Москаль

- Артуре, і що ми тепер зробимо?

- Хмм?

Ліванєнко подивився на нього невиспаними очима людини, що знаходиться на краю нервового зриву.

- Я ж тільки що півтора мільйони в це всадовив, - тяжко простогнав він. – І ще стільки ж в комунальні послуги, а вони встримали виплату заробітної платні для працівників…

Артур пихнув люлькою, розвалився в антикварному кріслі. Нещодавно куплена на блошиному ринку низька лампа з зеленим абажуром давала приємне, заспокійливе світло, заливаючи його кабінет розсіяним, м'яким відблиском. Володимир Ілліч, що стояв на полиці, уважно дивився на старовинну мапу країни за сороковий рік, оправлену в скло. Багато елементів інтер'єру ще бракувало, але поволі все вже починало виглядати, як повинно.

Артур провів долонею по запонках з матового бурштину. Коштували як невеликий статок, але з ними він відчував себе досконало, знаючи, що попередньому власникові вони служили протягом всієї великої війни. Раз ті люди якось дали собі раду…

- Якось дамо ради.

- "Якось"? Артуре, невже не розумієш? Комуністи прийшли до влади! Ось побачиш, як почнуть нас розкуркулювати!

- Це ви драматизуєте, Леоніде Антонєвичу. Все рівно, більшість готівки ви і так маєте на закордонному рахунку.

- Більшість… того, що залишилося, так. Але ж і твої, і мої, і кількох інших осіб гроші ми вбухали в той дурний, обмежений урядовий транш… На яку холеру нам це було?!

- Ризики враховані.

Ліванєнко закрив обличчя долонями, але потім розсунув пальці, обдарував Москаля розуміючим поглядом.

- Артуре… дуже вже ти спокійний. Навіть як на тебе.

- Нерви ні в чому не допомагають, Леоніде Антонєвичу. Кризу треба перечекати, залягти на дно і не робити ніяких різких рухів.

- Не робити рухів? А тобі відомо, скільки вчора до мене дзвонило? І хто? Маєш уяву, які слова я маю вислуховувати?!

Артур махнув люлькою в повітрі, поволі випустив вузеньку цівку диму, весело подивився на партнера.

- Тільки не кажи, що зібрав гроші від знайомих і пообіцяв їм зиск менше, ніж маєш одержати сам.

- А ніби то ти – ні?! – викрикнув Ліванєнко. –Бо все ж збиралося від двох десятків різних осіб… Господи, помилуй!... Банкіри ні за що не дали б такого відсотка при меншій сумі!

- Все ще якось уляжеться. Не панікуй.

Ліванєнко змінив вираз обличчя, нервово посміхнувся.

- Ти знав, - процідив він крізь зуби.

- Що?

- Знав, що до цього дійде…Люди кажуть, що останньої суботи була якась зустріч, до того, як все пішло в пизду. Таємні перемовини з Міжнародним Валютним Фондом.

- Заспокойся, а то вже починаєш підстроювати факти до теорії. Ти ж чув це у новинах. Чубайс, Гайдар, інші умники-розумники… Про перемовини в клубі на Великій Нікітській всі трублять вже три дні. Наші просили додатковий транш, їм не дали.

- Була ще одна зустріч. Паралельна. – Ліванєнко похитав головою, як людина, яка раптом починає розуміти, як працює кубик Рубіка. – І саме звідтіля прийшов той переказ.

- Леоніде, ти щось плутаєш. Не було ніякого переказу, то фальшивка.

- Ти був там, - сказав білорус, акцентуючи. – Як і попереднього разу, в якості гаранта двохстороннього виконання зобов'язань. Нібито безсторонній арбітр. А тепер твої колеги – комуністи приходять до влади.

Леоніде Антонєвичу, закликаю вас до порядку.

- Леоніде Антонєвичу, закликаю вас до порядку.

Ліванєнко скулився в своєму кріслі, наче хтось шмагнув його батогом по спині. Заморгав почервонілими очами.

- Ніякої зустрічі не було, Леоніде, - лагідно сказав Артур. – Будь-яких постанов чи таємних переказів. Всі на цьому тільки втратили.

- Ні… Це неможливо. Ти був там. Я ж тебе знаю, Артур. Ти там був і щось для себе вирвав.

Москаль заперечно покачав головою.

- Мені прикро. Насправді.

Ліванєнко дуже поволі, мов дерев'яний, встав з крісла. Кивнув на знак прощання і вийшов, замикаючи за собою двері.

Раніше чи пізніше до цього мало дійти.

- Але ж і так це прикро, - констатував Артур, виймаючи мобільний телефон. – Алло, Серьожа? Скільки у нас людей в готовності? Добре. Знайди ще п'ятьох, нехай пильнують будову. Так, вдень і вночі. Звичайно ж, в доларах.

Почалося. Тепер вже відступу немає.

Артур пройшов до письмового столу, сів у крісло, обіперся ліктями на зелене сукно старовинної стільниці. Поправив на зап'ясті заслуженого військового годинника, всміхнувся у вуса,що ставали все густішими.

- Завжди вперед.

☭

Друга половина вересня, Кремль

Секретарка заглянула до кабінетика, що виконував роль кімнати очікування.

- Артуре Вікторовичу? Запрошую, Віктор Іванович чекає.

Москаль неспішно допив чай з порцелянової чашки, встав та застібнув один ґудзик піджака. Ще подивився в дзеркало, пригладив зачесане назад волосся и рушив в напрямку відкритих дверей.

- Дякую за те, що знайшли час, Вікторе Івановичу, - відізвався він входячи до кабінету. - Розумію, що в нинішній ситуації це нелегко.

Голова комітету Думи у справах безпеки піднявся і привітав гостя, указав на крісло.

- Це я дякую, що ви приходите до нас. Відпочиньте, товаришу. Кава, чай? Чогось міцнішого?

- Вина, якщо можна, то червоного. Грузинське у вас є?

- Ууу, бачу, ви добре знаєте, чого бажаєте. Це гарна риса, ледь на крок від справжньої амбіції. – Голова комітету кивнув секретареві, який негайно закрутився біля невеличкого бару, витягнув пару келишків і взявся відкорковувати пляшку. – Чим можу вам допомогти?

Артур почекав, доки перед ним не стануть два келишки, взяв свій, провів перед носом… Виразно подивився на асистента, який стояв в очікуванні.

- Андрій – людина довірена, можете говорити в його присутності, - заспокоїв його співбесідник.

- Як скажете, Ігор Іванович. Відразу ж перейду до суті справи: так ось, мені стало відомо, товаришу, що ви працюєте над певним списком. Списком, який заповнюється прізвищами.

- Не маю уяви, про що ви кажете.

- Звичайно ж, звичайно. При вашому професіоналізмі я ні на що інше і не розраховував. - Артур посміхнувся, знову понюхав напій. – Ще мені відомо, що післязавтра ви маєте намір довести його до публіки. Я б хотів виручити вас в якійсь частині цієї роботи.

Він сягнув за пазуху, поклав на стіл складений втроє аркуш. Віктор Іванович, ніби й знехотя, простягнув руку, розвернув. Пробіг очами по каліграфічним прізвищам, запитально подивився на гостя.

- Це частина людей, які мали надію на…Які скористалися доведенням нашої Вітчизни до руїни і падіння, в яких вона на цей час знаходиться. Запевняю вас, Вікторе Івановичу, що це не провокація і напевно вже не дезінформація. Частина з них напевне покривається зі списком, який власне закінчують складати ваші співробітники.

- Хмм, не буду приховувати, Артуре Вікторовичу, я і так мав намір зустрітися з вами. Ваше прізвище останнім часом досить часто з'являється в певних колах, про що вам відомо.

- Мені б хотілося, щоб воно перестало.

Віктор Іванович уважно подивився на Артура. Майже чверть століття праці в слідчих органах та службах давало йому певне розуміння характеру людей… Але ж цього в минулому поляка і опозиціонера з революційними симпатіями та олігархічними поривами, нині власника російського паспорта, він був не в змозі розгризти.

В решті решт він розклав руки в жесті щирості і безпорадності.

- Ви, Артуре Вікторовичу, напевне розумієте, що власну працю ми повинні вести ретельно і старанно. Я зобов'язаний вам за ваш вклад, і можете бути певним, що ми перевіримо кожен слід. Але ж я не властен виключити, що протягом слідства ми не натикнемося на…

Москаль змружив очі, схилив голову. Він погладив лацкан піджака і постукав обрубком безіменного пальця по авторучці, що лежала у внутрішній кишені і випирала під тканиною.

- Страшна справа – це нещодавнє вбивство Лева Яковича, - перебив він господаря, поглядаючи у вікно, за яким було видно фрагмент оборонних мурів давнього серця Імперії. – Застрелений вночі власною дружиною, після сімейної сварки. Така ось іронія долі.

Віктор Іванович навіть і не здригнувся при згадці людини, місце якої зайняв двома місяцями раніше в якості голови Руху на Підтримку Армії.

- Так, це трагедія, - погодився він.

- І помислити тільки, що жінка так охоче призналася у злочині. І ще ті не ідентифіковані тіла, які були потім знайдені в лісі, правда? Роздягнені догола, понівечені, з вибитими зубами, политі бензином та спалені. Троє чоловіків в розквіті віку,всі з неможливістю встановити особу.

- Це ви до чого ведете, Артуре Вікторовичу?

Бізнесмен сягнув до другої кишені, поклав на столикові між ними картку меншого розміру з каліграфічно виписаними на ній трьома прізвищами.

- Недобре б сталося, товаришу, якби хтось з табору влади, що відходить у безслав'ї і ганьбі, міг пролити світло на цю таємничу справу. Бо то є справа, тінь якої могла б впасти на деяких осіб. Ви з приємністю згадуєте свою службу в Придністров'ї?

- Завжди з радістю служив нашій Вітчизні та її інтересам, товаришу.

- Тоді нас більше поєднує, ніж поділяє, Вікторе Івановичу. – Артур піднявся, застібнув ґудзик і протягнув руку. – До побачення і дякую за ваш час.

Коли він виходив з кабінету, в грудях почував розпираюче почуття задоволення собою.

☭

Пізня осінь 1998 року, найчорніше дно фінансової кризи в Росії

Лімузин Артура під'їхав під готель і затримався перед самими дверима. Портьє в лівреї підскочив до автомобіля, послужливо відкрив двері.

- Вітаємо в готелі "Метрополь". Якийсь багаж маєте?

- Тільки досвід, - буркнув Артур і махнув Серьожі. – Йдете зі мною, Сергію Костянтиновичу Хлопці нехай чекають з працюючими двигунами.

Тут, в фойє шикарного закладу під самими мурами Кремля, на перший погляд нічого не змінилося: позолочене, чорне дерево стійок також сяяло, мов нове, незважаючи на роки, що минули. Кришталеві люстри світили так само радісно. Над входом незмінно цокав годинник, невблаганно відміряючи минаючий час

А от зовні країна поволі тонула в хаосі.

Більшість державних підприємств вже декілька місяців не виплачувала заробітну платню, розраховуючись зі співробітниками натурою. Частина фабрик пропонувала людям виключно допомогу на похорон, лікеро-горілчані підприємства платили горілкою, столярні підприємства – трунами.

Страйк нафтопереробних підприємств загрожував відсутністю обігріву і перервами в постачанні електрики, так що схоже було на те, що перший сніг цієї зими стане для Росії похоронним саваном.

Все більші кількості людей виходили на вулиці, щоб висловити не стільки незадоволення, скільки розпач.

"…західні експерти починають відкрито говорити про все більш реальну перспективу дефедералізації Росії. Після того, як адміністрація калінінградського округу відмовила сплачувати податки в центральний бюджет, подібні ініціативи з'явилися в декількох інших суб'єктах Федерації. На цей момент не підтверджено донесень про бунт солдатів в одному з гарнізонів Магадану, але погроза громадянської війни досі висить над головами росіян. Все більші кількостілюдей виходять на вулиці, щоб висловити своє незадоволення ситуацією…

- Добрий вечір, Артуре Вікторович

- І вам того ж, Євгене Натановичу. - Москаль потиснув руку олігарха, який чекав його. – Вам ще не набридло на все це дивитися?

Власник одного з найбільших транспортних холдингів країни глянув на телевізор, зневажливо махнув рукою.

- Аби тільки не блокували доріг, як в жовтні, а так нехай протестують. Вип'єте чогось? Як завжди, вино?

- Ви знаєте мене вже дуже вже добре, Євгене Натановичу. Попрошу…

Підійшов офіціант, вони зробили замовлення. Артур витягнув люльку, його співбесідник запалив сигарету в позолоченому мундштукові.

- Отож, як ви напевне здогадуєтесь, Артуре… - перевізник відразу ж перейшов до суті, - в мене до вас справа. Мушу сказати, досить делікатна.

- Говоріть сміло, Євгене.

Співбесідник Артура тяжко зітхнув, наче збирав думки.

- Мене попросили… певні люди, Артуре Вікторовичу… поговорити з вами зовсім щиро і відкрито. Так би мовити, від серця і душі.

- Слухаю уважно.

- Є певні особи, Артуре Вікторовичу, у яких є міцно обґрунтовані підозри, що ви не збираєтесь виконувати взятих у їх відношенні зобов'язань. Від разу застерігаю: я лише повторюю те, що чув, і говорю те, про що мене попросили. Схоже, на цей момент ви не повернули гроші, які були вам повірені. Великі гроші.

Блефує.

- Nietymrazem, - буркнув Артур польською, щоб той його не зрозумів. - Tojużnieblef[54]…

- Не зрозумів.

- Нічого, це я тільки роздумую вголос, хто може мати до мене якісь претензії. А чи одним з цих людей не є, часом, Леонід Антонєвич Ліванєнко? Чи це тому він не відповідає на мої телефонні дзвінки, але воліє, щоб інші говорили за нього?

- Артуре Вікторовичу, я не є уповноваженим…

- До речі, Євгене. Чого ви від мене хочете?

Бізнесмен подивився Артурові просто в очі.

- Віддайте гроші.

- Ті гроші пропали. Пішли на дно разом з рештою економіки, наче казковий млинок, що молов сіль. І зараз всі разом ми повинні давитися цією солоною ропою, замість того, щоб пити чисту, свіжу воду. Я досить ясно виразився?

- Чи я маю розуміти, що це означає "ні"?

- Вважаю, що ви досконало розумієте, що це означає.

- І як я повинен це переказати?

Артур з незадоволенням покрутив головою, піднявся з крісла.

- До побачення, Євгене Натановичу.

Коли відходив, зиркнув в дзеркало, яке минав. Його співбесідник витяг мобільний телефон і до когось дзвонив. Поляк вийшов з готелю і звернувся до Серьожі:

- Сержанте, відішліть хлопців одною машиною. Нехай двоє з них стоять під дверима Агати Артуровни, решта повинна вдень і вночі вартувати під її квартирою. Їсти, спати і срати в автомобілі, але не спускати з неї ока!

- Артуре Вікторовичу, але ж ми не повинні ось так, без ескорту…

- Виконувати! – рявкнув у відповідь.

