Імператор Нерон. У вирі інтриг

24. Змова Пізона. Загибель Сенеки

Комусь дуже хотілося налаштувати народ проти імператора. Окрім завзято поширюваних чуток про те, що саме за наказом Нерона було підпалено Рим, містом, та й усією імперією ходили й інші нісенітниці, які підривали авторитет імператора. Навіть про грози в столиці почали казати, що їх супроводжують «часті як ніколи удари блискавки», і це, звісно ж, не що інше, як невдоволення богів. Наприкінці 64 року над Римом з’явилася комета. Свого часу, 44 року до н. е., після загибелі Гая Юлія Цезаря над Римом теж пролетіла комета, і спадкоємець Юлія Цезаря Октавіан, майбутній імператор Октавіан Август, зумів витлумачити тодішню появу комети як добрий знак.

За Нерона ж з’яву комети було витлумачено зовсім інакше. У Римі стали подейкувати, що це «зірка-комета, яку Нерон щораз намагався вмилостивити пролиттям славної крові». У неймовірних розповідях, які ходили містом, почали фігурувати «двоголові немовлята, знайдені на вулицях, і такі самі дитинчата тварин».

Причина виникнення цих чуток, що розбурхували уяву римлян, полягала не в атмосферних чи небесних явищах. Незабаром ця причина з’ясувалася. Не встигли римляни забути про розкриту 64 року змову Децима Юнія Сілана Торквата й попліткувати про те, простив би його імператор чи ні, не встигли пошептатися про те, хто ж підпалив Рим - чи не сам імператор, і не встигли обговорити, кому ж віщують лихо комети, громи, блискавки і нібито знайдені десь двоголові немовлята й телята, як наступного року було викрито нову змову, набагато небезпечнішу, ніж усі попередні. 17 квітня 65 року в Римі було викрито змову, на чолі якої був Гай Кальпурній Пізон.

Нерон іноді брав участь у судових засіданнях, причому був суддею, що загалом поважав закон. Цікаво, що, отримавши скаргу від прохача, Нерон відповідав не відразу, а тільки наступного дня і тільки письмово. У ході розслідування (а більшість важливих процесів, у яких брав участь імператор, провадилися перед сенатом) вивчалися всі обставини й деталі. Виносячи вирок, судді подавали свої пропозиції в письмовому вигляді, Нерон мовчки уважно читав їх і лише потім виносив свій вердикт. Якщо йшлося про його особистих ворогів, провина яких для нього була очевидною, покарання могло бути досить суворим. Але Неронові аж ніяк не можна дорікнути, що він карав усіх без розбору. Навпаки, є свідчення, що за кожною справою провадилося ретельне дізнання.

У змові Гая Кальпурнія Пізона взяли участь декілька видних царедворців і сенаторів, а також префект преторія Феній Руф і частина його офіцерів. Однак, якщо у змові бере участь надто багато людей, то зазвичай щось іде на так. Змовникам перешкодили два доноси, які надійшли один за одним.

Слід зауважити, що одного доносу тоді виявилося недостатньо, щоб обвинуваченню повірили, а тим паче, щоб обвинуваченого піддали катуванням. Перший донос надійшов до імператора, коли до змовників пристала якась вільновідпущениця Епіхарида. Роздратована їхньою нерішучістю, жінка зважилася діяти самостійно й спробувала залучити до змови одного з навархів Мізенського флоту - Волузія Про кула. Волузій Прокул був знайомим Епіхариди й одним із тих, кому свого часу Нерон доручив убити свою матір. Епіхарида заходилася переконувати Волузія Прокула, що його заслуги залишилися недостатньо винагородженими, що імператор - людина негідна і що «вжито заходів, щоб покарати його за гноблення держави».

Водночас вона переконувала наварха, що він може легко помститися Нерону, оскільки той, «буваючи в Путеолах та Мізенах, постійно розважався морськими прогулянками, й убити його на кораблі не буде важко». Імен завбачлива Епіхарида, щоправда, не називала, і, як виявилося, недаремно. Волузій Прокул замість того, щоб погодитися на її пропозицію, доповів про все Нерону. Епіхариду викликали на допит, улаштували їй очну ставку, але та геть усе заперечувала.

Нерон аж ніяк не був жорстоким, і оскільки інших свідків, які могли б підтвердити чи спростувати обвинувачення, не було, Епіхариду не стали навіть катувати, але про всяк випадок залишили під вартою.

