Муссоліні

«Революційне завзяття»

Чи можна Муссоліні – соціаліста, інтервентиста, фашиста – назвати революціонером (зокрема італійським революціонером)?

Усупереч успіхам історичних досліджень і застарілості багатьох ідеологічних настанов надання Муссоліні посвідчення революціонера, як і раніше, викликає певні сумніви. Не менш суперечливою, надто на загальноісторичному рівні, залишається оцінка політико-інтелектуальної ролі, яку він відіграв для внут­рішніх потреб італійського та європейського соціалізму. Утім, тривалий час у цій ролі вбачалася здебільшого ексцентричність і аномалія, а не оригінальність, тому ці рухи настільки відхрестилися від нього, що «колективна пам’ять італійців фактично ігнорує той факт, що дуче був одним із найвпливовіших керівників італійського революційного соціалізму»¹.

Часто лунало твердження, що юнацького досвіду агітатора та пропагандиста в найбільш безкомпромісній і радикальній фракції робочого руху, усних і письмових промов про необхідність жорстокого повалення буржуазно-класового ладу та прагнення до найвищої політичної мети, тобто до соціальної революції, – цього вочевидь не вистачає, щоб сприймати його з історичної точки зору справжнім, ідеологічно послідовним, щирим революціонером, який органічно вписується у революційні вихори двадцятого століття.

Свій шлях соціаліста-революціонера Муссоліні торував під знаком теоретичної неохайності та політичного опортунізму, не дотримуючись бодай якогось ідеалу. Людина великих і неприхованих амбіцій зі спраглим на пригоди духом, позбавлена будь-яких етичних якорів – Муссоліні пройшов партійну школу в лавах максималістів без адекватної класової свідомості, без серйозної теоретичної бази, у богемному стилі, керований лише власним політичним інстинктом і вкрай вольовим характером.

Людина без жодних професійних навичок і взагалі позбавлена особливого хисту (за своїм характером) до ручної праці та фізичних навантажень, типовий дрібний буржуа-інтелектуал у пошуках швидкого соціального самоствердження, найкоротшим шляхом якого є політика, одержимий владою, людина, що прагне лише затвердити власну особистість і захопити собі «місце під сонцем», він скористався гаслами соціалізму й надіями на визволення селянських і робітничих народних мас тільки заради підтримки власних амбіцій, спираючись для цього на свої безсумнівні якості трибуна та журналіста. Отже, Муссоліні «не був революціонером. У дійсності він не прагнув [...] безкласового суспільства [...]. Його справжнім бажанням було отримати вищий статус, радше сказати, стати першим, стати єдиним»².

У такому контексті не тільки недоцільно видавати йому посвідчення політика-революціонера, а й варто поставити під сумнів його ідеологічну та політичну належність до соціалізму. Таку думку ще в 1930-ті роки висловлював Анджело Таска, який стверджував: «Муссоліні ніколи не був соціалістом, він був лише муссоліністом»³. Цю думку поділяла й Анна Кулішьова: «Він зовсім-зовсім, анітрохи не був марксистом і соціалістом теж не був. Він навіть не був політиком. Усього-на-всього писака, що начитався Ніцше»⁴.

Ця думка підтверджується іншими свідченнями – навіть ті, хто визнавав політично-ідеологічну роль Муссоліні у складних революційних подіях початку століття, вважали його революційність щонайменше «дивним способом боротьби в ІСП, одна нога в партії, інша – поза її межами»⁵, а отже, ключ до розв’язання загадки Муссоліні – соціаліста та революційного лідера зрештою треба шукати у прагненні до влади як домінантної для нього теми, в його невгамовному авантюризмі, у властивому йому стилі життя та політичній діяльності, де поєднувався «певний ідеалізм боротьби з деспотичним і панівним індивідуалізмом»⁶, у наявності в його соціалізмі чогось занадто темного й двозначного, якоїсь суміші філософського ірраціоналізму та сліпого прагматизму. При ретельному розгляді ці фактори зводять його досвід до рівня випадковості, майже непричетності до традицій соціалістичного та революційного руху, проте вони допомагають зрозуміти справжні причини раптових змін його політичного шляху.

Такий підхід дозволяє дійти висновку, що і в юнацькі роки, і в зрілому віці Муссоліні керувався лише власним розрахунком і жагою до влади, а це духовно суперечить почуттю справедливості та безособовому альтруїстичному пориву, які за визначенням притаманні справжній революційності, адже остання припускає, наприклад, політичне використання насильства проти супротивників, але тільки в разі об’єктивної потреби – заради вищої мети соціальної справедливості та миру. Проте при пильному розгляді насильство Муссоліні сприймається радше як його власна, хоча й низька, майже патологічна риса, інструмент особистого самоствердження та зловживання владою, не культурно-політичний продукт робітничо-класового походження, а результат хибного застосування філософських, романтичних і пізньоніцшеанських, анархо-декадентських (а ля Штирнер[25]) течій. І в такому розумінні воно не є по-справжньому революційним, а отже, не може вважатись історично та політично виправданим засобом.

До цих, скажімо, суб’єктивних факторів треба додати специфічність соціалістичної партії того часу, яка завдяки своїй суперечливості та невизначеності давала притулок усіляким авантюристам і опортуністам на кшталт Муссоліні.

Соціалістична партія виникла в 1892 році як відповідь на «соціальне питання», ставши представницею широких народних мас, залишених поза інтересами національної політики після завершення процесу об’єднання політичних сил періоду Рісорджименто. Протягом перших десятиліть двадцятого століття вона була будь-чим, тільки не принциповим класовим рухом чи ексклюзивним політичним проявом народу. На її керівних посадах перебували найбільш бентежні, нетерпимі та невдоволені життям представники дрібної інтелектуальної буржуазії, які зазвичай вороже ставилися до «правил гри» джоліттівської Італії. Звичайно, під кутом зору специфічних класових інтересів дрібна буржуазія, до якої належав Муссоліні, мала небагато спільного з боротьбою та емансипаційними вимогами робітничих і сільських мас, тож невипадково вона обмежувалася поверхневим тлумаченням (на рівні лозунгів) «священних текстів» революційної та марксистської літератури. Її цікавило скоріше отримання іншого, більш високого соціального статусу шляхом виконання певних політичних завдань у соціалістичному форматі.

