув сміхом, похлопав мене по спині.

- Ну, ну! Спокійно, тут немає чого соромитися, кров – не вода. Ну а вже Аннушка моя – та ще кобилка, Артуре Вікторовичу. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Я поглянув йому глибоко в очі. Ліванєнко покивав з хитрою посмішкою.

- У нас в Польщі, кажуть "сучка".

Я взяв чарку, ми цокнулись і одним махом випили. Заморожена горілка розлилася черговою гарячою хвилею по роті.

- То неладне слово. – Ліванєнко покрутив головою. – У нас про жінку так би ніхто не сказав. Ну, принаймні, не про власну, бо ж то…

- Неввічливо, - підказав я.

- Без шани, - погодився мій співбесідник. – А жінку, матір власних дітей, треба шанувати. Так знаєте, що у нас роблять?

Зацікавлений, я глянув на нього. Той витяг з гаманця ще знімки: на першому була нецікава, повнувата жінка середнього віку з тими ж трьома дітьми, тільки молодшими. На другому – Аннушка.

Але вже без дітей.

Я проковтнув слину, відчуваючи, як мені робиться гаряче.

- Часи змінилися, Артуре Вікторовичу. – Ліванєнко вийняв фото з моєї руки і сховав їх до гаманця. – Під час комунізму істинний чоловік повинен був тільки оженитися… Зараз цього вже замало. Зараз він мусить оженитися і розвестися! І взяти собі другу. Бо перша – то для родини, для дітей, щоб була доброю, зразковою матір'ю. А та друга…

- …вже виключно для нього. – Я покивав головою. – Скажу вам, Леоніде Антонєвичу, що мені у вас подобається. Не знаю навіть, чи не більше, як тут, в ріднім краю.

- І що найбільше?

- Берези, - без вагань відповів я.

Ліванєнко довго дивився на мене, потім дав знак, щоб знову налили горілки.

- Приїжджайте до мене, Артуре Вікторовичу, - запропонував він, підносячи чарку.

- До Білорусі? – спитав я, підносячи і власну.

Ліванєнко махнув рукою, ніби комара відганяв.

- Та де там! До мене, не туди, звідки родом! В Білорусь то ви можете до моєї Люби поїхати, під Барановичі, коли дітей вишлю на канікули… А ви до мене, до Москви!

Я майже захлиснувся горілкою.

- Що, не знали? – Ліванєнко вищирився, задоволений тим, що справив на мене враження. – Так, так… Це вже рік як я дачу на Рубльовці поставив! Саме там і фото зроблене, там вирощую берізки… І Аннушку вечорами дресирую.

Горілка почала заходити в кров, я відчував, як світ навколо мене сповільнює оберти. Дівчина, яка проходила повз нас, подарувала мене довгий зацікавлений погляд, прикусила губу та підморгнула.

- І коли?

Рухом руки я подякував за наступну чарку. Сукини діти нав'язали дуже гострий темп. Прийдеться потренуватися, якщо маю робити з ними інтереси.

- Завтра? За тиждень? Коли тільки скажете, Артуре Вікторовичу. Як приїдете ще в цім році… тоді я і вам дозволю з нею побавитися.

В першу секундо до мене не дійшло, про що він каже. Я поглянув на нього, відчуваючи, як посмішка сама росте в мене на обличчі.

- Ось таких людей я люблю! – рикнув білорус. – Діма, Фоня! Та гроша ламаного не варті ваші поради, коли ви мені казали, нібито в Польщі немає з ким бізнес робити! Ей, ти, дівчино, йди но сюди! Тримай, вскакуй на стіл та танцюй для мого приятеля-поляка!...

Танцівниця глянула на банкноти, якими розмахував Ліванєнко. Відштовхнула клієнта, у якого вже майже сиділа на колінах, і підійшла, крутячи задком. Опустилася на коліна, останні кілька кроків проповзла, котячими рухами забралася на стільницю і почала вигинатися, закидаючи ноги на високих шпильках і розкидаючи чарки та тарілочки з закусками. Люди Ліванєнки хлопали в такт, вліпляючи хтиві погляди в підскакуючі груди та міцні натреновані стегна.

- То що… в цьому році, - нахилився я до Ліванєнки.

- Грудень! – підхопив той. – Тоді сніг буде красивий, баню мені тільки но збудували, так що візьмемо дівчаток і щось випити… Я ж покажу вам місто; Росію вам покажу! Це не менше як тиждень треба посидіти!

- Тільки щоб повернутися перед святами, - застеріг я.

- А побажаєте?..

- Треба перевірити.

☭

Завжди я мріяв: щоб здійснити таку подорож саме так. Вихований на оповіданнях про мальовничі пейзажі Росії, і досі маючи перед очима чудові кадри з природничих кінофільмів про Сибір, з головою, наповненою традиційними піснями, не забуваючи чудесного звучання віршів в типовому для російського метру ямбів, дифірамбів та трохеїв[29], пам'ятаючи рвучі серце описи подорожі санями, що мчали просторами білої пустки з "Мертвих душ" – я вирішив подорожувати поїздом.

До вагону я сів на Центральному, моя родина прощалася зі мною, ніби то я їхав на вічне поселення та бродяжництво. Навіть Марта здавалася зворушеною, я зчитував з її обличчя так давно вже не бачену турботу та аванс на рахунок туги днів, що наближалися.

- Тримайтеся, на Святвечір повернусь! – крикнув я з вікна, а потім закрив його ще до того, як потік повітря втиснув до середини ще більше холоду та смороду з тунелів, до яких втекли перед страшним морозом всі безхатченки з усієї столиці.

Я усміхнувся товаришам по подорожі, ще раз перевірив, чи не впаде важка валіза під час гальмування. Забита одежею та косметикою, вона лежала на верхній полиці мов камінюка; з нею нічого не мало статися.

Потім я загорнувся в ковдру, сунув до вух слухавки "вокмена", з яких хор Олександрова вже як найкраще виконував свої пісні. Витягнувся на завбачливо викуплених трьох паралельних місцях, намагаючись не помічати повних незадоволення поглядів інших пасажирів, збитих на своїх дуже вже вузеньких сидіннях.

Я відкрив сьомий том на закладці, все більш вправніше розшифровуючи літери оригінального видання.

"Вся проблема полягає на тому, що. Настільки холодно, що вуста встиглиб напирати зараз вперед все більш широкою та потужною масою, і, не інакше, як з селянством"…

Заснув, навіть не знаю коли, заколисаний одностайним ритмом потягу та мірним стукотом коліс на рейках.

Пробудився я в іншому світі, наповненому яскравим світлом, що било прямо в очі, покрикуючих голосів та стукотом підкованих чобіт на даху вагону. Тересполь, промайнуло мені в голові.

Митник в гротескно великому кашкеті з грюкотом відсунув двері і запалив обидві лампи денного світла, замінюючи нутрощі сонного купе в зимний прозекторіум. Я висунув з-під ковдри одну руку, подав йому паспорт.

