На схід від Едему

1

Іноді злети пронизують чоловічий розум. Це трапляється майже з кожним. Можна відчути, як вони зростають або наближаються, як запал до динаміту. Млість у шлунку, насолода у нервах, поколювання в руках. Шкіра вдихає повітря, кожен вдих наповнює свіжістю. Зародження цього відчуття приємне, як широке позіхання і потягування; у голові спалахують іскри, й увесь світ сяє перед очима. Людина могла прожити все життя у сірості, земля й дерева здавалися їй темними і понурими. Події, навіть важливі, зливалися у щось безлике і бліде. І раптом — злет, і пісня цвіркуна радує слух, і запах землі лоскоче ніздрі, і мерехтливе світло під деревом тішить око. І тоді людина виплескується назовні, як стрімкий потік, але не стає від того менша. Мені здається, що значущість людини на світі може вимірятися якістю і кількістю її злетів. Це дуже приватна річ, але вона єднає нас зі світом. Це матір усякої творчості, й вона виокремлює кожну людину з-поміж інших.

Не знаю, як воно буде у прийдешньому. У світі відбуваються жахливі зміни, незнані сили формують обличчя майбутнього, яке нам не відоме. Деякі з цих сил нам видаються ворожими, можливо, не самі по собі, а через їхню властивість руйнувати те, що ми маємо. Дійсно, двоє людей можуть підняти більший камінь, ніж одна людина. Бригада будує автомобілі швидше і краще, ніж один чоловік, а хліб з велетенського комбінату дешевший і однаковіший. Коли наша їжа, наше вбрання, наші домівки народжуються у багатогранному масовому виробництві, цей масовий метод неодмінно починає формувати і наш спосіб мислення, витискаючи всі інші способи. У наш час масове або колективне виробництво увійшло в економіку, в політику і навіть у релігію, тож деякі країни замінили ідею Бога на ідею колективу. Це небезпечно у мій час. У світі існує величезна напруга, руйнівна напруга, і люди пригнічені та збентежені.

У такий час мені видається природним і слушним поставити собі ці питання. У що я вірю? За що я повинен боротися і проти чого повставати?

Людський рід — єдиний творчий рід, і володіє він лише одним творчим знаряддям: індивідуальним розумом і людським духом. Ще нічого не було створено двома людьми. Не існує успішних співпраць — ні в музиці, ні в живопису, ні в математиці, ні у філософії. Відтоді як відбувається диво творіння, групи людей можуть його розвивати і розширяти, проте сама група не здатна нічого винайти. Дорогоцінність полягає у самотньому розумі однієї людини. Й от тепер сили, керовані ідеєю групи, оголосили війну на винищення цій дорогоцінності — людському розуму. Вільний, нескутий розум затьмарюється, притуплюється, переслідується придушенням, примушенням, приниженням, виснаженням і разючими нищівними ударами. Здається, людський рід обрав саме цей невеселий, самогубний шлях.

А твердо вірю я ось у що: вільний, допитливий розум окремої людини — це найцінніше, що є на світі. А боротися я буду ось за що: за свободу для розуму обирати той шлях, який він хоче, без вказівок. А повставати я буду ось проти чого: проти будь-якої ідеї, релігії чи уряду, які обмежують або руйнують індивідуальність. Ось хто я такий і чим живу. Я можу зрозуміти, чому система, побудована за певною моделлю, мусить намагатися зруйнувати вільний розум, адже він єдиний здатен шляхом критичного розгляду винищити таку систему. Звісно, я розумію це, і ненавиджу це, і боротимуся з цим, щоб зберегти те єдине, що вирізняє нас з-поміж нетворчих звірів. Якщо злети можна вбити, тоді нам кінець.

2

Адам Траск зростав у сірості, й завіси його життя нагадували запорошене павутиння, а дні — повільний плин сумовитого і хворобливого невдоволення, але потім, завдяки Кейті, він пізнав свій злет.

Не має значення, що Кейті була, як я це назвав, моральною потворою. Можливо, ми і не в змозі зрозуміти Кейті, але, з іншого боку, ми багато на що здатні у різних напрямках — на великі чесноти і великі гріхи. Хто з нас не залізав подумки у чорні води?

Можливо, у кожному з нас десь глибоко причаїлася таємна загата, у якій зароджуються і розростаються лиховісні й жахливі потвори. Але ця культура загороджена, й отой плавучий виводок вибирається з води, тільки щоб знову в неї впасти. А хіба не може статися, щоб у темних водах котроїсь людини зло набирало достатньо сили, протискалося крізь огорожу і пускалося у вільне плавання? Хіба не виявиться така людина потворою, і хіба не споріднені ми з нею у наших потаємних водах? Було б нелогічно, якби ми не розуміли ні янголів, ні демонів, адже ми самі їх винайшли.

Хай яка була Кейті, саме вона викликала злет Адама. Дух його розпростався і знявся вгору, вивільнив його від страхів, обрáз й прогірклих спогадів. Злет осяює все навкруги, він змінює світ, як сигнальна ракета змінює поле битви. Напевне, Адам узагалі не бачив Кейті, так блищала вона в його очах. У нього в уяві закарбувався образ краси й ніжності, милої і святої дівчини, неймовірно коханої, цнотливої і люблячої, і отакий образ Кейті створив собі її чоловік, і хай що Кейті робила, хай що говорила, цей образ залишався для Адама непорушним.

Вона сказала, що не хоче їхати до Каліфорнії, але він не слухав, бо люба Кейті узяла його за руку і вирушила першою. Його злет був такий високий, що він не помітив гнітючого болю свого брата, як і не помітив спалахів у нього в очах. Він продав Карлові свою частку ферми — дешевше, ніж вона вартувала, але ці гроші, як і половина батькового спадку, зробили його вільним і багатим.

Брати стали чужі один одному. Вони потиснули руки на вокзалі, й Карл дивився вслід потягу, розтираючи свій шрам. Потім пішов до таверни, випив швиденько чотири порції віскі й подався у горішні кімнати. Він заплатив дівчині, але потім у нього нічого не вийшло. Він плакав у її обіймах, доки вона його не виставила. Він лютував у себе на фермі, витискав з неї все можливе, докуповував землю, свердлив, підрізав, і хазяйство його розросталося. Він не знав ні покою, ні відпочинку, він був багатим без задоволення і шанованим без друзів.

Адам пробув у Нью-Йорку рівно стільки, скільки треба було, щоб купити новий одяг собі й Кейті, а потім вони сіли у потяг, який провіз їх через увесь континент. Як вони потрапили до Салінас-Веллі, зрозуміти зовсім просто.

У ті дні залізничні компанії зростали, суперничали, прагнули розвиватися й домінувати, а тому вживали всіх заходів для збільшення руху. Компанії не лише розміщували рекламу в газетах, вони видавали буклети і плакати, де зображувалася і змальовувалася краса Заходу і його багатство. Жодна забаганка не видавалася надмірною — багатство було безмежним. Південно-Тихоокеанська залізниця, керована шаленою енергією Ліланда Стенфорда, заволоділа Тихоокеанським узбережжям не лише в транспорті, а й у політиці. Залізничні колії потяглися долинами. Виникали нові міста, заселювалися нові території, адже компанії треба було створювати нову клієнтуру, щоб справи йшли угору.

Видовжена Салінас-Веллі стала частиною цих розробок. Адам побачив і вивчив красивий кольоровий плакат, який рекламував цю долину як землю, що її без особливого успіху наслідував рай. Після прочитання таких описів кожен, хто не хоче оселитися в Салінас-Веллі, має вважатися божевільним.

Адам не поспішав з покупкою землі. Він придбав собі двоколку і роз’їжджав навкруги, зустрічався з тими, хто приїхав раніше, розпитував про ґрунт і про воду, про клімат і врожаї, про ціни і виробничі потужності. Адам не хотів ризикувати. Він приїхав сюди пустити коріння, збудувати дім, завести сім’ю, ба навіть започаткувати цілу династію.

Адам невтомно їздив з ферми на ферму, брав у руки грудочки землі й розтирав пальцями, розпитував, планував, мріяв. Людям у долині він сподобався, вони раділи, що він сюди переселився, бо розпізнали в ньому солідного чоловіка.

Турбувало його лише одне, і це стосувалося Кейті. Вона нездужала. Вона їздила скрізь з ним разом, але була якась байдужа. Одного ранку вона поскаржилася, що їй зле, і залишилася у своєму номері в готелі «Кінг-Сіті», а Адам поїхав сам. Він повернувся близько п’ятої по обіді і знайшов її напівмертвою від втрати крові. На щастя, Адам застав за вечерею доктора Тилсона і відірвав його від ростбіфа. Лікар швидко оглянув Кейті, вклав тампон і звернувся до Адама.

— Чого б вам не почекати унизу? — запропонував він.

— З нею все гаразд?

— Так. Я вас скоро покличу.

Адам погладив Кейті по плечу, і вона йому всміхнулася.

Доктор Тилсон причинив по собі двері й підійшов до ліжка. Обличчя його розчервонілося від гніву:

— Навіщо ви це вчинили?

Кейті стиснула рот на тонку лінію.

— Ваш чоловік знає, що ви вагітна?

Вона неохоче похитала головою.

— Чим ви це зробили?

Вона не зводила з лікаря очей.

Він огледів кімнату. Підійшов до бюро й узяв в’язальну спицю. Помахав нею перед самим носом Кейті.

— Давнє знаряддя — давній злочинець,— промовив він.— Ви дурепа. Мало не вбили себе, але дитину не втратили. Гадаю, ви ще приймали всіляку гидоту, труїли себе, пхали камфору, керосин, гострий перець. Боже мій! Чого тільки не коять ці жінки!

Очі в неї були холодні, як скло.

Він підтягнув стільця до її ліжка.

— Чому ви не хочете народити дитину? — спитав він лагідно.— Маєте гарного чоловіка. Хіба ви його не любите? Чи ви зовсім не хочете зі мною розмовляти? Відповідайте, чорт забирай! Не будьте впертою, як віслюк!

Губи її не ворухнулися, очі не моргнули.

— Люба моя,— заговорив знову лікар,— невже ви не розумієте? Не можна відбирати нічиє життя. Сама думка про це доводить мене до сказу. Бачить Бог, я втрачаю своїх пацієнтів, бо не знаю достатньо. Але я намагаюся — завжди борюся до останнього. І тут я бачу навмисне вбивство,— він заговорив швидше. Його лякало це моторошне мовчання між фразами. Жінка спантеличувала його. В ній було щось нелюдське.— Ви знайомі з місіс Лорел? Вона безплідна, але марить дитиною. Вона віддала б усе, що має і матиме, тільки б народити дитину, а ви — ви намагалися заколоти дитя своє спицею... Гаразд! — вигукнув він.— Не хочете говорити — не треба. Але я вам дещо скажу. Ваша дитина поза загрозою. Ви не поцілили. І ще — ви народите цю дитину. Вам відомий закон цього штату про аборти? Можете не відповідати, але ви мене чуєте! Якщо подібне трапиться ще раз, якщо ви втратите цю дитину, а я запідозрю щось нечисте, я висуну вам звинувачення, дам проти вас свідчення і побачу, як вас покарають. Сподіваюся, вам вистачить здорового глузду мені повірити, бо я зовсім не жартую.

Кейті облизала губи своїм гострим язичком. З її очей зник увесь холод, а натомість проступила знесилена скорбота.

— Мені шкода,— сказала вона.— Шкода. Але ви не розумієте.

— То поясніть.— Його гнів розтанув, як туман.— Поясніть, моя люба.

— Важко пояснити. Адам такий добрий, такий сильний. А я — я недужа. Епілепсія.

— У вас? Не може бути!

— Ні, але її мав мій дідусь, потім батько і брат,— вона затулила очі руками.— Я не можу принести таке горе своєму чоловіку.

— Бідолашна дівчинка,— промовив лікар.— Бідолашна моя дівчинка. Але це не точно. Цілком імовірно, що ваша дитина буде гарна і здорова. Обіцяєте мені більше не вдаватися до подібних дурниць?

— Обіцяю.

— От і добре. Я не розкажу вашому чоловікові, щó ви накоїли. А тепер лягайте, я подивлюся, чи зупинилася кровотеча.

За кілька хвилин він замкнув свій саквояж і засунув спицю у кишеню.

— Провідаю до вас завтра зранку.

Адам кинувся до лікаря, який зійшов вузькими сходами до вестибюлю. Доктор Тилсон зупинив шквал питань «Як вона? Все гаразд? Чому це сталося? Можна мені туди?»

— Годі, годі — заспокойтеся.— І він вдався до свого трюку, свого звичайного жарту.— Ваша дружина хвора.

— Лікарю...

— Вона має єдину хорошу недугу з усіх, що існують...

— Лікарю...

— Ваша дружина чекає дитину,— він проскочив повз Адама, а той застиг з роззявленим ротом. Троє чоловіків, які сиділи біля вогню, всміхнулися до нього. Один з них зауважив сухо:

— Якби таке трапилося зі мною, я б... я б запросив кількох, скоріш за все, трьох друзів випити по келишку.

Його натяк пропав марно. Адам незграбно рвонув сходами нагору.

Адамова увага зосередилася на ранчо Бордоні за кілька миль від Кінг-Сіті, майже на півдорозі між Сан-Лукасом і Кінг-Сіті.

Родина Бордоні мала дев’ятсот акрів, які залишилася від дарчої на десять тисяч акрів, отриманих від іспанської корони прадідом місіс Бордоні. Бордоні були швейцарці, але місіс Бордоні була донькою і спадкоємицею іспанської родини, яка облаштувалася у Салінас-Веллі в давні часи. І як то нерідко буває з більшістю старих родин, земля вислизала в них з рук. Щось програвалося в карти, щось відрізалося на податки, деякі акри відривалися, як купони, на розкоші — коня, діамант або красуню. Дев’яносто акрів, що залишилися, становили осердя первісної дарчої Санчесів, до того ж найкращу його частину. Вони простягалися по обох берегах річки і врізалися у пагорби, бо у цьому місці долина звужується, а потім знову розширюється. Старий будинок Санчесів був ще у пристойному стані. Побудований з саману, він стояв у невеличкій ущелині в передгір’ї, мініатюрній долині, яку омивав дорогоцінний незамерзлий струмок прісної питної води. Саме цей струмок був тією принадою, яка спонукала перших Санчесів там оселитися. Крислаті віргінські дуби створювали затишок у долині, земля була родюча, і все зеленіло, що для цієї частині краю доволі нетипово. Стіни низького дому мали чотири фути завтовшки, а круглі рангоутні крокви були зв’язані сиром’ятними мотузками, які узяли ще вологими. Шкіра висохла і міцно з’єднала крокви й балки, мотузки стали твердими, немов залізо, і практично нетлінними. Такий спосіб будівництва мав лише один недолік. Щури гризуть шкіру, якщо їх не ганяти.

Старий дім нібито ріс із землі, й це було чудово. Бордоні зробив з нього хлів для корів. Він був швейцарець, іммігрант, з притаманною його співвітчизникам пристрастю до чистоти. Він не довіряв товстим глиняним стінам і побудував каркасний будинок на невеликій відстані, а його корови вистромлювали голови з заглиблених вікон старої домівки Санчесів.

Бордоні були бездітні, й коли дружина у зрілому віці померла, чоловіка охопила невимовна туга за альпійським минулим. Він хотів продати ранчо і повернутися у рідні місця. Адам Траск відмовлявся купувати поспіхом, а Бордоні заломив високу ціну і вдавав, що йому цілком байдуже, продасть він ранчо чи ні, такий був у нього метод. Бордоні знав, що Адам збирається купити його землю, задовго до того, як це зрозумів сам Адам.

Там, де Адам оселився, він збирався осісти і дати постійну домівку своїм ненародженим дітям. Він боявся, що може купити якесь місце, а потім побачить інше, яке йому сподобається більше, але ранчо Санчесів безнастанно притягувало його. З появою Кейті його подальше життя вимальовувалося як довге і радісне. Але він не втрачав обачності. Він виїздив на двоколці або верхи та виходив пішки кожний фут цієї землі. Він пробурив її на чималу глибину, щоб перевірити, помацати й понюхати, яка вона там. Він розпитував про маленькі дикі рослини на полях, на берегах річки, на пагорбах. У вологих місцях він ставав навколішки і роздивлявся звірині сліди у багнюці — пуми й оленя, койота і кугуара, скунса і горностая, затоптані лапками куріпок. Він пробирався крізь верболіз і платани, крізь зарості дикої ожини біля річки, гладив стовбури віргінських дубів і падубів, торкався вересу, лавра, шипшини.

