Москаль

Холера.

Треба було залишитися.

Треба було залишитися.

V АКТ

Друга половина дев'яностих років

Я і насправді не знаю, що ти маєш на увазі

Марта поглянула на мене дико, пирхнула і одвернулася спиною, повертаючись до процесу накладання перебільшеної кількості туші. Щіточка смикала вії, засипаючи сніжно-білу умивалку чорними грудками.

- Що я маю на увазі? А як ти вважаєш, що я маю на увазі?

Я стояв біля свого люстра, закінчуючи пов'язувати краватку. Злегка шорсткий, м'ясистий шовк виглядав та зав'язувався зовсім інакше, ніж дешеві вироби, які носили мої колеги. Недарма я їздив по нього аж до Мілану.

- Уявлення не маю, доки мені не скажеш.

- Ну тоді може подумай. – Вона закрутила туш так сильно, що, мабуть, зірвала гвинт. – Раз в житті подумай про когось, окрім себе самого.

- Марта, кохана…

Я протягнув руку, щоб погладити її по плечу. Це завжди найкраща тактика: виступити з пропозицією примирення на самому початку, по мірі можливостей перепросити за щось несуттєве. А потім вже можна домагатися перепросин для себе і бути тим, хто першим протягнув руку.

На жаль, вона вже знала мене, тому лише відсахнулася:

- Перестань! Перестань і не міняй теми! Ти добре знаєш, про що йде мені річ.

- Не знаю, - сухо кинув я. – Не знаю, якщо ти тільки мені не розповіси.

Я вийшов з ванної кімнати, хряснувши дверима. Не хотілося хряскати, але так воно вийшло. Взагалі то я навіть був задоволений, що так воно вийшло; хай знає, що я не дозволю залізти собі на шию. В кінці кінців, хтось повинен на це заробляти.

- Ярек, ми йдемо, ворушись! – гаркнув я на малого, який ще й досі марудився зі сніданком. – В тебе є намір піти до школи?

Той гордо подивився на мене.

- Так, а що?

- Бо мій батько мене так нізащо не випустив би з дому. – Я лише ковтнув кави, обпікаючи собі язика. – Марш до своєї кімнати і перевдягайся.

- Та-аату-уу! Тату, це ще чому-уу?...

Ох, це завжди доводило мне до шалю. Цей його скигливо-претензійний, гівнярський тон.

- Бо не підеш до школи як… ніби якийсь наркоман! – наскочив я на нього. – Що це таке, патли довгі, як у якогось безхатченка? Штани протерті?! Може ти ще й пити почнеш невдовзі?

- Дай йому спокій і не кричи на дитину. – Марта, що зайшла на кухню, ніяк не могла пропустити нагоди, щоб було не по-моєму. – Пішли, Ярусь, сьогодні я тебе відвезу.

На кухні я залишився наодинці, розлючений і принижений. Моя власна дитина… Ніби якийсь злочинець!

Але, принаймні, він поки що вчиться. Поки що ходить до школи.

Так, це правда, - обізвався я до простору. – Принаймні вчиться… Агата напевне вже не повернеться до навчання, ніколи не напише тієї дисертації.

Напевно не повернеться. Бо ж як можна вчитися, якщо хтось зо дня на день спить до обіду?...

Я роздивився по кухні, перевіряючи, чи в величезному приміщенні знайдеться ще щось поїсти. Заглянув до дводверного холодильника, витягнув вчорашній хліб з ємності, але потім роздумав. До дупи з цим, в місті поїм.

А може б взяти її в цупкі шори. Наприклад, не давати їй гроші.

Так, це б допомогло. Але ж вона все рівно буде те робити.

Я взяв з полички ключі, збіг по сходах до гаражу. Пікнув пультом, одночасно стукнувши рукою по кнопці підйому гаражної брами. Сніп світла пробив напівтемряву, відбився від перлової, червоної фарби новенького "мерседеса".

- Довго це не продовжиться, - буркнув я, сідаючи за кермо. – Незабаром я все тут укладу.

Знаю.

Офіс компанії потихеньку почав приймати той вигляд, який Москаль собі запланував. Пластикові затемнені вікна, нові двері, порядний фасад. Ще тільки ті чортові залишки старих механічних цехів лякали позаду, там, де ще й досі трималися залишки фірм та фірмочок, що залишилися після розвалу колишнього комбінату.

Старі робітники, фрезерувальники та слюсарі, ветерани токарних чи металообробнихстанків, вперто, до усраної смерті, зубами та нігтями тримались за єдиний виучений фах, ціною здоров'я та добробуту власних родин відмовляючи будь-якої реструктуризації працевлаштування чи хоч перекваліфікації. Ці люди мріяли про утопійний світ ідеалів та закликів, суспільну працю заради кращого завтра, про будівництво якоїсь не окресленої "нової Польщі", про пенсійну систему та загальну медицину… і затрималися в розвиткові мислення на вісімдесят дев'ятому році.

А весь світ пішов далі.

Значно далі.

Я поставив мерса на виділеному місці, охоронник віддав салют, але якось мляво. Страшно багато було ще тих дідів з попередніх працівників, вусатих служак, дармоїдів на ставках.

Всіх розстріляти.

На фірмі знову пахло якоюсь дивною, гумовою хімією, яку кустарним чином варили в нещодавно орендованому цеху F. З цієї причини навіть з'явилася якась проблема с технікою безпеки, на голову нам звалилась інспекція, яка почала доводити, нібито в нас немає сертифікатів охорони середовища чи чогось подібного.

Нічого такого, щоб гроші не були у змозі вирішити.

- День добрий, пане генеральний! – Блондиночка з прийомної усміхалася. До речі, дупа файна. Треба її буде якось незабаром підвищити та посадити до свого секретаріату.

- Пошта для пана генерального вже чекає… Ага, і ще є той пан, ну…

Я підійшов до стійки, нахилився до дівчини і підморгнув їй. Колір бюстгальтера теж був нічого.

- Так? Якийсь таємничий незнайомець?

Лялечка почервоніла, але ж очей не опустила.

- Ні, ой-ой, забула… Пан Войчех! Войчех Зажицький! Чекає у пана генерального в кабінеті.

Я спохмурнів. Чого чого, але цього мені ще бракувало. Не було часу колись іншим разом прилізти.

Так я і знав, що воно таким чином скінчиться.

- Може і так, - тихо прошепотів я, йдучи пустим коридором. – А міг і відпустити.

Такі, як він, не відпускають.

- Войтеку, скільки літ! – Я широко розставив руки, щоб привітати приятеля з давніх часів. Він дещо поповнів, але ж по костюму було видно, що ведеться йому добре. - І як там воно у тебе, розбійнику старий?

- Привіт, Артуре, - кисло посміхнувся той. – Нам треба поговорити.

- Марленочко, дві кавки попросимо… Такі, з почуттям.

- Що скажете, пане генеральний.

Марлена, з високо начесаним русявим волоссям, в чоботах-козаках по коліно,виглядала просто фантастично. Я вже тішився миттю, коли вона нахилиться, щоб поставити філіжанки на низькому столикові у моїм кабінеті.

- Проходь, Войтек, до мене, проходь.

Я пропустив його вперед.

Кабінет пахнув доброю, міцною кавою, західними цигарками та деревним тонами алкоголю, що просочувалися крізь пробки пляшок в невеликому барі.

- О-о, бачу, Артуре, що ти непогано собі радиш. Трахаєш її?

Він показав великим пальцем в напрямку секретаріату, коли я вже закрив двері.

Я широко розсівся в чорному, шкіряному фотелі. М'які підлокітники мали злегка слизьку фактуру, яка дуже приємно асоціювалася з високими, блискучими козаками, які я часом просив Марлену надівати, коли ми їхали у відрядження.

- А що, ти б теж хотів? Краще розповідай, що там у тебе.

Войтек нахилився до мене, значуще подивився.

- Ти знаєш, що у мене. Досконало знаєш, що у мене.

Він знає. Приходить з конкретною метою.

- Ну-у, звідки ж мені знати? – Я зробив здивовану міну. –Чув, що ти закрутив той бізнес в Познані.Навіть в телевізорі було, бачив тебе з пару разів.

Він зневажливо махнув рукою, видув губи.

- Гієни. Нема про що й казати. Що в тебе?

- Так, стара біда…

- Не пизди, Артуре, - голос його перейшов до отруєного шепоту. – Грошва з тебе аж ллється. Окрім того, ми обидва знаємо, що ти всадив мене на міну з тими німцями.

Моє обличчя було маскою абсолютної, ідеальної, дитячої невинності.

- Я?...

- Через тебе я викинув на вітер купу грошви. Я викинув, а ти від судового виконавця одержав мій бізнес.

- Ну, розумієш, так вийшло. Я не знав, що то було твоє… Серйозно?

Увійшла Марлена, колишучи стегнами і променисто всміхаючись. Коли виходила, Заржицький не міг не подивитись за нею…

Він і досі про неї думає. В якомусь сенсі, річ йде саме про неї.

- Якщо бажаєш, я тобі її позичу, - промовив я, дивлячись у вікно. – На пару тижнів. Тільки ти і вона в будь-якому готелі, на твій вибір. Бажаєш?

Той на хвильку замислився.

- Не пизди, Артуре. Я хочу свої гроші назад.

Я дещо занервував. Рука інстинктивно направилась до внутрішньої кишені.

- Які ще гроші? Ти про що?...

- Ти прекрасно знаєш, які гроші. – Він безцеремонно розвалився на канапі. – Приватизація підприємства. Ти ж пам'ятаєш, правда? Не забув хіба?

Він не уступить. Не цим разом.

- Ні, не забув. Не забув і те, що угода була списана на моє ім'я, - я жорстко подивився на нього.

- Тааак… угода, маєш рацію. Але ж крім того буле ще й усні домовленості.

Визнаю, що мені зробилося не по собі. Войтек був не тим типом, хто згадував би про таі речі без причини і відповідних роздумів.

Блефує. Слово – то порох і пил. Тільки написане воно набирає сили.

- Ну, мало ми про що говорили… А ти все те записував на плівку, правда?

- А як же. – Він злісно посміхнувся, витягнув з кишені міні касету. – Держи, прослухай по свободі. Є там і це, і багато інших речей… Я ж не повинен тобі казати, що це не оригінал.

- Звісно. Чого ти бажаєш?

- Моїх грошей плюс, скажімо, п'ятдесят відсотків в рамках користування позичкою та компенсації.

Я замислився.

Приватизація була найкращою річчю, яка могла статися в нинішній кон'юнктурі. Наш чудовий уряд прийняв геніальне рішення, що раптом, з дня на день, все йде з молотка. Буквально все! За стільки, скільки хто завгодно побажає дати. Частину спілок було просто продано, частину перетворили на акціонерні і вивели на біржу, щоб їх добив вільний ринок.

А у нас стрімко задіяли профспілки.

Кількість акцій була порахована за кількістю персоналу, при чому члени спілки одержали право першості купівлі. Засада робітничої спілки все ще жива… Так що достатньо було домовитися з кожним окремо і задіяти за принципом конвеєра кілька нотаріусів.

Протягом трьох днів ми зробилися удільними панами восьмидесяти відсотків давнього заводу, а що важливіше за все – власниками землі, на якій діяло докладно сто вісімнадцять фірм та фірмульок, що гніздилися в давніх виробничих цехах.

Якраз тоді я був практично голим після зведення будинку і кількох інших інвестицій, тому Войтек дав більшу частину готівки. Фактично угода була складена на моє ім'я, бо він тоді їхав робити бізнес в Познані. Я власноручно влаштував таке і це немало коштувало…

З того часу інвестиції повернулись мені декілька десятків разів. Звичайно, він теж одержав долю, про яку домовлялися… ну, майже повністю.

А зараз, через рік, скоріш за все, він ту невеличку різницюі дорахував.

Я посміхнувся, кивнув головою.

- Дай мені місяць.

- В тебе є час до кінця тижня. – Войтек піднявся з місця, кинув мені касету. – До п'ятниці, потім іду з усім до Польсату[31]… ти ж скінчиш за ґратами. Тоді я заберу Марленку, і ми разом поїдемо у відпустку. І я буде дуже тепло думати про тебе, трахаючи її в рота.

І вийшов. Грюкнули двері. Я залишився сам… майже сам.

Ти знаєш, що треба буде це зробити.

- Знаю.

Я остерігав тебе від мовленого слова.

- То було давно. Така помилка вже не повториться.

Так, то правда.

☭

Під сеймом, як завжди, була товкучка. Автобуси дітлашні з шкільних екскурсій, припарковані аби як автомобілі юристів навколишніх фірм та канцелярій, люди з якоїсь випадкової демонстрації з транспарантами типу: "Ми погоджуємося!" та "Геть лапи зрадників!". Після останніх президентських виборів частина людей прийшла до висновку, що воля скінчилася і повернулися часи комуни.

Люди – то бидло, якому треба сказати, що воно повинно мислити.

…але ж правда була такою, що в будь-які часи бувало і краще, і гірше. Звичайно, точка зору залежить від точки сидіння – мій приятель від транспорту повторював з розчуленням, що кращих за військовий стан часів він не пам'ятає.

Щоправда, був він тоді замом з питань постачання у військовій частині, так що вдома мав два холодильника, набитих м'ясом… А я вмираючій матері не міг дати манної каші на сніданок, бо малий Ярусь нічого іншого їсти не хотів, і картки з усієї сім'ї ішли на нього. Мама сиділа і засмучено дивилась, як дитина плюється і гримасує, я ж знав, що не встигну їй того віддячити. Вона вмерла через два роки.

Умови існування визначають свідомістю. Ти є тим,чим зроблять тебе твої часи.

Так, так – завжди комусь було краще, а комусь гірше. Мені вже було досить моральних перемог з попередніх десятиліть, якими так пишалася сім'я: предків-засланців, героїв Варшавської битви, віце-міністрів в уряді Дмовського[32], потім захисників варшавської Волі, які після війни довгі місяці сиділи по лісах.

Було досить наступних поколінь, які досі виховувалися в дусі боротьби за хуй знає що, гнаних в сліпому прагненні до обітованої держави, яка ніколи не повстане.

Одержимих ілюзорними ідеалами, слухаючихзнову і знову з касетників пісень, які роками розповідали нам, що ми обрані, помазані та зраджені на світанку.

Як на мене, на світі могло б запанувати навіть і рабство. Тільки щоб саме я тримав тоді батіг.

Я з'їхав донизу, в напрямку Вісли, заглибився мерседесом в лабіринт вуличок і поїздив вперед-назад кілька хвилин, доки вдалося знайти місце. Чортові дармоїди, залишають ті свої таратайки, вони й стоять цілими днями, а людина приїжджає в справах на хвилинку, і нема де припаркувати.

Якось виліз крізь вузьку щілину ледь відчинених дверей. Не хотілося збити фарби – тому перцю, біля якого я зупинився, певно все рівно, а мій маляр заробляв на одному замовленні більше, ніж він за місяць.

І,звичайно ж, потрібно було вимазати плаща об немитий борт чужої машини… Що за гидота. Людей треба карати за немиті машини.

Треба їм сказати, що вони мають мислити і як жити.

Я вбіг по східцях, натиснув ґудзик домофону на дверях без таблички. Світлодіод при скляному оці камери засвітився матовою зеленню, я майже чув, як хтось на мене дивиться і напружено роздумує.