Саранча в шапках вушанках перевалила через купе і пішла далі, залишаючи на пам'ять про себе витягнуте ущільнення з вікна та розбебехану торбу повної дамочки, яка сиділа навскіс від мене, і яка зараз жалілася, намагаючись знову запхати в неї свої манатки.

Потяг рушив. Ми з'їхали з прикордонної станції і дуже скоро заглибилися у непроглядну темінь білоруських полів та лісів.

Я вирішив, що, коли вже мене розбудили, то піду відлити. І це було першою помилкою.

В коридорі повітря видалося якимось… іншим. Я не міг відразу зорієнтуватися, в чому річ, але мені блискавично розхотілося в ньому спати. Різке воно було чи що?

Відсутність черги до сортиру повинна була мене стривожити, навіть в таку пору, але що ж - рідко хто ламає собі голову позитивними речами. Я штовхнув двері і сунувся до вузенької, сповитої напівтемрявою кабінки.

Потягом труснуло, а я почув, що ноги не тримаються підлоги. В жесті відчаю я викинув руки догори та вбік, намагаючись схопитись за будь що і не впасти, зірвав якийсь гачок і дуже сильно стукнувся ліктем… Завис на руках мов якийсь гротескний Христос, потім ледве підтягнув коліна і, спираючись стопами в кути приміщення, зміг якось стати.

Нахилився, підняв кришку унітазу – і зрозумів, чому підлога була такою слизькою. Вже довгий час мороз в спілці з… вологою… повинні були заткнути злив, тому рідина та інші… субстанції… збиралися в трубах, спочатку стигнучи, замерзаючи та підіймаючись все вище. І вище. Аж в кінці…

З тяжким зітханням я сунув руку до ширінки. Єдине, що я міг зробити, це ощадити ті залишки місця для когось, в кого буде більша потреба, а самому спробувати – ну, спробувати поцілити ось у той куточок… бее…

Коли пара почала підійматися клубами, я лише набрав повітря до рота і намагався не дихати.

Нарешті я викотився з потворного місця, закрив за собою двері і тяжко обіперся на них. Бажаючі зачерпнути свіжого повітря легені боролися за першість з розбуреним шлунком, в голові все крутилося, нібито я тільки зійшов з каруселі.

Тепло втікало з вуст сивими хмарками.

І тільки тепер до мене дійшло: було страшно, потворно, жахливо холодно. Настільки холодно, що вуста встигли запектися, а це ж ми тільки-тільки проїхали кордон з Білоруссю.

З третього разу я відкрив двері до свого купе, стягнув з полки торбу з дорожніми речами. Баба прокинулася, щось пробурчала і загорнулася в куртку… всі вони спали в куртках та шапках! Я ж, дурень, поволі переставав відчувати долоні!

Вискочив в коридор і знову побіг до туалету, розмірковуючи про себе, а де в мене найтепліші шкарпетки? Схопився за клямку, і тоді мозок включив застережну лампочку: стоп, погана ідея. А де ж перевдягтися? Де?...

Я втиснувся в найтемніший кут біля дверей в самому кінці вагону. Звичайно ж, людина – вона дурна і вчиться на помилках, а я, замість того, щоб надіти джинси на штани, вперся, що під спід додам ще й піжаму… Коли їх стягнув, то на мить злякався, що вже ніяк не зможу їх надіти знову, або ж в мене замерзнуть ті цінні для чоловіка частини, які будь-якою ціною намагалися як найглибше сховатися в блискавично втрачаюче тепло тіло.

Наешті я натяг піжаму, на неї штани, а на все це ще й джинси… Вже не строячи з себе дурня з зняттям блузи, надів на неї піджак, а зверху ще й куртку.

Коли я, в кінці кінців, дотеліпався до купе, то був схожий, скоріше, на чоловічка Мішлен, ніж на цивілізовану людину. Відсунув двері.

- Ой, перепрошую, - кинув я інстинктивно, засуваючи їх назад. Знову помилився номером? Та ні ж, це моє купе. Відхилив двері ще раз: сусідка збігається, тип напроти і дівчина, що спить в нього на плечі теж… А от той гість….

- Ей, пане! – стукнув я у ногу приблуду, що розвалився на моїх місцях. – Пан купе переплутав!

Одягнутий у засмальцьований ватник, зарослий і загорілий тип пробурмотів щось під ніс, навіть не відкриваючи очей. Самогоном від нього несло, мов від апарату… Я штурхнув його сильніше, але не допомогло.

- Пашол вон!... – безсило простогнав я.

Ніхто з товаришів подорожі навіть не відреагував. Мабуть і дійсно, кордони між законом і беззаконням розійшлися десь за Тересполем.

Я відступив до коридору, зовсім не знаючи, що робити. В середині хоч на якийсь мінімум тепліше, тут нагрівачі зовсім не роблять… до ранку віддам Богові душу, мене знайдуть замерзлого до кісток. Хіба що…

Рішучим кроком я перебрався в самий початок вагону, де в своєму маленькому купе сиділа начальник поїзду – рум'яна щокаста баба з вустами ніби дві половинки зрілого яблука, з кулаками, яких не посоромився б будь-який металург-передовик з Челябінська.

Я став перед дверима, постукав, спочатку несміло. Мені відповіла тиша, за нею нотки хропіння, тому став стукати голосніше…

- Чого? – Російський відповідник "так, слухаю", придатний на будь-яку оказію. Фіранки за склом ворухнулися, крізь вузеньку щілину виглянуло запухле, з відтиснутими слідами подушки обличчя. – Ну, що там?

- Вийдіть-но, жінко.

Російські форми ввічливих звернень – то вже окрема історія.

- Чоловіче, чого ви хочете? Ніч на дворі, йдіть спати!

Баба була твердою, і вона кричала на мене через скло.

- Відкрийте! – покликав я її знову. Ще трохи так покричу, і хтось прокинеться, прийде сюди і пиздоне мені за порушення нічної тиші… На щастя провідниця ображено пирхнула, зникла на мить. Напевне підтягувала штани під спідницею.

Клацнула клямка, двері від'їхали вбік. В обличчя мені вдарила хвиля гарячого повітря, запаху міцного чаю, змішаного з ароматом диму з дерева та цигарок. Над плечем чергової я помітив самовар, що стояв на невеличкій чавунній пічечці, в якому радісно танцювали язики вогню[30].

Передбачлива. У неї тут власна пічка була.

- Чого? - повторила баба, всім своїм тілом загороджуючи мені дорого до свого гніздечка.

- У мене на сидіннях спить… - Холера, як по-російськи буде "п'яни й волоцюга"? – Бродяга! Забрав мої місця!

Провідниця змірила мене очима з ніг до голови.

- Ти подивись! Дорослий вже мужик, а ради дати собі не може, жінку по ночі тягає. Пан поляк, чи що?

