Нічний цирк

Несподівана пошта

Нью-Йорк, лютий 1873

Чоловік отримував через канцелярію театру чимало листів, адресованих Чарівникові Просперо, але це вперше в надісланому йому конверті лежала передсмертна записка. І вперше пошта прибула охайно пришпиленою до пальтечка п’ятирічної дівчинки.

Дитину супроводжував юрист, котрий відмовився пояснювати хоч щось і, попри протести імпресаріо, залишив її та швидко втік, знизавши плечима й торкнувшись на прощання капелюха.

Імпресаріо не має потреби читати, що написано на конверті: він і так знає, до кого прибула ця дівчинка. З-під копиці неслухняних каштанових кучерів сяють блискучі очі — маленька широко розплющена копія Чарівникових очей.

Він бере дитину за ручку, і її маленькі пальчики безвільно сплітаються з його власними. Вона відмовляється зняти пальтечко, попри те що в театрі спекотно, а коли чоловік цікавиться чому, дівчинка лише вперто хитає головою.

Імпресаріо взяв дитину із собою до кабінету, не знаючи, що ще можна для неї зробити. Вона тихенько сидить на незручному стільці серед застарілих афіш у рамках, оточена коробками з квитками й квитанціями. Імпресаріо приносить горнятко чаю та додатковий шматочок цукру, але неторканий напій залишається вистигати на столі.

Дівчинка не рухається, не совається на стільці. Вона склала ручки на колінах і так і сидить — абсолютно нерухомо. Погляд утупився вниз, на черевики, що ледь-ледь не дістають до підлоги. Носок одного черевичка трохи подряпаний, але шнурки зав’язані бездоганними бантиками.

Поки не з’являється Просперо, запечатаний конверт так і звисає з другого згори ґудзика на пальтечку.

Вона чує його ще до того, як відчиняються двері, — відлуння важких кроків наповнює коридор, і це так не схоже на зважену ходу імпресаріо, який з’являвся і йшов кілька разів — тихо, наче кіт.

— Тут також... посилка для вас, сер, — каже імпресаріо, відчиняє двері, щоб запросити чародійника до тісного кабінету, і відразу ж зникає, посилаючись на невідкладні театральні справи. Він не має бажання стати свідком того, що може вийти із цієї зустрічі.

Чарівник оглядає кабінет, тримаючи в одній руці стос листів. Чорний оксамитовий плащ, оторочений приголомшливо білим шовком, струмить його плечима. Чоловік сподівається побачити загорнену в папір коробку або бандероль, і лише коли дівчинка підводить на нього погляд схожих на його власні очей, він розуміє, що мав на увазі імпресаріо.

Безпосередня реакція Чарівника Просперо на зустріч із дочкою складається з простого вигуку: «Ой, йо...»

Дівчинка знову переводить погляд на черевики.

Чародій зачиняє за собою двері і, розглядаючи дитину, кидає стос листів на стіл поряд із горнятком чаю.

Він зриває з пальтечка конверт, залишаючи застібнуту шпильку в ґудзику.

Хоча на конверті написане його сценічне ім’я та адреса театру, лист усередині починається з імені, даного йому від народження: Гектор Бовн.

Чоловік ковзає поглядом по сторінці. Автор листа мріяв про емоційну реакцію, але незворушне обличчя назавжди знищує його жалюгідні сподівання. Просперо зупиняється лише на одному місці, що видається йому важливим: дівчинка, яка тепер залишається під його опікою, — його рідна дочка, і звуть її Селія.

— Вона мала б назвати тебе Міранда, — каже чоловік на ім’я Чарівник Просперо й посміхається дівчинці. — Але, гадаю, їй забракло клепки, щоб подумати про це.

Дитина знову дивиться на нього. Темні очі з-під кучерів звужуються.

Горнятко на столі затремтіло. Застиглий чай розривають брижі, поливаною поверхнею зміяться тріщини — і горнятко вибухає друзками заквітчаної порцеляни. Вистиглий чай переливається через край тарілочки й капає на підлогу, залишаючи на полірованому дереві липкі сліди.

Чаклунова посмішка зникає. Сердито насупивши брови, він дивиться на стіл, і розлитий чай починає перетікати з підлоги нагору. Розбиті й тріснуті уламки самотужки збираються докупи навколо рідини, аж поки на столі знову не стоїть ціле горнятко, з якого в повітря здіймається пара. Дівчинка дивиться на горнятко з чаєм широко розплющеними очима.

Гектор Вовн торкається затягнутою в рукавичку рукою доньчиного обличчя й кілька хвилин уважно вивчає його вираз, аж поки не помічає, що пальці залишають на щоках довгі червоні сліди.

— А ти можеш бути цікавою, — підсумовує він.

Дівчинка не відповідає.

Наступними тижнями Чарівник Просперо кілька разів пробує дати їй нове ім’я, але дитина відгукується лише на Селію.

Минає кілька місяців, і чародійник сам пише листа, вирішивши, що дитина вже готова. Адресу він не зазначає, проте це не завадить відправленню дістатися до свого заокеанського адресата.

Джентльменське парі

Лондон, жовтень 1873

Сьогодні відбудеться остання вистава дуже коротких гастролей. Чарівник Просперо вже давно не тішив лондонську публіку й тепер зарезервував сцену на тиждень, обмежившись вечірніми сеансами.

Попри захмарні ціни, квитки миттю зникають із продажу; у театрі аншлаг, дами махають віялами над декольте, намагаючись відігнати важку задуху, що висить у спертому повітрі — дарма що на вулиці осіння прохолода.

Однієї чарівної миті цього вечора всі віяла перетворюються на пташок, і їхня зграйка кружляє над театром, що от-от вибухне від овацій. Коли пташки повертаються й падають спритно згорнутими віялами на коліна своїх власниць, оплески лише посилюються, хай навіть дехто занадто збентежений, щоб аплодувати. Дами крутять віяла в руках і здивовано кліпають очима, раптом забувши про спеку.

Чоловік у сірому костюмі, що сидить у ложі ліворуч від сцени, не аплодує. Ані цьому фокусові, ані будь-якому іншому за весь вечір. Упродовж вистави він незворушно й ретельно роздивляється чоловіка на сцені. Жодного разу не здіймає рук, убраних у рукавички, аби поплескати. І коли решта зали вибухає захопленими аплодисментами, зітханнями чи навіть випадковими здивованими вигуками, чоловік не веде й бровою.

Коли виставу завершено, чоловік у сірому костюмі легко прокладає собі шлях серед тісного натовпу відвідувачів. Він непомітно прослизає крізь запнуті двері, що ведуть до роздягалень за лаштунками. Декоратори й костюмери не звертають на нього уваги.

Чоловік у сірому костюмі зупиняється перед дверима в кінці коридору й стукає в них срібним набалдашником свого ціпка.

Двері самі по собі розчахнулися, виявивши захаращену гримерну, оздоблену дзеркалами, у яких під різними кутами відбивається Просперо.

Його фрак недбало лежить на оксамитовому кріслі; поверх прикрашеної мереживом сорочки висить незастебнута жилетка. Циліндр, постійно задіюваний у фокусах, тепер спочиває на підставці неподалік.

На сцені чоловік здавався молодшим — сяйні вогні рампи й кілька шарів гриму приховували вік. Обличчя в дзеркалах помарніло, волосся вже добряче посивіло. Але коли чародійник помічає чоловіка, що стоїть біля одвірка, у його усмішці з’являється щось юнацьке.

— Тебе мало не знудило, чи не так? — цікавиться він, не повернувшись від люстра, звертаючись до сірого, як привид, віддзеркалення. Хустинкою, котра колись могла бути білою, витирає з обличчя товстий шар пудри.

— Мені теж приємно тебе бачити, Гекторе, — каже чоловік у сірому костюмі, тихо зачиняючи за собою двері.

— Ти зневажав кожну мить, можу закластися, — засміявся Гектор Бовн. — Я спостерігав за тобою, навіть не намагайся заперечувати.

Він повертається й простягає чоловікові в сірому костюмі руку, котру той удавано не зауважує. У відповідь Гектор здвигає плечима й театрально змахує пальцями в напрямку протилежної стіни. Оксамитове крісло вислизає з кутка, захаращеного валізами й шарфами, а фрак злітає вгору, неначе тінь, і слухняно вішається в шафу.

— Прошу, сідай, — люб’язно пропонує Гектор. — Хоча, боюся, воно не таке зручне, як ті крісла в ложі.

— Не можу сказати, що прихильно ставлюся до таких видовищ, — повідомляє чоловік у сірому костюмі, знімаючи рукавички й вибиваючи порохи з крісла, перш ніжу нього сісти. — Видаєш магію за хитрощі та ілюзію. Ще й гроші за це береш.

Гектор кидає вкриту пудрою хустинку на стіл, завалений фарбами для гриму та пензликами.

— Жодна людина в тій залі ані на мить не повірить, що те, що я там роблю, відбувається насправді, — зауважує він, роблячи непевний жест кудись у бік сцени. — У цьому й краса. Ти бачив колись усі ті хитромудрі штуки, котрі конструюють маги для найпримітивніших фокусів? Вони — як зграйка рибок, убраних у пір’я, що намагаються переконати публіку, наче вміють літати. І серед них лише я — справжній птах. Публіка не може сказати, у чому різниця, — просто знає, що я найкращий.

— Твоя поведінка не стає від цього менш легковажною.

— Ті люди вишиковуються в чергу, прагнучи, щоб їх обдурили, — веде далі Гектор. — Я можу зробити це швидше, ніж будь-хто інший. І не хотілося б викидати таку можливість коту під хвіст. До того ж я заробляю більше, ніж ти можеш уявити. Налити тобі чогось випити? Десь тут заховано кілька пляшечок, я не впевнений щодо келихів. — Чаклун намагається впорядкувати весь непотріб на столі, зсуваючи вбік стос газет і порожню пташину клітку.

— Ні, дякую, — відгукується чоловік у сірому костюмі, умощуючись у кріслі та складаючи руки на маківці ціпка. — Твоя вистава здалася мені цікавою, а от реакція зали спантеличила. Ти був дещо недбалий.

— Не можна бути занадто хорошим, якщо я хочу, аби вони вірили, що я такий самий шахрай, як решта, — засміявся Гектор. — Дякую, що прийшов і висидів аж до кінця. Зізнаюся: я здивувався, що ти з’явився, бо вже почав утрачати надію. Щоправда, зарезервував для тебе ту саму ложу на весь тиждень.

— Я нечасто нехтую запрошеннями. У листі сказано, що ти маєш до мене пропозицію.

— Маю, стовідсотково, — погоджується Гектор, простягнувши руки й різко плеснувши в долоні. — Я сподівався, що ти пристанеш на партію. Ми вже давненько не грали. Але спершу мушу познайомити тебе зі своїм новим проектом.

— У мене склалося враження, що ти більше не вчителюєш.

— Так і було, але це та рідкісна нагода, від якої я не міг відмовитися. — Гектор іде до дверей, яких майже не видно за високим трюмо. — Селіє, люба, — кличе він когось із прилеглої кімнати, перш ніж повернутися до свого стільця.

За мить у дверях з’являється маленька дівчинка. Серед безладної убогості гримерки вона здається занадто гарно вбраною. Суцільні стрічки й мережива, наче в ляльки, котру щойно принесли з магазину. Лише кілька кучериків вибилося з кіс. Дитина завагалася, переступаючи через поріг і побачивши, що татко в кімнаті не сам.

— Усе гаразд, дорогенька. Заходь, заходь, — каже Гектор, ваблячи її ближче рукою. — Це мій приятель, тобі немає чого соромитися.

Вона кілька разів ступає й присідає в досконалому реверансі. Оздоблений мереживом пруг сукні шелестить потертою підлогою.

— Це моя донька — Селія, — оголошує Гектор чоловікові в сірому костюмі та кладе руку на голову дівчинки. — Селіє, це Александр.

— Приємно познайомитися, — відповідає дівчинка. Голос у неї трішки гучніший за шепіт, але значно нижчий, ніж можна очікувати від дитини її віку.

Чоловік у сірому костюмі шанобливо вклоняється.

— Я хотів би продемонструвати цьому джентльменові твої вміння, — каже Гектор. Він дістає із жилетки срібний годинник на довгому ланцюжку й кладе на стіл. — Нумо, давай.

Очі дівчинки здивовано розширюються.

— Ти казав не робити цього аби перед ким, — нагадує вона. — Ти змусив мене заприсягтися.

— Цей джентльмен не абихто, — відповідає, засміявшись, Гектор.

— Ти казав: «Жодних винятків», — протестує Селія.

Посмішка зникає з татового обличчя. Він бере доньку за плечі й рішуче дивиться їй у вічі.

— Це дуже особливий випадок, — пояснює чаклун. — Будь ласкава, покажи цьому панові, на що ти здатна. Наче на уроках. — Він підштовхує дитину до стола, де лежить годинник.

Дівчинка серйозно киває та зосереджується на годинникові, зціпивши руки за спиною.

За мить годинник починає повільно крутитися, вимальовуючи на столі кола й закручуючи ланцюжок у спіраль.

Потім годинник здіймається в повітря над столом і зависає там, наче погойдуючись на хвилях.

Гектор вичікувально спостерігає за реакцією чоловіка в сірому костюмі.

— Справляє враження, — каже той. — Утім, це самі лише ази.

Над темними очима чоло Селії вкривається зморшками, і годинник розколюється вщент, протинаючи повітря бризками коліщаток.

— Селіє! — кидає тато.

Його різкий тон змушує дівчинку зашарітися й пробурмотіти вибачення. Коліщатка пливуть назад до годинника й укладаються на місця, аж поки той знову не відраховує секунди своїми стрілками, наче нічого й не сталося.

— Це вражає трохи більше, — зізнається чоловік у сірому костюмі. — А вона з характером.

— Вона ще дитина, — каже Гектор, поплескуючи дівчинку по капелюшку й удаючи, що не помічає її насуплених брів. — Вона ще навіть і року не навчається, але, коли виросте, стане неперевершеною.

— Я можу взяти будь-яку дитину з вулиці й навчити її того самого. Щодо її неперевершеності, це твоя власна точка зору, котру легко спростувати.

— Ха! — вигукує Гектор. — То ти бажаєш зіграти?

Чоловік у сірому костюмі вагається лише мить, а відтак киває.

— Якщо це буде щось складніше, ніж минулого разу, я, можливо, зацікавлюся, — каже він. — Вірогідно.

— Звичайно, буде складніше! — обіцяє Гектор. — Я маю справу з природним даром. Не збираюся закладати таке заради якихось дрібниць.

— Природній дар — дуже сумнівна річ. Нахили — можливо, але природжені здібності трапляються надзвичайно рідко.

— Вона моя рідна дитина — звичайно, у неї є природжені здібності.

— Ти казав, що даєш їй уроки, — нагадує чоловік у сірому костюмі. — То як ти можеш бути певен, що це саме талант?

— Селіє, коли ти почала вчитися? — поцікавився Гектор, не переводячи погляду на дитину.

— У березні, — відповідає вона.

— Якого року, дорогенька? — додає Гектор.

— Цього року, — каже дівчинка таким тоном, наче запитання здалося їй дурнуватим.

— Вісім місяців занять, — підсумовує Гектор. — А їй іще й шести років не виповнилося. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти іноді береш трохи молодших учнів. Зрозуміло, що Селія не просунулася б так далеко, якби не мала природжених здібностей. Вона з першої спроби змусила годинник левітувати.

Чоловік у сірому костюмі переводить погляд на дівчинку.

— Ти ж розбила його випадково, чи не так? — питає він, киваючи на годинник на столі.

Селія насуплюється, але ледь помітно киває.

— Для такого юного віку її здібності вражаючі, — звертається чоловік до Гектора. — Але така вдача — це завжди неприємний фактор. Вона може призвести до необачних учинків.

— Вона або переросте це, або навчиться контролювати. Теж мені велике діло.

Чоловік у сірому костюмі й далі дивиться на дівчинку, але, розмовляючи, звертається до Гектора. Вуха Селії більше не можуть розібрати слів, хоча й чують звуки. Дівчинка морщиться, коли розуміє, що батькова відповідь так само незрозуміла.

— Ти поставиш на карту свою власну дитину?

— Вона не програє, — упевнено каже Гектор. — Я радив би тобі знайти учня, розлуку з яким ти зможеш пережити, якщо в тебе досі такого немає.

— Гадаю, її матір не має права голосу?

— Правильно гадаєш.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час роздивляється дівчинку, перш ніж далі вести розмову. Селія досі не може розібрати слів.

— Я розумію твою впевненість щодо її здібностей, але пропоную хоча б замислитися про можливість утратити її, якщо змагання завершаться не на її користь. Я знайду гравця, котрий насправді кине їй виклик. Інакше немає сенсу погоджуватися на участь. Її перемога ще не гарантована.

— Я готовий ризикнути, — відповідає Гектор, навіть не глипнувши на доньку. — Якщо хочеш умовитися офіційно просто тут і зараз, не гаймо часу.

Чоловік у сірому костюмі ще раз переводить погляд на дівчинку. Коли ж він починає говорити, дитина знову розуміє слова.

— Дуже добре, — промовляє він і киває.

— Він зробив так, що я неправильно чула, — шепоче дівча, коли тато повертається до неї.

— Я знаю, дорогенька, і це було не дуже ввічливо, — відгукується Гектор, підводячи її ближче до крісла, звідки на неї витріщається чоловік з очима майже такими світлими й сірими, як його костюм.

— Ти завжди вміла витворяти такі штуки? — питає він, укотре кидаючи погляд на годинник.

Селія киває.

— Моя... мама казала, що я диявольська дитина, — каже вона тихо.

Чоловік у сірому костюмі нахиляється вперед і шепоче їй щось на вушко, занадто тихо, щоб тато зміг підслухати. Невпевнена посмішка з’являється на дитячому обличчі.

— Підведи свою праву руку, — каже він, відкидаючись у кріслі. Селія негайно простягає ручку долонею вгору, не певна, на що чекати. Але чоловік у сірому костюмі не кладе їй нічого в долоньку. Натомість він повертає її руку, знімає зі свого мізинця срібну каблучку і, притримуючи другою рукою маленьке зап’ястя, одягає її дівчинці на безіменний палець — хоча каблучка занадто велика для крихітних пальчиків.

Вона вже розтулила рота, аби озвучити очевидний факт, що каблучка гарна, але не підходить їй, як раптом зрозуміла: та стискається на руці.

Тимчасова радість від того, що прикраса налаштовується, змінюється різким болем. Каблучка й надалі стискається довкола пальця, метал урізається в шкіру. Дівчинка пробує вирватися, але чоловіку сірому костюмі міцно тримає її за зап’ястя.

Урешті-решт прикраса тоншає й зникає, залишаючи довкола пальця Селії лише яскраво-червоний рубець.

Чоловік у сірому костюмі відпускає її зап’ястя, задкує на крок, затискається в куток і витріщається на руку дитини.

— Хороша дівчинка, — каже тато.

— Мені потрібно трохи часу, щоб підготувати свого гравця, — оголошує чоловік у сірому костюмі.

— Звичайно, — погоджується Гектор. — Чекатиму, скільки знадобиться. — Він знімає зі своєї руки золоту каблучку й кладе на стіл. — Для твого учня, коли ти його знайдеш.

— Не бажаєш виконати свої обов’язки власноруч?

— Я довіряю тобі.

Чоловік у сірому костюмі киває, дістає з пальта носовичок, підіймає перстень, не торкаючись його, і кладе до кишені.

— Я щиро сподіваюся, що ти вчиняєш це не через перемогу мого учня в минулих змаганнях.

— Звичайно, ні, — заперечує Гектор. — Я роблю так, бо маю гравця, котрий переможе будь-кого, виставленого проти неї. А ще тому, що часи достатньо змінилися, аби це стало цікавим. До того ж щось мені підказує, що загальний рахунок схиляється на мою користь.

Чоловіку сірому костюмі не коментує останнього зауваження. Він просто вивчає Селію тим самим допитливим поглядом. Вона намагається зникнути з його поля зору, але кімната занадто тісна.

— Сподіваюся, ти вже подумав про місце? — запитує він.

