На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ шістнадцятийПедро й Гуго вирішують діяти

Наступного дня настрій у матросів не поліпшувався. Похмурі й невдоволені бродили вони по кораблю. Педро й алхімік вирішили, що час розпочати гру. Навряд, чи зручніший випадок трапиться в найближчі дні. Змовники обережно, ніби випадково, ходили від однієї групи моряків до іншої й закидали слівця, що розпалювали й до того гарячі пристрасті, нагадували про давні обрали, загиблих товаришів, несправедливість і жорстокість капітана, погані харчі… Одне слово, Педро й Гуго грали на всьому, тільки б посіяти смуту серед матросів. Не обійшли й Феді. Його присутність пов’язували з невдачею в захопленні фусти.

— Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько, — палко доводив алхімік. — Вже хто, а я помітив, ідо він чарівник. Згадаєте моє слово: доки він на кораблі, добра нам не чекати… Не інакше, як чарівні палички викликали штиль, — переконував матросів Гуго, вигадуючи про Федю всякі нісенітниці.

Не гребуючи нічим, змовники намагалися підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день…

— Коли я був капітаном, — ніби між іншим, розповідав Педро своїм друзям, які зібралися на носі каравели, — у мене на “Каталонії” були зовсім інші порядки. Хлопці щодня досхочу їли м’яса…

— Оце так життя! — прицмокнув язиком Луїс. — На такому б кораблі поплавати…

— Кожного дня, — вів своє Педро, — я викочував на палубу барило вина, і всі пили, скільки кому хотілося. І, клянусь Мадонною, це була не така бурда, якою поїть нас кривий скупко… А щоб я чи стерничий когось хоч пальцем торкнули, боронь боже! Ось провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо може підтвердити, він у мене боцманом був… Скажи, Альфонсо, чи не так?

— Що правда, то правда, вина й м’яса ти не шкодував…

— А тепер скажи, скільки разів тебе бив Дієго? — знову спитав Педро.

Альфонсо спохмурнів.

— Бувало… не раз… — буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.

Серед матросів прокотився глухий гомін:

— Авжеж, хазяїн на кулаки щедрий…

— Б’є кого попало…

— Дав волю рукам, що й казати…

— Тихіше, тихіше, — шепнув Габріель, — сюди йде боцман.

— Нічого, хай послухає. Не дуже я його злякався, — погрозливо мовив Педро, кладучи руку на шаблю.

Підійшов Хуан. Усі замовкли. Вгледівши похмурі обличчя матросів, боцман вирішив за краще відійти.

— Роззява наш капітан, — казав далі Педро, — замість того, щоб, стріляти, нюні розпустив й випустив здобич. У мене б такого ніколи не трапилось…

— Еге ж, коли б ти був капітаном, — підхопив Альфонсо, — у нас би зараз золото бряжчало в кишенях. Зажили б тоді!

— Правда, правда, — хитнув головою Гуго, — усе пішло б по-іншому.

— Ви тільки погляньте, — гарячкував Альфонсо, — хіба в нас порядок? Кривий нас дурить на кожному кроці, все намагається собі заграбастати. Педро захопив і негра, й герцога, — це всі знають, — а Дієго обох забрав собі!

— Та що там Педро! — вигукнув Габріель. — А як тебе, Альфонсо, за ящик намиста побив, пам’ятаєш?

Обурення серед матросів наростало. Каравела була схожа на бочку з порохом, що ось-ось мала вибухнути. Команда не хотіла більше виконувати розпоряджень боцмана й стерничого.

Альфонсо, який мав заступати на вахту, рішуче відмовився лізти на верхівку грот-щогли в “вороняче гніздо”. Забув про свої обов’язки і Габріель. Кинувши напризволяще камбуз, він тільки те й робив, що бігав від одного гурту до іншого, намагаючись усе почути, про все дізнатися.

Мабуть, найважче доводилось Луїсу. Понад усе він боявся пошитися в дурні. Часом йому здавалося, що перевага на боці недругів капітана, і тоді він потурав їм. Коли ж його брали сумніви — крутився біля боцмана і стерничого.

Переконавшись, що більшість команди готова взятися за зброю, Педро й Гуго вирішили поки що сховатися в тінь, не виділятися із загальної маси й не накликати на себе підозру.

Боцман, Франсіско н Доменіко були досвідченими моряками. Вони добре розуміли, у що може вилитись невдоволення матросів. Потрібно було негайно ж вдатися до рішучих заходів і запобігти бунтові. Інакше розгнівані матроси зімнуть жменьку прихильників капітана, і тоді їх уже ніщо не спинить. Однак без Дієго ні боцман, ні Франсіско нічого вкоїти не могли.

Сонце вже стояло високо в небі, а капітан все ще не виходив на палубу. Хуан і стерничий розгубились, не знаючи, що робити далі. Багато разів підходили вони до дверей капітанської каюти, стукали в них, але Дієго не озивався. Нарешті Франсіско, блідий від хвилювання, щосили затарабанив у двері. Цього разу вони розчинилися, і на порозі з’явився заспаний, з підпухлими очима капітан.

— Якого дідька грюкаєш? — протираючи очі, крикнув він.

— Пане, — схвильовано зашепотів стерничий, — хлопці невдоволені. Невдача з португальцем і…

Одного погляду капітанові було досить, щоб він оцінив усю серйозність обставин, які склалися. Дієго чудово розумів настрій своїх підлеглих. Він вважав, що найкращий засіб підняти дух матросів, змусити забути образи — це напоїти їх. Викликавши боцмана, капітан наказав викотити на палубу два барила з виноградною горілкою й дозволити пити всім досхочу.

Щедрість, на яку змушений був піти Дієго, незабаром сказала своє слово. Сп’янілі матроси, обнявшись, ходили по кораблю й горланили веселих пісень. Багато хто з моряків, забувши міру, валявся на палубі де попало… Дехто вже встиг побитися й ходив із спішками на обличчі, а то й Із вибитими зубами…