Муссоліні

«Людина долі»

Постать Муссоліні та його зв’язок з історією Італії осяяні ореолом вищого призначення й історичної невідворотності. Фаталізм – це спільний елемент, яким оперувала як література, присвячена засновнику фашизму, так і народна пам’ять про нього. Його життя немов ішло за якимось неминучим історичним сценарієм, що сповнював конкретикою долю, якої не змогли уникнути ані дуче, ані італійці.

Можна навести цілу купу прикладів фаталістичного підходу. На думку біографів, життя Муссоліні сповнене подій вищого порядку, характерних для особистості, чиє призначення – глибоко і безповоротно вплинути на національну історію. Одна з найбільш симптоматичних «ознак долі» датується 1899 роком, коли поет Джозуе Кардуччі відвідав коледж-інтернат у Форлімпополі, яким керував його брат Вальфредо, – на той час Муссоліні був вихованцем закладу. Однокласник дуче Ріно Алессі часто згадував цей епізод:

Цей епізод, цілком правдивий у тому, що стосується візиту поета, і дуже малоймовірний щодо слів, сказаних ним на адресу учня Муссоліні, мав велике значення для того, що він хотів би символічно засвідчити постфактум: Поет – співець «божественного Риму» ніби висвятив майбутнього Політика, який у своїй політичній діяльності надихатиметься саме міфологією давньоримської державності. Водночас запорука Кардуччі несла ідею «великої місії», відносно якої «фатальна» муссолінівська диктатура мала стати ідеологічною та політичною спадкоємицею в національній історії.

Цілком зрозуміло, що неабиякі надії на юного Беніто покладав його батько Алессандро – очікування були настільки великі, що він висловив на адресу сина таке пророцтво: «Ти станеш Кріспі завтрашнього дня»².

Але ж і сам Муссоліні був переконаний, що йому належить виконати волю провидіння. Якщо вже мова зайшла про передчуття, варто пригадати два яскравих епізоди: перший (передано зі слів італійського емігранта) стосується вигуку, який утомлений від тривалого зубожіння та постійної уваги швейцарської поліції Муссоліні нібито кинув господині пансіону, де він мешкав: «Одного дня я стану господарем Італії»³. Інший епізод стосується форлійської дівчини, яка насмілилася кепкувати з молодого революціонера. «Чого ти смієшся? – запитав той. – Ти не можеш усвідомити, що одного дня я примушу тремтіти весь світ»⁴. Коли Беніто минало одинадцять років, посеред літньої спеки він зачинився у своїй кімнаті та наодинці виголошував промову, і нібито тоді він сказав своїй недовірливій матері пророцькі слова: «Вся Італія тремтітиме від моїх слів»⁵. А своїй коханці міланського періоду Леді Рафанеллі романьольський революціонер якось зізнався, що хоче бути «героєм часу, доленосною людиною [...], більшою за Наполеона»⁶.

А й насправді, чим, як не зухвалою самовпевненістю та переконанням у тому, що ти мусиш відповісти на виклик історії, можна пояснити той факт, що у віці тільки-но двадцяти років – у період між груднем 1911-го та лютим 1912 року – він написав автобіографію й завершив її загадковим закляттям: «Що для мене готує майбутнє?»⁷. Майбутній диктатор був «окрилений переконанням, що він володіє величезною силою для вирішення долі Італії», і це не уникнуло уваги генерального інспектора Джованні Гасті, коли на вимогу Голови Ради у червні 1919 року він склав детальний звіт про Італійський союз боротьби та його засновника⁸.

У численних тлумаченнях, коментарях і письмових документах, що з’явилися з приводу Муссоліні за останні десятиріччя – з боку як фашистського, так і антифашистського рухів, – можна чітко констатувати переконаність авторів у тому, що відносини між італійцями та дуче, між історією Італії та чоловіком з Предаппіо керувалися свого роду історичним фаталізмом, підкорюючись об’єктивній необхідності та долі, унікальність і невідворотність якої значно посилювались особистими рисами Муссоліні як яскравої людини, як справжньої і щирої ілюстрації – для когось позитивної, для когось негативної – історичної традиції Італії, що уособлювала та сублімувала в собі чесноти (на думку фашистів) або вади (на думку антифашистів), одвічно притаманні італійському характеру та традиціям італійців через певні історичні та географічні причини.

І дійсно, зближення між Муссоліні та Італією, їхня майже повна асиміляція стала підставою «як для екзальтованого захоплення, так і для критики»⁹. Ця тема набула широкого висвітлення у фашистській і антифашистській літературі, і треба зазначити, що цей непростий і делікатний момент тлумачення подій виявив симптоматичну відмінність поглядів. До того ж це стало лейтмотивом зарубіжної публіцистики. Для Оттоне Розаі, який у 1923 році написав: «Муссоліні – це Італія, Італія – це Муссоліні»¹⁰. Для Джузеппе Преццоліні, який після Другої світової війни напише: «Муссоліні був Італією, Італія була Муссоліні»¹¹. Для анархіста й антифашиста П’єра Карло Мазіні, автора проникливого біографічного нарису, що побачив світ уже після його смерті в 1990-х роках, Муссоліні є «абсолютно італійським типажем»¹². Для Анрі Беро, уважного хронікера Італії 1920-х років, Муссоліні: «Це італієць. Це Італія»¹³.

У фашистській літературі таке поєднання означає динаміку та відтворення величі «нової Італії». Для фашиста-футуриста Еміліо Сеттімеллі дуче – це насамперед «сучасний італієць [...] щиросердний відтворювач найпрекрасніших якостей раси», це «гідна Італії людина. Нарешті, не старець, не розумник, не всезнайка, а людина, сповнена первісної, відкритої, гнучкої, мальовничої, вигадливої, вольової енергії»¹⁴. Для публіциста П’єтро Горголіні «Муссоліні у вищому ступені об’єднує найщиріші якості роду. Це людина дії; в скрутні моменти він – логік і мислитель зі швидкою інтуїцією, з експресивним, полемічним, пристрасним, вольовим, сучасним темпераментом [...] він мужньо уособлює найвищий прояв національного духу»¹⁵. Нерідко в словах апологетів диктатора звучать пророцькі та месіанські інтонації. Так, для Джузеппе Ардау, автора твору «Красномовність Муссоліні» (1929), він «є долею Італії, що знову стала на призначений їй шлях»¹⁶. Водночас у статті, що з’явилася в 1930 році, Оттавіо Дінале вбачає в дуче підсумок і кульмінацію тисячолітньої історії: «Одного дня Чоловік на ім’я Беніто Муссоліні захотів зробити Італію великою, поновлюючи традицію та місію Рима [...]. Його звали Беніто Муссоліні, але в цій особі об’єдналися Александр Македонський, Цезар, Сократ і Платон, Вергілій і Лукрецій, Горацій і Тацит, Кант і Ніцше, Маркс і Сорель, Макіавеллі та Наполеон, Гарібальді та Невідомий Солдат»¹⁷.