Серьожа зблід, кивнув головою і почав віддавати накази.

Четверо охоронників вскочили до позашляховика, клацнули двері, і вже за хвильку автомобіль з писком шин вискочив на трасу, під трубні звуки клаксону пробиваючись крізь пізновечірні корки.

Артур подивився на захмурене небо, щільно загорнувся пальто. Це буде довга ніч… Не чекаючи, коли Серьожа йому відкриє, сів в мерседес. Перевірив, чи є в схованці все, що може придатися.

- Їдь до банку, Серьожа. А потім на аеродром.

- Місцевий?

- Міжнародний, сержанте. Здається, нам прийдеться полетіти у коротку відпустку.

Вони мчали нічною Москвою, випереджаючи повільніші машини з правої сторони, сигналячи та впихаючись в черги на світлофорах, обминаючи корки по технічному рядові. Сергій вів лімузин неначе автомат – без емоцій та лишніх рухів, не звертаючи уваги на погрожуючих їм водіїв.

Втеча – це не вихід.

- Це тільки тактичний відступ на наперед встановлені позиції. Тут робиться дуже тісно.

Відступ? – голос у нього в голові вперше прозвучав майже знущально, нібито знав не тільки історичні факти, але й і його справжні емоції. – Наполеон відступив з-під Москви. Німці відступили аж до Берліна. Троцький вважав, що буде в безпеці аж на другому боці земної кулі.

- Як ти смієш порівнювати мене з ними! – Артур рвонувся на сидінні, в гніві вдарив долонею в двері. Вирвав з кишені авторучку, подивився на неї з вогнем ненависті в очах. – Та за яким правом!...

- Шефе, за нами хвіст.

Голос Серьожі блискавично остудив емоції Артура. Він озирнувся в броньовану шибу, відхилив червону занавіску.

- Дві машини, зараз вони на смузі зліва від нас. Повідомлю хлопців, нехай приєднаються і…

Так.

- Ні.

Так!

- Артуре Вікторович, якщо нам потрібно…

- - Ні. – Артур почув, як голос натужно виходить крізь стиснуте горло. – Ні, нехай їдуть по Агату… Передай їм, що вони повинні поспішити! Давай!

Охоронець почав вигавкувати накази в телефон, потім здивовано подивився в слухавку, постукав нею по керму.

- Шеф, мережа не працює.

Артур вийняв свій телефон, набрав номер. Спробував ще раз, потім кинув мертвий гаджет.

- Відключили на…! Серьожа, в тебе зброя є?

- Так точно, шефе.

- Поверни на наступну бічну. Їдь по вулицям, які тобі відомі, будь готовий зробити, що я скажу і як скажу.

- Так точно, шефе.

Автомобіль закинуло, коли з писком шин вони в'їхали поперед тролейбусу, що повз по протилежній стороні і пірнули в лабіринт великих і малих вуличок. Якусь хвильку здавалося, ніби вони відірвались від погоні, але потім фари повернулись – спочатку одна пара, а потім і друга з'явилися на перехресті, яке вони тільки покинули.

- Націлили нас, шефе. Мабуть нам причепили передавач.

- На щастя – не бомбу… - кисло посміхнувся Артур. – Сержанте, ви добре прожили життя? Тільки щиро.

- До матері дзвонив дуже рідко, Артуре Вікторовичу. А так ніяких жалкувань.

Артур вийняв зі схованки "тетешку", сунув в кишеню запасну обойму. Глибоко зітхнув, відтягнув і спустив повзун, досилаючи патрон до комори.

- За Вітчизну, за Сталіна, сержанте.

- За перемогу, Артуре Вікторовичу. Зараз?

- Зараз.

Автомобіль загамував, різко повернув вправо, вскочив на тротуар, після чого його закинуло вліво, вбиваючи фарою в вантажівку, що стояла на узбіччі, і розвернуло поперек дороги.

Артур ще тільки подумав, що Серьожа був непоправним, довершеним ідіотом -- службистом і найкращою людиною, яку тільки можна було знайти – навіть зараз він вважав за краще забезпечити йому шлях до втечі, а сам ризикував життям.

Він рвонув ручку і навалився на двері плечем. Викотився на асфальт, відразу ж підірвався, вихилився з-за багажника і почав стріляти в машини, що наближалися, всаджуючи кулі дещо вище вогнів фар, просто в передню шибу.

Справа відізвалась коротка, відмірена черга з "калашнікова" Сергія, який вже вибрався через двері пасажира.

Важко сказати, чи то у охоронця було більше щастя, а може він спеціально стріляв по шинах – але одна шина на колесі машини, що мчала прямо на них, с гуком луснула, машину кинуло вбік і вбило в автомобілі, що стояли на тротуарі, обертаючи її навколо власної осі і сиплючи іскрами з ободу, який драпав асфальт.

Кулі з автомату відразу ж проорали борт "беемве", посипалося скло. З автомобіля висунулася рука з автоматом, на вильоті стволу блиснув вогонь. Артур сховався за капотом і пірнув убік, між легкові машини, які були на стоянці.

Другий автомобіль вже наближався вулицею, але ж як тільки водій зорієнтувався, що діється, різко загальмував. Двері відкрилися, і з машини висипалися люди – один відразу ж почав стріляти, прикриваючи вогнем колег, які влаштовувалися по боках.

- Шефе, на землю! – загарчав Серьожа, вирвав чеку і взяв замах.

Рука вже описала повну дугу, коли куля пробила обидві шиби лімузина і трафила охоронця просто в плече. Сергій Костянтинович Руденко, сержант морської піхоти з Афганістану, двічі відзначений за мужність в бою, Герой СРСР, що мав право на перші місця в театрах та обслуговування поза чергою в урядових установах, а ще гангстер і вбивця на замовлення, полетів назад, граната випала з його руки, стукнула об дах їхньої машини і скотилася на землю з другої сторони.

Артур кинувся бігти, а потім щось підірвало його догори і викинуло, немов ганчір'яну ляльку вперед. Він полетів, перебираючи руками і ногами, крізь пустку, що пищала і дзвеніла тишею. Якимось дивом він тільки торкнувся старих, незграбних "жигулів" і впав на мокру траву, де безвладно перекотився і завмер, не рухаючися.

- О-о-ох… тьфу! – виплюнув він з рота пісок, ледь підіймаючись на карачки.

Палаючий лімузин відкидав на стіни жилих будинків танцюючі червоні відблиски. Клуби смолисто-чорного диму, підсвіченого віднизу багрянцем, неслися до неба.

Він заточився, але ж відразу встав, схопившись рукою за гойдалку. Поміж автомобілями мигнув силует, і на дитячий майданчик висунулась людина. Артур майже машинально, інстинктивно підняв руку і двічі вистрелив, а той упав.

- Там він! – крик прозвучав мов крізь товсту, плюшеву завісу.

Біжи… Біжи!

Артур зібрався і побіг, мов п'яний, спотикаючись і не маючи змоги зорієнтуватися, коли об залізні конструкції гойдалок задзвеніли кулі. Він обернувся і вистрелив наосліп ще раз. Знов вскочив між безладно запаркованими машинами, скулився, намагаючись не відкрити переслідувачам своєї позиції.

- Ваня, Худий – зліва! Сергій і Фома – слідкуйте справа!

Артур на хвильку припав до холодного мокрого асфальту, намагаючись зорієнтуватися, де можуть бути ті. Він чув кроки, але у вухах і досі дзвеніло, він не був здатен зрозуміти, звідки ті звуки доносилися.

- Там, увага!

Бахнув постріл, посипалося скло, і хтось скрикнув, одночасно завила тривожна сигналізація. Що, помилили його з кимось?...

Не роздумуй. Дій.

Артур підірвався, витягуючи пістолет перед собою. Хтось стояв не далі як в десяти кроках від нього, дивлячись кудись убік…

Постріл, зміна позиції.

Мушка і прорізь наклалися в рівній лінії, палець потягнув спусковий крючок. Зброя гукнула і рвонула руку віддачею, постать пропала, а він відразу ж плоско впав на землю і почав повзти в протилежний бік.

Хтось пробіг двома рядами автомобілів далі, затримався, напевне розглядаючись, і знову побіг. Знову гукнули постріли… Десь далеко завила поліцейська сирена.

Бігом.

Артур зірвався, побіг всліпу перед собою, вже помітивши прямокутний отвір брами збоку. Остерігаючий окрик збігся, злився в одне з тріском розбитої шиби балкону на першому поверсі[55], він тільки заслонив голову рукою від дощу скляних уламків і припав до стіни. Куля ляпнула в бетон над його головою, засипаючи хмарою пилу, тому він повернувся і випалив всліпу, раз і другий…

Дев'ять. Зміни обійму.

На бігу Артур вийняв пусту обійму, намацав в кишені і навпомацки сунув нову, перезарядив і викинув руку назад, випалив в пусту браму.

Не стріляй. Економ патрони. Біжи.

Він біг. Зліва і справа миготіли окремі будинки і житлові блоки, автомобілі гуділи, коли він на червоне світло перетинав вулицю, нечисленні в цей час люди оглядалися і стукали пальцями по лобі. Артур біг так довго, що легені почали палити живим вогнем, перед очима з'явилися темні плями.

Потроху він сповільнювався, потім зовсім зупинився, розглянувся по сторонам.

Здається, він знаходився, знову десь побіля Кремля. Ну так, під кінець вони їхали Москворецькою, Сергій звернув в Устінську, а потім на північ, по Земляному Валу… Звернули в малі вулички, а тепер він побіг сюди… Чому?

Людина, коли бажає схоронитися, не тікає в невідоме. Вона відправляється туди, де його домівка.

Ледь чуючи ноги, Артур поволі рушив в напрямку гордо палаючих на фоні чорного неба червоних зірок. Кожен м'яз тіла горів вогнем відзивалися всі травми, подряпини і синці. Рука конвульсивно стискала пістолет, якби то була єдина певна річ у всьому його існуванні.

Завжди вперед. Завжди до мрій та ідей.

Артур протягнув руку, нібито бажаючи торкнутися верхівок башт.

Такою власне і є наша людина.

Гукнув постріл. Артур похитнувся і впав, випускаючи пістолет… Біль від рани в правому боці розлився палючим, паралізуючим вогнем по всьому тілі, вгризаючись в кожний фрагмент плоті.

Ні… Ні! Дурень, ні!

Він перекотився на спину, витягнув руку, бажаючи доторкнутися зброї, яка лежала так далеко і одночасно так близько.

Бийся! Вставай і бийся! Не цим разом, не в цейчас, коли ми разом досягли так багато! Ні, ні, ні!...

Пальці вже майже торкнулися рукоятки, коли з'явилася нога в лакованому чоботі з довгим носом. Чобіт безтурботним рухом відбив зброю вбік, придавив зап'ястя до тротуару.

Ні!

- Артуре Вікторовичу. Яка ж неочікувана зустріч.

Артур підняв очі. З ненавистю подивився на Дмитра Білого, одного з найдорожчих і найкращих платних вбивць в місті.

Цієї ночі Білий виглядав дещо неадекватно до свого прізвиська. Зазвичай бездоганно чисте пальто було заплямовано болотом, волосся скуйовджене. З пальців правої руки на землю краплями стікала на землю кров, ліва рука тримала "макарова", який ще димився.

- Не доплатили нам за вас, господин поляк. – Вбивця цмокнув і покрутив головою. – Трьох людей втратив, а може й більше. Але ж то нічого, то вирівняється.

Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю. Не стратите. Скажи йому це, дурень!

- Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю, - прохарчав Артур, чуючи, як в горлі в нього булькає кров з простреленої легені. – Не стратите…

Білий покрути головою, випростувався.

- Нє-а. Сьогодні ви же нічого мені не вирівняєте, сьогодні ваш кінець. Моліться, якщо ви, комуняки, хоч в щось взагалі вірите.

- Ах ти, платна суко…

- Красиві останні слова.

Білий нещиро скривився і націлився просто між очей жертви.

Нііііі:…

Сухо клацнув пістолет.

Білий здивовано заморгав.

Подивився на діру в пальті і на червону пляму, яка розливалася навколо неї.

Він ще хотів, незважаючи на все, натиснути на спусковий крючок, але рука не втримала зброї. Вбивця випустив "макарова", який клацнув об асфальт, потім сам звалився вслід за ним.

Над Артуром Вікторовичем було тільки нахмурене, чорне листопадове небо.

Потім його заслонило бородате, заросле обличчя.

А потім вже було нічого.

Х АКТ

По тому

Йому здавалося,

що його тіло не важить нічого, а сам він летить. Підноситься над бетонною підлогою, ковзає крізь пустоту ледь освітлених сходових кліток і планує над залитими коридорами.

Потім гравітація невблаганно поверталася, приносячи з собою потворний біль в грудній клітці, пульсуючу в скронях кров і нудоту, коли шлунок обурювався на кров, що стікала стравоходом.

Артур намагався поворушитися, встати на ноги, замість того, щоб лежати на животі, але тоді хтось відзивався захриплим голосом, говорив щось то грізно, чи то знову заспокійливо.

Свідомість відпливала і поверталася, приносячи хвилі споминів та видінь, які накладалися одна на одну.

Врешті біль відійшов, а разом з ним втекло почуття часу та реальності.

☭

Єдина електрична лампочка бзикала нерівним світлом, ледь розганяючи напівтемряву. В трубах щось сичало і стукало, засувки пітніли краплями гарячої води, яка збиралася на підлозі невеликими, іржаво-бурими калюжами.

Артур лежав на продавленому матраці в кутку приміщення, втиснутий під коліно теплопроводу.

Прострелена легеня ще боліла і тягнула, хоча він вже не кашляв кров'ю. Бинти не дозволяли вдихнути повітря, але в нього з'явилося враження, що зараз знаходився, скоріше, далі ніж ближче до смерті.

- Ей.. ей!...- заволав він слабко п'яничці, що зараз дрімав в кутку, а перед тим міняв йому пов'язки.

Розкошлачена голова здригнулася, піднялась. Водянисті очі подивилися з-під кущуватих брів. Він вже десь бачив це обличчя, пам'ятав його ніби крізь туман…

- Лежи, - захрипів жебрак з-під "Метрополю". – Лежи, ще не час вставати. Зшито, чим було, то і розійтись може. Не піднімайся.

Артур покивав, слабко посміхнувся.

- Старлей… старший лейтенантСтоліцький. Я вас пам'ятаю.

- Було. Було і так колись. Погони, зірки, солдатська слава. Давно, давно тому, підчас війни. І все минуло. Зараз ти лежи, відпочивай. Пити не хочеш? Тоді спи

Поволі, в болях і судомах гарячки Артур приходив до тями.

В підземеллях не було ні дня, ні ночі, час ніби став на місці. Артур намагався запустити годинник з розбитим скельцем, але стрілки зупинялися через неповну пару годин. Він хотів рахувати краплі, що капали з труб, але ж ті летіли то швидше, то повільніше в залежності від тиску, що мінявся в магістралі.

Його господар з'являвся нерегулярно, часом зникаючи і залишаючи Артура на довгі періоди самотності. А в інші рази він міг спати в своєму барлозі так довго, що Артур починав боятися, а чи не вмер той часом.

