На схід від Едему

1

Долина Салінас-Веллі лежить у Північній Каліфорнії. Ця болотиста трясовина тягнеться між двома гірськими хребтами, і річка Салінас в’ється й петляє посередині, аж доки не впадає у Монтерейську затоку.

Я пам’ятаю назви, які давав у дитинстві травам і таємничим квітам. Я пам’ятаю, де могли жити жаби, о котрій годині прокидаються влітку пташки, як пахнуть дерева і пори року, ба навіть який вигляд мають люди і як ходять, а то й тхнуть. Пам’ять на пахощі дуже сильна і багата.

Я пам’ятаю, що Габіланські гори на сході долини невисокі та привітні, повні сонця, принад і заохочення, бо так і хотілося залізти на їхні теплі схили, як на материнські коліна. Ці гори манили до себе, темно-жовта трава обіцяла ласку. Гори Санта-Лючія стриміли до неба на заході, затуляли долину від відкритого моря і були темні й похмурі — ворожі й небезпечні. Я завжди відчував жах перед заходом і любов до сходу. Звідки узялося це почуття — не можу сказати, от хіба що ранок виринав з-за вершин Габіланів, а ніч спливала з кряжів Санта-Лючії. Можливо, народження і смерть дня спричинило моє ставлення до цих двох гірських хребтів.

Обабіч долини маленькі струмки витікали з гірських каньйонів і вливалися у річище Салінаса. Вологими зимами ці потічки набирали сили, переповнювали річку, що вона аж закипала й шаленіла, виходила з берегів і тоді ставала руйнівною. Річка розмивала межі фермерських угідь, змивала цілі акри ґрунту; вона валила й затягала у себе клуні й хати, і їх шарпала і шматувала течія. Вона нападала на корів, свиней, овець і топила їх у своїй каламутній коричневій воді й волокла до моря. Згодом, коли приходила пізня весна, річка звужувалася, і виступали її піщані береги. А влітку річка взагалі висихала. Тільки у глибоких вирах під крутим берегом залишалися якісь калюжі. Очерет і трави в’янули, верби розпростувалися, і на їхніх верхніх гілках лишалося налипле сміття від паводку. Річка Салінас не була повноцінною річкою. Літнє сонце заганяло її під землю. Вона взагалі не була гарною річкою, проте іншої ми не мали, а тому вихвалялися нею: яка вона небезпечна вологими зимами і яка суха у сухе літо. Можна хвалитися будь-чим, якщо воно єдине, що маєш. Що менше маєш, то більше, мабуть, і потреба вихвалятися.

Ложе Салінас-Веллі між хребтами і під схилами пласке, бо долина ця колись була дном стомильного внутрішнього моря. Гирло річки у Мосс-Лендингу кілька століть тому правило за вхід до цього видовженого водного шляху. Якось мій батько пробурив колодязь за п’ятдесят миль униз по долині. Бур спершу вийшов з ґрунтом, потім з гравієм, а потім з білим морським піском, повним черепашок і навіть китового вуса. Піску було на двадцять футів у глибину, а потім знову чорна земля, ще й шматок нетлінного каліфорнійського мамонтового дерева, яке ніколи не гниє. До внутрішньої протоки на місці долини, вочевидь, був ліс. І все це містилося просто у нас під ногами. Ночами мені іноді здавалося, що я відчуваю і це море, і цей ліс мамонтових дерев, який йому передував.

На розлогих пласких акрах долини орний шар був глибокий і родючий. Він потребував лише багатої на дощі зими, щоб дати буйний розвій травам і квітам. Весняні квіти у вологий рік були неймовірні. Все ложе долини, всі схили вкривалися люпином і маком. Одна жінка якось сказала мені, що кольорові квіти видаються яскравішими і виразнішими, якщо додати до них декілька білих. Кожна пелюстка синього люпину облямовується білим, і тоді це люпинове поле видається ще блакитнішим, ніж можна уявити. Й уся ця біло-блакить змішується зі спалахами каліфорнійського маку. Мак також має вогняні барви — не жовтогарячі, не золотаві, а от ніби щире золото розтопили, щоб на його поверхні виступила пінка, то оця золота пінка мала б колір маків. На схилі весни виростала гірчиця і тяглася високо вгору. Коли у долину приїхав мій дідо, пагони гірчиці були такі високі, що голова вершника ледь виднілася понад жовтими квітками. На горах трава рясніла жовтцем, молодилом і братками з чорними серединками. А трохи згодом виростали червоні й жовті стебла кастилеї. Ці квіти люблять відкриті сонячні місця.

Під крислатими віргінськими дубами, у затінку, розкошувала запашна тропічна папороть, а понад замшілими берегами водних потічків звисали цілі пасма п’ятиперсної папороті й золотих спинок. А ще там росли дзвіночки, маленькі ліхтарики, вершково-білі, мало не гріховні на вигляд, але вони були такі рідкісні й чародійні, що коли дитина знаходила цю квітку, то почувалася цілий день обраною і особливою.

Коли приходив червень, трави колосилися і тьмяніли, і схили набували брунатного, власне, не брунатного, а золотаво-шафраново-червоного кольору — його не описати. Відтоді, доки не пройде перший дощ, земля висихала, потічки завмирали. На пласкій поверхні проступали тріщини. Річку Салінас поглинав пісок. Долиною віяли вітри, здіймаючи пилюку і сухі стебла; вони набирали силу та рвучкість, прямуючи на південь. Надвечір вітер ущухав. То був колючий, нервовий вітер, порошинки врізалися людям у шкіру, опікали очі. Чоловіки, що працювали у полі, вдягали захисні окуляри і пов’язували обличчя носовичками.

Земля у долині була родюча, багата, а схили вкривалися лише тоненьким шаром орного ґрунту, не глибшого за коріння трави; і що вище у гори, то дедалі тоншав цей ґрунт, проступав кремінь, а вже за чагарниками тягся кременистий гравій, який сліпучо відбивав сонце.

Я говорив про багаті роки, коли йшли рясні дощі. Але бували й сухі роки, і вони наводили на долину жах. Вода приходила тридцятирічним циклом. Бувало по п’ять чи шість вологих чудових років, коли дощів могло випадати від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти дюймів, і тоді земля аж співала травою. Потім приходили шість або сім непоганих років з дванадцятьма-шістнадцятьма дюймами опадів. А тоді вже підступали сухі роки, коли випадало лише сім-вісім дюймів дощу. Земля висихала, трави виростали на декілька злиденних дюймів, а долина вкривалася великими лисими струпами. Віргінські дуби ніби поростали коростою, а полин був сірий. Земля тріскалася, струмки висихали, худоба мляво жувала сухе гіллячко. От тоді фермерів і переповнювала відраза до долини Салінас. Корови худли і подеколи вмирали з голоду. Люди мусили тягати воду на свої ферми в діжах, щоб мати бодай що пити. Деякі родини продавали майно за безцінь і виїжджали. Але у сухі роки люди ніколи не забували про родючі, проте у родючі роки вони геть забували про сухі й нужденні. І так було завжди.

2

Такою була довгаста долина Салінас-Веллі. Її історія схожа на історію всього штату. Спершу там жили індіанці, меншовартісний нарід, позбавлений енергії, винахідливості й культури, що живився хробаками й молюсками, бо їм було ліньки полювати чи рибалити. Їли вони все, що траплялося під руку, і нічого не вирощували. Вони розтирали на борошно гіркі жолуді. Навіть їхні бойові дії скидалися на вимучену пантоміму.

Потім розвідувати ці краї прийшли жорсткі, сухі іспанці, жадібні та практичні, і їх вела жага золота або Господа. Вони колекціонували душі, як колекціонують коштовності. Вони накопичували гори, річки, цілі небокраї, як нині накопичують права на ділянки під забудову. Ці суворі, бездушні люди безупинно сновигали узбережжям. Дехто з них отримував дарчі завбільшки з князівства від королів Іспанії, які й гадки не мали про такі дари. Оті, перші, володарі осідали в бідних феодальних поселеннях, і їхня худоба вільно паслася й розмножувалася. Час до часу володарі забивали худобу задля шкіри й сала, а м’ясо залишали грифам і койотам.

Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця — обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи — то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які відзначалися на стоянках. Святих багато, але й вони не безкінечні, тому ми знаходимо повтори у перших назвах. Ось що ми маємо: Сан-Мігель, Святий Михаїл, Сан-Ардо, Сан-Бернардо, Сан-Беніто, Сан-Лоренцо, Сан-Карлос, Сан-Францискіто. А потім свята — Натівідад, тобто Різдво; Насімієнте, тобто Народження; Соледад, тобто Самотність. А ще місця називалися залежно від настрою експедиції на той час: Буена-Есперанца — Добра Надія; Буена-Віста — бо вид був гарний; або Чуалар, бо воно було миле. Слідом пішли описові назви: Пасо-де-лос-Роблес — через дуби, що там росли; Лос-Лаурелес — через лаври; Туларсітос — через очерет на болоті; і Салінас — бо луг там був білий, як сіль.

Далі місця почали називатися іменами звірів і птахів: Габіланес — через яструбів, що літали у тих горах; Топо — через кротів; Лос-Гатос — через диких котів. Іноді підказка приходила від особливості самого місця: Тассахара — чашка й тарілочка; Лагуна Сека — сухе озеро; Корраль де Терра — земляна огорожа; Параїсо — бо було схоже на рай.

А потім прийшли американці — ще жадібніші, бо їх було ще більше. Вони відбирали землі, переробляли закони, щоб закріпити свої права. І через усю землю простяглися фермерські угіддя, спершу в долинах, згодом на гірських схилах,— невеличкі дерев’яні будиночки, криті трісками мамонтового дерева, корралі з розщеплених жердин. Де тільки з-під землі вигулькував струмочок, там миттєво виростала хатка, і родина росла й розмножувалася. На подвір’ях висаджувалися черешки червоної герані та трояндових кущів. Замість звірячих стежок виникали сліди від коліс возів, а серед жовтої гірчиці ширилися поля кукурудзи, ячменю і пшениці. Що десять миль на битому шляху траплялися крамниця і кузня, і вони становили ядро майбутніх містечок — Бредлі, Кінг-Сіті, Грінфілд.

Американцям більше, ніж іспанцям, подобалося називати місця іменами людей. Коли долини отримали свої назви, місця почали називатися на честь подій, що там відбувалися, і для мене це найзахопливіше з усіх імен, тому що кожне ім’я натякає на якусь забуту історію. Я думаю про Больса-Нуева — «новий гаманець»; Морокохо — «кульгавий мавр» (хто він такий і як там опинився?); Каньйон Шаленого Коня, і Щабель Мустанга, і Каньйон Розхристаної Сорочки. Назви місць несуть відбиток людей, які їх вигадали: побожний чи безбожний, описовий, поетичний або зневажливий. Можна назвати будь-яке місце Сан-Лоренцо, але Каньйон Розхристаної Сорочки чи Щабель Мустанга — то зовсім інша справа.

Після полудня у поселеннях свистів вітер, і фермери почали насаджувати захисні лісосмуги з евкаліптів, щоб не допустити здування родючих ґрунтів. Так ішли справи у долині Салінас-Веллі, коли мій дідо привіз туди свою дружину й оселився на гірських схилах на схід від Кінг-Сіті.

1

Я мушу покладатися на чутки, на старі світлини, на оповіді й на туманні спогади, змішані з вигадками, у своїх спробах розказати вам про родину Гамільтонів. Вони не були визначні люди, і про них залишилося мало свідоцтв, хіба що звичайні записи про народження, шлюб, землевласництво і смерть.

Молодий Семюель Гамільтон був родом з північної Ірландії, як і його дружина. Походив він з родини дрібних фермерів, не заможних і не вбогих, які мешкали на одній і тій самій земельній ділянці в одній і тій самій кам’яниці багато сотень років. Гамільтони примудрилися бути напрочуд освіченими й начитаними; і, як то нерідко трапляється у тому зеленому краї, вони були споріднені й пов’язані як з дуже знатними людьми, так і з зовсім нікому не відомими, тож один родич міг бути баронетом, а інший родич — безхатьком. І, ясна річ, усі вони були нащадками давніх королів Ірландії, як і кожний з ірландців.

Чому Семюель покинув кам’яницю і зелені акри своїх пращурів, не знаю. Він ніколи не цікавився політикою, отже навряд чи його вигнало звинувачення у повстанні, він був скрупульозно чесний, що виключає переслідування поліцією. Подейкували — то не були навіть чутки, а так, невисловлене відчуття у моїй родині,— що зігнало його з місця кохання, але не кохання до своєї шлюбної жінки. Але чи було то занадто щасливе кохання, чи поїхав він з образи на нещасливе кохання, не знаю. Нам завжди хотілося вірити у перше. Семюель був красень, принадний і веселий. Важко уявити, щоб якась ірландська селяночка могла йому відмовити.

Він приїхав у Салінас-Веллі в повному розквіті сил і здоров’я. Очі він мав яскраво-сині, а коли втомлювався, одне з них трошки косило. Був він міцний і високий, але вирізнявся якоюсь вишуканістю. Серед бруду й пилюки праці на ранчо він завжди видавався бездоганним. Руки у нього були дуже вправні. Він був чудовий коваль і тесля, чудовий різьбяр, а ще вмів майструвати всілякі штучки зі шматочків дерева й металу. Він повсякчас винаходив нові способи для виготовлення давно відомих речей, щоб робити їх краще і швидше, але чого у нього зовсім не було в житті, то це таланту заробляти гроші. Інші люди, які цим даром володіли, забирали Семюелеві винаходи, і продавали їх, і наживалися на них, а Семюель усе життя ледь зводив кінці з кінцями.

Не знаю, що привело його до Салінас-Веллі. То було дивне місце для чоловіка з зеленого краю, але він прибув туди за тридцять років до початку нового, ХХ століття і привіз свою невеличку дружину-ірландку, стриману, сувору жінку з почуттям гумору, як у курки. Вона мала похмурий пресвітеріанський розум і моральний кодекс, який таврував і забороняв усе, що приносило радість.

Не знаю, де Семюель познайомився з нею, як до неї залицявся, як побрався. Гадаю, у нього на серці була викарбувана інша дівчина, бо він був створений для кохання, а його дружина своїх почуттів не виявляла. І попри це, у Салінас-Веллі не було й найменшого натяку за всі ті роки, з юності й до самої смерті, що Семюель ходив до іншої жінки.

Коли Семюель і Лайза прибули до Салінас-Веллі, всі пласкі ділянки вже були розібрані, як і родючі низинні землі та невеличкі плодоносні ґрунти на схилах і в лісах, але ще залишалася межова земля, де можна було обладнати ферму, й от саме на безплідних пагорбах, на схід від місця, яке зараз перетворилося на Кінг-Сіті, й оселився Семюель Гамільтон.

Він пішов звичним шляхом. Узяв четвертину квадратної милі для себе і четвертину для своєї дружини, а оскільки вона була вагітна, то узяв ще чверть на дитину. З роками народилося дев’ятеро дітей, четверо хлопців і п’ятеро дівчаток, і з народженням кожної дитини до ранчо додавалася ще одна чверть квадратної милі, що становило одинадцять чвертей, або тисячу сімсот шістдесят акрів.

Якби та земля була родюча, Гамільтони б забагатіли. Але ті акри були тверді й сухі. Ані струмочка, а орний шар такий тоненький, що з-під нього випиналися кременисті кістяки. Навіть полин там ледь виживав, і дуби всихали від нестачі води. Навіть у відносно сприятливі роки корму було так мало, що худоба виснажувалася, бігаючи у пошуках хоч якоїсь поживи. Зі своїх безплідних пагорбів Гамільтони дивилися на захід і бачили багатство низинних земель і зелений розмай навколо річки Салінас.

Семюель власноруч побудував хату, а ще й клуню і кузню. Він доволі швидко утямив, що якби мав навіть десять тисяч акрів на пагорбах, все одно не вижив би на цій кощавій землі без води. Його вправні руки зібрали пристрій для буріння колодязів, і він бурив колодязі на землях людей, яким пощастило більше. Він винайшов і побудував молотарку і їздив по низинних фермах під час жнив, молотячи зерно, яке не хотіла родити його власна земля. У себе в майстерні він гострив плуги, ремонтував борони, зварював зламані вісі й підковував коней. Люди з усієї округи носили йому свій реманент, який він лагодив і вдосконалював. А ще вони любили слухати, як Семюель розповідає про світ і його спосіб мислення, про поезію і філософію, які розвивалися десь за межами Салінас-Веллі. Він мав глибокий грудний голос, красивий і у співі, і у мовленні, без ірландського акценту, але інтонування, ритм, темп оповідей солодко звучали у вухах неговірких фермерів з низинних земель. Ще вони приносили віскі, й подалі від кухонного віконця і несхвального ока місіс Гамільтон присьорбували віскі з пляшки і жували зелений дикий аніс, щоб відбити запах. Якщо біля горна Семюеля товклося менше трьох чи чотирьох людей, слухаючи його молот і його байки, то такий день вважався невдалим. Чоловіки називали його геніальним коміком і ретельно доносили його оповідки додому, а потім дивувалися, як оті історії розплескалися дорогою, бо вони ніколи не звучали у переказах у них на кухнях так само, як з його вуст.

Семюель мав би розбагатіти і через буріння колодязів, і через молотарку, і через свою майстерню, але він не мав хисту до бізнесу. Його замовники, яким повсякчас бракувало грошей, обіцяли заплатити після жнив, потім після Різдва, потім після... аж доки зовсім не забували про це. Семюель не мав хисту нагадувати їм. І Гамільтони залишалися бідними.

Діти приходили так само регулярно, як приходили роки. Жменька перевантажених лікарів округу нечасто вибиралася на ранчо приймати пологи, хіба що ця радість оберталася на кошмар і тяглася декілька днів. Семюель Гамільтон сам приймав своїх дітей, охайно перев’язував їм пупки, ляскав по задках і прибирав у оселі. Коли народилася найменша дитина, вона не дихала і вже синіла, тоді Семюель приклав свого рота до ротика дитинки, вдихав і видихав за неї, доки вона не почала дихати самостійно. Руки Семюель мав такі добрі й ласкаві, що сусіди посилали по нього за двадцять миль, щоб він допоміг при пологах. Він однаково гарно міг упоратися з кобилою, коровою чи жінкою.

Семюель мав велику чорну книжку на відповідній полиці, з написом на палітурці золотими літерами: «Доктор Ганн. Домашня медицина». Деякі сторінки були потерті й зігнуті від частого використання, інші ніколи не бачили світла дня. Переглянути книжку доктора Ганна — це дізнатися всю медичну історію родини Гамільтонів. Ось розділи, до яких часто зверталися: перелами кісток, порізи, забої, свинка, кір, простріли в попереку, скарлатина, дифтерія, ревматизм, жіночі недуги, грижа і, зрозуміло, все, що стосується вагітності й народження дітей. Гамільтонам або сильно щастило, або вони були моральні люди, бо розділи про гонорею чи сифіліс ніколи не розгорталися.

Семюель не знав собі рівних, коли треба було угамувати істерику або заспокоїти перелякану дитину. Таку він мав солодку мову, таку лагідну душу. І як було чисте його тіло, так само чисті були і його думки. Чоловіки, які приходили до його кузні побазікати і послухати, на якийсь час облишали лайку — не тому, що це заборонялося, а машинально, бо в такому місці це й на думку не спадало.

Семюель завжди залишався іноземцем. Чи то було через ритм і темп його мовлення, але і чоловіки, і жінки розповідали йому таке, про що ніколи б не прохопилися ні родичам, ні друзям. Ледь помітна інакшість вирізняла його з-поміж усіх, робила надійним, як банківський сейф.

Лайза Гамільтон була ірландська пташка зовсім іншого польоту. В її маленькій круглій голові жили маленькі круглі переконання. Ніс у неї був як ґудзик, тверде підборіддя трохи западало, а щелепи-лещата не відступали від наміченого курсу, навіть якби на перешкоді їм стали янголи господні.

Лайза смачно готувала просту їжу, а її дім — це завжди був її дім — безнастанно вичищався, витрушувався і вимивався. Народження дітей не відвертало її уваги надовго, пильнувалася вона щонайбільше два тижні. Вона мала лоно немов з китового вуса, бо народжувала величеньких дітей одного по одному.

Почуття гріха у Лайзи було вельми розвинуте. Неробство — гріх, так само й картярство, яке вона сприймала як різновид неробства. Вона з підозрою ставилася до веселощів, були то танці, співи чи навіть сміх. Вона відчувала, що люди, які гарно проводять час, прямують безпосередньо в обійми диявола. І це було прикро, бо Семюель любив посміятися, проте, гадаю, Семюель і прямував у обійми диявола. Дружина захищала його, як могла.

Вона завжди закручувала волосся у тугий вузол на потилиці. А оскільки я не пригадую, як вона вдягалася, напевне, носила вона одяг, який їй ідеально пасував. У неї не було й іскорки гумору, хіба що інколи вихоплювався гострий, уїдливий дотеп. Вона лякала своїх онуків, бо не мала жодної слабкості. Вона мужньо й без скарг терпіла все своє життя, переконана, що Бог хоче саме такого життя для кожної людини. Вона відчувала, що винагорода прийде пізніше.

2

Коли люди уперше прибули на захід, зокрема з невеличких ферм Європи, за володіння якими треба було боротися, коли вони побачили, що таку масу землі можна отримати, лише підписавши папірець і заклавши фундамент, їх охопила нестримна жага до землевласництва. Вони прагнули дедалі більше землі — родючої по можливості, головне — землі. Можливо, у їхній пам’яті залишилися якісь відлуння спогадів про феодальну Європу, де знатні родини ставали й лишалися знатними, тому що володіли землею. Перші поселенці брали землю, яка не була їм потрібна і якою вони не могли скористатися; вони брали зовсім нікчемні землі, просто щоб ними володіти. Але всі пропорції змінилися. Людина, яка могла б забагатіти на десяти акрах у Європі, виявлялася бідною, як церковна миша, на двох тисячах акрів у Каліфорнії.

Небагато часу спливло, поки вся земля на безплідних пагорбах поблизу Кінг-Сіті й Сан-Ардо була розібрана, і злиденні сім’ї розселилися на схилах, вибиваючись із сил, щоб якось виживати на цих убогих, кременистих ґрунтах. Вони разом з койотами жили шпарким, розпачливим, нужденним життям. Вони розпочинали без грошей, без обладнання, без реманенту, без кредитів, а головне — без знань про цей новий край і без навичок ним користуватися. Я не знаю, що їх спонукало,— божественна тупість чи велика віра. Ясна річ, так на світі більше майже не ризикують. Але ті родини все ж таки вижили й розрослися. Вони мали інструмент і зброю, які також майже зникли, або, можливо, заснули на певний час. Дехто стверджує, що оскільки вони беззастережно вірили у справедливого, морального Бога, то вкладали туди всю свою віру, а менші цінності накопичувалися самі собою. Але я гадаю, що вони вірили у себе і поважали себе як особистостей, знали понад усякий сумнів, що вони становлять цінність і потенціальну одиницю моральності — й саме через це можуть віддати Богові свою сміливість і свою гідність, а потім отримати їх назад. Такі речі зникли, мабуть, тому, що люди більше собі не довіряють, а коли таке відбувається, не залишається нічого, хіба що знайти якогось сильного, надійного чоловіка, навіть якщо він і робить помилки, і вчепитися у нього, і тягтися за ним.

Одні прибували до Салінас-Веллі без дрібняка в кишені, але були й інші, які розпродавали десь своє майно і з’являлися з грошима, щоб розпочати цілком нове життя. Оці зазвичай купували землю, але гарну землю, будували собі хати зі струганої деревини, мали килими і вітражні вікна. Таких родин було чимало, і вони діставали родючу рівнинну землю, розчищали зарості жовтої гірчиці й сіяли пшеницю.

Серед цих людей був Адам Траск.

1

Адам Траск народився на фермі на околиці містечка, розташованого неподалік великого міста у штаті Коннектикут. Він був єдиним сином і народився за шість місяців по тому, як його батька зарахували у Коннетикутський полк у 1862 році. Мати Адама управляла фермою, народила Адама, а ще й мала час займатися примітивною теософією. Вона відчувала, що її чоловіка неодмінно уб’ють шалені й жорстокі варвари-повстанці, й готувала себе до спілкування з ним у потойбічному, як вона це називала, світі. Чоловік повернувся за шість тижнів після народження Адама. Права нога була відтята по коліно. Він шкутильгав на дерев’яному обрубку, який сам грубо вирізав з берези. Той уже розтріскувався. Батько витяг з кишені й поклав на стіл у залі свинцеву кулю, яку йому звеліли кусати, поки відрізали оту розтрощену ногу.

Батько Адама Кир[1] мав у собі щось диявольське — завжди був нестримним: ганяв свою двоколку, як навіжений, і зумів зробити

свою дерев’яну ногу привабливою й бажаною. Йому дуже подобалася його військова кар’єра, хоч і вельми коротка. Шалений від природи, він радо сприйняв недовгий період муштри, пиятики, картярства і розпусти, які були невіддільні одне від одного. Коли він маршував на південь у групі поповнення, він також радів — від нових краєвидів, від крадіжок курей, від переслідування дівчат у повсталих штатах і оволодіння ними у скиртах. Сірі виснажливі будні тривалих маневрів і боїв не торкнулися Кира. Вперше він побачив супротивника о восьмій годині одного весняного ранку, а о восьмій тридцять йому в праву ногу влучила здоровенна куля, яка розтрощила кістку й пошматувала м’ясо так, що про збереження ноги не йшлося. Але навіть тут йому пощастило, бо повстанці відступили, а польові хірурги прибули без зволікань. Кир Траск, утім, пережив свої п’ять хвилин жаху, коли лікарі відрізали клапті м’яса, відпилювали кістку і припікали живу плоть. Відбитки зубів на кулі це чітко доводять. А ще були сильні болі, доки рана загоювалася у надзвичайно септичних умовах тогочасного шпиталю. Проте Кир відзначався живучістю й самовпевненістю. Ще вирізаючи собі протез із берези і підстрибуючи на милиці, він підчепив гостру гонорею від негритянки, яка висвистала його з-під дров’яниці й зажадала за це десять центів. Коли дерев’яна нога була готова, а він усвідомлював свій стан дуже болісно, то гасав по всіх усюдах цілі дні у пошуках тієї дівки. Він розказував своїм товаришам по палаті, щó з нею зробить, коли знайде. Він збирався кишеньковим ножем відрізати їй вуха й ніс і забрати гроші назад. Різав свою дерев’яну ногу, демонструючи, як поріже дівку. «Коли я з нею покінчу, ця сука матиме той ще вигляд,— примовляв він.— Після цього навіть п’яний як чіп індіанець не гляне в її бік». Його прекрасна дама, вочевидь, відчула його наміри, бо він так її і не знайшов. Коли Кира виписали зі шпиталю, гонорея вщухла. Проте її вистачило, щоб заразити дружину після повернення додому.

Місіс Траск була бліда замкнена жінка. Ніяке палке сонце не могло зарум’янити її щоки, ніколи не зривався з її вуст сміх. Вона використовувала релігію як терапію для усіх недуг світу і своїх власних і змінювала релігію залежно від недуги. Побачивши, що теософія, яку вона розробила для спілкування з мертвим чоловіком, непотрібна, вона кинулася на пошуки якось нового нещастя. Цей пошук швидко увінчався заразою, яку Кир приніс із війни. Щойно усвідомивши існування хвороби, вона вигадала нову теософію. Її бог спілкування перетворився на бога помсти — з божеств, яких вона досі вигадувала, то було найприємніше і, як виявилося, останнє. Їй було дуже легко приписати цю хворобу певним мріям, що вона їм віддавалася, поки чоловік був відсутній. Але хвороба була недостатнім покаранням за її нічні уявні зради. Її нове божество чудово зналося на карах. Воно вимагало від неї жертви. Жінка шукала якогось прийнятного егоїстичного упокорення і майже з радістю знайшла офіру — саму себе. Цілі два тижні вона писала листа, переписувала, виправляла правопис. У листі вона зізнавалася у злочинах, які просто жодним чином не могла скоїти, і визнавала помилки, що сягали далеко за межі її можливостей. А потім, вбравшись у потайки пошитий саван, вона однієї місячної ночі вийшла з дому і втопилася у ставку такому мілкому, що їй довелося стати навколішки в багнюці та тримати голову під водою. Це вимагало неабиякої сили волі. Коли нарешті її почала охоплювати тепла нетяма, вона з деяким роздратуванням подумала, що білий батистовий саван буде спереду весь у багнюці, коли її витягнуть уранці. Так воно і сталося.

Кир Траск оплакав свою дружину з барильцем віскі та з трьома старими армійськими приятелями, які завітали до нього дорогою додому в штат Мейн. Маленький Адам сильно плакав на початку поминок, бо жалобники, не розуміючись на немовлятах, забули його погодувати. Кир невдовзі вирішив проблему. Він намочив якусь ганчірку у віскі й дав її малому замість соски, і після трьох-чотирьох таких намочувань крихітний Адам заснув. Кілька разів протягом жалоби він прокидався, скиглив, отримував ганчірку з віскі й засинав. Дитя було п’яне два з половиною дні. Хай що сталося з формуванням його мозку, але на обмін речовин це вплинуло дуже благотворно: за оті два з половиною дні Адам отримав залізне здоров’я. І коли під кінець третього дня батько нарешті пішов купити козу, Адам жадібно випив молоко, відригнув, випив ще, і життя пішло своїм ходом. Батька така реакція не стривожила, бо він робив те саме.

За місяць вибір Кира Траска пав на сімнадцятирічну доньку фермера-сусіди. Залицяння було коротке і неромантичне. Ніхто не сумнівався у його намірах. Вони були чесні й виважені. Батько дівчини сприяв жениханню. Він мав ще двох доньок, а Алісі, найстаршій, виповнилося сімнадцять. Це була її перша шлюбна пропозиція.

Кир потребував жінки, яка б опікувалася Адамом. Він потребував, щоб хтось вів хазяйство у домі й куховарив, а служниця коштувала грошей. Він був сильний мужчина і потребував жіночого тіла, а це також коштувало грошей, хіба що з цим тілом одружитися. Протягом двох тижнів Кир женихався, обвінчався, пошлюбив і запліднив її. Сусіди не вважали, що він надто поспішав. У ті часи було цілком природно, що чоловік за своє життя мав трьох чи чотирьох дружин.

Аліса Траск мала чимало чудових якостей. Вона любила чистоту й охайність. Гарненькою вона не була, тож не було необхідності за собою стежити. Очі в неї були безбарвні, колір обличчя хворобливо-жовтий, зуби криві, але здоров’я вона мала міцне і ніколи не скаржилася під час вагітності. Любила вона дітей чи ні, ніхто не знав. Її не питали, а сама вона говорила, тільки коли її питали. На думку Кира, це була одна з найбільших її чеснот. Вона ніколи не висловлювала ніяких поглядів, а коли чоловік говорив, справляла враження, ніби слухає, хоча й займалася хатньою роботою.

Молодість, недосвідченість і мовчазність Аліси Траск обернулися для Кира перевагами. Він продовжував хазяйнувати на фермі, як це робили всі по сусідству, та водночас розпочав нову кар’єру — кар’єру старого вояка. Й ота енергія, що робила його колись нестримним, зараз зробила його виваженим. Ніхто поза стінами військового відомства не знав про якість і тривалість його служби. Його дерев’яна нога стала водночас і свідоцтвом військової служби, і гарантією, що більше йому служити не доведеться. Несміливо почав він розповідати Алісі про бойові дії, і що більше досвіду він здобував, то визначнішими ставали ті битви. На самому початку Кир знав, що бреше, але невдовзі він уже був сам переконаний, що кожна з його історій — щира правда. До служби в армії він не надто цікавився військовими справами, а тепер купував усі книжки про війну, читав усі звіти, виписував нью-йоркські газети, вивчав мапи. Його знання географії було колись дуже хитким, а відомостей про бої просто не було жодних; нині ж він став авторитетом. Він знав не лише про битви, передислокації, кампанії, а й про всі задіяні військові підрозділи, аж до полків, імена полковників, місця формувань. А розказуючи про це, він упевнювався, що дійсно там бував.