В антифашистській літературі сімейний союз Муссоліні–Італія практично завжди супроводжується жорсткою критикою в бік суспільства, італійської історії та культури, викриваючи табуйовані теми, слабкості та ендемічні вади італійського народу, які з великою точністю уособив у собі Муссоліні. Для республіканця Франческо Перрі, автора аналітичної, присвяченої фашизму монографії від 1922 року, «за свою вдачу Муссоліні мусить дякувати тому факту, що він утілює велику кількість недоліків, притаманних італійській душі та нашому характеру, спотвореному за віки поневолення. Це й барвиста поверховість, і нав’язливість, і пустотливість риторики, і політична невихованість, і самовихваляння та боягузлива зухвалість»¹⁸. У 1932 році анархіст Камілло Бернері написав, що перемога Муссоліні – це свідчення того, що «країна ані здорова, ані зріла. Італійці мусять позбутися [...] тих вад, які дозволили фашизму перемогти» і які можуть набути форми колективного вірування у героїчну постать – типова «потреба в ідеалі для депресивної країни», якою була Італія, де «лейтмотивом суспільного життя завжди залишалася Особистість»¹⁹. На думку прихильника інтервентизму, анархіста й антифашиста-вигнанця Маріо Маріані, для «народу, який ніколи не мав чуття та любові до свободи, який завжди був рабом тутешніх і нетутешніх тиранів [...] каменяр із Предаппіо – це саме те, чого він прагнув»²⁰. Як уважав Карло Росселлі, щоб розуміти Муссоліні, треба звернутися до характерних, зокрема негативних, рис історико-культурної традиції італійської нації:

Посилання на прадавні італійські біди як ключ до усвідомлення політичного успіху фашизму й персонального успіху дуче нерідко зустрічаються в дослідницьких працях зарубіжних авторів. Наприклад, у 1926 році французький публіцист Луі Руа писав про Муссоліні:

Отже, Муссоліні був «людиною долі»²³, суто італійської долі, увібравши в себе всю тисячолітню історію півострова й ставши її апогеєм у добрих і лихих справах, екзальтованим синтезом звичок, психологічних настанов, стану душі та настроїв, з яких завжди складалося мистецтво бути італійцем.

Життя Муссоліні з усіма розворотами на важливих стратегічних етапах відзначене фатальними датами (29 липня 1883 року, народження «недільним днем о другій пополудні, якраз до свята покровителя церковного приходу в Камінаті»²⁴; 24 листопада 1914 року – вигнання з ІСП; 23 березня 1919 року – створення Італійського союзу боротьби; 28 жовтня 1922 року – «марш на Рим»; 11 лютого 1929 року – підписання Конкордату між італійською державою та католицькою церквою; 14 червня 1934 року – перша зустріч із Гітлером; 9 травня 1936 року – проголошення Імперії; 10 червня 1940 року – вступ Італії у Другу світову війну; 25 липня 1943 року – відсторонення від влади й арешт; 28 квітня 1945 року – розстріл) і місцями, що перетворилися на символи (сільська хата у Варано-ді-Коста, «лігво» на вулиці Паоло да Каннобіо, балкон в Палаццо Венеція, автозаправка на площі Лорето), – міцна, майже заклинальна сила цього життєвого шляху відчувається до сьогодні.

З історичної точки зору існування Муссоліні завершилося в момент очищувального ритуалу на площі Лорето через символічне та фізичне осквернення тіла-ікони диктатора. Усвідомивши нарешті спричинені війною травми, італійці розірвали на шматки (у вигляді майже людоїдського ритуалу) магічне коло, в якому їх двадцять років тримала чарівність дуче. Його жорстоке вбивство та жахливе виставлення тіла сприймались як колективний ритуал спокути своєї провини й тисячолітніх гріхів заради відтворення нового цивільного порядку.

Така драматизація життєвого шляху Муссоліні в мета­фі­зичному й епохальному ключі, зведення його політичної та загальнолюдської біографії до майже механічної та історично неминучої послідовності людей, місць і подій, переконання в тому, що взаємини між Муссоліні та італійцями регулювалися в якийсь фатальний, нав’язаний самою долею спосіб, – усі ці фактори (поряд із розглянутими в попередній частині причинами) посприяли тому, що образ Муссоліні врешті-решт набув розпливчастих і загадкових рис. Відтворюючи всі етапи його життєвих і політичних пригод, Де Феліче зумів наочно показати, на яких тернистих і геть зовсім непрямих шляхах, в якій грі екзистенціальних альтернатив, в якому психологічному напруженні, в якому оточенні, на підставі скількох суперечливих факторів культурного та ідеологічного впливу визрівав його вибір у найважливіші моменти. Достатньо згадати, наприклад, юнацькі роки та рішення присвятити себе тілом і душею політичній боротьбі в лавах соціалістів-максималістів. Насправді цей вибір не можна вважати ані передреченим, ані неминучим усупереч поширеному біографічному кліше про злиття двох факторів: з одного боку, анархічний і бунтівний батько, а з другого – Романья, земля палких політичних пристрастей і народних трибунів (обидва дійсно мали велике історичне значення для формування особистості Муссоліні). Це рішення приймалося поступово після оцінки решти можливостей і усвідомлення, що інші шляхи виявилися зачиненими, зокрема шлях за межі Європи (до Нью-Йорка журналістом або до Мадагаскару, щоб працювати на французьких плантаціях) на хвилі свого неабиякого пригодницького духу²⁵.

Проте, описуючи причини, що привели до політичної перемоги Муссоліні, Анджело Таска підкреслив, яку роль в італійській кризі повоєнного періоду, починаючи з тридцятих років, відігравали такі фактори, як персональна сила і слабкість, зовнішні обставини та й суто випадок. Адже для кращого розуміння цієї кризи «можна і треба аналізувати перебіг попередніх століть, вишукуючи глибокі та приховані причини: складне підґрунтя, економічна та соціальна структура, тривала рабська залежність, нещодавно набута воля, яку дехто не витримав, дехто не засвоїв»²⁶, не забуваючи, що «ці причини необов’язково збігаються з історією 1919–1922 років, яка відбувалася в реальності з усіма випробуваннями, альтернативами та можливостями уникнути безвиході»²⁷. У загальному плані це означає, що історія ніколи не просувається лінійно, судячи з численних визначальних факторів (об’єктивних, суб’єктивних, непередбачених, випадкових), вона радше є «драмою, в якій усе взаємопов’язане і немає нічого фатального»²⁸. А життя Муссоліні можна вважати саме драмою, «фінал якої до останньої миті можна було змінити»²⁹.

Муссоліні як італійський архетип

Муссоліні часто вважали втіленням найтиповіших антропологічних рис італійства, натхненим уособленням «вічної Італії» Стендаля.

Диктатор був «абсолютно італійським персонажем»³⁰, «людиною Відродження»³¹ – такої думки дотримувався, наприклад, видатний оглядач і біограф Еміль Людвіг.

Для Філіппо Томмазо Марінетті, засновника футуризму та палкого прихильника фашизму з першої до останньої хвилини, випадок Муссоліні був прикладом «фізіологічного патріотизму» в тому сенсі, що його політична діяльність, його «експансивний, всемогутній, швидкий темперамент» стали не лише плодом ідеології або доктрини, а чимось більшим – відбитком суто італійської тілесності.

Постать Муссоліні можна зрозуміти тільки в контексті історико-культурної традиції Італії – це переконання цементувалося впродовж десятиріч серед дослідників, аналітиків і спеціалістів з життєпису, перед якими стояло важке завдання: визначити точний характеристичний профіль диктатора та точний історичний зміст його політичного шляху³³. Справжнє «загострення» теми муссолінівської італійськості спостерігається у Індро Монтанеллі, який був абсолютно впевнений у тому, що зрозуміти Муссоліні здатні лише італійці³⁴, оскільки за ­своєю психологічною природою та поведінкою він був ідеальним утіленням італійськості, особливо у традиційних для італійців недоліках і вадах:

Якщо взяти за основу «стереотипи» (незважаючи на їхню мінливість у часі та суперечливість), якими зазвичай характеризується італійський характер, то ми отримаємо довжелезний перелік тих рис, що зробили з Муссоліні вибуховий концентрат італійськості, такий собі «італійський архетип».