— Не зовсім, — визнає Гектор. — Я гадаю, що буде цікавіше залишити собі якусь невизначеність, перш ніж обрати місце. Удатися до невеличкого сюрпризу, якщо хочеш. Я знаю тут, у Лондоні, одного театрального режисера, котрий сповнений ентузіазму й хоче поставити на сцені щось незвичне. Коли настане час, я натякну йому, і, можеш бути певен, ми знайдемо щось відповідне. Краще, щоб усе відбулося на нейтральній території, хоча я гадав, що ти захочеш почати змагання із цього боку океану.

— Як звуть цього джентльмена?

— Лефевр. Чандреш Крістоф Лефевр. Подейкували, що він позашлюбний син індійського принца чи когось такого. А мама була кимсь на кшталт балерини. Десь тут, серед цього безладу, має бути візитка. Він тобі сподобається: дуже запобігливий чоловік. Заможний, ексцентричний. Дещо нав’язливий і трохи непередбачуваний, але, гадаю, без цього не буває творчої натури.

Стос паперів на сусідньому столику посунувся й перемішався, аж поки з нього не випорсалася нагору самотня візитна картка, котра одразу полетіла кімнатою. Гектор хапає її та перечитує, перш ніж передати чоловікові в сірому костюмі.

— Він улаштовує грандіозні Прийоми.

Чоловік у сірому костюмі кладе візитку собі до кишені, не надто роздивляючись.

— Ніколи не чув про нього, — повідомляє він. — Крім того, я не прихильник вирішення таких справ на публіці. Я мушу поміркувати.

— Дурниці, публіка — це половина розваги! Це дасть нам так багато обмежень, безліч додаткових параметрів, які спонукають і які потрібно обійти.

Чоловік у сірому костюмі замислюється на деякий час і зрештою киває.

— Ми маємо пункт про нерозголошення? Було б чесно, зважаючи на те, що я знаю про твій вибір гравця.

— Давай не долучати жодних пунктів, крім базових правил невтручання, і подивимося, як воно буде, — пропонує Гектор. — Цього разу я хочу розширити рамки. І до того ж відмовитися від часових обмежень. Я навіть віддам тобі перший хід.

— Дуже добре. Що ж, згода. Буду на зв’язку. — Чоловік у сірому костюмі підводиться і зчищає з рукава невидиму порошинку. — Було приємно познайомитися, місс Селіє.

Селія присідає в черговому досконалому реверансі, не зводячи з чоловіка підозрілих очей.

Чоловік у сірому костюмі, прощаючись із Просперо, торкається пальцями капелюха й вислизає за двері, а потім залишає театр, рухаючись, наче тінь, переповненими вулицями.

У гримерній Гектор Бовн посміюється сам до себе, а його дочка тихо стоїть у кутку, розглядаючи рубець на руці. Біль і каблучка швидко зникли, а от червоний знак залишився.

Гектор бере зі столу срібний кишеньковий годинник і звіряється з тим, що висить на стіні. Повільно заводить годинника, спостерігаючи за стрілками, які бігають циферблатом.

— Селіє, — каже він, не підводячи погляду. — Чому ми заводимо наш годинник?

— Тому що все на світі потребує енергії, — слухняно відповідає дівчинка, розглядаючи свою руку. — Ми мусимо докладати зусиль і надавати енергії всьому, що хочемо змінити.

— Дуже добре. — Він легенько трусить годинником і повертає його до кишені.

— Чому ти назвав того чоловіка Александром? — запитує Селія.

— Це нерозумне запитання.

— Це не його ім’я.

— Гаразд, чому ти так думаєш? — цікавиться Гектор у доньки, бере її за підборіддя та роздивляється обличчя й порівнює вигляд темних очей зі своїми власними.

Селія витріщається у відповідь, не певна, як має пояснити. Вона подумки згадує чоловіка в сірому костюмі, з блідими очима й загостреними рисами, намагаючись зрозуміти, чому це ім’я йому не пасує.

— Це несправжнє ім’я, — каже вона. — Не те, яке він завжди носить із собою. Це ім’я він надіває, як капелюха. А потім може його зняти, коли забажає. Як ти чиниш із Просперо.

— Ти навіть розумніша, ніж я міг сподіватися, — каже Гектор, не завдаючи собі клопоту підтвердити чи спростувати її здогадку про ім’я «колеги». Він бере з підставки циліндр і надіває дівчинці на голову. Капелюх одразу ж сповзає й ховає допитливі очі у в’язницю із чорного шовку.

Відтінки сірого

Лондон, січень 1874

Будинок так само сірий, як хідник перед ним і як небо вгорі, і здається мінливим, мов хмари, — він наче ось-ось зникне в повітрі, і згадки про нього не залишиться. Через безлице сіре каміння він як дві краплі води схожий на всі сусідні будівлі. Відрізняється хіба що вкритою плямами вивіскою, котра висить над дверима. І навіть директриса цього закладу вбрана в щось кольору темного вугілля.

Проте чоловік у сірому костюмі здається чужим у цьому місці.

Крій його костюма занадто сучасний. Срібне руків’я палиці занадто добре відполіроване руками в первозданно-білих рукавичках.

Він називає своє ім’я, але директриса забуває його майже миттєво, а перепитувати було б занадто неввічливо. Пізніше, коли він підписує необхідні папери, карлючку неможливо розібрати, та й узагалі документи за кілька тижнів десь загубилися.

Чоловікові вимоги до того, що він шукає, видаються незвичними. Директриса збентежена, але після кількох запитань і пояснень приводить йому трьох дітей: двох хлопчиків і дівчинку. Чоловік просить поговорити з кожним наодинці, і директриса неохоче погоджується.

Розмова з першим хлопчиком триває кілька хвилин, а потім чоловік його відпускає. Коли малий іде коридором, двійко інших дітей дивляться на нього, намагаючись зрозуміти, на що чекати, але той лише хитає головою.

Дівчинка затримується довше, проте чоловік відхиляє також і її. Дитина збентежено морщить лоба.

У кімнату на розмову із чоловіком у сірому костюмі приводять іншого хлопчика. Йому наказують сісти на стілець навпроти столу, хоча сам чоловік залишається стояти.

Цей хлопчик не совається на стільці так часто, як перший. Він сидить спокійно й терпляче, не роззирається, але сіро-зелені очі всотують кожну деталь інтер’єру й нишком розглядають чоловіка. Його темне волосся підстрижене недбало, наче перукар увесь час відволікався від роботи, а тепер хтось спробував пригладити пасма. Одяг на дитині поношений, але доглянутий, хоча штанці вже трохи закороткі й колись мали синій, коричневий чи зелений колір, але вицвіли так, що годі розібрати.

— Як довго ти тут? — запитує чоловік, кілька секунд мовчки порозглядавши хлопчиків убогий зовнішній вигляд.

— Завжди був, — каже малий.

— А скільки тобі років?

— У травні буде дев’ять.

— Здаєшся молодшим.

— Я не брешу.

— Я й не хотів сказати, що брешеш.

Чоловіку сірому костюмі ще якийсь час мовчки вивчає хлопчика. Малий у відповідь теж дивиться на нього.

— Сподіваюся, ти вмієш читати? — цікавиться загадковий чоловік.

Дитина киває.

— Я люблю читати, — каже він. — Тут недостатньо книжок. Я їх всі вже прочитав.

— Добре.

Без жодного попередження чоловік у сірому костюмі кидає в малого ціпок. Хлопчик легко ловить його однією рукою, навіть не здригнувшись, але його очі збентежено звужуються, поки він переводить погляд із ціпка на чоловіка й назад.

— Дуже добре, — каже чоловік. — Ти підеш до мене навчатися. Повір мені, книжок матимеш досхочу. Я віддам усі необхідні розпорядження, і ми з тобою рушаємо в дорогу.

— А я маю вибір?

— Ти хотів би залишитися тут?

Хлопчик на хвильку замислився.

— Ні, — відповідає він зрештою.

— Дуже добре.

— Ви не хочете знати моє ім’я? — питає малий.

— Імена геть не такі важливі, як люди схильні про них думати, — каже чоловіку сірому костюмі. — Це лише ярлик, навішаний на тебе з метою ідентифікації цією установою чи твоїми зниклими батьками. Він мене не цікавить і не має жодного значення. Якщо якоїсь миті тобі знадобиться ім’я, можеш вибрати собі сам. А зараз це не так уже й необхідно.

Хлопчика відправляють складати нехитрі пожитки в невеличку валізу. Чоловік у сірому костюмі підписує документи й відповідає на директрисині запитання так, що вона нічого не в змозі збагнути, проте жінка не заперечує проти передачі дитини.

Коли хлопчик готовий, чоловік у сірому костюмі забирає його із сірого кам’яного будинку, куди малий більше ніколи не повернеться.

Уроки магії

1875-1880

Селія росте, мандруючи від театру до театру. Найчастіше вони перебувають у Нью-Йорку, але трапляються також тривалі гастролі в інших містах. Бостон. Чикаґо. Сан-Франциско. Поодинокі екскурсії до Мілана, Парижа чи Лондона. Усі вони сплуталися і вкрилися серпанком цвілі, оксамиту й тирси. Іноді дівчинка навіть не може пригадати, у якій країні знаходиться зараз, хоча це й не має великого значення.

Поки вона маленька, татко бере її із собою повсюди, демонструє дитину, наче невеличкого песика-мазунчика в розкішних шатах. Усі колеги та знайомі захоплюються нею, зібравшись після вистави в якомусь із пабів.

Коли Гектор дійшов думки, що Селія занадто висока, аби бути обожнюваним аксесуаром, він став залишати її в гримерних або готелях.

Щоночі дівчинка думає, що він, імовірно, не повернеться, але чародійник завжди завалюється до кімнати посеред ночі, часом ніжно гладить дитину по голові, поки вона вдає, що спить, але здебільшого просто ігнорує доньку.

Його уроки стають менш формальними. Якщо раніше тато займався з нею, хоча й не регулярно, але в точно визначені години, тепер він екзаменує Селію постійно, проте жодного разу не вдається до цього на публіці.

Чарівник Просперо суворо забороняє дитині виконувати руками навіть такі прості завдання, як зав’язування черевиків. Вона втуплюється у свої ступні, зусиллям волі мовчки змушуючи шнурки зав’язуватися безладними бантиками, а потім розв’язуватися, і супиться, коли вони затягуються у вузли.

На запитання татко відповідає не надто радо, але Селія довідується, що чоловік у сірому костюмі, котрого Гектор називав Александром, теж має учня і на них чекає щось на кшталт гри.

— Схожої на шахи? — питає дівчинка якось.

— Ні, — відповідає тато, — не схожої на шахи.

Хлопчик зростає в одному з лондонських особняків. Він нікого не бачить, навіть коли біля дверей його кімнати з’являється їжа на тацях із кришками. Порожні таці зникають так само загадково. Раз на місяць навідується чоловік, котрий стриже хлоп’я, не промовляючи ані слова. Раз на рік цей самий чоловік знімає з нього мірки для нового одягу.

Увесь час хлопчик читає. І, звісно ж, пише. Він переписує цілі розділи книжок, виписує слова й перемальовує символи, котрих спочатку не розуміє. Але згодом ці карлючки перетворюються під його пальцями, укритими чорнильними плямами, на добрих знайомих і щораз вишиковуються у стрункіші низки. Він читає історичні п’єси, міфи й романи. Потрохи вивчає нові мови, хоча в розмовах зазнає труднощів.

Час від часу він навідується на екскурсії до музеїв. Але завжди чомусь у неробочі години, коли інших відвідувачів дуже мало, а то й зовсім немає. Хлопчик обожнює такі подорожі — і скарби, що причаїлися в будинках, і нагоду втекти від рутини. Утім, вони трапляються рідко, а без супроводу залишати будинок йому заборонено.

Чоловік у сірому костюмі щодня навідується до кімнати малого. Зазвичай він приносить із собою новий стос книжок і залишається рівно одну годину, читаючи лекції про речі, котрих, як здається хлопчикові, він по-справжньому ніколи не зрозуміє.

Лише одного разу дитина наважується запитати, коли ж йому нарешті дозволять зробити щось самому, щось із того, що чоловік у сірому костюмі зрідка демонструє під час уроків, котрі відбуваються суворо за розкладом.

— Коли будеш готовий, — ось і всі слова, що хлопчик чує у відповідь.

Готовим його вважатимуть ще не скоро.

Голубів, котрі під час вистав Просперо з’являються на сцені, а іноді й серед публіки, тримають у хитромудрих клітках, які прибувають до театру разом із багажем та іншим приладдям.

Якось двері гупають, вежа зі скринь та валіз нахиляється — і клітка з голубами летить униз.

Багаж тієї ж миті сам собою виструнчується, але Гектор підіймає клітку, щоб оцінити шкоду.

Падіння лише налякало більшість голубів, але один із них зламав крильце. Гектор обережно виймає пташку, і, коли він ставить клітку на землю, поламані ґратки стають на місце.

— Ти можеш його вилікувати? — питає Селія.

Тато дивиться на пораненого голуба, а потім знову на дочку, очікуючи наступного запитання.

— А я можу його вилікувати? — цікавиться дитинка за мить.

— Ну ж бо, спробуй, — дозволяє чоловік і простягає дівчинці голуба.

Селія обережно погладжує тремтячу пташку й уважно оглядає зламане крильце.

Голуб видає придушений, сповнений болю звук, геть не схожий на звичний туркіт.

— Я не можу, — каже дівчинка, ковтаючи сльози, і підіймає пташку вгору, щоб віддати батькові.

Гектор бере голуба й м’яко скручує йому шию, не зважаючи на доньчині крики протесту.

— Усе живе працює за іншими законами, — пояснює він. — Тобі потрібно попрактикуватися з чимось простішим. — Чоловік бере із сусіднього крісла єдину ляльку Селії та кидає її на підлогу. Порцелянова голова вкривається тріщинами.

Коли наступного дня дівчинка приносить татові досконало відновлену ляльку, він лише коротко схвально киває та одразу ж відмахується від дитини, щоб повернутися до приготувань до вечірньої вистави.

— Ти міг би вилікувати пташку, — каже Селія.

— Тоді б ти нічого не навчилася, — заперечує Гектор. — Ти мусиш осягнути свої власні межі, щоб вийти за них. Ти ж хочеш виграти, чи не так?

Селія киває, не відводячи очей від ляльки. Личко бездумно всміхається, і жодна тріщинка не свідчить про те, що колись воно було розбите.

Дитина жбурляє ляльку під стілець і не забирає її з собою, коли вони покидають театр.

Чоловіку сірому костюмі бере хлопчика із собою на тиждень до Франції, але це важко назвати канікулами. Про подорож ніхто не казав заздалегідь, і хлопчик навіть не знав, що його маленьку валізу вже спаковано.

Малий вирішив, що тут на нього чекає якийсь урок, але ніхто не каже, що саме він буде вивчати. Минає перший день, і хлопчик розмірковує, чи не приїхали вони сюди просто заради їжі — його приводять у захват солодкаві аромати свіжоспеченого хліба з boulangeries[2] і всі ці різноманітні сири.

На нього знову чекають відвідини мовчазних музеїв у неробочі години, де хлопчик безуспішно намагається минати галереї так само нечутно, як і його вчитель, і зіщулюється щоразу, коли луна розносить довкола звук його кроків. Хоча він попросив альбом для малювання, учитель вважає, що буде краще, якщо він зберігатиме картинки в пам’яті.

Одного вечора хлопчика відправляють до театру.

Він гадає, що побачить п’єсу чи, може, балет, але виявляється, що на нього чекає зовсім незвичне видовище.

На сцену виходить зализаний чоловік із борідкою, і його білі рукавички пурхають на тлі чорного костюма, наче пташки, виконуючи прості трюки й відволікаючи увагу від спритності рук. Голуби зникають із кліток із подвійним дном, а хустинки вислизають із кишені, щоб знову зникнути за манжетами.

Хлопчик зацікавлено розглядає не лише фокусника, але й публіку. Здається, глядачам подобається шахрайство, принаймні вони весь час вітають мага ввічливими оплесками.

Коли після вистави малий ставить учителеві запитання, той каже, що нічого не обговорюватиме, аж поки вони не повернуться до Лондона наприкінці тижня.

Наступного вечора чоловік у сірому костюмі приводить хлопчика до більшого театру й знову залишає насолоджуватися видовищем на самоті. Надзвичайна кількість людей змушує дитину нервувати: він ніколи не бував у такому людному місці.

Чоловік на сцені видається старшим, ніж учорашній фокусник. Він убраний у гарний костюм і має точніші рухи. Кожен його номер незвичний і чарівний.

Сьогодні оплески справді гучні, а не просто ввічливі.

Цей чарівник не ховає хустинки в манжетах своєї мереживної сорочки. Пташки, що з’являються звідусіль, і гадки не мають про клітки. Таку майстерність хлопчик бачив лише на своїх заняттях. Це справжня магія й омана, котра, як йому щоразу нагадували, мусить зберігатися в таємниці.

Коли Чарівник Просперо виходить, щоб востаннє вклонитися, хлопчик теж аплодує разом з усіма.

Але його вчитель знову відмовляється відповідати на будь-які запитання до повернення в Лондон.

У лондонському особнячку після повернення до рутини, яка наче ніколи й не переривалася, чоловік у сірому костюмі просить хлопчика спочатку пояснити різницю між двома виставами.

— Перший чоловік користувався механічними штуковинами й дзеркалами, змушував публіку дивитися в інший бік, коли не хотів, щоб вона щось побачила. Справляв оманливе враження. А другий, той, якого звуть на честь графа з «Бурі»[3], удавав, що робить те саме, але насправді не вдавався до дзеркал чи хитрощів. Він робив усе так, як ви.

— Дуже добре.

— Ви знаєте того чоловіка? — цікавиться хлопчик.

— Ми знайомі вже дуже давно, — відповідає вчитель.

— А він теж навчає своєї майстерності, як ви навчаєте мене?

Учитель киває, але нічого не пояснює.

— Як глядачі можуть не помічати різниці? — запитує малий. Для нього це було очевидно, хоча він не може детально пояснити, у чому ж різниця. Він швидше відчуває це якимось додатковим чуттям, ніж бачить очима.

— Люди бачать те, що хочуть бачити. А найчастіше те, що їм кажуть, наче вони бачать.

Більше вони це не обговорюють.

Зрідка подорожі, не схожі на канікули, продовжуються, але інших фокусників хлопчик більше не бачить.

Чарівник Просперо розрізає пучки на пальцях власної доньки складаним ножем, а потім мовчки чекає, поки сльози вщухнуть і вона заспокоїться достатньо, щоб зцілити себе.

Краплі крові повільно повзуть у протилежному напрямку. Шкіра зростається, вихори на поморщених відбитках пальців знаходять одне одного й знову, міцно обійнявшись, застигають.

Плечі Селії хиляться, напруга, від якої вони закоцюбли, минає. Коли дівчинці вдається благополучно впоратися із самою собою, її полегшення відбивається на обличчі.

Татко дає їй відпочити лише хвилинку й знову один за одним розрізає щойно загоєні пальці.

Чоловік у сірому костюмі витягує з кишені хустинку й кидає на стіл, куди вона падає з приглушеним гупанням. Щось важче за шовк ховається між її зморщок. Він підіймає шовковий квадрат, дозволяючи вмісту — самотньому золотому персню — викотитися на стіл. Прикраса дещо потьмянішала й має гравіювання, на котрому, як гадає хлопчик, можуть бути латинські слова, але напис такий витіюватий і петлястий, що розібрати їх не вдається.

Чоловік у сірому костюмі кладе вже порожнього носовичка на місце, до кишені.

— Сьогодні ми вивчатимемо пута, — каже він.

Коли вони дістаються практичної частини уроку, чоловік радить хлопчикові одягнути перстень на руку. Сам він ніколи не торкається малого, незалежно від обставин.

Коли перстень починає впиватися в шкіру, хлопчик намагається зірвати його, але марно.

— Ці пута непорушні, хлопчику мій, — каже чоловік у сірому костюмі.

— І до чого вони мене прив’язують? — питає хлопчик, занепокоєно розглядаючи рубець на тому місці, де щойно був перстень.

— До обіцянки, яку вже давно покладено на тебе, і до людини, з котрою ти ще нескоро зустрінешся. Деталі поки що несуттєві. Технічно це не більш ніж формальності.

Хлопчик лише киває та припиняє ставити запитання, але тієї ночі, залишившись на самоті й неспроможний заснути, він довго роздивляється свою руку під місячним сяйвом і розмірковує, ким може бути та людина, до якої його прив’язали.

