Муссоліні

Падіння демократичних режимів

Період між двома світовими війнами – «епоху фашизму», за визначенням Ернста Нольте, – інтерпретувати з позицій європейської політичної історії можна по-різному. Наприклад, як етап, що ознаменувався війною між диктатурою та демократією – війною, яка окремими осередками спалахувала на всьому континенті і завдяки якій демократія кілька разів опинялася на межі загибелі. Долю цього протистояння, що посилилося з двадцятих років унаслідок перемоги Муссоліні, частково вирішить лише Друга світова війна, результат якої не розв’яже спор із комунізмом, що вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг, але переведе його в дещо іншу політико-ідеологічну та геополітичну площину.

Треба зауважити, що протягом цих майже двадцяти років у більшій частині Європи спостерігалася глибока криза демократично-парламентських режимів, а також крах багатьох із них у певній послідовності, яка в той час спостерігачам здавалася неминучою: Італія (1922), Португалія (1926), Польща (1926), Німеччина (1933), Австрія (1934), Греція, Чехословаччина (1938), Іспанія (1939). Що вже говорити, з одного боку, про величезну популярність ідеологій і рухів антидемократичного й антиліберального толку, зокрема у таких країнах, як Франція та Велика Британія, де представницькі органи влади все ж таки доводили свою доцільність, а з другого – про подальший наступ політико-воєнних диктатур (головно у Центрально-Східній ­Європі), зумовлений світовою війною заради лідерства в Європі, яку з вересня 1939 року розв’язав Гітлер.

У першій половині двадцятого століття диктатура отримала теоретичне обґрунтування навіть у провідних секторах політико-юридичної культури того часу, в різних країнах Європи вона становила не тільки об’єктивний і реально бажаний вихід з політичних і соціально-економічних конвульсій післявоєнного періоду, а й альтернативу ліберальної демократії, прийнятну з культурної та політичної точок зору через неспрацьовування (на думку прихильників) класичних представницьких механізмів, через зростання ролі держави в економіці та соціальному житті, через науково-технічний прогрес, через вимоги централізації в прийнятті рішень, притаманні невпинно зростаючим політико-територіальним структурам, через поширення історично-культурного клімату в ореолі масштабних колективних міфів і, врешті-решт, через необхідність стримати розпад і розщеплення масових суспільств. Численні спостерігачі зазначали, що домінуючими рисами цього періоду європейської історії, розпочатого після завершення Першої світової війни, були концентрація політичної влади, зменшення свободи вираження поглядів, націоналізація економіки та небувалі організаційні форми політичного консенсусу.

Треба визнати деякі історично-культурні особливості в муссолінівської концепції диктатури як найбільш слушної політичної формули тієї доби, як форми організації влади, що була здатна (на думку Муссоліні) подолати слабкості парламентської демократії, сприяти відродженню національної спільноти, дійсно інтегрувати народні класи до політичного життя. В реальності тяжіння Муссоліні до одноосібної та абсолютної влади походило – окрім авторитарного темпераменту та певного «духу часу» – від оригінальної суміші мотивів і настанов, впливів та історичних прецедентів, що в різний спосіб перепліталися між собою. Спочатку згадаймо про схильність до урядів «народного здоров’я»: типова якобінсько-революційна, а надто повстанська, мілітаристська й бланкістська традиція, що доволі міцно вкоренилася в муссолінівській політичній культурі. Потім – відлуння гарібальдійської традиції й авторитарних, мілітаристських і популістських лівих настроїв періоду Рісорджименто, політично більш схильних до диктатури, ніж до представницького уряду, для яких Муссоліні був незаконнонароджений, проте надійний і притомний спадкоємець («між гарібальдійською традицією, що становить славу й гордість Італії, та діяльністю чорно­сорочечників не тільки не було протистояння, а, навпаки, простежувалась історична та ідеологічна спадкоємність»)¹. Також згадаймо класичну риторику навколо диктатури у політичному устрої республіканського Риму, але тепер уже в рамках націоналістичної моделі: за підтримки самого Муссоліні апелювання до диктатури стало поширеною практикою в політико-юридичній культурі Італії на початку століття (у бесідах із Людвігом можна знайти блискучий обмін жартами: «“Диктатура – це такі типові італійські ліки?” – продовжив я. [...] – “Цілком імовірно. Ми завжди були країною непересічних особистостей. У Давньому Римі у нас було понад сімдесят диктатур – одна за одною”»)². І врешті-решт – це досвід, що вистиг у спазматичні роки Першої світової, коли ідеї диктатури вирували у повітрі на правах спадкоємності італійської політики (влітку 1917 року тодішній лідер інтервентистів поряд з іншими політичними діячами брав участь у подіях, що мали призвести до запровадження військової диктатури генерала Кадорни).

Але парадокс диктатури полягає в тому, що в епоху великих масових подій і поширення принципу народного самоврядування вона повинна удавати демократію, бути легітимізованою з самих низів, аби справити враження «справжньої демократії» – як це в реальності трапилося з італійським фашизмом. Бурхливу європейську історію періоду між двома війнами можна розглядати не тільки як смертельне зіткнення між диктатурами (авторитарними й тоталітарними) та кризовою демократією, але й як радикальне і згодом неминуче конфліктне протистояння двох протилежних концепцій політичної демократії: з одного боку, представницька плюралістична, прагматична та ліберальна концепція, заснована на виборчій системі, на існуванні партій і політичних прав («демократія індивідуумів»), з іншого – абсолютистська, догматична та інтеграційна концепція, в основі якої – безпосередність відносин «лідер/маси» та відмова від представницької ролі парламенту («демократія народу»). Якщо ми стверджуємо, що фашизм був неліберальним диктаторським режимом, який спирався на придушування конституційних свобод і партійного плюралізму, треба також визнати й той факт, що в політичній та теоретичній площині він претендував на роль демократичного уряду в своєрідному антиліберальному й водночас антиіндивідуалістському форматі з власним поглядом на відносини між елітою та народом. Це можна визначити як «тоталітаристську демократію»³, іншими словами, як демократію, в основі якої перебуває абсолютистська концепція політики, посилення ролі «громади» та «нації», відмова від критерію індивідуального представництва в парламенті, сприйняття соціуму з позицій органіцизму та ієрархічності, домінування міфологічного мислення, присутність «харизматичного лідера», який уособлює легітимність політичного порядку в цілому і до якого народні маси прив’язані майже релігійними стосунками⁴.

Декілька разів Муссоліні представляв свій рух як прояв «справжньої демократії». Наприклад, у «Доктрині фашизму» від 1932 року:

Аналогічну думку він висловив у листопаді 1936 року:

Муссоліні був переконаний, що тільки через найкоротший шлях «організованої, централізованої, авторитарної демократії» – а саме завдяки легітимізованій формально демократичним шляхом диктатурі – можна сприяти доступу мас (як політично однорідній реалії) до національної політичної сцени та їхньому примиренню з державою, яку вони так довго сприймали чужою, якщо не ворожою до себе. Йшлося про справу «інтеграції» та «демократизації», яку Муссоліні декілька разів подавав як безперечну заслугу фашизму, наприклад, протягом відомої «доповіді на Вознесіння» в травні 1927 року:

Дослідникам варто уважніше поставитися до справжнього історичного значення цієї аргументації вкупі з пропагандою та риторикою, адже саме тут криється пояснення (принайм­ні основ­не), чому впродовж майже двадцяти років найширші верстви італійського суспільства приєднувалися до фашистського режиму і самого Муссоліні та підтримували їх, бодай пасивно.

