Москаль

- Ну і що? – спитав Баханов.

- Там є якби… ні, дрижання інтонації – це не підходяще слово. Цілісна зміна вимови фрази. Послухайте ще раз.

Полковник надів потерті навушники, показав, що можна запускати фрагмент. Зняв, непевне похитав головою.

- Сам я наче нічого не чую… Може, після того, як ви звернули мені увагу… Наче протягнуті слова, щось ніби…

- Ніби у сповільненому темпі, так. Але ж то не вклейки, я разів десять перевірив. Говорить фігурант, але якось інакше. Зрештою, подивіться самі, апаратура не бреше, - показав лейтенант на фонографічні графіки.

Баханов замислився.

Десь, вже колись, він чув, як хтось так поволі говорив, злегка пом'якшуючи приголосні. В давньому-давньому дитинстві і потім, в ранніх роках кар'єри… Ніколи наживо, але цей голос часто плинув з динаміка радіо, або ж з платівок, що гралися на домашніх програвачах. Голос, який асоціювався з радісною, позбавленою тривог молодістю, надією и високо піднятою головою. Очами, що дивляться в сяюче майбутнє. Він потряс головою.

- І що з цим?

- Не маю уяви, - признався звуковий експерт. – Гіпноз голосом? Скоріше за все – ні, на нейролінгвістичне програмування це теж не дуже походить. Поза тим, зверніть увагу на моменти, коли так діється. Це не нав'язування думки, але… Ну не знаю, не знаю. Після кожного з подібних висловлювань той ймовірний ваххабіт починає реагувати все більш агресивно.

- Тааак… - буркнув полковник, дивлячись на стенограму. Вперше він бачив, щоб хтось відкрито признався у співпраці з чеченськими терористами, на додаток відкриваючи подробиці планованої операції. – Ви перевірили адреси тих будинків?

- Ми займаємося цим, я передав нотатку до оперативників.

- Санкт-Петербург… Малоймовірно, але перевірити треба. Звідки взагалі взявся цей чурка? Артур Вікторович щось сказав?

- Він твердить, що не має уяви. Той просто прийшов.

- Такі люди не беруться нізвідки. Одного разу в нього вже були проблеми з чеченцями, це я добре пам'ятаю? А зараз Осетія?

Технік невиразно подивився на нього.

- Товаришу полковнику, я ж тут тільки працюю…

- Добре, добре. – Баханов похлопав лейтенанта по плечу. – Перепрошую, це і дійсно не ваша сфера обов'язків. Щось ще там є?

Експерт зі звуку завагався, потім кивнув.

- Так. Ще один відголос, на самому початку розмови… Але ж я можу і милитися. Бажаєте послухати?

Він подав навушники, перемотав стрічку. Полковник прослухав, наморщивши чоло. Показав, що треба відтворити ще раз.

- Перед тим, як обидва сідають? – спитав він.

Лейтенант кивнув.

Баханов прослухав запис ще раз. Певної миті на його обличчі майнула гримаса, немов він зрозумів, що чує – а потім швидким рухом зняв навушники.

- Уявлення не маю. А у вас які-небудь теорії є?

- Я… - молодий технік завагався. Він жив з тог, що зчитував інтонації з глосу людей. – Н-ні. Як на мене, це нічого важливого.

- Підтримую. Працюйте далій, лейтенанте.

- Служу Вітчизні, - буркнув експерт, повертаючись до апаратури.

Полковник вийшов з приміщення, замкнув за собою двері. Вийняв з кишені сигарети, запалив і насправді глибоко замислився.

Запис був непідробний, чистий від втручань, не викликаючий найменших підозр. Артур Вікторович був чистий, його зізнання ідеально корелювали з доказами. Якщо ще й підтвердиться те, що казав ймовірний терорист…

І все ж таки він виразно там чув: тихий, металічний стук об підлогу. Наче сідаючий в крісло осетин поставив на паркет тяжкий, окутий несесер.

Який потім просто зник.

Олексій Андрійович затремтів від думки про те, скільки мусить бути вартим кілограм грошей.

☭

- пов'язане з недавньою тенденцією серед легковажних мешканців Санкт-Петербургу, які за гроші прописують в своїх мешканнях нелегальних іммігрантів з кавказьких республік, про що сьогодні говорив генерал-лейтенант Сергій Умнов з санкт-петербурзького МВС. Виключно божому провидінню можна приписати факт, що вибух кілограму тротилу не потяг за собою жодних людських жертв, приводячи тільки до часткового завалу сходової клітки в багатоповерховому будинку на Проспекті Науки. Міліція і відповідні служби проводять подальше слідство в цій справі, яка напевне пов'язана з контр терористичною операцією на північнім Кавказі…

Генерал-майор Баханов, який нещодавно отримав це звання, простягнув бізнесменові руку, другою подаючи йому документи про припинення слідства.

- Перепрошую, Артуре Вікторовичу, що так довго все це тривало. Але ж ви розумієте, процедури…

- Ні про що говорити. Слава Богу, що ні з ким нічого не трапилося. Не встигли чи що?

- Один з хлопців спізнився і вистрелив, коли той вже забігав до під'їзду. Довелося його перед будинком зняти, щоб розсіяти енергію вибуху.

- І навіть, незважаючи на це, все вийшло дуже добре. – Артур посміхнувся, погладив Бахманова по свіженьких погонах з однією зіркою. – Я дуже радий, що міг особисто підтримати отримання вами цього звання, товаришу. Ви заслужили його вже давно.

- Дякую вам від усього серця.

- І у мене для вас дещо є, щоб відсвяткувати цю радісну подію. Ви вже якось пригадували, що вже давно не були у відпустці, це правда?

- Від дев'яносто другого ні одного дня, крім випадків хвороби.

- Тоді порадієте, коли одержите пошту. Будуть два листи: в одному ваша заслужена оплачена відпустка для такого ж заслуженого і дещо краще оплачуваного захисника Вітчизни.

- Артуре Вікторовичу, але ж я не маю права до…

- Ще ні, бо разом з тим повинен ще бути лист про надання відзнаки. Ой, тільки не розклеюйтеся, бо це ще не кінець. В свою чергу, у другому листі буде дещо і від мене, для вас і вашої родини.

Баханов просяяв, покрутив головою, непідробно зворушений.

- Артуре, якщо вам колись,будь що…

- Немає про що говорити. Купіть жінці якийсь ладний купальний костюм, а самі собі або дієту якусь пропишете, чи в тренувальний зал походите. Бо ж на фото потім треба виглядати добре.

Коли Баханов вийшов, Москаль усівся у власне крісло і замислився. На телефоні мигтів світлодіод, сигналізуючи про чергові неприйняті дзвінки. Він усміхнувся про себе, набрав номер до Ніколаєвського.

- Олександр Євгенович, - кинув він у слухавку, коли той відповів. – Все в порядку, слідство закрите. Вам немає чого боятися.

- Артур… Артур, я і уяви не мав, що він… що таким способом! Що потім він просто прийде і…

- Не треба більше вже нічого говорити, Євгене. Я все влаштував, а про вас ні слова. Ніхто вас з ним навіть і не пов'яже.

- Я… я дякую вам, Артуре. Боже, оце ж таке зараз, коли я до синового шлюбу готуюся…

- Чув, чув. Передавайте мої поздоровлення.

- Артуре, якщо я можу якось…

- Не треба. До побачення.

Він натиснув на відбій, телефон замовк. Москаль відкинувся в кріслі.

Він ошукав тебе, використав твою дочку, хотів виставити за власні борги. Зараз же ти врятував його від в'язниці.

- Саме так.

Москаль покивав головою, звертаючись до темряви, що клубилась в кутках кабінету.

Тільки заради тих грошей з валізки?

- Ні. Для чогось більш важливішого.

Тоді все треба влаштувати раз і назавжди.

- Саме так.

☭

Потужний автомобіль мчав в середині колони на автостраді МКАД, яка описувала гігантське кільце навкруги всієї Москви. За вікнами пролітали ряди житлових будинків та коробочки магазинів, маркети, які тільки будувалися, і сараї подвір'їв соцреалізму.

- І куди їдемо, Артуре Вікторовичу? – спитав Сергій,що сидів за кермом.

- До Ніколаєвського.

- Зрозумів, Артуре Вікторович.

Будемо виясняти стосунки з давніми приятелями.

- Будемо виясняти стосунки з давніми приятелями, Сергій. І стягни туди решту наших з міста.

- Але ж… сьогодні, Артур Вікторович? – На обличчі охоронця з'явилася гримаса замислення. – У нього ж сьогодні весілля сина…

Зроби щось таємно – будеш злодієм. Зроби те ж саме відкрито – будеш героєм.

- Зробіть щось таємно, Сергію Костянтиновичу, і вас назвуть злодієм. А зробіть це відкрито, і станете героєм.

Той похитав головою.

- Так точно, Артуре Вікторовичу!

Посіпака розтягнув вуста у щирій посмішці, сягнув по супутниковий телефон.

Артур дивився на будинки, які пролітали за вікнами.

Ніколи не буде кінця. Завжди знайдеться хтось наступний, хто є ворогом чи може ще стати ворогом.

