На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ третійКудряш залишає табір

Маша стояла біля намету і з поважним виглядом приймала цілі оберемки лікарських трав, що їх підносили піонери. Федя підійшов одним із останніх, мовчки простягнув пучечок трави.

— Що це? — здивовано спитала дівчинка.

— Хіба не бачиш, — буркнув Федя, — трава, різна там белладонна, дурман…

— Та це ж папороть! — обурилась Маша.

— Папороть то й папороть, — пробурчав Кудряш. — Усі трави схожі між собою…

— Всеволоде Петровичу! — покликала Маша. — Погляньте, скільки Кудряш за вчорашній день трави назбирав.

Підійшов вожатий, подивився на папороть і докірливо похитав головою.

— Негарно. Такий хлопець, і всього пучечок трави нарвав… Що ж ми — дачники на прогулянці? Не чекав, не чекав…

— Взагалі не ясно, що ти тільки вчора робив, — по-наставницькому мовила Маша, — он поглянь, скільки дівчатка назбирали.

— Ну й хай собі збирають на здоров’ячко, — похмуро відказав Федя. — Це їхнє, дівчаче діло, різні там травки-муравки збирати. І нічого мене повчати.

— Володя Рижков не дівчинка, а зібрав вдесятеро більше за тебе. І Коля Дубчак, і Шестаков! — заторохтіла Маша.

— Теж мені, герої! — огризнувся Кудряш. — Подвиг вчинили… Нарвали всякого бур’яну і раді…

— Ти як себе поводиш? — суворо зауважив Всеволод Петрович.

— Авжеж, хвалько нещасний! — крикнув Альоша.

— Хіба не знаєте? — глузливо запитав Рижков. — Великий мандрівник, либонь цілісінький день обмірковував план своєї майбутньої кругосвітньої подорожі в ночвах. Не до трави йому було…

Слова Рижкова потонули в дружному реготі дітвори.

Федя міцно стиснув кулаки. Гнів розпирав йому груди. А тим часом Рижков глузував далі:

— Бачите, як гніваються адмірал? Їх, либонь, не влаштовує наша екскурсія в гори…

— Замовкни! — крикнув Кудряш, весь тремтячи від обурення.

— О, адмірал наказують…

Не пам’ятаючи себе, Кудряш кинувся на Рижкова і що було сили з розмаху вдарив його в обличчя. Втративши рівновагу, Володя звалився на землю. З носа в нього потекла кров. Розлючений Федя в нестямі стрибнув на Рижкова і схопив його за горло.

— Припинити! Як тобі не соромно! — гнівно крикнув вожатий і з силою відтяг Кудряша від Володі.

Той важко підвівся, схлипуючи, побрів геть, до намету.

— Ось ти який! — осудливо сказав Всеволод Петрович. — Про бійку я обов’язково доповім начальникові табору, хай вирішує, що з тобою далі робити. Моя ж думка: хуліганові не місце серед нас.

Вожатий круто повернувся і пішов геть.

Розгублено дивлячись на Федю, піонери мовчали. Все, що відбулося, здавалося їм дикою і безглуздою грою.

Скоро табір спорожнів. Хлопчики і дівчатка знову рушили до лісу збирати лікарські трави. Тільки кухар та його помічниця Маша поралися біля казана.

Похмурий і лютий на самого себе, Федя сидів на пеньку. Йому було боляче за образу, що так несподівано звалилася на нього. Ще й звинуватили в хуліганстві… Тривожно пульсувала думка, що, можливо, доведеться залишити табір… Ще, чого доброго, додому повідомлять, а там і в школі дізнаються.

“Ну й історійка, — гірко зітхнув Федя. — Так і не довелося поплавати на “Дельфіні”… А Всеволод Петрович ще збирався мене старшим на шлюпку призначити… А може, ще не пізно? Може, вибачитись перед Всеволодом Петровичем, перед Володькою? Міг я й справді помилитися?.. Краще б Рижков мені носа розбив… Ось зараз піду й назбираю лікарських трав більше за всіх… — зціпив зуби Федя. — Чи краще заготую хмизу для вогнища”.

Через півгодини, важко відсапуючись, Кудряш приніс і кинув біля згаслого вогнища велику в’язку смолистих сучків. Маша, якій непомітно підморгнув кухар, здивовано глянула на зібраний хмиз й іронічно спитала:

— Що, спокутуєш свою вину? — Вона посміхнулась так неприємно, що у Феді пересохло в роті. — Гадаєш, усе тобі так просто минеться? До того ж паліччя, яке ти назбирав, горіти не буде… Усе в тебе не так, як у людей. А ще он на груди десяток значків начепив!

Федя мимохіть зиркнув на значки, що виблискували на його сорочці і, не приховуючи злості, процідив крізь зуби:

— Скільки в мене значків-не твоє діло. А в таборі я більше не залишусь.

