Муссоліні

Війна у витоках фашизму

Навіть сьогодні важко уявити глибокі зміни, спричинені Першою світовою війною в європейському суспільстві, економіці та культурі того часу. То була справжня катастрофа: «наймасштабніша політична і соціальна революція, яку пам’ятає історія»¹.

Неймовірна жорстокість цього конфлікту з нечуваною раніше ідеологічною складовою, залучення величезних людських мас, купа матеріальних і духовних руїн, спричинених усього за декілька років, – усе це лягло в основу колективного почуття розгубленості та тривоги, що залишило глибокий слід у всіх соціально-культурних проявах того періоду: в поезії, прозі, художньому мистецтві, філософії. Вплив був настільки вагомим, що після війни жодна річ не могла залишитися такою, як раніше, і принаймні в Європі це означало остаточний кінець історичного періоду: ліберально-буржуазної доби, так званої belle époque[31]. Перші післявоєнні роки, позначені глибоким соціальним напруженням, важкою економічною кризою, станом хронічної політичної нестабільності, втратою індивідуальної та колективної ідентичності, звичайно, тільки підсилювали занепокоєння та тривогу тих, хто безпосередньо брав участь у війні або відчув на собі її жахливі наслідки.

Генетичний зв’язок між війною та фашизмом, про який свідчать біографії головних фашистських лідерів, адже всі вони (починаючи з Муссоліні) пройшли крізь випробування траншейним вогнем і залишилися під його глибоким впливом, – це один з небагатьох аспектів наукової літератури на тему фашизму, щодо якого збігаються думки різних дослідників. Разом із вій­ною на історичній арені з’явилися нові колективні соціальні суб’єкти (наприклад, ветерани та молодь). Спричинена війною економічна криза, зі свого боку, визначила жорсткі зміни в традиційному класовому балансі. В цьому контексті одну з основоположних причин фашизму треба шукати в активній мобілізації та сукупності стимулюючих імпульсів для тих соціальних секторів, зокрема для дрібної буржуазії, які набули через війну нового розуміння власної ролі, а отже, прагнули закріпити за собою певний політичний простір².

Військовий досвід призвів до радикальних змін також на рівні культури, світогляду, індивідуальної та колективної психології. Важка окопна війна визначила – насамперед серед молоді – новий стан ментальності, яким за декілька років сповна скористається фашизм: вона посилила схильність молодих громадян до ризику та насильства, визволила їх від морального кодексу батьків, зробила з них ворогів чинного соціального ладу. Для багатьох із них, як ми можемо побачити, наприклад, з деяких уривків особистого щоденника Джузеппе Боттаі, війна стала не лише тренувальним залом життя, позначивши перехід від юнацтва до змужнілості:

Війна також стала періодом політичного учнівства, спрямованого на формування певного ідеологічного світогляду на кшталт фашизму, глибоко пронизаного мілітаризмом і окопною культурою, а отже, схильного до чоловічого шовінізму та ієрархічності, заснованого на культі лідерства й організації, на містиці товариськості, на класифікації мас із позицій авторитаризму:

Символічна і практична цінність насильства, психологічний тиск через поняття «честь», «ієрархія», «дух товариськості», готовність молодого покоління наражатися на ризик, відмова від буржуазного комфорту та буржуазних стандартів, безумовне прийняття нового та відмова від традиції, відраза до парламентаризму, партій і ліберального політичного класу – саме цей набір поведінок і ментальних форм дістався у спадок від війни, і цей спадок виявився занадто важким, аби фронтовики, а надто наймолодші з них могли його позбавитися в мирному житті.

Не менш вирішальним на особистість Муссоліні, зокрема на його політико-ідеологічну зрілість, виявився вплив воєнного досвіду. Значущою подією для нього стало відкриття ідеї нації – це дозволило відмовитися від дуалізму «буржуазії» та «пролетаріату», переформулювати його спершу в дуалізм між «інтервентистами» і «нейтралістами», а відтак між «ветеранами» і «пораженцями», ідея народжувалася посеред галасу інтервентистських маніфестацій, на тлі зіткнення з фронтовою та ветеранською реальністю, на тлі розгубленості, до якої призвела трагічна поразка біля Капоретто.

Саме на підставі незвичних роздумів про зміст і наслідки війни, про її реальний спадок на екзистенційому та політичному рівнях у Муссоліні народився політичний план післявоєнного періоду: план «антипартії», в якій згрупуються прихильники національного оновлення, живі сили, що відзначилися на полях битви, взагалі всі ті, кому довелося особисто пережити бойовий досвід і на кого очікувало будівництво «нової Італії» на руїнах «старої», уособленої не тільки відомими лібералами й монархічно-консервативно налаштованими особами, а й широким фронтом населення (від католиків до соціалістів), яке вважалося неспроможним взяти участь у відродженні національної єдності через незгоду вступати у війну, через свою так звану пораженську позицію за років війни та через небажання захищати плоди перемоги після закінчення війни, ба більше, у своїх крайніх проявах вони доходили до дискредитації ветеранів і фронтовиків.

Інтервентизм і війна

У перші тижні після 28 червня 1914 року – дня, коли в Сараєво було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, всією Європою ширилися перші спалахи війни. Муссоліні, так само як майже всі соціалісти, зайняв позицію абсолютного нейтралітету, з одного боку, вважаючи сербсько-австрійський розбрат звичайним проявом протистояння між націоналізмом і центральною владою, продиктованого імперською структурою династії Габсбургів, а з іншого – оцінюючи можливість поширення конфлікту як чергової глави історичного суперництва між європейськими буржуазними урядами, до яких пролетаріат не мав і не мусив мати ніякого відношення.

Муссоліні сформулював офіційну позицію ІСП у передовій статті, опублікованій у газеті «Avanti!» від 26 червня 1914 року під красномовною назвою «Ні війні!» («Abbasso la guerra!»): «Жодної людини! Жодної копійки!»⁵. В маніфесті «Проти війни» («Сontro la guerra»), який 22 вересня того ж року опублікувало керівництво ІСП за редакцією самого очільника соціалістичного щоденного видання, він підтвердив очевидне неприйняття війни та її причин: «соціалістична партія має імунітет до інфекції, що поширюється»⁶, у статті йшлося про несамовиту войовничість, яка тим часом охопила Італію й усю Європу і яка (з-поміж інших наслідків) спричинила тріщину на міфі про робітничий інтернаціоналізм, адже мобілізаційний заклик до патріотичності виявився сильнішим (справжня травма для всього соціалістичного руху та тих, хто лишень декілька тижнів тому стверджував: «Солідарність нації зникає при появі класової солідарності»⁷).

Як на підставі такого очевидного вибору пояснити раптову зміну позиції, виголошену у відомій статті «Від повного нейтралітету до активного та дієвого нейтралітету» («Dalla neutralità assoluta alla neutralità attiva e operante»), яка з’явилась у газеті «Avanti!» від 18 жовтня? Читачі, а надто товариші по політичній вірі по гарячих слідах засудили Муссоліні незмивним тавром зрадника. Щоб оцінити подібну метаморфозу, політики та вчені того часу і наступних епох посилалися на його схильність до пригодництва, на брак ідеалів, жагу до влади, вочевидь не вдоволену діяльністю в соціалістичному таборі та антивоєнною позицією.