- Завжди існує якийсь кінець, - буркнув Москаль сам до себе.

Він витяг з холодильника пляшку горілки, відкрутив і ковтнув просто з пляшки.

Ні. Вороги завжди з'являються, голови гідри відроджуються. Завжди хтось інший буде хотіти зрадити тебе. Завжди хтось буде дивитися на тебе і думати: "А що на його місці зробив би я?".

- То нічого. Не вони перші і не останні.

- Що кажете, Артуре Вікторовичу? – повернувся до нього Сергій.

- Нічого такого, Серьожа. Це не тобі.

До маєтку Олександра Євгеновича Ніколаєвського вони заїхали вже добре після півночі. Забава вже розкрутилася на всі сто, навіть крізь триметровий пліт було чутно голоси бенкетуючих, музику і заклики танцюючої молоді.

В решті решт, олігарх сьогодні женив свого єдиного сина, так що весілля з великої літери "В" повинно було бути гучним і багатючим.

Дмитро, нібито, закохався так, що світу білого не бачив, щирою і нарешті справжньою любов'ю, а батько ні в чому йому не відмовляв.

- Артуре Вікторовичу! Яка несподіванка! – Ніколаєвського і справді застали зненацька, коли він побачив, як Москаль заходить до весільної зали. – Ми вас і не сподівалися…

Хтось, скоріш за все, начальник охорони, підійшов до хазяїна, прошепотів кілька слів на вухо. Ніколаєвський кивнув. Ні один м'яз не здригнувся на його обличчі, але він вже знав, що під брамою стоять чотири машини, повні озброєних людей.

- Та я ось так, без попередніх повідомлень, Олександр Євгенович. – Артур поклонився. – Як раз проїжджав по околиці, подумав собі: заскочу, сам молодих побажання скажу.

- Це дуже мило з вашої сторони, Артуре Вікторовичу…

- Я тут подарунки приніс. Дозвольте їх вручити?

Ніколаєвський підвів його до столу молодят, представив, хто це такий – в принципі, навіть і непотрібно, бо гості і так його пізнавали. Дмитро піднявся, низько поклонився, його вибранка затріпотіла приклеєними віями.

Адже чутки оббігали Москву з швидкістю блискавиці, тому про справу з осетинським терористом мало хто не чув. Голоси, звичайно ж, пов'язували якимось чином з тим і нинішнього господаря… А при оказії люди пригадали ще й колишній конфлікт поміж партнерами по бізнесу, якими вони тоді не стали, виплила теж справа зірваних заручин Дмитра Ніколаєвського з Агатою Артурівною.

А зараз сам Артур Вікторович був у нього на весіллі, тиснув руку нареченого, одночасно вручаючи йому в конверті авіаквитки і резервацію готелю на Багамах… Дуже красивий жест.

Наречений відкрив конверт, показав всім його вміст, подякував. Після цього Москаль підійшов до нареченої - привабливої, дрібної блондиночки, яка в своїй білій сукні з воланами виглядала наче принцеса з казки Діснея.

- Всього най, най, найкращого, моя красуня. – Потім поцілував її в обидві щоки, а потім, за польським звичаєм, в руку. – Щоб ти отримувала все, що є в житті найкращого. А це для тебе…

Ніколаєвський з сумішшю зворушення і побоювання дивився, як поляк надягає жінці його сина – зараз вже його дочці! – красиве кольє з щирого золота. Коли бізнесмен повернувся до хазяїна, той подав йому руку.

- Ну, Артуре Вікторовичу, скажу вам, я зворушений. Ви, я бачу, людина честі…

Що було, то було.

- Що було, то було. – Бізнесмен посміхнувся самими вустами. – Проведіть мене до брами?

Вони вийшли назовні, залишаючи за собою гриміти танцювальну музику і зал, що світився кольоровими вогнями. Автоматичні ворота відкрилися за сигналом пульту, Ніколаєвський протягнув руку.

- Дякую вам.

То я дякую від усього серця.

- То я дякую. – Москаль взяв його долоню, стиснув так, що той аж засичав, скривився. – Від усього серця.

Він відвернувся і рушив до автомобілів,що чекали з ввімкненими двигунами.

Ніколаєвський полегшено видихнув, дивлячись, як посіпаки Москаля вантажаться до чорних "лендровіерів". Влаштування кривавої різні на весіллі було б в стилі цього дивного поляка, який вже не раз став знаменитим своєю холоднокровною жорстокістю.

- Відкличте хлопців. Все стороною пройшло, даремно нервували, - впівголоса кинув він командирові охорони, що стояв за ним.

- Така служба, шефе. Вже віддаю накази.

- Олександре Євгенович! – Ніколаєвський вже входив в будинок, коли його наздогнав голос від брами. – Почекайте, Олександр Євгенович! Зовсім забув, в мене ж ще один подаруночок є.

Той повернувся, брама знову від'їхала вбік. Поляк подав йому загорнутий в газету пакунок.

- То для вашого молодого, маю надію, що йому сподобається. Ви ж знаєте, як воно буває: перша ніч, жінка сором'язлива. Їм стане в нагоді для сумісного перегляду.

Ніколаєвський відчув, що йому робиться гаряче. Роздер газету, витяг чорну касету VHS.

Доброї ночі.

- Доброї ночі, Олександр Євгенович.

- Артуре Вікторовичу! Артуре Вікторовичу, почекайте… Може ще раз зайдете, бо не годиться, щоб гості так швидко виходили…

Вони зайшли у дім, повернули наліво, віддаляючись від пульсуючого басами зала, де йшли весільні танці. Ніколаєвський запалював по дорозі світла, Москаль гасив їх за собою. Так і йшли кімнатами і коридорами вдвох, охоплені рухомою плямою світла у всеосяжній темряві.

Зроби це.

- Jeszcze nie, - буркнув польською Москаль - Bardziej przyda nam się żywy[64].

- Що кажете, Артуре Вікторовичу? – відвернувся Ніколаєвський.

Він почував себе не в своїй тарілці, коли поляк йшов за ним. В нього було враження, що луна несе коридором відголос більшої кількості кроків, що він чує підковані чоботи, які розмірено стукають об нерівну, бетонну підлогу в'язничного коридору.

Йму здавалося, начебто обличчя його гостя сповивають тіні, які надають йому вираз… обличчя когось іншого, чужого і заразом добре знайомого. Когось, кого він часто бачив в дитинстві, хто поглядав доброзичливим, непроникним поглядом з портретів і плакатів, що висіли усюди.

Він здригнувся, проковтнув слину.

Щось не так, Олександр Євгенович? Щось вас турбує?

- Щось не так, Олександр Євгенович? – Ніколаєвський аж підстрибнув, чуючи, як з вуст поляка видобуваються слова його багаторічного начальника в міліції, постраху всього округу, знаної скотиняки та тирана. – Щось вас турбує?

- Ні, це тільки… Змучений я, розумієте… - Він майже прикусив собі язика, бажаючи додати "товариш начальник". Ніколаєвський штовхнув двері, вони увійшли до його приватного кабінету. – Вип'єте чогось, Артур Вікторович?

Chateau d’Yquem.

- "Шато д'Ікем". – Гість подивився на Ніколаєвського якось дивно. – Але ж не турбуйтеся, Олександре Євгеновичу. Давайте краще сядемо і побалакаємо.

Олександр і справді присів. Москаль обійшов письмовий стіл, став за хазяїном, поклав йому руку на плечі.

- Так, так, Євгенович. Коли ви мене ошукали в перший раз, кілька років тому…

- Ну що ви, Артуре? Я ж бо…

- Не перебивайте, коли я говорю. Коли ви ошукали мене в перший раз, я постановив певного дня вбити вас.

Олександр боявся порушитись, він намагався навіть не дихати. Почув шелест тканини, коли поляк сягнув під піджак, відстебнув кобуру і витяг пістолет… Хазяїн будинку міцно стиснув очі.

Стукіт зброї, що лягла на дубову стільницю, глухо відбився від касетонів стелі.

Але я змінив рішення. Бо ж ми з вами приятелі.

- Але я змінив рішення. Бо ж ми з вами приятелі. Правда, Євгенович? Ну, не дивіться так на мене. Я вам тільки добра бажаю, подарунки приношу.

Москаль вийняв з занімілих долонь Ніколаєвського касету, сунув її в відеомагнітофон. Картинка якусь мить сніжила, потім з'явилося зображення.

- Катюшка… - прошепотів Ніколаєвський.

Так, це була Катя, свіжоспечена дружина його коханого сина… Ось тільки що вона робила в фільмі? І так дивно одягнена…

- Дозволь, Євгенович, я перемотаю до цікавого моменту.

Чоловік вражено дивився на екран. Йому хотілося плакати, кричати, щось зробити, але він не міг зробити хоч найменшого руху. Він бачив лише рожеві, помаранчеві і тілесні плями, силуети, що переміщалися екраном, ноги, руки, голови, підскакуючі та ритмічно підстрибуючі перса…

Москаль натиснув на паузу, коли камеру заслонили сідниці імпозантно збудованого негра.

