Москаль

- Як скажете, товаришу капітане. Ваше здоров'я!

☭

Оргія поволі завмирала, алкоголь і наркотики вже зморили більшість товариства.

Залишилося їх буквально декілька: тих, що трималися на ногах, що слідкували за тілами, які збилися над басейном, і ще робили заклади. Які були зацікавлені чимось більше, ніж тільки заспокоєнням фізіологічних потреб.

- Вітаю з громадянством, Артуре Вікторовичу!

- Дякую. – Артур посміхнувся Ніколаєвському, що сидів поряд. – Йосип Іванович казав, нібито у вас до мене якась справа є?

- Ох, то така дрібниця. Може й немає сенсу вас клопотати…

- Я наполягаю.

- Є один невеличкий бізнес, який можна зробити.

- Кажіть далі.

- Мені потрібна людина, яка спочатку купить на себе частину певного підприємства, а потім, через якийсь час, продасть її далі. Звичайно ж, конкретній фірмі, яку вам назвуть.

- Не бачу з цим ніяких проблем.

- Чудово. Тоді я попрошу свою секретарку, щоб вона передала подробиці.

- Візитку… - Артур заїкнувся і перервав, коли фантастична брюнетка присіла біля нього і запрошуючи посміхнулась. – Візитку дам… при виході…

- Операція з повернення конституційного ладу в Чеченській республіці увійшла в кінцеву фазу. Після недавньої ефективної ліквідації терористичного угрупування, що було оточено в Первомайську силами міліції та спеціальних підрозділів, продовжується прочісування гірських районів в пошуках оперативних баз відділів сепаратистів. Також подовжується полювання на ватажка терористичної організації, злочинця Джохара Дудаєва, який ховається серед цивільного населення в…

Артур натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор згас, занурюючи апартаменти в дзвенячій тиші. Якийсь час він сидів в темряві, слухаючи тільки биття власного серця та сигналів машин, що мчали Кутузовським проспектом. Потім над всім цим вбився характерний рваний тріск: один,два, три постріли… І ще один. І напевне не пугач, патрони, скоріш за все, не холості.

- Місто, яке ніколи не спить, - кинув він в простір.

Сон – це комфорт, який можуть собі дозволити лише дуже убогі люди.

- Шкода, що мої робітники на будівництві так не думають. В такому темпі до наступної зими вони не встигнуть.

Людей треба пильнувати і надзирати. Ніхто з себе не видасть більше, ніж мусить.

Артур зітхнув, покачав головою. З тих пір, як він перебрався сюди, до Столиці, нібито все складалося так, як повинно, але… Ну, власне, щось було не так.

Справи йшли дуже повільно, занадто вже з опором. Він бачив, в якому темпі багатіють і домовляються у справах інші, як швидко приростає їхній маєток. А він нібито робив все, як потрібно, тим не менше, чув опір. Якби й надалі його оточувала невидима бульбашка недовір'я, яка не дозволяла увійти відповідно глибоко в місцеве товариство і круги, які виносили рішення.

Нібито існувала скляна стеля, яка не дозволяла полетіти та високо, як потрібно.

- Треба перетягнути більше фондів з Заходу, - вирішив він. – Там вони тільки марнуються, а тут він вспіє обернути готівку втричі швидше.

Гроші – то ще не усе в житті.

- Вірно. Ще є влада.. Але ж то теж гроші.

То не усе.

- А що ж ще?

Дзвінок мобільного телефону зазвучав так голосно та несподівано, що Артур аж підскочив. Протягнув руку до столу, схопив апаратик: Агата.

- Добрий вечір, дочечко. Не можеш спати?

- Тато… я мабуть закохалася.

☭

Молодий Ніколаєвський виглядів так, як можна собі уявити дореволюційного спадкоємця фортуни аристократичного роду: високий, атлетичний, з зачесаним назад волоссям і зухвалим блиском в очах. Бездоганно вдягнений і абсолютно чаруючий. Чарівно марнотратний.

- …так що самі розумієте, Артуре Вікторовичу, що інакше просто було ніяк! – закінчив він розповідь, зі сміхом підіймаючи келишок з білим вином. – Так що давайте вип'ємо за мисливих!

Вони сиділи в одному з найбільш ексклюзивних ресторанів московського центру, де навіть тротуар перед будинком щоранку полірувала та покривала пастою спеціальна машина. Офіціанти у фраках безгучно крутилися між столиками. Світло, що попадало сюди крізь високі вікна, ламалося та розщеплювалося на всі кольори райдуги в кришталях столової застави, танцюючи рефлексами по мереживним серветкам.

Ага подивилася на залицяльника таким блаженним поглядом, що Артур мимо волі посміхнувся: вже багато років він не бачив дочки такою безумовно щасливою.

Ніколаєвський-молодший делікатно взяв долоню дівчини, погладив її довгими, доглянутими пальцями піаніста з акуратно сформованими нігтями.

Він ніколи навіть не бачив ведмедя на власні очі. Намагається справити на тебе враження.

- Це цілком нормально, - буркнув Артур тихенько, витираючи вуста серветкою – Він безперечно розуміє, якими є правила гри. В кінці кінців, то є моя донька.

І чистий випадок, що саме зараз він нею зацікавився.

- Ні, саме зараз він дізнався про її існування, бо я почав робити бізнес з його батьком. Щезни, я намагаюсь провести трохи часу з родиною… Жарко тут, правда?

Молодий Ніколаєвський покивав головою, променисто посміхнувся.

- Біля такої жінки.. тобто, Артур Вікторовичу, я хотів сказати – дівчини!

Він думає виключно про її вагіну. Твій бумажник для нього…

- Пропоную дещо розслабити пута моралі – розпорядився Артур. Він стягнув піджак і повісив його на спинці стільця, окидаючи злим поглядом перо, що стирчало у внутрішній кишені. - На жаль, моя дочка вже доросла… А щодо її жіночості, що ж, я не маю жодних ілюзій.

- Тато!... з просичала дещо сконфужена Агата, перепрошуюче всміхаючись хлопцеві.

Дмитро Ніколаєвський покивав головою з усією повагою.

- Абсолютна краса. Від матері, як я чув… Ви щасливчик, Артуре Вікторовичу, маючи таку родину.

- Родина – то чудова річ, Дмитро. Тільки вам потрібно пам'ятати про одну важливу річ…

- А саме?

- Від неї потім нелегко звільнитися.

- В таку неволю, Артуре Вікторовичу, я віддався б усім серцем і душею, - запевнив молодий Ніколаєвський.

Агата злегка почервоніла. Мусила і справді впасти по вуха, щоб, наближаючись до тридцяти, ще так реагувати.

Дівчина підняла бокал з вином, Артур налив горілки собі і потенційному зятеві, всі стукнулися келишками.

- Я так розумію, що окрім духовної любові вам, часом, придалася і більш матеріальна, так? Але ж то вже ваші, молодих, справи, не мені у них вникати… І куди ж ви забираєте мою єдину, пешорідну доньку, Дмитре?

- Тіроль. Знайомий має там у горах скромну, дерев'яну хатинку…

Артур пирхнув, весело покачав головою. Вже кілька разів він переконувався, що мають на увазі москвичі, вживаючи окреслення подібного типу.

- …ось я і подумав, що, раз Агата любить лижі, ми могли б скористатися. При оказії покажу їй декілька місць, а скажу вам, Аруре Вікторовичу, що тамошні види – вони.. Але їх треба побачити на власні очі.

- Ну що я можу сказати? Ви, Дмитро, потребуєте мого дозволу, щоб розпещувати мою доньку? Я так не вважаю.

Молодий Ніколаєвський посміхнувся абсолютно щиро.

- Ні, але я б хотів, все рівно, його мати.

☭

Освідчився він їй в половині перебування.

- З молодою кров'ю нічого не порадиш, Артуре, - філософськи підсумував Ліванєнко після довгої вечірньої бесіди. – А ти впевнений у цьому молодому?

- То не я повинен бути впевненим, Леоніде. Не по мене на білому майбаху приїхав князь з байки,так що не мій вибір… А стати на дорозі дитини до щастя? Я б скоріше жили собі перерізав.

Білорус налив їм ще по порції горілки. Подав Артурові склянку разом зі шматком хліба, грубо намазаним маслом і оздобленим ікрою. Стукнули, випили, закусили, перечекали.

Леонід продовжив перервану думку:

- Дивися, як воно є забавним. Жінку людина вибирає як тільки вміє найкраще, а потім все рівно вона не задоволена, починає крутити носом, зраджує… Потім ще раз зраджує. А дітям, так чи інакше, зірку б з неба дістав.

- Свята правда, Леоніде Антонєвичу. А як там Аннушка ваша, щось не видно її останнім часом?

- Та надоїла мені, сука, т я її на вулицю вигнав, - буркнув Ліванєнко. – Дуже вже розпаношилася. "Дай мені те, купи мені це, картку мені потрібно кредитну, а не платіжну…". Да пошла ты нахуй, - сказав я їй під кінець, десяток таких можу мати щоночі.

- І маєш!

- Ну так, і маю. А та твоя, як там їй було…

- Зужилася.

Ліванєнко завмер у пів руху, уважно подивився на Артура. Покрутив головою.

- Вас, бачу, краще при собі мати, ніж за спину впустити, Артуре Вікторовичу. Дякую Богові, що вас до Москви спровадив, то хоча б на знижку якусь розраховувати можу… А в свою чергу, як там з Олександром Євгеновичем ваші справи йдуть?

- З Ніколаєвським? Все в порядку, не нарікаю. Зараз склад у південно-східному адміністративному окрузі Москви разом відкриваємо, товари будемо очищувати на митниці.. Не бажаєте власну продукцію під нашу логістику приєднати?

- Ну, треба переговорити…

Леонід сягнув по наступну пляшку. Артур витряс з келишків залишки горілки, з гуком поставв їх на стіл.

- Що ж, проведемо переговори!

- Артуре Вікторовичу, а чи чули ви, що за Ніколаєвським, нібито, чурки стоять?

Голос охоронника вирвав Артура з задуми. Він відвернувся від шиби машини, за якою пролітали чергові житлові мікрорайони Москви та ряди запаркованих аби як автомобілів.

Москва. Місто-герой. Місто-фортеця.

Коли він бачив ці місця в останній раз, тут ще були засіки і тягнулися лінії протитанкових ровів, готових на той випадок, якби фашист все ж-таки прорвав кільце укріплень…

Він тряхнув головою, відкидаючи непотрібні думки.

- А? Повторіть, будь ласка. Що з тим Ніколаєвським?

- Ну, так у місті кажуть. Що нібито чурки.

- Сергію Костянтиновичу, призиваю вас до порядку. Говоріть так, як личить російській людині і сержантові морської піхоти.

- Прошу пробачення, Артуре Вікторович. Моя вина. – Серьожа, що сидів за кермом, зіщулився, демонструючи невдавану скруху. – Кажуть люди, що за Ніколаєвським…

- Це я вже зрозумів. А що за чурки? Що то взагалі за слово?

- Старе російське слово, Артуре Вікторовичу. Я сам у словникові Даля перевіряв,начебто ще з дев'ятнадцятого сторіччя.

- З яких це часів ти словники читаєш, Серьожа?

Охоронник усміхнувся, злегка засоромлений.

- Так, коли нічна служба, тоді… Для власного розвитку. Та слова важкі, а я, коли якого не знаю, тоді злюся на себе. Тоді мені спати не хочеться.

- Добре, нехай буде. Так що то за чурки, в кінці кінців, га?

Артур почув, як раптово йому зробилось гаряче, хоча кондиціонер пройшов повний огляд ще в минулого місяця.

- Сержанте, кажіть по ділу. Які знову чеченці? Звідкіля ви таку дурість принесли?

- Усе місто говорить, Артуре Вікторовичу. Що, нібито, Ніколаєвський від них гроші взяв чи товар якийсь… Ну, як тільки війна починалася. І потім наших, в сенсі людей з спеціальних служб, так нацьковував, щоб ті по черзі його кредиторів ліквідовували. Дописане до списку прізвище тут, випадкова жертва там… Говорять, що сам Дудаєв в це замішаний був, а зараз зорієнтувався і якусь Фатіму проти Ніколаєвського послав…

- Оголосив, - прошепотів Артур. – Оголосив проти нього фетву… Серьожа, коли це було? З якого часу чеченці за ним йдуть?

- Говорять, що якось від Нового Року, Артуре Вікторовичу.

Я попереджав тебе від зв'язків з ним. Ти не послухав.

- Треба було раніше мудрити, а не після факту!

- Артур Вікторович, та я сам тільки-но довідався…

- Не до тебе кажу! – гнівно рикнув.

Серьожа скулився на своєму сидінні і більше не озивався.

Артур нервово шарнув вуса, прикусив нижню губу. Чорти б його взяли!...

Ніколаєвський укрив частину коштів в його кишені, а тепер чортові горяни будуть іти по сліду. Ба, мало того!

Якщо вони мусять принести своєму отаманові чиюсь голову, то той буде готовий навмисне на нього напровадити. І тоді всі гроші перейдуть на…

- Серьожа, завертай до нас. Підніми хлопців, нехай будуть готовими в будь-який момент.

- Так точно!

Автомобіль рвонув вбік, втискаючись поперед мерседесом, що їхав поряд, після чого вискочив на поділяючу трасу аварійну смугу, розвернувся і швидко пристроївся між вантажівкою і тролейбусом, щ мчалися в протилежному напрямку.

Артур почув, як шлунок підкочує до горла, а відцентрова сила втискає його в шкіряне крісло. За ними запищали гальма, але їхній двигун рикнув на повну силу, викидаючи лімузин вперед.

Сигнал клаксону же стихав вдалині, коли вони на швидкості мчали знову в напрямку центру.

☭

- Не можна заперечити, що ми помічаємо деяку інфільтрацію елементу з кавказьких республік в межі міста, але ж в нинішньому вигляді…

- Майоре, позбавте мене від цього пиздежу.

Ресторан готелю "Метрополь" поринав у вечірній півтемряві, яку роз'ясняли тільки майстерно зроблені бра на колонах, що підтримували конструкцію двоповерхового залу.

Обслуга вже скінчила встановлювати столики і тепер накривала їх сніжно-білими скатертинами, на яких відразу ж мала стати позолочена порцелянова застава. Звичайні люди не мали ніяких шансів навіть увійти до готелю, в якому готувались до третього весілля одного з головних вугільних магнатів країни.

Однак ні Артур Вікторович, ні майор Валерій Лубицький до грона звичайних людей не входили.

- Тут я, Артуре Вікторовичу, нічого порадити не можу, - В минулому кадебешник розвів долоні в економному жесті. - В нашому розпорядженні дуже обмежений людський засіб. Після акції на Василівському спуску[44] це, нібито, повинно було змінитися, але ж ви самі знаєте, як воно є: жертв не було, акція з відбиття автобусу проведена за підручником. А це значить: давайте собі ради з тим, що маєте.

- А що з засобами… неофіційними?

- Ви переоцінюєте мої зв'язки, Артуре Вікторовичу.