Саме «невирішена подвійність» Італійської соціалістичної партії зразка початку [двадцятого] століття (яка мала народно-робітничу основу порівняно з дрібно- та середньо-буржуазною верхівкою) стала аргументом для ствердження, що майбутній диктатор був «майже “приреченим” до політичного учнівства в подібній партії»⁷. Але він також був приречений відірватися від неї за першої слушної можливості, що й відбулося насправді, до того ж у досить трагічній формі, напередодні вступу Італії до Першої світової війни.

Подібний аналітичний підхід, що практично призводить до знецінювання революційного соціалізму Муссоліні й позбавляє його історично-ідеологічного змісту, перетворюючи цей період життя на прояв типового дрібнобуржуазного бунтарства та стурбованості в анархічно-індивідуалістичному дусі, ще більше ускладнює сприйняття Муссоліні як революціонера, навіть незважаючи на нову іпостась засновника та лідера фашизму.

Дійсно, така характеристика Муссоліні – не як представника італійського революційного соціалізму, якого життя підштовхнуло «винайти», буквально вистраждати фашизм у результаті тривалих політичних та інтелектуальних зусиль, а як авантюриста, здатного на все заради задоволення жаги до влади, вільного від будь-якої ідеологічної належності, прагматика від політики, емпірика без ідей і чеснот – спирається на доволі хиткі культурно-історичні опори. Передусім вона відбиває лише те розуміння «революції», яке чітко зумовила ідеологічна традиція марксизму-ленінізму, адже, за цією традицією, революція – не просто насильницька зміна політичного та юридичного устрою (тобто перехід влади позазаконним шляхом від однієї владної еліти до іншої, яка порівняно з першою матиме іншу шкалу цінностей і різні інтереси), а справжній очищувальний катарсис історії, процес етичного відновлення й трансформація матеріальних основ існування, здійснена конкретним історичним суб’єктом, а саме робітничим класом з метою створення нарешті «справедливого» суспільства.

Додаймо сюди прагнення – яке тривалий час домінувало в культурі та історіографії лівих рухів, більше за інших залучених до міфологічного відображення ідей революції, – викреслити Муссоліні зі свого, так би мовити, «сімейного альбому», як буває з родичами, що відокремилися від власної родини або якось осоромилися. З цією метою доволі довго здійснювалося, з одного боку, систематичне знецінення його інтелектуального образу з наголосом на схоластичному, приблизному, дилетантському, випадковому характері його революційної культури та на самоцільності бурхливої активності, а з другого – зведення його політичних дій і вибору політичних таборів до ганебних характеристик жорстокої, позбавленої моралі, вольової, нар­цисичної, егоцентричної особистості, «суміші імпровізації, непостійності, опортунізму, спритності, відчуття моменту [...]: і все це без глибоких ідеологічних чи моральних коренів»⁸.

Урешті-решт, поза увагою залишався один аспект, що мав величезне значення: йдеться про місце, яке посідав романьольський соціаліст у революційній традиції Італії періоду Рісорджименто й одразу після нього. І на тлі цієї традиції його дії виглядали не тільки інноваційно й оригінально (адже заснування фашизму визначило в ній справжній історичний прорив), а й певною мірою органічно, що важко не побачити й проігнорувати. Дуже типовий для Муссоліні – звичайно, за років його соціалістичної діяльності, а частково навіть за часів фашизму – коктейль (в якому змішувалися державне регулювання економіки й анархічне бунтарство, авторитаризм і антилібералізм, мілітаризм та ідеалізм, антиклерикалізм і популізм, елітаризм і прагматичний реалізм, антиреформізм і антилегалітаризм, принципи етики й навіть месіанство, ораторське мистецтво та марнослів’я) багато в чому стикувався з патріотично-підривною традицією італійського Рісорджименто та з традицією національно-демократичного радикалізму, хоч яких різних проявів вони набували, скажімо, у творах «тоталітарно-революційного» Мацціні⁹, у гарібальдійців, у Пізакане, у досвіді Кріспі, у проповіді Оріані та взагалі в багатьох антиджоліттівських творах на початку століття. Муссоліні немов увібрав у себе цю традицію, об’єднану міфом про «італійську революцію», зміцнив її своїм досвідом, набутим у період соціалістичного навчання, сублімував у момент вибору революційного інтервентизму та, врешті-решт, трансформував і певною мірою втілив у життя, заснувавши фашизм.

Для доповнення й ускладнення картинки згадаймо ще один елемент політико-інтелектуальної біографії Муссоліні, тлумачити який винятково під знаком приховувань і свідомих фальсифікацій буде помилкою. Йдеться про те, з якою наполегливістю протягом всіх своїх політичних перипетій він керувався політично-революційною теоретичною базою: суто через смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу, як це часто відбувалося за роки диктатури на приватних зустрічах і під час публічних виступів (згадаймо деякі пасажі діалогів із Людвігом); поступаючись інколи сентиментальності та ностальгії (як свідчать, наприклад, монологи, записані Івоном де Беньяком у період між 1934-м і 1943 роком, сповнені спогадами та цікавими розповідями про роки його революційної молодості); чітко усвідомлюючи, що легітимність режиму залежить від революційного статусу, який він надавав режиму через свою риторику; суто з тактичних міркувань, як наприкінці 1930-х років, у період тоталітаристського й антибуржуазного розвороту режиму; на догоду новій ідеологічній доцільності, як це сталося в період існування Італійської соціальної республіки, коли він схаменувся й перетворився на ультралівого. Адже Муссоліні насправді був переконаний у тому, що з таким досвідом він утілював важливий етап революційної історії Італії («Ті невеликі залишки революційності, що зберіг у собі соціалізм, ті інноваційні ідеї, що їх італійський комунізм підштовхнув до самих узбіч громадськості, і досі мають ім’я: моє»)¹⁰. Урешті-решт, у ньому завжди жило амбітне переконання в тому, що досвід фашизму – це недосконалий, а отже, невдалий прояв його власних і зовсім не ренегатських революційних ідеалів¹¹.