У реальності воєнна криза припала на період глибоких політичних та інтелектуальних хвилювань. Не менше двох років Муссоліні розмірковував над стратегічною інволюцією італійського соціалізму, над незрілістю робітничих мас з революційної точки зору, і його роздуми набували дедалі песимістичніших інтонацій. Диспут між нейтралістами-пацифістами та прихильниками участі Італії у військовому конфлікті лише посилив ці сумніви з огляду на те, що в таборі інтервентистів були присутні не тільки націоналісти Коррадіні та футуристи Марінетті, одні – імперіалісти, інші – естети боротьби, а ще й республіканці, гарібальдійці, демократи-радикали, соціалісти-реформісти, революціонери-синдикалісти, тобто різного роду представники тієї підривної патріотичної, націонал-якобінської та революційної традиції, в межах якої сформувалося чимало якостей Муссоліні, з якою він завжди підтримував стосунки і яка перед лицем загрози збройного протистояння між європейськими націями, куди втягувалася й Італія, виявляла практичну рішучість та ідеальну силу, не притаманну верхівці соціалістичної партії. Врешті-решт Муссоліні розділив із представниками так званого лівого інтервентизму, який він невдовзі очолив і став одним з найдосвідченіших і найавторитетніших лідерів, ідею того, що тільки шляхом відновлювального досвіду війни можна досягти такої цілі (і не тільки такої), як очікувана соціально-політична революція. «Міжєвропейська війна як єдине катастрофічне і революційне рішення для капіталістичного суспільства»⁸ була до того ж широко відображена в статті теоретика-синдикаліста Серджьо Панунціо, що невипадково з’явилася на сторінках муссолінівського двотижневика «Utopia» і справила величезний вплив на інтервентистський вибір майбутнього фашистського лідера.

Отже, він приєднався до інтервентизму, коли ретельно і реалістично, хоча й не без фаталістичних акцентів розглянув два фактори: з одного боку, провал політичної стратегії ІСП, неможливість для неї (в тому числі через політичну незрілість мас) досягти бодай якогось революційного рішення, якогось виходу, який нібито пропонувала війна, зміцнюючи рішучість політичного авангарду, вільного від ортодоксальності та партійної ієрархічності; з другого боку, недолугість і негнучкість офіційного соціалізму перед лицем історичних викликів, які потроху набували конкретних рис і серед яких у континентальному масштабі на перший план рішуче виходило «національне питання».

У такому контексті зовсім не дивує підхід Муссоліні до соціалізму, адже він завжди сприймав його як синтез думки та дії, як віру та пристрасть, а не як чітко визначену доктрину, що треба зберігати в ідеалістичній чистоті. Його соціалізм є інтервентистським за суттю, про це свідчать слова, якими він після багатьох коливань і під впливом багатьох факторів оголосив своє рішення:

Як бачимо, з цих слів постає не тільки політико-доктринальна криза схвильованої особистості, а більш масштабне інтелектуальне й вікове зіткнення між соціалістами-позитивістами, що зростали в умовах теоретичного культу розуму та гуманістичних принципів, а тому були схильні до поміркованості та історичного фаталізму, і молодими революційними соціалістами, що зростали в кліматі філософського ідеалізму та волюнтаризму й успадкували активістський повстанський дух, який міцно вкоренився в історії лівих сил Італії періоду Рісорджименто.

Прийнята Муссоліні позиція «активного та дієвого нейтралітету» справила велике враження не тільки на соціалістичні кола. Усюди спостерігалося неабияке збентеження, до того ж уже декілька тижнів поширювалися чутки й плітки про політичну і моральну кризу Муссоліні, подейкували навіть про його готовність до рішучого кроку. Сьомого жовтня в газеті «Resto del Carlino» з’явилася стаття за підписом Ліберо Танкреді (псевдонім анархо-синдикаліста Массімо Рокка), в якій автор виніс вагання керівника «Avanti!» на публічний рівень і запропонував йому не гаяти часу й розкрити обійми – як він сам того прагне – назустріч антинейтралістському табору.

Після публікації статті в газеті «Avanti!» пряме зіткнення з керівництвом ІСП було вже неминучим. Двадцятого жовтня Муссоліні покинув посаду редактора соціалістичної щоденної газети. За таких обставин замість того, щоб обрати шлях розколу або створити нову політичну структуру, він після певних коливань вирішив продовжити політичну боротьбу на сторінках нової газети, і цього разу газета повністю відповідатиме його образу та подобі – за справу інтервентизму проголосовано. Менш ніж за місяць до його відставки з «Avanti!», а саме 15 жовт­ня в газетних кіосках головних міст Італії з’явилася газета «Il Popolo d’Italia», яка побачила світ завдяки рішучій допомозі Філіппо Налді – керівника «Resto del Carlino» і за економічної підтримки з боку великих промислових компаній (Ansaldo, Fiat, Montedison), зацікавлених у військових постачаннях, а отже, й умотивованих до вступу Італії у війну.

Народження нового щоденного видання стало причиною остаточного вигнання Муссоліні з ІСП, яке відбулося 24 листопада того ж року й було ухвалене за результатами палких і драматичних зборів, проведених у суто якобінському стилі. Покидаючи ці збори, він наостанок театрально заявив: «Ви вважаєте, що втратили мене, але я кажу вам – ви себе вводите в оману. Сьогодні ви мене ненавидите, тому що досі любите [...]. Але ви мене не втратите: дванадцять років мого партійного життя є або мають бути достатньою гарантією моєї соціалістичної віри. Соціалізм – він укорінюється в крові»¹⁰. Також цей епізод став початком виплеканого супротивниками образу Муссоліні «зрадника» й «запроданця», ляльки в руках великого капіталу, навіть на службі іноземних інтересів, адже для виживання своєї газети він не гребував використовувати гроші бельгійського й головно французького походження.

Насправді причини його revirement[32] у бік інтервентизму не пов’язані ні з тривіальними економічними проблемами, ні з чистим опортунізмом, радше вони носять політико-стратегічний (прийняття ідеї «революційної війни» на відміну від позиції соціалістів ІСП) та ідеологічний (перевірка в полум’ї інтервентистської боротьби його проекту ревізії соціалізму в ідеалістичному та волюнтаристському сенсі) характер, і саме такими їх вважали у лавах інтервентистів (демократів і ні), що з прихильністю прийняли його рішення.

Створення нового друкованого органу, безумовно, сприяло його невгамовній пристрасті до журналізму і до преси, але, крім того, з огляду на нову політичну боротьбу це була об’єктивна необхідність, здатна виправдати у власних очах фінансування та субсидії, які він дійсно отримував од різноманітних (і ком­прометуючих) середовищ і які – історично важливий момент! – не мали, однак, миттєвого впливу на його вибір (у перші роки «мова йшла про фінансування без контрагентських відносин»)¹¹ і не випереджували (як дехто стверджував) ті травматичні союзницькі та компромісні відносини, які в післявоєнний період фашизм, що ледь затвердиться на реакційних і крайніх правих позиціях, зав’яже із буржуазією для антипролетарського спротиву.

Муссоліні одразу кваліфікував газету як «соціалістичний щоденник», намагаючись таким чином підкреслити своє «відступництво». Поруч із назвою, яка повторювала назву листівки, заснованої в Неаполі послідовниками Мацціні, він розмістив два вислови про зв’язок війни та революції в якобінському дусі, притаманному революції по той бік Альп: «У кого зброя, у того й хліб» (вислів Наполеона Бонапарта) та «Революція – це ідея, яка знайшла штики» (цитата Бланкі). У цьому виданні він закликав взаємодіяти зі строкатим політико-інтелектуальним фронтом – приміром, із П’єтро Ненні, Агостіно Ланцілло, Гвідо Дорсо, Серджьо Панунціо, Чезаре Россі, Марією Рігер, Маргерітою Сарфатті, Джузеппе Преццоліні та іншими – з тією метою, щоб «Popolo d’Italia» перетворилася на рупор революційної еліти Італії та передовий орган демократичного лівого інтервентизму, аж ніяк не правого та націоналістичного, притаманного ліберально-монархічним, консервативним і промисловим колам. Прихильники правого інтервентизму підтримували вій­ну в перспективі можливого становлення мілітаристського та територіального порядку, доводячи до крайнощів анексійну та іредентистську політику. Прихильники лівого інтервентизму, навпаки, вбачали в ній демократичне втілення певних патріотично-відроджувальних ідеалів і велику нагоду для політичного піднесення й соціального визволення мас, підготовку до бажаної революційної мети, боротьбу проти мілітаризму й австро-германської деспотії.