Людина є вартою не стільки, скільки від неї бажають або ж, скільки вона потрафить. Вона є варта виключно стільки, скільки вона може з себе дати.

- Мірою вартості людини, Валерію Валерійовичу, є те, скільки ми можемо дати з себе. Не стільки, скільки від нас хочуть, і не стільки, скільки ми можемо. Хіба погодитеся з цим?

Майор Лубицький навіть не здригнувся, дивлячись Артурові прямо в очі. Потім всміхнувся самим кутиком вуст.

- А де ви чули ці слова, Артуре Вікторовичу?

Евальд Григоревич, палац Аміна.

Артур відпив ковточок червоного вина, який сплив по язикові хвилею дубильних речовин та таніну. Подивився вбік, на апетитно демонстровані сідниці офіціантки, що розставляла тарілки по столах.

- Це, нібито, сказав Григоревич перед штурмом палацу Аміна. Виходить, ви пітверджуєте, що це почалося в Афганістані?

Обличчя спецназівця мало вигляд маски, тільки в очах грали несмішливі вогники.

- Я нічого не підтверджую, ані заперечую.

- Тоді ми повністю розуміємо один одного.

- І що з того витікає, Артуре Вікторовичу?

Людмила В'ячеславівна, бутік на Тверській.

- Маю надію, що Людмила В'ячеславівна залишається у доброму здоров'ї?

Знову ніякої реакції, тільки другий кутик долучився до першого.

- Так, дякую.

- Обов'язково треба направити дочку до бутіка вашої дами. Розумію, що там їй покажуть… найліпші товари?

- Обов'язково так, Артуре Вікторовичу. Дуже радий, що ми змогли сьогодні порозмовляти.

- Тоді будемо в контакті, товариш майор.

Артур піднявся, застібнув твідовий піджак і рушив в напрямку виходу.

Серьожа і Денис вже чекали в коридорі, і теж рушили на півкроку за ним, ніби два супутники. Артур вийняв бумажник, витяг кредитну картку і подав молодшому з охоронників.

- Єфрейторе, завтра завезете Агату Артурівну до бутіка "Лубицька-Арт" на Тверській. Прослідкуєте, щоб вона вибрала товару щонайменше на дві… ні, на три тисячі.

- Так точно, Артур Вікторович.

Денис кивнув, кидаючи картку до кишені куртки, де та безпечно прилаштувалася поруч з запасною обоймою і кастетом.

- Сергій Костянтинович, ви зі мною завтра цілий день Заправте автомобіль, можливо, прийдеться трохи поїздити.

- Зрозуміло.

Він вже повинен був сісти до машини, коли завагався і озирнувся. Той же самий жебрак стояв біля попільнички коло дверей, брудними пальцями перебираючи недопалки.

- Денис, дай людині стільки, скільки… Або ж краще почекайте. Єфрейторе, цигарки. Швидко! Цілу пачку.

Він підійшов до ветерана, протяг йому пачку імпортних "кемелів". Той в першу секунду сполошився, відскочив, готуючись бігти.

- Не треба, все в порядку, - Артур рухом руки стримав портьє, готового запопадливістю відпрацювати очевидне занедбання і погнати безхатченка. Такі, як цей, зовсім не повинні тут крутитися, припоминаючи гостям про існування світу, іншого, ніж їхній вимріяний. – Беріть сміливо, лейтенанте. Добрі, західні.

П'яничка недовірливо глянув. Тремтячими пальцями взяв пачку, почав надривати плівку. Нарешті дістався до середини, витяг одну сигарету і сунув її за вухо.

Закрив пачку, віддав Артурові і подякував нервовим кивком голови, після чого покульгав в темну ніч.

- Хто то був, Артуре Вікторовичу? – наважився запитати Денис, коли шеф повернувся до автомобілю і подав йому почату пачку. Коли Артур вже сів до середини, охоронник подивився на відкиту коробочку і без жалю викинув її до корзини для сміття.

- Ветеран, хлопці, як і ви. Поїхали додому, Серьожа.

- Так точно, Артуре Вікторовичу.

☭

- Артуре Вікторовичу, хтось до вас. Говорить, що за дорученням Ніколаєвського.

- Запускай, Наташка. І запитай, що він буде пити.

Коли всміхнений, бездоганно одягнений смаглявий тип зайшов до кабінету, Артур відразу ж відчув, що в нього будуть проблеми. І в жодному разі не йшлося розі про проблеми в фізичному сенсі, бо якщо б чеченці мали намір зробити йому щось погане, вони б не робили цього в офісі. Але , на жаль, це означало, що поволі починали вичерпуватися інші можливості дістати свого боржника.

Вони привіталися, але молодик не назвав імені. Сів, закинув ногу на ногу. Секретарка посміхнулася, подивилася запитливо.

- Тільки води, - кивнув горець.

-А мені морсу з журавлини.

Дівчина кивнула, крутнулася, принесла, що треба, і зникла. Вони залишилися наодинці. Чеченець дуже обережно, двома пальцями, взяв склянку, сьорбнув ковток.

- Так чим я можу вам допомогти? – почав Артур, протягуючи руку за своїм рубіновим напоєм.

- Артуре Вікторович, до вас я приходжу від імені певних людей, яким наш спільний знайомий винен гроші, - з тією ж посмішкою на обличчі промовив з пам'яті чеченець. – Мене попросили, щоб я, перед початком будь-яких дій поговорив з вами, даючи шанс почесно вийти з зобов'язань.

- Я не знаю ні про які зобов'язання відносно вас – чи то моїх, чи то Олександра Євгеновича. Кого пан представляє?

Олександр Євгенович заборгував нам. Ви перейняли на себе частину його майна. А це означає, що ви взяли на себе і його зобов'язання.

-Я не перейняв, а купив. За гроші.

- Гроші, які мали дістатися моїм довірителям…

- В такому разі, стягайте їх з Ніколаєвського. Не розумію, звідки взялася ідея, щоб приходити з цим до мене?

Чеченець покачав головою, не перестаючи посміхатися

- Ваші родини незабаром зробляться однією родиною. Що більше, ваші діти вже зараз ділять ложе, а в очах Аллаха це одне й те саме. Його борг зробився твоїм боргом.

Ращид Ібрагімович.

- Не пам'ятаю, щоб ми переходили на "ти", Рашиде Ібрагімовичу[45], - прошипів Артур, протягуючи руку за люлькою.

Аллах признає, що чоловік завжди є рівним чоловікові. Вдома…

Двадцять третього лютого. Операція "Пантера".

- Тоді мені цікаво, де були ці ваші правдиві чоловіки, коли до ваших домівок прийшли тоді, в лютому сорок четвертого? – Артур підніс вогонь до цибуха і міцно втягнув, випустивши клуби диму краєм вуст. – Скажи мені, Рашиде? Де був тоді твій дід, де був твій батько?

Чеченець здригнувся, в його очах блиснув вогонь. Він стис зуби, але ж роблено посміхнувся.

- Один лише Аллах знає вироки…

Артур зневажливо махнув рукою, обіперся ліктями о стіл і дмухнув сивою хмаркою в обличчя горця.

- Релігія – то опіум для народу. Якщо відібрати у вас вашу релігію, якщо відібрати у вас наркотики – ви робитися нічим… Та що скажу тобі, сине Ібрагіма: твій батько і твій дід втекли тоді з селища і безсило дивилися, як сини Радянського Союзу вантажать ваших людей на вантажівки. Ніби овець, ніби баранів на різню. Наче бидло, яким ви були і залишаєтесь надалі.

Молодий чеченець змружив очі, усмішка зникла з його обличчя, нібито іі здмухнуло вітром. Рука його затиснулась на спинці крісла, так що кістки пальців побілили.

Артур зловісно посміхнувся, склав руки на грудях. Обрубком пальця на правій долоні посукав по карману піджака – як завжди тоді, коли відірваний сердечний відзивався фантомним болем.

- Тоді вас вивезли туди, куди ми хотіли. Так саме ми увійдемо до ваших поселень і зараз. Військовим чоботом потопчемо килими в мечетях, танками розоремо зелені пасовища. Зрівняємо з землею міста, яких ви не гідні.

- Правдиві мусульмани не дозволять…

- Правдиві мусульмани загинули або ж давно вже продалися нам. За долари, автомобілі і оголених жінок, розумієш? Ви такі горді тим, що боретесь безперервно вже триста років… І жодному з вас не прийде до голови, що вже триста років ви програєте. І так само програєте на цей раз, в наступний і в кожний черговий Не мине і покоління, ви будете горді тим, що під нашим знаменом ми дозволяємо вам підкорювати для нас наступні землі и чинити з інших нардів те, чим ви є самі: невільників Імперії.

- Аллах!... – рикнув молодий горець, намагаючись підірватися з крісла. Артур протягнув руку до шухляди, з викликом дивлячись йому в очі.

- Вимотуйся звідси, щеня. І передай своїм хазяям, що не отримають від мене нічого.

Коли за чеченцем гукнули вихідні двері, Артур випустив повітря з легень і витяг з шухляди долоню, все ще судомно стиснуту на офісному зшивачеві. Підвівся на м'яких ногах, підійшов до вікна і подивився на панораму Москви.

- Тепер вже не буде ніяких скидок, - прошепотів він сам до себе.

Війна.

- Війна.

☭

Гук вибуху стряс всім жилим будинком з апартаментами.

Помаранчева луна висвітила фасади сплячих блочних будов, дико спалахнула в покритих плівкою шибах, які через уламок секунди вибухова хвиля буквально вирвала з рам і дощем обламків послала вниз. Розверещалися тривожні пристрої автомобілів і магазинів, захлюпали водою зрошувальні установки на знищених вітринах.

- Наш автомобіль, Артуре Вікторовичу, - понуро доповів Серьожа, дивлячись вниз з балкону. – І ще декілька інших… Діма, Ваня, відгукніться! От, суки, знову кудись завялися!...

Артур накинув куртку на халат, встав поряд з охоронником.

- Вони були в автомобілі, сержанте. Їх вже немає.

- Артуре Вікторовичу, може то тільки…

- Вони сіли всередину, щоб погрітися. Розряджати акумулятора не хотіли, тому завели двигун… О, от вже і пожежники їдуть.

Вони дивилися на те, як дві пожежні машини поливають з водних гарматок палаючі автомобілі Пожежники розгорнули шланги, хтось встановлював кордон.

Пожежники, що боролися з вогнем, злякано відскочили, коли зайнявся бензин в припаркованій машині, шикарній "беемве". Червоний автомобіль здригнувся, рикнув двигуном і від'їхав дещо назад, поза зону палючого жару.

Через декілька хвилин з виттям сирени приїхала третя машина з емблемами хімічного пожежогасіння. Установка загурчала і ригнула піною, методично покриваючи всю територію.

Артур дивився на все це мовчки, потім протягнув палець, щось показуючи охоронникові.

- Он, бачиш? За кермом темна фігура. І друга, на пасажирському сидінні, холера ясна, курва мать! Не дай Боже, щоб хтось інший з ними не сидів…

- Артуре Вікторовичу, у Вані вчора день народження був… А мені видається,що там ще…

- Я єбу! – в безсилій злобі вигукнув Артур, він теж побачив, як струмінь води, що під кутом вливався до машини, видобуває з вогню ще один звуглений силует. – От вже пиздюки, скільки разів казав, щоб курв на службу не брати?!

- Таке вже не повториться, Артуре Вікторовичу.

- Для тих двох ідіотів напевне що не повториться, - пробуркотів Артур, ховаючись назад до теплого апартаменту. – Пішли, Серьожа, там нічого для нас вже немає. Вранці подзвоню родинам, встанови до того часу адреси і замов по букету квітів. Матерям їхнім треба буде до ніг поклонитися, голову попелом посипати і подякувати їм…

- За що, Артуре Вікторовичу? – здивувався охоронник.

-А за те, - Артур виглянув у вікно на палаючі залишки, - що там, всередині, не ти і не я.

☭

Вони стали над недавно поставленим надгробком – одним з тисяч як близнюки подібних, лякал з терраццо[46], котрими був буквально забитий Перепечинський цвинтар в Сонячногірському жилому районі Підмосков'я.

Похорон тільки що закінчився, довкола все ще стояли збиті в купки підхлипуючи, закутані в хустки особи жіночої статі. Старших чоловіків було всього кілька – поморщених, понурих і на перший погляд відсутніх, таких, що тягнуться на залишках сил. Алкоголізм, праця понад сили і бурлива молодість збирали в Росії рясне жниво, мало хто доживав до сімдесяти…

- Ну і так, - сквитував ситуацію майор Лубицький.

Артур відвернув комір і сховав руки в кишені.

З неба сипала замерзаюча на місці мрячка, від холоду в таку погоду не захищали ні шапки, ні хутра.

- Валерій Валерійович, розраховую на вашу допомогу в цій справі. Як тільки встановите винних…

- Вам же відомо, що офіційно такої інформації я передати не можу?

- Звичайно.

Майор схилився, поклав на могилі дешевий віночок, віддав салют та пішов. Під штучними квітами залишився складений вчетверо аркуш, який поволі набирався холодною водою. Артур почекав пару хвилин, поправив свій вінок і забрав повідомлення.

- Сергій Костянтинович, зберіть хлопців, - наказав, коли вони йшли через вузькі, болотисті вулички в напрямку стоянки. – Будемо вирівнювати рахунки.

☭

- За Батьківщину! За Сталіна!

Гладкоствольна рушниця плюнула вогнем, вириваючи замок з косяка. Сергій шалено заричав, раз за разом стріляючи всліпу крізь двері і відскочив вбік, коли Володя, який причаївся на сходах, закинув всередину шумову гранату.

Приглушений вибух відізвався басом аж десь в шлунках, а потім солдати Артура кинулись купою до вузького, тісного приміщення, палячи з пістолетів в усі боки.

- Л'алахуакбар! – почувся скрик, а потім з однієї з кімнат щільним вогнем забабахав кулемет.

Хтось дико скрикнув, невідомо: чи то від болю, чи то від страху, потім знову сухо затріщали постріли, і раптом все стихло.

- Кухня чиста, - обізвався Серьожа.

- Велика кімната чиста, був один – ліквідований! – крикнув Ваня, якого в робочому порядку звали Другим.

- Тут був один… Сука, лікаря дайте! Паші дісталося, зараз… Лікаряааа!

Артур увійшов до задимленої прихожої, під туфлями захрускотіли уламки розбитого дзеркала. Безпристрасним поглядом він оцінив жінку, що лежала в проході – вона, мабуть, йшла до туалету, коли почалася стрілянина. Грубий шріт та обламки, що летіли з дверей, перетворили половину її обличчя і ліве плече в фарш, чорне волосся висипалося каскадом з-під темно-синьої хустки…

Кімната зліва. За прочиненими дверима.

Він протягнув руку у промовистому жесті, Ігор подав йому тетешку. Злегка вузька, знайома форма досконало лежала в долоні, палець сам уклався на вигині. Артур пройшов ще два кроки, щоб мати добрий кут пострілу, оперся об стіну, націлився і тричі потягнув спускний крючок.