За італійцями визнається певний потяг до риторики та велемовності, а хто як не Муссоліні опанував їх на такому досконалому рівні, що спромігся вибудувати режим, який згодом назвуть «режимом, заснованим на словах», тобто на лозунгах, на мовних кліше та ораторському мистецтві?³⁶

Існує думка, що хоча через фашистське виховання італійці зробилися рішучими й агресивними, все ж таки в глибині душі їм не судилося стати по-справжньому жорстокими й негуманними (як, скажімо, німцям). І саме цим Муссоліні відрізняється від Гітлера, тобто він також був диктатором, але з дуже італійським підґрунтям на прихованому гуманізмі. До речі, можна згадати записи Геббельса, зроблені в особистому щоденнику 23 вересня 1943 року під впливом розчарування від того, наскільки фашистському лідеру забракло месницького духу щодо «зрадників» 25 липня: «Фюрер очікував, що передусім дуче пройметься помстою тим, хто його зрадив. Але від Муссоліні не надійшло жодного натяку на такий намір [...] Він не революціонер, як Фюрер і Сталін. Він настільки сповнений своєю італійськістю, що через це йому бракує якостей революціонера та бунтівника світового масштабу»³⁷.

Італійці, зокрема інтелектуали та представники керівних кіл, завжди плекали патетичний і самовтішний культ стародавніх спогадів про величне минуле, про тривале – впродовж довгих століть – роз’єднання та політичну слабкість, і саме з цього культу, апелюючи до Риму імперських часів, Муссоліні спромігся вибудувати міфологічний фундамент свого режиму.

З іншого боку, ніщо не заважає угледіти в театральності Муссоліні відбиток вічної Італії на сцені комедії дель арте[21].

В Італії склалася традиція спрощеного макіавеллізму, згідно з якою хитрість використовувалася беззастережно, стимулюючи не масштабність політичного зору, а тільки зрадництво й тактичні ходи, тож Муссоліні настільки гармонійно вписався в цю традицію, що почав уважати себе макіавеллістом.

Щодо «галлійськості» італійців і дуче – тут, звичайно, зайві слова не потрібні. Згадаймо максимально італійську, можна сказати феллінівську (аби залишитися в темі), сцену статевої ініціації майбутнього диктатора, яка, за його власним описом, як і для багатьох поколінь італійських чоловіків, відбулася «у непристойному будинку [з] немолодою жінкою, в якої з усіх боків лізло сало»³⁸.

З’являється підозра (зважаючи на схожість картинки), що відносна одностайність, з якою різні автори визнають його «чесність», незалежність від грошей, помірність у звичках (у питві, їжі та одязі), зумовлюється тим, чи можуть коментатори та біографи нарешті вийти за межі стереотипу Муссоліні як італійського архетипу.

Якщо ми хочемо й надалі просуватися в цьому напрямі, постає питання: яка частина слави та поваги, якими він широко користувався за межами Італії, принаймні до Ефіопської війни, і які на той час зробили неабиякий внесок у поширення міфу про нього навіть серед італійців, викликана саме тим, що його сприймали суто італійським феноменом? Адже для характеру мешканців півострова типовою вважається антична суміш вигадливості та анархізму, і нічого не заважало бачити в диктаторі ідеальне втілення давньоримського духу, що дійсно трапилося з багатьма його палкими англійськими й американськими шанувальниками, не останнім з яких був британський лідер Вінстон Черчилль.

Але в численній літературі, присвяченій Муссоліні, можна зустріти й інші ключові характеристики «італійськості». На думку спадає, наприклад, твердження, що Муссоліні не можна вважати великим бунтівником, справжнім революціонером хоча б через те, що він був «італійцем, у крові та історичних спогадах якого живе пам’ять про одвічне посередництво, але там немає жодної кривавої революції. В ньому вбачається дух родинності, католицизму, визнання гріхів італійців, ба навіть богобоязливість, яка означає для італійців не страх перед католицьким богом, адже він, урешті-решт, милосердний, та й індульгенції у нього можна виторгувати, але страх перед дивними та мстивими язичницькими богами, і саме цей дух народжує забобонне вірування у знаки лихої долі та зурочення»³⁹. Але апелювання до ідеї родинності, католицько-язичницької спадщини та майже вродженого духу посередництва, тобто до рис, що часто вважаються типово італійськими, вочевидь не вистачить, аби применшити трагічність його загальнолюдського та політичного шляху, який у реальному житті коштував багато крові та лиха і який навряд чи можна перекваліфікувати з драми на фарс.

Також варто згадати одну з найбільш зворушливих біографій Муссоліні, хоча від неї нас відділяють довгі роки. Йдеться про працю Паоло Монеллі, опубліковану в 1950 році, в якій зазначається: «деякі його [диктатора] істеричні та по-дамські примхливі манери» цілком відповідали «характеру італійців, справжнім і невдаваним представником яких, принаймні в цьому аспекті, він був, а італійці привносять любовний елемент навіть у власні політичні судження. Отже, [...] на початку культу диктатора існував феномен закоханості, згадайте перші великі збіговища й натовпи, що збудженим роєм копичилися навколо нього»⁴⁰. Але чи є сенс, з історичної та соціологічної точок зору, зводити той зв’язок, що існував у певний період між Муссоліні та широкими лавами італійського суспільства, до рівня полум’яної жіночої пристрасті?

Цьому зв’язку між дуче та італійцями дав своє пояснення письменник Коррадо Альваро: «Італійський народ утілив у ньому старовинний ідеал справедливості, яким за довгу свою історію він наділяв дуже різних людей»⁴¹. І знову питання: в цих словах насправді криється більш-менш змістовне історичне пояснення чи це просто літературний засіб, хоча й доволі вдалий, адже завдяки своїй розпливчастості він приживався у багатьох політичних контекстах двадцятого століття, де зароджувалися масові рухи та режими авторитарно-популістського типу?

Як було сказано вище, значення та зміст визнаної за Муссоліні «італійськості» вочевидь змінюються залежно від тих рис, які в кожному конкретному випадку вважаються базовими елементами італійського характеру. У зв’язку з цим постає вкрай складна (без перебільшення) проблема інтерпретації, якщо припустити, що стереотипні погляди на індивідуальні чи колективні явища відображають насамперед прагнення спостерігача, а не об’єкта спостерігання: дійсно, за своєю суттю етнічні стереотипи виявляються більш корисними для розуміння «культурних рефлексій» і «ментальних автоматизмів» тих, хто ними користується, ніж для розуміння реальної природи та справжньої індивідуальності тих, кого ці стереотипи описують⁴². З іншого боку, такі підходи часто демонструють лише поверхневу аналітичну та інтерпретаційну функцію, тобто їхня користь полягає радше у виразності, ніж у поясненні. Також треба зазначити, що колективна ментальність та ідентичність як плід історії, якому за визначенням притаманні динамічність і готовність до трансформацій (навіть повільних), не піддаються однозначній фіксації раз і назавжди.

З огляду на вищезазначене, треба зауважити, що більша частина інтерпретацій літературного, політичного і навіть історіографічного рівня, сконцентрованих на стереотипі Муссоліні як на «італійському архетипі» та на зображенні фашизму логічним наслідком специфічного й «аномального» історичного розвитку Італії, спирається не так на історично-емпіричний аналіз, не так на оцінку складних причин, що за збігом певних історичних обставин призвели до сходження і політичної перемоги Муссоліні та його руху, як на політико-літературне кліше про існування так званих двох Італій. Ідеться про дійсно присутню в нашій свідомості модель історичного осмислення, досі поширену в деяких ключових галузях політичної культури Італії, яка намагається інтерпретувати політико-соціальний розвиток нації через «нестачу», «відставання», «дефіцит», виражені настільки серйозно і глибоко, що ці явища забезпечили Італії унікальний, особливий історичний шлях, несхожий на шлях інших країн європейського простору. За цією схемою італійська історія останніх п’яти-шести століть вибудовувалася на контрасті між двома Італіями (і це протистояння досі триває, утворюючи лінії розмежування): одна – це «цивілізована» меншість зі світським і космополітичним характером, залучена до модернізації соціально-політичної структури країни, до усунення негараздів і відставання, що історично спіткали півострів; друга – «варварська» більшість, ворожа до змін, що ревно ставиться до власних особливостей і нездатна розвивати автентичну суспільну свідомість. Така особистість, як Муссоліні, і така політична реальність, як фашизм, вочевидь представляли саме другу Італію.