Лампочка то пригасала, то розгорялася. Світ закінчувався на порозі залізних дверей.

- Ну, таваріщ старшина, покажіть, що там у нас, - пробудився жебрак. – Пора шви зняти, я тут антибіотик приніс. Тепер воно або ж пан, або ж пропав.

Артур ковтнув таблетки, що смерділи брудними руками безхатченка. Запив мутнуватою водою з заслуженої фляжки. Тяжко звалився на спину, в той час коли "товариш" взяв в руки проржавілі ножиці і почав, один за другим, підважувати і розрізати вузли на рані.

Постріл зарубцювався негарно: нерівним, поривчастим струпом, з якого виступали шматки ниток різного кольору, аби як поєднуючи краї вихідного отвору кулі. На ребрах налилися болючі цисти, в легені щось хрипіло…

Але ж він жив.

Це граничило з чудом, що в подібних умовах рана не почала гноїтися, а сам він не вмер.

У вузькому, тісному лігві безхатченка панували безлад і бруд. Під стінами висилися стоси газет та пляшок, на яких шкреблися миші. Колонії різнокольорової плісняви поволі вкривали пакунки з рештками недоїдених бутербродів і пінопластові коробочки від їжі навинос. В обрізаній пластиковій пляшці набирав сили компот з недопалків.

Пахло пропотілими, ніколи не праними сорочками, старою сечею і перетравленим спиртним.

Поволі Артур починав набирати сил. Спочатку зміг самостійно перевернутися набік, щоб сягнути по білий, емальований лікарняний нічний горщик, потім навіть не потребував допомоги, щоб натягти штани.

Лейтенант-безхатченко кормив його і поїв, міняв пов'язки. Артур намагався не дивитися, не думати, що він їсть і звідкіля взялися шматки їжі, які йому до рота вкладали брудними, сукуватими пальцями з нігтями мов чорні лінії.

Спочатку у нього в голові клубилися думки: про його фірми, банки, автомобіль… Про Серьожу, в долі якого він не був впевнений; про дочку, яку повинні були охороняти його люди. Але ж поступово все це затихло, поблякло, розпустилося, шматок за шматком, в горілці, яку йому по наперсткові вливали до горла.

Коли Артур вперше встав, у нього в голові закрутилося. Але ж він зміг не впасти, навіть зробив декілька тремтливих кроків і тяжко усівся на залізному табуреті.

- Як довго… Скільки я вже тут?

Бомж знизав плечима.

- Тиждень, два… місяць? Яка різниця, товариш старшина?

- Для мене велика. – Артур нахилився по газету, що лежала на підлозі. Засичав від болю, але ж аркуші підняв, подивився на дату: дев'яносто другий рік. Зім'яв непотрібне сміття, кинув до кута. – Мені треба повертатися… Де я взагалі знаходжуся?

- В безпечному місці.

"Безпечне місце" було частиною теплового вузла, поєднаного плутаниною засмічених коридорів з покинутою станцією метро.

Артур поступово, метр за метром, досліджував забуте підземелля. Присвічуючи собі допотопним ліхтарем, він виходив на все більш довгі прогулянки, перескакуючи по укладених в воді тротуарних плитах, переправлявся через залиті водою відрізки тунелів метро. У нього не знаходилося відваги самому глибше заглибитися в коридори, хоча там повинен був знаходитися вихід на поверхню.

Він приходив на недобудовану станцію. Дивився на так ніколи і незавершені мозаїки на стінах, що представляли радісних, м'язистих робітників и рум'яних, веселих селянок. Сідав на порваних, порізаних сидіннях в проіржавілих вагонах, які колись давно скотили сюди люди, що працювали на славу давно вже неіснуючої Імперії.

Тільки через якийсь час він зорієнтувався що є насправді, зовсім насправді – сам.

Коли безхатченко в черговий раз пішов з їхнього спільного притулку, Артур почав поволі, методично обшукувати все приміщення. Кожен закуток, кожну дірку і щілину. Він перетряс всі коробки, заглянув під стоси газет…. Її не було. Її ніде не було.

- Де тиїї сховав? – процідив він крізь зуби, коли його господар повернувся з поверхні.

П'яничка подивився почервонілими, обведеними темними колами очами над стволом пістолета. Відклав набік пластикову сумку з зібраними залишками їжі і наполовину пустими пляшками з трунками.

- Вона тобі непотрібна. Вже ні.

Артур схопив його за горло, притиснув до стіни. Всунув "тетешку" під підборіддя бомжеві і відтягнув курок.

- Де вона?

Байдужість на обличчі того була вражаючою: ніяких емоцій, нуль страху. Він слабко посміхнувся до Артура, як дорослий, який дивиться на маля, яке закотило істерику.

- Вже ні. Тепер ти не мусиш того робити. Можеш, але не мусиш. Сам подивись. Послухай.

- Звідки… звідки знаєш?

Артур відсунувся, заточився.

Безхатченко повернувся до нього боком, почав витягувати з торби надкусані бутерброди, не до кінця очищені овочі, банку з відірваним відкриваючим шплінтом. Під кінець поставив на газету недопиту пляшку з горілкою, показав Артурові на сидіння.

- Сідайте, таваріщ сержант. Звідкіля що я знаю, га?

Вони їли мовчки, малими шматочками. Назовні мав панувати страшний мороз, їжа була холодною, навіть без сліду плісняви. Випили по ковтку горілки з горла, під кінець Артур обізвався:

- Звідки ти знаєш, що я можу, а що – ні? Для чого ти забрав у мене авторучку?

П'яничка знизав плечима, струснув кучмою волосся.

- Тут, на низу, кожен вільний. Тут ніщо не підписують, тут немає грошей, немає бізнесів. Кожен просто живе. Те, що підняв з землі, може придатися, а от авторучка – ні. Вам вона не потрібна,таваріщ сержант.

- Лейтенанте… товаришу лейтенанте… - Артур стиснув кулаки. Він не був в стані згадати, як того звуть. – Товаришу, віддайте мені мою авторучку. Я вам заплачу, їжі принесу… Сигарети, багато сигарет. Яких забажаєте.

В очах бомжа запалився вогник зацікавленості, але відразу ж згас. Він знову труснув головою.

- Нє-а. Непотрібне і шкідливе те, чого дають дуже багацько. Тільки стільки, щоб було. Ніколи про запас.

- Тоді виведи мене нагору, - постановив Артур.

- А ти того хочеш? Насправді бажаєш до того повернутися?

Той замислився. Вперше за безпам'ятні часи він був насправді сам, належав тільки собі… В пам'яті спливали спомини з минулого, до цього часу наче затуманені та побляклі, а тепер знову вони набирали кольорів. Все те, що він втратив, від чого відрікся, від чого відмовився заради нового, начебто кращого життя.

- Ви вбили людину, щоб мене урятувати, - вирішив він змінити тему. – Для чого?

П'яничка скривився, брудний палець сунув до рота.

- Не першу і не останню. Вас я знав, його – ні… А це добрий пістолет, "тульський Токарєва". У мене самого був такий в сорок четвертому. Добрий… А ви ж не зовсім погана людина, таваріщ старшина. Тільки загубилися. Там, на поверхні, теж є інше життя. Не тільки смерть за марні копійки.

- Вже запізно, щоб мінятися.

- Ніколи не пізно, - засміявся безхатченко. Завжди можна почати спочатку. Завжди. Що там такого ти маєш там, нагорі?

- Все…

П'яниця посмоктав зіпсований зуб і сплюнув на землю. Кинув шматочок хліба щурові, який крутився між трубами.

- Нісенітниця. "Все" – це тільки інше слово для "ніщо", омана і ілюзія. Гроші? Ті ж самі, за які тебе хотіли вбити?

- Наприклад.

- Ха, гроші… Скільки?

- Чверть мільярда.

Бездомний подавився, побагровів, почав кашляти і чхати. Великі, перелякані очі зайшли сльозами, так що врешті Артур перехилився і стукнув йому по шиї раз і другий. Допомогло, той виплюнув на руку, а потім знову прожував і проковтнув шматок засушеної ковбаси. Коли вже зміг говорити, покачав головою.

- Немало.

- Чверть з п'яти мільярдів доларів, - зітхнув Артур. – Гра ішла саме на таку суму… Мої п'ять відсотків.

- І що, за це варто згинути? Купили б собі нове життя, таваріщ старшина?

Артур махнув рукою, обіперся о холодну, вологу стіну.

- Ні. Ні, тут не тільки в грошах річ… А в тому, що вони собою символізують. В тому всьому, що я почав там, нагорі. Бо так насправді в житті мова йде про те, щоб…

- Про що ж, таваріщ старшина?

Той замислився. Гроші, це правда, іноді з'являлися самі по собі. Жінки були їх похідною… Люди? Ні, це теж ні, бо люди були всього лише інструментами. Слава? Впливи? Страх?

- Влада, - сказав він в кінці. – Мова йде виключно про владу. Про те, що можна, і що мусиш. І про ніщо інше.

Його господар поважно покивав головою.

- Я вам віддам її, таваріщ старшина, якщо ви насправді будете того бажати. Але спочатку покажу вам дещо… дещо важливе. Тільки не сьогодні, ще не сьогодні. Ви ще поки слабі.

☭

Коли вони вперше виходили на поверхню, Артур боявся по-справжньому.

У його страху не було ніякого конкретного обличчя. Йому не було страшно від того, що нагорі його можуть чекати люди з пістолетами; тим, що його непокоїло, була не фізична загроза. Просто йому було відомо, що йому колись доведеться випірнути з заспокоюючої глибини без-часу і забуття, що прийдеться стати очі в очі з дійсністю.

Безхатченко вивів його через підвали якогось покинутого комунального вузла біля Лубянки.

Зовні було до сліпоти світло; вже мусив лежати сніг. Вони почали дертися нагору скрижанілими сходами. Крізь дірки в рваних костюмних брюках тягло холодом, що спливав донизу від вибитого вікна.

Коли вони вийшли на вулицю, Артура вдарив в обличчя порив свіжого, морозного повітря. Його майже оглушив несподіваний шум та гуркіт машин, що мчалися по вулиці. Так він стояв якийсь час, безпорадно розглядаючись, нарешті рушив за провідником, який сунув руки до кишень і ішов краєчком тротуару в напрямку М'ясницької.

Артур глибше натягував на вуха стару шапку, намагаючись сховати голову в плечі Холод втискувався в кожну щілину одягу, безжалісно дмухаючи морозом крізь нещільні шви куртки, пробираючись навіть крізь дві сорочки. Ступні в зовсім невідповідних до погоди лакованих черевиках блискавично почали мерзнути, пальці відізвалися болем.

Вони зійшли до підземного переходу. Тут вже було значно тепліше, вентиляційні труби з найближчої станції метро дмухали теплим повітрям, яке несло з собою характерний запах покритого лаком дерева та окисленого залізного пилу.

- О, дивіться, Столик! А це хто? – захрипів жебрак, що стояв біля сходів, піднімаючи руку в привітальному жесті.

- Старшина, - представив його безхатченко. Рухом голови указав на вдягненого в три куртки колегу. – А он то Каліка.

І справді, ліва нога жебрака закінчувалася ще перед коліном. Щойно названий вищирився гнилими зубами, постукав костуром об куксу.

- Афган! Навіть нагороду дали, о! – витягнув він з кишені матову, пощерблену металічну бляшку. – Срібна медаль[56]!!! А жінка, сука, пішла єбатися з Васьком з другого поверху, сина забрала… Там ми нікому не були потрібні, тут так само, хе-хе. То що, вип'ємо разом?

Вони втрьох усілися на розкладеному картоні. Бомжі вдалися в жваву розмову, з якої Артур розумів,дай Боже, тільки друге, третє слово. Що правда, його російська мова була майже ідеальною, більшість людей вже не чула акценту, але деяких слів, які він чув зараз він ніяк не міг розшифрувати. Поки що довідався, що його безхатченка кличуть Столиком – це було вже щось.

Тепло сприяло лінощам, алкоголь отупляв. Люди перед ним пливли різнокольоровим струменем, який почав зливатися в однакову масу. Повіки зробились тяжкими, голова щомиті падала на груди…

- Пішли, таваріщ старшина! – стукнув його ліктем Столик.

Вони знову вийшли нагору, на дошкульний мороз. Люди, які йшли по вулиці, здавалося, не звертали на них уваги, наче не бачили двох згорблених обірванців, настільки сірих і ніяких… натомість Артур раптом зауважив, що подібних їм було повно.

Жебраки, безхатченки, клошари, діди і лахмітники сиділи в аркадах будинків, збивалися в купки біля виходів вентиляції, окупували входи до метро. В юрбі, що проливалася полуденною Москвою, вони виглядали ніби оточені бульбашкою самотності понурі островки, які дрейфують до тільки їм самим відомим цілей крізь океан щоденної біганини.

Всупереч видимості жоден з них не залишався нерухомим: вони постійно переміщалися, то піднімаючись, то присідаючи напочіпки, раз за разом переміщаючись туди, де тільки що повіяло рятівним теплом.

- Що ти там так задивився, Старшина?

- Ці люди… - просопів Артур хмаркою пари. – Як багато їх є?

- Кого?

- Нас. Вас. Таких як ти, тобто… е-е…

- Бомжів? Людей "без визначеного місця проживання"? – Столик розсміявся, потім розкашлявся. Відхаркнув, сплюнув на сніг червоною флегмою. – Блядь, знову озивається… Багато нас, таваріщ. Значно більше, ніж вважають.

Вони повернули в Нікольську, направляючись до станції метро "Площа Революції". Всі ті місця, галереї, ресторани, музеї.. Артур бував тут раніше багато разів, але зараз вони раптом видалися йому зовсім іншими, дивним способом недоступними, і одночасно новими, нібито він дивився на них вперше.

Раніше то були лише адреси, під якими можна було з кимось зустрітися і домовитися про справи. Зараз – зараз він почув непереможне бажання побачити все це знову, тільки вже з увагою, опануванням чогось нового, істинний голод знання. Він затримався, готовий звернути вбік, увійти в перші ліпші двері, за якими його чекали наука і культура…

- Ти куди це, Старшина?

Столик схопив його за руку, потягнув убік.

- Я хотів…

Безхатченко критично подивився на нього, покрутив головою.

- Не впустять, дурак. Наб'ють морду і викинуть.

- Але ж в мене є… Артур сягнув за пазуху, до кишені. Відкрив гаманець. – Гроші. Багато гроше. Сам подивись.

Столик подивився. Витягнув гаманець з рук Артура, вийняв зсередини банкноти і сховав їх до власної кишені. Повернув пустий гаманець.

- Ну і що? І вже в тебе їх немає. Щось змінилося? Ні. Пішли далі.

Артур почалапав за безхатченком.

Під "Метрополем" збилися машини, тут крутилися чоловіки в вовняних пальто і жінки в хутрах. Червоні і сніжно-білі чоботи-козаки стукали в чисто заметений асфальт перед входом, лімузини шуміли теплим подихом кондиціонерів.

