Муссоліні

Міф про Муссоліні

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам’яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політико-культурних та соціально-антропологічних витоків.

Тема дійсно дуже делікатна: вона примушує замислитися над відповідальністю інтелектуальної верстви італійців початку століття за створення та поширення цього міфу, адже в одній з дискусій Аугусто Дель Ноче стверджував, що «міф про Муссоліні як космополітичну історичну постать було збудовано камінець за камінцем інтелектуалами нової італійської культури. [...] Не сам він створив міф про себе: він повірив нам»¹.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об’єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та «ієрархи», інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний[4] зв’язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням. Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів харизматичної привабливості Муссоліні для більшості італійців як за його життя, так і після смерті, прикладів пристрасного, ледь не фізичного зв’язку, що об’єднував лідера і народ, – прикладів, що залишилися в мемуарах, журналістських матеріалах, усних і літературних свідченнях, архівних дослідах і поліцейських рапортах. Для нашого дослідження вистачить декількох влучних цитат, починаючи з дуже символічного вислову Джузеппе Боттаі – ієрарха із видатними політичними та інтелектуальними якостями, який резюмував свої довгі відносини з Муссоліні так: «Любов, вір­ність, відданість» – три почуття, народжені в переконаності, що «Вождь – це все в житті людини: початок і кінець, причина і ціль, пункт відправлення і пункт призначення», і в гіркій констатації факту: «якщо він впаде, всередині утвориться гнітюча самотність»². Екзальтоване поклоніння вбачається також у мемуарах Джованні Джуріаті, секретаря НФП (Національна фашистська партія) у 1930–1931 роках:

Не менш показовим є свідчення Віталіано Бранкаті про інтерв’ю-бесіду з диктатором у червні 1931 року. Тут відчувається вплив, який Муссоліні був здатен справляти на більшість своїх співрозмовників, це підтверджують і численні свідчення, аналогічні вислову сицилійського письменника.

За роки режиму масовим явищем стала практика листування з Муссоліні, люди надсилали йому листи, клопотання та скарги, довірчі папери, старанні звіти, анонімні доноси та приватні звернення. Таке листування було частиною шкільної освіти[5], але, крім цього, воно стало чи не найщирішим історично значущим свідченням майже конфіденційних, спільницьких, довірчих стосунків між дуче та більшістю італійців (ідеться не тільки про жінок і дітей або представників нижчих і відсталих верств, як довго вважалося, а й про італійців усіх соціальних рівнів). Варто згадати відому статтю Оріо Вергані, написану в 1936 році. Аналізуючи зміст майже п’ятисот послань, які щодня надходили дуче і ретельно сортувалися робітниками його приватного секретаріату, автор пояснює, хто та з яких причин зазвичай звертався до нього.

Однак подібні прояви любові та свідчення довгим часом тлумачились як результат нав’язливої, майже тотальної присутності Муссоліні в житті італійців за часів режиму завдяки вдалій роботі маніпуляторів масовою свідомістю, як наслідок мудро режисованої пропаганди, розгорнутої в типовому стилі всіх диктатур. Міф про Муссоліні нерідко вважається пишномовним, хореографічно насиченим і показовим продуктом так званої фабрики пропаганди⁶. Але за такого підходу недооцінюється міфологічність та ірраціональність, що внутрішньо притаманні фашистській ідеології, під впливом якої діяв Муссоліні, й також не береться до уваги потужність символізму та емоційної складової, в яких черпають потенціал усі авторитарні політичні режими, що спираються на народні маси. В найкращому разі дослідники вважали, що незалежно від того, що це було: екзальтований прояв історичної традиційної поваги італійців до влади, чи підтвердження їхньої природної релігійності (десь на межі марновірства та довірливості), зокрема серед сільського і робітничого населення, чи майстерна побудова пропагандистської машини, що спрацювала мов важіль на віковій властивій італійському народу традиції негативного самосприйняття, але саме поширення муссолінівського міфу із масштабним застосуванням пропаганди та засобів масової інформації дозволило народові впізнати себе в Муссоліні та розгледіти, хоча й хибно, історичний шанс соціального визволення та політичного оновлення⁷.

Через таку аргументацію дуже довго на закамарках пуб­лічних дискусій, що точилися в Італії з приводу Муссоліні та фашизму, залишалися питання, відповіді на які могли б дати логічне підґрунтя для формування більш чіткого історичного судження щодо ролі першого та природи другого: з яких причин міф про Муссоліні так надовго укоренився в таких різних соціокультурних середовищах? Яких конкретних форм він набув? Якими етапами проходив? І головне: чи обмежується цей міф лише роками диктатури?

Міф про Муссоліні проявився у найрізноманітніших історико-політичних контекстах, витримав виклики часу та декілька криз. Діяльність Муссоліні, на відміну (хоч би й часткову) від інших сучасних йому диктаторів, припала не тільки на роки режиму, адже Муссоліні виявив себе не лише в системі фашистської влади, у його житті розрізнюються щонайменше три абсолютно різних етапи – соціалістичний, потім інтервентистський[6], по суті, фронтовий, і власне фашистський. На кожному етапі він демонстрував різноманітні риси та залучав зовсім різні соціо­культурні середовища. Крім того, він спромігся витримати щонайменше три настільки серйозні та глибокі політичні кризи, що кожна з них викликала у сучасників страх неминучого спаду муссолінівської зірки: вигнання з соціалістичної партії в листопаді 1914 року, жорстке протистояння з ватажками сквадристів[7] після «пакту примирення» між фашистами та соціалістами влітку 1921 року й убивство Маттеотті влітку 1924 року.

Як діяв міф про Муссоліні на різних етапах історії? Як так сталося, з яких причин він так міцно укоренився?

Титул «дуче», як відомо, походить із військової традиції Давнього Риму[8]. Саме так зверталися до Муссоліні на мітингах і зборах, саме так його називали однодумці й спільники, і таким цей титул залишився до сьогодні, означаючи на сучасному жаргоні лідера чорносорочечників. Зараз він асоціюється не з бойовим і мілітаристським характером фашизму, а з псевдокласичністю та риторикою, що були притаманні всій італійській культурі на початку століття. Традиційно вважається, що вперше слово «дуче» стосовно Муссоліні було вжито у квітні 1904 року в римській газеті «La Tribuna», яка в коротенькому оголошенні з Женеви повідомляла про вигнання зі швейцарського кантону «італійського соціаліста з Романьї Муссоліні [...] великого дуче місцевого осередку італійської соціалістичної партії»⁸. Звичайно, не так важливо з’ясувати, коли це звернення було вжито вперше, як те, чому й у який спосіб воно започаткувало в політичній історії Італії міф про Муссоліні. Зараз немає сумнівів щодо його зародження в той період, коли Муссоліні перебував у лавах соціалістичного руху, відвідував профспілкові кола, тобто задовго до його політичної метаморфози.

Уже протягом двох із половиною років перебування в Швейцарії – з липня 1902-го по листопад 1904 року (з перервою наприкінці 1903 року через хворобу матері, яка примусила його ненадовго повернутися до Довіа) – Муссоліні набув слави рішучого агітатора та пристрасного оратора. Хоча в ті кілька місяців, які він провів у Тренто поруч із Чезаре Баттісті, а саме з лютого по вересень 1909 року, він позиціонував себе як журналіст і полеміст. Повернувшись до Форлі як секретар місцевої федерації Італійської соціалістичної партії (ІСП) і керівник журналу «Класова боротьба», він швидко посів чільне місце в селянській боротьбі та агітаційній діяльності проти війни з Лівією завдяки полеміці з реформістами та помітному спаду революційного профспілкового руху. 4 березня 1912 року, незадовго до його визволення з тюрми (після вироку, винесеного в минулому листопаді через опір проти війни в Тріполітанії, якої прагнув Джолітті), форлійський соціалістичний вісник «La soffitta» писав про нього як про «одну з найбільш симпатичних і видатних особистостей нашої фракції, якій він сприяє не лише своєю завзятою та плідною працею, а й неординарною культурою, яку не виставляє напоказ немов сумнівну вивіску на магазині і яка характеризується такою ж глибиною та надійністю, як і загартованість його характеру»⁹. Після виходу з тюрми товариші по боротьбі привітали його як «найвидатнішого представника романьольських соціалістів, [...] керманича всіх соціалістичних революціонерів Італії»¹⁰.

