На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ десятийДієго гнівається на боцмана

Минуло хвилин двадцять-тридцять, а конопатник усе не повертався. Феді набридло його чекати, й він разом з Ніангом піднявся на палубу.

Вітер затих, і вітрила на реях повисли нерухомо. Навкруги, скільки сягало око, стелилася безмежна морська далечінь. Іскристе сонце відсвічувало у плюскітливих, лагідних хвилях.

Повітря неначе застигло, напоєне спекою. Феді стало жарко, і він скинув сорочку. Зав’язав її рукавами кругом пояса, а голову прикрив носовою хустинкою.

Хлопці вже мали намір оглянути носову частину корабля, та в цю мить їх зупинив голос капітана:

— Нарешті я знайшов вас! — почулося за спиною. — Де ви були, герцог?

Федя озирнувся. Спершись на якийсь ящик, дон Дієго стояв на майданчику, що височів над палубою. Ніанг, зачувши хазяїнів голос, ледве встиг шепнути: “Я краще сховаюсь” і шаснув у трюм, добре знаючи, що підпилий капітан щедрий на стусани, а рука в нього важка.

Кудряш нехотя підійшов до власника каравели.

Дієго хотів було щось сказати, але так і завмер з роззявленим ротом. Зненацька він схопив Федю за ліву руку вище ліктя і став пильно її розглядати. Хлопчик не в жарт налякався.

“В чім річ? Що так здивувало капітана?” — розгублено подумав він.

Звичайно, Кудряшеві навіть на думку не могло спасти, що Дієго, як і всі його сучасники, уявлення не мав про славетне відкриття Луї Пастера і тому сліди від щеплення віспи сприйняв за якісь особливі знаки, що свідчили про належність Феді до високопоставлених осіб.

Тепер уже ніхто й ніщо не могло похитнути капітанової віри в те, що хлопчик, який випадково потрапив до нього на корабель, справді син герцога.

— Що таке? Що ви там побачили? — збентежено мовив Федя.

Тільки тепер капітан схаменувся й, намагаючись приховати своє замішання, пояснив усе тим, ніби на плече хлопчика сів комар, який може викликати тропічну лихоманку. Йому не хотілося говорити правду, щоб герцог, бува, не образився й не подумав, що в капітана закрався сумнів щодо його благородного походження.

Дієго відійшов від Кудряша, зняв із ящика червоний фланелевий чохол. Певно, щось викликало в нього невдоволення, тому що капітан зморщив ніс і крикнув:

— Хто чіпав компас?! Гей, боцмана до мене!

— Боцман! Боцман! — полетіло по кораблю. — Хазяїн кличе!..

Незабаром з’явився заспаний Хуан. Він зупинився поряд із Федею й, дихнувши на нього гострим запахом часнику, покірно мовив:

— Я тут, ваша милість!

— Куди лізеш, йолопе! Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Хіба не знаєш, що від запаху часнику й цибулі компас може зіпсуватися?

— Пробачте… Забув… — позадкував боцман, прикриваючи рот рукою.

— Усе хропеш, негіднику! Хто чіпав компас? Порядку на кораблі нема! — обличчя капітана налилося кров’ю від гніву. — Забув, як після бурі біля Азорських островів накрив компас синім чохлом, трясця б тебе взяла! Добре, що я вчасно помітив! Йди геть з перед моїх очей і запам’ятай: станеться що-небудь із компасом, шкуру з тебе спущу!

Хуан щось промимрив на своє виправдання і мерщій зник у носовій прибудові.

— Бачили, герцог, який жук? Ніяк він не вб’є собі в тямки, що магніт втрачає силу, коли накрити його червоною фланеллю… А я плачу йому як боцману! Що ж казати про інших?! Я їх усіх вирятував від голодної смерті. Таких бродяг повна Севілья… Як тільки зачули в порту, що набираю на каравелу матросів, — а їм то добре відомо, що хто-хто, а дон Дієго платить більше за інших! — збіглося все місто… Ці голодранці, — плюнув спересердя Дієго, — повинні мені руки цілувати за те, що сім’ї їхні мають шматок хліба й гарячу юшку… А вони, негідники, тільки і думають, як би завдати мені збитків! У нашому купецькому ділі торгівля без зиску…

Капітан на мить обірвав себе, пильно глянув на корму й повернувся до Феді:

— Ну, що я казав? Он подивіться! Вахтенний заснув! Ну, я ж йому зараз!..

Припадаючи на ушкоджену ногу, Дієго пошкандибав на корму. За хвилину звідти почулися страшні зойки матроса й гнівні вигуки капітана. У Кудряша мурашки поповзли за спиною. Вперше в житті він бачив таку розправу.

Затуливши пальцями вуха, хлопчик побіг на ніс каравели. Стрибаючи по сходинках, він піднявся по трапу в прибудову, вбіг у першу каюту, що трапилась на шляху, і щільно причинив за собою двері. Його трусило, наче в лихоманці, у вухах лунали пронизливі крики вахтенного матроса…

“Я другий день на борту “Улюбленця Нептуна”, а чого тільки не надивився! — болісно подумав Федя. — Хай їм незнайомі сірники, картопля, зубна паста… Хай вони вірять у нечисту силу, в усякі дурниці, ніби запах часнику може зашкодити компасу… Це зрозуміло, адже вони живуть у шістнадцятому столітті. Та як примиритися з жорстокістю, зі звірячим ставленням до людини? Хіба матроси не зрозуміють, якщо їм по-дружньому, по-товариському сказати все, пояснити?..”

Так думав Кудряш, забравшись у чужу каюту, в яку вскочив зопалу. Звідки йому було знати, що на купецьких суднах часів середньовіччя матросів били дуже часто, вважалося, що так і треба. Та хіба тільки на купецьких! Навіть на кораблях великих мореплавців — Колумба, Магеллана, Васко да Гама, Кука та інших — панував дух суворого покарання биттям.

Із захопленням читаючи книги про морські мандри й пригоди, Федя пропускав ті сторінки, де змальовувався побут, порядки, взаємовідносини між людьми минулого. Хлопчика приваблювали лише місця, де описувались абордажні бої, відкриття нових земель, боротьба моряків із грізною стихією, з небезпеками, які чекали на них у недосліджених океанських просторах…

І ось тепер він побачив інше…

З важких роздумів Кудряша вивели чиїсь кроки, що повільно наближалися. Хтось сходив нагору по трапу. Хлопчик обімлів, на хвилину уявивши собі, що буде, коли зненацька повернеться господар каюти. Навряд чи він повірить, що Федя потрапив сюди випадково, швидше вважатиме його за злодія. Що ж робити?

Не придумавши нічого кращого, хлопчик метнувся за скриню, яка стояла в темному кутку, і сховався за нею.