Імператор Нерон. У вирі інтриг

13. Становище на окраїнах імперії. Боротьба з друїдами у Британії. Причини пасивності римських полководців у Германії

На кордонах імперії в цей час здебільшого панував мир.

Обмежені бойові дії велися на півночі Британії. Там римський намісник Вераній лише кілька разів вторгався у землі силурів (британського племені, що населяло північ сучасного Уельсу), а його наступник Светоній Павлін захопив 61 року острів Мона, що служив оплотом друїдам - прихильникам давньої кельтської релігії. Римляни вирізнялися великою віротерпимістю й зазвичай не тільки дозволяли підкореним народам сповідати їхні релігії, а й не перешкоджали вихідцям з підкорених народів будувати свої храми у самому Римі. Релігію ж друїдів римляни не визнавали й викорінювали через наявність у ній частих і кривавих обрядів людських жертвоприношень. Римляни боролися й з іншими релігіями, що приносили в жертву людей, - а це практикувалося в карфагенян, фінікійців, у скорених римлянами трохи пізніше даків і деяких інших народів. Але найзапекліше воювали все-таки з друїдами - адже вони, крім усього, очолювали опір римлянам у Галлії та Британії.

Острів Мона (острів Англсі) був останньою твердинею друїдів у тій частині Британії, що ще трималася, а понад те, це було священне для них місце, тому військо Светонія Павліна, яке переправилося туди на плоскодонних кораблях і вплав, зустріли, перепиняючи йому шлях, не тільки воїни, але також жерці та жриці. За словами Корнелія Тацита, «на березі стояло у всеозброєнні вороже військо, серед якого бігали жінки; схожі на фурій, у жалобних одіяннях, з розпатланим волоссям, вони тримали в руках смолоскипи; тут же стояли друїди з простертими до неба руками, молилися й викрикували прокльони.

Новизна цього видовища вразила наших воїнів, і вони, наче скам’янівши, підставляли нерухомі тіла під удари, що сипалися на них».

Заціпеніння, що охопило римських солдатів, тривало недовго.

Отямившись і почувши команди свого полководця, римляни, які мали значно краще озброєння, зім’яли британців. Священні гаї, де друїди приносили людські жертви, вирубали. Уцілілі британці мусили прийняти іншу віру.

Однак у той час як Светоній Павлін скоряв острів Мону, у східній частині Британії спалахнуло повстання Боудікки (про яке буде розказано далі), і Светоній Павлін був змушений терміново повернутися. Щойно його війська відійшли, мешканці острова Мона того ж року знову повернулися до колишньої віри. Придушити тут друїдську віру виявилося не так просто. Остаточно її викорінили тільки наприкінці століття, під час правління імператора Доміціана.

Попри всю важливість для зміцнення римського панування в Британії, операція із захоплення острова Мона була все-таки порівняно дрібною, та й взагалі завоювання римлянами Британії просувалося дуже й дуже повільно. У римських намісників просто не було сил для того, щоб почати потужний наступ. Утім, таке становище цілком влаштовувало Нерона.

Затишшя панувало і в германських володіннях Риму. Невеликі зіткнення на германському кордоні траплялися, але вони не були загрозою для імперії. Від 50 й аж до 57 року спокій на цьому кордоні взагалі не порушувався нічим - Нерон, з тих самих причин, що й Клавдій, не був зацікавленим у захопленні тут нових земель і гучних перемогах. Надмірні успіхи будь-якого римського полководця могли прихилити до нього симпатії й спонукати до початку боротьби за владу. А Нерон, як і Клавдій, вважав за краще мати полководців не стільки блискучих, скільки надійних.