Бордоні стежив за ним, примруживши очі, й наливав собі келихи червоного вина з власного невеличкого винограднику на пагорбах. Бордоні любив трохи випити після полудня. Й Адам, який досі ніколи не пив вина, призвичаївся до нього.

Адам безупинно цікавився, щó думає Кейті про це ранчо. Подобається воно їй? Буде вона там щаслива? Але він не дослухався до її ухильних відповідей. Він вважав, що вона поділяє його захоплення. У вестибюлі готелю «Кінг-Сіті» він розмовляв з чоловіками, які збиралися біля грубки і читали газети, надіслані з Сан-Франциско.

— Я думаю про воду,— сказав він якогось вечора.— Не знаю, на який глибині можна викопати колодязь.

Один зі скотарів ляснув себе по колінах:

— Зверніться до Сема Гамільтона. Він знає тут про воду більше, ніж будь-хто. Він усе розкаже. Він пробурив половину колодязів у наших краях.

Його товариш засміявся:

— Сем має законний привід цікавитися водою. На його ранчо немає і краплі води.

— Слухайте, що я вам скажу. Я їду до Сема замовити косинці. Можу взяти вас із собою, якщо хочете. Вам сподобається містер Гамільтон. Він чудова людина.

— Такий собі геніальний комік,— додав його приятель.

3

Вони вирядилися на ранчо Гамільтонів у фаетоні Луїса Ліппо — сам Луїс і Адам Траск. Залізні застібки деренчали по скрині, а оленяча нога, закутана у вогку мішковину для прохолоди, підстрибувала в такт руху. У ті дні існував звичай привозити з собою якусь пристойну їжу як гостинець, якщо ви їхали до когось у гості, бо вас запрошували залишитися на обід, інакше хазяї образяться. Але гості могли б сильно урізати тижневе харчування сім’ї, якщо не відшкодовували те, що з’їдали. Чверть свині або яловичий огузок були тим, що треба. Луїс відрізав кусень оленини, а Адам захопив пляшку віскі.

— Слухайте, що я вам скажу,— почав Луїс.— Містер Гамільтон зрадіє, але місіс Гамільтон спиртного не терпить. На вашому місці я б сховав пляшку під сидінням, а коли ми під’їдемо до кузні, от тоді ви її й витягнете. Ми так завжди робимо.

— Невже вона не дозволяє чоловікові перехилити чарку?

— Хіба що одну краплю,— відповів Луїс.— Вона має непохитні принципи. Просто візьміть і сховайте пляшку під сидінням.

Вони звернули з битого шляху на роздовбані колії, розмиті зимовими дощами. Коні натягували хомути, фаетон розкачувався і хитався. Той рік не був добрий для пагорбів, і вже в червні вони висохли, а каміння проступало крізь убогу, пожухлу траву. Дикий овес не піднявся і на шість дюймів над землею, ніби розуміючи, що коли він не дасть насіння швидко, то не дасть уже ніколи.

— Не дуже-то весела місцевість,— зауважив Адам.

— Весела? Та що ви, містере Траск, ця місцевість вам розіб’є серце вщент. Весела! У містера Гамільтона чималенько землі, але він би на ній з голоду помер з усіма своїми дітьми. Ранчо не може їх прогодувати. Чим він тільки не займається, щоб зводити кінці з кінцями, та й хлопці вже починають щось заробляти. У них дуже порядна родина.

Адам вдивлявся у темні зарості мескіту, які визирали з лощини.

— Чого ж він взагалі осів у такому місці?

Луїс Ліппо, як і кожна людина, любив ділитися своїми міркуваннями, а надто з чужинцями, та ще й коли поруч не було нікого з місцевих, які могли б йому суперечити.

— Слухайте, що я вам скажу,— розпочав він.— Візьміть мене — мій батько був італієць. Приїхав сюди через якісь неприємності, але гроші у нього були. Моє ранчо не дуже велике, але доволі гарне. Його купив батько. Він сам його знайшов. Тепер візьмімо вас — не знаю, скільки у вас грошей, і питати не буду, але кажуть, що ви збираєтеся купити ферму старого Санчеса, а Бордоні не з тих, хто щось віддасть за так. Ви мусите бути багатенький, бо інакше і мріяти не могли би про це.

— Гроші я таки маю,— скромно сказав Адам.

— Розповім вам усе спочатку,— вів далі Луїс.— Коли містер і місіс Гамільтони приїхали в наші місця, у них навіть і горщика нічного не було. Їм довелося узяти те, що залишилося,— державну землю, яку ніхто більше не хотів. Двадцять п’ять акрів такої землі не здатні прогодувати одну корову навіть у благодатні часи, а в лихі часи, як кажуть, звідти втікають і койоти. Люди тут дивуються, як узагалі виживають Гамільтони. Звісно, містер Гамільтон одразу взявся до роботи, так вони й жили. Працював, як наймит, доки не збудував молотарку.

— Схоже, він досяг успіху. Я чую про це зусібіч.

— Досяг успіху, аякже. Виростив дев’ятеро дітей. Але закладаюся, він не відклав і чотирьох монет на чорний день. Та й як би це йому вдалося?

Один бік фаетона підскочив, наїхав на велику круглу каменюку і знову вирівнявся. Коні аж почорніли від поту, під хомутами виступила піна.

— Залюбки поговорю з ним.

— Що ж, один гарний врожай він виростив: має чудових дітей, чемних і вихованих. Усі вони успішні, хіба що крім Джо. Джо — наймолодший, вони подумують послати його до коледжу, але з усіма решта все гаразд. Містерові Гамільтону є чим пишатися. Їхній дім на тому боці наступного підйому. Не забудьте сховати віскі, інакше вона розлютиться на вас.

Суха земля цокала на сонці, скрекотіли цвіркуни.

— Зовсім забута Богом земля,— промовив Луїс

— Почуваюся підлим,— сказав Адам.

— Тобто?

— Ну, я багатий, тож не мушу мешкати у такому місці.

— Я також, але підлим не почуваюся. Я просто страшенно радий.

Коли фаетон викарабкався на вершину підйому, Адам поглянув униз на скупчення будівель, які становили обійстя Гамільтонів: хата з численними прибудовами, хлів, кузня-майстерня, каретний сарай. Місце було сухе, випалене сонцем — жодних великих дерев, тільки маленький садочок, який поливався з лійки.

Луїс обернувся до Адама, і в його голосі прозвучала нотка ворожості.

— Хочу вам дещо чітко пояснити, містере Траск. Дехто, побачивши Семюеля Гамільтона вперше, може подумати, що він верзе дурниці. Він говорить не так, як усі інші. Він ірландець. І він має купу планів — сто планів на день. А ще він має купу надій. Господи Боже мій, як жити на цій землі, якщо не маєш купу надій! Але затямте одне: він — чудовий робітник, чудовий коваль, і деякі його плани спрацьовують. Я чув деякі його прогнози, і вони справджувалися.

Адама стривожив цей натяк на загрозу.

— Я не з тих, хто погано говорить про людей,— сказав він і раптом відчув, що для Луїса він чужак і ворог.

— Я просто хотів усе роз’яснити. Бо є тут люди, які прибувають зі Сходу і вважають, що коли людина не має грошей, вона — нікчема.

— Мені й на думку не спало б...

— Може, містер Гамільтон і не має зайвих чотирьох монет, але він тутешній, і ми його поважаємо. А ще він створив найкращу на світі родину. Просто хочу, щоб ви це затямили.

Адам хотів був щось сказати на свій захист, але передумав.

— Затямлю. Дякую, що пояснили.

Луїс знову подивився перед собою.

— А от і він — бачите, біля майстерні? Мабуть, почув, що ми під’їжджаємо.

— У нього борода? — Адам уважно придивлявся.

— Еге ж, красива борода. Вона швидко сивіє, вже як сіль з перцем.

Вони проїхали повз каркасний будинок і побачили місіс Гамільтон, яка дивилася на них у вікно, а потім зупинилися перед майстернею, де на них чекав Семюель.

Адам побачив міцного чоловіка з бородою, як у патріарха; вітер ворушив його пухнасте сивувате волосся. Щоки над бородою, де сонце опалило його ірландську шкіру, були рожеві. Він був одягнений у чисту синю сорочку, комбінезон і шкіряний фартух. Рукава сорочки були закасані, м’язисті руки теж були чисті. Тільки долоні й пальці почорніли від ковальського горна. Охопивши поглядом його постать, Адам подивися Семюелю в очі — блакитні, сповнені молодечого захвату. Зморшки навколо очей нагадували промінчики, такі утворюються від сміху.

— Луїсе,— сказав Семюель,— радий тебе бачити. Навіть у нашому чарівному маленькому раю ми любимо бачити друзів.

Він усміхнувся до Адама, а Луїс пояснив:

— Я привіз до вас містера Адама Траска. Він новенький, приїхав зі сходу, хоче тут оселитися.

— Дуже приємно,— відповів Семюель.— Руки потиснемо іншим разом. Не хочу бруднити вам долоню своїми ковальськими гачками.

— Я привіз трохи металобрухту, містере Гамільтон. Зробите мені косинці? Рама на моїй жниварці розвалилася вщент.

— Звісно, зроблю, Луїсе. Вилізайте з фаетону. Відведемо коней у затінок.

— Тут у нас шматок оленини, а містер Траск привіз вам дещо цікавеньке.

Семюель озирнувся на будинок:

— Гадаю, ми витягнемо ваше дещо цікавеньке, коли поставимо запряжку за сарай.

Адам чув у його голосі мелодійний ритм, проте не міг помітити жодного слова, яке б вимовлялося з акцентом.

— Луїсе, чи не розпряжеш своїх коней? Я віднесу оленину в дім. Лайза зрадіє. Вона любить печеню з оленини.

— Хтось із молодих удома є?

— Ні, нікого. Джордж і Віль приїхали додому на вихідні, але вони всі подалися вчора увечері на танці у Каньйон Шаленого Коня, в школі «Персикове дерево». Вся компанія повернеться надвечір. Через це ми залишилися без дивана. Потім я вам розповім... Лайза їм помститься: то все Томові витівки. Потім я вам розповім,— він розсміявся і попрямував до будинку, тримаючи в руках оленячу ногу.— Якщо хочете, занесіть своє дещо цікавеньке до кузні, щоб не виблискувало на сонці.

І вони почули, як він гукав, підходячи до будинку:

— Лайзо, ніколи не вгадаєш. Луїс Ліппо привіз нам шматок оленини більший за тебе.

Луїс підігнав запряжку за сарай, Адам допоміг йому розпрягти коней, зв’язати недоуздки і відвести у затінок.

— Він не жартував щодо сонця, воно справді виблискує на пляшці,— зауважив Луїс.

— Його жінка, мабуть, суща відьма.

— Маленька, як горобчик, але страшенно затята.

— Розпряжеш,— повторив Адам.— Десь я чув це слово або читав.

Семюель повернувся до них у кузню.

— Лайза буде щаслива, якщо ви залишитеся на обід,— сказав він.

— Але ж вона не чекала на нас,— спробував протестувати Адам.

— Цитьте, чоловіче. Вона зробить трохи більше галушок до соусу. Так приємно, що ви тут. Показуй свої залізяки, Луїсе, подивимося, що можна зробити.

Він розпалив вогонь у чорному квадраті горна, узяв ковальські міхи, щоб його роздмухати, а потім підкладав пальцями вологий кокс, поки той не розжарівся.

— Слухай, Луїсе,— попросив він,— ану помахай мені крильцями на вогонь. Повільніше, чоловіче, повільніше і рівніше...— Він виклав залізні смуги на палаючий кокс.— Не хвилюйтеся, містере Траск, Лайза звикла куховарити на дев’ятеро голодних дітей. Її нічим не проймеш...— Він зручніше розклав залізо на вогні й засміявся.— Моя дружина грюкотить, як галька у морському припливі. Хочу застерегти вас обох — не вимовляйте слова «диван». Це слово гніву й журби для Лайзи.

— Ви нам обіцяли розповісти,— нагадав Адам.

— Якби ви знали мого сина Тома, ви б краще зрозуміли, містере Траск. От Луїс його знає.

— Ще б пак,— відізвався Луїс.

Семюель провадив:

— Мій Том страшенно заповзятий. Завжди накладає собі на тарілку більше, ніж може з’їсти. Завжди саджає більше, ніж може виростити, ніж здатен упоратися. Надмірно радіє, надмірно сумує. Бувають такі люди. Лайза гадає, що я теж такий. Не знаю, що чекає на Тома. Можливо, велич, можливо, зашморг,— що ж, дехто з Гамільтонів закінчив свої дні на шибениці. Колись я вам розкажу.

— Диван,— чемно попросив Адам.

— Так, звісно. Слова розбігаються у мене, як отара непокірних овець, я мушу зганяти їх докупи, це і Лайза каже. Отже, у школі «Персикове дерево» влаштовують танці, і хлопці — Джордж, Том, Віль і Джо — вирішили туди піти. Саме собою, запросили й дівчат. Джордж, Віль і Джо, нещасні простаки, запросили по одній кожний, але Томові, як завжди, того було замало. Він запросив двох сестер Вільямс — Дженні й Белль. Скільки тобі треба прорізів для шурупів, Луїсе?

— П’ять,— відповів Луїс.

— Гаразд. Мушу вам сказати, містере Траск, що мій Том має увесь еготизм і всю самозакоханість хлопця, який вважає себе некрасивим. Головним чином він сидить собі тихо, але приходить якесь свято — і він чепуриться, як травневе дерево, уквітчується, як поле весною. На це йде чимало часу. Ви помітили, що каретний сарай порожній? Джордж, Віль і Джо вирядилися рано, і зовсім не такі розчепурені, як Том. Джордж узяв фаетон, Віль — двомісну коляску, Джо — маленьку двоколку,— блакитні очі Семюеля заблищали від задоволення.— Тоді виходить Том, сяючи як римський імператор, а з усього транспорту залишилася тільки сіноворушилка, а на ній і одна з сестер Вільямс не всядеться. На щастя чи на горе, Лайза прилягла подрімати. Том сів на сходах і замислився. Потім бачу — він іде у сарай, запрягає двох коней і знімає з сіноворушилки хрестовину. Витягає з дому диван, закріплює ланцюгом за ніжки — а диван чудовий, двомісний, набитий кінським волосом, і Лайза його любить понад усе. Я їй подарував його перед народженням Джорджа, щоб було де відпочивати. Останнє, що я бачив: Том тягся вгору, розвалившись на дивані, поїхав до Вільямсів по дівчат. І, Боже, який же той диван буде пошарпаний, витертий і подряпаний, коли Том привезе його назад! — Семюель відклав кліщі, узяв руки в боки і зайшовся реготом.— А у Лайзи аж сірчаний дим носом іде від люті. Бідолашний Том.

Адам сказав, усміхаючись:

— Не хочете випити чогось цікавенького?

— Залюбки,— відповів Семюель. Він узяв запропоновану пляшку, швидко ковтнув віскі й повернув пляшку.

— Уіскібо — це ірландське слово, означає — віскі, вода життя, і так воно і є.

Він поклав розпечені до червоного смуги заліза на ковадло, пробив дірки для шурупів, почав ударяти молотом, щоб вийшли косинці, аж іскри полетіли. Потім занурив залізо у діжу з чорною водою, і воно зашипіло.— Ну от, готово,— сказав він і кинув косинці на землю.

— Щиро дякую,— промовив Луїс.— Як я можу розплатитися?

— Своїм приємним товариством.

— І отак завжди,— поскаржився Луїс.

— Ні, коли я тобі бурив новий колодязь, ти мені чесно заплатив.

— До речі: містер Траск саме подумує купити ранчо Бордоні, на старій землі Санчесів, пам’ятаєте?