За тисячі миль звідти, у переповненому театрі, який, вітаючи чоловіка на сцені, щоразу вибухає оплесками, заховавшись посеред затінку занедбаних декорацій, Селія згортається клубочком і плаче.

Le Bateleur

Лондон, травень — червень 1884

Незадовго до того, як хлопчикові виповнюється дев’ятнадцять, чоловік у сірому костюмі без попередження переселяє його з особняка до невеличкої квартирки з виглядом на Британський музей.

Спочатку юнак гадає, що це тимчасово. Вони стали вирушати в несподівано довгі подорожі, що тривають тижнями, а часом навіть місяцями, до Франції, Німеччини та Греції, витрачаючи більшість часу на заняття, а не на знайомство з пам’ятками. Проте цього разу все видається інакшим, ніж під час не схожих на канікули подорожей із ночівлями в розкішних готелях.

Це невеличка квартирка з простими меблями, вона настільки схожа на його колишнє помешкання, що йому не вдається відчути щось бодай трохи схоже на тугу за домівкою. Він сумує лише за бібліотекою, хоча й тут має чималу кількість книжок.

У шафі висить безліч гарно пошитих, але безлицих чорних костюмів. Накрохмалені білі сорочки. Кілька капелюхів-котелків, що пасують до костюмів.

Хлопець намагається дізнатися, коли ж розпочнеться те, що завжди називають його викликом. Чоловік у сірому костюмі нічого не казатиме, але переїзд свідчить про завершення офіційних занять.

Натомість хлопець і далі займається самостійно. Він зберігає зошити, наповнені символами й знаками, перечитує старі записи, знаходячи нові елементи для роздумів. Увесь час носить за собою маленькі блокноти, а коли вони закінчуються, переписує все в грубіші.

Кожен записник він починає однаково: з детального зображення дерева чорними чорнилами на внутрішньому боці палітурки. Гілки тягнуться звідти до наступних сторінок, переплітають свої лінії, утворюючи літери й символи, так що кожна сторінка майже цілком укрита чорнилом. Усе, що там є: руни, слова й знаки, — сплітається докупи та приростає до первинного дерева.

На книжкових полицях виструнчився цілий ліс таких дерев.

Він практикується в тому, чого навчився, хоча самому непросто оцінити майстерність власної ілюзії. Хлопець витрачає чимало часу, вивчаючи віддзеркалення в люстрах.

Тепер у нього немає розкладу, немає замка й ключа, тож він довго гуляє містом. Усі ці юрми людей діють на нерви, але радість від того, що він має змогу вийти з власної квартири будь-коли, якщо забажає, затьмарює страх випадково зіткнутися з перехожим, перетинаючи вулицю.

Хлопець сидить у парках і кав’ярнях, розглядає людей, які не помічають юнака, що зливається з натовпом молоді в однакових костюмах і котелках.

Одного дня він повертається до свого старого будинку, сподіваючись, що, якщо він запросить учителя випити горнятко чаю, це, імовірно, не видасться грубістю. Проте в будинку безлюдно, а вікна забито дошками.

На зворотному шляху до своєї квартири хлопець торкається рукою кишені й розуміє, що його записник зник.

Він так голосно лається, що якась жінка кидає на нього здивований погляд і ступає вбік, коли хлопець несподівано зупиняється серед людного хідника.

Він вирушає назад, іде власними слідами й за кожним поворотом хвилюється щораз сильніше.

Починає накрапати дощик чи просто мжичка, але над юрбою одразу розквітає кілька парасолей. Хлопець загинає криси свого капелюха, щоб захистити від крапель очі, і далі шукає хоча б слід свого записника на вологому асфальті.

Він зупиняється на розі під тентом якоїсь кав’ярні і, розглядаючи мерехтіння ліхтарів, роздумує, чи не варто зачекати, поки на вулиці поменшає перехожих або хоча б ущухне дощ. Раптом він помічає, що за кілька кроків стоїть дівчина, вона також ховається від дощу під тентом і зацікавлено гортає записник, не інакше як його власний. Їй, мабуть, вісімнадцять, а може, навіть трохи менше. У неї світлі очі й волосся незбагненного кольору — неможливо навіть сказати, білявка вона чи шатенка. Убрана дівчина в сукню, котра ще два роки тому була досить модною, — зараз вона вщент мокра від дощу.

Хлопець підходить ближче, та дівчина не помічає. Здається, записник цілком поглинув її. Вона навіть зняла одну рукавичку, аби зручніше було гортати тонкі сторінки. Тепер хлопець бачить, що це точно його щоденник, розгорнутий на сторінці зі вклеєною картою з крилатими потворами довкола колеса зі спицями. Його почерк укриває карту й увесь папір довкола, зливається в суцільний текст.

Поки дівчина гортає сторінки, він розглядає вираз її обличчя — суміш збентеження й цікавості.

— Гадаю, у вас мій записник, — каже хлопець за якусь мить. Дівчина здригається від несподіванки й мало не випускає блокнот, але їй удається впіймати його, хоча замість нього на хідник падає її рукавичка. Юнак нахиляється, щоб підняти її, а коли підводиться й простягає рукавичку дівчині, та, здається, дивується його усмішці.

— Перепрошую, — каже вона, забираючи рукавичку й хутко заштовхуючи йому в руки записник. — Він випав у вас у парку, і я хотіла віддати його, але загубила вас у натовпі, а тоді... мені дуже шкода. — Вона схвильовано змовкає.

— Усе гаразд, — заспокоює хлопець, відчуваючи полегшення від того, що річ повернулася до господаря. — Я злякався, що загубив його назавжди, а це було б неприємно. Моя глибока вдячність вам, місс?..

— Мартін, — відгукується вона, і це звучить нещиро. — Ізобель Мартін. — Запитальний погляд прагне дізнатися хлопцеве ім’я.

— Марко, — каже він. — Марко Алісдер. — На язику з’являється дивний присмак імені — нагода промовити його вголос випадає не так уже й часто. Він так багато підписувався іменем, даним йому від народження, і прізвищем — перекрученим псевдонімом наставника, що таке поєднання вже здавалося йому майже рідним, але коли до літер додався ще й звук, усе набуває зовсім іншого сенсу.

Ізобель сприймає ім’я з легкістю, і це додає йому ще більшої справжності.

— Приємно познайомитися, містере Алісдер, — каже вона.

Він мав би подякувати дівчині, узяти свій записник і піти геть — це було б розсудливе рішення, але Маркові не надто кортить повертатися до порожньої оселі.

— Чи можу я запропонувати вам на знак подяки випити чогось, міс Мартін? — питає він, поклавши записник до кишені.

Ізобель вагається, мабуть, маючи на думці щось краще, аніж приймати запрошення випити від незнайомця на темному розі вулиці, але, на його подив, зрештою киває.

— Це було б чудово, дякую, — каже дівчина.

— Дуже добре, — погоджується Марко. — Тут неподалік є кращі кав’ярні, аніж ця. — Він жестом показує на вікно позаду них. — Вони зовсім близько, якщо ви не проти прогулятися під дощем. Боюся, у мене немає парасолі.

— Не заперечую, — відповідає Ізобель. Марко пропонує взяти його під руку, дівчина погоджується, і вони виходять на вулицю під дощ, який накрапав.

Вони минають квартал або два й виходять на вузьку вуличку. Марко відчуває, як дівчина напружується в темряві, але вона одразу ж заспокоюється, варто їм зупинитися біля добре освітлених дверей поряд із вітражним вікном. Хлопець притримує для Ізобель двері, і вони заходять до невеличкої кав’ярні, котра за останні кілька місяців стала його улюбленою, одним із небагатьох місць у Лондоні, де він почувається по-справжньому спокійно.

Усюди, де лише можна, мерехтять свічки в скляних свічниках. Стіни пофарбовано в розкішний і зухвалий червоний колір. На усамітнених місцях сидять кілька відвідувачів, а більшість столиків у залі залишаються порожніми. Вони сідають за невеличкий стіл біля вікна. Марко махає жінці за барною стійкою, та підносить два келихи бордо й залишає пляшку біля тендітної вази з жовтою трояндою.

Дощ лагідно стукотить у шибку, і хлопець із дівчиною ведуть чемну бесіду про несуттєве. Хлопець повідомляє про себе дуже мало, і Ізобель відповідає тим самим.

Коли він цікавиться, чи не голодна вона, дівчина ввічливо відмовляється, але така відповідь підказує, що вона страшенно зголодніла. Марко знову привертає увагу жінки за барною стійкою, і за кілька хвилин та повертається із тарелем зі скибочками сиру, фруктами й порізаним багетом.

— Як вам удалося відшукати таке чудове місце? — цікавиться Ізобель.

— Методом проб і помилок, — зізнається хлопець. — І не забудьте про море гидкого вина.

Ізобель сміється.

— Співчуваю, — каже вона. — Хоча врешті-решт усе склалося якнайкраще. Дуже приємне місце. Наче оаза посеред пустелі.

— Оаза з чудовим вином, — погоджується Марко, піднімаючи келих.

— Нагадує Францію, — додає Ізобель.

— То ви з Франції? — запитує хлопець.

— Ні, — відповідає дівчина. — Але жила там деякий час.

— І я теж, — каже Марко. — Хоча відтоді вже минуло чимало часу. І ваша правда: це місце дуже французьке, і, гадаю, у цьому частина його шарму. Багато інших місць не переймаються тим, щоб зачаровувати.

— Ви зачаровуєте, — зізнається Ізобель і одразу ж шаріється й набуває такого вигляду, наче проковтнула б власні слова, якби могла.

— Дякую, — відгукується Марко, не певний, що можна було б іще сказати.

— Перепрошую, — каже Ізобель, вочевидь знітившись. — Я не мала на увазі... — Вона затинається, але, імовірно підбадьорена тим, що випила півтора келиха вина, говорить далі. — У вашій книжці йдеться про чари, — каже вона й дивиться на хлопця, очікуючи від нього якоїсь реакції. Проте Марко мовчить, і дівчина веде далі, руйнуючи тишу: — Талісмани, символи... Не знаю, що це все означає, але це якесь чаклунство, чи не так? — Ізобель нервово сьорбає вино й не наважується підвести очі.

Марко ретельно зважує слова, занепокоєний напрямом, у котрому розвивається бесіда.

— І що відомо юній панянці, яка колись жила у Франції, про чари й талісмани? — запитує він.

— Лише те, що я читала в книжках, — каже дівчина. — Не пам’ятаю, що всі вони означають. Я знаю лише астрологічні знаки та кілька алхімічних, та й ті не дуже добре. — Ізобель змовкає, наче вагаючись, варто пояснювати далі чи ні, але за мить додає: — La Roue de Fortune, Колесо Фортуни — та карта У вашій книжці. Я знаю цю карту. І маю власну колоду.

Якщо раніше Марко вважав дівчину лише трохи цікавою й казково чарівною, то це зізнання викрило ще дещо. Він посунувся вперед, роздивляючись її зі значно більшим зацікавленням, ніж мить тому.

— Ви ворожите на картах таро, міс Мартін? — питає він.

Ізобель киває.

— Ворожу, принаймні намагаюся, — зізнається вона. — Тільки собі, тож це навряд чи можна вважати ворожбою. Я... я навчилася цього лише кілька років тому.

— А ви маєте із собою колоду? — цікавиться Марко. Ізобель знову киває. — Мені б дуже хотілося подивитися, якщо ви не заперечуєте, — додає він, зауваживши, що дівчина не рухається, аби дістати колоду з ташечки. Ізобель уважно оглядає кав’ярню й решту відвідувачів. Марко недбало змахує рукою. — Не переймайтеся через них, — каже він. — Щоб налякати цей народ, знадобиться щось більше за колоду карт. Але якщо ви не хочете, я зрозумію.

— Ні, ні, я не заперечую, — запевняє Ізобель, беручи ташечку й обережно дістаючи колоду карт, акуратно загорнуту в клаптик чорного шовку. Вона знімає обгортку й розкладає колоду на столі.

— Дозволите? — просить Марко й тягнеться, щоб узяти карти.

— Чому ні, — здивовано відповідає Ізобель.

— Деякі ворожки не люблять, щоб інші торкалися їхніх карт, — пояснює Марко, беручи карти та пригадуючи подробиці своїх занять ворожбою. — Тож я не хотів здатися нахабним. — Він перегортає горішню карту: Le Bateleur. Чарівник. Марко не може стримати усмішки у бік зображення, перш ніж повернути карту до колоди.

— Ви теж ворожите? — запитує його Ізобель.

— О ні, — заперечує юнак. — Я знайомий із картами, але вони не озиваються до мене, принаймні не так чітко, щоб я міг щось зрозуміти. — Він переводить погляд із карт на Ізобель, досі вагаючись, якої він про неї думки. — А до вас вони озиваються, чи не так?

— Ніколи не думала про це таким чином, але, гадаю, вони таки озиваються, — каже дівчина. Вона тихенько сидить і спостерігає, як хлопець гортає колоду. Він робить це так само обережно, як вона перегортала сторінки його щоденника: делікатно притримуючи карти за кутик. Переглянувши всю колоду, Марко повертає її на стіл.

— Вони дуже старі, — зауважує він. — Значно старші за вас, дозволю собі припустити. Чи можу я поцікавитися, як вони до вас потрапили?

— Я знайшла їх у скриньці з прикрасами в антикварній крамничці в Парижі багато років тому, — каже Ізобель. — Господиня навіть не продала мені їх, а наказала просто взяти, забрати подалі від крамниці. Вона називала їх диявольськими картами. Cartes du Diable.

— Люди легковірні в таких речах, — зауважує Марко. Цю фразу його вчитель виголошував чимало разів, одночасно застерігаючи й наставляючи хлопця. — Їм легше зачислити щось до категорії зла, аніж спробувати зрозуміти. Неприємна правда, а втім, так і є.

— Для чого служить ваш записник? — питає Ізобель. — Я не хочу випитувати, просто мені це здалося цікавим. Сподіваюся, ви пробачите мені те, що я його погортала.

— Ви щойно дозволили мені порозглядати ваші карти, тож ми квити, — пропонує рішення хлопець. — Але, боюся, той записник — значно складніша річ, і не так просто пояснити Щось про нього чи повірити в це.

— Я можу повірити багато в що, — запевняє Ізобель. Марко не відповідає, але роздивляється дівчину так само пильно, як щойно дивився на її карти. Ізобель витримує цей погляд і не відвертає очей.

Це занадто спокусливо. Знайти когось, хто хоча б трохи розуміє світ, у якому він живе мало не все своє життя. Юнак знає, що мав би втриматися від цієї забаганки, але він не в змозі.

— Я можу вам показати, якщо забажаєте, — пропонує він за мить.

— Залюбки, — радо погоджується Ізобель.

Вони допивають вино, і Марко розраховується з жінкою за барною стійкою. Він надіває на голову котелок і бере Ізобель під руку. Пара виходить із затишку кав’ярні, щоб знову потрапити під дощ.

Марко рвучко зупиняється посеред наступного кварталу, навпроти великого, захованого за ґратами внутрішнього дворика. Від вулиці його відділяє арка між вимощеними сірим каменем стінами.

— Це згодиться, — вирішує Марко. Він відводить Ізобель із хідника вглиб арки й ставить дівчину так, що вона притуляється спиною до холодного вогкого каміння. Сам юнак стає навпроти неї, так близько, що дівчина бачить кожну краплю дощу на крисах його капелюха.

— Згодиться для чого? — запитує дівчина, і її голос тремтить від хвилювання. Навколо них досі стугонить дощ, і їм немає куди податися. Марко лише зводить убрану в рукавичку долоню, зосередившись на дощі та стіні за дівочою головою.

Він ніколи не мав на кому попрактикуватися, тож не певний, чи впорається.

— Ви довіряєте мені, міс Мартін? — питає хлопець, вдивляючись у неї тим самим уважним поглядом, що й у кав’ярні. Лише цього разу його очі знаходяться за кілька дюймів від її.

— Так, — відповідає Ізобель, не вагаючись.

— Гаразд, — задоволено каже Марко і, квапливо підвівши руки, прикриває ними дівчині очі.

Здригнувшись, Ізобель завмирає. Його долоні затуляють їй очі, вона нічого не бачить і лише відчуває на обличчі вологу шкіру рукавичок. Дівчина тремтить, сама не певна, від холоду чи дощу. Якийсь голос шепоче їй просто у вухо слова, котрі не вдається розібрати чи зрозуміти. Раптом вона більше не чує, як порощить дощ, а кам’яна стіна за спиною здається шорсткою, хоча ще мить тому була гладенькою. Темрява потрохи розсіюється, і Марко опускає руки.

Кліпаючи від яскравого світла, Ізобель спочатку помічає навпроти себе Марко, але щось у ньому змінилося. На капелюсі більше немає крапель. Дощових крапель узагалі більше немає; натомість усе навколо хлопця залите м’яким сонячним сяйвом. Та не це змушує Ізобель роззявити від здивування рота.

Вона дивується від того, що вони стоять посеред лісу, і її спина притискається до велетенського стовбура предковічного дерева. Навколо ростуть інші голі чорні дерева, а їхні гілки тягнуться до яскравої небесної блакиті вгорі. Землю вкриває легкий шар снігу, що іскриться та сяє в сонячних променях. Чудовий зимовий день, і за кілометри довкола не видно жодного будинку, лише вкритий снігом і деревами простір. На сусідньому дереві заспівала пташка, і десь звіддалік їй відповіла інша.

Ізобель спантеличена. Усе це по-справжньому. Вона шкірою відчуває тепло сонця, а пальцями — кору дерев. Можна торкнутися холодного снігу, до того ж дівчина помічає, що сукня вже висхла. І навіть повітря, котрим вона дихає на повні груди, нічим не нагадує лондонський смог — це, безсумнівно, свіже сільське повітря. Цього не може бути, але все відбувається насправді.

— Це неможливо, — каже вона, повертаючись до Марко. Він Усміхається, і очі його мерехтять у променях зимового сонця.

— Немає нічого неможливого, — відповідає юнак, і Ізобель заливається дзвінким і радісним дитячим сміхом.

Мільйон запитань юрмиться в її голові, але дівчина не може сформулювати жодного. І раптом у пам’яті постає чітке зображення карти Le Bateleur.

— Ти чарівник, — каже вона.

— Гадаю, так мене ще ніхто не називав, — відгукується Марко. Ізобель знову сміється й не припиняє, навіть коли він нахиляється та цілує її.

У небі кружляє кілька пташок, а вітерець грається гілками дерев.

Перехожим на лондонській вулиці, де стрімко темнішає, нічого не видається дивним. Це лише юні закохані цілуються під дощем.

Шахрайство

Липень — листопад 1884

Чарівник Просперо не має жодних офіційних причин, щоб залишити сцену. Протягом кількох останніх років гастролі стали такою рідкістю, що ніхто й не помітить, якщо він припинить давати вистави.

Хай навіть Чарівник Просперо більше не гастролює, але Гектор Бовн і далі працює.

Він мандрує від міста до міста, рекомендуючи свою шістнадцятилітню доньку як медіума-спіритиста.

— Я ненавиджу це, татку, — часто протестує Селія.

— Якщо можеш вигадати краще заняття, аби провести час до моменту, коли розпочнеться твоє змагання, і навіть словом не похопись про читання, — будь ласка, за умови, якщо воно приноситиме стільки ж грошей, скільки це. Крім того, для тебе це гарна можливість попрактикуватися у виступах на публіці.

— Ці люди нестерпні, — зауважує Селія, хоча насправді має на увазі дещо інше. Вони змушують її почуватися незручно. Хай як вони відводять від неї благальні погляди, хай як дивляться очима, повними сліз. Вони сприймають її як річ, як місток до тих, кого вони любили, до тих, за кого так відчайдушно чіпляються.

Вони розмовляють про неї, наче її немає в кімнаті, наче вона така ж безтілесна, як їхні любі примари. Селії доводиться докладати зусиль, щоб не зіщулюватися в їхніх вдячних обіймах, що супроводжуються схлипуваннями.

— Ці люди нічого не варті, — повчає тато. — Їм бракує клепки, аби принаймні оцінити те, що вони бачать і чують, — простіше думати, що це надприродні трансляції з потойбіччя. Чому б не скористатися цим, особливо якщо вони так прагнуть віддати свої грошики в обмін на якусь дурницю?

Селія вважає, що жодні гроші не варті цих болісних переживань, але Гектор непохитний, тож вони й надалі подорожують, здіймають у повітря столи та загадково постукують по стінах, укритих усіма можливими різновидами шпалер.