Звичайно, проблема того, чи взагалі можливо й наскільки можливо класифікувати Муссоліні під кутом зору політичної революційної традиції двадцятого століття, перевищує суто біографічний аспект і виводить нас на більш масштабну історичну проблему загальної, всебічної характеристики політичної історії цього сторіччя. Сьогодні, коли врешті-решт усі ідеологічні та моралістичні значення терміну «революція» відійшли у минуле, коли прижилася думка (насправді, не зовсім революційна), що цей термін не можна автоматично асоціювати з такими поняттями, як «щастя», «емансипація», «визволення», «воля», «рівність», коли революція нарешті визволилася від «революційного містицизму», можна погодитися з французьким істориком Франсуа Фюре, на думку якого фашизм Муссоліні, як і ленінізм, був проявом «революційного завзяття» – визначальної риси політичної історії ледь розпочатого століття; звідки й переконання, що завдяки регенераційному струсу політики та звабливій силі ідеології можна дати життя новій моделі соціально-політичного ладу, вибудувати нове суспільство на руїнах суспільства буржуазного¹².

Таке «завзяття» довгий час працювало як карстовий потік у надрах європейської історії на зламі XIX і XX століть, з одного боку, роз’їдаючи довіру та підриваючи роботу ліберальних політичних інститутів, а з другого – зваблюючи не тільки інтелектуалів і культурних діячів, а й народні маси, що не мали широкого виходу до політичних підмостків.

Тільки-но гирло цього потоку дісталося поверхні й почало сприйматись як повалення ліберальної системи та демократичного політичного устрою, воно природним чином зістикувалося з багатьма паростками: одним із них був Муссоліні.

«Революціонерами народжуються»¹³

Політико-інтелектуальна біографія молодого Муссоліні була типовою для революціонера початку століття: безумовно, суперечлива й не позбавлена двозначності, не така вже й несхожа на біографії багатьох його ровесників. У наших очах вони такі ж сумбурні, поламані, позбавлені цілісної політико-культурної логіки¹⁴, а тому показові для цього унікального і з багатьох причин неповторного періоду політичної історії Італії й усієї Європи взагалі, що був сповнений культурними експериментами, систематичними обговореннями традиційних політичних форм та пошуком нових політико-ідеологічних сполучень і способів організації влади.

Але як народжувалось і розвивалося «революційне завзяття» дуче, крізь які впливи та навантаження цьому завзяттю довелося пройти? Велику увагу біографи приділяли «романьольському походженню», тобто факту народження та зростання дуче в регіоні, що історично перебував на перетині великих політичних пристрастей.

«Романьольське походження» як специфічна риса особистості молодого Муссоліні – «найроманьолішого з усіх романьольців»¹⁵ – і як вирішальний фактор для розуміння багатьох аспектів його політичної зрілості стало справжнім інтерпретаційним штампом, що навмисно підживлювався ним самим, а також різною мірою, але без критичних зауважень – багатьма дослідниками. Саме тому Де Феліче був вимушений якщо не спростувати, то хоча б зменшити аналітичну цінність цього фактору. Адже, на думку Де Феліче, вирішальний вплив на кар’єру Муссоліні – революційного агітатора та політичного лідера справили скоріше десять років, проведені в Мілані, від 1912-го до 1922-го, ніж ті двадцять п’ять років, коли він практично не виїжджав з Романьї. Звеличення ролі романьольського коріння в політико-екзистенційному становленні майбутнього диктатора ризикує розвіятись як «літературний і псевдофольклорний штапм»¹⁶: «якщо ми захочемо виділити в Муссоліні психологічну складову місцевого походження, то його краще назвати міланцем, ніж романьольцем»¹⁷.

Навіть за небезпеки послизнутися на риториці квасного патріотизму не можна відкидати роль романьольського коріння у становленні особистості Муссоліні, немов це незначний або, ще гірше, оманливий аргумент. Для цього існують щонайменше дві причини. Перша – характерна для політичної культури нашої країни – стосується тієї важливої ролі, яку в італійській історії відіграють регіональні культури та належність до тієї чи тієї місцевості. До сьогодні регіональність залишається вагомим фактором, який напрочуд слушно пояснює, звідки береться та непричетність, з якою італійці часто сприймають власну національну ідентичність, – адже здебільшого вона походить від відчуття «своєї дзвіниці», своєї малої батьківщини всупереч належності до державно-національної спільноти. Під цим кутом зору життя Муссоліні не стало винятком, хіба що воно виставило цю цінність у негативному світлі, якщо вважати, що завдання «зробити італійців» – до речі, споконвіку притаманне ідеології керівних класів Італії – стало однією з головних цілей політики Муссоліні (точніше, завданням, на якому він повністю зосередився після приходу до влади).

Друга причина – більш важлива з точки зору політичної історії та ідеологічного розвитку – повертає нас до напружених соціальних хитросплетінь, до політичних та ідеологічних течій, що панували в Романьї на зламі XIX та XX століть в унікальному варіанті з огляду на решту Італії: «найбільша політична загадка старої Італії [...] місцевість, де все дихало непокорою, де бунт проти держави мав критичний характер»¹⁸.

Складно уявити кращий тренувальний полігон для політичного учнівства революціонера та бунтівника, ніж той, що пройшов Муссоліні, адже всією територією Романьї і вздовж і впоперек ходили агітатори, народні трибуни, найрізноманітніші теоретики: анархісти, більш-менш ортодоксальні марксисти, інтернаціоналісти, республіканці маццініанці, антиклерикали, гарібальдійці, бланкісти, гуманітарні соціалісти, максималісти, лібертаріанці, тобто всі, кого об’єднувала мара соціально-політичної революції. Немає сумнівів, що багато з тих непослідовностей і суперечностей, що були виявлені критиками в політичній культурі революціонера з Предаппіо, залежали не так від особливостей характеру, не так від його культурної поверховості (що залишилася типовою рисою Муссоліні), не так від прорахованої двозначності, як від складної магматичної спадщини, від дуже неоднорідного, ідеологічно та політично суперечливого гумусу.