Корнелій Тацит, кажучи про те, що «на германському кордоні панував непорушний спокій», а римський намісник у Нижній Германії Павлін Помпей і римський намісник у Верхній Германії Луцій Ветер не вживали заходів, щоб розширити свої володіння, спершу намагається пояснити їхню пасивність тим, що «обидва полководці сподівалися підтримкою миру здобути більшу славу, ніж та, котру їм могли б дати тріумфальні відзнаки, які стали чи не повсякденною нагородою». Утім, справжня причина полягала не в цьому, і трохи далі Корнелій Тацит повідомляє про неї…

Тож римські намісники Нижньої й Верхньої Германії Павлін Помпей і Луцій Ветер були змушені перебувати у бездіяльності, і, «щоб воїни не ледарювали, перший закінчив будівництво дамби для приборкання Рейну, за шістдесят три роки до цього початої Друзом*, а Ветер задумав з’єднати Мозеллу з Араром, проривши між ними канал, завдяки якому судна з військами й вантажами, пройшовши Середземним морем, Роданом (річкою Рона - Прим. В. Д.), Араром, далі згаданим каналом і рікою Мозеллою (Мозель - Прим. В. Д.) до Рейну, могли б потім спускатися до океану; цим усувалися б труднощі пересування суходолом та відкрився б водний шлях між західним і північним узбережжями. Завадив реалізації цього задуму легат Белгіки Елій Граціал; він умовив Ветера не вводити свої легіони в непідурядну йому провінцію і своїми турботами не прихиляти до себе Галлію, стверджуючи, що це неминуче викличе підозри імператора, - аргумент, який не раз завадив здійсненню чесних намірів».

____________________

* Друзом Старшим під час його походів у Германію в період від 12 до 9 року до н. е.

Саме острах викликати підозри імператора стримував полководців.

Адже якщо навіть будівництво каналу, що значно полегшував і здешевлював торгівлю між Галлією та Германією, могло викликати підозри, то зрозуміло, наскільки небезпечним в очах імператора міг стати полководець, який посмів би домогтися істотних перемог і завоювань, - це було б розцінено як зазіхання на вищу владу.

Недарма намісник провінції Белгіка Елій Граціал не підтримав явно вигідного для провінції проекту. Він міг би прорити канал територією своєї провінції й без солдатів Луція Ветера - у провінції для цього знайшлося б достатньо рабів. Можна було б залучити до справи й галльські племена. Знайти людей для виконання проекту було не так вже і складно. Проте успіх цієї справи міг принести не тільки славу, а й затаєні побоювання імператора, що його намісники прихиляють до себе симпатії, аби затіяти заколот. Ні… Намісникам провінцій набагато спокійніше й безпечніше було зовсім не робити нічого нового, продовжуючи збирати ті ж самі податки й, напевно, не забуваючи при цьому й про себе, що воліли робити всі намісники.

Мир із безліччю варварських племен, які розуміли тільки силу, за такої пасивності римських полководців не міг тривати надто довго. Як писав Корнелій Тацит, «через тривалу бездіяльність наших військ поширилися чутки, що легатам заборонено вести їх на ворога. І внаслідок цього фрізи* за намовою своїх правителів Верріта й Малоріга просунулися до берега Рейну: боєздатні - пройшовши лісами й драговинами, інші - припливши озерами, осіли на відведених для потреб наших воїнів і тоді ніким не зайнятих землях».

Наступник Павліна Помпея на посаді намісника Нижньої Германії Дубій Авіт не поспішав застосовувати силу - фрізи встигли побудувати там житла, засівали ріллю. Погрозами Дубій Авіт змусив фрізів відправити до Риму послів із клопотанням дозволити їм поселення. Верріт і Малоріг прибули до Риму, де їм показали «все те, що показують варварам»**. Їх навіть привели в театр Помпея, «щоб вони побачили на власні очі, який багатий і могутній римський народ», однак ті анітрохи не зніяковіли - помітивши на сенаторських лавах кількох іноземців і дізнавшись, що честь сидіти поруч із сенаторами дарується послам дружніх держав, вони відразу спустилися вниз і сіли разом із сенаторами. Подія не викликала скандалу - «глядачі прихильно поставилися до їхнього вчинку, побачивши в ньому стародавню безпосередність», а Нерон обдарував обох вождів римським громадянством. Проте фрізам було наказано піти із зайнятих ними земель. Фрізи, які вже облаштувалися на нових землях, знехтували велінням імператора, й ось тут Дубій Авіт дав їм відчути, що стримувала його аж ніяк не відсутність сили або рішучості, - «раптово кинута на них союзна кіннота, захопивши в полон чи порубавши всіх, хто затято противився, змусила їх скоритися необхідності».

____________________

* Фрізи - одне із племен, що населяло північну частину Германії.

