Ніхто не сміятиметься

11

Ґрунт вислизав у мене з-під ніг. В університеті я почав відчувати неприязну атмосферу, про яку мені говорив професор.

Правда, мене не викликали на ніяку розмову, але тут і там я похоплював натяк, та принагідно дещо проскакувало в пані Марії, бо вчителі, п’ючи каву в її канцелярії, не стримували язиків. За кілька днів мав зібратися комітет конкурсу на місце лектора; тим часом він збирав усі можливі характеристики. Я уявляв собі, як його члени читають звіт житлового комітету, звіт, про який я знав лише те, що він таємний і що я в ньому не можу нічого змінити.

Бувають моменти в житті, коли людина зіщулюється для оборони. Коли вона мусить відступати. Коли мусить здавати менш важливі позиції, щоб захистити головніші, чи хоч останню, найголовнішу; бо на якійсь точці людина таки мусить зупинитися і стати твердо, якщо вона не хоче починати життя спочатку з порожніми руками й почуттям, як після корабельної катастрофи.

Мені здавалося, що ця єдина, найважливіша позиція було моє кохання. Так, у ці хвильні дні я зненацька почав усвідомлювати, що люблю мою тендітну й нещасливу кравчиху, яка була і бита і пещена життям, і що я триматимуся з нею.

Того дня я зустрівся з Кларою в музеї. Ні, не вдома. Хіба дім ще був домом? Чи кімната з скляними стінами — це дім? Кімната, яку оглядають крізь біноклі? Кімната, в якій мусиш ховати свою улюблену старанніше, ніж контрабанду?

Дім був не дім. Ми почували себе в ньому наче вломники, що можуть бути зловлені у будь-яку хвилину. Кроки в коридорі робили нас нервовими; ми чекали, що хтось почне вперто гупати в двері. Клара приїжджала з Челаковіц, але нам не хотілося зустрічатися в нашому втраченому домі навіть на короткий час. Тому я попросив свого приятеля маляра позичити мені його студію на ніч. Того дня я одержав ключа перший раз.

Так ми опинилися на високому піддашші у Виноградах, у величезній кімнаті з однією малою канапою і широким похилим вікном, з якого ми могли бачити всі світла Праги. Серед багатьох картин, прихилених до стін, серед невпорядкованости й безтурботного артистичного безладдя, благословенне почуття свободи повернулось до мене. Я простягнувся на канапі, вкрутив коркотяга й відчинив пляшку вина. Я гуторив радісно й вільно, сподіваючися гарного вечора й ночі.

Однак напруження, якого я вже більше не відчував, усією своєю вагою звалилося на Клару.

Я вже згадував, як Клара без ніяких вагань і з найбільшою природністю якийсь час жила у мене на піддашші. Але тепер, коли ми накоротко опинилися в чужій студії, вона почувала себе сама не своя. — Це принизливо, — сказала вона.

— Що принизливо? — спитав я.

— Те, що нам довелося позичати помешкання.

— Чому це принизливо, що нам довелося позичати помешкання?

— Тому, що в цьому є щось принизливе, — відповіла вона.

— Алеж нам не залишається нічого іншого.

— Мабуть, так, — відповіла вона, — але в позиченому мешканні я почуваю себе як шлюха.

— Ради Бога, чому ти маєш почувати себе як шлюха в позиченому помешканні? Шлюхи здебільшого промишляють у своїх власних помешканнях, а не в позичених...

Марно було воювати здоровим розсудом проти твердині іраціональних почувань, що як відомо, є тим матеріялом, з якого складене жіноче мислення. Вже від початку наша розмова не віщувала добра.

Я оповідав Кларі про те, що сказав професор, розповів про те, що відбулося в житловому комітеті, і намагався переконати її, що вкінці ми повинні виграти, якщо ми любимо одне одного і триматимемося разом.

Клара трохи помовчала, а тоді сказала, що я сам винен.

— Чи ти хоч зможеш мене визволити від тих швачок?

Я сказав їй, що принаймні деякий час вона ще мусітиме їх потерпіти.

— Бачиш, — сказала Клара, — це були самі обіцянки, а вкінці ти не робиш нічого. А сама я не вирвуся звідти, навіть якби хтось інший схотів допомогти мені, бо я матиму характеристику, зіпсовану з твоєї вини.

Я запевнив Клару, що випадок з паном Затурецьким не може їй пошкодити.

— Я так таки не розумію, — сказала Клара, — чому ти не хочеш написати рецензії. Якби ти написав її, відразу наступив би спокій.

— Уже пізно, Кларо, — сказав я: — Якщо я напишу цю рецензію, скажуть, що я розгромив ту працю з помсти, і будуть ще більше розлючені.

— А чому ти мусиш її розгромлювати? Напиши позитивний відгук.

— Не можу, Кларо. Та праця цілковита нісенітниця.

— То що? Чому це ти раптом зробився таким правдомовним? Хіба то не була брехня, коли ти сказав тому чоловікові, що з тобою не дуже рахуються в журналі "Мистецька думка”? І хіба то не була брехня, коли ти сказав йому, що він пробував мене спокусити? І чи не була брехнею твоя вигадка про Гелену? Якщо вже ти наговорив так багато брехні, яка різниця, коли ти скажеш ще одну і похвалиш його в рецензії? Це єдиний спосіб наладнати все.

— Бачиш, Кларо, — сказав я, — ти вважаєш, що брехня є брехнею, і виглядає так, ніби ти маєш рацію. Але це не так. Я можу придумати що завгодно, зробити з когось дурня, вигадувати всякі містифікації і витівки — і я не почуватиму себе брехуном і не матиму докорів сумління. Ці брехні, якщо ти хочеш так їх називати, — це я сам, який я справді є. З такими брехнями я не вдаю нічого, з такими брехнями я фактично говорю правду. Але є речі, про які я не можу брехати. Є речі, в які я проникнув, значення яких я збагнув, які я люблю і сприймаю серйозно. А там жартувати годі. Якби я там брехав, я принизив би сам себе. Це неможливе, не проси мене робити це, я не можу.

Ми не зрозуміли одне одного.

Але я справді любив Клару і вирішив зробити все можливе, щоб вона не мала підстав докоряти мені. Наступного дня я написав листа до пані Затурецької, повідомляючи, що чекатиму її післязавтра о другій годині в своєму кабінеті.