Народження диктатури

Відколи муссолінівська диктатура набула рис справжньої диктатури: політичної, ідеологічної, державної, не тільки особистісної та тимчасової («Щодо мене, звичайно, я прийшов не тільки для відновлення порядку»)?⁸ З якого моменту йдеться про фашистський «режим» у прямому значенні? Якою мірою та відколи перед Муссоліні та фашизмом постала мета затиснути італійське суспільство у «тоталітарні» рамки?

На думку Де Феліче, призначення Муссоліні головою виконавчої влади, а також дії, вчинені ним у перші два роки на чолі нації (Де Феліче вважав, що ці роки характеризуються кризою фашизму та надмірним тактицизмом з боку Муссоліні), стали не початком ідеологічної монократії, а «великою трансформістською операцією джоліттівського типу»⁹, здійсненою завдяки залученню найрізноманітніших наявних у країні сил націонал-консервативного спрямування, в чиїх очах новий очільник уряду постав як найменше лихо та, загалом беручи, ефективне й рівною мірою тимчасове рішення.

На першому етапі свого політичного досвіду Муссоліні, здається, був «іще далеким від думки про той фашистський режим, який складеться в 1925-му, а надто наприкінці 1926 року»¹⁰. На думку історика з Рієті, навіть після перетворення на «режим», принаймні до переламного 1938 року, фашизм залишався лише «старим традиційним режимом, хоча й у чорній сорочці з усіма трансформаціями в авторитарному напрямі (цей авторитаризм здебільшого виглядав “класично”)»¹¹. І все це на тлі очевидної (характерної для фашизму) відсутності політико-ідеологічної автономії та великої залежності – що згодом виявиться фатальною – від дій і вибору, а отже, від успіхів і помилок Муссоліні¹². Політичні цілі останнього на початку кар’єри державного діяча, ймовірно, були прагматичними та чітко визначеними в часі: згуртувати навколо себе всі «патріотичні» та «національні» сили, дочекатися остаточного виснаження парламентської опозиції, примусити до мовчання внутрішніх дисидентів і найбезкомпромісніших представників фашизму. Він був націлений радше на особисту владу, ніж на диктатуру свого руху та вибудовування нової конституційної структури, сумісної з його початковим революційним планом, і для підтримання своєї влади він був ладен приборкати та за потреби ліквідувати не тільки сквадристів і партію, а й фашизм загалом. Усвідомлюючи делікатність «компромісу», що лежав у основі його сходження до верхівок італійської влади, він прагнув не фашизації держави (цьому заважала занизька політична та техніко-адміністративна підготовка керівної фашистської групи), а одержавлення фашизму, навіть ціною поступової ліквідації останнього.

Усупереч такому тлумаченню, яке перебільшує «трансфор­містсько-парламентський» характер муссолінівської влади, розглядаючи її як класовий компроміс і вразливу інституційну рівновагу, забезпечену тактичними та посередницькими якостями нового голови ради, мабуть, правильніше буде вважати владу, здатну триматися в жорстких рамках конституційної законності, диктаторською ab origine[38]. Адже її відправними точками були, з одного боку, особисті антидемократичні схильності Муссоліні, а з другого – внутрішньо притаманні фашистському руху неліберальність і неплюралістичність.

Інакше кажучи, можна стверджувати, що просування у напрямі абсолютизму та монополістичного використання влади було не так результатом історичних обставин (які за певного перебігу подій могли б перетворити муссолінівський період на епоху авторитаризму або неопрезидентського чи бонапартистського уряду, але не обов’язково на диктатуру з очевидно тоталітаристськими тенденціями, як це невдовзі відбулося насправді), як логічною частиною фашизму – руху, що загартувався у дії та на війні, а отже, структурно був чужорідним для звичних правил політико-парламентського протиборства, як імпліцитним наслідком стилю життя, політичної боротьби Муссоліні (революціонера, чия прагматичність, миттєве реагування та маневреність можуть посперечатися з готовністю йти до кінця у досягненні власних довгострокових політичних цілей) і наявності дієвої програми та ідеології, на які спирався фашизм і його засновник.

Важко припуститися думки, що таку символічну й водночас матеріальну «дірку» в законності та конституційному порядку, як «марш на Рим» (видовищну кульмінацію кривавої цивільної вій­ни), можна було вилікувати в звичайних рамках державотворчої діяльності кількома магічними прийомами парламенту.

Схильна до тоталітаризму, при цьому неліберальна, диктаторська та «великодержавницька» природа муссолінівської політики чітко виявляється з перших кроків нового уряду: ідея «конституційного фашизму» та поступової «нормалізації» руху чорносорочечників, зрощена на широких ланах керівного класу Італії тих років, була сповнена двозначності. Надія на те, що фашизм при владі міг розвиватися іншим шляхом, відмінним від своєї жорстокої та закононенависницької природи, була здебільшого зумовлена коливаннями та суперечностями, характерними для Муссоліні, зокрема на початку його політичної кар’єри, коли він розривався між новою роллю урядової особи та більш властивим йому покликанням політичного лідера, між вимогами порядку та бунтарством. До речі, така напруга тривала впродовж усієї його політичної епопеї, завдяки чому Муссоліні завжди таланило забезпечити собі великий простір для політичного маневру, висвітлюючи у різних ситуаціях той чи той аспект: сьогодні зосереджуємося на законності та проти­дії політичним рухам, завтра – на сквадризмі та насильстві. Насправді так званий режим, заснування якого зазвичай співвідносять із відомою промовою 3 січня 1925 року, якою Муссоліні завершив викликану вбивством Джакомо Маттеотті політичну кризу, і з репресивними заходами, опублікованими в листопаді 1926 року (так звані leggi fascistissime[39]), уже містився в ідеологічно-програмних настановах руху і його засновника. При цьому останній – усупереч будь-якій риториці щодо ідентифікації між Італією та фашизмом – завжди усвідомлював, що він представляє не суцільну країну, а революційну меншість, образно кажучи «увесь народ, що воював, увесь народ, що вийшов із окопів»¹³. А отже, «фашистська революція» набула потрібної політичної легітимності та історичного сенсу буття через війну, а не через парламентське голосування, саме через війну, яка стала її власним міфом про створення.

Перший уряд Муссоліні формально був коаліційним, і наявність фашистських міністрів у ньому була абсолютно міноритарною. До його складу входили націоналісти, демосоціалісти, незалежні політики, ліберали та народники (останні були виключені протягом кількох місяців). У ньому брали участь навіть два представники найвищих військових і воєнно-морських рангів: генерал Армандо Діаз і адмірал Паоло Таон ді Ревель. На цей уряд з певною прихильністю дивилася стара ліберальна гвардія та багато хто з антифашистів, які вважали його найприйнятнішим рішенням, аби загальмувати занепад політичної боротьби та сприяти поверненню до нормального життя після місяців громадянської війни. Джованні Амендола, наприклад, уважав «голосування за міністерство [...] єдиним засобом відновити форму законності». Джованні Джолітті вихваляв «рідкісну для Італії силу волі» нового відомства. У своїх нотатках, датованих тими тижнями, Гаетано Сальвеміні визначив диктатуру Муссоліні не більш як енну парламентську диктатуру в італійській історії та розписав доцільність уряду, здатного стерти з лиця землі всю гниль, що залишив у спадок джоліттізм. Франческо Саверіо Нітті писав Амендолі: «Треба, щоб фашистський експеримент було доведено до кінця без перешкод: ніякого опору з нашого боку [...]. Якщо це вдасться, треба буде повернутися до норми та до Конституції, а це єдина річ, якої я прагну, і фашисти зроблять нам велику послугу». Анна Кулішьова піклувалася про те, аби впродовж хоча б пари років на Муссоліні та його уряд не було «безцільних нападок», адже це необхідна умова для «абсорбування фашизму в нормальний стан людської спільноти»¹⁴.

