Ніхто не сміятиметься

12

Вірна своїй жахливій методичності, пані Затурецька постукала в точно призначений час. Я відчинив двері й запросив її всередину.

Тепер я врешті побачив її. Вона була висока на зріст жінка, дуже висока, з худим селянським обличчям, з якого дивилися блакитні очі.

— Роздягніться, — сказав я, і незручними рухами вона зняла довгий, темний плащ, вузький у поясі й чудернацько скроєний, плащ, який, Бог зна чому, викликав в уяві старовинну вояцьку шинелю.

Я не хотів атакувати відразу; я хотів, щоб мій противник спершу показав мені свої карти. Коли пані Затурецька сіла, я спонукав її говорити однією чи двома заувагами.

— Пане Кліма, — сказала вона з серйозністю в голосі, але без аґресивности, — ви знаєте, чому я хотіла побачити вас. Мій чоловік завжди дуже поважав вас як спеціяліста і людину з характером. Все залежало від вашої рецензії. А ви не хотіли написати її для нього. Написати цю працю взяло моєму чоловікові три роки. Його життя було трудніше, ніж ваше. Він учитель, він щодня їздив двадцять кілометрів від Праги. Минулого року я примусила його припинити це й присвятити себе науковим дослідам.

— Пан Затурецький не працює? — спитав я.

— Ні...

— А з чого ви живете?

— Я мушу тягти це сама. Ці наукові студії, пане Кліма, це його пристрасть. Якби ви знали, чого він тільки не досліджував! Якби ви знали, скільки сторінок він понаписував. Він завжди каже, що справжній учений мусить написати триста сторінок, щоб з того потім залишити тридцять. А на додаток до всього, ця жінка. Повірте мені, пане Кліма, адже я його знаю, він нічого такого не зробить, в чому його та жінка обвинуватила. Я в це не вірю. Хай вона скаже це переді мною й перед ним. Я знаю жінок, мабуть, вона вас дуже вподобала, а ви її ні. Мабуть, вона хотіла зробити вас ревнивим. Але ви можете вірити мені, пане Кліма, мій чоловік ніколи не посмів би!

Я слухав пані Затурецьку, і зненацька щось дивне сталося зі мною: я перестав усвідомлювати, що це була та жінка, через яку мені довелося залишити університет, що це була та жінка, яка спричинила напруженість між мною й Кларою, та жінка, через яку я змарнував так багато днів у гніві й неприємностях. Зв’язок між нею і цим випадком, у якому ми обоє грали невеселу ролю, раптом став невиразний, хиткий, випадковий і не був він нашою провиною. Якось відразу я зрозумів, що це було лише моєю ілюзією, ніби ми самі сідлаємо події і контролюємо їх напрям. Справді вони, либонь, не є нашими подіями взагалі, вони накинені нам звідкілясь ззовні; що аж ніяк вони не характеризують нас; що нас не можна винуватити за чудернацький шлях, яким вони йдуть; що вони несуть нас з собою, бо ними керують якісь інші сили; ні, я маю на думці не надприродні сили, а людські сили, сили тих людей, які, коли, згуртовуються, на жаль, все таки лишаються взаємно відчуженими.

Під кінець, коли я дивився в очі пані Затурецькій, мені здалося, що ті очі не спроможні бачити послідовности вчинків, мені здалося, що ті очі взагалі не бачать, що вони попросту пливуть по її обличчі; що вони просто стирчать з нього.

— Можливо, ви маєте рацію, пані Затурецька, — сказав я примирливо. — Можливо, моя дівчина справді не казала правди, але ви знаєте, як це буває, коли людина ревнива... Я повірив їй, мої нерви зрадили мене. Це може трапитися кожному.

— Так, зовсім певно, — сказала пані Затурецька, і стало очевидним, що тягар звалився з її серця: — Якщо ви бачите це самі, то добре. Ми боялися, що ви вірите їй. Та жінка могла зруйнувати моєму чоловікові все життя. Я не говорю про те, яке моральне світло кидало це на нього. Це ми ще якось прийняли б. Але мій чоловік обіцяє собі все від вашої рецензії. У редакції його запевнили, що все залежить тільки від вас. Мій чоловік переконаний, що якби його статтю опублікували, він нарешті буде визнаний як науковець. І тепер, коли все з’ясувалося, скажіть, будь ласка, чи напишете ви ту оцінку для нього? І чи можете ви зробити це скоро?

Тепер надійшов момент помститися за все і вдоволити свою лють, але в цей момент я не почував ніякої люті, і коли я сказав те, що тоді сказав, це було лише тому, що я не міг уникнути цього:

— Пані Затурецька, є певні труднощі з оцінкою. Я мушу признатися вам, як усе це сталося. Я не люблю говорити неприємних речей людям в обличчя. Це моя слабкість. Я уникав пана Затурецького, і я думав, що він здогадається, чому я уникаю його. Його праця слабка. Вона не має наукової вартости. Чи ви вірите мені?

— У це тяжко повірити. Я не можу вам повірити, — сказала пані Затурецька.

— Насамперед, ця праця не ориґінальна. Прошу зрозуміти, науковець завжди мусить дійти до чогось нового; науковець не повинен копіювати того, що ми вже знаємо, що вже написали інші.

— Мій чоловік зовсім певно не копіював.

— Пані Затурецька, ви напевно читали цю працю... — хотів я продовжувати, але пані Затурецька перервала мені:

— Ні, я не читала.

Я був здивований.

— Тоді ви прочитайте її.

— Я не бачу, — сказала пані Затурецька: — Я можу бачити тільки світло й тінь, у мене хворі очі, уже п’ять років я не читала ні рядка, але я не потребую читати, щоб знати, чесний мій чоловік чи ні. Це можна розпізнати іншими способами. Я знаю свого чоловіка так, як мати знає свою дитину, я знаю все про нього. І я знаю, що що б він не робив, він завжди робить усе чесно.

Я змушений був зважитися на найгірше. Я прочитав уголос пані Затурецькій уступи з Матєйчека, Печірки й Мічека, чиї думки й формулювання перебрав собі пан Затурецький. Правда, це не було свідоме пляґіювання, а радше несвідоме підпорядкування тим авторитетам, які викликали в пана Затурецького почуття щирої і непомірної поваги. Але кожен, хто чув ці уступи в зіставленні, мусів зрозуміти, що ніякий серйозний науковий журнал не міг би опублікувати працю пана Затурецького.

Я не знаю, скільки пані Затурецька концентрувалася на моїх поясненнях, скільки з них вона сприйняла і зрозуміла; вона покірно сиділа в фотелі, покірно й слухняно, як солдат, який знає, що він не може залишити свій пост. Це взяло з пів години, поки ми не скінчили. Пані Затурецька підвелася з фотеля, уставила свої прозорі очі на мене й глухим голосом вибачилася; але я знав, що вона не втратила віри в свого чоловіка, і вона не дорікала нікому, крім себе самої, за невміння заперечити мої арґументи, які здавались їй темними й незрозумілими. Вона вдягла свій військовий плащ, і я зрозумів, що ця жінка була солдатом, солдатом душею й тілом, сумлінним і вірним солдатом, солдатом, утомленим від довгих маршів, солдатом, який не здатний розуміти змісту наказу і все ж виконує його без заперечень, солдатом, який відходить переможений, але не поганьблений.

Після того, як вона пішла, щось лишилося в моєму кабінеті з її втоми, її вірности і її смутку. Несподівано я забув про себе і про свої жалі. Жаль, що охопив мене в цю мить, був чистішим і кращим, бо він не виходив з мого єства, а напливав із-зовні, здалека.