За тих років революція на цій землі вирувала просто у повітрі – громадяни відчували її з колиски. Три надані Муссоліні імені: Беніто в пам’ять про мексиканського революціонера Беніто Хуареса, Андреа на честь анархіста Андреа Коста, Амількаре на пошану інтернаціоналіста та комунара Амількаре Чіпріані, свідчать про атмосферу політичної пропаганди та бунтарства проти влади, в якій він виріс і сформувався як особистість. Тому не дивно, що серед джерел натхнення раніше за будь-яку іншу політичну або інтелектуальну постать на його становлення вплинув Алессандро, послідовник Бакуніна, який зачитувався брошурами Карло Кафьєро, типовий представник форлійського соціалізму зразка початку століття:

Саме Алессандро, читаючи синові вечорами «випуски газет, присвячені трагедії Паризької комуни»²¹ та довжелезні уривки з «Капіталу» Маркса²², передав йому анархічне бачення соціалізму, наскрізь пронизане антиклерикалізмом, духом популізму та романтики, відлунням Кардуччі – скоріше сентиментальним, аніж раціональним, а також своє фідеїстичне, сектантське, насильницьке світорозуміння з анархічними вкрапленнями, свої знання марксизму – нехай схоластичні та догматичні, проте з батьківського першоджерела.

На думку багатьох біографів, насправді важливу роль у становленні особистості та характеру майбутнього революційного лідера зіграли роки дитинства та юнацтва, зокрема його перебування у Фаенці як вихованця монахів Салезіанського ордену (від вересня 1892-го до червня 1894 року) і в коледжі Кардуччі у Форлімпополі (від жовтня 1894-го до липня 1901 року). За словами самого Муссоліні, ці роки знаменувалися «приниженнями та бідуваннями»²³, загостреним відчуттям того, що настав час стягувати соціальні борги, бунтарським духом і задиркуватістю, бурхливими веселощами та зухвалістю, передчасним сексуальним потягом і майже вродженою потребою бути завжди на першому плані. Але всі ці складові – якщо не перекручувати їх у психологічному плані та не подавати як прояви вічно занепокоєної особистості, суміш мізантропії та культу себе самого – практично нічого не зумовили в його майбутньому політичному шляху. Цей шлях легше зрозуміти, якщо взяти до уваги майже конспіративний клімат соціальної активності (ми на цьому вже зупинялися), революційні очікування, повстанські пориви, притаманні політичній культурі простого народу в тій частині Італії, де він усе це засвоїв од самого дитинства, адже вже в десятирічному віці його знали як сина бунтаря та народного лідера²⁴.

За часів юнацтва Муссоліні політична культура становила таку собі мішанину республіканського радикалізму, бланкізму, утопічного комунізму, інтернаціоналізму, революційного патріотизму, якобінського максималізму – такою він цю культуру сприйняв і збагатив протягом наступних років, починаючи з добровільного вигнання до Швейцарії у 1902–1904 роках, де він розпочав самостійну діяльність справжнього політагітатора серед робітничої та соціалістичної еміграції Італії, поряд і під впливом таких постатей, як Анжеліка Балабанова та Джачінто Менотті Серраті. Завдяки цим двом представникам соціалізму він познайомився з певними напрямами ортодоксального марксизму. Перша – українська аристократка, що присвятила себе справі інтернаціонального соціалізму, і, як визнавав сам Муссоліні за часів лідерства у фашистській партії, саме вона справила на нього найглибший культурний та ідеологічний вплив:

На швейцарський період, щедро здобрений подіями: участь у багатьох страйках і перших мітингах, співробітництво із соціалістичними виданнями («L’Avvenire del Lavoratore», «Il Risveglio», «Avanguardia Socialista»), перші сутички з органами правопорядку, припала його цікавість до теорії та практики революційного синдикалізму, хоча й під знаком глибокої, успадкованої від батька антипатії до «реформістського скопища», приреченого згинути «в день Соціальної Революції»²⁶. Триватиме це довго. «Вже п’ять років як синдикаліст»²⁷, – визнавав він у 1909 році у позитивній рецензії на твір Джузеппе Преццоліні «La teoria sindacalista», опублікованій у трентінській газеті «Il Popolo».

Від синдикалізму він засвоїв не тільки теоретичні принципи, а й увесь обсяг інтелектуальних настанов і ментальних підходів. Більше політик і людина дії, ніж мислитель чи науковець, молодий Муссоліні мав суто інструментальний зв’язок з ідеями та теоріями (і так буде впродовж усього його життя). Не те, щоб він ними нехтував, як це часто стверджувалося для підкріплення ірраціональної, прагматичної та антиідеологічної інтерпретації його образу. Він радше розглядав їх – в об’єктивно сорелівській манері – як паливо, необхідне для руху вперед. Це пояснює його захоплення за тих років революційним синдикалізмом, адже однією з визначних рис цієї течії було переконання, що саме ідеї та міфи надають сил і рішучості політичній боротьбі. Із синдикалістської доктрини революційного соціалізму Муссоліні запозичив деякі концептуальні устої політичної боротьби – антиінтелектуалізм, культ прямої дії, волюнтаристське сприйняття політичної ідеї, відмову від принципу представництва, важливість ролі політичних авангардних сил, – яким судилося залишитися з ним навіть після розриву з офіційним соціалізмом²⁸.