Щось тяжко осунулося по стіні і штовхнуло крило дверей, яке поволі прикрило прохід і застрягло, натрапивши на фрагмент відбитої панелі. Артур безцеремонно надавив на двері плечем, протиснувся до кімнати.

- Рашид Ібрагімович, - констатував Артур, дивлячись на закривавленого чоловіка, який і досі стискав в простреленій долоні скорочену гвинтівку. – Хто-небудь, сюди!

Люди вскочили за ним до кімнати, хтось забрав у чеченця зброю, інший підвернув сорочку, щоб оцінити рани.

- Чисто пройшло, вилізе. Треба в швидку допомогу подзвонити… - почав Серьожа, але Артур притримав його руку.

- Не потрібно ніякої швидкої допомоги. Всі терористи загинули під час штурму. Чи не так, Рашиде Ібрагімовичу?

- Аллах… - видавив з себе крізь побілілі губи молодий горець. Вже чекає мене в раю…

Артур з жалем покрутив головою.

- Немає ні раю, ні пекла, Рашиде. Немає того світу, нічого немає. Ми вмираємо, а далі лише чорна, холодна пустка небуття.

Охоронник обмінялися поглядами, хтось мимовільно доторкнувся до хрестика, що висів під куленепробивним жилетом.

- Для нас існує тільки те що ми візьмемо собі від життя. Тут і зараз, а не в якомусь придуманому житті після смерті. – Артур сягнув до пояса, витягнув з піхов ніж. Той самий, який купив тоді, вже дуже давно, ще в Варшаві. – Притримайте його добре, будемо писати листа.

Міліціонер, що стояв на порозі мешкання, здригнувся, коли звіриний зойк болю відбився луною по сходовій клітці.

☭

Опершись о капот автомобіля Лубицький смолив сигарету, коли Артур на чолі своєї свити появився з двері під'їзду дванадцятиповерхового жилого дому.

- Щось довго ви там. – Майор подивився на вирване гранатою вікно і жестом показав своїм людям: д середини! Спецназівці в повному оснащенні почали неспішно висипатися з броньованого фургону, навіть не знімаючи зброї з плечей. – Хтось живим залишився?

- На жаль, нікого, Валерій Валерійович. Всі ліквідовані під час штурму ваших хоробрих хлопців.. У вас медика в групі часом немає? Один з моїх дістав.

- Конопенський до мене! А це що таке має бути, сувеніри збираєте?

Артур подивився на пластикову торбу з магазин, яку Серьожа тримав в руці і з якої густими краплями капала кров.

- Баранина свіжа у них в холодильнику була, шкода, якби пропала. Ви зможете встановити адресі дані родини за паспортом?

Майор взяв до рук закривавлений документ, перегорнув. Кивнув.

- На післязавтра… Ну, на понеділок буде точно.

- На суботу, - застеріг Артур. – Треба буде посилку швидко доставити, бо засмердить, і вони не з'їдять.

Хтось з його людей нервово засміявся, хоча міну мав не дуже веселу. Короткохвильова радіостанція на грудях майора зашуміла і відізвалася спотвореним голосом. Лубицький вслухався в рапорти, дивно подивився на Артура.

- Вимотуйтеся звідси, - буркнув він. – Мушу визивати кримінальну… Блядь, запусти поляка, щоб щось зробив..

Артур підійшов до командуючого операцією, став так близько,що той почув в його подихові ноту люлькового тютюну і тяжкий, аж гризучий запах парфумів, змішаний з пороховим димом.

- Я русский челавек. Ты меня понял, сука?!

Лубицький раптом почув себе я в часи першого року служби в офіцерській школі КДБ, коли інструктори батогом і чоботом доводили курсантам, що ті є ніким і нічого не можуть. Серед них виділявся один капітан-лейтенант, ще ветеран Вітчизняної війни. Лубицький зараз був готовий присягти батьківською могилою, що чув саме той тон голосу, навіть акцент…

- Так точно… - проковтнув майор слину.

- Не понял!? – гукнув Артур.

- Так точна, таварищ старшина! – гавкнув Лубицький, клацнувши каблуками і віддаючи салют. Міліціонери відірвалися від протоколів, які вони писали, здивовано подивилися на командира.

Люди Артура посідали до автомобілів з затемненими шибами, рикнули двигуни. Машини повернули і велично викотилися з місця побоїща, залишаючи спецназівців самих.

Лубицький подивився на своїх підлеглих.

- Ну, і чого витріщилися, дармоїди?! До роботи!

Він витяг з кишені хустку і витер спітніле чоло.

☭

- Артуре Вікторовичу, хтось до вас. Каже, що за дорученням Ніколаєвського.

Артур мстиво посміхнувся, підняв погляд над тарілкою, наповненою устрицями.

- Нехай почекає, - відізвався він до Серьожі, що стояв біля столика. Після операції в квартирі чеченців пройшло вже кілька днів, вони все ще чекали на відповідь. Скоріше за все, вона саме й прийшла. – Я ж зараз їм. Тобі смакує, лялечко?

Модель з дуже вже видатними вустами, яка сиділа напроти, посміхнулася на всі тридцять два зуба.

- Дуже смаковито. Вже не можу дочекатися десерту.

- Артуре Вікторовичу, та людина надалі чекає…

- Сержанте, ви такі нудні робитесь. Весь час той же самий?

- Той самий, Артуре Вікторовичу. Чорнявий такий собі, мабуть відтіля.

- Ну добре… Накажи Денисові відвезти Віку до апартаментів, нехай покаже їй, де я тримаю фільми. Починай розігріватися, лялечко.

- Вже роблю,Артур.

Модель затріпотіла віями, слухняно піднялася і, крутячи дупкою, рушила до виходу, Сергій проводжав її поглядом.

- Що, сержанте, хотіли б її виїбати? – заговорив Артур.

Серьожа деякий час змагався з думками, потім кивнув.

- Так точно, Артуре Вікторовичу, - признався охоронець.

- Браво за цивільну відвагу, Сергію Вікторовичу. Виношу вам похвалу перед строєм… А на разі попрошу доставити сюди прохача.

Охоронник вийшов, за хвильку повернувся, ведучи за собою бородатого, смаглявого типчика в шкіряній куртці.

- Ас-саламу алайкум, Артуре Вікторовичу.

Чеченець сів на вільне місце.

- Ва-алайкум салам. Чим можу вам допомогти?

- Приходжу до вас, Артуре Вікторовичу, від імені…

Горець урвав, здивовано дивлячись, як Артур перехилився над столом і налив до його келишка червоного вина.

- Хванчкара, найкраща в світі. – Бізнесмен підняв келих, збовтав густу рубінову рідину і подивився під світло, потім прикрив очі и наблизив до носа. – Ідеальний аромат південних збіч і тяжкої землі, що ліпиться до пальців. Випиймо за російсько-чеченську дружбу.

Він відпив великий ковток, цмокнув язиком, смакуючи букет аромату. Чеченець навіть не здригнувся.

- Артуре Вікторовичу, ваш борг залишається несплаченим, - відізвався горець.

Артур уважно подивився на гостя, усміхнувся самими устами.

- Справді? Тоді я розумію, що Рашид Ібрагімович не досить красномовно передав моє послання?

Чеченець покачав головою.

- То було непотрібна і варварська дія, Артуре Вікторовичу. Вислати матері голову її сина… Так цивілізовані люди не поступають.

- Виходить, ви не чули, - скривився Москаль. – Вам не розповіли всього І, тим не менше, й надалі кажуть приходити до мене і намагатися забрати щось, що вам не належить.

- Чого не розповіли, Артуре Вікторовичу?

Артур взяв глазуроване тістечко, відкусив і почав говорити, розкидаючи окрушки:

- Ми відрізали йому голову і відіслали його матері в картонній коробці, так. Але перед тим, ще до того, як він стік кров'ю, ми відрізали йому його чоловічість і сунули до рота, бо тільки й того він заслуговував, приходячи до мене і гавкаючи, ніби пес. Ще ми вилупили йому очі і замінили їх яйцями, раз вже він не був здатен побачити очевидного: то моє майно, мої гроші. Ви їх не отримаєте.

Його співбесідник не поворушився, не продемонстрував по собі хоч якої емоції.

- Саме це мені передати Джохарові Мусєвичу?

- Перекажи йому, що… - бізнесмен замовчав, завмер на мить. Насупив брови, як би прислухаючись до тільки йому одному чутного голосу. – Тут? Де?...

Він повернувся на сидінні, видивляючись когось між особами, що сиділи в залі. Нарешті кивнув, перепрошуюче подивився на чеченця.

- Вибачте на хвильку.

Костянтин Натанович їв собі спокійно обід, коли, ні с того, ні з сього, до нього підійшов той дивний поляк, який уважав себе одним з них. Познайомилися вони ще якось в березні на прийомі у губернатора, але ж як там було його прізвище… Костянтин пам'ятав тільки, що той цитував з пам'яті Маркса і Енгельса, як на бізнесмена висловлюючи підозрілий ентузіазм до діяльності посткомуністичних партій.

- Костянтине Натановичу, вибачте… В мене як на біду телефон поламався, а треба подзвонити. Можна скористуватися вашим?

Депутат Державної Думи Російської Федерації здивовано закліпав очима, він навіть не міг відповісти: креветка виявилася твердішою, ніж він сподівався. Кивнув тільки, сягнув по мобілку, що лежала на столі і показав жестом: користайтеся.

- Щиро дякую…

Дивний поляк вклонився і повернувся до свого столика.

Він сів напроти чеченця. Той вже хотів щось сказати, але Артур тільки підняв палець до вуст і зосереджено почав натискати клавіші, набираючи номер. В кінці кінців посміхнувся, чуючи в слухавці сигнал очікування.

- Алло! – голос, що тяжко акцентував носові звуки, пролунав наче шум з того світу, додатково спотворений супутниковим каналом, який проносив сигнал високо над пасмом гір. – Костянтин Натанович, це ви?

- То я.

- Алло, Костянтин? Вас чути погано, ми тут машинами їдемо! Давайте швидко, бо по сигналові націлити можуть!

- Зараз, - сказав Артур, передаючи телефон чеченцеві. – Це для вас повідомлення.

Горець взяв слухавку, приклав до вуха. Його очі нагле зблиснули від подиву.

- Джохар Мусаєвич? Ки'інтера довлялаш, ца кчійтіра…

- Телефон затріщав відповіддю, потім раптом щось зашуміло й тріснуло. Чеченець застиг в позі нічого не розуміючого здивування, його обличчя мало вигляд маски з давньогрецької трагедії. Він закліпав очима, подивився на телефон.

- Звідки ви мали цей номер? Сигнал урвався…

Він віддав слухавку Артурові. Той послухав, відключився, набрав номер ще раз.

Номер, з яким ви намагаєтесь зв'язатися, знаходиться поза мережею. Спробуйте знову. Номер, з яким ви намагаєтесь…

Артур підвівся, підійшов до столика, за яким Костянтин Натанович все ще змагався з перевареними креветками. Віддав телефон, подякував, порекомендував в майбутньому звертатися з будь-якими питаннями. Повернувся до сидячого мов соляний стовп чеченця.

- Так що проблему Джохара Мусаєвича маємо розв'язану. Кому ще бажаєте, щоб я щось передав, Карім Сапіянович?

- Аузубіллах… - прошепотів вражений горець, торкаючись Ока Пророка, що висіло на шиї.

- Чи бажаєте, щоб я подзвонив до Сапіяна Ібрагімовича? Батько втішиться, почувши голос сина за мить перед смертю. А може комусь з ваших синів, братів? Вибирайте сміливо.

Горець відсунув стілець, піднявся на негнучких ногах. Він вже хотів відійти, але Артур схопив його за руку, стис зі всієї сили.

- І передай своїм, чурка, що так буде кожен раз: хто стане в мене на дорозі, згине. Хто подивиться на мене криво, згине. Хто хоча б згадає в розмові моїх дітей, згине разом з усією родиною і сусідами. Це зрозуміло?

Чеченець вирвав руку з його захвату і відскочив, мов ошпарений, збиваючи офіціанта, який саме проходив повз їх столик. Посипалися склянки й тарілки, охоронники сягнули по зброю, але посланець підняв руки до гори.

Він повернувся до Артура, покрутив головою з виразом презирства та огиди, які змішувалися з гіркотою, в його очах стояли сльози.

- Сержанте, покажіть Карімові Сапіяновичу дорогу до виходу, - кинув Артур і підлив собі вина.

☭

- …повідомляють, що позавчора, двадцять першого квітня, було проведено успішну операцію з ліквідації ватажка чеченських бойовиків-сепаратистів, Джохара Дудаєва. Штурмові мисливці Су-25 завдали ракетного удару на колону автомобілів, що везли бойовиків в околицях села Чечі-Чу, ефективно нищачи весь особовий склад та устаткування, яке перевозили сепаратисти. Ракети "повітря-земля", скоріше за все, було наведено за сигналом супутникового телефону Дудаєва, який…

- Тато, Дмитро мені вже цілий день не дзвонить… Що мені робити, тато?

Артур одвернувся від екрана телевізора, на якому цицяста дикторка щебетала текст, який їй подавали. Дурна сучка, напевне навіть не розуміє і третьої частини слів, що з'являються на телесуфлері… Цікаво, а чи можна було б найти вихід на когось з телебачення і запросити таку ось лялечку на приватну передачку?

- Кохана, тобі ж відомо, що чоловіки – то свині, - він простягнув руку і обійняв дочку, що сиділа поряд батьківським жестом.

- Бо ж він… навіть і не знаю, раптом вчора увечері якийсь дивний зробився. Ми бачилися вранці, і все було в порядку, а потім увечері…

- Ви полаялись?

Агата кивнула і схлипнула.

- Навіть і не знаю, про що… Я питала, чи річ у тому, що він мав серйозно поговорити зі своїм татом, але він якось так дивно відповідав, нібито то не моя справа і мене не стосується. А тепер не дзво-о-онить…

Артур погладив заплакану доньку по голові.

- Олександр Євгенович, Агусь, то золота людина. Він занадто мудрий, щоб так маніпулювати власною дитиною. Втім, а що такого він міг Дмитрові сказати? Заборонити йому тебе? Загрозити, що якщо він з тобою ожениться, то позбавить його спадку? Він же не зустрічався з тобою заради грошей?

Агата хлипнула, хотіла посміхнутися, але її обличчя знову спотворив вираз печалі.

- Зустрі-і-ча-а-ався-а-а… Ти говориш так, нібито це вже кі-інець… У-у…

- Ти не носиш каблучки, - констатував Артур, дивлячись на руку доньки. – Виходить, про щось це свідчить.

Раптом Агата випростувалася, витерла сльози. Подивилася на батька запухлими очима.

- Та, - сказала вона на подив твердо. – Я сказала, що якщо йому видається, нібито може трактувати мене, як будь-яку іншу, то нехай подумає. І нехай принесе її ще раз… Тато, татусю! А якщо я не повинна була?...

Артур поцілував дочку в чоло, міцно притулив до себе.

- Дурниці, Агусь. Ти єдина в своєму рді, розумієш? Жінку кохають всім собою, не озираючись на інших. І якщо весь той Дмитро цього не розуміє… Що ж, то виключно його втрата. Я маю рацію?