Двері клацнули, мені відкрив офіціант в білій сорочці.

- Я до Щербовського, - кинув я, заходячи до фойє прихованого ресторану і віддаючи плащ.

- Пан Щербовський зараз прийде. Подати щось пити?

- Боржомі, - відповів я інстинктивно.

Офіціант, скоріш за все, завис, але відійшов твердо, не визнаючи, що не зрозумів.

Я присів за столиком, дивлячись у вікно і роздумуючи над тим, що сказати Щербовському. Це щастя, що я його взагалі застав в цю пору; клуб відкривався тільки о двадцятій, кухня, мабуть, ще й не працювала.

Ми зустрічалися тут випадково: я, Войтек ті інші бізнесмени, які в більшому чи меншому ступеню тиралися зі світом політики. Умова зі службами гарантувала, що місце є чистим, так що розмовляти можна було спокійно. Сам власник займався різними послугами, серед яких було управління великими грошовими сумами, і як раз у цій справі я хотів з ним побалакати.

- Артур? Як мені бо милий, непідробний Артур!

- День добрий, пане Славську.

Я піднявся, щоб привітатися з власником не-до-кінця офіційного клубу для вузького кола вибраних. Веселий та рум'яний ресторатор обійняв мене, як було у нього в звичаї, жестом показав сідати. Сам він зайняв місце напроти.

- Пробачте, пане Артуре, але в цей час ми ще зачинені, - перепросив мене Щербовський з чистої куртуазності. – Пан буде щось пити?

- Я вже замовив, дякую.

- І що ж привело пана до мене так рано? Я вважав, що пан Артур з'явиться як звичайно, в четвер ввечері.

Я скривився ніби після цитрини.

- Спливла одна така справа. Скоріш, несподівана.

- Як то воно часто і буває… І у чим справа?

- Я мушу дістати назад свої гроші.

Щербовський завмер. На шиї у нього виступило декілька червоних плям біля комірця сорочки, але він тут же опанував себе, всміхнувся.

- Пан знає, пане Артуре, що це неможливо? Ми домовлялися таким чином, що…

Я твердо глянув на нього, він замовкнув.

- …що ви розпоряджаєтесь ними за власним бажанням, та. І що вони будь-який момент будуть доступні, - закінчив я. – Згідно з потребами. Ну от власне у мене з'явилася така потреба, і я бажаю одержати назад власні гроші.

- Але ж, пане Артуре, в мене немає отак… відразу.

- І не потрібно відразу. Достатньо й половини. Найпізніше на п'ятницю.

- П'ятниця, п'ятниця… А чи знає, пан, може б так…

- П'ятниця, - кинув я, підіймаючись.

Щербовський підірвався і рушив за мною, ще щось говорячи, але я вже його не чув.

Я забрав плащ з гардеробної і вийшов крізь двері на холодну вулицю. Як раз почав мрячити дощ, а я не взяв капелюха. Що ж, підняв комір і підтюпцем пустився до автомобілю.

У нього немає тих грошей.

- Знаю, - буркнув я, відкриваючи двері та сідаючи за кермо. – То було очевидним з першої ж хвилини. Шахрай довбаний… Чорти б його узяли! Гад!

Відкритою долонею влупив по керму.

Злість – це спосіб реагування слабких на обставини, на які вони не мають впливу. Слабкий зневіряється, сильний…

- Бореться.

☭

Рикнув двигун. Я вивернув и рушив на Брудно[33].

- Е-е, пане старший! А пан до кого?

Я затримався, неспішно повернувся. Змірив поглядом гнійка, що сидів на мурованому бар'єрчикові.

- Так, дідок, я тобі кажу! – Одягнений в штани дуже дивного крою молодик відійшов від групки ровесників, що посміхалися, і направився до мене, похитуючись. – Ти що, глухий? Чи може тобі щось допомогти?

Йолка у тієї подружки, якої не знаєш. Знову.

- Сидиш тут, бо Йолка знову до подружки пішла, що? Знову до тої ж самої, у якої немає телефону, - процідив я. – І це який раз за останній час?

Гівнюк присунувся до мене так близько, що я аж почув запах дешевого одеколону. Обличчя хлопця виражало тупу агресію, але в очах вже було видно непевність і страх.

- Ти що… Ти що мислиш, дідок?

Зимний з другого під'їзду.

- Передай від мене привіт Зимному з другого під'їзду, синку, - порадив я йому. – Тільки швидко, тоді тобі, може, ще наллють третю. Хоча я б не пхався поміж горілкою та закускою.

- Ах ти…гною туєвий! Я ще тебе дістану! – крикнув гівнюк, а потім кинувся бігти.

Посмішки на обличчях його дружків застигли, а потім розтанули ніби сніг навесні. Всі непевно перезирнулися, потім вбили в мене здивовані погляди.

- То Здуньський тут мешкає? – показав я на обдряпані двері до під'їзду. Один за одним вони кивнули. – Прослідкуйте, хлопці, за мерседесом, га? А то тут хулігани чогось і накої можуть…

- Гей, пане! – крикнув за мною хтось з них, коли я вже входив досередини. – Пане, але ж тут не паркінг з охороною! Таке слідкування воно ж коштує!...

Я відступив на крок, помірив хороброго безпристрасним поглядом.

- Якщо з моїм автомобілем щось трапиться, то я вас знайду. Усіх.

Я піднявся по обіссаних сходах нагору, встав перед дверима на третьому поверсі. Коли подзвонив, відразу ж розгавкався пес, лютий лай якого через хвильку заглушив голос, що гримнув на звіра. Потім хтось відтяг звірюку і, схоже, замкнув у кухні, нарешті дочалапав назад до дверей.

- Хто там? – охриплий, пропитий голос Здуньського можна було б пізнати де завгодно.

- То я, пане Здуньський. Артур.

За дверима на хвилю запанувала здивована тиша. Потім клацнули ланцюг і замок. Броньована плита зі сторони коридору заклеєна фанерою, відхилилася, можливо, на пару сантиметрів.

- Пане Артуре, тут?...

- Та склалося. Можна на хвильку?

- Звичайно ж, зараз, я вже… - Здуньський розвернувся, прикрив двері і скинув ще пару ланцюгів. Я вступів на лінолеум прихожої, що клеївся до підошов, в повітрі виразно було чути запах собачої сечі. – Не звертайте на нього уваги, зараз він заспокоїться.

- Не звертаю, - запевнив я, дивлячись крізь матову шибу на помісь добермана з ротвейлером вагою у кілограмів вісімдесят, що метався в кухні. Здуньський з очевидних причин нечасто виводив свого вирощеного на анаболіках хатнього улюбленця.

- Пане Артуре, я б, тобто, бо ж пан…

- Давайте присядемо, пане Здуньський.

Той рухом руки вказав на брудну, захаращену вітальню.

Килим колись напевне мав якийсь кольоровий візерунок, тепер же він був сіро-коричневий з мозаїкою старіших та новіших плям, на яких виділялися бурі сліди після розтертого гівна. Шерсть звіра збиралася по кутах та під меблями, залягала на рваних, вигорілих, заслинених кріслах.

Через змонтовані зсередини у вікнах ґрати впадало світло, в якому було видно вируючий в повітрі пил і, напевне, якісь мікроби. Я інстинктивно відкашлявся, відчуваючи, як просипається алергія.

Я розглянувся, шукаючи будь-що, на що можна було б обіпертися, не рискуючи схопити якусь хворобу від тварини. В кінці кінців пристроївся на дерев'яному столикові, який мій господар трактував як підніжку.

- Добре, тут все в порядку.

Я підняв руку, коли Здуньський хотів запротестувати.

- Але ж то я… може ви, пане Артуре… бо ж, зараз, - заплутався той у словах,потім зібрався з думками. – Що пан взагалі тут робить?

Я подивився в його нервово неспокійні очі. Собака весь цей час гавкав на кухні.

Коротко. По темі.

- Мені потрібні гроші.

Здуньський гикнув, подивився на мене, якби я впав з Місяця.

- Пане Артуре, але ж я, то все не так… І скільки тих грошей?

Я назвав суму, а перекупник краденого на хвилю завмер. Потім покрутив головою.

- Не маю, не маю, пане Артуре. Не маю ради, зараз не можу… Клієнт буде забирати товар власне сьогодні. У мене все в товарі, пан же розуміє. Не зараз.

- Коли? – рикнув я.

- Тиждень, може два. Пан розуміє, терміни сплати… Ніби то трансакція і зараз, але готівка пізніше. Хіба що пан їх переконає, щоб розрахувалися швидше. Тоді може… щось.

- Хто?

- Невяровський, - тихо просопів хазяїн.

На довгий час ми двоє замовкли, тільки собацюра моталася і люто дряпала двері.

- Тоді я попрошу той товар, пане Здуньський, - сказав я і аж здивувався, наскільки пласко прозвучав мій голос.

- Пане Артуре, але ж пан… я не можу ось так просто пана…

- Товар попрошу.

Здуньський піднявся, почалапав кудись в сліпу кишку свого паскудного житла. Рипнули заслужені пружини, потім застогнав піднятий матрац… Сукин син тримав такі речі просто в лежанці.

Повернувся він з двома чорними спортивними торбами, які неприємно рипнули та забряжчали, коли він кинув їх в проході. Подивився на них без особливого переконання, потім на мене.

- А може все ж таки…

- Прошу задзвонити до Невяра, що я зараз до нього приїду. Скільки я повинен з нього взяти?

Той вийняв з кишені і подав мені жирний, м'ятий листок паперу. Подивився на мене, я покивав.

- З цього десять відсотків мої. Ще десять ви позичаєте мені на півроку.

- Але ж я, пане Артуре, то ж хіба, може краще буде почекати?

- Немає часу. – Я підніс торби. Тяжко, як череда хуїв… Я боявся і думати, що знаходиться в якій. – Прошу дзвонити до Невяра, під вечір я в нього буду.

- Але ж… То ж недалечко! Не можна так! – Здуньський замахав руками. – Пане Артуре, не можна з тим по місту їздити!

- І можу, і стану. Дзвоніть.

Я вийшов на сходову клітку, двері за мною захлопнулися, рипнули замки та ланцюги. Я глибоко зітхнув. Несучи дві торби,наповнені смертю, я почав поволі спускатися по сходах.

Заїхав до ресторації Буяновського, припаркувався біля дверей і увійшов до середини. Сів і попросив офіціанта запросити шефа.

- Артуре, привіт! І що ти робиш тут сам, без водія? Де фанфари? Червоний килим?

Я похмуро подивився на власника закладу, покрутив головою.

- Прошу тебе, Хеню, не сьогодні. В мене тяжкий день і мало часу.

- Ой-ой-ой… Навіть на маленьку порцію морозива[34]?

- Ти сам зробиш, чи когось порекомендуєш?

Буяновський широко посміхнувся. На його обличчі це вигляділо так, якби по потрісканому та запиленому вікні провели пальцем, роблячи лінію, через яку з двору впадає дещиця сонячного світла.

- Принаймні, гумору в тебе не відняти, так що погано бути не може! Сідай, сідай… Квасу не бажаєш?

- Давай.

Він закрутився, перехопив когось з обслуги. Буяновський мав кебу: вже якийсь час він допетрав, що я приїжджаю до нього не тільки у справах, але ж і щось купую. Від раннього літа до кожної великовантажної машини, що возила для нього контрабанду, підкидали, окрім дівчат, що їхали зі Сходу, якусь безплатну дрібницю для мене: чи то банку ікри, чи то упаковку українського пива…

Напій у високій склянці, що злегка мусував і, мов бурштин, просвічував, приємно коїв нерви. Буяновський почекав, доки я насичусь смаком, почастував також контрабандною сигаретою, яку він витяг з-за пазухи. Тільки потім відкинувся в кріслі.

- Як я можу тобі допомогти?

- Треба бабло. – Я видмухнув хмарку диму. – Скільки ти можеш позичити?

- На коли?

- На зараз. Найпізніше, протягом тижня.

- Трохи знайдеться… Скільки, питаю?

- Все.

Він уважно глянув на мене, значуще постукав по вуху пальцем. Я кивнув: звісно ж, нас на сто відсотків записують, з будинку напроти. Буяновський скривився, намалював пальцем цифру на столі. Так, про третину грошей, потрібних на сплату Войтека можна було вже не турбуватися.

- Беру. Віддаю, як тільки зможу, найпізніше – за рік. До цього часу третина моїх зисків вантажівок іде тобі.

- Половина.

- Не будь таким жадібним, Хеню. Третина це і так багато.

- Хай буде, - погодився Буяновський. – Гроші до четверга. Сам забереш чи надішлеш якусь довірену особу?

Я погасив сигарету і допив квас.

- Немає в мене довірених. – Потім подав йому руку на прощання. – Як зможеш раніше, то давай раніше.

- Зрозуміло, Артуре Вікторовичу.

Я завмер. Уважно подивився на Буяна, але його переоране шрамами, немолоде обличчя, як і завжди, було непроникною маскою.

- Так тебе називають на сході. – Він знизав плечима в рамках пояснення. – Ніхто там інакше про тебе не говорить. А що, тобі це заважає?

Зовсім навпаки.

☭

Під ділянку Невяровського на Прушкуві я заїхав пізно ввечері. На мене мали чекати, тому й чекали… Але ж хто заважає хлопцям з іншого боку Варшави трохи побавитися, чи ні?

Ствол вкороченого автомату значуще постукав у вікно. Я опустив шибку, щоб одягнений в чорне паяц випадково не подряпав її плам'ягасником.

- Мабуть пан загубився, - на мене повіяв інтенсивний запах м'яти. – Тут приватна власність.

- На державну ніяк не виглядає.

Такої відповіді він хіба не очікував, бо стрелив очима в бік. Але ж відразу його щелепи швидко почали рухатися, плямкаючи жувальною гумою, що оброблялася корінними зубами.

- Що везете в багажникові? – показав він пальцем.

Кулек, що сидів поряд зі мною, неспокійно поворушився. Я узяв його заради профілактики, заради поваги… ну і щоб не було такого, ніби я приїхав сам. Якщо Невяр вирішить мене стукнути, то в нього, принаймні, з'явиться клопіт: замість однієї машини йому прийдеться вислати в ліс дві, бо Кульський хлопець не маленький. Вдвох до одного багажника не вмістимося.

Я вихилився у віконце.

- Відкривай, посіпако. Невяр на мене чекає.

Охоронник захлинувся матюками, але я тільки натиснув кнопку, шибка піднялася знову до гори, відсікаючи мене від його промов.

Так ми хвильку стояли на включеному двигуні, потім брама здригнуласяі поволі почала відчинятися.

- Уфф, шефе… - Кульський витер піт з чола. – Вдалося.

Ми вкотилися на забрукований під'їзд, супроводжувані уважними поглядами людей, що стояли поміж деревами. Вони й не намагалися приховувати те, що в них є зброя. Якби мене тут пристукнули, ніхто про це б і не дізнався. Огорожа висотою вище за два метри ефективно загороджувала місцевість навколо вілли від зовнішнього світу, підтверджуючи неформальну екстериторіальність лігва Невяровського.

