Нічний цирк

Передбачення долі

Уже пізно й перед наметом віщунки немає черги.

Ззовні прохолодне повітря пахне карамеллю й димом, а всередині намет повниться теплом і ароматами троянд та бджолиного воску.

Ненадовго затримавшись у передпокої, ти розсуваєш завісу з намистин.

Кольорові кульки на ній клацають, і цей звук нагадує стукіт дощу. Кімната за завісою освітлена сяйвом свічок.

Ти сідаєш за стіл у центрі. Стілець виявляється на диво зручним.

Обличчя віщунки ховається за густим чорним серпанком, але світло вихоплює із затінку її очі й усмішку.

Вона не мас кришталевої кулі. Не має колоди карт.

Лише повну жменю іскристих срібних зорь, яку дівчина кидає на вкритий оксамитом стіл, а потім читає їх, наче руни.

У найменших деталях віщунка розповідає тобі про те, чого не може знати.

Вона оповідає те, що ти вже й так знаєш, те, про що лише здогадувався, і про можливості, які тобі навіть не снилися.

У мерехтливому сяйві свічок здається, що зірки на столі рухаються. Посуваються й складаються в нові сузір’я просто в тебе на очах.

На прощання віщунка нагадує тобі, що майбутнє ніколи не викарбуване на камені.

Креслення

Лондон, грудень 1902

Крихітка Мюррей стоїть на ґанку la maison Лефеврів, тримаючи в руках шкіряний портфель і поклавши велетенського наплічника на землю біля ніг. Вона з десяток разів дзвонить у двері та голосно гупає в них, хоча й чує, як мелодія дзвінка луною шириться в порожньому будинку.

Коли двері врешті відчиняються, на порозі стоїть Чандреш власного персоною. Чоловік убраний у розхристану фіолетову сорочку й тримає в руках пожмаканий клаптик паперу.

— Останнього разу, коли я тебе бачив, ти була меншою, — зауважує він, розглядаючи Крихітку від кінчиків черевиків до забраного у хвіст рудого волосся. — І вас було двоє.

— Мій брат зараз у Франції, — пояснює дівчина, підіймаючи наплічник і заходячи слідом за Чандрешем усередину.

Золоту слоноголову статую в передпокої давно б уже слід було відполірувати. У будинку панує безлад, але безлад цей творчий, навіть він не позбавляє помешкання, напхом напханого книжками, предметами старовини й мистецтва, властивого йому затишку. Зараз будинок не освітлюється так яскраво, як тієї ночі, коли вони з Прибамбасом бігали тут коридорами за кошенятами джемового кольору в різнобарвному натовпі гостей. Здається, відтоді минула ціла вічність.

— Що сталося з вашою прислугою? — цікавиться Крихітка, поки вони підіймаються сходами.

— Я майже всіх звільнив, — зізнається Чандреш. — Від них усе одно було мало користі, ні з чим не могли впоратися. Залишилися лише кухарі. Я вже давно не влаштовую Прийомів, але ці люди принаймні знають свою справу.

Проминувши разом із Чандрешем прикрашену колонами залу, Крихітка опиняється в кабінеті. Вона ніколи не бувала тут раніше, але чомусь сумнівається, що тут завжди було так захаращено кресленнями, ескізами й порожніми пляшками від бренді.

Чандреш сновигає кімнатою, кладе пожмаканий аркуш на купу паперу, що вже височіє на стільці, і береться зосереджено розглядати креслення, які прикріплено до вікон.

Крихітка розчищає на столі трохи місця, посунувши книжки, оленячі роги й різьблених нефритових черепашок, і кладе туди свій портфель. Наплічник вона кидає неподалік на підлогу.

— Чому ти прийшла? — урешті питає Лефевр, озирнувшись і витріщившись на дівчину, наче щойно помітив її присутність.

Крихітка розкриває портфель, що лежить на столі, і виймає грубий стос паперів.

— Чандреше, я хочу попросити вас про послугу, — каже вона.

— Яку таку послугу?

