Ніхто не сміятиметься

7

Не пам’ятаю, коли саме, може того самого дня, а може кілька днів пізніше, ми знайшли у моїй поштовій скриньці коверта без адреси.

Всередині був лист, написаний незґрабним, майже примітивним письмом:

Клара перелякалася і почала щось говорити про те, що я винен. Я махнув рукою, заявивши, що сенс життя — розважатися життям, а якщо життя надто ліниве для цього, тоді не лишається нічого іншого, як трохи підштовхнути його. Людина мусить постійно сідлати події, ці швидкі коні, без яких вона тягла б свої ноги в поросі, як утомлений топчій. Коли Клара сказала, що вона не хоче сідлати ніяких подій, я запевнив її, що вона ніколи вже не зустріне пана або пані Затурецьких і що з подією, в сідло якої я скочив, я жартома впораюся сам.

Вранці, коли ми виходили з дому, нас зупинив двірник. Двірник не був ворогом. Передбачливо, я якось підкупив його п’ятдесяткороновим папірцем, і до цього часу я жив у приємному переконанні, що він навчився нічого не знати про мене і не додавав оливи до вогню, який мої вороги в будинку тримали горючим.

— Якісь двоє були тут учора, хотіли вас побачити, — сказав він.

— Які двоє?

— Такий малий з жінкою.

— Яка на вигляд та жінка?

— На дві голови вища. Жахливо енерґійна. Жінка з характером. Вона про все питала.

Він повернувся до Клари: — Найбільше про вас. Хто ви така і як ваше ім’я.

— Ради Бога, що ви сказали їй? — вигукнула Клара.

— Що я міг сказати? Як я можу знати, хто приходить до пана Кліми? Я сказав їй, що кожного вечора приходить якась інша особа.

— Чудово! — зареготав я і витягнув з кишені десять корон. — Кажіть так і далі.

— Не бійся, — сказав я пізніше Кларі, — ти не підеш нікуди в неділю, і ніхто не знайде тебе.

І надійшла неділя, і за неділею понеділок, вівторок, середа; нічого не траплялося. — Бачиш, — сказав я Кларі.

Але тоді надійшов четвер. Я давав студентам свою звичайну таємну лекцію про те, як гарячково і в якій атмосфері безкорисливої товариськости молоді фовісти звільняли колір з його давнішої імпресіоністичної описовости, коли пані Марія відчинила двері і прошепотіла до мене: — Тут прийшла жінка того Затурецького. — Але мене тут немає, — сказав я, — покажіть їй розклад! Але пані Марія похитала головою. — Я сказала їй, що вас нема, але вона заглянула до вашої кімнати й побачила ваш дощовик на вішалці. Саме тоді там проходив доцент Зелений і запевнив її, що то ваш. Тепер вона сидить у коридорі й чекає.

Якби доля переслідувала мене систематичніше, можливо, що я б опанував ситуацію. Глухий кут — ось де я опинився. Я звернувся до свого улюбленого студента:

— Будь ласка, зробіть мені невелику послугу. Побіжіть у моє бюро, вдягніть мого дощовика і вийдіть у ньому з будинку. Там одна жінка намагатиметься ствердити, що ви — це я, а вашим завданням буде не пристати на це ні за яку ціну.

Студент пішов і за якої чверть години повернувся. Він сказав мені, що місію виконано, повітря було чисте, і жінки не було вже в будинку.

Отже, цього разу я виграв.

Але настала п’ятниця, і по полудні Клара повернулася з роботи, вся тремтячи.

Ввічливий пан, що приймав клієнток у гарному сальоні ательє мод, несподівано відчинив двері до робочої кімнати, де разом з п’ятнадцятьма іншими кравчихами сиділа при швацькій машині і моя Клара, і гукнув: — Чи котра з вас мешкає на вулиці Пушкіна, число 5?

Клара добре знала, що це стосується до неї, бо вулиця Пушкіна, число 5 — це моя адреса. Однак, добре засвоєна обережність підказала їй мовчати, бож вона знала, що її співжиття зі мною було незаконне і що ніхто про це нічого не знав. — Ось бачите, це те, що я їй кажу, — сказав вилощений пан, коли ніхто з кравчих не відізвався, і пішов геть. Клара потім довідалася, що строгий жіночий голос у телефоні змусив його переглянути список працівниць і чверть години намагався переконати його, що серед них повинна бути одна, яка мешкає на вулиці Пушкіна, число 5.

Тінь пані Затурецької зависла над нашим ідилічним закутком.

— Але як вона спромоглася винюхати, де ти працюєш? Адже тут у цій халупі ніхто не знає про тебе! — кричав я.

Так, я справді був переконаний, що ніхто не знав про нас. Я жив як дивак, який думає, що живе неспостережений за високою стіною, не усвідомлюючи маленького деталю, а саме, що стіна зроблена з прозорого скла.

Я підкупив двірника, щоб він не говорив, що Клара живе зі мною, я присилував Клару до найобтяжливішої непоказности й прихованости, а тимчасом цілий будинок знав про неї. Досить було їй одного разу ввійти в необережну розмову з жінкою з другого поверху — і вони всі довідалися, де Клара працює.

Не підозріваючи цього, ми жили викриті уже досить давно. Приховане від наших переслідувачів лишалося лише Кларине прізвище і та дрібна обставина, що вона жила зі мною без прописки. Це були два останні і єдині сховища, за допомогою яких ми покищо уникали пані Затурецької, яка повела проти нас свій наступ так послідовно й методично, що мене пройняв переляк.

Я збагнув, що опинився в скруті; що кінь моєї поразки був осідланий.