Ніхто не сміятиметься

13

— Отож тепер тобі нема чого боятися, — сказав я Кларі, коли пізніше в Далматській винарні я переказав їй мою розмову з пані Затурецькою.

— Я й так не мала чого боятися, — відповіла Клара із самовпевненістю, що здивувала мене.

— Як це так, не мала чого? Якби не заради тебе, я не мусів би зустрічатися з пані Затурецькою взагалі!

— Це добре, що ти зустрівся з нею, бо те, що ти вчинив їм, було жорстоке. Доктор Каловсек казав, що інтеліґентній людині це важко зрозуміти.

— Коли ти бачила Каловсека?

— Бачила, — сазала Клара.

— І ти розповіла йому про все?

— Ну, то що? Може це секрет? Тепер я знаю докладно, що ти таке.

— Гм.

— Чи сказати тобі, що ти таке?

— Будь ласка.

— Стереотипний цинік.

— Це ти почула від Каловсека.

— Чому від Каловсека? Ти думаєш, що я не можу дійти цього сама? Ти взагалі думаєш, що я не здатна розгадати тебе. Ти любиш водити людей за носа. Ти обіцяв панові Затурецькому рецензію...

— Я не обіцяв йому рецензії.

— Це одна річ. І ти також обіцяв мені роботу. Ти вживав мене як виправдання перед паном Затурецьким, а пана Затурецького як виправдання переді мною. Але можеш бути певним, я дістану ту роботу.

— З допомогою пана Каловсека? — Я спробував сказати це ущіпливо.

— Не з твоєю допомогою. Ти програв усюди, ти навіть не знаєш сам, як багато.

— А ти знаєш?

— Знаю. Твій контракт не буде відновлений, і ти будеш радий, якщо тебе візьмуть за секретаря до якоїсь ґалерії. Але ти мусиш усвідомити, що все це була твоя власна хиба. І чи можу я дати тобі невеличку пораду: другий раз будь чесним і не бреши, бо чоловіка, який бреше, не може поважати жадна жінка.

Вислухав я Кларині повчання і подумав, що була вона занадто небезпечно позначена своїм родинним походженням і тому завжди тяжіла передусім до мімікрії; проте могла знайти її лише в духовій сфері, бо її фізичний вигляд рішуче й непоправно вбирав очі й променював. Я дивився на неї і знову усвідомлював (цього разу з деяким смутком), що вона гарна і очевидно почуває, що їй дещо належить за її вроду; що за неї вона мусить знайти серед людей, з якими живе, безпечне місце, а щоб це сталося, їй треба відповідно спрямовувати своє мислення, свої розмови й почування. Усвідомив раптово, що її поєднання з моїм легковажним життям було для неї кривдою; що вона мусіла почувати себе підло обдуреною, коли зненацька усвідомила, що я ніколи не зможу забезпечити її тим, що їй справедливо належало за самоочевидною основою її істоти; і що коли вона лишить мене сьогодні й змагатиметься за ворожого мені редактора Каловсека, буде при цьому глибоко переконана, що це є остаточним вчинком для задоволення зневаженої справедливости.

Хотів я їй ці невиразні думки якось зформулювати, але поки ще я їх упорядкував у голові, вона встала, подала мені (очевидно, востаннє) руку, повернулася й вийшла.

Щойно хвилину пізніше я усвідомив (усупереч льодовому мовчанню, що оточувало мене), що ця історія не була з розряду трагічних, а скоріше комічного ґатунку.

Це давало мені певне полегшення.

З чеської переклав Борис Олександрів

Журнал "Сучасність" №12 (228) 1979 р.