Щоб зрозуміти ці оцінки та (у більш широкому сенсі) причини такого швидкого сходження, яке невдовзі піднесе його на самі вершини соціалістичної партії, треба звернути увагу щонайменше на два фактори. З одного боку, необхідно згадати умови, за яких розгортався італійський соціалістичний рух тих років, повністю відкритий інтернаціоналістським заявам, але застряглий на рівні муніципалітетів і провінцій. За свідченням республіканця Ренато Лоллі, що став товаришем Муссоліні по камері наступного дня після арешту через агітацію проти лівійської війни в жовтні 1911 року¹¹, в ті часи вистачало диплома вчителя початкових класів, тобто соціального статусу дрібного буржуа, щоб набути політичного престижу та визнання себе інтелектуалом серед робітничих мас і активістів, чиї інтелектуальні та географічні можливості часто були вкрай обмежені. З іншого боку (і передусім), треба згадати той глухий кут, в який завертала соціалістична партія, що на словах підтверджувала революційні та безкомпромісні позиції, але в дійсності на ідеологічному рівні там домінував свого роду історичний фаталізм, породжений позитивізмом, а на політичному рівні – реформістська і пропарламентська орієнтація; це фактично підкорювало партію буржуазним політичним силам. За таких умов Муссоліні зі своєю принциповістю та максималізмом швидко став єдиною особою, здатною наповнити італійський соціалістичний рух новими соками та надати йому поштовх як з точки зору політичної дії, так і в плані розробки доктрини.

Остаточно він вийшов на національну політичну сцену як безперечний керівник революційної фракції на конгресі соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року. Наступного дня після конгресу, який ознаменував перемогу максималістського крила власне під керівництвом Муссоліні та визначився з виключенням правих реформістів, один із засновників Інтернаціоналу часів Маркса, гарібальдієць і комунар Амількаре Чіпріані висловився з його приводу на сторінках «Humanité» від 26 серпня: «Серед тих, хто сьогодні тріумфує в Реджо-Емілії, є чоловік – Муссоліні [...]. Ця людина мені дуже до вподоби. Його ставлення до революції – моє ставлення, я б сказав – наше, так би мовити, “класичне”»¹². Зі свого боку, Камілло Бернері, згадуючи у своїх спогадах той самий конгрес у Реджо-Емілії, зазначав: «…обож­нення якого [Муссоліні] існувало серед “молоді”»¹³. Треба зауважити, що навіть супротивники-реформісти, наприклад Клаудіо Тревес і Джованні Дзіборді, перебуваючи в розпачі від його поглядів на становлення соціалізму та політичну боротьбу, ніколи не мали сумнівів щодо його організаторських здібностей, революційного піднесення, сили характеру, відданості принципам та ідеалам.

Надалі у той період, що у загальних рисах збігається з двома роками, коли Муссоліні очолював редакцію «Avanti!», його революційна непримиримість слугує найкращим джерелом енергії для розвитку італійського соціалізму. За спогадами Анджело Таска, на цьому етапі «з ним практично вся молодь, вона на нього розраховує щодо оновлення партії»¹⁴. Для ексцентричної активістки й анархістки Леди Рафанеллі редактор газети «Avanti!» Муссоліні є «соціалістом героїчних часів. Він ще відчуває, він ще вірить, він діє з піднесенням, сповненим мужності й сили. Це справжній чоловік [...]. Якщо прийде очікувана Революція, він – як і ми – не поверне назад»¹⁵.

Протягом кількох місяців і тижнів, що передували вибуху Першої світової війни, Муссоліні був не тільки визнаним лідером безкомпромісного та революційного крила ІСП, блискучим журналістом, що своєю діяльністю підживив «Avanti!» та стимулював увесь політичний загал, а й особистістю, в яку багато хто вірив, сподіваючись, що вона зможе втілити мрію соціальної революції, та навколо якої зовсім невипадково один за одним згуртувалися різні революційні політичні сили Італії. Неабияку харизму Муссоліні та його авторитет серед соціалістів підтверджує стаття, що з’явилася в щоденній соціалістичній газеті наступного дня після його вигнання з партії, в ній зазначалося: «Після тривалого та схвильованого очікування саме в ньому соціалістична молодь побачила не лише бійця, загартованого у промовах і статтях, а й героїчну душу діючого революціонера [...]. Інакше кажучи, ця людина перетворилася на символ»¹⁶.

Початком нового етапу міфу про Муссоліні стали події, що передували втягуванню Італії в перший світовий конфлікт. Хоча в очах більшості італійських соціалістів він був зрадником і ренегатом, після створення газети «Popolo d’Italia» та гучного розриву з ІСП до Муссоліні були прикуті надії та увага інтервентистського фронту, внутрішня структура якого складалася навколо трьох осередків: демократично-радикального (на чолі зі Сальвеміні), синдикалістського, революційного та футуристського (в особі Філіппо Коррідоні, Альчесте Де Амбріса і Філіппо Таммазо Марінетті відповідно) та націоналістично-реакційного (Коррадіні), яких об’єднувала не тільки миттєва воєнна задача, а й загальна неприязнь до політики Джолітті, очікування (не завжди однорідні щодо надихаючих принципів і практичних цілей) започаткування нового політичного та соціального ладу в країні, побудови «нової Італії» та відродження характеру італійців. За таких політичних обставин і головно на тлі революційних і лівих сил Муссоліні стане найбільш вагомим і динамічним політичним діячем країни, яким він вже проявив себе за попередні роки в лавах італійського соціалізму. Він уважатиметься настільки важливим для долі Італії, що Арденго Соффічі, побачивши його на фронті, напише: «Ось людина, що не має померти»¹⁷. Вже за тих часів для солдатів буде природно називати його дуче: «наш духовний вождь» – так його визначить синдикаліст й інтервентист Філіппо Коррідоні в жовтні 1915 року¹⁸; «наш найкращий вождь» – так його назве інший синдикаліст Серджьо Панунціо в березні 1916 року¹⁹.

Насправді, авангардні політико-інтелектуальні та літературні кола Італії (радикальні демократи, революціонери-синди­калісти, ідеалістично налаштована буржуазія) звернули увагу на Муссоліні ще до війни, яка згодом лише зміцнила та вигідно висвітлила їхнє ставлення до нього. В цьому контексті показовою є позиція Преццоліні та спільноти журналу «La Voce». Як зазначив Де Феліче, соціалізм Муссоліні – з характерними для нього активністю та прагматизмом, з певними ноткам релігійності, з прагненням примирити марксизм з ідеалізмом і стимулювати моральне оновлення людських мас – загалом влаштовував буржуазну молодь, що читала «La Voce» та підтримувала більш-менш аналогічний політичний курс, позначений волюнтаризмом і антипозитивізмом. У доброзичливому відгуку на появу нового видання Муссоліні «Utopia» в грудні 1913 року флорентійський письменник визначив його як «чоловіка», який «неабияк виділяється в цьому світі пам’ятних бюстів і обшарпаних, немов зношена гума, чеснот»²⁰. Згодом, коли його буде вигнано з ІСП, він скаже про Муссоліні, розставляючи майже пророцькі акценти, що це «людина міцного характеру та великого розуму»²¹ і що у своїй новій газеті він «дещо підготує для італійців на післявоєнний період»²².

Серед тих, хто пророкував глибоку регенерацію всіх тканин політичного та громадського життя італійської нації, було багато палких шанувальників молодого революціонера. Наприклад, Сальвеміні, найрішучіший критик «джоліттізму» та майбутній опозиціонер режиму, характеризував його як «сильну та пряму людину»²³, з числа тих, хто «говорить те, що думає, робить те, про що говорить, і тому втілює у собі велику частину майбутньої долі Італії»²⁴.

З наведених цитат неможливо не помітити, наскільки наполегливою була тема Муссоліні-«людини», а саме «нової людини» в італійській політиці. І цій риториці судилося відіграти провідну роль у поширенні міфу про Муссоліні, у створенні красивої обгортки для беззастережної централізації влади як частини політико-ідеологічної концепції фашизму. Ця риторика віддзеркалювала інтелектуальну та психологічну потребу, що сформувалася в Італії на початку століття, головно серед політико-інтелектуальних еліт. Найрізноманітніші соціальні групи відчували потребу в особистості, здатної зняти Італію з мілини джоліттізму, завершити процес об’єднання країни, підживити політичне коло, яке вбачалося виснаженим і малоефективним, якщо не корумпованим і паралізованим з політичної точки зору. І пошуки такої особистості велися, насамперед у моральному ключі, з певними месіанськими потугами.