З огляду на цілу купу психологічних впливів і настанов його соціалізм тих років постає вже не туманною ідеологією, а довершеною доктриною. Хоча це не скасовує той факт, що молодий Муссоліні був справжнім і переконаним марксистом, у тому числі за деякими фундаментальними аспектами, про що свідчить, наприклад, пристрасний нарис, який він написав у 1908 році з нагоди двадцятип’ятиріччя зі смерті німецького мислителя²⁹. Його уявлення про Маркса – якого разом із Дарвіном він уважав найвидатнішим мислителем дев’ятнадцятого століття³⁰ – і марксистську літературу, звичайно, було зачаткове й далеке від академічності, не завжди з першоджерела. І все ж таки він засвоїв деякі класично марксистські принципи: від принципу класової боротьби до принципу історичного детермінізму, від інтернаціоналізму до визнання провідної ролі економіки, які стали частиною його партійного здобутку.

На цьому етапі його революційне кредо було подвійним: детермінізм марксистського походження і замішаний на синдикалізмі волюнтаризм. Він був упевнений у майже фізичній невідворотності, в історичній обумовленості революції, але водночас переконаний у тому, що для становлення соціалізму потрібен певний релігійний ривок, моральна свідомість, потужний емоційний поштовх. Зовсім не теоретик за покликанням, він опинився між теоретичними полюсами Маркса та Сореля або Маркса та Ніцше (більш-менш свідомо коливаючись між ними) у впевненості, що деякими історичними процесами через їхню неминучість повинна керувати політична еліта, яка усвідомлює власну функцію та історичну місію.

Згодом він дедалі більше еволюціонував у бік сповненої ідеалізмом і активізмом «релігійної» концепції соціалізму (за власним визначенням), в якій усе менше місця залишалося для матеріалізму та детермінізму, а ключову роль, як завжди, відігравали критика парламентаризму (а отже, політики в ліберально-конституційному сенсі), реформізму (як форми класових поступок) і буржуазного духу (цю думку він висловив в їдких примітках на сторінках «Avvenire del Lavoratore» від 1909 року: буржуазний дух взірцево уособлювали образи спекулянта – «типового продукту буржуазного суспільства», лихваря – «ворона, що стежить за небіжчиками буржуазного суспільства», бонвівана – «типового продукту суспільства та корумпованих класів, що загнивають», чиновника, титулованого аристократа, порядної пані та серйозного чоловіка, останній – справжній «соціальний баласт» з огляду на те, що «цивілізація є справою так званих одержимих!»)³¹.

Однією з характерних рис Муссоліні як соціаліста-рево­люціонера була неповага до ідеологічної ортодоксальності, а також схильність до розриву шаблонів і нонконформізму – згодом ці чинники стануть типовими рисами фашистської ідеоло­гії. А в ті роки вони проявлялись у «рейдах», які Муссоліні неодноразово здійснював на табір буржуазної та антисоціалістичної культури: йдеться і про захоплені читання «філософії сили» Ніцше (якій він присвятив великий нарис у 1908 році, що з’явився в трьох частинах у газеті «Pensiero romagnolo»), і про підвищену увагу до новітнього соціологічного вчення від теоретика елітизму Вільфредо Парето (чиї лекції він, імовірно, відвідував улітку 1904 року в Лозанні), і, врешті-решт, про проект інтелектуальної та моральної реформи – він доволі швидко відчув важливість цього проекту, що надихав неоідеалістів, згуртованих навколо «La Voce» зусиллями Джузеппе Преццоліні, з яким він установив контакт у січні 1909 року і який зіграв визначну роль у процесі переосмислення основ соціалізму під кутом зору неоідеалізму, чим Муссоліні й займався, зокрема, протягом 1912–1914 років.

Від активіста до лідера соціалізму

Муссоліні вирушив до Швейцарії 9 липня 1902 року, маючи на меті «випробувати долю»³² після того, як зазнав фіаско у спробі знайти стабільне місце роботи за фахом, тобто як викладача початкової школи (на декілька місяців він отримав тимчасову посаду в містечку Гуальтьєрі Емілія). Він остаточно повернувся до Італії наприкінці 1904 року, маючи за плечима багатий життєвий і політичний досвід, скромний ідеологічний багаж і поки що дуже нечіткі плани на майбутнє. Від січня 1905-го до вересня 1906 року він виконував військовий обов’язок. Потім працював викладачем у Толмеццо (Фріулі), в Онельї (Лігурія), певний період у Романьї, де він пройшов атестацію як викладач французької в середній школі. За дорученням Лучьо Серраті (молодшого брата Джачінто Менотті) він на невеликий термін прийняв керівництво газетою «La Lima», соціалістичним органом друку невеличкого лігурійського містечка. Згодом, у липні 1908 року, повернувся до Предаппіо, саме вчасно, щоб взяти участь у жорстких сутичках між селянами-пайовиками та батраками, що впродовж усього літа розбурхували уяву форлійця.

Під час наступного перебування в Трентіно, від 6 лютого до 26 вересня 1909 року, працюючи секретарем Профспілкової палати Тренто та редактором щотижневика «L’Avvenire del Lavoratore»³³, Муссоліні все глибше втягувався у жерло боротьби та визначався зі своїм покликанням журналіста та професійного політика. Представляючи себе новим товаришам по партії, він сформулював таку мету: «руйнування сучасного суспільства»³⁴. Впродовж цих місяців, проведених поруч із Чезаре Баттісті, з яким він співпрацював у редакції «Il Popolo», він (усе ще рішучий інтернаціоналіст) мав змогу ознайомитися з «національним питанням» та іредентизмом[26]. Важлива річ – саме тоді він удосконалив свої полемічні здібності у суперечках із «клерикалами» (серед яких молодий Альчіде Де Гаспері) та трентінськими лібералами.