З одного боку, такі реакції виявляли політичну поступливість і психологічну втому (повністю виправдані, якщо прийняти до уваги, які вихори довелося пережити країні за період світової та громадянської війн), а з другого – вказували на повне нерозуміння того, чим насправді був фашизм при владі: не національний уряд, спрямований на реставрацію та примирення, не пересічний, хоча й болячий етап авторитаризму, а свого роду революційний, «законотворчий» уряд, що підриває устої старого ліберально-демократичного ладу.

16 листопада 1922 року Муссоліні зробив першу доповідь перед Палатою депутатів як Голова Державної ради, і завдяки безапеляційному та загрозливому тону ця доповідь потрапила до хронік під назвою «бівуачна промова»[40]:

Цією промовою, яка стала першим серйозним політичним актом, він вимагав і отримав строком на один рік найширші повноваження у податковій і адміністративній системах. Усі його дії відтак можна розглядати як прояв політичної волі – тобто культури, ідеології, концепції партійного будівництва (створення мілітаризованої та масової партії), – що навряд чи вивело б країну на інші шляхи, відмінні від тих, якими згодом їй доведеться йти.

15 грудня 1922 року відбулись установчі збори Великої фашистської ради (перші виконавчі збори проходитимуть 13 січня наступного року): йдеться про першу і найглибшу політико-конституційну інновацію, якої прагнув Муссоліні, вже перебуваючи при владі. Велика фашистська рада народилась як справжній вищий політичний орган руху, призначений принизити Раду міністрів до рангу техніко-адміністративного органу. В січні 1923 року була заснована – одночасно з розпуском Королівської гвардії – Добровольча міліція національної безпеки (Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale), що навряд чи можна вважати інструментом, спрямованим лише на нейтралізацію підривних тенденцій фашизму та на легалізацію сквадризму, хоча сквадристи вилучалися з-під контролю місцевих лідерів і підпорядковувалися безпосередньо Муссоліні. У створенні такої мілітаризованої організації все ж таки вбачається (і це цілком відповідає способам дії, притаманним усім зрощеним із владою революціям) певний символізм: переможне революційне угруповання створює корпус преторіанців, шляхом законного голосування доручає їм захищати насамперед «справу» і лише потім – батьківщину. У лютому 1923 року після тривалих перемовин і обговорювань відбувається злиття з націоналістами, які не мали озброєної міліції, були «завжди готовими» і яких сама доля призначила для об’єднання з Націонал-фашистською партією, хоча й ціною втрати власної політичної ваги. Протягом наступних місяців – якщо точніше, впродовж травня та червня – був підготовлений проект реформ виборчого закону на користь мажоритарної системи (з мажоритарною премією за списком кандидатів, які наберуть двадцять п’ять відсотків голосів). Цей проект було ухвалено 21 червня, і він увійшов в історію як Закон Ачербо. Завдяки йому на наступних виборах 6 квітня 1924 року фашисти отримали за списком приголомшливу парламентську більшість (374 місця із загальної кількості 535). Революції живуть головно на символічних розломах: починаючи від 1923 року був запроваджений новий політичний календар зі святом першого травня замість «Дня заснування Риму» (21 квітня), а також було офіційно схвалене зображення лікторської фасції[41] на монетах.

До цього переліку можна додати не тільки низку нововведень і змін, доволі показових для «установчої» природи уряду під керівництвом Муссоліні, який завчасно став на шлях диктатури, а й божевільну кипучість – «справжню булімію активності»¹⁶, – характерну для Муссоліні в перші місяці його політичної діяльності, яка ознаменувала собою радикальний відрив од суворих політичних звичок, що панували в Італії до цього моменту. Він уздовж і впоперек виїздив півострів, урочисто відкриваючи державні об’єкти й осередки Італійського союзу боротьби, брав участь у будь-яких акціях, виконував серйозні місії за кордоном, проводив напружену політико-адміністративну роботу та здійснював не менш напружену розробку зв’язків із громадськістю. Зрештою, можна сказати, що трохи більш ніж за рік сформувався весь літургічно-пропагандистський арсенал, який використовувався відтоді до епохи фашизму: паради, пуб­лічні промови навіть у самих занедбаних провінціях, марші, військові зібрання, похоронні церемонії, гімнастичні виступи, відвідування будівельних майданчиків і підприємств. Також серед простого народу швидко прижилися стереотипні історії та зображення, що характеризували культ Муссоліні протягом двадцяти років: образ невтомного працівника, рішучого, енергійного й усюдисущого керманича – схильного до швидкості та небезпеки, охочого до слабкої статі, та ще й простолюдина, якого не турбували «гарні манери» та звичаї благородного суспільства. Зі свого боку, пресі – передусім міжнародній – знадобилося кілька місяців, аби подати нового керівника уряду в хвалебних, сповнених ентузіазму кольорах із переходом інколи до гучної пишномовності (наприклад, в одному з повідомлень у грудні 1923 року «Sunday Express» назвала його «динамо-людиною»). Усе це добре ілюструє радикальність зміни, яка відбулася в італійській політиці і яка за декілька років стане вочевидь незворотною.

Зрештою, перші кроки фашистського політичного експерименту можна охарактеризувати з двох протилежних кутів: з одного боку, як спробу започаткувати форму «конституційного фашизму», засновану на тактичній і посередницькій спритності, а також на рішучості Муссоліні покласти край післявоєнному хаосу; з другого боку, як свідому точку відліку нового політичного плану, зовсім не націленого на врегулювання політичних відносин і на законослухняність, а навпаки, диктаторського плану з очевидною тенденцією до тоталітаризму, спрямованого на створення «Нової держави». Цей план уже в 1922 році було покладено в основу «панівного міфу фашизму: [...] небувалий проект абсолютного політичного домінування “командирської аристократії”, здатної через вплив цього міфу та завдяки організаційним заходам трансформувати характер італійців і створити “нову політичну культуру”»¹⁷. На цьому тлі доволі значущим виглядає стаття «Сила та злагода» («Forza e consenso»), яку Муссоліні опублікував у березні 1923 року в журналі «Gerarchia». У ній він не тільки підтвердив повну непричетність фашизму до лібералізму, а й пояснив, наскільки важливо для нього використовувати силу для підтримання влади, а у висновку, присвяченому темі свободи, використав такі слова, які, чесно кажучи, не залишили багато місця для сумнівів навіть на той час:

Така двоїстість тлумачення залежить від історичної оцінки приходу Муссоліні до влади у жовтні 1922 року: компроміс, який він планував захищати й зміцнювати саме на позиціях компромісу, усвідомлюючи непридатність фашистської верхівки й надихаючись суто власними амбіціями щодо влади; або політична революція, здійснена завдяки підтримці ключових секторів ліберальної влади, але призначення якої – розпочати безпрецедентний державотворчий етап, дати життя диктатурі, чіткий профіль якої з відвертою тенденцією до тоталітаризму в ідеологічній і організаційній площині дедалі чіткіше вимальовуватиметься з плином часу.