Епіхарида мовчала, однак до змови було залучено надто багато людей. Незабаром до влади надійшов новий донос. Цього разу про те, що готується змова, яка отримала згодом назву «змова Пізона», доповів вільновідпущеник одного зі змовників - сенатора Флавія Сцевіна, якийсь Міліх, котрому той доручив нагострити свій кинджал, яким і збирався завдати першого удару імператорові. Отож, на відміну від випадку з Епіхаридою та Волузієм Прокулом, тут слідству було за що вхопитися. Міліха підштовхнула до зради дружина, яка доводила йому, що «багато вільновідпущеників і рабів бачили те саме, що бачив він; мовчання одного нічому не зарадить, тоді як нагороду отримає той, хто випередить із доносом інших». У дружини Міліха були підстави так думати. Того вечора Флавій Сцевін довго розмовляв з іншим змовником, Антонієм Наталом. Повернувшись додому, він склав та запечатав новий заповіт, а перед тим як доручити Міліху нагострити кинджал, «улаштував щедріший, аніж зазвичай, бенкет і найулюбленішим рабам дав волю, а інших обдарував грошима; було видно, що він занурений у тяжкі роздуми, хоч і намагається приховати це жвавою розмовою. Нарешті він велів приготувати пов’язки для ран і засоби для зупинення крові, доручивши це тому самому Міліху, який чи то знав про існування змови й досі зберігав вірність, чи то зовсім не відав про неї і тоді вперше запідозрив, як повідомляли більшість джерел». Якщо в домі Флавія Сцевіна всі раби й вільновідпущеники розуміли, до чого готувався їхній хазяїн, і те саме відбувалося в домівках десятків інших змовників, себто про підготовку замаху знали сотні людей, дружина Міліха, недурна жінка, просто уявити собі не могла, що хтось із них не намагатиметься донести.

Вона переконала чоловіка не випробовувати долю, а поспішити з доносом. При цьому, можливо, нею більше керувало навіть не бажання отримати нагороду, а бажання врятувати чоловіка, якого обов’язково б стратили, якби про змову доніс хтось інший. Послухавши дружину, Міліх на світанку прийшов до вільновідпущеника Нерона Епафродита, а той відвів донощика до самого імператора, щоб повідомити про небезпеку. Нерон і тодішній очільник імператорського розшуку другий префект преторія Тигеллін почали розслідування.

Слідство почалося не з тортур. Схоплений і приведений на допит Флавій Сцевін «почав зі спростування зведених на нього обвинувачень і на питання про кинджал відповів, що, здавна шанований на його батьківщині як священний, він зберігався в його спальному покої й був облудно викрадений вільновідпущеником. Таблиці заповіту він запечатував неодноразово, не чекаючи яких-небудь особливих обставин і днів. Гроші й волю він і раніше дарував рабам, але цього разу зробив це з більшою щедрістю, тому що його статок обтяжено бор гами й він утратив упевненість у силі свого заповіту». Флавій Сце він підтвердив, що справді влаштував того вечора гостину, але стверджував, що «завжди справляв розкішні бенкети, ведучи сповнене приємності життя, не схвалюване суворими суддями», що ж до розпоряджень про пов’язки для ран, то ніяких таких розпоряджень він не давав, а негідник вільновідпущеник його просто оббрехав. При цьому Флавій відповідав на всі питання «з такою переконаністю в голосі й у погляді, що донос був би відкинутий як помилковий, якби дружина Міліха йому не нагадала, що Антоній Натал довго розмовляв зі Сцевіном і що вони обидва є близькими до Гая Пізона». Негайно викликали Антонія Натала.

Підозрюваних допитали порізно й тільки після того, як їхні відповіді не збіглися, обох закували в ланцюги. Дух змовників виявилося легко зломити - «вони не витримали вигляду знарядь тортур і погроз ними». Першим показання дав Антоній Натал, посвідчивши проти Гая Пізона, а потім і проти Луція Аннея Сенеки. Дізнавшись про це, «Сцевін з такою ж малодушністю чи вирішивши, що вже все викрито й далі заперечувати марно, виказав інших».

Тепер Нерон знову згадав про Епіхариду й наказав її катувати, одначе та виявилася набагато стійкішою, ніж розпещені аристократи, - «ні батоги, ні вогонь, ні жорстокість катів, роздратованих тим, що не могли впоратися з жінкою, не зломили її й не вирвали в неї зізнання», а коли наступного дня її, покалічену на дибі й не здатну вже ходити, на ношах знову потягли до катів, «Епіхарида, стягши із грудей пов’язку й прикріпивши до спинки крісла зроблений з неї зашморг, просунула в нього шию й, налігши всією вагою тіла, спинила свій і без того слабкий подих». Утім, це був єдиний приклад виявленої тоді самовідданості.