Щодо Муссоліні, то він очікував од війни не тільки революцію. Він сподівався, що після випробування народною, демократичною та масовою війною італійці нарешті розбудують політично об’єднану країну, яка усвідомить свою історичну роль. Під цим кутом зору символічною є коротенька стаття, написана ним 14 лютого 1915 року на підтримку національної війни, що довершить період відродження, яка надихатиметься не «священним егоїзмом» націоналістів, а патріотичними і соціальними ідеалами, а також навчальною місією війни як інструменту для «перетворення на італійців» і яку він міцно підтримуватиме всі роки диктатури.

24 травня 1915 року Італія вступила у війну проти Австро-Угорщини на боці сил Антанти (Велика Британія, Франція та Росія). Тиск майдану («променисті дні» – за визначенням Д’Аннунціо – в травні того ж року) та конкретніше воєнний напрямок, прийнятий Короною та урядом Саландри, врешті-решт взяли гору над нейтралістською більшістю в Палаті й у країні загалом, а надто серед народних мас. Саме ті полум’яні, сповнені ваганнями дні, що передували оголошенню війні, підштовхнули Муссоліні до неодноразових антипарламентаристських заяв (доволі співзвучних його особистості та політичному мисленню) з нападками проти «увішаного медалями племені» парламентарів, нездатних прийняти рішення за важливими націонал-політичними питаннями:

31 серпня, тобто через три місяці після початку конфлікту, Муссоліні вирушив на фронт звичайним берсальєром. У більшості документальних джерел зазначено, що він зарекомендував себе гідним, відданим і дисциплінованим солдатом, таким, як і раніше, під час військової підготовки, яку він проходив од січня 1905-го до вересня 1906 року в розквартированому у Вероні берсалійському полку. Впродовж усіх місяців свого перебування в зоні війни (в Альто-Ізонцо, Карнія, на плато Карсо) він вів щоденник, опублікований окремими випусками в «Popolo d’Italia» в період між груднем 1915-го та лютим 1917 року: чесний опис усіх скрут і страхів окопного життя, переданих сухою прозою, без пафосних надмірностей чи красномовства. Опублікований повністю в 1923 році та перевиданий багатьма видавництвами за роки режиму, цей щоденник зіграв фундаментальну роль для створення в очах італійців образу народного борця і патріота (що й було метою багатьох творів про війну), на який спирався сам Муссоліні та згодом спиратиметься фашизм – ­завдяки ораторському мистецтву, ретельному промиванню мозків і пропаганді, завдяки масовим «літургіям» і символізму, – як для узаконення нового політичного революційного порядку, а саме фашизму (що успадкував од війни та присвоїв собі палін­генетичні[33] мотиви морального, соціального та політичного відродження), так і в спробі вибудувати органічну послідовність національної історії (фашизм як результат війни, до якої залучився весь італійський народ, зумів – саме тому і зумів – довести до кінця унітарні прагнення епохи Рісорджименто).

23 лютого 1917 року його було поранено вибухом гранатомету і згодом, у серпні того ж року, після тривалого лікування комісовано. Розгром під Капоретто розпочався 24 жовтня 1917 року – сорок тисяч італійських солдатів убито й поранено, понад шістсот тисяч військовополонених і втікачів, австрійці окупували Удіне, військо під командуванням Кадорни вимушене зосередитися за лінією Пьяве – все це він виплескував на папір за своїм робочим столом у «Popolo d’Italia», хоча ще не повністю одужав після поранення, з головою поринувши у роздуми про кризу революційного та демократичного інтервентизму, в якому поширювався внутрішній розкол і подекуди все сильніше відчувався привабливий спів сирен націоналізму та імперіалізму.

Дата, якій судилося стати роковою в уяві італійців, миттєво набула для Муссоліні поворотного значення: політичного, стратегічного, ідеологічного, емоційного. Після Капоретто значною мірою змінився зміст війни, відтоді він наповнився сенсом боротьби до останньої краплі крові для запобігання колапсу країни. Привід воєнної розрухи започаткував новий дуалізм – якщо раніше протиставлялися «нейтралісти» та «інтервентисти», то відтепер це були «пораженці» та «ветерани». Цей дуалізм гратиме рішучу роль у політичній боротьбі післявоєнного періоду, адже він переросте в контраст між двома Італіями: тією Італією, яка шляхом страждань принесла країні перемогу, а з нею можливість політичного самоствердження на європейській арені, і тією Італією, що на межі невизначеності й м’якотілості ризикувала зазнати військового розгрому і політичного приниження.

Для Муссоліні, а головно для лівих інтервентистів травма, спричинена поразкою під Капоретто, стала підставою для самокопання щодо політичних і соціальних цілей війни. Неминучість військової кризи й потреба зміцнення внутрішнього фронту, задля чого треба було сконцентрувати всю енергію та відмовитися від політичних розколів, ризикували спорожнити міф про «революційну війну», видалити з нього соціальний зміст, а порожнє місце заповнити націоналістичними почуттями захисту батьківщини, що опинилася в небезпеці, та закликом до воєнної диктатури.

Відповіддю Муссоліні на перспективу кризи інтервентистського руху (яку він вважав практично неминучою після Капоретто) стала ідеологія «окопності», пильна увага до світу «фронтовиків» і очікувань, що його підживлювали. У момент максимальної невпевненості щодо долі світового конфлікту, в момент, коли всю націю було покликано зробити надзвичайне зусилля, аби протистояти ворогові, він нарешті чітко усвідомив справжню ставку в цій війні, а також політичні та соціальні результати, які їй судилося породити: в цій війні вирішувалися не так питання династичного спадкування або територіальних завоювань, навіть якщо для молодої італійської нації це могло мати значення (заради такої мети він ладний був де в чому поступитися націоналістам), як проблеми іншого змісту, умовно об’єднані в питаннях: хто буде командувати Італією після війни? Хто матиме офіційне право постати у керма країни після бажаної перемоги?

Саме на цьому етапі почалося його справжнє політичне відчуження від соціалізму й пошук нової політичної формули, заснованої на згоді між «фронтовиками» та «виробниками». Символічним документом цього нового етапу стала стаття, опуб­лікована Муссоліні в «Popolo d’Italia» від 15 грудня 1917 року під назвою «Окопократія» («Trincerocrazia»), в якій визнавалося, що від конвульсій Першої світової, від союзу крові та зброї народилася нова соціальна аристократія, якій судилося вже в близькому майбутньому перетворитися на політичну силу й радикально змінити політичну арену: аристократія окопів. Згідно з його прогнозом,

Муссоліні одним із перших зрозумів, яку об’єктивно революційну або принаймні дестабілізуючу роль зіграють мільйони фронтовиків, якою потужною масою для політичного маневру стануть ветерани, інваліди, каліки, щойно вони повернуться до цивільного життя: «Ця величезна маса – усвідомлюючи отриманий на війні досвід – неминуче призведе до зміщення балансу»¹⁵. «Старі ментальні схеми», «старі партії», «старі обличчя» будуть зметені тими, хто мужньо й непохитно витримав «жорстоке та криваве учнівство в окопах»¹⁶, і тому їм судилося стати голов­ними дійовими особами в завтрашній Італії.