Шлях Муссоліні до тоталітаризму

У двадцятиріччі домінування фашизму можна виділити три етапи: перший тривав приблизно від 1922-го до 1926 року і характеризувався стрімким скочуванням у бік диктатури, він був швидшим та ідеологічно послідовнішим, ніж зазвичай уважається (цей етап називають «авторитарним» або визначають як «законну диктатуру»)¹⁹. Другий – тривалістю від 1927-го до 1937 року – мав такі ознаки: прогресуюча фашизація італійського суспільства, становлення культу Муссоліні, всебічне злиття народних мас із режимом, перші воєнні операції. Нарешті, третій етап – від 1938-го до 1945 року – ознаменувався союзом із націонал-соціалістичною Німеччиною, расистськими законами, так званим антибуржуазним розворотом і повною мілітаризацією громадянського суспільства. Впродовж цього етапу притаманна Муссоліні та фашизму тоталітарність розгорнулася на повну потужність, що призвело до трагічної участі у Другій світовій війні та дворічного громадянського конфлікту 1943–1945 років.

Перший етап – прискорене становлення диктатури на руїнах ліберального порядку – ми вже розглянули.

Для характеристики другого етапу можна вибрати символічну дату – 1929 рік, коли 11 лютого відбулося «примирення» між італійською державою та римською церквою. Це було примирення не просто між Італією та Святим престолом, а між двома релігіями, одна з яких – церковна, інша – світська, проте обидві зацікавлені у контролі свідомості, а отже, приречені до постійного конкурування та зіткнень у справі виховання молоді та промивання мозків. Також у цей час відбувся «плебісцит», на якому було «обрано» чотириста депутатів за списком, розроб­леним Великою фашистською радою для відновлення Палати (ця подія відбулася 24 березня і стала величезним політичним успіхом фашизму).

Той факт, що саме Муссоліні – атеїсту за освітою, який завжди тримався осторонь релігії та був байдужим до християнського етосу, хоча з приводу всього надзвичайного²⁰ міг проявити себе скептично налаштованим деїстом, – випало на долю підписати Латеранські угоди, є не просто парадоксом, на які історія надзвичайно багата і які часто виявляються трагічними, але й свідчить про чіткий реалізм, з яким Муссоліні крок за кроком невпинно зміцнював свій диктаторський задум з метою «залишитися на посту», як він неодноразово повторював протягом 1926 року собі та своїм прихильникам. При цьому він мав на увазі не просто день у день триматися на політичній поверхні: сьогодні завдяки застосуванню сили, завтра завдяки змові з буржуазними прибічниками, але постійно, прагматично, відчуваючи баланс сил, укріплювати політично-конституційну структуру, яку він започаткував під час приходу до влади у двадцять другому році. Й усе це заради досягнення ідеологічних цілей «революції», найпершими з яких була переробка характеру італійців у фашистському напрямі та виховання нових поколінь у тоталітаристському й войовничому дусі.

Роз’єднана демократична опозиція та позбавлений авторитету парламент, надання НФП монополії на політичне представництво, а фашистським профспілкам – на представництво економічне, розширення та зміцнення ролі поліції та префектурних органів, приглушення дисидентських голосів усередині самого фашистського руху або зведення їх до маргінального рівня (зокрема представників «первісного» фашизму: ардітів, футуристів, синдикалістів, хоч їхній революційний порив так чи так завжди залишався для Муссоліні стимулом і спонуканням), скасування основних громадських свобод, поглинення націоналістичного руху, запуск у дію конституційного формування «Нової держави» – і це за якісь чотири роки завдяки ззовні плутаному, а насправді прагматичному політичному й державо­творчому плану – все це здавалося необхідним для подальшої консолідації влади і дійсно забезпечувало певне вирішення «римського питання». Після Монархії залишалося інтегрувати Церкву, щоб зробити з неї стовп режиму. В обох випадках інтеграція мала тактичний, інструментальний характер, адже дуче неодноразово демонстрував вороже, навіть загрозливе ставлення до обох інститутів влади не тільки через республіканські та антиклерикальні переконання юнацького періоду, які нікуди не зникли, а й через чітке усвідомлення того, що обидва інститути об’єктивно гальмують його тоталітарний політичний задум.

Згідно з цим «примиренням» Муссоліні передав Ватикану – в тому числі, у фінансовому плані – більше, ніж інші світські уряди будь-коли робили. У відповідь він отримав незрівнянні політичні переваги: ліквідацію всіляких залишків опозиції з боку народників; великий престиж міжнародного масштабу; зміцнення свого авторитету в католицькому світі та, у ширшому сенсі, серед членів італійського суспільства з консерваторськими та традиціоналістичними настроями, що в культурному плані ще більш вороже ставилися до об’єктивно потужної модернізації, яку фашизм намагався присукати до національної спільноти («ми – “Уряд Швидкості”», – стверджував Муссоліні у січні 1923 року)²¹; врешті-решт, подальшу легітимізацію власної політичної дії, що сприймалась як лікування поранень і розривів на тілі суспільства, спричинених процесом об’єднання й уже, можна сказати, подоланих завдяки «зварюванню» політичної історії Італії зусиллями фашизму з позицій націоналізму, що пронизав найрізноманітніші соціальні верстви (зокрема буржуазні кола), та «відчуття батьківщини» серед переважної більшості італійців – шляхом шкільного виховання та завдяки ще свіжим спогадам про період об’єднання.

Приблизно в 1929 році Муссоліні почав демонструвати – з психологічно-характеристичних і політико-інтелектуальних причин, та й просто на хвилі досягнутих на той момент успіхів і популярності – нові мотиви й нові настанови, що згодом утілилися в його політичній діяльності та зумовили її.

Усе просто. Муссоліні поступово йшов уперед, змінюючи думку про себе. Він уважав себе не тільки «сильною людиною», яка врятувала Італію від партійного хаосу, вщент розбила більшовизм, відновила почуття гідності у фронтового покоління, підживила патріотичні почуття італійців, зберегла результати військової перемоги, відвоювала народні маси у держави, ліквідувала (хоча й на умовах певного і неминучого компромісу) олігархію знаті «старої Італії» й забезпечила перемогу революції чорних сорочок. Дедалі сильніше він сприймав себе геніальним політиком, якому судилося вийти далеко за межі нинішнього моменту («Я бачу речі на п’ятдесят років уперед», – зізнався він Джузеппе Боттаі наступного дня після перемоги в Ефіопській війні)²², творцем історії, видатною постаттю, з якою треба рахуватися на європейській і міжнародній арені, засновником нової політичної релігії мас, на долю якої випало – як він пояснив Людвігу – створити «нові форми, нові міфи та нові традиції»²³; аж поки фашизм не почне сприйматись як унікальна, велика політично-соціальна новина століття, «доктрина порятунку та життя»²⁴ не тільки для італійської нації, а й для всієї європейської цивілізації у полоні нестримного духовного та інтелектуального занепаду.

Інтроверт і сором’язливий за своєю природою чоловік, схильний концентрувати на собі відповідальність і повноваження, диктатор спостерігав, як з роками зростали його песимізм і недовіра до всіх і до всього, навіть до найближчих людей. Це пояснювало певну психологічну (але не політичну: він завжди був добре поінформований щодо ситуації в країні) ізоляцію, тенденцію вважати себе все більш незамінним і переконання в тому, що з його боку потребується подальший поштовх для остаточного будівництва фашистського «нового порядку». Це переконання посилювали інтелектуальні орієнтири, що відтоді все більше і більше становили основу муссолінівської діяльності: наприклад, інтелектуальний спадок дослідників на кшталт Густава Ле Бона (який описав важливість meneurs des foules – очільників натовпу, «харизматичних керівників» в епоху домінування мас і вируючих пристрастей) і Жоржа Сореля (що один із перших угледів важливість створення політичних міфів за доби, коли спостерігається занепад традиційних релігійних вірувань).

