На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ двадцять восьмийВтеча

З наказу капітана Доменіко обнишпорив усю каюту, але золота так і не знайшов.

— Ваша милість, — доповів він, — нічого немає.

— Старий заховав золото в тайнику, — процідив Дієго. — Він не такий дурний, як ти гадаєш. Шукай тайник.

— Та хіба ж тут знайдеш? Нехай Гуго сам покаже.

— Ти маєш рацію, — згодився капітан й крикнув: — Гей, Гуго, ходи-но сюди!

— Гуго тут немає, — загукали матроси, — він лишився на палубі.

— Я зараз його приведу, — вихопився боцман і гайнув із каюти.

Минув деякий час, але ні Хуана, ні алхіміка не було.

Капітан став сердитись:

— Трясця б його взяла, цього боцмана! Куди він щез? Ану, Луїс, збігай, приведи їх о£ох… Та конопатник не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:

— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…

— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.

І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.

Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.

Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.

“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”

— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.

— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.

— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…

У цю мить на каравелі почувся крик:

— Шлюпка за кормою!

То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.

— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!

Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого борту. Капітан зціпив зуби й, не кажучи ні слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв біля нього.

— За віщо, ваша милість? — випльовуючи з рота кров, схлипнув той.

— Негідник! Проґавив Гуго! Я з тебе душу витрясу, якщо не впіймаю алхіміка, — пригрозив капітан і побіг до гармати. Боцман кинувся йому на допомогу.

Націлившись, Дієго підніс гніт. Гримнув постріл. Розкотиста луна пронеслась над океаном.

— Недоліт, — інформував Габріель, що все ще стояв на вантах.

Капітан знову навів гармату й вистрелив. Але й цього разу промахнувся. Розуміючи, що йому не поцілити у втікачів, які відпливли далеко від корабля, Дієго наказав спустити на воду шлюпку й перший скочив у неї. Слідом за ним стрибнули боцман, Габріель та ще кілька моряків.

— Стеж за порядком! — наказав Дієго стерничому, що невідомо звідки з’явився на палубі.

Шлюпка відпливла. Всі, хто лишився на “Улюбленці Нептуна”, не зводили очей з двовесельного човна й шлюпки, яка переслідувала його. Та незабаром, на розчарування команди, човен і шлюпка сховалися за скелястим мисом.

— Герцог, що тут скоїлось? — спитав Франсіско у Феді, що підступив до нього.

— Хіба ви не знаєте, що було вночі?

— Ні. Останні дні мене мучить безсоння, і вчора, як тільки кинули якір, я випив снотворне — цикорної води. Спав би, мабуть, і досі, коли б не збудили гарматні постріли… Поясніть мені, що сталося, хто в кого стріляв, чому дон Дієго відплив до острова?

Перебиваючи один одного, Федя й Ніанг похапцем розповіли стерничому про події минулої ночі, про знак, що з’явився на дверях каюти Гуго, про те, як, світло кишенькового ліхтарика наполохало весь екіпаж каравели, про втікачів, що подалися до острова.

— Авжеж, це схоже на капітана, — осудливо мовив Франсіско, коли почув, як Дієго покарав Доменіко.

— Навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді. — Киньте цього негідника.

— Кинути легко, — сумно зізнався Франсіско. — А йти куди? На інших суднах не кращі порядки, ніж на “Улюбленці Нептуна”. Та й по всій Іспанії право на боці дворян І церковників. А народ… народ безправний… Напередодні відплиття з Севільї я одержав листа про те, що один збіднілий ідальго замовив моєму батькові зшити сідло для своєї єдиної шкапи… Сідло, бачите, йому не сподобалось, і молодий гульвіса, що розтринькав батьківське добро, шмаркач, ледве… — тут стерничий заскреготав зубами, — нагаєм ледве не забив на смерть старого… Повірте, герцог, я бував у Неаполі, Генуї, Венеції, Марселі, Лондоні, Амстердамі, коротше кажучи, скрізь, але й там бідноті живеться не краще. Скрізь багач тягне соки з бідняка… Коли я був молодший, то необачно гадав, що звання ідальго дасть мені змогу збутися, нарешті, образ, жити спокійно. Я думав тоді лише про себе…

— Хто ж вас ображає, дан Франсіско? — несміливо запитав Ніанг.