- Так, - дещо засоромлений признав я.

- Воно і чутно. Але нічого, покажіть, де та проблема.

Я провів її до купе, показав на пияка, який завзято хропів і ще якимось чудом повернувся на інший бік.

- І яке ж місце ваше, чоловіче? – баба взяла себе під боки.

- Всі три.

- Неможливо, - похитала вона головою.

Я вийняв білети, розгерметизовуючи при цьому три ізоляційні шари одягу. Провідниця подивилася на папірці, віддала їх мені, не змінивши виразу на обличчі.

- І що, є три білети. На три місця. Але яке місце ваше?

Сюрреалізм ситуації вдарив мене з силою пігулки для чищення протезів. Я набрав повітря і відповів, найспокійніше, як тільки міг:

- Кожне одно з них.

- Так не буває. Жінка покрутила головою, смикаючи п'яницю за штанину. – Ей, чоловіче! Ей, вставайте! Тут пасажир сісти хоче!... Так він же п'яний і спить. Нічого його чіпати, сядьте біля нього. Ноги йому підігнемо, і тоді…

Делікатно, але й рішуче, я витяг тітку до коридору, замкнув двері в купе.

- Це мої місця, - я показав їй пальцем на крісла і на білети. – Ви тут провідниця. Так чи ні?Їх зайняв той… та людина. Ви повинні забрати його звідси.

Обличчя тітки було схожим на булку з маслом. З таким же успіхом я міг би піти до пекарні і звертатися до кошика з буханцями. Тоді я спробував ще раз:

- Не я повинен ділитися з ним, а тільки ви його забрати. Ви. Тому що це ваш вагон і ваша проблема. Ваша проблема, ясно?

Провідниця подивилася мені просто в очі, підняла руку в товстій рукавиці з трьома пальцями. Я завжди роздумував, чому саме три… Красномовно потерла великим пальцем вказівний:

- Ну, так з цим щось треба робити…

☭

Коли ми вже під'їжджали до Москви, я вирішив привести себе більш-менш до порядку. Виявилося, що піна для гоління замерзла в валізці.

☭

З того холерного "Полонезу" я вийшов ледь живий: брудний, невиспаний, зарослий, все боліло… Не знаю, хто так назвав потяг, але ж адекватно – такий самий гівняний металобрухт.

- Артуре Вікторовичу! Ми тут!

Ліванєнко чекав на мене особисто, лише з одним охоронцем.

Він підбіг до мене, придивився і вибухнув сміхом. У мене ж не було сил навіть розізлитися, тільки смутно покивав головою.

- Важливо, що доїхали. – Він обійняв мене немов ведмідь. – Антоша, візьми-но багаж нашого гостя.

Охоронник з обличчям понурого неандертальця, підстриженого під горщик, скочив з дивовижною швидкістю, схопив набиті речами валізи, ніби ті нічого не важили.

- Дякую, що виїхали за мною, Леоніде Антонєвичу.

- І що, достатньо вже вам романтики? Покуштували вже привабливості подорожі нашим бездоріжжям?

- Єбати таку романтику… - тільки й просопів я, хитаючи головою над власною дурістю.

- А ваша російська значно поправляється, Артуре Вікторовичу! – задоволений Ліванєнко хлопнув мене по плечу. – А щодо "єбати"… Я підготував вам практичний екзамен. Як то кажуть, оральний!

Понурий неандерталець, що йшов поруч зі мною, усміхнувся, через що його пика набрала вигляду, який насправді міг стривожити.

☭

Москву, яку бачиш вперше, завжди неможливо описати словами.

Про це місто просто не можна якимось чином оповісти. Можна намагатися, але ж з кожним наступним реченням людина усвідомлює, що окреслила тільки один якийсь аспект. Лише фрагмент, малюсіньку витинанку з імпозантної панорами молоха.

Коли ми вийшли з будинку Білоруського вокзалу, то в мене ще склалося враження, ніби то місто таке ж, як і усі інші. За собою я бачив величезний фасад з багатьма скляними вікнами, в аркадах містилися магазини та лавки. Навкруги юрмилися люди, по вулицях сунули червоні коробочки тролейбусів і автобусів, які тягнули за собою хмари чорних вихлопних газів. Рух не виглядав таким вже й жахливим, принаймні, на перший погляд.

Звичайно ж, людей було дещо більше, ні ж в такій собі, наприклад, Варшаві. Перехожі, здавалося, з'являлися буквально з нізвідки, виходили з-за найближчого рогу і йшли прямо перед собою, наштовхувалися один на одного на бігу, затримувались, повертали, розмовляли і сміялися, а потім розпорошувалися і гинули десь посеред вуличок і підземних переходів. Цей постійний рух мурашника дезорієнтував и тиснув вже з самого початку, але я мав надію, що це тільки моє відчуття.

Ми сіли в поданий нам мерс і рушили.

Тільки тоді, коли переді мною відкрилося море асфальту, я почав розуміти, чим насправді є це місто. До мене дійшло, чому поштові картки часів СРСР завжди показували архітектуру, але ж ніколи людей, яких, ще хвилину тому, як мені видавалося, було так багато.

Та вони просто гинули серед цього громаддя.

Поодинокі легкові та вантажні машини навіть не створювали враження руху на просторих вулицях, збудованих нібито для іншої раси людей. Широкі тротуари тягнулися лише вузенькими стрічечками відносно величезних фасадів будинків, які, здавалося, не мали ні початку, ні кінця – виринали з зменшуваної перспективи історії, виростали і набирали маси, на якусь мить нависаючи над головами, а потім знову втікали в незвідану, синю далину майбутнього.

Як радянська людина.

- Що, Артуре Вікторовичу?

- А? – відвернувся я від вікна.

- Казали щось? – Ліванєнко подав мені пляшку хлібного квасу. – Пийте, бо треба щось з'їсти. Горілка на пустий шлунок – то не по-божому.

- Та ні, я тільки… захоплююсь…

Тільки через якийсь час до мене дійшло правдиве значення того, що я сказав.

Я відкрутив кришечку, приємно пшикнуо. З пляшки піднялася легка імла, що несла за собою легкий аромат скоринки житнього хліба, теплого літа та спогадів, які…

Спогадів…

Я тряхнув головою, зробив солідний ковток. Рідина забурлила в шлункові і піднялася зворотною хмаркою двоокису вуглецю, але через хвильку все осіло, заспокоїлося. Господар схвально кивнув головою і теж міцно відригнув.

- У нас під Пінськом так казали: якщо після квасу не ригнеться, то людина хвора буде. – Він усміхнувся. – Ну, і як вам наша Москва подобається?

- Враження справляє.

А вона і справді справляла.

☭

Підмосковний будинок Ліванєнки був класичним прикладом того, як люди "на захід від Бугу" – тобто ми – не розуміють слова "дача".