Як писав Корнелій Тацит, «жінка, вільновідпущениця, в такому безвихідному становищі, оберігаючи сторонніх і їй майже невідомих людей, виявила блискучий приклад стійкості, тоді як вільнонароджені чоловіки, римські вершники й сенатори, хоча їх і не катували, видавали тих, хто кожному з них був найближчим і найдорожчим».

Видані Антонієм Наталом і Флавієм Сцевіном змовники називали інших, ті теж видавали спільників. «Площами, будинками, селищами і най ближчими муніципіями нишпорили піхотинці й вершники, перемішані з германцями*, до яких принцепс мав довіру, бо вони чужоземці». Всіх підозрілих хапали, заковували в ланцюги й тягли на дізнання в палац. Утім, це сталося вже після того, як Нерон зрозумів масштаби змови й усвідомив ступінь небезпеки. А в перші години після того, як йому донесли про змову, імператор і не подумав вжити якихось екстраординарних заходів. Змовники, які залишилися на волі, навіть закликали очільника змови Гая Кальпурнія Пізона вирушити до преторіанського табору і спробувати підняти повстання, переконуючи того, що «Нерон не вжив жодних заходів для припинення заколоту». Найцікавіший аргумент!!! Ці наведені Корнелієм Тацитом слова свідчать, що римська знать тоді жила аж ніяк не в атмосфері загального страху, а поліція працювала абияк. На це вказує і те, що змова, в яку було втягнено десятки, а можливо, й сотні людей, за всієї непрофесійності такого підходу до її підготовки зірвалася лише в останню мить, та й то через єдиний донос, якого могло й не бути.

Друзі переконували Пізона, що «несподіванка вибиває ґрунт з-під ніг навіть у хоробрих чоловіків, і цей лицедій, за яким підуть лише його наложниці та Тигеллін, звісно, не посміє застосувати зброю проти обурених». Проте Гай Кальпурній Пізон, мабуть, був із тих, хто не здатен на вчинок. Якщо він, навіть втягши в змову декількох преторіанських центуріонів та одного з префектів преторія, так довго не наважувався напасти на беззбройного Нерона десь у палаці, то тепер, за всієї своєї родовитості й усіх амбіцій, зважитися відкрито підняти повстання Пізону було не під силу. Він вагався, барився, а коли до його будинку при був посланий Нероном загін, щоб заарештувати і його, розітнув собі вени, «а свій заповіт наповнив огидними лестощами Нерону, що було зроблено ним з любові до дружини».

Тим часом до Сервілієвих садів**, де облаштувався тоді Нерон, тягли нових обвинувачуваних. Під підозру тепер уже потрапляли всі, хто викликав хоч найменші сумніви. Під час допитів затриманим «ставили за провину навіть радість, виявлену колись під час побачення з тим чи іншим зі змовників, випадкову розмову, вуличні зустрічі, спільну присутність на бенкеті чи виставі».

____________________

* Преторіанську гвардію формували в ті роки лише з римлян, але як особистих охоронців римські імператори давно вже воліли набирати не римлян, а германців. Причина полягала в тому, що, не маючи родинних зв’язків серед римських громадян, германці були надійнішими.

** Нерон перебував у Сервілієвих садах - порівняно невеликому палацовому комплексі, оскільки його Палатинський палац згорів під час недавньої пожежі, а новий Золотий палац ще не добудували.

Замішаний у змові другий префект преторія Феній Руф, про участь якого в заколоті ще не було відомо, провадив слідство разом із Нероном і Тигелліном та, «намагаючись відмежуватися від змовників, був нещадний до своїх товаришів». Він міг би, пожертвувавши собою, вбити Нерона в кімнаті для дізнань, де не було охоронців, одначе Феній Руф думав не про ідеали й не про те, щоб урятувати товаришів, а лише про те, щоб уціліти самому, і «рухом голови зупинив порив Субрія Флава, який стояв поруч і, взявшись за руків’я меча, запитав поглядом, чи не витягти його й уразити Нерона під час розслідування».

Хто знає, зуміли б Феній Руф і Субрій Флав урятуватися, якби зважилися напасти на Нерона, але нерішучість їх погубила. Змовники, які спершу сподівалися на Фенія Руфа, бачачи, що він і не має наміру їм допомагати, поспішили його видати, а незабаром було взято під варту й Субрія Флава.