Усе це розвивалося поступово, тим часом Адам підріс, став підлітком, а за ним і його молодший єдинокровний брат. Адам і малий Карл сиділи мовчки й поштиво, коли батько пояснював, щó задумував і планував кожен генерал, де вони помилялися і що їм слід було б робити. А потім — він-то знав це від початку! — він пояснював генералам Гранту[2] і Макклелану[3] їхні помилки і просив звернутися до його аналізу ситуації. Зазвичай вони відмовлялися від його порад, і лише згодом з’ясовувалося, що саме він мав рацію.

Лише одного Кир ніколи не робив, і це, мабуть, було розумно з його боку. Він ніколи не підвищував себе у званні. Рядовим Траском він розпочав і рядовим Траском залишився. В усіх оповідях це робило його як наймобільнішим, так і всюдисущим рядовим в історії війн. Він мусив бути одразу в чотирьох місцях щонайменше. Проте інстинктивно він не розказував ті історії одну за одною. І Аліса, і хлопчики отримали повне уявлення про нього: рядовий, і гордий з того, що рядовий, який не лише примудрявся опинятися на місцях найславетніших і найважливіших битв, а й міг вільно приходити на штабні наради і підтримувати або спростовувати рішення вищих офіцерів.

Загибель президента Лінкольна[4] заскочила Кира, як удар під дих. Довіку пам’ятав він, щó відчув, почувши вперше ту звістку. Завжди, коли він про це згадував чи чув від інших, в очах його закипали сльози. І хоча він ніколи про це не говорив виразно, складалося непорушне враження, що рядовий Кир Траск належав до найближчих, найдорожчих і найвірніших друзів Лінкольна. Коли містер Лінкольн хотів щось дізнатися про армію, справжню армію, а не про тих нікчемних стрибунців у золотих еполетах, він звертався до рядового Траска. Як Кирові вдавалося, не говорячи про це прямо, створити таке враження, то просто тріумф навіювання. Ніхто не міг би назвати його брехуном. А все тому, що брехня була у нього в голові, а правда, яка виходила з його вуст, була тільки забарвлена брехнею.

Доволі рано він почав писати листи, а там і статті про ведення війни, і висновки його були розумні й переконливі. Дійсно, Кир розвинув у собі чудовий військовий розум. Його критика як війни і способів її ведення, так і організації армії була незаперечно гостра. Його статті у різних журналах привернули увагу. Його листи до військового відомства, водночас надруковані в газетах, почали відчутно впливати на рішення стосовно армії. Можливо, якби організація ветеранів війни під назвою В. А. Р.— Велика армія республіки — не застосовувала політичної сили й напрямку, його голос не почули б аж так виразно у Вашингтоні, але речник від блоку майже у мільйон людей не міг лишитися не почутим. І цим голосом у військових справах став Кир Траск. Так сталося, що з ним консультувалися у питаннях організації армії, взаємостосунків офіцерів, особистого складу й екіпірування. Його обізнаність була очевидна кожному, хто його чув. Він мав військовий геній. Ба більше, він долучився до організації Великої армії республіки як згуртованої і потужної сили в житті держави. Пробувши на декількох неоплачуваних посадах у цій організації, він став платним секретарем і залишався на цій посаді до скону. Він їздив по всій країні, брав участь у з’їздах, зборах, табірних вилазках. Таке було його громадське життя.

Його особисте життя було також просякнуте тією новою професією. Кир Траск був людина затята. Свій дім і ферму він організував на військовий взір. Він вимагав і отримував рапорти про ведення домашнього господарства. Ймовірно, Алісу це цілком влаштовувало. Вона була не з говірких. Найлегше для неї було зробити стислий звіт. Їй вистачало клопоту з хлопцями, які підростали, з домівкою, яку треба було тримати в чистоті й охайності, з одягом, який треба було прати. А ще їй треба було берегти сили. Зненацька Алісу полишала енергія, і їй доводилося сідати й чекати, коли вона до неї повернеться. Уночі вона аж плавала в поту. Їй було дуже добре відомо, що це називається сухоти, навіть якби їй про це не нагадував натужний, виснажливий кашель. Вона не знала, скільки їй залишилося жити. Деякі люди живуть із сухотами доволі довго. Тут правил не існує. Можливо, вона не наважилася сказати про це чоловікові. Він розробив власний метод лікування хвороб, який сильно скидався на покарання. Біль у животі лікувався такою дозою проносного, що лишалося дивуватися, як після цього можна було вижити. Якби вона прохопилася про свою недугу, Кир міг би розпочати таке лікування, яке б її вбило швидше, ніж сухоти. Крім того, оскільки Кир захоплювався військовою наукою, то і його дружина вивчила один прийом, завдяки якому виживає солдат. Вона ніколи не привертала до себе уваги, ніколи не говорила, якщо до неї не зверталися, робила те, що від неї очікували — і нічого поза тим, і не прагнула заохочень. Вона перетворилася на рядового з задньої шеренги. Аліса перейшла на задній план і стала майже невидимкою.

Кому діставалося, то це хлопчакам. Кир вирішив, що хоча армія і не досконала, але все ж таки це — єдина почесна професія для чоловіків. Він горював, що не може сам бути в армії через дерев’яну ногу, але навіть уявити не міг, щоб сини його обрали щось інше за військову професію. Він відчував, що чоловік може навчитися військовій справі тільки знизу, як він сам. Згодом можна набратися справжнього досвіду, а не узяти його з книжок та підручників. Він навчав своїх синів військовому статуту, щойно вони почали ходити. Коли вони пішли до школи, стройова підготовка була для них така сама природна, як дихання, і ненависна, як пекло. Він виснажував їх вправами, відбиваючи ритм ціпком по своїй дерев’яній нозі. Він примушував їх долати пішки цілі милі, з наплічниками, набитими камінням, щоб зміцнити плечі. Він постійно тренував їх у стрільбі, облаштувавши тир у підліску за будинком.

2

Коли дитина вперше викриває дорослих — коли в її розважливій голівці вперше з’являється думка, що дорослі не володіють божественним розумом, що їхні судження не завжди мудрі, мислення не завжди вірне, а вироки не завжди справедливі,— тоді світ дитини провалюється у панічну самотність. Боги падають з п’єдесталів, і вся захищеність пропадає. Існує одна незаперечна річ у падінні богів: вони не падають помалу, а розбиваються вщент або загрузають у зелену багнюку. Скласти їх знову докупи — неабиякий клопіт; вони ніколи не повертають собі колишнього блиску. А світ дитини ніколи не повертає собі колишньої цільності. Дорослішати в такий спосіб дуже болісно.

Адам викрив свого батька. Не те щоб його батько змінився, просто Адам усвідомив якусь нову якість. Він, як і кожна нормальна істота, завжди ненавидів дисципліну, але була вона справедлива, і правильна, і неминуча як кір, її не можна було ані відкидати, ані проклинати, а можна лише ненавидіти. І тоді — це сталося миттєво, немов у голові щось перемкнулося,— Адам збагнув, що батькові методи, принаймні для нього, Адама, жодним чином не стосуються нічого на світі, крім самого батька. Оті прийоми і муштра призначалися зовсім не для хлопців, а для того, щоб виставити Кира великою людиною. Оте перемикання в голові й розкрило Адамові, що його батько — не велика людина, що насправді він дуже впертий і затятий чоловічок, який нап’яв на себе величезний ківер. Хтозна, що таке спричиняє — вираз очей, брехня, яка вийшла назовні, мить вагання? — але тоді в думках дитини бог падає з п’єдесталу.

Малий Адам був завжди слухняним хлопчиком. Щось у ньому стискалося від жорстокості, від сперечань, від мовчазної пронизливої напруженості, яка могла розвалити дім. Він допомагав утримувати спокій, якого прагнув, тим, що ніколи не вдавався до жорстокості, до суперечок, і для цього йому доводилося бути потайним, бо всі інші мали в собі жорстокість. Він ховав своє життя під покровом невиразності, а між тим багате й повне життя котилося за його спокійними очима. Це не захищало його від нападок, але створювало якийсь імунітет.

Його єдинокровний брат Карл, лише на рік з чимось молодший за нього, виростав з такою ж, як у батька, напористістю. Карл був від природи атлетичний, володів інстинктивною координацією і відчуттям часу, мав волю до перемоги, яка є запорукою життєвого успіху.

Малий Карл вигравав усі змагання з Адамом, коли вони вимагали уміння, чи сили, чи швидкого орієнтування, і вигравав їх так легко, що досить швидко втратив до них цікавість і почав шукати змагань з іншими дітьми. Це призвело до того, що між двома хлопчиками виникла приязнь, яка була більш схожа на стосунки між братом і сестрою, ніж на суто братські. Карл бився з усіма хлопцями, які зачіпали чи обзивали Адама, і зазвичай брав гору. Він боронив Адама від суворості батька — міг збрехати або узяти провину на себе. Карл відчував до брата ніжність, яку викликають беззахисні створіння, як от сліпі цуценята чи новонароджені немовлята.

Адам споглядав з-за запони у мозку — крізь довгі тунелі своїх очей — за людьми свого світу: батько — природна сила на одній нозі — спершу був справедливо поставлений над малими хлопчиками, щоб вони почувалися ще меншими, і над дурними хлопчиками, щоб вони розуміли власну дурість; а потім, коли цей бог звалився, Адам дивився на свого батька як на природженого полісмена, офіцера, якого можна перехитрити чи надурити, але проти якого ніколи не можна виступати відкрито. І через довгі тунелі своїх очей Адам бачив свого брата Карла як яскравого представника іншого біологічного виду, щедро обдарованого м’язами й кістками, шпаркістю й кмітливістю, але зовсім іншої породи: ним можна милуватися, як милуються лінивою, лискучою небезпекою чорної пантери, проте ні на мить не порівнюючи її з собою. Адамові ніколи на думку не спадало звірятися своєму братові — розповідати йому про свій голод, про сірі мрії, про плани й тихі насолоди в глибині своїх очей-тунелів,— як не спало б на думку звірятися красивому дереву або фазану в польоті. Карл радував Адама, як жінку радує великий діамант, і він залежав від свого брата, як жінка залежить від блиску діаманту і тієї надійності, що пов’язується з його вартістю; однак любов, прив’язаність, співчуття тут навіть не розглядалися.

До Аліси Траск Адам таїв почуття, схоже на душевний сором. Вона не була його матір’ю — це він знав, бо йому про це часто нагадували. Не зі сказаних слів, а з тону, яким вони вимовлялися, він знав, що у нього колись була мати, і вчинила вона щось ганебне — як-от забути про курей чи промазати по мішені у тирі. Цей вчинок спричинив її відсутність серед живих. Адам інколи думав, що якби він тільки міг дізнатися, що за гріх вона скоїла і чому,— він зробив би те саме — і не був би серед живих.

Аліса ставилася до хлопців однаково, купала їх і годувала їх, а все решту лишила їхньому батькові, який недвозначно й остаточно дав зрозуміти, що фізичне і моральне виховання синів — виключно його парафія. Навіть похвали й догани він узяв тільки на себе. Аліса ніколи не скаржилася, не сварилася, не сміялася, не плакала. Її рот перетворився на пряму риску, яка нічого не приховувала і нічого не пропонувала. Проте одного разу, коли Адам був ще зовсім маленький, він тихенько зайшов до кухні. Аліса його не помітила. Вона церувала шкарпетки й усміхалася. Адам тихенько вислизнув з кухні, вийшов з дому в підлісок, де мав схованку за одним пнем, який собі вподобав. Він умостився між корінням у пошуках захисту. Адам був такий приголомшений, ніби заскочив її голою. Він схвильовано задихався, серце калатало аж у горлі. Адже Аліса й була гола — вона всміхалася. Цікаво, думав він, як часто вона собі дозволяє таку розпусту. І його болісно потягнуло до неї, і потяг той був пристрасний і палкий. Він не розумів, щó все те означає, але довга відсутність обіймів, заколисування і пестощів, бажання притулитися до материнських грудей й пипок, щоб вона потримала його у себе на теплих колінах, бажання почути в її голосі любов і жалість, відчути солодку тривогу — все це змішалося в його пристрасті, але він того не усвідомлював: не знаючи, що воно існує, як міг він того прагнути?

Ясна річ, він зрозумів, що зробив щось неправильне, що якась ганебна тінь впала йому на обличчя і спотворила його бачення. Тоді він викликав у своїй уяві оту чітку картину і відчув, що очі його теж усміхаються. Викривлене світло могло зробити одне або друге, але не обидва водночас.

Відтоді він почав її вистежувати, як дичину, як вистежував байбаків на пагорбах, коли днями лежав непорушно, наче молодий камінь, і спостерігав, як старі насторожені байбаки виводять своїх діток погрітися на сонці. Він шпигував за Алісою — потаємно, краєчком ока, не викликаючи підозр, і то була правда. Іноді, лишившись на самоті та знаючи, що вона на самоті, Аліса дозволяла своїй уяві гратися у садку — й усміхалася. Дивовижно, як швидко вміла вона загнати свою усмішку під землю, точнісінько як байбаки заганяли у норки свою малечу.

Адам приховував свій скарб глибоко у своїх тунелях, але він був ладен заплатити чимось за своє блаженство. Аліса почала знаходити подарунки — у кошику з шиттям, у старому гаманці, під подушкою: дві брунатні гвоздики, перо з хвоста синьошийки, півплитки зеленого сургучу, крадений носовичок. Спершу Аліса тривожилася, згодом це минулося, і коли вона знаходила якийсь неочікуваний подарунок, усмішка з саду спалахувала й згасала, так само як форель у ставку перетинає на мить лезо сонячного променя. Вона не ставила питань і не прохоплювалася й словом.

Кашель її погіршувався ночами, він був такий сильний і бентежний, що Кир був зрештою змушений перевести її до іншої кімнати, бо інакше не міг спати. Але він дуже часто її там навідував — стрибав на одній босій нозі, спираючись рукою об стінку. Хлопчаки відчували, як здригається будинок, коли він заскакував на Алісине ліжко, а потім зіскакував з нього.

Коли Адам підріс, він понад усе боявся тільки одного. Він боявся того дня, коли його заберуть в армію. Батько ніколи не давав йому забути, що цей день настане. Він багато про це говорив. Саме Адам потребував армії, щоб стати справжнім чоловіком. Карл уже ось-ось чоловіком стане. Карл і був чоловіком, небезпечним чоловіком, навіть у п’ятнадцять років, коли Адаму було шістнадцять.

3

Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.

Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».

Карл установив свій пі-ві, вдарив по ньому, а коли той злетів у повітря, розмахнувся — і промазав. Він повільно рушив до Адама, очі в нього були крижані й не видавали його намірів. Адам не наважився втікати, бо брат усе одно наздогнав би його. Він позадкував, у очах його був переляк, а горло пересохло. Карл підійшов ближче і вдарив його ключкою по обличчю. Адам затулив обіруч ніс, із якого полилася кров, а Карл розмахнувся і вперіщив ключкою йому по ребрах, аж дихання обірвалося, потім ударив по голові та збив з ніг. Адам непритомний лежав на землі, а Карл щосили копнув його у живіт і пішов геть.

За якийсь час Адам отямився. Він не міг глибоко вдихнути, бо страшенно боліло в грудях. Спробував сісти, але тут-таки упав навзнак — надірвані м’язи на животі пекло, як вогнем. Він помітив, як визирнула з вікна Аліса, і було в її обличчі щось таке, чого він ніколи не бачив. Він не знав, що це, проте обличчя не було ніжне чи слабке, можливо, в ньому була ненависть. Вона побачила, що він на неї дивиться, запнула фіранки і зникла. Коли Адам урешті-решт підвівся з землі й пошкандибав, зігнувшись, на кухню, він там знайшов таз із гарячою водою, приготований для нього, і поруч з ним рушник. Він чув, як мачуха заходиться кашлем у своїй кімнаті.

Карл мав одну велику чесноту. Він ніколи ні про що не шкодував, ніколи. Він жодного разу не заговорив про оте побиття, вочевидь, і думати про нього забув. Але Адам дуже пильнувався, щоб більше ніколи не вигравати — ні в чому. Він завжди відчував загрозу з боку брата. Але тепер він усвідомлював, що йому не можна вигравати, хіба що він буде готовий убити Карла. Карл не розкаювався. Він тоді просто виявив своє єство.

Карл не розказав батькові про це побиття, не розказав і Адам, і, зрозуміло, не розказала й Аліса, проте той якось дізнався. Цілі місяці по тому він виявляв свою ласку до Адама. Він став розмовляти з ним лагідніше. Він перестав його карати. Майже щовечора він напучував його, але не суворо. А Адама його лагідність лякала більше, ніж суворість, бо йому здавалося, що батько готує його в жертву, ніби задобрює перед загибеллю, як пестять тварин, призначених для жертвоприношення богам, щоб ті йшли на місце страти щасливі й не засмучували богів своєю скорботою.

Кир лагідно розтлумачив Адаму сутність вояка. І хоча він завдячував знаннями не стільки досвіду, скільки дослідженням, він розумів, про що говорить. Він розповів синові про сумну гідність, яка має бути у солдата, і наскільки вояк необхідний у світлі всіх людських помилок: це покарання за наші слабості. Вірогідно, що Кир, розказуючи, знаходив усе те в собі самому. Дуже відрізнялося все від тих днів молодості, заповнених розмахуванням прапорів і войовничими вигуками. Приниження накопичуються у солдаті, говорив Кир, щоб він не надто обурювався, коли настане час останнього приниження — безглуздої і брудної смерті. Отак розмовляв Кир з Адамом і не дозволяв слухати це Карлу.

Одного дня, ближче до вечора, Кир узяв Адама з собою на прогулянку, і похмурі висновки тих досліджень і міркувань виринули й затопили густим жахом його сина. Він сказав:

— Я хочу, щоб ти знав: вояк — найсвященніша істота з усіх людей, бо він проходить найбільші випробування, найбільші з усіх. Дивись — протягом усієї історії людям втовкмачували, що вбивати собі подібних є найгірше зло, з яким не можна миритися. Людина, яка вбиває, мусить бути знищена, бо то великий, найстрашніший гріх. А потім ми беремо вояка і вкладаємо йому в руки убивство, і говоримо йому — використовуй його добре, використовуй його мудро. Ми не ставимо йому жодних обмежень. Іди і вбивай якнайбільше певних представників своїх братів. А ми за це винагородимо тебе, тому що це порушення того, чого тебе навчали раніше.

Адам облизав пересохлі губи, спробував спитати — і не зміг, і спробував ще раз.

— Чому вони мусять так чинити? Чому так стається?

Кир був глибоко зворушений і заговорив так, як ніколи досі.

— Я не знаю,— промовив він.— Я вивчав і, можливо, вивчив, як робляться ці справи, але навіть не наблизився до розуміння причини. Не треба сподіватися, що ти з’ясуєш, ніби люди розуміють, що вони роблять. Дуже багато чого робиться інстинктивно, як от бджола заготовляє мед, а лисиця мочить лапи у струмку, щоб збити зі сліду собак. Лисиця не може сказати, чому вона так робить, а яка людина пам’ятає про зиму чи думає про її повернення? Коли я дізнався, що тобі треба йти у військо, то був вирішив лишити все так, щоб ти сам на власному досвіді довідався про це, але потім мені видалося за краще захистити тебе тим, що відомо мені. Тобі вже скоро йти до війська — ти повнолітній.

— Я не хочу,— вихопилося в Адама.

— Тобі скоро час іти,— вів далі батько, не слухаючи його.— І хочу дещо сказати, щоб тебе не заскочили зненацька. Там спершу з тебе стягнуть твій одяг, а потім підуть ще далі. Здеруть з тебе всю гідність, яка є,— ти втратиш те, що вважаєш своїм людським правом жити. Тебе примусять існувати, їсти, спати і срати поруч з іншими. І коли тебе знову одягнуть, ти вже сам не зможеш відрізнити себе від інших. Ти не зможеш навіть прикритися клаптиком чи приколоти записку собі на груди з написом — це я, не такий, як усі решта.

— Я не хочу того всього,— сказав Адам.

— За деякий час у тебе не з’являтиметься жодної думки, якої не було б у інших. Ти не казатимеш жодного слова, яке не сказали б інші. І робитимеш усяке, тому що це роблять інші. Ти відчуватимеш небезпеку в будь-якій відмінності — небезпеку для всього загалу чоловіків, які однаково мислять і однаково діють.

— А якщо я не схочу? — запитав Адам.

— Що ж,— відповів Кир,— іноді й таке трапляється. Вряди-годи знаходиться чоловік, який відмовляється робити те, що від нього вимагають, і знаєш, що відбувається? Уся ця машина холодно налаштовується на знищення цієї відмінності. З тебе сталевими ціпками виб’ють дух і вб’ють нерви, пошматують тіло й душу, аж доки небезпечна відмінність у тобі не зітреться. А якщо ти не зможеш підкоритися, тебе просто відригнуть і залишать валятися у смороді — вже і не як частину загалу, але й не свобідну людину. Краще підлаштуватися під них. Вони роблять усе те для самозахисту. Річ настільки звитяжно-нелогічна і настільки прекрасно-безглузда, як армія, не може дозволяти жодних питань, які її послаблюють. У ній самій, якщо не вдаватися до порівнянь і глузування, ти нескоро, проте неодмінно знайдеш логіку і щось на кшталт жахливої краси. Чоловік, який може її прийняти, не завжди чоловік гідний, але подеколи такий чоловік зовсім непоганий, навіть кращий за багатьох. Слухай мене уважно, бо я довго все обдумував. Є там люди, які опускаються до гнітючих решток солдатчини, здаються і стають безликими. Втім, вони від початку не мали виразного обличчя. Можливо, ти саме з таких. Але є й інші, які знижуються, занурюються у загальну трясовину, а потім випростовуються кращими, ніж були до того, тому що — тому що вони позбулися дріб’язкового марнославства і здобули все золото роти й полку. Якщо ти можеш спуститися так низько, ти зможеш і підвестися вище, ніж уявляєш, і ти пізнаєш священну радість, братерство майже таке, як у товаристві небесних янголів. Тоді ти знатимеш істину цінність воїнів, навіть якщо вони не вміють доладно говорити. Але поки ти не пройдеш увесь шлях до низу, тобі це так і не відкриється.

Дорогою додому Кир звернув ліворуч до підліска; вже смеркалося. Раптом Адам спитав:

— Бачите отой пень, сер? Я ховався за ним між коріння. Коли ви мене карали, я ховався тут, а іноді приходив просто тому, що почувався нещасним.

— Ходімо, подивимося зблизька,— запропонував батько. Адам підвів його до схованки, і Кир уважно огледів ямку-гніздечко між коріння.

— Я давно про неї знав,— сказав він.— Якось ти десь надовго запропав, і я подумав про якусь схованку, і знайшов її, бо відчував, що тобі щось таке потрібно. Бачиш, як утрамбована земля, як пом’ята травичка? І коли ти тут відсиджувався, ти обдирав кору на смужки. Я здогадався, що це твоя схованка, коли натрапив на неї.

Адам з подивом витріщився на батька.

— І ви ніколи мене тут не шукали,— промовив він.

— Ні,— відповів Кир,— і ніколи не мав наміру того робити. Людину можна загнати у глухий кут. Я ніколи не мав такого наміру. Завжди треба залишати бодай один вихід перед смертю. Запам’ятай це! Гадаю, я знав, як сильно на тебе тиснув. Але я не хотів штовхати тебе у безвихідь.

Вони схвильовано рухалися поміж деревами.

— Мені багато чого треба тобі сказати,— промовив Кир.— Але я мало не все забув. Я хочу сказати, що вояк жертвує багато чим, щоб отримати хоч щось назад. Від народження він учиться у будь-якої обставини, у будь-якого закону, шукає і правила, і права захищати власне життя. Він розпочинає з цього великого інстинкту, і все його підтверджує. А потім він стає вояком і мусить навчитися порушувати оте все — він мусить холоднокровно навчитися стати на заваді власної загибелі й при цьому не збожеволіти. Якщо ти зможеш це зробити,— а дехто, зауваж, не може,— тоді ти отримаєш найдорожчий дар. Слухай, сину,— голос Кира звучав серйозно,— майже всі люди бояться, навіть не усвідомлюючи, щó викликає той страх: темрява, розгубленість, небезпеки без імені й числа, страх безликої смерті. Але якщо ти спроможешся відважно зустріти не темряву, а справжню смерть, описану і впізнавану смерть від шаблі чи кулі, від стріли чи списа, тобі ніколи більше не доведеться боятися, принаймні не так, як раніше. Тоді ти станеш чоловіком, відмінним від інших, спокійним, коли всі решта репетують від страху. Це величезна винагорода. Можливо, це єдина винагорода. Можливо, це остаточна чистота, оточена брудом. Але вже зовсім стемніло. Я хочу поговорити з тобою ще завтра ввечері, коли ми обидва обдумаємо те, що я тобі сказав.

— Чому б вам не поговорити з моїм братом? — озвався Адам.— Карл також піде до війська. У нього там вийде краще, ніж у мене.

— Карл нікуди не піде,— заявив Кир.— У тому немає сенсу.

— Але він буде кращим вояком.

— Тільки зовні. Не всередині. Карл не знає страху, тож він ніколи нічого не дізнається про сміливість. Він знає тільки себе і про себе, тому він не зможе здобути те, що я намагався пояснити тобі. Віддати його до війська означало б спустити з ланцюга таке, що треба в ньому тримати на міцній шворці, а не випускати на волю. Я б ніколи не наважився відпустити його.

— Ви його жодного разу не карали,— поскаржився Адам,— ви давали йому жити, як йому хотілося, ви його хвалили, не примушували гарувати, а тепер от не віддаєте до війська.

Він примовк, злякавшись того, що сказав, злякавшись, що зараз на нього виплеснеться лють, або зневага, або жорстокість, спровоковані такими його словами.

Батько не відповів нічого. Він ішов підліском, похнюпивши голову, аж підборіддя мало не торкалося грудей, а дерев’яна нога монотонно тупотіла по стежині. Ця дерев’яна нога виводила на землі бокове півколо, коли робила крок.

Уже зовсім стемніло, і золотисте світло ламп поблискувало з відчинених кухонних дверей. Аліса вийшла на ґанок і виглядала їх, а почувши наближення нерівних кроків, повернулася до кухні.

Кир підійшов до сходів, зупинився і підвів голову.

— Ти де? — гукнув він.

— Отут — просто за вами — я отут.

— Ти поставив питання. Гадаю, я мушу відповісти. Може, це добре, а може, й не добре на нього відповідати. Ти не розумний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. Тобі бракує необхідної злості. Ти дозволяєш людям на себе наступати. Іноді я думаю, що ти слабак, не вартий лайна собачого. Я дав відповідь на твоє питання? Я люблю тебе більше. Інакше чи брав би я на себе клопіт завдавати тобі болю? А тепер стули пельку і йди вечеряти. Я поговорю з тобою завтра. У мене нога розболілася.

4

За вечерею ніхто не розмовляв. Тиша переривалася тільки сьорбанням супу і плямканням, та ще батько відганяв рукою мошкару від гасової лампи. Адамові здалося, що брат потайки за ним спостерігає. А ще він перехопив погляд Аліси, коли зненацька підвів очі. Доївши, Адам відсунув стілець.

— Піду пройдуся,— сказав він.

Карл піднявся.

— Я з тобою.

Аліса і Кир дивилися, як вони йдуть до дверей, і тут вона поставила чоловікові питання, що траплялося з нею вкрай рідко. Вона промовила стривожено:

— Що ти зробив?

— Нічого,— відповів він.

— Ти примусиш його піти?

— Так.

— А він знає?

Кир похмуро вдивлявся крізь прочинені двері у темряву.

— Так, він знає.

— Йому це не сподобається. Воно не для нього.

— Байдуже,— відтяв Кир і повторив голосніше: — Байдуже.

І в його голосі звучало: «Стули пельку. Це не твій клопіт». Вони помовчали трохи, і тоді він промовив мало не вибачаючись:

— Він же тобі не син.

Аліса нічого не відповіла.

Хлопці йшли темною нерівною дорогою. Попереду, де було селище, виднілося скупчення вогників.

— Хочеш піти подивитися, чи є хтось у таверні? — спитав Карл.

— Не думав про це,— відповів Адам.

— Якого ж біса ти пішов з дому ввечері?

— А я тебе з собою не кликав,— сказав Адам.

Карл підійшов до нього ближче.

— Що він тобі говорив сьогодні вдень? Я бачив, як ви разом прогулювалися. Що він казав?

— Просто розповідав про армію — як завжди.

— Щось не дуже воно на те скидалося,— підозріло зауважив Карл.— Я бачив, як він схилявся близько до тебе, розмовляв, як розмовляє з чоловіками: не розповідав, а розмовляв.

— Він розповідав,— терпляче повторив Адам, і йому довелося стежити за своїм диханням, бо десь усередині народився страх. Він набрав повні груди повітря і затамував подих, щоб загнати страх якомога глибше.

— Що він тобі розповідав? — знову спитав Карл.

— Про армію і як воно — бути вояком.

— Я тобі не вірю,— сказав Карл.— Думаю, що ти клятий солодкомовний брехун. Що ти від мене приховуєш?

— Нічого.

— Твоя божевільна матуся втопилася! — грубо вигукнув Карл.— Напевне, побачила тебе. І не змогла того перенести.

Адам обережно видихнув повітря, загнавши вглиб свій темний страх. Він мовчав.

Карл вискочив просто перед ним, і Адамові довелося зупинитися майже груди в груди з братом. Адам відступив, але обережно, ніби від змії.

— Пам’ятаєш його день народження? — заволав Карл.— Я зібрав шість монет і купив йому ніж, зроблений у Німеччині,— три леза і штопор, перламутрова рукоятка. Де цей ніж? Ти бачив, щоб він бодай раз ним скористався? Він віддав його тобі? Ніколи не бачив, щоб він його гострив. Дякую, сказав він мені, й усе. І більше я нічого не чув про німецький ніж з перламутровою рукояткою ціною у шість монет.

У голосі його клекотала лють, і Адам відчув моторошний страх; а ще він знав, що йому залишилася одна мить. Надто часто бачив він, як оця руйнівна махина трощить усе на своєму шляху. Спершу гнів, потім крижаність, самовладання; очі без усякого виразу, і вдоволена усмішка, і ніякого голосу, самий шепіт. Коли це траплялося, народжувалося вбивство — холоднокровне, вправне вбивство, і руки діяли точно, вправно. Адам проковтнув слину, щоб змочити пересохле горло. Він не міг вигадати, що сказати, аби його почули, бо коли брата захльостувала лють, він нічого не слухав і нічого не чув. Він нависав над Адамом темною брилою, нижчий на зріст, ширший, кремезніший, але ще не готовий до нападу. У сяйві зірок його губи волого блищали, усмішка ще не з’явилася, а у голосі ще бриніла злість.

— А ти що зробив на його день народження? Гадаєш, я не бачив? Може, ти витратив шість монет чи бодай чотири? Ти припер йому безпородне цуценя, яке підібрав у підліску. Ти сміявся, як дурень, і казав, що з нього вийде гарний мисливець на птахів. Цей пес спить у нього в кімнаті. Він грається з ним, коли читає. Він його вишколює. А де той ніж? Дякую, сказав він, просто — дякую,— Карл перейшов на шепіт і нахилився уперед.

Адам відчайдушно стрибнув назад і затулив обличчя руками. Брат рухався чітко, ступав твердо. Один кулак він виставив уперед, ніби вимірюючи відстань, а там пекельно-холодний наступ — сильний удар в живіт, і руки Адама впали; за цим — чотири удари по голові. Адам відчув, як хруснули носова кістка і хрящ. Він знову підняв руки, і Карл націлився йому в серце. Але цього разу Адам подивився на брата, як приречений на смерть дивиться на свого ката — безнадійно і спантеличено.

Раптом, на свій власний подив, Адам завдав бокового удару — безтямного, безпечного удару згори вниз, у якому не було ані сили, ані напрямку. Карл ухилився, але безпомічна рука охопила його за шию. Адам обняв свого брата, повис на ньому, ридаючи. Він відчував, як квадратні кулаки гатять його по животу до блювоти, але не ослаблював обіймів. Час для нього майже зупинився. Усім своїм тілом він відчував, що брат рухається боком, щоб примусити його розставити ноги. Він відчув, як той коліном просувається уздовж його стегон,— і тут він відчув жахливий удар по яєчках, і сліпучий білий біль розірвав його тіло, віддаючись у кожній клітині. Він розтиснув руки. Нахилившись, почав блювати, а холодне вбивство тривало.