Коли в останній раз до нього вдерлися антитерористи, хазяїн пив чай. Не звертаючи уваги на націлену в нього зброю, він культурно спитав людей в балаклавах про дві речі: чи є в них прокурорський наказ і хто заплатить за вибите вікно. Отримавши нуль відповідей на обидва питання, подібно, він сказав, що у нього немає на них часу, бо власне виїжджає на роботу. І вийшов.

Коли повернувся ввечері, на нього, начебто, чекав лист з перепросинами від віце-міністра.

Я припаркувався біля самого входу і приказав Кулекові:

- Сидіть тут, Кульський, і не висідайте. На зачіпки не реагуйте, нічого не говоріть.

Кулек енергійно закивав головою. Він мені подобався, бо хлопець не ставив зайвих питань і мав тяжку лапу, тому ідеально годився на крайнього у гольових ситуаціях. Крім того, я знав його вже настільки, що, принаймні частково, міг йому довіритися; решта хлопців, як Сивий чи Бабриш, мали свої призначені функції, а от Кулек становив підкріплення для мене.

Хоча ж, дивлячись на посіпак Невяра, я подумав, що мені придався б ще хтось більш поважний.

Кілька охоронців вже чекало на мене при вхідних дверях. Один безцеремонно похлопав мене по плащу, реквізував сигарети і запальничку, після чого жестом показав: всередину.

Шеф і повелитель на володіннях чекав мене в салоні, біля каміну. Грива темного волосся з непокірним локоном, на пальці перстень з придуманим гербом, біля ніг шкіра білого ведмедя, якого, начебто, застрелив на полюванні сам Невяр.

Сам я бачив таких у русаків на базарі за половину скриньки горілки.

- Гора з горою не зійдеться, а людина з людиною… - філософськи кинув він з-за склянки з віскі. – І що ж такого спровадило тебе на цю сторону Вісли?

- Привіз ваш товар. Ви платите, і мене вже немає.

Невяр скривився, покрутив головою.

- Це не так просто, Москаль… Ну, і чого це ти на мене так дивишся? Ти ж, власне, завжди ним і є, чи ні? Єбаним, червоним москалем.

Релігія – то є опіум для мас.

- "Невяровський" – то є дуже цікаве прізвище. – Я підійшов ближче, сів у фотелі навпроти нього. – Наскільки пам'ятаю, дівоче прізвище твоєї матері було Навроцька, так? Дуже красиве сполучення, атеїзм з криптоіудаїзмом. Чи може в зворотному порядку? Спочатку зрада, а потім апостазія[35]?

Невяровський почервонів, інстинктивно торкнувся медальйону під сорочкою. Ніхто, в кого на передпліччі витатуйований папа-поляк, не міг залишитися байдужим до таких слів. Але ж по хвилі заспокоївся, знову обіперся на спинку крісла.

- Нащо ти сюди приліз, Москаль? Тобі ж відомо, що це не твій терен.

- Допомагаю Здуньському. У його собаки срачка, сам він не може дати ради. Ледве встигає гівно у вікно викидати. Тут я тільки як посланець.

- Тобі потрібно бабло. У місті говорять, що ти шукаєш готівки.

От же ти гнидо, Щербовський, - подумав я. Товстун повинен був відразу ж, як я пішов, роздзвонити половині міста, що я у нього був. Ну нічого, потім порахуємося.

- Дочка виходить заміж за багатого швейцарця, я збираю посаг. – Я налив собі віскаря, понюхав і скривився з відразою. – Як ти можеш це пити, Невяре? Це ж звикла горілка, явно підкрашена карамеллю та лаком.

- У мене нема тих грошей, Москаль.

Мені зробилося, як би сказати, гаряче. Від враження я навіть зробив ковток, щоб замаскувати збентеження.

- Що ж, тоді у мене немає цього товару.

Я відставив склянку і почав підніматися. Невяр утримав мене заспокійливим рухом:

- Почекай. Мій контрагент запізнився, мав бути сьогодні вранці у Варшаві. Їде з Силезії… Почекай пару днів, трошки охолонь. А потім заскочиш. Хіба що…

Я відчув застерігаючий укол в серце. Напевне так реагує голодна щука, побачивши в мутній воді перед собою несподіваний блиск блешні.

- Як хочеш, то кажи. Не бажаєш, я збираюся та продаю комусь іншому.

- Спокійно, спокійно, пане Москаль. Раз ти вже маєш товар при собі, то виїдь йому назустріч. Прокрутиш на раз-два, а я не буду чекати як дурень. І готівка потім швидше обернеться.

- Будеш винен мені послугу, Невяре.

- Хо-хо, торгуємося! – зраді один з найбільших босів Прушкува. – А чи не здається тобі, що цим, ти сплатиш давній борг? Це тоді, коли я не сказав тебе відразу стукнути?

- Не треба жартів. Я один з тих, що мешкають по правильному боці ріки, з яким ти ще не побив горщики. Тобі знадобиться хтось, кому…

- …кому я зможу довіритися?

Блиск в очах гангстера зрадив, що пропозиція його зацікавила.

- Кому ти за визначенням змушений не вірити. Що то за люди, від яких їде кур'єр, німці?

- Чехи. Москаль, тобі відомо, що якщо я до них зараз подзвоню, то вже відступу не буде? Тобі прийдеться поїхати.

- Звичайно.

Невяр вийняв побілку, вистукав номер. Деякий час прислухався до сигналу, потім проторохтів щось на варварській, шорсткій говірці. Я зрозумів тільки власне ім'я, кілька назв місцевостей і якісь відірвані числа. Хазяїн взяв картку, щось записав на ній, після чого задоволено покивав. Подивився на мене.

- Їдеш. Вони будуть чекати через п'ять годин, ось адреса мотелю, в якому вони зупинилися. В тебе є хтось для безпеки?

- Відколи ти за мене турбуєшся, Невяре?

- Я, - пирхнув Невяровський. – Як на мене, привези мені мої гроші й здихай. Але ж дурна була б справа, якщо б по дорозі тебе зацапали гайці, га?

В першу хвилину я не зрозумів, потім подивився на склянку з віскі, яки тримав у руці. Потім міцно вилаявся. Невяр лише засміявся і порухом руки показав: вільний.

Я власне записався на другу посаду у диявола. І не те, щоб я його так боявся; ніскілечки. Просто було б краще,щоб ніхто з моїх кіл про це не дізнався.

☭

- Шефе?

- Хммм?...

Я насилу розплющив очі. Схопився рукою за волосся і підтягнув голову до вертикального положення, відчуваючи, що застоялі м'язи не дадуть з цим ради.

- Шефе, під'їжджаємо. Залишилося з тридцять кілометрів.

Я позіхнув, потягнувся на пасажирському сидінні.

Вже багато років ніхто й нікуди не возив мене вночі… а в Кулека була добра, впевнена рука професійного водія вантажівки, він не шарпав, не силував двигуна. Я заснув, як дитя,ще до того, як ми виїхали з Варшави.

Довкола було чорно і зимно.

Дорога майже пуста, тільки далеко перед нами тягнувся туман з водяних крапельок, що був підсвічений заднім лампами могутнього тіра.

- З'їдь-но на узбіччя, відлити треба. Чортова мряка.

-Шефе, так вже деякий час не дощить.

- Але ж відлити і так хочеться. О, о! Зупинка, давай туди!

Я стояв, розкорячившись, на узбіччі і повільно пригадував собі, що я тут взагалі роблю. Розмова з Невяром… Здуньський… перед тим Щербовський… Чорт, холера ясна, курва мать! Войтек на самому кінці. А в принципі, на самому початкові.

Є людина – є проблема. Немає людини – немає і проблеми.

- Світ якось не має бажання слухати моїх бажань, - прокричав я в оточуючу нас звідусіль темряву. – Добрі поради знадобляться мені під час розмови, а не на півдороги чорти знають куди. Особливо, з чимось таким у багажникові.

Кожна велика людина починає з малих речей. Іноді зовсім низьких. Ніяка праця не ганьбить.

- Добрі ради завжди в ціні.

Я сплюнув під ноги, застібнув ширінку

І повернувся.

- А вам, Кульський не хочеться?

- Та де там, шефе! Пісюн зі сталі, міхур з чавуну. Як поїздка скінчиться, я і віділлю. Чи може пан бажає мене змінити?

- Їдь вже.

Я вмостився на кріслі і знову заплющив очі.

☭

Придорожній мотель довір'я не викликав. Потворна, присадкувата будівля була ледь видна з-за туш припаркованих перед нею тірів. Доступ до входу перегороджували легкові машини, що стояли без складу і ладу, а між ними сяяли неони, відбиті в широко розлитих калюжах.

Ми поставили мерса дещо збоку, я наказав Кулекові почекати з працюючим двигуном. А сам рушив до середини.

Сонна і розпатлана нічна чергова відкрила мені лише після третього натискання на дзвоник. Мені довелося довго пояснювати їй, що я не хочу знімати кімнату, а тільки піднятися до неї... Нарешті вона пустила мене нагору, підозріло дивлячись в спину.

На сходовій клітці висів запах ковбаси з пательні, розбавленої кави та злегка припаленої яєчні. Покриття на підлозі в гіпнотичні кола та круги було затоптаним та протертим, стіни на кутах оббиті. Ну що за нора.

Я піднявся на другий поверх, знайшов двері з потрібним номером. Постукав, молячись про себе, що не помилився вичитуючи каракулі Невяра.

Відкрили майже відразу, чекали…

- Пан хто то є? – з сильним акцентом відізвався чоловік, що стояв в дверях

Я бачив лише темний силует на фоні яскраво освітленої кімнати, коло абажура дешевої люстри завивалися пасма блакитного сигаретного диму.

- Я від Невяровського. Він дзвонив д вас, що приїде Артур.

- Ага… То пан той росіянин, чи то так?

- Поляк.

Треба було б відчути себе ображеним, але з якоїсь причини мені зробилося… шкода себе? Хіба що так було б простіше. Росіян завжди розпізнають, до них, одночасно презирливо відносяться і бояться, а от поляк весь час повинен пояснювати.

Ще два понурих, жилавих типа сиділо на стільцях и палили немов паровози. Недопалки вже висипалися з попільнички, поряд стояло декілька пустих пляшок з-під пива. Коли я увійшов, один з них неспішним рухом забрав зі столика та сунув за пазуху пістолет.

Він змірив мене критичним поглядом, один поглянув на другого з питанням.

Ці пепіки[36] сподівались когось більш показного, більш молодшого.

- Пан, де є товар? – заговорив той перший.

На щастя їх можна було розрізнити, бо були трохи по-різному одягнені, але поза тим виглядали майже ідентично: з переду коротке, ззаду – довге волосся, і ще вуса попереду… Нібито всіх взяли зі знімального майданчика фільму "Конан-варвар". Або ж з сільської дискотеки.

- Гроші маєте?

- Пане Артуре, товар де є?

Я розвів руки в заспокійливо-протекціональному жесті.

- І що це ви так цікавитися? Все є. Покажіть гроші і зробимо обмін.

Найстарший провів рукою потовстенному золотому ланцюгові на шиї і кивнув. Той, хто сидів поряд з ним протягнув руку за заслону, вийняв валізку, положив її собі на коліна та прочинив віко.

Всередині було сіро-зелено.

- Один з вас іде зі мною. – Я показав пальцем на потенційно найменш загрозливого. – А ви двоє чекайте тут, за нами не ідете і не дивитесь з вікон.

Їх центральний представник, той, що відкрив двері, запитально подивився на старого. Він взяв валізку і рушив за мною. Ні в якій мірі він не ховався з тим, що за паском у нього зброя, мене ж пустив передом.

Петляючи поміж машинами, я довів чеха до мого мерса. Кулек хотів висісти, але той відразу ж сягнув по пістолет, тому я показав водієві: залишайся в середині. Руками, що злегка трусились, я відкрив багажник, жестом показав дві чорні торби.

Пепік витяг з кишені ліхтарик, засвітив і безцеремонно розкрив замки.

Я відвернув голову, але цю картинку і так випалило мені під повіками. Холодний блиск оксидованої до чорного сталі, дерев'яні обкладинки передніх кріплень, складені трубчасті приклади… Карбовані продовгуваті рогалики обійм перемішані з ящичками, на яких зеленою фарбою означено тип та кількість набоїв.

- В порядку, пане Артуре.

Пепік подав мені валізку, сам витяг з багажника товар.

- Добре, тоді зараз телефон, - я витяг з кишені сотовий.

- Який ще телефон? – занепокоївся чех.

- Телефон, - повторив я,набираючи номер Невяра. – Щоб потім не було, буцімто щось не так.

Довгий час я чекав, слухаючи мірне дзижчання сигналу. Пепік дивився на мене якось так дивно, якби трохи недовірливо.

- Спить пан Невяровський, пане Артуре. – Він знизав плечима. – Нічого, о'кей. Товар за гроші, все о'кей?

Я знову набрав номер. Почекаємо. Подзвоню ще раз.

Невяр взяв слухавку тільки за четвертим разом. Заспаний, ледь розуміючи, що коїться, але ж слухавку узяв.

- Гроші в мене, товар віддав, - буркнув я в слухавку. – Повертаюсь.

Невяровський, по-моєму, сів на ліжку, я майже чув, як він протер обличчя долонею.

- Москаль.. Тобі що, робити нема чого, як тільки докладати татусеві?

- Товар віддав, взяв готівку, - повторив я. – Чехи задоволені.

В телефоні щось зашкребло.

- Вони бачать, що ти до мене дзвониш? Чують, що ти сказав?

- Ну… так.

Я подивився на пепіка, який дивився на мене якось дивно, якось так скоса.

- Курва, недобре. Що ж, збирайся і вертайся.

Клацнув сигнал відбою. Я сховав телефон, протягнув чехові руку на прощання.

- До побачення. Перед нами ще шмат дороги.

- Пане Артуре, нащо спішити? – Пепічек всміхнувся, але його очі блиснули винятково недобрим чином. – Тут номер хороші. Ніч переспати, ранок вернутися. Спокійно.

І тут до мене дійшло, що ми, власне, повинні поспішати. При чому, сильно.

- Висідайте! – кинув я Кулекові, одночасно дивлячись за чехом, що ішов до мотелю. – І пильнуй мені це як ока в голові!

Злегка дезорієнтований Кульський подивився на несесер, який я сунув йому в руки. Він хотів про щось запитати, але я вже хлопнув дверима зі сторони водія, підсунув крісло поближче і виставив дзеркальце.

Ледве він встиг оббігти машину довкола і вскочити на пасажирське місце, коли я різкостартував, викидаючи з-під задніх коліс струмінь гравію. Навіть не дивлячись в бік, я вискочив на трасу.

З ревінням двигуна, що працював на повну котушку, ми полетіли в напрямку Варшави.

- Шефе, та що…

- Відкрийте валізку, - проінструктував я його, переходячи на найвищу швидкість і майже вминаючи все більш переляканого Кульського в шкіряне крісло. – Витаскуйте гроші і розпихуйте по сховках.

- Шефе, але ж то…

- Без питань! Сука блядь! Виконуй наказ! – рикнув я.

Кулек скулився, тремтячими руками, пачка за пачкою, він почав витягати гроші і сувати їх під оббивку дверей. Я помітив, що він впихає вже через силу, тому шарпнув його за плече, посукав по голові.

- Назад, Кульський. В сидіння.