Саме в цій статті вперше чітко виявився політико-концеп­туальний перехід майбутнього диктатора від соціалізму, який так і залишався для нього чужим і проблемним, до фашизму, хоча сам термін іще не існував у звичній для нас формі. Натякаючи на політичне майбутнє післявоєнної Італії, Муссоліні написав:

Цей стрімкий розворот у бік окопника та людини праці завдяки пильному аналізу реальності війни й очевидним синдикалістським настроям, а ще через чималий вплив на Муссоліні прикладу індустріальної спільноти Мілана пояснює, чому з 1 серпня 1918 року газета «Il Popolo d’Italia» кардинально змінила підзаголовок: «соціалістичний щоденник» став саме «щоденником фронтовиків і виробників». За кілька днів він пояснить зміну назви, і його слова матимуть рішуче значення для розуміння механізмів повільного, але незворотного переходу від революційного соціалізму юнацького періоду до фашизму в більш зрілому віці, а також для розуміння політико-ідеологічних, психологічних мотивувань його поведінки:

Післявоєнний період і народження фашизму

Завершення війни (перемир’я було підписане 3 листопада 1918 року) означало для Муссоліні початок тривалого і суперечливого дворічного етапу, сповненого коливаннями, пере­осмисленням, невдалими політичними спробами, зітканого з відкритих і закритих дверей, із союзів і розлучень, із випадкових зближень і раптових відчужень, із відчайдушних тактичних пасток, із небувалих перехресть між лівими і правими силами, між соціальними та революційними імпульсами, між націоналістичними та палеоліберальними аргументами. І наприкінці цього періоду остаточних політично-організаційних форм набула нова політична сила – фашизм. На тлі політико-соціального занепаду післявоєнної Італії цей етап характеризувався виснажливим пошуком якогось нестандартного рішення, якогось виходу з політико-журналістської битви, в якій Муссоліні, звичайно, брав до уваги не тільки кризу стратегії та перспективи революційного інтервентизму, а й (переважно) соціальні розлади, економічні очікування, нові горизонти політичного розподілу, нові психологічні стани, яких зазнала країна за чотири роки війни. Своє пріоритетне завдання він бачив у політичній конкретизації розрізнених революційних течій і жаги оновлення в багатьох секторах італійського суспільства, особливо серед тих верств, що взяли активну участь у бойових діях або більше за інших відчули на собі руйнівні та нищівні наслідки війни на всіх рівнях: психологічному, політичному, економічному.

Як було сказано, Капоретто в його очах став переломним моментом, що виявив неминучість стратегічного альянсу між фронтовиками та виробниками, неминучість відмови від соціалізму, всілякими зусиллями запобігаючи політико-воєнному руйнуванню Італії та зберігаючи, наскільки це можливо, революційний характер конфлікту. З таких позицій він передбачав, що одразу після перемоги в повоєнному житті встановиться інший політичний баланс, нехай навіть на практиці цей баланс відчуватиметься радше у загальному плані, ніж у теорії та ідеології, але він дозволить, з одного боку, для себе – прагматично капіталізувати все, що Муссоліні робив і казав із жовтня 1914 року, а з другого боку, для інших – піти назустріч очікуванням фронтовиків-робітників, пролетарів з окопів, які (як він написав 9 листопада 1918 року), «даючи нації – своїм зусиллям і безіменним величезним жертвопринесенням людських мас – велику омріяну перемогу, піднесли ім’я Італії в історії та світі»¹⁹. В цій статті, що мала визначальну назву «Після війни. Йдіть назустріч роботі, яка повернеться з окопів», Муссоліні розглядав соціальний зміст щойно завершеної війни так, як він його бачив у реальності. Його увага була повністю прикута до ветеранів воєнних років, які, ледь знімуть форму, мусять знову вдягти робочий одяг, але їхнє мислення кардинально відрізнятиметься від довоєнного стану думок.

У перспективі міжкласової та націонал-синдикалістської боротьби, яка згодом займе центральну позицію в політично-ідеологічній риториці фашизму, він палко підтримував співробітництво між «виробником буржуа» та «виробником робочим», свого роду безпрецедентний політико-соціальний альянс між виробничими колами, що одночасно мали прогресивний, патріотичний і антисоціалістичний характер: «…Ідеться про створення та “приведення в дію” союзу економічних сил, і це означає максимальний добробут для робітничих мас за умови максимальної виробничої потенційності»²¹.

Уважний до соціальних і економічних очікувань, що вистиг­ли серед робітничих мас через їхнє суцільне залучення до воєнних справ, Муссоліні все ж таки усвідомлював, що накиданий ним у загальних рисах, але з безсумнівним відчуттям моменту політичний шлях під вивіскою продуктивізму, екстремістського захисту прав ветеранів і узагальненої революційності, хоч як щедро здобрений антисоціалізмом, навряд чи міг їх привабити та забезпечити їхню підтримку. Адже розрив із ними (в політичній і психологічній площині) здавався практично неминучим уже від листопада 1914 року, не говорячи про післявоєнні конвульсії суспільства, коли робітничі маси схилялися скоріше до більшовицького максималізму, ніж до формул націонал-соціалізму напівкорпоративного типу. Отже – втім відповідно до волюнтаристського й елітарного бачення політики, що невпинно визрівало роками, – на суто політичному рівні він спрямовував дію на радикалізовані війною активні меншини з революційно-політичними настроями, схильними до неортодоксальних заходів політичної боротьби: зокрема на ардіті (достатньо згадати представників елітних штурмових загонів періоду окопної війни, підрозділи яких почали розформовуватись у січні 1919 року, а їхніми видатними представниками стали Маріо Карлі та Ферруччо Веккі) та більш політизовані фракції футуристичного руху під керівництвом Філіппо Томмазо Марінетті. Саме вони: ардіті та футуристи – ветерани, які брали участь у цій війні та болісно пережили її висліди, справили на Муссоліні найбільший вплив у бурхливі післявоєнні місяці, зумовлюючи його політико-ідеологічний розвиток за багатьма вирішальними пунктами: розрив із демократичним елементом інтервентизму (символічно ухвалений 11 січня 1919 року, коли Муссоліні в компанії ардіті та футуристів бойкотував у міланському оперному театрі «Ла Скала» промову Біссолаті, звинуваченого в пораженських настроях щодо югославських цілей на так званих невизволених землях на східному кордоні Італії), мілітаризація політичної боротьби (зі створенням перших бригад), просування у бік протизаконності та використання сили в політичних цілях, зосередження на іредентистських, націоналістичних, ба навіть імперіалістичних темах, певна схильність до театралізованих поз і вимови. Саме вони – ардіті та футуристи – були у березні 1919 року серед основних діячів Італійського союзу боротьби, тобто в першій ланці фашизму, що народилася від зближення чи навіть злиття осередків Союзу та синдикалістських, виробничих, соціал-патріотичних течій – здебільшого революційних, але щиро антисоціалістичних, що починаючи з 1917 року стали зрештою муссолінівськими.