Також треба звернути увагу на те, що сам Муссоліні – під впливом німецького мислителя Освальда Шпенглера, теоретика «присмерку Європи» та «цезаризму», – вважав, що його власний історично-політичний шлях набував дедалі «епохальнішого» значення. Десь у першій половині 1930-х років його сприймали як головну дійову особу світової політики в боротьбі проти політичного, демографічного, інтелектуального «декадансу», що вразив європейські народи. За ним визнавали велику історичну «місію», від виконання якої залежав успіх його політичного задуму, а це означало впливовість міжнародного масштабу через антропологічну трансформацію країни, через гартування характеру італійців у фашистському напрямі зі створенням з них громадян-солдатів. Заради таких цілей здавалося корисним, з одного боку, експлуатувати ритуально-пропагандистську згадку про минулу велич Давнього Риму, а з другого – взяти на себе більш конкретний обов’язок, а саме взяти безпосередню участь у війні. До речі, думка диктатора «створити італійців», що з роками обернулася на нав’язливу ідею, з одного боку, викристалізувалася в абсолютно ідеологічну й утопічну ідею «нової людини», дуже типову для фашизму й узагалі для всіх революційних культур двадцятого століття, а з другого – забезпечила розвиток і радикалізацію маццінівської мрії про моральне виховання італійського народу, про «моральну та інтелектуальну реформу», за яку вже давно ратували італійські інтелектуали після періоду Рісорджименто, полемізуючи щодо майже провальних результатів процесу об’єднання та національної інтеграції й уважаючи це вирішенням довічної проблеми етично-політичної слабкості італійців.

Двадцятиріччя таких інтелектуальних настанов мало певні політичні наслідки: прискорення тоталітарного приборкання італійського суспільства, посилення фашизації країни, якій дуже сприяла масштабна законодавча творчість у поєднанні з культурними, пропагандистськими та організаційними заходами.

Дійсно, перші прояви імпульсивного руху в бік тоталітаризму та мобілізації суспільства відчувалися вже наприкінці 1920-х років, наприклад, завдяки розпочатій у 1928 році демографічній кампанії під звучним гаслом «У кількості – сила» (Il numero come forza) і аграрній політиці, спрямованій на розвиток землеробства на півострові, у рамках якої знов розпочалася «битва за врожай» (оголошена у 1925 році) та меліоративні роботи, зокрема в районі Понтинських боліт – роботи, що завершилися між 1931-м і 1932 роком.

У ті ж самі роки в напрямі фашизації та посилення тоталітарних аспектів режиму – що треба розуміти як поступову та суцільну політизацію найрізноманітніших боків приватного та колективного життя у справжньому дусі фашизму та Муссоліні – була проведена реформа освіти (з 1930/31 навчального року в початковій школі з’явився «єдиний державний підручник», у 1931 році була запроваджена присяга на вірність режиму для університетських викладачів). У 1926 році була створена організація «Балілла» (Opera nazionale Balilla), націлена на фізичне та інтелектуальне виховання молоді віком до чотирнадцяти років. У 1925 році заснована організація «Після роботи» (Opera nazionale dopolavoro) – доволі розгалужена структура масового дозвілля та соціальної допомоги робітникам. Тривало організаційне, бюрократичне та функціональне поширення Національної фашистської партії, що розпочалося головно з моменту сходження на пост секретаря в грудні 1931 року Ахілле Стараче, який зробив із НФП справжній тоталітарний інструмент для дисциплінування народних мас у контексті фашистської системи влади та виховання італійців у дусі відданості фашизму й Муссоліні²⁵.

Також на початку 1930-х років розпочалася розбудова корпоративної держави, відправною точкою для чого стала розроблена Джузеппе Боттаі в 1927 році «Хартія труда» – документ, який Муссоліні замислив «поза межами капіталізму»²⁶. Переконаний прибічник корпоративізму, він угледів у ньому інструмент, з яким можна піти у наступ і подолати кризу капіталістичної системи. До того ж обвал світового фінансового ринку 1929 року зробив цей інструмент у його очах іще більш своєчасним і невідворотним. Він уважав його оригінальною відповіддю з боку фашизму на виклики доби, яка здавалася йому сповненою епохальних трансформацій («У цій грі задіяна вся система [...] нехай криза зайде ще глибше. Ми побачимо нові революції»)²⁷.

Починаючи з другої половини 1930-х років – зокрема після завоювання Ефіопії в травні 1936 року – «тоталітарне прискорення»²⁸ стало більш наполегливим і рішучим. Саме тоді у муссолінівському політичному кредо посилилися мілітаристські та войовничі риси, він почав приділяти особливу увагу питанням міжнародної важливості фашизму, замислюючись над його європейськими й «всесвітніми» масштабами, над його «імперським», римським і цивілізаційним значенням. І врешті-решт, на цьому ґрунті розквітлі расистські переконання та заразлива неприязність щодо буржуазного менталітету та стилю життя. Це зумовило засоби та наслідки, а саме: становлення в 1937 року Міністерства народної культури, мета якого полягала в контро­люванні всіх масових культурних заходів, народження того ж року Італійської лікторської молоді – нової парамілітаристської організації, до складу якої увійшли всі молодіжні фашистські організації за єдиним винятком Університетських фашистських груп; раптова жорсткість у відносинах із Церквою та Короною; зміцнення відносин з нацистською Німеччиною, що згодом перетворилися на офіційний альянс політико-мілітаристського типу; запровадження заходів для впливу на щоденне життя італійців із метою висмикнути їх зі зручних буржуазних звичок: від скасування займенника «Ви» до обов’язкової для всіх держслужбовців уніформи і до прийняття «passo romano»[42] на військових парадах; і врешті-решт – тут ми доходимо до заходу, що матиме найбільш руйнівні наслідки як із загальнолюдської, так і з політичної точки зору, – запровадження з листопада 1938 року антиєврейського законодавства, націленого, звичайно, на політичне і стратегічне зміцнення союзу між Італією та Німеччиною. Але парадоксальним чином Муссоліні вбачав у цьому законодавстві – адже, за словами Де Феліче, воно було спрямовано «більше проти “італійців”, ніж проти євреїв»²⁹ – наступний і, можливо, останній спосіб вплинути на характер італійців, яким, за його власним зізнанням у розмові з Чіано, «треба навчитися бути менш “приязними”, щоб стати суворішими, невблаганними, одіозними. Тобто хазяїнами»³⁰.

Зіткнення цивілізацій

Расизм, імперіалізм і антибуржуазність (спрямована скоріше проти певного світогляду та мислення, ніж проти конкретної соціальної верстви) були лише інструментами, за допомогою яких Муссоліні намагався присукати новий паросток до тоталітарного виховання італійців, аж поки йому, керуючись власними амбіціями, не вдалося б зробити з них войовничий народ, відданих духу ієрархії солдатів, ворожих до тихого життя.

За допомогою цих інструментів Муссоліні намагався «вигартувати» нового італійця – з голови до п’ят фашиста, зануреного «у стан неспинної війни: завжди у погонах, завжди на марші, завжди готового до фізичного навантаження та демонстрації мужності, [...] безперервно залученого до боротьби з ворогом»³².