** Приймаючи у себе іноземні посольства, особливо посольства відсталих племен, римляни завжди намагалися вразити їх величчю й могутністю Риму.

Фрізів було вигнано, але землі Нижньої Германії, як і раніше, були незаселеними, і згодом туди вторглося зігнане зі своїх власних земель племенем хавків плем’я ампсіваріїв. Вождь цього племені Байокал, звернувся до Дубія Авіта, засвідчивши, що служив у римському війську під проводом Тіберія й Германіка, і просив дати йому дозвіл оселитися на землях, які однаково пустують. Авіта зворушили слова Байокала, але він не міг порушити наказу імператора й був змушений відмовити. У відповідь ампсіварії закликали бруктерів, тенктерів та деякі інші племена підтримати їх у боротьбі з Римом.

Римляни й цього разу діяли рішуче та швидко. Щоб не дати германцям об’єднатися, Дубій Авіт попросив допомоги у легата Верхньої Германії Куртілія Манція, який на той час змінив на посаді Луція Ветера, і той, за словами Тацита, переправившись через Рейн, «показав нашу зброю в тилу ворога, ввів свої легіони в межі тенктерів, погрожуючи їм винищенням, якщо ті не порвуть із ампсіваріями. І після того, як ті від них відступилися, тією ж погрозою були залякані й бруктери; услід за ними, не бажаючи наражатися на небезпеку, покинули ампсіваріїв і інші; залишившись на самоті, це плем’я відійшло назад до узіпетів і тубантів». Гнані з усіх боків ампсіварії незабаром «втратили вбитими в чужих краях усіх здатних носити зброю, тоді як старі, жінки й діти стали здобиччю різних племен».

Розгром ампсіваріїв стався 58 року. Того ж року, за повідомленням Тацита, відбулася запекла битва між двома великими германськими племенами - хаттами й гермундурами. Обидва племені пообіцяли принести переможених у жертву богам, і за даною ними обітницею в переможених підлягало винищенню все живе - не тільки воїни, а й інші люди, коні тощо. Хатти зазнали поразки, після чого значну частину цього племені було винищено. Безсумнівно, що великих втрат зазнали й гермундури.

Здавалося б, тепер, після стількох міжусобиць серед германських племен, римляни могли б легко розбити і скорити їх. Легкість, з якою було розбито й вигнано фрізів, знищення ампсіваріїв, блискавичні дії проти тенктерів, бруктерів та інших племен показують, що розгром германців був би неминучим. Що ж стримувало римських намісників? Чому вони не скористалися настільки вигідною ситуацією, адже супротивник був зляканий, роз’єднаний, та ще й ослаблений міжусобними війнами?

Корнелій Тацит знову не намагається цього пояснити. Далі він просто згадує про те, що влітку того ж року в землях союзного рим ля нам племені убіїв бушували «вогні, що вирвалися з-під землі», - торф’яні пожежі, «усюди винищуючи маєтки, ниви, селища» і навіть підступаючи до стін заснованої римлянами Колонії Агріпини (майбутнього Кельна).

Римських намісників Верхньої й Нижньої Германії зупинив не страх перед пожежами, а острах діяти без наказу імператора - стати славетнішим, ніж імператор, було небезпечно. Якби Нерон вирішив тоді особисто очолити похід, то легко міг би відновити римське панування до берегів Ельби. Однак Нерон аж ніяк не бажав залишати Рим і здобувати собі славу в лісах Германії, надаючи перевагу життю в розкішних палацах над життям у похідних наметах. Давати ж додаткові сили своїм намісникам, давати їм тим самим можливість вкрити себе славою він також не хотів. Нерон бачив себе насамперед співаком, погоничем квадриги, якому аплодує стадіон, - слава воїна його не приваблювала. Однак поступатися будь-кому владою він теж не мав наміру. А понад те, землі імперії не були перенаселеними, й імператорові не потрібно було шукати нових територій, щоб дати там ділянки ветеранам чи розмістити надлишки підданців. Рим потопав у розкоші, але цей достаток розбещував… У часи Ранньої республіки в римських родинах було від 5 до 15 дітей. Рим змушений був розширювати свої межі, щоб дати їм землі для прожиття. Римлян не могли зломити ніякі поразки, оскільки втрати швидко поповнювалися молоддю, а на завойованих територіях засновували нові римські колонії. А тепер у багатьох римських родинах, особливо в родинах римської знаті, взагалі не було дітей. З такою проблемою зіткнувся вже Октавіан Август, але під час правління Нерона вона стала ще актуальнішою.