Дивлячись на минуле з позицій сьогоднішнього дня, здається очевидним, що перший світовий конфлікт, немов пружина, підштовхнув до глибоких соціальних, економічних і психологічних змін. Наприклад, провідну роль у зрушенні застарілих політичних і соціальних рівноваг зіграли фронтовики – таку думку поділяють численні дослідники. Серед політиків і спостерігачів того часу Муссоліні був одним з небагатьох, хто розумів зміст глибоких змін, що відбулися в політиці та суспільстві через війну. Нехай плутано й без відпрацьовування (принаймні у близькому майбутньому) чіткої й однозначної політичної поведінки, але він збагнув грандіозність соціальної мобілізації, яку заподіяла війна, зрозумів, ким були фактичні діячі цього процесу. Адже мине зовсім небагато часу і саме на них спиратиметься фашизм у вибудовуванні свого політичного майбутнього. Після завершення війни всі інтервентисти, в тому числі й Муссоліні, «заблукали у пошуках шляху», нерішуче вдивляючись у подальше життя після перемоги, і тому потрапили в плутанину важкої в подоланні політико-економічної кризи. Але треба зауважити, що майбутній диктатор, натхненний (за його власним зізнанням) «реальністю, що приходить за кожною повінню», більше за інших був здатен спрямувати політичну увагу в слушному напрямі, звертаючись до найураженіших війною верств суспільства, які зараз, немов політичні сироти, залишилися покинутими напризволяще без проводиря. Згодом Муссоліні вже як дуче згадає – із надмірним ретроспективним детермінізмом – політико-організаційний генезис фашизму:

Остання фраза звучить трохи вимушено, адже «слушний напрямок» з’явився не сам по собі, а в результаті доволі тернистого шляху. Цілком очевидно, що за тих самих обставин інші сили та політичні діячі не мали аналогічної інтуїції або усвідомлення соціально динамічної ролі, спрямованої на підрив усіх старих важелів влади, яку «посередницькі соціальні класи» (що лише частково збігалися з «фронтовиками» та «виробниками», до яких він зазвичай звертався в останні місяці війни) повинні були зіграти в політично-економічній кризі післявоєнного періоду. Аж ніяк цієї інтуїції не мали соціалісти ІСП: недооцінка (через сектантське розуміння доктрини) причин демократичного та революційного інтервентизму вже стала великою історичною помилкою, але ще більшої помилки вони припустились одразу після війни, коли їхньою улюбленою мішенню в полеміці (особливо у максималістів) став світ колишніх фронтовиків, зокрема колишніх офіцерів, що здебільшого мали дрібнобуржуазне походження. Тому після закінчення війни політична перспектива соціалістів передбачала ще сильнішу радикалізацію в бік революційних та інтернаціональних, антибуржуазних і антинаціональних цінностей на прикладі більшовицької революції. Щодо католиків, то на тлі післявоєнної ситуації за бортом опинилося питання їхньої легітимності, яке мала вирішити світська держава, навіть не говорячи про важливість (у моральному плані) неодноразового осуду війни з боку папи Бенедикта XV, через що католикам усе важче було зрозуміти мотиви тих, хто в буквальному сенсі кликав війну, як і тих, хто зовсім її не хотів, проте воював до кінця з великою жертовністю. Націоналісти, зі свого боку, перебуваючи в самісінькому вирі проблем через повернення до мирного життя, після перемоги мало переймалися новим внутрішнім балансуванням суспільства, їх більше цікавили анексійні інтриги та боротьба між національними силами за нове світове панування. Вони роздмухували вогнище «скаліченої перемоги» і чинили опір будь-якому тлумаченню щойно завершеної пожежі в демократичному, соціальному й антиімперіалістичному ключі. Керівний ліберальний клас також продемонстрував недостатнє розуміння того, що насправді відбулося, коли вирішив, що може спочивати на лаврах довоєнних категорій з довоєнними людьми, що зуміє опанувати й спрямувати фашизм, який почав проявляти себе незалежною політичною силою. Тим самим він доводив, що не тільки не зрозумів, а навіть і не здогадався про підривну й антиліберальну природу фашистської ідеології, а про соціальне підґрунтя та політичну логіку, які його породили, годі й казати.

Якщо Муссоліні доволі чітко розумів, на які політичні сили йому треба спиратись у ході подолання післявоєнної кризи – на «переможених перемогою», «проміжні соціальні класи», що мобілізувались у війні та усвідомили самих себе, – не настільки чітко він уявляв інструменти та правила, за допомогою яких можна було завоювати їхню згоду. Звідти його численні спроби впродовж перших мирних місяців зануритись у політичні баталії: зовсім невдала спроба дати життя Конституційній асамблеї інтервентизму; не менш ефемерна спроба створити Трудову партію як протистояння ІСП; спроба (в рамках передвиборчої кампанії) сконцентрувати ліві інтервентистські сили із залученням навіть соціалістів-реформістів; і зрештою, єдина конкретна спроба, що привела до створення 23 березня 1919 року Італійського союзу боротьби спершу в Мілані, а згодом і в інших місцях країни.

Цій даті і цій події випала доля опинитись у центрі міфології фашистського режиму, хоча історичного змісту вони набули не одразу. Навіть преса доволі скупо висвітлила факт заснування Союзу боротьби. Навіть сам Муссоліні, принаймні в перші роки, визнавав за ним лише тактичну цінність, що забезпечувала можливість мати власну ударну силу на політичній сцені. Політична впливовість нової організації була доволі низькою до середини 1920 року, коли соціальна база фашизму розширилася та подекуди змінилася порівняно з початковим моментом завдяки «щепленням» з дрібною та середньою буржуазією (переважно сільського походження) та завдяки постійному вигнанню радикальних і лівих елементів із первісних лав фашизму.

У перших зборах муссолінівського руху взяли участь щонайбільше сто осіб: футуристи, революційні синдикалісти, анархісти, соціалісти муссолінівського толку й ардіті – здебільшого молоді, ба навіть дуже-дуже молоді люди, фронтовики «великої війни», об’єднані спільним інтервентистським минулим і загальним вибуховим духом, бажанням тримати політичну ситуацію в антиурядовому й антисоціалістичному ключі. В газеті «Popolo» від 18 березня Муссоліні подав природу цього явища так:

Щодо перспектив і амбіцій Союзу боротьби, він висловився так:

Детальну програму руху було доведено до відому публіки десь за два місяці, а точніше, 6 червня, вона стала результатом націонал-революційних налаштувань суспільства із вагомим ліводемократичним ухилом: антимонархічним, антиклерикальним із виробничо-синдикалістськими інтонаціями, а отже, з вимогою запровадити восьмигодинний робочий день, встановити мінімальну заробітну плату, експропріювати цілинні неорані землі, майже повністю арештувати всі прибутки від війни, забезпечити «участь представників трудящих у організації роботи промисловості»²⁵.

Муссоліні прагнув створити рух, а не партію; точніше, «антипартію», не обмежену якимось упередженнями, спрямовану на досягнення нечисленних революційних цілей. Типові риси такої «антипартії» було подано в статті, що з’явилася в газеті «Popolo d’Italia» 3 липня 1919 року:

Як ми бачимо, деякі з факторів – прагматизм і політична маневреність, задекларований релятивізм цінностей та ідеалістичних принципів, віталізм на тлі ірраціоналізму в поєднанні з культом меншин, спроба омолодити рух, схильність до сліпої віри та сектантства – були й залишаться не тільки типовими рисами фашизму як феномена, а насамперед особистими характеристиками його засновника, який принаймні на цьому етапі не спромігся прикувати увагу італійської політики до того, що вважав «найбільш живою, найбільш зухвалою, найбільш новаторською, найбільш революційною силою [...] з усіх сил, що є в Італії»²⁷.