Ідеальним утіленням усього вищезазначеного було одне слово: «війна». І на тлі військової ескалації – від захоплення Ефіопії (1935) до участі у громадянській війні в Іспанії (1936), до вступу Італії у Другу світову війну на боці Німеччини (1940) і до розв’язання безжальної громадянської війни між італійцями за драматичних історичних умов (1943), – з одного боку, Муссоліні прагнув її як свого роду неспинне та жорстоке випробування фашизму заради оцінки його прогресивних результатів, досягнутих італійцями у притаманному саме їм дусі та способі дії (мрію зміцнити італійців через боротьбу та війну вже плекали Мацціні та Кріспі...), а з іншого боку, така ескалація була реакцією на політичну ситуацію в світі, де готувалося зіткнення протилежних цивілізаційних моделей, яке він уважав неминучим: військово-фашистської, що набувала сили та динаміки, і пацифістської демократично-ліберальної, що хилилася до занепаду. Саме це бачення дозволило йому зробити таке пророцтво:

Через такий заклик до ідеї війни постає делікатне питання інтерпретації, що стосується не тільки дуче, а й у більш широкому сенсі самої історії фашизму як ідеології і політичного руху. Згідно з мемуарами Діно Гранді, Муссоліні, безперечно, любив бавитися з цією ідеєю «у виступах перед натовпами, у газетних статтях, на сторінках мальовничих і безкровних мілітаристських журналів»³⁴. Але не через це він так наполягав на воєнній темі в своїй риториці і навіть не через відлуння юнацького захоплення Ніцше, радше ідея війни перетворилася на конкретну мету його політики, і він вперто йшов до неї.

Як уже було сказано, більшість дослідників схиляється до того, щоб уважати фашизм наслідком Першої світової війни. За наших часів зв’язок між війною та фашизмом не варто розглядати тільки в історично-генетичній площині, чіпляючись за політичні, економічні та соціальні наслідки «великої війни», хоча вони дійсно справили рішучий вплив на народження фашистського руху. Насправді, при ретельному аналізі цей зв’язок виявляється більш загальним, оскільки виходить на рівень психології, культури та антропології. «Епохальний» характер фашизму і його історична новизна полягають у тому, що фашизм ідеологічно викристалізував і конкретизував – передусім на політичній арені, а потім шляхом державотворення – глибокі зміни, що окреслилися в політичній культурі та в колективній ментальності через досвід Першої світової війни.

Неважко показати, наскільки теорія та практика фашизму – хоч чию біографію з числа фашистських лідерів ми візьмемо, висновки будуть однакові – глибоко насичені «культурою масової війни»: вистигле в окопах відчуття фронтової єдності, яке згодом поширилося на рівні національної спільноти; значущість ролі, яку відігравали організація та ієрархія в цивільному житті як обов’язкові елементи мілітаристського modus operandi[43]; загальновизнана важливість таких понять, як честь, хоробрість, відданість; відмова від буржуазних цінностей, пов’язаних із тихим мирним життям; полемічний, конфліктний, агонізуючий погляд на життя в кожному його прояві; культ фізичної сили та динамічності; домінування в галузі мови та спілкування, використання метафор, потужних провідних ідей, зображень і гасел, запозичених із військової термінології; важливість ідеологічної промивки мозків; дисципліна та слухняність як основні інструменти гуртування суспільства; містичний ореол навколо лідера, важливість довірчих відносин між керманичем, прихильниками та широкими масами; «маскулінізм» як провідна ідеологія мілітаризованої спільноти; визнання насилля природним явищем, яке тепер набувало особливої цінності через жорстоку, але все ж таки доцільність, через естетизацію його певних аспектів; «культ уніформи» та використання мундирів, парадів, маршів не тільки заради банальної видовищності, а з ідентифікаційних і ритуальних міркувань; містичний ореол навколо молодості та екзальтація мужності; культ загиблих у війні як містичне увіковічення військової спільноти; піднесення образу героя (який за визначенням є учасником бойових дій) і подвигу; спортивні змагання як замінник війни для народних мас; спорт як методологія війни, націлена насамперед на молодь; ідея війни як тестування на колективізм та індивідуалізм; відновлення історичної ідентифікації італійців у міфологічно-мілітаристичному аспекті; перевага політики (як прагнення до могутності та творчий акт) над економікою (яка сприймалась як тоталітарна мобілізація національних сил і енергії) та перевага зовнішньої політики (що вбачалась як життєво необхідне зіткнення різних державних систем) над внутрішньою (вона навіть подавалась як безперервний бій: битва за врожай, битва за освоєння цілинних земель, демографічна битва, кампанія за економічне самозабезпечення...); образ внутрішнього і зов­нішнього ворога, що зачаївся в засідці.

Якщо вважати, що тавро війн і революцій незгладимим відбитком лягло на все двадцяте століття, то фашизм як «анти­демократичний рух мілітаристських організованих мас»³⁵, за яскравим визначенням його засновника, приніс із собою політико-ідеологічний досвід, який, мабуть, більше за інші політичні рухи поглинув властивості і війн, і революцій, пропустив їх крізь себе й знов випустив на волю як власну, лише йому притаманну ознаку.

Повертаючись до Муссоліні, надзвичайно ілюстративним здається твердження дуче, записане Джузеппе Боттаі 5 грудня 1935 року: «Для справжньої Революції замало розробити нові закони, нові інститути влади, виконати гігантські будівельні роботи, сформувати характери, якщо все це не зіграє на міжнародному рівні в слушний для неї момент. А зіграти воно може лише на війні»³⁶.

Іще чіткіше Муссоліні висловився в статті, яка з’явилася роком раніше у вересні на сторінках «Popolo d’Italia»: «Фашистська Італія повинна бути “мілітаристською”, це єдиний шлях для того, щоб стати насправді військовою країною й за потреби переможним воїном. Мілітаристська доктрина, мілітаристська нація і народ, що підкоряє військовим потребам увесь залишок матеріального та морального життя своїх людей окремо та загалом. Усі великі держави, що мають вагу в сучасному світі, є “мілітаристами”»³⁷. Не менш гучною була заява Муссоліні, записана Чіано в листопаді 1937 року, яка свідчить про те, що він убачав у війні навчальну та виховну цінність: «Коли закінчиться Іспанія, я вигадаю щось інше: адже характер італійців має загартовуватись у боях»³⁸.

Фактично період від 1935 року до падіння режиму конкретизував цю ідею, яка була для Муссоліні і великим політичним задумом (прагненням відновити справжню воєнну та цивілізаційну міць Італії після тривалих століть занепаду), і великою метою в етико-культурному плані (нарешті вивести італійців на рівень їхнього минулого та їхньої історії через трансформацію фашизмом).

Аби не надто затягувати нашу розповідь, ми не зупинятимемося на тому, як (з техніко-оперативної точки зору) і з яких причин (тактичних і кон’юнктурних) Муссоліні переходив від однієї війни до іншої – раз од разу долаючи вороже ставлення деяких ієрархів, спротив монархії, побоювання військової верхівки, невдоволення з боку церкви та головне традиційну негнучкість народних мас. Адже це не настільки важливо порівняно з «високими» та безперечними, а отже, стратегічними й у широкому сенсі цивілізаційними, можна навіть сказати «моральними» (з його точки зору) причинами, що підштовхували Муссоліні до незворотного вибору – перетворити Італію та італійців на країну і народ, що постійно перебувають у стані війни.

Для стислого огляду цих причин треба обов’язково згадати, наскільки сильним було його переконання, що з’ясування стосунків між «старими народами» і «молодими народами» відтоді ставало дедалі більш загрозливим і неминучим (зокрема у матеріальному та демографічному плані), а це означало новий міжнародний ієрархічний порядок, в якому Італія могла перебрати на себе роль потужного гегемона в регіоні Середземного моря та Балканського півострова. Можна припустити, що Муссоліні ніколи не мав чіткого, щоб не сказати епохального, уявлення щодо потужності американського впливу на світ і тому твердо дотримувався своєї євроцентристської позиції міжнародної політичної боротьби та банально демографічного підходу до співвідношення світових сил. Попри це, він вийшов на світовий рівень, роблячи ставку на національний фактор, про це свідчить увага (хоча й доволі «інструментальна» – в антибританському ключі), з якою він слідкував за арабським та індійським націоналізмом, трактуючи їх як прояв більш масштабної боротьби молодих і висхідних народів і на Заході, і на Сході проти занепадницької ліберально-капіталістичної цивілізації.