— Йдеться не про мене самого… А мій батько? Брати, сестри? А мої земляки? А народ?.. Знаєте, — знизивши тон, довірливо сказав Франсіско, — було б добре на якомусь острові, хоча б такому, як цей, — стерничий кивнув у бік скелястого берега, — створити державу, що про неї я читав у книзі Томаса Мор а — лорд-канцлера англійського короля Генріха VIII. Цей твір перевернув усю мою душу. Навіть назву його: “Золота книга, така ж корисна, як потішна, про найкращий устрій держави й про новий острів Утопію” я так запам’ятав, що розбудіть мене серед ночі, скажу одразу…

Кудряш знав, що стерничий людина дуже начитана й хотів було запитати, про що ця книга, коли вона з’явилася, та Франсіско, мовби прочитавши хлопчикові думки, вів далі:

— Книга побачила світ 1516 року. В ній Томас Мор розповідає, ніби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Стривай, стривай, як його? — стерничий на хвилинку замислився. — Ага, згадав! його звали Рафаїл Гітлодей… Так ось цей супутник відстав від Веспуччі й потрапив на острів, де прожив п’ять років… Усе це, звичайно, вигадка, але вигадка дуже повчальна. Над нею хоч-не-хоч, а замислишся… Еге ж… Слухайте далі. Томас Мор описує, як цей мандрівник опинився в казковій країні Утопії, де було п’ятдесят чотири міста. Все, населення цієї держави, чоловіки, жінки, трудиться. Там нема ні ідальго, ні пеонів, ні грандів, ні жебраків. Немає й вельмож, урядовців. Останніх обирають строком на один рік. І тільки. І лише князя в Утопії обирають на все життя… Кожна людина — ремісник. Хліборобством і скотарством займаються всі по черзі. Жителі Утопії по два роки працюють на полях. В країні немає гультяїв, нероб. Усе, що здобуто людською працею, належить народові.

— Де ж тепер той добрий чоловік, що так гарно все описав? — поцікавився Ніанг.

— Такі люди, як Томас Мор, не до вподоби королівському двору ні у нас в Іспанії, ні в Англії чи в якійсь іншій країні. Томаса Мора брехливо звинуватили в державній зраді й 1535 року стратили… Одначе я не скінчив свою розповідь… У книзі писалося, що утопійці мають достатню кількість продуктів і речей. Бідняків там нема, але немає й багатих. Золото й срібло в них нічого не варті. З дорогоцінного металу там роблять, що б ви гадали, герцог?

Федя непевно знизав плечима. А стерничий мовив урочисто:

— Виготовляють ланцюги, кайдани й нашийники для злочинців! А з коштовного каміння — подумати тільки! — роблять іграшки для дітей… Кожен одержує стільки продуктів і речей, скільки йому потрібно. Люди працюють усього по шість годин на добу, а решту часу займаються науками, музикою, малюванням, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…

— Раби? — здивувався Кудряш. — Як же в такій країні можуть бути раби? Це ж принижує людську гідність. Раби не мають жодних прав, їх, як речі, можна продати, обміняти…

— Даруйте, герцог, але там у рабство обертають тільки злочинців, засуджених до страти в інших державах і викуплених утопійцями, або ж військовополонених…

— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?

— Ні, не така, — заперечливо крутнув головою Кудряш. — В моїй країні немає рабів. У нас усі рівні.

— Герцог! — забувши про обережність, голосно запитав стерничий. — Невже Мор написав книгу про вашу державу?

— Наша країна краща за Утопію. І життя в ній із кожним днем усе поліпшується… — Федя обірвав себе, замислився.

Несподівано долетіли глухі постріли. Один, другий, третій… Усі прислухались, але більше не стріляли.