— Я б хотіла, щоб ви підписали відмову від прав на цирк. — Дівчина знаходить у купі непотребу на столі чорнильну ручку і шкрябає щось на клаптику паперу, аби переконатися, що вона пише.

— Цирк ніколи не був моєю власністю, — бурмоче Лефевр.

— Звісно ж, був, — заперечує Крихітка, вимальовуючи закручену літеру К. — Це була цілком ваша ідея. Але я знаю, що ви не маєте для нього достатньо часу, і подумала, що вам буде краще відмовитися від звання його власника.

Чандреш недовго розмірковує, але потім киває й підходить до столу, аби прочитати угоду.

— Тут згадуються Ітан і Лейні, але не Тітонька Падва, — каже він, переглядаючи документи.

— Я вже розмовляла з ними всіма, — пояснює дівчина. — Мадам Падва не хоче більше займатися цирком, але впевнена, що міс Берджес упорається з її обов’язками.

— Хто такий містер Кларк? — непокоїться Чандреш.

— Мій дуже давній друг, — озивається дівчинка, і на щоках розквітає рум’янець. — Він піклуватиметься про цирк найкращим чином.

Коли Лефевр дочитує документ до кінця, Крихітка простягає йому ручку. Чоловік тремтячими руками виводить свій підпис і кидає ручку на стіл.

— Я ціную це більше, ніж можна описати словами. — Дівчина дмухає на чорнило, щоб воно швидше висохло, і ховає угоду до портфеля. Чандреш лише ліниво відмахується від її слів, повертаючись до вікна та знову втупившись у засилля креслень на ньому.

— Що це за креслення? — цікавиться дівчина, закриваючи портфель.

— Я отримав усі ці... плани від Ітана й тепер не знаю, що з ними робити, — пояснює чоловік, обводячи рукою купи паперів.

Крихітка знімає пальто, кидає його на спинку стільця й підходить ближче до креслень та ескізів, що звисають з полиць чи причеплені до дзеркал, картин і вікон. На деяких із них зображено химерні кімнати, на інших — фрагменти зовнішньої архітектури чи вигадливі анфілади залів.

Дівчина зупиняється біля дошки для дартсу. З неї стирчить срібний ніж зі вкритим темними плямами лезом. Крихітка рушає далі, і ніж зникає, хоча Чандреш цього не помічає.

— Усе це плани реконструкції будинку, — веде далі він, поки дівчина крокує кімнатою, — але дуже невпорядковані.

— Це музей, — озивається Крихітка, подумки порівнюючи побачене з будинком, який уже з’являвся в зірках. Усе тут переплутано, але, безсумнівно, це той самий будинок. Вона знімає кілька креслень і викладає їх у правильній послідовності: поверх за поверхом. — Тут зображено не цей будинок, — пояснює вона чоловікові, що зацікавлено спостерігає за нею, — а зовсім інший. — Узявши ескізи дверей — кілька різних варіантів одного можливого входу, — дівчина розкладає їх один за одним, так, аби кожні двері вели до іншої кімнати.

Чандреш дивиться на дівчину і, коли він урешті розуміє, що вона робить, на обличчі в нього з’являється усмішка.

Приєднавшись до її заняття, він сам трохи впорядковує завалу лазурового паперу для креслень, вибудовуючи навколо копій давніх єгипетських храмів звивисті колони з книжковими полицями. Так вони й сидять удвох на підлозі, складаючи кімнати, коридори та сходи.

Чандреш уже хоче покликати Марко, але зупиняється, щойно розтуливши рота.

— Я весь час забуваю, що він пішов, — жаліється чоловік дівчині. — Просто зник одного дня й не повернувся. Навіть записки не залишив. Він завжди писав записки, тож це було несподівано.

— Гадаю, його від’їзд був незапланованим, — заспокоює Крихітка. — Я знаю, що він дуже засмутився, що не встиг упорядкувати тут усі свої справи.

— Ти знаєш, чому він поїхав? — з надією запитує Чандреш, переводячи на неї погляд.

— Аби бути разом із Селією Вовн, — каже дівчина, не в змозі стримати усмішки.

— Ага! — вигукує Чандреш. — Не помічав за ним нічого такого. Їм пощастило. Давай виголосимо тост.