Засуджений на смерть Феній Руф «не виявив сили духу і додав слабкодухі скарги навіть до свого заповіту». Одначе Субрій Флав, розуміючи, що загибель неминуча, повівся надзвичайно гідно. На питання Нерона, унаслідок яких причин він забув про присягу й обов’язок, центуріон відповів: «Я зненавидів тебе. Не було воїна, що перевершував би мене у відданості тобі, поки ти був гідним любові. Але я сповнився ненавистю до тебе після того, як ти став убивцею матері й дружини, візницею, лицедієм і палієм». Корнелій Тацит стверджує, що це справжні слова Субрія Флава. У час розкриття змови Пізона Корнелій Тацит був ще хлопчиськом, але свою «Історію» й «Аннали» він писав пізніше, коли досяг вищих римських магістратур, а в другій половині 97 року навіть був консулом-суффектом, тому міг користуватися державними архівами, й не виключено, що ці слова, наведені ним, він міг відшукати в якомусь із протоколів допиту. Не менший приклад стійкості показав на слідстві центуріон Сульпіцій Аспер, «який, коли Нерон запитав, чому він вступив у змову проти його життя, коротко відповів, що іншого способу припинити його мерзенності не було». Однак чи були ті, до кого приєдналися Субрій Флав та його друзі, щоб покарати Нерона, кращими, ніж огидний їм імператор? Як видно з їхнього поводження під час слідства, очільники змови були не набагато кращими. Змовники з військових прекрасно це розуміли й з уст в уста передавали «слова Флава, який нібито говорив, що ганьба аж ніяк не поменшиться, якщо після усунення кіфареда його місце посяде трагічний актор, бо коли Нерон співав під кіфару, то Пізон виступатиме у вбранні трагіка».

Навіщо ж знадобилося Субрію Флаву та його товаришам ризикувати життям заради настільки негідної, на їхню думку, людини?

Відповідь на це питання також є в Корнелія Тацита: «Ходили чутки, що на таємній нараді Субрія Флава із центуріонами було вирішено, і не без відома Сенеки, відразу ж після вбивства Нерона, яке мав улаштувати Пізон, умертвити і його, а верховну владу вручити Сенеці - главі держави, обраному за його чесноти людьми бездоганного способу життя».

Сенека був людиною твердої волі, притому мудрим і казково багатим - одним із головних звинувачень, якими його супротивники свого часу переконали Нерона відсторонити Сенеку від влади, було те, що «він продовжує нарощувати свій величезний, надмірний для приватної особи статок, домагається прихильності громадян, а красою й розкішшю своїх садів і маєтків перевершує самого принцепса». Значну частину накопичених ним під час перебування у фаворі багатств Сенека був змушений віддати, коли 62 року потрапив у неласку, однак віддав він, звісно, не все. Що ж до друзів і прихильників, то їх він зумів зберегти. Якби він міг сам зважитися на усунення Нерона, переворот навряд чи було б організовано настільки безглуздо. Одначе Сенека був недостатньо родовитим. Він походив лише зі стану вершників, та ще й був народжений не в Римі. Тож йому було вигідно не самому скидати останнього нащадка Октавіана Августа, а дати це зробити родовитому, але нікчемному Пізону, а потім самому вже прибрати Пізона, виступивши в ролі месника за свого учня, й «відновити справедливість». З таким варіантом приходу Сенеки до влади римська знать цілком змогла б погодитися, а вже владу він потім не упустив би.

Сенека ретельно конспірував свій зв’язок із заколотниками. Назвав Сенеку причетним до змови лише Антоній Натал, та й він зміг сказати тільки, «що відвідав хворого Сенеку, щоб побачити його й запитати, чому він не допускає до себе Пізона: їм було б краще підтримувати дружбу в особистому спілкуванні; на що Сенека відповів йому, що як обмін думками через посередників, так і часті бесіди віч-на-віч не послужать на користь ані тому, ані тому; втім його спокій залежить від благополуччя Пізона».

Нерону важко було повірити в зраду свого колишнього наставника.

Увечері, після допиту Антонія Натала, віллу Сенеки, яка була за 4 тисячі кроків від стін Рима, оточив загін воїнів, одначе прибулий до Сенеки трибун не заарештував його, а лише допитав від імені імператора. Причетність до змови Сенека відкинув, але візити до нього Антонія Натала, присланого Пізоном, змушений був визнати.

Трибун негайно доповів про це Нерону, який вислухав повідомлення за присутності Поппеї Сабіни й Тигелліна.