- Угу, - кивнула дочка.

- От бачиш. Звання чоловіка вартий тільки той, хто віддасться тобі без меж… тільки тобі одній.

Цицяста дикторка скінчила читати і променисто всміхнулася.

VІІІ АКТ

Кінець літа 1997 року, золоті часи процвітання Росії

Телефон задзвонив в самій середині ночі,

настирливою мелодійкою врізаючись поміж двох сцен дуже приємного сну про парад на Червоній Площі. Артур Вікторович нервово рвонувся, потім спробував дістати до шафки… Матюкнувся під ніс, перекотився через сплячу модель і нарешті таки схопив слухавку, що лежала задалеко.

- Леонід Андрійович, всілякий дух[47]… - простогнав він, дивлячись на фосфоресціруючі вказівки будильника. – Четверта ранку… Всього дві години не бачилися…

- Артуре Вікторовичу! – затріщала слухавка побудженим голосом Ліваненки, якого досі тримала на ногах втягнута десь після півночі доза коки.

Москаль потягнувся, спустив ноги з ліжка. Подивився на збиту постіль і загублені в ній два молоді, атлетичні жіночі тіла.

- Так, Леонід, це я… Тобі що, допомога потрібна? Сам не справляєшся?

- Я не про те, - розсердився Ліваненка, у якого в останній час і справді були певні клопоти з ліжковими справами.

Артур Вікторович почалапав з спальні, керуючись азимутом "кухня – туалет". А може, краще в зворотній послідовності.

- Не вірю… - сказав він, притримуючи телефон плечем і розв'язуючи поворозки штанів.

- Ну, майже не про те, - погодився його товариш. – Артуре, нам треба на Україну летіти!

Бізнесмен хотів поворушити головою, але слухавка вислизнула з явним наміром зануритися в унітаз. Він кинувся спасати мобілку, та затанцювала між руками, але одночасно втратив контроль над… хмм, нижніми проблемами… Нарешті схопив телефон двом пальцями, витер декілька крапель рушником і знову наблизив слухавку до вуха.

- …туре, ти там? – волав Ліванєнко. – Алло!...

- Так. Холера, від сьогодні буду тільки сидячи відливати.

- Що?

- Неважливо, - буркнув Москаль. – Що там з тією Україною?

- Як то що? Післязавтра там стартує Місс Європа! Красулі з половини світу туди з'їдуться, всі молоді і майже не вживані!

Артур перейшов до кухні, налив собі холодного чаю, доправив до смаку коньяком. В принципі, вже не було і сенсу знов вкладатися.

- Ну і?

- Як то, ну і? – Ліванєнко був щиро здивований недогадливістю приятеля. – Погуляємо собі!

☭

Аеропорт в Дніпропетровську виглядав реліктом минулої епохи. Стара, потріскана штукатурка місцями відпадала від стін, немиті місяцями вікна були покриті більш чи менш вишуканими написами та малюнками авторства нудьгуючих пасажирів. Перед самим входом в асфальтовому тротуарі зяяла величезна діра, в яку хтось послужливий ще зимою кинув ялинку з рештками ланцюжків та окляклою зіркою вгорі.

- Хлопці, а не бажаєте розважитися? – тільки-но вони стали перед терміналом, причепилася до них повія. Навіть не проститутка, не курва.. Акцент, дешеві парфуми билися одне з одним за першість.

Ми обмінялися з Ліванєнкою поглядами і вибухнули сміхом. Блядь, що ні на грам не образилася, перейшла з пропозиціями до їхніх охоронників, які теж не дуже мали охоти покуштувати безперечних розкошів.

В кінці Денис витяг з кишені пом'ятого долара і запропонував його за те, щоб курва зробила місток; вона знизала плечима, виплюнула жувальну гумку, взяла банкноту і професійно, зі стійки, зложилася назад, мов складаний ножик.

- Ви що, цирк тут влаштували? – крізь відкрите вікно над'їжджаючого мікроавтобуса виглянув чоловік в темних окулярах.

- Остапе, привіт, брателло! – обрадувався один з охоронників Ліванєнки. – Хлопці, це по нас!

Всі почали всідати до поданих машин. По Артура і Леоніда під'їхала "беха" з низькою підвіскою і потужним двигуном.

- Броньована, - підняв палець Ліванєнко, коли вони усілись до на диво тісного салону машини. – Ти диви і шибки куленепробивні. Тут, на Донбасі[48], інакше розбірки влаштовують, ніж у нас.

- І довго ви знаєте того типа, Леоніде Антонєвичу?

- Мільченко? О, то поважний гравець[49], ще з часів Союзу. Місцеві з середини семи десятих намагалися йому голову відкрутити. Майже два десятки карних справ мав, в тим десь одинадцять зі звинуваченнями. Не могли ніяк його угризти, тільки після того, як вмішалися наші, центральні.

- Безпека?

- Ну, майже що. Міністерська бригада з Москви сюди приїхала, щоб його, нарешті, розпрацювати. І Мільченка затримали, як він повертався на машині п'яним з гулянки.

- Що, сам за кермом? Не вірю…

- Та де там! Водія витягли, побили і кинули до канави, потім Олександра Федоровича витягли з заднього сидіння і за кермо засунули. Запхали, кажу вам, бо ж то в минулому спортсмен, за сто п'ятдесят вага, майже одні м'язи. Тільки тоді подзвонили до дорожньої інспекції, так його і загорнули. Майже десять років просидів, і ось тепер вийшов…

Артур покачав головою. Вже добрих пару років Україна час від часу з'являлася на російських інформаційних каналах, головне в контексті по-справжньому дикої, звірино брутальної мафії та її розборок.

Росіяни трактували в минулому братню республіку як дурнішу і більш бридку сестру власного краю, з якої можна безкарно сміятися за спиною: більшість технологічних новинок доходила сюди десь через рік-два по тому, як ті з'являлися в Москві; вулична мода теж вводила в почуття дежавю. Зрештою, що тут багато говорити: перший МакДональд відкрився в Києві неповних півроку перед їхнім прильотом сюди.

- Ще живемо, га?

Артур штурхнув Ліванєнку в бік, коли вони виїхали з аеропорту і рушили в напрямку міста.

Той покивав, дивлячись на спалену сонцем траву, яка високо піднялася між злітно-посадковими смугами: не минуло навіть року від вбивства, а по суті – розстрілу Євгена Щербаня, який був головним і останнім конкурентом Мільченка на трон і корону короля бандитів південно-східної України.

Український нувориш саме повертався з Москви, де, зрештою, вони на якомусь прийомі зустрілися з Ліванєнкою. Літак приземлився, Щербань пересів в поданий лімузин… Додому вже він не доїхав, б по дорозі його зупинили десь з півтора десятка людей з автоматами.

Фотографії блискавично потрапили до газет і журналів: продірявлена ніби сито машина, перед капотом ледь розпізнавальні залишки людини в калюжі крові. Було видно, що не стріляли відразу; напевне пасажирові наказали висісти. І він щось поясняв? Благав? Чи може в мовчанні вислуховував те, що мали йому передати посіпаки?

- А заможно тут живуть наші сусіди, - буркнув Ліванєнко, показуючи на віллу, сховану за високим бетонним забором з кільчастим дротом по верху. Дах, напевно, мав нагадувати японську пагоду, це враження мали б посилювати золоті леви, що охороняли браму. Ще був білий журавель з розпростертими крилами, але він, невідомо чому, виглядав, позаяк, мов кульгава чайка.

Сталева брама якраз відхилялася, за нею мигнув капот рожевого хамві, який вже чекав на довгому світлі. Пластикове обличчя знебарвленої перекисом водню блондинки напацьореними на глибоку чернь ямами очниць було ледь видним з-за могутньої розподільчої панелі.

- Гмм? – Артур обернувся, але ж обійстя вже пролетіло обік і залишилося позаду. Його місце зайняв обсипаний червоними яблуками старий сад і похилена хатинка з голубими віконницями, перед якою на лавочці сиділа бабуня в квітчастій хустці. – Мрієте про просте, сільське життя, Леоніде Антонєвичу?

Ліванєнко обернувся на зникаючий в тумані пилу палац, відразу почав поясняти, що він мав на увазі… Потім роздумав, махнув рукою і почав пояснювати думку з протилежного кінця:

- А знаєте, Артуре Вікторовичу, що я про це міркував? Купити гектарів зо тридцять лісу, збудувати собі просту хату з дерев'яних колод. Ну, таку, щоб тільки одне приміщення і спальня, що нагріваються однією піччю. І жити собі спокійно, щосуботи ходити до бані. Малу церковку поставити поряд, щоб кожного ранку на дзвонах можна було б дзвонити, еех…

- І що вам у цьому перешкоджає, Леоніде? Бо не вірю, що відсутність грошей.

- Все так, але ж є одна заковика… Де б я всі автомобілі тримав?

☭

Фортеця Мільченка наводила на думку суміш пітбуля з пуделем: потворна, присадкувата, з елементами, які за ідеєю повинні були прикрашати, але якось загубилися в домінуючій оборонно-захисній функції усього комплексу. Навіть потужна, монолітна плита брами, яка відсувалася набік, незважаючи на ковані та позолочені монограми власника, більше, ніж що-небудь, походила на велетенський язик в наповненій зубами пащі.

Вартовий з калашем поглянув вниз на колону автомобілів, що в'їжджали, відкусив від цибулини, що тримав в руках, кинув в короткохвильову рацію:

- На місці.

Олександр Мільченко викотився на ганок, склав на грудях могутні руки і задоволено дивився, як гості з далекої Москви поволі висідають з машин, розминаючи ноги.

- Леоніде Антонєвиче! – гукнув він, нарешті побачивши Ліванєнка. Махнув рукою напівголій дівиці, що несла на таці три склянки замороженої горілки. – Гість до дому, Бог до дому!

Вони щиро привіталися,цілуючись у щоки.

- Олександре Федоровичу, а це як раз Артур Вікторович, мій товариш і приятель, - представив їх Ліваненка. – Ставтеся до нього так саме, якби ставилися до мене.

- Так і зробимо! – Мільченко подав їм по склянці, тричі широко перехрестився і підняв очі до неба. – Ну, помилуй Господи нас грешных… Вітаю у своєму скромному домі!

"Скромний дім" в більшості своїй складався з золота, травертину, алебастру, знову золота, позолоченої ліпнини, кришталю, сучасної технології hi-fi, кришталю, оправленого в золото, червоного дерева, ще раз золота та ікон, що висіли повсюди. Оправлених, ясна річ, в золото. І ще певна кількість додаткового золота.

Напевне, було б слушним ще раз нагадати про золото.

- Я попереджував вас, Артуре Вікторовичу… - прошепотів Ліванєнка, коли вони стали з задертими головами в салоні, захоплюючись стелею, що відстояла від них метрів на п'ять.

Мільченко з задоволенням, якого й не приховував, слідив за реакцією гостей.

- Ну, і як вам там, в далекій і холодній Москві? Може все ж-таки повернетесь до нас, Леоніде? На Батьківщину Україну, до широких степів і безмежних полів? Бо в нас краще!

Артур проводив поглядом красуню, яка тільки що внесла д салону і поставила полумисок з екзотичними плодами на низенький столик біля величезних шкіряних крісел. Коротенька спідничка відкрила більшу частину не дуже вже ретельно прихованих принад, чорноволоса чарівниця відкинула вбік товсту косу і широко всміхнулася.

- Бажаєте собі ще чогось, батьку?

- Жінки у вас тут красивіші, це вже напевно… - прокоментував Артур, коли дівчина, колишучи повними стегнами, вийшла і закрила за собою двері. – Чому це у нас, в Москві, таких нема, Леоніде?

Мільченко підлив у склянки, всі стукнулись і випили, після чого господар відгукнувся:

- А я вас скажу, чому. Бо у нас, в Україні ми маємо красунь. Далі в вашу сторону красуні теж є, але все ж більше курви… А в самій Москві вже тільки курви!

Всі покивали головами: діагноз здавався слушним.

- Ввечері приїдуть ще кілька знайомих, яких я з нами до Києва захоплю, - пояснив господар план на декілька наступних днів. - Післязавтра туди полетимо,побачимо, що там ті брати Арфуш вчинили. На разі ж трошки побавимося у мене, місто вам покажу. В нас є на що подивитися!

☭

Вони стояли на краю величезної ями, яка зяяла в самому центрі жилого мікрорайону. На протилежному боці можна було побачити залишки двоповерхової школи, яка виглядала мов надгризений батончик, або ж розколоте круте яйце. В розпоротих приміщеннях лякали лавки, що стояли в класах, класні дошки з написами крейдою та куртки, які висіли в роздягальні. Враження одночасно було і моторошне, і абсурдне: дитячі малюнки кольоровою крейдою на потрісканих стінах посеред сірої руїни з залізобетону та порепаних, розбитих плит.

- І як же воно, ось так просто? – здивувався Артур.

Мільченко зрушив плечима в смугастому тільникові, сплюнув вниз, на руїни.

- Ну, як самі бачите. Взяло і під землю провалилося, ніхто й оирнутися не встиг З самого ранку гаражі, потім жилий будинок, школа, за ними, тут близько, дитячий садок. Зараз вже… - указав він на дітей, що бавились внизу, - нема страху, що далі піде, але ж того дня, в червні, евакуювали п'ять тисяч осіб. Там, он, бачите, які ями покопали? Це щоб до автомобілів дістатися, за частинами.

Вони відійшли від осипища, качаючи головами.

Охоронники стояли біля колони автомобілів, фліртуючи з місцевими молодицями. Декілька з них сховалося від палючого серпневого сонця в тіні цистерни з хлібним квасом. Лише тільки вони помітили, що шефи повертаються, поспішили до машин, на бігу кидаючи на землю недопалки та обгортки від морозива.

- Ну що, місто ви вже бачили. Зараз покажу вам свої цехи, - повідомив локальний бос. – Потім поїдемо на дачу до губернатора, представлю вас, як треба… Ви ж, Леоніде Антонєвичу, згадували, нібито якийсь інтерес маєте?

Ліванєнко посміхнувся.

- Є одна така ідея. Якби звідси, від вас, до Москви встановити транспорт, тоді можна було б…

- Про це поговоримо з Павлом Лазаренком, моїм приятелем, - перебив його Мільченко. – Він, щоправда, вже місяць як в опозиції, але ж всіх його людей відразу не знімуть… Тільки прийміть до уваги, він сою долю бере…

- Скільки?

- Третю частину.

Артур мимовільно свиснув крізь зуби, кивнувши головою з повагою.

- Його називають "Паша Третина", і тут нічого не зробиш. До нього нелегко дістатися, а тільки він має гроші! Говорять, що тільки у його синка-студента на рахунках сто сорок лимонів.

Ліванєнко і Артур обмінялись багатозначними поглядами. Сюди варто було прилетіти не тільки заради дівок.

☭

Україна – то навіть не держава. Це тільки штучно створений заради наших потреб конструкт, що складається з ледве відірваних від плуга селян,змушених замінити ликові лапті на блискучі пантофлі.