Ніхто й не звернув уваги на два сірих силуети, які пройшли буквально крізь центр юрби. Тільки якийсь охоронець проварнякав щось сердите, портьє жестом показав їм, щоб проходили швидше. Запах парфумів і сигар залишився позаду.

Артур ще обернувся, подивився крізь плече.

- Старлей, почекайте… Я ж знаю цих людей. Це ж…

Кінематографічно-красива жінка видмухнула димок з вузенької сигарети в довгому мундштуку, закинула голову, немов породиста кобила і омела його невидячим поглядом. Артур знав це обличчя, знав це волосся. Пам'ятав, яке воно на дотик, коли міцно схопити їх та потягнути назад. Він знав, якої форми її шия, і які на смак її збільшені, не зовсім однакові перса. Анастасія Петрівна Варлицька, коханка одного з вугільних сибірських олігархів, який приїхав сюди разом з…

Крізь обертові двері вийшов Вадим Володимирович. Сміючись, підняв обшитий голубим хутром комір і запалив сигарету, щось сказав Дмитру В'ячеславовичу, який стояв поряд і хукав в свої великі руки спецназівця. Той покивав головою і впівголоса кинув якесь зауваження, одночасно витріщившись на ледь прикриті шкіряною спідничкою сідниці блондиночки, яка тільки вискочила з чорного "майбаха" і наче лань поскакала до теплого інтер'єру готелю.

- Вас не помічають, таваріщ старшина.

Артур закліпав очима, здивовано подивився на бездомного.

- Не бачать. – Столик покачав головою. – Не той світ. Мої товариші з полку теж саме… Паради, відзначення, відкриття пам'ятників, утренники в дитячих садках . Для них червоні квіти і малюночки, місця в першому ряду. А я стою, дивлюсь на них. І нічого. Не впізнають людину, що живе поряд. Пішли, тут в підземному переході тепло.

Вони звернули за ріг, знову сховалися під землею.

Хтось грав на гармоні, бабушки торгували смаженим соняховим насінням і в'язаними шкарпетками. Дещо далі розклалося кілька безладних "точок" з домашнім скарбом, що продавався за копійки. Криза все сильніше давалася взнаки: люди починали розпродувати кришталь і книжки, а перехожі навіть не дивилися на виставлений товар.

Наша пара присіла до групки волоцюг, що кочували біля обдертої від ізоляції труби теплоцентралі. Хтось подав їм пляшку в паперовій торбі, інший простягнув десь знайдену пачку цигарок. Столик теж сунув руку до бездонних кишень, вийняв шматок сушеної риби.

Намацав і щось інше. Витяг зім'яті долари. Розмови стихли. Всі здивовано глянули на нього.

П'яничка полизав вказівний палець і сумлінно, урочисто подав кожному по сіро-зеленій банкноті. Решту сховав, піднявся і штурхнув Артура.

- Пішли, таваріщ сержант. Є добре діло, яке треба зробити.

Вони знову вийшли нагору, Столик повів вуличками і завулками до халупи, яка стояла стіна в стіну з замкненою на висячий замок церквою; через вікно увійшли до підвалу, в якому біля кривої пічечки дрімали троє закутаних в ковдри жебраків.

- Щастя для всіх і задарма, - буркнув волоцюга, суючи кожному з них під ковдру гроші. – І нехай ніхто не піде скривдженим…

Звідтіля засніженими вулицями вони перейшли до метро "Театральная", вздовж ГУМу, потім Варваркою до Китай-городу. Всюди по дорозі вони підходили до жебраків і калік, а Столик сягав до кишені і роздавав гроші.

Артур дивився на те зовсім без емоцій. Хоча…Коли він бачив здивовані усмішки та недовірливі погляди, то щось дуже глибоко в ньому порушувалося і тремтіло. Якась давно вже вмерла часточка душі, яка пробуджувалася наче після довгого сну.

- І все, - задоволений собою Столик віддав останню банкноту, обтрусив руки, наче він невидимого бруду. – Нам можна і повертатися, таваріщ старшина.

- Для чого ти це робив?

- А? А ніби то що?

Безхатченко подивився на нього, і справді не розуміючи.

- Нічого.

Артур відкрив очі. У нього склалося враження, ніби його розбудила луна якогось звуку. Столика як раз не було, можливо кудись вийшов, щось побачив по дорозі? Але безхатченко досконало знав це місце, рухався практично безшелесно. Але ж Артур виразно щось чув.

Знову! Наче луна далеких кроків, голоси.. Він виповз з-під труб, сягнув по пістолет і підійшов до дверей. Приклав вухо до холодного металу, наслухуючись.

– Туди… - від стін знову відбився відгомін слів. - …вело як… аніше…

Артур встав навшпиньки і викрутив гарячу лампу, так що приміщення занурилося в темряві. Потім дуже обережно відхилив двері, визирнув в коридор.

- …ревір далі. Але ж як ні, то…

Дуже обережно він рушив проходом, побачивши вже, що кинуту станцію прочісує світло ліхтарів. Щонайменше двох. Прийшли по його сліду? Чи напевне по нього? Приятелі чи, може, вороги?

- Тут нічого немає, - пролунав більш виразний голос.

- Мусить бути. Тільки тут ми ще не перевіряли.

- А смердить тут. О, диви, свіжа пляшка. Напевне тут якісь жебраки мешкають.

- Ти ж хіба не боїшся…

- Ні, але якось так хуйово…

Артур визирнув з-за рогу, він пізнав людей: Серьожа і Діма!

Двоє охоронників невпевнено крутилися біля сходів, розглядалися по покинутій станції, світили по запилених, вибитих вікнах вагонів. Схоже на те, що у них не було відваги увійти глибше.

- Дивись, свіжі сліди, якби тут хтось регулярно ходив. – Сергій посвітив на посадку. – Добре, перевіримо далі.

- Немає його тут… Сірий, успокойся. Це вже майже півтора місяця. Немає шефа в живих.

- Живий він, - жорстко відрізав Серьожа. – Доки тіла не побачу, він для мене живий. Слід сюди вів, в ці підземелля. І я знайду його, живого, або ж…

- Ну все, все, Сірий, не треба. Живого знайдемо, маєш рацію. Це я зайвого бовкнув, тьфу! Прища мені на язик! Пішли, йдемо. Перевіримо ще по шпиталях і по… Ну, по шпиталях.

Артур вже набрав в легені повітря, хотів заволати – але подумав і відмовився.

Він прислухався, як кроки тих двох стихають, віддаляються, потім взагалі щезають. Станцію сповила темрява.

Поряд блиснула слабенька лампа ліхтаря, розпорошений сніп помаранчевого світла вихопив з темряви обличчя Столика.

- Таваріщ старшина, - одізвався бомж.

- Мої люди… - Артур показав рукою. – Шукають мене. Ти знав?

- Так. Вже який день лазять. І чому ви не пішли до них?

- Не знаю.

Столик покивав головою, покліпав по плечу.

- А я біля "макдональдса" був, там як раз кухню чистили. Погріємо на трубах, справжній бенкет буде. Пішли, таваріщ.

☭

Наближався Новий Рік. Вітрини магазинів сяяли кольоровими гірляндами, іскрилися кульки і іграшки.

Для більшої частини людей в Росії це був радісний час тільки з назви, бо поза декораціями на вітринах мало чого було. Ходив навіть такий жарт, що Дід Мороз повинен принести хоча б надію, бо окрім неї країні мало що вже залишилося.

Вони стояли удвох на Червоній площі, приглядаючись, як кран силкується підняти і встановити величезну ялинку. Робітники виконували вже третю відчайдушну спробу підчепити і скерувати величезне дерево, начебто привезене з самого Петербургу. Вдавалося їм не дуже, лини весь час зсувалися, безжалісно проріджуючи розкидисті гілки[57].

- А подарунків, скоріше за все, не виставлять. Розкраде народ, - зауважив безхатченко, потягуючи ковток зі знайденої того вечора пляшки вина, чийогось не врученого, загубленого чи просто викинутого подарунка. – Таваріщ старшина, будете?

Артур, відмовляючись, труснув головою, щільніше загорнувся в пальто.

- Ні.

- Новий рік, новий час. Не тільки для нас, - хрипко засміявся Столик, знову розкашлявся, зігнувся навпіл. Артур притримав його, перечекав, доки той прокашляється і сплюне кривавою флегмою.

- Рак? – коротко спитав він.

- Скоріше, туберкульоз… Але ж напевно я не знаю. Ще після війни присепилося. Перемерзла людина зимою сорок четвертого, а в Берліні почав кашель мучити. І з тієї пори весь час, все життя так. Старість прийшла, то зараз все гірше.

- Товаришу старлей, я… Я вам допомогти можу. Шпиталь, медична опіка…

Бомж презирливо подивився на нього, пирхнув.

- Все влада, влада, таваріщ старшина. А я, може, і не хочу? Волію самостійно здохнути, ніж жити, завдяки комусь. Вам нащо все це, га?

- Що ви маєте на увазі?

- Те, за що в вас стріляли. Те, про що ви мислите ночами, що вам спати не дає. Скільки там тих грошей, ви казали? Чверть мільйона?

- Мільярда.

- Хе-хе… Я вже і не знаю, скільки це. Взяти те все, виїхати і жити спокійно. Родину ж, певно, маєте? Про дочку в маячні говорили, сина звали. Раз охоронці ваші живі, то і небезпека, напевно, минула.

Артур не відповідав. Ялинка, нарешті потрапила в могутній сталевий захват, заколихалася і встала майже прямо. Люди, що зібралися на площі, почали кричати "ура!"..

- Ну? – Столик поглянув Артурові в очі. – Стільки доброго могли б зробити. Візьміть гроші, таваріщ старшина, і живіть спокійно до кінця днів своїх.

В їхню сторону йшла під руку з молодиком дівчина, дуже схожа на Агату… Хлопець нахилився, поцілував її в чоло, вона ж притулилася до нього, всунулася йому під плече.

Артур тяжко зітхнув. Безхатченко потяг його за рукав.

- Пішли. Я щось покажу вам. Зараз ви вже готові.

☭

Вони йшли підземними переходами, кілька разів прокрадаючись крізь технічні коридори метро.

Вони минали підстанції живлення та енергетичні вузли, один раз довелося сховатися від бригади ремонтувальників – троє робітників весело балакали і тягли за собою зварювальний агрегат. Вони і не припускали, що хтось ховався в ніші всього в парі кроків від них.

Тут Артур ніколи не був, навіть і не знав, в яку сторону прямують. Увійшли до тунелів при станції «Бібліотека Леніна», якби Артур зараз відділився, пішов до людей, то напевно б вийшов на поверхню власними силами… хіба.

З коридорів з обслуговування вони перемістилися до чогось, що було схоже на переходи з часів війни. Начебто, під Москвою існували ціла мережа схронів і потужних бункерів, нібито неуживаних і забутих, тому тунелі, що поєднували їх, повинні були бути істинним лабіринтом.

Потім якийсь час вони бродили по щиколотки в теплуватім шламі каналізаційного каналу, потім бомб наказав Артурові почекати і пішов кудись вперед. Через днякий час, який важко було окреслити, він повернувся.

- Мусимо почекати, ще рано, - промовив він, протягуючи товаришеві коробочку з недопалками. – Поки що відкрите.

- Але що? Що відкрите?

- Не має значення. Ще десь з годинку.

Вони сиділи в темряві, щоб не марнувати ледь тягнучих батарейок. Врешті решт провідник включив ліхтарик, потягнувся і, не кажучи ні слова, рушив далі.

Ввійшли в якісь коридори, вузькі, низькі і тісні, тому місцями їм доводилося повзти на карачках, щоб поміститися під в'язками дротів і труб. А потім перед ними з'явилося світло.

- Чшшш. – Ветеран приклав палець до вуст і почовгав пепереду, потім махнув Артурові. – Ідіть, таваріщ старшина! Тільки… візьміть-но ось це, чоботи треба зняти і ноги обмотати.

Він подав якісь шматки і кілька мотузків.

- Що?...

Столик лише махнув рукою, зігнувся мов параграф і почав стягувати розбиті чоботи. Артур зробив те ж саме, кривлячись при цьому від болю в грудній клітці. Він ледь-ледь міг дістати коліно, тому на дотик скинув свої пантофлі, які ледь трималися на швах, загорнув ноги шматками, перев'язав.

- Ніби чортові індіанці… - буркнув він сам собі, посміхнувся.

Так давно він не робив нічого дурного, дивного і дитячого! Небезпечне, ризиковане, відважне, хитре – так. Але ось це…

Він подивився перед собою, але Столика там вже не було – замість нього залишилася лише відхилена решітка вентиляційного ходу та освітлений слабким блиском коридор Він почовгав вперед.

- Пішли, таваріщ, - Його провідник зазирнув до отвору. – Тільки тихо.

- Де ми?... – прошепотів Артур, вилізаючи в покритий зеленим килимовим покриттям коридор зі стінами, покритими темними дерев'яними панелями. Пригашене світло лилося з-за недалекого повороту, там мусила горіти якась самотня лампа.

- Тссс… Туди.

Бомж підкрався до дверей, почекав, коли компаньйон підійде ближче. Показав на прикручену гвинтами бронзову табличку.

Артур почув, що йому зробилося гаряче.

Наче уві сні він витяг руку, натиснув на клямку і штовхнув двері.

Стулка тихо простогнала, відхиляючись всередину. Столик сунув Артурові в руку ліхтарик, і той рушив перед собою, непевне вийшов на скрипучий паркет і став.

Світло ковзнуло по полицях, виявило з темряви мапу Радянського Союзу з викресленими кольоровою тушшю переміщеннями армій. На мить затрималося на портреті Леніна з'їхало вниз, на тяжкий, дерев'яний письмовий стіл, обтягнутий зверху зеленим сукном.

Лампа, два телефони без номеронабирачів, важка попільниця. Блокнот. Письмовий прибор. Все було ідеальним.

Майже.

Артур підійшов ближче, провів долонею по матеріалові, торкнувся кришталевої чорнильниці і прес-пап'є[58]. Кінчиком пальця провів по отвору, в якому повинна була стирчати авторучка.

- Бо у нього було усе, - тихо шепотів старший лейтенант Сергій Олександрович Столицький. – Все. Півсвіту під ногами, люблячий народ, армія вірних псів, готових до будь-якого наказу. Тоді, коли американці скинули бомби на Японію… ви вважаєте, таваріщ старшина, що ми перелякалися? Та ми готові вплав на них кинутися, зубами горлянку розірвати. Все зробити за нашого дорогого батюшку.

Артур затремтів від раптового холоду, що розповзся плямою по душі. У нього було враження, що тіні в кутках погустішали. Тиша, яка дзвеніла у вухах, немов резонувала луною парадів, походів, радісних окриків і далеких пострілів в глухих лісах.

Бомж сягнув и злегка тремтячою рукою всунув авторучку в призначений для неї отвір. Та пасувала ідеально.

- Все, - повторив він. – І власне те його згубило, бо все те, насправді, ніщо, таваріщ старшина.

Він подивився на Артура, який, наче загіпнотизований, не спускав очей з письмового прибора, потім смутно посміхнувся.