У центрі подібної схеми міститься негативне судження про традиційні вади італійців, про слабкості їхнього характеру, про недовершеність індивідуального і колективного способу мислення та дії. Крім того, центральне місце посідає концепція політики, міцно насиченої духом наставництва та моралізму, в якій важливу роль відіграє прагнення до відродження, до справжнього перевиховання італійців з обов’язковим визволенням від тягаря споконвічних вад. Зараз той, хто сповідує подібну модель, уважається так би мовити «антиіталійцем», іншими словами, італійцем у культурному та духовному розладі з історією власної країни, з її настроями та почуттями, італійцем, яким рушить відчуття незручності й дух полеміки відносно інших італійців і взагалі власної історії.

Визнання історичного «відставання» Італії, моралістичні скарги на італійські звичаї, опис історії Італії як історії споконвічної корупції та занепаду становлять традицію (також споконвічну), яка міцно укоренилася в етико-політичній культурі та ментальності керівних, політичних та інтелектуальних верств півострова, зокрема серед літераторів-інтелектуалів: «від Петрарки до Макіавеллі, від Альфієрі до Гобетті, від Манцоні до Пазоліні»⁴³. Ця інтелектуальна традиція – заснована на культі героїчних меншин у формі справжнього презирства до італійського народу (як до незрілого, підлабузницького люду, що не любить свободу) на тлі палінгенетичного бачення політики, на тлі безкомпромісної та моралістичної концепції політичної боротьби – знов набула чинності в об’єднаній Італії (вагомі докази, наприклад, можна знайти в свідченнях Джузеппе Мацціні та Альфредо Оріані), а саме в Італії двох перших десятиріч двадцятого століття завдяки діяльності різних тогочасних авангардних кіл у політиці та літературі: від «La Voce» Преццоліні до «Rivoluzione liberale» Гобетті, які справили визначальний вплив на політико-інтелектуальне формування Муссоліні та його вибір політичного табору, а також на дискусії, присвячені історичній ролі та політичному значенню, що визнавалися за вождем фашизму.

Людиною, яка більше за інших наполягала на «італійському архетипі» Муссоліні та його політичної постаті – з огляду на експресію, «викриття» історичних гріхів італійців, їхніх відсталих і не зовсім цивілізованих звичаїв, – був, як відомо, П’єро Гобетті. Його визначення фашизму як «автобіографії нації»⁴⁴ мало великий вплив на політичну культуру Італії двадцятого століття (як ми вже побачили, він буквально повторював слова Карло Росселлі) та на деякі важливі історіографічні течії. Нам відомо, на якому загальноісторичному баченні Італії та італійців ґрунтувався аналіз Гобетті – адже видатною рисою цього бачення була традиційна зневага до народу, повністю позбавленого, на думку засновника «Rivoluzione liberale», духу жертовності, непридатного до політичної боротьби, проте схильного до людяності й пристосовництва, приреченого до підлабузництва, і тому представляти його мусила саме така особа, як Муссоліні. В цьому контексті молодий туринський інтелектуал убачав у створеному Муссоліні русі «вирішальну ознаку споконвічної кризи італійського духу»⁴⁵, а в муссолінізмі, який поширився і крокував країною після «походу на Рим», «наслідок, навіть серйозніший за фашизм, тому що він зміцнив у народі угодницькі риси, послабив і без того низький рівень власної відповідальності, посилив порочне очікування того, що з’явиться хтось: дуче, приборкувач, deus ex machina і врятує його»⁴⁶. В муссолінівському фашизмі він убачав (згідно із записами, зроб­леними ним у грудні 1922 року під час полеміки з Преццоліні) «суцільне блокування іншої Італії, безладний союз усіх наших антитез, символ усіх хвороб»⁴⁷.

З огляду на вищесказане нескладно зрозуміти, яке моральне та метаполітичне значення мала для Гобетті його битва з фашизмом: справжня боротьба у світлі найжорсткішого моралізму та залізної політико-інтелектуальної непримиренності проти історичної традиції Італії. Ліквідувати фашизм, читаємо ми у випуску «Rivoluzione liberale» від 2 вересня 1924 року, означає «ліквідувати дух і форми трансформізму, пристосовництва, олігархічної корумпованості»⁴⁸. Для перемоги над Муссоліні та фашизмом треба, писав Гобетті 30 вересня того ж року, «боротися з ним, поборюючи водночас італійські традиції трансформізму та політичної корупції»⁴⁹. Ці слова не надто відрізняються від слів, що за кілька років із тим самим почуттям антиіталійськості та походячи зі схематичного уявлення про дві Італії («сучасної, міської, промислової» та «античної й сільської, що досі цурається західної цивілізації, країни незрілих холопських мас»)⁵⁰ напише Карло Росселлі: «Боротьба проти фашизму означає [...] боротьбу не лише проти реакції сліпого та дикого класу, а й проти певної ментальності, чуттєвості та італійських традицій, на жаль, неусвідомлено притаманних широким народним рухам!»⁵¹

Хоч як парадоксально, але властива такій позиції презирливість до італійців багато в чому збігається зі звинуваченнями, які в приватних розмовах закидав і сам Муссоліні проти недоліків італійського характеру, проти народу, любов і шанування до якого він проголошував офіційно, але яким у глибині душі нехтував – адже розсада антиіталійськості, яку пестила газета «La Voce» Преццоліні, виявилася недаремною – і на якого особ­ливо не зважав. У своєму «Щоденнику» Чіано залишив численні свідоцтва випадів дуче проти італійців: «порода овець», уражена «вічним ментальним ледарством», населення, відзначене «демографічним занепадом [...] схильністю до пияцтва [...] та легковажністю»⁵². Безумовно, гострота цих випадів пояснюється невдалим ходом воєнних дій, і все ж таки вони свідчать про перебіг думок і культурне підґрунтя дуче, сліди яких ведуть до першого повоєнного періоду, коли тема відродження італійського роду через випробування війною та відновлення нації під керівництвом фашизму, що ледь народжувався, становили осердя муссолінівського націоналізму. Як ми бачимо, зовсім невипадково за роки режиму однією з найбільших турбот диктатора, якій судилося згодом перетворитися на справжню нав’язливу ідею, стала необхідність морального, психологічного, ба навіть расового відродження мешканців півострова шляхом жертовності, дисципліни та війни. І це призводить до парадоксу, адже досліди та тлумачення, зроблені в так званій антиіталійській манері, вимальовують Муссоліні взірцем низькопробної та патологічної італійськості, не враховуючи того факту, що і він, своєю чергою, вважався антиіталійцем, навіть гірше – ворогом типового буття та традиційного укладу італійців.

Муссоліні-антиіталієць

Звинувачення в антиіталійськості лунали в контексті історичних оцінок, зосереджених на образі Муссоліні-антиіталійця, на відміну від позиції антифашистської літератури, що спиралася на стереотип «італійського архетипу» (згідно з Гобетті). Як приклад, можна навести свідчення Джузеппе Преццоліні та Курціо Малапарте (саме вони – і зовсім невипадково – є головними дійовими особами авангардистського сезону, хоча й у різних іпостасях).