— Чудово знаю його,— сказав Семюель.— Місце чарівне.

— Він питав про воду, і я сказав, що ви на тому знаєтеся краще від усіх.

Адам простягнув пляшку, Семюель делікатно відпив і обтер собі рот ліктем, щоб не замазатися сажею з рук.

— Я ще не вирішив остаточно,— пояснив Адам.— Просто розпитую.

— Господи, чоловіче, то починайте! Кажуть, небезпечно розпитувати ірландця, бо він вам наговорить. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, на що йдете, коли даєте мені дозвіл говорити. Тут існують два погляди. Перший: мовчазна людина — мудра людина; другий: людина, яка не має слів, не має і думок. Звісно, я дотримуюся другого,— Лайза каже, що аж надміру. Що ви хочете знати?

— Скажімо, ранчо Бордоні. Наскільки глибоко треба бурити, щоб дійти до води?

— Залежить від місця — десь тридцять футів, десь сто п’ятдесят, а десь до центру землі.

— Але ви могли б знайти воду?

— Майже всюди, крім власної ділянки.

— Я чув, що у вас тут проблеми.

— Чули? Ясна річ, чули! Я кричу про це на повний голос.

— Там є ділянка у чотириста акрів біля самої річки. Може, під нею бути вода?

— Треба глянути. Здається, то доволі дивна долина. Якщо згодні потерпіти, я вам дещо про неї розповім, бо я там бував зі своїм буром. Голодна людина об’їдається подумки, то справді так.

Тут втрутився Луїс Ліппо:

— Містер Траск з Нової Англії. Він планує тут оселитися. Він уже бував тут на заході — служив у війську, воював з індіанцями.

— Справді? Тоді це вам говорити, а мені у вас навчатися.

— Я не хочу про те говорити.

— Чому ж? Спаси, Господи, мою родину і моїх ближніх, якби я воював проти індіанців!

— Я не хотів з ними воювати, сер.— Це «сер» зірвалося мимоволі.

— Так, розумію. Мабуть, ой як нелегко вбити людину, яку ти зовсім не знаєш і до якої не відчуваєш ненависті.

— А може, так якраз і легше,— зауважив Луїс.

— Ти маєш певну рацію, Луїсе. Просто є люди, для яких увесь світ — друзі, а є люди, які ненавидять самі себе і розмазують свою ненависть навколо, як масло на гарячому хлібі.

— Краще ви розкажіть мені про цей край,— попросив Адам стривоженим тоном, бо перед його очима постала моторошна картина навалених кучугурою трупів.

— А котра година?

Луїс вийшов з кузні й подивився на сонце:

— Близько десятої.

— Якщо я почну, мене вже не зупинити. Мій син Віль каже, що я розмовляю з деревами, коли не можу знайти собі овоч у людській подобі,— зітхнув він і сів на ящик для цвяхів.— Я сказав, що то дивовижна долина, але, можливо, я її такою сприймаю, бо сам народився у зеленому краї. Тебе це не дивує, Луїсе?

— Ні, я звідси нікуди не виїжджав.

— Я багато бурив там,— вів далі Семюель.— Щось там унизу, під нею, було — а може, є й тепер. Там на глибині дно океану, а під ним — отой інший світ. Але фермеру нема чого хвилюватися. На поверхні — чудова орна земля, особливо на рівнинах. Верхня долина — світла і піщана, але та горішня принадливість змивається взимку униз. На північ долина розширюється, земля стає чорніша, важча, може, й багатіша. Я гадаю, там колись були болота, і коріння століть згнило у землі, удобрило її, зробило родючою. Коли її ореш, трохи жирної глини змішується з чорноземом і тримає все докупи. Це десь на північ від Гонзалеза до гирла річки. А далі, вже навколо Салінаса, Бланко, Кастровіля і Мосс-Лендинга, болота залишилися. І якщо ті болота колись осушити, то земля буде найродючішою в цьому червоно-рудому світі.

— Він завжди розповідає, як-то воно буде колись,— втулив Луїс.

— Що ж, людський розум здатен мандрувати в часі, на відміну від тіла.

— Якщо я збираюся тут облаштуватися, мені необхідно знати, що і як буде,— заявив Адам.— Мої майбутні діти мешкатимуть тут.

Погляд Семюеля ковзнув поверх голів його відвідувачів, вирвався з темної кузні на яскраве сонце.

— Ви маєте знати, що під доброю частиною долини, в деяких місцях глибоко, в інших близько до поверхні, пролягає шар, що називається твердий піддон. Це глина, дуже щільна, масна на дотик. Вона буває у фут завтовшки, а буває й товстіша. І цей твердий піддон не пропускає воду. Якби його не було, зимові дощі просочувалися б на велику глибину, зволожували землю, а влітку піднімалися б знову до коріння. Та коли земля над піддоном повністю промокає, решта або стікає струмками, або загниває у калюжах. І це найгірше зло у нашій долині.

— Але жити тут зовсім непогано, правда?

— Правда, але людина не може заспокоїтися, знаючи, що може розбагатіти ще більше. Я подумав, що якби пробурити крізь твердий піддон тисячу отворів, вода проникала б углиб, і це б вирішило проблему. А потім я дещо спробував зробити з кількома шашками динаміту. Пробив один отвір крізь піддон і підірвав. Це зруйнувало частину піддону, і вода змогла потрапляти на глибину. Але, Господи Боже мій, уявіть лише, скільки знадобиться динаміту! Я читав, що один швед, отой, що й винайшов динаміт, має тепер нову вибухівку, потужнішу і безпечнішу. Можливе, вона допомогла б.

Луїс слухав наполовину глузливо, наполовину захоплено.

— Він тільки й думає, як усе змінити. Ніколи не задовольняється тим, що є.

Семюель усміхнувся до нього.

— Кажуть, колись люди жили на деревах. Хтось мав бути невдоволений надто високою гілкою, бо інакше ти б не ступав зараз по землі,— розсміявся він.— Бачу, як я сиджу на своїй купі гною і створюю у себе в уяві світ, як Бог створював наш світ. Але Бог бачив цей світ. А я ніколи не бачу свого, хіба що — отак. Прийде день, коли ця долина стане долиною великого багатства. Вона змогла б нагодувати увесь світ, можливо, так і буде. І тут житимуть щасливі люди, тисячі й тисячі...— Тут якась думка захмарила його очі, обличчя посумнішало, і він замовк.

— Послухати вас, то це чудове місце для оселення,— сказав Адам.— Де ж ще мені ростити своїх дітей, коли тут таке майбутнє?

Семюель заговорив знову:

— Одного я не розумію. У цій долині є якась чорнота. Не знаю, що це, але відчуваю її. Іноді серед яскравого сонячного дня я відчуваю, як вона затуляє сонце і вичавлює з нього світло, як з губки,— він підвищив голос.— У цій долині причаїлася чорна жорстокість. Не знаю — не знаю. Ніби якийсь давній привид вигнав її з мертвого океану під нами і наповнив повітря бідою і нещастям. Вона таємна, як прихована туга. Не знаю, що це, але я те бачу і відчуваю у тутешніх людях.

Адам здригнувся:

— Я щойно згадав, що обіцяв рано повернутися. Кейті, моя дружина, чекає дитину.

— Але Лайза вже готує обід.

— Вона зрозуміє, коли ви їй скажете про дитину. Моя дружина нездужає. І я вельми вдячний вам, що розповіли мені про воду.

— Я не засмутив вас своїми теревенями?

— Ні, ні, зовсім ні. Це у Кейті перша дитина, і їй зле.

Адам боровся зі своїми думками всю ніч, а вранці поїхав до Бордоні, вони уклали угоду, і ранчо Санчесів перейшло до нього.

1

Так багато треба розказати про Західний край того часу, що не знаєш, з чого починати. Одне тягне за собою сотні іншого. Важко вирішити, що має йти першим.

Ви ще не забули, як Семюель Гамільтон спом’янув, що його діти вирядилися на танці у школу «Персикове дерево». Тоді окружні школи були осередками культури. Протестантські церкви виборювали собі право на існування, бо у цих краях вони ще були новачками, прибульцями. Католицька церква першою з’явилася в цих місцях, укорінилася, встановила зручну традицію, але місії поступово занепадали, їхні дахи провалювалися, і голуби гніздилися в обідраних олтарях. Бібліотека (з латинськими й іспанськими книжками) у місії Сан-Антоніо була звалена до зерносховища, де щури погризли всі шкіряні палітурки. Тому центром мистецтва і науки стала школа, і шкільна вчителька захищала і несла світоч пізнання і краси. У шкільному приміщенні зустрічалися, щоб послухати музику чи провести дискусії. Під час виборів там облаштовували виборчу дільницю. Суспільні заходи, як-от увінчання Травневої королеви, надгробна промова за померлим президентом або танці на всю ніч проводилися лише тут, більше ніде. А вчителька була не тільки інтелектуальним взірцем і громадським лідером, а й спокусливою здобиччю для шлюбних планів. Будь-яка родина могла високо тримати голову, якщо їхній син був одружений з учителькою. Вважалося, що діти вчительки мають інтелектуальні переваги — як спадкові, так і набуті.

Доньки Семюеля Гамільтона не призначалися для долі зморених працею фермерських дружин. Вони були вродливі й мали на собі відблиск походження від королів Ірландії. Вони відзначалися гідністю, яка перевищувала їхню бідність. Жодна людина не подумала б, що вони заслуговують на жаль. Семюель виростив надзвичайно гідних дітей. Вони були краще освічені та краще виховані, ніж більшість їхніх однолітків. Усім їм Семюель передав свою любов до навчання і відгородив від пихатого невігластва тих часів. Олів Гамільтон стала вчителькою. Це означало, що вона покинула рідну домівку в п’ятнадцять років і перебралася до Салінаса, де ходила до середньої школи. У сімнадцять років вона склала іспити окружній комісії з усіх гуманітарних, природничих і точних дисциплін, а у вісімнадцять уже викладала у школі «Персикове дерево».

В її школі деякі учні були старші й більші за неї. Шкільна вчителька має володіти неабияким тактом. Утримувати лад серед здоровенних шибеників, не маючи пістолета і батога,— справа важка і небезпечна. В одній гірській школі учні зґвалтували вчительку.

Олів Гамільтон мала викладати всі предмети в усіх класах. Дуже мало хто з молодих у ті дні вчився далі восьмого класу, та й на це в них йшло чотирнадцять-п’ятнадцять років, бо через працю на фермі їх залишали на другий рік. Олів ще й навчилася надавати першу медичну допомогу, бо безнастанно траплялися якісь нещасні випадки. Вона накладала шви на порізи від ножових ран після бійок у шкільному дворі. Коли одного босоногого малюка вкусила гримуча змія, саме її обов’язком було висмоктати отруту з його великого пальця на нозі.

Вона навчала читанню у першому класі й алгебрі у восьмому. Вона вела уроки співів, виступала літературним критиком, писала нариси про суспільні події до щотижневика «Салінас Джорнал». Крім того, у неї в руках було все світське життя в їхній окрузі, не лише церемонія випуску, а й танці, зібрання, дебати, виступи хору, святкування Різдва і Травневого фестивалю, патріотичні славослов’я у День пам’яті загиблих у війнах та 4-го липня[16]. Вона була членом виборчої комісії і заправляла всією доброчинною діяльністю. Робота ця була далеко не з легких, вона включала обов’язки і повинності, у які й повірити майже неможливо. Вчителька не мала особистого життя. За нею пильно спостерігали, чи не виявить вона якусь слабкість характеру. Вона не могла наймати помешкання в одній родині довше, ніж на один семестр, бо інакше це викличе ревнощі,— адже така родина здобувала суспільний вплив, бо надавала пансіон учительці. Якщо у родині був син, який досяг шлюбного віку, пропозиція робилася автоматично; якщо претендентів було декілька, починалися жорстокі бійки й сварки за її руку. Хлопці Агіта, всі троє, мало не розірвали один одного на смерть через Олів Гамільтон. Учительки не затримувалися надовго у сільських школах. Праця була важка, а шлюбні пропозиції надходили безперервно, от вони й одружувалися дуже швидко.

Проте Олів Гамільтон твердо вирішила не йти таким шляхом. Вона не поділяла інтелектуальних захоплень свого батька, але час, що вона його провела у Салінасі, налаштував її проти долі дружини скотаря чи фермера. Вона хотіла оселитися у місті, може, й не такому великому, як Салінас, але й не на задвірках. У Салінасі Олів призвичаїлася до життєвого комфорту, до церковного хору і риз, до Олтарної гільдії, до пісних вечерь у Єпископальній церкві. Вона долучилася до мистецтва — драматичні й навіть оперні вистави гастролерів зачарували її, вони натякали на інший, запаморочливий світ. Вона ходила на вечірки, розігрувала шаради, брала участь у конкурсах декламації, вступила до хору й оркестру. Салінас її спокушав. Там вона могла піти на вечірку у вечірній сукні й повернутися додому в тому самому вбранні, а не приторочувати пакунок з одягом до сідла, їхати десять миль, а потім розгортати і прасувати його.

Хай як завантажена була Олів учителюванням, а вона прагнула життя у великому місті, тож коли молодий чоловік, який побудував борошномельний завод у Кінг-Сіті, належним чином попросив її руки, вона прийняла його пропозицію після довгих і таємних заручин. Секретність була необхідна, щоб місцеві хлопці, дізнавшись про заручини, не накоїли бід.

Олів не успадкувала блиску свого батька, але в неї було почуття гумору, а ще й сильна, незламна воля її матері. Скільки світлого і прекрасного можна було запхати в голови її ледачих учнів, вона запхала.

Існувала якась загорожа від навчання. Люди хотіли, щоб їхні діти вміли читати й рахувати, і досить. Знати більше — породити в них невдоволення і легковажність. Багато було прикладів, коли навчання забирало хлопця з ферми до міста, та ще й вважалося, що це його робить вищим за батька. Трохи арифметики, щоб міряти землю й деревину і вести рахунки, трохи письма, щоб робити замовлення і написати листа родичам, трохи читання — газети, альманахи, сільськогосподарські журнали, трохи музики — співати у церкві та на патріотичних зібраннях, і що ще треба хлопцю, аби стати на ноги і не збитися зі шляху. Освіта — то для лікарів, правників та вчителів, але ті — окремий клас, який стоїть осторонь простих людей. Були, звісно, окремі винятки, як-от Семюель Гамільтон, його толерували й любили, проте якби він не умів викопати колодязь, підкувати коня чи працювати на молотарці, не відомо, що б думали про їхню родину.

Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка і виїхала, спершу до Пасо-Роблеса, потім до Кінг-Сіті і нарешті до Салінаса. Вона мала інтуїцію кицьки. Вчинки її спиралися не стільки на думки, скільки на почуття. Вона мала тверде підборіддя й носик-ґудзик, як у матері, й чарівні очі батька.

Вона була найбільш цільною з усіх Гамільтонів, не рахуючи матері. Її вірування являли собою дивовижну суміш з ірландських фей і старозавітного Єгови, якого у подальшому своєму житті вона плутала зі своїм батьком. Рай убачався їй як приємне домашнє ранчо, населене покійними родичами. Зовнішні негаразди і знегоди вона стирала з пам’яті, відмовляючись вірити в них, а якщо вони не зникали, сердилася на них. Розказували, що вона гірко плакала, коли не змогла піти одразу на два танцювальні вечори однієї й тої самої суботи. Одні танці були у Грінфілді, а другі — в Сан-Лукасі, за двадцять миль звідти. Побувати на обох, а потім повернутися додому означало би проїхати шістдесят миль верхи. Це був факт, від якого вона не могла відмахнутися невірою в нього, тому розридалася з досади і взагалі нікуди не поїхала.