- Так, так, Євгенович. – Поляк похлопав хазяїна по щоці, якою стікали сльози. – Саме так. Ось такий подарунок я приніс вашому Дімочці, щоб знав, молодий, як вдовольнити свою жіночку… І на всяк випадок, надіслав їм до готельного номера копію.

Ніколаєвський подивився на нього, переніс погляд на пістолет, що лежав під рукою.

Ти не відважишся, покидьок, стерво людське. Ти навіть недостойний тримати в руці таку зброю.

- Ти не відважишся, покидьок, стерво людське. Ти навіть недостойний тримати в руці таку зброю, - просичав йому на вухо Москаль, а той почув, як цей шепіт вгвинчується йому в глибину мозку. – Ти ніщо, ти пил на моїх чоботах, ти тінь, яка повзає у моїх ніг.

- Чого… чого ви хочете, Артуре Вікторовичу? – занив Ніколаєвський, який не міг відірвати погляд від екрану телевізора, на якому в ненатуральній, розпусній позі застигла Катя. Його Катюшка…

Хочу побачити, як ти жертвуєш заради власної родини.

- Хочу побачити, як ти жертвуєш заради власної родини. – Москаль взяв зі столу пістолет, перезарядив, увіткнув йому до руки. – Зараз. В цю ж мить.

- Але ж, Артур Вікторович, я, я… - хникав і мимрив Ніколаєвський, але його гість дивився на нього очима мов сталь.

Зроби це.

- Зроби це.

Москаль кивнув і посміхнувся… і посміхнувся так, що Ніколаєвський сунув ствол у рота, стиснув чі і потягнув за спусковий крючок.

Тихо клацнув опадаючий вхолосту курок.

- Так, Олександре Євгеновиче. Ну так… - Москаль відібрав зброю, сховав її в кобуру під пахвою. – Це ж тільки жарт. Шутка. А ви вважали, нібито я все це серйозно. Як вам не соромно. Чи я міг би забити приятеля?...

Той відчував, що весь тремтить. Він був готовий зробити все, аби ж цей… ця людина пішла звідсіля. Зникла. Назавжди.

Він не відкривав очей, маючи надію, що все це сон… Почув шелест паперу, потім в його долоню ковзнуло щось вузьке і тепле. Він розхилив віки: автоматична ручка.

Підпиши.

- Підпишіть ось це, Олександр Євгенович. – Москаль стукнув нігтем в чотири сніжно-білі пусті аркуші. – Підпишете, і я вже більше ніколи не нагадаю про цей інцидент. Ось тут, внизу підпишіть.

- Я… - промекав Ніколаєвський.

Підпиши.

Раптом запалилися лампи, засвітили Олександрові просто в змучені очі. Він почув, як тютюновий дим пече і кусає здерте від крику горло, як нелюдськи болять викручені поворозами руки. Як потворно хочеться йому пити, як рвуть болем зірвані нігті на ногах. Раптом йому захотілося спати, він бажав відлетіти, піти, перестати бути…

Підпиши.

- Підпиши, - лагідний глос слідчого сплив наче мед з молоком на його скатований розум. Він нахилився і тремтячою рукою чітко виписав на нижній частині всіх аркушів: Ніколаєвський О.Є.

- Дякую вам, Олександр Євгенович.

Лампи несподівано згасли. Господар заморгав, щоб звикнути до синюватої напівтемряви свого кабінету. Надалі світився величезний екран, на якому маріонетки, затримані на половині руху плоті і пристрасті відігравали своє tableau vivant[65]. Москаль вийняв у нього з долоні авторучку, накрутив ковпачок, сховав до кишені.

- Дякую вам, Олександр Євгенович. Мій юрист пришле вам один екземпляр умови на прочитання. Передавайте мої поздоровлення молодій парі,- дійшов до Ніколаєвського голос, що віддалявся по коридору.

Тремтячими руками він взяв пульт, виключив телевізор. Потім закрив обличчя руками і гірко заридав.

ХІІІ АКТ

Рубльовське шосе, на переломі тисячоліть

Красивими можуть бути зимові ночі над Москвою.

Звичайно, не всі вони красиві, але ж можуть бути такими. А це як раз була одна з тих ночей: сніг скрипів під ногами, іскрився тисячами діамантових окрушин в світлі місяця, спадав з прикритих товстими шапками дерев і сипався дрібним пухом з дахів.

Вітру зовсім не було, тому повітря стояло нерухомо, хмарки пари, що добувалася з вуст зібраних на подвір'ї, оточували їхні голови своєрідними ореолами, через що все виглядало так, якби перед будинком зібралася юрба святих. Святі з передпліччями у шрамах та татуюваннях, з двадцятичотирьохкаратними посмішками і холодними очима, чоловіки, благословенні плечима наче дубові віти і повнісінькою відсутністю будь-якої моралі.

Його бійці. Його приватні гончі пси.

- Ну що, дорогі мої панове. – Артур Вікторович проходжувався поміж ними, цокаючись по черзі келишком, наповненим спиртом з шампанським. – За цей новий, двохтисячний рік! За це нове тисячоліття[66], хай нам ще більше в ньому щастить!

- Ваше здоров'я, Артуре Вікторовичу! - Сергій став перед шефом, приклавши в салюті долоню до шапки. – Щоб нам в усьому везло!

- Гроші в нас є, то все інше знайдеться, Серьожа! Артур Вікторович покліпав свого особистого охоронця по плечу. - Ну все, хто залишається на службі, той залишається; хто їде, той їде! З Новим Роком, хлопці, побавтеся добре!

Всі одним махом допили шампанське, приснув кришталь келишків, який розбивався на гранітних кубиках подвір'я; рикнули п'ятилітрові двигуни потужних позашляховиків, хлопнули двері.

Москаль з деяким розчуленням дивився на те, як його армія від'їжджає на заслужений за цей рік відпочинок, на всій швидкості і на довгих світлах летячи до найкращих нічних клубів Москви. Просто в обійми шикарних повій, до опарів марихи та хмар коки. Головою вперед в море горілки і ліс міліцейських інтервенцій.

Він знав, що частину людей йому доведеться завтра витягувати: побитих, отруєних не дуже чистими наркотиками, похмільних – з міських лікарень чи арештів, а це буде вимагати чергових розмов зі слідчими та скандалів з прокурорами.

Він знав все це, але ж і вони знали.

В них була пригнічуюча все і вся певність, що Москаль не залишає своїх, що про кожного з них спам'ятає, що сам, особисто, приїде забрати з камери слідчого ізолятора, похлопає по плечу, кине зміну вбрання. А потім відвезе просто на полігон, де протягом дванадцяти годин вони будуть бігати, підтягуватися, стрибати, вмирати живцем і блювати собі на руки, аж ввечері, ледь живих їх затягнуть до гарячої бані, де їх будуть чекати горілка і жінки.

Бо Артур Вікторович містився для них в одному слові.

Батюшка.

- Іди-но сюди, Дашо. – Він обійняв струнку талію молоденької росіяночки, зараз укриту під каракулевим хутром. Москаль почув, як та вся затремтіла, але знав, що то не від морозу. – Пішли і ми святкувати, ніч ще довга.

Дашка захихотіла, затріпотіла ненатурально довгими віями. Цього вечора вона вже втягнула велику дозу, тому, мабуть, не до кінця розуміла, що діється.

- Автомобіль, Серьожа, повинен бути готовий на чверть на дванадцяту.

Москаль видав ще одне розпорядження, після чого рушив по сходах до дому.

Через облицьовані чорним деревом двері він увійшов вхідного холу площиною в декілька десятків квадратних метрів. Привезені з Греції та Італії античні статуї дивилися пустими зіницями, як він проходить крізь наступні кімнати та анфілади.

- Приготуйся, Дашо. Ти знаєш, що повинно бути, і як. – Він підштовхнув дівчину вперед, сам повернув до кабінету. – І чекай мене.

- Так точно, Артуре Вікторовичу!

Накачані силіконом вуста склалися в курячу гузку, посилаючи господареві сочистий поцілунок. Потрібно було б за це її відразу ж відшмагати, але зараз у нього були більш важливі справи.

Вони не бажають цього підписати. Ти добре знаєш, що спеціально затягують перемовини, і одночасно зустрічаються з Нафтпромросом.

- Підпишуть, - буркнув Москаль про себе. - Ми не дамо їм вибору.

Люди завжди мають вибір, Артуре Вікторовичу.

- Людям лише видається, ніби вони мають вибір. Написане слово триває вічно, а решта вже несуттєва. Дай мені людину, а параграф на нього ми вже знайдемо…

Навіть і тоді вони можуть вести себе нелогічно.

- Для цього в мене є Серьожа.

Він усівся в шкіряному кріслі, запалив лампу під зеленим абажуром. Тяжка попільниця зліва, письмовий набір прямо, з правої сторони чорний телефон… І надалі щось було не так. Це і надалі був не його кабінет, і досі щось не співпадало з ідеальним видінням.

З часом то все доповниться.

Москаль витяг з шухляди стопку документів, зробив глибокий вдих, відкрив першу папку. Пробіг очами титульну сторінку тексту, другу, наступну…

Тут.