Більшості поляків видається, ніби то просто будиночок на літо, що не зовсім далеко відходить від правди; тільки що в нас такі будиночки стоять на садових ділянках, де, як чоловік чхне в сортирі, то вісім сусідів каже йому "бувай здоровий!". Зазвичай там тісно і пахне вологою, зимою там зимно, літом спекотно, а води в нас стільки, скільки залишилося в колодязі. Одним словом – для нас такий будиночок, то форма виживання.

На дачі ж Ліванєнки можна було б пережити і третю світову війну.

- …а тут, Артуре Вікторовичу, знаходиться моя скромна комора. Чого вип'ємо?

Я подивився на полиці, які згиналися від шикарних продуктів; на високу до стелі шафу з пляшками, на три величезні морозильні камери.

Хванчкара. Кіндзмараулі.

- Грузинське у вас щось є?

- Щось повинно знайтися… - Ліванєнко занурився між полиць, витяг пляшку. – О, ось тут написано: Грузія. Вмієте ті їхні черв'ячки читати?

- Ні, - збрехав я.

- Ну і добре, нащо голову непотрібно завантажувати! Пішли, я ще покажу вам сауну, а потім сядемо, поговоримо…

- Тільки в каміні розпаліть, будь ласка, - благально посміхнувся я.

Руки ще не відтанули від ночі, попри швидкого перебування під душем, я чув, що придасться довга, гаряча ванна.

- І до того дійдемо. То що, вип'ємо, якийсь швиденький обід і почнемо відвідування?

☭

Після безсонної, морозної ночі Москва – вже і так сюрреалістична – зісковзнула в глибоку психеделію.

В поглибленому ознайомленні з нею зовсім не перешкодили півтори пляшки червоного вина, яке ми закусювали тільки сушеними фруктами, назв яких я зовсім не знав. Рівно як і дві чарочки відбірної, замороженої горілки, яку ми загризли чорним хлібом з ікрою.

Темрява тут западала блискавично, так що через сповиту темрявою Червону Площу ми йшли ніби якісь літературні герої з середини дев'ятнадцятого сторіччя. Десь далеко спереду блищали золотом куполи собору, горіли м'яким світлом величезні, червоні зірки на баштах мурів Кремля… З правої сторони загоралися та згасали помаранчеві вогники цигарок, які припалювалися одна від другої міліціонерами, які, невідомо для чого, стояли біля Мавзолею.

Під ногами хрумтів та скрипів сніг, з-під якого виглядали нерівні куби бруку. Я схилився, щоб доторкнутися каменів, які стільки разів снилися мені ночами.

Це тут все починається і скінчиться, на цій бруківці. Тут насипом кладуть прапори поконаних імперій, тут підносять і скидають з п'єдесталів генералів, заступників, командирів і начальників служб. На ці камені стікала кров зрадників, спочатку царя, потім Вітчизни, Народу і, нарешті, Партії.

Я задрижав від холоду, дивлячись на темний, мовчазний та присадкуватий зіккурат, під яким спочивав Вождь. За ним червона стіна Кремля, а далі – покої, палаці, собори і галереї… Мозок мертвої імперії, що зараз розкладався, бо його проточували черви та карієс. Центр покритої пилом павучої мережі – красивої, майстерної та імпозантної, але нікому вже непотрібної і негрізної, коли в ній забракло Господаря.

- Скільки ж усього лежить без толку… - буркнув я наполовину до себе, вторячи голосові в душі. Ліванєнко почув, покивав головою, взявся під боки, дивлячись на панораму нічного міста.

- Так, тут ви маєте рацію, Артуре Вікторовичу. Така вже наша нелегка доля в Союзі… чи то в Федерації. Потенціал марнується, люди марнуються. Нікому вже народ підірвати, всі бездіяльними та лінивими зробилися.

- А ви самі чому до Росії перебралися?

- Нікуди я не перебирався, - енергійно заперечив мій господар. – Я ліг спати в своїй вітчизні, в СРСР, а потім несподівано пробудився в якійсь чужій країні. Ну, наша білоруська республіка теж раніше була, але ж то вже не те саме.

Я втупився в блимаючу над однією з веж червону зірку, яка то пригасала, то знову розгорялася світлом нерівно сяючих ламп.

- І якось так розлізлося у нас усе. Гімн забрали, мову свою вимислили… А я так не можу, як всі ті бульбашці, взяти і так вивчити. І потім ще казати, що я – білорус. А я ж є радянською людиною!

Я полишив зірку, що не вирішила, чи то їй завалитися під власним тягарем, чи то зблиснутисуперновою і спопелити усе по сусідству. Мій погляд зісковзнув вздовж шпилю вежі, а потім далі, по засніжених дахах. Якусь мить я хотів відгадати, в яку сторону повернуті підйомні крани на перетвореній в розрите болото Манежної площі.

Місто вмирає і відроджується заново без кінця. Те ж саме відбувається і з Імперією: вона приймає нові барви, змінює герб і гімн. Однак, суть є незмінною, бо її робить живою той же самий дух.

Мозаїка вогніву вікнах ГУМу сяяла всіма відтінками жовтого, білого і блакитного кольорів. Я ж стільки читав про цей будинок, він був у кожній чортовій книжці для вивчання мови: великий, красивий торгівельний центр з заскленим дахом, символ купців та міщан Москви. Протягом років розчавлений революцією, зараз же варварськи, на хіп-хап приватизований. Через красивий, наповнений грацією фасад аж пробігала страшна непослідовність в освоєнні внутрішнього простору, який швиденько був розданий в руки меншого та більшого бізнесу.

Кожна революція передбачає деякий перехідний період, коли старий прядок вже впав, а новий ще не з'явився з хаосу.

- А я тут добре себе почуваю, розумієте, Артуре Вікторовичу? Я стою тут і кажу собі: нічого не змінилося. Ті ж самі зірки, ті ж самі герби. Як би ще паради та демонстрації робили, ех… Батьки мене сюди щороку возили дев'ятого травня, коли я був малим, і я полюбив це місце, ніби якийсь дурень. Ви розумієте, як воно буває, коли людина належить до місця?

Я повернувся далі, швидко тільки глянув на кольорові куполи та казкову брилу собору. Знову я втупився в Кремль, який ще світився в цей час вогнями окремих кабінетів. Десь там, в глибинах тих будівель, знаходилося невеличке темне, самотнє подвір'я, на яке можна було глянути тільки крізь одне заґратоване вікно. Вікно, в якому вже декілька десятиріч вже не горіло світло…

- Краще, ніж вам видається, товаришу.

Ліванєнко покивав головою, зробив ковток з фляжки.

☭

То була довга, насичена ніч. Лімузин Ліванєнки велично сунув крізь місто ніби велика, чорна акула. Ми заїжджали все в нові і нові завулки, в яких мій господар показував мені давні будинки людей, про яких я ніколи не чув, і на пам'ять кидав фразами та цитатами, на які реагував навіть його величезний, завжди смутний охоронець.