Щодо першого, то він у 1924 році створив влучний біографічний профіль дуче, в якому багато уваги приділяється саме проблемі взаємовідносин між Муссоліні та італійцями. В своєму тексті флорентійський письменник робить наголос на існуванні двох протилежних образів Муссоліні, які дають яскраве уявлення про два цілковито різних образи Італії та її мешканців:

Але, додає Преццоліні:

І все ж таки, на думку біографа, саме ця сучасна сторона дуче протиставляє його італійцям і країні, не звиклій передусім до ритмів сучасної промислової цивілізації, хворій на риторику та класицизм:

На думку Преццоліні, Муссоліні є антиіталійцем, «італієць проти італійців»⁵⁶. Останні

Тему стосунків між італійцями та Муссоліні розглядав також Малапарте у праці «Europa vivente» (1923), зробивши амбітну для свого часу спробу вибудувати справжню доктрину фашизму (письменник тоді ще підписувався власним ім’ям: Курт Зуккерт). У контексті історичного аналізу та політичної теорії цей твір становить зворотну перспективу гобеттівської інтерпретації, хоч автор де в чому погоджується з Гобетті: щодо етично-історичних передумов ролі меншин, критичного судження про історичне минуле італійців та ідеї певної «унікальності» історії Італії. Визначаючи фактори, що вплинули на історію Італії останніх століть і сприяли занепаду національних звичаїв, Малапарте називає ті ж самі чинники, які, на думку Гобетті, посприяли аномальності історичного розвитку країни через невідчуття їхніх наслідків (хіба що в межах міноритарних інтелектуальних і політичних груп): Реформація, критичний дух лібералізму, модернізм, революційна ідея на базі просвітництва, романтичний індивідуалізм. Для Малапарте історична заслуга фашизму полягає в тому, що він відреагував на руйнівний вплив цих факторів і завдяки рішучості меншин, що вийшли з окопів Першої світової, підживив антиреформаторський, антимодерністський, класичний, догматичний, антиєвропейський, антипросвітницький, «варварський» дух, притаманний італійській, латинській і католицькій традиції, який і відрізняє Італію від решти європейських національних реалій. Фашистська революція була здійснена меншістю італійців проти більшості своїх співвітчизників, «здатних відмовитися від величі, аби не страждати».

Характеристика Муссоліні, яку надав Малапарте у пролозі до свого твору, вписується в рамки оригінальної теорії «героїв навпаки»: тих диктаторів і кондотьєрів, чия історична велич і стійкість зумовлені саме тим, що вони не представляють народ, який доля довірила їм очолити. Справжні герої, на думку Малапарте, ніколи не повинні бути (як того хотів Карлейль) «показовими», вони мусять уособлювати не «чесноти та недоліки народу, а саме ті недоліки і чесноти, яких у народі немає; вони не стверджують, вони заперечують; вони є зворотним проявом народу, винятком, а не правилом; вони перебувають у суперечності, а не у згоді з тією породою, від якої народилися. Представляти народ – це доля пересічних людей, не геніїв»⁵⁹. Саме таким героєм треба вважати Муссоліні, неабиякого против­ника італійців і їхніх звичаїв:

Отже, на відміну від Гобетті, Преццоліні та Малапарте вважали Муссоліні не взірцем італійськості, а радше прикладом антиіталійця, яким, до речі, він і сам себе вважав. На думку обох тосканських письменників, взаємовідносини між італійською історією та дуче варто сприймати не як безперервність політичної традиції, а скоріше як відрив від неї. Принаймні три письменники – безкомпромісний Гобетті, скептичний Преццоліні та антимодерний Малапарте – мають, незважаючи на протилежність свого ставлення до лідера фашизму, однакове відчуття його антиіталійськості, однакове бачення двох Італій, однакове ставлення до рушійної ролі меншостей, а також схожу думку стосовно такої великої долі, адже зрозуміти постать на кшталт Муссоліні можна, лише коли вона вписана в контекст історико-культурної традиції і, незалежно від позитивності чи негативності, полемічності чи однорідності загальної трактовки, представлена як потужний історичний відблиск і яскраве втілення цієї традиції.

Фашизм чи «муссолінізм»?

Як ставитися до історичних інтерпретацій, що сповідують міцний зв’язок між Муссоліні та італійським характером? Звичайно, ми не заперечуємо схожість і фактичну спадкоємність між людиною з Предаппіо та італійською ментальністю в плані темпераменту і культури. Існує великий ризик того, що історичний аналіз постаті Муссоліні (а через нього фашизму загалом) виведе не на сузір’я соціально-історичних і культурних чинників, характерних для італійської історії (навіть для європейської за багатьма ознаками) на зламі XIX–XX століть, а – як це часто траплялося в історично-політичній культурі Італії – його буде зведено до купи характерних рис і моделей поведінки, особливостей менталітету, що вважаються типовими й винятковими для конкретної національності, і вже на підставі їхнього аналізу доведеться робити висновки і надавати комплексну оцінку італійської історії в очевидно детерміністському ключі.

Якщо потрібен приклад, згадаймо тісний зв’язок, встановлений певними дослідниками між Муссоліні та «трансформізмом», коли в їхніх інтерпретаціях останній вважається однією з найхарактерніших рис національного характеру та політичного життя країни в історично-політичному й етико-поведінковому плані. За цією версією, яка спирається радше на принцип безперервності італійської політичної історії, ніж на ідею історичних розломів (і, врешті-решт, перебільшує роль безперервності, нехтуючи розломами), фашизм у багатьох своїх проявах став апофеозом трансформізму й, ефективно вбудовуючись «у традицію трансформізму, він вирвав його з ненадійних лап випадковості й експериментів, ба більше, він спромігся забезпечити йому максимальну стабільність і силу»⁶¹. Щодо Муссоліні, саме трансформізм став «найтиповішою італійською рисою його особистості»⁶². Але якщо визначальною ознакою політичної історії Італії та її протагоністів завжди був трансформізм, якщо Італія є країною, в якій, як писав безутішний Гаетано Сальвеміні Ернесто Россі в серпні 1923 року, «нічого ніколи не відбувається, і нічого ніколи не триває довго»⁶³, які специфічні ознаки можна визнати за історичною постаттю Муссоліні? Отже, чому б не погодитися з Гобетті, який стверджував у грудні 1922 року: «Жодний притомний історик не зможе помітити суттєвих розбіжностей між Муссоліні та Джолітті»⁶⁴, або з тим-таки Сальвеміні, коли він стверджував, що «“диктатура” Муссоліні – не новина»⁶⁵, адже «все парламентське життя Італії – це життя за “диктатури”»⁶⁶ та, як він писав у своєму щойно процитованому листі: «За кілька років Муссоліні перетвориться на Джолітті, тільки більш справжнього та великого»⁶⁷.

Насправді, не становить великих труднощів показати, що надто узагальнене й розмите використання поняття «трансформізм», який уважається великим злом і незнищенною вадою італійської історії та психології її мешканців, стало на заваді історичному антифашизму, а згодом і іншим напрямкам історіо­графії у розумінні фактичних розбіжностей між постаттю дуче та славетними персонажами ліберальної Італії, між політичним експериментом фашизму та постунітарним конституційним режимом, прирікаючи цей самий антифашизм до драматичного політичного безсилля.

Саме зі спроби уособити в образі дуче одвічні гріхи та вади (як на те заслуговував трансформізм) народилась інтерпретація історії цього двадцятиліття в ключі «муссолінізму», хоча й вона не здатна надати чітких орієнтирів для правильного аналізу постаті Муссоліні.

Безумовно, термін «муссолінізм» доволі невиразний. У ньому міститься широка гама значень. У контексті цього розділу його треба розуміти як специфічну історіографічну та насамперед етико-політичну інтерпретацію фашистського двадцятиліття, в якій всі події цього періоду постають крізь призму особистості диктатора.