Тема «сильної людини», «виняткової особистості» – а ця тема вже лунала, і саме під її політичним впливом пройшли роки керівництва Кріспі, екс-революціонера та гарібальдійця, очільника реакційного й авторитарного уряду, – була дуже популярною не тільки серед активістів, що непримиримо боролися за народження «нової Італії» на хвилі ідеалів і принципів, піднесених лідерами Рісорджименто[9], а й серед тих, хто вважав ці ідеали та принципи недостатніми у передчутті очікуваного національного визволення. В своїй статті від 29 березня 1911 року Луіджі Ейнауді згадував – із буржуазно-ліберальних позицій – про «дикунів», що здатні «подолати будь-яку перешкоду» та «повести за собою натовпи»²⁵. Апелювання в імперіалістично-популістському дусі до «нової аристократії», до «героїв і державних діячів», здатних відтворити велич Італії, очікування «людини, навколо якої наше політичне життя перегрупується та знову крокуватиме героїчним маршем»²⁶, – усе це перебувало в центрі політичної діяльності Альфредо Оріані, великого шанувальника Кріспі й Кардуччі, прихильника міфічно-героїчного тлумачення традицій Рісорджименто. Спираючись на своє вчення про політичну психологію, націоналіст, прихильник Джоберті й антипарламентаризму Сципіон Сігеле теоретично обґрунтував ідею «геніального деспота», здатного підкорити та приборкати натовп. Наприкінці XIX століття вже пролунало пророцтво Д’Аннунціо – підхоплене згодом націоналістами Коррадіні в антидемократичному ключі – щодо воскресіння батьківщини під очільництвом «героя» («того, хто має прийти»)²⁷, тобто «войовничої та домінуючої людини»²⁸, за висловом Клаудіо Кантелмо, головного герою роману «Діви скель». У 1895 році поетеса-соціалістка Ада Негрі такими словами охарактеризувала свого робочого – «нову людину» (юнгеріанця ante litteram[10]):

Не менш символічними є вірші, які в 1912 році з’явилися в антології поетів-футуристів:

У романі «Леммоніо Борео» Арденго Соффічі стимулом для подвигів головного героя є «прадавній образ людини долі»³¹. І цей герой – напівшахрай, напівсквадрист за десять років до появи фашизму, інтелектуал і дрібний буржуа з поглядами в стилі Страпаезе[11] – в певний момент залучає до своїх пригод Богая Торелло на прізвисько Кинджал (Zaccagna), якого тосканський митець подає «античним воїном [...], героєм»³². Урешті-решт, тема «нової людини» знайшла наукове підґрунтя в працях Гаетано Моска та Вільфредо Парето, засновників політичної ідеології Італії та теоретиків елітизму.

Коли Муссоліні з’явився на національній політичній сцені – демонструючи не тільки політичну рішучість, абсолютно не притаманну верхівці ліберальних кіл, а ще й неабиякі організаційні здібності та безперечну політичну інтуїцію, – зовсім невипадково саме на ньому поступово зосередились очікування тих, хто прогнозував соціальну революцію, і тих, хто підтримував настання нового етапу італійської політики та прагнув морального й політичного відновлення нації. Це дозволяє зрозуміти появу в 1912 році навколо Муссоліні майже пророцької аури, яка лише посилилася після захоплення влади в результаті кривавого внутрішнього конфлікту. У 1921 році, на початку громадянського протистояння між сквадристами та соціалістами, письменник і ліберальний політик Джустіно Фортунато з гіркотою констатував почуття, що поширилося в італійському суспільстві післявоєнного періоду: «Як буває в моменти величезної небезпеки, всі [...] волають про пророцьку появу Чоловіка (з великої літери), який зможе врешті-решт привести країну до ладу»³³. В очах багатьох такою людиною став очільник фашизму. Через деякий час у листі до Еудженіо Ацімонті від 17 липня 1923 року, тобто після приходу до влади чорносорочечників, той-таки Фортунато майже в унісон думкам, що вже тривалий час вистигали в політичній культурі країни, охарактеризував Муссоліні так: «Кондотьєр п’ятнадцятого століття, чоловік – нарешті після цілої низки легкодухих нікчем»³⁴. Думка вочевидь навіяна фашистською публіцистикою, як і слова, написані в 1923 році журналістом Гвідо Подрекка, екс-соціалістом, що згодом приєднався до фашистів: «Беніто Муссоліні – не просто людина, а саме та людина. Той, на кого чекає Нація, розшматована міжусобними бійками»³⁵. Власне, за таких політико-історичних обставин, які піднесли Муссоліні на вершину влади в результаті довгого та кривавого перехідного процесу в політиці, народився й укоренився один із найбільш стійких і довготривалих варіантів міфу про нього, що відіграв рішучу роль у підтримці режиму з боку більшості італійців: міф про Муссоліні як державного діяча, спостережливого посередника та талановитого тактика, здатного використовувати слабкі сторони друзів і противників, подеколи взірця стійкості, іноді прихильника компромісу. Саме цей варіант, порівняно з іншими образами дуче, продемонстрував найбільшу міць, впливовість, проникливість і надовго залишився в масовій культурі нашої країни, адже його вкорінення припало на той час, коли в широких громадських колах (не тільки серед помірних політиків) поширилася думка, що він був тією людиною, якій можна довіряти і яка покладе край періоду величезного безладдя та невпевненості. Муссоліні став Головою ради у 39 років, але за своїми плечима вже мав десятирічний політичний досвід. Згодом він неодноразово демонстрував своє відчуття реальності та почуття міри; рішуче боровся із супротивниками та стримував найвідчайдушніших прихильників. Країна була втомленою, виснаженою, прагнула спокою. Як скаже згодом Бенедетто Кроче, на початку своєї урядової кар’єри Муссоліні виявився «нестримним, навіть несамовитим простолюдином, в якому, проте, була щирість і любов до батьківщини»³⁶. Загалом, саме та людина, яка могла витягти Італію з років кризи та насильств.

Міф про Муссоліні як «нову людину» – спершу в італійському соціалізмі, а відтак в інтервентистському та фронтовому русі, – як харизматичного лідера для прихильників не тільки соціальної революції, а й національного прориву закріпився зрештою в певних політичних і культурних середовищах, що залишалися під міцним впливом (хоча й у різний спосіб) особистості, політичних якостей, інтелектуального завзяття майбутнього диктатора. Інших рис (і це не дивно) набув міф про Муссоліні за фашистської доби, коли «міф» перетворився на «культ», а «муссолінізм» став власне «дучізмом».

Насамперед треба зазначити, що йдеться про насправді масовий міф, проникливий завдяки пропаганді й, безпереч­но, дієвий для підтримання «консенсусу», але не тотожний самій пропаганді з огляду на притаманну фашизму «політичну релігійність»³⁷. Характерною рисою фашизму (як і комунізму та націонал-соціалізму) є міфологічно-символічний підхід із залученням містицизму та міфологізації «вождя». При цьому фашизм керувався не якимись застарілими образами домодерного періо­ду, а використовував принципово нові характери, що з’явилися у масовій політиці на початку століття (характери, схильні до сакралізації, ба навіть до міфологізації публічної сфери) у відповідь на вимоги сучасності та нові політико-екзистенційні виклики. Отже, харизму Муссоліні, як і інших диктаторів, що домінували на політичній арені в першій половині двадцятого століття, не можна вважати звичайним продуктом пропаганди. Це явище треба розглядати як частину політичної концепції, характерної для масових революційних рухів, що з’явилися на початку століття.

За роки режиму міф про Муссоліні дав паростки у різних соціальних і культурних складових тогочасного італійського суспільства, кожна з яких створила власний образ вождя: сквад­ристи початкового періоду вбачали в ньому керманича – кондотьєра; «найближчі соратники» – державного діяча; народ із сіл і провінцій – доброго батька. Щодо часових меж, міф про Муссоліні структурувався й узгоджувався з потребами конкретних етапів історії на шляху становлення режиму: від рятівника батьківщини одразу після жовтневого «маршу на Рим» у 1922 році відбувся перехід до образу засновника імперії (після війни в Ефіопії) та, врешті-решт, до Ангела Миру, що поширився серед більшості італійців після конференції в Монако у вересні 1938 року.

Харизма Муссоліні сягнула апогею в 1936 році після перемоги в Африці, а тьмяніти почала насамперед через участь Італії у військових конфліктах, кульмінацією чого стало рішення вступити у війну на боці Німеччини у червні 1940 року. Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася саме через руйнівний результат воєнних операцій – у драматичному крещендо швидко зійшлися прояви ненависті, обурення та прокльони нації, яка не витримала перших тягот війни й набула недвозначних ознак повного колективного розладу на тлі подій 25 липня – в день його відсторонення та 8 вересня – в день справжнього морального та життєвого колапсу.