Рука зависла над абзацем. Він глибше вчитався в текст, посміхнувся самими кутиками вуст. Витягнув з кишені авторучку, закреслив цілий фрагмент, написав на полях декілька зауважень для юриста.

Москаль був майже гордий зі своєї каліграфії кирилицею. Ніколи він не вмів красиво писати польською мовою, натомість зараз, після багатьох місяців навчання, його літери поволі зближалися до ідеалу. Він знав, що вони повинні бути ідеальними.

Ручка була міцнішою не тільки за меч, але й за все, що створила людина.

Москаль читав далі, перегортав сторінки контрактів, договорів і замовлень. Час від часу він затримувався, кидав пару слів у простір, потім слухав відповідь. Репліки з невидимим партнером були короткими і сухими, але сердечними. Якби він розмовляв з найближчою в усьому світі істотою. З єдиною по-справжньому братньою душею.

Він поглянув на наручний годинник: зближалася дев'ята. Даша вже більше як сорок хвилин стояла навколішках на холодній підлозі, так, як він навчив її, в самому кутку їхньої приватної святині… Його приватної святині. Москаль мав надію, що вона в чомусь зробила помилку: що неправильно уклала обладнання чи нерівно зв'язала волосся.

Артур Вікторович не любив карати безпідставно. Все повинно мати своє обґрунтування.

☭

Майже через півтори години пізніше вони лежали в його підземному басейні. Вода, збагачена мінеральними солями Мертвого моря, булькотіла і переливалася кольоровими каскадами в світлі ламп, водяні бичі приємно масували тіло.

Москаль закрив очі, дозволив собі трохи розслабитися. Це був гарний, насправді вдалий вечір.

Даша поклала голову йому на плече, припала до нього усією своєю поверхнею двадцятилітнього атлетичного тіла, створеного ним і виключно для себе, для власної, приватної приємності. Він же проводив долонею по її спині. Дівчина затремтіла і прошипіла, коли пальці пройшли по свіжих смугах, які залишили по собі шпіцрутени.

То був добрий рік.

То було добре століття.

- Тато! Тато! – голос прозвучав луною в коридорах.

Даша шарпнулася, але Москаль утримав її за шию.

- Лежи!

- Тато! – До приміщення увірвалась дочка, Агата. – Тато, я… - Вона поглянула на Дашу, що лежала в басейні, потім на батька. – Znów jesteś z tą dziwką[67]...

- Так, - констатував той. – Чому ти мовиш не по-російськи?

- Ой, тільки не починай знову! – Агата труснула головою, буря рудих локонів пішла хвилями довкола її голови. Артур почув десь глибоко в серці укол смутку за чимось, що він мав колись, за особою, якою він колись був, якийсь далекий спомин, наче з іншого життя… Але укол пройшов і зник. – Тобі добре відомо, чому я не бажаю говорити російською мовою!

- Ні, не знаю, - холодно подивився на неї Москаль. – Не знаю, доки ти мені не скажеш.

Агата хотіла кинути якусь ущипливу відповідь, але утрималася, лише стиснула руки.

- Чи можемо ми поговорити, Артуре Вікторовичу? – запитала вона не своїм голосом, цим разом вже російською.

- Звичайно. Іди, Дашо, одягнись.

Коли та вийшла, Агата підсунула собі стілець до краю басейну. Глянула Москалеві прямо в очі. Всілася і заклала ногу на ногу.

- А це неввічливо – сидіти в присутності власного батька, - зауважив Артур. – Мені тяжко повірити, нібито моя власна дочка проявляє таку відсутність чемності.

- Так само є неввічливим валятися в басейні з повією, яка значно молодша за мене, Артуре Вікторовичу, - парувала та. – Знову ж так, мені важко повірити, що ви можете бути моїм батьком.

Москаль стиснув зуби, але не відповідав. Її російська мова була майже досконалою, логіка та еристика – мистецтво ведення спорів, теж були бездоганними.

- Чого ти хочеш? – спитав він, протягуючи руку за келишком.

- Я хочу виїхати.

Сягнула д кишені, витрясла з пачки тонку сигарету. Коли клацнула запальничкою, Москаль помітив, що в неї тремтять руки.

- Куди? – Артур вийшов з басейну, взяв халат. – Може поговоримо про це?

Агата глибоко затяглася, видмухнула хмарку диму в його напрямку.

- Мене немає про що розмовляти з вами, Артуре Вікторовичу. Я хочу виїхати, і виїду, а ви можете мені в цьому допомогти, або ж ні.

- І куди ж це ти бажаєш їхати? – В цей момент Москаль не пізнав власного голосу. – Як надовго?

- А чи це вас стосується, Артуре Вікторовичу?

- Звернись завтра до Дмитра, - сухо кинув він, проходячи мимо доньки. – Він виділить тобі кошти на купівлю нерухомості та створить інвестиційний фонд на твоє утримання за кордоном.

І відійшов темним коридором, залишаючи за собою малу пляму світла, в якій все слабше було видно силует його доньки.

☭

Клацнули двері броньованої "волги", забурмотів двигун. Артур Вікторович розсівся на шкіряному сидінні, поглянув на годинник.

- Встигнемо, Серьожа?

- Так точно, Артур Вікторович! – Охоронець втиснув педаль газу на повну, машина рвонула вперед. – За десять хвилин доїдемо.

Ти не повинен був її відпускати.

- І надалі це тільки дитина, - прошепотів він. – Дурна, розпущена, зіпсована – але дитина. Моя дитина.

Якщо втратиш її з очей, вона може зробитися небезпечною. Багато вже знає про тебе і про наші справи.

- Дмитро стане слідити за її рухами. До тих пір, доки її рахунки йдуть через мене – вона у мене в руці.

А все рівно це небезпечно. Не належить дозволяти тим, хто тебе не підтримує, покидати твою країну.

- Маячня, - буркнув Москаль. – То були інші часи, твої часи. Зараз кордони, відстані ніякого значення не мають. Важливою є лише відповідна інформація.

І документ.

- Ну і документ.

Але все рівно ти мусиш її пильнувати. Не спускати з очей.

- Нічого я не мушу! – Москаль вдарив кулаком по дверях, так що Сергій стурбовано повернув голову. – Нічого я не мушу. Все можу.

Так.

Вони їхали дорогою через ліс, потім звернули з асфальту на бокову ґрунтову дорогу; лімузин підскакував та розкочувався на вибоїнах, але підсилена підвіска і могутні шини досконало глушили нерівності. В кінці кінців звернули в ледь помітну просіку, Сергій зупинив машину, згасив двигун.

Нічний, зимовий ліс дивився байдуже, як вони йдуть по попередніх слідах. Небо над Москвою освітлювала луна мільйонів світел, то тут, то там, в передмістях вже розривалися петарди і блискали феєрверки, які доносилися до них віддаленим гуркотінням та сухим тріщанням.

- Час? – кинув Москаль охоронцеві.

- За сім хвилин буде рівно опівночі, Артуре Вікторовичу. – Сергій подав йому п'ять папок для документів.

Вони підійшли до охоронців, що стояли на утоптаному снігу і чекали з бензиновими запальничками над розставленою на поляні батареєю феєрверків. Артур Вікторович кивнув їм головою, показав на годинник і погрозив пальцем: все повинно було бути вилічено до секунди.

Москаль усівся за розкладеним туристичним столиком, відкрив першу папку.

- Сір'єнський Леонід Геннадійович, п'ятдесят п'ять років, за освітою фрезерувальник, за професією – бізнесмен, що проживає… - впівголоса читав він нещодавно надруковані акти. – Рухомий маєток, маєток на рахунках в країні, маєток на рахунках за кордоном. Доходи показані, доходи приховані… Родина. Так, так.

Він погладив вуса, лагідно посміхнувся.

Підпиши.

"Вирок затверджую".

Він закрив папку, відсунув на бік, взяв наступну.

- Ковальонок Михайло Іванович, тридцять сім років…

Коли всі вироки вже були підписані, Сергій дав знак людям. Засичали бікфордові шнури, затанцювали вогники, повзучи по замерзлому снігу.

- З Новим Роком, Артуре Вікторовичу!

Охоронець подав йму відкриту скриньку з пістолетом.

Москаль взяв в долоню свою "тетешку" з подовженим стволом. Якщо колись вона могла працювати годинами без заїдання, ліквідуючи ворогів народу, то і на сьогодні вистачить.

Артур підійшов до першого з чоловіків, що стояв навколішках над викопаною в мерзлій землі неглибокою могилою. Сір'єнський Леонід Геннадійович затремтів, коли ствол пістолету оперся йому о потилицю. Він, мабуть, заплакав, хоча надітий на голову пластиковий мішок глушив майже всі звуки.

Коли перша з ракет з гуркотом піднялася в небо, де вибухнула квіткою різнокольорових іскор, Москаль всміхнувся самими вустами і натиснув на спусковий крючок.

XІV АКТ

Передмістя Москви, початок нового тисячоліття

Їхали цілою колоною могутніх "лендроверів" в напрямку свого завдання; Сергій був за кермом, на задньому сидінні, за броньованою шибою, сидів його батюшка, для інших – Москаль. Охоронець знав, яка то велика честь, що Артур Вікторович надалі йому вірить. Протягом тих багатьох років поряд з ним, біля нього самого пройшло стільки облич… І тільки він залишився, бо ніколи не дав батюшці причини, щоб той сумнівався в його вірності.