Тому ми не натякаємо на муссолінізм як уособлення або синонім того «міфу» або «культу» Муссоліні, на якому затримались у попередньому розділі. Ми також не посилаємося на критичний тон, яким користувався Боттаі, коли описував у своїх мемуарах спад і регрес режиму, що з плином часу дедалі більше зміцнював позиції навколо особистості Муссоліні, у тому числі, зі структурно-державної точки зору: адже муссолінізм слугував основою для символічно-юридичної легітимізації системи фашистської влади⁶⁸. В нашому контексті муссолінізм – не форма суцільної відданості Лідерові, яка заохотила величезну кількість людей, що повірили у фашизм, і про яку ще в 1926 році пристрасно свідчив письменник Маріо Карлі, екс-ардіті[22], екс-фіумініст[23], фашист-футурист: «Муссолінізм є найдосконалішою та достеменною формою фашизму. Не може бути багато форм фашизму, і ця форма народилася насамперед у голові й у волевиявленні Муссоліні, він випромінював її навколо себе, немов подовження своєї великої пророцької душі, та день у день підтримував її ідеологічним динамізмом»⁶⁹.

Проте критичне ставлення не завадить у ході аналізу тих інтерпретацій, в яких автори починають із розрізнення між фашизмом і муссолінізмом, а врешті-решт асимілюють перше з другим, применшують, а то й зовсім розчиняють складне політико-ідеологічне явище в діях і трудах його засновника. Йдеться про інтерпретації, які в історіографічному плані частково та імпліцитно беруть початок у комплексному методі дос­лідів Де Феліче.

Іншими словами, італійці не знайшли себе ані в політичній, ані в духовній, ані в соціальній революції, замисленій і поширеній цілою низкою теоретиків і практиків на хвилі радикальних інтелектуальних і матеріальних хвилювань, які хоч і захопили Італію в перші два десятиліття двадцятого століття своїми благородними намірами та рішучістю, але виявилися занадто поверхневими й, зрештою, потрібними лише тому, хто вигадав фашизм, перетворивши його згодом (незважаючи на деякі початкові труднощі) на ексклюзивний інструмент своєї влади та власний політичний проект.

Одним з недоліків такої інтерпретації, на нашу думку, є персоналізація історичної ситуації – а саме фашизму спочатку як руху, а відтак як режиму, адже тут було задіяно стільки взаємопов’язаних факторів, що пояснити перебіг подій винятково особистими якостями та діями Муссоліні було б важко. Хоча його роль, безперечно, була провідною й тому потребує аналізу і тлумачення під кутом зору тієї концепції влади, що була притаманна фашизму, і тієї структури правління, яку він запровадив, спираючись на ідеологію, центральну роль в якій (ми вже привертали до цього увагу) відігравала постать «харизматичного лідера».

Насправді, важко уявити суцільну орієнтованість на одну конкретну людину в умовах, коли і внутрішня природа фашистського руху, і його ідеологія – обидві мали революційний характер, прагнули заснувати новий політичний, економічний і соціальний порядок, нову ментальність, зовсім іншу політичну антропологію. Муссоліні не був тираном у класичному значенні слова, що прийшов подолати хаос і відновити минулий порядок, він був політичним диктатором двадцятого століття – періоду великих ідеологічних пристрастей, масових революційних рухів і «міфологічної влади».

Для розуміння зв’язку між політико-ідеологічною реальністю фашизму та роллю, що в ній зіграла муссолінівська диктатура, тобто між фашизмом і муссолінізмом, корисно згадати матеріали, опубліковані в січні 1934 року фашистським письменником П’єром Дрійо ла Рошелем, який стверджував, що політичного лідера, а поготів диктатора не можна розглядати як окрему реальність, здатну впливати на спільноту винятково своїм талантом або власною волею: «Велика людина [...] може з’явитися тільки як сума моральних зусиль і слабкостей епохи»⁷⁰. Щодо італійської реальності, ці слова французького письменника здаються нам вирішальними з огляду на тему дискусії:

Також, як було сказано, існує розуміння муссолінізму в політико-моральному ключі як прояв національної політичної культурі Італії з інтерпретацією італійської історії на засадах етики та особливостей епохи. В цьому значенні муссолінізм здається майже духовною категорією, вираженням трагічного втілення атавістичних вад італійського менталітету та звичаїв, а Муссоліні постає тією самою «чорною людиною» національної історії, від довгої тіні якої наша країна ризикує ніколи не звільнитися через елементарну причину – в постаті диктатора, в його награних театральних позах, у його часом цинічній і аморальній, а часом хитруватій і дилетантській манері, в його пишній, а подекуди збідненій мові тодішнім італійцям неважко було впізнати себе самих. Неважко й сьогоднішнім італійцям упізнати в ньому свої страхи, невпевненість, характерні слабкості, моральні вади: зокрема свій атавістичний і невгамовний пошук лідера, провідника, здатного позбавити їх тягаря політичних і громадських обов’язків. У такому контексті Муссоліні сприймається як трагічна та гротескна сублімація національної історії, просякнута духом прислужництва та розпусти, як утілення тієї «чорної провідної нитки» італійської історії, яка від часів Контрреформації вела прямісінько до Салó і яку намагатимуться (хоча й безрезультатно) розшматувати освічені меншини.

Таке розуміння муссолінізму як утілення потаєного зла італійського характеру не переконує через низку причин. Насамперед через надмірний моралізм і ритуальне лементування (немов обов’язковий вихід емоцій) щодо хронічної та непереборної італійської «аномалії», яка одвічно не встигає за цивілізованою Європою й, отже, приречена до убогості звичаїв і політичних ідеалів.

Також потрібно взяти до уваги, що суто антифашистська інтерпретація, яка робить з Муссоліні наочний прояв «національних вад» – «чергове втілення кондотьєра», покликаного очолити «народ, що століттями перебував під іноземним пануванням», «країну, в якій всі революції були задушені ще в колисці, де єретики та новатори завжди закінчували на ешафоті»⁷², – абсолютна ідентична, хоча й з протилежним знаком, фашистській інтерпретації, за якою Муссоліні як шукач пригод, кондотьєр і «командувач солдатів удачі» був проявом «італійського генія».

До того ж, якщо вивчати тему під таким кутом зору, притаманним войовничій антифашистській культурі й, до речі, дуже поширеним у науковому середовищі, можна врешті-решт послизнутися на більш радикальному детермінізмі та, хоч як парадоксально це виглядає, прийти до виправдання фашизму з історично-політичної точки зору: якщо фашизм став концентратом вульгарності та агресивності, він отримав собі керманича «за розміром» на кшталт Муссоліні; якщо італійці завжди були вульгарними та агресивними, принаймні з моменту, коли вистигла їхня народна свідомість, цілком нормально, що в певний момент своєї історії вони обрали чоловіка та режим за своїм образом і подобою. Мабуть, має рацію той, хто вбачав у фашизмі дещо вписане безпосередньо в генетичну спадщину італійського суспільства та історії. «…Це жахіття створили сім століть марення», – як писав у 1937 році Дж. A. Боргезе⁷³, на думку якого фашизм «можна [...] назвати італійською хворобою з огляду на самісінькі витоки інфекції»⁷⁴.

Головним недоліком такої інтерпретації є нехтування конкретними історичними, соціальними та ідеологічними чинниками, що висвітлюють як унікальність і своєрідність фашизму, так і оригінальність самого Муссоліні, якщо розглядати їх не тільки в межах нашої національної історії, а й у більш широкому і зрозумілому контексті європейської політичної історії першої частини двадцятого століття. Такі фактори, як занепад буржуазно-ліберального етосу[24], народження масової політики, відмова від парламентського устрою, поширення революційного слова на всіх рівнях, замішаний на ірраціоналізмі та волюнтаризмі інтелектуально-філософський клімат, створили підґрунтя для цілого циклу авторитарних політичних режимів, який розпочався в Європі після Першої світової війни. За межами такої інтерпретаційної схеми, Муссоліні залишається історично незрозумілою постаттю – а разом з ним і фашизм. Спотвореною та неповною також ризикує залишитися пам’ять, яку Італія мусить винести зі свого минулого з усіма головними дійовими особами.