По завершенні цього періоду Муссоліні повернувся до Форлі, позаяк був вигнаний із Трентіно на вимогу австрійської влади, і саме тоді він починає відігравати провідну роль у лавах італійського соціалізму. В січні 1910 року він очолив щотижневик «Lotta di classe», орган форлійської соціалістичної федерації, секретарем якої його було призначено. Дуже жорстка антиклерикальна й антимілітаристська стилістика, сповнена агресивності та войовничого духу, насамперед проти місцевих республіканців, гарантувала молодому диктаторові (який тим часом став кореспондентом «Avanti!» у Форлі) великий обсяг продажів газети та певний політичний консенсус. У жовтні того ж року він узяв участь у міланському національному з’їзді ІСП, на якому об’єднався з революційною меншістю, що її очолили, між іншим, Костантіно Ладзарі та Франческо Чіккотті. Муссоліні виступив на з’їзді як делегат форлійської фракції з невеличкою (радше невиразною) промовою, в якій жорстко атакував реформістську більшість у керівництві та розкритикував поведінку парламентської групи. Після з’їзду в Мілані, який він назвав «великою марною академією»³⁵, його антиреформістська непримиримість призвела до підтримки (без особливого успіху) виходу революційної фракції з партії, «щоб не бути причетними до подальшої неминучої дегенерації» та «щоб відібрати у реформістів сили: моральні й матеріальні»³⁶.

23 березня 1911 року під час формування п’ятого уряду Джолітті лідер «правих реформістів» Леоніда Біссолаті вирушив до королівської резиденції на Квірінале для консультування з королем і цим жестом викликав палку полеміку всередині самої ІСП. Цього разу Муссоліні дійшов до проголошення автономії соціалістичної федерації Форлі. Він надіслав керівництву партії телеграму доволі сухого змісту: «Ліквідуйте джоліттівського, монархічного рояліста Біссолаті, якщо ні, п’ятдесят секцій форлійської Федерації вийдуть з партії»³⁷. Автономію було одностайно ухвалено 11 квітня форлійським відділенням і 23 числа того ж місяця більшістю голосів провінційної федерації. Але коливання національних керівників революційної фракції та відмова виходити з партії з боку інших федерацій унеможливили керований Муссоліні розкол і звели нанівець його мрію подарувати життя новій революційній соціалістичній партії.

У вересні 1911 року він залучився до демонстрацій проти війни у Лівії, якої прагнув уряд Джолітті і до якої з прихильністю ставилися деякі радикальні, республіканські та синдикалістські фракції, але якій потужно протидіяли найреволюційніші соціалістичні фракції. Як одного з організаторів насильницьких дій його було заарештовано й засуджено разом з П’єтро Ненні, тодішнім республіканським лідером Романьї. Муссоліні залишався в ув’язненні від 14 жовтня 1911 року (день арешту) до 12 березня наступного року: саме в цей період він зробив перші автобіографічні записи (опубліковані лише в 1947 році). Цим тривалим ув’язненням можна датувати як сходження Муссоліні до верхівок італійського соціалізму, в якому вже знайшла місце його по-справжньому революційна натура, що чинила рішучий опір співробітництву з буржуазією та стриманим реформістським настроям партійної верхівки, так і перші сумніви щодо здатності італійського пролетаріату стати головною дійовою особою революційного процесу.

З цього моменту кар’єра Муссоліні в соціалістичних лавах почала стрімко розгортатися. В липні 1912 року, тобто ледь через чотири місяці після ув’язнення, його спіткав величезний особистісний і політичний успіх на національному конгресі ІСП у Реджо-Емілії, хоча взагалі він поки що позиціонував себе як фігуру другого плану. Тож свій шлях до очільництва течії та політичного лідерства він здійснив, так би мовити, за польових умов завдяки палкій промові, в якій наголосив на несумісності між соціалізмом та парламентаризмом і жорстоко розкритикував дію соціалістичних парламентаріїв. Він запропонував – а згодом отримав на це дозвіл від делегатів – вигнати з партійних лав групу помітних представників реформістського крила, в тому числі вкрай ненависних йому Леоніда Біссолаті та Іваное Бономі: «…Ніколи жодна людина в соціалістичному русі не йшла вгору так блискавично практично від позицій другого плану до позиції найвищого значення»³⁸.

Муссоліні прокоментував головні політичні висновки цього конгресу в статті, що з’явилася 18 липня в газеті «Avanti!». Цікавий матеріал для розуміння того, який сенс він убачав у проти­ставленні «реформістів» і «революціонерів» у цей ключовий для своєї політичної кар’єри момент і як уявляв собі соціалізм і взагалі політику.

У листопаді того самого року, тобто через вісім місяців після ув’язнення, Муссоліні як визнаний лідер не тільки соціалістів Романьї, а й італійського соціалізму взагалі отримав вельми престижний пост: керування соціалістичною щоденною газетою «Avanti!». Нова посада дала йому нагоду не тільки реалізувати свою, мабуть, найпалкішу пристрасть – схильність до політичної журналістики із власним і дуже своєрідним стилем: прямим, агресивним, лаконічним, схвильованим, який доволі швидко склав одну із запорук його політичного успіху, а й розпочати напружену працю з ліквідації теоретичного реформізму та політико-інтелектуального оновлення соціалістичної традиції завдяки вкладу численних нових співробітників, які приходили, зокрема, з лав революційного синдикалізму та меридіоналізму[27] (в тому числі Гаетано Сальвеміні). Доволі швидко газета стала справжнім полігоном для молодих революціонерів і антиреформістів усіх напрямів, і вже за декілька років багато хто з них вийде на перший план італійської політики.

Переїзд до оспіваного Марінетті «великого традиційного й футуристичного Мілану» ознаменував собою, безумовно, важливий етап у його кар’єрі. В ломбардській метрополії він вигідно відрізнявся від млявого соціалістичного керівництва рішучістю поведінки та вольовим характером. Саме там він почав зустрічатися з мистецтвознавицею Маргерітою Сарфатті, своїм майбутнім біографом, яка матиме на нього величезний вплив (напевно, саме від неї майбутній лідер фашизму запозичив багато ідей-фікс стосовно «римськості»). Крім того, саме в цей період він випестив і вдосконалив свою концепцію соціалізму та політичної революції.