- Під'їдь під саму браму, Серьожа, - динамік дещо спотворював звуки, але голос Москаля був таким же рішучим і владним, як і завжди.

- Так точно, - слухняно гавкнув у відповідь охоронець.

Він проковтнув слину, але гуля в горлі не бажала уходити. Сергій розумів відвагу, але ж не був в стані охопити її розумом аж настільки, аж настільки відчайдушної. Він знав, що батюшка і справді не знає страху, але ж, все рівно, не міг зрозуміти його мало не самогубних вчинків.

Бо кому б прийшло в голову самому, в цьому віці, йти на першу лінію вогню?

Поза тим, це тривало вже стільки років. Стільки довгих, кривавих років… І неустанна, безперервна полоса успіхів. Кожен контракт був пострілом в десятку, кожна операція виконувалася з хірургічною точністю. Не без того, часом хтось був поранений,або і гинув… Але батюшка виходив практично без подряпини.

Сергій же відклав більше грошей ніж міг собі представити. У відпустки він їздив в країни, про існування яких колись він і гадки не мав. Трахав дівок, поряд з якими актриси порно виглядали як прибиральниці. Спав у апартаментах, які за ніч коштували більше, ніж люди заробляли за рік. Він мав все.

І, тим не менше, відчував, що його все – це ніщо.

Що вже давно він пустий в середині, наче випалена шкаралупа. І саме ця свідомість приводила до того, що він не спав ночами, і кожен недільний поранок проводив в церкві. Він стояв навколішки протягом усієї служби, широко хрестячись і повністю відверто молячись про те, щоб після смерті було дещо більше, ніж тільки пустота, про яку казав батюшка.

Йому б і хотілося покінчити з цим усім, але він не міг. Знав, що не зможе піти від Артура Вікторовича, який зробився ціллю, сенсом і суттю його власного життя.

Вони заїхали під огорожу, Сергій припаркувався, згасив двигун і побіг відкрити батюшці двері. Москаль вийшов, поправив комір пальта, підійшов до брами і натиснув ґудзик домофону.

- Алло? – прозвучало питання.

- Вийдіть до мене на хвилинку, товаришу, - голос батюшки був наче сталева линка, яка затискається навколо шиї. – Вийдіть до мене, я повинен вам сказати дещо важливе.

- Я… вже йду, зараз.

Динамік зашумів і замовкнув.

Сергій поправив свій пояс зі зброєю, дав знак решті, щоб були готові.

Клацнули двері, з-за них з'явився охоронець, непевно поглянув на Москаля.

- Ви до кого?

- Відкрийте двері, товаришу бригадире. – Батюшка посміхнувся. – Відкрийте, не станете ж ви мене тримати зовні.

Охоронець дико подивився на нього, здавалося, що він зовсім не помічає Сергія. Задзвеніли ключі, клацнув замок хвіртки.

- Так, заходьте…

Охоронець відвернувся, але речення не закінчив, бо батюшка стрелив йому в потилицю.

Тіло осунулося на землю, Сергій вправно відтяг мерця вбік, відчепив у нього з паска ключі і притримав ногою двері, крізь які на територію володіння почали забігати інші бійці.

Сергій тільки і побачив, як батюшка неспішним кроком направляється до будинку. Він підскочив і відкрив перед ним двері, так що той увійшов в середину, навіть не звільняючи кроку.

Будинок виповнився пострілами, криками і відголосами боротьби.

- Так, Максиме Петровичу, так. Ви можете мені щось сказати?

Сергій стояв з укороченим "калашніковим" під вікном, дивлячись на бійців, що крутилися на подвір'ї. Все пішло легше, ніж сподівалися, тепер треба було лише закінчити справу. Він затягнувся цигаркою, кинув недопалок, розтер ногою по підлоговому покриттю.

Батюшка мірним кроком проходив між стільцями, на яких сиділи зв'язані члени сім'ї родини Петровича, принаймні ті, що залишилися живими. Кожного він обходив по черзі, підкованими каблуками офіцерських чобіт давлячи уламки скла, які застеляли покриту розсипаними фотографіями підлогу.

- Прошу вас, благаю… - бурмотів Петрович крізь опухлі губи, за якими можна було бачити поламані зуби, що трималися лише на шматках шкіри та нитках нервів. – Не кривдьте моєї родини…

- "Вашої" родину, Максиме Петровичу? "Вашої"? – розклав батюшка руками. – Може і будинок "ваш"?

- Благаю, все віддам, все скажу… - плакався Петрович.

- Так. Все скажете. Що до того, товаришу, в мене немає ніяких сумнівів. – Батюшка нахилився над ним. – Але я повинен мати впевненість, що ви нічого не приховаєте.

Він відкрив валізку, холодно блиснула хірургічна сталь. Москаль провів рукою по інструментах, в кінці кінців вибрав недужі щипці з пласкою, карбованою кінцівкою. Сергій скривився; не любив він цього моменту, але намагався і не показувати цього батюшці.

- Ні, ні, ні, ні… - наче мантру, повторював Петрович, коли Москаль підходив до нього поволі, мірним, виваженим кроком, тримаючи щипці перед очами. – Ніііі!…

Сергій знову повернувся до вікна, вийняв з кишені мініатюрну слухавку, натиснув ґудзик mp3-плейєра в кишені. "Оооооолйєєє бееейбі йєйєйє ооооолйєєєйєєє…" – одуряюча музика попливла з малого динаміка, хоч частково подавляючи відголоси реального світу.

Москаль пройшов біля Петровича, біля його непритомної жінки, усміхнувся семирічному синкові, що безголосно плакав. Затримався, присів, погладив малого по голові…

- Нііііі!... – закричав Петрович. Батюшка знову посміхнувся, піднявся. Підійшов до доньки господаря, що сиділа в куті, взяв в руку її дрібну долоню.

- Розумієш, моя кохана, що ми не можемо цього так залишити. Ми повинні про все довідатися.

Будинок наповнився проймаючим до мозку кісток звіриним криком неописаного болю. Сергій закусив вуста, заштовхав слухавку і в друге вухо.

"Ооойєйєй, бейбі, бейбі, камон, бейбі, йєеее…".

☭

Через пару годин все було скінчено.

Помили руки, перевдягнулися в чисте вбрання. Москаль сів в автомобіль, Сергій замкнув за ним двері, запусти двигун.

- Попрацювали ми сьогодні, Серьожа, га? – роздався голос з переговорного пристрою.

- Так точно, Артур Вікторович.

- Не підтримуєш того, що ми зробили, Серьожа?

- Ні, Артур Вікторович. – Сергій вирішився на щирість. Батюшка, здавалося, і так читав думки. – Вважаю, що дівчина ще було б придатною… а от пацан… це було вже занадто, Артуре Вікторовичу. Вибачте, що кажу так сміливо.

Тиша. Тільки потужна "волга" гучала двигуном, вибоїни стугоніли під колесами.

- Сміливість і щирість – то чесноти правдивого солдата, Серьожа, - голос, здавалося, належав комусь іншому, але у дзеркалі зворотного руху охоронець бачив, як Артур Вікторович порушає вустами. – Натомість ворогів народу треба винищувати без жалості. Кожен з них може сказати нам дещо цікавого, Сергію, а нашій праці не буде кінця.

- Так точно, Артуре Вікторовичу.

- Ніколи.

XV АКТ

Кінець двотисячних років

Ти повинен позбутися цього.

Артур підніс голову над старою, вицвілою та пом'ятою фотографією. Подивився в темряву, огортаючу більшу частину кімнати.

- Не розумію, - перекірливо відізвався він до голосу, який товаришував йому багато років.

Це тільки непотрібне нагадування слабої людини, якою ти був. Релікт минулого.

- Та ні, це пам'ятка і нічого більше. Так нащо мені її позбуватися?

Вони були твоєю найбільшою слабкістю. Тим, що тримало тебе при землі, не дозволяло розгорнути крил.

Виразно роздратований Артур Вікторович хотів відкинути фотографію на столик, де лежали розкладені альбоми в твердих палітурках. Але він змінив намір, дбайливо всунув знімок за плівку зі злегка вже побляклим підписом: Ми, літо 1993 року.

- Так чому ти бажаєш, щоб я позбувся тієї пам'ятки? – буркнув він. – В такому разі, це повинно бути моєю найбільшою перемогою, точно? А ти бажаєш, щоб я про неї забув. Я повинен відректися від шляху, який пройшов?

Тобі треба відректися людини, якою ти колись був.

- То що ж, я досі цього не зробив?

Кілька місяців його все більше дратували постійні балачки та хитрощі, від яких він не міг звільнитися. Чим більше вони мали... чим більше він мав, чим далі він зайшов, тим більше намагалося штовхнути його далі й сильніше крижане спонукання.