Дівчина й далі дивується тому, як палко клієнти прагнуть спілкування й розради. Їй, наприклад, ніколи не хотілося контактувати з померлою матір’ю. До того ж Селія взагалі сумнівається, що мама захотіла б потеревенити, навіть якби могла, тим паче, удаючись до таких хитромудрих методів.

«Усе це брехня, — хочеться сказати цим людям. — Мерці не сновигають довкола, щоби ввічливо дзенькнути чайним горнятком чи гупнути по стільниці й прошепотіти щось за портьєрами, що хитаються».

Подекуди вона розбиває якусь цінну дрібничку й звинувачує в усьому духів.

Щоразу, коли вони вирушають до іншого міста, батько вигадує їй новий псевдонім, але часто обирає ім’я Міранда, найімовірніше тому, що знає, як воно її дратує.

Минають місяці, дівчина виснажена від подорожей, навантаження й голоду — батько нечасто дозволяє їй їсти. Він стверджує: якщо вона скидатиметься на волоцюгу, люди швидше повірять у її зв’язок із потойбічним світом.

Лише після того, як на одному із сеансів Селія по-справжньому зомліла, а не просто досконало драматично й завчено знепритомніла, Гектор зглянувся та вирішив повернутися додому, у Нью-Йорк.

Якось по обіді за чаєм, осудливо поглядаючи на варення й вершки, котрі дівчина мастить на булочку, батько повідомляє, що домовився про сеанс у наступні вихідні. Заплакана вдова з протилежної частини міста погодилася заплатити суму, вдвічі більшу від звичної.

— Я казав, що ти можеш відпочити, — відповідає він на заперечення Селії, навіть не відводячи очей від стосу газет, розкиданих на столі. — У тебе було три дні, цього достатньо. Ти маєш добрий вигляд і одного дня станеш навіть гарнішою, ніж була твоя мати.

— Я здивована, що ти взагалі пам’ятаєш, якою була моя мати, — уїдливо каже Селія.

— А ти пам’ятаєш? — перепитує батько, нарешті підвівши погляд. Вона лише супиться у відповідь, тож він веде далі: — Можливо, я й провів у її товаристві лише кілька тижнів, але пам’ятаю її чіткіше, ніж ти, хоча ти жила з нею п’ять років. Час — дивна штука. Колись ти теж це зрозумієш.

Він знову повертається до газет.

— А як щодо того змагання, до якого ти мав би мене готувати? — цікавиться Селія. — Чи це для тебе просто іще один спосіб заробітку грошей?

— Селіє, люба, — каже Гектор. — Попереду на тебе чекає багато дивовижного, але від нас не залежить, коли це буде. Перший хід не за нами. Нам просто повідомлять, коли настане час розпочати партію.

— Тоді яке має значення, чим я займаюся, допоки час не настав?

— Тобі потрібно практикуватися.

Селія схиляє голову й дивиться на батька, поклавши руки на стіл. Газетні шпальти скручуються в химерні фігури: піраміди, конуси — і паперових пташок із шурхотливими крильцями.

Батько роздратовано підводить очі, підіймає важке прес-пап’є та кидає їй на руку. Зап’ястя ламається з різким клацанням.

Газети розгортаються й повертаються на свої місця на столі.

— Тобі потрібно практикуватися, — повторює Гектор. — Із самовладанням у тебе досі проблеми.

Селія виходить із кімнати, не кажучи жодного слова, тримаючись за зап’ястя та ковтаючи сльози.

— І заради Бога, припини рюмсати! — кричить услід батько. На те, щоб вправити й зцілити уламки кісток, вона витрачає майже годину.

Ізобель сидить у кутку Маркової квартири, у кріслі, яке рідко хтось займає. Вона марно намагається сплести у вигадливу косу райдугу різнокольорових стрічок, що струменить у неї між пальцями.

— Дурня якась, — зауважує дівчина, похмуро дивлячись на плутанину стрічок.

— Це простенькі чари, — відзивається від стола Марко, де він сидить, обклавшись книжками. — Кожна стрічка позначає якийсь елемент, кожен вузлик має значення. Так само, як у твоїх картах, але вони просто вгадують значення, а тут ідеться про вплив на предмет. Нічого не вийде, якщо ти не віритимеш у це, — сама знаєш.

— Напевно, у мене невідповідний настрій, аби повірити, — зізнається Ізобель, розв’язуючи вузли й відкладаючи стрічки вбік, дозволяючи їм зісковзувати бильцями крісла. — Завтра спробую ще раз.

— Тоді допоможи мені, — просить Марко, підводячи голову від книжок. — Подумай про щось. Про якийсь предмет. Про важливий для тебе предмет, про який я, імовірно, нічого не знаю.

Ізобель зітхає, але слухняно заплющує очі, зосереджуючись.

— Це каблучка, — каже Марко за мить, розглядаючи образ у її уяві так само легко, ніби дівчина намалювала його на папері. — Золота каблучка із сапфіром, оточеним двома діамантами.

Ізобель широко розплющує очі.

— Як ти дізнався? — питає вона.

— Це обручка? — усміхається хлопець.

Вона затуляє рота рукою та киває.

— Ти продала її, — веде далі Марко, витягаючи клаптики спогадів, що причепилися до прикраси. — У Барселоні. Тебе хотіли видати заміж, але ти втекла й тому тепер тут. Чому ти не казала мені?

— Не зовсім доречна тема для пристойної розмови, — каже Ізобель. — Тати й сам майже нічого не розповів про себе; може, ти теж утік від силуваного шлюбу.

Хвилинку вони стоять одне проти одного, і Марко намагається знайти влучну відповідь, але раптом Ізобель засміялася.

— Він, мабуть, довше шукав каблучку, ніж мене, — каже вона, кидаючи погляд на свою руку без прикрас. — Це була така чарівна дрібничка, я не хотіла з нею розлучатися. Але мені потрібні були гроші, а більше нічого для продажу я не мала.

Марко вже розтулив рота, щоб сказати: він знає, що вона отримала за каблучку гарні гроші, — але раптом хтось стукає У двері.

— Це власник квартири? — шепоче Ізобель, але Марко притискає палець до вуст і заперечно хитає головою.

Лише одна людина стукає в ці двері без попередження.

Перш ніж відповісти, Марко знаком показує дівчині, щоб сховалася в прилеглому кабінеті.

Чоловік у сірому костюмі не заходить до квартири. Він жодного разу не заходив досередини відтоді, як спланував переїзд і кинув свого учня в холодну воду самостійного життя.

— Ти подаси документи, щоб посісти вакансію в цього чоловіка, — каже він, не вітаючись, і дістає збляклу візитну картку. — Імовірно, тобі знадобиться ім’я.

— У мене є ім’я, — повідомляє Марко.

Чоловік у сірому костюмі не питає, що за ім’я.

— Співбесіду призначено на завтра по обіді, — повідомляє він. — Я останнім часом вів із монсеньйором Лефевром чимало справ і дав тобі чудові рекомендації, але ти мусиш зробити все можливе, щоб отримати цю роботу.

— Це вже початок змагання? — цікавиться Марко.

— Це попередній маневр, щоб ти зміг зайняти виграшну позицію.

— А коли ж розпочнеться змагання? — запитує Марко, хоча й ставив це запитання вже десятки разів і жодного з них не отримав відповіді.

— Час покаже, — обіцяє чоловік у сірому костюмі. — Коли воно розпочнеться, буде розумним зосередитися на самому змаганні. — Його погляд посувається до зачинених дверей кабінету. — Щоб ніщо не відволікало тебе.

Він повертається та йде до вестибюля, а Марко закляк на місці та раз по раз перечитує ім’я й адресу на побляклій візитці.

Гектор Вовн урешті-решт пристає на доньчині прохання залишитися в Нью-Йорку, але в нього є на те власні причини.

Він не забуває час від часу нагадувати Селії, що їй варто більше практикуватися, але здебільшого ігнорує її та постійно усамітнюється в горішній вітальні.

Селія задоволена його місцезнаходженням і більшість часу проводить за читанням. Вона крадькома забігає в книгарні, дивуючись, що батько не цікавиться, звідки з’явилися нові стоси щойно переплетених томів.

А ще вона часто практикується, ламаючи всі можливі речі в будинку, аби потім їх полагодити. Змушує книжки літати кімнатою, наче пташок, вираховуючи, як далеко вони долетять, перш ніж їй потрібно буде докласти нових зусиль.

Дівчина стала майже експертом із роботи з тканинами: вона перешиває свої сукні з майстерністю досвідченої кравчині, пристосовує їх до набраної ваги. Селія знову насолоджується відчуттям свого тіла.

Їй доводиться нагадувати татові, щоб вийшов до вітальні й поїв, але останнім часом Гектор щораз частіше відмовляється та майже взагалі не виходить із кімнати.

Сьогодні він навіть не відповів на її наполегливий стук. Селія знає, що батько зачаклував замки і їх неможливо відімкнути без його власного ключа. Вона розгублено штовхає двері ногою і, на її подив, вони відчиняються.

Тато стоїть біля вікна, напружено розглядаючи щось, що тримає в простягнутій руці. Крізь укрите памороззю скло до кімнати зазирають сонячні промені та падають йому на рукав.

Його рука цілком зникає, а потім знову з’являється. Чародійник витягує пальці й кривиться, почувши хрускіт кісточок.

— Що ти робиш, татку? — запитує Селія. Цікавість переважує роздратування. Вона ніколи не бачила, щоб він чинив щось подібне раніше — ані на сцені, ані з нею наодинці.

— Нічого такого, що тебе стосується, — буркає батько й розкочує закасаний манжет своєї сорочки.

Двері гупають у Селії перед носом.

Тренування з мішенню

Лондон, грудень 1884

Дошка для дартсу ненадійно висить на стіні кабінету в оточенні високих книжкових шаф і виконаних олійними фарбами картин у пишних рамах. Попри яскраве забарвлення, вона майже злилася із затінком, але ніж щоразу влучає в мішень. Знову й знову майже в яблучко, що заховалося за пришпиленою до дошки газетною вирізкою.

На папері — театральний огляд, охайно вирізаний із «Лондон Таймс». Цей відгук схвальний; дехто б навіть сказав палкий. Проте його пришпилили до дошки, щоб знищити, і ножу зі срібним руків’ям це непогано вдається. Він розтинає папір і застрягає в корковій дошці. Його висмикують з однією метою — знову почати все спочатку.

У польоті ніж, вправно запущений Чандрешем Крістофом Лефевром, кілька разів досконало обертається й улучає вістрям точно в ціль. Ім’я цього пана надруковано чіткими літерами в останньому рядку вже згадуваної газетної вирізки.

Його ім’я згадано лише в одній фразі, котра й змусила пана Лефевра кидати ніж. Одне-єдине речення звучить так: «Пан Чандреш Крістоф Лефевр досі виходить за межі можливого на сучасній сцені, засліплюючи своїх глядачів таким видовищем, яке можна вважати майже надприродним».

Більшість театральних режисерів потішив би такий відгук. Вони приклеїли б цю статтю в альбом для газетних вирізок поряд з іншими оглядами й цитували б її в рекомендаціях.

Тільки не цей театральний режисер. Ні, пан Чандреш Крістоф Лефевр зосереджується натомість на одному з останніх слів. «Майже». Майже.

Ніж знову розтинає кімнату, минає обтягнуті оксамитом меблі з вигадливим різьбленням, пролітає небезпечно близько від кришталевої карафки, повної бренді. Він швидко обертається — руків’я, потім лезо — і врешті знову влучає в дошку. Цього разу ніж устромляється в майже почекрижений папір між словами «глядачів» і «видовищем», цілком затуляючи слово «таким».

Чандреш іде по ніж і, обережно докладаючи необхідної сили, витягає лезо з дошки. Він перетинає кімнату у зворотному напрямку, тримаючи в одній руці ніж, а в другій — келих із бренді, потім швидко крутиться на підборах і знову кидає ніж у ціль. У жахливе слово. «Майже».

Очевидно, щось він робить не так. Якщо його виставу називають майже надприродною, то десь неподалік існує щось по-справжньому фантастичне й чекає, поки хтось простягне руку й торкнеться його. Отже, необхідно вдатися до чогось іще.

Чоловік розмірковує про це з тієї самої миті, відколи асистент поклав йому на стіл цей акуратно обведений і позначений відгук. Інші копії повіддавали куди-інде, аби зберегти для нащадків, а на екземпляр зі столу чекала жахлива доля у вигляді Чандреша, який агонізував над кожним словом.

Чандреш насолоджується реакціями людей. Щирими реакціями, а не просто ввічливими оплесками. Часто він оцінює їх просто під час вистави. Зрештою, видовище нічого не варте без глядачів. Сила вистави живе в глядацькому відгуку.

Він виріс у театрі, бував у ложах під час балету. Непосидючій дитині швидко набридли одні й ті самі танці, і замість сцени хлопчик став розглядати залу. Помічати, коли глядачі всміхаються чи затамовують дух, коли жінки зітхають, а чоловіки помалу куняють.

Тож, мабуть, не стало великою несподіванкою те, що тепер, коли вже минуло чимало років, його досі більше цікавить публіка, аніж сама вистава. З іншого боку, аби викликати найкращу реакцію, видовище мусить бути надзвичайним.

І оскільки чоловікові не вдається роздивитися обличчя кожного глядача на кожній виставі чи під час кожного дійства (від переконливих драм до екзотичних танців, а подекуди навіть поєднань і того й іншого), він покладається на огляди критиків.

Проте раніше не було таких відгуків, котрі б розлютили його так, як цей. І за багато років жоден із них точно не призвів до жбурляння ножами.

Ніж знову летить і цього разу протинає слово «сцені».

Чандреш іде до дошки, аби витягти його, дорогою сьорбаючи бренді. Якусь мить він зацікавлено дивиться на понівечену статтю, намагаючись розібрати нечіткі слова. А потім гукає Марко.

Темрява і зірки

Із затиснутим у руці квитком ти рухаєшся до цирку в довгій вервечці відвідувачів і спостерігаєш за ритмічним рухом стрілок чорно-білого годинника.

Із квиткових кас є лише один вихід — крізь важку смугасту завісу. Один за одним люди проходять крізь неї та зникають із поля зору.

Коли нарешті настає твоя черга, ти відсуваєш тканину та ступаєш уперед. Завіса знову повертається на місце, і тебе поглинає темрява.

Твоїм очам знадобилося кілька секунд, аби призвичаїтися, і раптом ти помічаєш, як на чорних стінах навпроти з’являються схожі на зірки крихітні цяточки світла.

І хоча ще кілька миттєвостей тому ти був так близько до своїх побратимів-глядачів, що міг навіть торкнутися когось із них, тепер залишився сам-один і навпомацки рухаєшся схожим на лабіринт тунелем.

Тунель закручується й повертає, тут немає освітлення, крім дрібних вогників. Годі й здогадатися, як задалеко ти зайшов і взагалі в якому напрямку рухаєшся.

Нарешті ти дістаєшся до іншої завіси. М’яка, наче оксамитова, тканина легко розсувається під пальцями, варто тобі лише доторкнутися.

З іншого боку завіси сяє сліпуче світло.

«Правда чи забаганка»[4]

Конкорд, Массачусетс, вересень 1897

Їх п’ятеро, і вони сидять під пекучим полуденним сонцем на дубових гілках. На найвищій гілці — його сестра Керолайн, бо вона завжди видряпується вище за інших. Її найкраща подружка Міллі сидить, мов на жердинці, трохи нижче. Брати Маккензі, котрі кидаються жолудями у вивірок, розташувалися ще нижче, але все одно досить високо. А він сам завжди сидить на нижніх гілках. Не тому, що боїться висоти, а через свій статус у цій компанії, якщо його взагалі можна вважати її частиною. Бути молодшим братом Керолайн — це водночас і благословення, і прокляття. Бейлі часом дозволяють приєднатися до інших, але він усе одно мусить знати своє місце.

— Правда чи забаганка? — кричить із горішніх гілок Керолайн. Ніхто їй не відповідає, тож дівчинка кидає жолудь і потрапляє братові просто в маківку. — Правда. Чи. Забаганка. Бейлі? — перепитує вона.

Бейлі потирає голову крізь капелюха. Мабуть, це жолудь допоміг йому вибрати. «Правда» — це сумирна відповідь, усе одно що віддатися на поталу жорстокій, як і жбурляння жолудями, версії гри, вигаданій Керолайн. «Забаганка» анітрохи не краще. Але все ж ліпше потурати сестрі, аніж поводитися як боягуз.

Схоже, він правильно вибрав і навіть трішки пишається собою, коли Керолайн мовчить якусь мить, перш ніж відповісти. Вона сидить на гілках на п’ятнадцять футів[5] вище за нього, звісивши ноги й вигадуючи забаганку, оглядає навколишнє поле. Брати Маккензі й надалі знущаються з білок. Потім Керолайн посміхається, прокашлюється й виголошує:

— Забаганка для Бейлі, — починає вона, примушуючи до цього саме брата, а не когось іншого, зв’язуючи його обіцянкою. Відтак хлопчик почувається неспокійно ще до того, як сестра озвучує, у чому ж її забаганка. Вона робить драматичну паузу й декламує: — Забаганка для Бейлі — залізти до Нічного Цирку.

Міллі від несподіванки задихається. Брати Маккензі забувають жбурнути жолуді й зводять погляди на неї — ніхто вже й не пам’ятає про білок. Широка посмішка розквітає на обличчі в Керолайн, коли вона дивиться вниз, на Бейлі.

— І принеси нам щось звідти як доказ, — додає вона, неспроможна стримати нотки тріумфу в голосі.

Цю забаганку неможливо виконати, і кожен із них це знає.

Бейлі оглядає поле, на якому, наче гори посеред долини, стримлять циркові шатра. У денні години там геть тихо, ніхто не сміється, не грає музика та не юрмляться люди. Просто купка смугастих наметів, що в променях пообіднього сонця видаються не чорно-білими, а жовтувато-сірими. Усе це має дивний вигляд, можливо, трохи загадковий, але не надзвичайний. Принаймні не опівдні. «І не так уже це й страшно», — думає Бейлі.

— Я зроблю це, — каже він. Зістрибує зі своєї низької гілляки й рушає навпростець через поле, не чекаючи на відповідь інших і не бажаючи, щоб Керолайн змінила свою забаганку. Він точно знає, що вона сподівалася почути від нього «ні». Повз його вухо свистить жолудь, але більше нічого не відбувається.

Бейлі й сам не може пояснити чому, але крокує до цирку досить рішуче.

Усе видається таким самим, як тоді, коли він уперше побачив цирк. Йому ще не було й шести років.

Тоді цирк з’явився на цьому ж місці і, здається, ніколи не полишав його. Наче усі ці п’ять років, коли поле стояло голе, він просто був невидимий.

Коли Бейлі ще не було навіть шести, йому не дозволили піти до цирку. Батьки вважали, що він занадто маленький, і йому лишалося тільки зачудовано роздивлятися звіддаля намети й вогні.

Хлопчик сподівався, що цирк пробуде там достатньо довго, поки він не виросте, але за два тижні той без попередження зник, зоставивши замалого Бейлі з розбитим серцем.

І ось тепер він повернувся.

Цирк приїхав лише кілька днів тому й досі править за новину. Якби він був тут довше, Керолайн найімовірніше вигадала б іншу забаганку, але в містечку всі теревенять лише про нього. А дівчинці подобається, щоб її забаганки були саме на часі.

Попередньої ночі Бейлі вперше по-справжньому познайомився із цирком.

Це було геть не схоже на все, що він коли-небудь бачив. Вогні, костюми — усе було інакшим. Наче хлопчик утік зі свого повсякденного життя й потрапив до іншого світу.

Він чекав на виставу. На щось таке, що дивляться, сидячи на стільці.

Але швидко зрозумів, як сильно він помилявся.

Цирк треба було досліджувати.

І Бейлі доклав до цього всіх зусиль, хоча й почувався абсолютно неготовим. Він не знав, який обрати намет із десятків можливих, кожна вивіска вабила його, натякаючи на те, що чекало всередині. А за кожним вигином смугастої доріжки з’являлося більше наметів, більше знаків, більше таємниць.

Бейлі знайшов шатро з акробатами і, закинувши голову, аж поки не заболіла шия, довго дивився, як вони крутяться й падають штопором. Він поблукав наповненим дзеркалами наметом, де на нього витріщалися широко розплющеними очима сотні й тисячі Бейлі в однакових сірих кашкетах.