«Сучасна» особистість

Якщо не глибокі розшарування підсвідомого колективного чуття італійців, якщо не певні негативні особливості національного характеру, що іще допоможе пояснити політичну епопею Муссоліні з історичної точки зору, ту популярність і харизму, що за ним визнавалися в країні на певному відтинку часу?

На нашу думку, треба звернутися до соціальних, інтелектуальних і психологічних чинників, що визначили історичну епоху, в якій розквітла особистість Муссоліні та здійснилася його політична кар’єра. Якщо його постать або, краще кажучи, доволі суперечлива збірка його образів настільки глибоко вразила уяву італійців, то це, очевидно, тому, що вона знайшла придатний ґрунт з огляду історичних цінностей і домінуючих культурних позицій на певному етапі італійської історії.

Незайвим буде згадати деякі аспекти біографії Муссоліні: низьке, простонародне походження, кочову бунтарську молодість, довгі місяці емігрантського життя в Швейцарії. Їхня значущість для популярності, що так довго оточувала диктатора, зумовлена традиційною роллю бідності й еміграції в історичній уяві італійців, зокрема, серед нижчих верств населення. В тогочасній Італії, що переживала глибоку трансформацію соціальної структури, особа на кшталт Муссоліні уособлювала в очах багатьох італійців, насамперед в очах дрібної буржуазії та вихідців із народу, ідеальний приклад головокрутного соціального зльоту, що очікувано спирався на два кар’єрні інструменти, типові для суспільства на етапі формування «масової свідомості»: на журналістику та політику. Недаремно в образі Муссоліні, який подолав шлях від «бурхливого, жебрацького, пригодницького життя, що тримало рівновагу на мріях та ілюзіях мистецтва»⁷⁵ до керівництва цілою країною, італійці вбачали пригоду «романтичного пролетарія», щось у дусі дев’ятнадцятого століття, якщо хочете, у дусі Де Амічіса, у стилі народного роману зі щасливим кінцем, із вичавлюванням із себе жебрака – спершу на індивідуальному, а відтак на колективному рівні, тобто в абсолютному демократично-популістському ключі. Його арсенал становила лише власна воля: типовий приклад «маргіналу», ані печі, ані лави, але здатен створити простір для самоствердження, руйнуючи традиційні класові ознаки в період швидкої мобілізації суспільства. Така постать, як Муссоліні, зовсім невипадково з’явилася саме в той період політичної історії Італії, коли відбувався перехід від олігархічної до демократично-масової моделі політичного суспільства.

Отже треба визнати, що образ Муссоліні дуже міцно вкоренився в пам’яті щонайменше двох поколінь італійців через те, що для них його загальнолюдський і політичний досвід став реальним, нехай навіть неоднозначним життєвим прикладом на тлі економічних і головно соціокультурних змін, що обрушилися на Італію протягом двох перших десятиріч століття з прискоренням подій завдяки Першій світовій війні.

Так чи інак, Муссоліні – звичайно, диктатор, а отже, ворог свободи та демократії – через низку причин став справжнім «демократизатором» італійського суспільства, тим, завдяки кому політика нашої країни набула реально народних, масових мас­штабів і почала розвиватися на справжньому національному ґрунті.

Можна зауважити, що він став першим політичним лідером Італії, який фізично входив у контакт із масами у будь-якому кутку країни, припиняючи гордівливу ізоляцію – типову звичку ліберальної олігархії та політичного класу буржуазії, що з’явився як продукт Рісорджименто. Не дивно, що навіть швидкоплинна зустріч із дуче десь на публічній церемонії або під час його проїзду якоюсь богом забутою провінцією надовго ставала серйозним мотивом мемуарної літератури, присвяченої цьому двадцятиліттю, і залишалась у згадках поколінь, що росли й жили під час режиму.

Також можна сказати, що Муссоліні був прапороносцем журналізму в сучасному сенсі слова та винахідником нового – прямого, агресивного, народного – підходу до політичної журналістики, першим, хто «наголосив на необхідності переходу від елітної до масової журналістики»⁷⁶. Останній аспект тривалий час залишався поза увагою, хоч і мав вирішальне значення для розуміння його вдачі, раптового політичного сходження та наявності безлічі послідовників серед народу, адже він насправді був «одним із найвидатніших журналістів свого часу з індивідуальним, чітким, гостро агресивним стилем і миттєвим реагуванням [...], здатним справити враження на всіх напрямках: його читали інтелектуали, дрібні буржуа, народ у традиційному розумінні»⁷⁷.

До того ж Муссоліні був новатором у галузі мови та політичного спілкування. Його насичені риторикою та демагогією промови й заклики супроводжувала міміка – в наших очах гротескна, а в дійсності з чітко вивіреними ритмами, паузами та інтонаціями і все це працювало за роки режиму як інструмент народної згоди, тому що ці промови зачіпали, хоча й у різний спосіб, більшу частину слухачів: мова Муссоліні «не розчаровувала вчених, не відлякувала убогих»⁷⁸, він «виражав думки, які резонували з навколишнім оточенням і аудиторією, демонструючи його неймовірну інтуїцію та миттєвий зв’язок з публікою»⁷⁹.

Також він шанував і охоче включав до свого арсеналу найхарактерніші і найперспективніші в культурному плані елементи сучасності: пристрасть до польотів, сп’яніння від швидкості на автостраді, пропагандистську всюдисущість радіомовлення, міфо­творчий потенціал кінематографу, підприємницьку чіткість у роботі, спортивно-атлетичну видовищність, культ власного «я» в світлі сучасного індивідуалізму. Як писав у 1925 році Преццоліні, Муссоліні «перший італійський державний діяч [...], що не відставав хоча б на тридцять років од смаків свого часу»⁸⁰. Це не відміняє – і в цьому полягає суб’єктивна суперечливість його стосунків із сучасним світом, на яку ми посилалися раніше, – того, що вже в статусі дуче він колись сказав: «Я, син останньої селянської цивілізації, не зумів пристосуватися до канонів капіталістичної цивілізації. [...] Я не приймаю її правил, і мій фашизм є відповіддю епосі, з жорстокістю якої ми не змирилися»⁸¹.

Треба додати, що значну роль зіграла також сучасність його взаємин – помилкою буде вважати їх інструментальними або поверхневими – зі світом культури, хоч яким різношерстим цей світ був, що свідчить про амбітний намір Муссоліні представити фашизм як силу не лише політичного, а переважно духовного й інтелектуального оновлення. Це також не пройшло повз перо засновника «La Voce»: «Муссоліні – перший державний діяч Італії, який мав бодай якийсь зв’язок і порозуміння з тогочасними митцями. Хто ще міг написати вступ до віршів Унгаретті? Хто ще міг узяти участь у спробах реформаторів футуризму? Хто ще міг виявити повагу до Соффічі?»⁸²

Гостро відчуваючи зміни в італійському суспільстві, Муссоліні дотримувався притаманній йому мімікрії, яку часто інтерпретують у суто театральному (типово італійському, звичайно) та карнавальному ключі. В його позах на людях і в приватному житті, в його одязі – усюди він демонстрував протилежності, наочно ілюструючи всі можливі способи життя й чуття італійців, спромагаючись задовольнити багатьох із «нас» у країні на шляху швидкого соціального розмежування: людина з народу та «родич королів», буржуа та військовий, взірцевий батько та чоловік, завзятий спокусник, богохульник антиклерикал і друг церкви (якщо це в інтересах держави), підривник і каменяр – він позував із оголеним торсом між сільськими наймитами, а подекуди – у фраку з капелюхом-котелком. Навіть сьогодні знайомство з численними фотодокументами Муссоліні може виявитися дуже корисним для дослідника, який хоче зрозуміти його хвацький вплив на італійське суспільство в перші десятиліття століття⁸³.