Він міг на все це махнути рукою. Спокійно жити до кінця днів, тішитися здобутими багатством і позицією. Дивитися на імперію, яку збудував протягом цих років. Без необхідності працювати, хвилюватися або непокоїтися, чи йдеться про завтра чи наступний рік. У нього було все. І він нічого не мусив.

- Все – значить "нічого", - раптом стривожений прошепотів він сам собі.

Насправді він не мав нічого; нічого такого, що давало б йому радість. Він мусив все робити сам; нікому не вірив, навіть Серьожі.

Він був би сам, зовсім один якби ще був впевнений своєму власному існуванні.

Це тільки слова. Слова, які…

- Заткнися! – закричав він в пустку, так, що задзвеніли кришталеві абажури могутньої люстри.

Москаль піднявся, підійшов до бару, тремтячим руками відкоркував пляшку. Понюхав, скривився з огидою… адже він ніколи не любив коньяку! Почав переставляти карафки, дзвеніти склянками і розшифровувати етикетки.

До нього дійшло, що тут немає ні одної з тих речей, які він так дуже цінив. Звичайне, світле пиво; добре охолоджена житня горілка, в окремих випадках – зубрівка.. Зараз у нього був величезний підвал, заповнений червоним, грузинським та французьким, вином, декілька ящиків коньяку – і нічого такого, чого б хотілося випити.

- Сержанте! – вихилився він в коридор. – Сергію Костянтиновичу! Серьожа…

Клацнув замок в дверях. Тупіт чобіт, що наближався, ознайомив, що вірний охоронець вже біжить до свого господаря; через хвильку Сергій з'явився в коридорі, зі зброєю напоготові.

- Артур Вікторович!... Що сталося?

- Сергію, Серьожка, - немов з плачем одізвався Артур. – А збігай-но в магазин. Я тобі грошей дам…

Морпех, нічого не розуміючи, закліпав очима.

- Шефе, все в порядку?

- Так, так, я… Сергій, купи мені горілки. Звичайної горілки, чистої.

- Горілки. Зрозумів. Якої?

- Ну… а польську знайдеш?

Охоронець знизав плечима.

- Як пошукати, то знайдеться. Як та називалася… "Зубрівка", правильно? З такою травичкою?

Артур тільки кивнув, тримаючись косяка дверей. Коли Серьожа відійшов, Москаль спазматично, з відчаєм вдихнув повітря і схопився за груди.

Біль, якого давно вже не відчував, повернувся: сильний і палючий мовби в перший раз. Завжди було те відчуття, ніби хтось, шматочок за шматочком виривав йому серце… А зараз було таке враження, ніби подмух раптом порушив краї відкритої рани, що по ньому залишилася.

Непотрібно борешся. Ти є тим, ким є.

- Я… Артур прохрипів крізь стиснуті зуби, розбризкуючи мікроскопічні крапельки слини. - Скоріше ти…

Ми.

Москаль заточився вбік, обіперся о крісло і осунувся на сидіння. Біль не уступав, як то діялося зазвичай, на цей раз він вчепився в його груди сталевими кігтями, все міцніше вбиваючи гострі пазурі в ніжну плоть.

Випий чогось. Подивись, все це чекає на тебе.

- Не хочу… не стану… почекаю, доки повернеться Серьожа…

Тоді запали. Це завжди допомагало тобі заспокоїти нерви.

Його першим поривом було дотягнутися до люльки, але потім він упустив її, ніби то була отруйна змія. Вона впала, розсипавши холодний сірий попіл на фотографії його колишньої родини. Він хотів здути бруд, але не міг змусити легень поворухнутися; почав збивати сірі грудки рукою, але ті лише розмазалися, залишаючи потворні сірі смуги, що закривали обличчя осіб, що стояли на картці.

- Ні…і… - застогнав Москаль.

Так. Вони відійшли, вони вже зробилися минулим. Не повернешся до них, вони вже не повернуться до тебе. Ніколи.

Раптом Москаль почув, як в грудях здіймається палаючий жаром гнів. Зусиллям волі він випростувався в кріслі, вбив пальці в підлокітники і змусив себе зачерпнути повітря. Вдих, видих… Вдих, видих…

- Ти… смієш мені наказувати?... – захарчав він крізь стиснуте горло. – и смієш говорити мені, що я маю робити?... Та яким правом ти вирішуєш про те, що станеться в моєму житті?

Ні. Я лише говорю, що принесе тобі користь. Показую путь, яким ти маєш іти.

- А може я не хочу ним іти…

Ти йдеш ним занадто довго, щоб завернути. Не будь нерозумним.

Артур пригадав батька. Хворий і виснажений раком, він сидів удома у своєму кріслі, і саме це він сказав, коли син намагався переконати його в тому, що його рішення є вірним. Що він мусить розлучитися з жінкою, з якою раніше жив без оформлення шлюбу. Що сенсом і любов'ю його життя є...

- Марта,- прошепотів він.

Біль вдарив з подвоєною силою, вгвинчуючись льодовим буром аж до мозку кісток, розколюючи ребра і вливаючись в хребет. Артур витягнувся, і відразу ж потім звернувся з безголосним плачем.

Замкни цей розділ. Позбудься споминів.

- Ти не будеш наказувати, що я маю робити, - прохарчав Москаль. – Моя родина… жінка… син… дочка… Ти забрав у мене все.

Нічого я в тебе не забирав. Все, що ти стратив, стратив за власним бажанням.

- Тоді… так само ж… і одержу назад.

В другий раз він здолав піднестися до сидячої позиції. Тремтячою рукою сягнув по телефонну слухавку, за третім разом набрав номер.

- Наташо, - прохрипів він, коли секретарка з третьої зміни нарешті відізвалася. – Знайди мені номер моєї дружини. Інформацію знайдеш в документах про розлучення. Так, папка внизу. Так, прямо зараз…

☭

Днем пізніше

- Алло.

Голос в слухавці був настільки сильно, болісно знайомим, що Артур всередині аж затрясся. Наче мелодія з років щасливої молодості, яка відтворюється зі знайденої на горищі платівки.

- Це я, - тільки і сказав він.

Він сидів у найбільшому салоні своєї величезної резиденції. Полуденне світло впадало через великі, панорамні вікна, гралося на позолоті меблів та блищало ідеально чистих келишках сервізу. Він був паном, царем і богом власної імперії.

І тим не менше, відчував він себе, мов малий учень.

- Знаю, - відповіла слухавка голосом Марти. – Ярек казав, що ти дзвонив раніше.

- Що… що там у вас?

Довга хвилина тиші.

- Якось живемо. Ярусь нещодавно повернувся до інституту. Реабілітація, на щастя, допомогла.

- Реабі… що сталося?

- Лікувальна терапія. – Марта зітхнула: спазматично, уривчасто. – Ти навіть нічого і не знаєш… В листопаді у нього була спроба самогубства.

- Що? Як це?... Чому ти мені не сказала?...

Замовк. Він досконало знав, чому.

- Артур, ти обзиваєшся вперше після стількох років. Ні с того, ні з сього дзвониш на стаціонарний апарат в середу вранці, коли я на роботі, а Ярек ще спить. Тобі відомо, в якому він зараз стані? Коли я повернулась вдень, він ледь зміг зняти ланцюжок з двері… Я не казала, бо мені не було коли. Ми не розмовляли з тих пір, коли… коли…

Вона не сердилася, не дорікала йому. Її голос був досить сумним, з чітко чутним смиренно-спокійним відтінком.

Він міг би слухати її годинами.

- Вибач, - тільки й прошепотів.

Москаль майже бачив її, як вона труснула головою, а буйні локони захвилювалися, наче рідкий вогонь. Зараз в ньому вже повинні бути пасма сивини, злегка блискучі сріблом в тій повені рудого.

Боже, яка ж вона була красива.

- За те, що не дзвонив? Нічого страшного. Я дуже рада чути тебе, мій дурненький. Ти там, нібито, непогано собі радиш?

- Я не за те вибачаюся, - видавив Москаль з себе, перш ніж смуток здавив йому горло сталевими щипцями.

Запала довга, дзвеняча тиша. Артур лише чув тяжкий, рваний віддих по другій стороні лінії… В нього було бажання притиснути вуста до пластмасової решіточки слухавки, щоб той останній, запізнілий поцілунок миттєво пролетів крізь відстань, що поділяла їх, та роки мовчання, щоб якимось чудом до Марти дійшло, щоб вона почула, що, незважаючи на всі речі, жінок та витік часу – це завжди вона…

- Алло. Ти ще тут?

- Тут, - проковтнув він слину.

Знову тиша.

- Марта… Марта.

- Так?...

- Марта. Вибач мене за все. Ти пробачиш мені коли-небудь?

Тиша.

- Марта?

- Я на місці.

- Марта, я… ніколи не переставав тебе…

- Артур, я вже мушу йти. Перепрошую тебе, насправді. Я і справді мушу. Ярек, хіба, плаче. Задзвони… задзвони завтра ввечері. Добре?

- Марто, але я тебе…

- Ввечері, дурненький. Па.

Клацнула відкладена слухавка, потім прозвучав короткий, уривистий сигнал закінченого з'єднання.

Артур Вікторович тяжко зітхнув, витер піт з чола і обіперся на стінку.