З сопінням і стогонами, немаленький Кулек переповз понад підлокітником назад. Якусь хвильку я бачив його ноги, які бовталися у повітрі, в кінці він зайняв вертикальну позицію. Жалісно бурмочучи, він взявся за заповнення інших схованок, якими був нашпигований мій мерс.

- Все, шефе…

- Залишайтесь там, - кинув я через плече.

Автомобіль летів через пустоту ночі, адреналін поволі виходив з мене. Мозок починав мислити в категоріях логіки, а не емоцій… Я дещо розслабився, поправився на занадто висунутому сидінні, потім взявся за регулювання висоти спинки і сидіння. Чортова західна електроніка.

Лічильник поволі показував все нові цифірки кілометрів, які проїжджали колеса. Час від часу ми минали їдучі назустріч нам тіри з величезною кількістю передніх фар. Часом ми пригальмовували, а потім я давав газу, об'їжджаючи конвої, які зі швидкістю слимака тягнулися в напрямкові Варшави. Більше всього часу втрачаєш за такими гальмами.

- Курва, а той дебіл що… - буркнув я, побачивши в дзеркальці зворотного руху дві сліпуче яскраві крапки дальнього світла. Я натиснув на гальма і пригальмував, щоб як найширше пропустити ідіота, що летів ніччю х такою швидкістю. Фари росли на очах.

Свою помилку я зрозумів на декілька безцінних секунд запізно.

- Кулек, тримайся! – крикнув я, бажаючи відбитися на середину траси і заблокувати машину що гналася за нами, але не встигнув.

Автомобіль порівнявся з нами, пригальмував і шарпнув вправо, стукнувши мене серединою борту в переднє крило. Я спробував контролювати рух кермом, але задом закинуло раз і другий, колеса втратили зчеплюваність. Дорога стала до нас боком… а потім весь світ раптом закрутився, як на каруселі.

Не було ні гуку, ні тріску, нічого, окрім луни першого зіткнення. Все відбувалося в повній тиші, а я бачив тільки вируючі довкола червоні та білі світла, полоси на асфальті та залізний бар'єр, що зближався під незвичайним кутом, а потім зник.

Знову щось шарпнуло, я вдарив головою в передню шибу, яка посипалася тисячами гострих зірок, що різали шкіру. Ще половина оберту – і різкий удар об землю вибив мені дихання з грудей.

Було чорно, тільки десь зовні, за розбитою машиною, наляканим жовтим світлом миготіли аварійні вогні.

Пахло паленою ізоляцією, пилом і бензином, в повітрі висіла сива імла… А може і не імла, може мені це тільки здавалося?

Я підняв закривавлену руку, зі здивуванням констатуючи, що бачу подвійно. Розирнувся, а точніше повернув головою, не до кінця реєструючи реальність, що оточувала мене. В голові калатала остання логічна думка: втікати!

Я намацав ключики, спробував запустити двигун, але ж – о, диво! – він не запустився. Може бензин скінчився, раз так пахне?...

Хтось з'явився біля машини, посвітив мені в очі. Я почув голоси, але слів не розрізняв… Потім затріщали вирвані двері. Чиїсь руки витягли мене з розвалини, виволокли на мокру, холодну траву.

- …?! – Наді мною виросло обличчя,яке ворушило губами. - …!

Я тільки заморгав, не знаючи, дивлюсь я уверх чи вниз. В черепушці все ще вирувало і крутилося, в роті все ще був гук аварії.

- …де гроші, поляк?!

- Я не… поляк… - ледь виговорив я.

До першого пепіка підійшов другий – той, що відкривав двері в мотелі. Він викинув на траву пусту валізку. Показав на автомобіль, покрутив головою і знизав плечима.

- Де? – повторив чех.

Світ повільно пригальмовував, до мене повернулася свідомість того, що сталося, потім повернулася послідовність попередніх подій.

- В мене немає. – Я поперхнувся чимось, відкашлявся. – Не маю їх… До рову викинув.

Пепік завмер, потім через його вусате обличчя пропливла ціла палітра емоцій, від люті до недовір'я і навіть жаху. Він подивився у напрямку розбитої машини, в якій знову колупався його приятель, що намагався протиснутися повз з нерухомого Кулека, що стирчав на задньому сидінні.

- Де гроші, пане Артуре?

Він тряхнув мною, визиваючи хвилю болю у пораненій шиї.

- В мене… їх… немає…

Він кинув мене на землю, відійшов у люті. Я лежав так, і ледь міг порушити рукою чи ногою доки вони обидва нахилилися наді мною, підхопили і безцеремонно потягли до лісу.

Я бачив тільки власні ноги, які проорювали борозни в лісовій підстилці та чіплялись за лежачі гілки. Кілька разів ми зупинялися, чехи перекидалися репліками мовою, якої я не знав, повертали і йшли далі. В кінці кінців мене кинули на землю, мов лантух картоплі. Почали зривати одяг. Проникливий холод лизнув моє голе тіло.

- Пан поляк… - рикнув крізь стиснуті зуби пепік, коли вони удвох підняли мене і поставили під деревом. Другий почав зв'язувати дротом закладені за стовбур руки. – Де гроші є? Де?

- В дупі.. – простогнав я, а він з короткого замаху вдарив мене в живіт.

- Де? – підняв мою голову за волосся, знехотя врізав мені в зуби, потім поправив у вухо. – Пан поляк все одно ж скаже.

- Гівно там…

☭

Я сказав. Звичайно ж сказав. У кожного і власні межі, а наближення до них, то тільки питання часу та опірності на біль.

Я вже не впевнений, що вони мені говорили. Все злилося в одне ціле, питання, що повторювалися, і удари затерли відчуття часу. Був лише я, біль та питання, що вигукувались прямо в обличчя.

Доки в кінці мене поплескали по щоці, один з них посміхнувся, покачав головою… а потім збив в мою сторону горбик мурашника, що знаходився на відстані може в пару кроків. Не для того, щоб з якоюсь злістю в очах, чи щоб справити мені біль – тільки так просто. Бо чому б і ні?

У мене забрали одяг і пішли, залишаючи мене посеред лісу.

А я просто висів собі, чуючи, як мурашки починають лазити пальцями стоп, потім піднімаються все вище, лоскочучи волоски на кістках та литках. Уколи болю від їхніх укусів ледь відчувалися, в голові в мене була пустка. Я думав про усе, а скоріше – ні про що. Холод був пронизливий, більше за всіх мерзли зв'язані зап'ястя та пальці.

Холодно. Одяг. Піджак.

Авторучка в кишені.

Я шарпнувся у проволоці, чуючи наростаючу в грудях дику паніку. Забрали! Забрали її!... Автомобіль, товар, гроші, мертвий Кулек на задньому сидінні, все це зараз не бралося до рахунку! Забрали мою авторучку!

Дріт врізався в тіло, я почув, як по пальцях стікає кров. З кожною хвилею я втрачав тепло і сили… Але ж у тих довбаних пепиків була моя авторучка! Засрані, вусаті виродки залишили мене в лісі, як першого зустрічного! "Пан поляк"…

Я напружив м'язи и рвонув руками, бажаючи послабити дроти. Біль був страшний, коли я, шматок за шматком, методично розсував долоні, розрізаючи тіло до крові. Але я не мислив про те, бо мою свідомість заливала хвилями льодового переляку одна-єдина думка.

Авторучка.

Ось-ось мені майже вдалося – коли дріт завернувся та затиснувся на сердечному пальці. Я почув несподіваний опір: обручка! Холерна обручка, за яку зачепилася петля! Я потягнув раз, другий, але все трималося міцно, врізаючись точно під суглоб.

Я рвонувся, мов шалений, тільки не було шансів, щоб дріт пустив.

Усвідомленість кінця наплила заспокійливою хвилею, розливаючись по душі колами холоду.

Я декілька раз глибоко вдихнув, заплющив очі і рвонув з усієї сили.

Впав я головою вперед, ледь встигнувши захистити обличчя передпліччям. Тремтячи усім тілом, почав підтягувати під себе лікті та коліна, щоб піднятися на карачки… Подивився на кривавий обрубок пальця, потім встав і, хитаючись, поволікся через темний, холодний ліс.

Кудись в цю сторону пішли чехи, виходить, дорога повинна знаходитися у цьому напрямкові.

Проїжджаюча вантажівка на хвильку освітила простір між деревами, а потім знову все занурилося чорну, зимну темінь. Я звернув дещо вбік, пручи, мов божевільний, до рятівної смуги асфальту.

Дерева кидались на мене и шмагали гілками по голих ногах та обличчю, я намагався затулятися руками, але страшний біль, що повертався разом з поновленням кровообігу, не дозволяв підняти їх вище, ніж до плечей. На самий кінець, земля убігла в мене з-під ніг, коли я впав до меліораційного рову. Ледь-ледь я виповз з нього на узбіччя.

Десь тут повинен стояти мій розбитий мерс… Але його не було, мабуть я повернув не туди десь в лісі та вийшов збоку. Кілька десятків метрів? Кілька сотень? А може це якась зовсім інша траса? Не було сенсу роздумувати, я мусив щось зробити, прийняти рішення – тому на хибив-трапив вибрав напрямок і пішов.

Зрідка проїжджаючі автомобілі сигналили мені та миготіли вогнями, коли я, хитаючись мов п'яний, намагався не впасти на дорогу. Один раз подмух тіра, що промчався поряд, закрутив мною, кинув назад до рову, але ж я виліз і чалапав далі. Я знав, що мушу йти.

Я мушу її повернути собі.

Нарешті я побачив мерседес, що стояв майже під стіною лісу. Нас викинуло майже на пару десятків метрів від траси, мабуть ми переверталися, втрачаючи по дорозі шматки кузову, розкидаючи скло і пластмасу, вгризаючись у дерн і вириваючи траву… В пориві сліпої надії я зірвався до бігу, доскочив до вікна і заглянув всередину.

Я спізнився. Всі тайники були вивернуті. Тільки мертвий Кульський лежав лялькою з ганчір'я на заднім сидінні, з головою, розколотою, наче горіх, на який наступили ногою.

В розпачу я підняв руки до неба, закрутився і впав на землю. Обличчя я сховав в долоні, опираючись спиною на холодний метал. Все пропало… Я вже повинен був заплакати, але думка знову шмагнула мене нічим батогом: авторучка!

З великим трудом я піднявся, пошкультигав в напрямку асфальту. Як тільки з'явились якісь вогні, я почав махати руками; автомобіль звільнив, але потім рявкнув клаксоном і прискорив, обминаючи мене дугою. Мене овіяло холодним повітрям, яке огорнуло моє тіло наче передсмертний саван.. В мене не було ніякого шансу дожити до ранку, в найкращому випадкові мене чекало переохолодження та шпиталь. Одежа після Кульського? Ні, вона ні до чого не надавалася…

Наступна машина, наступні відчайдушні розмахування і наступна поразка.Теж саме за третім разом. На четвертий я просто вискочив під капот легковика.

Машина зупинилася з амоком шин, але, не вспів я добігти до дверей, вона знову вирвалась вперед і втекла з-під руки.

- От, курва!...- продихав я крізь стиснуті зуби.

Поворот освітив ще один віблиск, щось над'їжджало. На цей раз мені повинно було вдатися.

Поволі, спокійно я улігся посередині проїжджої частини спиною до авто, що наближалося. Зчепив зуби, щоб не кричати від переляку. Аби тільки нього були достатньо довгі промені світла…

Писк гальм, скрип амортизаторів. Я навіть не думав про смерть… хіба. Ти не менше, шлунок зав'язався у вузол, вся моя природа кричала, щоб я втікав, бо зараз загину – але нічого не скоїлося. Двигун вирівняв біг, потім скреготнула задня швидкість, сніп світла змів темряву і залив мене хвилею блиску.

Я лежав без руху.

Скреготнули і стукнули двері.

- Гей, перепрошую пана?! Пан мене чує?

Жінка. І таке трапляється…

- Чи пан мене чує? Все в порядку? О Боже, Боже… Гей, пане!

Я чув, як вона підходить до мене непевними кроками. Її тінь на хвильку перекрила одну з фар. Жінка затрималась, напевне розглядаючись. Багато чого було чутно про розбої на напади на шляхах, звичайно ж, вона могла очікувати засідки. Але тут засідки не було. Тут був тільки я.

Смішно, але найчастіше покарана буває саме альтруїстична доброта.

"Чінквеченто"[37] був тісним, захаращеним і старим. Авто мало зіпсовану коробку швидкостей, вище третьої шестерні не бажали зчіплятися, так що на менших швидкостях, я давив на газ так, що аж чув, як двигун затирає. До рахунку бралися лише дві речі: діючий піддув теплого повітря та кількість кілометрів, що відділяла мене від тих чеських засланців, яка невпинно зменшувалась.

До світанку залишалося ще дві години. Надалі існував шанс, що ті хуї спочатку досплять в мотелі ніч, а тільки потім рушать у зворотну путь. Якщо ж вирішили валити відразу, то мої шанси дико зменшувалися… але не до нуля. Якщо перетнуть кордон, я просто поїду за ними. Сядуть до літака – що поробиш, щось придумаю, але ж не відпущу.

Мене борола дрімота: так переохолоджений організм реагував на наростаючу температуру. До того ж досі йшла кров з обрубка пальця.

Блукаючий погляд впав на підсвічене гніздо живлення. Недовго думаючи, я втиснув держак запальнички до упору, з писком лисих шин з'їхав на узбіччя. Серце раптом прискорилося, дихання зробилося уривистим, неглибоким…

З тихим клацанням нагріта до червоного запальничка вискочила з гнізда, готова до користування. Я зробив глибокий вдих, вийняв її з гнізда і поглянув на концентричні багряні круги.

Через кілька хвилин і ціле море палючого страждання все було скінчено.

Сморід спаленого м'яса поволі випаровувався через нещільно замкнену шибу, пульсуючий біль в пальці починав уходити. Я знов виїхав на трасу і притиснув педаль газу донизу.

Вони заплатять мені за все це, присягнув я собі.

Сон ефективно кудись пішов, тому я почав вертітися і видивлятися в своєму боліді, що мчав з небезпечною для третьої передачі швидкістю у вісімдесят кілометрів на годину. Якщо я мушу дати собі раду з бандитами, то напевне не міг цього зробити голим, у якого все боліло, і без хоч-якої зброї… Але що я міг знайти в такій сраній авто-руїні?

У бардачку знайшлася пачка знеболюючого, тому я всипав собі до рота добру жменю, розгриз і проковтнув насухо. На задньому сидінні лежала якась курткачи плащ, під сидінням знайшлися рукавички. Я поволі одягався, ретельно спостерігаючи за дорогою; однієї аварії на день вистачить, нащо надуживати ліміт щастя?

Холера ясна! Ніколи не думав, що босоніж так важко їздити.

О, о, о! Виглядало на те, що місце було десь тут, здається, я пам'ятаю цей знак… Тепер зелена інформаційна табличка. Ще декілька кілометрів. Знову ж-таки, коли я під'їжджав в перший раз, я мабуть присипав.

Нарешті я заїхав під мотель, відчуваючи, як в грудях скаче серце. Вантажівки та легковики стояли, як і раніше. У вікнах номерів темно. Сучка з рецепшену, як мене побачить таким, відразу ж викличе мусорів. Що зробити? Як перевірити, чи вони ще тут?