Безперечну чарівність цієї людини – адже ця чарівність частково пережила знищення публічного образу після руйнівного фіналу війни – демонструють події, пов’язані зі створенням Італійської соціальної республіки[12] в 1943 році. Аналізуючи причини, що підштовхнули меншість італійців об’єднатися з республіканським фашизмом і взяти більш-менш безпосередню участь у конфлікті, який доволі швидко перетворився на криваву громадянську війну, безумовно, варто зазначити загальнолюдську та політичну відданість Муссоліні як лідеру й особистості, що зіграла провідну роль у купі з вірою в його політичні здібності. Це демонструє, наскільки гостро відчувався ідентифікаційний зв’язок між дуче та батьківщиною, між дуче та Італією серед активних верств населення. На підтвердження можна навести досить показовий приклад Філіппо Томмазо Марінетті та Джованні Джентіле, відомих інтелектуалів і яскравих особистостей, яким вдалося в кліматі політичної та громадянської демобілізації, що крокувала слідом за перемир’ям 8 вересня, доволі легко відокремити власну долю від долі фашизму, який почав утрачати позиції. Обидва вони обрали Салó. І для обох емоційний зв’язок із Муссоліні та повага до нього виявилися вирішальними. Незважаючи на хворобу (він помре 2 грудня 1943 року через зупинку серця), Марінетті мотивував своє приєднання до Італійської соціальної республіки в листі до дуче від 18 жовтня 1943 року. В цьому листі він розповідав про «несамовитий біль від того, як на його очах убивають Італію, тебе та фашизм»³⁸. Щодо Джентіле, його рішення взяти на себе керівництво відродженою Італійською академією невипадково вистигло після розмови з Муссоліні, яка відбулася на озері Гарда 17 листопада 1943 року і яку в одному з листів до своєї доньки Терезіни філософ назвав «надзвичайно хвилюючою». Наприкінці цієї зустрічі він нібито звернувся до міністра освіти Італійської соціальної республіки Карло Альберто Біггіні, який виступив посередником зустрічі, зі словами: «Або Італію буде врятовано з ним, або ми втратимо її на довгі століття»³⁹.

Роздуми щодо міфу про Муссоліні не будуть повними без згадки про його живучість у період після Другої світової війни, коли цей міф зберігався у зовсім невеличкому (але історично та політично значущому) осередку італійського неофашизму. Ветерани Салó й особи, що ностальгували за цим двадцятиріччям, спромоглися зберегти та захистити свою політико-екзистенційну ідентичність упродовж майже п’ятдесяти років, головно завдяки створеному на честь засновника фашизму культу. Використовуючи іконографічне відображення дуче, захищаючи з нотками сентиментальності й релігійного благоговіння його нещасливу політичну долю та драматичний життєвий шлях, ритуально вшановуючи його рідні місця, «фашисти часів демократії» зробили свій внесок, зберігши останні промені міфу про Муссоліні. Хоча перші документальні матеріали для історичного вивчення постаті Муссоліні були надані після війни безпосередньо представниками неофашизму, а саме Едоардо та Дуіліо Сусмелями (редакторами твору Муссоліні «Opera omnia») або тим-таки Дуіліо Сусмелем і Джорджіо Піні (авторами великої біографії дуче в чотирьох томах), усе ж таки в більшості творів і статей, що походять із цього середовища, постать Муссоліні майже завжди відображається з ухилом у бік міфології всупереч історії, їм зазвичай притаманний патетично-ностальгійний і винятково антиісторичний тон, дуже типовий для «переможених історією»⁴⁰. Символічним у цьому контексті є тон маніфестацій, неофіційно організованих Італійським соціальним рухом (ІСР) протягом 1983 року з нагоди сторічного ювілею Муссоліні. В збірці документів, присвяченій цій даті, можна прочитати доволі пишномовні твердження, які доводять – постать диктатора практично на п’ятдесят років пережила своїх невтомних прихильників: для Піно Ромуальді, помітної особистості республіканського фашизму й видатного представника ІСР, настанови Муссоліні треба вважати «вічними цінностями, такими ж віч­ними, як міф про Муссоліні, що став окремою цінністю»⁴¹. На думку Джузеппе Нікколаі, авторитетного представника «лівих» рухівців[13], «поховане на площі Лорето насіння дасть свої плоди. Муссоліні – не спогад. Це – надія»⁴². За словами Джованні Вольпе, редактора та сина відомого історика Джоаккіно Вольпе, «спогад про плекану їм вимогливу любов до італійського народу, його дії порівняно з тим, що наробили ті, хто прийшов після нього, образ керманича, якого потребують умови мира-війни, характерні для наших часів, – усе це спонукає до створення нового міфу про Муссоліні»⁴³.

Але, як відомо, в останні роки навіть офіційні хранителі міфу про Муссоліні вирішили переглянути власні позиції, про що свідчить нещодавня трансформація руху ІСР як партії фашистського штибу в Національний альянс – політичне формування демократичних правих сил націонал-консервативного спрямування. В 1994 році засновник і президент цієї нової політичної сили Джанфранко Фіні визначив Муссоліні як «найвеличнішого державного діяча століття»⁴⁴ – умовний рефлекс, що миттєво призвів до гучних іміджевих втрат Фіні, – але пізніше він погодився, що Муссоліні – це персонаж, якого треба віддати історії і щодо якого неможливо плекати будь-яку ностальгію. Такий само висновок зробив і Піно Рауті, найнепохитніший лідер італійського неофашизму, якому врешті-решт довелося визнати, що ні в політичному, ні у виборчому контексті ім’я Муссоліні та згадки про нього вже не спрацьовують, тож дуче «тепер належить історії»⁴⁵.

Антиміф про Муссоліні

Постаті Муссоліні не бракувало пишномовних, майже ней­мовірних хвалебних імен, особливо за часів його абсолютного домінування в політиці. На різних етапах диктатури його порівнювали з Цезарем, Константином, Леонардо, Наполеоном, святим Франциском, Ісусом, ба навіть із самим Господом. Налаштований на месіанство розум убачав у ньому втілення дантівського Хорта (Veltro). Як відомо, Пій ХІ підносив його до порогів Святого Провидіння. Майстри агіографічного життєпису та послідовники наділяли його всіма можливими чеснотами: хоробрістю, самовідданістю, любов’ю до батьківщини, даром передбачення. Що вже казати про захоплюючі та пристрасні описи його суто фізичного вигляду: «безмежний, нестриманий погляд» очей, за версією Боттаі⁴⁶; або дві «половини обличчя» Муссоліні – оратора та глашатая народного натовпу, які з ліричним запалом описав Уго Оджетті: «Круглі та близько посаджені очі, чисте й відкрите чоло, короткий тремтливий ніс – все це утворює рухливу й романтичну частину його лиця; інша ж частина: тонкі губи, випнуті щелепи, квадратне підборіддя – це статичне, вольове обличчя, так би мовити, класика»⁴⁷.

Водночас не бракувало Муссоліні й образливих епітетів і титулів зневажливого характеру – як за роки політичного життя, так і після смерті. Його називали кровожером, що не терпить незгоди, безпринципним і схильним до патетики та помсти авантюристом, що прагнув лише влади. Його прирівнювали до Юди, Нерона, Чезаре Борджія, Каїна. З психологічної точки зору його вважали егоцентричним і ненадійним нарцисом. Супротивникам здавався огидним навіть його фізичний вигляд: згадуючи конгрес соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року, в одному з біографічних нарисів, що з’явився у Франції в 1930 році, Альчесте Де Амбріс охарактеризував його так: «зовні нечемний, неохайно одягнений, брудний і бридкий»⁴⁸. Не заперечуючи певних політичних якостей, деякі критики підкреслювали його схильність до позерства та потребу бути завжди у центрі уваги, представляючи його звичайним актором⁴⁹.

Антиміф був таким само наполегливим і глибоким, як і міф. Він виявився навіть більш живучим через певні причини історичного, політичного та ідеологічного характеру. Його підживлювали не тільки мемуарні матеріали та «офіційна» політична культура республіканської Італії, а й історіографічні досліди, які протягом майже двох десятиріч, тобто до появи в 1965 році першого тому Де Феліче, опинилися в полоні «історіографічного пінг-понгу»⁵⁰, витримуючи наступ (у питаннях тлумачення постаті Муссоліні) міфу і антиміфу: канонічний життєпис з одного боку й огидлива відраза – з іншого.

Часто антиміф виявлявся лише негативним відбитком міфу, створюючи перевернутий і віддзеркалений образ. Аби ліпше усвідомити цю гру дзеркал, можна згадати, наприклад, як по-різному висвітлювали його швейцарський період апологети та принципові супротивники.

За версією перших, ідеться про дворіччя під знаком богемного та пригодницького життя, а також про щасливий, багатий на події період політичного та інтелектуального становлення, про гідну й горду бідність, про важку й вистраждану працю. За спогадами Антоніо Бельтрамеллі, молодий Беніто в Швейцарії – це «простий роботяга», що «спостерігає та навчається […] розпочинає свою організаційну діяльність серед людей, розкиданих усією ворожою країною. Збирає їх, навчає дисципліни, намагається підготувати до поставленого завдання»⁵¹. За версією Маргеріти Сарфатті, саме тривале перебування у Швейцарії не тільки навчило його «любити Італію так, як можна любити її лише ззовні», а й допомогло зрозуміти, «як мало стачить, як мало матеріального потрібно людині, адже надмірність є тягарем і визволитися від неї – це свобода, щастя, диво»⁵². На думку Карло Делкруа, саме в Лозанні він усвідомив важкість ручної праці та опанував мистецтво спостерігати й розуміти людей, що стало йому дуже в пригоді після приходу до влади: «Серед стількох трибунів – академіків з класичною освітою, що про злидні знають лише вигадки та розхожі фрази з бунтівничою риторикою, він мав стати справжнім лідером – тим, хто може, бо знає; і для нього мозолисті руки та черствий хліб не відправна точка або причина, це живі ознаки власної плоті та гіркі спогади життя»⁵³.