- Це теж мій, - з гордістю показав Леонід Антонєвич на магазин, який ми минали. Заґратована вітрина блищала уїдливим червоним світлом, що відбивався в лакованих чоботах до середини стегна та іскрився на парчі затоплених в пластикових відливках цехінів. – Сімнадцять в одній лише Москві! Є три речі, на які завжди будуть витрачати гроші, Артуре Вікторовичу, а саме…

Люди сходяться, зраджують і вмирають.

- …шлюби, похорони та курви, - закінчив я за нього.

Ліванєнко здивовано подивився на мене, після чого хлопнув себе по стегну.

- Так! Сука блядь! Саме так Я ж вас, Артуре Вікторовичу, повезу тепер до першого справжнього, професійного стриптиз-клубу в Росії… Антоша, Антоша, вези нас до лялечок!

Охоронник хтиво вишкірився.

"Club Dolls" перебив усе, що я до цього часу бачив в житті. А бачив я немало, міг сподіватися багато чого, але… В певний момент відчув сором, що під час перебування Ліванєнки в Варшаві взагалі намагався показати йому що завгодно. Лоск, розкіш, глазур, пересичення – якщо якимось чином можна представляти собі нічну Москву, то цей клуб і був власне тим. І ще трошки більшим.

- Та не дивіться вже так, Артуре!

Голос Леоніда дійшов до мене немов крізь стіну з вати.

З зусиллям я відірвав погляд від неймовірно довгих ніг, що проходили поруч, на ще більше неймовірно високих підборах. Навіть коли я, в решті решт, подивився на свого господаря, перед очима все ще стояв задок мов дві половинки зрілого, рум'яного яблучка, що мірно коливались.

- Леоніде… - зібрав я сили, задіявши неслухняний язик. – Таких жінок, як у вас, так ніде немає…

Ліванєнко потряс головою.

- Є! Але ж, тільки вони зрозуміють, що в житті важливо, відразу ж приїжджають сюди!...

Росіяни, що сиділи за нашим столиком, голосно і хрипко розсміялися.

- Тільки зрозумійте, Артуре… - Ліванєнко нахилився до мене, тхнучи горілкою і цигарками. – Не для всіх тут вистачає місця. Приїжджають і українки, і сибірячки, і з інших республік… А частину треба, того… реекспортувати.

Експорт революції, експорт війни, товару, нашої переваги над іншими. Завжди був лише один перспективний напрямок.

- На захід, - покивав я головою.

- На захід! А для нас захід, то усього одна країна: Польща. Розумієте, Артуре? Нам потрібен хтось довірений…

- Ще один? – щиро здивувався я.

Леонід Антонєвич похлопав мене по плечу, налив горілки і підняв чарку.

- За бізнес!

- За гроші! – підтримавя його.

І то була одна з останніх речей, яку я пам'ятаю з тієї ночі.

☭

- Боже… - простогнав я. – Курва… тай хай мене хтось…

Я лежав в ядрі болю, що складалося з рідкого свинцю, і яке пульсувало, дудніло, шуміло і ходило в усі боки.

Я спробував вдихнути глибше, але аж захлинувся, відчуваючи сморід власного дихання. Очі мені нібито хтось піском натер, в шлункові в мене була запечена куля сирого м'яса, що колихалася навіть при найменшому русі. Горло палило живим вогнем… коротше кажучи: я вмирав.

- Нехай мене хтось доб'є…

Я зміг перевернутися на бік, хоча стравохід смикнув несподіваним спазмом, бажаючи викинути на пухову ковдру нутрощі, що йому заважали. Годинник з п'ятьма циферблатами показував якусь повнісіньку нісенітницю, зрештою, не знаю, яким чудом він міг стояти на столикові, що ходив ходором… Сухе, неживе, нагріте повітря драпало в ніс.

Голова хуярила мене нелюдськи і просто потворно.

Я усівся, спустивши ноги з ліжка, але відразу ж і ліг.

Через якісь роки три страждань я знову відкрив одне око і поволі, підпираючись наче не своїми руками, піднявся у вертикальну позицію. Обіпер голову на долоні і почекав, доки підлога та стеля перестануть гратися в доганялки.

Знову я трошки підняв свинцеві штори повік.

На столикові, поряд з незносно голосно цокаючим будильником, стояв червоний термос. І склянка…

Неясна підозра сплила з глибин системи травлення, але ж я якось дав собі раду подавити її в зародкові і знову ковтнути пігулку обвинувачення.

Я простягнув руку, яка, переміщаючись зі швидкістю гороутворення, поповзла в сторону склянки. По дорозі я ледь доторкнувся до будильника, який затрясся зі швидкістю гарматного ядра, полетів зі столу до підлоги, на якому розбився в страшному вибухові на тисячі відламків.

Я закрив очі та почекав, доки останні частинки перестануть з гуркотом котитися по підлозі. Потім пересунув долоню далі і схопив термос, перетягнув його до себе… Я не відважувався ризикувати зі склянкою. Відкрутив кришку, вийняв пробку і відразу ж, ще до того, як у організму з'явиться шанс допатрати, що і до чого, присмоктався до шийки.

Блювотний інстинкт прийшов тільки після третього ковтка, а з четвертим я вже не дав ради, я захлинувся і розкашлявся палючою, замороженою горілкою… А потім втратив рівновагу і єбонувся прямо з м'якенького ліжка на тверду підлогу.

Світ поволі гальмував, гірський потяг під'їжджав до станції. Карусель крутилася спокійніше… спокійно… ледь помітно… аж врешті зупинилася, довозячи мій мозок до нутрощів черепушки.

Я якось зібрався з підлоги, піднявся.

Нахилився двічі туди-сюди, потім кілька разів віджався, вслухуючись у відчуття організму.

Потім пішов до туалету, де спочатку почистив зуби, потім виблював стільки, скільки зміг, знову почистив зуби і випив залишки горілки з термосу. Прийняв душ і заразом відлив, поголився, ще раз почистив зуби і спустився вниз.

- Артуре! – зрадів Ліванєнко, що розвалився на лежанці перед комином.

- Живий я, живий, - заспокоїв я його. – От тільки що це за життя…

- Допомогло, як бачу… Тоді зараз ми до бані!

- Леоніде Антонєвичу, та на Бога… Я ж тут ледь-ледь… Добре, хоч зуби почистив…

- Саме тому. Пішли. Там вже три години гріють, буде в самий раз!

Мені здавалося, що я йду на смерть.

Через півгодини був в цьому впевнений.

Після того, як в перший раз вибіг на сніг, зрозумів, що власне заново народився.

- Оооо! Хррр! Ооооо!… Ха-ха-ха! – Я стряс з себе залишки білого пуху, голим вскакуючи до передбанника. – Ооо!!! Ууу! І щоб вони скисли, це було…

Леонід підходив до життя більш стоїчно, витираючись товстенним рушником. Дивлячись на мене, він посміхнувся і подав склянку березового соку, яку я вихилив одним махом.