Очевидною ознакою того, що Муссоліні зі своїм Союзом боротьби опинився в дуже скрутній ситуації, ба навіть у відносній ізоляції, став катастрофічний результат політичних виборів 16 листопада 1919 року. В Мілані – єдиному окрузі, де їм вдалося представити автономний перелік (між кандидатами фігурували не тільки Муссоліні, а й відомий диригент Артуро Тосканіні, засновник футуризму Філіппо Томмазо Марінетті та екс-капітан ардіті Ферруччьо Веккі), – фашисти отримали 5 тисяч голосів серед 270 тисяч виборців. У цей момент здавалося, що мрії Муссоліні про політичну славу і щойно народжений фашизм зійшли нанівець. Навіть газета «Popolo d’Italia» кілька разів була на межі закриття. Соціалісти, що вийшли переможцями з цього змагання разом із народниками, не втомлювалися жорстоко глузувати зі свого enfant prodige[35] довоєнного періоду, який замкнувся в патетичному глухому провулку італійської політики: «Сьогодні вранці з Навільо[36] було витягнуто напів­затхлого небіжчика. Здається, це про Беніто Муссоліні»²⁸.

«Революційний реалізм»: фашизм при владі

Ключ до багатьох секретів складної особистості Муссоліні треба все ж таки шукати у драматичних і розпачливих подіях триріччя 1920–1922 років – у тих декількох місяцях, що ознаменували його перехід від гострої поразки на виборах до посади Президента Ради. Саме в цей короткий рішучий період Муссоліні якнайкраще продемонстрував свою ефективність і дієвість, а надто свою здатність правильно відчувати політику (як самоствердження, волю, домінування, креативність, боротьбу та пристрасть, згідно з анархо-ніцшеанським ученням) і владу (усвідомлену як суто світське, мирське та незалежне від церкви поняття без етико-релігійної упаковки в межах типового розуміння певного напряму політико-національної думки). У його уяві політичного діяча, який прочитав Макіавеллі та Маркса, Ніцше та Сореля (упевнений у тому, що урок засвоєно досконало), класики анархізму та класики революційної думки співіснували у такий собі італійській суміші реалізму та відчуття моралі, відсутності упереджень та ідеалізму, загостреної сентиментальності та колективної чуттєвості, крайнього індивідуалізму, духу симуляції та трагічного сенсу історії – типових прикмет макіавеллівської традиції та тактицизму в поєднанні з усвідомленням чеснот, притаманних революційній ментальності.

У результаті сполучення всіх цих факторів, завдяки максимальному використанню обставин внутрішньої політики та помилок супротивників, а також неабияким політичним якостям і безперечним тактичним здібностям, очевидній готовності «швидко захопити всі сили, що вирували в сьогоденні, навіть якщо вони контрастують між собою»²⁹ по завершенні тривалого післявоєнного періоду Муссоліні зумів нав’язати політиці свою креатуру. Такий результат уможливився тому, що романьольський революціонер усвідомив необхідність торувати власний шлях, а в ці доленосні роки остаточно в цьому переконався, «завжди відчуваючи реальність і орієнтуючись на неї»³⁰: серед складних обставин, що привели його до влади, треба зазначити типове для будь-якого справжнього політика усвідомлення «своєї унікальної сили, напрямної лінії свого політичного життя»³¹.

Наприкінці 1919 року фашистський рух здавався вибуховою та утопічною групкою осіб, укоріненою в кількох областях краї­ни і, якщо чесно, позбавленою провідної ідеї або конкретного політичного проекту. Щодо самого Муссоліні, він немов перебував у полоні подій і сил, до активізації яких сам же й доклав зусиль, він був нерішучий, сповнений сумнівів – за крок від політичної поразки.

Його проблеми із визначенням чіткої політичної стратегії ускладнилися після авантюри, яку у вересні 1919 року розпочав Д’Аннунціо зі своїми «легіонерами» з метою анексування міста Фіуме й проголошення суверенної держави. Протягом року, а саме доки тривала окупація Карнаро, Д’Аннунціо був «поетом-солдатом», який тримав політичну сцену та підігрівав амбіції революціонерів як правого, так і лівого напряму. Впродовж цього періоду Муссоліні перебував у дещо вимушеному становищі: йому доводилося допомагати або, ще гірше, грати роль звичайного мегафона Д’Аннунціо на сторінках газети «Popolo d’Italia», дотримуючись увесь час двоякої, майже ухильницької позиції, адже від нього як справжнього політика не міг приховатись ефемерний і романтичний характер д’аннунціанівського повстання.

Він здавався слабким і позбавленим чіткої політичної спрямованості – він і справді обмежився тільки кількома загальними аргументами на підтримку робітників під час робочих заворушень, що розпочались у лютому–березні 1920 року (хоча страйки та заворушення, поширені навіть серед селян, спалахували вже з осені 1919 року), із кульмінацією у вересні того ж року, коли відбулося захоплення заводів.

Незважаючи на всі ці труднощі, наприкінці 1920 року Італійський союз боротьби набув конкретних обрисів на національній політичній сцені. Що відбувалося тим часом? Насамперед спонтанна регресія й очевидний провал революційного руху під тиском руху робітничого. Згодом д’аннунціанівську авантюру було безславно завершено під різдвяні вибухи гармати 1920 року. Але найголовніше те, що в надрах муссолінівського руху зміцнів «новий» фашизм: аграрний і провінційний, фашизм паданських рівнин і місцевих лідерів, який виник у контексті селянських заворушень як самовираження середніх прошарків сільських мешканців у боротьбі з батрацькими організаціями. Цей фашизм уже не пов’язувався з ветеранським світом, а тому із соціальної, психологічної та ідеологічної точок зору він дуже відрізнявся від міського фашизму та фашизму «вісімнадцятих» з міланським корінням, дух якого випростувався з воєнних окопів.

Зростання аграрного фашизму – для якого насильство проти політичних опонентів за допомогою сквадристів стало майже систематичною практикою, – поза сумнівом, сприяло трансформації авангардного міського руху в політичну, територіально розширену організацію з опорою на великі маси людей і цим зумовило як поступову мілітаризацію, так і політико-ідеологічні метаморфози. Адже ідея революції потроху втрачала синдикалістський і диверсійний характер, спрямований на підрив консолідованих економічних рівноваг (типовий для лівого радикалізму, з якого свого часу виник фашизм), і дедалі більше відчувала вплив націоналістичних почуттів і типового дрібнобуржуазного духу, проте з невичерпною для фашизму авантюрною жилкою та бунтарством. Аграрний фашизм у поєднанні зі сквадризмом раптово став реалією, контролювати яку було складно навіть для Муссоліні. Тож його лідерство в русі неодноразово ставало предметом обговорювання на відтинку між зимою 1920 року та літом 1921 року (етап великого напруження розпочався з серпня 1921 року, наступного дня після так званого пакту про примирення, через який фашисти та соціалісти взаємно зобов’язалися припинити будь-яке насильство між собою, дуже бажаного для Муссоліні пакту, але жорстоко оскаржуваного й зведеного нанівець, власне, передовими представниками аграрного сквадризму). Але, з іншого боку, це був політичний інструмент, який Муссоліні підтримував і майстерно використовував як тактичну зброю для здійснення тиску та нав’язування своїх умов, що забезпечило йому простір для маневрів на політичній сцені, в тому числі на майбутнє. Настільки, що деякі історіографи вважали, що саме «чорний терор», використання насильства, спроба стати «білою гвардією» буржуазії та увійти до табору консерваторів як контрреволюційна й антинародна сила порядку більше за інші фактори сприяли стрімкому сходженню фашизму від кінця 1920-го до осені 1922 року.