З роками вона розробила кулеметний спосіб давати собі раду з неприємними фактами. У шістнадцять років я, її єдиний син, захворів на плевропневмонію, а в ті часи то була смертельна хвороба. Я перебував між життям і смертю, доки світлі янголи не погладили мені очі кінчиками своїх крилець. Олів удалася до свого кулеметного способу лікування плевропневмонії, і він спрацював. Священик Єпископальної церкви молився зі мною і за мене, абатиса і черниці католицького монастиря, що біля нашого дому, показували мене небесам двічі на день для полегшення, далекий родич, викладач наукового християнства, постійно про мене думав. Були задіяні всі заклинання, всі чари, всі відомі зілля, а ще мати покликала двох чудових медсестер і найкращих у місті лікарів. Її спосіб виявився дієвим. Я одужав. Вона була люблячою і суворою до своєї сім’ї — трьох дочок і мене, залучала нас до хатнього господарства, миття посуду, прання і вчила гарним манерам. Коли вона сердилася, очі в неї ставали такі, що могли зняти шкіру з неслухняної дитини, як шкаралупку з мигдалю.

Коли я оклигав після своєї пневмонії, мені довелося наново вчитися ходити. Я пролежав у ліжку дев’ять тижнів, м’язи стали мляві, й мене полонили лінощі одужання. Коли мені допомагали підвестися, кожен нерв волав, і рана у мене в боку, з дренажем для витікання гною з плевральної порожнини, боліла нестерпно. Я падав назад у ліжко і плакав:

— Не можу! Я не можу встати!

Олів уп’ялася в мене своїм жахливим оком:

— Підводься! — звеліла вона.— Твій батько працював цілий день і не лягав спати цілу ніч. Він вліз у борги через тебе. Негайно підводься!

І я підвівся.

«Борг» для Олів було огидне слово й огидне поняття. Рахунок, не сплачений до п’ятнадцятого числа, вважався боргом. Це слово асоціювалося з брудом, неохайністю і нечесністю. Олів, яка щиро вірила, що її сім’я найкраща на світі, гордовито не дозволяла, щоб отаку сім’ю заплямував борг. Вона настільки міцно вбила своїм дітям у голови цей страх перед боргами, що навіть зараз, у зміненій економічній моделі, де заборгованість є складником способу життя, я починаю непокоїтися, коли сплачую рахунок на два дні пізніше. Олів ніколи не брала нічого в кредит, коли ця схема набула популярності. Річ, узята в кредит, тобі не належить, отже, ти береш її у борг. Вона відкладала гроші на те, що хотіла мати, а це означало, що наші сусіди користувалися всілякими технічними новинками років на два раніше, ніж ми.

2

Олів мала велику мужність. Вочевидь, мужність необхідна, щоб ростити дітей. І я мушу вам розказати, щó мати зробила для Першої світової війни. Вона не мислила глобально. Першим її кордоном була географія її родини, другим — її місто, Салінас, і була ще одна пунктирна лінія, доволі нечітка, яка обмежувала наш округ. Тому вона не зовсім вірила у війну, навіть коли Ескадрон С, наша ополченська кіннота, була мобілізована, завантажила своїх коней на потяг і вирушила у відкритий світ.

Мартін Гопс мешкав за два кроки від нас. Він був кремезний, невисокий, рудочубий. Рот він мав великий, очі червоні. Він був найскромнішим хлопцем на весь Салінас. Йому аж свербіло від ніяковості, коли просто треба було сказати «Доброго ранку». Він вступив до Ескадрону С, бо там був баскетбольний майданчик.

Якби німці знали Олів і були обачливі, вони б доклали всіх зусиль, щоб її не дратувати. Але вони її не знали чи просто були дурнуваті. Коли вони вбили Мартіна Гопса, вони програли війну, тому що моя мама розлютилася і вирішила помститися. Їй подобався Мартін Гопс. Він нікому не робив шкоди. Коли його вбили, Олів оголосила війну германській імперії.

Вона обмірковувала, щó буде її зброєю. Плести шкарпетки й шоломи не видавалося їй достатньо вбивчим. На якийсь час вона вдягла форму Червоного Хреста і приєдналася до інших дам, так само вдягнених, які скручували бинти і розкручували репутації. Воно було непогано, але не проштрикувало серце кайзера. Олів жадала крові за життя Мартіна Гопса. Вона знайшла свою зброю у вигляді облігацій військового займу «Ліберті». Вона ніколи в житті нічого не продавала, якщо не рахувати випадкових тортиків з янголами в Олтарній гільдії у підвалі Єпископальної церкви, а тут почала продавати облігації просто тюками. Вона робила це затято. Гадаю, люди просто боялися не купувати. І коли вони купували їх у Олів, вона створювала в них відчуття справжньої участі в битві, ніби вони вганяють штик у живіт Німеччини.

Продаж зростав, набирав обертів, і Міністерство фінансів помітило цю нову амазонку. Спершу надходили надруковані на мімеографі листи з подякою, потім справжні листи, підписані міністром фінансів власноруч, а не за допомогою гумового штампу. Ми були дуже горді, але не такі горді, як коли почали надходити призи: німецька каска (замала для будь-кого з нас), штик, зазублений уламок шрапнелі на підставці з червоного дерева. Оскільки ми за віком ще не могли брати участь у бойових діях, хіба що маршувати з дерев’яними гвинтівками, мамина війна виправдовувала наше існування. А потім мама перевершила саму себе, перевершила всіх у наших краях. Вона побила свій власний рекорд продажу в чотири рази й отримала найпрекрасніший приз з усіх — політ на військовому аероплані.

О, як ми, діти, пишалися цим! Хоча не ми були обрані, а наша мати, ми все одно відчували на собі майже нестерпний блиск слави. А моя бідолашна мама — мушу сказати, що існують деякі речі, у які вона не вірила, попри всі свідоцтва протилежного. Перша річ — це поганий Гамільтон, а друга — аероплан. Той факт, що вона їх бачила, анітрохи не міг змусити її в них повірити.

У світлі того, що вона зробила, я намагався уявити, що вона відчувала. Душа в неї, мабуть, тріпотіла від жаху, бо як можна літати у тому, чого не існує? Навіть для покарання такий політ видався б жорстоким і небувалим, але ж він був призом, подарунком, честю і величчю. Вона дивилася нам в очі, бачила в них сяйво поклоніння і розуміла, що потрапила у пастку. Якщо вона відмовиться від польоту, то зрадить свою родину. Її оточили зусібіч, і гідного виходу не було — хіба що смерть. І коли мама вирішила, що все-таки полетить у цій неіснуючій штукерії, то не мала й гадки, чи повернеться живою.

Олів написала заповіт,— це забрало багато часу,— потім віддала його перевірити, чи все там законно. Відтак вона відчинила скриньку червоного дерева, у якій зберігалися листи, які писав їй чоловік під час заручин і після весілля. Ми не знали, що він писав для неї вірші, але було саме так. Вона розвела вогонь у грубці та спалила всі листи до останнього. Листи належали їй, і вона не хотіла, щоб їх побачило чуже око. Вона купила собі всю нову білизну. Її жахала думка, що на ній, мертвій, знайдуть залатану, або ще гірше — не залатану білизну. Гадаю, їй ввижалося обличчя Мартіна Гопса з широким перекошеним ротом і збентеженими очима, вона думала, що в такий спосіб вона відшкодовує йому життя, яке в нього забрали. Вона була дуже лагідна з нами і не помічала погано вимитої тарілки, що залишала масну пляму на кухонному рушнику.

Цей славетний подвиг мав відбутися на автодромі Салінаса і стадіоні Родео. Нас привезли на автодром у армійському автомобілі, й ми почувалися вельми урочисто й пишно, як на великому похороні. Батько наш працював на цукровому заводі Спреклса, за п’ять миль від міста, і не міг прийти, або не схотів, боячись, що не витримає напруги. Але Олів, погрожуючи відмовою летіти, висунула вимогу, щоб аероплан спробував долетіти до цукрозаводу до того, як розіб’ється.

Нині я розумію, що сімсот людей, які зібралися там, просто прийшли подивитися на аероплан, але в той час ми не сумнівалися, що вони прийшли віддати шану нашій матері. Олів була невисока на зріст, а в ту пору ще й почала гладшати. Нам довелося допомогти їй вийти з машини. Вона просто заціпеніла від страху, але її маленьке підборіддя лишалося твердим.

Аероплан стояв у полі, навколо якого була прокладена автотраса для перегонів. Він був жахливо маленький і тендітний — біплан з відкритою кабіною і дерев’яними шасі, зв’язаними рояльними струнами. Крила були вкриті брезентом. Олів була приголомшена. Вона підійшла до борту, як віл до ножа різника. На одяг, який вона вважала вже своїм похоронним, двоє сержантів натягли шинель, потім пухове пальто і льотну куртку, і з кожною річчю мама ставала дедалі круглішою. За цим ішли шкіряний шолом і великі захисні окуляри, і її носик-ґудзик і рожеві щічки довершували картину. Мама нагадувала м’яч в окулярах. Двоє сержантів підсадили її у кабіну і втиснули всередину. Коли вони пристьобували її ременями, вона раптом очуняла і нестямно замахала руками, вимагаючи уваги. Один з військових став на підніжку, вислухав її, підійшов до моєї сестри Мері й підвів її до борту. Олів стягнула велику товсту льотну рукавицю з лівої руки, зняла заручинову каблучку з маленьким діамантом і вручила її Мері. Вінчальну обручку вона міцно насунула на палець, знову вдягла рукавиці та стала дивитися просто себе. Пілот сів у передню кабіну, й один із сержантів наліг усім тілом на дерев’яний пропелер. Крихітний літак вирулив і розвернувся, а в кінці поля загурчав і, хитаючись, злетів, а Олів дивилася просто себе і, ймовірно, заплющила очі.

Ми стежили, як аероплан мчить угору і вдалину, лишаючи по собі гнітючу тишу. Члени комітету з продажу облігацій, друзі й родичі, прості непочесні глядачі й не думали йти з поля. Аероплан перетворився на цятку в небі, який летів у напрямі цукрозаводу, а там і зовсім зник з очей. Спливло п’ятнадцять хвилин, перш ніж ми його знову побачили, він летів спокійно й дуже високо. Потім, на наш жах, він почав качатися і падати. Він падав безкінечно, підхопився, набрав висоту і зробив петлю. Один із сержантів засміявся. На якусь мить аероплан вирівнявся, а потім знову почав химерити. Він крутився, робив повороти Іммельмана, внутрішні й зовнішні петлі, перегортався і пролітав над полем догори дриґом. Ми бачили чорну кульку — шолом нашої мами. Один із солдатів сказав тихо:

— Він що — вчадів? Вона ж далеко не дівчина.

Аероплан приземлився доволі рівно і підкотив до натовпу. Мотор заглух. Пілот виліз із кабіни, спантеличено хитаючи головою.

— Ніколи не зустрічав таких відчайдушних жінок,— промовив він. Потім випростався, потиснув мляву руку Олів і поспішно пішов геть.

Четверо чоловіків чимало наморочились, поки визволили Олів з кабіни. Вона так заклякла, що їм не вдавалося її зігнути. Ми забрали її додому, поклали у ліжко, і вона пролежала два дні.

Те, що там відбулося, відкрилося нам не одразу. Щось розказав пілот, щось розказала Олів, і треба було з’єднати обидві оповіді, аби скласти доладну картину. Літак піднявся у повітря й облетів кругом цукрозаводу Спреклса, як було велено, облетів тричі, щоб батько міг побачити його обов’язково, а потім пілот надумав пожартувати. Він не мав на меті нічого злого. Крикнув щось, і обличчя у нього сильно скривилося. Олів нічого не чула через шум мотору. Пілот скинув швидкість і прокричав: «Трюк?» Це був такий жарт. Олів побачила його обличчя у великих окулярах, але струм повітря перекрутив його слово. І Олів почула — «Каюк!».

Що ж, подумала вона, сталося, як і гадалося. Ось і прийшла її смерть. Вона подумки перебрала, чи зробила все необхідне — заповіт складений, листи спалені, білизна нова, вдома купа наїдків на обід. А чи вимкнула вона світло на задній веранді? Усе це не забрало й секунди. Тоді вона подумала, що може бути зовнішній шанс на спасіння. Цей молодий військовий вочевидь переляканий, а страх — найгірша перепона у контролі над ситуацією. Якщо вона піддасться паніці, яка стискає їй серце, він злякається ще більше. Вона вирішила підбадьорити його. Вона сонячно всміхнулася і кивнула, щоб надати йому мужності, а потім весь світ перевернувся. Коли аероплан вийшов з петлі, пілот обернувся до неї і крикнув: «Ще?»

Олів уже зовсім нічого не чула, але підборіддя в неї було тверде, і вона вирішила допомогти пілоту не налякатися до втрати тями, поки вони не вріжуться у землю. Вона всміхнулася і знову кивнула. Виконавши черговий трюк, він озирався, і щоразу вона його заохочувала. Пізніше він безнастанно повторював: «У житті не зустрічав такої відчайдушної жінки. Я зробив усі фігури, дозволені правилами, а вона вимагала ще і ще. Господи Ісусе, який би з неї вийшов пілот!»

1

Адам сидів на своїй землі, як вдоволений кіт. Від входу до невеличкої балки під велетенським дубом, який занурив своє коріння у підземні води, його погляду відкривалися родючі акри, що тяглися до річки, потім на алювіальну рівнину, а далі до округлих пагорбів на західному боці. Місце було чудове, навіть улітку, коли його пекло сонце. Посередині його перетинала, немов підперізувала, смуга річкових верб і платанів, а західні пагорби були жовто-коричневі від пасовищ. З якоїсь причини гори на заході Салінас-Веллі мали товстіший шар ґрунту, ніж східні гори, і трава на них була соковитіша. Може, вершини накопичували дощову воду і розподіляли її рівномірніше, а може, притягували більше дощу, бо були вкриті густішим лісом.

Угіддя Санчесів, а тепер Траска, мало дуже небагато обробленої землі, але Адам уже подумки бачив високу пшеницю і ділянки зеленої люцерни біля річки. За його спиною було чути, як весело лупають молотки теслярів, яких він привіз аж із самого Салінаса перебудувати старий дім Санчесів. Адам вирішив оселитися в старому домі. Це місце, де він закладе свою династію. Гній вишкребли, старі підлоги зірвали, вузькі віконні рами виламали. Готувалася нова, запашна деревина, смолиста сосна, оксамитове мамонтове дерево, нова покрівля. Старі товстелезні стіни всмоктували шар за шаром побілку, виготовлену з вапна й солі,— коли вона висихає, то ніби світиться зсередини.

Адам планував оселитися тут назавжди. Садівник підстриг старезні троянди, посадив герань, заклав город і зробив доріжки, щоб ходити туди-сюди по саду. Адам уже заздалегідь відчував смак комфорту й затишку для себе і своїх нащадків. У сараї, під брезентом, стояли ящики з масивними меблями, прислані з Сан-Франциско і доставлені возами з Кінг-Сіті.

Йому тут добре вестиметься. Лі, його кухар-китаєць з косичкою, спеціально їздив до Паджаро купити горщики, чайники, каструлі, барильця, глечики, мідне й скляне начиння для кухні. Новий свинарник будувався на великій відстані від дому з підвітряного боку, поруч з ним — вольєри для курей і качок, а ще будки для собак, щоб відганяти койотів. Швидко все не зробиться, роздумував Адам, поспішати не треба. Його люди працювали вдумливо і неквапно. Ця робота триватиме довго. Адам хотів, щоб усе було зроблено як слід. Він оглядав кожен шов, кожен стик на дерев’яних деталях, вивчав зразки фарб на шматку дранки. У кутку його кімнати накопичилися каталоги — з механічного обладнання, умеблювання, насіння, фруктових дерев. Тепер він радів, що батько зробив його багатою людиною. Він почав забувати Коннектикут. Можливо, яскраве, потужне світло Заходу випарило пам’ять про місце, де він народився. Коли він подумки повертався до батькового будинку, до ферми, до міста, до братового обличчя, все воно здавалося йому чорним. І він відкидав від себе ті спогади.

Тимчасово він оселив Кейті у білому, чистому, невеличкому будиночку Бордоні, де вона мала чекати на домівку і на дитину. Було цілком зрозуміло, що дитина з’явиться значно раніше за домівку, але Адам не поспішав.

— Я хочу побудувати собі міцний, надійний дім,— безнастанно повторював він.— Я хочу, щоб він стояв довго,— мідні цвяхи, тверда деревина, щоб нічого не іржавіло і не гнило.