— Кінець! — впевнено мовив Луїс. — Дієго поклав обох. А Педро ж мені так і не віддав дублон. Позичав, коли грали в кості… Хто ж мені тепер його поверне? Ти випадково йому не винен, Альфонсо?

— Авжеж, — процідив крізь зуби Альфонсо. — Одержиш свій дублон на тому світі.

Тут знову почулися постріли.

— Хе, хе, — посміхнувся товстун конопатник. — А ти, Альфонсо, казав, що Восьминогу кінець. Не так просто з ним упоратися, це тобі не глистяк Гуго: Педро живим не здасться…

— Це я казав кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам…

— Годі базікати! — припинив суперечку стерничий. — Ти, Луїс, гайда в трюм: там протікає вода біля п’ятого правого шпангоута. А ти, Альфонсо, засукуй панталони, драїтимеш палубу.

…Було вже за південь, а Дієго з матросами все ще не повертався. На каравелі занепокоїлись і стали поговорювати, чи не варт надіслати ще людей в підмогу капітанові. Однак Франсіско поки що від рішення утримувався.

— Пливуть! Пливуть! — закричав Ніанг, який перший помітив шлюпку з матросами.

Вона тягла на буксирі човен.

Усі обліпили борт. По хвилинному мовчанні почулися голоси:

— А де ж Восьминіг? Його не видно.

— І Гуго немає…

— Певно, їх зв’язали й кинули на дно шлюпки…

— Кривий їх не повезе.

— Справді, навіщо їх сюди везти? Постріляв і лишив на місці.

— Повісити й на острові можна…

— Ніхто їх не вішав. Глуха тетеря, хіба не чув пострілів?

Та ось шлюпка причалила до борту каравели. Капітан, а за ним боцман, Габріель та інші учасники погоні піднялись на палубу.

— Дон Дієго, — запитав стерничий, — де Педро й Гуго?

— Негідникам пощастило, — коротко процідив капітан і пішов до себе в каюту.

Ніхто не наважився розпитувати далі, бачачи, що Дієго в поганому настрої.

Як тільки капітан зачинив за собою двері, Габріель нарешті розперезався й, виразно жестикулюючи руками, став детально розповідати:

— Доки ми збиралися, Восьминіг устиг далеко відійти…

— Бачили, — буркнув Альфонсо, — кажи, що далі було.

— Не заважай! — блиснув очима кок. — Не хочеш слухати — йди геть… — І повернувся до матросів. — У бухті ми наздогнали їх. І тут — на тобі! — в мене зламалося весло. Доки я його міняв, вони вже досягли берега. Ми стали стріляти…

— Еге ж, чутно було, — підхопив Луїс.

— Педро теж відстрілювався, доки Кривий не продірявив йому руку.

Тут Габріель зареготав.

— Ти чого? — здивовано спитав Доменіко.

— Коли б ви тільки бачили, ха-ха-ха, як кумедно кивав п’ятами Гуго. Після кожного пострілу падав, схоплювався й знову, мов ужалений, біг далі… Якби не капосне весло, напевно, схопили б їх живцем… Ми вибрались на берег, а вони вже встигли вскочити в ліс. Там темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали, шукали й плюнули. Трясця з ними! Все одно подохнуть з голоду.

— Собака б знайшла, — впевнено зауважив Доменіко. — Пам’ятаю, в Гвінеї чорношкірі теж ховалися в лісі. Та наші пси швидко їх розшукували. У собак нюх ого який! — ї він захоплено завертів головою.

— Ми вже хотіли було відчалити, — розповідав далі кок, — та раптом хтось як закричить: “Рятуйте! Допоможіть!” Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в дряговині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто з нас і оком кліпнути, як їх зовсім засмоктало. Тільки чалма Педро лишилася на тванюці. Ось і все! Були Восьминіг і алхімік, — сумовито скінчив кок, — і немає їх. Те ж саме колись і з нами буде. Амінь.

— Угу-у, — глибокодумно протяг Алонсо. — Не розумію тільки, чим невдоволений хазяїн? Нічого сказати “пощастило”!..