За версією других, перебування в Швейцарії – це набуття досвіду бродяжництва та ледарства, в якому переважають жалюгідність і не дуже гідні в моральному плані моменти (приміром, відомі, але неправдиві чутки про те, що нібито через брак грошей Муссоліні поцупив годинника у свого товариша по роботі). Доволі показовим (під кутом зору крайнього негативізму) є опис молодого революціонера, зроблений Анжелікою Балабановою після їхньої першої зустрічі в Народному домі Лозанни в 1903 році: знедолений, зголоднілий і брудний, типовий богохульник із несамовитим темпераментом, недисциплінований і задиркуватий активіст, індивідуаліст, яким рухає лише обурення та прагнення помсти («Ми всі ненавиділи соціальну несправедливість і те приниження, яке вона спричиняла знедоленим: проте його ненависть і злість стосувалися тільки його самого, речей і осіб, через які він страждав, які в ньому викликали відчуття меншовартості»⁵⁴).

Негативні зображення Муссоліні значною мірою були зумовлені ідеалізацією його образу й, урешті-решт, укоренилися в колективній пам’яті італійців. Їхнє розмаїття пояснюється строкатим складом італійського суспільства та італійської культури, що у різні історичні періоди більш-менш відверто протистояли ідеалізації.

Багато хто сприяв підживленню антиміфу (в усіх можливих формах) у період між двома світовими війнами: ті, хто вірив чи покладав надії на Муссоліні-соціаліста або на Муссоліні-інтервентиста, ті, кого збентежили його різкі повороти в політичному та загальнолюдському плані; антифашисти, що з’явилися на тлі поразок у міжусобній дворічній війні 1921–1922 років і яким часто доводилось обирати шлях вигнання після приходу фашистів до влади; представники фашистського дисидентства, що наважилися на протистояння з режимом; іноземні журналісти й спостерігачі.

Після Другої світової війни, за років публічного damnatio memoriae[14] Муссоліні, його перекручене подання лишень у негативних кольорах стало певною нормою, свого роду кредо. Через це вибудовувалася ширма, за якою ховалися (а отже, не висувалися на публічне обговорення) справжні історичні причини, що свого часу зумовили популярність Муссоліні й фашизму серед людських мас.

Рішучу роль у народженні та подальшому зміцненні антиміфу відіграли певні моменти біографії Муссоліні. Наприклад (якщо говорити про початок антиміфу), вигнання з соціалістичної партії через прихильність до інтервентизму за часів його керівництва газетою «Avanti!». Принаймні в межах соціалістичного руху, а надалі серед усіх лівих сил саме з цього епізоду розпочалося створення антиобразу Муссоліні як «зрадника» (переважно зрадника італійської політики) та «ренегата». І цей образ виявився таким стійким і поширеним, що до сьогодні в деяких районах Романьї для визначення людини, що швидко змінює власні погляди, використовують вислів «соціаліст із Предаппіо»⁵⁵ (Sucialèsta d’Predappio). Ідеться про «зрадництво», яке антимуссолінівська література майже завжди подавала як вимушеність через низькі та мерзенні обставини, а саме через шантаж «прихильника нейтралітету» Муссоліні з боку французької поліції, для якої він нібито був колись платним інформатором (цю тезу в 1928 році поширила представниця анархо-лібертаріанства, масонка Марія Рігер, перебуваючи у вигнанні по той бік Альп)⁵⁶; як тривіальне прагнення грошей; як бажання мати свою щоденну газету для сприяння власним амбіціям отримання влади – виходячи з цього, його описували як корупціонера, мерзотника, циніка й авантюриста, позбавленого ідеалів.

Не менш вирішальним для народження антиміфу про Муссоліні стало вбивство Джакомо Маттеотті влітку 1924 року. Ця подія вочевидь негативно вплинула на імідж Муссоліні не тільки в очах антифашистів, а й того екстремістського кола фашизму, яке згодом перетвориться на справжнє дисидентство. Отже, екс-керівник газети «Avanti!» став для перших не лише «зрадником», а ще й «вбивцею», жорстоким і кровожерливим політичним лідером; тоді як другим ці складні місяці після викрадення й убивства депутата-соціаліста показали, що Муссоліні бракує революційної рішучості, і це поставило під сумнів його якості політичного лідера.

Істотну роль у зміцненні та масовому поширенні антиміфу про Муссоліні зіграла сукупність його мілітаристських і прогітлерівських рішень – зокрема Друга світова війна: рішення взяти в ній участь, незграбність управління, її драматичний і руйнівний фінал. Після його сходження до влади негативні образи ренегата, підбурювача війни, політика без моральних гальм залишилися суто в межах вузьких інтелектуальних і політичних кіл. Режим міцнішав, і в колективній свідомості дедалі більше вкорінювався образ Муссоліні – державного діяча, вправного політика, гаранта миру і безпеки, що здатен повернути Італії самоповагу та міжнародний престиж. У другій половині 1930-х років, а саме після участі Італії в громадянській війні в Іспанії серед народу почалося, а відтак унаслідок вступу у війну на боці Німеччини прискорилося поширення антиобразу Муссоліні, появу якого можна охарактеризувати як «свого роду іконоборське повалення деяких найважливіших і найзмістовніших елементів, з яких довгими роками складався позитивний образ Дуче»⁵⁷. В очах більшості італійців майже повний переворот відбувся в 1942 році – після того, як вони на собі відчули всю жорстокість війни, та ще й зазнали воєнних поразок:

Після завершення дворічного громадянського конфлікту 1944–1945 років це перетворення, як відомо, зазнало трагічної та символічної кульмінації в епізоді на площі Лорето – канібальський ритуал, яким було покладено новий фундамент політичної спільноти, спокутна жертва, іконоборче повалення ідолу, якому так довго співали осанни, – політико-антропологічні наслідки цього епізоду занадто очевидні.

Звичайно, найвагоміший внесок у спростування міфу про Муссоліні (у певному сенсі в його демонізацію) зробили перші антифашисти, чиї свідчення й аналітичні досліди зазвичай були лише особистими судженнями людей, що безпосередньо підтримували з ним політичні та інтелектуальні стосунки (до того ж долали разом певну частину загальнолюдського та політичного шляху), але саме вони заклали фундамент основного масиву антимуссолінівської літератури наступних періодів⁵⁹.

Для засновника Народної партії Луіджі Стурцо Муссоліні був «людиною середнього рівня культури та низької політичної підготовки», опортуністом з «душею спрощенця», здатним «переходити від однієї теорії до іншої, від однієї позиції до іншої швидко, навіть у безперервному режимі без докорів сумління та каяття»⁶⁰.

Наступного дня після нападу на Маттеотті комуніст Антоніо Грамші накидав такий портрет: «Від державного діяча та диктатора у Муссоліні хіба що декілька зовнішніх поз: він – не елемент національного життя, радше феномен сільського фольклору, призначений увійти в історію під різними масками італійських провінцій»⁶¹.

Для синдикаліста-революціонера Альчесте Де Амбріса, що співпрацював із Д’Аннунціо за часів Фіуме[15] й у подальшому став опозиціонером фашизму, – «сам по собі той факт, що шкільний учитель спромігся пробитися й утриматися на позиції диктатора великої країни»⁶² можна пояснити тільки певними аспектами особистості Муссоліні, якому, на його думку, були притаманні такі риси:

Для Паоло Валера, ексцентричного представника революційного соціалізму fin de siècle[16], прихильника інтервентизму та керівника щотижневика «La folla», з яким співпрацював Муссоліні, останній був усього-на-всього революціонером без морального загартування, що безчесно перейшов од пролетарської боротьби до буржуазних верхівок влади⁶⁴.

Антифашисти вважали Муссоліні безсумлінним «авантюристом», наприклад, ліберальний соціаліст Карло Росселлі («Авантюрист у світі культури, як, до речі, й у світі політики, він не мав жодної чистої та послідовної думки, а найголовніше жодної чесної інтелектуальної роботи»)⁶⁵ і анархіст Камілло Бернері⁶⁶.