Адам відчував удари по скронях, щоках, очах. Він відчув, як у нього тріснула губа, відчув присмак крові та м’яса на зубах, але здавалося, що шкіра у нього задубіла і зашкарубла, ніби вкрилася товстим шаром гуми. Він в’яло подивувався, чому в нього не підломлюються ноги, чому він не падає, чому не непритомніє. Удари сипалися цілу вічність. Він чув, як важко дихає брат, методично, як коваль з кувалдою, і у млосній зоряній темряві бачив брата крізь перемішану зі сльозами кров, яка заливала йому очі. Бачив невинні, без усякого виразу очі й легку усмішку на мокрих губах. А далі, коли він усе те побачив, був спалах світла — і морок.

Карл постояв над ним, хапаючи ротом повітря, як загнаний пес. Потім розвернувся і швидко пішов додому, розминаючи дорогою розбиті суглоби на руках.

Свідомість повернулася до Адама швидко й лячно. Думки його плавали у болісному тумані. Тіло було неповоротке і важке від ран. Але він забув про ці рани майже миттєво. Він почув швидкі кроки на дорозі. Інстинктивний страх і жорстокість щура найшли на нього. Він із зусиллям став навколішки і потягся з дороги до водостічної канави. Там було десь на фут води, і по краях росла висока трава. Адам тихо заліз у воду, намагаючись не хлюпати.

Кроки наблизились, уповільнились, посунули далі, потім повернулися. Зі своєї схованки Адам бачив лише темряву в темряві. Потім спалахнув сірник, і виступило обличчя брата, гротескно підсвічене знизу. Карл підніс сірник угору і почав роззиратися навкруги. У правій його руці Адам побачив сокиру.

Коли сірник згас, стало ще темніше. Карл пішов далі, запалив ще один сірник, потім ще далі — і ще один сірник. Він шукав на дорозі сліди. Нарешті він здався. Піднявши праву руку, він закинув сокиру далеко у поле. І швидко пішов геть, туди, де світилися вогники селища.

Довго лежав Адам у прохолодній воді. Він думав про те, що відчуває його брат: чи охолола його лють, чи він зляканий, чи засмучений, чи гризе його сумління, чи йому все байдуже. Усе це відчував замість нього Адам. Його совість поєднувала його з братом і боліла за нього так само, як Адам робив за нього уроки.

Адам виповз із води і підвівся. Рани його зашкарубіли, кров на обличчі висохла на струп. Він подумав, що побуде тут у темряві, доки батько й Аліса не підуть спати. Він відчував, що не зможе відповісти на жодне питання, бо не знав жодних відповідей, а спроба знайти відповідь відзивалася болем у його розбитій голові. Запаморочення з синіми відблисками громовиць облямовувало йому лоб, і він знав, що от-от знепритомніє.

Він повільно шкандибав дорогою, розставивши ноги. Біля кухонних сходів він призупинився, зазирнув усередину. Лампа, яка звисала на ланцюгу зі стелі, жовтим колом освітлювала Алісу і кошик з шиттям на столі перед нею. Навпроти неї батько покусував дерев’яну ручку, опускав її у відкупорену пляшечку чорнил і робив записи у своєму чорному щоденнику.

Аліса підвела очі й побачила Адамове закривавлене обличчя. Притиснула руку до рота і прикусила пальці зубами.

Адам ледь здолав одну сходинку, потім другу і сяк-так учепився за дверний косяк.

Тоді підвів голову Кир. Він дивився з відстороненою цікавістю. Хто цей каліка, він утямив не зразу. Підвівся, спантеличений і здивований. Устромив дерев’яну ручку в чорнильницю й обтер пальці об штани.

— Чому він це зробив? — тихо спитав Кир.

Адам спробував відповісти, але рот у нього запікся і висох. Він облизав губи, і з них знову засочилася кров.

— Не знаю,— відповів він.

Кир прошкандибав до нього і схопив за руку так сильно, що Адам скривився від болю і спробував вирвати руку.

— Не бреши мені! Чому він це зробив? Ви сварилися?

— Ні.

Кир смикнув його.

— Розказуй! Я хочу знати. Розказуй! Ти мені все розкажеш. Я тебе примушу. Чорт забирай, ти його завжди захищаєш! Гадаєш, я про це не знаю? Думаєш, ти мене обдурював? А тепер розказуй, інакше я тебе тут усю ніч протримаю!

Адам шукав відповіді.

— Він думає, що ви його не любите.

Кир відпустив його руку, пострибав до свого стільця й сів. Він торохтів ручкою по чорнильниці й дивився у свій щоденник незрячими очима.

— Алісо,— наказав він,— допоможи Адаму влягтися. Тобі доведеться, гадаю, зрізати з нього сорочку. Допоможи йому.

Він знову підвівся, пішов у куток, де на цвяшках висіли куртки, намацав під одягом свій дробовик, перевірив, чи той заряджений, і пошкандибав з дому.

Аліса підняла руку, ніби хотіла утримати його на шворці з повітря. Але її шворка порвалася, а обличчя приховувало думки.

— Іди до себе в кімнату,— промовила вона.— Я принесу води в балії.

Адам лежав у ліжку, до пояса вкритий простирадлом, а Аліса промокала його рани носовичком, змоченим у теплій воді. Вона довго мовчала, а потім продовжила речення Адама, ніби не було ніякої паузи:

— Він думає, що батько його не любить. Але ти його любиш — завжди любив.

Адам нічого не відповів.

Вона тихо провадила:

— Він дивний хлопець. Ти ж його знаєш — увесь у твердій шкаралупі, увесь сама злість, поки не пізнаєш його краще.

Вона закашлялася, нахилилася уперед і кашляла, а коли напад пройшов, щоки у неї палали і вона була знесилена.

— Ти ж його знаєш,— повторила вона.— Він довгий час робить мені невеличкі подарунки, гарненькі дрібнички, про які й подумати не можна, що він їх помічає. Але він не просто віддає їх мені. Він ховає їх у таких місцях, де я їх неодмінно знайду. Можна дивитися на нього годинами, а він і знаку не подасть, що зробив це. Ти ж його знаєш.

Вона всміхнулася до Адама, і він заплющив очі.

1

Карл стояв у барі сільської таверни, весело регочучи з кумедних байок, що їх розповідали комівояжери, які залишилися тут переночувати. Він витяг свій кисет з дещицею срібних грошей і частував гостей, щоб вони і далі говорили. Він стояв, вискалював зуби у посмішці й розтирав розбиті руки. І коли комівояжери, прийнявши від нього випивку, підносили келихи і говорили: «За твоє здоров’я!» — Карл був у захваті. Він замовляв ще випивку для своїх нових друзів, а коли ті пішли, приєднався до них, щоб устругнути якусь витівку деінде.

Коли Кир пошкутильгав у ніч, його переповнював відчайдушний гнів на Карла. Він шукав свого сина на дорозі, зайшов по нього до таверни, але Карла вже там не було. Вірогідно, якби він його знайшов тієї ночі, то вбив би або спробував убити. Напрямок великого вчинку викривляє історію, хоча, можливо, це, до певної міри, роблять будь-які вчинки, навіть коли перечіплюєшся через камінь на стежині, чи у тебе перехоплює подих від зустрічі з гарною дівчиною, чи ламаєш ніготь, порпаючись у садовій землі.

Звісно, Карлові скоро розказали, що його розшукує батько і що в нього дробовик. Він ховався тижнів зо два, а коли врешті-решт повернувся, жадоба вбивства перетворилася на простий гнів, і він поніс покарання важкою роботою і фальшивою, награною покірністю.

Адам пролежав у ліжку чотири дні, його напружене тіло пекельно боліло, він не міг ворухнутися, не застогнавши. На третій день батько продемонстрував свою владу над військовими. Він це зробив, щоб потішити свою уражену гординю, а ще як своєрідний приз для Адама. До їхнього будинку, просто до Адамової кімнати, прибув кавалерійський капітан у супроводі двох сержантів у парадних синіх одностроях. На подвір’ї двоє рядових тримали на прив’язі їхніх коней. Адама, який не підводився з ліжка, зарахували рядовим кавалерії. Він підписав Військовий кодекс і приніс присягу в присутності батька й Аліси як свідків. Батькові очі блищали сльозами.

Коли військові поїхали, батько довго сидів біля Адамового ліжка.

— Я записав тебе в кавалерію не без причини,— пояснив він.— Довге перебування в казармі не йде на користь. А кавалерія завжди має що робити. Я в цьому переконався. Тобі сподобається проїхатися на індіанські території. Там розпочинаються серйозні справи. Не питай мене, звідки я знаю. Наближаються бойові дії.

— Так, сер,— відповів Адам.

2

Мене завжди дивувало, що саме такі люди, як Адам, потрапляють на війну. Насамперед, він не любив битися, і так і не навчився це любити, на відміну від інших, і в нього зростала відраза до насильства. Офіцери не раз приглядалися до нього, підозрюючи симуляцію, але звинувачень не висували. Протягом п’ятьох років військової служби Адам отримав більше нарядів, ніж будь-хто в ескадроні, а коли він і вбивав ворога, то тільки випадково, рикошетом. Пречудовий стрілець і природний снайпер, він дивовижно вмів промазувати. На той час війна з індіанцями стала схожа на небезпечну гонитву худоби: племена спонукали до повстань, потім переслідували, розстрілювали кожного десятого, а пригнічена, похмура решта змушена була селитися на спустошених, голодних землях. Було воно не дуже приємно, але з огляду на розвиток країни, необхідно.

Для Адама, який виступав тут знаряддям, який бачив не майбутні ферми, а розпороті животи вродливих людей, це було відразливо й марно. Коли він стріляв з карабіна, аби не вцілити, він зраджував свою військову частину, але йому було байдуже. Ненасильство наростало у ньому, поки не перетворилося на упередженість — безглузду, як будь-яка упередженість. Завдати болю або шкоди комусь чи чомусь стало для нього неприйнятним. Це почуття оволоділо ним і стерло всі інші думки в цьому напрямку. Але у службі Адама в армії ніколи не було й натяку на боягузтво. Власне, тричі йому оголошували подяку, а потім ще й нагородили за відвагу.

Відчуваючи дедалі більшу відразу до насильства, він рушив у протилежному напрямку. Він неодноразово ризикував життям, виносячи з бою поранених. Зголошувався працювати у польових шпиталях, навіть коли виснажувався від повсякденних обов’язків. Товариші дивилися на нього зі зневажливою симпатією і невимовним страхом, який викликають у людей пориви, що їх вони не здатні зрозуміти.

Карл регулярно писав братові листи — про ферму і селище, про хворих корів і кобил, що жеребилися, про додаткове пасовисько і спалену блискавкою клуню, про смерть Аліси, задушеної сухотами, про переїзд батька до Вашингтона на постійну посаду у військовому відомстві. Подібно до багатьох людей, які не вміють говорити, Карл писав дуже детально. Він виливав на папері свою самотність і свою розгубленість, і ще багато чого, про що і сам не здогадувався.

За час своєї відсутності Адам пізнав брата краще, ніж до чи після того. Завдяки листуванню між ними виникла близькість, яку жоден з них навіть уявити не міг.

Адам зберіг один лист від брата — не тому, що повністю зрозумів його, а тому, що йому здалося, ніби там є прихований смисл, до якого він не може докопатися.

«Любий брате Адаме,— говорилося в листі,— я беру в руки перо з надією, що ти перебуваєш у доброму здоров’ї». Карл завжди так розпочинав, щоб полегшити собі труд написання. «Я не отримав відповіді на свій останній лист, але, гадаю, ти маєш нагальніші справи — ха-ха! Дощ випав невчасно і пошкодив цвіт яблунь. Навряд чи ми матимемо багато яблук, щоб їх вистачило до зими, але я заготовлю все, що можна. Сьогодні ввечері я прибрав удома, тепер усе вологе й мильне, та навряд чи стало чистіше. Як матері вдавалося тримати хату в такій чистоті, не знаєш? Зараз тут усе має інший вигляд. Щось тут завелося. Не знаю що, але я не можу це вишкрябати. Проте я розмазав бруд трохи рівніше. Ха-ха!

Чи писав тобі батько про свою подорож? Він вирушив просто до Сан-Франциско у Каліфорнії шукати місце для табірних стоянок Великої армії. Туди збирається міністр оборони, і батько має його представляти. Але для батька то не надто велика честь. Він три або чотири рази зустрічався з Президентом і навіть був на вечері у Білому домі. Хотів би я побачити Білий дім! Може, якось ми з тобою разом туди виберемося, коли ти повернешся додому. Батько міг би нас оселити у себе на кілька днів, а вже побачити тебе він буде страшенно радий.

Гадаю, мені вже час підшукувати собі дружину. Ферма наша хороша, і хоча я не бозна який подарунок, деякі дівчата можуть зазіхнути на таку ферму. Що ти думаєш? Ти не казав, що повернешся додому, коли закінчиться твоя служба в армії. А я на це сподіваюся. Я скучив за тобою».

На цьому текст закінчувався. На аркуші була якась карлючка і чорнильна ляпка, потім писалося олівцем, але почерк був інший.

Олівцем було написано: «Пізніше. Тут відмовила ручка. Перо зламалося. Доведеться купити інше перо у селі — це проржавіло».

Слова потекли гладкіше. «Думаю, треба дочекатися нового пера і не писати олівцем. Просто я сидів на кухні, горіла лампа, я замислився, настала ніч, вже по дванадцятій, гадаю, але я не дивився на годинник. Старигань Чорний Джо вже кукурікав у курнику. Раптом материне крісло-гойдалка рипнуло. Ніби вона на ньому сидить. Ти знаєш, я не вірю у такі штуки, але на мене наринули спогади, як-от бувало з тобою. Гадаю, я порву цього листа, бо який сенс писати такі дурниці».

Слова набігали тепер одне на одне, ніби поспішали і боялися запізнитися.

«Якщо я його все одно викину, то чому б і не дописати? Схоже, ніби увесь будинок живий, і в нього повсюди очі, ніби за дверима причаїлися люди, готові увійти, щойно відвернешся. Від цього у мене мурашки бігають. Я хочу сказати — я хочу сказати — тобто, я так і не зрозумів — ну навіщо батько так вчинив. Тобто, чому йому не сподобався ніж, який я подарував йому на день народження. Чому? То ж був класний ніж, йому був потрібен класний ніж. Якби він ним користався, чи бодай нагострив, чи витяг з кишені й подивився на нього,— більше нічого мені й не треба. Якби йому б сподобався мій ніж, я б ніколи не напав на тебе. Але я мусив відігратися на тобі. Мені здається, що материне крісло погойдується. Це від світла. Я не можу взяти це до тями. Ніби щось лишилося недоробленим. Ніби зробив половину роботи, але не розумієш, що саме. Щось лишилося незакінченим. Мені не слід тут бути. Мені слід мандрувати по світу, а не сидіти отут на хорошій фермі й шукати собі жінку. Тут щось не так, щось не доведене до кінця, ніби сталося зарано і лишилося поза увагою. Я мусив би бути там, де ти, а ти — тут. Я ніколи не думав про це раніше. Можливо, тому, що зараз пізно — ще пізніше. Я щойно визирнув надвір і побачив, що світає. Не думаю, що я засинав. Як може ніч так швидко проминути? Зараз я не можу йти спати. Я взагалі не можу спати».

Лист не мав підпису. Мабуть, Карл забув, що збирався його знищити, і відіслав. Але Адам зберігав його певний час, а коли брався перечитувати, його били дрижаки, а чому — він сам не знав.

1

Коли Адам пішов до війська, а Кир перебрався до Вашингтона, Карл замешкав на фермі сам. Він хвалився, що знайде собі дружину, але нічого не робив для того, щоб зрештою тихенько собі одружитися: не зустрічався з дівчатами, не запрошував їх на танці, не випробовував їхні чесноти — і навпаки. Справа в тому, що Карл був неймовірно сором’язливий з дівчатами. І, подібно до багатьох несміливих чоловіків, він задовольняв свої природні потреби з анонімними повіями. Соромливому чоловіку повія надає велику безпеку. Вона отримує платню авансом і перетворюється на товар, а соромливий чоловік може розважатися з нею або бути брутальним. Окрім того, тут не існує загрози, що тобі можуть відмовити, а відмова страшенно лякає соромливого чоловіка.

Влаштовувалося все просто й відносно потаємно. На верхньому поверсі хазяїн таверни тримав три кімнати для тимчасових мешканців і здавав їх дівчатам на два тижні. Коли два тижні збігали, на їхнє місце прибувала нова група дівчат. Містер Галлам, хазяїн таверни, в оборудках участі не брав. Він навіть міг майже не брехав, стверджуючи, що нічого про них не знає. Він просто брав п’ятикратну платню за свої три кімнати. Дівчат добирав, поставляв, перевозив, муштрував і обкрадав сутенер на прізвище Едвардс, який мешкав у Бостоні. Його дівчата неквапно колесили маленькими містечками, ніде не затримуючись більше ніж два тижні. Система працювала бездоганно. Жодна з дівчат не перебувала у місті настільки довго, щоб викликати невдоволення громадян або поліції. Вони рідко покидали свої кімнати й уникали людних місць. Під страхом побиття їм заборонялося напиватися, піднімати галас і закохуватися. Їжу їм подавали у кімнату, і клієнтів ретельно приховували. Жодному п’яному не дозволялося підніматися до дівчат. Що півроку кожна з дівчат отримувала місячну відпустку, щоб добряче впитися і побешкетувати. На роботі, якщо дівчина порушувала правила, містер Едвардс особисто зривав з неї одяг, затикав рота кляпом і шмагав батогом мало не до смерті. Якщо вона повторювала таке, то опинялася у в’язниці за звинуваченням у бродяжництві й відвертій проституції.

Двотижневі періоди мали ще одну перевагу. Багато дівчат потерпало від венеричних хвороб, але дівчина майже завжди виїжджала до того, як її подаруночок проявлявся у клієнта. Чоловіку не було на кому зганяти свою лють. Містер Галлам про те нічого не відав, а містер Едвардс ніколи не з’являвся привселюдно у своїй діловій іпостасі. Він чудово налагодив свою мережу.

Всі дівчата були одного типу — гладкі, сильні, ліниві й нудні. Чоловікам важко було помітити відмінність. Карл Траск виробив звичку щонайменше раз на два тижні ходити до таверни, пробиратися на верхній поверх, швидко робити свою справу і повертатися до бару трохи напитися.

Будинок Трасків ніколи не був веселим місцем, та коли мешкати в ньому залишився тільки Карл, він почав похмуро, квапливо руйнуватися. Мереживні фіранки посіріли, підлоги стали липкими й вологими, хоч їх і підмітали. Кухню — стіни, вікна і стелю — немов залакували жиром з пателень.

Жінки, які там колись мешкали, безнастанно мили, шкребли й вибивали, а раз на два роки робили генеральне прибирання, і бруд не заводився. Карл лише іноді підмітав у домі. Він відмовився від простирадл і спав між вовняними ковдрами. Який сенс прибирати в домі, який ніхто не бачить? Лише тими вечорами, коли він ішов до таверни, Карл мився і вбирався у чистий одяг.

У Карлі оселився якийсь неспокій, що охоплював його на світанку. Карл працював на фермі головно тому, що був самотній. Повертаючися з робіт, він жадібно ковтав смажену їжу, лягав у ліжко і впадав у сплячку.

Його смагляве обличчя втратило будь-яку виразність, як це буває у людей, які майже завжди самі. Він скучав за своїм братом більше, ніж за матір’ю й батьком. Згадував про часи, коли Адам жив удома, як про щасливі, хоча це було далеко не так. Він хотів, щоб ті часи повернулися.

За ці роки він ніколи не хворів, не рахуючи, звісно, хронічного шлункового розладу, який буває, як тоді, так і зараз, у чоловіків, які живуть самі, куховарять самі та їдять на самоті. Проти цього він приймав потужне проносне під назвою «Еліксир життя отця Георгія».

На третьому році його самотнього життя стався нещасний випадок. Він викопував каміння і звозив його на полозках до кам’яної стіни. Один величезний валун важко було зсунути з місця. Карл підважував його довгим металевим ломом, але валун не піддавався і котився униз знову і знову. Раптом Карл розізлився. Легка усмішка промайнула на його обличчі, й він почав битися з каменем, як бився б з чоловіком, мовчки й люто. Він підсунув лом глибоко під валун і наліг на нього всім тілом. Лом вирвався з рук і з силою вдарив його у лоб. Кілька хвилин Карл пролежав у полі непритомний, потім перевернувся і пошкандибав, напівсліпий, до будинку. Лоб його був глибоко розсічений від кромки волосся до перенісся. Декілька тижнів Карл носив пов’язку, бо рана гноїлася й сочилася, але це його не турбувало. У ті часи гній вважався доброякісною ознакою того, що рана гоїться правильно. Коли рана врешті загоїлася, вона залишила по собі довгий кривий рубець, і хоча на шрамах шкіра зазвичай світліша, шрам у Карла став темно-коричневим. Очевидно, іржа з лому потрапила під шкіру й утворила щось на зразок татуювання.

Рана не бентежила Карла, а рубець бентежив. Він був схожий на довгий відбиток пальця у нього на лобі. Карл часто роздивлявся його у маленькому дзеркальці біля кухонної плити. Зачісував волосся на чоло, щоб прикрити рубець наскільки можливо. Почав соромитися рубця; зненавидів рубець. Сердився, коли хтось його роздивлявся, а коли Карла питали про шрам, у ньому закипав гнів. У листі до брата він описав свої почуття.

«Скидається на те, ніби хтось мене затаврував, як корову. Ця триклята штуковина темнішає. Коли ти повернешся додому, вона, мабуть, буде вже чорна. Чого мені бракує, то це ще одного такого рубця з другого боку, і я буду схожий на папіста[7] у день покаяння. Не знаю, чому він так мене непокоїть. У мене купа шрамів. Просто цей схожий на тавро. І коли я йду в село, у таверну абощо, всі на нього так і витріщаються. Я чую, як вони про нього говорять, коли не знають, що я чую. Не знаю, якого біса він їх так цікавить. Усе це так мені діє на нерви, що зовсім не хочеться ходити до села».

2

Адам покинув армію у 1885 році й розпочав свій шлях додому. Зовні він не надто змінився. Він не набув військової виправки. Служба в кавалерії цьому не сприяє. Навпаки, деякі частини навіть вважали справою честі мати недбалий вигляд.

У Адама було враження, що він блукає уві сні. Дуже нелегко покінчити з налагодженим, рутинним життям, навіть якщо його ненавидиш. Уранці він прокидався миттєво і чекав на сигнал побудки. Ноги його скучали за обтислими гетрами, шия видавалася голою без тугого коміру. Він прибув до Чикаго і там, з невідомої причини, найняв умебльовану кімнату на тиждень, прожив лише два дні, перебрався до Буффало, передумав і рушив на Ніагарський водоспад. Йому не хотілося повертатися додому, і він усе відкладав і відкладав повернення. Рідна домівка не зосталася у його пам’яті як щось приємне. Ті почуття, що він їх колись мав, померли в ньому, і він не мав охоти їх відновлювати. Він споглядав водоспад годинами. Гуркотання води приголомшувало й гіпнотизувало його.

Одного вечора він до болю в самотньому серці затужив за тісним товариством чоловіків у казармі й наметах. Відчув потребу злитися у пошуках тепла з юрмою, з будь-якою юрмою. Першим переповненим громадським закладом, що йому трапився, виявився маленький бар, ущент забитий людьми й задимлений. Адам зітхав від задоволення, вгніздившись у цьому людському скупченні, як кіт вмощується на штабелі дров. Він замовив віскі, випив, йому стало тепло й затишно. Він нічого не бачив і не чув. Просто всмоктував близькість людей.

Час спливав, і чоловіки почали розходитися, а його бентежило, що невдовзі і йому доведеться йти звідси. Скоро Адам залишився сам-на-сам з барменом, який усе протирав барну стійку з червоного дерева, очами й рухами натякаючи, що Адамові вже час забиратися.

— Я вип’ю ще одну,— сказав Адам.

Бармен виставив пляшку. Адам уперше побачив його як слід. Той на лобі мав пляму кольору полуниці.

— Я нова людина у цих краях,— зауважив Адам.

— Для водоспаду це звична річ,— відізвався бармен.

— Я служив у війську. В кавалерії.

— А-а,— відізвався бармен.

Адам раптом відчув, що мусить справити враження на цього чоловіка, чимось його зачепити.

— Воював з індіанцями,— повідомив він.— Звідав чимало пригод.

Бармен нічого не відповів.

— У мого брата також пляма на лобі.

Бармен торкнувся своєї плями-полуниці.

— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?

— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.

— Ви помітили, що моя схожа на кота?

— Справді схожа.

— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.

— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?

— Дякую. А де ви зупинилися?

— У пансіоні місіс Мей.

— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.

— Мабуть, у кожній справі є свої хитрощі,— сказав Адам.

— Ви маєте рацію. У моїй їх ціла купа.

— Упевнений, що так і є.

— Але однієї хитрості, дуже важливої, я не маю. Шкода, що не знаю її.

— Якої ж це?

— Як у біса витурити тебе додому і зачинити бар.

Адам пильно дивився на нього, дивився і мовчав.

— Я пожартував,— занепокоївся бармен.

— Гадаю, додому я вирушу вранці,— промовив Адам.— Тобто до себе, у мій справжній дім.

— З Богом,— відповів бармен.

Адам пройшов нічним містом, пришвидшуючи крок, ніби йому в потилицю сопіла його самотність. Перекошені сходи пансіону застережливо рипіли, коли він піднімався. Вестибюль був тьмяно освітлений жовтою цяткою гасової лампи, прикрученої так сильно, що, здавалося, вона ось-ось згасне.

Хазяйка стояла у відчинених дверях своєї кімнати, і з носа їй падала тінь на підборіддя. Холодні очі стежили за Адамом, як очі портрету анфас, і вона принюхувалася до запаху віскі, який від нього чувся.

— Добраніч,— сказав Адам.

Вона не відповіла.

На першому прольоті сходів він глянув униз. Хазяйка захилила голову, і тепер її підборіддя кидало тінь на шию, а зіниці здавалися зовсім темними.

Кімната Адама відгонила пилюкою, яку неодноразово зволожували і висушували. Він витяг сірник і чиркнув по боку коробки. Запалив недогарок свічки у чорному лакованому підсвічнику і подивився на своє ліжко — провисле, як гамак, застелене брудною строкатою ковдрою, зі швів якої подекуди вилізала вата.

Знову зарипіли сходинки ґанку, й Адам не сумнівався, що хазяйка знову стоятиме на порозі, готова облити недоброзичливістю наступного постояльця.

Адам сів на стілець з прямою спинкою, зіперся ліктями на коліна й охопив голову руками. Пожилець у нижній кімнаті зайшовся терплячим, безугавним кашлем, який пронизав нічну тишу.

Адам знав, що не може поїхати додому. Він чув, як старі солдати робили те, що збирався зробити він. «Я просто не міг того перенести. Іти немає куди. Жодних знайомих немає. Вештався по всіх усюдах і дуже швидко запанікував, мов мала дитина, і не встиг отямитися, як уже благав сержанта узяти мене назад, ніби то для мене велика послуга».

Адам повернувся до Чикаго, знову записався у військо і попросив, щоб його направили у той самий полк. У потязі дорогою на захід він думав про товаришів з ескадрону як про дуже приємних і бажаних людей.

Коли він чекав на пересадку в Канзас-Сіті, то почув, як вигукують його прізвище: йому тицьнули до рук конверт, там був наказ прибути до Вашингтона в офіс міністра оборони. За п’ять років служби Адам скоріше звик, ніж навчився ніколи не дивуватися наказам. Воякові оті небожителі з Вашингтона здавалися ненормальними, і якщо вояк дбав про свій здоровий глузд, він намагався якнайменше думати про генералів.

У вказаний час Адам назвав своє ім’я ад’ютантові й сів чекати у приймальні. Там і знайшов його батько. Адам не одразу впізнав Кира, а звикав до нього ще довше. Кир став великим цабе. Він вдягався, як велике цабе: чорний, тонкого сукна з іскрою піджак, такі самі штани, крислатий чорний капелюх, пальто з оксамитовим коміром, ціпок з чорного дерева, який у його руках був схожий на шпагу. І поводився Кир, як велике цабе. Говорив неквапно, густим голосом, виважено і спокійно, жести його були широкі, а нові зуби надавали його усмішці якогось хитрого, лисячого виразу, несумірного з емоцією.

Коли Адам нарешті усвідомив, що це його батько, він і далі був спантеличений. Спершу він глянув униз — ніякої дерев’яної ноги. Нога була пряма, згиналася в коліні, взута у елегантні шеврові гетри, як у конгресменів. Кир трохи накульгував на ходу, але то зовсім не схоже було на незграбне кульгання дерев’янки.

Кир перехопив його погляд.

— Механічний протез,— пояснив він.— На шарнірі. Є пружина. Можу навіть не кульгати, якщо хочу. Покажу його тобі, коли зніму. Ходімо зі мною.

— У мене наказ, сер. Я мушу з’явитися до полковника Велса.

— Знаю. Це я звелів Велсу видати наказ. Ходімо.

— Якщо ви не проти, сер,— ніяково промовив Адам,— гадаю, мені слід прибути до полковника Велса.

Батько кардинально змінив тон.

— Я тебе випробовував,— велично оголосив він.— Хотів перевірити, чи залишилася ще в армії якась дисципліна. Молодець. Я знав, що тобі воно піде на користь. Ти чоловік і солдат, мій хлопчику.

— У мене наказ, сер,— повторив Адам. Людина перед ним була зовсім йому чужа. В Адама виникла легка огида. Щось тут було неправильно. Ні швидкість, з якою прочинялися двері прямо до полковника, ні улеслива повага офіцера, ні слова «Міністр зараз прийме вас, сер» не змінили відчуття Адама.

— Це мій рідний син, рядовий вояк, пане міністре,— як і я колись,— рядовий Армії Сполучених Штатів.

— Я демобілізувався капралом, сер,— уточнив Адам. Він майже не чув обміну компліментами. Він думав: «Ось міністр оборони. Невже він не бачить, що мій батько фальшивий. Що він грає роль. Що з ним сталося? Дивно, що міністр того не помічає».

Вони пішли до невеличкого готелю, у якому мешкав Кир, і дорогою Кир із захопленням лектора показував синові визначні пам’ятки, споруди, історичні місця.

— Я мешкаю в готелі,— сказав він.— Подумував купити будинок, але я майже завжди у роз’їздах, так воно навряд чи окупиться. Я повсякчас їжджу по всій країні.

Адміністратор готелю також не бачив фальшу. Він вклонився Кирові, назвав його сенатором і повідомив, що надасть Адаму номер, навіть якщо когось доведеться викинути.

— Пришліть у мій номер пляшку віскі, будь ласка.

— Я ще можу, якщо бажаєте, прислати колотого льоду.

— Льоду! — вигукнув Кир.— Мій син — солдат.— Він постукав ціпком по нозі, і пролунав глухий звук.— Я також був солдатом — рядовим. Навіщо нам лід?

Адама вразило помешкання Кира. Там була не лише спальня, а й вітальня за нею, а унітаз містився в кабінці просто у спальні.

Кир сів у глибоке крісло і зітхнув. Підсмикнув штанину, й Адам побачив конструкцію з металу, шкіри і твердого дерева. Кир стягнув з культі шкіряний обідок, яким кріпився протез, і притулив цю імітацію плоті до крісла.

— Воно таки добряче муляє,— сказав він.

Без ноги батько знову став самим собою, таким, яким його і пам’ятав Адам. Він уже раніше відчув повернення презирства, але тепер поверталися і дитячі страхи, і повага, і ворожість, тож він знову ніби став малим хлопчиком, який хоче вгадати батьківський настрій, щоб уникнути лиха.

Кир усе приготував, випив віскі, розстібнув комірець. Глянув Адамові просто у вічі.

— Ну що?

— Перепрошую?

— Чого ти знову записався до війська?

— Я... Не знаю, сер. Просто схотілося.

— Ти не любиш армію, Адаме.

— Не люблю, сер.

— Чого ж ти повернувся?

— Не хотів їхати додому.

Кир зітхнув і потер кінчиками пальців бильця крісла.

— Ти збираєшся залишитися в армії? — спитав він.