Не озираючись, він швидко пішов, майже побіг до наметів. Рішення з’явилося раптово, як блискавка. Ні, залишатися більше в таборі не можна. Годі з нього, настраждався й так… Коли вже погрожують прогнати його з табору — краще він сам піде. Якось додому добереться, не маленький…

За хвилину Федя з рюкзаком за плечима вийшов із намету.

— Куди це ти зібрався? — здивовано вигукнула Маша, але Кудряш. навіть не обернувшись, швидко зник у лісових хащах.

Минуло понад дві години, як Федя залишив табір. Ледь помітна стежина вела його через буковий ліс. В’юнкий плющ і дикий виноград обвивали сірі стовбури дерев. Було по-ранковому тихо і ясно. Промені сонця ледве торкалися гірських верхів. Невтомні чорні дятли раз по раз перелітали стежину і, ховаючись у лісовій гущавині, починали вистукувати своє одноманітне тук-тук-тук… Весело попискували зяблики. Десь пронизливо кричала сойка. Сіра ящірка, що вигрівалася на сонечку, стривожена появою невідомої двоногої істоти, блискавично зникла в тріщині придорожнього каменя. Мабуть, іншого разу Федя спробував би її впіймати, але тепер йому було не до цього. Як не хотів він забути неприємну ранкову пригоду а думки знову й знову поверталися до огидної сцени, що несподівано розігралася в таборі.

Проте час минав, і Федя поступово став заспокоюватись. Тепер він уже міг тверезо оцінити події, що сталися.

“Усе через ту кляту траву, — думав Кудряш. — Хіба важко мені було зібрати трохи белладонни чи дурману? Полінувався… І Володьку я даремно вдарив… Ні, я не правий. А тепер ще втік із табору… Всі повернуться стомлені й замість того, щоб відпочити, почнуть шукати мене. Безперечно подумають, що зі мною що-небудь трапилось. Всеволоду Петровичу дістанеться більше всіх. Як же бути?”

Непомітно для себе Федя зупинився і вже, було, подумав, чи не краще повернутись, але тут же уявив собі глузування товаришів, яке неминуче чекало на нього, і вирішив: “Повертатись не можна. Що завгодно, тільки не це!” Він поправив за плечима рюкзак й рішуче закрокував далі.

Ліс усе густішав. Тінявий морок був напоєний незнайомими запахами. Стало прохолодно й вогко. Федя відчув, що ловить дрижаки, й, знявши з себе рюкзак, став шукати теплий светр. Та, як на лихо, він не потрапляв до рук. Кудряш витрусив на траву все, що було в рюкзаку: дві банки консервів, п’ять коробок сірників, галети, чотири пачки концентратів, альбом із фото, які він сам робив минулого року, повернувшись із Виставки передового досвіду в Москві, складаний ніж, майку, мильницю. Одне слово, все майно, яке бере з собою піонер, вирушаючи в похід…

Діставши светр, Федя побачив під ним барометр і перев’язану навхрест коробку з медикаментами. “Тьху, ти лихо!.. — подумав він. — Як же хлопці обійдуться тепер без барометра й аптечки? А раптом щось трапиться? Тепер хочеш не хочеш, а треба вертатися до табору…”

Федя швидко склав у рюкзак речі і закрокував назад.

Пройшовши кілька десятків метрів, Кудряш помітив, що загубив стежку, й кинувся розшукувати її. Він рушив управо, потім повернувся на те ж місце, де перевіряв рюкзак, однак стежки так і не було. Вона щезла, немов зачарована.

— Як же я міг заблукати? — вголос лаяв себе Федя. — Добре, що це Крим, а не тайга… Спробую зорієнтуватись по сонцю. — Він став розмірковувати: — Стежка вела на південь. Отже, мені треба брати курс на північ. На норд! — поправив себе Кудряш. — Тільки б устигнути до повернення хлопців. Ніхто й не знатиме, де я був. А по дорозі я нарву їм белладонни. Мерщій у путь!..

Несподівано хлопчик вийшов до ущелини, на схилах якої ріс густий чагарник. Де-не-де виднілися чорнувато-сірі стовбури гіллястих кримських сосен, увішаних чималими шишками.

“Ущелина, певно, невелика, — подумав Федя. — Обійду її, а там прямісінько й табір…”

Минуло півгодини, година, а ущелині не було видно ні кінця ні краю. Сонце високо піднялося в небі, стало задушливо. Кудряш скинув светр. Йому захотілося пити. Він відкрив термос, але води там не було. Згадав, що, поспішаючи, забув набрати. “Усе через Володьку!” — подумав з прикрістю.

Спочатку йому навіть сподобалось, що страждання від спраги хоч якоюсь мірою схожі на муки великих мандрівників. Але спрага брала своє. В роті пересохло, губи пошерхли. Багато віддав би тепер Федя за склянку холодної джерельної води.

Незабаром Кудряш вийшов на вимощену сірим диким камінням дорогу. По ній, очевидно, давно вже не ходили, бо вся вона поросла травою.