З метою оновлення й удосконалення теорії соціалізму, а також для роботи з іншими присутніми на італійській сцені політично-інтелектуальними реаліями він наприкінці 1913 року заснував двотижневик «Utopia» – орган, призначений для розробки соціалістичної революційної доктрини, про яку він писав Преццоліні в листі від 25 березня 1914 року: «Я заснував його не так для себе, як для того, щоб знайти серед сучасної молоді – соціалістів і навіть несоціалістів – проігноровану інтелігенцію, здатну принести свіжий струмінь із новим тлумаченням теорії – хоч ортодоксальним, хоч неортодоксальним»⁴⁰. Новий журнал, спрямований на радикалізацію процесу перегляду ідеологічних засад соціалізму, став першим і очевидним сигналом відриву Муссоліні від ІСП, щоправда, на той час лише в культурній площині. А як інакше тлумачити деякі уривки статті, опублікованої у спеціальному випуску від 15 січня 1914 року?

Те, що Муссоліні був висхідною зіркою італійського соці­алізму, остаточно не викликало сумнівів після конгресу ІСП, що відбувся у квітні 1914 року в Анконі, – він ознаменував собою рішучу перемогу безкомпромісного та революційного фронту із суцільним вилученням з партійного життя лівих реформістів. Але саме в той момент, коли перед Муссоліні навстіж відчинилися двері політичного успіху і його історичні вороги – реформісти опинились у глухому куті, він урешті-решт ступив на шлях теоретичних і практичних зіткнень із соціалізмом. Серед причин, які виштовхували його все далі за межі орбіти офіційного соціалізму, варто зазначити розворот політичної стратегії, зумовлений його власною революційною логікою. Для Муссоліні кінцевою метою всього, що він робив, завжди була революція. Щодо шахових партій останніх десяти років зі спробами «мобілізувати майдан» і підштовхнути народ до підривної діяльності, спочатку він списував їх на млявість реформістських керівників, а згодом, дивлячись на ситуацію більш реалістично, пов’язував із природною слабкістю та політичною незрілістю мас, на які не варто було занадто розраховувати в перспективі революції. Саме інертність цих мас, зокрема пролетаріату, в якій він остаточно переконався після подій так званого червоного тижня в липні 1914 року, дедалі більше віддаляла його від офіційного соціалізму, торуючи шлях у напрямі антимарксистського та національного соціалізму, ключова роль в якому визнавалася все ж таки не за масами, а за політичним авангардом та інтелектуальними меншинами.

У теоретичному плані можна згадати, що Муссоліні здавна визнавав важливість партійної структури як потужного тактичного інструменту для досягнення мети революції, про що свідчить полеміка з друзями – революційними синдикалістами, ante litteram[29] передбачаючи деякі постулати ленінізму. Коли він приєднався до партійного керівництва, йому довелося швидко змінити думку навіть щодо цієї тези. Ба більше, він переконався, що змінити статус-кво зможе не партія – організм, який потрапив у пастку легальних стратегій боротьби, а тільки рішуча дія меншості. На доктринальному рівні це згодом призвело до посилення активістських та ідеалістичних, антиреволюційних і елітичних аспектів його соціал-революційного кредо.

Шлях до націонал-соціалізму

Ті декілька місяців, що проминули між прийняттям керівниц­тва в щоденній «Avanti!» та вибуховим початком Першої світової війни, Муссоліні присвятив відчайдушній, екстремальній спробі переглянути теоретичні та моральні засади італійського соціалізму, який, на його думку, був неспроможним продемонструвати (через важку позитивістську спадковість, що була йому притаманна) політичну хватку та ідеологічне завзяття, необхідні для подолання важких хмар, що збиралися в небі Європи. Адже італійський соціалізм ані з організаційної, ані з ідеологічної точки зору не відповідав революційним очікуванням, що назріли в італійському суспільстві та набули потужних, хоча й марних силових форм у подіях червня 1914 року, що розгорнулися всією країною після різанини в Анконі з нагоди антимілітаристських маніфестацій, очолюваних лідером-анархістом Ерріко Малатеста.

Попри постійне підтвердження відданості партії та її ортодоксальним порядкам, Муссоліні все ж таки продовжував ревізійний процес, зокрема на сторінках журналу «Utopia». У пошуках автентичного революційного соціалізму він урешті-решт визнав перевагу за фактором «нація» у порівнянні з фактором «клас» (поступово вимальовувалася перспектива «революції без пролетаріату», або, іншими словами, «національної революції»). Він протестував проти ідеї, за якою капіталізм перебував на етапі незворотного занепаду; ставив під сумнів ідеологічну догму розділення суспільства на класи; обстоював важливість психологічних, емоційних (а отже, антиматері­алістичних та ірраціональних) коренів людської поведінки. Він почав підтримувати ідею спільного фронту найдинамічніших представників нового покоління незалежно від того, соціалісти вони чи ні, які рішуче та по-революційному протистоятимуть і старій ліберальній еліті при владі, і не менш старій нерухомій еліті соціал-реформістів. Дедалі більш вороже ставлення він виявляв до інтерпретаційних схем, характерних для вульгати[30] марксистського соціалізму, які дуже легко сприймалися, проте рівною мірою не відповідали потребам часу.

Отже, у цей ключовий період з’явилися не тільки обережні апетити політика, захопленого суто персональним успіхом і позбавленого ідеалістичних орієнтирів, а й вагання революціонера у важкому пошуку шляху, відмінного від безплідної (як виявилося) дороги офіційного соціалізму, догматичність якого сперечалася з його історичним фаталізмом.