Не він один переймався майбутнім. Уся долина, увесь Захід захопилися цим. То був час, коли минуле втратило свою привабливість і наснагу. Довго довелося б шукати людину, і то була б стара людина, яка хотіла б повернути золоте минуле. Чоловіки зосередилися на теперішньому, вдовольнялися ним, хоча було воно нелегке й невдячне, але обіцяло фантастичне майбутнє. Варто було зустрітися двом чи трьом чоловікам, обіпертися об стійку бару, варто було дюжині жувати жорстку оленину на стійбищі, як починалися розмови про майбутнє долини в усій його величній пишноті, причому не як припущення, а як певність.

— Це станеться — хтозна? — може, ще й за нашого життя,— говорили вони.

І люди знаходили щастя у майбутньому залежно від того, чого бракувало їм у теперішньому. Так, чоловік міг везти свою родину з гірського ранчо у важкій підводі — великій коробці на дубових полозках, яка тяглася, підстрибуючи на нерівних схилах. На сіні в цій коробці його дружина міцно притискала до себе дітей, щоб у них не розхиталися зуби від такої тряски на полозках по каменюках і ямах, щоб вони не прикусили собі язики. А батько знай собі думав: «Коли побудують дороги — ото буде час! Ми сидітимемо у красивому високому кабріолеті, щасливі й веселі, й домчимо до Кінг-Сіті за три години. Чого ще можна бажати в цьому світі?»

Або чоловік оглядає свій гайок віргінських дубів, твердих як вугілля, і ще гарячіших, бо з них виходять найкращі на світі дрова. У кишені в нього газета з оголошенням: «Дубові дрова по десять доларів за корд[17] у Лос-Анджелесі». Дідько, коли залізниця протягне до нас гілку, я зможу гарненько викласти їх, порубані й висушені, біля колії всього за один долар пів-корда. Навіть якщо дати цілий корд, навіть якщо Південно-Тихоокеанська залізниця стягне три п’ятдесят за перевіз, усе одно вийде п’ять доларів за корд, а тут цілих три тисячі кордів лише у цьому гайку. От і вийде півтори тисячі доларів.

Були й інші люди, які, світячи німбами над головами, пророкували появу каналів, що понесуть воду по всій долині — хтозна, може, ще й за нашого життя? — або глибоких колодязів з паровими двигунами, які качатимуть воду з надр землі. Можете уявити? Просто подумайте, щó родитиме ця земля з достатком води! Та це буде суцільний сад, дідько!

А ще один чоловік, щоправда, несповна розуму, казав: вигадають спосіб, лід абощо, як доставити персики, отакі, як от я тримаю в руці, звідси просто до Філадельфії.

У містах говорили про каналізацію й туалети в домі, а деякі їх навіть мали; і вуличні електричні ліхтарі на стовпах — такі були в Салінасі,— і телефони. Не було обмежень, не було ніяких кордонів для майбутнього. І буде так, що щастя кожної людини переливатиметься через край. Задоволення затопить усю долину, як річка Салінас у березні у багаті дощові роки.

Вони дивилися на пласку, суху, запорошену рівнину, на міста-гриби — і бачили красу і чарівність,— хтозна, може, ще й за нашого життя? Це одна з причин, чому не надто вже й насміхалися з Семюеля Гамільтона. Він дозволяв своїй уяві линути далі у солодкі мрії, і воно звучало не зовсім безглуздо, коли ви чули, що робилося у Сан-Хосе. Семюель шаленів, коли в нього питали, чи будуть люди щасливі від того всього.

Щасливі? Він зараз очманіє. Лише отримайте це, ми вам покажемо, що таке щастя.

Семюель пам’ятав оповіді про кузена своєї матері, шляхетного, багатого і вродливого, який усе одно застрелився на шовковій софі, сидячи поруч з найгарнішою на світі жінкою, яка його кохала.

— Є така властивість апетиту,— говорив Семюель,— що його ціле небо і земля солодощів не здатні вгамувати.

Адам Траск передчував якесь щастя у майбутньому, але й теперішнє його уповні втішало. Серце у нього перехоплювало, коли він бачив, як сидить на сонечку Кейті, спокійна й тиха, як росте в ній дитина, а прозорість її шкіри наводила на думки про янголів з картинок недільної школи. Коли свіжий вітерець ворушив її блискуче волосся, або коли вона підводила очі, його аж розпирав захват — такий сильний, що скидався на муку.

Якщо Адам спочивав на своїй землі, як гладкий, вгодований кіт, Кейті також нагадувала кицьку. Вона мала нелюдську здатність відкидати те, чого не могла отримати, і чекати на те, що отримати могла. Ці два обдарування надавали їй великі переваги. Її вагітність була небажаною випадковістю. Коли спроба зробити собі аборт провалилася і лікар залякав її, вона відкинула цей спосіб. Проте це не означало, що вона змирилася з вагітністю. Вона висиджувала її, як переносила б хворобу. Так само ставилася вона й до шлюбу з Адамом. Вона потрапила у пастку і знайшла найкращий вихід. Вона також не хотіла перебиратися до Каліфорнії, але інші плани поки що були для неї недосяжні. Ще зовсім юною вона навчилася використовувати імпульси своїх супротивників. Досить легко скерувати чоловічу силу там, де неможливо їй опиратися. Мало хто здогадався б, що Кейті не хотіла бути, де була, й у тім становищі, в якому перебувала. Вона відпочивала і чекала на зміни, які, а в цьому вона не сумнівалася, мусили прийти. Кейті мала одну рису великого й успішного злочинця: вона не довіряла нікому і не звірялася нікому. Її єство — острів. Імовірно, вона й не дивилася на нові землі Адама чи на дім, що зводився, вона не думала про грандіозні плани чоловіка, тому що не мала наміру мешкати тут після того, як її хвороба мине, а пастка відчиниться. Втім, на його питання вона давала доладні відповіді; інакше то були б зайві рухи і витрата сил, непритаманні хорошій киці.

— Глянь, серденько, як розташовано дім: вікна виходять на долину.

— Дуже гарно.

— Знаєш, може, це й немудро, але я повсякчас намагаюся думати, як старий Санчес сто років тому. Який тоді вигляд мала долина? Він, мабуть, усе ретельно спланував. Тобі відомо, що він проклав труби? Уявляєш — труби з мамонтового дерева з отвором, який або висвердлили, або випалили, щоб надходила вода з джерела. Ми відкопали декілька уламків.

— Дивовижно,— говорила вона.— Напевне, він був дуже розумний.

— Хотів би я побільше про нього дізнатися. Судячи з розташування будинку, дерев, що він посадив, форми й пропорцій дому, він мав художню натуру.

— Він був іспанець, здається? Вони всі такі, як я чула. Пам’ятаю, у школі нам розповідали про одного художника — хоча ні, той був грек.

— Цікаво, де можна щось розкопати про старого Санчеса.

— Хтось таки мусить знати.

— Стільки праці, планування, а Бордоні тримав тут корів. А знаєш, що мене цікавить найбільше?

— Що, Адаме?

— Чи мав він свою Кейті і яка вона була.

Вона всміхнулася, опустила очі й відвела погляд.

— Ти таке кажеш.

— Мусив мати! Мусив! У мене не було ані сил, ані мети, та що там! — не було навіть бажання жити, доки я не зустрів тебе.

— Адаме, ти мене бентежиш. Адаме, обережно. Не тисни мене, боляче!

— Вибач. Я такий незграба.

— Зовсім ні. Просто ти не подумав. Як гадаєш, може, мені варто щось шити або плести? Хоча так приємно просто сидіти.

— Ми купимо все необхідне. Сиди собі та втішайся. Я думаю, що певним чином ти працюєш більше, ніж ми тут усі. Але плата — плата чудова.

— Адаме, боюся цей шрам у мене на лобі не зійде.

— Лікар каже, що з часом він згладиться.

— Іноді мені здається, що він бліднішає, а потім знову все як було. Він не темніший сьогодні, як на твоє око?

— Ні.

Але це була неправда. Шрам нагадував величезний відбиток пальця, з закрутками зморщеної шкіри. Адам провів по ньому пальцем, але Кейті смикнула головою.

— Не чіпай,— сказала вона.— Він реагує на дотик. Стає червоним.

— Він зникне. Просто треба почекати.

Вона всміхалася, коли він відходив, та коли він розвернувся спиною, очі її стали порожні й невиразні. Сидіти було незручно. Дитина штовхалася. Кейті розслабила м’язи, і напруга зменшилася. Вона чекала.

Лі підійшов до її крісла під найбільшим дубом.

— Місі хотіти чай?

— Ні... але, мабуть, хочу.

Її очі роздивлялися китайця, але не могли проникнути глибше його коричневих зіниць. У його присутності вона почувалася незручно. Кейті завжди вміла пролізти в думки будь-якого чоловіка і докопатися до всіх його поривів і бажань. Але мозок Лі був еластичний, як гума. Обличчя китаєць мав худе і приємне, чоло широке, тверде і чутливе, а губи складалися у постійну усмішку. Його довга блискуча чорна коса, перев’язана унизу вузькою стрічкою чорного шовку, була перекинута через плече і ритмічно рухалася на грудях. Коли він брався до важкої роботи, то закручував косу на маківці. Носив він вузькі бавовняні штани, чорні пантофлі без п’ят і китайську блузу з застібками з сутажу. За першої-ліпшої нагоди він ховав руки у рукава, немов боявся за них, як робили у ті дні майже всі китайці.

— Я принести малий столик,— сказав Лі, злегка вклонився і почовгав до кухні.

Кейті дивилася йому вслід, насупивши брови. Вона не боялася Лі, але почувалася з ним украй незручно. Але він був поштивий, вправний слуга — найкращий. І яку шкоду міг він заподіяти їй?

2

Літо було у розпалі, й річка Салінас пішла під землю або стояла зеленими калюжами під високими берегами. Худоба сонно валялася цілі дні від вербами і тільки поночі вставала пастися. Трава набула темно-коричневого кольору. А пообідні вітри, що неухильно віяли по долині, піднімали пилюку, схожу на туман, яка злітала високо в небо, аж до гірських вершин. Там, де вітри здували землю, випиналося, як негритянські голови, коріння вівсюгів. Уздовж відполірованої поверхні літали соломинки й прутики, поки не чіплялися за щось укорінене; гнані вітром камінці котилися зиґзаґами.

Стало цілком очевидно, чому старий Санчес побудував свій дім у лощині: сюди не проникали вітри й пилюка, а потічок, хоча й зменшився, все ж таки струмував холодною чистою водою. Проте Адам, дивлячись на свої сухі запорошені землі, відчував паніку, яка охоплює в Каліфорнії людину зі Сходу, коли вона бачить таке вперше. У штаті Коннектикут два тижні без дощів улітку вважаються сушшю, а чотири тижні — посухою. Якщо зелень не буяє, вона вмирає. Але в Каліфорнії зазвичай узагалі не дощить з кінця травня до першого листопада. Східнякові, хоч як би його не попереджали, земля здається хворою у бездощові місяці.

Адам послав Лі до обійстя Гамільтонів із запискою, у якій просив Семюеля приїхати до нього й обговорити буріння колодязів на його новій ділянці.

Семюель саме сидів у затінку і спостерігав, як його син Том проектує і будує новітню пастку для єнотів, коли під’їхав Лі в екіпажі Трасків. Лі, сховавши руки в рукави, чекав. Семюель прочитав записку.

— Томе,— сказав він,— як гадаєш, ти сам упораєшся з хазяйством, поки я з’їжджу в долину поговорити про воду з чоловіком, який засихає?

— Чом би й мені з тобою не поїхати? Можу стати в пригоді.

— У розмовах? Тут мені помічник не потрібен. Ми ще не зараз розпочнемо копати, наскільки я можу судити. Колодязі вимагають багато розмов — п’ятсот чи шістсот слів на кожну лопату землі.

— Я б залюбки поїхав — це ж до містера Траска, так? Я ще з ним і не познайомився.

— Познайомишся, коли почнемо копати. Я за тебе старший. Маю більше прав на розмову. Дивися, Томе, єнот отут просуне свою лапу і вибереться з пастки. Знаєш, які вони хитрі.

— Бачиш оцю деталь? Вона загвинчується і відкидається. Навіть ти не зумів би вибратися.

— Я не такий хитрий, як єноти. Що ж, гадаю, ти все доладно продумав. Томе, синку, осідлай мені, будь ласка, Різдвянку, а я попереджу твою матір, куди їду.

— Я приїхати екіпаж,— сказав Лі.

— Але ж мені доведеться якось повертатися додому.

— Я привезти назад.

— Дурниці,— відповів Семюель.— Я прив’яжу свою коняку до екіпажа, а назад повернуся верхи.

Семюель умостився поруч з Лі на колясці, а його осідлана коняка з обв’язаними ганчір’ям копитами чимчикувала позаду.

— Як вас звати? — чемно спитав Семюель.

— Лі. Ще є імена. Лі прізвище тата. Називай Лі.

— Я багато читав про Китай. Ви народилися у Китаї?

— Ні. Народитися тут.

Семюель доволі довго мовчав, поки коляска трусилася путівцем до запорошеної низини.

— Лі,— заговорив він нарешті,— я не хотів би нікого образити, але просто не можу утямити, чому ви, китайці, й досі говорите ламаною мовою, коли неписьменний телепень з чорних боліт Ірландії, голова якого забита гельською мовою[18], з язиком як картопля, навчається пристойно розмовляти англійською протягом десятьох років.

Лі всміхнувся.

— Моя говорити, як китайці.

— Гадаю, ви маєте свої причини. Це не моя справа. Сподіваюся, ви мені пробачите, але я в те не вірю, Лі.

Лі поглянув на нього, і карі очі під округлими повіками, здавалося, розширилися, поглибилися і вже не видавалися очами чужинця.

— Це більше, ніж зручність,— засміявся він.— Це навіть більше, ніж самозахист. Ми змушені цим користуватися, щоб нас узагалі розуміли.

Семюель не показав виду, що помітив ці зміни.

— Перші два міркування я розумію,— сказав він роздумливо.— Але третє від мене вислизає.

— Я знаю, що в це важко повірити,— пояснив Лі,— проте таке траплялося зі мною і з моїми друзями настільки часто, що ми сприймаємо це як належне. Якби я раптом підійшов до леді або джентльмена і заговорив як-от зараз, мене би просто не зрозуміли.

— Чому ж?

— Вони очікують ламану мову і слухають тільки ламану. Моєї англійської вони не слухають, а отже, і не зрозуміють.

— Невже це можливо? Але ж я вас розумію!

— Тому я й говорю з вами. Ви належите до тих рідкісних людей, які вміють відділяти свої спостереження від своїх упереджень. Ви бачите те, що є, тоді як більшість людей бачить те, що очікує.

— Я про це не замислювався. Але я й не проходив такі випробування, як ви. У тому, що ви кажете, є зерно істини. Знаєте, я дуже радий нашій розмові. Я хотів багато про що розпитати.

— Залюбки відповім.

— Питань дуже багато. Наприклад, ви носите косу. Я читав, що це ознака рабства, введена після завоювання маньчжурами Південного Китаю.

— Так і є.

— Чому ж, на Бога, ви носите її тут, де маньчжури вас не дістануть?

— Говорити китайса. Коса китайса носити — ви розуміти?

Семюель розсміявся на весь голос.

— У цьому є певна зручність,— сказав він.— Я сам хотів би мати отакий прихисток-схованку.

— Не знаю, чи вдасться мені пояснити,— провадив Лі.— Дуже важко, коли немає спільного досвіду. Як я розумію, ви народилися не в Америці.

— Ні, в Ірландії.

— А за декілька років ви тут можете повністю розчинитися; натомість я, який народився у Грас-Веллі, ходив тут до школи і навчався в Університеті Каліфорнії, не маю й шансу асимілюватися.

— А якщо відрізати косу, одягатися й розмовляти, як усі інші?

— Ні. Це я вже пробував. Для так званих білих я залишався китайцем, тільки ненадійним, не вартим довіри; водночас мої друзі-китайці почали мене сторонитися. З цим я покінчив.

Лі зупинився під деревом, зійшов на землю і відстібнув гнуздечку.