Роль сквадризму та насильства дійсно була значною (інакше й бути не могло, адже насильству відводилося настільки знач­не місце в символіці фашизму, що воно стало однією з його визначальних і специфічних рис з історично-ідеологічної, естетичної та антропологічної точок зору), але не вирішальною сама по собі. Умови, за яких вистигло сходження фашизму до влади, були насправді більш складними та взаємопов’язаними, ніж це можна припустити з огляду на тлумачення фашизму як інструменту в руках керівного ліберального буржуазного класу й збройного табору джоліттівського проекту, мета якого – згуртувати буржуазію в антисоціалістичному й антинародному дусі. (Проект був офіційно ухвалений завдяки проникненню в «національні блоки» за особистим бажанням Джолітті кандидатів од фашистів разом із католиками та лібералами на політичних виборах у травні 1921 року, що принесли Італійському союзу боротьби 35 депутатських мандатів, з-поміж яких опинився сам Муссоліні – за нього активно голосували в Мілані, і він увійшов у «велику політичну гру» національного рівня вже на чітко визначених правих позиціях.) Аби не розпилятись у спробі зробити ретельну історичну реконструкцію, звернемо увагу щонайменше на три інших фактори, без яких перемога чорносорочечників була б украй важкою.

Для початку треба зауважити, що з певного моменту фашизм перетворився на політичний феномен із безперечною соціальною, ідеологічною й політичною автономією. Народжений інтуїцією Муссоліні в бунтарському розтлінні післявоєнного періоду як підривне угруповання серед стількох породжених цими обставинами можливостей, що потроху самі собою зник­ли, фашизм доволі швидко перетворився на «водозбір» певних соціальних інтересів і політичних інстанцій, що здебільшого виводили на дрібну та середню буржуазію в містах і селах, хоча й різну за соціальною та територіальною структурою, проте рівною мірою ворожу як до пролетаріату, так і до великого капіталу. Після війни дрібна та середня буржуазія перебувала у пошуках сили, здатної представляти її в політиці, захищати її економічні інтереси, розсіювати її страхи та задовольняти амбіції. Такою силою виявився фашизм, попри те що він здавався суперечливою реалією, позбавленою чітких теоретичних координат, відкритою будь-якому впливу або настрою у вічних коливаннях між революцією та реакцією, патріотичною, але не суто націоналістичною, навколосоціалістичною, але антибільшовицькою та антимарксистською, ліберальною в економіці й водночас чутливою до ідеї державного будування. Все це пояснювалося тим, що фашизм «прийшов останнім»³² на вже перенаселений і структурований політико-партійний фронт, де нелегко було знайти вільне місце та привернути до себе увагу (звідти, між іншим, притаманна фашизму властивість використовувати насильство як інструмент політичної дії). І все ж таки з огляду на мінливу політичну реальність на службі великої провладної буржуазії не варто вдаватися до однобокої негативної конотації, адже саме такий характер – соціально магматичний, політично безпрецедентний та ідеологічно еклектичний – зробив із фашизму унікальну й автономну політичну силу: інноваційну щодо цілей та інструментів боротьби порівняно з іншими, дедалі більше здатну приборкувати людські маси. Він підтримував усе тісніші відносини співробітництва з консервативними та ліберальними політико-соціальними силами, присутніми на національній політичній сцені, але як носій достатньо автономного політичного проекту.

Іншим пунктом, на який треба звернути увагу для розуміння переможного сходження фашизму, є спосіб, в який упродовж ключових років діяли активні сили на італійській політичній сцені. Політична історія Італії в період між 1920-м і 1922 роком була усіяна, мов небо зірками, політичною близькозорістю, відставанням, боязкістю, контрастами, і Муссоліні як добрий тактик ними сповна користався. Наприклад, можна згадати, наскільки Джолітті та загалом керівному ліберальному класу бракувало розуміння фактичної природи фашизму, яка від початку демонструвала вочевидь підривний і антиліберальний характер руху й реально унеможливлювала абсорбування фашизму в політично-парламентські ігри, наскільки їм бракувало розуміння соціальних, політичних і державотворчих процесів, розпочатих після війни, зокрема після політичних виборів у листопаді 1919 року. Завдяки прийняттю пропорційної системи ці вибори радикально та безповоротно змінили політико-партійну географію країни, сприяючи зміцненню двох сил: соціалістів і народників, однаково ворожих до ліберального устрою. Згадаймо також непоправний розлом в італійському соціалізмі, який розподілився на реформістське крило – настільки ж гостре в аналізі, наскільки політично безсиле – і максималістське крило, чия велемовність і фанатичність становили пару абсолютній нездатності керуватися революційним процесом (ліворнійський розкол у січні 1921 року, що призвів до народження комуністичної партії Італії, тільки ускладнив цей розлад і врешті-решт зробив його незворотним). Щодо новонародженої народної партії, заснованої Луіджі Стурцо в січні 1919 року, не треба недооцінювати ту роль, яку його політичні вето та застереження, спрямовані насамперед проти Джолітті, але в цілому проти всього керівного ліберального класу, зіграли для прискорення політичної кризи в Італії на тлі вельми непростої ситуації, що склалася навесні 1922 року та призвела до створення першого уряду Луіджі Факта і підготувала терен для муссолінівського наступу протягом наступних місяців. Щодо Корони, поведінка монарха була зумовлена головно династичними турботами впродовж усього розглянутого періоду до фатального рішення від 28 жовтня 1922 року, коли монарх відмовився підписати запропоновану міністром Факта постанову про стан облоги з метою зупинення «маршу на Рим» – рішення, ціною якого, безумовно, стала б кривава баня, але в історичному плані, цілком вірогідно, це поклало б край фашизму та його засновнику. Що вже казати про Д’Аннунціо, який поспіх повернувся до літературної діяльності, розпаливши серця всіх бунтівників і революціонерів країни, або про націоналістів, що перейшли на позиції чистої політичної реакції й, поглинуті суто імперіалістичними міркуваннями, виявилися цілком нездатними діяти разом із масами?

Найменше, що можна сказати, оцінюючи поведінку всіх цих діячів протягом дворіччя 1921–1922 років, – кожен із них зробив свій внесок до підготовки й уможливлення перемоги фашизму. Жоден із них не мав чіткого уявлення про значення поточної боротьби та її можливих наслідків, судячи з того, що в 1924 році багато хто вбачав у приєднанні Муссоліні до уряду скоріше етап «нормалізації» або вдалу «конституціоналізацію» фашизму, ніж початок абсолютно нового політичного і державотворчого циклу, який уже в жодний спосіб не повернеться до старого ліберально-демократичного ладу.

Проте існує третій важливий фактор: структурна слабкість, яку демонструвала в ці роки ліберальна держава. Якби не криза парламентської системи (що виявилася нездатною ввібрати в себе нові явища соціальної та політичної мобілізації, а отже, неспроможною гарантувати конституційну рівновагу, на якій свого часу консолідувалася гегемонія лібералізму), якби не криза державної влади (що виявилася нездатною скористатися власною монополією на застосування сили та спорудити дамбу на шляху поширення беззаконня, зокрема на шляху чинного сквадризму, який користувався підтримкою представників державного апарату)³³, доля муссолінівського фашизму, ймовірно, склалася б зовсім інакше.