Заперечувати візит Антонія Натала було для Сенеки безглуздо - візитера бачили надто багато людей, але це визнання виявилося для нього фатальним. Нерон зрозумів, що Сенека його зрадив, і через посланого до нього трибуна наказав своєму колишньому вчителеві вкоротити собі віку, що той і змушений був зробити, розітнувши собі вени. Помирав Сенека гідно, зберігаючи спокій духу, і коли центуріон завадив йому змінити заповіт, заповів друзям, які залишалися з ним, «те, що залишається єдиним, зате найдорогоціннішим із його надбань, а саме стиль життя, якого він дотримувався», додавши, що «якщо вони будуть пам’ятати про нього, то заслужать добру славу, і це винагородить їх за вірність». У наш час Сенеку часто згадують як великого філософа й навіть гуманіста, забуваючи при цьому, що багато років він був фаворитом одного з найсвавільніших імператорів Риму - Нерона, імператора не найжорстокішого, але одного з найпідступніших. Забувають і те, що наближеність до Нерона принесла Сенеці незліченні багатства, а ще частіше забувають, що саме дані ним британцям під неймовірний відсоток грошові позики, а потім їх примусове отримання стали однією з головних причин повстання Боудікки, яке спалахнуло 61 року в Британії, - і саме за це сучасники дорікали Сенеці. Говорячи про Сенеку, рідко згадують і те, що позбавити себе життя йому було наказано не через примхи чи сваволю Нерона, а лише після того, як імператор упевнився в його причетності до змови. Сенека став не жертвою сваволі, не жертвою наклепу, а жертвою власної боротьби за владу.

Утім, не слід уважати, що приєднання Сенеки до змови було продиктовано лише його амбіціями й жагою влади. Причини були набагато глибшими. Розправи Нерона із представниками старої аристократії, насадження чужоземних звичаїв, посилення тиранії і ставлення до найближчого оточення не як до друзів, а як до слуг, приводили до показної смиренності, але позбавляли імператора підтримки. Ідея громадянської війни витала в повітрі. І недарма юний родич Луція Аннея Сенеки - Марк Анней Лукан, безсумнівно, найвидатніший поет того часу, в 62-65 роках писав «Фарсалію» - «поему про громадянську війну». Зірка Лукана блиснула й згасла. Народжений 39 року в Кордубі, він із піднесенням свого дядька Луція Аннея Сенеки був наближеним до двору й встиг уже отримати визнання, але 62 року, з відстороненням Сенеки від влади, віддаляється від Нерона й Лукан.

У «Фарсалії» Лукан відобразив свої погляди на ідеальне правління, але дописати поему так і не встиг. Причетність Сенеки до змови коштувала дуже дорого не тільки йому, а й усім його родичам. Двадцятишестилітній Марк Анней Лукан також мусив розітнути собі вени, він залишив по собі недописану поему й безутішну вдову - Поллу Аргентарію, яка надалі щорічно відзначала день його народження.

Розкриття змови Пізона не спричинило тотальних репресій проти римської знаті. Часи Нерона не були схожими на останні роки правління імператора Тіберія, коли вся знать тремтіла від страху. Після ретельного розслідування за звинуваченням у змові стратили близько двадцяти знатних змовників, зокрема й консула Марка Аттика Вестіна, обраного консулом на наступний рік Плавтія Латерана і декотрих сенаторів. Одначе постраждали лише ті, чию провину було доведено, і навіть серед них аж ніяк не всіх засудили до смерті, а декого, зокрема Антонія Натала й Церварія Прокула, які поспішили з викриттями, Нерон узагалі помилував.

Велику кількість менш значних змовників вислали з Рима, а військових позбавили звання. У змові Пізона взяла участь і друга дочка імператора Клавдія Антонія. Планувалося, що після вбивства Нерона під час ігор у цирку вона супроводжуватиме Пізона у преторіанському таборі, щоб прихилити до нього солдатів. Дізнавшись про це, Нерон спершу не став застосовувати щодо неї репресій. Залишили тоді у спокої й рідного брата Луція Аннея Сенеки - Аннея Юнія Галліона, «який смиренно молив про пощаду», не постраждав і другий рідний брат Аннея Сенеки - Анней Мела.

Ніхто не спробував скористатися ситуацією й підняти повстання.

Римський сенат поспішив завірити Нерона у своїй лояльності.

Вирішено було призначити дарунки та вдячні молебні божествам і особливі почесті Солу - римському богу сонця, «чий древній храм зведено у цирку, де збиралися скоїти злодіяння, і чиїм благоволінням було розкрито таємні наміри змовників». Понад це, сенат на догоду Нерону, який любив кінні перегони, ухвалив, «щоб циркову виставу на честь богині Церери було відзначено великою кількістю кінних ристаній» і «щоб місяць квітень надалі мав ім’я Нерона». Із вдячними молебнями та збільшенням кількості кінних змагань Нерон погодився, але перейменування на свою честь місяця квітня визнав надмірним.