— Тост?

— Твоя правда, у нас немає шампанського, — погоджується Лефевр, відсуваючи вбік купу порожніх пляшок від бренді й викладаючи на підлозі новий рядок креслень. — Замість тосту присвятимо їм кімнату. Як гадаєш, яка їм сподобається?

Крихітка роздивляється креслення й ескізи. Їй здається, що там є кілька кімнат, котрі сподобалися б обом чарівникам. Але вона обирає план круглої кімнати без вікон. Світло ллється до приміщення лише крізь вбудований у стелю акваріум із золотими рибками. Кімната здається заспокійливою та чарівною.

— Ця, — вирішує дівчина.

Чандреш бере олівець і пише на берегах «Присвячується М. Алісдеру і С. Бовн».

— Я можу допомогти вам знайти помічника, — пропонує Крихітка. — Можу ненадовго затриматися в Лондоні.

— Дякую, дорогенька, я високо це ціную.

Величезний наплічник, котрий дівчина поставила на підлогу, раптом із приглушеним гупанням завалюється набік.

— Що там таке? — непокоїться чоловік, з тривогою розглядаючи його.

— Я принесла вам подарунок, — радісно повідомляє дівчина.

Вона тягнеться до наплічника, обережно розкриває його й дістає звідти маленьке чорне кошенятко з білими плямками на лапках і хвостику. Воно має такий вигляд, наче забризкалося сметаною.

— Її звуть Ара, — знайомить Чандреша Крихітка. — Вона приходить, якщо її покликати, і знає кілька команд, але над усе полюбляє увагу й сидіти на підвіконні. Я подумала, що вам сподобається її компанія.

Дівчина обережно кладе кошеня на підлогу й підтримує його рукою. Тваринка тихенько нявчить, зводиться на задні лапки, щоб облизати пальці Крихітки, а потім помічає Чандреша.

— Привіт, Аро! — вітається він.

— Я не повертатиму вам пам’ять, — каже Крихітка, спостерігаючи, як кошеня намагається вмоститися в Чандреша на колінах. — Не знаю, чи вдалося б, навіть якби я спробувала, хоча Бамбас, напевно, зміг би впоратися. Але зараз, мені здається, вам не потрібен такий тягар. Гадаю, дивитися вперед краще, ніж озиратися назад.

— Про що це ти торочиш? — неуважно цікавиться Чандреш, підіймаючи кошеня та погладжуючи його за вухами. Ара у відповідь задоволено муркотить.

— Пусте, — озивається Крихітка. — Дякую, Чандреше.

Вона нахиляється й цілує чоловіка в щоку.

Щойно губи дівчини торкаються його шкіри, Лефевр раптом почувається так добре, як не почувався вже кілька років, наче з очей спала полуда. Його розум знову ясний, ескізи музею стають на свої місця, а ідеї майбутніх проектів, за які він готовий узятися, вишиковуються рядами.

Чандреш і Крихітка проводять ще кілька годин, розкладаючи креслення й додаючи інші, створюючи новий простір, який можна наповнити старожитностями, мистецтвом і мріями про майбутнє.

Поки вони працюють, чорно-біле кошеня лапкою бавиться з рулонами скрученого паперу.

Історії

Париж, січень 1903

— Історії змінилися, мій любий хлопчику, — з ледь чутним сумом у голосі каже чоловік у сірому костюмі. — Тепер уже не протистоять добро і зло, не залишилося більше чудовиськ, яких потрібно вбити, і дівчат, що чекають на порятунок. Мій досвід підказує, що більшість дівиць і самі можуть за себе постояти, принаймні ті, що справді чогось варті. Більше немає простих історій із пошуками пригод, потворами й щасливими кінцями. Пошукам бракує чіткої мети й прямого шляху. Потвори тепер мають інакший вигляд, такий, що й не одразу збагнеш. А кінця взагалі немає — ані хорошого, ані бодай якогось. Життя біжить далі, історії переплітаються. Твоя історія — частина історії твоєї сестри, котра, у свою чергу, — частина багатьох інших історій. І ніхто не скаже, куди вони нас приведуть. Добро і зло насправді набагато складніші поняття, ніж у казках про принцес і драконів чи вовка й маленьку дівчинку в червоній шапочці. І хіба дракон не герой своєї власної казки? Хіба вовк не поводиться так, як зазвичай поводяться вовки? Хоча це, мабуть, єдиний вовк, котрий дійшов до того, аби переодягатися бабцею, щоб трохи погратися зі своєю здобиччю.