Там навіть їжа була чудовою. Яблука в такій темній карамелі, що здавалися аж чорними, але залишалися свіжими, хрусткими й солодкими. Шоколадні кажани з неймовірно тонкими крильцями. Найсмачніший сидр із тих, які Бейлі доводилося куштувати.

Усе було магічним. І здавалося, що так триватиме завжди. Жодна доріжка не уривалася, вони лише звивалися або закручувалися назад, до внутрішнього двору.

Опісля він не міг знайти слів, щоб усе описати. І лише кивнув, коли мама запитала, чи сподобалося йому.

Вони пішли раніше, ніж йому хотілося. Якби батьки дозволили, Бейлі залишився б там на всю ніч — так багато було цікавинок для дослідження. Але вже за кілька годин його відвели додому й відправили в ліжко, підкупивши обіцянками повернутися наступними вихідними, хоча Бейлі з острахом згадував, як несподівано цирк зник минулого разу. Щойно вони вийшли за огорожу, хлопчикове серце защеміло.

Бейлі замислюється, чи не погодився на забаганку почасти тому, що хотів швидше повернутися до цирку.

Щоб перейти поле, хлопчик витрачає майже десять хвилин, і з кожним кроком намети стають більшими й страхітливішими, а рішучість кудись зникає.

Бейлі вже вигадує, як можна принести щось як доказ, не заводячи досередини, коли раптом опиняється перед огорожею.

Ворота вищі за нього щонайменше втричі, у денному світлі літери LE CIRQUE DES RÊVES майже неможливо розрізнити, хоча кожна з них завбільшки, мабуть, із добрячий гарбуз. Та й металеві вензелі довкола літер нагадують Бейлі гарбузове гудиння. Ворота зачиняються страшенно складним на вигляд замком, а невеличкий кучерявий напис над ними повідомляє:

і ще нижче звичайними маленькими літерами:

Бейлі не знає, що означає «зійдуть кров’ю», але йому не дуже подобається, як це звучить. Удень цирк видається дивним і занадто тихим. Не чути ані музики, ані галасу. Лише пташки співають неподалік і шепочеться листя на деревах. Схоже, що навколо ні душі, наче все тут збезлюдніло. Тільки пахне так само, як уночі, хоча трішки слабше: карамеллю, попкорном і димом багать.

Бейлі озирається на поле. Усі інші досі сидять на дереві та звідси здаються крихітними. Безсумнівно, вони спостерігають за ним, тож хлопчик вирішує обійти паркан з іншого боку. Він уже не впевнений, що справді збирається це втнути, але якщо таки наважиться, краще обійтися без свідків.

Більша частина огорожі, що простягається від воріт, упритул наближається до наметів, тож пролізти тут не вдасться. Бейлі йде далі.

За кілька хвилин по тому, як дуб зникає з очей, хлопчик знаходить частину огорожі, котра не притуляється до намету, а відмежовує невеличку доріжку, схожу на алею між шатрами. Доріжка закручується довкола одного з наметів і зникає за рогом. Ідеальне місце, щоб спробувати потрапити всередину.

Бейлі розуміє, що по-справжньому хоче туди увійти. Не лише через гру-забаганку, а й через власну цікавість. Жахливу, невиправну цікавість. А десь глибоко, під прагненням довести щось Керолайн та її зграї, під цікавістю, тліє бажання повернутися до цирку.

Металеві ґратки грубі й гладенькі. Бейлі навіть не потрібно пробувати, аби зрозуміти, що він не зможе через них перелізти. Окрім того що внизу немає куди поставити ногу, так ще й нагорі паркан прикрашено масивними залізними завитками, котрі чимось нагадують списи. Не надто загрозливі, але й не дуже гостинні.

Але паркан було збудовано зовсім не для того, щоб зупиняти десятирічних хлопчиків. Хоча ґратки й міцні, розташовані вони десь на відстані фута одна від одної. А Бейлі такий худорлявий, що досить легко зможе між ними протиснутися.

Якусь хвилинку він вагається, але розуміє: якщо хоча б не спробує, згодом буде себе ненавидіти, і не має значення, що трапиться потому.

Хлопчик гадав, що відчуття будуть схожими на нічні, але коли він прослизає крізь ґрати й опиняється на доріжці між наметами, почувається так само, як за парканом. Якщо вдень тут також панує магія, він її не відчуває.

Цирк здається абсолютно покинутим — ніде ані робітників, ані артистів.

Усередині ще тихіше. Пташиного співу більше не чути. Листя, що шаруділо під ногами з іншого боку паркану, не перелізло разом із Бейлі за ґратки, хоча між ними достатньо місця, щоб вітерець міг занести кілька листочків.

Хлопчик розмірковує, куди має йти та що можна вважати Доказом того, що він виконав забаганку. Схоже, тут немає нічого, що можна взяти із собою, лише гола земля й смугасті боки наметів. У денному світлі шатра мають несподівано старий і поношений вигляд, і Бейлі замислюється, як давно подорожує цей цирк і куди він прямує, коли від’їжджає звідси. Він гадає, що десь мусить бути цирковий поїзд, хоча на найближчій станції його немає й ніхто ніколи не бачив, щоб він колись приїжджав чи їхав геть.

Коли доріжка уривається, Бейлі повертає праворуч і опиняється в новому ряду наметів, кожен із яких має двері й табличку з рекламою. «Політ уяви», — повідомляє одна; «Загадки етеру», — інтригує інша. Хлопчикові аж дух перехоплює, коли він минає наступну — «Страхітливі тварюки й незвичні потвори», — але зсередини не чутно ані звуку. Він так і не знаходить, що можна взяти із собою, оскільки цупити вивіску йому не хочеться, а крім них тут трапляються лише клаптики паперу та шматочки попкорну.

Намети відкидають у пообідньому сонці довгі тіні, що тягнуться висхлою землею. Подекуди її пофарбували чи вкрили білою пудрою, подекуди — чорною. Бейлі бачить під фарбою коричневу багнюку, яку вже перемісили сотні ніг. Він замислюється, чи щоночі тут поновлюють фарбу на землі, і завертає за ріг, а оскільки дивиться під ноги, то мало не наштовхується на дівчинку.

Вона стоїть посеред доріжки між наметами. Просто стоїть, наче чекає на нього. На вигляд їй приблизно стільки ж років, скільки йому. Убрана вона в щось, що можна назвати хіба що сценічним костюмом, бо звичайним одягом це точно не назвеш. Білі черевики з безліччю ґудзиків, білі панчохи й біла сукеночка, пошита з клаптиків усіх можливих тканин: шматочки мережива, шовку й бавовни, зшиті докупи, — а поверх цього ще й короткий білий військовий піджак і білі рукавички. Кожен сантиметр від шиї до пальчиків ніг укритий чимось білим, і серед цієї білизни руде волосся здається ще більш шокуючим.

— Ти не мав би бути тут, — тихенько каже руда дівчинка.

У її голосі не чути ані хвилювання, ані навіть здивованості. Бейлі кілька разів кліпає на неї, перш ніж спромогтися відповісти.

— Я... ну, я знаю, — каже він, і йому самому ці слова здаються найдурнішими у світі, але дівчинка просто дивиться на нього. — Перепрошую, — додає він, і це звучить іще безглуздіше.

— Тобі, мабуть, краще піти, поки тебе не побачив хтось інший, — каже дівчинка, озираючись через плече, але Бейлі не знає, що вона очікує там побачити. — Звідки ти прийшов?

— Ззаду, ну... — Бейлі крутиться навсібіч, але не може сказати, яким шляхом він ішов: доріжка вигинається, і він не бачить жодної вивіски, щоб упізнати ті, котрі минав. — Я точно не знаю, — каже він.

— Гаразд, ходи зі мною. — Дівчинка бере його руку у свою, обтягнуту білою рукавичкою, і тягне хлопчика до одного з проходів. Поки вони минають намети, вона більше нічого не каже, але на розі змушує його зупинитися, і вони нерухомо стоять майже хвилину. Коли Бейлі розтуляє рот, аби запитати, на що вони чекають, вона просто притискає пальці до його губ, аби хлопчик замовк, і за кілька секунд рушає далі.

— Ти можеш протиснутися крізь ґратки? — питає дівчинка, і Бейлі ствердно киває. За одним із наметів вона рвучко повертає до проходу, котрий хлопчик навіть не помітив, і ось знову з’являється паркан, а за ним поле.

— Вилазь тут, — каже руда. — Усе буде гаразд.

Вона допомагає Бейлі протиснутися крізь ґрати, котрі в цій частині паркану розташовані дещо щільніше. Опинившись з іншого боку, Бейлі повертається обличчям до дівчинки.

— Дякую, — каже він, бо не може придумати нічого кращого.

— Будь ласка, — відповідає дівчинка. — Але тобі варто бути обережнішим. Ти не повинен залазити сюди протягом дня, Це порушення.

— Я знаю, вибач, — каже Бейлі. — Що означає «сходити кров’ю»?

Дівчинка сміється.

— Це означає, що вони випустять із тебе всю кров, — пояснює вона. — Хоча не думаю, що вони й справді так чинять.

Вона повертається й рушає назад до проходу.

— Почекай, — каже Бейлі, хоча не знає, навіщо просить її почекати. Руда повертається до огорожі. Вона не відповідає, лише чекає, щоб почути, що він збирається сказати. — Я... я мушу принести щось назад, — каже він і одразу ж шкодує про свої слова. Дівчинка морщить лоба, уважно роздивляючись його крізь ґрати.

— Принести щось назад? — перепитує вона.

— Угу, — погоджується з іншого боку огорожі Бейлі, утупивши погляд у свої потерті коричневі черевики. — Це була забаганка, — додає він, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Дівчинка всміхається. Якусь мить вона кусає губу й здається замисленою, а тоді стягує з руки одну з білих рукавичок і передає йому крізь ґратки. Бейлі вагається.

— Усе гаразд, бери, — запевняє руда. — У мене є цілий ящик таких.

Бейлі бере з її рук білу рукавичку та кладе до кишені.

— Дякую, — каже він знову.

— Будь ласка, Бейлі, — відповідає дівчинка, і, коли вона знову повертається, щоб піти, він більше нічого не каже, тож руда зникає за рогом смугастого намету.

Бейлі довго стоїть там, перш ніж знову перетнути поле. Коли він приходить до дуба, там уже нікого немає, лише на землі лежить купа жолудів і сонце починає сідати.

На півдорозі додому він розуміє, що не казав дівчинці, як його звуть.

Змовники й спільники

Лондон, лютий 1885

Опівнічні Прийоми — традиція la maison[6] Лефеврів. Спочатку це була Чандрешева примха, спричинена хронічним безсонням, нічним способом життя, пов’язаним із театральним розкладом, і природженою неприязню до етикету поважних вечірок. Звичайно, існують заклади, де можна повечеряти навіть після зачинення театру, але жоден із них не задовольняє вибагливих Чандрешевих смаків.

Саме тому він почав улаштовувати ретельно продумані вечері з кількома змінами страв, першу з яких подають опівночі. Завжди точнісінько опівночі, тієї миті, коли дідусевий годинник у фойє починає вибивати нову годину, перші тарілки з’являються на столі. Чандрешеві здається, що це додає церемонії урочистості. Перші Опівнічні Прийоми були негучними — лише кілька друзів і колег. Але з плином часу вони почастішали та стали екстравагантнішими, завжди перетворювалися на якусь підпільну сенсацію. У певних колах люди палко мріяли отримати запрошення на Опівнічний Прийом.

Утім, ці вечері лише для обраних. Хоча час від часу на них збирається близько тридцяти людей, часом їх лише п’ятеро. Зазвичай гостей від дванадцяти до п’ятнадцяти. Але, незалежно від кількості запрошених, страви завжди подають вишукані.

Чандреш ніколи не готує меню для таких вечер. На схожих прийомах (якщо котрісь із них можна вважати схожими) гості, трапляється, отримують каліграфічне меню на цупкому папері, де кожну страву описано з усіма подробицями або лише подано перелік назв, що інтригують.

Але Опівнічні Прийоми й без того сповнені нічних таємниць, і Чандрешеві здається, що відсутність меню, такої собі мапи для кулінарної подорожі, лише додає нових вражень. На стіл подають страву за стравою — щось можна легко впізнати, наприклад куріпку, кролика чи ягня, яких подають на банановому листі, запеченими з яблуками чи прикрашеними вимоченими в бренді вишеньками. Інші смаки, загадковіші, причаїлися в солодких соусах чи пряних супах; м’ясо, яке непросто впізнати, ховається в здобі або глазурі.

Якщо заінтригована вечерею гостя поцікавиться природою конкретної страви, запитає про походження закуски чи приправу, про смак, який вона не може упізнати (навіть ті, у кого найчутливіші рецептори, ніколи не можуть упізнати всіх смаків), вона не отримає задовільної відповіді.

Чандреш лише зауважить: «Рецепти належать шеф-кухарям, і я не наважуюся втручатися в їхні таємниці». Зацікавлена гостя повернеться до своєї таємничої тарілки, можливо, гадаючи, що, попри всі секрети, страва дійсно справляє враження, і далі міркуватиме про те, що саме так надзвичайно смакує, упадаючи з кожним новим шматочком у глибоку задумливість.

Розмовляють на Прийомах здебільшого під час зміни страв.

Насправді Чандрешеві подобається не знати всіх інгредієнтів, не заглиблюватися в техніку приготування страв. Він стверджує, що така непоінформованість вдихає в кожну тарілку життя, перетворює їжу на щось більше, аніж просто сукупність продуктів.

(«Ах, — зауважує гостя, коли про це знову заходить мова, — ви з тих, хто воліє просто сказати час, а не поратися з коліщатками годинника».)

Десерти завжди вражають. Приголомшливі солодощі в шоколаді чи карамелі, ягоди, политі вершками й вимочені в лікерах. Торти, що численними поверхами здіймаються до небачених висот, і випічка, легша за повітря. З інжиру стікає мед, палений цукор закручується вигадливими завитками та квітами. Гості часто зауважують, що десерти занадто гарні, щоб їх їсти. А проте, завжди знаходять спосіб легко впоратися із цією перешкодою.

Чандреш ніколи не повідомляє імен своїх кухарів. Ширяться чутки, що він викрадає кулінарних геніїв із цілого світу й ув’язнює їх на кухнях, де ті змушені найсумнівнішими методами задовольняти кожну його примху. Інші кажуть, що їжу не готують у маєтку, а привозять із найкращих лондонських ресторанів, котрим щедро доплачують за роботу в таку пізню годину. Плітки перетікають у суперечки про те, як удається зберігати гарячі страви гарячими, а закуски холодними, але ще ніхто не дійшов якогось задовільного висновку, натомість сперечальники лише відчувають голод.

Незалежно від походження, їжа завжди варта уваги. Їдальню (чи їдальні — залежно від розмаху вечірки), як і решту будинку, обов’язково розкішно прикрашено пишними червоними й золотими кольорами, на всіх можливих поверхнях виставлено витвори мистецтва, зібрані по всьому світу. Усе довкола опромінюється сяючими люстрами й надзвичайною кількістю свічок, а світло від них ллється не яскраве, а глибоке, тепле й мінливе.

Часто тут відбуваються найрізноманітніші розваги: виступають танцюристи, чарівники, екзотичні музики. Коли збираються лише найближчі, для них грає Чандрешева персональна піаністка — чарівна юна панянка, яка весь вечір проводить за інструментом і ніколи ні до кого не промовляє жодного слова.

Ці вечірки чимось схожі на будь-які інші, хоча атмосфера й пізня година роблять їх трохи інакшими, незвичними й цікавими. Чандреш має природжений нюх на все незвичайне й привабливе; він добре розуміється на могутності такої атмосфери.

Цієї ночі на Опівнічний Прийом запрошено лише найближчих, лише п’ятьох гостей. Сьогоднішня вечеря — не просто громадський захід.

Першою (після піаністки, яка вже грає) приїжджає мадам Анна Падва, румунська прима-балерина на пенсії, найближча подруга Чандрешевої матері. У дитинстві він звав її Тітонька Падва й називає так до сьогодні. Це велична пані з гарним відчуттям стилю, і поважний вік не позбавив її рухів танцювальної грації. До речі, саме її відчуття стилю стало причиною сьогоднішнього запрошення на вечерю. Вона справжній диявол у питаннях естетики й добре розуміється на моді. Ці рідкісні й такі бажані якості забезпечують колишню балерину після виходу на пенсію непоганим прибутком.

Газети називають її чарівницею у сфері одягу. Творцем див. Мадам Падва відкидає ці лестощі, хоча й жартує, що, якби мала достатньо шовку й достатньо міцний корсет, могла б перетворити Чандреша на найвишуканішу леді.

Цього вечора мадам Падва вбрана в чорну шовкову сукню з вишитим уручну вигадливим візерунком із вишневого цвіту. Здається, наче це кімоно, що переродилося на сукню. Її сиве волосся підібране догори й притримується на маківці невеличкою, прикрашеною дорогоцінним камінням сіточкою. Кольє з ідеально огранованих багряних рубінів обіймає шию балерини, створюючи чітке враження, що в жінки перерізане горло. Загалом Анна видається дещо хворобливою та неймовірно елегантною.

Містер Ітан У. Барріс — інженер і архітектор, уже відомий у деяких колах, — другий гість на вечірці. Він має такий вигляд, наче заблукав і потрапив не до того будинку, і зі своїми сором’язливими манерами й окулярами в срібній оправі був би значно доречнішим в офісі чи банку. Він ретельно зачесав волосся, намагаючись приховати той факт, що воно почало рідішати. Із Чандрешем чоловік бачився лише одного разу, на симпозіумі з давньогрецької архітектури. Запрошення на вечерю стало справжнім сюрпризом — містер Барріс не з тих чоловіків, котрих запрошують на незвичні опівнічні посиденьки, ба навіть на звичні посиденьки, якщо вже бути чесними, але він гадає, що відмовитися було б неввічливо. Крім того, містер Барріс давно мріяв потрапити до міського Лефеврового будинку, про який серед його колег, що займаються дизайном інтер’єрів, ходять легенди.

За кілька хвилин по своїй появі він помічає, що вже веде жартівливу бесіду з колишньою примою-балериною, тримаючи в руках келих іскристого вина. Архітектор доходить висновку, що йому навіть подобаються ці незвичні опівнічні посиденьки й варто було б навідуватися сюди частіше.

Сестри Берджес приїжджають разом. Тара й Лейні займаються всім потроху. Трохи танцюють, трохи грають на сцені. Колись вони були бібліотекарками, але цієї теми можна торкатися, лише коли вони п’яні в дим. Вони мають чи принаймні створюють власну справу — щось пов’язане із консультуванням. З будь-яких питань. Вони дадуть вам пораду про що завгодно: від стосунків і фінансів до мандрів і черевиків. Секрет їхнього успіху (котрий вони теж обговорюють, тільки добряче налигавшись) — у надзвичайній спостережливості. Вони бачать кожну дрібницю, помічають кожен нюанс. І якщо навіть Тара проґавить щось, Лейні це надолужить (і навпаки).

Вони вважають, що вирішувати проблеми інших людей за допомогою порад значно приємніше, ніж виконувати самим усю роботу. «Це дає більше втіхи», — пояснюють дівчата.

Сестри дуже схожі: обидві мають хвилясте каштанове волосся й великі яскраві карі очі, що надають їм молодшого вигляду, ніж насправді; утім, Берджес і не зізнаються, скільки їм років і котра з них старша. Обидві панянки вбрані в модні сукні, які не зовсім однакові, але прекрасно доповнюють одна одну.

Мадам Падва вітає їх із наперед заготованою для всіх гарненьких молодих кралечок байдужістю, але одразу тане від компліментів своїй зачісці, прикрасам і сукні. Сестри трохи шокують містера Барріса, хоча, можливо, це лише побічна дія вина. Йому досить важко зрозуміти їхній шотландський акцент, якщо вони взагалі шотландки. У цьому він аж ніяк не певен.

Останній гість прибуває незадовго до вечері, коли решта вже всілася й налила вина. Це високий чоловік незрозумілого віку, з нечіткими рисами обличчя. Він одягнений у бездоганний сірий костюм із фраком; біля дверей він віддає капелюх і ціпок разом із візитною карткою, де написано «Містер А. Г**». Сідаючи, чоловік приязно киває іншим гостям, утім, не промовляє жодного слова.