— Нарешті вибрався з цих клятих нетрів, — полегшено зітхнув Федя. — Тепер знайти б воду.

Проминувши стрімку скелю, хлопчик, вражений, зупинився. Прямо перед ним на голубому тлі неба силуетом вирізьблювалась почорніла від часу кам’яна вежа з вузькими бійницями. До неї примикала місцями зруйнована стіна із зубцями. Вхід до фортеці був під низьким склепінням. Уціліла тільки одна половина масивних, кутих із заліза воріт.

Навколо фортецю оточували зарості чагарника й напівзасипаний глибокий рів.

Проминувши підйомний міст, що звисав на чавунних іржавих ланцюгах, Кудряш опинився за фортечними воротами.

Величезні кам’яні плити вкривали двір. Навкруги була мертва тиша. Федя звернув увагу на старовинний герб, що зберігся на зарослій мохом напіврозваленій стіні. Задерши голову, він з цікавістю розглядав велетенську, місцями потріскану вежу фортеці.

Зненацька хлопчик спіткнувся об щось тверде і ледве не впав. Обома руками Федя підняв за край позеленіле мідне кільце, прикрашене східним орнаментом. Хлопчик спробував повернути його вбік. Почувся сухий скрегіт, і плита, на якій стояв Федя, повільно опустилася вниз.

“Мабуть, сховище якесь”, — подумав Кудряш.

Діставши з кишені електричний ліхтарик, він освітив вхід у підземелля. З мороку випливли сірі гранітні сходи. Хвилинку Федя роздумував, але цікавість взяла своє. Хлопчик обережно став спускатися слизькими сходами вниз. Над ним нависало низьке склепіння, яке підтримували товсті колони з полірованого каменю.

Федині кроки гулко відлунювали в похмурому й вогкому підземеллі. Хлопчикові стало моторошно. “Певно, тут уже багато століть не ступала людська нога”, — подумав він.

На перешкоді стала велика, кована міддю, скриня з червоного дерева. Федя спробував відчинити кришку, але це виявилось йому не під силу. “А що, коли в скрині скарб? — подумав він. — Там, напевно, всякі коштовності?.. Подивлюся, що є ще цікавого в підземеллі, а потім вернуся за хлопцями. Гуртом ми швидко відчинимо скриню”.

Федя рушив далі й побачив заіржавілі рицарські лати і щит. Поряд валявся зім’ятий шолом і уламок меча. При світлі ліхтарика Кудряш став їх розглядати, але тут його увагу привернуло інше. Десь поблизу булькали краплі… “Нарешті вода!” — зрадів хлопчик.

За хвилину показалась ніша, облицьована білим із синіми прожилками мармуром. В її глибині було видно голову казкового птаха. З блискучого металевого дзьоба птаха тонким струменем стікала вода. Бажаючи напитися. Федя підставив долоні. Струмінь одразу ж зник.

“Не пощастило, — скрушно подумав Кудряш. — Не встиг підійти — води не стало”.

Та тільки-но Федя опустив руки, як із дзьоба птаха знову заструмувала вода. Хлопчик мерщій підставив долоні, але вода зникла, як і раніше.

“Що за чортовиння! — вилаявся Федя. — Ану, спробую ще”.

Та й цього разу все повторилося точнісінько так, як уперше. Розгніваний Кудряш схопив птаха за дзьоб, сподіваючись, що хоч таким чином йому нарешті вдасться напитися. І в ту ж мить у напівмороку печери засяяли смарагдові очі птаха. Над головою почувся страхітливий скрегіт і тріск.

Від несподіванки Федя відсахнувся і з жахом відчув, що плита, на якій він стояв, швидко опускається вниз. “Що сталося? — блискавично промайнуло в хлопчиковій голові. — Куди ж несе мене? Як я виберусь звідси?..”

А плита все швидше й швидше мчала вниз. Повітря ставало важким, задушливим. Кров шугала в голову, все тіло вкрилося липким потом. Перед очима попливли червоні кола… Не в змозі триматися на ногах, Федя безсило сів на плиту. Повз нього пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами… Несподівано перед очима стали проноситись світні римські цифри: XIX… XVIII… XVII…

“Що вони означають?” — намагався збагнути Федя і нараз знепритомнів.

…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Кудряш підвівся, силкуючись згадати, де він, що з ним сталося. Віддалік поблискувало слабке мерехтливе світло. Тримаючись руками за шорсткі стіни, Федя непевним кроком рушив уперед. Ноги в нього були немов налиті свинцем.

Напруживши зусилля, хлопчик дістався нарешті виходу з підземелля й опинився на пустельному морському березі. Яскраве денне світло мимоволі змусило його примружити очі. Кудряш сів на теплий, зігрітий сонцем камінь. Поступово, вдихаючи свіже морське повітря, він відчув, як до нього повертаються сили і бадьорість.