- Заткнися! – прошипів Артур, ходячи по кругу туди-сюди по своїй спальні на другому поверсі. – Це мій господар! Партнер Ліваненки!

То тільки людина. Він хоче засліпити вас пишнотою і блиском, спокусити вас ярмарковою позолотою.

Артур затримався біля вікна, тяжко спираючись на підвіконня. На дворі стояла прекрасна, тепла ніч. Деренчали цикади, в недалекому лісі погукували сови. Два охоронника чаділи махоркою, неспішно проходячись по задньому двору і впівголоса продовжуючи якийсь напівжартівливий спор.

- Як видно, якось до того дійшов.

Дійшов силою кулака та ножа. І нічим іншим. Це тупе бидло, яке зараз намагається справити на тебе враження.

- Однак, його зв'язків не можна не до оцінити.

Та, тим не менше, не можна це плутати з ним самим. Це він говорив про тридцять відсотків доходу, а не Лазаренко. Той вже є ніким з того часу, як його скинули з п'єдесталу. Так що не може він забирати такої великої частки.

- Намагається нас надурити?

Звичайно. Ще зимою він зробив собі паспорт. Виїжджав на день-два, щоб перевірити, чи може без проблем покидати країну. Він буде хотіти зібрати як найбільше готівки і збігти.

- Сука… - матюкнувся Артур в безсилій злості. – Це він намовив Ліванєнку, щоб ми сюди приїхали. Мав надію на те, що ми почнемо розмову!

На дворі щось змінилося, з'явилося ще двоє людей, які тягнули третього під руки. За ними на подвір'я вийшов сам Мільченко в своїй полосатій футболці. Серед української бандитської братії він мав прізвисько Матрос, нібито за те, що в дитинстві міг плавати на бистрині Дніпра.

Ви приїхали і почали. Але ж тепер тобі відомо, що він замислює

Охоронники з автоматами закрутилися біля автомобіля, один відкрив багажник і поправив розкладену там чорну пластикову плівку.

Артур дивився, як Мільченко підходить ззаду до непритомного чоловіка і прикладає йому до потилиці пістолет з глушником.

- Знання про наміри противника – це ще не все.

Спалах, зброя підскочила в руці бандита. Обличчя полоненого розлетілося в кривавих бризках, тіло конвульсивно засмикалося.

Артур почув, як в низу живота у нього розливається збуджуюче тремтіння, він майже зігнувся навпіл в оргазмі досі не знаного бажання. Він дивився, тяжко дихаючи крізь зуби, як два посіпаки кидають трупа до багажника, а потім автомобіль на пригашених фарах рушає – через браму, в напрямку стіни дерев.

Ні. Але ж ти посідаєш дещо більше, правда?

☭

Київ робив дещо краще враження ніж Дніпропетровськ, хоча, все одно, виглядав, як то поетично виразив Ліванєнка, "ніби старий колгосп". Вулиці були ширшими, будинки більшими, а автомобілі дещо чистішими – і все ж таки, в порівнянні з Москвою, будь-яке інше місто мало право виглядати, щонайвище, блідо.

- Ну от і побач сам, Артуре! – Білорус розвів руки, ставши під колоною на Площі Незалежності. – Ти бачиш те золото, що на самому верхові наді мною?

Бізнесмен задрав голову, прислоняючи очі від сонця. Чорна фігура янгола стояла на позолоченій капітелі, тримаючи в руках… щось. Оливкову чи лаврову гілку? Зірки? Сухе листя?

- Бачу…

- Ну, і що ти про це скажеш?

- Якось трохи мало його…

- Ось, сам бачиш! Тепер тобі відомо, чому я до Москви переїхав!

☭

Готель "Україна" стандартом може, і не сильно відбігав від своїх московських відповідників, але ж було в ньому щось… дивне. Ключі з великими дерев'яними "гирями"; прибиральниці, які заходили до номерів, не питаючись; корзинка під туалетний папір поряд з унітазом…

А ще вчорашня свиняча котлета під сиром, яку подали на снідання.

- Я цього не з'їм, - пророкував зневірений Москаль, штрикаючи виделкою в злегка вже гумовате м'ясо. – Салат, ну то ще… але ж це… Гей, дєвушка! А яєчню можете зробити?

- Яєчня вже скінчилася, - кинула буфетниця, що проходила поряд.

- Як це… скінчилася?... Тільки восьма година.

- Їж, не перебирай харчами, - порадив йому Ліванєнко, уминаючий власну порцію. – Хто там знає, коли ще буде шанс?

Артур відклав виделку, роздивився по ресторанові, який досі ще дихав минулою епохою.

- Ну, ну це ж якесь знущання… Якщо все наше перебування має виглядати таким чином, тді я виписуюсь і повертаюся.

- Ой, не клейте з себе дурня, Артуре Вікторовичу… Зараз мають з'явитися наші, поїздимо по місту, не встигнемо озирнутися, вже й вечір буде. Дивіться, ось і вони!

До залу увійшли два бізнесмена,які разом з ними прилетіли з Дніпропетровська; Артур ще вчора увечері ідентифікував їх як бандитів у минулому, а сьогодні – "підприємців". Їм товаришував економний словами типчик, який зустрічав усіх вчора в аеропорту від імені місцевої братви. Він, в свою чергу, виглядав на функціонера служб або ж військового.

Українці були великими, рум'яними і веселими як люди, виховані на картоплі, салі та цибулі.

- Ну що, поспали, гаспада росіяни? – з сильним акцентом озвався один з рекетирів, Паша. Він відразу ж показався Артурові більш симпатичним, бо за вечерею, не соромлячись, згадував добрі часи СРСР і доводив, що соціалізм ще мав шанс тріумфувати як глобальний устрій.

- Ось тільки через стінку якийсь ідіот горлянку драв звечора, - пожалівся другий, більш антикомуністичний і проукраїнський в своїх поглядах. – Чи то американський футбол, чи то якесь інше підорство дивився. Нібито то там у них чемпіонат був, і як раз його команда грала.

- А ти звідкіля знаєш?

- Так він мені пояснював, коли я чемно так пішов попросити замкнути хавало. Товариш турист, кажу я йому, перша година ночі. Змилуйтесь, чесні працьовиті люди спати хочуть.

Ліванєнко вищирився золотою посмішкою до офіціантки, яка саме принесла йому замовлене перед тим пшеничне світле. Решта товариства обмінялась поглядами і замовило навздогін ще чотири.

- Це пиво теж із збіжжя зроблене, процес ферментації, як при зачині, подібний, - Леонід Антонєвич відпив ковток і прикрив очі, смакуючи напій. – Мій батько, дай йому Пане Боже царство небесне, завжди повторював, що ж то рідкий хліб. Тому на сніданок, як доктор прописав.

- Е-е, так і горілку загризати їм можна. – Людина з безпеки зовсім серйозно покивав головою і повернувся до історії колеги, яку перервали. – Давай-но вгадаю: не допомогло?

- Нє-а. Почав мені поясняти, що то є частина американської душі чи-то їхнього стилю проживання...

- Життя, - машинально втрутився Артур.

- Ну, може й так. Сам я по-англійському слабо, він по-нашому взагалі, так що більшість йшла через мову тіла.

Другий українець зареготав, з повним картоплі ротом, вже зараз відчуваючи, яким буде фінал розповіді.

- І що?

- А нічого, він мені розповів, що в них прийнято, щоб виражати позитивні емоції і ділитися з світом радістю, бо тоді воно повертається до людини. Ну а я йому на те, що ми тут, на Сході, теж виражаємо емоції. Не укриваємося перед людьми з тим, хто що мислить. Валимо напряму, можна сказати, просто в морду.

До ресторану зайшов турист з побитим обличчям. Побачив "бізнесменів", що сиділи за столом, здригнувся і став на місці, після чого втупив погляд в підлогу і тишком-нишком пробіг до найдальшого столика в темному куті.

- О! – втішився бандит. – Алло, товаришу турист! Доброго вам дня!

Нещасний завмер, мов зайчик в світлах вісімнадцятитонної вантажівки. Озирнувся і вимушено всміхнувся, пробурмотів якесь привітання і почалапав далі. Покрутився і усівся та, щоб сховатися за стовпом.

Артур покрутив головою, стукнувся з українцем склянкою.

- Ну, і дійсно, повна ресоціалізація.

☭

Місто оглянули протягом неповної половини дня, обмежившись нечисленними бутіками та шикарними магазинами. Прогулялися головними вулицями, кадебешник ще уперся, щоб покласти квіти під пам'ятник Дзержинського, через що ще й посварилися з кількома місцевими. Музеї, художні галереї і будинки поетів і пророків відвідували за такою методою: ставали перед фасадом і задирали голови.

В кінці кінців Ліванєнко не витримав.

- Ну то що, коли ж ми до дівчаток підемо?

Їх проводжатий заспокоїв їх жестом, як батько заспокоює знуджену очікуванням дитину

- Не треба спішити, хлопці їх увечері привезуть. Ми ж наразі на озеро поїдемо, там вже повинні були мангал розпалити. Вугра любите?

- Ну!...

- Тільки-тільки виловлений буде. В охолоджувальних водозбірниках трапляються штуки по два – два з половиною метри…

У Артура в голові запалилася помаранчева лампочка.

- А де ж ті водозбірники?

- Ну як це де? – Місцевий знизав плечима. – Біля електростанції, а де ще?

Ліванєнко енергійно покивав головою.

- Це правда, кращої риби ніде немає! Ще перед аварією вісімдесят шостого року ми туди їздили. З військового десантного понтону витягали о-о-сь таких коропів!

- Але ж… там же променювання було і залишилося?

Один з українців махнув рукою, інший презирливо видув вуста.

- Та ну… Треба знати, де можна ходити, а де – не можна. Поза тим, зараз не більше як десять-двадцять відсотків вище норми. Зимою я там на полюванні там був, то зграї вовків штук по п'ятнадцять ходили! Хитрі бестії. Вже привчилися, як чують військовий вертоліт, то втікають.

- Все так, але ж якщо риба, то важкі метали власне з водою до низу стікають…

- Ось тому лікуватися треба, а ніщо краще горілочки радіації з організму не виводить. У нас, Артуре Вікторовичу, все продумано!

☭

Вугор і дійсно був добірний. Великі, нарізані гострим немов бритва ножем шматки риби сичали і капали жиром на деревне вугілля.

Їдкий дим синіми клубами піднімався в небо, просочуючись крізь листя ніжно тремтячих у легкому зефірі берізок. Водне птаство переговорювалося в комишах, по ідеальній поверхні Київського водосховища поволі сунув сліпучо білий парусний човен.

- Зараз друга порція буде! – закричав від гриля Вітя, прихильник добрих манер в готелях і щирий український патріот. Нещодавно він зняв футболку, якою зараз роздмухував свіжу порцію вугілля, тому на вкритій м'язами спині було видно велике татуювання: "СРСР 1917-1990" і чобіт з українським прапором, що втоптував червону зірку в багнюку.

Люди, які погорджують власним минулим, не заслуговують на сьогодення.

- Націоналізм – то хвороба дитячого віку, - тихо буркнув Москаль, підводячись з дерев'яного помосту, який виходив далеко у воду.

Другий з українців на хвилю відвернувся від поплавка, за яким уважно слідкував.

- Що трапилося, Артуре Вікторовичу?

- Кажу, що у всьому потрібна поміркованість. Це погано так зневажати все те, за що боролися і за гинули наші батьки.

- Ви, певне, про нього? – домислив Паша, що сидів з вудкою, і показав пальцем на колегу, який схилився над мангалом.

- Саме так. У кожного є право думати, що він хоче; але ж, щоб так з тим носитися?

- Згоден, це так людей в голові мішається. Я в Союзі народився і не збираюся прикидатися, що було інакше… Він же і сам старшиною був, командував людьми в Афгані. І ще хвалився тим наліво і направ, а потім його ніби хто перемінив. Недобра річ, така дворушність

- Особливо, якщо відкрито триматися з тим, хто як раз з ласки і випав. А раз вже про це мова: довго ви з Мільченко разом, Павло Юрійович?

- Це з Матросом? Його у нас ніхто інакше і не називає. Я йому намагаюсь в дорогу не входити, якщо ви про це питаєте. Так що, в разі чого, ну, ви самі розумієте, я…

Артур кивнув головою.

- Все ясно. Вітер поміняв напрямок?

- Ну, може й не так відразу, щоб таким способом… - Українець засоромився, почервонів як дівчина. – Але ж бізнес є бізнес, чи не так? Для мене не так вже й важливо, з ким, скоріше що і за скільки.

Кожен отримає своє, Павло Юрійович. Ні крихти менше.

- Кожен отримає своє, Павло Юрійович. – Артур глибоко вдихнув в груди чисте повітря. - Ані крихти менше чи більше. Так?

Навіть не чекаючи на відповідь, Артур рушив назад, до берега, де вже сидів з пляшкою горілки і двома склянками їх київський контакт. Москаль присів біля нього на траву, взяв склянку.

- І що ви намислили, Руслане Давидовичу? Скільки це буде мені коштувати?

- Нам би стало в нагоді.. Ну та, десь двісті п'ятдесят тисяч.

Кадебешник стукнувся з Артуром склянкою, одним махом випив.

- Доларів?

- Фунтів.

- Франків, або ж буду змушений зменшити замовлення.

- Нехай буде.

- Немає проблем, Руслане Давидовичу.

- Що місяць.

- Як я вже казав, немає проблем. Ви даєте повну гарантію недоторканності транспортів?

- Що б ви там не завантажили у Москві, доїжджає на Захід без контролю і без відкриття. Так далеко, як дамо ради, підготуємо вам дорогу через Польщу…

Артур подивився на Ліванєнку, який в багажникові великої позашляхової "тойоти" бавився з чорноволосою українкою.

Діваха, як на смак Артура була явно дуже великою, але, дивлячись на те, що дозволяла собі робити… Він вслухався у відчуття організму, очікуючи знайомої дрожі внизу живота. Піднесення, однак, не надійшло, відзиваючись лише слабкою, якби то вицвілою луною колишнього вогня.

Жінки – то лише швидкоплинні розваги для хлопців, які швидко надоїдають. Правдиві враження може дати лише гра, гідна чоловіка.

- На території Польщі в мене вже є відповідні люди, але дам їм знати, щоб вони переговорили з вашими і узгодили все,що треба. Що я можу запропонувати вам з своєї сторони?

Офіцер безпеки в минулому економно посміхнувся.

- Мені, хмм… Мої довірителі контрабандою не займаються, Артуре Вікторовичу.

- В Москві ми віддаємо перевагу назві "приховано-пільгова торгівля".

- Це тільки назва. Тут, на Україні, гра йде про дуже вищу ставку. Той, хто контролює лави парламенту і кабінет міністрів, той тримає в жмені всю країну… Ви знайомі зі звичками давньої османської імперії?

- Ні. – Артур розбавлено покрутив головою. – Ви ж не думаєте хіба втілювати їх тут?

Кадебешник присунувся до нього поближче, обіперся на лікоть і стишив голос.