— Не знаю, сер.

— Я може влаштувати тебе у Вест-Пойнт[8]. Маю досить впливу. Можу домовитися, що тебе звільнять, і ти вступиш до Вест-Пойту.

— Я туди не хочу.

— Ти йдеш проти мене? — запитав Кир спокійно.

Адам довго не відповідав, шукав подумки виходу, а там сказав:

— Так, сер.

— Налий мені віскі, сину,— попросив Кир і провадив: — Хотів би я знати, чи ти уявляєш, наскільки великий я тут маю вплив. Одне моє слово — й армія підтримає будь-якого кандидата. Навіть Президенту цікаво знати, щó я думаю про громадські справи. Я здатен знищувати сенаторів і обирати призначення, як яблука. Ти це знаєш?

Адам знав навіть більше. Він знав, що Кир вдавався до погроз як до захисту.

— Так, сер. Я чув.

— Я міг би перевести тебе до Вашингтона, навіть узяти тебе до себе на службу — навчити тебе як слід.

— Я волів би повернутися до свого полку, сер.

Адам бачив, як тінь втрати затьмарила батькове обличчя.

— Мабуть, я помилився. Ти навчився тупому опору солдата,— зітхнув Кир.— Я розпоряджуся, щоб тебе направили у твій полк. Ти згниєш у казармах.

— Дякую, сер.

Помовчавши, Адам спитав:

— А чому ви не заберете сюди Карла?

— Тому, що я... Ні, Карлові краще залишитися на місці — краще залишатися на місці.

Адам запам’ятав тон свого батька і його вигляд. Він мав багато часу на спогади, бо таки гнив у казармах. Він запам’ятав, що Кир був самотній, як палець,— і добре це знав.

3

Карл нетерпляче чекав на повернення Адама після п’ятирічної служби. Він відремонтував будинок і клуню, а коли час наблизився, винайняв жінку, яка дуже ретельно вимила й вичистила все в домі.

То була охайна, проста, немолода жінка. Вона подивилася на землисто-сірі, зітлілі фіранки, викинула їх і пошила нові. Вона вигребла жирний бруд з плити, яку ніхто не мив після смерті Карлової матері. А ще вона лугом зішкрябала зі стін лискучу коричневу мерзоту, яка накопичилася через смаження на відкритому вогні й через кіптяву гасової лампи. Жінка витравлювала підлогу лугом, замочувала ковдри у солі й соді, й повсякчас нарікала собі під ніс: «Чоловіки — брудні скотиняки. Свині й ті чистіші за них. Гниють у власному поті. Навіть не уявляю, чого ото жінки за них виходять. Смердять, як гній. Глянути лише на пічку — там сік з пирога, який пекли ще сто років тому».

Карл перебрався до сараю, де його ніздрі не відчували різкого й пекучого запаху лугу, соди, аміаку і господарського мила. Втім, у нього виникло враження, що стара не в захваті від його методів хазяйнування. Коли вона врешті буркотливо вибралася з бездоганно чистого, сяючого дому, Карл залишився у сараї. Він хотів тримати будинок у чистоті для Адама. У сараї, де він спав, були знаряддя для польових робіт і знаряддя для ремонту й лагодження. Карл з’ясував, що на ковальському горні можна смажити й варити їжу значно швидше й краще, ніж на кухонній плиті. Міхи швидко роздували полум’я з коксу. Не треба було чекати, поки розігріється пічка. Карл дивувався, чому не додумався до того раніше.

Карл чекав на Адама, але Адам так і не приїхав. Можливо, йому було соромно писати. Сам Кир написав Карлові сердитого листа про повернення Адама до армії супротив його волі. А ще Кир зазначив, що колись у майбутньому Карл може провідати його у Вашингтоні, проте ніколи більше так його й не запросив.

Карл перебрався до будинку і мешкав там у дикунському бруді, з задоволенням борючись із плодами трудів жінки-буркотухи.

Минуло більше року, перш ніж Адам написав Карлові; то був лист спантеличений і багатослівний, ніби Адамові треба було зібрати сміливість, щоб зізнатися: «Не знаю, чого я знову записався до війська. Скидається, ніби це зробив за мене хтось інший. Напиши мені скоріше, розкажи, як тобі ведеться».

Карл не відповів, поки не дістав чотири схвильовані листи, а тоді відписав прохолодно: «Я тебе майже і не чекав»,— а там перейшов до детального опису ферми й худоби.

Час робив своє. Потім Карл написав одразу після Нового року й отримав листа від Адама, написаного одразу після Нового року. Вони так відчужилися один від одного, що в листах кожен писав про своє і не ставив питань.

Карл почав брати до себе одну по одній жінок-нечупар. Коли вони починали діяти йому на нерви, він виганяв їх без сентиментів, як людина продає свиню. Він не любив їх і не цікавився, чи подобається їм сам. Він припинив бувати в селі. Зв’язок підтримував тільки з хазяїном таверни і поштарем. Імовірно, селяни засуджували його спосіб життя, але була одна річ, яка збалансовувала в їхніх очах його бридке життя. Ніколи доти ферма так чудово не управлялася. Карл розчистив землю від каміння, удосконалив дренаж і додав до ферми сотню акрів. Ба більше, він вирощував тютюн, і за будинком виросла нова довга клуня для тютюну, яка справила на всіх велике враження. Все це завоювало йому повагу сусідів. Фермер не може погано думати про успішного фермера. Карл вкладав у ферму майже всі гроші й усі сили.

1

Наступні п’ять років Адам робив те, чого вимагає армія, щоб вояки не збожеволіли: безнастанне полірування металу і шкіри, паради, муштра, чати, церемонія побудки й підняття прапору, імітація діяльності для людей, яким нема чого робити. У 1886 році в Чикаго спалахнув величезний страйк на консервних заводах, і Адамів полк послали на придушення, але страйк закінчився ще до їхнього прибуття. У 1888 році індіанське плем’я семінолів, які так і не підписали мирної угоди, розпочали заворушення, і знову туди спрямували кавалерію; але семіноли відступили на свої болота і зачаїлися, й у війську знову встановилася сонна рутина.

Часові відтинки становлять дивний і суперечливий матеріал для свідомості. Було б слушно припустити, що рутинні періоди, тобто періоди, не заповнені жодними подіями, здаються нескінченними. Так би мусило бути, але це зовсім не так. Саме нудні періоди без подій взагалі не мають тривалості. Час, збризнутий цікавістю, поранений трагедією, розколотий радістю — такий час видається довгим у нашій пам’яті. І, якщо подумати, так і має бути. Відсутність подій не має підпорок, на яких можна розвісити тривалість. Від нічого до нічого — це взагалі не час.

Наступні п’ять років для Адама закінчилися раніше, ніж він усвідомив. Наприкінці 1890 року його демобілізували в Сан-Франциско з нашивками сержанта. Листування між братами майже зійшло нанівець, але Адам написав Карлові буквально напередодні демобілізації: «Цього разу я повертаюся додому»,— проте за наступні три роки Карл не мав від Адама жодної звістки.

Адам перечекав одну зиму, піднявшись річкою до Сакраменто, випасаючи худобу в долині Сан-Хоакін, а коли прийшла весна, в Адама зовсім не стало грошей. Він скатав свою ковдру і вирушив неквапно на схід, то пішки, то разом з гуртами чоловіків на брусах повільних товарних потягів. Ночами він тулився з волоцюгами у кублах на околицях міст. Навчився жебракувати, але просив не грошей, а їжі. І не встиг він і оком моргнути, як сам перетворився на волоцюгу.

Такі люди нині рідкість, але у 1890-і їх було багато — самотніх бродяг, які хотіли так жити. Хтось утікав від відповідальності, хтось почувався викинутим із суспільства через несправедливість. Вони потроху працювали, але недовго. Вони потроху крали, але тільки їжу або зрідка якесь дрантя, що сушилося після прання. Там були всякі люди — освічені й невігласи, охайні й брудні, але всіх їх поєднував спільний неспокій. Вони шукали тепла, але уникали сильної спеки і лютих холодів. З розквітом весни вони тяглися на схід, а перші морози гнали їх на південний захід. Вони були братами койотам, які, хоча й дикі, живуть поблизу до людей і їхніх курятників: вони збиралися біля міст, але не в містах. Об’єднання з іншими людьми тривало тиждень або день, а потім їхні шляхи розходилися.

Навколо невеличких багать, на яких кипіло спільне вариво, можна було почути різні розмови — тільки ніхто й ніколи не торкався особистого. Адам почув про розвиток організації ІРС — Індустріальні робітники світу — і про її сердитих янголів. Він слухав філософські дискусії про метафізику, естетику, безособовий досвід. Його співнічліжниками могли бути убивця, священик-розстрига або віровідступник, професор, зігнаний з теплого місця тупими колегами, відлюдник, який втікає від спогадів, грішний архангел і сущий диявол, і кожен з них приносив частки своїх думок до багаття, як приносять моркву, картоплю, цибулю, м’ясо, щоб зварити суп. Адам навчився голитися уламком скла, розпізнавати будинок, у який можна постукати і попросити милостиню. Він навчився уникати ворожу поліцію, як і ладнати з нею, навчився цінувати жінку за сердечне тепло.

Адам прийняв таке нове життя залюбки. Коли осінь торкнулася дерев, він уже дістався Омахи і без питань, без причин, без думок подався на південний захід, пробрався через гори і з полегшенням опинився у Південній Каліфорнії. Він блукав біля моря з кордону на північ аж до Сан-Луїс-Обіспо, він навчився ловити у припливній воді морські вушка, вугрів, мідій та окунів, копатися на відмілинах у пошуках молюсків, ставити сильця з риболовної жилки на кроликів у дюнах. І він лежав на розпеченому сонцем піску і лічив хвилі.

Весна знову погнала його на схід, але вже не так швидко, як раніше. Літо у горах прохолодне, а горяни добрі, як бувають добрими самотні люди. Адам знайшов роботу в однієї вдовиці біля Денвера і скромно ділив з нею стіл і ліжко, поки холоди знову не погнали його на південь. Він пройшов по Ріо-Гранде повз Альбукерк і Ель-Пасо, проминув Великий Згин, а там повз Ларедо дістався Браунсвіля. Він вивчив іспанські слова, що позначали їжу і втіхи, а ще він дізнався, що навіть у дуже бідних людей завжди знайдеться і що віддати, і бажання віддати. У нього виникла любов до бідних людей, яку він не міг би відчувати, якби не був бідний сам. Зараз Адам уже став досвідченим бродягою і використовував покірність як робочий принцип. Він був худий, засмаглий, умів приховувати власну особистість, поки в ньому не прокидалися гнів або заздрість. Голос у нього став м’який, він засвоїв багато говірок і діалектів, тому його мовлення ніде не звучало, як чуже. То була велика безпека волоцюги, захисний покров. Він їздив потягами дуже нечасто, оскільки злість до бродяг зростала через жорстокість ІРС і посилення лютих репресій проти них. Адама якось заарештували за бродяжництво. Його налякала різка брутальність поліції і в’язнів, тому він тримався подалі від скупчень волоцюг. Він після того мандрував сам і пильнував, щоб бути поголеним і чистим.

Коли знову прийшла весна, Адам подався на північ. Він відчув, що його час спокою і миру закінчився. Він налаштувався на північ — до Карла і до майже згаслих спогадів дитинства.

Адам швидко пересувався безмежним Східним Техасом, Луїзіаною, околицями Міссісіпі й Алабами до кордонів Флориди. Він відчував, що мусить квапитися. Негри були достатньо бідні, щоб виявляти доброту, але вони не мали віри до білої людини, хоч якою б вона не була бідною, а білі бідняки боялися чужаків.

Поблизу Таллагассі його схопили люди шерифа, визнали волоцюгою і відправили у дорожню бригаду. Саме в такий спосіб будували дороги. Його засудили на шість місяців. Потім відпустили і тут-таки знову затримали на шість місяців. Так він дізнався, що люди вважають інших людей звірами і що ладнати з ними можна, лише ставши звіром самому. Чисте обличчя, відкрите обличчя, погляд просто у вічі — все це привертало увагу, а привернена увага закінчувалася покаранням. Адам думав про те, як чоловік, який учиняє щось гидке й жорстоке, шкодить сам собі й мусить покарати іншого за цю шкоду. Працювати під наглядом озброєних вартових, бути прикутим на ніч до ланцюга за гомілку — то були прості заходи перестороги, але безжальні побої канчуком за найменший прояв волі, за найтоншу дещицю гідності, схоже, виказували, що охорона боїться арештантів, а зі свого армійського досвіду Адам знав, що налякана людина — звір небезпечний. І Адам, як усі в цьому світі, боявся того, що можуть зробити побої з його тілом і духом. Він зігнав зі свого обличчя будь-який вираз, а з очей — будь-який блиск і став майже безмовним. Пізніше він дивувався не стільки тому, що з ним таке сталося, скільки тому, що він зумів пережити це, причому з мінімумом болю. Це ж просто тріумф самовладання — бачити, як людину лупцюють, допоки у неї на спині крізь порепані м’язи не проступить щось біле і волого-блискуче, і не виявляти й тіні жалості, гніву, цікавості. Й Адам цього навчився.

Після перших кількох секунд людей не стільки бачиш, скільки відчуваєш. Під час свого другого засудження до дорожніх робіт у Флориді Адам звів свою особистість до нуля. Він не робив зайвих рухів, не видавав вібрацій, став майже невидимкою. А коли охоронці вже не відчували його, вони його більше не боялися. Вони призначали його прибирати у таборі, роздавати баланду арештантам, носити воду.

Адам дочекався, коли до закінчення його другого терміну залишалося три дні. Одразу по опівдні він приніс у відрах води й пішов знову до річки принести ще. Він набив відра камінням і потопив їх, потім занурився у воду і довго плив за течією, відпочивав і плив далі. Він плив, аж доки вже в сутінках не знайшов під самим берегом місця, зарослого кущами. З води він не вилізав.

Пізно вночі він почув, як обома берегами пробігли собаки, пущені на його пошуки. Він заздалегідь натер собі волосся зеленим листям, щоб відбити людський запах. Сидів у воді так, що над поверхнею лишалися тільки ніс і очі. Вранці собаки повернулися, байдужі, а охоронці надто втомилися, щоб ретельно обстежити береги. Коли вони всі вшилися, Адам витяг з кишені промоклий шматок смаженого сала і з’їв його.

Він вишколив себе не квапитися. Більшість утікачів попадається, бо вони біжать. Адам цілих п’ять днів долав невелику відстань до Джорджії. Він не ризикував і тримав свою нетерплячість під залізним контролем. Його самого дивувала ця здатність.

На околиці Валдости у Джорджії він пролежав у схованці далеко за опівніч, а там просочився до міста, як тінь, прокрався до чорного ходу дешевої крамнички, обережно вийняв віконне скло, так щоб шурупи засуву легко вийшли з розсохлих на сонці пазів. Потім поставив засув на місце, але вікно залишив відчиненим. Йому доводилося діяти у місячному сяйві, яке ледь пробивалося крізь брудні вікна. Він украв пару дешевих штанів, білу сорочку, чорні черевики, чорний капелюх і цератовий плащ, і все те приміряв, щоб пасувало за розміром. Він змусив себе пересвідчитися, що все залишає в порядку, і виліз у вікно. Він обрав тільки те, що було там у великій кількості. На касу і не подивився. Обережно зачинив вікно і в місячному сяйві прокрадався з тіні в тінь.

Пролежав у схованці цілий день, а вночі пішов шукати собі їжу — ріпку, декілька колосків пшениці з плетеного кошика, пару збитих вітром яблук,— таке, що ніхто не шукатиме. Він потер черевики піском і зібгав плащ, щоб вони не видавалися новими. Це сталося за три дні до дощу, який був так йому потрібен, чи то пак він думав, що потрібен.

Дощ пішов надвечір. Адам скоцюбився від плащем, чекаючи на темряву, і коли вона впала, вирушив крізь мокру ніч до містечка Валдоста. Він нап’яв свого чорного капелюха по самі очі й запахнув на шиї жовтий плащ. Прийшов на станцію і пильно вгледівся у залите дощем вікно. Касир у зеленому кашкеті й чорних сатинових нарукавниках розмовляв, перехилившись через стійку, з приятелем. Збігло не менше двадцяти хвилин, поки той приятель пішов. Адам простежив, як він пройшов пероном. А там глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, й увійшов усередину.

2

Карл рідко отримував листи. Бувало, він тижнями не зазирав на пошту. В лютому 1894 року, коли з адвокатської фірми у Вашингтоні надійшов товстий пакет, поштар вирішив, що це справа серйозна. Він сам подався на ферму Трасків, знайшов Карла, який рубав дрова, і передав йому пакет. А оскільки він стільки потрудився, то й залишився дізнатися, про що йдеться в листі.

Карл дозволив йому залишитися. Дуже уважно прочитав він усі п’ять сторінок, потім перечитав їх знову, беззвучно ворушачи губами. Склав листа і попрямував до будинку.

Поштар гукнув йому вслід:

— Щось трапилося, містере Траск?

— Помер мій батько,— відповів на ходу Карл, увійшов до хати і причинив двері.

— Він страшенно засмутився,— розповідав потім на селі поштар.— Просто страшенно. Закритий чоловік. Багато не базікає.

У хаті Карл запалив світло, хоча ще не стемніло. Поклав лист на стіл і помив руки, перш ніж всівся перечитати листа ще раз.

Не знайшлося нікого послати йому телеграму. Адвокати натрапили на його адресу серед батькових паперів. Їм було дуже шкода — вони висловили свої співчуття. А ще вони були неабияк схвильовані. Коли вони складали заповіт Траска, то гадали, що він залишить своїм синам кількасот доларів. Принаймні схоже було, що більше він нічого не мав. Коли ж вони переглянули його банківські рахунки, з’ясувалося, що він тримав понад дев’яносто три тисячі доларів у банку і ще десять тисяч у надійних цінних паперах. Тоді в них змінилася думка про містера Траска. Люди з такими грошима вважаються багатіями. Їм нема про що хвилюватися. З цього можна розпочинати династію. Адвокати привітали Карла і його брата Адама. Згідно з заповітом, повідомляли вони, гроші мають бути поділені в рівних частках. Після грошей вони перерахували особисте майно небіжчика: п’ять парадних шпаг, подарованих Киру на різних військових з’їздах, молоток голови зборів, виготовлений з маслинового дерева, з золотою дарчою табличкою, масонський амулет для годинника з діамантовою вставкою між ланками, срібний годинник, ціпок із золотим набалдашником тощо.

Карл ще двічі перечитав листа і підпер голову руками. Він думав про Адама. Він хотів, щоб Адам повернувся додому.

Карл був спантеличений і млявий. Він розпалив вогонь, поставив пательню і поклав на неї товсто накраяні шматки солонини. Потім знову пішов подивитися на листа. Раптом схопив його і сховав у шухлядку кухонного столу. Він вирішив відкласти всю ту справу на потім.

Звісно, ні про що інше він думати не міг, думки повільно рухалися по колу і поверталися до відправного пункту: звідки батько узяв ті гроші?

Коли дві події мають щось спільне — чи по суті, чи в часі й просторі, ми радісно доходимо висновку, що вони подібні, і з такої передумови творимо диво і зберігаємо для оповідей. Карлові досі ніколи не доставляли листи на ферму. За кілька тижнів по тому на ферму прибіг хлопчик і приніс телеграму. Карл завжди поєднував той лист і ту телеграму, як ми поєднуємо дві смерті й передбачаємо третю. Він поспішив на сільську залізничну станцію з телеграмою в руках.

— Послухайте, що тут пишуть,— сказав він телеграфісту.

— Я вже читав.

— Читали?

— Вона ж прийшла по телеграфу,— пояснив телеграфіст.— Я записав.

— Так, звісно. «Терміново висилай сто доларів. Їду додому. Адам».

— Вислано з оплатою по доставці,— зауважив телеграфіст.— Ви мені винні шістдесят центів.

— Валдоста, штат Джорджія — ніколи не чував.

— Як і я, втім, вона існує.

— Слухайте, Карлтоне, як ви пересилаєте гроші?

— Ви даєте мені сто два долари шістдесят центів, і я посилаю телеграму до Валдости, щоб там на телеграфі виплатили Адаму сто доларів. І ви мені винні ще шістдесят центів.

— Я заплачу — але як я можу дізнатися, що то справді Адам? Як запобігти, щоб хтось чужий не отримав гроші?

Телеграфіст дозволив собі метиковану посмішку.

— Як ми це робимо? Ви даєте мені питання, на яке більше ніхто не знає відповіді. Я посилаю питання і відповідь. Там телеграфіст ставить чоловіку питання, і якщо той не може відповісти, то і грошей не отримує.

— Що ж, розумно. Треба мені придумати гарне питання.

— Краще принесіть сто доларів, поки старий Брин не зачинив свою контору.

Карл був у захваті від цієї гри. Він повернувся з грошима.

— Я придумав питання,— повідомив він.

— Сподіваюся, це не середнє ім’я вашої матері. Багато хто не пам’ятає.

— Ні, нічого подібного. Ось яке: «Що ти подарував батькові на день народження перед тим, як пішов до війська?»

— Питання хороше, але збіса довге. Можете його скоротити до десяти слів?

— Хіба не я плачу гроші? Відповідь — «Цуцик».

— Ніхто до цього не додумається,— схвалив Карлтон.— А платите таки ви, а не я.

— Було б дивно, якби він забув,— промовив Карл.— Тоді б він ніколи не дістався додому.

3

Адам пішки йшов із села. Сорочка у нього була брудна, вкрадені черевики пом’ялися і забрьохалися, бо він цілий тиждень навіть спав у них. Між будинком і клунею він зупинився і дослухався, чи не чути брата, і за мить почув, як той гатить молотком у новому тютюновому сараї.

— Агов, Карле! — покликав він.

Удари молотка припинилися, запала тиша. Адамові здалося, що брат підглядає за ним крізь щілини у стінах. А тоді Карл хутко вискочив і підбіг до Адама потиснути йому руку.

— Як ти?

— Гарно,— відповів Адам.

— Боже милостивий, який ти худий!

— Твоя правда. А ще я на багато років постарів.

Карл оглянув брата з голови до ніг.

— Не схоже, що ти процвітаєш.

— Так і є.

— А де твоя валіза?

— Я її не маю.

— Господи Ісусе! Де ж ти пропадав?

— Блукав світами.

— Як волоцюга?

— Як волоцюга.

Після всіх цих років і того життя, яке видубило Карлову шкіру і налило кров’ю його чорні очі, Адам здогадався, що Карл думає про дві речі — про питання і ще про щось.

— Чому ти не повертався додому?

— Я звик до мандрів. Не міг зупинитися. Воно затягує. А у тебе дійсно жахливий рубець на лобі.

— Я тобі про нього писав. З часом дедалі гіршає. Чому ти не писав? Їсти хочеш? — Карл то засовував руки в кишені, то виймав їх, тер підборіддя, чухав потилицю.

— Може, він зійде. Якось я зустрів одного чолов’ягу — бармена, він мав пляму, схожу на кота. Родиму пляму. І прозвали його Кіт.

— Їсти хочеш?

— Саме собою, хочу.

— Маєш намір залишитися вдома?

— Я... гадаю, що так. А ти хочеш цим і далі займатися?

— Я... гадаю, що так,— повторив Карл братові слова.— Батько помер.

— Знаю.

— Звідки в біса ти дізнався?

— Начальник станції розказав. Давно він помер?

— З місяць тому.

— Від чого?

— Від пневмонії.

— Поховали тут?

— Ні, у Вашингтоні. Я отримав листа і газети. Його несли на лафеті, покритому державним прапором. На похороні був віце-президент, а Президент прислав вінок. Усе в газетах. Фото також — я тобі покажу. В мене все це є.

Адам вдивлявся в братове обличчя, поки Карл не відвернувся.

— Ти чогось сердишся? — спитав Адам.

— Чого б я мав сердитися?

— Схоже, що...

— Немає на що мені сердитися. Ходімо, я тебе нагодую.

— Гаразд. Він довго хворів?

— Ні, то була ураганна пневмонія. Помер майже одразу.

Карл щось приховував. Він хотів про це розповісти, але не знав, з чого почати. Він ховався за словами. Адам мовчав. Мабуть, краще помовчати і дати Карлові посопіти і покрутитися, поки він не наважиться.

— Я не дуже багато зрозумів з тих повідомлень, що звідти надходили,— промовив Карл.— Однак, як ще дізнатися? Дехто твердить, що отримували повідомлення — зокрема, стара Сара Вітбурн. Присягалася. Ти просто не знаєш, що думати. А ти, здається, не отримав повідомлення? Слухай, якого ляда ти прикусив язика?

— Просто міркую,— відповів Адам. І усвідомив здивовано: «А я зовсім не боюся брата! Колись боявся до смерті, а тепер ні. Цікаво, чому ж ні? Завдяки армії? Чи ув’язненню? Чи через смерть батька? Можливо — але я не розумію». Не відчуваючи страху, він знав, що може сказати все, що хоче, а раніше мусив добирати слова, щоб уникнути біди. Це відчуття було приємне, немов він сам помер і воскрес.

Вони пішли на кухню, яку він і пам’ятав, і не пам’ятав. Вона здавалася меншою і бруднішою. Адам сказав майже весело:

— Карле, я слухаю. Ти хочеш мені щось сказати, а сам ходиш околяса, як тер’єр навколо куща. Кажи вже, що тебе гризе.

Очі Карла спалахнули гнівом. Він підвів голову. Сили його покинули. Він подумав розпачливо: «Я вже не можу його відлупцювати. Не можу».

— Може, то недобре — гарно почуватися, коли батько тільки нещодавно помер, але знаєш, Карле, я ніколи не почувався краще за все своє життя,— засміявся Адам.— Ніколи за все життя. Кажи, Карле. Хай воно тебе більше не гризе.

— Ти любив батька? — спитав Карл.

— Не відповім, поки не знатиму, до чого ти хилиш.

— Любив чи ні?

— А тобі що до того?

— Скажи мені.

Тіло й душу Адама заповнила життєдайна, вільна зухвалість.

— Гаразд, скажу. Ні. Я його не любив. Іноді він мене лякав. Іноді — так, іноді — я ним захоплювався, але майже весь час я його ненавидів. А тепер кажи, навіщо це тобі знати.

Карл роздивлявся свої руки.

— Не розумію,— сказав він.— Мені просто в голову не вкладається. Він любив тебе понад усе в житті.

— Не вірю.

— Можеш не вірити. Йому подобалося все, що ти йому приносив. А мене не любив. Йому не подобалося нічого, що дарував я. Пам’ятаєш мій подарунок, отой кишеньковий ніж? Я нарубав і продав купу дров, щоб його купити. А він навіть не забрав його з собою до Вашингтона. Ніж і зараз валяється в його бюро. А ти подарував йому цуцика. Він тобі нічого не коштував. Так я тобі покажу тобі фото того пса. Він був на похороні. Його ніс на руках один полковник — пес осліпнув, не міг сам ходити. Його застрелили після похорону.

Адама спантеличила злість у тоні брата.

— Не розумію,— сказав він.— Не розумію, куди ти хилиш.

— Я його любив,— сказав Карл. І вперше на пам’яті Адама Карл заплакав. Охопивши голову руками, він заридав.

Адам хотів був до нього підійти, коли раптом відчув повернення колишнього страху. Ні, подумав він, якщо я його торкнуся, він спробує мене вбити. Він підійшов до прочинених дверей і подивився у двір, чуючи, як схлипує у нього за спиною брат.

Навколо будинку не було гарно, ніколи не було. Все було засмічене, відчувалася занедбаність, неохайність, розхристаність; жодних квітів, а на подвір’ї валялися обривки паперу й уламки деревини. Будинок також не відзначався привабливістю. Міцна хатина, яка дає притулок і де можна куховарити. Непривітна ферма, непривітний будинок, який ніхто не любив і який теж не любив нікого. Це не рідна домівка, куди прагнеш повернутися. Адам пригадав свою мачуху — так само не любу, як і ферма, прийнятну, по-своєму охайну, але вона була дружиною не більше, ніж ферма була рідною домівкою.

Ридання брата затихли. Адам обернув голову. Карл невидющим оком дивився поперед себе.

— Розкажи мені про матір,— попросив Адам.

— Вона померла. Я ж тобі писав.

— Розкажи мені про неї.

— Я розказував. Вона померла. Дуже давно. І тобі вона не матір.

Усмішка, яку колись Адам зненацька помітив на її обличчі, спалахнула у його пам’яті. Він ніби побачив Алісу перед собою.

Голос Карла простромив її образ і розбив його в друзки.

— Скажи мені одну річ — не квапся, подумай, перш ніж відповісти, або не відповідай, якщо твоя відповідь неправдива.

Карл поворушив губами, готуючись поставити своє питання.

— Як гадаєш, чи міг наш батько бути... шахраєм?

— Ти про що?

— Хіба не ясно? Я висловився чітко. «Шахрай» має тільки одне значення.

— Не знаю,— сказав Адам.— Не знаю. Ніхто такого не говорив. Здавався таким, як слід бути. Ночував у Білому домі. На його похорон прийшов віце-президент. Невже це схоже на шахрая? Ну ж бо, Карле, скажи те, що хотів мені сказати у першу ж мить, коли я прийшов додому.

Карл облизав губи. Здається, вся його кров відхлинула і забрала з собою всі сили і злість. Голос його звучав монотонно:

— Батько склав заповіт. Залишив усе тобі й мені у рівних частках.

— Що ж, ми завжди можемо жити на фермі,— засміявся Адам.— З голоду не помремо.

— Він залишив понад сто тисяч доларів,— повідомив безрадісний голос.

— Ти збожеволів. Понад сто тисяч доларів? Звідки б він їх узяв?

— Помилки бути не може. Його платня у В.А.Р. становила сто тридцять п’ять доларів на місяць. Він сам платив за помешкання і харчування. У відрядженнях він отримував по п’ять центів за милю і витрати на готель.

— Може, він завжди їх мав, просто ми не знали.

— Ні, він їх мав не завжди.

— Чому б нам не написати до військового відомства і не спитати? Хтось там може знати.

— Я б не наважився,— сказав Карл.

— Послухай, не роби поспішних висновків. Існує така річ, як біржові спекуляції. Чимало людей на них розбагатіло. Батько знався з великими цабе. Можливо, він натрапив на щось серйозне. Згадай людей, які під час Золотої лихоманки вирушили до Каліфорнії і повернулися багатіями.

Обличчя Карла лишалося безутішним. Він заговорив так тихо, що Адамові довелося нахилитися, щоб почути. Тон був позбавлений емоцій, як звіт.

— Наш батько пішов до Союзної армії у червні 1862-го. Він проходив тримісячну підготовку в нашому штаті. Це вже вересень. Він рушив на Південь. 12-го жовтня його поранило в ногу, і він потрапив у шпиталь. Додому він повернувся у січні.

— Не втямлю, до чого ти ведеш.

Слова Карла прозвучали слабко й безпорадно.

— Він не був при Чанселорсвілі. Він не був ні при Гетисбергу, ні при Ричмонді, ні при Аппоматоксі[9].

— Звідки ти знаєш?

— З його відставки. Вона прийшла разом з іншими паперами.

Адам глибоко зітхнув. У нього в грудях забила, як кулаками, радість. Він похитав головою, ніби не йняв віри.

— Як він це облаштував? — провадив Карл.— Як у біса він це облаштував? Ніхто ніколи не сумнівався. Ти, наприклад? Або я? Або моя мати? Ніхто. Навіть у Вашингтоні.

Адам підвівся.

— У цьому домі знайдеться що поїсти? Я розігрію.

— Я увечері зарізав курку. Засмажу, якщо почекаєш.

— А щось швидше?

— Є солонина і купа яєць.

— Підійде,— сказав Адам.

Вони залишили питання невирішеним, подумки обійшли його, переступили через нього. На словах вони його не торкалися, але з думок воно нікуди не ділося. Вони хотіли про це говорити, але не могли. Карл підсмажив солонину, розігрів квасолю, зробив яєчню.

— Я переорав пасовисько,— повідомив він.— Засіяв житом.

— Ну і як?

— Доволі добре, коли я викорчував усі валуни. Оцю кляту штуку,— він торкнувся лоба,— я дістав, коли намагався виламати каменюку.