- Нуу… для справжньої бані повинна ще й ополонка бути, - скривився господар. – Але я сусідню ділянку куплю, там і став викопаю…

- А чи є тут якась поряд? Дачі ж довкола?

Ліванєнко, з міною стоїка, знизав плечима.

- Сьогодні дачі, завтра – став. Пішли, не можна так стояти на холодному, так і простудитися можна.

Я хотів сказати, що ми ж спеціально вибігли голими на двадцятиградусний мороз, але мій господар вже відкрив двері і зник в клубах пари.

Я занурився в сивий туман за ним. В перший момент очі запекло, я навпомацки знайшов своє місце.

- Ой, пробачте, Леоніде!

Я відвів руку, коли виявилося, що замість дощок лежанки я натрапив на ногу.

- Та нема за що.

Розвеселений голос Ліванєнки пролунав з зовсім іншого напрямку. Я протер обличчя долонею, намагаючись хоч щось побачити через щипучий жар.

На моїй лавці, хтиво розвалившись, лежала жінка. Так, так – саме цими словами і точно в такий спосіб. Худорляве, атлетичне тіло, стирчали півкулі невеличких грудей, оброблене перекисом водню волосся було зв'язане в високий кок на голові… і більше ніде. В цьому я був впевнений.

- Аннушка, встань, як гість прийшов. Привітай-но Артура Вікторовича.

Жінка зсунулася з лавки рухами лінивої кішки, протягла руку з довгими, червоними нігтями, не кажучи ні слова, посміхнулася. Знівечившись, я схилився і поцілував подану мені долоню. Жінка поглянула на Леоніда, схоже, однаково здивована, як і я.

- Я ж казав тобі, поляки – то народ галантний. – Ліванєнко покивав головою. – Ну добре, йди-но сюди, там Артур сидить.

Істота жіночого роду ще кинула мені довгий погляд, після чого опустилася на коліна і, не спускаючи ока з мене, почовгала до білоруса. Завмерла перед ним, широко розсуваючи ноги та укладаючи спідні частини долонь догори на випуклих стегнах, після чого подивилася на свого власника великими очами з дуже вже довгими віями з такою відданістю, що я, мимо волі, відчув, як щось стискується у мене в нижній частині живота.

- Чемна дівчина. – Ліванєнко погладив її по волоссю, вона ж притулилася до його долоні немов звірятко. – Добре, до роботи. То що, Артуре Вікторовичу? Поговоримо про наш спільний бізнес?

Я дивився, немов загіпнотизований, як Аннушка похиляється до нього, фаховим рухом перекладаючи волосся на ліву сторону так, щоб у нього був якнайкращий вид…

☭

Наступного дня, увечері, ми поїхали на славну телебашню Останкіно – гігантську телевізійну вежу, в двох третинах висоти якої передова радянська технологія з властивою собі безтурботністю причепила ресторан у вигляді примітивного літаючого блюдця.

А щоб не було ніяких сумнівів – воно ще й крутилося навколо власної осі.

- Вам чого, чоловіки?

Баба в фартуху та чепчику окинула нас нелюб'язним поглядом з-за укріплень своєї стійки-фортеці. Ліванєнко, питаючи, поглянув на мене.

- Та ми б коньячку випили, девушка! – з ентузіазмом випалив я на хвилі несподівано покращеної російської мови та алкоголю, який шумів в голові вже два дні.

- Коньяку немає.

- В такому разі дайте віскі з колою, - погоджувально запропонував господар.

- Віскі в нас немає, а кола тільки тепла.

- А що ж тоді у вас є?

- Російський склад, - з кам'яним обличчям відповіла баба.

Ми обмінялися сконфуженими поглядами.

- А що ж це таке, га?

- Сто грамів і щось ще.

Леонід махнув рукою.

- Дайте два рази… Скільки?

- П'ятнадцять.

- Тисяч? Чого, карбованців?

Ліванєнко зовсім здурів. Навіть орієнтувався, що для такого місця це було б смішною ціною. Баба лише презирливо видула губи.

- Умовних одиниць, товариші.

Вправними рухами вона налила горілку до склянок, поставила на таці карафку та декілька тарілочок з заїдками. Ліванєнко відрахував, кинув на стійку зелені банкноти, я хотів взяти наше замовлення, тільки Леонід утримав мене рухом руки.

- Я візьму. Сам побачиш.

Ми пішли до столика. На так званому золотому поверсі не було майже нікого, пусто і тихо. Вся Москва підморгувала вогнями на кілька сотень метрів нижче, а понад нами ще майже чверть кілометра потужної будівлі, що підіймалася в небо…

І несподівано щось страшенно грюкнуло, конструкція висячого ресторану застогнала, а підлога втекла у мене з під ніг. Я впав на покриття підлоги, закриваючи голову руками: Господи! Відірвалося… Всі ми відірвалися…

Я злегка розкрив закриті з переляку очі. Ліванєнко йшов далі до вибраного місця, і все було, як і треба, нічого не сталося. Товста барменша на мене і не глянула. Я піднявся, обтрусив піджак і пішов за Леонідом, кожної миті очікуючи, що весь ресторан таки звалиться донизу.

- Тепер розумієш, чому я ніс, - без тіні усміху констатував білорус, подаючи мені склянку. – Ну, щоб здоров'я завжди було як треба.

Я вихилив горілку одним махом, відчуваючи, як всередині все досі трясеться.

- І часто воно… так? – промимрив я.

Ліванєнко знизав плечима.

- Механізм вже старий, виробився, тому перескакує на якорі. Разів з два-три за оберт…

Я глянув на панораму міста, намагаючись не думати про пустий простір під підлогою.

- Вам треба зрозуміти, Артуре: так у нас з усім. Якщо щось працює, того вже ніхто і не чіпає… В'їхати можна швидкоі високо, згори багато чого видно. Але ж люди і падають швидко, а внизу лише земля-матір, яка будь-кого прийме без винятку.

Я стримав запаморочення, приклав чоло до броньованої шиби і глянув вниз. Завжди в мене був страх висоти… але вперше в житті я почув, що це мене заводить.

- А можна тут… - проковтнув я слину, - вийти нагору? Ще вище?

Ліванєнко, зацікавлений, подивився на мене.

- А нащо вам то?

- Мрія з дитинства.

☭

Ми стояли на рваному вітром, закрижанілому технічному помості в кількох десятках метрів над дахом золотого поверху. Старий технік навіть не здивувався, коли Ліванєнко підійшов до нього, не моргнувши оком взяв десять доларів хабару і провів до клаустрофобського ліфту, потім відкив дверцята назовні. Тепер над нами, навкруги нас, була виключно холодна, ворожа пустка. Під нами… Мені робилося недобре від самої думки.