Як зазначав Де Феліче⁶⁷, в антимуссолінівській літературі, зокрема в творах перших антифашистських вигнанців (декого ми щойно цитували), вбачаються спроби описати Муссоліні як людину огидну з етичної та неспроможну з інтелектуальної точки зору, тут відчувається тон особистої інвективи[17], морального докору та кинутої в обличчя дискредитації, тон, який іще довго пануватиме в політичній культурі Італії. На сьогоднішній день саме такий викривальний аналіз, спрямований майже повністю на моральне, а заразом і політичне знищення постаті диктатора – підхід, що історично отримав право на існування через потребу (і це гостро відчували інтелектуали-антифашисти тих часів) протидіяти зростаючій ідеалізації диктатора, яку просував не тільки режим, а й міжнародна преса, – найбільше посприяв тому, що врешті-решт сформувався політично ефективний (і навіть необхідний), але історично фальшивий і зневажливий образ Муссоліні, а разом з ним, власне, й фашизму, хоча те ж саме можна сказати й про деякі прояви його ідеалізації – і до сьогодні ми від цього не визволилися.

Утім, навіть присвячена Муссоліні література, що у великій кількості з’явилася після Другої світової війни – коли негативне зображення його особистості та його ролі в історії набули фактично офіційного статусу, – довго надавала перевагу зневажливим інтерпретаціям, які можна було віднести радше до відвертої фальсифікації, моралізаторських і психологічних вигадок, ніж до історично-політичного наративу. На думку спадає приклад славнозвісної сторінки щоденника, яку оприлюднив Кроче в 1948 році (хоча запис зроблено 2 вересня 1943 року), де постать екс-диктатора та його «нікчемна», на думку філософа, особистість були вимальовані так: «У дійсності він був людиною невеликого розуму, що добре пояснює повну відсутність у нього моральної чуттєвості, неук, невігластво якого полягало в тому, що він не хотів знати й не знав елементарних речей про загальнолюдські та соціальні стосунки, нездатний до самокритики, нечутливий до докорів сумління, зарозумілий, позбавлений будь-якого смаку в кожному слові та жесті, завжди на межі грубості та пихатості»⁶⁸.

Саме таке антиміфологічне та розвінчане зображення Муссоліні, якого вважали то кровожером, то актором, то чародієм, то індивідуалістом, що понад усе прагне влади, то мегаломаном, то безкультурним демагогом, то корупціонером, то маріонеткою в руках ляльковиків – капіталістів і реакціонерів, тривалий час залишалося домінуючим у політичній культурі тих сил, що сприяли поваленню фашизму. Втім, такий підхід однаково не міг завадити цікавості, можна навіть сказати «симпатії» до дуче – як до людини, не як до політика – з боку різних суспільних верств Італії.

Щоб коротенько проілюструвати типажі, висвітлені антиміфом про Муссоліні в післявоєнний період (хоч як складно отримати історично послідовне зображення та відтворити не зручну оповідь про Муссоліні, а аналіз його фактичної присутності в історії Італії), вкрай доцільно буде звернутися не тільки до історико-політичної публіцистики, а й до художньої літератури, зокрема до твору ломбардського письменника Карло Еміліо Гадда «Ерос і Пріап (Від люті до праху)», розпочатого в 1945–1946 роках, перша публікація якого припала на 1967 рік⁶⁹. Ідеться про один із найбільш нестямних і сильних антимуссолінівських творів, що колись були написані. Нас у цьому випадку цікавлять не безперечні стилістичні й образотворчі якості, а радше наміри, якими надихався та керувався автор, його тлумачення фашизму загалом і постаті Муссоліні зокрема. Автор намагається пояснити двадцятиріччя обіймів між Муссоліні та італійцями. Цей твір – більше, ніж вихід емоцій іконоборця та інтелектуала, що не вшановує ні політику, ні народ, або женоненависника з невизначеною сексуальністю – саме таким його часто малювали критики. Цей твір нагадує невблаганний обвинувальний вирок консервативно налаштованої людини, що розчарувалася у фашизмі та Муссоліні: свого роду ілюстрація історично суперечливого ставлення широких лав італійського суспільства (за загальним визначенням – буржуазного суспільства) як до фашизму, так і до Муссоліні.

Згідно з пізнішою інтерпретацією Гадда, фашистське двад­цятиріччя – це був тривалий летаргічний сон колективної та індивідуальної свідомості італійців, обкладених даниною, зганьблених, морально та фізично зґвалтованих бандою злочинців під керівництвом кривавого еротомана, подібного до Тиберія та Нерона. На присвячених дуче сторінках у дратівливо-розважальній формі сконцентровані наруга, зневага, приклади літературного блюзнірства, обрáзи, сарказм, за якими вочевидь стоїть бажання виправдати себе, – так через нестримний (а отже, підозрілий) вихід ненависті ломбардійський письменник намагається в дійсності приховати любов і пристрасть, притаманні не лише йому, а й більшості італійців – як колективне явище, що для всіх погано закінчилося⁷⁰. Дійсно, психічний і фізичний портрет Муссоліні у виконанні Гадда виявляється не дуже привабливим: хронічний сифілітик, фізично відразливий, навіть мерзенний, інтелектуально зашкарублий, несамовитий і нарцисичний, уражений «самоеротичним безумством» чоловік – занадто карикатурне й, урешті-решт, сумнівне, як для політика, зображення, а отже, нещире й зручне. Виглядає підозрілим, що іконоборський гнів Гадда носить не тільки літературний характер, умотивований суто естетичною відразою та моральним обуренням з приводу режиму, його керманича та фашистських ієрархів. При заглибленому аналізі в ньому вбачається неспроможність або небажання звести рахунки – на рівні політичної історії – з Муссоліні та фашизмом, визначити складні причини історико-культурного характеру, що дозволили Муссоліні зіграти головну роль в історії Італії минулого століття. До сьогодні твір Гадда багато в чому залишається неперевершеним, і з точки зору культури (без оцінки естетичних якостей) він є, так би мовити, найкращим літературним утіленням колективного лицемірства та невдоволення, які можна зрозуміти й пояснити в історичній площині, не засуджуючи суворо, але які треба усувати й долати навіть в умовах сьогоднішньої Італії, тому що міф і антиміф, а по суті – агіографічний[18] життєпис і паплюження (останнє здебільшого маскується під моральне обурення) не лише віддзеркалюють одне одного, а й не відповідають поставленій меті – правильній інтерпретації постаті Муссоліні, його ролі, його присутності в історії та колективній пам’яті італійців.

«Роман Беніто»

Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам серед народу, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні – проникливий, наче міф, стійкий, немов антиміф, і перекручений, як вони обидва, з огляду на історичну достовірність подій, пов’язаних із фашизмом і його засновником.

Відбулася трагедія Італійської соціальної республіки та ритуальне жертвопринесення на площі Лорето, неминуче втрачали актуальність введені громадянською війною порядки, важко розпочиналося післявоєнне відновлення. І на цьому тлі в колективній свідомості італійців потроху з’явилося й укоренилося «неполітичне» або політично толерантне уявлення про дуче, яке коливалося між світською та поліцейською хронікою. А починаючи з перших післявоєнних років це уявлення підживлювалося листуванням, усними та літературними спогадами, щоденниками, журналістськими розслідуваннями, мемуарами, документами (часто недостовірними), що зазвичай створювали мінімізований, жанрово-домашній, самовиправдувальний і ностальгійний (викликаний емоціями та належністю радше до певного покоління, ніж до певної політичної сили) варіант пам’яті про Муссоліні, а завдяки ньому й загалом про фашизм.

Пам’ять вочевидь контрастує з офіційним наративом, що домінував протягом п’ятдесяти років життя республіки (здебільшого він спирається на антиміф). У ній відсутні видатні політики, які підтримували становлення й здобутки режиму та визнавали роль Муссоліні в цьому процесі, що свого часу зумовили міфічність образів дуче. Врешті-решт, цій пам’яті абсолютно байдуже до суджень і успіхів історіографії. Пам’ять схильна скоріше до анекдотичності, сентиментальності, дрібної біографічності, до стилістики оповідання-фейлетону, до справжнього фетишизму, псевдоісторичних спогадів, сенсаційності, сімейних фото. І крізь призму цієї пам’яті образ Муссоліні – який практично позбувся своїх справжніх ідеологічних та політичних конотацій і постав скоріше як гостро-пароксизмальний, але в певному сенсі показовий приклад національної сутності, так би мовити, «італійськості» – забезпечив собі довге посмертне життя на території Італійської республіки. І не тільки (всупереч поширеній думці) в Італії післявоєнного періоду зі щоденними газетами та першими масовими культурними заходами, а й у більш близькій до нас Італії, насиченій глянцевими виданнями та відеокасетами.