Прибамбас сьорбає вино з келиха, роздумуючи над цими словами, а потім озивається.

— Та хіба це не свідчить про те, що простих казок ніколи не було? — питає він.

Чоловік у сірому костюмі знизує плечима й бере зі столу пляшку, щоб долити собі вина.

— Складно сказати. Серцевина історії, її ідея — дуже проста. Та часи змінюються, розставляють крапки над «і», перетворюють казки на щось значніше. Ціле стає більшим за суму своїх складових. Але для цього потрібен довгий час. Найправдивіші казки потребують чималого часу й близького знайомства зі слухачем, перш ніж стати тим, чим вони є.

Офіціант зупиняється біля столика й перекидається з Прибамбасом кількома словами, не звертаючи уваги на чоловіка в сірому костюмі.

— Скільки мов ти знаєш? — цікавиться чоловік, коли офіціант зникає.

— Я ніколи не намагався полічити, — каже Прибамбас. — Щойно почую достатньо, щоб зрозуміти основи, одразу можу розмовляти.

— Вражає.

— Я від природи мав деякі здібності, а Селія навчила мене, як знаходити конструкції та складати звуки в повноцінні речення.

— Сподіваюся, з неї вийшов кращий учитель, ніж із її батька.

— Наскільки мені відомо, вони зовсім різні люди. Передусім вона ніколи не змушувала Крихітку чи мене грати в небезпечні ігри.

— А чи відомо тобі, у чому була суть змагання, на котре ти натякаєш? — питає чоловік у сірому костюмі.

— А вам? — запитанням на запитання відповідає хлопець. — Мені здавалося, що там усе було неоднозначним.

— На світі небагато однозначних речей. Дуже давно — гадаю, ти навіть міг би сказати «давним-давно», якби захотів, аби історія здавалася казковішою, аніж вона є, — один із моїх учнів і я посперечалися про порядок у світі, про постійність, довготривалість і час. Він уважав, що мої погляди застаріли, і розробив власну теорію, яка здавалася йому досконалою. Я дотримуюся думки, що жодна теорія нічого не варта, якщо її не можна вивчити, тож він узявся викладати. Спочатку ми почали влаштовувати змагання серед наших учнів замість іспитів, але з часом вони ставали щоразу складнішими. Якщо бути чесним, вони завжди були змаганнями проти хаосу, перевіркою самовладання й мали на меті визначити, чиї методи працюють краще. Одна річ — вивести двох суперників на ринг і почекати, хто з них першим опиниться на землі, але геть інша — коли крім них на рингу опиняється ще хтось. Коли кожен крок має свої наслідки. Останнє змагання виявилося особливо цікавим. Мушу визнати, що міс Бовн знайшла хитромудре рішення, але мені шкода, що я втратив учня. — Чоловік сьорбає вино. — Він був, напевно, найкращим з усіх.

— Ви гадаєте, він помер? — питає Прибамбас.

Чоловік ставить келих на столик.

— А ти гадаєш, що ні? — перепитує він після довгої паузи.

— Я знаю, що ні. Так само точно, як знаю, що батько Селії, який, до речі, теж не зовсім мертвий, стоїть за тим вікном, — Прибамбас підіймає келих і показує ним на темне вікно біля дверей.

Віддзеркалення у склі може бути сивочолим чоловіком у ладно скроєному пальті або злитим відображенням відвідувачів і офіціантів та вигнутого відбитого світла вуличних ліхтарів. На мить воно вкривається ледь помітними брижами, а потім зовсім зникає.