- І як воно, Артуре Вікторовичу?! Задоволені?! – заволав Леонід, перекрикуючи пориви вітру, що ніс колючий сніг.

- Ще ні! – крикнув я у відповідь. – Єдина річ, яку треба зробити, коли ми тут одні і на самій вершині!

- Горілки напитися! – розсміявся Ліванєнко, але ж я тільки покрутив головою.

Задрав пальто і сунув руку до ширінки.

☭

П'ять днів мого перебування минули, я й не помітив. Музеї, клуби, вілли, ресторани, басейни, автомобілі, магазини… Навіть полювання, на якому я змерз як цуцик, після чого напився як свиня.

- Артуре, залишайся на довше, - попросив мене Ліванєнко зі своєї лежанки. – Бо… уфф…

Я майже бачив, як ніжка маленької азіатки заглибилась йому між лопаткою та хребтом. Усміхнувся і покрутив головою.

- Ні. Я обіцяв сім'ї, що на Святвечір повернуся. І вже маю квиток.

Леонід довгу мить не відповідав, тільки якийсь м'яз спазматично дрижав у нього на чолі по мірі того, як дівчина мілкими крочками пересувалася до низу його спини. Нарешті буркнув, не відкриваючи очей:

- Залишайся… А я тобі сплачу літак. Новий Рік відсвяткуємо, приятелів запрошу…

- Завтра повертаюся, післязавтра буду вже в Варшаві.

Я примруживочі, насолоджуючись тайським масажем. І де я в другий раз щось подібне дістану, як не тут? Та ніде. І все ж вирішив, що повернуся.

- Аннушку свою хоч би і на цілий день тобі дам. Ну, товаришу? Таким подарунком приятелі не гордують…

Поперек відізвався хворобливим пульсуванням. П'ять днів… а я не вмів, не міг здобутися на те, щоб узяти будь-яку з приголомшливих жінок, яких мені на кожному кроці підсовував господар. Весь час перед очами в мене було обличчя Марти, яка безголосно прощалася зі мною, коли потяг вже рушав. "Кохаю тебе" – я дуже вже добре знав форму її вуст.

В останній час багато чого було між нами не так. Більшою частиною з моєї вини, якоюсь – з її… Але ж цей виїзд, розлука з сім'єю показали мені, як сильно я за всіма ними сумую. І зрозумів, що від повернення до них не відмовлюся.

Я витяг руку та полопав Ліванєнку по плечу.

- Дякую покірно, Леоніде. Не вважай це за зле, але не можу. Родина – це святе… Я вже і подарунки своїм купив. Повертаюся.

- От же дурак… Добре, нехай собі буде. Але повернешся літаком. Завтра ще цілий день побавимося, відпочинеш, а вранці мій водій завезе тебе до аеропорту.

- Дякую тобі, Леоніде.

- Не дякуй, пане поляче. В бізнесі розрахуємося…

- Що у вас в багажі, громадянине? Відкрийте.

Я тяжко зітхнув, підняв набиту валізу і поклав її на стіл. Митник очікуючи дивився на мене, коли я боровся з замком-блискавкою, нарешті відкинув кришку. Зверху усього, як проінструктував мене Ліванєнко, я поклав брудні шкарпетки та труси.

- Що при собі? – не уступав вусатий росіянин. – Пройдіть вбік, громадянине. Ми вас перевіримо.

Ну, курва, не вірю! Я перебрався на спеціально виділене місце, де колега вусатого вже натягував рукавички. На мене він подивився зі злобним задоволенням.

- По-перше, давайте паспорт… О. то пан є поляком. Витягніть все з кишень і покладіть на стіл. Скільки готівки ви декларували при в'їзді? Скільки у вас зараз?

Я скажено просопів, витягуючи гаманець. То ці підори побажають ще й в лапу!

- Руки піднесіть!

Я дивився, як він крутить навкруги мене примітивним металошукачем. Десь в околицях мого серця машинка забурчала.

- Я ж казав, все вийняти! Що у вас там, громадянине? Зараз підемо на особовий огляд…

- Та ні, це тільки… - я сунув руку до кишені. – Тільки авторучка.

Митник подивився на мене, зблід. Поправив формений кашкет, застібнув ґудзик сорочки.

- Діма, він чистий, - відізвався до колеги, не спускаючи з мене очей. – Пропускай.

- Та ти що… Ще ж валізу треба…

- Пропускайте, сержанте! – рявкнув той збираючи мої речі з металічної стійки. – А вас, товаришу, перепрошуємо за клопіт. Бажаємо приємного польоту.

Я забрав своє барахло, замкнув валізу. А він мені навіть допоміг з замком.

Це Росія, розумом її не осягнути.

☭

Коли я виходив з літака в аеропорту Окєнце, в мене склалося враження, що знаходжуся в тропіках. Блискавично стягнув шапку, розмотав шарф. Навіть рукавички зняв, хоча люди дивилися на мене, мов на ідіота. Але ж тепло було, що тут поробиш?!

По-панськи я взяв таксі, дав хороші чайові в злотих, наказуючи ще перед цим завезти мене до працюючого магазину з квітами. Купити букет троянд в Святвечір, о шістнадцятій вечора – це, скажу вам, завдання не з легких.

Нарешті мені це вдалося, а коли я вже здолав затягнути на наш третій поверх дві напхані подарунками валізи та з повними руками квітів, я відчув, що собою і справді задоволений. Натиснув кнопку дзвінка.

- Тато! Тато повернувся, мамо! Тато вже вдома! – крики Ярека наблизилися коридором, потім малий почав шарпатися з дверима, і йому-таки вдалося відкрити засув.

Він аж підскочив на порозі, кинувся на мене, потім почав хапати валізи. З своєї кімнати вискочила Ага, і тільки потім виглянула Марта – красива, з макіяжем, в червоному платті.

Я обійняв її, хотів поцілувати довго і з усім почуттям, але ж вона втекла від мене своїми вустами, лише швиденько притулилася. Квіти взяла, втішилася, показала Агаті. Потім відклала на поличку.

- Ну, врешті і ти тут. Ялинку довелося без тебе ставити і прибирати… Може хоч посуд на стіл допоможеш носити?

Я проковтнув гірку пігулку, заніс свій багаж до кімнати. Навіть не перевдягався, тільки хлюпнув в обличчя водою та помив руки, а потім взявся за домашні обов'язки. В кухні став біля дружини.

- Чому так пізно? – кинула Марта, не дивлячись на мене.

- Так літак летів.

- Ти ж повинен був повернутися потягом вранці, щоб бути на дванадцяту.

- Мій партнер налягав, не бажав мене відпустити. Поза тим, літак – це ж вигода: всього три години, а не цілу ніч волоктися в холоді.

- А-га.

- Мартусь, кохана…

Я хотів притулитися до неї ззаду, поцілувати в шию, але вона обернулася, відгородилася від мене полумиском з рибою.

- Тримай, віднеси.