Саме цієї миті до гостей приєднується Чандреш у супроводі свого асистента Марко, привабливого юнака з приголомшливими зеленими очима. Увага обох сестер Берджес одразу переноситься на нього.

— Я запросив усіх вас сюди не без причини, — повідомляє Чандреш. — Упевнений, ви вже й самі про це здогадалися. А втім, це справа, пов’язана з бізнесом, і гадаю, краще обговорити її на повний шлунок, тож забудьмо про всі офіційні бесіди, аж поки не скуштуємо десерт. — Він недбало махає одному з офіціантів, і, коли годинник у холі починає бити з низьким, глибоким звуком, що відлунює в будинку дванадцять разів, на столі з’являється перша страва.

Приємні розмови разом із вином рікою течуть між змінами страв. Жінки балакучіші за чоловіків. Насправді чоловік у сірому костюмі сказав лише кілька слів. Хоча деякі з них сьогодні вперше бачать одне одного, до моменту, коли від plats proncipaux[7] нічого не залишилося, сторонній спостерігач подумав би, що тут зібралися давні друзі.

За кілька хвилин до другої години ночі, коли всі впоралися з десертами, Чандреш підводиться й відкашлюється.

— Якщо всі ви будете такі люб’язні та приєднаєтеся до мене в кабінеті за кавою й бренді, ми зможемо перейти до справ, — каже він. Лефевр киває Марко, який кудись вислизає та долучається до решти нагорі, у кабінеті, з кількома записниками й рулонами паперу в руці. Каву та бренді вже налито, і гості всідаються на численні канапи й у крісла довкола каміна, де тріщить вогонь. Чандреш запалює сигару й починає свою промову, видуваючи замість розділових знаків хмарки диму.

— Я зібрав вас сьогодні в цій компанії, тому що розпочинаю один проект, почин, як ви можете сказати. Я щиро вірю, що це зачинання сподобається вам усім і що кожен із вас може тим чи іншим чином додати щось до його розробки. Вашу допомогу, яка залишається абсолютно добровільною, буде гідно оцінено, і кожен отримає солідну винагороду, — повідомляє він.

— Годі вже ходити околяса, любий Чандреше, розкажи нам, яку нову забавку ти собі знайшов, — втрутилася мадам Падва, покручуючи в руках свій келих із бренді. — Дехто з нас не молодшає. — Одна із сестер Берджес придушено хихотить.

— Звичайно, Тітонько Падво. — Чандреш ввічливо кланяється в її бік. — Моя нова забавка, як ви точно її охрестили, — це цирк.

— Цирк? — перепитує Лейні Берджес із посмішкою. — Як чудесно!

— Щось на кшталт ярмарку? — цікавиться містер Барріс, і голос його звучить трохи збентежено.

— Більше ніж ярмарок, — хизується Чандреш. — Насправді навіть більше за цирк — цирк, котрого ніхто ніколи не бачив. Не одне велике шатро, а безліч наметів, і в кожному з них відбувається щось інше. Жодних слонів чи клоунів. Ні, нам потрібно щось значно краще! Нічого буденного. Наш цирк буде інакшим, він даруватиме вкрай рідкісні враження, стане святом емоцій. Театральність без театру, захопливе видовище. Ми зруйнуємо припущення й застарілі стереотипи про те, яким був цирк, і створимо щось цілком нове. — Він показує на Марко, котрий розгортає на столі паперові рулони, притримуючи кутики прес-пап’є і якимись дивними дрібничками (мавпячий череп і застиглий у склі метелик).

План складається переважно з нарисів, оточених примітками. Вони демонструють лише фрагменти ідей: кільце наметів, центральний променад. Список можливих розваг чи виступів нашкрябаний обабіч креслень, дещо з нього вже виключене, а дещо обведене. Віщунка. Акробати. Чарівник. Люди-змії. Танцюристи. Заклиначі вогню.

Поки Чандреш веде далі, сестри Берджес і містер Барріс розглядають рисунки й читають усі коментарі. Мадам Падва посміхається, але залишається на своєму місці, посьорбуючи бренді. Містер А. Г** не рухається, вираз його обличчя незбагнений і незмінний.

— Наразі план перебуває на стадії ідеї, і саме тому я звертаюся до вас: розпочнімо й розвиваймо! Йому потрібен стиль, щоб було чим похизуватися. Винахідливість під час проектування й спорудження. Він мусить заворожувати і, можливо, мати поволоку таємниці. Я вірю, що ви — найкраща команда для цієї справи, котра може все це гарантувати. Якщо хтось із вас не погоджується, ви, звісно ж, можете піти, але я шанобливо прошу не обговорювати цього ні з ким. Я хотів би, щоб мої плани залишалися цілком таємними, принаймні поки що. Урешті-решт, зараз вони дуже вразливі. — Він повільно затягується сигарою й так само повільно видихає дим, перш ніж підбити підсумок: — Якщо ми все зробимо належним чином, план, безсумнівно, скоро заживе власним життям.

Коли чоловік змовкає, навколо западає тиша. Кілька хвилин у кімнаті чутно лише потріскування вогню, гості ззираються, кожен сподівається, що хтось інший озветься.

— Можна мені олівець? — питає містер Барріс. Марко простягає йому олівця, і архітектор починає малювати, узявши за основу зародкове креслення циркової схеми й розвиваючи його у вигадливий дизайн.

Чандрешеві гості залишаються в маєтку аж до світанку, а коли вони врешті їдуть, кількість діаграм, планів і нотаток збільшується втричі від тієї, що була на початку. Усе це вкриває кабінет і висить, пришпилене до його стін, неначе карти до пошуку невідомих скарбів.

Співчуття

Нью-Йорк, березень 1885

Газетна замітка повідомляє, що Гектор Бовн, відоміший як Чарівник Просперо, славетний артист і сценічний маг, помер від серцевого нападу в себе вдома п’ятнадцятого березня.

У газеті коротко згадано про його роботу й спадщину. Вік зазначено неправильно, але це зауважує лише декілька читачів. Наприкінці в короткому абзаці йдеться про те, що в Чарівника Просперо залишилася сімнадцятирічна донька, місс Селія Бовн. Цього разу вік майже правильний. Також зауважено, що погреб буде скромним, лише для найближчих, а співчуття можна надсилати на адресу одного з місцевих театрів.

У театрі листівки й листи зібрали та поскладали в мішечки, а кур’єр приніс їх до резиденції Бовнів, міського будинку, переповненого відповідними до нагоди похмурими букетами квітів. Коли Селія більше не може зносити задушливого аромату лілій, вона перетворює всі квіти на троянди.

Дівчина залишає стоси співчуттів на столі в їдальні, аж поки вони не заповнюють там усе й не починають перетікати до вітальні. Вона не бажає мати з ними справу, але не може змусити себе викинути все, не читаючи.

Коли купи паперу більше неможливо не помічати, Селія заварює собі чайничок чаю та енергійно береться розбирати їх. Розкриває листи, один за одним, і сортує кількома стосиками.

На конвертах поштові марки з усього світу. Усередині довгі серйозні листи, сповнені непідробного розпачу. Чи пустопорожні побажання всього найкращого та вихваляння батькових талантів. У багатьох із них ідеться про те, що автор раніше не знав, що видатний Просперо має доньку. А хтось, навпаки, згадував про неї з любов’ю, описуючи чарівну крихітку. Селія вже навіть сама не пам’ятала себе такою. У кількох листах — бентежно сформульовані пропозиції руки й серця.

Такі листи Селія жмакає в кульки, складає зім’яті послання на розкриту долоню та спопеляє їх поглядом, а тоді здмухує попіл у небуття.

— Я вже заміжня, — повідомляє вона порожній кімнаті та крутить на пальці каблучку, котра маскує старий рубець — її особливу прикмету.

Серед листів і листівок лежить простий сірий конверт.

Селія витягає його зі стосу й розрізає срібним ножиком для листів, уже ладна викинути на купу з прочитаним.

Але цього листа, на відміну від інших, адресовано батькові, хоча штемпель на конверті поставлено вже після його смерті. Усередині — ані жалісливої записки, ані слів співчуття її втраті.

На папері немає привітання чи підпису. Лише два слова, написаних від руки:

І більше нічого.

Селія перегортає аркуш, проте з іншого боку він чистий. Немає навіть позначки магазину, де його було куплено. Зворотної адреси на конверті теж немає.

Дівчина перечитує кілька разів два слова на сірому папері.

Вона не може зрозуміти, чим викликаний мороз поза шкірою — збудженням чи страхом.

Не зважаючи на решту співчутливих листів, Селія виходить із кімнати із сірим папірцем у руці й підіймається гвинтовими сходами до горішньої вітальні. Вона дістає з кишені зв’язку ключів і нетерпляче відмикає три різні замки, щоб увійти до залитої яскравим полуденним сонцем кімнати.

— Про що тут ідеться? — запитує Селія, забігаючи досередини та тримаючи аркуш перед собою.

Постать, що висить у повітрі біля вікна, обертається. Коли на чоловіка падають сонячні промені, він стає майже невидимим. Частини плеча бракує, маківка голови зникає в мерехтливому танці порошинок, вихоплених сонячним промінням. Решта тіла прозора, неначе відбиток у склі.

Те, що залишилося від Гектора Вовна, читає записку й заходиться радісним сміхом.

Татуювання дівчини-змії

Лондон, вересень 1885

Непередбачені розкладом Опівнічні Прийоми, котрі самі гості називають Цирковими Вечерями, трапляються приблизно раз на місяць — це нічне поєднання дружніх посиденьок і ділових зустрічей.

Мадам Падва і хоча б одна або навіть обидві сестри Берджес завжди серед запрошених. Містер Барріс приєднується так часто, як йому дозволяє його власний розклад: чоловік багато подорожує й графік у нього не такий гнучкий, як хотілося б.

Містер. А. Г** з’являється рідко. Тара помічає, що за його присутності зустрічі після вечері стають продуктивнішими, хоча він лише зрідка дає якісь поради щодо того, як керувати цирком.

Цього вечора на гостини зібралися лише дами.

— А де сьогодні наш любий містер Барріс? — цікавиться мадам Падва, коли сестри Берджес прибувають самі, хоча зазвичай він їх супроводжує.

— У Німеччині, — хором відповідають Лейні й Тара, злившись у досконалому унісоні, і Чандреш сміється, пропонуючи їм келихи з вином.

— Він полює на годинникаря, — уже сольно каже Лейні. — Хоче замовити годинник для цирку. Перед від’їздом він був просто в захваті від них.

Сьогодні за вечерею гостям не пропонують програми розваг, немає навіть звичного фортепіанного акомпанементу, проте непрохана розважальниця сама з’являється перед дверима.

Вона відрекомендовується Тсукіко, але не уточнює, ім’я це чи прізвище.

Це невисока, але й не крихітна дівчина. Її довге чорне як ніч волосся заплетене довкола голови у вигадливі коси. Убрана дівчина в занадто довге темне пальто, але тримається так граціозно, що воно звисає, наче мантія, і здається радше елегантним, аніж незграбним.

Марко залишає її у фойє, де Тсукіко терпляче чекає, розглядаючи золоті статуї зі слоновими головами, а сам намагається пояснити Чандрешеві ситуацію. Це закінчується тим, що всі гості висипають до коридору, аби поглянути на власні очі, чим спричинена метушня.

— Що привело вас сюди цієї пізньої години? — спантеличено питає Чандреш. У la maison Лефеврів траплялися й загадковіші події, аніж ця. Та й піаністка, бувало, відправляла когось замість себе, якщо була зайнята під час вечері.

— Я завжди була нічною птахою, — ось і все, що каже Тсукіко, і не пояснює, що за примхи долі привели її сюди о такій порі. Але її загадкова поведінка супроводжується теплою й заразливою усмішкою. Сестри Берджес просять Чандреша дозволити дівчині лишитися.

— Ми збираємося вечеряти, — невпевнено повідомляє Чандреш, — але ласкаво просимо приєднатися до нас у їдальні й показати... те, що ви збиралися нам продемонструвати.

Тсукіко кланяється, і на її гарному обличчі знову розквітає усмішка.

Поки гості один за одним зникають у їдальні, Марко забирає в дівчини пальто й застигає, збентежений тим, що ховається під ним.

Дівчина вбрана в сукню з прозорого серпанку, котру в іншому товаристві назвали б непристойною, але почуття тих, хто зібрався сьогодні в їдальні, не так просто образити. Це навіть не справжня сукня, а тонка смужка червоного шовку, підтримувана туго затягнутим мереживним корсетом.

Але не примарність дівочої сукні змушує Марко витріщатися на неї, а татуювання, що вкриває шкіру.

Спочатку зрозуміти, що там зображено, геть не просто: здається, наче плечі й шию вкриває злива чорних знаків, котрі спереду уриваються над вирізом сукні, а на спині зникають під мереживом корсету. І неможливо здогадатися, як далеко тягнеться татуювання під тканиною.

Але якщо поглянути ближче, стає зрозуміло, що вихор татуювань — це не просто чорні знаки. Бурхливий водоспад алхімічних і астрологічних символів, стародавні позначення планет і хімічних елементів, зроблені чорними чорнилами, прикрашають світлу дівочу шкіру. Меркурій. Свинець. Сурма. У западинці під шиєю примостився півмісяць; біля ключиці причаївся єгипетський анкх[8]. На татуюванні безліч інших символів: скандинавські руни й китайські ієрогліфи. Чимало дрібних татуювань зливаються й стікають її тілом, склавшись у візерунок, котрий граціозно звивається, наче елегантна прикраса.

Тсукіко помічає уважний Марків погляд і, хоча хлопець нічого не питає, тихенько каже: «Це частина того, ким я була, ким є і ким буду».

Потім дівчина всміхається й рушає до їдальні, залишаючи Марко самого в коридорі. Цієї ж миті годинник починає вибивати північ і на столі з’являється перша страва.

Перед дверима дівчина скидає черевики й босоніж підходить до фортепіано, яскраво освітленого променями від канделябрів і люстр.

Спочатку вона просто стоїть, спокійно й розслаблено, поки гості кидають зацікавлені погляди. А з першим рухом стає зрозуміло, яка саме розвага чекає на них сьогодні.

Тсукіко — дівчина-змія.

Зазвичай люди-змії можуть вигинатися або вперед, або назад, залежно від особливостей хребта, тож усі їхні трюки базуються саме на цьому. Але Тсукіко належить до тих рідкісних артистів, котрі однаково добре складаються в обидвох напрямках.

Вона рухається з грацією досвідченої балерини. Мадам Падва помічає цю деталь і пошепки ділиться нею із сестрами Берджес іще до того, як дівчина демонструє справжні дива гнучкості.

— А ви могли виробляти такі речі, коли були танцюристкою? — цікавиться Тара, коли Тсукіко закидає ногу за голову.

— Якби я так уміла, то мала б значно напруженіший графік, — усміхається мадам Падва й хитає головою.

Тсукіко — справжнісінький віртуоз. Вона додає ефектних жестів і завмирає в неймовірних позах, досконало розраховуючи час. І навіть коли дівчина скручується так, що неможливо собі уявити й боляче дивитися, блаженна посмішка не зникає з її обличчя.

Її нечисленна публіка забула й про вечерю, і про розмови.

Лейні пізніше зауважила в розмові з сестрою: вона була певна, що танець супроводжувався музикою, хоча в кімнаті не було інших звуків, окрім потріскування вогню в каміні та шурхоту шовку на шкірі.

— Це те, про що я говорив, — виголошує Чандреш, гупаючи кулаком по столу та руйнуючи зачаровану тишу. Тара мало не випускає виделку, котру неміцно тримала в руці, і підхоплює її за кілька сантиметрів від тарілки з недоїденими устрицями у винному соусі. Тсукіко незворушно продовжує свої витончені рухи, хоча посмішка на її обличчі помітно ширшає.

— Це? — перепитує мадам Падва.

— Це! — відповідає Чандреш, показуючи на Тсукіко. — Саме такий дух має панувати в нашому цирку. Незвичний і чарівний. Провокаційний, але елегантний. Це доля, що дівчина з’явилася тут сьогодні. Вона необхідна нам, і на менше я не зголошуся. Марко, подай панянці стільця.

Тсукіко сідає за стіл із приголомшливою усмішкою.

Подальша бесіда більше нагадує творчий безлад, аніж пропозицію роботи, і кілька разів торкається балету, сучасної моди та японської міфології.

Після п’яти змін тарілок і чималої кількості випитого вина Тсукіко дозволяє вмовити себе й приймає пропозицію виступати в поки що неіснуючому цирку.

— Гаразд, — каже Чандреш. — Ми вже маємо дівчину-змію. Гарний початок.

— Чи достатньо нам буде її одної? — цікавиться Лейні. — Може, краще цілий намет, так само, як у акробатів?

— Дурниці, — заперечує Чандреш. — Краще мати один справжній діамант, аніж мішок сумнівних камінців. Ми поставимо для неї платформу десь на подвір’ї чи деінде.

Усі вирішують, що деталі краще відкласти на потім, тож за десертом і напоями мова йде лише власне про цирк.

Перед тим як їхати, Тсукіко залишає Марко візитку з інформацією про те, як її можна знайти; незабаром вона перетворюється на завсідницю Циркових Вечер. Дівчина часто виступає перед трапезою чи після неї, аби не відволікати гостей від вишуканих страв.

Вона стає улюбленицею Чандреша, і він часто ставить її за приклад того, яким має бути цирк.

Хорологія[9]

Мюнхен, 1885

До майстерні repa Фрідріка Тіссена навідується несподіваний покупець, англієць на ім’я містер Ітан Барріс. Містер Барріс зізнається, що стежить за ним із тієї самої миті, коли побачив кілька годинників із зозулею й захопився ними. Дорогу до майстерні йому підказав хазяїн місцевої крамнички.

Містера Барріса цікавить, чи не погодиться, бува, гер Тіссен виготовити йому годинник на замовлення. Годинникар має чимало поточної роботи, про що повідомляє містеру Баррісові, показуючи рукою на полицю з різноманітними годинниками із зозулями, від найпростіших до надзвичайно вигадливих.

— Я не впевнений, чи правильно ви мене зрозуміли, гер Тіссен, — каже містер Барріс. — Це буде надзвичайний годинник, цікавинка. Ваші годинники вражають, але те, про що я прошу, має бути справді видатним, das Meisterwerk[10]. І можете не перейматися щодо грошей.

Гер Тіссен, тепер уже заінтригований, цікавиться деталями й особливостями. У відповідь отримує дуже мало інформації. Є обмеження щодо розмірів (хоча годинник буде досить великим), а також циферблат має бути пофарбованим лише в чорний, білий чи сірий кольори. Решту, що стосується внутрішнього механізму чи зовнішнього вигляду, він може вирішувати сам. «На розсуд Майстра», — каже містер Барріс. Єдине, на чому він кілька разів наголошує, — годинник мусить бути «фантастичним».

Гер Тіссен погоджується, і чоловіки потискають руки. Містер Барріс повідомляє, що лишатиметься на зв’язку, а за кілька днів до майстерні надходить конверт із надмірною кількістю грошей, проханням завершити роботу за кілька місяців і лондонською адресою, куди потрібно надіслати готовий годинник.

Гер Тіссен витрачає на роботу над годинником майже весь відведений час. Лише зрідка він береться за інші замовлення, тим паче отримана сума легко йому це дозволяє. Кілька тижнів чоловік витрачає на розробку внутрішнього механізму. Для найпростішої роботи з деревом годинникар наймає асистента, але про всі важливі деталі піклується сам. Гер Тіссен полюбляє дрібниці й непрості завдання. Уся його розробка базується на єдиному слові, котрим скористався містер Барріс: «фантастичний».

Готовий годинник аж сяє. На перший погляд, це просто великий чорний годинник із білим циферблатом і срібним маятником. Поза сумнівами, майстерно виготовлений, з витонченою різьбою по краях, з ідеальним покриттям циферблата — але звичайний годинник.

Однак так ви думаєте, поки його не заведено. Поки він не почав клацати, а маятник — рівномірно похитуватися. Тоді годинник перетворюється на щось геть інше.

Зміни відбуваються повільно. Починається все з циферблата — білий колір перетворюється на сірий, поверхню розтинають хмари, котрі пропливають і зникають з іншого боку.