— Марко й Селія не померли, — повідомляє хлопець. — Але й не перебувають у такому стані, як він, — додає, киваючи на вікно. — Вони в цирку. Вони і є цирк. У Лабіринті можна почути відлуння його кроків, а серед хмарок відчути аромат її парфумів. Це чудово.

— Гадаєш, бути ув’язненим — чудово?

— Залежить від точки зору, — каже Прибамбас. — Вони знайшли одне одного й опинилися в надзвичайному місці, котре буде рости й змінюватися навколо них. У якомусь сенсі вони мають цілий світ, народжений лише фантазією чарівника. Марко навчав мене, як створювати ілюзії, але мені поки не вдається. Тому — так, я гадаю, що це чудово. До речі, знаєте, він вважає вас своїм батьком?

— Він сам тобі це сказав? — дивується чоловік у сірому костюмі.

— Мені не потрібні слова, — пояснює хлопець. — Марко дозволив мені прочитати його душу. Я бачу минуле людей, часом навіть дуже детально, якщо мій візаві по-справжньому мені довіряє. Він вірить мені, тому що Селія повірила. Думаю, він більше не звинувачує вас. Адже Марко знайшов Селію саме завдяки вам.

— Я обрав його, як щось протилежне Селії, що водночас доповнюватиме її. Можливо, навіть занадто добре обрав. — Чоловік у сірому костюмі нахиляється до столу, наче хоче потайки прошепотіти кілька слів, але тон його голосу залишається незмінним. — Ти розумієш, що це виявилося помилкою. Склалася занадто вдала пара. Вони занадто заволоділи думками одне одного, щоб і далі змагатися. А тепер вони вже ніколи не розлучаться. Шкода.

— Закладаюся, ви не романтик, — зауважує Прибамбас і доливає собі вина.

— Був колись, у юності. А це було дуже, дуже давно.

— Можу уявити, — погоджується хлопець і повертає пляшку з вином на стіл. Минуле чоловіка в сірому костюмі тягнеться дуже далеко. Довше, ніж минуле інших людей, з котрими зустрічався Прибамбас. Він може прочитати лише його частину, бо решта вже зносилася й поблякла. Найчіткішим залишається фрагмент, пов’язаний із цирком, за нього найлегше вхопитися.

— Я здаюся таким старим?

— Ви не маєте тіні.

Чоловік у сірому костюмі складає вуста в якусь подобу посмішки — це єдина зміна його обличчя за цілий вечір.

— Ти досить уважний, — хвалить він хлопчину. — На сотню, а то й тисячу людей рідко випадає хтось, хто помічає. Так, мій вік дуже поважний. І за життя я бачив чимало всього. Дещо таке, що хотів би забути. Зрештою за все доводиться платити. За кожну дрібницю, так чи інакше. І я зникну з часом, як усе інше. У цього правила немає винятків.

— Ви збираєтеся зникнути так само, як він? — цікавиться Прибамбас, киваючи на вікно.

— Щиро сподіваюся, що ні. Я готовий змиритися з невідворотним, навіть якщо існують методи його відкласти. Він прагнув безсмертя, а це найгірша річ, якої можна шукати. Насправді ти нічого не знаходиш, а намагаєшся уникнути неминучого. Гектор зненавидить свій стан, якщо досі не зненавидів. Сподіваюся, що моєму учню й твоєму вчителеві пощастило більше.

— Ви маєте на увазі... гадаєте, вони можуть померти? — не вірить своїм вухам Прибамбас.

— Я маю на увазі надію, що вони зможуть знайти рай або темряву й не боятися цього. — Чоловік на мить змовкає, а потім додає: — Сподіваюся також, що те саме станеться з тобою й усіма твоїми співвітчизниками.

— Дякую, — відповідає Прибамбас, хоча не певен, що поділяє цю думку.

— Коли ви народилися, я надіслав у подарунок колиску, щоб привітати тебе й твою сестру в цьому світі. Найменше, що я можу зробити, — це побажати вам легкого відходу звідси, оскільки я навряд чи буду тут і зможу провести вас в останню путь. Чесно кажучи, я сподіваюся, що мене тут не буде.

— Хіба магія не вартує того, аби заради неї жити? — дивується хлопець.