— Ти мені про це писав,— відгукнувся Адам.— Не пам’ятаю, чи казав я тобі, що твої листи багато для мене важили.

— Ти мало писав мені про себе,— сказав Карл.

— Гадаю, мені не хотілося про це думати. Там було доволі паскудно, майже повсякчас.

— Я читав про ті кампанії у газетах. Ти брав у них участь?

— Так. Не хотілося про це думати. І зараз не хочеться.

— Ти вбивав індіанців?

— Так, ми вбивали індіанців.

— Гадаю, вони дуже озлоблені.

— Гадаю, що так.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.

— Не хочу.

Вони обідали при світлі гасової лампи.

— Буде світліше, коли я знайду час і помию скляний абажур.

— Я сам помию,— зголосився Адам.— Важко дбати про все зразу.

— Добре, що ти повернувся. Може, після вечері сходимо до таверни?

— Там побачимо. Щось мені хочеться трохи відпочити.

— Я тобі не писав, але в таверні є дівчата. Хтозна, може, тобі сподобається ходити зі мною. Вони міняються що два тижні. Хтозна, може, ти будеш радий на них подивитися.

— Дівчата?

— Так, вони там нагорі. Дуже зручно. Я подумав, коли ти вже повернувся додому...

— Не сьогодні. Можливо, згодом. А скільки вони беруть?

— Один долар. Гарні дівчата, майже всі.

— Можливо, згодом,— повторив Адам.— Дивно, що їм дозволяють.

— Я теж спершу дивувався. Але там розроблена ціла система.

— Ти часто там буваєш?

— Раз на два або три тижні. Тут доволі самотньо, поруч нікого немає.

— Ти мені якось написав, що збираєшся одружитися.

— Збирався. Та не знайшов підходящої дівчини.

Брати старанно обходили тему, яка їх турбувала. Щойно вони підходили до неї ближче, як одразу ж відступали і заводили про врожай, про місцеві плітки, про політику, про здоров’я. Вони знали, що рано чи пізно повернуться до неї. Карлові більше кортіло обговорювати це питання, ніж Адаму, але Карл мав і більше часу на роздуми, тоді як для Адама це був новий напрямок для думок і відчуттів. Він волів відкласти це на майбутнє, проте розумів, що брат того не допустить.

Тоді Адам сказав відверто:

— Відкладімо на завтра.

— Звісно, якщо ти так хочеш.

Поступово вони вичерпали всі нейтральні теми. Обговорили всіх знайомих і всі місцеві події. Розмова зів’яла, час тягся повільно.

— Не хочеш лягти? — спитав Адам.

— Трохи згодом.

Вони помовчали, й у будинок тривожно проникла ніч, підштовхуючи й підганяючи їх.

— Шкода, що я не був на тому похороні,— сказав Карл.

— Мабуть, усе було дуже пишно.

— Хочеш подивитися вирізки з газет? Вони всі у мене в кімнаті.

— Ні. Не сьогодні.

Карл посовався на стільці й обіперся ліктями об стіл.

— Нам треба щось вирішувати,— промовив він схвильовано.— Можемо відкладати що завгодно, але тут треба вирішити, як нам діяти.

— Знаю,— відізвався Адам.— Просто мені потрібен час усе обміркувати.

— А яка від того користь? Я мав час, купу часу, але тільки ходив по колу. Намагався про те не думати, але й далі ходив по колу. Гадаєш, час допоможе?

— Гадаю, ні. Гадаю, ні. Про що ти хочеш поговорити насамперед? Гадаю, варто обговорити вже. Ми ж ні про інше думати не можемо.

— Насамперед про гроші,— сказав Карл.— Понад сто тисяч доларів — це ж цілий статок.

— А що з грошима?

— Ну, звідки вони узялися?

— Гадки не маю. Я вже казав тобі, можливо, він грав на біржі. Хтось у Вашингтоні міг дати йому гарну підказку.

— Ти хоч сам у це віриш?

— Я ні у що не вірю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю, тож як я можу вірити?

— Це ціла купа грошей,— повторив Карл.— Статок, який ми дістали. Можемо жити на ці гроші до скону, або накупити собі бозна-скільки землі й заробляти на ній. Може, ти про це не подумав, але ми тепер багаті. Ми багатіші за всіх довкола.

— Ти так говориш, ніби йдеться про довічне ув’язнення,— засміявся Адам.

— Звідки вони узялися?

— Хіба не байдуже? — спитав Адам.— Може, нам просто слід заспокоїтися і жити собі на радість.

— Він не був у Гетисбергу. Він, чорти б його узяли, не брав участі в жодній битві тієї війни. Його поранили у дрібній перестрілці. Все, що він розповідав,— суцільна брехня.

— До чого ти ведеш?

— Гадаю, він украв ті гроші...— Карл мав нещасний вигляд.— Ти спитав мене, і я кажу, щó про це думаю.

— А ти знаєш, де він їх украв?

— Ні.

— Чому ж ти вирішив, що він їх украв?

— Він брехав про війну.

— Що?

— Ну, якщо він брехав про війну, то — міг і красти.

— Як?

— Він мав посади у військовому відомстві — великі посади. Можливо, він натрапив на якийсь скарб, підроблював рахунки.

Адам зітхнув.

— Якщо ти так думаєш, чого ж не напишеш туди, не розкажеш? Нехай вони перевірять рахунки. Якщо це правда, ми б могли повернути гроші.

Обличчя Карла перекосилося, і шрам на лобі почорнів.

— На похорон приходив віце-президент. Президент надіслав вінок. Ціла процесія екіпажів простяглася на півмилі, а ще сотні людей йшли пішки. А тобі відомо, хто ніс труну з його тілом?

— До чого ти хилиш?

— Скажімо, ми відкриємо, що він крадій. Тоді з’ясується, що він не був при Гетисбергу, не був ніде. Тоді всі знатимуть, що він ще й брехун, і все його життя — мерзенна брехня. Тоді навіть якщо він і казав колись правду, їй ніхто не повірить.

Адам сидів нерухомо. Дивився він лагідно, але не втрачав пильності.

— Я думав, ти його любиш,— промовив він спокійно. Почувався він розкутим і вільним.

— Любив. Люблю. Саме тому мене це так бісить — усе його життя облуда, все — облуда. А його могила — її навіть можуть розкопати й викинути його звідси,— мова його уривалася від емоцій.— Невже ти його зовсім не любив? — вигукнув він.

— Досі я не був упевнений,— відгукнувся Адам.— Досі мені заважало те, що я мусив би відчувати. Ні. Я його не любив.

— Тоді тобі байдуже, якщо його життя буде спаплюжене, а його нещасне тіло викопають і... о Боже Всесильний!

Думки Адама гарячково металися у пошуках слів, які б передали його почуття.

— Яке мені діло,— сказав він.

— Звісно, ніякого,— гірко відізвався Карл.— Якщо ти його не любив, то ніякого. Можеш допомогти плюнути йому в обличчя.

Адам знав, що його брат уже не становить небезпеки. Його не переслідують ревнощі. Вся вага батька впала на нього, але то був його батько, а від батька нема куди подітися.

— Як можна бувати на людях, коли всі дізнаються? — спитав Карл.— Як дивитися людям у вічі?

— Я вже казав — мені байдуже. Мені нема чого тривожитися, бо я в це не вірю.

— У що не віриш?

— Не вірю, що він крав гроші. Вірю, що під час війни він робив саме те, про що розповідав.

— А докази? Його відставка?

— Ти не маєш доказів, що він крав. Ти це просто вигадав, бо не знаєш, звідки взялися ті гроші.

— Його армійські документи...

— Там може бути помилка,— сказав Адам.— Гадаю, що й ти помиляєшся. Я вірю у свого батька.

— Не розумію, як ти можеш.

— Поясню,— сказав Адам.— Докази, що Бога не існує, дуже переконливі, але для безлічі людей вони не такі переконливі, як відчуття, що Він існує.

— Але ж ти сказав, що не любив нашого батька. Як можеш ти в нього вірити, якщо ти його не любив?

— Можливо, саме з цієї причини,— роздумливо відповів Адам, шукаючи пояснення.— Можливо, якби я його любив, я б до нього ревнував. Як ти. Можливо... можливо, ревнощі роблять людину підозрілою, породжують сумніви. Хіба не правда, що коли закохуєшся в жінку, ніколи не почуваєшся впевненим, завжди сумніваєшся в ній, тому що сумніваєшся у собі самому? Тепер я це ясно бачу. Я бачу, як ти його любив і щó це з тобою зробило. Я його не любив. Можливо, він любив мене. Він випробовував мене, кривдив мене, карав мене і врешті-решт послав мене на заклання, як відшкодування за щось. Але він не любив тебе, значить, вірив у тебе. Можливо... що ж, можливо, тут усе навпаки.

Карл не зводив з брата очей.

— Не розумію,— сказав він.

— Я сам намагаюся зрозуміти. Це для мене зовсім нова думка. Я добре почуваюся. Можливо, ніколи в житті я ще не почувався краще. Я позбувся чогось. Можливо, колись я відчуватиму те, що ти, але зараз — ні.

— Не розумію,— повторив Карл.

— Невже ти не бачиш, що я не вірю, ніби наш батько був крадій? І я не вірю, що він був брехун.

— Але папери...

— Я й дивитися не буду на ті папери. Папери нічого не важать порівняно з моєю вірою в батька.

— Отже, ти візьмеш гроші? — Карл важко дихав.

— Неодмінно.

— Навіть якщо він їх украв?

— Він їх не крав. Він не міг їх украсти.

— Не розумію,— знову сказав Карл.

— Не розумієш? Що ж, здається, в цьому і полягає весь секрет. Слухай, я ніколи про це не згадував,— пам’ятаєш, як ти мене відлупцював перед тим, як я поїхав з дому?

— Так.

— Пам’ятаєш, що було потім? Ти повернувся з сокирою, щоб мене вбити.

— Я пам’ятаю не дуже добре. Мабуть, я тоді був у нестямі.

— Тоді я не знав, але тепер знаю: ти боровся за свою любов.

— Любов?

— Так,— сказав Адам.— Ми добре скористаємося цими грошима. Можливо, залишимося тут. Можливо, виїдемо звідси,— можливо, до Каліфорнії. Там буде видно. І, ясна річ, ми зведемо пам’ятник нашому батькові — грандіозний пам’ятник.

— Я ніколи не зможу виїхати звідси,— промовив Карл.

— Хтозна. Поспішати немає куди. Поживемо — побачимо.

1

Я гадаю, що іноді у цілком нормальних батьків народжуються чудовиська. Деяких видно зразу: вони спотворені й жахливі, з великими головами на тендітних тільцях; деякі народжуються без рук, без ніг, деякі з трьома руками, деякі з хвостами або ротами там, де їм зовсім не місце. Це, як заведено думати, нещасні випадки, у яких ніхто не винен. Колись таке вважалося наочним покаранням за приховані гріхи.

Але як існують фізичні потвори, то хіба не народжуються моральні, духовні потвори? Обличчя й тіло можуть бути ідеальні, але якщо викривлений ген або скалічене яйце породжують чудовиськ фізичних, хіба не може той самий процес породити спотворену душу?

Чудовиська — це, більшою або меншою мірою, відхилення від визнаної норми. Як дитина може народитися без руки, так вона може народитися без доброти чи без совісті. Людина, яка втратила у нещасному випадку руку, важко пристосовується до цієї втрати, але народжений без рук страждає лише через ставлення людей, які вважають це дивним. Якщо ніколи не мав рук, то й не страждатимеш через це. Іноді, в ранньому дитинстві, ми уявляємо, як то воно — мати крила, але немає причин гадати, що пташки поділяють такі почуття. Ні, для потвори потворною має видаватися норма, тому що кожен сам собі здається нормальним. Для духовного монстра це ще менш зрозуміло, оскільки зовнішніх ознак, з якими можна себе порівняти, немає. Людині, яка народилася без совісті, видається сміховинним той, хто живе по совісті. Злодію дурнуватою здається чесність. Не треба забувати, що потвора — це лише варіація і що для потвори саме норма є потворною.

На моє переконання, Кейті Амес народилася з такими нахилами, або тягою до них, які спрямовували і підштовхували її упродовж всього життя. Якийсь маховик схибив, якась шестерня перекривилася. Вона не була схожа на інших людей — ніколи, від самого народження. І як каліка може навчитися користатися своїм недоліком так, що у своєму обмеженому світі отримує переваги над нормальними людьми, так і Кейті, користуючись своєю відмінністю, спричиняла болюче й бентежливе заворушення у світі своєму.

Були часи, коли дівчинка, подібна до Кейті, вважалася б одержимою дияволом. З неї б виганяли злих духів, і після багатьох випробувань, які б ні до чого не призвели, її спалили б як відьму на благо всієї громади. Єдине, чого не можна пробачити відьмі, це її здатність мучити людей, тривожити їх, хвилювати і навіть породжувати у них заздрість.

Природа ніби задумала приховати пастку, бо обличчя Кейті від самого початку видавалося напрочуд невинним. Волосся вона мала золотаве й пишне; широко поставлені горіхові очі з важкими верхніми повіками надавали їй загадково-сонного виразу. Ніс був делікатний і тоненький, вилиці високі й широкі, вони спускалися до невеличкого підборіддя, тож личко мало форму серця. Рот був красивої форми, з красивими губами, але на диво маленький, так званий пуп’янок троянди. Вуха вона мала невеличкі, без мочок, і вони так щільно прилягали до голови, що навіть коли вона зачісувала волосся нагору, не виділялися: тоненькі пелюстки, притиснуті до голови.

Фігура у Кейті завжди була дитяча, навіть коли вона виросла, з витонченими, ніжними руками і долоньками — крихітними долоньками. Груди в неї так і не розвинулися як слід. До отроцтва пипки в неї аж западали всередину. Мати мусила їх масажувати, щоб вони випнулися, коли Кейті досягла десятьох років. Тіло її скидалося на тіло хлопчика: вузькі стегна, прямі ноги, а гомілки тонкі й рівні, але не стрункі. Стопи — маленькі та круглі, немов обрублені, з високим підйомом, як копитця. Вона була гарненьким дівчам і виросла у вродливу жінку. Голос мала м’який і хрипкуватий, такий солодкий, що перед ним неможливо було встояти. Проте у неї в горлі, мабуть, була ще якась сталева струна, тому що голос Кейті міг ранити, як напилок, коли вона того хотіла.

Ще дитиною вона мала в собі щось таке, що примушувало на неї дивитися, потім відвертатися, а там знову дивитися — схвильовано, як на щось чужорідне. З її очей щось визирало, а потім ховалося, коли поглянути на неї ще раз. Вона рухалася поволі, говорила мало, та варто було їй десь з’явитися, як вона приковувала всі погляди.

Її присутність бентежила і притягувала до себе. Чоловіки й жінки прагнули роздивитися її, підійти ближче, спробувати з’ясувати, що ж викликає оту збентеженість, яку вона так загадково збуджувала. Так було завжди, тому Кейті не дивувалася.

Кейті відрізнялася від інших дітей майже в усьому, але було те, що робило її зовсім інакшою. Більшість дітей ненавидить відмінність. Діти хочуть виглядати, розмовляти, вдягатися й поводитися точнісінько, як усі решта. Коли модно вдягатися безглуздо, дитина страждає і побивається, якщо не може вбиратися у таку безглуздість. Якби в моді було намисто зі свинячих відбивних, нещасна була б та дитина, яка б не мала можливості носити на шиї свинячі відбивні. Таке рабське пристосування до гурту поширюється і на ігри, і на поведінку, соціальну й будь-яку. Це захисне забарвлення, яке діти застосовують задля безпеки.

У Кейті нічого такого не було. Вона ніколи ні до кого не пристосовувалася ні у вбранні, ні у поводженні. Вона вбиралася у те, що сама хотіла. В результаті більшість дітей наслідувала її.

Коли вона підросла, гурт а чи стадо, якими є будь-яке збіговисько дітей, почали відчувати те, що відчували дорослі: в Кейті проступало щось чужорідне. З часом спілкуватися з нею можна було лише наодинці. Групки хлопців і дівчат уникали її, немов вона таїла в собі якусь невимовну небезпеку.

Кейті була брехуха, але не така, як інші діти. Її брехня — то були не вигадки, коли розповідають про щось уявне, а щоб воно здавалося реальним, то й розповідають про нього, як про реальне. Такі вигадки — просто звичайне відхилення від зовнішньої реальності. Я думаю, що відмінність між брехнею і вигадкою полягає в тому, що вигадка застосовує принади і видимість правди задля інтересу і слухача, і оповідача. У вигадці немає втрат і здобутків. Натомість брехня — це засіб отримати зиск або знайти порятунок. Я припускаю, що згідно з цим визначенням письменник — брехун, якщо, звісно, його твори приносять грошову винагороду.

Брехня Кейті ніколи не була невинною. Вона брехала, щоб уникнути покарання, чи роботи, чи відповідальності, й користувалася цим задля вигоди. Більшість брехунів попадається — або через те, що вони забувають, що саме розказували, або через те, що їхня брехня раптом зустрічається віч-на-віч з невідворотною правдою. Кейті ніколи не забувала своїх побрехеньок, вона розробила надзвичайно дієвий спосіб брехні. Вона так близько підходила до правди, що важко було запідозрити брехню. Вона знала ще два способи: або переплести брехню з правдою, або сказати правду так, ніби це брехня. Коли людину звинувачують у брехні, яка виявляється правдою, створюється можливість довший час безкарно говорити неправду.

Оскільки Кейті була єдина дитина в сім’ї, матері не було з ким її порівнювати. Вона гадала, що всі діти саме такі, як її донька. Й оскільки всі батьки схильні хвилюватися, вона була впевнена, що всі її друзі мають подібні проблеми.

Батько Кейті такої впевненості не мав. Він управляв невеличкою чинбарнею в одному містечку в штаті Массачусетс, і це забезпечувало їм заможне й спокійне існування, якщо він працював дуже багато. Містер Амес зустрічався з іншими дітьми поза власною домівкою і відчував, що Кейті не така, як усі. Він це відчував не стільки розумом, скільки душею. Донька непокоїла його, хоча він не міг би пояснити чому.

Майже всі на світі мають жадання і спонуки, піддаються емоціям, егоїзму і хтивості, які ховаються в них не надто глибоко. І майже всі або стримують ці пристрасті, або потурають їм потайки. Кейті знала не лише про існування таких пристрастей, а й уміла використовувати їх собі на користь. Цілком імовірно, що вона не вірила навіть в існування у людей інших якостей, бо якщо вона передчасно й гостро усвідомила одні тенденції, то стосовно інших залишалася зовсім сліпою.

Ще у зовсім юному віці Кейті збагнула, що сексуальність з усіма їй притаманними пристрастями, стражданнями, ревнощами і заборонами становить один з найпекучіших імпульсів людини. У ті часи вона була ще більш пекуча, ніж нині, тому що про неї не можна було згадувати і говорити. Кожен носив це особисте пекло в собі, а на людях удавав, що його не існує,— а коли чоловік на цьому попадався, він ставав цілковито безпорадним. Кейті збагнула, що шляхом маніпулювання і використання цієї частини життя вона може здобути й утримати владу практично над усіма. Це була водночас і зброя, і загроза. Це було непереборне. А оскільки Кейті не знала, що таке сліпа безпорадність, вірогідно, сама вона не мала цієї пристрасті та зневажала тих, хто її має. І, коли подивитися на це під певним кутом, вона мала рацію.

Яку свободу могли б мати чоловіки і жінки, якби не потрапляли безнастанно у тенета своєї сексуальності, якби вона їх не дурила, не брала у полон, не мучила! Єдиний недолік такої свободи в тому, що без сексуальності людина — не людина. А якесь чудовисько.

У десять років Кейті вже знала чимало про могутність статевого пориву і почала холоднокровно з ним експериментувати. Вона все розраховувала холоднокровно, передбачаючи труднощі й готуючись до них.

Сексуальні ігри дітей відбуваються завжди. Кожен хлопчик, гадаю, якщо він нормальний, вовтузився з дівчатками десь у затінках дерев, чи в сараї, чи під вербою, чи у рівчаку край дороги — або принаймні мріяв про таке. Майже всі батьки стикаються рано чи пізно з цією проблемою, і щастить тій дитині, батьки якої ще не забули власного дитинства. Втім, за часів дитинства Кейті все було складніше. Батьки, не визнаючи власної сексуальності, жахалися, знаходячи її в дітях.

2

Одного весняного ранку, коли трава з запізнілою росою наїжачується під сонцем, коли тепло вже проповзло під землю і виштовхнуло жовті кульбабки, мати Кейті закінчувала розвішувати щойно випрану білизну. Амеси мешкали на околиці містечка, за хатою у них були клуня і каретний сарай, город і загороджений загін для двох коней.

Місіс Амес згадала, що бачила, як Кейті тихим кроком йшла до клуні. Вона гукнула її, не отримала відповіді й подумала, що їй, напевне, здалося. Вона вже збиралася повернутися до будинку, як почула з каретного сараю якесь хихотіння. «Кейті!» — крикнула вона. Ніхто не озвався. Вона стривожилася. Пригадала той сміх. То не був голос Кейті. Кейті не сміялася ніколи.

Не відомо, як і чому батьків охоплює страх. Зрозуміло, дуже часто переляк виникає без жодної причини. А надто у батьків єдиної дитини, яких мучать чорні думки про її можливу втрату.

Місіс Амес завмерла на місці й дослухалася. Вона почула тихі, потайливі голоси й обережно попрямувала до каретного сараю. Подвійні двері були зачинені. Шепіт линув зсередини, але вона не чула голосу Кейті. Вона підійшла швидкими кроками, рвонула двері, і яскраве сонце залило сарай. Кейті лежала на долівці, задерши спідниці. Вона була оголена до талії, а поруч стояли навколішках двійко хлопчиків років чотирнадцятьох. Вони заціпеніли від несподіваного світла. Очі Кейті втратили будь-який вираз від жаху. Місіс Амес знала хлопчиків, знала і їхніх батьків.

Раптом один з хлопчиків підскочив, пронісся повз місіс Амес і зник за рогом будинку. Другий безпорадно відсахнувся від жінки, а потім з криком кинувся до дверей. Місіс Амес вчепилася в нього, але пальці її ковзнули по його куртці, й він утік. Вона чула, як він біжить подвір’ям.

Місіс Амес спробувала заговорити, але голос її перетворився на хрипкий шепіт:

— Підводься!

Кейті вп’ялася в неї невидющим поглядом і не ворухнулася. Місіс Амес побачила, що зап’ястки Кейті зв’язані міцною мотузкою. Вона скрикнула, впала навколішки і почала шпортатися з вузлами. Вона занесла Кейті до хати і вклала у ліжко.

Сімейний лікар, який оглянув Кейті, не виявив ознак насильства.

— Дякуйте Богові, що ви встигли вчасно,— все повторював він місіс Амес.

Кейті довго не могла говорити. Шок, як назвав це лікар. А коли шок минув, Кейті відмовлялася говорити. Коли її розпитували, вона так розширювала очі, аж вони викочувалися, дихання переривалося, тіло ціпеніло, а щоки червоніли від затамованого подиху.

На перемовини з батьками хлопчиків прийшов і доктор Вільямс. Містер Амес повсякчас відмовчувався. Він приніс мотузку, якою були зв’язані зап’ястки Кейті. Очі його були розгублені. Дечого він не зрозумів, але обговорювати того не став.

Місіс Амес була повсякчас в істериці. Вона була там. Вона все бачила. За нею було останнє слово. З її істерики визирав диявол-садист. Вона жадала крові. У її вимогах покарання проступало задоволення. Їхнє місто, їхній край потребують захисту. Вона поставила все на таку основу. Слава Господу, вона з’явилася вчасно. Але, можливо, наступного разу вона не встигне; що відчуватимуть інші матері? А Кейті всього лише десять років.

Покарання тоді були жорстокіші, ніж зараз. Люди щиро вірили, що батіг — знаряддя доброчинності. Спершу по одному, а потім обох разом хлопців відшмагали до живого м’яса.

Їхній злочин був поганий сам по собі, але брехня виявила зло, проти якого навіть батоги були безсилі. Їхній захист від початку був сміховинно безглуздий. Кейті, казали вони, сама все те придумала, і вони їх заплатили по п’ять центів кожний. Вони не зв’язували їй рук. Вони пам’ятали, що вона бавилася з мотузкою.

Місіс Амес сказала це перша, а за нею повторило все місто: «Чи не хочуть вони сказати, що вона сама собі зв’язала руки? Десятирічне дівча?»

Якби хлопчики зізналися у скоєному злочині, вони могли б уникнути бодай частини покарання. Їхні відмовки розлютили не лише їхніх батьків, які лупцювали їх самі, а й усю громаду. За згоди батьків обох хлопчиків помістили до виправної колонії.

— Ця історія її гнітить,— казала місіс Амес сусідам.— Якби вона могла виговоритися, їй би, напевне, полегшало. Та коли я її розпитую — на неї знову все накочується, і вона ціпеніє.

Амеси ніколи не говорили з донькою про той випадок. Тема була закрита. Містер Амес дуже скоро забув про свої прикрі підозри. Йому було б неприємно, якби хлопці опинилися в колонії за те, чого не робили.

Коли Кейті остаточно оговталася після шоку, хлопчики і дівчатка спостерігали за нею зоддалік, а потім підходили ближче, немов зачаровані. Вона ні в кого не закохувалася, як то водиться у дівчаток дванадцяти-тринадцяти років. Хлопчики не хотіли наражатися на скандали з батьками за те, що проводжають її після школи. Але вона чинила могутній вплив як на хлопців, так і на дівчат. І якщо котрийсь із хлопчиків опинявся з нею наодинці, він відчував, що його тягне до неї якась сила, якої він не міг ані зрозуміти, ані побороти.

Кейті була вишукана і тендітна, голос мала тихий. Вона сама ходила на далекі прогулянки, і рідко коли під час цих прогулянок хтось із хлопців не випорскував з підліску, зустрічаючи її — цілком випадково. І хоча чутки поширюються швидко, ніхто не знав, що робила Кейті. Коли щось траплялося, ходили тільки невиразні плітки, а це саме по собі доволі незвично у часи, коли існує багато секретів і жоден з них не можна надовго приховати без того, щоб не пішов поговір.

Кейті виробила собі легку усмішку, просто натяк на усмішку. У неї була манера дивитися вбік і вниз, і це натякало хлопцеві, з яким вона зустрічалася наодинці, що вона готова поділитися з ним якимись таємницями.

У голові її батька ворушилося ще одне питання, але він його гнав подалі й картав себе за те, що взагалі про таке думає. Кейті надзвичайно щастило на знахідки — золотий амулет, гроші, маленький шовковий гаманець, срібний хрестик з червоними камінчиками, схожі на рубіни. Вона знаходила багато речей, та коли батько дав оголошення про хрестик у щотижневому «Кур’єрі», ніхто так і не відізвався.

Містер Амес, батько Кейті, був чоловік закритий. Він рідко ділився своїми думками. Він не наважився б виставити себе на сусідський суд. Хирляве полум’я сумніву він тримав при собі. Краще б він нічого не знав, так безпечніше, мудріше і значно зручніше. Що ж до матері Кейті, то вона так закуталася і скоцюбилася у коконі благенької напівбрехні, перекрученої правди, натяків, які послідовно насаджувала Кейті, що навіть якби й натрапила на істину, то не розпізнала б її.

3

Кейті ставала дедалі чарівнішою. Делікатна, квітуча шкіра, золотаве волосся, широко розставлені, скромні й усе-таки повні обіцянок очі, маленький солодкий ротик привертали і затримували увагу. Вона закінчила вісім класів гуманітарної школи з такими чудовими результатами, що батьки записали її до старших класів невеличкої престижної школи, хоча тоді було незвично для дівчини продовжувати навчання. Але Кейті хотіла стати вчителькою, від чого батько й мати аж мліли, бо тоді це була єдина гідна професія, доступна для дівчини з не надто заможної родини. Батьки пишалися, коли їхні доньки йшли у вчительки.

Кейті пішла у старші класи в чотирнадцять років. Вона завжди була дорогоцінною для своїх батьків, але її вступ у таємничий світ алгебри і латини підняв її на такі висоти, куди батькам входу не було. Вони її втратили. Вони відчували, що вона піднеслася на недосяжний щабель.

Учитель латини був блідий, вразливий молодий чоловік, який провалився в училищі богослов’я, проте мав досить освіти, щоб викладати неминучу граматику, Цезаря і Цицерона. То був тихий юнак, у грудях якого не затухало почуття невдачі. У глибині душі він відчував, що Бог його відринув, і не без причини.

З часом стали помічати, що у Джеймсі Гру спалахнуло якесь полум’я, що якась сила засяяла у нього в очах. Його ніколи не бачили поруч з Кейті й ніякого зв’язку навіть не підозрювали.

Джеймс Гру став мужчиною. Він не ходив, а літав, він сам собі співав пісні. Він писав листи настільки переконливі, що керівництво його богословського училища ладне було поблажливо його поновити.

І раптом те полум’я згасло. Плечі його, такі рівні й квадратні, пригнічено згорбилися. Очі горіли, як у лихоманці, руки трусилися. Його бачили ночами у церкві, навколішках, він ворушив губами у молитвах. Він не приходив на уроки, сповіщав, що нездужає, тим часом було відомо, що він самотньо блукає у горах за містом.

Якось пізно вночі він постукав у двері дому Амесів. Містер Амес невдоволено побурчав, вибираючись із ліжка, запалив свічку, накинув на нічну сорочку пальто і пішов до дверей. Перед ним постав Джеймс Гру — нестямний, майже божевільний, з запаленими очима, він трусився всім тілом.

— Мені необхідно з вами побачитися,— промовив він охриплим голосом.

— Уже по опівночі,— суворо відтяв містер Амес.

— Мені необхідно побачитися з вами наодинці. Вдягніться і виходьте на двір. Нам треба поговорити.

— Юначе, ви або п’яний, або хворий. Ідіть додому і проспіться. Вже по опівночі.

— Я не можу чекати. Мені конче треба з вами поговорити.

— Приходьте до чинбарні вранці.

Містер Амес грюкнув дверима перед носом тремтячого візитера і трохи постояв, дослухаючись. Почулося волання: «Я не можу чекати. Я не можу чекати»,— а там і нетверді, повільні кроки униз по сходах.

Містер Амес прикрив рукою полум’я свічки, щоб воно не сліпило йому очі, й повернувся до ліжка. Йому здалося, що він побачив, як тихенько причинилися двері спальні Кейті, але, напевне, мерехтіння свічки ввело в оману його очі, бо, здавалося, портьєра також коливається.

— Що там таке? — запитала дружина, коли він знову влігся.

Містер Амес не знав, чому відповів саме так,— ймовірно, щоб не розпочинати дискусію.

— Якийсь п’яниця,— сказав він.— Помилився дверима.

— І куди тільки котиться цей світ,— зітхнула місіс Амес.

Він лежав у темряві, але ще бачив зеленувате коло, яке залишилося у нього в очах від свічки, а крізь цей мерехтливий, хисткий обідок проступали несамовиті, благальні очі Джеймса Гру. Він довго не міг заснути.

Уранці містечком поповзли чутки, десь перекривлені, десь перебільшені, але по опівдні все з’ясувалося. Паламар знайшов Джеймса Гру на підлозі перед олтарем. Уся його маківка була знесена пострілом. Поруч з ним валялася рушниця, а поруч з нею — кілочок, яким він натиснув на гачок. Збоку на підлозі стояв підсвічник з олтаря. Одна з трьох свічок ще горіла. Дві інші й не запалювали. А ще на підлозі лежали дві книжки, псалми і Книга літургії, одна на одній. Як це уявив паламар, Джеймс Гру підставив книжки під приклад, щоб цівка була на рівні скроні. Віддача відкинула рушницю від книжок.

Декілька людей пригадало, що чули постріл рано-вранці, до світанку. Джеймс Гру не залишив листа. Ніхто не міг збагнути, чому він так учинив.

Першим поривом містера Амеса було піти до коронера[10] і повідомити про опівнічний візит. А потім він подумав: «Яка з цього користь? Якби я щось знав, інша річ. Але я не знаю анічогісінько». Він відчував якийсь холод усередині. Вмовляв себе, що його провини тут немає: «Як я міг зарадити? Я навіть не знаю, чого він хотів». Він почувався винним і нещасним.