Знайти їхні автомобіль.

Я припаркував як найближче до виїзду, надів на себе все, що тільки міг. Водії з тірів можуть спати в кабінах, нема чого рискувати, що хтось з них зацікавиться, коли побачить напівгологотипа, що бігає по парку. Я увійшов поміж поставлені нерівними рядками машин, намагаючись знайти той автомобіль, що кілька годин тому зіштовхнув мене з дороги.

Він стояв під самою стіною мотелю, поставлений на місце для інвалідів. Прямокутні фари, вдавлений, весь в подряпинах борт, ще гарячий від двигуна капот… Це той.

Тільки що далі?

Через скло я заглянув досередини. Ні, це дурість, вони б не залишили таких грошей тут, напевно забрали до себе в номер. А я ж туди потраплю. Та і автомобіль не перевірю, бо, навіть якщо б я його відкрив, увімкнеться тривога, що зараз попереджує і миготить червоним світло діодом біля керма. Хіба що…

Я відсунувся і босою ногою пнув двері машини: раз, другий і третій! Автомобіль шалено завив, почав миготіти всіма фарами. Чим скоріше я підтюпцем відійшов вбік,між кущі ялівцю. Подивимося. А ну ж задум вдасться?

Я стояв і трусився від холоду, молячись Провидінню, щоб з усього щось вийшло. Холод землі проникав крізь босі стопи і всочувався в кров, охолоджуючи весь організм, я тремтів наполовину від холоду, наполовину – від надлишку адреналіну. Зуб не попадав на зуб, я весь час стискав і розтискав руки, які втратили чутливість. Ну вийди! Вийди ж…

Через кілька хвилин тривога виключилася, тоді я підійшов і пнув машину ще раз – визнаю, не без деякого задоволення. Сирена заричала, я знову сховався.

На цей раз запалилося світло в холі, в дверях з'явився заспаний, розпатланий пепічек. Він простяг перед собою пульт дистанційного керування, але добре вже експлуатований бусик, що стояв між ним та схованим під капотом його машини приймачем, мусив екранувати сигнал.

Чех невиразно виматюкався, підійшов ближче і тільки тоді натиснув на кнопку; тривога пискнула і замовкла, потім машина замиготіла фарами, показуючи, що вона готова до нової праці.

Тут я тебе і підловив.

Чех повернувся всередину, світло на посту адміністратора згасло. Я підкрався до машини пепиків, знову пнув в двері. Тривога завила, як навіжена, я ж помчався до входу, встав в тіні за стовпом.

Він мусив бути десь на половині сходів, напевно почув вий сирени, матюкнувся і завернув… запалилося світло… скрипнули двері…

Коли він протяг руку з пультом, я зайшов йому за спинуі з усієї сили бахнув його в тім'я витягнутим з "чінквеченто" домкратом.

То тільки в кіно буває, що людина падає, мов поцілена громом, від першого ж удару. Я був слабий та побитий, поза тим, в мене не було практики. Пепік скрутився, застогнав, схопися за голову, але я відразу ж вдарив знов, на цей раз в коліно Тип полетів на землю, а я підняв залізну довбню ще раз… і ще… і знову…

Тіло я відтягнув вбік, за ріг будівлі. Я не чекав, щоб перевірити: чи не бачив мене хтось, стягнув з пепіка взуття, короткі піжамні штани і закривавлену куртку з капюшоном. Коли я надягав її на себе, то відчув окрім гаманця ще щось. Я сунув руку за пазуху і намацав рукоятку невеликого пістолета.

Я знав, що зроблю далі.

Одягнений у речі чеха, я пройшов через хол, стискаючи в руках підголовник, який я спішно викрутив з крісла водія.

- Ну що, вдалося панові? – позіхнула нічна чергова.

- Так, дуже, - зовсім без сенсу відповів я, намагаючись прикрити перед нею закривавлене обличчя і не дуже кульгати.

Я піднявся на поверх, встав перед потрібними дверима. Карбована рукоятка пістолета ідеально лежала в долоні, нейтральний пластик з двох боків ізолював холодну, слизьку сталь. Якусь хвилю я ще подумав, може постукати чи просто увійти… В кінці кінців, я натиснув клямку.

- Vše je v pořádku? – заговорив тип, підносячись на лікті.

В перший момент він не впізнав мене в слабому світлі одиночної лампочки, потім його очі розширилися від здивування, він сунув руку під подушку, - але я вже закрив йому обличчя м'яким підголовником, з усіх сил притиснув ствол і натиснув на спусковий гачок.

Постріл, одночасно, був і набагато тихшим, і гучнішим, ніж я очікував. У вухах щось перескочило, зброя шарпнула і майже випала в мене з руки, гаряча гільза полетіла вбік, стукнула в двері. Кров бризнула на стінку та ліжко, у всі сторони полетіли білі лахміття губки.

- На землю, - рикнув я, цілячись в другого чеха, який тільки-но повернувся на своїй постілі, і зараз він дивився з подивом в ствол, який ще димив.

- Пан поляк, ні, не треба, пане… - простогнав той. – Я все, гроші, о'кей, товар, о'кей…

- Де мій одяг?

- Що?...

Я притиснув ще гарячий ствол йому до потилиці, пепік заскиглив.

- Одежа моя! – процідив я.

Вусань показав пальцем вбік, на стілець. Не спускаючи його з мушки, я перейшов на ту сторону, скинув з кучі вбрання випотрошений бумажник. Відсунув в сторону брюки з вивернутими карманами, взяв піджак.

Є.

Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами.

- Пан поляк, не треба.. – застогнав старий чех, коли я встав над ним, стискаючи в пальцях мою авторучку. Я хотів поправити захват на пістолеті, засичав від болю: це знов обізвався відірваний палець правої долоні.

Ondřej Kaplicky.

- Підіймайся, Ондржей, і ставай на коліна, - буркнув я, ховаючи авторучку і знову піднімаючи прострелений підголовник, який і досі димився…

- Ні, пан поляк, ні, ні, ні…

- На коліна. І молись.

Люди робляться напрочуд пасивними перед обличчям неминучого знищення.

Він встав з кроваті, зложив руки перед собою і почав щось шепотіти тремтячими вустами. Я знав, що нічого нерозумного він не зробить Йому теж було відомо, що я про це знаю.

Поволі, насолоджуючись моментом, я приклав до його потилиці подушку й притиснув дулом пістолета.

- Погоджуюся, - пролунало в моїй голові.

- Згоден, - ніби луна повторив інший голос.

- Згоджуюся і вирок затверджую, - прошепотів я.

- Пан поляк, ні…

Я потяг за спусковий крючок.

Довгий час я стояв з пістолетом, що димився, дивлячись на позбавлене більшої часті обличчя тіло, що лежало біля моїх ніг.

Я нічого не відчував.

Переніс погляд на другий труп, що лежав в закривавленій постелі. Внизу лежав ще третій… і Кулек в моєму автомобілі.

Смерть одиниці – це трагедія. Смерть багатьох – то вже статистика.

Мене мало б нудити, я очікував, що в голові будуть колотитися думки. Тим часом нічого й не було. Тільки можливості і необхідності. Холодна, ділова, прагматична пустка.

Історію пишуть переможці.

Я знайшов під подушкою застреленого ще один пістолет. Тяжко засопів, закидаючи на плечі обидві торби, наповнені зброєю та амуніцією. В одну руку взяв несесер з грошима, в другій, з якої все ще легко йшла кров з культі пальця, стиснув авторучку.

Порядок в малих речах веде до досконалості у тих великих.

Виходячи, я вимкнув світло.

☭

Невяровського я застав як раз за родинним сніданком.

- Та ти що, зовсім з глузду з'їхав, Москаль?! Що ж ти, до курви єбаної, наробив? І що то, до тяжкого хуя, є?!

Я спокійно чекав, доки він викричиться, а його придворний медик закінчить перев'язувати мені палець.

- З тим до шпиталю потрібно, - проголосив свій вирок айболить. – І голову треба просвітити, не кажучи вже про…

- Геть! – заричав Невяр. – Всі геть!

Нарешті ми залишилися самі, він червоний від люті, я ж простиглий і на диво спокійний.

- Так ти, бовдур з Праги, маєш поняття, що взагалі наробив? – прошипів наді мною Невяр. – Що прийшло до цієї тупої…

- Охолонь, прошу тебе. Бо не стану з тобою розмовляти.

Якусь хвилину мені здавалося, що він мене вдарить. В кінці впав у крісло, закрив обличчя рукою.

- В тебе п'ять хвилин, Москаль. Потім я накажу вивезти тебе до лісу і закопати. Живцем.

- Ти дістаєш половину грошей, - сухо кинув я. Невяровський дико подивився на мене. – Я беру другу половину, - продовжив я. – Товар повертається до Здуньського, якому кожен з нас сплачує по п'ять відсотків за клопіт. І всі виходять задоволені.

Він закліпав очима, покрутив головою. Недовірливо посміхнувся.

- І що це мало, курва, бути? Ультиматум?

- Це є розв'язанням, Невяр. Єдиним логічним.

- Почекай, почекай, ти вбив, курва, трьох людей. Заїбав їх пістолетом і домкратом, якщо я добре зрозумів. – Він нахилився і почав вираховувати на пальцях – спиздив їм машину, забрав касу за товар і сам, курва, товар. Залишив свій розхуярений після аварії мерс. З трупом на задньому сидінні. А до того ще заєбав якусь ні в чому не винну бабу на трасі…

- Оцього вже не треба, - з гідністю перебив я його.

- …вкрав і покинув десь її машину, а зараз повертаєшся, курва, до менеі кажеш, курва твою єбану маму, що нічого не трапилося?!!

- Невяре, прошу тебе, виражайся культурно. Я не бажаю, щоб ти, звертаючись до мене, застосовував таку кількість вульгаризмів. Може твоїй жінці це не заважає, коли ти так говориш до дітей, але ж я, навіть, не твій колега. Так що, прошу тебе, притримай язика.

Невяровський виглядав так, ніби в нього блискавка потрапила. Він зробився аж фіолетовим, але потім різко спустив з себе повітря.

- Добре, Москаль, перепрошую. Але ж і так накажу вивезти тебе до лісу, тому, будь такий добренький і перестань, курва, херню городити!

Я перечекав хвильку, коли він знову охолоне. Потім просто спитав:

- А в тебе є інша ідея?

- Ти курва, вбив трьох людей! Людей клієнта, одержувача товару! От що я їм тепер скажу?

- А тебе більше б влаштувало, якби вони мене вбили?

Невяр на хвильку замовк, замислився.

- Знаєш що? Так, курва, так. Було б простіше.

- Ага. І ти б віддав грошву Здуньському з власної кишені?

- Здуньський, фі. – Гангстер махнув рукою, але його голос втратив попередню впевненість. - Домовилися б якось, бо ж він…

- Добре, я тебе слухаю: як конкретно? Запропонуй мені логічний план повернення йому такої каси Чи ти б хотів виступити проти його довірителів? Ну що ж, не соромся, з охотою послухаю твої задумки.

Невяр насупився. Легко докоряти комусь, хто втратив людину, автомобіль, палець і майже життя, коли самому спокійно спалося.

- Я теж був такої думки, - підсумував я. – Чехи хотіли мене прибити, бо тебе вони, вочевидь, не шанують. І далі будеш вести з ними бізнес

Невяр презирливо пихнув.

- Якого хуя! Ну, з тими, яких ти приїбав, напевно вже ні. Ти їх домкратом? І правильно, треба було ще й яйця…

- Невяр, мова. Так що я зрозумів, що втрата контрагента тобі не болить?

- Ніху… то значить, що анітрохи.

- Я радий. Сам ти на цьому щось втратив?

- Ні…

Виглядало на те, що до Невяровського потрохи починала доходити логіка моїх міркувань.

- Заробив?

- Ну… якщо поділимося так, як казав, тоді…

Через куртку я погладив авторучку, що лежала в кишені.

- Це багато. І дозволь, коли я відразу ж поясню тобі один нюанс: ні, ти не можеш пристукнути мене і розповісти усім, що ми з чехами позабивали один одного, а товар забрав ще хтось інший.

- Хм?

Невяр вдав з себе здивованого. Актор він був слабенький, поза тим, відразу ж, як тільки з'явився, я прочитав в його очах умовний вирок смерті.

- Отже, ти не можеш цього зробити, бо біля твого крісла стоять дві торби лівої зброї і набита касою валізка. Скільки років одержують за торгівлю зброєю, Невяр?

- Москаль, чи ти мене…Ні, не страшиш. Що ти, курва, херню навертаєш?

- Нічого. Було б просто невдачею, якби власне зараз у тебе на хаті з'явилася поліція з наказом.

- Ти не насмілишся!

- Я?- я всміхнувся. - Звичайно ж, що ні. А от майор Кучепа такою здобиччю не зневажив би. Спитай у когось з своїх, чи на вуличці біля дому не стоїть фургончик. Номери тобі сказати?

В очах Невяра блиснуло щось на кшталт поваги.

- Ох ти, хую… - він покачав головою. – А знаєш, чи мене то єбе? Припустимо, що нас згорнуть звідсіля обох. Мене випустять через сорок вісім годин, а ти згниєш в тюрязі. А як навіть і вийдеш, то я буду чекати на тебе перед воротами.

А поважно кивнув.

- Згоден. А як ти вважаєш, як довго потягнеться, доки не стане відомо, що ти робив бізнес з кимось з нашого боку Вісли? А якщо піде така слава, що це ти наказав мені вистріляти тих пепиків? Подумай, чи варто це, Невяр.

Він задумався.

- Так як ти там казав? Половина на половину, і ти даєш десять відсотків Здунові?

- Кожен дає по п'ять. – Я тяжко піднявся, відчуваючи вся м'язи в тілі. Витягнув руку. – Домовилися?

- Домовилися.

Я взяв серветку, швидко записав на ній наші домовленості. Подав йому авторучку.

- Підпиши.

☭

Додому я добрався тільки пізно увечері, після довгого і дратуючого перебування в шпиталі, після десятка просвічувань, декількох доган і хабарів. Потім мені ще потрібно було дати свідчення про обставини дорожньої аварії, місце якої я покинув в стані шоку, що повністю поясняло моє повернення прямо до Варшави.

Марта була більш розлючена, ніж стурбована. У мене не було ні сили, ні бажання з нею сперечатися. Ага єдина висловила співчуття і розуміння. Вона навіть поплакала, коли я сказав їй, що пан Кулек загинув. Ярек тримався на відстані, переляканий, він дивився на моє обличчя в синцях і на забинтовану долоню.

Я з насолодою вліз до гарячою ванни, на відстані протягнутою руки поставив відкорковану пляшку горілки. Недобра… в Москві була краща. Зітхнувши, я відкрив книжку на закладеному місці, де перед тим скінчив читати.

"А дружба між народами СРСР – це велика і важлива здобич. Бо доки існує та дружба, всі народи нашої країни будуть вільними і непереможними…".

Через пару днів в мене вже була зібрана необхідна сума. Я сунув все в рекламну пластикову сумку, подивився з деяким розчуленням.