Повернемося до іншого його переконання – не позбавленого маніакальних і гротескних ноток, – за яким революційну амбітність фашизму, а головно його план моральної, інтелектуальної, фізичної та поведінкової реформи італійців можна перевірити лише шляхом неспинного випробування війною. Судячи з численних сигналів, що походили з надр суспільства впродовж десяти з гаком років фашистської педагогіки, цей план був далеким від успіху. Звідти й зусилля Муссоліні безперервно нарощувати войовничий дух і посилювати мілітаризацію суспільства, хоча врешті-решт ці процеси вийшли з-під контролю і набули фатального характеру.

Дійсно, у діях Муссоліні та ідеалах, якими він керувався від середини 1903-х, постійно залучаючи країну до війни, важко не угледіти ознак долі та історичної необхідності у повній відповідності до доктрини – це вкрай важливо для всебічного розуміння історичного змісту його політичного шляху.

Звичайно, не треба забувати про вплив історичних обставин і важливість конкретного вибору, зробленого в певний момент за певних умов, що часто виходить за межі суто ідеологічного або культурного підходу. Тому цілком імовірно, що мета Муссоліні завоювати Ефіопію мала причини дипломатично-міжнародного характеру за класичною логікою колоніальних війн. З іншого боку, участь у громадянській війні в Іспанії можна пояснити логікою стримування французького впливу, і це також виглядає доволі традиційним з дипломатичної точки зору. Що ж до рішення Муссоліні долучитися до Другої світової війни, воно було зумовлене його власними дрібними розрахунками часу та воєнних витрат, матеріальних і людських ресурсів, його розчаруванням щодо можливості виступити «посередником» і досвідченим політиком у регулюванні розв’язаної Гітлером європейської кризи, а також (і це головне) складною сумішшю страху та настороженості щодо Гітлера та Німеччини, яка й зумовлювала всі рішення Муссоліні як союзника нацистів.

Усі ці елементи багато чого пояснюють під кутом зору історіографічного аналізу. Проте важко не збагнути, що історична доля людини, зрощеної на теренах революційного міфу, загартованої в окопах, піднесеної до найвищої постаті в тій країні, яка в його мріях мусила відновити імперську велич Давнього Риму, та ще й в рамках політичного руху, народженого від близького знайомства цілого покоління зі смертю і запахом крові громадянської війни, була приречена до руїн і лиха вій­ни, яку ця людина вела заради самої війни згідно з власним світоглядом і розумінням життя.

Занепад і «прокляття пам’яті»

Політична епопея Муссоліні як будівничого «нової держави» фашистського штибу, як духовного провідника італійського народу, військового керманича озброєної нації офіційно добігла кінця 25 липня 1943 року після голосування Великої фашистської ради за порядок денний, запропонований Діно Гранді, в якому зазначалося повернення королю «найвищої влади прий­няття рішень». Наступним кроком став випад Корони за підтримки представників військової верхівки, що призвів до арешту дуче, створення уряду Бадольо та демонтажу структур режиму, починаючи з міліції та НФП. Фатальним виявився для Муссоліні – як і для інших націонал-революційних рухів – конфлікт із правими консерваторами та реакціонерами³⁹, що відбувся (принаймні в Італії) у контексті війни, військові жереби якої вже мали всі негативні ознаки; війни, зміст якої все більше і більше нагадував «тотальну» битву на ідеологічній і релігійній основі між протилежними політичними та цивілізаційними моделями суспільства. Немов не існувало ані традиційних мотивів патріотичного та національного характеру, ані егоїстичних і кон’юнктурних розрахунків, що свого часу підштовхнули країну погодитися на вступ у війну на боці Німеччини. Адже, наскільки Німеччина вважалася непереможною й нездоланною, настільки швидкою та переможною мислилась участь Італії в цій війні.

Дослідники часто дискутують про причини і момент політичного й емоційного розлучення італійців із Муссоліні, хоча впродовж майже двадцяти попередніх років, незважаючи на успіхи та невдачі його політики, більшість італійців ставилася до нього зі стабільною прихильністю, а часто зі справжнім захопленням. Вони розлучилися з ним – хоч як травматично це було, – та ще й зробили з нього єдиного винуватця за свої нещастя та страждання, велику мішень для своїх накопичених емоцій і найголовніше своїх розбитих ущент сподівань. Вірогідно, серед усіх можливих причин найспустошливішим у психологічному плані треба вважати усвідомлення – що вкоренилося в італійцях унаслідок постійних воєнних невдач – мілітаристського блефу фашистів: пересичена войовничим духом нація, яка роками плекала мрії щодо імперської величі і якою керували визрілі в окопах і виховані зі зброєю в руках чоловіки, раптом виявилася матеріально та психологічно неспроможною витримати ударну хвилю війни, що розгорнулася в міжнародному масштабі із застосуванням новітніх технологій. Ознака того, що войовничої риторики, апелювання до воєнних літописів Давнього Риму та затягування цілого народу в ієрархічно-мілітаристські рамки – всього цього було недостатньо для народження сучасно озброєної та дійсно боєздатної нації, як на те сподівався Муссоліні і як у це вірили, мабуть, самі італійці.

Ми вже зауважували, наскільки глибокий зміст (індивідуальний катарсис і колективне виховання) вбачав засновник фашизму в факторі війни. Можна навести безліч цитат для яскравої ілюстрації цієї думки і на підтвердження того, що саме фактор війни був справжнім історичним, екзистенціальним та ідеологічним ядром політичної постаті Муссоліні. В нашому контексті досить наочною здається цитата з промови, яку виголосив Муссоліні в середині війни, а саме 3 січня 1943 року і в якій прозирає майже загадкове, етичне й водночас естетичне задоволення від можливості на рівні нації взяти участь у величному та повчальному випробуванні, зустрітися з історією, незважаючи на можливі результати:

25 липня офіційно зазнала краху муссолінівська політична утопія – утопія тієї Італії, що пережила повну фашизацію і чий народ був ладен шукати власне щастя у боротьбі, а колективну самореалізацію – у війні. Ця дата відкрила найгіркіші сторінки італійської історії двадцятого століття, позначені нерозбірливими й перехресними звинуваченнями у зраді, автентичний синдром політичної історії Італії: зрада дуче щодо фашизму та найближчих прибічників, як жалівся, наприклад, Боттаі («Не було жодної ідеї, жодної угоди, жодного закону, яким б він зберіг вірність. Він усе псував, перекручував, підкупав, керуючись самонадійним, хоча й прозорливим емпіризмом, збудованим на презирстві до людей та їхніх ідеалів»)⁴¹, зрада італійців щодо Муссоліні, зрада самого Муссоліні щодо італійців, зрада Італії щодо свого німецького союзника через перемир’я восьмого вересня, зрада короля щодо нації через його втечу з Риму, зрада військових ієрархів щодо фронтовиків, залишених сам на сам після підписання перемир’я – тінь від накопиченого гніву та злоби іще довго зумовлювала політичне життя країни та чимало посприяла спотворенню історичної пам’яті італійців.

Звичайно, для Муссоліні, чия суперечлива ноша зрадника/зрадженого була важча за інші, останні місяці життя в Салó спливали в атмосфері особливої оманливості та відчаю. Він змінився фізично в нудотному бурлінні давніх революційних пристрастей і під щоденним тиском німців, шукаючи єдиної втіхи у дивній дружбі з ополченцями-антифашистами (від Карло Сільвестрі до Ніколи Бомбаччі), терзаючись пропозиціями вендети й усілякими іншими утопізмами, відчувши на собі весь тягар прожитих років і хвороби, втративши харизму, яка зараз приваблювала хіба що найпринциповіших представників фашизму, перебуваючи в полоні своєї давньої мрії («Двадцять років я з безнадійною енергією боровся за те, щоб повернути італійському народові військову славу»)⁴².