- Вона ваша, таваріщ старшина, якщо ви насправді цього бажаєте.

Артур не відповідав. По тремтячим м'язам обличчя було видно, що він веде над собою якийсь внутрішній бій, щось говорить і слухає. Безхатченко похлопав його по плечу.

- На поверхню повернетесь тією ж самою дорогою, потім через метро… Якщо там буде замкнено, тоді через вентиляцію, вийдете біля Черкаського. Але пам'ятайте, що нічого вже не мусите. Щоб не вирішили, вирішите ви.

Він тихенько вийшов і закрив двері.

Артур стояв так, чуючи, як сіпається кожен м'яз його тіла. В голові перевалювався цілий табун найрізноманітніших думок. Емоції – від ейфорії до найчорнішої розпачі – шарпали душу ніби справжній ураган. Все, що міг одержати, все, що міг втратити. Те, що вже пожертвував; те, чого ще не зміг добути. Родина, гроші, приятелі, впливи. Влада.

Він простягнув руку, але завагався і зігнувся навпіл. Біль у серці, який він давно вже не відчував, повернувся несподіваним пароксизмом.

Він схопив авторучку, вирвав її з прибору.

Зітхнув з полегшенням, прикрив очі. Випростався і відкинув волосся назад, провів долонею по зарослих щоках. Поправив полу пальто і майже інстинктивно сунув авторучку до внутрішньої кишені.

- Не знаю, про що було стільки крику, - буркнув Москаль сам до себе, виходячи в коридор.

Безхатченка вже не було, тому він всунувся в технічний хід, замкнув за собою решітку і почав поволі, шматок за шматком, ногами вперед, човгати назад.

Він знав ці коридори. Не було потреби йти каналізацією, вибрав більш вигідний шлях. Присвічував собі ліхтариком, але, скоріш, з цікавості, дивлячись, як змінилися ці місця більше, ніж за півстоліття.

Коли, в решті решт, він випірнув на поверхню, була середина ночі. Навкруги нього дихала життям Москва – сяюча мільйонами вогнів на снігу, підморгуючи неонами, день і ніч пульсуюча артеріями проспектів, переповнена шансами і можливостями.

Правдива, єдина. Виняткова.

Неспішним кроком він перейшов на Мохову, по дорозі умив руки і обличчя снігом. Колючі голочки радості пробігли по шкірі, дихання морозу відразу ж посікло шкіру на щоках… Артур почув, що насправді живе.

Підняв руку, щоб зупинити таксі. Водій спочатку пригальмував, потім, мабуть, придивився до пасажира, хотів дати газу в повернутися на полосу – але замість того натиснув на гальма. Машиною аж закинуло, частково розвернуло боком на покритій кригою поверхні проїжджої частини вулиці.

Москаль нахилився до шиби, що вже відкривалася. Зсередини бухнуло теплом і запахом тютюнового диму.

- Ти що, дід, охуїв?! Та я тобі…

Матюки застрягли у таксиста в горлі, коли незнайомий глянув йому прямо в очі.

- Добрий вечір, Максиме Федоровичу.

Водій заморгав, проковтнув слину. Вже раніше, незрозуміло чому, він загамував. А тепер подивився на цю людину і… І сам не знав, що і подумати. В першу хвилину він прийняв цього чоловіка за якогось обірванця, а тепер був готовий дістати для нього зірку з неба.

Москаль почекав, доки водій скочить зі свого крісла і відкриє йому двері. З гідністю підібрав поли рваного, покритого плямами пальта, умостився на своєму місці і кивнув головою. Його водій обережно закрив двері, обіг машину навкруги і знову сів за кермом.

- Поїхали, Максиме.

Кивок, перша швидкість. Машина скочила вперед, в'їжджаючи на пусту середню полосу.

- Куди?

Москаль подивився на видимі звідсіля башти Кремля.

- А це вже побачимо. Побачимо…

ІХ АКТ

Рубльовка, під Москвою

Ось тут, бачите?,

А ось тут, бачите?

Підпалили ось тут розходилося, видно, як вогонь розходився по інсталяції. І погасити неможливо.

Сергій подивився на шефа, який стояв в ідеально кремовому пальті посеред закопчених, потрісканих від вогню стін. Вони вже стільки років були разом, що охоронець навчився відразу вгадувати емоції шефа; обличчя олігарха, можливо, і видавалося спокійним, але ж чуяв, що батюшка аж кипить всередині.

Пожарний інспектор був типовим канцелярським щуром: малий, худий і слизький. На щастя, він не був дурним, тому, принаймні, мав уявлення, з ким розмовляє.

- Ну і як зайнялося під дахом, то вже ніяк не давало погасити. До того ж настінні панелі на другому поверсі, свіжа деревина…

- Немає на світі нічого такого, чого не можна було б зробити, товаришу, - голос шефа шмагнув начебто батіг, а той аж зіщулився, - є тільки неправильне розміщення засобів, або ж недостатнє бажання.

- Але ж… ми все… чотири екіпажі гасили… - скиглив чиновник.

Серьожа покрутив головою, непомітним жестом показав йому: тихо. Щур зрозумів, відразу ж замкнувся. Якийсь час панувала тиша, тільки морозний, проймаючий холодом вітер свистів в потрісканих стінах і шелестів пластами сажі, розносячи по околиці душний запах паленого.

- Підпал, кажете. Маєте інформацію від міліції, хто це зробив?

- Артуре Вікторовичу, ми не… то не наша…

- Ті попередньо відключили камери, Артуре Вікторовичу. – Сергій вирішив, що самий час втрутитися, доки шеф не накаже йому спустити чинушу з балкону. – Але люди на місці кажуть…

- Так.

- Кажуть, що…

Він перервав, вимовно подивився на інспектора. До того дійшло, він аж підскочив.

- То може я вже піду.

Охоронець почекав, аж доки вони з шефом не залишилися удвох. Здавалося, що для Артура це не має ніякої різниці, але Сергій вважав, що непотрібні знання лише обтяжують людей баластом. А потім з таким баластом тяжко плавати в бурхливих хвилях непостійної долі…Особливо ж, як комусь надіти на макітру мішок, прив’язати до ніг дві десятикілограмові гирі і зіштовхнути з греблі на водосховищі.

- Ви почали щось казати, сержанте.

- Артуре Вікторовичу, по місту ходять чутки… навіть після того замаху люди балакали, що з вами кінець. Що зараз треба поділити добро… - заїкнувся він, подумав, а чи відважиться докладно передати те, що чув. Ще раз обмислив, змінив думку. – Ну, що треба все це розділити. І показати, що ви вже не повернетесь. Що…

- Треба поділити власність зрадника, що видав своїх. Бо ніхто безкарно не може ошукувати Кирилова, а Єнісеєвич теж вміє нагадати про своє. Так?

Серьожа проковтнув слину, відкашлявся. В нього раптом пересохло в горлі.

Батюшка, як він любив називати шефа, вже і раніше бував… специфічним. Щонайменше.... В бригаді у них була доволі велика ротація, бо мало хто з охоронців витримував більше ніж два, три місяці. Сергій намагався їм пояснювати: забагато не мисліть, пильнуйте своїх ролей. І не тільки не відзивайтесь, коли вас не питають, але, краще за все, навіть не майте власної думки.

Сам він собі купив кишенькового “геймбоя”, і коли в нього не було чого робити, а шеф як раз знаходився поблизу, немов шалений грав у тетріса. Однак, більшість людей не слухає добрих порад, тому, замість робити, як казав їм Сергій, вчувалися у ситуацію і наївно вважали, нібито можуть допомогти.

Але поряд з батюшкою не вільно було мислити, бо він то чув. Як доберман чує страх.

Однак, після того, як він зник більше, ніж на півтора місяці, а потім просто з’явився, Артур Вікторович зробився і справді дивним.

Коли він постукав до його дверей посеред ночі, Серьожа був переконаний, що бачить перед собою привид. Зарослий, обірваний, покритий засохлою кров’ю, навіть пахло від нього, як від трупа, Артур Вікторович просто зайшов до його мешкання і вирішив, що мусить умитися і поголитися.

Сергій був готовий поклястися, що шеф не має уяви, де мешкає його охоронець. Ну що ж, скоріше за все, він помилявся.

Вигнати не згодну на це Настю спочатку з ліжка, а потім і з дому виявилося відносно легким ділом – з жінкою було б вже складніше, а утриманка – то ж як домашня тваринка, тільки більш забавна. А от знайти шефові сорочки та костюм в пів четвертої ранку – дещо складніше. З рідиною після гоління прийшлось почекати, аж відкриється перший парфумерний магазин, бо апартаменти на Кутузовському були сплюндровані несповна тиждень по тому, як Артур Вікторович зник.

Шеф ні разу не згадував про те, де він був, і що з ним сталося. А Серьожа і не питав.

У нього самого було достатньо клопотів – після того, як він майже не вбився власною гранатою, а потім, ранений в плече, прикінчив ще двох вбивць, намагався йти по сліду Артура Вікторовича. Він бачив, в яку сторону рушили найманці, які гналися за ним, тому зрозумів, що шеф, напевне, намагався, пробитися знову до готелю. По що? Це вже була не його справа.

Потім він почав крутитися по околиці, шукаючи, виглядаючи і винюхуючи. Наче пес, що згубив свого хазяїна, але знає, що, рано чи пізно, знайде його – бо інакше просто і не може бути.

На вірний слід його навели тільки міліцейські мигалки та карета швидкої допомоги, що мчала по Китайгородському проспекту. Стрілянина майже під мурами Кремля стягнула невеличку юрбу, прикритого простирадлом трупа вантажили на ноші, але він впізнав пальто: це Білий. Тільки де ж був шеф?

Сергій повернувся в теж місце вранці, вже перев’язаний , щоб у супроводі двох своїх хлопців провести власне слідство. Знайшов гільзу від “тетешки”, що валялася біля смітника. Виходить, Артур Вікторович причаївся і прикінчив найманця з засідки. Але ж куди зник потім? І кому належав кривавий слід – самому шефові чи ще комусь, хто за ним гнався?

Охоронець більше не мав нічого іншого, тому пішов по знайденому сліду з бурих плям – аж до вентиляційної шахти підземель метрополітену.

І з тієї пори ні на мить він не переставав шукати. Він не закинув цей намір, коли незнані злочинці вночі перебили всю групу, яка пильнувала апартамент на Кутузовському і перетворили шикарний пентхаус Москаля в побоїще. Потім прийшла звістка, що заморожено всі рахунки, що належали шефові, до часу вияснення його пропажі. Послання було ясним: якщо ховається, то буде краще, як перестане, а раз не живий , то і так його майно пропаде.

Панночку – в принципі, "пані", але так він вже звик про неї мислити – Агату він вивіз до Санкт-Петербурга. За готель сплатив з відкладених власних грошей. Подзвонив знайомим і забезпечив їй двох охоронців, які мали не спускати дівчину з очей. План був простий: якщо батюшки не стало, тоді звідти її перекинуть до Фінляндії і далі до Норвегії.

Не відмовився він навіть після тог, коли пожежники ледь змогли загасити наполовину збудовану резиденцію на Рубльовці. Сергій поховав ще двох хлопців, звуглені трупи яких було знайдено вранці на згарищі, залишки заощаджень поділив порівну між їхніх осиротілих сімей.

Коли він приїхав з вінками на кладовище, всі спочатку повернулись спинами, а потім і зовсім пішли. Він так і поклав їх: великі, червоні в'язанки з стрічками, на яких красиві, позолочені літери проголошували: "Артур Вікторович – вірним аж до могили".

Не кинув він справу навіть тоді, коли газети почали вміщати некрологи, які спонсорувалися колишніми друзями Артура, а жовта преса розкрутила сплачену хабарами кампанію ненависті.

Виявилося, що він раптом почав втрачати знайомих. Ті ж, хто залишився, тихо радили йому: виїдь, Серьожа, з міста. А ще краще: виїдь з країни.

Ні, він не здався. Шукав, не знаючи хвилі відпочинку – аж шеф сам постукав до його дверей.

"Ніхто не може безкарно ошукувати Кирилова, а Єнісеєвич теж вміє нагадати про своє", - саме так сформулював це Антон, коли охоронець в останній раз розмовляв з ним. Той пропонував йому змінити кольори; він, ясна річ, відмовив. І щось таке почув на прощання… І не було там нікого іншого, тільки вони вдвох в кабіні новісінького "ауді".

А тепер шеф ніби витяг у нього це з голови.

- Так точно, Артуре Вікторовичу, - наважився він на найпростіший варіант.

- Хто?

- Один з людей Кирилова.

Батюшка подивився на нього з легкою посмішкою, від якої у Сергія спина пішла дрижаками.

- Зберіть наших, Сергію Костянтиновичу. Поїдемо до них з візитом.

☭

Це дурниця.

- Це відвага, - буркнув Москаль, вставляючи на місце обойму пістолета.

Вождь не повинен наражатися на випадкову кулю.

- Люди бояться, вони виснажені і непевні. Їм потрібен надихаючий приклад.

Їм потрібен лідер, а не труп.

- Так, так. Найпростіше – це сидіти в безпечному бункері, посилаючи погано озброєного рекрута на смерть, - саркастично хмикнув Москаль. – І скінчити на підлозі, давлячись власним блювотинням. Для мене ти теж бажаєш чогось такого?

Відповідала йому тиша.

- Так я власне і вважав.

Автомобіль підскочив на вибоїні, амортизатори аж застогнали. Серьожа подивився в дзеркальце, перепрошуюче скривився, їхня команда зараз обмежувалася двома одиницями, при чому, в джипі, що їхав за ними, було всього троє хлопців і тільки один порядний карабін. Більшість перелякалася і втекла, а ті, хто ще відповідав на телефонні дзвінки Сергія, не відважилися на таку акцію – вони певно боялися провокації.

- Шефе, вже близько.

- Під'їдь до головного в'їзду.

Затрималися перед брамою.

Москаль штовхнув двері, вийшов і встав перед броньованою плитою. Камера на кронштейні поволі повернулася, поглянула просто на нього… Він знав, що хтось там сидить, вдивляється в монітор і роздумує, а що взагалі діється, про що тут мова.

Відкриваючий механізм загув і заскрипів, Крило дещо відхилилося. Москаль показав Серьожі жестом: все в порядку, залишайся тут. Сам же сковзнув досередини.

Він підняв руки, бо охоронець вже йшов до нього; не кажучи ні слова, дозволив себе обшукати, так же спокійно віддав пістолет.

- Ігор Матвійович запрошує.

Тип показав дорогу рукою. В його обличчі було щось… щось дивного. Почервонілі очі, під ними мішки, злегка попеляста шкіра.

Увійшли на ганок. Охоронець штовхнув великі, різьблені та засклені вітражем двері.

Коли Москаль був тут останнього разу, це все виглядало… багатіше. Зараз величезна вілла лякала пустими місцями, на стінах вирізнялися прямокутники від знятих картин, з частини кімнат зникли меблі. В кришталевих вазонах стояли зів'ялі квіти; від бурої, мутної води тягло тяжкою, цвинтарною задухою.