— Час поїсти,— оголосив він.— Я захопив харч. Будете?

— Звісно, буду. Дайте я сяду тут у затінку. Іноді я забуваю про їжу, і це дивно, бо я завжди голодний. Мені цікаво те, що ви розказали. Ваша оповідь має солодкий присмак компетентності. У мене зародилася думка, що вам варто повернутися до Китаю.

Лі саркастично всміхнувся.

— За кілька хвилин ви, напевне, не знайдете жодного шансу, який би я упустив у своїх життєвих пошуках. Їздив я і до Китаю. Мій батько був доволі успішною людиною. Але це не спрацювало. Там говорили, що я схожий на клятого іноземця; говорили, що я і розмовляю, як клятий іноземець. Я робив помилки у поводженні, я не знався на вишуканих манерах, які увійшли в обіг уже після того, як виїхав мій батько. Вони мене не хотіли. Хочете вірте, хочете ні, але тут я менше почуваюся чужинцем, ніж у Китаї.

— Мушу повірити вам, бо ви все обґрунтовуєте. Те, що ви розповіли, доведеться обдумувати щонайменше до двадцять сьомого лютого. Ви не проти моїх розпитувань?

— Власне, ні. Проблема з ламаною мовою в тому, що й думати починаєш ламано. Я багато пишу, щоб утримувати свою англійську на належному рівні. Слухати й читати не те саме, що говорити й писати.

— А ви не робите помилок? Тобто, не переходите на англійську?

— Ні. Гадаю, тут справа в тому, чого від тебе очікують. Дивишся людині в очі, бачиш, що вона чекає ламаної мови і шаркання ногами, от і говориш ламаною і шаркаєш.

— Мабуть, ви маєте рацію,— сказав Семюель.— Я, скажімо, переповідаю байки, бо люди приїжджають здалеку до мене посміятися. Я намагаюся їх смішити, навіть коли мені самому зовсім не весело.

— Але ж кажуть, що ірландці — народ щасливий, жартівливий.

— Згадайте про свою ламану мову і косу. Ірландці не такі. Вони — сумовиті люди, які мають дар страждати значно більше, ніж на це заслуговують. Кажуть, якби не море віскі, яке пом’якшує світ, вони б усі наклали на себе руки. Проте вони жартують, тому що цього від них чекають.

Лі скрутив кришечку на невеличкій пляшці.

— Хочете покуштувати? Це китайський напій нг-ка-пі.

— А що воно таке?

— Китайса бренді. Міцна напоя. Власне, це бренді, настояне на полину. Валить з ніг. Пом’якшує світ.

Семюель відпив з пляшки.

— На смак — як гнилі яблука,— скривився він.

— Так, але хороші гнилі яблука. Пийте так, щоб смак залишався на всьому язику.

Семюель зробив великий ковток і закинув голову.

— Ага, розумію, про що ви. Непогано.

— Беріть сандвічі, соління, сир, маслянку.

— Ви непогано запаслися.

— Так, постарався.

Семюель надкусив сандвіч.

— Я тут перебираю в голові з півсотні питань. Ваша оповідь викликає найважливіше. Можна спитати?

— Будь ласка. Єдине, про що я хочу вас попросити,— не розмовляти так зі мною, коли нас можуть почути інші. Це їх спантеличить, та й узагалі вони в це не повірять.

— Спробую,— погодився Семюель.— Якщо я схиблю, пам’ятайте, що мене тут тримають за геніального коміка. Нелегко розрубати людину навпіл і обрати потрібну половину.

— Здається, я вже здогадався, яке буде ваше наступне питання.

— І яке ж?

— Чому я задовольняюся роллю прислуги?

— Як це ви здогадалися?

— За логікою.

— Вас не обурює це питання?

— Ні, бо це питаєте ви. Немає неприємних питань, окрім тих, що вбираються у поблажливість. Я не знаю, де бути прислугою вважається безчестям. Це прихисток для філософа, їжа для ледаря, а за правильної організації — позиція сили, а то й любові. Я не розумію, чому розумніші люди не роблять це своєю професією — не навчаться виконувати все добре й отримувати зиск. Хороший служник має абсолютну безпеку, і не через доброту свого хазяїна, а через звичку і лінощі. Людині важко змінити прянощі або акуратно розкласти власні шкарпетки. Вона радше триматиме поганого служника, ніж прожене його. Але хороший служник, а я служник чудовий, може цілковито керувати своїм хазяїном, казати йому, щó треба думати, як треба діяти, з ким треба одружитися, коли треба розлучитися, може для порядку залякати його на смерть або подарувати йому щастя, і врешті-решт може потрапити у його заповіт. Якби я схотів, я міг би пограбувати, обідрати, побити будь-кого з тих, кому служив, і отримав би лише подяку. Нарешті, у моїй ситуації я незахищений. Мій хазяїн боронитиме й захищатиме мене. Вам доводиться працювати і турбуватися. Я працюю менше і турбуюся менше. А я — чудовий служник. Поганий служник узагалі не працює і не турбується, але його все одно годують, одягають і захищають. Я не знаю іншого поля діяльності, яке б так рясніло некомпетентними працівниками і на якому досконалість — велика рідкість.

Семюель ловив кожне його слово, аж подався уперед.

Лі провадив:

— Приємно буде після такого повернутися до ламаної мови.

— До угіддя Санчесів недалеко. Чому ми зупинилися тут? — спитав Семюель.

— Трохи час говорити. Моя китайса хлопець номер один. Ви готова їхати вже?

— Що? А, зрозуміло. Але таке життя, напевне, дуже самотнє.

— Це єдина його вада,— відповів Лі.— Я подумую перебратися до Сан-Франциско і розпочати свою справу.

— Пральня абощо? Чи крамниця харчів?

— Ні. Вже й без того забагато китайських пралень і ресторанів. Я думав про книгарню. Мені це до вподоби, та й конкуренція невелика. Але навряд чи до цього дійде. Служник втрачає ініціативу.

3

Того ж дня Семюель і Адам проїхалися верхи по угіддях. Здійнявся вітер, як завжди по обіді, й жовта пилюка злетіла до неба.

— Чудова ділянка,— вигукнув Семюель.— Рідкісний шматок землі.

— Мені здається, що землю поступово видуває вітром,— зауважив Адам.

— Ні, просто потроху переносить з місця на місце. Ваша земля потрапляє на ранчо Джеймса, а ви отримуєте землю від Сауті.

— Але я не люблю вітру. Він мене дратує.

— Ніхто не любить вітру, коли він затяжний. Тварини теж нервуються і непокояться. Не знаю, чи помічали ви, але угору по долині люди саджають евкаліпти для захисту від вітрів. Евкаліпти завезли з Австралії. Кажуть, що вони виростають щороку на десять футів[19]. Чому б вам не посадити декілька рядів і подивитися, що з того вийде? З часом вони створять заслон для вітрів, та й дрова з них виходять пречудові.

— Гарна ідея,— похвалив Адам.— Але що мені потрібно насамперед, то це вода. Цей вітер розвіяв би всю воду, яку я б знайшов. От я й подумав, якщо викопати кілька колодязів і робити зрошення, орна земля не видувалася б. Гроші знайшлися б.

Семюель примружився на вітру.

— Я спробую знайти для вас воду, якщо хочете,— промовив він.— Я виготовив невеличкий насос, який швидко качає воду. Це мій власний винахід. Вітряк — штука доволі недешева. Можливо, мені вдалося б їх для вас збудувати і заощадити вам трохи грошей.

— Дуже добре,— сказав Адам.— Я не проти, щоб вітер працював на мене. А якщо я отримаю воду, то насаджу люцерну.

— Вона не приносить великої вигоди.

— Я не про це думаю. Кілька тижнів тому я об’їхав Грінфілд і Гонзалес. Туди заселилися якісь швейцарці. Вони мають чудове невелике молочне стадо і знімають чотири врожаї люцерни на рік.

— Чув про них. Вони завезли швейцарських корів.

Обличчя Адама світилося від планів на майбутнє.

— Ось це я й хочу робити. Продавати масло й сир, годувати свиней молоком.

— Ви прославите нашу долину,— сказав Семюель.— Від вас буде багато радості у прийдешньому.

— Якщо зможу роздобути воду.

— Я дістану для вас воду, якщо вона тут десь є. Я її знайду. Я привіз свою чарівну паличку,— він погладив роздвоєну палицю, приторочену до сідла.

Адам указав ліворуч, де простягалася широка рівнина, вкрита низькими заростями полину.

— Глядіть, тридцять шість акрів, рівних як підлога. Я там бурив. Орний шар у три з половиною фути[20], згори пісок, а там суглинок на глибину орання. Сподіваєтеся знайти там воду?

— Не знаю,— відповів Семюель.— Побачимо.

Він зліз із коня, передав повід Адамові й відв’язав свою роздвоєну паличку. Обіруч він узявся за роздвоєні кінці й повільно пішов уперед, простягнувши руки і виставивши верхівку палички. Він рухався зиґзаґом. Одного разу він нахмурився, зробив два кроки назад, похитав головою і пішов далі. Адам повільно їхав слідом, тримаючи другого коня за повід.

Адам не зводив очей з палички. Він бачив, як вона дрижить і трошки смикається, ніби якась невидима рибина тягне її за нитку. Обличчя Семюеля напружилося від зосередження. Він просувався уперед, аж поки кінчик палички у його натомлених руках не рвонувся донизу, ніби його хтось сильно смикнув. Семюель неквапно зробив коло, зламав пагін полину і кинув його на землю. Відійшов подалі від свого кола, знову витягнув свою паличку і повернувся до своєї відмітини. Коли він наблизився до кола, паличку знову смикнуло донизу. Семюель зітхнув з полегшенням і кинув паличку на землю.

— Можу знайти воду тут,— сказав він.— І не дуже глибоко. Тягнуло сильно, води тут багато.

— Добре,— озвався Адам.— Я б хотів показати вам ще кілька місць.

Семюель підгострив товстий стовбур полину і встромив його в землю. Надрізав верхівку й увіткнув туди хрестовиною другий пагін як позначку. Затим притоптав ламкі зарості, щоб легше було потім знайти свою віху.

Під час другої спроби на відстані у триста ярдів[21] роздвоєну паличку мало не вирвало йому з рук.

— А отут уже ціле море води,— повідомив він.

Третя спроба була не така успішна. За півгодини він мав лише натяк на воду.

Чоловіки неквапно поверталися верхи до будинку Трасків. День здавався золотавим від жовтого пилу в небі проти сонця. Як і завжди, вітер потроху заспокоювався, коли згасав день, але іноді пилюка осідала на землю мало не половину ночі.

— Я знав, що це чудове місце,— сказав Семюель.— Це одразу видно. Але я не знав, що воно аж таке чудове. Напевне, у вас під землею велике джерело води з гір. Ви тямите, як вибирати землю, містере Траск.

— Ми мали ферму в Коннектикуті,— всміхнувся Адам.— Шість поколінь викопували з землі каменюки. Один з перших спогадів — як ми волочимо на полозках каміння до стіни. Я гадав, що всі ферми саме такі. Мені це так дивно і навіть трохи соромно. Якщо тут потрібне каміння, по нього треба їхати бозна-куди.

— Сором набуває різних форм,— зауважив Семюель.— Гадаю, якби людина скинула з себе все, що має, зсередини і ззовні, вона б усе одно спромоглася приховати щось сороміцьке задля власного неспокою. Гріхи — останнє, чого ми зрікаємося.

— Може, воно й добре, щоб ми не чванилися. Це страх Божий у нас самих.

— Гадаю, що так,— підтримав Семюель.— А ще я думаю, що сумирність — гарна якість, бо важко знайти людину, в якій не було би бодай крихти сумирності, але якщо придивитися до сумирності, важко визначити, в чому ж полягає її цінність, хіба що ви допускаєте, що вона приносить приємний біль і через це вартісна. Страждання... хотів би я знати, чи розглядалося воно належним чином.

— Розкажіть мені про свою паличку,— попросив Адам.— Як вона діє?

Семюель поплескав своє знаряддя, знову прив’язане до сідла.

— Чесно кажучи, я в неї не вірю, але вона працює,— він усміхнувся до Адама.— Може, справа в іншому. Може, я знаю, де є вода, відчуваю її своєю шкірою. Деякі люди мають один дар, деякі інший. Припустімо, щось — назвімо це сумирністю, чи глибокою невірою в себе — примусило мене робити фокуси, витягати на поверхню те, що я і без того знаю. Ви в цьому вбачаєте якийсь смисл?

— Треба подумати,— відповів Адам.

Коні йшли навмання, похиливши голови, з ослабленими поводами.

— Ви можете залишитися переночувати? — запитав Адам.

— Можу, але краще не треба. Я не попередив Лайзу і не хотів би, щоб вона хвилювалася.

— Але ж вона знає, де ви.

— Звісно, знає. Та я ввечері поїду додому. Час не має значення. От якби ви запросили мене повечеряти, я б радо погодився. А коли ви хочете, щоб я розпочав бурити колодязі?

— Негайно — щойно ви зможете.

— Бачите, забезпечити себе вдосталь водою коштує дорого. Я братиму з вас п’ятдесят центів чи навіть більше за фут, залежно від того, що ми знайдемо там, унизу. То чималі гроші.

— Гроші в мене є. Потрібні колодязі. Послухайте, містере Гамільтон...

— Семюель — так простіше.

— Послухайте, Семюелю, я хочу перетворити всю свою землю на сад. Пам’ятайте, мене звуть Адам. Поки що я не маю свого Едему, не кажучи вже про вигнання з нього.

— Це найкраща з причин, які я досі чув, щоб виростити сад,— вигукнув Семюель і засміявся.— А де будуть фруктові дерева?

— Яблунь я не садитиму. Навіщо наражатися на неприємності?

— А що скаже Єва? Вона має право на слово, не забули? А Єви обожнюють яблука.

— Тільки не моя,— очі Адама засвітилися.— Ви не знаєте моєї Єви. Вона вітатиме мій вибір. Гадаю, ніхто не знає, яка вона хороша.

— Ви отримали скарб. Зараз не можу й пригадати кращий дарунок долі.

Вони наблизилися до в’їзду в невеличку бічну долину, де стояв будинок Санчесів. Виднілися округлі верхівки величезних віргінських дубів.

— Дарунок долі,— повторив Адам.— Що ви можете про це знати? Ніхто не знає. У мене було дуже сіре життя, містере Гамільтон — Семюелю. Не те що воно було гірше, ніж у багатьох інших, а просто ніяке. Не знаю, чому я вам усе це розповідаю.

— Мабуть, тому, що я залюбки слухаю.

— Моя мати померла, коли я був немовлям, я її не пам’ятаю. Мачуха була добра жінка, але стривожена й хвора. Батько був суворий, надійний чоловік,— можливо, навіть велика людина.

— Ви не могли його любити?

— Я мав до нього такі почуття, як у церкві, й доволі сильно його боявся.

Семюель кивнув.

— Знаю — і деякі чоловіки того прагнуть,— він скорботно всміхнувся.— Я завжди волів іншого. Лайза каже, що це моя слабкість.

— Мій батько послав мене до війська, на захід, воювати проти індіанців.

— Ви мені розповідали. Але ви мислите не як військовий.

— З мене був кепський вояк. Здається, я вам усю душу відкриваю.

— Значить, вам того хочеться. Завжди є причина.

— Вояк мусить хотіти робити те, що слід робити — або принаймні бути цим задоволеним. Я не міг знайти достатньо поважних причин, щоб убивати чоловіків і жінок, і не розумів причин, коли їх мені пояснювали.

Вони їхали якийсь час мовчки. Адам заговорив знову.

— Я демобілізувався з армії з відчуттям, ніби вибрався брудним з болота. Довго бродяжив, перш ніж повернувся додому, у місце, яке я пам’ятав, але не любив.

— А ваш батько?

— Він помер, а рідний дім став місцем, де або сидиш, склавши руки, або працюєш, де чекаєш на смерть, як чекав би на якийсь моторошний пікнік.

— Ви були самі?

— Ні, маю брата.

— А де він — чекає на пікнік?

— Так, саме так. І тут з’являється Кейті. Можливо, колись я розповім вам, коли зберуся на силі, а ви схочете послухати.