Не треба було цього робити. Це без потреби відкриє і твої, і її рани.

- Але ж зробив.

Сьогодні ввечері ти будеш сконцентрований на перемовинах. Перед тим трохи спусти пари. Танька і Юлія…

- Кінець з шльондрами.

То що, будеш жити мов чернець?

Артур підніс до обличчя плаву долоню, подивився на культю сердечного пальця. Навіть після стількох років слід від обручки все ще був помітний.

- Час відпокутувати за провини.

☭

- ... отже, придбання контрольного пакету акцій буде гарантією належного фінансування для компанії, але ми не можемо погодитися на усунення мого клієнта з посади голови наглядової ради. Іван Владиславович створив цю компанію з нуля, і його внесок заслуговує на повагу.

Артур подивився на юриста, що сидів на іншому боці стола. Той витримав погляд, ледь помітно посміхнувся: знав, що має рацію.

Перемовини в справі купівлі підприємства тягнулися вже другий місяць. Його нинішній власник, Іван Владиславович Забраницький, головував обрадам лише номінально; люб'язний, сивенький батько чотирьох дітей та дідусь для цілої дюжини онуків лише лагідно посміхався і кивав головою, повністю довіряючи людям, які разом з ним будували компанію з нуля.

Артур все знав. Йому також було відомо, що лагідність і доброта Забраницького завели його в поважні клопоти, і фірма знаходилася на краю втрати фінансової ліквідності. Він потребував ін'єкції готівки, а зі всіх потенційних інвесторів Москаль пропонував її найбільше і найшвидше.

Також і на найлегших умовах, принаймні на перший погляд.

План перехвату підприємства був в однаковій мірі простим і ефективним. Після підписання контракту Забраницький повинен був стати тільки номінальним, почесним головою, позбавленим будь-якої реальної влади. Нездатним протистояти вже запланованому розподілу та подальшому продажу його холдингу, на який вже нагострили зуби декілька значно більших корпорацій.

Як сам Іван Владиславович, як і вся його сімейка з племінниками, що до цього часу займали посади в фірмі, повинні були протягом місяця бути замінені кваліфікованими, особисто відібраними Артуром кадрами. Все вже було підготоване і домовлено. Достатньо було тільки підписати.

А зараз ці дурні мусили щось винюхати і почали виставляти умови.

Це все несуттєве, Микола Матвійович. Лічаться виключно факти і цифри.

- Миколо Матвійович, все це не є суттєвим. – Артур зневажливо махнув рукою, посміхаючись молодому юристові, який при цьому здригнувся. – Лічаться виключно факти і цифри, тому будемо триматися цього. Контракт залишається незмінним відносно того, що ми вже встановили.

Той відповів посмішкою, але його погляд залишався гострим: слова не подіяли, він не дозволив себе залякати з першого ж разу.

- На жаль, це неможливо. Пропоновані вашою стороною записи можуть бути використані для виключення мого клієнта як особи, яка приймає рішення, на що ми не можемо дозволити.

- Не розумію, що ви маєте на увазі? – хитнув головою Артур.

- Тим краще тоді. Ми пропонуємо записи, яки представили в коментарях.

- Про це не може й бути мови.

- Тоді контракту ми не маємо.

Забраницький неспокійно поворухнувся, нахилився до юриста і щось прошепотів на вухо. Той покрутив головою і щось відповів. Артур дивився на все це спокійно, чекаючи. Він знав, що ті, раніше чи пізніше, піддадуться.

Іване Владиславовичу, подумайте про власних дітей і онуків. Про їхнє щасливе майбутнє,яке ви для них збудуєте.

- Іване Владиславовичу, подумайте про своїх дітей. Подумайте про… - почав Артур, але перервав.

Він спам'ятав фотографії, які раніше зібрала для нього господарча розвідка: Забраницький з своїми дітьми, оточений громадкою онуків. Перед будинком, навкруги нього веселі обличчя малюків, що вірять дідові. Якого цілують в щоки відразу три невістки. І кохана донька.

Ідеальна сім'я. Найслабший, найчутливіший пункт, в який належало бити, щоб вирвати у дідугана доробок всього його життя.

Подумайте про власних дітей і онуків. Про їх щасливе майбутнє, яке ви для них збудуєте.

- Іване Владиславовичу, подумайте про власних дітей і онуків. Невже ви бажаєте, щоб чужа людина увійшла у вашу сімейну фірму?

Здивований Забраницький заморгав. Не менше здивований юрист стрілив очами в бік, на фінансиста, який ледь помітно знизав плечима.

Дурень, що ти робиш?

- Артуре Вікторовичу, але ж контракт передбачав вашу фінансову участь в проекті? – несміло відізвався заступник і єдиний зять Забраницького.

- Так.

Ті, що сиділи по іншій стороні столу, обмінялися поглядами.

Ідіот, вони вже готові це підписати! Ще трохи, і вони піддадуться!

- Чи маємо ми через це розуміти, що ви поділяєте наші сумніви щодо пропонованих… еее… вами самими записів?

Підпиши! Підпиши, дурень!

- Я поділяю вашу турботу про сім'ю, - невиразно, начебто вуста не бажали йог слухатися, відповів Артур.

Підпиши!

- Тільки яким чином це перекладається на наші перемовини?

Підпиши!...

Артур не відповів. Замість цього він піднявся з-за столу. Застібнув ґудзик піджака. Кивнув Забраницькому і на негнучких ногах рушив до виходу.

☭

Ідіот! Дурень! Жалюгідний боягуз! І чого це ти наробив! Ми вже мали їх в жмені, а ти…

- Я зробив те, що належало зробити, - буркнув Артур, дивлячись на світла будинків та комплексів Москви, що пролітали за вікном автомобіля.

Сергій, який сидів за кермом, занепокоєно зиркнув в дзеркальце. Броньоване скло в значній мірі глушила звук, але він мусив помітити рух, коли його шеф вдарив кулаком в шкіряну оббивку.

- Я зробив те, що було правильно. І справедливо, - повторив Артур, вже спокійніше. – Не можна ось так просто забрати у людини всього. У людини, яка, поза тим, має родину, дітей… У якої є заради кого жити!

Сентименти. Слабість мілкої людинки. Ти дозволив, щоб то перешкодило тобі у виконанні плану!

- Це моє життя. Не твоє, не наше. Моє.

Це я дав тобі все, що в тебе є.

- То ти відібрав у мене все, що в мене було. Я не дозволю, щоб те ж саме сталося і комусь іншому.

Дуже вчасно. Один врятований на дорозі, засипаній трупами. Воістину – благородний жест.

- Так, це правда. З точки зору статистики той один нічого не означає.

Докладно.

- Але для його дітей, онуків… для його сім'ї! Для них це означає усе.

Софістика. Ти жонглюєш словами, щоб виправдати власну слабкість.

- Тут ти не маєш рації, - Артур тряхнув головою. – І ніколи її не мав. Тільки я був дуже слабким, щоб це зрозуміти. Мені видавалося, що ти показуєш мені властиву дорогу… А це просто була легка дорога донизу.

Ти, завдяки мені, піднявся на вершини, про які навіть і не мріяв.

- Про які я і не хотів мріяти. Не хотів, ти це розумієш?!

Так.

- Ні, не розумієш. Але ж це вже не має значення, я більше я не стану тебе слухати.

Мене не позбудешся. Ми є одним цілим.

Артур сягнув до кишені по телефон, відкрив телефонну книжку і вибрав завчасно вписаного абонента. Звичайно при номерах були помітки, нотатки, адреси… Тут лише одне, просте ім'я. Найважливіше у всьому його житті.

- Є лише одна істота, з якою будь-коли я був одним цілим. Через тебе я про це забув… Але знову пам'ятаю.

На це вже пізно.

- Ніколи не пізно.

Артур підняв палець, щоб натиснути клавішу набору номеру, але стільниковий телефон раптом ожив, завібрував. На екрані з'явився ряд цифр, перед якими був префікс плюс сорок вісім: Польща. Недовго думаючи, Москаль відповів на виклик, притиснув слухавку до вуха:

- Алло?

XVІ АКТ

Встаньте, свідок. Прізвище, ім'я, по-батькові?

- Руденко Сергій Костянтинович.

- Свідку відомо, що він виступає не тільки як свідок у даному судовому процесі, він також є свідком, підозрюваним ще у двох кримінальних справах?

- Так точно, пане найвищий суддя.

- Нагадую свідкові, що властивою формою є "високий суд". Свідок до слухання перед Найвищим Судом ще не є кваліфікований, але на добрій дорозі…

- Супротив, високий суде!

- Відхиляю.

- Чи свідку відомо, що він засідає також на лаві підсудних в наступному процесі, і його зізнання можуть бути використані як докази в пов'язаних зі справою процесах з кримінальних позовів?

- Так точно, високий суд. Мені відомо.

- Добре, прошу це запротоколювати. Чи підтверджуєте ви, Сергій Костянтинович, що дванадцятого травня минулого року ви перебували в резиденції Артура Вікторовича К., відомого під псевдонімом "Москаль" або "Батюшка"?

- Так точно, пане най… тобто високий суд.