Після війни багато італійців сприймали дуче не просто як історичний персонаж чи режисера найвеличнішої політичної драми, яку пережила Італія в двадцятому сторіччі, а як героя історичного роману з притаманними йому нотками трагічної величі, де переплітаються інтриги, пристрасті, сценічні ефекти, таємниці, двійники. Дійсно, розглянувши найважливіші аспекти його політичної та загальної біографії, не можна заперечувати – таке життя варто розповіді в стилі справжнього народного роману. Спробуємо перелічити ці аспекти: просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, ареш­ти й ув’язнення, діти та пасинки, захоплення командування та блискавичне соціальне сходження, слава та труднощі влади, смерть улюбленого брата та юного сина, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, смертельний вирок зятеві та ненависть любої доньки, арешт, визволення, політичне воскресіння, сумна й одинока старість, ганебна втеча, розстріл в обіймах Кларетти, народний глум і наруга над тілом.

Але як так сталося, що романтична і політично виправдувальна література змогла завоювати громадську думку й поширитись у народній культурі? Дійсно, баналізація образу Муссоліні завдяки висвітленню у приватно-родинному ключі через його зображення як народного героя, а не політичного керманича, заяложені штампи його біографії, наприклад, стосовно сім’ї, молодості, закоханостей, прив’язаностей, вольового й рішучого характеру, – все це починається здалеку, і цьому існує безліч підтверджень практично в усіх біографічних життєписах, що з’явилися за роки режиму⁷¹.

Своє місце у створенні романтичних і вишуканих образів, співзвучних із персонажами італійської народної культури, знай­шли навіть автобіографічні екзерсиси самого дуче, призначені для широкого загалу. На думку спадає, наприклад, твір «Життя Арнальдо» із пасторальними спогадами про юність Беніто та його брата, що пройшла серед ланів і виноградників, про «надекономні страви», які вони їли в родинному колі, про сільські ярмарки та місцеві танці⁷². Ці картини та психологічні натяки залишили вагомий слід у національній уяві, яку донедавна підживлювала пам’ять про власне селянське минуле.

Те, що з легкої руки Ренцо Де Феліче ми визначили як «роман про Беніто», отримало неабияке поширення після Другої світової війни. Події на площі Лорето принесли італійцям фізичне та політичне визволення від диктатора, від людини, яка спочатку зневажила свободу, а потім довела країну до руйнівного стану через низку згубних воєнних операцій, але від власних фантазій і несвідомості італійці, очевидно, не визволилися. Після війни драматичні події, що привели до краху фашизму й до повернення парламентського устрою, ще були занадто близькими в часі, і це ускладнювало, навіть унеможливлювало історично справедливу та достовірну оцінку тісного зв’язку між Муссоліні та більшістю співвітчизників. З іншого боку, за нових обставин багато італійців прагнули позбутися спогадів про те, що вони були завзятими муссоліністами та переконаними фашистами, і не хотіли, щоб це колишнє завзяття та переконання перетворилися на почуття провини або чогось іншого – сороміцького, ганебного. Значно легше було подавати все це як щиру й наївну пристрасть, як нетривале очарування, що охопило всіх без розбору, як любов до батьківщини, що виявилася оманою. В цьому історично мовчазному та культурно суперечливому контексті одразу ж після війни розгорнулася широка операція (характер якої був вочевидь спрямований на визволення від моральних обов’язків і на самовиправдання) з баналізації, тобто спрощення і популяризації постаті Муссоліні, яка тривала протягом наступних десятиліть.

З огляду на притаманні Італії католицькі традиції та дух антикомунізму антифашизм був, відверто кажучи, ідеологією меншості, і замислена деякими представниками Комітету національного визволення хвиля очищення неминуче зіткнулася з категоричною відмовою і з опором вагомої частини італійського суспільства будь-якій ініціативі, що висвітлювала непослідовність цінностей і психологічних настанов попередніх двадцяти років. Тож не дивно, що на тлі неможливості сконструювати щодо Муссоліні бодай якусь ідейну або політичну спадковість сформувалася ностальгія за прив’язаністю та почуттями. Тільки-но політична постать Муссоліні була похована під уламками війни, більшу частину національної громадської думки в післявоєнній Італії зацікавив загальнолюдський бік його життя, тобто подробиці інтимного та родинного характеру, що виявили (незважаючи на великі обмеження) неабияку його людяність і велич.

Звичайно, баналізації постаті Муссоліні сприяли різні фактори: небажання з боку антифашистської культури зіткнутися віч-на-віч з питанням муссолінізму, через що вона обмежилася позицією морального засудження; відставання офіційної історіографії; політико-культурний клімат, нав’язаний холодною війною; очевидна структурна та політико-особистісна спадкоємність між відновленою демократією та старим режимом, що виявлялася на різних рівнях; бажання чималої частини громадськості Італії виправдати себе й визволитися від вантажу історичної провини через масове приєднання до режиму, а отже, потреба цих людей подати фашизм як суто муссолінівський продукт, а самого Муссоліні пред’явити в менш компрометуючому політико-ідеологічному «одязі». Десь на межі між історією та колективною пам’яттю, між історією та народною уявою народжується «роман про Беніто», зосереджений не так на політиці (захист політико-ідеологічного напряму було пов­ністю делеговано невеличкому й задерикуватому осередку неофашизму), як на людині, батькові, чоловікові, коханці, на таємницях його розстрілу, на його релігійному наверненні in extremis[19], на його більш-менш визнаних хворобах. Щонайменше років десять цей роман розфарбовувався загробними відтінками в стилі театру жахів «Гран-Гіньоль», про що свідчать страждальницькі пригоди праху дуче вже після подій на площі Лорето: вночі 23 квітня 1946 року тіло було потай викрадене з міланського кладовища Мусокко групою молодих неофашистів, потім в інтересах демократично-християнської держави воно тривалий час зберігалося в монастирі капуцинів Черро-Маджоре поблизу Мілана, й лише в серпні 1957 року його було повернуто з поваги до родини та на пошану ностальгійних почуттів шанувальників.

Протягом усіх цих років романтичне забарвлення, про яке ми зараз ведемо мову, було прив’язане до спогадів і розповідей старшого покоління (а отже, має ознаки ностальгії та приватності), до пристрасних цитат із народних газет, до сповнених недомовок і гнучких трактовок мемуарів ієрархів, колабораціоністів і родичів дуче, до одкровень і епізодичних диспутів, до більш-менш достовірних з історичного погляду біографічних нарисів. І врешті-решт, у 1994 році воно зазнало кульмінації у вигляді телевізійної вистави. Хто ще з політичних персонажів Італії двадцятого століття підтримував і підживлював, незважаючи на п’ятдесят років публічного й офіційного damnatio memoriae (прокляття пам’яті), таку широку гаму народних настроїв і майже еротичного збудження? Ми навіть не надто згустимо фарби, кажучи, що в повоєнний період не було практично ані тижня, ані місяця, щоб якийсь щотижневик або щоденне видання не писало про Муссоліні та його родину, про Муссоліні та короля, про Муссоліні та Кларетту, про «золото Донго», про листування з Черчиллем, про загадковий розстріл, про двох коханок, про особисті щоденники дуче або одного з його законних синів; без того, щоб хтось не запропонував своїх свідчень на кшталт «як зараз пам’ятаю»: про зустріч у той день, про останнє рукостискання, про загублений у глибині шухлядки лист. Треба додати, що все це відбувалося на тлі колективного екзорцизму «я там був», до якого історикам треба придивитися з величезною увагою.

У 1995 році дослідник Ренцо Де Феліче, який більше за інших намагався в своєму творі повернути дуче історії, витягнувши його з лабіринтів міфологізації, опорочення, зведення до банального журналістського штампу, заявив, що «в сьогоднішній Італії проблему Муссоліні повинні розглядати тільки фахівці з історії»⁷³. А в дійсності, судячи з публіцистичних творів останніх років, з публікацій щоденної та щотижневої преси, робота біографа Муссоліні ризикує залишитися чимось на кшталт давньоримського ворожіння. «Роман про Беніто» ще виглядає досить життєдайним, і існують всі підстави вважати, що він – немов якийсь набридливий телесеріал – триватиме ще невідомо скільки часу, серія за серією, підживлюючись новими сповідями та спогадами в стилі «ностальжі», документальними кадрами того часу й архівними розкопами, подарованими відеокасетами, сімейними мемуарами та листами до начальства – по-справжньому народна «санта-барбара» в національному дусі, замішана на крові, таємницях, коханні та боротьбі, від якої втомився⁷⁴ навіть старий добрий Індро Монтанеллі, – і цим усе сказано!

Примітки

¹ A. Del Noce, Il suicidio della rivoluzione, Milano, 1978, p. 227.

² G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, pp. 246 та 247.

³ G. Giuriati, La parabola di Mussolini nei ricordi di un gerarca, ред. E. Gentile, Roma-Bari, 1981, p. 39.

⁴ V. Brancati, La mia visita a Mussolini, in «Critica fascista», 1° agosto 1931, pp. 292 та 293.

⁵ O. Vergani, Lettere a Mussolini, in «Corriere della Sera», 3 novembre 1936.

⁶ Див. P.V. Cannistraro, La fabbrica del consenso. Fascismo e mass media, Roma-Bari, 1975.