— Я схочу послухати. Я поглинаю історії, як виноград.

— Вона випромінювала якесь сяйво. Усе навкруги змінило колір. Світ немов розкрився. Стало радісно прокидатися вранці. Зникли всі обмеження. Люди здавалися чарівними і добрими. І я вже нічого не боявся.

— Мені це знайоме,— сказав Семюель.— Це почуття — мій старий друг. Воно ніколи не вмирає, просто іноді віддаляється від вас, чи ви від нього. Так, це мій добрий приятель — очі, ніс, рот, волосся.

— І все це йшло від маленької скривдженої дівчини.

— А не від вас?

— Ні, інакше воно прийшло б раніше. Ні, це принесла Кейті, вона оточена цим. Тепер я вам скажу, чому мені потрібні ці колодязі. Я мушу якось відплатити за отриманий скарб. Я хочу зробити такий чудовий, такий чудовий сад, щоб він був гідний її, щоб у цьому місці її сяйво випромінювалося якнайкраще.

Семюель ковтнув кілька разів, і з перехопленого горла голос його звучав хрипко.

— Я розумію свій обов’язок,— промовив він.— Я чітко бачу його перед собою, якщо я чоловік, якщо я вам друг.

— Що ви маєте на увазі?

— Мій обов’язок відібрати це у вас і жбурнути вам в обличчя,— відповів глузливо Семюель.— Потім підняти його і намазати як слід багнюкою, щоб винищити оте небезпечне сяйво,— голос його підвищився.— Мені слід вручити його вам забрудненим і показати всю його нечистоту і небезпеку. Мені слід примусити вас дивитися пильно, поки ви не побачите, яке воно насправді огидне. Мені слід закликати вас подумати про невірність і навести приклади. Мені слід дати вам хустинку Отелло. Я знаю, знаю, що мені слід це зробити. А ще виправити ваші заплутані думки, показати вам, що цей порив сірий, як свинець, і протухлий, як мертва корова у негоду. Якби я добре виконав свій обов’язок, я міг би повернути вам оте нещасне колишнє життя і радіти з цього, і вітати ваше повернення до пліснявого членства у масонській ложі.

— Ви жартуєте? Мабуть, не варто мені було вам розказувати...

— Це обов’язок друга. Я мав друга, який виконав свій обов’язок щодо мене. Але я поганий друг. Я не заслужу поваги за це поміж моїх сучасників. То цінне почуття, бережіть його і пишайтеся ним. А я вирию вам колодязі, навіть якщо мені доведеться дійти до чорного осердя землі. Я вичавлю з нього воду, як сік з помаранча.

Вони в’їхали під крислаті дуби й рушили в напрямку будинку.

Адам промовив:

— Он вона сидить, бачите? — А тоді крикнув: — Кейті, він каже, що вода є, багато води! — І додав, звернувшись до Семюеля: — Ви знали, що вона чекає дитину?

— Навіть звідсіля видно, що вона вродлива,— сказав Семюель.

4

День був спекотний, тому Лі накрив стіл під дубом, і коли сонце вже хилилося до західних гір, він безшумно сновигав між кухнею й дубом, приносив холодні м’ясні закуски, мариновані овочі, картопляний салат, кокосовий торт і персиковий пиріг, що становило вечерю. В центрі столу він поставив величезний полив’яний глек з молоком.

Адам і Семюель вийшли з умивальні, чуприни й обличчя в них блищали від води, а Семюелева борода розпушилася після миття з милом. Вони стояли біля розкладного столу, чекаючи, коли з дому вийде Кейті.

Вона йшла повільно, обережно ступаючи, немов боялася впасти. Її широка спідниця і фартух частково приховували великий живіт. Обличчя було спокійне, дитяче, руки вона склала перед собою. Тільки наблизившись до столу, вона підвела очі й поглянула на Семюеля, потім на Адама.

Адам підсунув їй стілець.

— Ти ще не знайома з містером Гамільтоном, люба,— сказав він.

Вона простягнула руку.

— Рада знайомству.

Семюель роздивлявся її.

— Чарівне обличчя,— сказав він.— Щасливий з вами познайомитися. Сподіваюся, ви почуваєтеся добре?

— О так. Так, я здорова.

Чоловіки всілися.

— Вона влаштовує все урочисто, хоче вона того чи ні. Кожна трапеза перетворюється на цілу церемонію,— пояснив Адам.

— Не кажи так,— зауважила Кейті.— Це не правда.

— Хіба вам не здається, Семюелю, що у нас прийняття?

— Здається, і мало хто це здатен оцінити так, як я. От діти мої вже інші. Мій син Том просився приїхати до вас сьогодні. Йому лише дай привід утекти з ранчо.

Семюель раптом усвідомив, що говорить, аби за столом не запала тиша. Кейті їла свою печену ягнятину і не підводила очей від тарілки. Тільки ухопивши шматочок своїми маленькими гострими зубами, вона глянула вгору. Її широко посаджені очі не виражали нічого. Семюель здригнувся.

— Невже вам холодно? — здивувався Адам.

— Холодно? Ні. Це, мабуть, гуска пройшла по моїй могилі[22].

— А, так, я знаю це відчуття.

Знову запала тиша. Семюель зачекав, може, хтось заговорить, хоча й був певен, що того не станеться.

— Вам подобається наша долина, місіс Траск?

— Що? Так, звісно.

— Я насмілюся запитати, коли очікується дитина.

— За шість тижнів,— відповів Адам.— Моя дружина — справжній скарб. Жінка, яка мало говорить.

— Іноді мовчання говорить значно більше, ніж слова,— зауважив Семюель і помітив, що очі Кейті спалахнули, а шрам на лобі потемнішав. Щось хльоснуло її, як хльоскають коня сплетеним у косичку батогом. Семюель не міг пригадати, що саме з його слів викликало в неї цей внутрішній ривок. Він відчув якесь напруження в усьому тілі, схоже на те відчуття, коли його паличку смикала донизу вода, відчуття чогось дивовижного і натужного. Він глянув на Адама — той захоплено дивився на дружину. Хай що там було дивовижне, воно не було дивовижним для Адама. Його обличчя сяяло щастям.

Кейті жувала свій шматочок м’яса, жувала тільки передніми зубами. Семюель ще ніколи такого не бачив. Проковтнувши м’ясо, вона швиденько облизала губи. Семюель повторював подумки: «Щось тут не так, щось не так... Не можу зрозуміти. Але щось не так». І над столом зависла тиша.

За спиною у нього почулося якесь шурхотіння. Він озирнувся. Лі поставив на стіл чайник із заваркою і пошурхотів назад.

Семюель знову заговорив, щоб прогнати мовчання. Він розказав, як уперше приїхав до Салінас-Веллі з Ірландії, але вже після трьох-чотирьох речень його не слухали ні Кейті, ні Адам. Щоб переконатися, він вдався до прийому, який застосовував зі своїми дітьми, коли хотів упевнитися, що вони, упросивши його почитати їм і не даючи зупинитися, насправді його слухають. Він вставив два цілковито безглуздих речення. Ні Адам, ні Кейті не відреагували. Він замовк.

Поквапом проковтнув вечерю, випив, опікаючись, гарячого чаю і склав серветку.

— Мем, з вашого дозволу, я поїду додому. Дуже вдячний за гостинність.

— Добраніч,— відповіла вона.

Адам підхопився. Здавалося, його висмикнули зі світу мрійливих фантазій.

— Не від’їжджайте! Я сподівався, що умовлю вас тут переночувати.

— Ні, дякую, але я не можу. Та й їхати верхи недовго. Гадаю — власне, знаю: ніч буде місячна.

— А коли ви розпочнете з колодязями?

— Треба підготувати все обладнання, зробити точило, навести лад у домі. За кілька днів я пришлю своє устаткування з Томом.

Життя знову поверталося до Адама.

— Не зволікайте,— попросив він.— Мені треба швидко. Кейті, ми матимемо найкрасивіші угіддя на світі. Ніде не буде нічого подібного.

Семюель перевів погляд на обличчя Кейті. Воно не змінилося. Очі були порожні, а вуста зі злегка піднятими кутиками — немов вирізьблені з мармуру.

— Чудово,— промовила вона.

На якусь мить Семюелю закортіло зробити або сказати щось таке, що вивело б її з тієї відстороненості. Він знову здригнувся.

— Ще одна гуска? — спитав Адам.

— Ще одна гуска.— Сутінки згущувалися, і силуети дерев уже стояли чорними проти неба.— Що ж, на добраніч.

— Я вас проведу.

— Ні, залишайтеся з дружиною. Ви ще не скінчили вечерю.

— Але я...

— Сідайте, хлопче. Я сам можу знайти свою коняку, а як не зможу, то вкраду одну з ваших,— Семюель злегка підштовхнув Адама до його стільця.— На добраніч. На добраніч. На добраніч, мем.

І він швидко пішов до стайні.

Стара клишонога Різдвянка делікатно пощипувала сіно з ясел своїми великими, як дві рибини, губами. Ланцюжок поводу подзенькував об дошки. Семюель зняв сідло з великого цвяха, на якому воно висіло, і перекинув через широку спину коняки. Він пропускав батіг через кільця попруги, коли почув позаду якесь ворушіння. Озирнувшись, він побачив силует Лі в останньому світлі підвечір’я.

— Коли ви повернетеся сюди? — тихенько спитав китаєць.

— Не знаю. За кілька днів або за тиждень. Лі, що це таке?

— Що саме?

— Господи, мені аж моторошно стало! Тут щось не так?

— Ви про що?

— Гадаю, ви добре розумієте, про що.

— Китайса хлопча лише працювати — нічого не чути, нічого не говорити.

— Так. Напевне, ви маєте рацію. Звісно, ви маєте рацію. Перепрошую, що спитав. Це було нечемно,— він відвернувся, вставив мундштук у рот Різдвянки, поправив недоуздок.— На добраніч, Лі.

— Містере Гамільтон...

— Що?

— Вам не потрібен кухар?

— У себе на ранчо я не можу дозволити собі тримати кухаря.

— Я багато не візьму.

— Лайза вас убила б. А що — збираєтесь звідси йти?

— Просто вирішив спитати,— відповів Лі.— На добраніч.

5

Адам і Кейті сиділи під деревом у дедалі густішій темряві.

— Він гарна людина,— сказав Адам.— Він мені подобається. Хотів би я умовити його перебратися сюди і доглядати угіддя, щось на кшталт управителя.

— Але ж він має власну домівку і родину,— відізвалася Кейті.

— Знаю. Але я не бачив біднішої землі. Він би заробляв більше, працюючи на мене. Я його спитаю. Потрібен час, щоб звикнути до нових місць. Це ніби знову народитися і вчитися всього від початку. Колись я знав, звідки приходять дощі. А тут усе по-іншому. І колись я шкірою відчував, звідки повіє вітер, коли настануть холоди. Але я навчуся. Просто потрібен час. Тобі затишно, Кейті?

— Так.

— Прийде день, і доволі скоро, коли ти побачиш, як уся ця долина зазеленіє люцерною, побачиш із красивих великих вікон нового будинку. Я посаджу захисні смуги евкаліптів, замовлю насіння й розсаду — зроблю таку собі експериментальну ферму. Можливо, спробую вирощувати ніфелій з Китаю. Не знаю, чи зможе він тут рости. Чому б не спробувати? Напевне, Лі може підказати. А коли народиться дитина, ти зможеш об’їжджати зі мною верхи наші землі. Ти ж їх ще доладно й не бачила. Я казав тобі? Містер Гамільтон побудує тут вітряки, і нам буде видно звідси, як вони крутяться,— він зручно витягнув ноги під столом.— Треба, щоб Лі приніс свічки. Цікаво, чого він затримується.

Кейті заговорила дуже спокійно.

— Адаме, я не хотіла сюди приїжджати. Я не збираюся тут залишатися. За першої можливості я звідси поїду.

— Що за дурниці! — засміявся він.— Ти як дитина, яка вперше покинула домівку. Ти тут усе полюбиш, коли звикнеш і коли народиться дитина. Знаєш, коли я тільки пішов до армії, думав, що помру від туги за рідними місцями. Але все минулося. У всіх минається. І не кажи мені таких дурниць.

— Це не дурниці.

— Не говори так, люба. Усе зміниться, коли народиться дитина. От побачиш. Побачиш.

Він схрестив руки за головою і подивився на зірки, які блідо проглядали крізь дерева.

1

Семюель Гамільтон їхав верхи додому, і ніч була вся залита місячним сяйвом, тож гори навіть стали подібні до білого запорошеного місяця. Дерева й земля — сухі, мовчазні, задушливі й мертві, як на місяці. Тіні були чорні без затінку, а відкриті місця — білі без барви. Час до часу Семюель помічав якесь потаємне ворушіння, бо місячні мисливці за кормом узялися до справи: олені, які пасуться цілу ніч, коли місяць ясний, і сплять у хащах цілий день. Кролики і польові миші, як і інша дрібнота, яка почувається безпечніше у пітьмі, кралися, стрибали, повзали і застигали, удаючи з себе камінь або кущик, коли вухо чи ніс підозрювали небезпеку. Хижаки також не марнували часу: довгасті куниці, як хвилі коричневого світла; кремезні дики кицьки, що припадали до землі, майже невидимі, якби не спалахи їхніх жовтих очей; лисиці, що принюхувалися гострими носиками до теплокровної вечері; єноти, що тупцювали біля тихої води; галасливі жаби. Койоти вмостилися вздовж схилів і, розриваючись від туги-радості, задирали голови і виспівували своє почуття — напівплач, напівсміх — своєму богу-місяцю. Це замогильне завивання перетинало м’яке шугання сов, яке залишало по собі на землі плями замогильного жаху. Пообідній вітер ущух, і залишився тільки бриз, легкий як зітхання, від невгамовних теплих потоків повітря на прогрітих сухих пагорбах.

Гучне синкопічне цокотіння копит Різдвянки заглушало звуки цих нічних створінь, поки він не проїжджав далі. Борода Семюеля відблискувала сріблом, його сивувате волосся стояло на голові сторчма. Капелюха свого він повісив на ріжок сідла. Десь під серцем виник гострий біль, передчуття якоїсь гнітючої думки. То був Weltschmerz — світова скорбота, яку він називав «світові сухоти»: гіркота, яка заповнює тобі душу, мов газ, і породжує відчай, причину якого шукаєш і не можеш знайти.

Семюель подумки повернувся до гарних угідь і вказівок на присутність води — світові сухоти не могли прийти через це, хіба що він зачаїв приховану заздрість. Він пошукав у собі заздрість — і не знайшов. Тоді звернувся до мрії Адама про сад, схожий на Едем, до Адамового поклоніння перед Кейті. І тут нічого, хіба що — хіба що потайки він сумував за своєю загоєною втратою. Але то було так давно, що біль забувся. Спогади були лагідні, теплі, м’які, все залишилося в минулому. Його чересла й стегна забули голод.

Він їхав то у світлі місяця, то в тіні дерев, а думка його напружено працювала. Коли саме заповзли світові сухоти йому в груди? І зрозумів — то була Кейті, гарна, мініатюрна, витончена Кейті. Але що саме? Вона мовчала, але чимало жінок неговіркі. У чому ж річ? Звідки воно з’явилося? Семюель пригадав, як відчув приховану загрозу, подібну до тієї, яка нависала над ним, коли він тримав свою паличку для пошуку води. Тепер він знайшов причину — її час, місце й особу. Все почалося за вечерею, і йшло воно від Кейті.

Він відтворив у пам’яті її обличчя, зазирнув у широко посаджені очі, побачив витончені ніздрі, рот, менший, ніж йому подобалося, але ніжний, маленьке тверде підборіддя, потім знову очі. Чи були вони холодні? Чи причина в очах? Він наближався до суті. Очі Кейті були порожні, вони не виражали нічого. За ними не крилося нічого знайомого. То були не людські очі. Вони йому щось нагадували — що то було? Якийсь спогад, якась картина. Семюель силився пригадати, а потім той спогад сам виринув на поверхню.