За вечерею дружина теревенила про самогубство, а він не міг шматка проковтнути. Кейті мовчала, втім, вона завжди мовчала. Вона брала їжу маленькими шматочками і часто витирала рот серветкою.

Місіс Амес дійшла до подробиць про тіло й рушницю.

— Я повсякчас хочу тебе спитати: отой учорашній п’яниця часом був не молодий Гру?

— Ні,— поспішно відізвався містер Амес.

— Ти впевнений? Ти розгледів його в темряві?

— Я мав свічку,— відтяв чоловік.— Нічого схожого, той був з довгою бородою.

— Чого ти розкричався? — здивувалася вона.— Я просто поцікавилася.

Кейті обтирала рот, і коли вона склала серветку в себе на колінах, на губах її грала усмішка.

Місіс Амес звернулася до доньки.

— Ти його щодня бачила у школі, Кейті. Він останнім часом не здавався сумним? Ти нічого не помічала, що навело б на думку...

Кейті подивилася собі в тарілку, потім підвела очі.

— Я думала, він хворий. Так, у нього був кепський вигляд. Усі в школі тільки про це й говорять. І хтось сказав — не пам’ятаю хто,— що містер Гру потрапив у якусь халепу в Бостоні. Не розчула, в яку саме. Ми всі любили містера Гру.— І вона делікатно промокнула губи серветкою.

Це був типовий прийом Кейті. Наступного дня вже ціле місто знало, що містер Гру потрапив у Бостоні в якусь історію, і нікому й на думку не спало, що все вигадала Кейті. Навіть місіс Амес забула, від кого вона те почула.

4

Невдовзі після свого шістнадцятого дня народження Кейті змінилася. Одного ранку вона не встала з ліжка, щоб іти до школи. Мати увійшла до неї в спальню і побачила, що та лежить, втупившись у стелю.

— Піднімайся, запізнишся. Вже майже дев’ята.

— Я нікуди не піду,— без усякого виразу в голосі озвалася донька.

— Ти захворіла?

— Ні.

— Тоді поквапся.

— Я нікуди не піду.

— Ти, мабуть, захворіла. Ти ж не пропустила ще жодного уроку.

— Я не піду до школи,— спокійно сказала Кейті.— Я більше ніколи не піду до школи.

Мати аж рота роззявила.

— Що ти собі надумала?

— Більше ніколи,— повторила Кейті, дивлячись на стелю.

— Побачимо, що на це скаже батько! Стільки праці, стільки витрат, та ще за два роки до отримання атестату!

Вона підійшла ближче і спитала тихо:

— Ти раптом не заміж зібралася?

— Ні.

— А що це за книжку ти ховаєш?

— Ось, нічого я не ховаю.

— А, «Аліса в Дивокраї». Ти вже доросла, щоб таке читати.

— Я можу стати такою маленькою, що ви мене й побачити не зможете.

— І що це ти верзеш?

— Мене ніхто не зуміє знайти.

Мати розсердилася.

— Облиш свої жарти. Не розумію, про що ти думаєш. І що міс Вигадниця збирається робити?

— Поки що не знаю,— відповіла Кейті.— Гадаю, поїду звідси.

— Ну, лежи, лежи, міс Вигадниця, от повернеться батько, він з тобою поговорить як слід.

Кейті дуже повільно повернула голову і подивилася на матір. Очі були крижані, позбавлені всякого виразу. І раптом місіс Амес злякалася своєї доньки. Вона тихенько вийшла і причинила по собі двері. У кухні вона сіла, охопила руками коліна і втупилася у вікно на напівзруйнований негодами каретний сарай.

Її донька стала для неї чужою. Вона відчула, як і більшість батьків рано чи пізно, що втрачає над Кейті владу, що узда, в якій вона тримала доньку, вислизає з рук. Мати не здогадувалася, що ніколи й не мала ніякої влади над Кейті. Її просто використовували задля вигоди Кейті. За якийсь час вона надягла капелюшок і пішла до чинбарні. Вона хотіла поговорити з чоловіком поза стінами дому.

Вдень Кейті апатично встала з ліжка і довго просиділа перед дзеркалом.

Того вечора містер Амес з величезною неохотою прочитав дочці лекцію. Він говорив про її обов’язок, про природну любов до батьків. Наприкінці своєї промови він усвідомив, що вона його не слухає. Це його розізлило, і від вдався до погроз. Він говорив про владу, дану йому Богом над рідною дитиною, про те, що ця природна влада підтримується державою. Тепер вона його слухала. Вона дивилася йому просто у вічі. Губи її легко всміхалися, а очі, здавалося, не моргали. Зрештою йому довелося відвернутися, і це його розлютило ще більше. Він звелів їй облишити свої дурощі. Він навіть натякнув, що відлупцює її, якщо вона не послухається.

Під кінець він виявив слабкість.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що вранці підеш до школи і забудеш про ці вибрики.

На її обличчі не читалося нічого. Маленький рот стиснувся.

— Гаразд,— відповіла вона.

Пізніше містер Амес сказав дружині з упевненістю, якої не відчував:

— Бачиш, треба було продемонструвати трохи сили. Ми їй надто потурали. Але вона хороша дівчинка. Просто забула, хто тут головний. Трохи суворості іноді не завадить.

На жаль, він був куди менше переконаний, ніж можна було судити з цих слів.

Уранці вона зникла. Разом зі своїм солом’яним дорожнім кошиком і найкращим вбранням. Ліжко було акуратно застелене. Кімната видавалася безликою — ніщо не вказувало, що тут зростала дівчинка. Ні картинок, ні сувенірів, нічого, що зазвичай супроводжує зростання. Кейті ніколи не гралася з ляльками. У кімнаті не було й сліду від Кейті.

Містер Амес був по-своєму мудрою людиною. Він нап’яв капелюха і поспіхом вирушив на залізничну станцію. Начальник станції був цілком певний. Кейті поїхала першим ранковим потягом. Вона купила квиток до Бостона. Він допоміг містеру Амесу послати телеграму до бостонської поліції. Містер Амес придбав квиток до Бостона й назад і сів на потяг о дев’ятій п’ятдесят. Він добре тримався у критичних ситуаціях.

Тієї ночі місіс Амес сиділа на кухні за замкненими дверима. Вона була дуже бліда і вчепилася у край столу, щоб руки не трусилися. Крізь зачинені двері долинув виразний шум: спершу удари, потім крики.

Містер Амес не дуже знався на лупцюванні, бо ніколи того не робив. Він хльоснув Кейті по ногах своїм батогом, а вона спокійно стояла і не зводила з нього холодних очей, і тоді він вийшов із себе. Перші удари були нерішучими і боязкими, та коли вона не розплакалася, він почав шмагати її по боках і плечах. Батіг бив до крові. У своєму гніві він кілька разів промазав, або підходив надто близько, і батіг обкручувався навколо її тулуба.

Кейті вчилася швидко. Вона його розуміла, знала його, а зрозумівши, почала кричати, корчитися, плакати, молити, й одразу з задоволенням відчула, що удари стали слабкіші.

Містер Амес сам злякався того крику й болю, який спричинив. Він зупинився. Кейті, ридаючи, впала на ліжко. Але якби батько придивився, він не побачив би сліз на її очах, зате помітив би напружену шию і бугорки під скронями, де сходилися вузлами м’язи щелепи.

— Ну що,— сказав він,— не робитимеш так більше?

— Ні, ні! Пробачте мені,— скрикнула Кейті. Вона відвернулася до стінки, щоб батько не помітив крижаного холоду на її обличчі.

— Гляди, щоб пам’ятала, хто ти є. І не забувай, хто я.

У Кейті перехопило голос. Вона видушила з себе сухий схлип.

— Не забуду,— пообіцяла вона.

На кухні місіс Амес ламала руки. Чоловік торкнувся її плеча.

— Мені було важко це зробити,— сказав він.— Але необхідно. Гадаю, воно їй піде на користь. Кейті здалася мені зовсім іншою дівчинкою. Мабуть, ми їй надто потурали. Надто жаліли. Мабуть, ми були не праві.

Він знав, що хоча жінка сама наполягла, щоб він відлупцював доньку, хоча він сам примусив себе її лупцювати, зараз вона його ненавиділа. І його охопив відчай.

5

Безсумнівно, Кейті було потрібно саме це. Як сказав містер Амес, «вона трошки розкрилася». Вона завжди була слухняна, а тепер стала ще й дбайлива. Упродовж наступних тижнів вона допомагала матері на кухні та зголошувалася навіть на те, у чому не було потреби. Вона почала плести для матері великий вовняний плед, а ця праця потребувала довгих місяців. Місіс Амес хвалилася цим перед сусідками: «У неї таке чудове відчуття кольору — червоно-коричневий і жовтий. Вона вже сплела три квадрати».

Для батька у Кейті завжди була напоготові усмішка. Вона вішала його капелюх, коли він повертався додому, ставила його стілець ближче до світла, щоб йому зручніше було читати.

Навіть у школі вона змінилася. Вона завжди добре вчилася, але зараз почала обдумувати плани на майбутнє. Вона говорила з директором про екзамени на атестат учительки: чи не можна їх скласти на рік раніше. Директор переглядав її оцінки і думав, що це цілком можливо, що є надія на успіх. Він завітав до чинбарні містера Амеса обговорити таку перспективу з ним.

— А нам вона нічого про це не казала,— гордо повідомив містер Амес.

— Можливо, мені не слід було вам розповідати. Сподіваюсь, я не зіпсував сюрпризу.

Містер і місіс Амес відчували, ніби вони випадково натрапили на якісь чари, що вирішили всі їхні проблеми. Вони приписали те несвідомій мудрості, яка перепадає лише на долю батьків.

— Ніколи в житті не бачив, щоб людина аж так змінилася,— повторював містер Амес.

— Але ж вона завжди була доброю дитиною,— примовляла його дружина.— А ти помічаєш, якою вона стає гарненькою? Справжня красуня. І щічки такі рум’яні.

— Думаю, недовго вона пробуде вчителькою з такою зовнішністю,— підтакував містер Амес.

І дійсно, Кейті дедалі гарнішала. Дитяча усмішка не сходила з її вуст, коли вона розводилася про свою підготовку до іспитів. У неї було багато вільного часу. Вона вичистила підвал, заткала папером усі щілини у фундаменті, щоб запобігти протягам. Коли кухонні двері рипіли, вона змащувала оливою петлі, як і замок, коли він відмикався туго, а оскільки олива ще залишалася, вона змастила й петлі на вхідних дверях. Вона взяла собі за обов’язок слідкувати, щоб гасові лампи були повні, а димоходи вичищені. Вона придумала спосіб занурювати димові труби у каністру з гасом, яку тримала у підвалі.

— Це треба бачити, щоб повірити,— говорив батько. А вона не обмежувалася хатою. Вона готова була терпіти запахи чинбарні, щоб тільки провідати батька. Їй щойно виповнилося шістнадцять, і, зрозуміло, батько вважав її дитиною. Його вражали її розпитування про справу.

— Та вона розумніша за більшість відомих мені чоловіків,— дивувався він.— Колись вона візьме мою справу в свої руки.

Її цікавив не лише процес дублення, а й ведення документації. Батько пояснював їй про кредити, виплати, накладні, заробітну платню. Він показав їй, як відмикати сейф, і зрадів, побачивши, що вона з одного разу запам’ятала комбінацію цифр.

— Ось як я це розумію,— говорив містер Амес дружині.— У кожному з нас сидить частинка чорта. Не хотів би я мати дитину, у якої на карку немає кмітливої голови. Я так розумію, що це просто свого роду енергія. Якщо її стримувати і контролювати, що ж, вона піде у вірному напрямку.

Кейті полагодила увесь свій одяг, упорядкувала всі свої речі.

Якось у травні вона повернулася зі школи й одразу засіла за плетіння. Мати була одягнена для виходу.

— Мені треба до Олтарної гільдії,— пояснила вона.— Треба обговорити розпродаж тістечок наступного тижня. Я там голова. А батько питав, чи не сходила б ти до банку забрати гроші на зарплатню і принести до чинбарні. Я йому розказала про розпродаж тістечок і що я не можу цього зробити.

— Залюбки,— погодилася Кейті.

— У банку вже приготували для тебе торбинку з грішми,— і місіс Амес поспішно вийшла.

Кейті працювала швидко, але не квапливо. Вона вдягла старий фартух, щоб не забруднити одяг. У підвалі розшукала банку з-під повидла з кришкою і віднесла її до каретного сараю, де зберігалися інструменти. Біля курятника вона упіймала маленьке курча, поклала на колоду, відрубала йому голову і скручувала шию над банкою, доки не націдила по вінця крові. Потім віднесла ще тремтяче тільце на купу гною і засунула його якомога глибше. Повернувшись до кухні, вона зняла фартух, кинула його в пічку і ворушила вугілля, аж доки полум’я не перекинулося на тканину. Далі вона помила руки, огледіла уважно черевички й панчохи і стерла темну пляму з носака правого черевичка. Поглянула на себе у дзеркало. Щоки розпашілися, очі блищали, а на губах грала її легка дитяча усмішка. Виходячи з дому, вона сховала банку з кров’ю під найнижчим сідалом у курнику. І десяти хвилин не минуло, як пішла мати.

Кейті обійшла легким кроком, майже танцюючи, навколо дому і вийшла на вулицю. Дерева випустили зелене листячко, на газонах уже жовтіли ранні кульбабки. Кейті весело йшла до центру міста, де містився банк. Вона була така свіжа і гарна, що люди задивлялися їй услід.

6

Пожежа спалахнула близько третьої години ночі. Вона розгоралася, ревіла, тріщала і знищила все ще до того, як її помітили. Коли підоспіли добровільні помічники з водою і шлангами, їм тільки й залишилося, що полити дахи сусідніх будинків, щоб не загорілися і вони.

Будинок Амесів вибухнув, як ракета. Добровольці та звичайна публіка, яку приваблюють пожежі, вдивлялися в освітлені вогнем обличчя в пошуках містера і місіс Амес і їхньої доньки. Всі одразу зрозуміли, що їх там нема. Люди роздивлялися широке ліжко, яке дотлівало, уявляючи в ньому себе і своїх дітей, і серця їхні калатали, й у горлі перехоплювало. Добровольці почали поливати залишки, немов ще могли б урятувати якусь частину сім’ї. Містом пішли злякані розмови, що родина Амесів повністю згоріла.

На світанку всі мешканці міста скупчилися перед задимленою чорною кучугурою. Ті, хто стояв попереду, мусили затуляти обличчя від жару. Добровольці й далі качали воду, щоб трохи остудити обгорілий безлад. Опівдні коронер уже міг накрити залишки мокрими ковдрами і почати штиркати залізною ломакою у змоклі згарки. Від містера і місіс Амес залишилося достатньо, щоб визначити — було лише два тіла. Ближні сусіди показали приблизне місце, це містилася спальня Кейті, але скільки не ворушили там граблями коронер з помічниками, вони не знайшли ані кістки, ані зуба.

Старший групи добровольців між тим знайшов дверні ручки і замок кухонних дверей. Він дивився на почорнілий метал, не розуміючи, що саме його так непокоїть. Позичив граблі у коронера і заходився енергійно розгрібати. Підібрався до місця, де були вхідні двері, і гріб, допоки не натрапив на той замок, увесь покривлений і наполовину розплавлений. Тепер біля нього скупчилася вся команда, яка допитувалася:

— Що ти шукаєш, Джордже? — а потім: — Що ти знайшов, Джордже?

Врешті-решт до нього підійшов і коронер:

— Що тебе турбує, Джордже?

— У замках немає ключів,— занепокоєно відповів старший групи.

— Може, вони випали?

— Як?

— Може, вони розплавилися?

— Але ж замки не розплавилися.

— Може, їх вийняв Білл Амес.

— Зсередини? — він простягнув свої знахідки. Обидва болта стирчали.

Оскільки дім хазяїна згорів, а сам хазяїн, вочевидь, згорів разом з домом, працівники чинбарні на знак поваги на роботу не вийшли. Вони тинялися біля згарища, пропонували допомогу, почувалися офіційними особами й усім заважали.

Лише по обіді Джоель Робінсон, майстер, прийшов до чинбарні. Він побачив відчинений сейф і розкидані на підлозі документи. Розбите вікно вказувало, як саме потрапив сюди злодій.

Це змінило характер усієї справи. Отже, то не був нещасний випадок. Місце збудження і суму заступив страх, а за ним підкрався гнів, брат страху. Натовп почав розходитися.

Людям не довелося йти дуже далеко. У каретному сараї знайшли те, що називається «ознаки боротьби» — у цьому випадку, зламану коробку, розбитий ущент каретний ліхтар, сліди подряпин на пилюці та солому на долівці. Можливо, люди й не визнали б оте все ознаками боротьби, якби не кров на підлозі.

Справу узяв до своїх рук констебль. То вже була його парафія. Він виштовхав усіх сторонніх з каретного сараю.

— Хочете затоптати всі сліди? — прикрикнув він.— Ану хутко мені всі за двері.

Він обшукав приміщення, дещо знайшов, а в кутку ще дещо. Підійшов до дверей, тримаючи у простягнутій руці свої знахідки — заплямовану кров’ю синю стрічку для кіс і хрестик з червоними камінцями.

— Хтось упізнає їх? — спитав він.

У невеличкому містечку, де всі знають одне одного, майже неможливо уявити, що хтось зі знайомих міг би когось убити. З цієї причини, якщо докази не надто переконливо вказують на когось конкретного, то має бути якийсь моторошний чужак, якийсь волоцюга з інших країв, де такі події трапляються. Тоді починаються обшуки у притулках бродяг, притягуються до відповіді безпритульні, ретельно вивчаються записи про приїжджих у готелях. Будь-який незнайомець автоматично потрапляє під підозру. Був, як пам’ятаєте, травень, волоцюги тільки-но вийшли на дороги, бо у теплі місяці можна було кинути свою підстилку поблизу будь-якого потічка. З’явилися і цигани — цілий табір, менше ніж за п’ять миль від містечка. Ох і дісталося ж тим бідолашним циганам!

Земля на милі кругом була прочесана в пошуках свіжих розкопок, обстежені всі ставки, де могло б знайтися тіло Кейті. «Вона була така красуня»,— повторювали всі, а це означало, що самі вони розуміли, з якої причини могли викрасти Кейті.

Нарешті на допит привели якогось кудлатого вар’ята — не вар’ята, який верз нісенітниці. Він був чудовий кандидат на повішення, бо не тільки не мав алібі, а взагалі не пам’ятав, що і коли робив у своєму житті. Його слабкий розум відчував, що оті допитувачі чогось від нього хочуть, а оскільки він був створіння приязне, то силився їм догодити. Коли йому ставили питання-пастку, він радісно ковтав наживку і страшенно втішався, що констебль видається щасливим. Він мужньо намагався догодити цим вищим істотам. У ньому було щось надзвичайно миле. Єдина проблема полягала в тому, що він зізнавався в усьому, про що б не йшлося. А ще йому треба було повсякчас нагадувати, у чому його звинувачують. Він був по-справжньому задоволений, коли суворі й настрахані присяжні визнали його винним. Він відчув, що нарешті чогось досяг у житті.

Завжди були і є люди, які стають суддями, і їхня любов до закону і бажання вершити правосуддя мають щось спільне з любов’ю до жінки. Саме такий чоловік вів судове засідання у цій справі — чоловік настільки бездоганний, що він самим своїм життям звів нанівець чимало зла. Без підказок, до яких звик підсудний, його зізнання мало безглуздий вигляд. Суддя допитав його і з’ясував, що той просто не пам’ятає, що робив, кого вбив і навіщо. Суддя тяжко зітхнув, жестом вислав його з зали засідань і посварився пальцем на констебля.

— Послухай, Майку,— сказав він.— Ніколи так не роби. Якби оцей бідолаха був хоч трохи розумніший, ти міг би довести його до повішення.

— Але ж він зізнався,— констебль почувався скривдженим, бо був він людина сумлінна.

— Він би зізнався і в тому, що піднявся золотими сходами і перерізав горло Святому Петру кулею для боулінга,— вів далі суддя.— Обережніше, Майку. Правосуддя призначене рятувати, а не руйнувати.

У таких локальних трагедіях час працює, як вологий пензель на акварелі. Гострі краї згладжуються, пекучий біль притуплюється, кольори змішуються, а з численних окремих ліній виникає міцний сірий фон. Упродовж одного місяця не було аж так потрібно когось вішати, а упродовж двох місяців майже всі довідалися, що не існує незаперечних доказів проти будь-кого. Якби не вбивство Кейті, пожежа і пограбування могли б стати простим збігом обставин. А тоді людям спало на думку, що без тіла Кейті нічого довести неможливо, навіть якщо і вважати, що вона загинула.

Кейті лишила по собі шлейф солодких пахощів.

1

Містер Едвардс вів свою сутенерську справу чітко і без зайвих емоцій. Він утримував дружину і двійко добре вихованих дітей у гарному будинку в чудовому районі Бостона. Його діти, обидва хлопчики, ще у ранньому дитинстві були записані до Гротона[11].

Місіс Едвардс тримала будинок в ідеальному порядку й управляла прислугою. Зрозуміло, містеру Едвардсу нерідко доводилося виїжджати у справах, але йому вдавалося вести навдивовижу домашній спосіб життя, і він збував з родиною значно більше вечорів, ніж можна уявити. Він вів свою справу з умінням і акуратністю бухгалтера. Це був кремезний, могутній чоловік, який трохи набрав ваги під п’ятдесят років, проте залишався у напрочуд хорошій формі для тих часів, коли люди гладшали бодай щоб продемонструвати, що в них все йде успішно.

Містер Едвардс сам придумав свій бізнес — кругову мережу в маленьких містечках, недовге перебування кожної з дівчат, дисципліну, відсотки. Він знав, чого хоче, і практично не припускався помилок. Він ніколи не посилав своїх дівчат до великих міст. Умів упоратися з голодними констеблями у селах, але мав повагу до метикованих і ненажерливих поліцейських у великих містах. Ідеальним для нього було маленьке містечко з готелем під заставою, без жодних розваг, у якому конкурентами для нього були лише шлюбні дружини й випадкова неповнолітня повія. У цей час він мав десять груп. До своєї смерті у віці шістдесяти сімох років — він вдавився курячою кісткою — він мав групи з чотирьох дівчат у кожному з тридцяти трьох містечок Нової Англії. Він був не просто заможний — він був багатий; навіть сама його смерть стала символом успіху і процвітання.

У наші дні бордель як інституція до певної міри вимирає. Вчені висувають різноманітні причини. Одні твердять, що смертельного удару борделям завдав занепад моральності серед дівчат. Інші, більш ідеалістичні, вважають, що до знищення борделів призвів поліцейський нагляд небувалого розмаху. В останні дні дев’ятнадцятого століття і на початку двадцятого бордель був прийнятним закладом, який, щоправда, відкрито не обговорювався. Казали, що їхнє існування захищає порядних жінок. Нежонатий чоловік міг піти до одного з цих закладів, вивільнити там свою сексуальну енергію, яка його бентежила, і водночас зберегти загальноприйняте ставлення до цноти й чарівності жінок. У цьому була якась таємниця, проте у нашому суспільному мисленні можна знайти чимало загадкового.

Борделі варіювалися від палаців, набитих золотом й оксамитом, до найогидніших халуп, у яких так смерділо, що не витримала б і свиня. Час до часу виникали історії про те, як найманці цієї галузі викрадали й поневолювали молодих дівчат, і, ймовірно, багато з тих історій було правдою. Але більшість шльондр вливалася у цю професію через ледарство й дурість. У борделях вони ні за що не відповідали. Їх годували, одягали й доглядали, поки вони не старішали, а там їх викидали на вулицю. Такий кінець нікого не лякав. Поки ти молодий, у старість не віриш.

Подеколи до цієї професії долучалася розумна, спритна дівчина, але вона зазвичай влаштовувалася значно краще. Вона відкривала власне кубло, або з успіхом займалася шантажем, або одружувалася з багатим чоловіком. Існувало навіть спеціальне наймення для цих розумниць. Вони називалися пишним іменем куртизанка.

Містер Едвардс не мав проблем ані з добором дівчат, ані з управлінням ними. Якщо дівчина була недостатньо дурна, він її проганяв. Не потребував він і дуже гарненьких. Котрийсь із місцевих юнаків міг би закохатися у вродливу шльондру, і довелося б чорт знає скільки платити. Коли якась із дівчат вагітніла, вона мала вибір: або піти світ за очі, або зробити аборт у такий варварський спосіб, що мало хто виживав. Попри це, дівчата зазвичай обирали аборт.

Справи в містера Едвардса не завжди йшли гладко. І він мав свої труднощі. У часи, про які я розповідаю, його переслідували численні невдачі. Під час залізничної аварії загинули дві групи його дівчат, по чотири в кожній. Ще одна група вдарилася у релігію, коли пастор в одному містечку розпалився сам і розпалив своїми проповідями містян. Парафіяни, число яких зростало, мали покинути церкву і вийти в поля. І тоді, як це нерідко трапляється, пастор витяг свою потаємну козирну карту. Він проголосив дату кінця світу, й увесь округ поринув у каяття. Містер Едвардс приїхав у те містечко, витяг з валізи важкий арапник і безжально відлупцював дівчат; але замість отямитися, дівчата молили його шмагати їх і далі, щоб викорінити їхні уявні гріхи. Він здався з відразою, забрав у них одяг і повернувся до Бостона. Дівчата отримали свою частину слави, коли з’явилися голі на місце зібрання сповідатися і давати свідчення. Ось так містеру Едвардсу довелося опитувати і набирати собі дівчат десятками, замість знаходити їх по одній час до часу в різних місцях. Йому треба було створити три нові групи з нуля.

Не знаю, від кого прочула Кейті Амес про містера Едвардса. Може, від якогось візника. Якщо дівчина справді хоче дізнатися, вона почує і натяк. Ранок, коли вона прийшла до контори містера Едвардса, був для нього не найкращий. У нього болів шлунок — як він думав, від юшки з палтуса, якою його нагодувала дружина напередодні увечері. Він цілу ніч не спав. Палтус викликав і пронос, і блювоту, і містер Едвардс був ще дуже змучений і напружений.

З цієї причини він не одразу втямив, чого хоче дівчина, яка назвалася Кетрін Амесбері. Голос вона мала низький, горловий, фігурку тендітну, майже витончену, і шкіра у неї була чудова. Одним словом, вона зовсім не була з тих дівчат, яких потребував містер Едвардс. Якби він не нездужав, він би відмовив їй одразу. Але оскільки він не надто уважно її роздивлявся під час рутинного опитування, головним чином стосовно родичів, які могли б зчинити галас, щось у тілі містера Едвардса відреагувало на неї. Містер Едвардс не належав до породи сластолюбців, крім того, він ніколи не мішав свої професійні справи з приватними задоволеннями. Така реакція його спантеличила. Він придивився до дівчини: повіки її опустилися, ніжно й загадково, а стрункі округлі стена ледь помітно погойдувалися. На маленькому ротику грала усмішка кицьки. Містер Едвардс перехилився через стіл, важко дихаючи. Він усвідомив, що хоче її для самого себе.

— Не розумію, чому така дівчина, як ти...— заговорив він, впадаючи у найдавніше на світі хибне переконання: дівчина, в яку закохані ви самі, може бути лише вірною і чесною.

— У мене батько помер,— скромно відповіла Кетрін.— Але до того він повністю розорився. Ми й не знали, що він позичав гроші від заставу ферми. А я не можу допустити, щоб банк відібрав її у матері. Вона не переживе такого удару,— очі Кетрін затуманилися сльозами.— Я подумала, може, зароблю достатньо, щоб сплатити проценти.

Якщо містер Едвардс і мав шанс, то саме зараз. Справді, у нього в голові пролунав тихий дзвоник застороги, але був він аж надто тихий. Близько вісімдесятьох відсотків дівчат зверталися до нього, бо потребували грошей платити заставу. А містер Едвардс узяв собі за незмінне правило не вірити нічому, що говорять його дівчата, за винятком того, що вони їли на сніданок, та навіть і тут вони могли збрехати. І раптом таке — він, здоровий, товстий, дорослий сутенер лежить животом на своєму робочому столі, і щоки у нього побагровіли від припливу крові, і холодок збудження лоскоче йому ноги та стегна.

Містер Едвардс почув, як говорить:

— Що ж, голубонько, давай усе обговоримо. Може, ми й знайдемо спосіб, як роздобути тобі гроші на сплату відсотків.

І це дівчині, яка просто наймалася до нього в шльондри,— чи це йому просто здалося?

2

Місіс Едвардс була послідовна, хоча й не глибоко релігійна. Вона витрачала чимало часу на зовнішню сторону своєї конфесії, а це не залишало їй часу на глибинні питання віри і її впливу. Для неї містер Едвардс займався імпортом, і якби вона знала — а вона, скоріш за все, знала,— чим він займається насправді, вона б не повірила. А тут ще одна загадка. Її чоловік завжди ставився до неї з прохолодною увагою, він нечасто вимагав від неї виконання шлюбних обов’язків. Якщо він ніколи не був надто ніжним, то ніколи не був і жорстоким. Її драми й емоції розгорталися навколо синів, церковної ради, харчів. Вона була задоволена своїм життям і вдячна долі. Коли у чоловіка почав псуватися характер, коли він став дратівливим і стурбованим: то сидів, втупившись в одну точку, то вискакував з дому в нападі нервової люті,— вона спершу приписала це шлунковому розладу, а потім негараздам у бізнесі. Коли вона випадково заскочила його у ванній кімнаті й побачила, як він сидить на унітазі й тихо плаче, вона зрозуміла, що чоловік її хворий. Він спробував поспішно сховати свої почервонілі очі від її допитливого погляду. Але ні трав’яні відвари, ні проносне не вилікували його. Вона була безпорадна.

Якби містер Едвардс колись раніше почув про когось, подібного до нього зараз, він би розреготався. Бо містер Едвардс, найжорстокіший з усіх сутенерів, безнадійно і жалюгідно закохався у Кетрін Амесбері. Він зняв для неї чарівний цегляний будиночок, а згодом і подарував його їй. Він купував їй усі мислимі розкоші, не знав, чим ще прикрасити її дім, у якому завжди було надто тепло, так добре він його опалював. Килими на підлозі були зам’які, на стінах щільно висіли картини у важких рамах.

Містер Едвардс досі ніколи так не страждав. Через свій бізнес він так добре розумівся на жінках, що не вірив жодній з них ні на мить. А оскільки він глибоко полюбив Кетрін, а кохання вимагає довіри, емоції розривали його на тремтливе клоччя. Він мусив їй довіряти і водночас не міг їй довіряти. Він намагався купити її вірність подарунками і грошима. Коли він був не з нею, його терзала думка, що інші чоловіки прокрадаються до її будинку. Він розлюбив виїжджати з Бостона перевіряти, як ведеться його групам, тому що тоді залишав Кетрін саму. Певною мірою він почав занедбувати свій бізнес. То був його перший досвід подібного кохання, і воно його мало не вбило.

Єдине, чого містер Едвардс не знав, та й не міг знати, бо Кетрін би того не допустила: вона була йому вірна в тому сенсі, що не приймала сама і не відвідувала інших чоловіків. Для Кетрін містер Едвардс був просто холодним діловим проектом, як і його групи дівчат для нього. Як він мав свої прийоми, так само мала їх і вона. Щойно вона його отримала, а це трапилося дуже швидко, то постійно видавалася трохи невдоволеною. Вона викликала у нього враження непосидючості, немов щомиті могла знятися з місця і зникнути. Коли вона знала, що він збирається її відвідати, вона узяла собі за правило йти з дому і повертатися радісною і сяючою, немов після якоїсь неймовірної пригоди. Вона безнастанно скаржилася, як їй важко уникати хтивих поглядів і дотиків чоловіків на вулиці, які так до неї липнуть. Декілька разів вона вбігала у дім перелякана, бо ледь втекла від хлопця, який за нею погнався. Коли вона приходила надвечір, а він на неї чекав, вона пояснювала: «В чому річ? Я ходила по крамницях. Мені ж треба робити покупки, хіба не знаєш». І звучало це в її вустах брехливо.

