Ніхто не сміятиметься

10

Я не помилився. Житловий комітет, який засідав у колишній крамниці, довкола довгого стола, прибрав понурого вигляду, коли я ввійшов. Сивуватий чоловік в окулярах і з похилим підборіддям показав мені на стілець. Я подякував, сів, і цей чоловік узяв слово. Він поінформував мене, що житловий комітет деякий час спостерігає мене і дуже добре знає, що я веду невпорядковане приватне життя; що це не справляє доброго враження на оточення; що мешканці будинку вже не раз скаржилися на мене, коли вони не могли спати через галас в моєму помешканні; що всього цього було досить для житлового комітету, щоб скласти певну думку про мене. А тепер, на додачу до всього, до них звернулася по допомогу товаришка Затурецька, дружина науковця. Шість місяців тому я повинен був написати рецензію на наукову працю її чоловіка, але я не зробив цього, хоча я добре знав, що доля згаданої праці залежить від моєї рецензії.

— Та яка це в дідька наукова праця! — перервав я чоловіка з похилим підборіддям: — Це латанина спляґійованих думок.

— Це цікаво, товаришу, — встрянула в дискусію модно вдягнена білявка років тридцяти; на її обличчі був настало приклеєний промінний усміх. — Дозвольте запитати: яка ваша ділянка?

— Я теоретик мистецтва.

— А товариш Затурецький?

— Не знаю. Здається, він пробує щось подібне.

— Бачите, — ентузіястично повернулася білявка до решти комітетників, — товариш Кліма вбачає в працівникові тієї самої галузі не товариша, а конкурента. Це спосіб думання майже всіх наших інтеліґентів сьогодні.

— Я продовжуватиму, — сказав чоловік з похилим підборіддям, — товаришка Затурецька сказала нам, що її чоловік зайшов до вашої квартири і зустрів там якусь жінку. Ця жінка згодом обвинуватила пана Затурецького в намаганні її статтево потурбувати. Товаришка Затурецька має на руках посвідчення, що її чоловік на таке не спроможний. Вона хоче знати прізвище цієї жінки, що вчинила наклеп на її чоловіка, і передати справу в дисциплінарний відділ народного комітету, бо вона вважає, що це фальшиве обвинувачення плямує добре ім’я її чоловіка.

Я знову спробував покласти край цій сміховинній справі. — Послухайте, товариші, — сказав я, — адже це не варте дірки з бублика. Це не справа зіпсованої репутації. Праця настільки слабка, що ані я, ані хто інший не міг би рекомендувати її так само. А якщо між цією жінкою і паном Затурецьким сталося якесь непорозуміння, то заради цього не було потреби скликати збори.

— На щастя, не ти вирішуєш про потребу наших зборів, товаришу, — відповів чоловік з похилим підборіддям. — І якщо ти тепер настоюєш на тому, що праця товариша Затурецького кепська, то ми мусимо дивитися на це як на пімсту. Товаришка Затурецька дала нам прочитати листа, якого ти написав, прочитавши працю її чоловіка.

— Так. Але в тому листі я не кажу ні слова про те, якою є та праця.

— Це правда. Але ти пишеш, що радо допоміг би йому; з того листа виразно випливає, що ти шануєш працю товариша Затурецького. А тепер проголошуєш, що це латанина. Чому ти не написав цього йому тоді? Чому не сказав йому в обличчя?

— Товариш Кліма дволичний, — сказала білявка.

У цю хвилину до обговорення втрутилася літня жінка з перманентними завитками (їй виразно подобалося перевіряти життя інших); вона відразу перейшла до серця справи: — Нам потрібно було б знати, товаришу, хто була та жінка, яку пан Затурецький зустрів у тебе вдома.

Я зрозумів, що було явно не в моїх силах визволити цю справу з її безглуздої поважности і що мені лишається лише одне: переплутати сліди, відманити їх геть від Клари, відвести їх від неї так, як куріпка відводить мисливського пса від свого гнізда, жертвуючи задля малят собою.

— Кепська справа, я не пам’ятаю її прізвища, — сказав я.

— Як це так, ти не пам’ятаєш прізвища жінки, з якою живеш? — запитала жінка з перманентними завитками.

— Якийсь час я все це записував, а тоді подумав, що це дурне, і припинив. А на пам’ять людині тяжко покладатися.

— Очевидно, товаришу Кліма, ви маєте зразкове ставлення до жінок, — сказала білявка.

— Мабуть, я міг би пригадати, але треба було б над цим подумати. Чи ви знаєте, коли це було, що пан Затурецький відвідав мене?

— Це було... почекайте хвилину, — чоловік з похилим підборіддям поглянув у папери, — чотирнадцятого, в середу по полудні.

— У середу... чотирнадцятого... чекайте... — я взяв голову в долоні і замислився. — О, вже пам’ятаю. Це була Гелена.

Я бачив, як усі вони напружено дивилися до моїх уст.

— Гелена, як далі?

— Як далі? Вибачте, я не знаю. Я не хотів її про це питати. Власне, коли говорити щиро, то я навіть непевний, чи її звуть Гелена. Я називав її так лише тому, що її чоловік виглядав мені немов рудоволосий Менелай. Але все одно, їй дуже подобалося, коли я називав її так. У вівторок увечорі я зустрів її в винарні і спромігся поговорити з нею трохи, коли її Менелай пішов до бару випити коньяку. Другого дня вона прийшла до мого помешкання і була там цілий пополудень. Але я мусів лишити її ввечорі на пару годин, я мав збори в університеті. Коли я повернувся, вона була обурена, бо якийсь малий чоловічок чіплявся до неї і вона думала, що це я наслав його; вона образилася і не схотіла більше знатися зі мною. І так, як бачите, я навіть не спромігся довідатися про її справжнє ім’я.

— Товаришу Кліма, незалежно від того, говорите ви правду чи ні, — промовила білявка, — мені здається цілковито незрозумілим, як ви можете навчати нашу молодь. Невже справді наше життя не інспірує вас ні до чого, як лише до гульні й зловживання жіноцтвом? Будьте певні, ми висловимо нашу думку про це, де належить.

— Двірник не казав ні про яку Гелену, — втрутилася старша пані з перманентними завитками, — але він поінформував нас, що якась незареєстрована дівчина з швацької робітні живе з тобою цілий місяць. Не забувай, товаришу, що ти у винайнятому помешканні. Як ти можеш уявляти, що хтось може жити в тебе? Чи ти думаєш, що твій будинок бордель?

Перед моїми очима майнуло десять корон, які я дав двірникові кілька днів тому, і я зрозумів, що оточення було цілковитим. А жінка з житлового комітету вела далі: — Якщо ти не хочеш назвати нам її прізвище, то про нього довідається поліція.