— Магія, — зі сміхом повторює чоловік у сірому костюмі. — Це не магія. Це — саме життя, от лише мало хто зупиняється й помічає це. Озирнись, — каже він, змахуючи рукою в напрямку сусідніх столиків, — жоден із них навіть не здогадується про речі, які можливі на цьому світі. А найгірше те, що, якщо ти намагатимешся просвітити їх, жоден тебе не слухатиме. Вони хочуть вірити, що магія — це лише хитромудра омана, бо якщо вона виявиться справжньою, вони не зможуть спати вночі й боятимуться власної тіні.

— Але декого можна просвітити, — заперечує Прибамбас.

— Не сперечатимусь, цього можна навчити. Але легше працювати з допитливим розумом, молодшим, ніж у них. Звісно ж, є свої хитрощі. Не дурниці на кшталт кроликів у циліндрі, а можливості зробити всесвіт податливішим. На жаль, нині дуже мало людей витрачають час, аби вивчити ці можливості, і ще менше мають природні здібності. Ви з сестрою маєте — такий собі непередбачуваний результат відкриття вашого цирку. Як ти використовуєш свій талант? Якій меті він служить?

Прибамбас, замислившись, не відповідає. За межами цирку його вмінням непросто скористатися, мабуть, саме це й має на увазі чоловік у сірому костюмі.

— Я розповідаю історії, — каже хлопець. Це найправдивіша відповідь.

— Ти розповідаєш історії? — дивується чоловік, і на обличчі з’являється зацікавленість, яку важко із чимось сплутати.

— Історії, легенди, середньовічні балади, — пояснює Прибамбас. — Називайте, як хочете. Історії на зразок тих, які ми обговорювали раніше, що стають складнішими, ніж були колись. Я беру фрагменти побаченого минулого й складаю з них оповідання. Це не так важливо, і я тут зовсім не для цього...

— Це важливо, — уриває його чоловік у сірому костюмі. — Хтось мусить розповідати легенди. Коли битви закінчуються, хтось перемагає, а хтось програє, коли пірати знаходять скарби, а дракони снідають недругами, посьорбуючи Лапсан Соучун[30], хтось мусить складати про них сплетіння історій. У цьому є своя магія. Вона в тому, що кожен слухач почує власну казку і на кожного казка справить інше, непередбачуване, враження. На землі чи у воді. Ти можеш розповісти легенду, котра оселиться в чийомусь серці, стане його сутністю і кров’ю й наповнить сенсом життя. Легенда рухатиме слухача вперед, скеровуватиме його, і хтозна, що він зможе завдяки їй, завдяки твоїм словам. У цьому твоє покликання, твій дар. Твоя сестра може бачити майбутнє, а ти можеш створювати його, хлопче. Не забувай це. — Чоловік відпиває ще трохи вина. — Зрештою, на світі є різні види магії.

Прибамбас не озивається, здивований зміною в погляді чоловіка, коли той дивиться на нього. Розмірковує, чи всі пишні слова про те, що історії вже не ті, що раніше, не були лише окозамилюванням, у яке чоловік у сірому костюмі сам не вірить.

Спочатку він дивився на Прибамбаса майже байдуже, а тепер — як дитина на нову іграшку. Чи як вовк, що облизується на особливо ласу здобич у червоній шапочці чи якійсь іншій.

— Ви намагаєтеся збити мене з пантелику, — урешті каже хлопець.

Чоловік у сірому костюмі тільки п’є вино й поглядає на Прибамбаса над вінцями келиха.

— То що, гра закінчилася? — питає рудий.

— Так і ні. — Чоловік ставить келих на стіл і веде далі: — Фактично гравці використали непередбачуваний викрутас. Змагання не завершилося згідно з правилами.

— А як щодо цирку?

— Гадаю, саме через це ти й хотів зі мною побалакати.

Прибамбас киває.

— Обидва суперники передали свої повноваження Бейлі. Моя сестра владнала юридичні питання з Чандрешем. На папері та по суті цирк належить нам. Але я визвався владнати кілька останніх дрібниць.