— Що ж тут розуміти? — втрутився Доменіко. — Педро й Гуго справді знайшли для себе кращий кінець. Не засмоктала б їх трясовина, довелося б скуштувати розпеченого заліза…

В цей час капітан покликав до себе Франсіско. Дієго наказав негайно ж вирушати на острів поповнити запаси питної води, дров, а, якщо вдасться, то й роздобути свіжого м’яса.

Матросам набридло тинятися по морю, і кожен напрошувався взяти його на берег.

Стерничий відібрав кращих стрільців. Таких знайшлося чоловік десять. Як не підлабузнювався Луїс, як не запобігав, його брати не захотіли. В шлюпку спустили порожні барила для прісної води, списи, порох, свинець для полювання, сокири, пилки для заготівлі палива. Всі розсілися по місцях.

Помітивши засмученого Кудряша, що стояв мовчки біля борту, стерничий запитав:

— А ви, герцог, не бажали б прогулятися з нами?

— З задоволенням, — зрадів Федя.

— Тоді в чому ж річ? Стрибайте.

— А Ніангу можна?

— Звичайно.

— Візьміть і мене! — благально вигукнув конопатник.

— Ти з двох кроків у бика не влучиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, пане стерничий, зайвий вантаж.

— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс. — А хто краще за мене вміє збирати черепашачі яйця? Хто?

— Воно так, — змушений був визнати боцман. — На це Тюлень мастак, нічого не скажеш…

Через кілька секунд радий, аж сяючий Луїс з кошиком у руках уже сидів на носі шлюпки поряд з Ніангом і Федею.

Ось і довгожданий острів. Шлюпка, черкнувши днищем, тицьнулась носом у пісок, всіяний уламками рожевих та яскраво-червоних коралів. Залишені припливом, де-не-де виднілися безпорадні червоні ї сині морські зірки. Величезний краб, наполоханий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим відполірованим хвилями океану чорним каменем.

У небі кружляли чайки і ще якісь птахи, що їх Феді доводилось бачити вперше. Вони то каменем шугали в воду, то знову стрімко злітали в повітря. Птахи кричали, сперечалися, віднімаючи одне в одного здобич — тріпотливих сріблястих рибок.

Луїс, нагнувши голову, побрів уздовж берега й незабаром весело сповістив, що знайшов перші черепашачі яйця.

Матроси витягли шлюпку на берег. Схопивши барила й обпікаючи босі ноги об розпечений пісок, вони підскоком подалися до річки, що протікала неподалік. Хлопчики теж рушили за ними. Під Фединими черевиками стиха шелестів пісок, похрускували черепашки.

Всі стали з насолодою пити свіжу воду, а Кудряш з Ніангом, мерщій стягнувши з себе одежу, полізли в річку купатися.

Того жаркого дня було особливо приємно поринути з головою-в воду й відчути, як тіло набирається бадьорості, нових сил. Федя пірнув і розплющив під водою очі. Повз нього, наче в акваріумі, пропливали чудернацькі риби. Ось промайнула зграйка яскраво-червоних рибок, за ними — голубі, фіолетові…

Зненацька побіля себе Федя побачив чудовисько із зміїною головою, яке швидко перебирало лапами. Злякавшись, він виринув. Вже, м березі Кудряш розсміявся: його налякала невинна черепаха.

— Довго збираєтесь плавати? — спитав Франсіско.

— Шлюпка вже відходить? — здивувався Федя.

— Ні, ні, не турбуйтесь. Ще разів зо три доведеться повернутись, доки припасемо воду.

Хлопчики зраділи, що в них у запасі ще чимало часу, й подалися вздовж річки, ганяючись один за одним. Вони бігли мимо величних струнких пальм, якихось дивних чагарів. Веселі, дзвінкі дитячі голоси порушували тишу первісного лісу.

Матроси вже встигли втретє відвезти воду на каравелу, а хлоп’ята все ще бавились. Віддалік чулося дзижчання пилок, тріск повалених дерев, голоси матросів.

— Годі купатися, — сказав Федя Ніангу, — краще ходімо в ліс, подивимось, що там є.