⁷ Див. L. Passerini, Mussolini, in M. Isnenghi (ред.), I luoghi della memoria. Personaggi e date dell’Italia unita, Roma-Bari, 1997, pp. 165-185.

⁸ Текст статті наведено у додатку до твору B. Mussolini, Opera omnia, за редакцією E. та D. Susmel, 35 vol., Firenze, 1952–1963, vol. I, p. 251. Надалі ми цитуватимемо цей твір із зазначенням назви, номера тому та сторінки.

⁹ Цит. за R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 110.

¹⁰ Цит. за D. Biondi, La fabbrica del duce (1967), Firenze, 1973, p. 18.

¹¹ Наведено в R. De Felice e L. Goglia, Mussolini. Il mito, Roma-Bari, 1983, p. 8.

¹² Текст Чіпріані див. в Mussolini, Opera omnia, vol. IV, p. 207.

¹³ C. Berneri, Mussolini grande attore (1934), Pistoia, 1983, p. 50.

¹⁴ A. Tasca, La storia e la preistoria, in «Il Mondo», 18 agosto 1953.

¹⁵ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., pp. 94 та 96.

¹⁶ I. Toscani, I giovani, il socialismo e la guerra, in «Avanti!», 29 novembre 1914.

¹⁷ Інформацію про зустріч і цитату можна знайти в творі G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. I, p. 307.

¹⁸ Там само, p. 301.

¹⁹ S. Panunzio, Il fondamento giuridico del fascismo, ред. F. Perfetti, Roma, 1987, p. 49.

²⁰ «La Voce», 4 dicembre 1913.

²¹ «La Voce», 28 ottobre 1914.

²² «La Voce», 13 novembre 1914.

²³ «L’Unità», 26 settembre 1912.

²⁴ «L’Unità», 19 giugno 1914.

²⁵ L. Einaudi, Cronache economiche e politiche di un trentennio (1893–1925), Torino, 1960, vol. II, p. 220.

²⁶ A. Oriani, Quo vadis (11 dicembre 1899), in Sotto il fuoco, Bologna, 1931, p. 316.

²⁷ G. D’Annunzio, Le vergini delle rocce (1895), Milano, 1919, p. 395.

²⁸ Там само, p. 366.

²⁹ Вірші з циклу Operaio, збірка Tempeste, можна прочитати в A. Negri, Poesie (1948), Milano, 1956, pp. 219-220.

³⁰ G. Carrieri, Vittoria!, in ì poeti futuristi, Milano, 1912, pp. 189.

³¹ A. Soffici, Lemmonio Boreo, Firenze, 1912, p. 170.

³² Там само, pp. 88-89.

³³ G. Fortunato, Dopo la guerra sovvertitrice, in Pagine e ricordi parlamentari (1927), Roma, 1947, p. 86.

³⁴ G. Fortunato, Carteggio. 1923/1926, ред. E. Gentile, Roma-Bari, 1981, p. 55.

³⁵ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 110.

³⁶ B. Croce, Nuove pagine sparse, Napoli, 1959, vol. I, p. 61.

³⁷ Див. E. Gentile, Il culto del littorio. La sacralizzazione della politica nell’Italia fascista, Roma-Bari, 1994.

³⁸ Цит. за C. Salaris, Artecrazia. Vavanguardia futurista negli anni del fascismo, Scandicci (Firenze), 1992, p. 235.

³⁹ Див. A. Campi, Giovanni Gentile e la Rsi, Milano, 2001.

⁴⁰ Про відчуття виключення з національної спільноти, що характеризувало світ ветеранського неофашистського руху під психологічним і політичним кутом зору, див. M. Tarchi, Esuli in patria. I fascisti nell’Italia repubblicana, Parma, 1995.

⁴¹ AA.VV., Mussolini nel centenario della nascita, Roma, 1986, p. 167.

⁴² Там само, p. 157.

⁴³ Там само, p. 108.

⁴⁴ «La Stampa», 1° aprile 1994.

⁴⁵ Див. інтерв’ю для F. Guiglia, Fini? E più facile andare d’accordo con Berlusconi, in «il Giornale», 22 giugno 1999.

⁴⁶ G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, p. 26.

⁴⁷ U. Ojetti, Cose viste. 1921–1923, Milano, 1940, vol. I, p. 21.

⁴⁸ A. De Ambris, Mussolini. La leggenda e l’uomo, in R. De Felice (ред.), Benito Mussolini. Quattro testimonianze, Firenze, 1976, p. 4.

⁴⁹ Див., наприклад, L. Barzini, Gli italiani (1964), Milano, 1998, pp. 204-212.

⁵⁰ G. De Luna, Benito Mussolini, in B. Bongiovanni e N. Tranfaglia (ред.), Dizionario storico dell’ltalia unita, Roma-Bari, 1996, p. 640.

⁵¹ A. Beltramelli, L’uomo nuovo (Benito Mussolini) (1923), Milano, 1933, p. 84.

⁵² M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 73.

⁵³ C. Delcroix, Un uomo e un popolo, Firenze, 1928, p. 65.

⁵⁴ A. Balabanoff, Il traditore (1942), Roma, 1973, p. 30.

⁵⁵ Див. M. Baioni, Predappio, in M. Isnenghi (ред.), I luoghi della memoria. Simboli e miti dell’Italia unita, Roma – Bari, 1996, p. 503.

⁵⁶ Див. M. Rygier, Mussolini informatore della polizia francese o le ragioni occulte della sua «conversione», in De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. 187-200.

⁵⁷ A.M. Imbriani, Gli italiani e il Duce. Il mito e l’immagine di Mussolini negli ultimi anni del fascismo (1938-1943), Napoli, 1992, p. 186.

⁵⁸ Там само, pp. 186-187.

⁵⁹ Огляд антифашистської літератури, присвяченої Муссоліні, див. у C. Ceccuti, Mussolini nel giudizio dei primi antifascisti. 1921–1925, Firenze, 1983.

⁶⁰ L. Sturzo, Italia e fascismo (1926), Bologna, 1965, p. 108.

⁶¹ «Ordine nuovo», 1° settembre 1924.

⁶² De Ambris, Mussolini, cit., p. 77.

⁶³ Там само, p. 79.

⁶⁴ Див. P. Valera, Mussolini (1924), Milano, 1975.

⁶⁵ C. Rosselli, Socialismo liberale (1930), Roma-Firenze-Milano, 1945, p. 51.

⁶⁶ Див. Berneri, Mussolini grande attore, cit., p. 79.

⁶⁷ Див. De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. XIII-XIV.

⁶⁸ B. Croce, Quando l’Italia era tagliata in due, Bari, 1948, p. 38.

⁶⁹ Див. C.E. Gadda, Eros e Priapo (Da furore a cenere) (1967), Milano, 1995.

⁷⁰ Див. S. Luzzato, II corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 132-133.

⁷¹ Див. L. Passerini, Mussolini immaginario. Storia di una biografia 1915–1939, Roma – Bari, 1983.

⁷² Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, pp. 139-192.

⁷³ R. De Felice, Rosso e Nero, ред. P. Chessa, Milano, 1995, p. 135.

⁷⁴ Див. I. Montanelli, Con i romanzi sulla borsa del Duce è ora di finirla, in «Corriere della Sera», 14 luglio 1999. У цьому контексті згадка про Монтанеллі зовсім невипадкова і не викликає сумнівів. Це факт: його вплив на суспільну думку італійців щодо оцінки Муссоліні та фашизму був, мабуть, сильнішим за вплив будь-якого дослідника або сучасного італійського історика. Його невтомна публіцистична активність, починаючи з «Il buonuomo Mussolini» («Добра людина Муссоліні»), Мілан, 1947, і закінчуючи щоденним діалогом з читачами у «Corriere della Sera», а про численні томи історичної аргументації та безліч журналістських праць годі й казати, найкращим чином (на наш погляд) підсумовує та ілюструє тривожну й часто оманливу пам’ять про Муссоліні та фашизм, яку італійці випестили в собі та завдяки якій після Другої світової війни вони часто віддавали перевагу творам моралістичного та ліквідаційного штибу або «солодкій» романічній літературі – перший напрям подекуди не позбувся духу догідливості та проявів ностальгії, продиктованих причинами біографічного та вікового характеру, тоді як другий зосередився на особистості й прагнув уникати ідеології. Скептично-історична історіографія Монтанеллі і, зокрема, його аналіз Муссоліні та фашизму – це блискуча суміш анекдотів і загальних історіографічних штампів, збагачена саркастичним антиітальянізмом у «фірмовому» преццолінівському стилі, – все це, мабуть, заслуговує на більш глибоке вивчення з огляду на вплив, який справляла його діяльність на думки та почуття італійців після Другої світової війни, адже його роботи певною мірою є відбитком цих думок і почуттів.