— Я сам не люблю, коли у справ залишаються хвости, але, боюся, це не так-то й легко.

— Я не казав, що легко, — погоджується хлопець.

Обидва змовкають, і регіт, що доноситься від сусіднього столика, порушує тишу, а потім стихає, поки зовсім не зникає у звичному галасі розмов і дзеньканні склянок.

— Ти й гадки не маєш, у що втручаєшся, хлопчику мій, — тихо каже чоловік у сірому костюмі. — Не розумієш, наскільки все крихке. Наскільки можуть бути непередбачуваними наслідки. Ким був би твій Бейлі, якби його не прихистив цирк? Ніким, просто мрійником, що тужить за чимось, чого навіть не розуміє.

— Не думаю, що є щось погане в тому, щоб бути мрійником.

— Нема. Але навіть найсолодші сни обертаються нічними жахіттями. Гадаю, мосьє Лефевр може тобі розповісти про це детальніше. Краще відступися, нехай ця примха піде в забуття й перетвориться на міф. Кінець кінцем зникають усі імперії. Так улаштоване життя. Можливо, настав час і для цієї.

— Боюся, я не хочу відступатися, — зізнається Прибамбас.

— Ти ще дуже юний.

— Закладаюся, що, хоча ми з Бейлі та Крихіткою відносно юні, як ви кажете, загальний вік усіх, хто стоїть за моєю пропозицією, більший за ваш.

— Можливо.

— І я точно не знаю, які там правила у вашої гри, але підозрюю, що ви — наш боржник, оскільки через ваше парі ми всі ризикували життям.

Чоловік у сірому костюмі зітхає. Він кидає швидкий погляд на вікно, але тінь Гектора Бовна кудись зникла.

Якщо Чарівник Просперо і думає щось із цього приводу, свої думки він залишає при собі.

— Гадаю, це вагомий аргумент, — трохи подумавши, каже чоловік у сірому костюмі. — Але я не ваш боржник, юначе.

— То чому ви тут? — цікавиться Прибамбас.

Чоловік усміхається, але мовчить.

— По суті, мова йде про використане поле для гри, — веде далі хлопець. — Вам воно більше не знадобиться, а для мене — дуже важливе. Я не відмовлюся від своєї мети. Називайте ціну.

Усмішка чоловіка в сірому костюмі стає ще ширшою.

— Хочу почути історію, — каже він.

— Історію?

— Так, хочу почути її. Твою історію. Легенду про те, як ми опинилися тут, у цих кріслах, із цим вином. Мені не потрібна історія, якути вигадаєш цим. — Він постукує пальцем по скроні. — Я чекаю на історію звідси. — І чоловік торкається серця, перш ніж знову відкинутися на стільці.

Прибамбас якусь мить роздумує над почутим.

— І якщо я розповім вам історію, ви віддасте мені цирк? — перепитує він.

— Я передам тобі ту незначну частину, котру ще можу віддати. Коли ми встанемо з-за столу, я не матиму жодних прав на ваш цирк і жодного з ним зв’язку. Коли пляшка вина спорожніє, у змаганні, що почалося ще до твого народження, офіційно буде оголошено пат. Цього буде достатньо. То як, ми домовилися, містере Мюррей?

— Домовилися, — погоджується Прибамбас.

Чоловік у сірому костюмі виливає собі залишки вина. Коли він ставить порожню пляшку на стіл, у ній віддзеркалюються й вигинаються вогники свічок.

Хлопець крутить келих із вином у руках. «Вино — це поезія в пляшці», — думає він. Уперше Прибамбас почув ці слова від гера Тіссена, але знає, що насправді вони належать іншому письменнику, хоча зараз не може згадати, кому саме[31].

Багато з чого можна розпочати цю історію.

Чимало сюжетних елементів, про які варто подбати.

Хлопець роздумує, чи можливо взагалі вмістити в пляшці поему про цирк.