- У них були такі дуже мудрі правові записи. Їх ввів у життя сам Мехмед Завойовник, щоб уникнути розбрату між своїми спадкоємцями. Розумієте, після падіння Константинополя їм дісталася імперія в руїнах: діючими залишилися лише офіційні адміністративні структури, ну і частина території. Але за то ціле море можливостей, при чому – дослівно.

- Історія – то ваша професія чи пристрасть?

Українець посміхнувся, відкусив шматочок малосольного огірка.

- На вчили цьому два семестри в офіцерській школі. Так ось, Мехмед дійшов висновку, що утримання влади вимагає виключення… вільних кінців.

- Як на мене, я, хіба, знаю, до чого ви ведете.

Артур кивнув, підніс склянку і стукнув нею об склянку співрозмовника. Випили, мить помовчали. Потім кадебешник продовжив:

- Та ось, мудрий султан наказав, якщо будь-хто візьме владу в свої руки,у нього з'являється обов'язок вибити до останнього всіх своїх конкурентів. І треба вимордувати не тільки конкурентів до корони, але ж їхніх дружин, дітей і онуків. Щоб ситуація була ясною і прозорою.

Влада нещодавно змінилася, товаришу полковнику. Ви вже почали процес очищення?

- А у вас в парламенті, товаришу полковнику, нещодавно помінялася влада. – Артур взяв люльку, почав витрясати цибух. – Ви вже почали процес очищення?

Його співрозмовник ледь помітно кивнув головою, промовисто поглянув на бізнесмена з Дніпропетровська, що схилився над вугіллям. Артур подивився, запитально підняв брову… Потім з розумінням усміхнувся.

- Ах. Закладаю,що це частина нашої трансакції. Не бажаєте самі бруднити собі рук?

- Такі речі повинні відбуватися за межами системи. І проводитися вони повинні…

- …ззовні. Коли і як?

- Як побажаєте, Артуре Вікторовичу. Але якщо я маю переказати на гору, що треба, то рекомендував би в міру можливості швидко.

Любите стріляти?

- Любите стріляти, товаришу полковник?

Колишня "людина з безпеки" посміхнувся, на цей раз широко і щиро, сягнув рукою за пазуху. Вийняв і подав Артурові пістолет.

- Тульський Токарєва, виробництва сорок дев'ятого року. Відома вам така зброя?

Москаль взяв зброю в руку з набожною честю. Обережно висунув обойму, відтягнув і спустив замок, клацнув бойком. Погладив вислужений, холодний метал.

- Сорок сьомий,товаришу полковнику, - відізвався він не своїм голосом. – Спеціальна серія для офіцерів НКВС. Продовжений хромований ствол з підвищеною міцністю, інша технологія гартування для внутрішніх частин механізму. Вони могли працювати годинами без збоїв, гасячи одного за одним ворогів народу.

На обличчі Руслана Давидовича на мить відбився блиск здивування, змішаного з подивом… А потім Артур одним плавним рухом сунув обойму на місце, шарпнув повзунок до заду, націлився і потягнув спусковий крючок.

Сухий, уриваний постріл прогримів луною між деревами. Птахи з лопотом крил підірвались з заростей, дівчина в "тойоті" пронизливо скрикнула, вискочила з багажника і побігла голою в ліс. Перекинутий гриль сипнув іскрами, розкидаючи гаряче вугілля на суху підстілку.

Зі сторони помосту надбіг другий з українців, кидаючи по дорозі бінокль і пляшку пива. Завмер, дивлячись на колегу, що вився на землі, розбризкуючи кров з простреленої легені.

Артур поволі піднявся, підійшов до смертельно пораненої людини. Безпристрасно подивився на раптом зблідлого Ліванєнку, який виглядав з автомобіля і спішно натягував штани.

- Проблема з набоєм тетешки така, товариш полковник, що відносно малий калібр і велика енергія кулі на вильоті не до кінця йдуть в парі з пістолетом.

Він сягнув по пиво,що стояло на туристичному столику. Відпив ковток, рештою полив вже висохлу підстілку, яка встигла спалахнути від гарячих вуглинок. Вогонь засичав і згас, перетворюючись на клуби диму і пари.

- В ході війни справа була іншою, коли треба було прострелити шолом фріца разом з його фашистською головою всередині.

Стогнучий та кашляючий кров'ю українець перевернувся на спину, благально склав долоні.

- Благаю вас, - прохарчав він. – Не забивайте… В мене жінка, діти…

Артур безцеремонно нахилився, ривком перегорнув пораненого на живіт, ногою притиснув його шию до землі.

- І тому службова інструкція рекомендувала постріл в основу черепа, який гарантував смерть навіть у випадку невеликих внутрішніх уражень.

Він приклав ствол до потилиці українця і потягнув спусковий крючок. Зброя гукнула вдруге тіло конвульсивно здригнулося і завмерло.

- Артуре, Богом в Трійці єдинім, що ти наробив? – Ліванєнко заламав мокрі від жіночих соків руки. – Людину забив! Ось так, без причини, просто, взяв і аби… Бо ж Мільченко нас…

Кадебешник підійшов ближче, озирнувся довкола. Подивився в напрямкові, куди втекла гола дівчина.

- Самогубство, - проголосив він вирок. – Або ж зовсім непояснена смерть, яку ми помітили тільки… Ну, скажемо, що назавтра в полудень. Ви зауважили щось раніше, Павло Юрійович?

Другий бізнесмен заперечно покрутив головою. Було помітно, що він з зусиллям калькулює всі можливі сценарії розвитку подій.

- Я? Ні…

- Надя теж нічого не бачила, - підхопив Ліванєнко. – Тільки знайдіть її, бо я не люблю ось та, посередині забави полишати.

Колишній офіцер прикрив очі на знак згоди.

- Довеземо до вашого готельного номеру, перев'язану червоним бантиком. Мільченко беру на себе, вам, панове, нічим не треба турбуватися. Артуре Вікторовичу, ви завжди так безпосередньо і дослівно все сприймаєте?

Москаль подивився на зброю, з якої ще йшов димок, обережно спустив курок.

- Мене не бавлять ці ваші ігри в політику, Руслане Давидовичу, а приятелів чи ворогів я розпізнаю швидко. У вас є хтось, хто після нас прибере?

Кадебешник вийняв телефон, вистукав номер.

- Алло, Ігор? Прийшли групу на Водосховище, туди, де ми звичайно мангал ставимо… Треба прибрати сміття. Так. Ні, одна штука, але потайки. Добре, ми вас почекаємо. Ага, ще треба буде знайти свідка, жінку. Подробиці перекажу тобі пізніше. Ну, бувай… Артуре Вікторовичу, мій пістолет попрошу.

- Артур заперечно покрутив головою.

- Боюсь, що ні.

- Віддайте. Я влаштую такий самий.

- Влаштуйте собі, а я беру цей. До першої оплати підкину вам один відсоток.

- Півтори.

- Згода. І ще кобуру до комплекту докиньте.

- Холера, я ж міг сказати два… - скривився українець, скидаючи куртку і відпинаючи шкіряні ремні. – О, а ось і ваша згуба!

За деревами і справді таїлась гола, як її Пан Бог створив, українка. Великі від переляку, змішаного з піднесенням, очі вона втупила в тіло, що лежало між чоловіками.

- То що, заполюємо на особливого звіра, панове, - скомандував Артур. – Леоніде, ви з лівого флангу. Руслане, ви забігаєте її з правого боку, а я з Пашею захоплюємо її по центру.

- І яка нагорода для переможця? – мутним оком блиснув Ліванєнка.

- Скільки візьме, стільки й його. Хтось може з колегами поділитися, як захоче. Ну, на раз… два… три!...

Всі скочили одночасно, наче хорти, яких спустили на лань.

☭

Команда прибиральників з'явилася швидко – на побитій "ладі-ниві", всередині було три типи в тренувальних костюмах. Наверху лопати, сокира і мішок вапна.

Спочатку доїли рибу, побалакали. Тільки потім хтось кинув: "Ну, робота сама не зробиться".

Дуже швидко і професійно вони поділили мерця на менші елементи, які потім винесли і закопали в декількох віддалених точках лісу на березі озера, засипаючи спочатку вапном, а потім верствою землі та сміттям зверху.

Руслан запропонував, що раз вони вже тут, то може б і Надю могли профілактично, але Ліванєнка категорично запротестував:

- Ну що ви, таку файну дівчину, і до могили! І не думайте!

- Дивіться, лицар без скази знайшовся, - пирхнув Артур. – От тільки кінь ніяк не білий, але рожевий. І біла піна з писку капає.

Скулена в "тойоті" українка схлипнула, накриваючись ковдрою. Правда, дівчину трохи потормошили в різних конфігураціях, коли нарешті її вдалося злапати… Але ж, хіба, не повинна вона реагувати так емоційно… То, напевно, ще шок.

Руслан невдоволено покрутив головою.

- Леоніде Антонєвичу, а що ви з нею бажаєте зробити? Не можна ж її випустити в світ.

- Проговориться… - вмішався один з прибиральників, що присипав піском та листям пляму крові.

- Ну, тоді треба зробити так, щоб не проговорилася!

Всі подивилися на Ліванєнко.

- В мене тільки мультитул, але можна спробувати. – Прибиральник знизав плечима, сунув руку в карман витертих джинсів по інструмент. Тільки на третій раз вдалося його відкрити, і він продемонстрував мікроскопічні ножички. – Тільки тримайте її міцно.

Леонід махнув рукою.

- От же дурний. Я її скривдити не дам, мою перлинку! Так, Надю?! Надюшко моя, акробаточко…

Дівчина знову хлипнула, але енергійно кивнула, дивлячись на Ліванєнка очами, сповненими безмежною надією.

☭

До нічного клубу "Чорне і Червоне" завітали в дещо зменшеній кількості, але відсоткова доля ентузіазму на рило значно виросла.

В тому допомогли не тільки півтори десятки пляшок пива і пляшка горілки, які випили ще над озером, але, також, і кокс, яким по-братськи їх почастував один з викликаних Русланом прибиральників. Надя вдихнула подвійну доріжку, так що коли вони під'їхали до дверей притулку забави, Артуру з Леонідом було потрібно добрих кілька хвилин, щоб розплутати її та одягти.

- Ну, побачимо, чого варті ті красуні зі світу! – Паша потер руки, розстібнув один ґудзик на сорочці і першим рушив досередини.

Червоний килим, розісланий біля входу і плакати, що висіли буквально всюди, аж надто настирливо свідчили про те, що вони приїхали у властиве місце. "Бал Міс Європа" – кричали написи, що блищали лаком. "Побач на власні очі!", "Єдиний такий шанс!".

Натовп глядачів і журналістів скупчився за нашвидкуруч зведеними бар'єрчиками, їх утримували на місці дюжина здоровенних охоронців із обличчями уроджених вбивць. Один за одним під'їжджали доглянуті, ревучи абсурдно великими двигунами позашляховики та лімузини, з яких висипали по двоє та четверо, прикрашені золотом та одягнені у святкові вихідні костюми мафіозі.

- Ей, а я тебе не знаю, - дорогу Артурові заступив хлопець, що доглядав за входом.

- Він з нами, з нами він! – заволав Руслан, якого несла людська ріка.

Як там ваш батько, Вікторе Андрійовичу? У нього не відібрали виплат за срібну зірку заслуги[50]?

Артур подивився бичкові просто в очі.

- Ваш батько як там тримається, Вікторе Андрійовичу? Пенсію за срібну зірку надалі отримує?

Той розгубився, немовби зменшився на очах.

- Ой, а я вас і не впізнав! Перепрошую, це ж стільки років, - почав він виправдовуватися. – З батьком добре, з розумом трохи вже не так, але, слава Богу, живий ще…

- Передайте від мене привіт, обніміть.

Охоронник відсунувся, Артур кивнув йому і увійшов. Показав кадебешникові, що пер проти течії: все в порядку.

- Артуре Вікторовичу, перепрошую! Я ж казав дурневі, що нас четверо заходить!

- Нічого не сталося, Руслане. Покажіть-но, по що ми сюди прилетіли.

Інтер'єр клубу поринав в напівтемряві, яку розрізали різкі снопи прожекторів, що рухалися під музику, що бубоніла ритмічним басом. Машини випльовували на підлогу густий килим туману, в якому силуети танцюючих на майданчикові жінок та чоловіків, здавалося б, розпускалися і гинули. Танцівниці вилися на пілонах, стріляли спалахами підвішені під стелею стробоскопи, відбиваючись в цехінах костюмів та блищачи на підборах чобіт.

- Дивіться! – заволав колишній офіцер, перекрикуючи галас. – Як раз виходять!

Одна за другою приголомшливі красуні в просторих сукнях виплили на подіум, що тягнувся через більшу частину клубу. Роздалися крики "браво", окрики та свисти, які все частіше замість презирства означали схвалення. Вгору піднялися руки з професійними і зовсім аматорськими фотоапаратами, спалахи залили зал серіями яскравих розрядів.

На самому кінці сцени, начебто в якості проектантів, після показу моди, з'явилися брати Арфуш - організатори конкурсу "міс" в Україні. Подібні один до одного мов дві краплі води, обидва засмаглі і бездоганно вдягнені, вони складалися виключно з перлово-білих посмішок та веселих очей. Один з них взяв мікрофон, почав дякувати прибулим, міжнародному організаційному комітетові, учасницям та спонсорам…

Але Артур замість того, щоб на дівчат, дивився на оточуючих його людей.

В кожному з них клубилися затаєні думки, спомини і жадання. Всі носили десь в душах укриту від світу і дуже часто – від самих себе, струну, яку достатньо було знайти та шарпнути, щоб інструмент відізвався потрібною ноткою реакції.

Дістати б двох таких нараз: блондинку і брюнетку, в готельний номер, сам на сам. І неважно, що для цього треба було б зробити.

Чортові німці, потомки фашистського окупанта.

От якщо б зараз мати зброю.

За гроші можна купити все, бо кожний має свою ціну.

Шкода, що Ваня не дожив до цього. Йому б сподобалося.

- Досить, - прошипів він, притискаючи долонею авторучку крізь матеріал піджака. – Нащо ти це робиш?

Ти повинен знати, що люди – то тільки інструменти. Що кожен з них може бути ужитий.

Артур заточився під напором не своїх думок, схопив краєчок барної стійки. Жестом показав барменові: горілки! Той вправним рухом перекинув пляшку в руку, налив рятівної рідини і пересунув склянку по поверхні. Артур схопив, опорожнив одним ковтком. Шум голосів в вухах дещо стих.

- Ще раз! – показав він на склянку.

Якщо не вмієш панувати над собою, то насправді ніколи не пануєш над іншими. Твоєю слабкістю завжди було тіло.

Артур влив у себе наступну порцію спиртного, закрив очі і стиснув скроні руками.

Світ раптом зробився кришталево чистим і прозорим, наче ліс морозним січневим днем. Артур закліпав очима, роздивився навкруги.

Замість чоловіків, з якими він мав би конкурувати, він бачив інструменти. Місце жінок, яких можна було б здобувати заради марнославної слави самця, зайняли активи й принади. Молодими було легше маніпулювати за допомогою динамічних складових частин обставин, старші були елементами архітектури ситуації. Відповідним чином поставлені, поєднані та використані, всі повни повинні були привести його до однієї речі, яка давала справжнє задоволення.