У їхніх сексуальних стосунках вона переконала його, що результат її не надто вдовольняє і що якби він був кращим як чоловік, то викликав би у неї цілу повінь небувалих емоцій. Її метод полягав у тому, щоб постійно виводити його з рівноваги. Вона залюбки спостерігала, як у нього здають нерви, тремтять руки, як він худне, як скляніють від шалу очі. А коли вона безпомилково відчувала наближення нестямної, руйнівної люті, то сідала йому на коліна, втішала його і змушувала на хвильку повірити у свою невинність. Вона уміла його переконувати.

Кетрін прагнула грошей і узялася до цього дуже швидко і спритно. Коли вона успішно перетворила містера Едвардса на лемішку, а Кетрін точно знала, що цей час настав, вона почала його обкрадати. Нишпорила по його кишенях і забирала всі великі купюри, які знаходила. Він усе одно не насмілиться її звинуватити, боячись, що вона його покине. Коштовності, які він їй дарував, зникли, і хоч вона твердила, що загубила їх, він знав, що вони продані. Вона робила приписки до рахунків за харчі, завищувала ціни на вбрання. Він не мав сили це припинити. Вона не могла продати будинок, але заставила його, щоб отримати ще більше грошей.

Одного вечора його ключ не підійшов до замка вхідних дверей. Вона не квапилася відчиняти, хай як він гамселив. Так, вона змінила замки, бо загубила свій ключ. Їй страшно, адже вона мешкає тут сама. Хто завгодно може вдертися. Вона замовить для нього новий ключ — але цього так і не сталося. Йому завжди доводилося дзвонити, і часто вона відчиняла не одразу, а подеколи не відчиняла зовсім. Він не мав способу дізнатися, вдома вона чи ні. Містер Едвардс влаштував за нею стеження — і вона не знала, як часто це відбувалося.

Містер Едвардс був загалом людина проста, але навіть прості люди мають свої темні та складні відхилення. Кетрін була жінка розумна, але навіть розумні жінки іноді щось проґавлять у дивовижних лабіринтах чоловіків.

Вона зробила лише один серйозний промах, хоч і намагалася уникнути його. Як годиться, містер Едвардс тримав у їхньому милому гніздечку запаси шампанського. Кетрін від початку відмовилася його торкатися.

— Мене від нього нудить,— пояснила вона.— Я спробувала, але пити його не можу.

— Дурниці,— сказав він.— Усього один келишок. Він тобі не зашкодить.

— Ні, дякую. Ні. Мені не можна його пити.

Містер Едвардс сприйняв цю відмову як витончену дамську рису. Він більше не наполягав, поки одного вечора йому не спало на думку, що він зовсім нічого про неї не знає. А вино може розв’язати їй язик. Що більше він про це думав, то кращою видавалася йому його задумка.

— Не дуже по-товариськи відмовлятися перехилити зі мною келишок.

— Кажу тобі, воно мені не йде.

— Дурниці.

— Кажу тобі, я не хочу.

— Не коверзуй,— наполягав він.— Хочеш, щоб я розсердився?

— Ні.

— Тоді випий.

— Не хочу.

— Пий,— він простягнув їй келих, але вона відсахнулася.

— Ти не розумієш. Воно мені шкодить.

— Пий.

Вона узяла келих, випила вино і стояла нерухомо, ніби дослуховуючись. Щоки її запалали. Вона налила собі ще келих, потім ще. Очі в неї стали жорсткі й крижані. Містер Едвардс відчув, що боїться її. З нею щось коїлося, і ні вона, ні він не могли тому запобігти.

— Я не хотіла пити. Не забудь,— спокійно промовила вона.

— Мабуть, тобі вже досить.

Вона засміялася і налила собі ще келих.

— Це вже зараз не має значення,— повідомила вона.— Більше чи менше — ніякої різниці.

— Іноді непогано перехилити келишок,— занепокоєно зауважив він.

Вона заговорила з ним ніжним голосом.

— Ти, жирний слимаче, що ти про мене знаєш? Гадаєш, я не здатна прочитати кожну твою ідіотську думку? Хочеш, я тобі розкажу? Ти дивуєшся, де така мила дівчинка, як я, навчилася всім тим штучкам. Я тобі скажу. Я навчилася їм по кублах — чуєш? По кублах. Я чотири роки працювала у таких місцях, про які ти навіть не чував. Моряки показали мені деякі прийомчики з Порт-Саїда. Я знаю кожний нерв у твоєму тілі та знаю, як його використовувати.

— Кетрін,— благав він.— Ти не тямиш, що кажеш.

— Я зрозуміла. Ти сподівався, що я заговорю. От я й заговорила.

Вона почала на нього насуватися, і містер Едвардс ледь утримався від бажання сховатися. Він боявся її, але сидів непорушно. Стоячи просто перед ним, вона допила шампанське зі свого келиха, акуратно стукнула ним по краю столу і встромила гострий уламок йому в щоку.

От тоді він уже вискочив з дому, а услід йому летів її регіт.

3

Кохання для такого чоловіка, як містер Едвардс, почуття хворобливо-руйнівне. Воно нищить його здоровий глузд, стирає знання, висмоктує сили. Він говорив собі, що у неї була істерика, і намагався цьому вірити, а Кетрін допомагала, як могла. Її вибух налякав її саму, і деякий час вона силкувалася відновити отой колишній світлий образ.

Чоловік, закоханий так пекуче, здатен на самотортури, у які важко повірити. Містер Едвардс хотів від усього серця вірити в її доброчесність, але його примушували не вірити — передусім власні ядучі підозри, а там і її спалах злості. Майже інтуїтивно він почав відкривати правду, водночас не бажаючи її приймати. Він знав, наприклад, що Кетрін не покладе його гроші до банку. Один з його агентів, за допомогою складної системи дзеркал, викрив схованку в підвалі, де вона ховала гроші.

Одного дня з детективного агентства, до якого він звернувся, прийшов пакет. Там була вирізка зі щотижневої газети одного невеличкого містечка з повідомленням про пожежу. Містер Едвардс уважно її прочитав. Його груди й живіт ніби заповнилися розплавленим металом, а в очах закрутилися червоні кола. Справжній страх змішався з коханням, а з такої суміші в осад випадає жорстокість. Він ледь дочвалав до дивана в своєму кабінеті, у голові в нього паморочилося, він упав долілиць на диван, і холодна чорна шкіра оббивки трохи остудила його палючий лоб. Якийсь час він пролежав, звісивши голову, ледь дихаючи. Поступово у голові прояснилося. В роті відчувався солоний присмак, напружені від гніву плечі боліли. Але містер Едвардс був спокійний, і його намір прорізав мозок, як гострий промінь прожектора — темну кімнату.

Він неквапом перевірив свою валізу, як це зазвичай робив, збираючись відвідувати свої групи: чисті сорочки й білизна, халат і пантофлі, а ще важкий арапник, скручений у кутку валізи.

Важко ступаючи, він пройшов крізь маленький садок перед цегляним будиночком і подзвонив у двері.

Кетрін відчинила одразу. Вона була в жакеті й капелюшку.

— Ой! — скрикнула вона.— Як шкода! Мені саме треба ненадовго піти.

Містер Едвардс поставив валізу.

— Ні,— промовив він.

Вона уважно на нього подивилася. Щось змінилося. Він незграбно просунувся повз неї і почав спускатися сходами до підвалу.

— Куди це ти? — мало не заверещала вона.

Він не відповів. За хвилину він постав перед нею з невеличкою дубовою скринькою в руках. Відкрив свою валізу і поклав туди скриньку.

— Це моє,— тихо сказала вона.

— Знаю.

— Що ти собі надумав?

— Гадаю, ми виберемося у невеличку подорож.

— Куди? Я не можу їхати.

— До одного містечка у штаті Коннектикут. Маю там справу. Якось ти сказала мені, що хочеш працювати. От і працюватимеш.

— Я вже не хочу. Ти не можеш мене примусити. Та я зараз поліцію викличу!

Він так жахливо посміхнувся, що вона позадкувала. У скронях її запульсувала кров.

— Може, ти схочеш відвідати своє рідне місто,— сказав він.— Там кілька років тому була сильна пожежа. Ти пам’ятаєш ту пожежу?

Її очі промацували його, вдивлялися в його обличчя в пошуках вразливого місця, але погляд його залишався упевненим і жорстким.

— Чого ти від мене хочеш? — спокійно спитала вона.

— Щоб ти поїхала зі мною у невеличку подорож. Ти ж казала, що хочеш працювати.

Вона могла зробити лише одне — поїхати з ним і дочекатися своєї нагоди. Не зможе він стежити за нею повсякчас. Зараз йому суперечити небезпечно — краще змиритися і вичекати. Це завжди спрацьовує. Завжди спрацьовувало. Але його слова по-справжньому налякали Кетрін.

У маленькому містечку вони зійшли з потяга у сутінках, пройшли його єдиною темною вулицею і опинилися за містом. Кетрін була насторожі. Вона не знала його плану. У торбинці в неї лежав нагострений ніж.

Містер Едвардс думав, що знає, чого хоче. Він хотів її добряче відлупцювати і помістити в одну з кімнат у таверні нагорі, потім знову відлупцювати і перевезти до іншого містечка, і так далі, поки від неї вже не буде ніякої користі. Він її викине. Місцевий констебль припильнує, щоб вона не втекла. Ніж його не тривожив. Він про нього знав.

Перше, що він зробив, коли вони зупинилися у потаємному місці між кам’яною стіною і рядом кедрів, це вихопив у неї з рук торбинку і закинув за стіну. Ось і все щодо ножа. А от щодо себе він нічого не знав, бо ніколи раніше в житті не закохувався у жінку. Він думав, що просто хоче покарати її. Але двох ударів арапником виявилося мало. Він кинув батіг на землю і почав гамселити її кулаками. Він не дихав, а пронизливо вив.

Кетрін силувалася не впасти у паніку. Намагалася ухилятися від кулаків, які її молотили, або принаймні якось зменшити шкоду від них, та врешті-решт її заполонив страх, і вона спробувала утекти. Він наскочив на неї, збив з ніг, і вже кулаків було замало. Його нестямна рука ухопила з землі каменюку, і холодне самовладання луснуло під тиском червоної бурхливої хвилі.

Потім він подивився на її розбите обличчя. Помацав, чи б’ється її серце, але нічого не почув через шалене калатання свого власного. Дві завершені й окремі думки промайнули у нього в голові. Перша радила: «Треба її поховати, треба викопати яму і вкинути її туди». Друга ридала, як дитина: «Я не можу цього перенести. Я не здатний торкнутися її». Потім хвороблива відраза, яка приходить на місце люті, охопила його. Він поспішно утік, залишивши свою валізу, залишивши свій арапник, залишивши свою дубову скриньку з грошима. Він блукав у темряві, не знаючи, як позбутися тієї відрази бодай на час.

Його ніколи ні про ще так і не спитали. Відхворівши,— а дружина віддано опікувалася ним під час хвороби,— він повернувся у свій бізнес, і вже ані разу божевілля кохання його не торкнулося. Чоловік, не здатний вчитися з досвіду, просто дурень, повторював він. Пізніше він завжди відчував до самого себе якусь трепетну повагу. Він і не підозрював, що має в собі нахил до вбивства.

Те, що він не убив Кетрін, було просто випадком. Кожний його удар був націлений на вбивство. Вона довго провалялася непритомна, а ще довше — напівпритомна. Вона усвідомлювала, що в неї зламана рука і що їй треба знайти допомогу, якщо вона хоче вижити. Бажання вижити змусило її повзти темною дорогою у пошуках допомоги. Вона пройшла у якісь ворота і майже дісталася ґанку, коли знепритомніла. У курнику співали півні, а на сході займався сірий світанок.

1

Коли двоє чоловіків мешкають разом, вони зазвичай підтримують якусь убогу охайність, але між ними зароджується роздратування один одним. Двоє чоловіків сам-на-сам постійно перебувають на межі бійки і знають про це. Адам Траск не довго пробув удома, коли почала виникати напруга. Брати забагато бачили один одного і замало — інших людей.

Кілька місяців вони витратили на отримання Кирових грошей законним порядком і на розміщення їх під проценти. Вони разом з’їздили до Вашингтона на батькову могилу з красивою плитою і залізною зіркою на ній: в отвір на верхньому зубці зірки можна було вставляти маленький прапорець у День пам’яті загиблих у війнах[12]. Брати довго стояли перед могилою, потім пішли, не сказавши й слова про Кира.

Якщо Кир і був шахраєм, він себе нічим ніколи не викрив. Ніхто нічого не розпитував про гроші. Але Карл і далі сумнівався.

Повернувшись на ферму, Адам спитав у брата:

— Чому ти не купиш собі новий одяг? Ти ж багата людина. А поводишся так, ніби боїшся витратити бодай цент.

— Я і боюся,— відповів Карл.

— Чого?

— Що доведеться їх повертати.

— Ти все своє? Якби щось було не так, невже б нас не сповістили?

— Хто його знає? — промовив Карл.— Не хочу це обговорювати.

Але того ж таки вечора він знову підняв оте питання.

— Мене непокоїть одна річ,— почав він.

— Стосовно грошей?

— Так, стосовно грошей. Якщо заробляєш стільки грошей, обов’язково мусить бути купа всього.

— Тобто?

— Ну там усілякі папери, бухгалтерські книги, розрахунки продажу, квитанції, фінансові виписки тощо, а серед документів батька ми нічого такого не знайшли.

— Може, він усе спалив.

— Може й так,— погодився Карл.

Брати жили за порядком, встановленим Карлом, і Карл нічого не змінював. Він прокидався рівно о четвертій тридцять, ніби мідний маятник годинника штиркав його в бік. Зараз він прокинувся за одну секунду до четвертої тридцять. Розплющив очі та встигнув блимнути лише один раз до удару гонгу. Хвилину він лежав нерухомо, дивився поперед себе і чухав живіт. Потім простягнув руку, одразу намацавши на столі коробку з сірниками. Витяг сірник і чиркнув ним по боку коробки. Сірник спалахнув, але розгорівся не одразу. Тоді Карл запалив свічку біля ліжка. Відкинув ковдру і підвівся. Сірі кальсони витяглися на колінах і звисали до щиколоток. Позіхаючи, він пішов до дверей, прочинив їх і гукнув:

— Адаме, вже пів на п’яту. Час вставати. Прокидайся.

Голос Адама звучав приглушено:

— Невже ти ніколи не забуваєш?

— Час вставати,— Карл нап’яв штани, затягнув ремінь.— А тобі вставати необов’язково. Ти у нас багатій. Можеш валятися у ліжку цілісінький день.

— Як і ти. І все-таки ми встаємо вдосвіта.

— Тобі вставати необов’язково,— повторив Карл.— Але якщо збираєшся хазяйнувати на фермі, то краще хазяйнувати.

Адам проговорив скорботно:

— Щоб купувати ще більше землі, щоб працювати ще більше.

— Ти це облиш,— мовив Карл.— Повертайся у ліжко, якщо хочеш.

— Готовий битися об заклад, ти не міг би спати, навіть якби лежав у ліжку,— зауважив Адам.— Знаєш, чому я закладаюся? Я закладаюся, що ти встаєш просто тому, що сам того хочеш, а потім пишаєшся цим,— як пишався б, що маєш шість пальців.

Карл пішов на кухню і запалив лампу.

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— сказав він, струшуючи попіл з решітки плити. Потім притрусив вугілля у пічці подертим папером і роздмухав вогонь.

Адам спостерігав за ним крізь прочинені двері.

— Ти ніколи не береш сірників.

— Якого біса ти лізеш у мої справи? — Карл сердито озирнувся.— Годі вже до мене чіплятися.

— Гаразд,— відповів Адам.— Не буду. А от мої справи, може, зовсім не тут.

— Це вже як ти собі хочеш. Щойно схочеш забратися звідси, забирайся.

Суперечка була безглузда, але Адам уже не міг зупинитися. У нього мимоволі вихоплювалися злі, роздратовані слова.

— Ти правий, чорт забирай, я піду звідси, коли схочу,— заявив він.— Ця домівка моя так само, як і твоя.

— Чого ж тоді ти тут не працюєш?

— Господи Боже! — вигукнув Адам.— Чого ми зчепилися? Годі сваритися.

— Мені не потрібні проблеми,— сказав Карл. Він хлюпнув ополоником ледь теплої маїсової каші у дві миски і поставив їх на стіл.

Брати всілися їсти. Карл намастив кусень хліба маслом, додав зверху повидла і розмазав по маслу. Потім намастив другий кусень, і на маслі залишилися сліди від повидла.

— Дідько, ти що, не можеш витерти ніж? Подивися лишень на оте масло!

Карл поклав свій ніж і хліб на стіл, потім притиснув долоні до столу.

— Краще тобі вшитися звідси,— сказав він.

Адам підвівся.

— Краще я житиму в свинарнику,— відтяв він і вийшов з дому.

2

Минуло вісім місяців, перш ніж Карл знову побачився з братом. Карл повернувся з робіт, а Адам плюскав собі на волосся й обличчя воду з кухонного відра.

— Привіт,— сказав Карл.— Як справи?

— Добре.

— Куди ти їздив?

— До Бостона.

— Більше нікуди?

— Нікуди. Просто подивився на це місто.

Брати повернулися до свого попереднього життя, але кожен пильнувався, щоб не почати злитися. Певною мірою один захищав другого, тим самим рятуючи себе. Карл, який завжди рано вставав, готував сніданок, а потім уже будив брата. Адам наводив чистоту в хаті й вів рахунки по фермі. В такий обачний спосіб вони прожили два роки, а потім їхнє роздратування знову вихопилося назовні.

Одного зимового вечора Адам відірвався від бухгалтерської книги.

— У Каліфорнії дуже добре,— промовив він.— Добре взимку. Там можна вирощувати що завгодно.

— Звісно, можна. А коли воно виросте, що ти з тим робитимеш?

— Ось, наприклад, пшениця. У Каліфорнії вирощують багато пшениці.

— Її іржа поб’є.

— Звідки ти узяв? Слухай, Карле, у Каліфорнії все зростає так швидко, що коли щось посадиш, відійди вбік, інакше воно тебе з ніг зіб’є.

— Якого ж дідька ти туди не їдеш? — спитав Карл.— Я викуплю твою частину ферми, варто тобі захотіти.

Адам промовчав, але вранці, розчісуючи волосся перед маленьким дзеркалом, він знову зачепив ту тему.

— У Каліфорнії взагалі не буває зими. Там повсякчас весна.

— А я люблю зиму,— сказав Карл.

Адам підійшов до плити.

— Не сердься,— попросив він.

— А ти не лізь до мене. Скільки тобі яєць?

— Чотири,— відповів Адам.

Карл поклав сім яєць на плиту, що грілася, і потроху підкидав вугілля, поки полум’я не запалало на повну силу. Він поставив пательню на вогонь. Похмурість злетіла з нього, коли він смажив бекон.

— Адаме,— заговорив він,— Не знаю, чи ти сам помічаєш, але ти через слово кажеш Каліфорнія. Ти справді хочеш поїхати?

— Я саме й намагаюся розібратися,— засміявся Адам.— Не знаю. Це як вставати вранці. Ні підніматися не хочеться, ні лежати далі.

— Ти забагато про це думаєш,— сказав Карл.

Адам вів далі.

— Щоранку в армії сурмив отой клятий горн. І я дав собі клятву: якщо я колись вирвуся з армії, то завжди спатиму до полудня. А тут я піднімаюся за півгодини до побудки. Скажи мені, Карле, якого біса ми працюємо?

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— відповів Карл. Він перегортав виделкою бекон, що шкварчав на пательні.

— Подумай як слід,— серйозно сказав Адам.— Ні в тебе, ні в мене немає ні дівчини, ні дитини, не кажучи вже про дружину. А з таким способом життя, як у нас, ніколи й не матимемо. Ми не маємо часу роздивитися навкруги і знайти дружину. Але при цьому розраховуємо прихопити собі ще й землю Кларка, якщо зійдемося в ціні. Задля чого?

— То збіса ласий шматок,— відізвався Карл.— Дві такі ділянки зробили б нашу ферму однією з найкращих у нашому краї. Стривай! Ти що, надумав одружуватися?

— Ні. Я саме про це й говорю. Ще кілька років — і ми матимемо найкращу ферму в нашому краї. Двоє самотніх старих пердунів, які мордуються на роботі. Потім один з нас здохне, і найкраща ферма залишиться одному старому пердунові, а коли й він здохне...

— Про що ти в дідька торочиш? — обірвав його Карл.— Ніяк вгомонитися не можеш. Не дратуй мене. Кажи вже — що ти там собі надумав.

— Я живу без усякої радості,— відповів Адам.— Або її зовсім мало. Я забагато працюю за те, що отримую, хоча взагалі не мушу працювати.

— Чого ж ти не покинеш тут усе? — закричав на нього Карл.— Якого біса не забираєшся геть? Тебе ж ніхто не тримає, ніхто не сторожить. Мотай собі на Південні моря і валяйся там у гамаку, якщо саме цього бажаєш.

— Не сердься,— спокійно попросив Адам.— Це як вставати з ліжка. Я не хочу вставати і не хочу лежати. Я не хочу залишатися тут і не хочу від’їжджати.

— Не дратуй мене,— повторив Карл.

— Подумай як слід, Карле. Тобі тут подобається?

— Так.

— Господи, як би я хотів, щоб у мене все було так легко. Як гадаєш, що коїться зі мною?

— Думаю, тобі припекло. Піди увечері до таверни і полікуйся.

— Можливо, ти маєш рацію. Але я ніколи не отримував задоволення зі шльондрами.

— Усі вони однакові,— зауважив Карл.— Заплющ очі, й не відчуєш різниці.

— Дехто у нас у полку тримав при собі скво — жінку-індіанку. У мене також була одна деякий час.

— Батько у могилі перевернувся б, якби дізнався, що ти волочився з індіанськими бабами,— Карл з цікавістю поглянув на брата.— І як воно було?

— Доволі приємно. Вона прала мій одяг, лагодила його, трохи куховарила.

— Я не про це. Як тобі було — з нею?

— Добре. Так, добре. Ніжна вона була — м’яка й ніжна. Лагідна і м’яка.

— Це тобі ще пощастило, що вона не встромила тобі ножа в бік, коли ти спав.

— Вона ніколи б так не вчинила. Вона була ніжна.

— У тебе в очах дивний вираз. Мабуть, ти божеволів за тією скво.

— Гадаю, що так,— погодився Адам.

— А що з нею сталося?

— Віспа.

— Ти не узяв собі другу?

В Адамових очах з’явився біль.

— Ми складали їх, як дрова, їх було більше двохсот, руки і ноги стирчали в усі боки. Ми накрили їх хмизом і полили гасом.

— Я чув, що від віспи вони завжди вмирають.

— Вона їх вбиває,— сказав Адам.— Дивися, твій бекон підгорає.

Карл поспішно повернувся до плити.

— Просто буде хрустка скоринка,— сказав він.— Я люблю хруску скоринку.

Він виклав бекон на тарілки і вбив яйця у гарячий жир, аж вони підскочили, узялися на краях коричневим мереживом і запихкали.

— Була тут одна вчителька,— сказав Карл.— Гарніших ти не бачив. Ніжки мала зовсім крихітні. Весь одяг купувала собі у Нью-Йорку. Біляве волосся, а таких маленьких ніжок ти ніколи не бачив. І ще вона співала. У церковному хорі. Всі почали ходити до церкви. Просто табунами пхалися до церкви. Давненько це було.

— Приблизно тоді, коли ти писав, що подумуєш одружитися?

— Мабуть що так,— Карл широко усміхнувся.— Гадаю, у наших краях не було жодного самця, який би не підхопив тоді шлюбну гарячку.

— І що з нею сталося?

— Ну, як то зазвичай буває. Жінки тутешні почали її цькувати. Вони згуртувалися. І не встигли ми й оком моргнути, як вони її вигнали. Казали, що вона носила шовкову білизну. Надто зарозуміла. Шкільна рада звільнила її посеред семестру. Ніжки отакісінькі. Виставляла свої щиколотки, ніби ненавмисно.

— Ти з нею був знайомий? — поцікавився Адам.

— Ні. Я тільки до церкви ходив. Там усе було переповнено. Така красуня не має ніяких прав у маленьких містечках. Люди тільки нервуються. Виникають проблеми.

— А пам’ятаєш доньку Семюельсів? Вона була прегарна. Що з нею сталося?

— Те саме. Спричинила проблеми. Поїхала звідси. Чув, що вона мешкає у Філадельфії. Стала кравчинею. Чув, що бере десять доларів за одну тільки сукню.

— Може, нам слід виїхати звідси,— сказав Адам.

— Знову згадав про Каліфорнію? — відізвався Карл.

— Мабуть, що так.

Карл раптом розлютився.

— Забирайся геть! Щоб і духу твого на фермі не було! Я викуплю твою частку, або продам, абощо. Забирайся, чуєш, ти, сучий сину...— він не закінчив фрази.— Вибач, я не хотів тебе обзивати. Просто, чорт забирай, ти мене дратуєш.

— Я поїду,— сказав Адам.

3

За три місяці Карл отримав кольорову поштівку з краєвидом бухти у Ріо, і на звороті Адам написав, розбризкуючи чорнило: «Тут літо, коли там зима. Чого б тобі не приїхати?»

Спливло ще півроку, і прибула ще листівка, з Буенос-Айреса. «Любий Карле, Боже мій, яке це велетенське місто! Тут говорять французькою й іспанською. Посилаю тобі книжку».

Проте ніякої книжки не надійшло. Карл чекав на неї всю наступну зиму і половину весни. Але замість книжки з’явився сам Адам. Він був аж коричневий від засмаги і видавався чужоземцем в іноземному вбранні.

— Як життя? — спитав Карл.

— Добре. Ти отримав книжку?

— Ні.

— Цікаво, що з нею сталося. Там були картинки.

— Збираєшся залишитися?

— Ймовірно. Розповім тобі про ту країну.

— Чути про неї не хочу,— сказав Карл.

— Ісусе, ти просто огидний,— сказав Адам.

— Просто я наперед знаю, як усе буде. Ти просидиш тут десь рік, потім знову почнеш непокоїтися і непокоїти мене. Ми будемо злитися один на одного, а там станемо страшенно чемні — це ще гірше. Потім ми вибухнемо, і ти поїдеш, потім повернешся — і все почнеться знову і знову.

— Хіба ти не хочеш, щоб я залишився? — спитав Адам.

— Звісно, хочу, чорт забирай,— відповів Карл.— Я скучаю за тобою, коли тебе тут немає. Але я бачу, що нічого не зміниться.

І нічого не змінилося. Вони трохи позгадували старі часи, потім трохи поговорили про часи, коли жили окремо, а там почалися довгі періоди мовчанки, години безмовної праці, стримана ввічливість, спалахи гніву. Час не мав обмежень, час спливав безкінечно.

Якось увечері Адам промовив:

— Мені виповнюється тридцять сім. Це половина життя.

— Так, починається,— відізвався Карл.— Ти марнуєш тут своє життя. Слухай, Адаме, може, цього разу обійдемося без сварки?

— Ти про що?

— Ну, якщо дотримуватися звичаю, ми сваритимемося три або чотири тижні, щоб підготувати тебе до від’їзду. Якщо тобі тут не сидиться, може, одразу зберешся та поїдеш?

Адам розсміявся, і напруга в кімнаті розтанула.

— А мій брат, виявляється, розумаха. Ясно, коли терпець мені урветься, я поїду без сварок. Так, це мені до вподоби. Ти багатієш, правда, Карле?

— Справи ідуть непогано, але я не сказав би, що я багач.

— Ти не сказав би, що купив чотири будинки і таверну в селищі?

— Ні, не сказав би.

— Але ж ти їх купив. Карле, ти перетворив нашу ферму на найкрасивішу з усіх тутешніх. Чому б нам не побудувати новий дім — з ванною, з водопроводом, з ватерклозетом? Ми ж далеко не бідні люди. Подейкують, що ти — чи не найзаможніша людина в наших краях.

— Не потрібен нам новий дім,— похмуро озвався Карл.— Забудь про свої примхи.

— Було б добре ходити в туалет в будинку, а не надворі.

— Забудь про свої примхи.

Адам розвеселився.

— А от я візьму й побудую гарненький будиночок просто у підліску. Як це тобі? Тоді ми не дратували б один одного.

— Тільки не на моїй землі.

— Половина цієї землі — моя.

— Я її у тебе відкуплю.

— А я не продам.

Очі Карла спалахнули:

— А я спалю твій дім дощенту.

— Не сумніваюся, ти на це здатний,— сказав Адам, раптом повертаючись із небес на землю.— Справді здатний. Що з тобою, ти аж в обличчі змінився?

— Я багато про це думав,— повільно промовив Карл.— Хотів, щоб ти підняв це питання. Проте, гадаю, ти ніколи того не зробиш.

— Про що ти?

— Не забув, як прислав мені телеграму з проханням про сто доларів?

— Ясна річ, не забув. Ти мені життя врятував. А що?

— Ти їх мені так і не віддав.

— Не може бути.

— Не віддав.

Адам подивився на старий стіл, за яким колись сидів Кир, постукуючи ціпком по дерев’яній нозі. І стара гасова лампа висіла над центром столу, проливаючи мерехтливе жовте світло.

Адам роздумливо відповів:

— Розплачуся вранці.

— Я дуже довго чекав, поки ти згадаєш.

— Твоя правда, Карле. Як я міг забути? — Адам помовчав, подумав і нарешті вимовив: — Знаєш, чому мені були потрібні гроші?

— Я ніколи не питав.

— А я ніколи не розповідав. Мабуть, соромився. Я сидів у тюрмі, Карле. Я втік з тюрми — втік.

— Бути того не може! — Карл аж рот роззявив.

— Я збирався тобі розказати. Я був волоцюгою, і мене заарештували за бродяжництво, примусили працювати на будівництві доріг — приковували кайданами на ніч. Я звільнився за шість місяців, а мене знову схопили, одразу. Отак вони будують свої дороги. Я не досидів три дні до закінчення другого строку і втік — перетнув кордон з Джорджією, обікрав крамницю, щоб переодягнутися, і послав тобі телеграму.

— Я тобі не вірю,— проговорив Карл.— Хоча ні, вірю. Ти ж ніколи не брешеш. Звісно, я тобі вірю. Чому ти мені не розповів?

— Напевне, соромився. Але мені ще більше соромно, що я не віддав тобі грошей.

— Забудь. Не знаю, чого я про те згадав.

— Господи, та ти що! Вранці віддам.

— Здуріти можна! — сказав Карл.— Мій брат — рецидивіст.

— Не обов’язково так радіти.

— Не знаю чому, але я відчуваю навіть якусь гордість. Мій брат — рецидивіст! Але, Адаме, поясни, навіщо ти чекав, коли до кінця строку залишиться три дні, й утік саме тоді?

— З двох чи трьох причин,— усміхнувся Адам.— Я боявся, що коли відбуду строк повністю, мене знову схоплять. А я розрахував, що коли я дочекаюся до кінця, ніхто не запідозрить, що я спробую втекти.

— Тут є сенс,— сказав Карл.— Але ти згадав ще якусь причину.

— Думаю, друга причина була найголовніша. Але і пояснити її дуже важко. Я вважав, що заборгував штатові шість місяців. Такий був вирок. Я не хотів нікого ошукувати. Я недодав їм усього три дні.

Карл розреготався.

— Ти ненормальний сучий син,— мовив він приязно.— Але ти ще нібито пограбував крамницю.

— Я відіслав їм гроші, та ще й додав десять відсотків.

Карл нахилився до нього:

— Розкажи мені про оту дорожню бригаду, Адаме.

— Обов’язково, Карле. Обов’язково.

1

Карл почав більше поважати Адама, коли дізнався про ув’язнення. Він відчував таке тепло до брата, яке виникає до когось недосконалого, а відтак — не вартого ненависті. Адам також цим скористався. Він спокушав Карла.

— Тобі ніколи не спадало на думку, Карле, що у нас достатньо грошей робити все, що хочемо?

— А що ж ми хочемо?

— Ми могли би поїхати до Європи, погуляти Парижем.

— Що там таке?

— Де?

— Мені здалося, на сходах хтось є.

— Мабуть, кицька.

— Мабуть. Треба буде частину з них застрелити.

— Карле, ми могли би поїхати до Єгипту й обійти навколо Сфінкса.

— Ми могли б залишитися тут і непогано скористатися нашими грошима. А ще ми могли б як слід потрудитися і не гаяти день. От капосні коти! — Карл підскочив, рвонув двері та крикнув: «Дзусь!» Потім замовк, і Адам побачив, що він вдивляється у сходи. Він підійшов до брата.

