Імператор Нерон. У вирі інтриг

17. Конфлікт прокуратора й намісника. Візит до Британії Полікліта й кілька слів про роль вільновідпущеників у керуванні імперією. Зміна курсу римської політики в Британії - від жорсткості до м’якості. Повстання вщухає

Схоже, навіть деяких римлян вражала жорстокість, яку проявив під час придушення повстання Светоній Павлін. Принаймні присланий прокуратором Британії замість Ката Деціана Юлій Классиціан, «неприязно ставлячись до Светонія, через особисту ворожнечу перешкоджав загальному добру, поширюючи чутки про те, що незабаром має прибути новий легат, що без злості до супротивника й властивої переможцеві зарозумілості милостиво поставиться до тих, хто здався. Водночас він писав до Рима, щоб там не чекали швидкого припинення бойових дій, якщо не буде призначено спадкоємця Светонія, чиї невдачі він пояснював непридатністю, а успіхи - сприянням долі». Корнелій Тацит, як видно з його слів, гадав, що конфлікт між намісником і прокуратором виник тільки внаслідок їхньої взаємної недоброзичливості. Однак імовірніше, що причина полягала саме в різному підході до вирішення проблеми. І цілком можливо, що думка нового прокуратора про те, що повстання затягнеться, якщо римляни не підуть на поступки, була більш виваженою, ніж бажання намісника покінчити з повстанням однією лише силою й жорстокістю. Імператорів Риму, зокрема й Нерона, звісно ж, влаштовувало, якщо намісник і прокуратор провінції не жили у згоді й стежили один за одним - це забезпечувало більшу лояльність і того, й іншого стосовно верховної влади. Одначе цей конфлікт зайшов занадто далеко, і втручання Рима стало необхідним. За Нерона вплив вільновідпущеників на державні справи був значно меншим, аніж за Клавдія, за якого тим фактично було довірено майже самостійно визначати і зовнішню, і внутрішню політику Риму. У перші роки свого правління Нерон більше опирався на стан вершників, з якого були тодішні його фавори ти Луцій Анней Сенека й Афраній Бурр, і жоден вільновідпущеник не мав за Нерона такої влади, яку мали Нарцис, Паллант або Калліст у часи імператора Клавдія. Утім, не варто вважати, що Нерон відчував антипатію до вільновідпущеників, - він лише обмежив їхнє колишнє всесилля. Цілком же відмовитися від використання вільновідпущеників та «імператорських рабів»* у правлінні імперією Нерон не міг, та й не збирався. Серед вільновідпущеників у Нерона також були свої найбільш віддані й довірені особи, яким він надавав іноді величезних повноважень. За словами Корнелія Тацита, «щоб дослідити становище у Британії, туди було відправлено вільновідпущеника Полікліта, на якого Нерон покладав великі надії, розраховуючи, що його вплив зможе не тільки встановити згоду між легатом і прокуратором, а й внести заспокоєння в непокірливі душі варварів. Полікліт не загаявся вирушити в дорогу; на Італію й Галлію він справив враження пишністю й численністю свого супроводу, а перепливши Океан**, вселив страх і в наших воїнів: але вороги, у яких тоді ще панувала ніким не утиснена воля і яким була не відома могутність вільновідпущеників, глузували з нього й дивувалися тому, що полководець і військо, яке завершило таку війну, кориться якимсь рабам».

____________________

* Ще за часів Римської республіки низку адміністративних посад у державі посідали так звані «державні раби», тобто не раби, які належали комусь із римлян, а раби, які належали безпосередньо Римській державі. Державні раби вели протоколи засідань римського сенату, були тюремниками, пожежниками, робітниками, які забезпечували функціонування римських водогонів і каналізації. За часів Римської імперії «державні», або «імператорські» раби дуже часто займали посади дрібних і навіть середніх чиновників у скорених Римом провінціях, підкоряючись намісникові провінції й прокураторові, але доповідаючи про все і своєму «патрону» - імператорові в Рим. Попри те, що формально вони були лише рабами, вплив і можливості «імператорських рабів» були вельми великими. Великими були й можливості їхнього кар’єрного росту - саме з імператорських рабів походили всі імператорські вільновідпущеники.

** Мається на увазі протока Ла-Манш.

Здивування британців зрозуміле - адже у них раби використовувалися лише для найбрудніших і найважчих робіт. Однак у британців не було настільки складного господарства, як у римлян. У римлян були раби й для брудних робіт, і з ними вони поводилися, як зі звичайною худобою, але раби, навчені живопису, ремесел, а особливо мистецтва діловодства й управління, цінувалися, а найуспішнішим із них доручалися найважливіші посади, причому потім вони зазвичай ставали вільновідпущениками. Полікліт піднявся й отримав такі повноваження не дарма, - «вселивши страх воїнам», він, утім, «про все доповів імператорові в пом’якшених висловах; за Светонієм (Светонієм Павліном. - Прим. В. Д.) було залишено управління справами, але оскільки після цього він утратив на березі кілька кораблів із веслярами, що було сприйнято за свідчення продовження війни, йому було наказано здати військо Петронію Турпіліану, який завершив термін свого консульства. Той, не тривожачи ворогів, які, у свою чергу, не тривожили його, перебував у ледарській бездіяльності, якій присвоїв благопристойне найменування миру».

Слід зауважити, що таке рішення Нерона було цілком продуманим.

По-перше, воно дало можливість не надавати Светонію Павліну надмірної пошани за здобуті перемоги, а по-друге, ненависного британцям Светонія Павліна відкликали під пристойним приводом, чим не було принижено почуттів та гідності солдатів, які здобули перемогу, але водночас припинялося поголовне винищування британців, бо це не входило в плани імператора, - своїх поселенців римлянам не вистачало, і скорене населення було вигідніше не винищувати, а експлуатувати. Після цього опір британців став повільно згасати.