Про Муссоліні останнього періоду – хоч яку важливість мав факт його присутності у житті Італійської соціальної республіки та в уяві причетних до неї осіб, багато хто з яких приєднався до республіки через крайню відданість дуче, – писали багато і правдиво. Наприклад, писали, що за це дворіччя він пережив сам себе і невипадково противився ідеї знову очолити політичний рух у тій частині Італії, що була окупована німцями, вкотре вибитий із сідла подіями й обставинами, скорений розгромом, одна з дійових осіб у трагедії Італійської соціальної республіки (після того, як упродовж двадцяти років він був безперечним головним героєм у країні), «людина [...], зруйнована усвідомленням спустошливого краху, людина, що потрапила у пастку раціонально замаскованого безволля, переконана в тому, що вже нічого “не вдіяти”»⁴³. Цей образ, підкріплений цілою низкою тогочасних і пізніших свідчень⁴⁴, сьогодні виглядає занадто поблажливим, виправдувальним, занадто знеціненим, хоча саме за Муссоліні треба визнати політичну роль першого, все ще першого плану в те дворіччя 1944–1945 років, а отже, і безпосередню відповідальність за мінливий політико-воєнний шлях ІСР⁴⁵. Тому зовсім незрозуміло, як з історичної точки зору політичний і особистий крах, помножений на ситуацію повної неспроможності, може означати звільнення від відповідальності, тим більше враховуючи епілог земного шляху Муссоліні: його було розстріляно, а відтак виставлено на осміяння та месницьку наругу натовпу саме тому, що цей натовп уважав його головною дійовою особою та символом цієї трагедії.

«Він помер смертю воїнів і революціонерів, хоча, по суті, не був ані першим, ані другим», – написав Ернст Нольте з приводу кончини Муссоліні⁴⁶. Краще сказати, це була смерть, співзвучна трагічному та жорстокому характеру історичної доби, проявом якої йому судилося бути, співзвучна його інтелектуальній біографії та людському шляху, співзвучна дикунській логіці та трагічним наслідкам, що притаманні будь-якій братовбивчій війні.

Примітки

¹ Цит. за G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. II, p. 344.

² E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 136.

³ Див. J.L. Talmon, Le origini della democrazia totalitaria (1952), Bologna, 2000.

⁴ Див. G. Belardelli, Il fantasma di Rousseau: fascismo, nazionalsocialismo e «vera democrazia», in «Storia contemporanea», n. 3, 1994, pp. 361-389.

⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, pp. 126-127.

⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVIII, p. 70.

⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXII, p. 389.

⁸ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 188.

⁹ R. De Felice, Mussolini il fascista. I: La conquista del potere, Torino, 1966, p. 588.

¹⁰ Там само, p. 423.

¹¹ R. De Felice, Mussolini il fascista. II: L’organizzazione dello Stato fascista, Torino, 1968, p. 9.

¹² Той, хто уважно читав Mussolini il duce.II: Lo Stato totalitario, Torino, 1981, зокрема, велику початкову статтю про фашистський тоталітаризм, може погодитися з тим, що за період, що минув од написання цієї праці до процитованої в попередній примітці книжки, Де Феліче суттєво змінив своє тлумачення фашистського режиму, приділяючи найменшу увагу факторам наступництва між режимом і старим ліберальним порядком і вбачаючи внутрішнє покликання до тоталітаризму в самій природі фашизму. Це стосується і самого руху, і Муссоліні. Критики ще не приділили достатньої уваги суттєвим змінам в інтерпретації фашизму, що із плином часу проявилися у Де Феліче та близьких до нього авторів: спершу Г. Арендт, потім Дж. Джермані, за ним Дж. Л. Мосс і врешті-решт Ф. Фюре, негласно погоджуючись із думкою, що ця інтерпретація не може змінюватися з часом. Але це не так.

¹³ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 143.

¹⁴ Для порівняння позиції Де Феліче щодо цього двадцятиріччя див. De Felice, Mussolini il fascista. I: La conquista del potere, cit., pp. 392-395.

¹⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 17.

¹⁶ P. Milza, Mussolini, Paris, 1999, p. 316.

¹⁷ E. Gentile, La via italiana al totalitarismo. Il partito e lo Stato nel regime fascista, Roma, 1995, p. 134.

¹⁸ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 196.

¹⁹ Milza, Mussolini, cit., p. 309.

²⁰ Див. Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 217.

²¹ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 104.

²² Див. De Felice, Mussolini il duce. II: Lo Stato totalitario, cit., p. 267.

²³ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 84.

²⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVI, p. 48.

²⁵ Рішучу роль НФП у контексті фашистського тоталітаризму чітко проілюстрував Еміліо Джентіле у низці своїх творів і нарисів: наприклад, La via italiana al totalitarismo, цит., зокрема, на с. 155-201.

²⁶ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 167.

²⁷ Там само, pp. 147-148.

²⁸ Gentile, La via italiana al totalitarismo, cit., p. 137.

²⁹ R. De Felice, Storia degli ebrei italiani sotto il fascismo (1961), Torino, 1993, p. 257.

³⁰ Цит.: Там само, p. 258.

³¹ Mussolini, Opera omnia, vol. XXIX, p. 117.

³² G.L. Mosse, L’immagine dell’uomo. Lo stereotipo maschile nell’epoca moderna (1996), Torino, 1997, pp. 209-210.

³³ Цит. за N. D’Aroma, Mussolini segreto, Bologna, 1958, p. 167.

³⁴ Цит. за De Felice, Mussolini il duce. II: Lo Stato totalitario, cit., p. 652.

³⁵ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 192.

³⁶ G. Bottai, Diario 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 63.

³⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVI, p. 317.

³⁸ G. Ciano, Diario. 1937–1943 (1980), ред. R. De Felice, Milano, 1998, p. 56.

³⁹ В історичному та політичному плані протистояння між правими силами (монархістами, консерваторами, реакціонерами) та фашизмом часто вирішувалася manu militari (силоміць) на користь перших: наприклад, Франко з Фалангою в Іспанії, Салазар з «блакитними сорочками» Ролана Прету в Португалії, Варгас з інтегралістським рухом Плініу Сальгаду в Бразилії, воєнні путчисти з хустисіалізмом Хуана Домінго Перона в Аргентині, король Кароль із Легіоном Архангела Михаїла, заснованим Корнеліу Кодреану в Румунії, Горті зі «Схрещеними стрілами» Ференца Салаши в Угорщині, маршал Пілсудський з польськими фашистами; а також Віктор Емануїл III з Муссоліні в Італії.

⁴⁰ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXI, p. 144.

⁴¹ Bottai, Diario, cit., p. 406.

⁴² Цит. за L. Bolla, Perché a Salò. Diario della Repubblica Sociale Italiana, ред. G.B. Guerri, Milano, 1982, p. 181.

⁴³ Там само, p. 43.

⁴⁴ Про Муссоліні за років ІСР див. G. Parlato, Mussolini, in AA.VV., Uomini e scelte della RSI. I protagonisti della Repubblica di Mussolini, ред. F. Andriola, Foggia, 2000, pp. 247-267.

⁴⁵ Див. D. Gagliani, Brigate nere. Mussolini e la militarizzazione del Partito fascista repubblicano, Torino, 1999.

⁴⁶ E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 3.