Стільки років дружби з Заржицьким, спільні плани, наміри, більш чи менш утопічні мрії.. Зараз зведені до наповненої грошами пластикової торби, разом з якою я віддавав на розтаскування собакам єдину правдиву дружбу, якої колись зазнав.

Гроші, що коштували життя Кульському та трьом дурним, жадібним чехам. Через які я трохи не згинув, втратив палець і до кінця життя мав ходити з шрамами на обличі. Заради яких зробив такі речі, при самій думці про які декілька днів назад мене б пересмикнуло.

А тепер все це мене не навіть не чіпало.

Я витяг телефон, найшов у спискові адрес "Войтек".

І вже мав дзвонити, коли на парою рядків вище зауважив інший контакт. "Турок". Турський колись казав, нібито в нього є один знайомий, який…

Є людина, є проблема.

…розв'язує проблеми. Я пересунув покажчик на екранчику і натиснув на зелену слухавку.

☭

Ще того самого вечора я поїхав за властивою адресою, щоб зустрітися з властивою людиною. Потім, в свою чергу, він завіз мене власною машиною до якоїсь непомітної пивної на передмісті.

В низькій і брудній забігайлівці смерділо баранячим жиром і цибулею. Обличчя азіатів та русаків зливалися в одну безформну масу в світлі дешевих дискотечних ламп, які блискали під бухаючу дешеву музику.

- Пан Артур – це Сергій, Сергій – це пан Артур,- провів коротку презентацію мій контакт. Ми потисли один одному долоні і подивилися один на одного.

Це людина, яка нам потрібна.

- Ну, Андрій казав мені, що у вас є проблема, - почав той Сергій без усяких вихилясів.

Сірі, випалені очі людини, яка бачила забагато і дуже рано почала сивіти. На передпліччі татуювання з лаконічними цифрами: "1984-1987", вище стилізований парашут. В ці роки був тільки Афган, виходить, переді мною був ветеран.

- Так, - кивнув я. – Є одна людина, яка зробилася невигідною.

Я пересунув по столу конверт з фотографією та адресою. Кацап[38] взяв його, заглянув всередину. Скривився, відчого чого шрам на щоці зробився ще більш виразним.

- Ну, це недобре, коли такі зникають. Іноді тоді люди дивуються, що один день такий по телевізору виступає, а на другий вже в труні лежить.

Вчиніть, як будете вважати за потрібне, сержанте Руденко. Іноді та треба.

- Вчиніть, як будете вважати за потрібне, сержанте Руденко. – Я розвів руками та посміхнувся. Українець напружився, я бачив, як напружилися м'язи його обличчя. - Іноді та треба.

- Ти що, охуїв? Ти сказав йому, хто я такий? - Сергій схопив за рукав чоловіка, що сидів поруч, і якого дав мені Турський.

- Серьожа, та заспокойся ти… - заїкаючись промовив той.

Спокійно, Сергій Костянтинович. Ви знаєте мене, тепер я знаю вас.

Я підніс руки у заспокійливому жесті, якби підходив до бездомного пса, що гарчить.

- Спокійно, Сергій Костянтинович. Ви знаєте мене, тепер я знаю вас.

- Ти чого хочеш, поляк?

Українець опав на стілець, той аж застогнав під вагою булого морпеха.

- Я не поляк, я Артур Вікторович. Бажаю цю людину. Його і однієї речі, яку він сховав.

- Де? – він ще раз подивився на фотографію.

А це вже він має вам сказати, Серій Костянтинович.

- А це вже він має вам сказати, Серій Костянтинович, - кивнув я головою.

- Це буде коштувати, Артур Вікторович. Дужо коштувати.

Звичайно. Тільки назвіть суму.

- Звичайно. – Я витяг з кармана авторучку. Не знаю,чи відчули вони її вплив; знаю, що сам бачив, як змінилися їх обличчя, як тільки на неї глянули. – Прошу назвати суму.

- Вісім, - кинув українець.

Не моргнувши оком, я вийняв чекову книжечку, виписав чек на десять. Двадцяту частину тго, що мав би віддати… чистісінька економія.

- Годиться?

Найманець ковтнув слину, взяв аркушик. Подивився з легким недовір'ям, віддав.

- Годиться.

Подобаються мені такі люди, як ти, Серьожа. Далеко зайдеш, якщо будеш знати, кого слухати.

- Подобаються мені такі люди, як ти, Серьожа. Далеко зайдеш, якщо будеш знати, кого слухати, - посміхнувся я йому, підіймаючи авторучку над папером.

Підпиши.

VІ АКТ

Декілька місяців пізніше

Так пан впевнений,

що нічого не знає про обставини смерті Войчеха Заржицького?

Я підняв очі над паперами про розлучення, тяжко подивився на журналіста, що сидів напроти.

Тридцять два роки, незважаючи на молодий вік, власна колонка в одному з найбільш читаних кольорових щоденних видань в Польщі. Родина, дружина в надії другою дитиною. Голова наповнена амбіціями. Молодий вовк.

- Я вже казав вам, пане… - ще раз я зиркнув на візитну картку, - пане Марселю. Про обставини смерті Войтека, що був моїм сердешним приятелем, я довідався з преси. Якимось дивом ви завжди знаєте все краще і скоріше від поліції, правда? Решти можу здогадуватися на підставі питань, які мені задавали підчас прослуховування. Однак боюсь, що як раз цим знанням не можу з паном поділитися.

Писака силувано всміхнувся, постійно щось скребучи в своєму блокнотикові. Касета в диктофоні повільно крутилася, поскрипуючи в однім і тому ж місці кожного оберту.

- Звичайно. І ви підтверджуєте, що пан був тоді у Варшаві?

Я зняв окуляри, відклав на стільницю письмового стола.

- Мій дорогий пане. Я відповідав на ці питання сотні разів. Мені задавали їх десятки пана колег по фаху, поліцейські та співробітники дуже різних служб з трьох чи чотирилітерними назвами.

- І пан сказав все? Нічого не приховуючи?

- Я щиро відповів на всі запитання, які мені були задані.

- Звичайно… а що пан робив над Лісвартою?

- Не зрозумів?

- Ох, перепрошую. Я маю на увазі над лісництво Херби, де розбився пана мерсдес. По що пан їхав до Люблінця?

- Про це я казав вже багато разів. У мене там було важлива зустріч з партнером по бізнесу.

- Партнерство так і не дійшло до результату, як я розумію?

Я протягнув руку до пачки, сунув сигарету до рота. Поплескав себе по кишенях, але запальничка, мабуть, залишилася в машині. Я роздумав і відклав незапалену сигарету вбік.

- Прошу трохи конкретніше, якщо можна. – Я покрутив головою. – Мені важко відповідати на риторичне питання.

- Я зрозумів, що ваша справа не дійшла до результату. Ви не зустрілися, бо у вас сталася аварія.

- Саме так. Це ж очевидно.

- Це єдиний раз, коли в своїй історії пан пан доїхав на зустріч. І пан не чує себе з цим зле? Пан не пробував потім відновити контакти?

- Оказія минула. Ви ж самі розумієте: потяг від'їхав.

- Скоріш, "чінквеченто".

Мені зробилося трохи гаряче. Я підпер підборіддя на сплетених долонях, уважно дивлячись в обличчя зірки слідчої журналістики, що саме підносилася.

- Не зрозумів?

- О, ні… Тієї ж самої ночі, буквально в кілька сотень метрах від місця вашої аварії, було побито жінку. Вона затрималася, щоб надати допомогу чоловікові, який лежав на дорозі, а в нагороду втратила автомобіль, три зуби і працю. Вона й надалі приймає заспокійливі ліки… В мене є її фото.

Журналіст поклав фотографію на стіл. Я повернув її двома пальцями, довго вдивлявся в запалі щоки кольору попелу та у водянисті очі з кругами під ними.

- Це сумно. Нащо ви мені її показуєте?

- Я так вважав, що, можливо, допоможу панові дещо згадати, пане Артуре.

- Що, наприклад?

- Люди в шокові, люди після аварії гублять різні речі. Орієнтацію, почуття часу, здібності до логічного мислення. Одяг. Деякі навіть біжутерію.

- Щ-що?

Журналіст протяг руку, вимкнув диктофон.

- Я так вважаю, що нам треба зустрітися ще раз. В більш спокійному місці, якщо дозволите, ніж панське бюро.

- Так… - буркнув я, дивлячись на прохачів, що клубилися за скляними дверима. Беатка вже два рази заглядала до кабінету, всією собою даючи зрозуміти, що черга росте. – І що пан пропонує?

- Міст Понятовського, сьогодні ввечері. Другий проліт від сторони Повісля.

- Бачу, що переді мною любитель старих шпигунських фільмів. І часто пан бере там інтерв'ю?

Журналіст сунув руку до кишені. Металево дзенькнуло, коли він поклав невеличке жовте кружальце на столі і пересунув його на мою сторону. Серце забилося швидше, я схопив обручку, підніс до очей… Роблено посміхнувся.

- Не зрозумів?

- Та знає пан, знає, - мій співбесідник покивав головою. – Це майже ідентична копія, я дозволив собі проконсультуватися з вашою дружиною. Вона відреагувала майже точно так.

- Я не бажаю, щоб мою родину… - почав я.

- А я знайшов оригінал.

Мені здалося, що всередині мене натягується якась внутрішня струна. Я випростувався, поправив піджак. Поклав руку на папери, що вкривали поверхню столу.

- Пан пробачить, але в мене і дійсно дуже багато справу. А з цим прошу звернутися до лом-

барду, або до музею. Якщо пан вірить в колекційну цінність знахідки, то можна спробувати у Десі[39]. До побачення.

Журналіст забрав диктофон, закинув до шкіряної сумки. - Сьогодні увечері, двадцять друга нуль нуль під мостом. Прошу взяти гаманець.

- До побачення, - тільки й сказав я.

- Пане президенте, чи можна мені… - Беатка сковзнула в двері, минаючи на порозі журналіста, який виходив. – Бо там прийшов Костецький і питає, чи не вдалося б…

- Геть!

Дівчина зникла, якби її здмухнули. Я обіпер голову на руках, намагаючись дихати мірно й рівно.

Сліди завжди треба затирати. Прибирати як місце, так і свідків.

- Ох, як добре, що зараз ти мені про це говориш, - гаркнув я з іронією. – Цікаво, а чому я не чув цих мудрих слів тоді?… Ах, вже знаю. Ну так, я намагався залишитися живим, голий, посеред лісу. Шкода, що тоді я був сам-один, правда?! Напевно було б набагато легше, якби тоді, курва мать, говорив мені, що я маю робити!!!

Луна мого крику резонувала на письмовому приборі, відбилася в кубках та нагордах для фірми, задзвеніла в покритих склом фотографіях з політиками та бізнесменами. В секретаріаті за дверима раптово запанувала напружена тиша.

Заспокойся. Гнів – то вада безсилих.

- Гнів[40] – то таке місто, де добувають гравій і де проходять фірмові виступи лицарів, - пробурчав я, повертаючись до вікна.

Я чекав на різку відповідь, але вона не надійшла.

- Ну і добре, сам це все влаштую. Я не потребую нічиєї допомоги.

Саме так.

Я підніс руку до кнопки інтеркому, натиснув, так що в апараті щось хрупнуло.

- Давай їх сюди!

В двері вкотився Малиновський, як звикле несучи під пахвою три швидкозшивача зі сміттям. Він розклав все це на письмовому столі, щось почав поясняти про плани розбудови, про ділянки, які треба перехопити, про інвесторів з Ізраїлю… Я слухав його одним вухом, одночасно поволі заспокоювався та чув, як непотрібна злість змінюється холодним прагматизмом.

Ти і так вже про це думав. Розважав таку можливість. Тепер вже знаєш, що зробити треба саме так.

- Так, - буркнув я собі під ніс. Малиновський перервав свою доповідь, запитально подивився на мене, напевне думаючи пр. щось зовсім інше.

- Це напевно, пане Артуре? Бо я вважав…

- Зробіть так, щоб було добре. – Я кивнув. – І пришліть мені потім Вержбицького, хочу, що він приготував кілька довіреностей для управління товариствами. Можливо, що на деякий час мені прийдеться переказати йому частину справ.

☭

Я щільніше загорнувся в пальто, відчуваючи, як від землі тягне холодом. Тут, під мостом, принаймні не було післяснігової каші, яка цієї весни ще залягала на тротуарах та побіччях всієї столиці. Зате волога буквально сочилася з повітря, грязюка і так плямкала під підошвами.

Розчулено я пригадував, як багато років тому ми з хлопцями вибрались на другий берег ріки. Просто пішли по товар, який в нас замотали чорножопі. Ех, то були часи…

Людина була молодою, повною життєвої енергії та мрій.

Тоді не бралося до уваги, що хтось не є нашою лігою.

Не існувало чогось такого, як дуже високо поставлена ціль. Кожен був готовий полізти з мотикою на сонце.

А тепер я був тим сонцем.

Я подивився на годинник: гівнюк запізнювався. Якщо чогось я не любив, то це непунктуальних людей, бо невчасний прихід свідчив про відсутність поваги. Хіба що він це робив навмисне… Міг це собі дозволити.

Поки що.

Нарешті він з'явився вдалині, ідучи неспішним кроком зі сторони парку Бейєра. Я не мав наміру навіть ворушитися, чекав в умовному місці, щоб він сам до мене підійшов.

- Пане Артуре, - кивнув він мені. – Я радий, що пан все ж таки прийшов.

- Поясніть мене, нащо всі ці ігри плаща і шпаги? Ми могли б побесідувати в якомусь більш цивільному місці.

- І все ж таки я б хотів поговорити без свідків. Певні розмови вимагають більш спокійних умов.

Я пройшов кілька кроків, так, щоб встати спиною до світла лампи.

- Що ж, перетворююсь на слух.

Журналіст відрив шкіряну течку, витяг і подав мені стопку зшитих аркушів.

- Я б хотів, щоб пан це прочитав і висловив свою думку. Ваш погляд для мене… цінний.

Я продивився текст. Підкреслені помаранчевим маркером прізвища, дати, місця. На полях нанесені олівцем зауваження.

- І наскільки цінний? – віддав я йому аркуші.

- Залишаю це на розсуд пана.

- Чи існує можливість купівлі тексту у виключне користування?

- Боюсь, що ні, - кисло посміхнувся він. – Я одержав замовлення від видавця, а він – ще від когось. Справа смерті панського приятеля дуже сильно вплинула на декількох поважних інвесторів, вони почали смикати за нитки, ну і таким чином дійшло до мене. Маю термін через три тижні, стаття так чи інакше потрапить до друку… Натомість папір він терпеливий, все витримає. Деякі сюжети можуть виявитися занадто недоречними, щоб іти їхніми слідами.

З тяжким серцем я сунув руку за пазуху. Писака напружився, я бачив, як він стрелив очами вбік. Я ж витягнув пачку сигарет, запалив одну і глибоко затягнувся; дим я видмухував вгору.

- Попрошу, - протягнув я руку.

- Що таке?

- Не прикидайтесь, пане Марселю. Я не звик просити двічі.

Він сунув руку до кишені, поклав мені на долоню обручку. Я подивився на неї під світло… Так, то моя. Зараз вже він протяг руку значущим жестом. Я знову тяжко зітхнув, віддаючи йому пачку банкнот.

- Пан так низько цінує власне сімейне щастя, пане Артуре?