— Не треба, — крутнув головою Ніанг. — Там багато змій, отруйних павуків. А скільки москітів, комарів! А ще, — очі його округлились від страху, — на нас може напасти із засідки лев.

Кудряш засміявся. Він чув від стерничого що “Улюбленець Нептуна” знаходиться неподалік від берегів Нового Світу (так називали за середньовіччя Америку) і знав, що на цьому материку леви не водяться. Заспокоївши товариша, Федя потяг його за собою в лісові хащі. Йому хотілося швидше побувати в тропічному лісі, про який він так багато читав, де росли екзотичні дерева й кущі. Не раз у своїх мріях Кудряш був разом з відважними мандрівниками, пліч-о-пліч з ними продирався крізь непрохідні нетрі, слухав крики мавп-ревунів, полював на ягуарів…

Хлопчики пішли вгору по течії річки і незабаром опинилися в лісових хащах. Спочатку зустрічалися пальми. Потім з’явилися якісь велетенські дерева з великим, наче шкіряним, листям, густо обплетені орхідеями. Федя замилувався квітами дивовижних, небачених барв і відтінків. Його вразило, що сріблясто-біле коріння орхідей повисає в повітрі. Стовбури лісових велетнів обплітали в’юнкі ліани; їхні гострі колючки боляче дряпали тіло, й кожен новий крок зробити було все важче й важче.

Друзі пройшли всього кілька десятків метрів, а моря вже не було видно, усе навкруги поринуло в сіро-зелений напівморок. Ноги тонули в м’якому вогкому грунті. Важке повітря було насичене запахами цвілі, струхлявілих дерев, падалі. Скоро тіло взялося липким потом, і хлопчакам здавалося, що вони зовсім не купалися. Від незвички у Феді паморочилась голова, кров стукала у скроні.

Вимахуючи кинджалом, Кудряш повільно просувався вперед. За ним ішов Ніанг і щось невдоволено бурмотів. Незабаром Федя вибився із сил і сказав:

— Ти правий, Ніанг. Нічого хорошого тут справді нема. Ходімо назад.

Але в цей час друзі помітили, що попереду посвітлішало, й побачили перед собою велике болото, заросле по краях яскравою соковитою зеленню. Над ним висіла хмара комарів й сповнювала повітря тонким дзижчанням. До Феді й Ніанга їх злетілося тисячі. Діти відчули, як в їхні тіла ніби одразу впилося безліч розпечених голок.

Хлопчики стали відчайдушно відмахуватись, але це мало допомагало. На зміну загиблим комарам поспішали нові й нові армії нахабних немилосердно кусючих комах. Вже через п’ять хвилин обличчя, руки, ноги хлопчиків спухли від укусів.

— Ой Федю, краще ходімо звідси! Тут драговина.

— Зачекай ще трошки, — відмахуючись від комарів, попросив Федя, може, побачимо щось цікаве.

Він рішуче ступив уперед.

Нога по коліно провалилася в рідку багнюку. Кудряш спробував витягти її, але загрузла й друга нога. Ніанг простяг товаришеві руку й ледве витяг його з трясовини.

— Пробач мені, друже, ти маєш рацію, — мовив розгублений Федя. — Певно, саме в дій дряговині загинули Педро й алхімік… — Він не встиг скінчити й з силою смикнув Ніанга за руку. — Обережно!

На дереві, під яким щойно стояв Ніанг, обвившись навколо гілок, причаївся довжелезний плямистий удав. Хлопчики з жахом відскочили й кинулися бігти геть від цього місця.

Вони отямились уже на березі. Обидва важко дихали. Вгледівши хлоп’ят, стерничий сердито напався на них:

— Де вас стільки носить? Ми їх по всьому лісу розшукуємо, боїмося, як би що не скоїлось! Мерщій у шлюпку.

Присоромлені Федя й Ніанг мовчки полізли в човен. Матроси відштовхнули його від берега і взялися за весла. Шлюпка, важко навантажена розпиляними на шматки стовбурами дерев, ледве не черпаючи бортами воду, стала повільно віддалятися у відкрите море.