Римляни вже раніше припинили засуджувати використання методів контрацепції й широко ними користувалися - без дітей простіше було розважатися, а догляд у старості забезпечували раби.

Римлян у Римі стало набагато менше, ніж рабів та вільновідпущеників. 61 року Педанія Секунда, префекта міста Рима, убив його власний раб. Убивство господаря власним рабом було справою рідкісною - за законом у цьому випадку страчували всіх рабів, які мешкали в будинку. Як писав Корнелій Тацит, після вбивства Педанія Секунда, «коли, за давнім звичаєм, усіх рабів, які жили з ним під одним дахом, зібрали, щоб вести на страту, збігся простий народ заступитися за стількох ні в чому не винних, і справа дійшла до вуличних безладів і зборищ перед сенатом». У домі Педанія Секунда жили близько чотирьохсот рабів і рабинь і жоден з них, за винятком того, хто вчинив злочин, не був причетний до вбивства. За те, щоб не страчувати їх усіх, почали висловлюватися навіть деякі сенатори.

Проте один із сенаторів, Гай Кассій, переконав їх не намагатися скасувати давні закони: «Ухвалюйте, будь ласка, що вони звільняються від покарання. Кого ж тоді захистить його становище, якщо воно не врятувало префекта Рима? Кого вбереже численність його рабів, якщо Педанія Секунда не вберегли цілих чотириста? Після того, як ми стали володіти рабами з безлічі племен і народів, у яких відмінні від наших звичаї, які поклоняються іноземним святиням чи не шанують ніяких, цей набрід не приборкати інакше як залякуванням», - доводив сенатор, нащадок знаменитого поборника свободи Гая Кассія, який очолював сторіччям раніше боротьбу проти тріумвірів за республіку.

Аргументи ці виявилися переконливими. З ним погодилися: «Ніхто не насмілився виступити проти Кассія, і у відповідь йому пролунали лише невиразні голоси, що шкодували про долю такої безлічі приречених, більшість яких мали постраждати безвинно, і серед них старі, діти, жінки…»

Дізнавшись про рішення сенату, юрба простолюдинів, предки яких самі нещодавно, напевно, були рабами, не давала вивести засуджених до місця страти.

Усе тепер залежало від рішення імператора. Нерон, «насваривши народ в особливому указі, виставив уздовж усього шляху, яким мали йти на страту засуджені, військові заслони». Усіх рабів, які жили в будинку Педанія Секунда, незалежно від статі й віку, стратили.

Жорстокість? Ні, це був лише безсердечний прагматизм, захід щодо забезпечення власної недоторканості. Коли ж сенатор Цингоній Варрон запропонував на додаток «вислати з Італії вільновідпущеників, які мешкали під тим же дахом», Нерон «став проти цього, щоб давньому звичаю, якого не могло пом’якшити милосердя, жорстокість не додала більшої нещадності».

Таким був той час.

Утім, згаданий вище випадок свідчить не тільки про звичаї тих часів, а й про те, яке було в Римі співвідношення між римлянами і неримлянами. У сенаті ще домінували латиняни й італіки, але Рим ставав усе менш латинським. Унаслідок низької народжуваності лати нян та італіків Рим заселявся вихідцями з провінцій, де народжуваність була трохи вищою. Прибувши у столицю, провінціали поспішали жити як римляни, намагаючись не тільки швидше навчитися латинської мови, а й перейняти римські звичаї. Народжуваність їх також знижувалася. Під впливом віянь із Рима знижувалася народжуваність і в провінціях. Рим так і не впорався з цією проблемою.

Ось чому стояли пусткою й вабили до себе то фрізів, то ампсіваріїв землі у римських провінціях. Ніщо не підштовхувало імператора до нових завоювань, а сам він їх не прагнув, воліючи перебувати в Римі. Рим жив одним, сьогоднішнім, днем, не думаючи про те, що буде завтра…