Окрім стражника, що ескортував його, Артур нікого більше не бачив. У всьому величезному будинку ні живої душі.

Кирилов сидів в басейні, з якого спустили воду. В глибшій частині викладеного лазурними плитками прямокутника громадилися пусті і побиті пляшки, тут і там валялися упаковки від чіпсів та фаст-фуду, обгортки від морозива і пусті коробочки від китайської їжі. Газети, перемішані з порнографічними часописами, лежали в безладних купах, наче посохле листя.

- Артуре Вікторовичу! – викрикнув господар. Його голос відбився луною від стін, зрезонував в холодній, темній сауні. – Повернення з-за могили!... Яка зустріч!...

Москаль став на краю басейну, подивився на партнера в минулому. Виглядав той паскудно: землиста, покрита плямами шкіра, великі мішки під очами. З того часу, як вони бачилися в останнє, він потовстів на десяток кілограмів. Принаймні декілька днів він не мився… Судячи з запаху, він навіть не виходив з басейну.

- нащо це тобі було, Ігоре?

- Мені? Хеее, хе-хе-хе… Мені! Мені…

- Всім вам. Мені відомо, що ще був Єнісеєвич, напевно і Ліванєнко… І той дурень Котлицький.

Кирилов махнув рукою, наче відганяв комара. При цьому він збив пляшку від шампанського, яка з брязкотом покотилася вниз по дну басейну.

- Євген Натанович! Він тільки повинен був побалакати з тобою. Обісрався як дитина… А той твій Ліванєнко, він же вже мертвий.

Москаль здригнувся.

- Що не знав? Ну тепер вже знаєш, хе-хе-хе… Повісився десь через два тижні, як ти зник. Говорили, що хтось йому допоміг, або ж сам так, бо йому ж подобалося придушити себе, коли… хе-хе… Ну, ти ж сам знаєш, Артурчику!

- Ні, не знаю.

- А мені здавалося, що Ліванєнко і ти… ну, всі разом, того! – Ігор Матвійович зробив руками вимовний жест.

- Ти послав людей, щоб мене вбили.

Кирилов бажав потягнути з пляшки, але ж та була пустою. Він розчаровано зітхнув, кинув пляшку, яка відскочила від плиток і з гуркотом розбилася.

- А ти украв наші гроші. І, незважаючи на це, ти живий, а ми грошей не маємо. Згідно з засадами римського права: кому це вигідно, хто на цьому скористався.

- Нічого я у вас не крав. Ті гроші…

- То було риторичне питання, Артуре Вікторович. Не маю сумніву, що все там чисте, мов сльоза. Тоді нащо ти сюди прийшов? Вбити мене?

- В мене немає зброї.

– Фома! – закричав Кирилов. – Фома! Зараза, де ж той нероба лазить… Фома, віддай Артурові Вікторовичу його зброю.

Охоронець встав в дверях і подивився з сумнівом.

- Віддай, кажу, - повторив колишній бізнесмен. – І вийди звідси. То що? Будеш стріляти, чи я повинен навколішки встати і попросити?

Москаль подивився на пістолет, на Кирилова… Сховав зброю до кобури під пахвою, сказав:

- Не маю наміру.

- Тоді чого ти сюди приліз, га? Нащо? Тріумфом переповнюватися? Ну дивись, тіш очі, як виглядає падіння людини!

Голос відбився луною в пустих кімнатах і запав в тишу.

- Та сука, моя жінка, забрала все… пробурмотів Кирилов, намагаючись сягнути по наступну пляшку. – Ось так воно і виходить, коли даєш доступ до банківського рахунку. Сказала, що дітям буде краще з нею, забрала і виїхала… І хуй його знає, куди. А я залишився тут. І навіть ти, навіть ти! Навіть ти не змилуєшся, не всадиш кулі в лоба, щоб я хоча б подох як чоловік!...

Москаль спустився драбинкою вниз, зіскочив на кахельні плитки. Вийняв з кишені складений втроє аркуш паперу, підсунув беззбройному банкротові, який дивився на нього водянистими очами.

- Підпиши.

- Підпиши.

Той аж здригнувся, почувши те слово.

Хотів відсунутися, але ж нахилився, взяв папір. Якусь мить видавалося, що це не Кирилов тримає авторучку, а вона його. Він з недовірою дивився, як його власна тремтяча, наче в гарячці рука виводить кривий підпис на документі, покритому дрібним маком літер.

- Ти… Ти потвора… - простогнав він, коли Москаль забрав нотаріальний акт.

- Дякую вам покірно, Ігорю Матвійовичу. Зараз вже можете вмирати з почуттям добре виконаного обов'язку.

Кирилов ніби вийшов зі ступору. Хотів кинутися і вирвати документ, але схопив лише полу пальта, наче людина, що тоне і судомно хапається борта човна. Москаль вирвався, подивився зверху на лежачого.

- Ти… - безпомічно заплакав колишній олігарх.

- Я. Завжди і неодмінно – я.

Москаль підійнявся по драбинці, вийшов з басейну.

- Я ж тут здохну, мов собака, Артуре Вікторович! – крикнув вслід Кирилов. – Може і вмру, але ж, принаймні, можу сказати, що жив! А от ви, ви зав життя вже мертві!

- Вітер історії змете сміття з наших могил.

Виходячи, Москаль посміхнувся охоронцеві.

☭

Єнисеєвича накрили кількома тижнями пізніше на його підмосковній дачі.

- Вже можна, Олеже Владиславовичу. – Серьожа вийшов з брами з цигаркою в роті, закинув за спину штурмову гвинтівки, з якої ще ішов димок. – Вогнику не маєте? Запальничку, холера, згубив, як почали в нас стріляти.

Дещо повненький юрист притискав до грудей папку з документами наче реліквію. Опустив голову, дивився виключно під ноги і, утримуючись, щоб не побігти, рушив крізь утоптаний сніг в напрямку вілли.

Крок, крок, крок, крок, крок… Під ногами хрустіло, цей звук асоціювався з найліпшими роками молодості, забавами на дворі, ліпленням снігової баби, з грою в сніжки. Він судомно стиснув очі,як дитина на страшному фільмі в кіно, коли білий пух перед ним забарвився багряними бризками.

Юрист підсковзнувся на заледенілих плитках, відчайдушно замахав руками, намагаючись відновити рівновагу; заточився вбік, наступив на щось м'яке. Глянув донизу і аж підскочив злякано: рука. Блідо-синя рука, до якої була причеплена решта мертвого тіла.

І кров, кров, багато крові, яка зовсім не здавалася йому червоною, а майже чорною.

В решті решт, він добрався до сходів, протиснувся крізь вирвані з одвірка, потріскані двері. Коли йшов, під ногами тріщали гільзи і з звучною луною котилися по мармуровій підлозі. Вони відбивалися від постріляних стін і затримувалися на тимчасових барикадах зі скинутих в кучі меблів, на яких лежали закривавлені тіла оборонців.

В кухні по підлозі лилася вода, батарея опалення біля зливу, розбита вибухом гранати, жахливо сичала і пищала. На столі все ще стояла таріль з тостами і тріснута склянка, з якої жовтою стружкою виливався помаранчевий сік, стікаючий краплями зі стільниці просто на тіло жінки в халаті, що лежало поряд.

- Сюди, - позвав його хтось з кімнати, що межувала з кухнею.

Артур Вікторович присів біля обіпертого на розпороту канапу Єнісеєвича. Той був блідий, мов сама смерть, кровоточив з численних вогнепальних ран, але ще жив… Кілька хлопців з карабінами крутилося по житловій частині, витягуючи шухляди, викидаючи з шаф одяг і перетрясаючи полиці.

- Скоріше, бо довго він же не протягне. – Бізнесмен витягнув долоню, підганяючи жестом і втискаючи в пальці пораненого свою авторучку. Юрист тремтячою рукою подав йому нотаріальний акт, Москаль підсунув його вмираючому під ніс. – Ну все, Михайле Касьяновичу, підписуйте.

Єнісеєвич, відмовляючись, покрутив головою, хотів щось сказати, але замість слів у нього на вустах сформувалася кривава бульбашка. Юрист простогнав, прикрив рота долонею і обіперся об канапу.

- Підпиши! – проревів Москаль, підсовуючи пораненому аркуш під саму руку.

Очі Єнісеєвича відкрилися у німому перелякові, коли рука здригнулася і поповзла вверх і униз, викреслюючи каракулі підпису… А потім закотилися під череп, голова безвладно впала на груди.

- Будинок чистий, шефе, - забасив Алекс, що спустився згори.

Москаль обережно підняв мертву руку олігарха, витяг з неї авторучку, накрутив ковпачок. Потім взяв документ, дмухнув на підпис.

- Ну от все і зроблене, - холодно посміхнувся юристові Москаль.

- Артуре Вікторовичу, як адвокат я мушу зазначити, що обставини виконання чинності можуть породити вагомі сумніви відносно того, чи…

- За те я вам і плачу, щоб ви таким небажаним вагітностям запобігали, або ж усували їх на ранній стадії розвитку. Ви бачили, що він підписав власноручно?

Юрист енергійно кивнув.

- При повній свідомості? Без примушення?

- Але…

- Так чи ні?

- В принципі: так…

Москаль похлопав його по щоці, показав рукою довкола.

- Якби що, тут у вас дюжина свідків, озброєних і готових на все. Сергій Костянтинович?

- Тут! – заволав Серьожа, який набігав з коридору.

- Сейф знайшли?

- Вже докладаю, Артуре Вікторовичу. Діма, Фома, Вася! І шо ви так, бля, товчетеся? Чи я, бля, нечітко, бля, казав? Знайти той траханий сейф!

- Ви вільні, Олег, - звернувся олігарх до юриста.

Нещасний адвокат кивнув, тремтячими руками сховав документ до папки, лише за третім разом зумів її застібнути і рушив до виходу, не знаючи, куди подіти очі.

Охоронець, що лежав з широко розкинутими ногами під стіною, велика частина спини якого розбризкалася по шпалері в золоті квіти, дивився на нього скляним, мертвим поглядом.

Юрист вийшов у двір. Він подивився на голі дерева, глибоко втягнув повітря і заблював сходи.

- Випийте, товаришу. – Хтось з посіпак підсунув йому фляжку. – Тяжко ж так, на тверезу голову… В армії служили?

Олег Владиславович мотнув головою, жадібно ковтаючи палючий коньяк.

- Ну тоді нічого дивного. Це ваш перший раз напевне?

Той кивнув, відірвався від шийки фляжки, жадібно ковтаючи повітря. Охоронець подивився на птахів, що летіли по небу, заткнув одну дірку носа пальцем і професійно висякався на сніг.

- Звикнете.

☭

Парою місяців пізніше

Будівництво йшло на повну. Три бригади день і ніч ставили стіни, заливали бетон і укладали будівельні матеріали, які привозили вантажівки, що приїжджали в світлі юпітерів. Вже було видно брилу будинку – великої, масивної конструкції з могутніми вікнами другого поверху, зростаючої з землі залізобетонним монолітом майже сліпого першого поверху трьохметрової висоти.

- Бункер, - буркнув головний інженер до архітектора. – Тип будує собі бункер Гітлера. Колись, ще у вісімдесятих роках, я був у Польщі. Там у них є щось таке, в лісах неподалеку від Калінінграду.

- Наш клієнт – наш пан.

Невдоволений, хоча і добре оплачений інженер розвів руками.

- Ну, ну, ясна справа. В такі часи, та ще й одержати халтуру на рік…

- На вісім місяців, - інстинктивно поправив йог архітектор.

- Не зрозумів?

- Вісім місяців. Термін здачі… - зиркнув він в папери, - передбачається на двадцять друге жовтня.

- Що? Як це?...

- Нормально. Так у мене записано.

Інженер вирвав в нього папку, перегорнув документи. Здивовано подивився на підкресленуі написану від руки авторучкою дату.

- Але ж… то просто безумство! Опорні стіни не встигнуть осісти, штукатурка від стін відпаде! Будинок повинен постояти принаймні рік, ну добре – дев'ять місяців, але це вже абсолютний мінімум! І що це взагалі за дата така, кінець жовтня?!

- Революція, - кинув між ділом бригадир, який проходив поруч.

- Що?!

- Річниця жовтневої революції, - послужливо пояснив вусатий змінний майстер. – І всередині теж буде, як на травневому святкуванні: червоні килими, мозаїка на стінах. А в кухні, нібито, буде стояти справжнісінький сатуратор.

Ті з недовірою подивилися один на одного. Бригадир знизав плечима, поправив штани, що врізалися в сідниці.

- Поговоріть з проектантом інтер'єрів, крутиться тут один такий жевжик. Як на мій смак – то якийсь псих чи фанат, але шефові то підходить.

- Свій на свого натрапив…

Інженер сплюнув на землю, дивлячись на замовника, що стояв на найвищому поверсі.

Артур Вікторович споглядав з вершини будівництва, як з будівельного сміття здіймається будівля його імперії. Наче Фенікс з попелу, новий будинок виростав з старої, обвугленої оболонки, частина за частиною, надбудовуючись і поглинаючи попередню архітектурну задумку.

На цей раз не буде ні обмежень, ні напівмір. Ми побудуємо конструкцію за міркою нової людини.

- Багатство в очі коле, - сказав Москаль в пустоту.

Тільки в цьому місяці вони мали вже дві інспекції, обидві за доносами, скаргами майбутніх сусідів, яким було не до смаку, що хтось відважився збудувати будинок і вищий, і більший.

Зі свого місця він прекрасно бачив вікна найвищих поверхів декількох оточуючих вілл, які стояли в добрих парі сотень метрів далі в лісі. Він відчував, що за затемненими вікнами пересуваються ненависні обличчя дрібних людей, які заздрісно дивляться на його новий будинок.

Нехай коле. Ті, слабкого духу, зігнуться відразу і приймуть нашу першість за природну річ. А от зарозумілі і гордовиті передчасно відкриються з власними намірами.

- Воєн не виграють пропагандою, а тільки зброєю. Наша зимова кампанія ще не скінчилася.

Звичайно ж.

Артур зійшов вниз по бетонних сходах, кивнув Серьожі. Два потужних "лендровери" рикнули двигунами, коли охорона почала завантажуватися на борт. Москаль всівся до своєї свіженької, яка ще пахла новиною "волги", розвалився на сидінні з червоної шкіри.

- Їдемо, товаришу сержанте. Якось недобре буде спізнитися до президента.

Колона рушила з місця, швидко набираючи швидкість. Виїхали з лісу на нещодавно прокладену, з свіженьким покриттям дорогу, потім перебралися на головну. По узбіччю об'їхали корок при в'їзді на об'їзну і вискочили на МКАД, що опоясувала могутньою стрічкою асфальту всю Москву.

Москаль з приємністю дивився на квітучі сади, що пролітали за вікном, на сховані в буйній весняній зелені будиночки та на видимі звіддалік, все ще палаючі рівними прямокутниками вікон школи. Сонце вже зайшло, але його пурпуровий відсвіт, відбитий від темніючи на очах хмар, все так само проливався на все навкруги. Співали птахи, віяв теплий вітерець, так приємно гладячи шкіру після важкої, довгої і болісної зими.