Виродок грав холоднокровну сволоту.

- Розводжуся. – Я знизав плечима. – для мене це непотрібний спомин. Поза тим, хіба пан не вважає, що…

Короткий, перерваний звук металічного стукоту прозвучав луною під бетонною конструкцією. Журналіст сполохався, знову озирнувся по сторонам.

Я презирливо видув губи.

- …але ж прошу так сильно не бояться, пане Марселю. Як пан бачить, мій снайпер явно стріляє не дуже влучно.

- Що то було?

Ну, не можу, дитинка й справді налякалася.

- Пневматичні гальма вантажівки, - висловив я припущення. – Якась конструкція мосту спрацювала… А пан не вважає, що ми могли б зустрітися в менш гангстерських місцях?

- Ті гроші були тільки за обручку, - облизав він губи. – А зараз за статтю. За те, що в ній не з'явиться панське прізвище.

- Пане Марселю, дозвольте представити панові контрпропозицію?

Він непевно кивнув.

- Мені подобається панський стиль, хоча жадібність може бути згубною. Я, однак, хотів би запропонувати пану постійну посаду.

Той на хвильку задумався.

- Як власному кротові?

- Як людині, яка знає, що і як написати. Молодій, обіцяючій і відкритій до різних можливостей. Зірці журналістики, що сходить.

- Мене не купити, пан Артуре. Я не буду утриманкою пана.

- Але ж, проти того, щоб злегка побути курвою пан нічого не має, так?

- Я віддаю перевагу виразу "спонсорінг".

- Шкода. – Я зітхнув, віддаючи йому другу пачку банкнот. – Чи цього вистачить?

Я бачив, як сильно він здивований. Не сподівався, що все у нього піде так гладко.

- Це… і ще раз стільки ж, підвищив він ставку. – Після виходу статті, в якій про пане не буде ні слова.

Я кинув цигарку на землю, розтер її ногою. Подав йому руку.

- Домовилися.

Потиснув йому долоню. Його пальці були мокрими від поту та холодні від нервів.

- До побачення.

Я приклав руку до козирка шапки, обернувся і з руками в карманах рушив під мостом в напрямку вулиці Солець.

Серце закололо дуже вже знайомим болем. Я скривився, кисло посміхнувся: почуття слабішало з місяця на місяць, я знав, що вже невдовзі, вже трошки, і я навчуся з ним нормально жити. Він стане невід'ємною частиною нового мене.

Я дивився, як журналіст іде, лавіруючи між калюжами, зиркаючи по сторонах. Він вже обмислював, на що витратить ті гроші, чого за них не зробить. Напевне він був переконаний, що виграв головний приз в лотереї.

Боги – то мінливі курви.

Темний силует з'явився з-за опори мосту біля хлопця, підняв руку,закінчену довгим циліндром глушника. Пневматичне клацання і стукіт замка, що відскочив, долетіли до мене з запізненням, коли тіло впало в грязюку. Ще два заглушені постріли – серце й голова. "Контрольні", як, нібито, вони красиво називалися.

Я витряс з пачки сигарету, запалив. Шкода, велика шкода.

Так було потрібно.

- Але ж і шкода, - філософськи буркнув я, клацаючи бензиновою запальничкою.

Поволі вернувся в тому напрямкові. – То як, Сергію Костянтиновичу?

Серьожа, що нахилявся над журналістом, підвівся, показав на технічну кладку під мостом.

- Був ще один, як пан і припускав. Апарат і мікрофон я забрав, треба щось з тілами зробити.

Я всміхнувся йому, хоча він не мі того побачити. Сергій Костянтинович Руденко… Сержант морської піхоти з Афганістану, двічі відзначений за мужність в бою. Герой СРСР, що мав право на місця в перших рядах театрів і на обслугу поза чергою в урядових установах.

Коли я знайшов його півроку тому, він був робітником-емігрантом з такої ж незалежної, як і непорадної України. Черговим ніким, хлопцем на посилках і спусковим курком до найму. Ніби бойовий пес, який несподівано втратив власника і не знає, що робити далі.

Тепер було аж приємно на нього подивитися: відмитий, відгодований, з гривою блискучого волосся, в якому проблискувала сивина. Ідеально слухняний. До кінця життя вдячний.

Добре виконана праця заслуговує на нагороду.

Я витяг з кишені забитого дві пачки грошей, одну подав Сергієві. Спочатку він не зрозумів, потім, заперечуючи, покачав головою.

- Не треба, Артуре Вікторовичу.

- Ех, сержанте… - Я поплескав Серьожу по плечу, достоту так, як плескають собаку після полювання. – "Не заради нагороди наша тяжка робота", що? Добре, нехай буде. Як приберете, приїдьте до мене. Паспорт ваш ще дійсний?

Не понял?

Я глибоко вдихнув холодне повітря, в якому була нотка аромату мокрої землі, кордиту і крові.

- А що тут розуміти, Серьожа? Ми виїжджаємо з цієї ніякої, смутної країни. Поїдемо туди, де життя тільки починається.

Українець схопив журналіста за ноги, без особливого зусилля потяг його до автомобіля, припаркованого між двома залізними бараками. Я ж перегорнув черевиком грязюку, затираючи плями крові, перемішаної з мізками, потім нахилився і зібрав ще теплі гільзи.

Я витяг телефон, швидко перерахував різницю у часі. Та ні, хіба ще не спить… Відстукав номер з пам'яті. Усміхнувся, коли замість сигналу виклику в динамікові заспівала Тетяна Буланова;

Живу я без тебя, словно во сне, горю я без тебя, словно в огне…

- Артуре Вікторовичу! – голос Ліванєнко був настільки радісним і щирим, що я аж мимо волі посміхнувся. – Скільки зим, скільки літ! І які ж то вироки долі вас до нас навіяли?

- Привіт, Леоніде. Не перебільшуй, два тижні тому дзвонив.

- Для російської людини тиждень без приятеля як рік!

Я покрутив головою. І дійсно, я страшно полюбив Ліванєнко за його підхід до життя.

- Я так собі подумав, ті апартаменти, про як ти казав…

- Ну, ще є! Кутузовський проспект, хата як потрібно! Приїжджаєш до нас? Ха!

- Притримай їх для мене. Тільки-но вирішу справи тут, і переїжджаю до вас.

Хвиля тиші, протягом якої Ліванєнко оцінював різницю між "при" і "пере".

- Артуре, ти серйозно?

Я поглянув на Серьожу, який саме зіпхнув з кладки другий труп. Тіло розвернулося і хлюпнуло просто в середину великої калюжі, розбризкуючи в усі боки брудну воду.

- Смертельно, - укинув я у слухавку. – Готуй баню, горілку і дівчат. Починаємо забаву.

VІІ АКТ

Повітряний коридор WAW – SVO[41], менше ніж рік пізніше

Артур вигідно розкинувся в кріслі реактивного лайнера,

сьогодні він мав право бути задоволеним з себе.

Нарешті йому вдалося покрити всі залеглості в Польщі,так що, в кінці кінців, він був вільним. Все те гівно, що роками тягнулося за ним, всі непотрібні справи, недокінчені розмови, старі документи – врешті все це він відрізав товстою рисою і починав Нове Краще Життя.

Судове засідання не тривало занадто довго, але ж він і так шкодував за кожною хвилиною. Кожною чортовою хвилькою, коли міг бути десь в іншому місці і робити щось інше, кожної секунди, коли мусив вислухувати її скиглення та нарікання. Він жалів всі ті роки, коли обманював сам себе.

Зараз можеш нарешті бути самим собою.

Тепер він міг бути, нарешті, собою.

Його синок-придурок вирішив, незважаючи ні на що, залишитися з мамусею. Він навіть намагався переконати Артура, що той не повинен так робити, що ще можна все виправити.

Нахабний, самовдоволений гівнюк; він думав, що з'їв усі мудрощі світу.

Принаймні Агата виявила крихту розуму, обираючи проживання з батьком в їхньому новому, шикарному домі.

Так тобі буде легше. Їх ти вже не потребуєш.

Москаль знав, так йому буде легше. Він вже не потребував тих, хто не бажав його зрозуміти.

- Шампанського, пане президенте? – Марлена нахилилася до нього, подаючи високий келих. – Сьогодні ж, мабуть, святкуємо?

Він ляпнув її по заду, а потім стиснув, так що вона заскиглила від болю. В панчохах та шпильках у вісім дюймів вона все ще робила непогане враження, але… Ну, саме так, але.

Він вже бачив і не такі речі, а вона була частиною старого світу. Жінка все ще пам'ятала його нужденне мешкання на Празі, а він все ще пам'ятав її з часів перед тим, як вона почала депілюватися. Поза тим, там, на Сході, жінки були набагато красивіші. І набагато хижіші.

Секретарка відчувала, що вже не володіє його неподільною увагою, тому одягалася все більш зухвало, а вела себе все більш безцеремонно. Артур бачив це, але сприймав виключно як ознаку страху і слабості. Літа летіли невблаганно.

Сильні не б'ються. Сильні здобувають.

- Сильні не б'ються, сильні здобувають, - буркнув він сам собі, злапав її за волосся, прпимусив, щоб жінка опустилася на коліна. – Для тебе в мене є аперитив перед сьогоднішнім вечором, суко. Приємного апетиту.

- Дякую, пане президенте, - секретарка посміхнулася, але він відчув в її голосі фальш.

Тихо скреготнула ширінка, Артур посміхнувся і зробив ковток шампанського. Напій злегка мусував на піднебінні… майже як хлібний квас. Подивився на секретарку, що мірно працювала вустами.

Її голова підносилася та опадала. Він же думав виключно про те, як на цьому русявому волоссі буде виглядати червона кров.

Сьогодні особлива ніч. Сьогодні ми йдемо на все.

- Сьогодні особлива ніч. Сьогодні ми йдемо на все.

- Так, пане президенте? – Марленка на хвилю відірвалася від завдання, що було їй призначено.

- Сьогодні в тебе буде товариство. Ти повинна навчитися працювати в тандемі.

- Але… але ж ти обіцяв, що… - почала було вона, але замовкла, коли він схопив її за шию.

Забуваєшся.

- Забуваєшся, суко, - процідив. – До мене ти повинна звертатися "прошу пана".

- Так, прошу пана… - простогнала жінка.

Москаль відіпхнув її від себе, щоб мусила повернутися на колінах.

☭

Москва, ще того ж самого вечора.

Баня дихала клубами пари, перемішаної з алкоголем, пахло березовим димом, розлитою горілкою, пивом і важкими парфумами. Над усім висів сморід похоті, що виходила зі шкіри разом х краплями поту.

Артур кліпнув по сідниці дівчину, що чіплялася до нього, зганяючи з колін, щоб встати.

- Йдете зі мною, Йосипе Івановичу?

- А як же. - Котлицький скотився зі своєї лави, отираючись спітнілим пузцем об Зубняка та Штирина, що сиділи нижче. – З паном, Артуре Вікторовичу? Та навіть на війну!

Двоє інших бізнесменів подивилися один на одного тяжким поглядом. Зубняк з невміло прихованою огидою витерся рукою, але ж потім твердо посміхнувся: що не кажи, Котлицький стояв досить високо на державній адміністративній драбині. Нащо ж непотрібно стравлювати людей, правда?

Артур вже знав тут більшу частину товариства і дуже міцно працював,щоб пізнати решту. Поволі, спокійно, послідовно, наче короїд в корі дубу, вин вгризався в місцеву спільноту. Він вчив прізвища, титули, імена та по батькові. Він навіть завів спеціальний блокнот, в якому записував, кому і з якого приводу складати вітання і побажання: День Залізничника, Шляховика, Батька, Дядька, Командира батальйону, Працівника геодезичної служби, Свято Електрика, Жінок, Чоловіків, Державної Адміністрації, Металурга…

Для кожного у нього було добре слово. Завжди доступний за телефоном, неодмінно готовий допомогти. Його вітали на прийомах та заходах.

Як там казав Літванєнко: край був, може, і дужий, але ж шар вершків на ньому – тонкий.

Вийшли до предбанника, де кілька пар вовтузилося на лежаках. Котлицький штурхнув Артура ліктем в бік, показуючи на подригуюче клубище рук і ніг.

- Я теж колись так міг, еех… Тепер живіт заважає!

- Коханого тільця ніколи не забагато. – Артур покивав головою, подаючи співрозмовникові відкриту пляшку пива. - Ну то що, за перемогу?

Вони рвонули по ковтку, а потім побігли на двір. Босі п'яти забарабанили по покритому льодом помосту. Артур на півдороги ледь не звалився. В останню мить кинувся щупаком вбік і полетів головою вперед, пробив тонкий шар льодку і гупнув у зимову воду.

- Ха-а-а!!!

Він вискочив з-під води і побіг підтюпцем назад до берега. За ним щось грюкнуло та хлюпнуло, якби у воді вибухнула граната: то Котлицький пірнув "бомбочкою".

Вони вбігли назад до гарячого предбанника, чуючи, як по всьому тілу пече і тягне шкіра. Артур пирхнув, відтріпався, мов мокрий пес, одним ковтком випорожнив подану йому склянку. Подивився здивовано:

- Це ж вода! – рикнув він, а зібрання підтвердило сміхом.

Хтось протяг пляшку, подав огірка на загриз, підсунув жінку… Артур випив, загриз, поцілував.

Він присів на лаві, чуючи, як від змін температури голова ходить ходором. Надчутливість зубів дала про себе знати вперше за довгий час, всі пломби, спочатку перегріті, а потім різко охолоджені, відгукнулися пульсуючим болем. Він влив в себе ще горілки, щоб злагодити неприємне відчуття, але ж заморожений алкоголь тільки поглибив проблему.

Підійшов Котлицький, вже загорнутий у три халати.

- Говоріть, товаришу з Польщі, що у пана на душі лежить?

- Ех… - Артур махнув рукою, валячись на викладене рушниками фротте крісло. – Шкода й говорити, Йосипе Івановичу. То не ми такі, а така доля…

- Так давайте ж! Говоріть… Чи то на душі, чи то на печінці, злийте!

- От така неприємна несподіванка після прильоту: мені відмовили, уявіть собі. Трапляється, треба буде ще раз документи подати.

Котлицький недовірливо заблимав очима.

- Відмовили? Вам? – Тільки тоді зрозумів. – Що, мої?

- Та нічого тут такого, Йосип Івановичу, дрібничка.

Часом так трапляється, що людина щось запланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.

- Воно часом так трапляється, що людина щось запланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.

Товстун застиг на половині руху, не донісши пляшку з пивом до вуст. Уважно глянув на Артура.

- А знаєте, Артур Вікторовичу… Як це воно забавно укладається. Звідки ці слова?

- Хмм?

- Про те, що людина щось запланує, те що ви щойно промовили.

- Ах, це… Мій батько так казав, царство йому небесне. Його останні до мене слова, коли його з автомобіля після аварії витягли.

Котлицький набожно перехрестився, поцілував великий золотий хрест, що звисав з шиї.

- Ті ж самі… - Він нахилився до Артура, його очі зайшли сльозами. – Ті ж самі, ідентичні слова… Мій коханий батюшка, відділ онкології…

Артур закрив рот долонею, недовірливо покрутив головою.