— Ну й острів, — бурчав Франсіско. — Крім змій і комарів, нічогісінько нема. Добре, що хоч води пощастило набрати та дров заготувати…

Що казав далі стерничий, Федя не чув. Острів не виправдав його сподівань. Мимоволі перед очима хлопчика постали стрункі, білокорі берізки, річки, порослі по берегах задумливими кучерявими вербами, червоною шелюгою, широкі зелені заплави з килимами барвистих квітів, вольготні степові простори з хвилюючим морем хлібів, веселі гаї і діброви, сповнені пташиного гомону… А які чудові повесні білопіняві, квітучі сади!..

Краю мій рідний, де тебе шукати, біля яких берегів?

Федя жадібно ковтнув повітря, напоєного солонуватими важкими випарами океану.

А зима… Невже йому так ніколи й не доведеться в сонячний морозяний день побігати на лижах по запорошеному снігом лісу серед золотокорих сосен, струнких ялинок, помилуватися метушливими синичками, строкатими, з жовтогарячим пір’ям, красенями шишкарями, простежити за зграйкою поважних червоногрудих снігурів?

Згадалося, як одного разу він ішов на лижах через ліс і раптом на голову йому звалилася ціла снігова лавина. Обтрусившись, він побачив на дереві руду білочку, що перестрибувала з гілки на гілку, струшуючи з дерев сніг…

Шлюпка глухо стукнулася об борт “Улюбленця Нептуна”. Мов у тумані, Федя піднявся на палубу й, не кажучи нікому ні слова, мовчки поплівся в каюту. Дістав із альбома картку, на якій була знята вся їхня сім’я: тато, мама, сестричка, він, Федя… Хлопчик довго вдивлявся в рідні, дорогі обличчя, а потім упав на ліжко й гірко-гірко заридав.

Поповнивши запаси палива й води, капітан віддав наказ підняти якір і напнути вітрила. Каравела помчала на північний захід, до берегів іспанських колоній в Америці, тому що загублений в океані острівець лежав набагато південніше широт, в яких пролягали шляхи купецьких кораблів.

Нудно тягнувся час. Минали дні за днями, і всі вони були буденно сірі, одноманітні, схожі один на один.

Франсіско не впізнавав Феді. Раніше хлопчик був на втіху веселий, товариський, про все розпитував, усім цікавився. Тепер же він міг годинами мовчки просиджувати на носі корабля й не перекинутися ні з ким ні словечком. Здавалося, якась тяжка недуга закралася в Федину душу.

Ніанг, як тільки міг, намагався розвеселити товариша, підбадьорити його, але той з кожним днем все хмурнішав. Туга за батьківщиною, тяжка, нестерпна, краяла хлопчикове серце.

Ось і сьогодні, як і в минулі й позаминулі дні, Кудряш сидів на своєму улюбленому місці, біля бушприта, й згадував домівку. Тепер його вже годі було переконувати у перевагах парусного флоту. Він на власні очі пересвідчився, скільки праці, зайвих зусиль і непотрібного ризикування витрачають моряки, встановлюючи й замінюючи вітрила. І все ж каравела — іграшка морської стихії. Налітав ураган — і її, як маленьку шкаралупку, жбурляло в океані, молотило могутніми водяними валами, готовими потрощити корабель на друзки. Наставав штиль — і найумілішим морякам не вдавалось зрушити каравелу з місця. Вона могла тижнями стояти в океані, чекаючи попутного вітру… Жоден капітан парусного корабля, в разі потреби, не зміг би спрямувати його заднім ходом, різко загальмувати або ж змусити рухатися супроти вітру. Жоден найдосвідченіший моряк не в змозі гарантувати прибуття парусника в місце призначення у точно визначений час. А все це легко долають сучасні судна, оснащені потужними двигунами…

Федя мимохіть ловив себе на думці, що раніше він, по суті, відмовлявся від завоювань людства, здобутих нерідко ціною неймовірних зусиль і навіть жертв.