Брудна купа ганчір’я і землі силувалася повзти сходами нагору. Одна худа рука чіплялася за сходинки. Друга безвільно висіла. Обличчя було вкрито кіркою, губи розтріскалися, очі визирали з-під запухлих, почорнілих повік. Чоло був відкрите, кров сочилася на сплутане, скуйовджене волосся.

Адам зійшов сходами і став навколішки перед цією фігурою.

— Допоможи мені,— сказав він братові.— Ну ж бо, внесімо її в дім. Обережно з тією рукою. Здається, вона зламана.

Жінка знепритомніла, коли вони вносили її в будинок.

— Поклади її на моє ліжко,— попросив Адам.— А сам сходи по лікаря.

— Чи не краще про неї заявити в поліцію?

— Переносити її звідси? Ні. Ти що, здурів?

— Не так я здурів, як ти. Подумай, у що лізеш.

— Заради Бога, про що тут думати?

— Двоє самотніх чоловіків приперли оце невідь-що до своєї хати.

— Ти ж так не думаєш,— обурився Адам.

— Саме так я і думаю. Думаю, що краще про неї заявити. За дві години все це стане відомо. Звідки ти знаєш, хто вона така? Як вона тут опинилася? Що з нею трапилося? Адаме, ти страшенно ризикуєш.

— Якщо ти зараз не підеш по лікаря, піду я, а ти залишишся з нею,— холодно відповів Адам.

— Ти робиш велику помилку. Я піду, але нам це вилізе боком.

— Не нам, а мені,— сказав Адам.— Іди вже.

Карл вийшов, а Адам на кухні налив повну миску гарячої води з чайника. У себе в спальні він намочив у воді носовичок і змив з обличчя дівчини висохлу кров і бруд. Вона отямилася, і її сині очі блиснули на нього. У пам’яті спливла картина з минулого — та сама кімната, те саме ліжко. Мачуха стоїть над ним з вологою тканиною в руці, й він відчуває гострий текучий біль, коли вода проникає до ран. І вона щось говорила і говорила. Він її чув, але не міг запам’ятати, щó вона каже.

— З вами все буде добре,— заспокоїв він дівчину.— Ми покличемо лікаря. Він скоро прийде.

Вона поворушила губами.

— Не намагайтеся розмовляти,— сказав Адам.— Не треба нічого казати.— І коли він обережно промивав її рани, його охопило неймовірне тепло.— Можете залишатися тут. Можете залишатися скільки завгодно. Я про вас попіклуюся.

Він викрутив тканину, промокнув скуйовджене волосся і відсунув його з рваних ран на голові.

Адам чув, як розмовляє, роблячи свою справу, немов сам себе підслуховував.

— Тут боляче? Бідолашні очі — я зроблю їм компрес. Ви одужаєте, все буде добре. Ось тут на чолі велика рана. Боюся, залишиться шрам. Не могли б ви назвати своє ім’я? Ні, не треба. У нас багато часу. У нас багато часу. Ви чуєте — вже під’їжджає лікар. Он як швидко, правда? — Він кинувся до кухонних дверей.— Заходьте, лікарю. Вона тут,— гукнув він.

2

Вона була страшенно побита. Якби у ті часи був рентген, лікар знайшов би значно більше ушкоджень. Але й тих, що він знайшов, було вдосталь. Ліва рука і три ребра в неї були поламані, щелепа тріснула. Череп також мав тріщину, зуби з лівого боку були вибиті. Шкіра на голові тріснула і розірвалася, лоб був розбитий до кісток. Це те, що побачив і встановив лікар. Він вправив їй руку, перебинтував ребра і наклав шви на рани голови. За допомогою піпетки і спиртівки він зігнув скляну трубочку, яку можна було вставити у щілину від вибитого зуба, щоб вона могла пити і вживати рідку їжу, не рухаючи розколотою щелепою. Він уколов їй велику дозу морфію, залишив пляшечку з пілюлями опіуму, помив руки і вдяг сюртук. Пацієнтка заснула, не встиг він вийти з кімнати.

У кухні він сів за стіл і випив гарячої кави, яку поставив перед ним Карл.

— Ну, то що з нею трапилося? — спитав він.

— А нам звідки знати? — різким тоном озвався Карл.— Ми її знайшли у себе на порозі. Якщо хочете подивитися, пошукайте сліди на дорозі, де вона тяглася.

— Знаєте, хто вона така?

— Господи, та звідки ж?

— Ти ходиш до дівчат у таверні — вона не з них?

— Я там останнім часом не бував. Та і не впізнав би, враховуючи її стан.

Лікар повернув голову до Адама:

— А ти її колись бачив?

Адам похитав головою.

— Що ви тут винюхуєте? — гарикнув Карл.

— Скажу, якщо тобі цікаво. Ця дівчина не впала з борони під час оранки, хоча вигляд у неї саме такий. Хтось із нею це зробив, хтось, хто від неї далеко не в захваті. Якщо хочеш знати правду, її хотіли вбити.

— Чому б не розпитати її? — сказав Карл.

— Вона ще довго не зможе говорити. Крім того, в неї тріщина у черепі, невідомо, які будуть наслідки. Я ось до чого веду — чи не сповістити шерифа?

— Ні! — вихопилося в Адама так гарячково, що ті двоє мало не підскочили.— Дайте їй спокій. Хай відпочиває.

— А хто опікуватиметься нею?

— Я,— відповів Адам.

— Слухай, що я тобі скажу,— розпочав Карл.

— Не втручайся!

— Це не тільки твій мій дім, а й мій.

— Хочеш, щоб я виїхав?

— Я не це мав на увазі.

— Якщо їй доведеться звідси виїхати, виїду і я.

— Заспокойся! — втрутився лікар.— А чого ти так переймаєшся через неї?

— Я й пса побитого не викинув би з дому.

— Але через пса ти б так не шаленів. Ти щось приховуєш? Ти виходив з дому вночі? Це не ти з нею вчинив?

— Він проспав цілу ніч тут,— сказав Карл.— Хропе, як паротяг.

— Дайте її спокій,— попросив Адам.— Нехай одужує.

Лікар підвівся й обтер руки.

— Адаме,— заговорив він.— Твій батько був одним з моїх найстаріших друзів. Я знаю тебе й усю вашу родину. Ти ж не дурень. Не розумію, чому ти не визнаєш очевидних фактів, просто не визнаєш і все. Розтовкмачу тобі, як малій дитині. На дівчину було здійснено напад. Той, хто це зробив, намагався її вбити. Якщо я не сповіщу про це шерифа, я порушу закон. Буває, що я іноді порушую закон, але тільки не цей.

— То й сповіщайте. Лише не дозволяйте йому турбувати її, поки їй не покращає.

— Не маю звички допускати, щоб моїх пацієнтів турбували,— відповів лікар.— А ти ще не передумав тримати її тут?

— Ні.

— Твій клопіт. Я навідаюся завтра. Вона спатиме. Дай їй води і теплого супу через трубочку, якщо вона схоче.

І він тихенько вийшов.

Карл обернувся до брата:

— Адаме, заради Бога, що відбувається?

— Дай мені спокій.

— Що на тебе найшло?

— Дай мені спокій — чуєш? Просто дай мені спокій.

— Ісусе! — Карл плюнув на підлогу і з тривогою і неспокоєм узявся до роботи.

Адам був радий, що Карл пішов. Він покрутився по кухні, помив посуд, залишений по сніданку, і підмів підлогу. Навівши лад на кухні, він зайшов до спальні й підсунув стілець до ліжка. Дівчина важко хропіла від морфію. Набряки на обличчі трохи зменшилися, але очі були запухлі, в синцях. Адам сидів тихо-тихо і дивився на неї. Її зламана рука лежала на животі, а права рука поверх ковдри, і пальці скрутилися в гніздечко. Рука була зовсім дитяча, як у немовляти. Адам торкнувся її зап’ястку пальцем, і її пальці трохи ворухнулися у відповідь. Зап’ясток був теплий. Крадькома, немов боячись, що його заскочать на гарячому, він розпрямив її руку і погладив крихітні пучки. Пальці в неї були рожеві та м’які, а шкіра на долоні, здавалося, світиться зсередини, як перламутр. Адам коротко засміявся від радості. Дихання її перервалося, і він аж наелектризувався, але щось у неї в горлі клацнуло, і хропіння відновилося. Він обережно засунув її руку під ковдру і навшпиньки вийшов зі спальні.

Декілька днів Кейті пролежала у печері шоку і морфію. Їй здавалося, що шкіра у неї — як свинець, і вона майже не ворушилася через біль. Вона відчувала навколо себе якийсь рух. Поступово голова й очі прояснилися. З нею було двоє молодих чоловіків, один нечасто, другий постійно. Вона знала, що третій чоловік, який сюди приходить,— лікар, а ще був один високий і худий, який цікавив її найбільше, бо вона його боялася. Напевне, вона щось почула у своєму безпам’ятстві й воно застрягло в голові.

Дуже повільно вона збирала докупи останні дні й перетасовувала події. Вона бачила перед собою обличчя містера Едвардса, бачила, як воно втрачає свою спокійну самовпевненість і перетворюється на лице вбивці. Ніколи раніше в житті вона так не боялася, а от тепер навчилася боятися. Її мозок шарпався, як щур у пошуках порятунку. Містер Едвардс знав про пожежу. Чи знає хтось ще? А як дізнався він? Її охоплював сліпий, моторошний страх, коли вона про це думала.

З того, що вона почула, вона дізналася, що високий чоловік — шериф, який хоче її допитати, а молодий чоловік на ім’я Адам боронить її від допиту. А що як шерифу відомо про пожежу?

Гучні голоси підказали їй, як поводитися. Шериф говорив:

— Має ж вона якесь ім’я. Хтось мусить її знати.

— Як вона може відповісти? У неї зламана щелепа.— Це голос Адама.

— Якщо вона не шульга, то може написати відповіді правою рукою. Слухай, Адаме, якщо хтось намагався її вбити, краще, щоб я його спіймав, поки не пізно. Дай-но мені олівець, і я з нею поговорю.

— Ви ж чули, що сказав лікар: у неї голова пробита. Як вона може пам’ятати?

— Ти мені лишень дай папір і олівець, тоді побачимо.

— Я не хочу, щоб ви її турбували.

— Адаме, мені начхати, що ти там хочеш. Кажу тобі — дай папір і олівець.

Потім заговорив другий молодий чоловік:

— Що з тобою? Можна подумати, що то ти вчинив. Дай йому олівець.

Вона лежала з заплющеними очима, коли до спальні тихо увійшли всі троє.

— Вона спить,— прошепотів Адам.

Вона розплющила очі й поглянула на них.

Високий підійшов до ліжка.

— Не хочу докучати вам, міс. Я шериф. Знаю, ви не можете говорити, але чи не напишете отут кілька слів?

Вона спробувала кивнути і скривилася від болю. Але швидко закліпала очима, мовляв, згодна.

— От і молодець,— похвалив шериф.— Бачиш? Вона сама хоче.— Він поклав біля неї на ліжко блокнот і стиснув їй пальці на олівці.— Ось так. Почнімо. Як вас звати?

Троє чоловіків вдивлялися у її обличчя. Вона стисла губи, скосила очі. Повіки заплющилися, й олівець зарухався.

«Не знаю»,— нашкрябала вона величезними літерами.

— Ось чистий аркуш. Що ви пам’ятаєте?

«Усе в пітьмі. Не можу думати»,— написав олівець, з’їжджаючи до краю блокноту.

— Невже ви не пам’ятаєте, хто ви, звідки? Подумайте!

Здавалося, вона робить величезні зусилля, а потім здалася, й обличчя стало трагічним.

«Ні. Все змішалося. Допоможіть мені».

— Бідолашне дитя,— зітхнув шериф.— Усе одно, дякую за спробу. Коли вам покращає, ми до цього повернемося. Ні, більше не треба нічого писати.

Олівець вивів «Дякую» і випав з її рук.

Вона полонила шерифа. Він став на бік Адама. Проти неї залишався тільки Карл. Коли обидва брати бували в її кімнаті, бо один не міг допомогти їй упоратися з нічним горщиком безболісно, вона придивлялася до суворого, похмурого Карла. У його обличчі вона вбачала щось знайоме, і це її тривожило. Вона помічала, як часто він торкається свого рубця на лобі, потирає його, обводить пальцями контур. Одного разу він упіймав її погляд і винувато зиркнув на пальці. Тоді гаркнув:

— Нічого, і ти матимеш такий самий, а то й ще кращий.

Вона усміхнулася до нього, але він відвів очі. Коли увійшов Адам з теплим супом для неї, Карл заявив:

— Піду до середмістя, вип’ю пива.

3

Адам не міг пригадати, чи був він колись такий щасливий. Його не бентежило, що він не знає її прізвища. Вона звеліла називати її Кейті, і йому було досить. Він куховарив для неї за рецептами своєї матері й мачухи.

Кейті була живуча. Вона швидко одужувала. Набряки зійшли з обличчя, і проступила врода повернення до життя. Невдовзі вона вже могла сидіти. Вона помалу розтуляла і стуляла рот, почала потроху їсти м’яку їжу, яку не треба було розжовувати. Пов’язка на лобі ще залишалася, але загалом обличчя майже не носило слідів побиття, хіба що на щоці була невеличка западинка — там, де бракувало зубів.

Кейті потрапила в халепу, і її мозок гарячково шукав виходу. Говорила вона мало, навіть коли їй уже перестало боліти.

Одного пообіддя вона почула, що у кухні хтось є.

— Адаме, це ти? — гукнула вона.

— Ні, це я,— відповів голос Карла.

— Будь ласка, зайдіть до мене на хвилинку.

Карл став на порозі. Очі дивилися суворо.

— Ви рідко сюди зазираєте,— сказала вона.

— Рідко.

— Я вам не подобаюся.

— Не подобаєшся.

— Скажіть, а чому?

Він відповів не одразу.

— Я тобі не довіряю.

— Чому ж?

— Не знаю. Та й не вірю я, що ти втратила пам’ять.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю. Тому й не довіряю. Є щось таке — я майже впізнаю.

— Ви мене ніколи в житті не бачили.

— Може, й так. Але щось мене непокоїть — і я мушу знати, що саме. А звідки ти знаєш, що я тебе не бачив?

Вона не відповіла, і він хотів піти.

— Не йдіть,— попросила вона.— Що ви збираєтеся робити?

— Стосовно чого?

— Стосовно мене.

Він поглянув на неї з новою зацікавленістю:

— Хочеш знати правду?

— Навіщо б я питала?

— Хто тебе знає, але я скажу. Я збираюся виштовхати тебе звідси якнайшвидше. Мій брат з глузду з’їхав, але я його поверну до тями, навіть якщо доведеться для цього шкуру з нього спустити.

— А ви зможете? Він сильний.

— Зможу.

Вона спокійно роздивлялася його.

— А де Адам?

— Пішов до середмістя купувати тобі ці кляті ліки.

— Ви поганий.

— Знаєш, що я думаю? Що я й наполовину не такий поганий, як ти, попри всю твою миловидість. Я думаю, що ти мерзотниця.

Вона тихо розсміялася:

— Тоді нас уже двоє. Карле, скільки я маю часу?

— Для чого?

— Поки ви мене не викинули звідси? Кажіть правду.

— Гаразд, скажу. Тиждень або днів десять. Як тільки зможеш рухатися.

— А якщо я не піду?

Він оглянув її, ніби оцінюючи, майже радіючи від думки про боротьбу.

— Тоді слухай. Коли ти була під опіумом, то багато патякала, як уві сні.

— Я вам не вірю.

Він засміявся, бо помітив, як міцно вона стиснула губи.

— Можеш не вірити. Та якщо ти заберешся звідси якнайшвидше, я тебе не викажу. А якщо ні, то дізнаєшся, що я почув, і шериф також.

— Не вірю, що я говорила щось погане. Що я могла сказати?

— Сперечатися з тобою я не збираюсь. У мене купа справ. Ти спитала — я відповів.

Він вийшов з дому. За курником він потягнувся, розсміявся і ляснув себе по стегну.

— Думав, вона хитріша,— промовив він до себе. І напруга останніх днів його нарешті відпустила.

4

Карл її страшенно налякав. І якщо він розгадав її, то і вона розгадала його. Він був єдиною людиною з тих, кого вона знала, хто діяв її ж методами. Кейті розуміла, щó він думає, і це її зовсім не втішило. Вона знала, що її штучки на нього не подіють, а вона потребувала захисту і спокою. Гроші вона втратила. Їй був необхідний притулок, та ще й на тривалий час. Якою б утомленою і хворою вона не була, в голові у неї крутилися думки про різні можливості.

Адам повернувся додому з пляшечкою знеболювального. Налив столову ложку:

— На смак воно противне,— сказав він.— Але діє чудово.

Вона випила ліки без заперечень і навіть майже не скривилася.

— Ти такий добрий до мене. Цікаво, чому? Від мене самі клопоти.

— Зовсім ні. Від тебе у домі світліше. Ти ніколи не нарікаєш, хоча тобі дуже боляче.

— Ти такий хороший, такий добрий.

— Я цього хочу.

— Тобі треба йти? Може посидиш тут, поговориш зі мною?

— Залюбки. Важливих справ не маю.

— Підсунь стілець, Адаме, і сідай.

Коли він усівся, вона простягла до нього праву руку, і він узяв її у свої.

— Ти такий хороший, такий добрий,— повторила вона.— Адаме, ти виконуєш свої обіцянки, правда?

— Намагаюся. Про що це ти думаєш?

— Я самотня і я боюся,— вигукнула вона.— Мені страшно.

— Я можу допомогти?

— Не знаю, чи хтось взагалі може мені допомогти.

— Розкажи мені, і я спробую.

— Це найгірше. Я ніколи не зможу тобі розказати.

— Але чому? Якщо це таємниця, я її не викажу.

— Це не моя таємниця, хіба не ясно?

— Не ясно.

Її пальці міцно стиснули його руку.

— Адаме, я не втрачала пам’яті.

— Навіщо ж ти сказала...

— Саме це я й намагаюся пояснити. Ти любив свого батька, Адаме?

— Скоріше шанував, ніж любив.

— Так от, якби людина, яку ти шануєш, потрапила у біду, хіба б не зробив ти все можливе, аби врятувати її від загибелі?

— Ну звісно. Гадаю, зробив би.

— Оце й сталося зі мною.

— А як тебе покалічили?

— Саме цього я й не можу відкрити.

— То був твій батько?

— Боже борони, ні! Але все тісно пов’язано.

— Тобто, якщо ти мені розкажеш, хто тебе побив, твій батько потрапить у біду?

Вона зітхнула. Він сам вигадає собі всю історію.

— Адаме, ти мені довіряєш?

— Ясна річ.

— Просити про це жахливо.

— Зовсім ні, якщо йдеться про захист твого батька.

— Розумієш, це не моя таємниця. Була б моя, ти б уже її знав.

— Так, розумію. Я б учинив так само.

— Ти розумієш геть усе,— очі її наповнилися сльозами. Він схилився над нею, і вона поцілувала його в щоку.

— Не бійся,— сказав Адам.— Я про тебе подбаю.

Вона відкинулася на подушку.

— Навряд чи ти зможеш.

— Чому ж?

— Твій брат мене не любить. Він хоче мене вигнати.

— Це він сам тобі сказав?

— Та ні. Просто я це відчуваю. Він не має твого розуміння.

— Серце у нього добре.

— Знаю, але твоєї доброти у нього немає. А коли мені доведеться звідси йти, шериф почне ставити питання, і я зостануся зовсім сама.

Адам дивився поперед себе.

— Мій брат не може тебе виставити. Я володію половиною ферми. Маю власні гроші.

— Якби він захотів мене виставити, то довелось би піти. Я не хочу псувати тобі життя.

Адам підвівся і рішуче подався з кімнати. Прочинив задні двері й почав вдивлятися у згасаючий день. Далеко у полі його брат знімав каменюки з полозків і складав на кам’яну стіну. Адам подивися на небо. Зі сходу насувалися подовжені, сріблясті хмари. Він глибоко зітхнув, і в грудях у нього радісно й тривожно залоскотало. Здалося, що слух загострився, бо він чув, як квокчуть кури і віє над землею східний вітер. Чув цокіт копит на дорозі й далекі удари сокири по дереву, де сусіда покривав ґонтом дах своєї клуні. Усі ці звуки зливалися у якусь мелодію. Зір його також просвітлів. Огорожі, і стіни, і сараї непохитно стояли у жовтому надвечір’ї, і вони також зливалися у єдине ціле. Усе навкруги змінилося. Зграйка горобців вовтузилася в пилюці, дзьобала якісь крихти, а потім майнула в повітря сірим шлюрком, вигнутим в останньому сонячному промінні. Адам знову подивився на брата. Він забув про час, не знав, як довго стоїть на порозі.

Час зупинився. Карл і далі боровся з тією самою каменюкою. Але Адам так і не видихнув оте повітря, яке набрав у груди, коли час зупинився.

Зненацька він відчув, як у ньому з’єдналися радість і щем. Також змішалися сміливість і страх. Він почув, що наспівує якийсь монотонний мотив. Розвернувся, пройшов кухнею і став у дверях, дивлячись на Кейті. Вона усміхнулася до нього непевно, і він подумав: «Зовсім дитя! Безпорадне, маленьке дитя!» — і його накрила хвиля кохання.

— Ти підеш за мене заміж?

Обличчя у неї напружилося, рука конвульсивно стиснулася.

— Можеш не відповідати одразу,— промовив він.— Я хочу, щоб ти добре подумала. Але якщо ти за мене вийдеш, я зможу тебе захистити. Вже ніхто не завдасть тобі шкоди.

Кейті отямилася миттєво.

— Підійди, Адаме. Сідай. Дай мені руку. От і добре, от і гарно,— вона узяла його за руку і притиснула до щоки.— Любий мій,— проговорила вона уривчасто.— Любий ти мій. Адаме, ти мені повірив. А тепер можеш дещо пообіцяти? Можеш пообіцяти, що не розкажеш братові про свою пропозицію?

— Шлюбну пропозицію? А чому б ні?

— Не в тім річ. Я хочу добре все зважити уночі. Можливо, мені знадобиться не одна ніч. Ти міг би мені це дозволити? Розумієш,— вона помацала голову,— я не впевнена, що здатна ясно мислити. А я мушу.

— Гадаєш, ти змогла б за мене вийти заміж?

— Прошу, Адаме! Дай мені все зважити. Будь ласка, любий!

Він усміхнувся і сказав схвильовано:

— Тільки не дуже довго. Бо я почуваюся, як кіт, що заліз на верхівку дерева і не може злізти.

— Просто дай мені подумати. Адаме, ти... Ти добрий.

Він вийшов з дому і попрямував туди, де його брат тягав каменюки.

Коли Адам пішов, Кейті підвелася з ліжка і невпевненими кроками дошкандибала до комода. Нахилилася уперед і подивилася на себе у дзеркало. На чолі досі була пов’язка. Кейті трохи зсунула її і побачила яскраво-червоний рубець. Вона не просто вирішила побратися з Адамом — вона це вирішила ще до того, як він їй зробив пропозицію. Вона боялася. Вона потребувала захисту й грошей. Адам міг дати і те, і те. А вона зможе ним керувати,— це вона чудово знала. Заміж вона не хотіла, але наразі це був єдиний вихід. Турбувало її лише одне. Адам плекав до неї тепле почуття, якого вона не розуміла, оскільки ніколи ні до кого не відчувала нічого подібного. А містер Едвардс добряче її налякав. Уперше в житті вона тоді втратила контроль над ситуацією. Вона вирішила, що ніколи більше такого не допустить. Вона посміхнулася, уявивши, що скаже Карл. Вона відчувала у Карлі споріднену душу. Його підозри її не бентежили.

5

Коли наблизився Адам, Карл розігнув спину. Розтер долонями натруджений поперек.

— Господи, скільки ще тут каміння,— сказав він.

— Один хлопець в армії розповідав, що в Каліфорнії є одна долина — тягнеться на цілі милі, то там узагалі немає каміння, навіть дрібненького.

— Отже, там є щось інше,— відізвався Карл.— Не вірю, що існують ферми, де все ідеально. На Середньому Заході сарана, десь там ще урагани. Що порівняно з цим декілька валунів?

— Гадаю, ти маєш рацію. Просто я хотів тобі допомогти.

— Як мило. А я вже думав, що ти до скону сидітимеш отам, тримаючи її за руку. Скільки ще вона тут збирається товктися?

Адам уже готовий був розказати про свою шлюбну пропозицію, але через тон Карла передумав.

— Слухай,— сказав Карл.— Тут нещодавно заходив Алекс Платт. Ти й уявити не можеш, що з ним приключилося. Він знайшов скарб.

— Скарб?

— Знаєш на його ділянці місце з кедровим гайком — ну, отам, праворуч від окружного шляху?

— Ну, знаю. І що?

— Алекс ходив там між деревами і кам’яним муром. Полював на кроликів. І знайшов валізу з чоловічим одягом, акуратно спакованим. Усе намокло під дощем. Схоже, що пролежало воно довгенько. А ще він знайшов дерев’яну скриньку, і коли зламав її замок, виявив там близько чотирьох тисяч доларів. А ще він знайшов жіночу торбинку. В ній нічого не було.

— Ні імені, нічого?

— Оце й дивно — ніякого імені; ні міток на одязі, ні ярликів на костюмі. Ніби той чолов’яга не хотів, щоб його вистежили.

— Й Алекс збирається забрати все собі?

— Він відніс свої знахідки до шерифа, і шериф збирається дати оголошення, і якщо ніхто не зголоситься, Алекс може все забирати собі.

— Хтось неодмінно зголоситься.

— Мабуть що так. Я Алексу нічого не сказав. Він такий радий. Дивна річ з ярликами — вони не зрізані, їх просто не було.

— Така сила грошей,— сказав Адам.— Хтось обов’язково зголоситься.

— Алекс тут побалакав зі мною. Розумієш, його жінка часто буває на людях...— Карл замовк.— Адаме,— промовив він нарешті.— Нам слід поговорити. Люди багато базікають.

— Про що? На що ти натякаєш?

— Дідько, на що я натякаю! На цю дівку. Двоє чоловіків не можуть тримати у своєму домі дівчину. Алекс каже, що всі жінки страшенно роздратовані. Адаме, ми не можемо цього допустити. Ми тут мешкаємо. Ми маємо добре ім’я.

— Хочеш, щоб я її викинув, перш ніж вона одужає?

— Хочу, щоб ти її позбувся — виставив її. Мені вона не подобається.

— Від самого початку.

— Правда. Я їй не довіряю. Є в ній щось таке — не знаю що, але воно мені не до вподоби. Коли ти її виставиш?

— Ось що я тобі скажу,— протягнув Адам.— Дай мені один тиждень, і я все владнаю.

— Слово?

— Слово.

— Ну, це вже щось. Я так і перекажу Алексовій жінці. Віднині вона буде розносити новини. Боже, як добре буде залишитися в домі самим. Пам’ять до неї, вочевидь, ще не повернулася?

— Ні,— відповів Адам.

6

Минуло п’ять днів, і коли Карл поїхав закупати корм для телят, Адам підкотив у легкій двомісній колясці до ґанку. Він допоміг Кейті всістися, укутав одним пледом її коліна, а другий накинув на плечі. Вони поїхали до головного міста округу, і мировий суддя зареєстрував їхній шлюб.

Карл вже був удома, коли вони повернулися. Він кисло поглянув на них, коли вони увійшли до кухні:

— А я сподівався, ти відвіз її на потяг.

— Ми побралися,— просто сказав Адам.

Кейті всміхнулася Карлу.

— Навіщо? Навіщо ти це зробив?

— Чому б ні? Хіба чоловік не може оженитися?

Кейті поспішно вийшла до спальні та причинила двері.

Карл розбушувався:

— Вона паскудна баба, кажу тобі. Вона шльондра!

— Карле!

— Кажу тобі, вона дешева шльондра. Я б їй не довірив і гроша,— це ж лахудра, паплюга!

— Карле, припини! Припини, чуєш! Стули свою брудну пельку і не смій ображати мою дружину!

— Вона тобі така сама дружина, як драна кішка!

Адам сказав роздумливо:

— Гадаю, ти просто ревнуєш, Карле. Мабуть, сам хотів з нею одружитися.

— Що, клятий ти бовдуре? Я ревную? Я не житиму з нею в одному домі!

Адам відповів спокійно:

— Тобі й не доведеться. Я від’їжджаю. Можеш викупити мою частку, якщо хочеш. Можеш отримати всю ферму собі. Ти завжди того хотів. Залишайся собі тут і пропадай.

— Невже ти не хочеш її позбутися? — Карл знизив тон.— Будь ласка, Адаме. Викинь її звідси. Вона тебе на клоччя порве. Вона тебе знищить, Адаме, вона тебе знищить!

— Звідки ти так багато про неї знаєш?

— Нічого я не знаю.

Очі Карла затуманилися і він міцно стулив рот.

Адам навіть не спитав у Кейті, чи хоче вона вийти на вечерю. Він приніс до її кімнати дві тарілки і сів поруч.

— Ми поїдемо звідси,— сказав він.

— Краще відпусти мене. Будь ласка, відпусти. Я не хочу, щоб через мене ти зненавидів брата. Не розумію, чому він ненавидить мене.

— Просто ревнує.

— Ревнує? — вона примружила очі.

— Мені так здається. Але ти не хвилюйся. Ми від’їжджаємо. Ми перебираємося до Каліфорнії.

— Я не хочу до Каліфорнії,— тихо сказала Кейті.

— Дурниці. Там просто чудово, завжди сонце, і дуже красиво.

— Я не хочу до Каліфорнії.

— Ти — моя дружина,— лагідно сказав Адам.— Я хочу, щоб ти їхала зі мною.

Вона замовкла і більше до того не верталася.

Вони почули, як хряснув дверима, виходячи з дому, Карл, і Адам мовив:

— Йому це корисно. Він нап’ється, і йому полегшає.

Кейті скромно роздивлялася свої пальці.

— Адаме, я не можу стати тобі дружиною, поки не одужаю.

— Знаю. Розумію. Я зачекаю,— відповів він.

— Але я хочу, щоб ти спав тут. Я боюся Карла. Він мене так ненавидить!

— Я занесу сюди свою розкладачку. Можеш кликати мене, якщо злякаєшся. Простягни руку і збуди мене.

— Ти такий добрий,— сказала вона.— Може, вип’ємо чаю?

— Залюбки. Мені також хочеться.

Він приніс чашки з гарячим чаєм і пішов по цукерницю. Потім умостився на стільці біля ліжка Кейті.

— Чай доволі міцний. Не заміцний для тебе?

— Я люблю міцний чай.

Він допив свою чашку.

— Тобі не здається, що смак якийсь дивний? Якийсь неприємний.

Її рука підлетіла до рота.

— Дай-но я покуштую,— Кейті сьорбнула залишки.— Адаме! — вигукнула вона,— ти пив не з тієї чашки — то була моя. В мене там ліки.

— Гадаю, вони мені не зашкодять,— він облизав губи.

— Ні, не зашкодять,— вона тихенько засміялася.— Сподіваюся, мені не доведеться будити тебе серед ночі.

— Ти про що?

— Ти випив моє снодійне. Можливо, тобі буде важко прокинутися.

Адам провалився у важкий опіумний сон, попри спроби з ним боротися.

— Лікар прописав тобі приймати таку велику дозу? — пробурмотів він, ледь ворушачи язиком.

— Просто ти не звик,— пояснила вона.

Карл повернувся об одинадцятій. Кейті чула його п’яні кроки. Він увійшов до своєї спальні, зірвав із себе одяг і впав на ліжко. Він бурчав і крутився, вмощуючись зручніше, і раптом розплющив очі. Біля ліжка стояла Кейті.

— Тобі чого треба?

— А ти як думаєш? Посунься трохи.

— Де Адам?

— Він випив моє снодійне — помилково. Посунься трохи.

Він важко дихав.

— Я щойно вже був з повією.

— Нічого, ти хлопець міцний. Просунься трохи.

— А твоя зламана рука?

— Не переймайся. Я дам собі раду.

Раптом Карл розреготався.

— Нещасний бовдур,— промовив він і відкинув ковдру, щоб вона лягла з ним.