Тим часом частини пристрою розсуваються й складаються, наче деталі головоломки. Ніби він розпадається на шматки, повільно й вишукано.

Усе це триває годинами.

Циферблат темнішає, стає чорним, і там, де раніше були цифри, уже мерехтять зірки. Корпус годинника, котрий увесь час вивертався навиворіт і збільшувався, міниться відтінками білого й сірого. Він розпався не просто на шматки. Усе це — фігури та предмети, майстерно вирізьблені квіти, планети, крихітні книжечки зі справжніми паперовими сторінками, котрі можна гортати. Навколо частини видимого механізму скрутився срібний дракон, у різьбленій вежі крихітна принцеса метушливо сновигає з кутка в куток, чекаючи на відсутнього принца. Із чайничків у горнятка ллється чай, і мініатюрні клубочки пари здіймаються від них кожну другу секунду. Розгортаються загорнені в папір подарунки. Маленькі песики женуться за маленькими котиками. Розігрується ціла шахова партія.

У серцевині, де у звичайному годиннику жила б зозуля, ховається жонглер. Одягнений у костюм Арлекіна й сіру маску, він жонглює блискучими срібними кулями, кількість яких залежить від того, яка година на циферблаті. Коли годинник б’є, жонглер бере чергову кульку, аж поки опівночі дванадцять куль не складаються у вигадливий візерунок.

Після дванадцятої години ночі годинник згортається. Циферблат світлішає, і повертаються хмари. Кількість срібних кульок зменшується, аж поки жонглер не зникає геть.

Опівдні це знову просто годинник, а не щось фантастичне.

За кілька тижнів після відправлення годинника гер Тіссен отримує від містера Барріса листа зі словами подяки й щирим захопленням його винахідливістю. «Це сама досконалість», — пише англієць. У конверті знову опиняється космічна сума грошей, достатня для того, щоб годинникар міг вийти на пенсію, якщо захоче. Але той не хоче й надалі виготовляє годинники у своїй мюнхенській майстерні.

Зрідка годинникар думає, як там ведеться годинникові й де він може бути (хоча помилково вважає, що той досі в Лондоні). Такі думки особливо часто навідуються до нього під час роботи над іншим механізмом, котрий нагадує його годинник-Wunschtraum[11]. Так він назвав своє творіння, коли працював над найскладнішими деталями механізму й сам не був упевнений, чи втіляться в життя його мрії.

Окрім того єдиного листа, він більше ніколи не чує про містера Барріса.

Глядачі

Лондон, квітень 1886

У театральному фойє зібралося безпрецедентне збіговисько чарівників. Галаслива зграя блискучих костюмів і стратегічно захованих шовкових хустинок. Дехто з фокусників загорнувся в плащ і має в руках валізу, інші тягнуть за собою пташині клітки чи ціпки зі срібними маківками. Вони не розмовляють одне з одним, лише чекають, коли вийдуть на сцену. Їх викликають один по одному, вигукуючи не ім’я (справжнє або сценічне), а номер, написаний на шматочку паперу, котрий кожен отримав, коли прибув. Замість того аби базікати, пліткувати чи ділитися професійним хитрощами, вони неспокійно соваються на стільцях і, не криючись, витріщаються на дівчину.

Дехто, щойно приїхавши, помилково вважає її за асистентку, але дівчина теж сидить на стільці, чекає на свою чергу й має на клаптику паперу власний номер — 23.

У неї немає ані валізи, ані плаща, ані клітки з пташками чи палички. Дівчина вбрана в темно-зелену сукню, а зверху — застібнутий чорний жакет із рукавами-ліхтариками. Копиця каштанових кучерів охайно ховається на маківці під крихітним і прикрашеним пір’ям, але більш нічим не прикметним капелюшком. Попри те що вона занадто доросла, щоб називати її дівчинкою, у рисах обличчя є щось дитяче: може, довгі вії або злегка припухлі вуста. Визначити її вік досить важко, і жоден не береться спитати. А втім, дехто вважає її дівчинкою, тож так і називає — і подумки, і згодом, коли обговорює те, що сталося. Хоча на неї кидають погано завуальовані погляди, а дехто відверто витріщається, дівчина не звертає на магів жодної уваги.

Чоловік зі списком і записником вигукує по черзі номери чарівників і проводжає їх до вкритих позолотою дверей у кутку фойє. Так само по черзі вони повертаються і йдуть із театру. Хтось залишається на сцені кілька хвилин, а іншим потрібно значно більше часу. Ті, до кого черга ще не дійшла, неспокійно соваються на стільцях і чекають, поки чоловік із записником знову з’явиться та ввічливо оголосить їхній номер.

Останній фокусник (огрядний чолов’яга в циліндрі й вульгарній мантії), що увійшов у позолочені двері, швидко повертається до фойє. Він помітно збуджений і вилітає крізь вихід на вулицю, хряснувши за собою театральними дверима. Відлуння дзвенить у фойє навіть тоді, коли знову з’являється чоловік із записником, розсіяно киває присутнім і прокашлюється:

— Номер двадцять три, — каже Марко, звіряючись зі списком.

Дівчина підводиться з місця і йде вперед. Усі погляди в кімнаті невідривно стежать за нею.

Марко спостерігає, як вона наближається, — спочатку він просто дивується, а потім здивування перетворюється на щось геть інше.

З іншого боку кімнати хлопець міг сказати лише, що вона приваблива, але коли дівчина підходить достатньо близько, щоб зазирнути йому в очі, він розуміє, що за привабливістю — формою обличчя, контрастом темного волосся й блідої шкіри — ховається щось значно більше.

Дівчина промениться. На якусь мить їхні погляди зустрічаються, і Марко забуває, що має робити й чому вона простягає йому клаптик паперу, на якому його рукою написане число двадцять три.

— Сюди, будь ласка, — удається пробурмотіти йому.

Марко бере аркушик і відчиняє дівчині двері. На знак вдячності вона присідає в легкому реверансі. Двері за ними не встигають щільно причинитися, як фойє вже наповнюється шепотом.

Театр величний і вишукано прикрашений, обставлений рядами оббитих оксамитом крісел. Оркестрова яма, бельетаж і ложі тягнуться від порожньої сцени водоспадом багрянцю. У залі порожньо, лише двоє людей сидять приблизно в десятому ряду. Чандреш Крістоф Лефевр розсівся, задерши ноги на крісло, що стоїть попереду. Мадам Анна Падва сидить праворуч і тягнеться до ташечки за годинником, намагаючись не позіхати.

З-за лаштунків з’являється Марко, а позаду нього йде дівчина в зеленій сукні. Він жестом запрошує її вийти на середину сцени й оголошує майже порожній залі її виступ, неспроможний відвести від красуні очей.

— Номер двадцять три, — каже він і спускається з авансцени кількома сходинками, щоб зайняти крайнє місце в одному з перших рядів і занести над розгорнутим записником перо.

Мадам Падва підводить очі й усміхається, ховаючи годинника назад до ташечки.

— Тож що це таке? — цікавиться Чандреш, не звертаючись ні до кого конкретно. Дівчина не відповідає.

— Це — номер двадцять три, — повторює Марко, звіряючись із записником, щоб переконатися, що не помилився із номером.

— Ми обираємо ілюзіоністів, люба дівчинко, — гучно каже Чандреш, і його голос відлунює в порожній залі. — Магів, чарівників тощо. Зараз нам поки що непотрібна гарненька асистентка.

— Я ілюзіоніст, сер, — каже дівчина. Голос у неї низький і спокійний. — Я прийшла на відбір.

— Розумію, — із сумнівом озивається Чандреш, оглядаючи дівчину з голови до п’ят. Вона абсолютно нерухомо стоїть у центрі сцени, так терпляче, ніби й розраховувала на подібну реакцію.

— Хіба щось не так? — запитує Лефевра мадам Падва.

— Я не впевнений, що це прийнятно, — пояснює він, задумливо роздивляючись дівчину.

— І це після всіх твоїх пишних промов щодо дівчини-змії?

Чандреш не відповідає, досі не відводячи очей від дівчини на сцені. Вона має елегантний, але досить звичайний вигляд.

— Це геть інше, — ось і всі причини, які він може навести.

— Справді, Чандреше, — каже мадам Падва, — ми мусимо хоча б дозволити їй продемонструвати свої вміння, перш ніж сперечатися, чи прийнятно жінці бути за ілюзіоніста.

— Але в її рукавах можна сховати що завгодно, — заперечує чоловік.

У відповідь дівчина розстібає жакет із рукавами-ліхтариками й без церемоній кидає його на сцену, собі під ноги. Її сукня не має ані рукавів, ані бретельок, тож руки й плечі залишаються оголеними, і лише тоненька смужка шкіри ховається під срібним медальйоном. Тоді дівчина знімає одну за одною рукавички й кидає їх на зібганий жакет. Мадам Падва багатозначно зиркає на Чандреша, а той тільки зітхає.

— Дуже добре, — каже він. — Тоді розпочнемо. — І подає Марко непевний жест.

— Так, сер, — відповідає хлопець і повертається, щоб звернутися до дівчини. — Ми маємо кілька попередніх запитань, перш ніж ви розпочнете свій виступ. Як вас звати, міс?

— Селія Бовн.

Марко щось позначає в записнику.

— Ваше сценічне ім’я? — продовжує він.

— У мене немає сценічного імені, — каже Селія.

Марко знову щось пише в блокноті.

— Де ви до цього виступали?

— Я ніколи не виступала професійно.

Чандреш смикається, щоб утрутитися, але мадам Падва зупиняє його.

— Тоді хто вас навчав? — цікавиться Марко.

— Мій батько, Гектор Бовн, — відповідає Селія й на мить змовкає, перш ніж додати: — Імовірно, він більш відомий як Чарівник Просперо.

Марко випускає ручку.

— Чарівник Просперо? — Чандреш прибирає ноги із сидіння й нахиляється вперед, витріщившись на Селію так, наче тепер перед ним знаходиться зовсім інша людина. — Ваш батько — Чарівник Просперо?

— Був, — пояснює Селія. — Він... відійшов минулого року.

— Співчуваю вашій утраті, люба, — втручається мадам Падва. — Але, заради Бога, хто такий той Чарівник Просперо?

— Лише найвидатніший ілюзіоніст усіх часів, — каже Чандреш. — Багато років тому я намагався влаштувати його вистави, коли тільки мав змогу. Абсолютний геній, він міг зачарувати будь-яку публіку. Ніколи не бачив когось, хто був вартий хоча б його нігтя, ніколи.

— Йому було б приємно почути це, сер, — каже Селія й кидає короткий погляд у бік затінених куліс.

— Я частенько казав це йому, хоча ми й не бачилися роками. Якось ми добряче набралися з ним у пабі й він почав розповідати про те, що потрібно виходити за межі буденного уявлення про театр, винаходити щось надзвичайне. Йому б точно сподобався мій задум. До дідька прикро. — Він важко зітхає та хитає головою. — Що ж, розпочинаймо, — каже він, відкидаючись у кріслі та зацікавлено розглядаючи Селію.

Марко, який уже знову тримає ручку в руці, повертається до запитань.

— В-ви можете виступати не лише на сцені?

— Так, — погоджується Селія.

— Чи можна роздивитися ваші ілюзії з якогось кута?

Селія всміхається.

— Ви шукаєте чарівника, котрий може виступати посеред натовпу? — питає вона в Чандреша. Чоловік киває. — Розумію, — каже дівчина. Одним непомітним рухом вона підіймає зі сцени жакет і кидає його в залу. Замість того щоб упасти, він злітає вгору й розправляє зморшки. Ураз шовкові брижі перетворюються на чорне блискуче пір’я, рукава стають великими пурхаючими крилами, і неможливо зауважити мить, коли одяг перетворюється на ворона. Птах злітає над червоними оксамитовими кріслами й ширяє над балконом допитливими колами.

— Вражає, — зізнається мадам Падва.

— Якщо лише він не ховався в тих велетенських рукавах, — бурмоче Чандреш. На сцені Селія наближається до Марко.

— Чи можу я позичити це на кілька хвилин? — питає вона, показуючи на записник. Хлопець вагається, перш ніж віддати його чарівниці. — Дякую, — каже дівчина й повертається на центр сцени.

Вона навіть не глипає оком на список запитань, виведений чітким почерком, а одразу кидає блокнот угору, і в повітрі він, кілька разів змахнувши білими сторінками, перетворюється на голуба. Птах розправляє крила й петлясто літає над залою. Побачивши його, ворон хрипло каркає з балкону.

— Ха! — вигукує Чандреш, одночасно маючи на увазі й появу голуба, і вираз Маркового обличчя.

Голуб повертається до Селії та м’яко сідає їй на простягнуту руку. Дівчина гладить птахові крила та знову підкидає його в повітря. Він злітає лише на кілька метрів над її головою, і ось крила вже знову стають сторінками, а записник швидко падає вниз. Селія ловить його однією рукою й віддає Марко, котрий тепер видається на кілька відтінків блідішим.

— Дякую, — усміхаючись, каже Селія. Марко розсіяно киває, не дивлячись на дівчину, і швидко повертається на місце.

— Пречудово, просто пречудово! — вигукує Чандреш. — Це мусить спрацювати. Це точно мусить спрацювати. — Він підводиться з місця, протискається між рядами крісел і починає задумливо походжати між оркестровою ямою й рампою.

— Залишається подумати про її вбрання, — каже зі свого місця мадам Падва. — Я гадала, що нам знадобиться офіційний костюм, але вона, як на мене, могла б виступати й у сукні теж.

— Які костюми ви маєте на увазі? — питає Селія.

— У нас є кольорова гама, якої ми мусимо дотримуватися, люба, — пояснює мадам Падва. — Чи, радше, це гама без кольорів. Лише чорний і білий. Але в абсолютно чорній сукні ви матимете вигляд, наче на погребі.

— Розумію, — каже дівчина.

Мадам Падва підводиться й рушає вздовж рядів, туди, де тупцює Чандреш. Вона шепотить йому щось на вухо, і чоловік на мить відводить погляд від дівчини, щоб порадитися з балериною.

Ніхто, крім Марко, не дивиться на Селію, поки та терпляче й нерухомо стоїть на сцені. Раптом її сукня починає дуже повільно змінюватися.

Починаючи від декольте й розтікаючись, наче чорнило, донизу, зелений шовк змінює колір на похмурий, чорний як ніч.

Марко вражено хапає ротом повітря. Чандреш і мадам Падва обертаються на звук і помічають лише, як чорний, мов галка, пруг сукні раптом стає білосніжним, і більше немає жодного натяку на те, що шовк колись був зеленим.

— Що ж, це спрощує моє завдання, — каже мадам Падва, не приховуючи захоплення в погляді. — Хоча я зробила б колір волосся на один відтінок темнішим.

Селія струшує головою й каштанові кучері темнішають, стаючи смоляно-чорними, як воронове крило.

— Надзвичайно! — бурмоче собі під ніс Чандреш.

Селія лише всміхається.

Чандреш рвучко рушає до сцени, злітаючи східцями за два кроки, і оглядає сукню з усіх можливих кутів.

— Дозвольте? — каже він, перш ніж обережно торкнутися тканини спідниці.

Селія киває. Це безсумнівно чорний і білий шовк із м’яким переходом сірого кольору. Видно навіть, як сплітаються волокна.

— Чи пробачите ви мою допитливість, якщо я поцікавлюся, що сталося з вашим батьком? — питає Чандреш, не відводячи очей від сукні.

— Не варто вибачатися, — каже Селія. — Одна з його витівок пішла не так, як він планував.

— Яка втрата, яка втрата, — бурмоче Лефевр, задкуючи на крок. — Міс Вовн, чи може вас зацікавити пропозиція працевлаштування в цілком унікальному проекті?

Чоловік клацає пальцями, і знову з’являється Марко з блокнотом. Хлопець зупиняється за кілька кроків від дівчини й уважно вивчає її сукню й волосся, а потім у зворотному напрямку, надовго затримавши погляд на обличчі.

Перш ніж вона відповідає, над залою лунає каркання ворона, котрий досі сидить на балконі й допитливо розглядає все, що відбувається внизу.

— Хвилиночку, — каже Селія. — Рукою вона робить ледь помітний жест у бік ворона. У відповідь птах знову каркає і схоплюється з місця. Він летить, розправивши широкі крила, і з кожним змахом набирає швидкість. Потім рвучко падає вниз, летить просто на Селію, наближається до сцени, не збавляючи швидкості. Коли він врізається в дівчину шквалом чорного пір’я, Чандреш відстрибує вбік, мало не збивши з ніг Марко.

Потім птах зникає. Від нього не залишається жодної пір’їнки, а Селія стоїть на сцені, знову вбрана в чорно-білу сукню й застібнутий на всі ґудзики чорний жакет.

Навпроти сцени починає аплодувати мадам Падва.

Селія вклоняється і, скориставшись нагодою, підіймає зі сцени свої рукавички.

— Вона досконала, — зауважує Чандреш, витягаючи з кишені сигару. — Абсолютно досконала.

— Так, сер, — погоджується за його спиною Марко. Записник у нього в руках дещо тремтить.

Чарівники, що чекають на свою чергу у фойє, незадоволено буркотять, коли їм дякують за витрачений час і ввічливо відмовляються від їхніх послуг.

Військова хитрість

Лондон, квітень 1886

— Вона занадто хороша, аби виступати перед натовпом, — каже Чандреш. — Дівчина просто мусить мати власне шатро. Ми можемо, скажімо, розставити стільці по колу, і глядач залишатиметься в самому центрі подій.

— Так, сер, — погоджується Марко, граючись записником і пробігаючи пальцями по сторінках, котрі ще кілька хвилин тому були крилами.

— Що з тобою не так? — цікавиться Чандреш. — Ти білий як смерть. — Вони залишилися на сцені вдвох, і його голос відлунює в порожньому театрі. Мадам Падва відтягла Селію вбік і тепер засипає її запитаннями щодо суконь і модних зачісок.

— Зі мною все гаразд, сер, — каже Марко.

— Ти маєш жахливий вигляд, — веде далі Чандреш, димлячи сигарою. — Іди-но додому.

Марко зводить на нього здивований погляд.

— Сер, залишилося багато паперової роботи, що її необхідно виконати, — заперечує він.

— Якщо ви наполягаєте, сер.

— Наполягаю! І позбудься цього натовпу за дверима. Немає потреби гаяти час на споглядання костюмів і мантій, якщо ми вже й так знайшли когось набагато цікавішого. До того ж я б сказав, що вона дуже приваблива, якщо когось більше цікавлять такі речі.

— Поза сумнівами, сер, — зголошується Марко, і на його обличчі зацвітає рум’янець. — Тоді до завтра. — На прощання він киває, мало не кланяється, крутиться на підборах і рушає до фойє.

— Не знав, що ти так легко знічуєшся, Марко, — кричить йому вслід Чандреш, але хлопець не обертається.

Марко ввічливо відмовляє ілюзіоністам у фойє, пояснюючи, що посаду вже зайнято, і дякуючи їм за витрачений час. Жоден із них не помічає, що в хлопця тремтять руки й що він так міцно стискає ручку, що аж кісточки побіліли. Не помічають вони й того, як ручка в його кулаці розламується на дві частини й чорне чорнило тече зап’ястям.

Коли фокусники розійшлися, Марко збирає свої речі й витирає об чорне пальто брудну від чорнила руку. Надіває капелюх-котелок і виходить із театру.

З кожним кроком на його обличчі чіткішає занепокоєність. Коли хлопець іде хідником, люди дають йому дорогу.

Прийшовши додому, Марко кидає сумку на підлогу і, важко зітхнувши, спирається на двері.

— Що сталося? — питає Ізобель. Дівчина сидить у кріслі біля загаслого каміна. Вона ховає в кишеню довгі нитки, котрі намагалася сплести, і супить чоло, розуміючи, що через те, що відволіклася, доведеться переплітати цілий шматок. Ця частина для неї досі найважча — сфокусуватися й зосередитися.

Але зараз вона відкладає плетіння й дивиться на Марко, який перетинає кімнату й прямує до книжкових полиць.

— Я знаю, хто мій суперник, — повідомляє Марко, дістаючи з полиць цілі оберемки книжок і наосліп кидаючи їх на стіл, а кілька переплутаних стосів — просто на підлогу. Ті книжки, що залишилися на полицях, падають, кілька з них опиняється на долівці, але Марко, схоже, навіть не помічає цього.