Нарешті ми таки сіли до столу, заспівали "Бог народжується". Поламали та обмінялися об-латками всі побажали один одному як найбільше щастя. Тільки в мене склалося враження… я відчував… майже бачив, що щось не так. Бо ж видно, коли жінка дується, але намагається того не показати: все нібито в порядку, все нормально, як і повинно бути, але щось не так. Якась скалка, навколо якої наростає нарив, з'являється набряк та почервоніння. Такі речі колись приводили до гангрени, коли жили синіли та чорніли, а зараження ішло все ближче до серця…

Як тоді на фронті, зимою сорок четвертого. Люди плакали. Не дозволяли перев'язувати ран, щоб бачити, коли ті почнуть гноїтися. Якщо у кого була відвага, випалював вогнем. Якщо був героєм, то брав ремінь, сокиру та ішов за сарай. Зараження треба випалити, хвору кінцівку відрубати.

- Артуре, будь ласка?...

- Слухаю?

Я підняв очі над тарілкою, на якій порізаний на манюсінькі шматочки оселедець нагадував, скоріше, салат. Ех, під такого оселедчика і випити б годилося.

- Я питала, чи був би ти добрий виконувати свої обов'язки як голова цієї сім'ї. Діти чекають…

- Я вже не дитина, мамо! – образився Ярек.

- Так, так, - згодився я. – То що, подивимося, що там принесли нам святий Миколай та Дід Мороз?

- Звичайно!

Малий аж підскочив. Не знаю чому, але знову у мене склалося враження, що Марті щось не подобалося. Але ж це я так умовився з Ліванєнкою, що обов'язково скажу: Дід Мороз. В них це він подарунки приносив.

Протягом недовгої хвильки тоді, під ялинкою, в мене ще була надія, що все буде добре.

Те, що Ярек ошаліє, коли відкриє свій пакунок, було ясно на всі сто. Подарунок для Аги я теж вибрав такий, щоб в неї відпала щелепа. Але ж коли Марта дійшла до свого пакуночка…

- Веселих Свят, кохана.

Я поцілував жінку в щоку, коли вона відкрила лаковану коробочку і побачила, що всередині.

- Артуре, але ж це…

- Що там в тебе, мамо? Покажи! – Ага скочила, ніби зацікавлена сарна. – Ой-ой, та це ж хіба…

- Я так і сподівався, що сподобається. Тобі ж подобається, правда? – глянув я жінці в очі.

- Артуре, це дуже багацько.

Коли вона просто закрила коробочку, я не міг повірити в те, що це відбувається насправді. Ага протягнула руку, бажаючи знову відкрити кришечку.

- Мамо, ну покажи!

- Потім, Агусь, потім. – Марта труснула своїми рудими локонами. Її обличчя не виражало нічого. – А як тобі подобається подарунок, коханий?

- Дуже, - збрехав я, крутячи на зап'ясті новенький електронний "касіо" з малесенькими клавішами та тисячею функцій. На щастя я не надів отриману від Ліванєнки, запаковану в сірий папір "славу", яка зараз лежала на самому дні валізи.

☭

З різдвяної всеношної ми повернулися, як і завжди, змучені та змерзлі. Оскільки Святвечір вже минув, то випили по чарочці для куражу, потім діти пішли спати. Я взяв до рук лаковану коробочку, яка лежала так, як Марта її відклала.

- Тобі не подобається, - ствердив я.

- Ні, Артуре, то не те. Просто…

- Що просто? – подивився я на Марту. – Або тобі подобається, або ж ні.

Вона зітхнула, взяла коробочку у мене. Відкрила і ще раз погледіла на важке від золота кольє.

- То ж мусило коштувати саженних грошей. А ми ж тепер рахуємо кожен гріш, бо будуємо будинок. Чи не міг ти в мене спитати? Ти повинен був в мене спитати.

У мене відібрало мову.

- Питати – в тебе? Про подарунок під ялинку? Ти хіба жартуєш. Для того, щоб ти сказала "ні"?

- Тоді, якщо ти знаєш, що я сказала б "ні", то не треба було і купувати. Логічно ж, так?

- Мартусь, ну прошу тебе…

Я хотів притулити її, але ж вона стряхнула мою руку.

- Артуре, не зараз. Ми ж розмовляємо, а тобі тільки б…

- Що мені тільки б? – відсунувся я. – Я не бачив тебе цілий тиждень! Цілий тиждень тебе не бачив, а навкруги мене було стільки жінок, що…

Я замовк. Марта дивно подивилася на мене.

- Яких жінок?

- Марта, там все… інакше, - почав поясняти я. – То є Москва, там жінки такі… Там все інше.

- Краще?

- Ні, чому ж… Ну ти що, кохана? Звідки такі думки?

- Ти сам мені кажеш, що там був цілий тиждень. Це ти хотів туди їхати, а раз вже хотів повернутися пізніше, то тобі, напевне, там подобалося. І несподівано привозиш мені золоте кольє, і ще говориш про жінок! Ти вважаєш, нібито мене можна купити, як дешеву дівку?

- Що? – здурів я.

- Ти кажеш, що там є жінки, і що там краще, і відразу ж даєш мені… ось це! – тряхнула вона коробочкою. – Зізнайся і не наважуйся брехати, зі скількома ти там спав?

- З жодною, - відповів я згідно з правдою.

Тільки Марта зрозуміла мою посмішку не так, як була повинна, бо почервоніла.

- Брешеш мені в живі очі, та ще й смієшся наді мною! Артуре… то… ти… ми…

- Марто, послухай…

Та тільки тряхнула головою.

- Не бажаю. Не хочу тебе слухати, не хочу про це розмовляти. Це ж… Зроби з цим, що забажаєш. Я ж цього не візьму.

Вона встала і рушила до дверей.

- Гей, ти куди ідеш?

- Почистити зуби і спати.

Марта грюкнула дверима в туалет, відкрила воду на всю котушку.

Я ж впав назад, на ліжко. Простягнув руку і вийняв золоте кольє, яке коштувало стільки, що… я б і сам підставив за нього зад.

Кожний має свою ціну. Кожен теж має і власну вартість, менше за яку не повинен продаватися.

Мені пригадаласяголова Аннушки, яка піднімалася та опадала, її виставлені сіднички і стирчачі перса. А потім всі інші жінки останнього тижня, яких я міг мати – але ж відкинув, керуючись дурним переконанням, що відмова від них там дасть мені щастя тут. Що хтось утішиться, побачивши мене…

Вдячність – то така собача хвороба

… а тим часом виявляється, що? Що гівно! Ори, чоловіче, заробляй на дім, на утримання для них усіх, привозь подарунки, тільки не думай, нібито заслуговуєш доброго слова, що вже казати про хвилинку близькості. І вже напевне не тілесної.

В житті є дві категорії речей. Одна – це те, яких ти заслужив. Друга – це все те, що ти взяв собі сам.