- Боже мій… Йосипе Івановичу, я не знав… Але коли мені щось в житті болить, я їх собі повторюю. Такі слова, вони сили дають…

- Влаштую! – несподівано рикнув Котлицький.

- Що?

- Завтра!... Е, ні сьогодні ж п'ятниця… увечері в понеділок. В зубах вам принесуть, керівник відділу особисто до вас прийде! Артуре Вікторовичу! Даю слово, чесне слово артилериста!

Артур покрутив головою, осушив пляшку, з гуком поставив її на стіл.

- Йосипе Іванович, як же я вам віддячу? Просіть, чого тільки бажаєте!

- Тут ні про що говорити, Артуре Вікторович! Для вас усе!...

☭

…часом так трапляється, що людина щосьзапланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.

Слово в слово, - буркнув Артур, застібаючи піджак.

Добре.

Серьожа чекав біля автомобіля, біля нього стояв Ліванєнко, все ще паруючи жаром недавньої бані.

- Артуре, друже! – Він розкрив обійми. - То як, поїдемо? Аннушка вже готова, бажаєш побачити?

- Ще встигну. На, тримай. Починайте без мене, і не занедбуй Марленку.

Здивований Ліванєнко подивився на ключі до апартаментів.

- Ти що, Артур? Вона ж твоя…

- Соромишся торкатися домашніх тварин у відсутності власника? Тоді накажи Аннушці, щоб вона нею зайнялася. Вона там висить вже майже три години, повинна добре розм'якшитися.

- Ти її так залишив? Не жартуй… - занепокоївся Ліванєнко.

Артур знизав плечима.

- Нічого з нею не буде. Воду вона має в крапельниці, а якщо напаскудила, накажи їй злизати з підлоги і витерти волоссям. Їй це подобається.

- Ти серйозно?

- А мені то похую, подобається їй, чи ні. Наказую їй робити, вона робить. Бо я так бажаю.

Ліванєнко уважно подивився на Артура, покивав з повагою.

- Змінилися ви, Артуре Вікторовичу. Затверділи, відтоді, як я пана пізнав. Я під враженням.

- Ти трактуєш свою суку як звірину, а я власну – як річ. Починайте без мене, а я приїду за годинку.

- І що будеш робити?

Артур підійшов до свого лімузину, всміхнувся від дверей.

- Мушу привітатися зі Столицею.

☭

Нічна Москва підморгувала мільйонами кольорових вогнів, сяяла мокрим асфальтом, який вилизували фари автомобілів, що сунули проспектами, підморгували неонами ресторанів і клубів, які ніколи не замикалися.

- Куди, Артуре Вікторовичу? – запитав Серьожа.

- А провезіть нас по Садовому Кільцю, а потім зупиніться перед "Метрополем". Прогуляємося трохи, сержанте.

- Пробки будуть, Артуре Вікторовичу.

- Тоді постоїмо. – Артур вигідно розсівся на шкіряному кріслі. – Нам нікуди не спішно.

Коли нарешті вони загальмували під стінами Кремля, рух вже пової зменшувався. Вони завернули на стоянку, портьє в червоній лівреї послужливо відкрив двері.

- Нехай нам принесуть по келишкові горілки, тільки добре замороженої, - наказав Артур.

Серьожа кивнув і побіг до готелю, від самих дверей розшукуючи очима офіціанта. Москаль залишився сам. Сунув руки в кишені, оперся спиною о вихолоджену стіну готелю.

Навіть звідси він бачив червоні зірки на вершинах Нікольської та Спаської башт, по другому боці вулиці юрба як раз висипала з Большого Театру після вечірньої вистави. Чоловіки в костюмах, дами біля них у хутрах, подібні до випещених домашніх тварин…

- Товаришу, спасіть ветерана війни.

Артур повернувся, подивився на зарослого, ледь видного з-під шарів одягу п'яничку.

Сергій Олександрович Столицький, старший лейтенант.

- Скільки вам потрібно, старлей? – витяг бумажник.

- Двадцять тисяч, товарищ старшина… - заскиглив[42] жебрак.

Тільки по хвилі заморгав, коли до його замороченого горілкою мозку дійшли: незнайомець назвав військовий ступень, про який він ледь вже сам пам'ятав.

Артур вийняв з товстої пачки декілька банкнот.

- На хліб та молоко, лейтенанте. Горілку п'ють лише ті, що на першій лінії фронту.

Жебрак тремтячою рукою взяв гроші, сунув їх до кишені. З готелю появився Серьожа, тримаючи в кожній руці по склянці з горілкою.

- Ей, ти, пашол вон! – загримів він на діда.

Він подивився по сторонах, відставив склянки на підвіконні і протягнув руку до паска, на якому носив телескопічний кийок. Артур утримав його рухом руки.

- Не треба, сержанте. То ж ваш товариш по зброї, до того ж старший за званням. Віддайте йому честь, як передбачає Статут збройних сил.

Охоронник на хвильку не зрозумів, закліпав очима, але потім надів на голову шапку з козирком, віддав салют і клацнув підборами. Жебрак незграбно повторив салют, відступив на крок, другий… А потім повернувся і кинувся бігти, оглядаючись через плече, чи не гониться за ним, випадково, хтось з цих двох шаленців.

Артур підніс свою горілку з засніженого підвіконня, не чекаючи Серьожі, підніс склянку до вуст і закинув голову назад. Поволі випустив повітря, що втікало вузьким потічком алкогольних випарів в морозну московську ніч.

- Пішли, Сергію Костянтиновичу. На нас чекають.

Вони пройшли вздовж мурів Кремля, минаючи по дорозі юрбу, що товпилася ще у входу до метро. Їх кроки відбилися луною під аркадами Історичного Музею, а потім звернули наліво, через браму з арочним склепінням.

Міліціонер, призначений до нічної варти, вочевидь, хотів до них підійти, щоб профілактично перевірити документи у громадян, що крутяться тут в такий час. Відмітив довге, вовняне пальто Артура і шкіряну куртку Серьожі, додав два та два, і від свого задуму відмовився.

Вітаю, Артуре Вікторовичу.

- Вітай, місто моє… - прошепотів в оточуючу його пустку Артур.

Він вийшов на середину площі мірним, спокійним кроком, насичуючи очі кожною архітектурною деталлю, кожним спомином, які протягом десятків, сотень років запало поміж ці камені, вгризлося в заправу цеглин.

- Тільки погода… - сказав він неясно до кого. – А вище нас вже тільки зірки.

Серьожа запитально подивився на нього.

- Артуре Вікторовичу?

Охоронник вже знав, що шеф часами, як здається, розмовляє з власними думками. Але він ще не навчився відрізняти, коли уваги, які робилися, на перший погляд, без всілякого зв'язку з дійсністю, принаймні частково адресовані йому.

- Сорок чотири тисячі осіб, Сергію Костянтиновичу. Танки, самохідні гармати, буксирувана артилерія, ракетні установки, піхота, сапери, штурмовики, мотоциклісти… Чоловіки та жінки. Того дня весь світ лежав біля наших ніг, разом зі штандартами німецько-фашистських загарбників.

- Це ви про Парад Перемоги, Артуре Вікторовичу, - домислив Серьожа. - Мій дід був тут, в колонні Першого Українського йшов.

- А мого не було.. Тоді він вже лежав в землі під Куропатами[43].

- Багато згинуло заради Перемоги, Артуре Вікторовичу.

Охоронник покивав головою. Він не міг знати, чим були Куропати, втім, а звідки?

- І тільки погода… П'ятсот сімдесят само льотів повинні були пролетіти тридцять кілометрів, стальних соколів в шикові, готових промчатися над Москвою. Не склалося, треба було відмінити.

- Всього не можна контролювати, Артуре Вікторовичу.

Очі Артура блиснули, коли він посміхнувся під свіжо запущеним вусом.

У нього було страшне бажання запалити, тому витягнув сигарету. Сергій стрельнув запальничкою, подаючи вогонь. Бізнесмен затягнувся, скривився. Він кинув ледь почату сигарету на землю і роздавив підбором. Ні, це було не те…

- Все можна, Сергій Костянтинович. Все.

Вони повернулися до автомобілю. Біля "Метрополя" як раз стяла купка гостей, а може учасників одного з незчисленних прийомів, що відбувалися в готелі. Артур вже мав сісти до машини, коли несподівано схопив Сергія за руку.

- Серьожа, що це?

Охоронник інстинктивно сунув долоню за пазуху, озирнувся по сторонах.

- Що таке, Артуре Вікторовичу?

- Той… Артур винюхував, хапаючи в холодному повітрі летючу нотку. – Цей запах? Чуєш?

Серьожа полегшено просопів, поставив пістолет на запобіжник.

- Тютюн, Артуре Вікторовичу. Хтось люльку палить.

- Люльку… - Клацнули двері, черех хвилю охоронник теж сів за кермо. – Сергію Костянтиновичу, а в Москві можна люльку купити?

- Тут все купити можна.

- Тоді завтра пошукаємо. А тепер вже везіть додому, там приятель чекає.

Паспорт прийшов в четвер. Новенький, пахучий, ідеально чистий, як свіжа сторінка в житті. Артур подивився на своє фото, виписане кирилицею ім'я, по батькові і фамілію, московську адресу прописки…

- Все збігається, Артуре Вікторовичу?...

Присланий Котлицьким начальничок стояв біля дверей з міною прохача, який сподівався на лагідний вимір кари.

Артур великодушно кивнув.

- Так, дякую. Якщо що-небудь було б потрібно, якби я міг зі свого боку допомогти…

- Нема про що говорити!

М'яко зачинилися звуконепроникні двері. Він залишився сам.

Артур відкинувся в кріслі, перегорнув сторінки документу і кинув його на стіл. Популярна газета з Польщі, що лежала поряд і була відкритою на першій сторінці, кричала великими літерами заголовка: "Звинувачення у потрійному вбивстві для Артура К.".

Швидко, в самий час.

- Такі справи можуть тягнутися роками. – Артур потягнувся за люлькою, почав поволі, методично набиваючи її тютюном. Цьому шляхетному мистецтву він почав вчитися всього лише три дні тому, а вже відчув, нібито робив це протягом всього життя. – В них немає доказів, в них немає свідків, в них немає нічого. Процес за непрямими доказами…

Часом і цього вистачить, щоб знищити людину.

- Польща і та для нас є вже закритим розділом. Втім, завжди такою була… Чортів версальський виродок, з ним тільки клопоти.

Тебе стануть шукати. Спробують дістати навіть тут.

- Можуть пробувати. Тільки дурень, приходячи за медвежою шкірою, вповзає до ведмедя в барлогу.

Хтось ледь чутно постукав в двері і відхилив їх: його нова секретарка. Тетяна посміхнулась блискучими білими зубками.

- Товаришу директоре, Котлицький на лінії.

День Ветерана.

- З'єднайте! – наказав, відклав люльку і взяв телефонну слухавку. – Зараз дізнаємося, скільки нам це коштувало… Йосипе Івановичу, всього найкращого з приводу Дня Ветерана!

Якусь хвильку слухавка звучала здивованою луною, потім одізвалася голосом Котлицького:

- Артур Вікторович, доброго дня… А звідкіля вам відомо, що я ветеран?

- Та ось так подумав собі, що дуже ви вже порядна людина, щоб не прийшлося вам під Червоним Прапором битися. Чим можу бути вам в допомозі?

- Тут мені відрапортували, Артуре Вікторовичу, що ми тепер земляки…

Капітан.

- Так точно, товаришу капітане!

Знову хвилька здивованого мовчання.

- Так я так подумав, що за це треба випити… Не прийдете до мене десь під вечір?

- Назвіть лише годину, Йосипе Івановичу!

Артур притримав слухавку плечем, записав адресу на полях газети і щиро попрощався. Потім надовго замислився.

- Танюшко, - кинув він в інтерком, - відміни сьогоднішній вечір и передай Серьожі, щоб готував машину.

- Звичайно, Артуре Вікторовичу, - защебетала секретарка.

Він розкурив люльку і пихнув декілька разів, випускаючи дим в сторону лампи. Доки йому ще не пасувало кольорове рішення кабінету.. Але ж все те з часом зміниться.

Буде так, як повинно. Все.

☭

Прийом у Котлицького був у розпалі, коли Артур пересік поріг підмосковної вілли чиновника. На вході залишив пальто, дещо далі зауважив, що немає сенсу іти в піджаку… Але ж галстук і туфлі стягнув тільки біля басейну.

- Артуре Вікторовичу! – Плаваючи на надувному матраці пузатий і рум'яний Котлицький виглядав мов Бахус в оточенні нереїд. – Приєднуйтеся до нас!

В воді плескалося ще декілька вищих рангом командирів, в джакузі заліг заступник мера міста. Два міліцейських комісара саме перевіряли, чи можна з'їсти ананас, тільки не обираючи його перед тим. В приміщенні поряд грала музика, на паркеті крутилося кільканадцять не до кінця одягнених осіб різного віку, різної статі і будови тіла.

Артур посміхнувся господареві, якого услужливо штовхали в його бік три довговолосі, чорноброві та рум'яні діви.

- А я й не знав, Йосипе Івановичу, що ви плануєте тут pool party…

- Що?! Немає тут ніяких партій, ні цілих, ні половинок! – зареготав Котлицький, жестом поновлюючи своє запрошення. – Ну, Артуре Вікторовичу, чим хата багата!...

Вода була тепла і настільки перенасичена хлором, що аж в очах пекло, - нелегко, видно, було підібрати дозу очищаючих хімікалій, щоб нейтралізувати вино й горілку, що проливалися у воду, шматки їжі, які падали до басейну, лак з волосся та жіночий макіяж, що розчинялися тут же, одночасно не вбиваючи людей, які користувалися цим осередком здоров'я.

Артур пірнув до самого дна і проплив під ногами жінок, по дорозі виловлюючи золотий браслет. Виринув він біля протилежного берега, тільки тоді розстебнув сорочку і кинув її, мокрісіньку, на крісла.

- О! Бачили, бачили? Вже справжнісінький руський, хоча тільки-тільки до реєстру вписаний! Горілки, горілочки для нашого брата, Артура Вікторовича!...

Офіціантка на високих підборах принесла тацю присіла біля Артура та запрошуючи посміхнулася, подаючи келишок. Котлицький тим часом скочив до води. Пирхаючи і бризкаючи мов старий морський лев, він почав поволі і незграбно пливти в напрямку гостя.

- І для мене, для мене теж залиш один, коханесенька! – заволав він ще здалека.

Артур взяв порцію і для господаря. Подав, коли той, ледь живий від виснаження, схопився за бортик.

- Не ті вже… роки… колись… десяток басейнів… кожного ранку…

- Тільки спокійно, товаришу. Дихайте глибоко і спокійно. Вітчизна ще потребує вас.

Котлицький покрутив головою, схопив склянку, стукнувся з Артуром і вихилив її одним духом, потім поплескав гостя по плечу мокрою, волохатою рукою.

- Ще раз, Артуре… мої вітання з приводу одержання громадянства… це великий момент для Вітчизни…

- Це ж я панові дякувати мушу, Йосипе Івановичу. Як я можу вам віддячити?

- Є… - Котлицький раптово прискорив. – Є один мій товариш… Ніколаєвський Олександр. Так у нього може бути до вас прохання… Але ж то потім, на спокійну голову.