— Це та японка, що так тебе зацікавила? — питає Ізобель, спостерігаючи за тим, як струнка система змінюється на хаос. У квартирі Марко завжди панував бездоганний порядок, тож несподіваний переворот змушує дівчину хвилюватися.

— Ні, — каже хлопець, гортаючи сторінки. — Це донька Просперо.

Ізобель підіймає горщик із фіалкою, який не витримав натиску книжок, що попадали, і повертає його на полицю.

— Просперо? — перепитує вона. — Того чарівника, котрого ти якось бачив у Парижі?

Марко киває.

— Не знала, що він має доньку, — каже дівчина.

— Для мене це теж виявилося несподіванкою, — бурмоче Марко, відкидаючи одну книжку й беручись за іншу. — Чандреш щойно найняв її ілюзіоністом у цирк.

— Правда? — запитує Ізобель. Марко не відповідає. — Тож вона робитиме те, що, як ти кажеш, робив він: видаватиме справжню магію за сценічні ілюзії. Вона вдавалася до цього під час відбору?

— Так, вдавалася, — відповідає хлопець, не відводячи погляду від полиць.

— Вона, мабуть, дуже вправна.

— Вона занадто вправна, — каже Марко, звільняючи чергову полицю від книжок і кидаючи їх на стіл. Фіалка знову стає невинною жертвою. — Це може виявитися проблематичнішим, ніж я гадав, — бурмоче він собі під ніс. Стос записників ковзає зі столу й падає на підлогу, прошурхотівши сторінками, наче крилами.

Ізобель знову підіймає фіалку та несе її в інший бік кімнати.

— Вона знає, хто ти такий? — питає дівчина.

— Не думаю, — відгукується Марко.

— Це означає, що цирк — частина змагання? — не може заспокоїтися Ізобель.

Марко припиняє гортати сторінки й підводить на неї погляд.

— Напевно, — каже він, перш ніж знову зосередитися на книжках. — Мабуть, саме тому мене влаштували на роботу до Чандреша. Щоб я теж був у справі. Цирк стане ареною наших змагань.

— Це добре? — питає Ізобель, але Марко не відповідає. Паперово-чорнильний океан знову поглинув його.

Однією рукою він торкається тканини на рукаві другої руки. Білу манжету вкривають чорнильні плями.

— Вона змінила тканину, — бурмоче він. — Як вона змінила тканину?

Ізобель переносить частину кинутих книжок на стіл, де лежить її марсельська колода. Дівчина переводить погляд на Марко, але той занурився в детальне вивчення одного з томів. Вона починає тихо розкладати на столі карти в одну довгу лінію.

Не відводячи погляду від хлопця, Ізобель витягає карту. Перегортає її на столі й опускає очі, щоб побачити, що та скаже з цього приводу.

Чоловік між двома жінками. Над їхніми головами цілиться з лука херувим. L’Amoureux. Коханці.

— Вона гарненька? — питає Ізобель.

Марко не відповідає.

Дівчина витягає наступну карту та кладе її поверх першої. La maison Dieu[12].

Ізобель дивиться на картинку, де постать падає з крихкої вежі, і супиться. Повертає обидві карти до колоди та забирає все зі столу.

— Вона могутніша за тебе? — питає в хлопця.

Марко знову не відповідає, гортаючи сторінки записника.

Упродовж років він почувався добре підготованим до змагання. Він удосконалював майстерність на Ізобель і сам повірив у свою перевагу, відшліфовуючи деталі ілюзій настільки, що навіть дівчина, котра знала про його хитрощі, не завжди могла зрозуміти, що було справжнім, а що — ні.

Але коли він зустрівся зі своїм суперником, очікування змагання раптом змінилося нервуванням і збентеженням.

Якоюсь мірою йому здавалося, що, коли настане час, він просто знатиме, що робити.

Він навіть тішив себе думкою, що, можливо, час ніколи не настане, що обіцянка гри мала лише мотивувати його до навчання — і нічого більше.

— Тож змагання розпочнеться, коли відкриється цирк? — питає Ізобель.

Він майже забув, що вона й досі тут.

— Гадаю, це було б логічно, — відповідає Марко. — Не розумію, як ми маємо змагатися, якщо цирк буде подорожувати, а я мушу залишатися в Лондоні. Отже, я буду змушений діяти на віддалі.

— Я можу поїхати з ними, — каже Ізобель.

— Що? — перепитує Марко, знову глипаючи на неї.

— Ти казав, що цирк шукає віщунку, чи не так? Я вмію ворожити на картах. Щоправда, не ворожила нікому, крім себе самої, але я весь час удосконалююся. Я можу писати тобі листи, коли цирк гастролюватиме. І якщо ти не хочеш, щоб я була тут під час гри, матиму місце, куди податися.

— Не впевнений, що це слушна ідея, — каже Марко, хоча й не може пояснити чому. Він ніколи не розглядав можливості залучити Ізобель до свого життя десь поза межами квартири. Він залишав її осторонь від Чандреша й цирку, тому що хотів мати щось своє, і це видавалося правильним, особливо після тонкого натяку вчителя.

— Прошу, — наполягає Ізобель. — Так я могла б допомогти тобі.

Марко вагається й знову переводить погляд на книжку. Дівчина з театру й досі займає його думки.

— Можливість бути ближчим до цирку допоможе тобі, — веде далі Ізобель, — та й я матиму заняття, поки ти змагатимешся. А коли все завершиться, я повернуся до Лондона.

— Я навіть точно не знаю, як відбуватиметься змагання, — заперечує Марко.

— Але ти точно знаєш, що під час нього мені не можна залишатися тут?

Марко зітхає. Вони вже обговорювали це раніше, не дуже детально, але достатньо, щоб домовитися: вона піде геть, коли розпочнеться гра.

— Я й так дуже зайнятий роботою в Чандреша, а потрібно буде зосередитися на змаганні й не... відволікатися, — каже він, послуговуючись словами свого наставника й перетворюючи наказ на прохання. Він сам не знає, що непокоїть його більше: можливість задіяти Ізобель у грі чи необхідність порвати стосунки з єдиною людиною, яку він обрав із власної волі.

— Якщо ми вчинимо так, як я кажу, я тебе не відволікатиму, а навпаки — допоможу, — пропонує Ізобель. — А якщо не можна допомагати, що ж, тоді я просто писатиму тобі листи, хіба в цьому є щось погане? Мені це здається ідеальним рішенням.

— Я міг би влаштувати тобі зустріч із Чандрешем, — припускає Марко.

— А ти міг би... переконати його найняти мене? — цікавиться Ізобель. — Якщо потрібно буде його переконувати?

Марко киває, він досі не певний щодо цієї ідеї, але відчайдушно потребує розробити хоч якусь стратегію. Тактику, за допомогою якої можна буде протистояти супернику, котрий щойно з’явився.

Він знову й знову подумки повторює її ім’я.

— Як звуть доньку Просперо? — питає Ізобель, наче може читати його думки.

— Вовн, — відповідає Марко. — Селія Вовн.

— Гарне ім’я, — зауважує дівчина. — Щось не так із твоєю рукою?

Марко переводить погляд на руку й здивовано помічає, що тримає праву долоню в лівій, несвідомо потираючи порожнє місце, де колись йому в шкіру вріс перстень.

— Ні, — каже він, беручи записник, щоб чимось зайняти руки. — Нічого такого.

Схоже, відповідь задовольняє Ізобель, і вона підіймає з підлоги наступний стос розкиданих книжок і складає їх на столі.

Марко відчуває полегшення — її навичок замало, щоб видобути з його пам’яті згадку про перстень.

Вогонь і світло

Ти ступаєш до яскраво освітленого подвір’я, оточеного смугастими шатрами.

Від подвір’я в різні боки ведуть зміїсті доріжки й перетворюються на небачені таємниці, помережані мерехтливим світлом.

У натовпі сновигають крамарі, пропонують напої та різні дива, смаколики з ваніллю, медом, шоколадом і корицею.

Неподалік на платформі вигинається дівчина-змія в іскристому чорному вбранні. Її тіло складається в неймовірні пози.

Жонглер підкидає чорні, білі та сріблясті кулі в повітря. Здається, що, перш ніж упасти йому просто до рук, вони на мить зависають у повітрі. Уважні глядачі аплодують.

Усе довкола купається в сяйному світлі велетенського багаття, улаштованого просто посеред двору.

Ти підходиш ближче й бачиш, що вогонь розклали в широкому чорному металевому казанку з безліччю пазуристих ніжок. Там, де має бути край казанка, метал розпадається на довгі закручені пасма, наче хтось розплавив його й розтягнув у різні боки, мов іриску. Залізні вихори тягнуться вгору, переплітаються між собою, вигинаються навсібіч і створюють щось схоже на клітку. У просвітках видно, як звивається й повільно підіймається вогонь. Лише його нижня частина ховається від поглядів, тож неможливо сказати, що саме горить: дрова, вугілля чи щось геть інше.

Танцюючі язики полум’я не жовті й не помаранчеві. Вони білі як сніг.

Схованка

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Суперечки щодо майбутнього Бейлі почалися давно й трапляються часто, хоча тепер вони здебільшого перетворилися на без кінця повторювані фрази й напружену тишу.

Він уважає, що їх розпочала Керолайн, хоча вперше торкнулася цієї теми його бабця по материній лінії. Але оскільки бабцю він любить значно більше, ніж сестру, то вирішив винуватити в усьому Керолайн. Якби вона так просто не здалася, йому б не довелося так відчайдушно боротися.

Це була одна з бабциних вимог, котру вона замаскувала в достатньо невинне побажання: нехай Керолайн вступає до Редкліффського коледжу.

Здавалося, Керолайн сподобалася ця ідея, виголошена за чаєм у затишному спокої бабциної вітальні в Кембриджі, у якій шпалери на стінах були прикрашені квіточками. Проте всі її наміри дослухатися бабциної поради безслідно зникли, щойно вони повернулися до Конкорда й почули батькову думку:

— Ні, навіть і мови бути не може.

Керолайн спершу недовго позакопилювала губи, а потім змирилася, вирішивши, що доведеться, мабуть, багато працювати, до того ж її не надто цікавило місто. Та ще й Міллі заручилася, і потрібно було планувати весілля, а це здавалося Керолайн цікавішим за власну освіту.

Саме тоді все й почалося.

З Кембриджа надійшов лист, у якому бабця визнавала, що може пристати на таке рішення, але Бейлі неодмінно піде До Гарварду.

І цю вимогу ні під що не було замасковано. Це був справжнісінький наказ. І навіть заперечення, що його ґрунтували на фінансовій точці зору, було спростовано ще до того, як його озвучили, — бабця чітко давала зрозуміти, що платити за навчання буде сама.

Суперечки вже почалися, а думку Бейлі ніхто навіть не збирався питати.

— Я б хотів поїхати, — зауважив він, коли запала достатньо довга тиша, аби можна було докинути своє слівце.

— Ти будеш керувати фермою, — відрубав тато.

Найпростіше було завершити цю розмову й не згадувати про неї якийсь час, особливо зважаючи на те, що Бейлі й близько не було шістнадцяти та до моменту вступу залишалося чимало часу.

Натомість (він і сам точно не знає, як так сталося) Бейлі й далі доливав оливи до вогню, знову порушуючи цю тему, зауважуючи, що завжди можна повернутися на ферму та що чотири роки — не такий уже тривалий час.

Спочатку у відповідь на ці міркування йому читали довжелезні нотації, а згодом вони переросли в гучні лайки та грюкання дверима. Мама намагалася не втручатися в суперечки так довго, як тільки могла, але під тиском погоджувалася зі своїм чоловіком, хоча одночасно тихенько додавала, що вирішувати має сам Бейлі.

Бейлі не певний, що хоче вступати до Гарварду. Хоча місто вабить його сильніше, ніж Керолайн, і йому здається, що цей шлях обіцяє більше можливостей, більше незвіданого.

А на фермі самі лише вівці та яблука — і все передбачуване.

Він просто зараз може сказати, яким буде його життя. Кожен день. Кожнісінька пора року. Коли почнуть падати яблука, коли потрібно буде стригти овець і коли вдарить перший мороз.

Завжди одне й те саме, рік у рік.

Бейлі прохопився при мамі про цю нескінченну одноманітність, сподіваючись, що після цього розмова про те, чи можна буде йому поїхати, стане зваженішою. Але вона лише каже, що циклічна природа життя на фермі заспокоює, і цікавиться, чи впорався Бейлі з усіма своїми хатніми обов’язками.

Запрошення на чай до Кембриджа тепер адресовані лише Бейлі та не поширюються на Керолайн. Сестра бурмоче щось про те, що все одно не має часу на такі дурниці, і Бейлі вирушає до бабці сам, радіючи, що зможе насолоджуватися дорогою, а не слухати невпинну балаканину Керолайн.

— Я не надто переймаюся, вступиш ти до Гарварду чи ні, — каже бабуся одного дня, хоча Бейлі про це й словом не похопився. Зазвичай він узагалі уникає цієї теми, бо гадає, що й так достеменно знає бабцину точку зору.

Хлопчик додає в чай ще ложечку цукру й чекає на подальші пояснення.

— Я тільки гадаю, що освіта дасть тобі більше можливостей, — веде далі бабуся. — А я б хотіла, щоб ти мав їх удосталь, навіть якщо твої батьки не в захваті від цього. Знаєш, чому я дозволила своїй донці побратися з твоїм батьком?

— Ні, — каже Бейлі. Цієї теми ніколи не торкаються в його присутності, утім, одного разу Керолайн сказала йому по секрету, що чула, наче там був якийсь скандал. І хоча вже минуло майже двадцять років, татова нога досі не ступала в бабцин дім, та й бабуся ніколи не навідувалася до Конкорда.

— Тому що вона все одно втекла б із ним, — каже бабця. — Бо вона хотіла цього. Я б ніколи не обрала його для неї, але не можна диктувати дітям свій вибір. Колись я слухала, як ти вголос читав моїм котам книжку. Коли тобі було п’ять, ти перетворив балію на піратський корабель і атакував гортензії в моєму садку. Не намагайся переконати мене, що обереш для себе життя на фермі.

— У мене є обов’язки, — каже Бейлі, повторюючи слова, котрі вже почав ненавидіти.

Бабця видає звук, який може бути сміхом, чи кашлем, чи комбінацією обох.

— Іди за своєю мрією, Бейлі, — каже вона. — Не має значення, Гарвард це чи щось геть інше. Не важливо, що саме чи як голосно каже твій батько. Він забув, що колись і сам мав мрію.

Бейлі киває, бабуся відкидається в кріслі та якийсь час жаліється на сусідів, більше не згадуючи ані про тата, ані про його мрії. Але, перед тим як Бейлі збирається піти, вона додає:

— Не забудь, що я сказала тобі.

— Не забуду, — запевняє онук.

Він не каже їй, що має одну-єдину мрію й вона така ж недосяжна, як кар’єра садового пірата.

А втім, Бейлі й надалі відважно й регулярно сперечається з батьком.

— Хіба моя думка не має значення? — запитує він одного вечора, незадовго до того, як розмова перейде на стадію гупання дверима.

— Ні, не має, — заявляє батько.

— Бейлі, може, тобі варто облишити цю ідею? — тихо каже мама, коли тато виходить із кімнати.

Хлопчик з’являється вдома якомога рідше.

Школа не забирає так багато часу, як йому хотілося б. Спочатку він більше працює на віддалених ділянках саду, вибираючи собі місце якнайдалі від того, де перебуває батько.

Потім вирушає на тривалі прогулянки полями, лісами й кладовищами.

Він блукає серед могил, де лежать філософи, поети, прозаїки, із чиїми книжками він познайомився в бабциній бібліотеці. Але є тут і безліч надмогильних хрестів з іменами, котрих він не знає. А ще більше могил зруйновані від часу й вітрів, написи на них уже неможливо прочитати, а тих, хто там лежить, давно забули.

Хлопчик гуляє, не маючи особливої мети, але частіше за все його прогулянки закінчуються біля того самого дуба, де він так часто сидів із Керолайн та її друзями.

Тепер Бейлі став вищим і з легкістю видряпується на горішні гілки. Густий затінок дарує йому усамітнення, при цьому світла достатньо, щоб можна було читати, якщо він має із собою книжку, — незабаром це перетворюється на звичку.

Він читає історичні романи, міфи й казки та дивується, чому лицарі, принци й вовки рятують від буденного життя на фермі лише дівчат. Хлопчикові здається нечесним те, що він може навіть не розраховувати на такий вигадливий порятунок. А його теперішнє становище не дозволяє самому собі допомогти.

Спостерігаючи годинами, як вівці без мети тиняються полями, він навіть загадує бажання, щоб хтось прийшов і врятував його. Але сновига-вівця виконує бажання не краще, ніж падуча зірка.

Він переконує сам себе, що життя не таке вже й кепське. Що немає нічого поганого в тому, щоб бути фермером.

Але незадоволення нікуди не зникає. І навіть земля під ногами перестає подобатися його черевикам.

І хлопчик і далі шукає притулку на дереві.

Аби заявити свої права на цей дуб, Бейлі заходить так далеко, що навіть стару дерев’яну шкатулку, у якій зберігає свої найцінніші речі, виймає з її звичної схованки — погано прилаштованої дошки під ліжком — і ховає в затишній западинці на дереві. Це заглиблення й дуплом назвати не можна, але для його мети воно згодиться.

Шкатулка невеличка, з потемнілими латунними петлями й защіпками. Загорнена в шматок мішковини, який надійно захищає її від опадів. Бейлі запхав її достатньо глибоко, щоб навіть найдопитливіші вивірки не забрали скриньку собі.

Серед його скарбів — пощерблений наконечник стріли, що його хлопчик знайшов у полі, коли йому було п’ять. Камінець із дірочкою посередині — вважається, що такі приносять удачу. Чорна пір’їна. Блискучий шматочок гірської породи — мама каже, що це якийсь різновид кварцу. Монетка — його перші кишенькові гроші, які він вирішив не витрачати. Коричневий шкіряний нашийник їхнього пса, який помер, коли Бейлі було дев’ять. Самотня біла рукавичка, що вже стала сірою від віку й того, що її зберігали в маленькій шкатулці разом із камінням.

І кілька складених пожовклих сторінок, укритих рукописним текстом.

Коли цирк поїхав, Бейлі записав кожну дрібницю, котру зміг пригадати, щоб із часом вони не зникли з пам’яті. Попкорн, укритий шоколадом. Шатро, де люди на високих круглих платформах показували трюки зі сліпучим білим вогнем. Чарівний годинник над квитковою касою, який трансформувався й виконував значно більше функцій, аніж просто повідомляв час.

Укладаючи тремтячим почерком каталог із кожною цирковою дрібницею, Бейлі ніяк не міг занотувати свою зустріч із рудою дівчинкою. Він ніколи й нікому не оповідав про неї. Ще двічі він навідувався до цирку у вечірні робочі години й шукав її, але не зміг знайти.

А потім цирк поїхав — зник так само несподівано, як з’явився, мов невловимий сон.

Більше він не повернувся.

І єдиним доказом того, що дівчинка справді існувала, а не була витвором його уяви, залишалася ця рукавичка.

Але Бейлі більше не відчиняв свою шкатулку. Ретельно зачинену, її було заховано в дереві.

Бейлі думає, що, напевно, мав би просто викинути її, проте не може змусити себе наважитися.

Можливо, він просто залишить її в дереві, вона заросте корою й назавжди буде захованою всередині.

Сірого суботнього ранку Бейлі, як завжди, прокинувся раніше за інших. Він упорався зі своїми обов’язками так швидко, як тільки міг, кинув до сумки яблуко й книжку та подався до дерева. Десь на півдорозі він подумав, що дарма не надів шарф, — але днина обіцяє розхмаритися. Зосередившись на цій заспокійливій думці, хлопчик видряпується вгору, минаючи нижні гілки, куди його відсилали багато років тому, минаючи інші гілки, на яких сиділа Керолайн та її друзі. Це гілка Міллі, думає він, торкаючись галузи ногою. Коли Бейлі минає гілку Керолайн, усередині тріпотить задоволення, нехай навіть через стільки років. Оточений шурхотом листочків під вітерцем, хлопчик всідається на своє улюблене місце, мало не торкаючись черевиками западини, де захована майже забута шкатулка зі скарбами.

Коли він нарешті відводить погляд від книжки, мало не падає з дерева від здивування. На полі з’явилися смугасті чорно-білі намети.