Значення має лише влада.

- Влада, прошепотів він сам собі, кидаючи на стійку бара десятидоларову банкноту.

- Артуре Вікторовичу, а ходіть-но сюди! – заволав йому Ліванєнко, - який облапав і танкові свою свіжо знайдену обраницю… ну нехай буде, що серця. – Забава починається, ух-хааа!

І дійсно, дівчата вже зійшли зі сцени і крутилися між людей на паркеті, декілька з них вже танцювало під музику в щільному оточенні шанувальників.

Прийом розкручувався, щохвилини стріляли корки шампанського, було чутно радісні погукування та писки. Танцівниці зайняли всі вільні пілони та підвищення, по черзі завиваючись в танкові та схиляючись по банкноти, які протягували в їхню сторону.

Але ж було видно, що частина учасниць конкурсу "міс" не знаходила себе в реальності українського нічного клубу: якась темношкіра красуня невміло боронилася під залицяннями підпитого і пузатого бізнесмена, в свою чергу, на другому кінці залу три спритника оточило блондинку з сяючим мов атлас волоссям.

До Артура підійшов кадебешник Руслан, показав на типчика в тренувальному костюмі, що сперечався з охоронником за те, що намагався витягти до танцю одну з "міс"

- Зараз буде дим…

- Тоді час діяти, Руслане Давидовичу.

Артур рушив в напрямку малесенької дівчини на височенних підборах, на яку накинув око ще раніше. Та мусила відчути на собі погляд, повернулася і оцінила бізнесмена поглядом. Напевне вірно оцінила годинник і костюм, бо посміхнулася: легко, пустотливо і зараз з тим запрошуючи.

Тілесність – то твоя слабкість. Потяги тіла не можуть керувати розумом

- Влада – є владою, незалежно від того, як її здобувають, буркнув, лавіруючи крізь натовп.

Дівчина охопила красиво вирізаними вустами трубочку в бокалі з дрінком, потягнула ковточок і тряхнула волоссям. Щось відповіла жевжикові, який теж вже зауважив конкурента, що наближався.

У кого, все ж таки, більше влади? У того, хто пожадає, чи кого пожадають?

- Владу має той, хто її собі візьме.

Знову фізичний бік, знову дотик.

Артур зловісно посміхнувся.

- А хто сказав, що я маю намір її хоча б торкнутися?

☭

- Це твій номер? А тут красиво…

Він запалив світло і сам роздивився по апартаменту, який ще нещодавно належав Віті. Тому, хто тепер лежав під вапном біля берега озера, він вже не міг на щось придатися.

Недоречно великий телевізор стояв напроти великого ліжка, цілу одну стіну займала дзеркальна шафа. Тяжкі червоні штори та плюшева оббивка меблів робили інтер'єр подібним, скоріше, до будуару, ніж до готельного номеру.

Дівчина свідомо повільним кроком пройшла далі, крутячи задком. Підбори-шпільки западали в м'якому килимові. Вона нахилилася, бажаючи їх зняти, але Артур схопив її за плече, покрутив головою, відмовляючи.

- Навіть і не думай

- Мммм, бачу, що любиш на гостро. – Дівчина притулилася до нього усім тілом, видихаючи алкогольні пари. - Будеш мені казати, що мені можна, а що – ні?

Артур подивився їй просто в очі, розпинаючи пасок. Вона провела йому долонею по щоці, піднялася навшпиньки і впилася своїми вустами в його, відразу ж глибоко сягаючи язиком. Потім з'їхала рукою нижче, схопила за проміжність…

- Ей, але ж ти не?... – здивувалася вона, хотіла відсунутися, але він не дозволив.

Вправним рухом він накинув їй петлю з паска на шию, притиснув до стіни і підніс, щоб стопи лише самими кінчиками діставали до підлоги. Відступив на відстань протягнутої руки, не дозволяючи, щоб його досягли пальці з довгими червоними нігтями.

- Здебільшого – так.

Покивав головою, придивляючись, як відчайдушно пульсуючі жили почали, одна за одній, виступати на обличчі, як почало раптово багровіти.

☭

Листопад, три місяці по тому, найдорожчий ресторан на Арбаті,

Москва

- Вас рекомендують дуже поважні люди, Артуре Вікторовичу. Визнаю, що я сам під враженням… Так якою сумою ви бажаєте допомогти нашій Матінці Росії?

Артур скупо посміхнувся з-над порції омара. Високопоставлений урядовий чиновник, що сидів напроти нього, витер рота серветкою, відсунув таріль вбік і вийняв з течки стопку документів.

- Все залежить від того, яку ви пропонуєте відсоткову ставку. Я ж ще повинен якось жити протягом цього року.

- Достатньо добру. – Співрозмовник подав йому аркуш, підсумовуючий пропонований пакет закритої серії облігацій державного займу. – І ще, при оказії: прийміть вирази співчуття.

Москаль проаналізував всі дані. Перевернув аркуш, щоб прочитати печатки. Дещо довше розшифровував надписи дуже дрібним шрифтом внизу документу.

Підпиши.

- Щось сталося? - Артур витяг з кишені авторучку. – В останній час я був досить зайнятий, але, здається, можу ще долічитися приятелів чи членів родини.

- Хмм, хмм. Тоді, може, ви не були з Олександром Федоровичем настільки близькі, як могло б видатися… Ну що ж, зовнішність оманлива.

Артур замислився на деякий час, потім пригадава.

- Ах, з Мільченко? А що ж там такого трапилося?

- Несподівана смерть. Він збирався до Угорщини, і раптом, у власному автомобілі, на самісінькому кордоні… Можете собі уявити щось подібне?

Підпиши.

- Ай-ай-ай, - забідкався Артур. – Невже отруєння свинцем?

- Аніскілечки. Стовідсотково природні причини, здається, він же був хворий на діабет. В будь-якому разі, його смерть нікого не застала зненацька.

- Ну, я думаю.

Підпиши.

Артур підніс авторучку до паперу, почув на каркові знайоме тремтіння збудження. Швидким, певним рухом він написав рядок цифр, потім все це підписав вишуканою плутаниною ліній та загогулин, які накладалися на себе. Делікатно дмухнув, щоб чорнила висохли, подав листок чиновникові.

- Відважне рішення і цікавий підпис, - зауважив той. – Багато їх бачу, але цей… Дуже ладний.

- Дякую. Багато тренуюсь.

Чоловік вклав документ до прозорого файлу, сховав до течки. Встав і протягнув руку.

- Вітаю, Артуре Вікторовичу. Як тільки я підтверджу у нас всі формальності, ви станете номінальним акціонером російської держави, за що Вітчизна висловлює вам свою вдячність та обіцяє щедру винагороду. Дані для переказу я перешлю вам як найскоріше.

Москаль потиснув долоню, почекав, аж чиновник збереться і вийде. До столика підійшов Ліванєнко, який вже певний час чекав на завершення розмови.

- Ну, Артуре, тепер ми на одному возі… Якщо це вдасться, ми станемо багатшими, ніж будь-коли собі уявляли.

- Якщо. – Бізнесмен покачав головою, жестом підізвав офіціанта. – Пляшку червоного вина, грузинського… І ще одну для наших хлопців.

Охоронники за своїм столиком посміхнулися, Серьожа схилив голову на знак вдячності.

- Балуєш ти їх, Артуре. Це чому ж мало б не вдатися?

- Бо експоненціальний ріст в економіці не може тривати безперервно. Коли летиш до Сонця, треба знати, коли повернути… І тоді люди є єдиною річчю, яка в тебе залишається. Саме так було в кризі по війні двадцятого року[51], потім, коли нас атакували фашисти, і кожного наступного разу.

- Ти лякаєш непотрібно. То вже не повториться.

- Точно те ж саме говорили наші прадіди після японської війни і діди після першої світової. Ти і дійсно хочеш сам себе обманювати?

- Перестань, - махнув рукою Ліванєнко. – Ти й твої видіння гибелі

Коли вмер стільки разів, людина починає готуватися до найгіршого.

- Планувати під найгірше, мати надію на найкраще, діяти згідно реальності, - сентенційно заявив Артур. – Слухай, а де ж та твоя нова кобилка з України? Щось я не бачив її після повернення, що, в підвалі її тримаєш?

Ліванєнка запалив сигарету, затягнувся і махнув рукою.

- Нє-а. Сюди навіть і не брав.

- І нащо було стільки балаканини, вдавання захисника пригноблених, щоб всадити жінці кулю в лоба? Ех, Леоніде Антонєвичу…

- Та де там! – скипів білорус, але ж відразу й посміхнувся. – Організував їй переліт за границю, в теплі краї… Нове, краще життя буде мати!

Артур смутно покачав головою.

- Чи то ти посадовив її до тіра і вислав без паспорта до борделя в Іспанію. Краще вже було забити.

- Як завжди, пересолюєте, Артуре Вікторовичу. То сильна дівчина, якось дасть собі ради, втім, як і всі інші, котрих ми…

Підійшов офіціант з пляшкою, тож Ліванєнка замовк. Артур перечекав, поки хлопець відкоркує вино та наллє трунок до келихів, понюхав…

- То що, за нашу фортуну? – підняв тост білорус.

- За перемогу.

Стукнув на високій ноті кришталь, вони відпили потрохи.

- Добре, але ж тяжке. Артуре, а ти б не хотів чогось більш… сучаснішого? Австралія, Чилі?

- Ні, - буркнув бізнесмен, притримуючи в зубах люльку і чиркнувши довгим сірником. Пихнув кілька разів, розпалюючи тютюн, випустив в кришталеву люстру хмарку ароматного диму. – Минулого мені абсолютно вистачає.

ІХ АКТ

Субота, 8 серпня 1998 р.

Дмитро В'ячеславович, я вас Дуже прошу!

Досить вже брязкальцями бавитися!

Великий, засмаглий росіянин здригнувся. Озирнувся через плече, в чомусь ошелешений.

- Ну… - показав він на кубок, який тримав в руці. – І це не брязкальце, Вадиме Володимировичу, ось, самі прочитайте. Почесна нагорода п'ятдесят другого року, за досягнення на міліцейській службі. Це сам Сталін вручав, красива річ.

- Та ну! – одягнений в синє сибіряк зі злістю махнув рукою. – Дмитро В'ячеславович, почекайте зовні. Подивіться, чи хлопці при машинах там не колобродять.

Артур з цікавістю, якої і не приховував, приглядався, як велетень відставляє нагороду до всіх інших, після чого виходить навшпиньки, зачиняючи за собою двері.

- Мій товариш і приятель, - з задоволенням констатував його співбесідник, бізнесмен, якій нещодавно прибув з Новосибірська. – На наступний рік номінований до зірки Героя Росії. Нагороду отримає від самого президента.

- Насправді? – чемно заговорив Артур.

Зі всіх людей, яких він спіткав за останні роки, сибіряк був одним з небагатьох, які його зацікавили. Малий і непомітний, ніби шарик з шарикопідшипника – але в такого не заглянути, ні такого розчавити. Щонайбільше, на такого можна подивитися, а як зблизька придивитися, то тільки що власне віддзеркалення побачиш.

- За Чечню, - з серйозним обличчям покивав Вадим Володимирович. – Минулого року в Грозному вів групу, відбили наш пост. На двох БТР-ах поїхали. А коли вже поверталися, потрапили в засідку, бойовики почали в ним гатити з гранатометів.

Артур обіпер підборіддя на руках. З цього чоловіка він не міг вичитати нічого, зовсім…

- …і тоді Дмитро В'ячеславович наказав запалити в стрілецьких амбразурах димові свічі і вбитися транспортером в стіну Ну, ніби там у них аварія…. Так і встали два БТР, наповнені людьми, ніби підстрелені качки. Бойовики почали підходити до них, все ближче і ближче… Підпустили їх на пару кроків, а потім всіх їх – рраз! Практично впритул, положили відразу двадцятьох. І ще потім, на наступному завданні, його поранило в живіт, коли він прикривав відхід наших з ПКМ. Паскудна рана. Як повернеться, може вам зблизька показати. Бажаєте?

- Не треба. – Артур посміхнувся. – А ви служили?

- Звичайно. - Вадим Володимирович розсівся в кріслі, зняв окрашені на синьо окулярчики і почав їх протирати краєчком блакитної сорочки. Під нею в нього була майка, теж блакитна. - Я тільки до старшого рядового[52] дочалапав. Дмитро В'ячеславович з Чечні майором повернувся.

- А ви в якому званні?

- Генералом, - не моргнувши оком, кинув Вадим.

Артур широко посміхнувся. Нарешті натрапив на кращого гравця.

- Як я можу допомогти вам, Вадиме Володимировичу?

- Ви? Мені? Допомагати? – удивився сибіряк. – Ніяк. А от бізнес разом зробити можемо. Тут в Москві є одна наша фірма…

☭

Увечері вибралися до Большого Театру.

На подив усіх знайомих Вадим Володимирович з'явився з дружиною, бойовою, деспотичною бабою, яка зовсім не відповідала йому ні характером, ні зовнішністю. Було видно, що сибіряк цілив на щось більше, ніж просто торгівля вугіллям з Кузбасу, в той час як вона вважала, що зібраний до цього часу капітал повинен бути вершиною мрій як для нього, так і для усіх навколо.

- Ну,не розумію, і що ці люди в Москві бачать. – Марина Едуардівна неустанно цокотіла, навіть коли вони вже зайняли свої місця в першому ряду, і коли згасли лампи. – Їм видається, ніби тут є все. Але ж стільки речей є у нас, таких, яких ніде більше не знайдеш. Добрі пельмені, наприклад. Моя мати, як починала ліпити, то… Ей, молода людина! Як ви йдете?!

Якийсь спізнілий меломан заплутався в її витягнутих ногах, перечепився і ледь не розтягся на підлозі. Він впівголоса пробурмотів якійсь нескладні перепросини і побіг далі.

- От що за грубіянство! – просопіла жінка.

- Артуре Вікторовичу, а чи то був не… - прошепотів Серьожа, що сидів позаду.

- Чшшш, сержанте, не викликайте вовка з лісу, - відповів йому Артур.

Завіса почала підніматися, прозвучали перші такти Лебединого Озера.

☭

- Я вже можу йти додому, - повідомив усім Вадим Володимирович в перерві між актами - Тепер все буде тільки сумне, а я дуже легко зворушуюся. Все найкрасивіше, що було, я вже бачив.

- Нікуди ти не підеш, - відсікла його слова дружина.

- Артуре Вікторовичу, увага…

Сергій торкнувся плеча шефа, показав рухом голови.

Прямо до них йшов Бородін – пострах Підмосков'я, один з найбрутальніших витрясачів боргів і платний вбивця. Його нещодавно випустили з тимчасового арешту, до якого він потрапив після смерті Лисакова, якого застрелили серед білого дня в повному людей ресторані.

Операцію було проведено, в принципі, взірцево: через вікно хтось вкинув гранату, всі гості втекли а Лисакова кинули на підлогу і притисли до неї його ж охоронці. Снайпер з даху будинку напроти стріляв в нього як в ціль в тирі… Бородіна схопили, коли він пив каву двома кварталами далі. Звичайно ж, там він опинився зовсім випадково.