На наш погляд, достатньо навіть побіжного огляду аспектів соціально-політичної та соціально-культурної модернізації, властивих політиці та особистості Муссоліні, аби в черговий раз показати, наскільки важко, а часто ще й оманливо зводити всі складні, динамічні й пов’язані між собою історичні процеси, проявом яких став Муссоліні й фашизм, до якогось одного, навіть дуже яскравого аспекту італійського характеру.

Примітки

¹ S. Bertoldi, Mussolini tale e quale (1973), Milano, 1975, pp. 26-27.

² Цит. за E. Susmel, Mussolini e il suo tempo, Milano, 1950, p. 5.

³ Цит. за G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. I, p. 82.

⁴ Там само, p. 176.

⁵ Цит. за R. Collier, Duce! Duce! Ascesa e caduta di Benito Mussolini (1971), Milano, 1983, p. 41.

⁶ Цит. за D. Mack Smith, Mussolini (1981), Milano, 1993, p. 43.

⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 269.

⁸ Цит. за R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 734.

⁹ L. Passerini, Mussolini immaginario. Storia di una biografia 1915–1939, Roma-Bari, 1983, p. 61.

¹⁰ Там само.

¹¹ Цит. за G. Grana, La «rivoluzione fascista», Milano, 1985, p. 33.

¹² P.C. Masini, Mussolini. La maschera del dittatore, Pisa, 1999, p. 8.

¹³ Цит. за R. De Felice e L. Goglia, Mussolini. Il mito, Roma-Bari, 1983, p. 306.

¹⁴ E. Settimelli, Benito Mussolini, Piacenza, 1922, p. 30.

¹⁵ P. Gorgolini, Il fascismo nella vita italiana, Torino, 1923, p. 17.

¹⁶ Цит. за Passerini, Mussolini immaginario, cit., p. 117.

¹⁷ O. Dinale, Il dominatore della filosofia, in «Gerarchia», luglio 1930, p. 587.

¹⁸ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 102.

¹⁹ C. Berneri, Mussolini grande attore (1934), Pistoia, 1983, pp. 79-80.

²⁰ Цит. за Passerini, Mussolini immaginario, cit., p. 128.

²¹ C. Rosselli, Socialismo liberale (1930), Roma-Firenze-Milano, 1945, pp. 115-116. (Виділення курсивом наше.)

²² Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 304. (Виділення курсивом наше.)

²³ Mussolini the man of destiny – назва біографічного твору Вітторіо Е. Де Фіорі, що побачив світ в Нью-Йорку в 1928 році.

²⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 219.

²⁵ Див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 30-31.

²⁶ A. Tasca, Nascita e avvento del fascismo (1938), Bari, 1972, p. 552.

²⁷ Там само.

²⁸ Там само, p. 553. (Виділення курсивом наше.)

²⁹ Там само.

³⁰ E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 46.

³¹ Там само

³² Цит. за E. Ghidetti (ред.), Mussolini. Nascita di un dittatore, Firenze, 1978, p. 98.

³³ Одна з нещодавніх біографій дуче, написана Ауреліо Лепре, має назву Mussolini l’italiano, Milano, 1995.

³⁴ Див. «Вступ» тосканського журналіста до недавнього перевидання E. Ludwig, Colloqui con Mussolini, Milano, 2000, p. XI.

³⁵ I. Montanelli, Mussolini, incarnazione dei difetti italiani, in «Corriere della Sera», 15 novembre 1999.

³⁶ Див. E. Golino, Parola di duce. Il linguaggio totalitario del fascismo, Milano, 1994.

³⁷ Цит. за R. De Felice, Mussolini l’alleato. II: La guerra civile, Torino, 1997, p. 58.

³⁸ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 239.

³⁹ G. Bocca, Mussolini socialfascista, Milano, 1983, p. 114.

⁴⁰ P. Monelli, Mussolini piccolo borghese (1950), Milano, 1959, p. 99.

⁴¹ C. Alvaro, Terra nuova (1934), Milano, 1989, p. 70.

⁴² G. Bollati, L’italiano. Il carattere nazionale come storia e come invenzione, Torino, 1996, p. 34.

⁴³ E. Galli della Loggia, L’identità italiana, Bologna, 1998, p. 118.

⁴⁴ P. Gobetti, Scritti politici, ред. P. Spriano, Torino, 1960, p. 433.

⁴⁵ Там само, p. 896.

⁴⁶ Там само, p. 1077.

⁴⁷ Там само, p. 435.

⁴⁸ Там само, p. 764.

⁴⁹ Там само, p. 769.

⁵⁰ Rosselli, Socialismo liberale, cit., p. 137.

⁵¹ Там само, p. 116.

⁵² G. Ciano, Diario. 1937-1943 (1980), ред. R. De Felice, Milano, 1998, pp. 391, 394 e 455. Див. також G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982) за редакцією G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 242.

⁵³ G. Prezzolini, Benito Mussolini, Roma, 1924, pp. 34-35.

⁵⁴ Там само, p. 37.

⁵⁵ Там само, pp. 38-39.

⁵⁶ Там само, p. 167.

⁵⁷ Там само, pp. 39-40.

⁵⁸ C. Suckert, L’Europa vivente. Teoria storica del sindacalismo nazionale, Firenze, 1923, pp. 61-62.

⁵⁹ Там само, p. XXIX.

⁶⁰ Там само, pp. XLIII-XLIV. (Деякі виділення наші.)

⁶¹ G. De Luna, Benito Mussolini. Soggettività e pratica di una dittatura, Milano, 1978, pp. 9-10.

⁶² Там само, p. 10.

⁶³ G. Salvemini, Carteggio. 1921-1926, ред. E. Tagliacozzo, Roma-Bari, 1985, p. 240.

⁶⁴ P. Gobetti, Scritti politici, cit., p. 435.

⁶⁵ G. Salvemini, Scritti sul fascismo, ред. N. Valeri e A. Merola, Milano, 1966, vol. II, p. 20.

⁶⁶ Там само.

⁶⁷ Salvemini, Carteggio, cit., p. 239.

⁶⁸ Див. G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, pp. 29-30.

⁶⁹ M. Carli, Fascismo intransigente (contributo alla fondazione di un Regime), Firenze, 1926, p. 209.

⁷⁰ P. Drieu La Rochelle, Socialismo fascista (1934), Roma, 1973, p. 135.

⁷¹ Там само, p. 137.

⁷² N. Bobbio, Dal fascismo alla democrazia. 1 regimi, le ideologie, le figure e le culture politiche, Milano, 1997, pp. 103-104. Автор резюмує та приєднується до гобеттівського тлумачення Муссоліні та фашизму.

⁷³ G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 410.

⁷⁴ Там само.

⁷⁵ G. Artieri, Quattro momenti di storia fascista, Napoli, 1968, p. 7.

⁷⁶ Bocca, Mussolini socialfascista, cit., p. 99.

⁷⁷ R. De Felice (ред.), Mussolini giornalista, Milano, 1995, p. V.

⁷⁸ A. Simonini, Il linguaggio di Mussolini, Milano, 1978, p. 13.

⁷⁹ Pini e Susmel, Mussolini, cit., vol. II, pp. 313-314.

⁸⁰ Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 37.

⁸¹ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 9.

⁸² Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 48.

⁸³ Див. M. Cervi, Mussolini. Album di una vita, Milano, 1992; S. Romano, Mussolini. Una biografia per immagini, Milano, 2000.