- Тоді нехай свідок розповість нам про події, які попереджали той вечір.

- Ну так… З міста ми поверталися, з Москви. Батюшка, значить Артур Вікторович, зустрічався там з своїм контрагентом. Ми довго сиділи в тій фірмі, в їхньому VIP-room, дрінки нам подавали, приносили, що тільки душа запрагне…

- Свідок, не треба нам про меню. Прошу далі.

- Так точно, пробачте, високий суд. Так що розмовляли там довго, Артур Вікторович щось з ними щось там визначав. Вони не бажали погодитись, а він їх, мабуть, переконував. Я не знаю, бо під дверима стояв і не все чув. А що не моя справа, то я і знати не хочу.

- Так чи бачив свідок, що дійшло до підписання контракту?

- Ні, високий суд. Це значить, що ні, не дійшло. Перший раз я бачив, щоб Артур Вікторович не підписав контракт. Він просто піднявся і в певну мить вийшов. Потім сів до автомобілю, і ми рушили на Рубльовку, значить, додому. Пізно вже було, бо вони там довго розмовляли, про щось сперечалися, і тоді…

- Куди ви поїхали?

- Додому, як я вже високому судові і казав, на Рубльовку. Він по дорозі телефон виймав, хіба хотів комусь дзвонити, бо вибирав номер. Хіба що до дружини, давньої своєї, так мені здається. До тої, з якою вони розвелися.

- Звідки таке припущення?

- Бо вранці мені казала Настька… чи то Мілованова Наталія Євгенівна, його секретарка, що їй було наказано номер тієї знайти. І в телефон вписав, казав їй, що ввечері подзвонить. Я з ним весь час був, прошу Високого Суду, той останній вечір, тому…

- Прошу свідка контролювати власні емоції.

- Так точно, високий суд.

- Що було далі?

- Ну, і він не встиг, той телефон сам задзвонив. Він відповів і спочатку зблід, це навіть я бачив, а потім зробився якби сірим. Коли скінчив розмовляти, наказав мені затриматися, так що я зупинився. Як раз був якийсь парк чи сквер, то я включив аварійні і зупинився. Він вийшов, то і я за ним, але він наказав мені повернутися до машини. А сам сів на лавочці і плакав.

- Плакав?

- Саме так, високий суд! То я до нього вийшов, бо якось так… ну, не по-людськи воно, як хтось плаче, а людина сидить. Я сів поряд, а він до мене…

- Продовжуйте.

- Притулився до мене, високий суд.

- Спокійно, спокійно. Прошу дотримуватися спокою в залі! Продовжуйте, свідок.

- Притулився, високий суд! Тут ніякого стиду, коли один чоловік утішає іншого чоловіка. Особливо, коли у того син повісився.

- Свідок знав вже раніше, що у Артура Вікторовича був ще і син?

- Н-ні… чи то здогадувався, хоча він про це ніколи не говорив.

- Так свідок знав чи ні?

- Так, високий суд, я знав. Але не знав, що у його сина були проблеми з психікою.

- Звідкіля свідок посів такі ввідомості?

- Він сам мені тоді казав, високий суд. Це значить, це я так зрозумів з того, що він казав. Що у його сина були якісь проблеми, а він попереднього дня подзвонив. І як син його почув, то впав в депресію, чи якось так. В будь-якому разі, що йому зробилося гірше. А потім, начебто, дочка йому по телефону сказала, що то його вина, бо якби не він, то все було б в порядку…

- Нехай свідок продовжує.

- І тоді раптом він змінився обличчям, високий суд. Якби почув якийсь голос… І почав відповідати, щось казати і кричати.

- Сам собі?

- Н-ні… Скоріше за все, ні. Це означає, що нікого,крім мене, з ним не було, але він не до себе кричав. Скоріше, в якусь пустоту. Потім витягнув телефон і задзвонив до дружини… це значить, до минулої дружини.

- Свідок може ствердити це з усією певністю?

- Пробачте, високий суд, ні. Але розмовляв по-польськи, так що, хіба, до дружини, бо з панночкою Агатою то він би російською балакав. Я на бік відійшов, щоб не було так, нібито я підслуховую. Я польську мову частково розумію, так що… Ну, було б незручно якось.

- І як довго тривала та розмова?

- Довго. Хвилин, може, десять? П'ятнадцять? Він часами голос підносив, в інших випадках шепотів в слухавку. А потім вона відключилася.

- Звідки свідкові це відомо?

- Ну… бо я бачив, що він ще щось говорив, а потім так голову від слухавки відсунув, якби хтось телефон кинув. І все. Потім сказав: "Пішли, Серьожа", ну ми і поїхали.

- Продовжуйте,будь ласка.

- Коротше, їхали ми через місто, пробки були великі, так що ми зупинялися і стояли, і я дивився часом в дзеркальце, що Бат… значить, що Артур Вікторович робить. А він все говорив, якби сам собі. Хоча ж я вважаю, що скоріше розмовляв.

- З кимось конкретним?

- Ні, високий суд, він часто сам з собою розмовляв. Якби у нього був хтось, з ким розмовляв, бо і питання задавав, часом посміхався. Якби я не знав, що там з ним нікого немає, то міг би присягтись часом…

- Свідок пам'ятає, що він і так зізнається під присягою?

- Так точно, високий суд. Так ось, розмовляв він з собою, а потім, коли ми через Москву-ріку переїжджали, то він наказав мені зупинитися, а сам вийшов.

- Вийшов? На мості?

- Так, високий суд. Я зупинився на аварійних, а він наказав почекати і вийшов, підійшов до огорожі і хіба ще поговорив сам з собою. Жестикулював, головою крутив, кулаками загрожував… А потім щось викинув у річку.

- Чи свідок може бути більш чітким в своїх висловлюваннях?

- То, нібито, була авторучка, високий суд.

- Авторучка?

- Так, авторучка, його найулюбленіша. Він завжди носив її з собою, мабуть і спав разом, коли та лежала на шафці поряд. Навіть до бані забирав, у футлярі. І власне її викинув до ріки, взяв такий широкий замах, і я тільки й побачив, як блиснуло.

- І потім?...

- Потім ми поїхали далі, але Артур Вікторович вже не відзивався, тільки сидів і дивився у вікно. Якби якийсь погашений, не свій. Ну зовсім на себе не схожий. Коли доїхали додому, то сказав, щоб йому ніхто не перешкоджав, а сам пішов до свого кабінету.

- Продовжуйте, будь ласка.

- Ну от, сидів я на низу, вечеряв, бо то ж тяжко цілий день голодним – і тоді почув постріл. Один, поодинокий постріл, а потім тиша. Така страшна, дзвеняча тиша в цілому будинку… І так я почув, що там нікого, окрім мене, немає, що мені аж страшно зробилося, високий суд.

- Що виказала балістична експертиза?

- Поодиноке поранення голови, високий суд. Вхідний отвір на висоті правої скроні, сліди обсмолення вказують на постріл з близької відстані. Кут входу і виходу кулі неспростовно свідчать про самогубство.

- Протестую, високий суд! Формулювання "неспростовно свідчать" не є загально прийнятим.

- Протест підтримано. Чи може свідок щось ще додати?

- Я не знав, високий суд. Уяви не мав, що він сам, до себе… Я б подзвонив по допомогу, карету б швидкої визвав. Та власними б ногами до лікарні б заніс, повірте, високий суд, я б…

- Прошу свідка контролювати емоції.

- Перепрошую, високий суд. То все, що в мене було сказати. По інших моїх справах, прошу лагідного виміру кари.

- Судове слухання оголошується закінченим.

ЕПІЛОГ

Сьогодні вранці

Я б і не помітив того типа, якби не дзвоник біля дверей.

Він прийшов до мене з самого ранку, худий, обірваний, скоріш за все – безхатченко; а чи мало то їх тут крутиться? Відразу після відкриття обов'язково хтось з таких трапиться; що протягом ночі на смітниках вигребуть, або що ріка принесе, то вранці пробують продати. А я сиджу собі спокійно за стійкою, врізаю собі кебаб на сніданок, бажаю кави випити, новини оглянути, а тут дня не буває, щоб хтось такий не приліз.

Але ж цей був дещо інший, якби то… Ну, не знаю, якби одержимий.

- Гей, ти чого? Тут не нічліжка, а ломбард! – закричав я на нього.

Той обернувся, сполошений, якби бажав втікати, але не втік. Замість того підійшов до стійки, поклав брудні руки на поверхню. Навіть крізь моє вузьке віконце я почув сморід поту і горілки, немитого тіла та вулиці.

- Ти купуєш, чи продаєш? Як ні – тоді до побачення, - найспокійніше, як тільки міг проговорив я стандартну фразу, одночасно шукаючи паралізатор в шухляді. Бо хто знає, що такому в кабак стрелить…

Тільки пьяндилига тільки подивився на мене. В його пропитих очах блиснула хитрість, коли він вийняв з кишені загорнутий у ганчірку продовгуватий предмет.

- Пане, купи авторучку.

КІНЕЦЬ

Велика вдячність Наталі Захарчук та Людмилі Марченко, які допомогли в редагуванні.

Перекладач

08.2023