Центр міста в цю пору був суцільним скупченням автомобілів. Машини стояли, бампер до бампера, на проспектах у вісім рядів, трубили і коптили з вихлопних труб, які не відповідали ніяким стандартам викидів. Всі до одного автомобілі були заповнені розлютованими, перегрітими людьми, готовими кинутися один на одного через будь-яку дрібницю.

Щоправда, ходила в місті апокрифічна статистика, нібито більше людей в Москві гинуло на дорогах в стрілянинах, ніж було жертв дорожніх аварій.

Позашляховик, який їхав перед ними, сповільнив, потім водій опустив шибу і виставив на дах міліцейську мигалку. Автомобілі з неохотою почали з'їжджати в боки, усуваючись з дороги і даючи місце для найрівніших з рівних.

Знову рушили вперед, поволі, з труднощами, але ефективно проїжджаючи крізь паралізоване місто.

Нарешті, повернули на Червону площу, там водії додали газу, летячи з гуком по гладенькій бруківці.

- Під вхід, одиничка вперед, - кинув Серьожа в короткохвильову рацію.

Перший "лендровер" висунувся вперед, різко загамував під Спаською баштою. Троє смутних чоловіків, на цей вечір перевдягнені в костюми, виразними жестами дали зрозуміти парочці зацікавлених туристів, що робити фото – то не найкраща ідея.

Москаль почекав, доки вони зупиняться, а Сергій відкриє йому двері. Вийшов з неприхованим задоволенням, втягнув в легені запах весняної Москви, розчулено подивився на мури Кремля.

Цього вечора його же не мали вважати за приїжджого.

Охоронці, які стояли на кінці червоного килима, байдуже подивилися на них, коли Артур витяг з кишені і махнув їм перед очима запрошенням. Найнижчий з них витягнутою рукою перекрив дорогу Серьожі.

- Без охорони.

- Це особа, яка супроводжує мене. Залиште зброю нашим, Сергію Костянтиновичу, і наздоганяйте мене. Я буду в середині.

Серьожа спішно почав розстібати упряж пістолету, шамотатися з пояском… Москаль посміхнувся краєчком рота і рушив крізь темний прохід башти.

На другій стороні було тихо і пусто, лише два рядки стоячих лампіонів визначали дорогу для прибульців. То тут, то там він бачив темніші силуети спецназівців, які пильнували за безпекою як гостей, так і господарів.

Того вечора весь Кремль належав виключно їм: вузькій жменьці зі іменними запрошеннями на приватний прийом.

Москаль не спішив, смакуючи кожну хвильку, кожен крок цієї дороги. Сергій пройшов крізь охорону, але тримався позаду: він знав, якщо шеф побажає собі його компанії, то сам про це скаже.

- Чудова ніч, правда? – заговорив Москаль.

Охоронець підбіг на кілька кроків, покивав головою, поглядаючи на зірки, що поволі спалахували на темному небі. Звідкілясь неслася чудово мелодійна трель солов'я, що якимось чудом продерся в самий центр міста і зараз виспівував всій Москві свою пташину оду до радості.

- Так точно, Артуре Вікторовичу. Вже тепло робиться. Ще кілька днів, і буде…

- Ну тоді почекайте на мене, сержанте. Немає сенсу, щоб вам до середини пхатися.

- Так точно! – вищирився Серьожа, вдячний за те, що батюшка не наказав йому йти в салони.

Вже там, при брамі, він мав надію, що все це тільки показуха: Артур Вікторович був готовий взяти його власне і виключно тому, що йому не хотіли цього дозволити.

Охоронець сунув руку до кишені, клацнув бензиновою запальничкою, яку контрабандою проніс через металошукач і запалив сигарету, що витяг з рукава. Сперся спиною і однією ногою об стіну безцінного, старовинного собору. Глибоко затягнувся і випустив димок, дивлячись в усипане зірками травневе небо.

Москаль тим часом увійшов до визначеного будинку, пройшов через ще одну рамку детектора, ще раз показав запрошення і навіть паспорт. Його скерували нагору, пояснили, де знаходиться зал прийомів, що туалет – наліво і прямо, що тут можна палити, а до початку залишилося ще сім хвилин, тому гостей просять не розходитися по об'єктові.

Артур занурився в юрбу і поплив у ній, наче спокійна, впевнена в собі акула.

Люди розмовляли парами і в невеличких групках, деякі навіть кивали йому головами на привітання та посміхалися. Інші дивилися зі здивуванням і незадоволенням, знижували голоси і шепотіли щось на вухо співрозмовникам. Дорого одягнені, повні старші чоловіки з золотими перснями і дорогими годинниками. Молодші від них, пещені жінки з тупими поглядами ялівок, одягнені в занадто вже визиваючи сукні та невідповідне до ситуації взуття. Серед них ходили, полюючи зграями, молоді вовки та досвідчені, прогірклі самітники.

Звірі, а він був мисливцем.

Артур посміхнувся, сягаючи до кишені по пачечку заповнених вручну візитних карток.

☭

- …і ось кажу тобі, Серьожа: : як його святість собі клюкнув, то їм довелося за ним його посох носити! Він його просто згубив! У срачу забув, пів залу потім шукало.

- Серйозно?...

- Я ж серйозно кажу, зуб даю! О! – Артур зачепив нігтем великого пальця за праве верхнє ікло і клацнув. – Одну за одною вливав, як кулемет: та-та-та!

Сергій покрутив головою, відхилився на лавці і недовірливо просопів. Він не знав, чому йому важко повірити: словам Артура Вікторовича, чи, скоріше, взагалі тому, що він все оповідав.

- Шефе… - конфіденційно нахилився він. – А це правда, що дідусь… ну, що товариш президент… Борис Миколайович… ну, того?

Артур подивився на жест, коли зігнутим пальцем б'ють по шиї, поважно, і одночасно з тим смутно, покивав головою.

- Слабенько він тримається, Серьожка. Ой, слабенько, - зітхнув. – Це недобре, коли з батька народу за кордоном сміються. Знову побажають його відсунути… Ну, не дивуйся так. Вже нові оскарження йдуть, на початку травня висновок має бути в Думі.

- І що ж воно таке поробилось, Артуре Вікторовичу… Країна на колінах. Вважаєте, що буде краще?

- Майбутнє завжди краще, Сергій. Минуле не наше, сьогоденність ніяка. А у сусіда трава зеленіша… От, бля.

Сергій аж підскочив, інстинктивно потягся за пістолетом. В перший раз він почув, щоб шеф матюкнувся.

- Що таке, Артуре Вікторовичу?

- Дивись… дивись, кінь.

- Де?

Артур простяг палець і засміявся.

І дійсно, з вулички з другої сторони Патріарших ставків з'явилася жінка, яка їхала верхи.

Вдягнена в повний костюм вершниці, амазонка проскакала по бруківці, піднімаючи стрункі сідниці над кульбакою, посміхнулася їм сяюче, після чого відкинула волоси назад і шмагнула коня стеком. Арабський жеребець зібрався і понісся галопом, підкуті копита скресали іскри на каменях. Через мить з'ява зникла, тільки тупіт ще хвильку було чутно в завулках, доки зовсім не стих.

- Йооо… Це ж… шефе, а вже друга ночі доходить, - подивився Сергій на фосфоресцентні вказівки свого годинника.

Артур потягнув ще ковток з пляшки, обійняв охоронця рукою.

- Серьожа, я тебе… скільки то вже років?

- Майже п'ять, шефе.

- От бачиш! Сергій, мій Серьожка, Серьоженька. Ти мене ніколи не обманеш.

- Ніколи, - зовсім серйозно підтвердив Сергій.

- Ну от… тільки щиро, Серьожка. Ти мені одну в житті річ скажи: в чому тут річ з тими Патріаршими ставками?

- А?

- Ну, щось же тут, начебто, трапилося, правда? Когось автобус переїхав чи ще щось…

- Так ви не знаєте? – Також злегка підпитий Сергій заморгав. – Це ж тут Берліоз і Бездомний сиділи тут і пили сік!

- О, ні! І кожен про те пиття соку! Звідкіля це? З якоїсь книжки[59]?

- Так… І потім…

- Що потім? – Потім кіт був, і він голови відривав, а в туалеті гроші з'явилися. І ще був смутний диявол, і Азазелло… А рукописи не горять.

- Все тут? В оцьому місці?

- Хіба що так.

Артур піднявся, скинув піджак. Одночасно він почав розстібати сорочку і скидати туфлі.

- Це треба відзначити, сержанте, - пояснив він здивованому Серьожі. – Будемо купатися.

Сергій якусь мить дивився на шефа, що боровся з паском. Знизав плечима і почав розшнуровувати власні берці. Артур Вікторович роздягся д кінця, зіщулився від прохолоди, але відразу вишкірився в посмішці. Повернувся до охоронця, чекаючи, коли той буде готовий..

- Ну, то на три, сержанте… три!

З розбігу, мов діти, обидва стрибнули головою вперед в холодну воду. Решта охоронців дивилася на все те з вулиці, потягуючи сигарети та усміхаючись с поблажливим недовір'ям.

ХІІ АКТ

Дванадцять мільйонів,

Ми не в змозі прийняти більший транш без того, щоб не збудити підозру у наших акціонерів.

Москаль зітхнув, знудьговано подивився на молодого чоловіка, що сидів напроти.

Покрутив в пальцях передану йому ще в самому початку зустрічі візитну картку, двічі стукнув нею в стіл. "Junior Chief Executive Officer" – що це взагалі за посада[60]? Він поклав картки в чіткому порядку, потім притис пальцями дві випадкові і поміняв місцями, ніби фокусник: раз, два, три.

Кілька членів супроводу, що прийшли на перемовини, неспокійно здригнулися і поворушилися на своїх місцях. Вже раніше Москаль зауважив, як сильно їх нервує, якщо перетасовувати паперові картки з їхніми прізвищами. Він уяви не мав, чому вони реагували настільки нервово. Зрештою, то не мало ніякого значення.

Будь що, що шкодить нашому ворогові, є корисним для нас.

- Ви же казали, пане, пане… - Артур зиркнув на візитні картки в пошуках відповідної. – Ага, тут є, пане… Перасуолійокі.

Судячи по болісній гримасі, що пролетіла по обличчю голови делегації, йому вдалося зробити щонайменше три помилки в вимові прізвища. Покивав головою, провів поглядом зліва направо по обличчях фінів.

- Але ж я на початку теж казав панам, що мене не цікавлять, ви вже пробачте, панове, роздрібні інвестиції.

- Дванадцять мільйонів – то… - відсахнувся молодий чоловік.

- Добре, назву то інакше: дрібно-фермерські, кустарні. Зовсім не відповідаючі моїм надіям чи потенціалу. Панове бажають когось, хто дасть вам менше? – Він сягнув по телефон, що лежав на столі. – Можу відразу ж надати вам кілька номерів.

Фіни обмінялися поглядами. Фінансист нахилився до голови делегації і щось прошепотів йому на вухо.

- Ми можемо просити про чверть годинки перерви?

Москаль закрив свою папку.

- Звичайно ж. В малому залі поряд чекає буфет і кава, частуйтеся, панове.

Перемовини тягнулися вже чотири години. Проблеми дофінансування і передачі контрольного пакету товариства, це завжди поважна тема для розмов… Тільки ж ці дуже важко назвати "перемовинами" – але ж, може ті були переконані, нібито торгуються про щось.

Це було б можливим, звичайно ж, якби мова йшла про якусь рівновагу сил та засобів в їхній бізнес-угоді… Тимчасом, вони викотили свої найтяжчі гармати: головного бухгалтера, керівника в справах східних ринків, стратегічного планувальника, трьох юристів і цілу картотеку норм ISO та статутних документів.

Натомість, Москаль засідав на власній стороні столу сам, якщо не рахувати пляшки "боржомі", що стояла перед ним.

І поволі, невблаганно, мов крокодил, який одним зубом тримає спійману антилопу, втягував їх в каламутну воду своєї болотної території.

На попередній перерві були лише вода та холодна кава, так що вони вже повинні були бути досить голодними. Зараз наїдяться, не дарма ж він замовив кейтерінг з найліпшого, найдорожчого і найбільш гострого за їжею мексиканського ресторану в місті.

Він припускав, що першому шлунок відмовить у послуху лисіючому товстунові в окулярах, який сидів по лівій стороні.

І він не помилився.

- …тому теж ми вважаємо, що призначення семи десяти п'яти відсотків нетто-випуску в мінімальній версії на дослідження і розвиток дозволить… - Правник перервався, дивлячись, що товстунчик в окулярах встає, хоча всі тільки що повернулися з перерви. – Так? Я розумію, що у пана є якісь?...

Той показав у напрямкові шикарного туалету з мармуровими полицями та умивальником з порцеляни, яку розмальовано вручну. Приміщення було комфортно сховане за поворотом звукопоглинаючого коридору.

- Ні, я тільки…

Виступаючий кивнув головою з поблажливим зрозумінням. Злегка підігрітий товстун піднявся і підтюпцем направився до санітарного вузла.

Москаль чаруюче посміхнувся фінові, який продовжував свій висновок, не слухаючи ні слова з того, що той казав. Тепер все було тільки функцією часу і фізіології.

Не минуло і півхвилини, як вже помітно спітнілий нещасний повернувся в невеликий зал. Він безпорадно подивився на зібрання, хотів повернутися сісти на своєму місці.

- Щось сталося? – ввічливо заговорив Артур Вікторович.

- Вода… - побагровів чоловік, якому не вдалося скористатися санвузлом. – Якась проблема з… туалетом. Водопровідники щось там роблять, так що не можна…

- А ось тут є запасний. – Москаль показав рукою на дверці в дальньому кутку переговорного залу. – Не треба соромитися.

Товстунчик кивнув з вдячністю, поспішив у вказаному напрямку. Скрипнули двері, клацнув замок.

- Ви говорили?...

- Так, - підняв тему голова делегації. – Так ось, нинішній стан інвестицій говорить про…

Він урвав, поглянув у напрямку дверей до туалету. Кілька інших обмінялося поглядами, наполовину розбавленими та зневажливими.

- Але ж, прошу продовжувати.

- Що вказує на добру підготовку до… початку базової фази робіт, коли.. коли…

На цей раз це почули всі.

Артур Вікторович обіпер лікті на столі і сплів пальці. Він подивився на зібраних поглядом варана з острова Комодо, який вже вгризся у власну жертву і тепер дивиться, як бактерії збирають неублаганне жниво.

Цей невеличкий зал був вершиною досягнень акустичної інженерії і безжалісного розрахунку. Жоден звук з-за столу не доходив навіть до половини дороги до туалету. А от, натомість, що діялося в ньому всередині… О, так. Все. До найтихішого шереху.

- Виходить, після початку цільових робіт ми будемо готові до… Досягнемо готовності, щоб…

Москаль відпив ковток кришталево чистої води, заохочуюче покивав головою.