Не викликає сумнівів, що саме за цей період, від 1902-го до 1914 року – під час розвороту в бік інтервентизму та виходу з лав ІСП, – Муссоліні потроху перетворився на найяскравішого представника лівого революційного крила. На цей час його позицію характеризувала ідея сталого й незворотного розвитку, відносна ортодоксальність (попри все, відкрита розмаїттю ідеалістичних і культурних впливів), що припускала новаторство та інакомислення. У перші роки його революційної діяльності ортодоксальними, навіть схоластичними, були критика мілітаризму, прийняття інтернаціоналізму, відмова від будь-якого націоналістичного почуття, приєднання до механістичного та детерміністичного бачення історичного становлення, переконаність у тому, що політична боротьба (зокрема класова) не може обійтися без насильства, відраза до буржуазії як до соціального класу та до буржуазного етосу загалом. Останні дві риси так і залишилися серед небагатьох характеристик, що буквально зрослися з політичною культурою Муссоліні. Інші ж через велику кількість політичних тенденцій та інтелектуальних течій дуже швидко опинилися перед необхідністю жорсткої ревізії. Муссолінівський соціалізм – замислений скоріше на кшталт релігійного акту або системи вірувань, ніж чітко визначеної та незмінної доктрини, врешті-решт зійшов зі шляху матеріалізму, економізму, детермінізму й антимілітаризму, перетворившись на символ віри, пройнятий волюнтаризмом і активізмом, у розробці якого не останню роль зіграв, звичайно, характер самого Муссоліні як схильного до активних дій індивідуаліста з дуже скептичним ставленням до людської натури, переконаного в тому, що політика – це скоріше вольове протистояння, ніж сутичка між суперечливими думками та інтересами.

Соціалізм юного Муссоліні визначається як «соціалізм суперлюдей»⁴². Ця формула дійсно відображає унікальне поєднання елітизму та революційного духу, ідеалізму та соціалізму, характерне для розробленого Муссоліні синтезу ідеології та політики на шляху повільного процесу ревізії, який його підштовхне – в перспективі революції та повалення ліберальної демократії – передусім до спроби оновлення офіційного соціалізму зсередини, а потім до відсторонення від нього, щоб завдяки досвіду інтервентизму та війни дати життя новій оригінальній формі «національного соціалізму», що увійде в історію під іменем фашизму. Тій новій формі соціалізму, що супроводжувала руйнування чинного політичного ладу, а отже, була революційною, хоча руйнування здійснювали вже не народні маси, а певний авангард, боротьбу уособлював уже не «пролетаріат», а «нація», при цьому вищою цінністю вважалася не рівність, а ієрархічність і дисципліна. Під цим кутом зору цікавість викликає ідея революції, яку він сформулював у статті, опублікованій у липні 1917 року і в якій можна чітко побачити, як його сподівання, вистиглі впродовж довгих років перебування в лавах революційного соціалізму, знайшли новий і певною мірою послідовний прояв – на той момент лише теоретичний, але за декілька років із народженням фашизму він набуде політичного й організаційного змісту:

Примітки

¹ G. Belardelli, Fascismo e grande capitale, in G. Belardelli, L. Cafagna, E. Galli della Loggia e G. Sabbatucci, Miti e storia dell’Italia unita, Bologna, 1999, p. 130.

² G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 165.

³ A. Tasca, Nascita e avvento del fascismo (1938), Bari, 1972, p. 47.

⁴ Цит. за M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 142.

⁵ A. Roveri, Mussolini. La carriera di un dittatore attraverso i suoi scritti e discorsi, Milano, 1994, p. 22.

⁶ Е. Сантареллі у передмові до Scritti politici di Benito Mussolini, Milano, 1979, p. 21.

⁷ G. De Luna, Benito Mussolini. Soggettività e pratica di una dittatura, Milano, 1978, p. 22.

⁸ R. Zangrandi, Mussolini, Milano, 1966, p. 19.

⁹ Цит. за G. Volpe, L’Italia moderna. 1815–1898, Firenze, 1973, p. 6.

¹⁰ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 9.

¹¹ Як писав Е. Галлі делла Лоджія в La «rivoluzione fascista», in Belardelli et al., Miti e storia dell’Italia unita, cit., p. 121, у Муссоліні «назавжди залишилося суб’єктивне бажання, попри все, вважати себе революціонером за типовою ієрархією політичних постатей, яку він засвоїв іще на початку свого культурного становлення».

¹² Див. F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 196.

¹³ E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 84.

¹⁴ Спочатку було наведено критичну думку Таска щодо муссолінівського соціалізму, з приводу якого треба все ж таки згадати, наскільки відступницькою та скитальницькою, а отже, й вельми символічною для цілого покоління, до якого належав й Муссоліні, була політико-ідеологічна історія його життя: соціаліст у молодості, один із засновників комуністичної партії Італії в 1921 році, потім вигнанець-антифашист, антикомуніст з 1929 року, вішіст за років клерикально-фашистського уряду маршала Петена, зрештою соціал-демократ у післявоєнний період.

¹⁵ G. Dorso, Mussolini alla conquista del potere (1949), Milano, 1963, p. 61.

¹⁶ R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 4. (В тексті виділено курсивом.)

¹⁷ Там само.

¹⁸ Dorso, Mussolini alla conquista del potere, cit., p. 61.

¹⁹ De Begnac, Taccuini mussoliniani, cit., p. 9.

²⁰ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 57.

²¹ Там само, p. 8.

²² Див. свідчення Е. Муссоліні, Mio fratello Benito, Firenze, 1957, p. 14.

²³ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 226.

²⁴ Див.: Там само.

²⁵ De Begnac, Taccuini mussoliniani, cit., p. 5.

²⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. I, p. 53.

²⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 124.

²⁸ Див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 40-42.

²⁹ Див. Mussolini, Opera omnia, vol. I, pp. 101-104.

³⁰ Див. Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 8.

³¹ Mussolini, Opera omnia, vol. II, pp. 103 (перші дві цитати), 117, 237.

³² Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 246.

³³ Незважаючи на назву, йдеться не про те видання, з яким він співпрацював у період свого перебування в Швейцарії.

³⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 5.

³⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. III, p. 253.

³⁶ Там само, p. 260.

³⁷ Там само, p. 340.

³⁸ G. Megaro, Mussolini dal mito alla realtà (1938), Milano, 1947, p. 344.

³⁹ Mussolini, Opera omnia, vol. IV, pp. 173-174.

⁴⁰ Цит. в De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., p. 182. (Виділення курсивом наше.)

⁴¹ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, p. 48.

⁴² Див. E. Gentile, Le origini dell’ideologia fascista (1918–1925) (1975), Bologna, 1996, pp. 69-80.

⁴³ Mussolini, Opera omnia, vol. IX, p. 78. (Виділення курсивом наше.)