“Геть досягнення сучасної науки й техніки! Геть електричну лампочку! Хай живуть каганці! Не потрібні автомобіль, літак, тепловоз! їх замінять коні, мули, верблюди. Не потрібні радіо, телефон, телеграф! Замість них давай голубів… Не треба телебачення, радіолокації… Яке безглуздя! Хто втовкмачив мені в голову цю нісенітницю?! — безжально картав себе Кудряш. — Чим не до вподоби мені були підводні човни, дизель-електроходи?.. Так від середньовіччя неважко дійти і до кам’яного віку… А люди, наші чудові трударі, — про них я забув! Якими стали вони за роки Радянської влади — високоосвіченими, культурними, благородними. В Радянському Союзі, в країнах соціалістичного табору для людей створено такі умови, про які й не мріяв у своїй книзі Томас Мор… Та що казати! Коли б можна було зараз зібрати всіх хлопчаків, які скаржаться на нудьгу, на те, що романтики їм не вистачає, я б їм розповів….”

Відчайдушний крик марсового пролунав над палубою:

— Підводна скеля! Пливемо на скелю!!

Каравела різко подалася вбік. Водночас дужий поштовх повалив усіх із ніг. Почувся страшенний тріск.

— Іржавий якір тобі в бік! Куди дивився?! — осатаніло вигукнув капітан й, навідліг ударивши Франсіска під вухо, сам ухопився за стерно. — Ми сіли на підводну скелю і…

Оглушливий гуркіт знову струсонув “Улюбленця Нептуна”. Затріщав, розламуючись під ударами хвиль, корпус корабля; розриваючи ванти й вітрила, упали щогли. За кілька секунд про існування каравели нагадували тільки дошки, колоди, уламки щогл, барила, які тягло підводною течією.

Опинившись серед хвиль, Кудряш ледве успів вхопитися за дошку, що пропливала мимо. Збоку промайнуло позеленіле від жаху обличчя Луїса, вп’явшись побілілими пальцями в краї барила, пливли Габріель і Альфонса… За уламок щогли трималися Франсіско, капітан, Доменіко, боцман і Алонсо… Федя озирнувся і побачив Ніанга. Той безпорадно борсався у воді, намагаючись втриматися на поверхні.

“Треба йому допомогти”, — тільки й встиг подумати Кудряш. Величезна хвиля накрила його з головою, вирвала з рук дошку, жбурнула кудись у глибінь. Усе обірвалося, зловісні зелені кола попливли перед очима…

Федя опам’ятався, повільно розплющив важкі болючі повіки, не розуміючи, де він і що з ним сталося. Над головою простягалася безмежна небесна голубінь без жодної хмаринки. Якась пташина застигла непорушно у високості. “Жайворонок!” — промайнуло в голові.

— Всеволоде Петровичу! Всеволоде Петровичу! — почувся голос Альоші Шестакова. — Він живий! Він розплющив очі.

Федя, наче крізь білий серпанок, побачив стурбоване обличчя вожатого, що схилився над ним.

— Ну, як почуваєш себе, друже? Зможеш сам дійти до табору?

Зібравшись із силами, Кудряш звівся на тремтячі ноги, все ще не розуміючи, де він і куди потрапив. Щойно він був на каравелі, а зараз круг нього хлопці й дівчата з “Променистого”…

— Коли б ти знав, — шепнув Альоша Шестаков, — як усі налякалися… Ти був такий блідий, просто, як сніг. А Всеволод Петрович, як тільки знайшов тебе в підземеллі, підхопив на руки і бігцем виніс на свіже повітря…

— Федю, чого ж ти плачеш? Усе гаразд, — почув Кудряш співчутливий голос вожатого. — Нічого страшного немає. Пульс нормальний.

Просто ти потрапив у підземелля, де скупчився сірководень. Добре, що ми швидко тебе розшукали.

Увечері біля вогнища Федя розповів друзям про свою незвичайну подорож у шістнадцяте століття. Декому з дітей сподобалась ця дивовижна історія, у декого викликала недовірливі посмішки. Та найголовніше — сам Федя Кудряш більше не жалкував, що живе в нашу, а не в давноминулу епоху.