У такому контексті варто пояснити, яким чином сходженню фашизму до влади сприяв сам Муссоліні зі своїм прагматизмом і цинічною політичною поведінкою, адже саме завдяки цим якостям йому вдавалося пригальмовувати найрадикальніші та руйнівні поштовхи, що походили зсередини руху. Кілька разів він нашвидку змінював свої програмні настанови та водночас, керуючись власними інтересами, використовував тісні зв’язки з політичними та економічними керівними групами. На шляху, що наблизив його до керування країною, варто згадати щонайменше три події. По-перше, це доповідь у Палаті від 21 червня 1921 року (перший парламентський виступ Муссоліні), в якій лідер фашизму відмовився від антиклерикального вибору, хоч яким близьким він був для його друзів футуристів, і урочисто об’явив, «що латинську та імперську традицію Риму сьогодні представляє католіцизм»³⁴. По-друге – конгрес Союзу боротьби, який відбувся 7–11 листопада 1921 року і закріпив трансформацію фашистського руху в справжню партію. Це був перший необхідний крок на парламентському шляху до влади, яким Муссоліні вирішив просуватися, незважаючи на рухівські амбіції та підривні цілі, характерні для багатьох представників фашистського радикалізму. З його точки зору, цей крок не «нормалізував» фашизм, а, як і раніше, переслідував революційну підривну мету, проте, іншим шляхом, відмінним від тактично корисного, але стратегічно безплідного шляху чистого насильства (невпинність революційної мети пояснює, чому з моменту свого народження НФП була sui generis[37], тобто не такою, як інші партії, – партією народного ополчення, політичною та водночас воєнною організацією). І нарешті, це промова в Удіне 20 вересня 1922 року, в якій Муссоліні визнав савойську монархію єдиним «історично послідовним»³⁵ інститутом італійської нації, якому фашизм – уже республіканський, уже за крок до перемоги – відтоді не планував ані протидіяти, ані скасовувати його.

Чи не єдиним можливим виходом із ситуації, надто на кінцевому етапі політичної кризи стало прагматичне відношення до Муссоліні, хоча й з побоюванням щодо силових методів і логіки компромісів, і надання йому повноваження сформувати новий уряд. Реалізм Муссоліні вистигав поступово на ґрунті революційного досвіду, що безліч разів стикався з державою та її владними структурами, переконуючи його в тому, що в контексті політично та соціально розвинутої країни жоден політичний заколот, жодна революція неможливі без тактичної коаліції з впливовими силами. Під цим кутом зору Муссоліні як представник європейської революційної традиції символізував собою момент переходу від визвольної етико-філософської до політико-прагматичної ідеї революції, пріоритетною метою якої – порівняно з іншими цілями – виявилося завоювання влади за допомогою технологій, адаптованих до складних умов сучасної держави; або, інакше кажучи, момент переходу від барикадної, романтичної та повстанської концепції революції (а саме концепції бланкістської матриці молодого Муссоліні) до тактичної, методичної, насправді реалістичної ідеї, первинна мета якої полягала в завоюванні держави зсередини. Свого часу зазначений аспект добре проілюстрував Курціо Малапарте на сторінках «Техніки державного перевороту», присвячених Муссоліні як «тактику» революції, «сучасній людині, холодній і відважній, неприборканій і розважливій»³⁶.

Варто визнати, що перемога Муссоліні в жовтні 1922 року – всупереч зовнішньому враженню – була не шедевром італійського трансформізму або зухвалим владно-класовим компро­місом, досягнутим завдяки непересічним політичним якостям майбутнього диктатора і логічно вписаним у політико-конституціональну історію Італії, а політичною революцією, спрямованою на зміну не так соціально-класових, як політико-державотворчих рівноваг. Революцією, що за фактом була свідомо реалізована разом із буржуазією та консервативними силами, наявними в італійському суспільстві, і це їй не завадило бути водночас (а з плином часу все сильніше і сильніше) революцією, спрямованою проти буржуазії та консерваторів³⁷. За словами Фюре, фашизм і до сьогодні дивує істориків не через укладені з буржуазією компроміси, адже він був од неї незалежним і політично автономним. Найбільше вражає, як пише французький історик, «той факт, що, отримавши владу за допомогою буржуазних партій, Муссоліні [залишився] вірним бажанню їх ліквідувати та відновити абсолютну владу в абсолютистській державі для реалізації своєї ідеї нації та суспільства»³⁸.

«Марш на Рим» став іконографічним символом фашистської перемоги, який довго підживлював пропагандистську міфологію режиму і який до сьогодні залишається в історичній пам’яті країни. В дійсності це був досить другорядний в історичному та політичному сенсі епізод порівняно з кризою державотворчих форм і диктату з боку держави. Якщо існував якийсь сенс у цьому безладному параді сквадристів і добровольців, то це демонстрація того, наскільки чужою була для них система цінностей парламентської демократії. Це скоріше підтвердження того, що ліберальна держава перетворилася на порожнє лушпиння, нездатне обстоювати власні інтереси навіть за допомогою сили, тому цей похід символізував собою потужний ривок і початок радикально нового політичного циклу.

Примітки

¹ V.E. Orlando, Discorsi parlamentari, Roma, 1965, vol. IV, p. 1435.

² Див. R. De Felice, Intervista sul fascismo (1975), Roma-Bari, 1997, pp. 30-31.

³ G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 47.

⁴ Там само, p. 41.

⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, p. 288.

⁶ Там само, p. 367.

⁷ Там само, p. 166.

⁸ S. Panunzio, Il lato teorico ed il lato pratico del socialismo, in «Utopia», 15-31 maggio 1914.

⁹ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, pp. 402-403.

¹⁰ Mussolini, Opera omnia, vol. VII, p. 40.

¹¹ R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 287.

¹² Mussolini, Opera omnia, vol. VII, pp. 196-197.

¹³ Там само, p. 376.

¹⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. X, pp. 140-141.

¹⁵ Там само, p. 141.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само, pp. 141-142. (Виділення курсивом наше.)

¹⁸ Там само, vol. XI, pp. 270-272.

¹⁹ Там само, p. 470.

²⁰ Там само.

²¹ Там само, p. 471.

²² Цит. за De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 459-460.

²³ Mussolini, Opera omnia, vol. XII, pp. 309-310.

²⁴ Там само, pp. 310-311.

²⁵ Повний текст програми див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 742-745.

²⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. XIII, pp. 218-220.

²⁷ Там само, p. 218.

²⁸ «Avanti!», 18 novembre 1919.

²⁹ N. Valeri, D’Annunzio davanti al fascismo, Firenze, 1963, p. 19.

³⁰ De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., p. 558.

³¹ Там само.

³² Про фашизм як late-comer (гість, що прийшов на шапкобрання. – Прим. перекл.), як запізніле явище, що виникло всередині політичного, масштабно структурованого простору, див. J.J. Linz, Lo spazio politico e il fascismo come late-comer, in S.U. Larsen, B. Hagtvet e J.P. Myklebust (ред.), I fascisti. Le radici e le cause di un fenomeno europeo, видання італійською за ред. M. Tarchi, Firenze, 1996, pp. 171-211.

³³ Емоційне схвалення, інстинктивна симпатія до фашизму з боку тих верств італійського населення (військових і карабінерів, представників місцевих органів влади та загальнодержавної бюрократії, міського чиновництва), що відчували себе соціально ображеними та перебували під тиском революційної й антинаціональної пропаганди, яку вели крайні ліві соціалісти й анархісти, проявилися радше у непротидії фашизму на державному рівні, ніж у політичному проекті, створеному керівним ліберальним класом, або у свідомій класовій близькості антинародних сил.

³⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XVI, p. 444.

³⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XVIII, p. 419.

³⁶ C. Malaparte, Tecnica del colpo di Stato (1931), Firenze, 1973, p. 161.

³⁷ Див. E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 311.

³⁸ F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 209.