Кількома хвилинами пізніше задоволений собою товстунчик вийшов з на перший погляд схованого приміщення, долучився до колег. Декілька з них вже раніше неспокійно крутилися, колупаючись з пасками та ґудзиками брюк. Вони не відважилися їх розстібнути чи навіть послабити, бо їх ефективно утримував від того стіл с прозорою стільницею та глибокі крісла… тааак.

- П'ятнадцять мільйонів, - кинув Москаль, дивлячись у вікно.

- Слухаю вас?

- П'ятнадцять мільйонів доларів, - повторив той. – Я обдумав вашу пропозицію, зважив аргументи. Ви праві, я готовий погодитися на п'ятнадцять мільйонів.

Голова завагався, декілька фінів обмінялося здивованими поглядами.

- Але ж… Але ж ми говорили про дванадцять мільйонів. То значить, що це пан про них говорив, а ми…

- Саме так. Тепер ми говоримо про п'ятнадцять.

Фін труснув своєю майже білою чуприною.

- Ми не можемо з цим погодитися.

- Тоді ведемо перемовини далі. Ми маємо час аж до ночі.

Згодилися на все.

Коли на стіл, в решті решт, потрапила остаточна версія контракту з продажу акцій, а він витяг з кишені авторучку і одну за одною почав підписувати сторінки, на обличчях фінів бачив непідробну вдячність.

То не було навіть полегшення, що тепер вони вже зможуть вийти Річ була не в тому, що добігло до кінця свято шлункового приниження. Вони не дивилися на нього з ненавистю за те, що він з ними зробив. Не мали жалю за те, що кожний з них мусив пройти, за рішення, які мусили прийняти.

Ні. Всі вони були йому щир, нестримно, безмежно вдячні.

Жертва завжди дивиться на ката з відданістю. Наче битий щоденно пес, який має надію, що на цей раз ти його вже не вдариш.

- Стокгольмський синдром, - буркнув він, гасячи врешті світло і знімаючи з вішака плащ.

І ми не потребуємо західних розумників, щоб знати, що так воно і є.

- Так, так. Ми, слов'яни, є наймудрішим та найстаршим з народів Європи. Це тільки злий, заздрісний Захід десятиріччями фальшує нашу історію та нищить сліди буття, які налічують дві тисячі років.

Сарказм – то прояв інтелігентності. Але він не може бути її заміною.

Артур сів до ліфту, натиснув кнопку найнижчого рівня гаражу. Двері безшелесно закрилися. Він відчув, як кров утікає до мозку, а швидкий спуск викликає легкість у тілі.

Він згадав останню годину перемовин.

Фіни вже тоді додумалися. А він знав, що вони знають… І спеціально дивився їм просто в очі, всім собою поглинав виступаючий на чолах піт, ледь помітні гримасу колючого болю на обличчях. Терпіння, сховане під напрацьованими масками професійних переговірників.

І те, що сам тоді відчував. Наче в його сонячному сплетінні ліниво протягався великий червоний змій, що прокидався з глибокого сну, що торкався найглибше схованих нервів своїм хвостом, який сягав нижче, до низу живота, який приємно свербів наростаючим піднесенням.

Почуття повернулося. Він прикрив очі, ще міцніше затис нікельовану ручку біля дзеркала.

Не воюй з тим. Піддайся власній натурі.

Він вийняв телефон з футляру, швидко переглянув контакти.

Зустрілися вони на якомусь прийомі, здається, у Лісцова. Вона підійшла до нього сама, і вони почали розмовляти… Після обміну декількома на перший погляд байдужими репліками обоє знали, про що говорять. Він наступного дня летів до Швейцарії, щоб закінчити формальності з рахунком, потім вона кудись виїхала. Тоді якось не склалося, але номер залишився.

У нього він був записаний на самому низу, під лаконічним "Готова".

Дзинькнув сигнал, ліфт зупинився, двері відкрилися. Хлопці вже чекали, Сергій відкрив двері автомобілю.

Москаль почекав, коли вони виїдуть з підземного гаражу, натиснув кнопку з зеленою слухавкою, один, другий, третій сигнал…

- Алло, - оксамитовий жіночий голос.

- Це я.

- Бачу. Чоловік вдома.

- Мене не цікавить твій чоловік, тільки ти.

- Сьогодні я не можу.

- Можеш. Через двадцять хвилин під'їде автомобіль.

Хвилька тиші.

- Що мені треба взяти?

- Шпильки, - сказав Артур і відключився. – Сергій Костянтинович, по дорозі додому заїдемо ще в одне місце.

☭

- Серьожа, так ти мені скажи, нащо тобі все те залізяччя?

Сергій ще раз подивився на розкладені на столі інструменти з нержавіючої сталі. Підняв фарингоскоп, постукав. Знизав плечима.

- Шеф собі побажав, - відповів він торгівцю. – Не знаю, може якесь нове хобі.

- У кожного щось та є, чи не так? – Ваня Товстий кивнув головою, похлопав по валізці, викладеній чорною губчатою масою. – То що, пакуємо?

Сергій відклав попередній інструмент, взяв кільце з шипами для перевірки неврологічних рефлексів. Провів по руці, скривився, здивований, і потер передпліччя.

- Ти диви, лоскоче, сука… Ну, пакуй, я ж в цьому не знаюся. Все є за списком?

- Ну є, є. Напевно, що є. Слухай, а може він колекціонувати почав?

- І що саме?

- Ну, не знаю. Старовину? Ти ж казав, що сам купував якусь канапу чи щось.

- А, те, - згадав собі Серьожа. – Можливо. Кабінет вже такий, що якби чорно-білу фотку зробити, то нормальний собі видок буде з "Сімнадцяти миттєвостей весни". Письмовий стіл такий, що йоб твою… зелене сукно, на ньому чорний телефон стоїть, старий наче мій дід. Крісло теж, старовинне якесь, все потерте… Бракує лише берізок та журавлів, що ключем летять. Навіть Леніна на стіні повісив.

- Ти серйозно?!

- Серйозно. Коли один з хлопців засміявся, коли розпаковували, так на другий день вже не працював. Може і справді надумав собі, що старі речі збирає.

Товстий почав вкладати все у валізочку. Сергій подивився на карбовані щипці для виривання зубів і мимо воли затремтів.

Він мав надію, що торгівець повірить в його казочку.

☭

Будинок ріс, мов на дріжджах. Був ще тільки вересень, а оздоблювальні роботи наближалися до кінця, на першому поверсі сохли загіпсовані стіни і починалося фарбування. Щоправда у водопровідників було невеличке запізнення з підключенням фільтрувальної установки басейну, а в кутку гаража надалі збиралася вода… Але тут не було нічого такого, що б не можна було розв'язати.

Економіка країни потихеньку збиралася до купи. Схоже було на те, що криза пройшла швидше, ніж можна було сподіватися. Світові валютні ринки, що правда, ще колихалися у основах, біржа надалі зализувала рани, але тут, на місці, все поволі якось укладалося. Більшість підприємств поновило роботу, співробітники закритих та збанкрутілих банків знайшли собі місце десь ще.

Поза тим, літо тільки скінчилося. Сонце все ще гріло, люди розділяли лагідний оптимізм. Їм навіть не перешкоджало, що на річницю краху з'явилось декілька статей до річниці краху: Артур Вікторович допильнував, щоб ні його прізвище, ні назви фірм навіть не згадувалися.

Зараз в нього вже були на це способи.

Він подивився на годинник. На сьогодні він вже не планував зустрічей, не було сенсу дарма сидіти в офісі… Як рідко коли, в нього акурат би був час для родини. І що з того? Вранці він дзвонив до Агати, але в черговий раз та скинула з'єднання.

Так, так, вони знову посварилися. І справді, може вона частково і мала рацію… Але, що там не кажи, це ж він її утримував!

Ну так, в неї була власна фірмулька, вона займалася якоюсь там дрібною торгівлею, стягувала товар, а зараз відкривала переробне підприємство… Але це ж він надавав їй реальне заняття! Платив за величезне, шикарне помешкання, купував їй на дні народження автомобілі, сплачував поїздки до Непалу.

Якби не його підприємства, її товариства не мали б для кого працювати.

Не його зв'язки, податкова інспекція давно б проїла їй голову. Може б він і не повинен був всього цього їй перелічувати по пунктах, це правда. Не було сенсу всього цього розтрясати – так сталося, такими були факти. А вона образилася і вперто, вже більше тижня, уникала всіляких контактів.

- Вилита мати, - похитав він головою.

Немає чого розраховувати на вдячність, точно вже не від найближчих.

- Як раз на це я розраховую в найменшій мірі. Але ж тут справа у чомусь іншому.

А саме?

- В першості. В тому, що треба вміти визнавати певний стан речей. Це ж я її батько, це ж я її утримую. Вона повністю залежна від мене, і все ж…

Але ж, тим не менше, відмовляє це визнавати.

- Так.

Твоє віношення до неї теж є особистим. Це остання слабкість, яка ще залишилася в твоєму житті.

- Ти не змусиш мене відректися від власної доньки.

Я тебе ні до чого не змушую.

☭

22 жовтня 1999 року

- З нагоди свята Великої Революції, товариші: ура!

- Ура! Ура! Ура! – повторив хор голосів, аж затряслися шибки в панорамних вікнах.

Стрелили корки, шампанське білим потоком полилося по піраміді з келишків, які відразу ж розібрали долоні: жіночі, стрункі, з пальцями в перснях та ненатурально довгими, червоними нігтями; і чоловічі, сукуваті і масивні, з важкими золотими перснями-печатками і широкими браслетами дорогих годинників на волохатих зап'ястях.

- Ну, Артуре Вікторовичу, поздоровляю. Визнаю, що ви собі справжній палац збудували.

Ніколаєвський підійшов ближче, підніс свій келишок. Артур викликав на обличчя відпрацьовану посмішку, цокнувся з ним кришталем і відпив ковточок.

- Так, це вимагало певної громадянської відваги, це правда, - підтвердив він. – Але було варто.

- Це вже з певністю. Я здивувався, Артур, коли мені прийшло запрошення.

- А що? Моя секретарка знову щось накрутила в прізвищах? От же сучка дурна… Я її покараю!

Ніколаєвський розсміявся, похлопав Москаля по плечу.

- Ні, ні… То означає, робіть з нею, що вам тільки заманеться. Але я думав, Артуре Вікторовичу, що ви до мене неприхильно налаштовані…

- Неприхильно?... Я? Ніколи б не насмілився, та і за що?

- Ну то про справу з моїм Дімкою і вашою Агатою. Там же декларації були…

- Немає про що говорити. Ну, не склалося у молодят! Силою ж ми їх до олтаря не затягнемо, правда?

Ніколаєвський покивав головою, змочив вуста в шампанському.

Боявся. А зараз чує полегшення.

- Бо я так думав, Артуре… Є, розумієте, одна така справа. До мене звернувся один знайомий, що шукає нетипового товару.

- Перетворююсь на слух.

Олександр Євгенович притишено почав пояснювати подробиці запланованої трансакції. Москаль слухав і, час від часу, притакував, зиркаючи на дещо нижчого від себе Ніколаєвського. Коли той схиляв голову, крізь рідіюче волосся було видно натягнуту шкіру в нього на тім'ї.

І застановив: а от як би компонувалася б там впускна діра від кулі.

☭

Молодий осетин по більшій мірі лежав на килимі. За межею перського чуда знаходилася ступня правої ноги, права рука і більша частина вмісту голови, що мальовничою плямою розприснулася по канапі і стінці за нею, зараз стікаючи вниз нерівними патьоками.

- Так на який хуй це вам було, Артуре Вікторовичу?

Полковник ФСБ покрутив головою, оглядаючи тіло.

Москаль байдужим поглядом дивився на слідчу групу, що крутилася по готельному конференц-залу. Міліціонери вже скінчили записувати його зізнання і робити фотографії, зараз же поволі чистили сцену для прибуття коронера[61], люди якого вже чекали в коридорі.

Артур вибив люльку в попільничку, почав набивати її знову.

- А що, я мав ворога народу живим відпустити?

- Артуре Вікторовичу, мені відомо, що у вас були проблеми з чурками, але…

- Та це ж ваххабіт, - вказав він цибухом на труп. – Такі, як він, наших хлопці у Грозному стріляють.

Майор багатозначно подивився на співробітника, який командував акцією. Той тяжко кивнув, крикнув своїм:

- Добре, всі звідсіля! Очистити сцену і не лазити тут! Назовні почекайте, геть, геть!

Вони залишилися лише вдвох: Москаль і Олексій Андрійович.

- Артур Вікторович, послухайте мене уважно… - почав полковник.

- Олексій, та припинить дурня з мене робити, - безцеремонно перебив його бізнесмен. – Я не в стані шоку. Подивіться на зіниці, на руки, на що хочете. Це найсправжнісінький ваххабіт.

- Артур Вікторович…

- Та кажу ж вам: ваххабіт, - з впертістю повторив Москаль, пихаючи люлькою.

Полковник подивився на мертвого чеченця[62], безмежно здивовані, нерухомі очі були втуплені в стелю. Пристойно вдягнений, гладко поголений, він був схожий, скоріше, на підприємця чи чиновника.

- Звідки ця певність? – змінив метод ефесбешник.

- Він хотів купити у мене вибухові матеріали.

Запала тиша.

- Які ще, знову, вибухові матеріали?

- Не знаю. – Москаль знизав плечима, розвів руки. – Будь-які. Як тільки я зорієнтувався, що це терорист, пристрелив гада. "Вирвав бур'яна", як в одному польському фільмі було[63].

- І на підтвердження того ми маємо… ваші слова?

- І його теж.

- Він вже багато не скаже.

- Але ж сказав достатньо. – Москаль витягнув з кишені диктофон, подав офіцерові. - Послухайте самі, і висновки самі зробіть.

☭

Кількома днями пізніше в будинку одного з відділів безпеки полковник Олексій Андрійович Баханов увійшов до кімнати, в якій, зігнувшись, сидів експерт з аудіозаписів.

Стукнув техніка по плечу. Той здригнувся, виключив апаратуру і зняв навушники.

- Ну, як воно виглядає, лейтенанте? – показав він на касету в магнітофоні.

Той покачав головою.

- Справжнісінька, товариш полковник. Запис було включено і виключено чисто, а перед тим шматочок пробного запису. На початку і в кінці наш фігурант називає себе, зчитує з годинника час до секунди. Все відповідає. От тільки…

- Що?

- Дивна та розмова, товаришу полковнику.

Його співбесідник протягнув руку і взяв зі столу аркуш зі стенограмою. Деякі фрагменти були позначені жовтим маркером, то тут, то там олівцем були зроблені уваги.

- Поясніть.

- Ну… - Лейтенант замислився. – Почнемо з цих, жовтих. Почекайте, я перемотаю шматочок і покажу, може і ви самі виловите.

Олексій Андрійович надів навушники, технік перемотав стрічку до необхідного моменту і натиснув на клавішу відтворення. Дав начальнику спокійно вислухати, потім показав пальцем: тут. Відмотав і включив ще раз, значущо поглядаючи на полковника, коли цифри на лічильникові оборотів стали в потрібній комбінації. І ще раз по тому.