І ось тепер, зовсім випадково, він пер в їхній бік наче криголам, розпихуючи в сторони натовп в блискучих сукнях та дорогих костюмах.

Дмитро В'ячеславович, який вжився в неофіційну роль охоронника, мусив шкірою відчути, що щось йде не так, бо уважно роздивився, швидко зорієнтувався, на кого дивиться Серьожа… Але було вже запізно, людина-пароплав став за спиною Вадима Володимировича.

- Чи можна до вашого столика? – загудів він басом.

- О! – плеснула в долоні Марина Едуардівна. – Молода людина, а я як раз про вас власне і думала. Ну і як та можна взагалі?!

Бородін почервонів і поклонився.

- Перепрошую від всього серця. Я не хотів перешкоджати. Прийміть вирази жалю.

- Але ж, юначе, де ж ваші очі?! Не можна ось та, по ногах комусь! Це що, Африка якась, щоб бігти, ніби стадо буйволів! Треба ж хоч трохи культури!...

- Ще раз перепрошую. Таке вже не повториться.

Серьожа і Дмитро В'ячеславович обмінялись значущими поглядами.

- Жінка – то є скарб для чоловіка, - прошепотів Артур на вухо Вадимові Володимировичу. Той покрутив головою и тяжко зітхнув.

- Бажаєте купити. Віддам недорого…

☭

- Сержанте, ви хотіли мені щось сказати.

Серьожа кивнув і причинив двері до приватного кабінету Артура.

- Так ось, Артуре Вікторовичу… Наші хлопці бачили, як Бородін та Білий по околиці крутяться.

Артур підніс очі знад проекту довготермінової умови, який він власне проглядав. Від зустрічі в театрі минуло вже чотири дні. Він закрутив авторучку, сунув її до кишені і відкинувся в кріслі.

- І скільки це разів, поза тим в театрі?

- Сьогодні Бородіна бачили, як він виходив з будинку напроти. Вчора Фома говорив, що вдвох вони їхали машино по нашому мікрорайону. Ще один з наших сказав мені, що знає одного такого типа, і як раз його зустрів, коли…

- Квартиру ви націлили?

- Встановлюємо.

Артур замислився. Останнім часом Бородін робив для Кирилова в якості підручного бульдозера, він повинен був знімати землю верствами там, де намагалися закопатися боржники його довірителя. Бородін не належав до вишуканих чи делікатних, бо мислення не було його сильною стороною. А от Білий… це вже була інша ліга: найомна бритва, вбивця для точкових справ.

І обидва тут, побіля його дому.

Абсолютно випадково.

- Дякую вам, сержанте.

Артур відправив Серьожу рухом руки. Коли той вийшов, він піднявся і перейшов до вікна. Подивився на автомобілі,що сунули Кутузовським проспектом.

Так, Кирилов міг почати турбуватися – термін, в який Центральний Банк повинен був викупити від них транш облігацій, минув тиждень тому. "Дев'ять місяців і ні одного дня більше", - запевняв його тоді, в листопаді, його контакт. Мова йшла про немалі гроші, і ручалися нібито поважні люди… Люди, в очах у яких він, все ж таки, починав помічати іскорки неспокою.

Артур дотягнувся до телефона, набрав по пам'яті номер. Два, три, чотири сигнали, п'ять…

Розмірковує, брати чи ні.

- Візьме… - буркнув він. – Відповість, бо знає… Алло! Вітаю вас, це Артур Вікторович з цієї стороні. Маю надію, що не заважаю?

Слухавка зашуміла голосом, в якому відчувалися токи страху і непевності.

- Розумію. Ну що ж, я тільки на хвильку. Хотів поговорити про наші… справи, які ми обговорювали. Припускаю, що з вашої сторони з'явилася певна проблема.

Він покивав головою, чуючи відповідь з рваними, непевними інтонаціями.

- Так. Ні, прошу вас, давайте говорити відверто, добре? Як я розумію, ми маємо справу з тимчасовою… так. Так, звичайно ж я здогадуюсь. Ризик є врахований. Але що ви збираєтесь…

Безсторонній арбітр – це вісь вдалих перемовин. Погляд ззовні

- Вибачте, але це серйозна справа, - перебив він свого співбесідника. – Тут потрібний тверезий, холодний погляд ззовні. Суперечності такого калібру завжди треба вирішувати за столом перемовин, де засідають обидві сторони під егідою когось третього.

Слухавка зашуміла. Артур покивав.

- Досконало. Протипоказань не бачу. І чи маєте вже якісь… о. Вже, зараз? Добре, звичайно ж. До побачення.

Він відклав телефон на столик і знову подивився на панораму Москви за вікном. На людей, що живуть в добробуті з дня на день. На дорогі автомобілі, вишукані ресторани, дизайнерські бутіки і мільйони рублів на рахунках. На чудовий, радісний, обсипаний брязкальцями сон про капіталізм.

Дуже скоро все це повинно було лопнути, мов мильна бульбашка.

☭

Субота, 15 серпня 1998 року, пізній вечір

- Артуре, познайомтеся з нашими гостями з ближніх і дальніх країв. Панове, а це власне і є Артур Вікторович, який буде гарантом нашого порозуміння.

Москаль по черзі потиснув руки всім зібраним за недужим столом. Ніхто не представлявся і навіть не протягував візитних карток – сам факт того, що вони згромадилися в одному місці і в один час, красномовно свідчив, що їм відомо, з ким розмовляють.

Людина, за формальним запрошенням якої вони прийшли сюди ввечері, указала йому місце в голові столу.

- Ну що, Артуре Вікторовичу, запрошуємо сюди. Ми дозволили собі вже почати певні вступні усталення що до питання, хмм, як залатати заборгованість…

Лисіючий чоловік, що сидів з правої сторони від Артура, витер з чола піт хусточкою, відізвався слабким голосом:

- Благаю вас, Сергій Владиленович, давайте говорити про реструктуризацію… Так, принаймні, збережемо видимість.

- Ми зберігали її більше двох років, Юрій Дмитрович.

Очкарик напроти відкинувся в кріслі і кисло посміхнувся.

- Але ж може бути шанс, щоб хоча б трошки ще…

- Gentlemen, gentlemen. – Сивий, корпулентний австралієць підняв руки в заспокійливому жесті. - Please. If you would just calm down and let the situation resolve itself in its entirety. There is no way in the world that you'd be able to maintain this state indefinitely. Now, you might or might not have been aware of that when setting upon this path, and that’s no concern of mine. However, it is up to us all now to find a solution to the grievous situation that has arise novertime[53]...

Всі замовкли, подивилися на зацькованого перекладача, що зіщулився десь позаду. Той дошкрябав якусь загогулину в блокноті, перевернув листок, поставив на ньому ще декілька воістину лікарських закорючок.

- Ну, якось так, хмм, ну… - поправився він на своєму стільчикові. – В цілому пан президент сказав, що… еее… попросив, не нервувати, бо… и-и-и… бо не треба нервувати, бо тільки… Перепрошую, почну ще раз. В цілому, пан президент сказав, що…

Австралієць поглянув на нього и тяжко засопів. Хлопець заїкнувся і замовк, блискавично почервонів и облився потом.

- А ніби що він мав сказати? Артур знизав плечима, виймаючи з течки аркуш паперу. – Ви мусите домовитися, ось і все.

☭

Через два дні

"…оголосив неплатоспроможність уряду Російської Федерації. На спеціально скликаному засіданні президент Борис Єльцин вислухав пояснення, надані йому делегацією представників банківського сектору і бізнесу, які по тому були переказані на розгляд Раді Федерації. Неочікувана звістка привела до занепокоєння на валютному ринку, а біржа відреагувала дуже нервово…

>клац<

"…воістину трагічна звістка, яка може означати, ні менше, ні більше, а тільки повний крах бюджетної системи. Експерти згодні з тим, що державні облігації служили виключно для викупу попередніх емісій, а реальних зисків з них ніколи не було…

>клац<

"…говорять про необхідність реструктуризації бюджету і можливім замороженні соціальних видатків. Це був би безпрецедентний удар для Росії. Пригадаємо, що міністр фінансів цієї країни ще рік тому отримав на саміті в Гонконзі престижну нагороду…

>клац<

"…що вони собі взагалі вважають? В п'ятницю президент каже, що ситуація є стабільною, а в понеділок виявляється, що все тут сиплеться ніби карточний будиночок! Не буде девальвації?! Що за дурниці! Але, насправді… Прошу… Прошу дозволити мені скінчити! Я пана не переривав. Так, дякую. Так ось, я ще раз питаю, що це мало бути? Спекуляція валютою в масовому масштабі? Замах на економіку? В мене тут ксерокопії документів.. Прошу не кричати! В мене тут документи, передані мені певними людьми, прізвища яких я не стану називати, хоча, може, і повинен був би. З них видно, що не ледь вчора МВФ провів потужний внутрішній переказ на рахунок Центрального Банку! Так, так! І зараз я питаю, якщо ці гроші поступили на рахунок, то де вони зараз…

>клац<

Телевізор засичав і згас. Артур відкинувся в кріслі, в задумі сплів пальці під підборіддям.

- Пане голово? – Секретарка заглянула в напівприкриті двері. – На лінії пан Джанфранко…

- Переключи. Алло? Так, так! Привіт, Джанні, так… Ні? Насправді на Бі-Бі-Сі? Ну подивись, подивись… Так, фактично, президент нещодавно сказав дещо подібне. У нас і дійсно певні дисбаланси, але ж у відкритій економіці це є неминучим. Ні, в тебе немає ніяких причин для занепокоєння, твої гроші в безпеці.

Артур сягнув д шухляди, витяг тютюн і почав набивати люльку, тримаючи слухавку плечем.

- Так, ми можемо скликати засідання наглядової ради, якщо ти того бажаєш. Добре, я перешлю документи і… почекай, тут в мене телефон на другій лінії. Поті я віддзвоню. Алло? Так, так, Іване Володимировичу, звичайно ж. Нема ніяких причин для побоювань… Ну що ви, для мене це теж сюрприз, як і для вас! Ми ж всі вірили, що уряд поведе себе більш раціонально і… Так, звичайно. Постараюся витягти від них гроші як можна швидко. Так, розумію. Звичайно. До побачення.

Відклав слухавку, замислився. Апарат знову голосно задеренчав, тому Артур схопив ледь покладену слухавку.

- Алло! Так, це Артур Вікторович. Бачив, звичайно. Ні, результатів торгів на біржі немає… Скільки? Матір Божа… Так, я також… Всі ми в одному човні пливемо, Антоне Дмитровичу. Уявлення не маю! Бо ж ще в п'ятницю ці ідіоти зустрічалися на засіданні, ще сьогодні вранці була розмова, що девальвації рубля не буде… Ну, я ж кажу, немов будиночок з карт! Хіба що так, так, а де ж ще? Тільки Швейцарія, так… Так, бажаю вам успіхів. Нам всім придасться.

Час від часу приходить час великого очищення. І дуже важливо розпізнати симптоми перед рештою і знаходитися на верхівці хвилі, а не під нею.

- Не знаю, чи можна було б бути більш готовим, - кинув він у простір пустого кабінету Артура – А що ж усіма іншими?

А нема нікого іншого.

Артур повернувся в кріслі. Подивився на мапу Російської Федерації. Країна розтяглась по більшій частині континенту, від Волги до Єнісею… Колос на глиняних ногах. В більшості її створювали пустка, бездоріжжя, гори і степи – лише на заході стирчала самотня, чорна крапка Москви, ніби мініатюрний нервовий центр в тілі величезного шовковичного черва. Бездумної істоти, створеної тільки для того, щоб їсти, перетравлювати і видаляти дорогоцінну субстанцію, якою ніколи сама не скористається.

- І ще є сто сорок мільйонів людей, - раптом стривожений прошепотів він.

Люди завжди є.

- Сто сорок мільйонів… - повторив. – Несвідомих, безвольних, беззахисних. Протягом трьох років вони будували цю гігантську піраміду з голодних зарплат та відкладених пенсій. А тепер ми, в один день…

Не "ми", Артуре Вікторовичу. "Вони". Винні завжди "вони".

- Не знаю, чи захочуть люди слухати такі пояснення. Цар теж не програв війну особисто, він не забирав у людей хліб… Тим не менше, саме його кров потекла вулицями. Його і його сім'ї.

Царі проживали в Кремлі, потім в палацах Петербурга, відірвані від справ простих людей, задоволені власним незнанням. Треба знати, коли змінити прапори, щоб біле незнання перефарбувати в крові ворогів народу на революційне червоне.

- І не дати себе перед тим вбити.

Так.

Артур знову підніс слухавку, натиснув клавішу зв'язку з секретаріатом.

- Танька, зв'яжись з Серьожею. Нехай приїде до мене найшвидше, як тільки зможе… А, то він вже тут? Запроси його.

В коридорі пролунали кроки. Сергій постукав і зайшов, закрив двері за собою.

- Викликали, Артуре Вікторовичу?

- Сергій Костянтинович, зараз поїдете до квартири на Кутузовському, візьмете з сейфу гроші і золото. Потім їдете до апартаменту Агати Артурівни. Передасте все їй і скажете, щоб всі гроші вона поклала на валютний рахунок… Ви самі маєте доларову картку?

- Так, Артуре Вікторовичу.

- Пильнуйте її мов зіницю ока. З собою візьміть ще Діму та Сашка, і з цього часу завжди рухайтеся, що найменше, парами. Виконуйте.

- Так точно!

Охоронник вийшов, залишаючи Артура самого. Бізнесмен подивився через вікно на чергу перед дверима банку на розі, яку можна було бачити навіть звідси. Була вже десята вечора а люди ще стояли… або ж вже, чекаючи відкриття вранці. З вітрини найближчого споживчого магазину почали зникати товари, а всередині клубилася юрба людей, що штовхалися біля прилавків з рисом і крупою.

"Вони", а не "ми".

Артур взяв телефон, набрав з пам'яті номер.

- Євген Максимович, доброго вечора. Не запізно? Ні, ні, я теж не сплю… Правда? Тяжко було б в такий час. Євген Максимович, ви пам'ятаєте нашу розмову ще в червні? Так ось, мабуть прийшла пора зустрітися… Так, так. Добре, звичайно ж. Вже записую… Добре, обов'язково буду. До зустрічі.

☭

Через неповний тиждень

- …всього попереднього кабінету міністрів була подана президентові Єльцину і прийнята. Уряд, що іде, звинувачено в доведенні до краху економіки країни шляхом побудови піраміди державних облігацій, які вже більше року не мали покриття в реальних прибутках бюджету. Президент дав вираз своєму обуренню, стверджуючи, цитую, що про ситуацію в цілому не мав уяви, і що його свідомо вводили в оману. Євген Максимович Примаков, прем'єр нового уряду з боку Комуністичної партії, однак, не дає віри цим його словам. Комуністи пророкують сурову розплату для попереднього уряду і президента та притягнення винних у кризі до відповідальності…