Прибамбас сьорбає вино й ставить келих на стіл. Зручніше вмощується в кріслі та спокійно зустрічає погляд, що вп’явся в нього. Хлопчина не переймається через час, наче має у своєму розпорядженні увесь час на світі й у всесвіті, відтоді, коли легенди були важливішими, ніж сьогодні, але, можливо, не такими важливими, як стануть одного дня. Він глибоко вдихає, повітря розв’язує щільний вузол слів у його серці, і вони з легкістю злітають з уст.

— Цирк приїжджає без попередження.

Bons Rêves[32]

У ці передсвітанкові години в Le Cirque des Rêves крім тебе залишилося декілька відвідувачів. Деякі з них убрані в червоні шарфи, які на чорно-білому тлі видаються набагато яскравішими.

До невблаганного сходу сонця в тебе залишається не так багато часу. І це справжня загадка: на що витратити кілька нічних хвилин, що залишилися? Може, навідатися до останнього намету? До котрогось із тих, де ти вже був і тобі сподобалося, чи до досі недослідженого, що залишається таємницею? Чи, може, пошукати останнє перед сніданком яблуко з карамеллю?

Кілька годин тому ніч здавалася нескінченною, а тепер тікає, мов пісок між пальців. Хвилини спливають, зникаючи в минулому й підштовхуючи тебе до майбутнього.

Останні хвилини в цирку ти проводиш так, як тобі подобається, бо це твій і лише твій час. Але зовсім скоро Le Cirque des Rêves зачиниться, принаймні до завтра.

Тунель, повний зірок, уже розібрали, і зараз подвір’я від воріт відмежовує сама лише завіса.

Коли вона падає за твоєю спиною, тобі здається, що від цирку тебе відділяє щось значно більше, аніж кілька кроків за смугастою тканиною.

Наостанок ти затримуєшся, зупинившись, щоб подивитися на вигадливий годинник, що ніби танцює. Його фігурки невпинно рухаються в такт руху стрілок. Тепер навколо вже ніхто не юрмиться, і ти можеш роздивитися його ближче, ніж тоді, коли прийшов сюди.

Під годинником ховається скромна срібляста табличка. Щоб розібрати гравіювання на блискучому металі, тобі доводиться нахилитися.

написано вгорі, а нижче меншим шрифтом імена й дати:

і

Поки ти читаєш пам’ятну табличку, дехто спостерігає за тобою. І перш ніж зрозуміти, звідки на тебе дивляться, ти спиною відчуваєш погляд. У цирковій касі досі хтось є. Жінка звідти дивиться на тебе, усміхається та злегка дружньо махає рукою, ніби хоче переконати, що все гаразд. Що, виходячи з Le Cirque des Rêves, відвідувачі часто зупиняються, щоб роздивитися диво-годинник над ворітьми. Що ти стоїш на тому самому місці, де вже стояло чимало людей, під зірками, які вже тьмянішають, і ліхтарями, що сиплють навколо яскраві іскри.

Жінка жестом кличе тебе до каси. Поки ти наближаєшся, вона складає стосики паперів і квитків. Її зачіска прикрашена сріблясто-чорним пір’ям, що тремтить навколо голови від кожного поруху.

Знайшовши те, що шукала, жінка простягає це тобі, і ти береш із руки в чорній рукавичці візитну картку. Один її бік чорний, а другий — білий.

написано блискучими срібними літерами на чорному тлі. А з другого боку чорним по білому:

Ти крутиш візитку в руках, розмірковуючи, що міг би написати містерові Кларку. Можливо, подякуєш йому за його надзвичайний цирк. Можливо, цього буде достатньо.

Ти дякуєш жінці за картку, а вона лише всміхається у відповідь.

Ти рушаєш до воріт, знову перечитуючи написане на картці. Перш ніж вийти крізь них у поле, що розляглося навкруги, озираєшся, але в касі вже нікого немає й віконце зачинене чорними ґратками.

Обережно кладеш візитку до кишені.

Останній крок крізь ворота — з пофарбованої чорно-білим землі на голу траву — дається тобі непросто.

Виходячи з Le Cirque des Rêves у прохолодний світанок, ти думаєш, що в цирку все здавалося справжнім.

І ти більше геть не певен, з якого боку паркану дійсність, а з якого — сон.