Він виринув з років, наповнений усіма барвами, всіма вигуками, всіма почуттями. Семюель побачив себе зовсім маленьким хлопчиком, таким маленьким, що не міг дотягтися до батькової руки. Він відчував під ногами бруківку Лондондеррі[23], галас і безжурність єдиного великого міста, яке бачив. То був ярмарок — з ляльковим театром, з ятками різних наїдків, з конями й вівцями, прив’язаними просто на вулиці для продажу, обміну чи аукціону, з іншими ятками, заповненими всілякими принадами, такими бажаними і майже досяжними, бо батько вже був напідпитку.

А потім люди повернули, як могутня ріка, і їх понесло вузькою вулицею, як тріски у сильному припливі, вони штовхалися, їх душило зусібіч і в груди, і в спину, і ноги бігли самі. Вузька вулиця виходила на площу, і там, біля сірої стіни якоїсь будівлі, стояв високий дерев’яний поміст, з якого звисав канат із зашморгом.

Семюеля з батьком штовхали й буцали в цьому людському потоці, і їх несло все ближче і ближче. У пам’яті пролунав голос батька: «Таке не треба бачити дитині. Таке взагалі нікому не треба бачити, а тим паче дитині». Батько намагався розвернутися, вирватися з цього людського виру. «Пропустіть нас. Будь ласка, пропустіть нас. У мене тут дитина».

Потік був безликий і штовхав без емоцій. Семюель захилив голову, щоб роздивитися ту споруду. На високий поміст піднялася група людей у темних накидках і темних капелюхах. А поміж них стояв чоловік із золотавим волоссям, у темних штанах і блакитній сорочці з відкритим коміром. Семюель з батьком опинилися так близько, що хлоп’яті довелося сильно витягати шию, аби щось побачити.

Золотоволосий чоловік, здавалося, не мав рук. Він дивився кудись понад юрмою, а потім опустив очі й поглянув просто на Семюеля. Картинка була чітка, яскрава і досконала. Очі того чоловіка не мали глибини — вони не були схожі на інші очі, на очі людей.

Раптом на помості виник який різкий рух, і батько Семюеля охопив голову хлопчика обіруч, затуляючи йому вуха й очі. Батькові руки пригнули голівку сина і міцно притулили до свого чорного вихідного сюртука. Як малий не виривався, він не міг звільнити голову. Він лише бачив смужку світла крізь батькові пальці й чув приглушений гамір людських голосів. У вухах його ніби пульсувало серце. Потім від відчув, як напружилися м’язи батькових рук, як важко батько дихає, як він затамував подих, як затремтіли батькові пальці.

Було там ще щось, і Семюель викопав його з пам’яті, поставив у себе перед очима понад головою своєї старої шкапи: пошарпаний, розбитий стіл у пабі, голосні розмови і сміх. Перед батьком стоїть олов’яний кухоль, а перед ним — склянка гарячого молока, солодка і духмяна, з цукром і корицею. Губи у батька чомусь сині, а в очах стоять сльози.

— Я б ніколи не узяв тебе з собою, якби знав. Жодній людині того бачити не треба, а що вже казати про маленького хлопчика.

— Я нічого не бачив,— пискнув Семюель.— Ти пригнув мені голову.

— І добре зробив.

— А що там було?

— Доведеться тобі розказати. Вони вбивали погану людину.

— Це отой золотавий?

— Так, він. І не треба його жаліти. Його необхідно було вбити. Не один раз, а безліч разів робив він жахливі речі, такі, що тільки сатана може вигадати. Не через його повішання я сумую, а через те, що вони влаштували свято з того, що слід робити таємно, у нічній пітьмі.

— Я бачив того золотавого чоловіка. Він подивився просто на мене.

— Тоді я ще більше вдячний Богові, що з ним покінчили.

— А що він робив?

— Ніколи не розкажу тобі, інакше ти не зміг би спокійно спати.

— У нього такі дивовижні очі, у того золотавого. Вони мені нагадали очі кози.

— Допивай своє солодке молочко й отримаєш жезл зі стрічками і довгий сріблястий свисток.

— А блискучу скриньку з картинкою всередині?

— І її теж, отже, допивай молочко і більше не проси.

Ось що воно було, видобуте з запорошеного минулого.

Різдвянка долала останній підйом перед спуском до лощини його рідного ранчо, і її великі ноги перечіплювалися на камінцях дороги.

Так, звісно, подумав Семюель, це очі. Лише двічі в житті бачив він такі очі — не схожі на людські. А ще він подумав — це ніч і місяць. Ну, який взагалі може бути зв’язок між золотавим чоловіком, якого повісили стільки років тому, і ніжною, тендітною майбутньою матір’ю? Лайза має рацію. Моя фантазія приведе мене колись прямісінько до пекла. Треба відкинути ці дурниці, інакше я шукатиму в цій нещасній дівчині зло. Ось так можна потрапити до пастки. Тепер добре подумай і відкинь усе. Якась випадкова подібність розрізу і кольору очей, от і все. Але ні, справа не в тім. Це погляд, який не стосується розрізу й кольору. Чому ж у тому погляді криється зло? Може, такий погляд подеколи з’являється і на святому обличчі. Так, припини свої вигадки і хай це тебе більше не тривожить — ніколи. Семюель здригнувся. Доведеться поставити огорожу від гусей навколо своєї могили.

І Семюель Гамільтон твердо вирішив допомагати всіма силами створенню в Салінас-Веллі Едему, як таємну спокуту за свої огидні думки.

2

Коли Семюель зайшов уранці до кухні, Лайза Гамільтон з розпашілими щоками-яблучками гасала, як пантера у клітці, біля пічки. Вогонь від дубових дров аж гудів у відсунутій в’юшці, пічка розпалювалася, щоб пекти хліб, тісто на яке вже добряче підійшло в діжці. Лайза встала до світанку. Як завжди. Вона вважала за гріх як лежати в ліжку після сходу сонця, так і не лежати після його заходу. Ні те, ні те не було чеснотою. Лише одна людина на цілому світі могла безкарно вилежуватися між хрусткими напрасованими простирадлами після світанку, після сходу сонця й аж до середини ранку — її наймолодший, її останній син Джо. Тепер на ранчо залишилися тільки двоє з дітей — Том і Джо. Том, здоровенний і рудий, з красивими пишними вусами, сидів зараз за кухонним столом, відкотивши рукава до зап’ястків, як вимагають гарні манери. Лайза наливала з глека рідке тісто на пательню з мильного каменю. Гарячі оладки підходили подушечками, бульбашки на них аж кипіли, як лава у вулкані, поки їх не перегортали. Вони були веселого темно-жовтого кольору, з коричневими смужками. Вони смачно пахли на всю кухню.

Семюель прийшов з двору, де вмивався. Обличчя його і борода блищали від води, і він теж опустив рукава своєї синьої сорочки, увійшовши до кухні. Місіс Гамільтон не допускала закасаних рукавів за столом. Вони означали або незнання чемних манер, або зневагу до них.

— Я трохи запізнився, мамо,— вибачився Семюель.

Вона не подивилася в його бік. Її дерев’яна лопатка нагадувала змію, готову до нападу, а гарячі оладки шипіли білими боками на пательні.

— О котрій годині ти повернувся додому? — спитала вона.

— Було пізно, пізно. Десь близько одинадцятої. Я не подивився на годинник, боявся тебе розбудити.

— Я не прокинулася,— суворо промовила Лайза.— Можливо, ти вважаєш, що дуже корисно вештатися ночами, але Господь Бог з цим розбереться, він знає, що до чого.

Усім було відомо, що Лайза Гамільтон і Господь Бог мали однакові погляди практично на кожне питання. Вона обернулася і поставила перед Томом тарілку з хрусткими гарячими оладками.

— І яке воно, оте угіддя Санчесів? — спитала вона.

Семюель підійшов до дружини, нахилився до неї з висоти свого зросту і поцілував у круглу червону щоку.

— Доброго ранку, мамо. Дай мені своє благословення.

— Благословляю тебе,— машинально відповіла Лайза.

Семюель сів за стіл і сказав:

— Благословляю тебе, Томе. Що ж, містер Траск там усе серйозно змінює. Він перебудовує старий дім, щоб оселитися в ньому.

Лайза різко обернулася від пічки.

— Отой, де роками спали корови й свині?

— Так, але він зірвав підлоги, висадив віконні рами. Там усе нове, відремонтоване.

— Він ніколи не позбудеться смороду свиней,— твердо заявила Лайза.— Їдкість, яку залишають свині, нічим не змити і не вивести.

— Чому ж, я заходив у дім, усе оглянув, мамо, і пахло там тільки фарбою.

— А коли фарба висохне, проступить свинячий сморід.

— Він заклав сад, по якому течуть струмочки, виділив там місце для квітника, троянд тощо, а ще з Бостона прибудуть якісь кущі.

— Не знаю, як Господь Бог мириться з таким марнотратством,— невблаганно промовила Лайза.— Це не означає, щоправда, що мені не подобаються троянди.

— Він обіцяв дати мені черешки,— повідомив Семюель.

Том доїв оладки і розмішав цукор у каві.

— А що він за чоловік, тату?

— Думаю, хороший чоловік,— гарна мова, ясний розум. Він схильний до фантазій...

— Чиє б нявчало, а твоє мовчало,— втрутилася Лайза.

— Знаю, мамо, знаю. Але ти ніколи не думала, що мої фантазії стосуються того, чого у мене немає? У містера Траска фантазії практичні, а ще у нього водяться гроші, щоб їх утілити в життя. Він хоче перетворити свої угіддя на сад, і він це зробить.

— А дружина у нього яка? — не вгамовувалася Лайза.

— Вона дуже молода і дуже гарна. Тиха, спокійна, мовчазна, і скоро у неї народиться первісток.

— Я це знаю,— повідомила Лайза.— А як її звали до заміжжя?

— Не знаю.

— А звідки вона родом?

— Не знаю.

Лайза поставила перед чоловіком тарілку оладок, налила йому кави, потім долила кави у Томову чашку.

— Про що ж ти тоді довідався? А як вона одягається?

— Дуже красиво, гарно — синя сукня і жакетик, рожевий, але тісний у талії.

— О, тут ти не схибив. Як гадаєш, їй шили це вбрання чи вона купила готове?

— Напевне, купила готове.

— Не обов’язково,— відтяла Лайза.— Он ти думав, що дорожній костюм, який Дессі пошила для подорожі у Сан-Хосе, купили у крамниці.

— Дессі велика майстриня,— погодився Семюель.— Голка аж співає у неї в руках.

— Дессі подумує відкрити кравецьке ательє у Салінасі,— повідомив Том.

— Вона мені казала,— підтвердив Семюель.— У неї буде великий успіх.

— У Салінасі? — Лайза узяла руки в боки.— Мені Дессі нічого не казала.

— Боюся, ми зробили погану послугу нашій улюблениці,— сказав Семюель.— Дівчина хотіла приберегти справжній сюрприз для матері й піднести на золотій тарілочці, а з нас її секрети посипалися, як зерно з прогризеного мишами мішка.

— Могла б і мені сказати,— образилася Лайза.— Не люблю я секретів. Ну, розказуй далі,— що вона робила?

— Хто?

— Як хто? Місіс Траск, ясна річ.

— Що робила? Та сиділа у кріслі під дубом. Їй уже скоро народжувати.

— Я про руки, Семюелю, про руки,— що вона робила руками?

Семюель пошукав у пам’яті:

— Та нібито нічого. А, згадав! Ручки у неї маленькі, й вона їх склала на колінах.

Лайза фиркнула.

— Не шила, не латала, не в’язала?

— Ні, мамо.

— Не знаю, чи варто тобі йти до них працювати. Багатство і ледарство — диявольське знаряддя, а ти не дуже вмієш опиратися.

Семюель закинув голову і задоволено розсміявся. Іноді дружина дуже тішила його, але він не міг сказати їй як.

— Я йду туди лише заради багатства, Лайзо. Я збирався розказати тобі по сніданку, щоб ти могла сісти і послухати. Він хоче, щоб я пробурив йому чотири або п’ять колодязів, а ще побудував вітряк і резервуари для води.

— Це не просто балачки? Хіба вітряк працює від води? А він тобі заплатить, чи, як завжди, ти повернешся ні з чим, шукаючи виправдань? «Він заплатить, коли збере врожай»,— передражнила Лайза.— «Він заплатить, коли помре його багатий дядько». Знаю з власного досвіду, Семюелю, який мав би стати і твоїм: якщо людина не платить одразу, вона не заплатить ніколи. Ми могли б уже купити ферму в низині на оті обіцянки.

— Адам Траск заплатить,— відповів Семюель.— У нього грошей купа. Батько залишив йому спадок. Там роботи на цілу зиму, мамо. Ми щось відкладемо, а на Різдво як слід відсвяткуємо. Він платитиме п’ятдесят центів за фут, а ще додай вітряки, мамо. Я можу виготовити все, крім обсадних труб, тут, на місці. Мені потрібні наші хлопці для допомоги. Хочу взяти Тома і Джо.

— Джо не можна,— заперечила Лайза.— Ти ж знаєш, який він тендітний.

— Гадаю, я б з нього здер трохи тієї тендітності. Він з голоду помре через свою тендітність.

— Джо не можна,— категорично промовила вона.— Хто ж буде опікуватися нашим ранчо, коли ви з Томом виїдете?

— Я збирався попросити Джорджа повернутися. Йому не подобається бути клерком, хоч і у Кінг-Сіті.

— Подобається чи не подобається, але можна й потерпіти за вісім доларів на тиждень.

— Мамо! — вигукнув Семюель.— У нас уперше з’явився шанс занести наше ім’я у Перший національний банк! Не ставай зі своїм язиком на шляху фортуни. Будь ласка, мамо!

Лайза бурчала собі під ніс цілий ранок, а Том і Семюель, перевірили бурильне обладнання, нагострили інструмент, накреслили проекти вітряків нової конструкції, розрахували кількість деревини й мамонтового дерева для водних резервуарів. Годині о десятій до них приєднався Джо і настільки захопився, що попросився у батька взяти його з собою.

— Прямо тобі скажу, Джо, я проти,— відповів Семюель.— Ти потрібен своїй матері тут.

— Але я хочу з вами, тату. Не забувай, наступного року я вже від’їжджаю до коледжу в Пало-Альто. Оце справжній від’їзд. Ну будь ласка, візьми мене з собою. Я працюватиму добре.

— Вірю, що працював би, якби поїхав. Але я проти. Коли розмовлятимеш про це з матір’ю, я був би вдячний, якби ти вставив, що я проти. Можеш навіть додати, що я тобі відмовив.

Джо всміхнувся, а Том розсміявся.

— Ти дозволиш їй себе переконати? — спитав Том.

Семюель кинув на синів сердитий погляд.

— Я людина твердих правил. Якщо вже щось вирішив, то мене й волами з цього не зсунеш. Я подивився на справу з усіх боків, і от моє останнє слово — Джо їхати не може. Ти ж не хочеш, щоб я відмовився від свого слова, правда?

— Піду зараз із нею поговорю,— сказав Джо.

— Спокійніше, синку,— крикнув йому вслід Семюель.— Не накой дурниць. Хай вона сама все зробить. А я тим часом загартую свою впертість.

За два дні по тому з ранчо виїхав великий фургон, навантажений деревиною й устаткуванням. Том правив четвіркою коней, а поруч з ним, звісивши ноги, сиділи Семюель і Джо.

1

Коли я казав, що Кейті — моральна потвора, мені здавалося, що так і було. Тепер я схилився нижче зі збільшувальним склом у руках над невеличким її зображенням і перечитав примітки, і вже не знаю, чи я правий. Біда в тому, що оскільки ми не знаємо, чого вона хотіла, ми ніколи не дізнаємося, чи отримала вона бажане. Якщо замість бігти до чогось, вона бігла від чогось, ми не можемо знати, чи вдалося їй утекти. Хтозна, але, можливо, вона й намагалася розказати комусь чи всім, яка вона, та не зуміла через брак спільної мови. Можливо, її життя стало тією мовою — офіційною, розвинутою, нерозшифрованою. Легко сказати, що вона погана, але в цьому мало сенсу, якщо ми не знаємо чому.

Я побудував у своїй уяві образ Кейті: як вона тихо сиділа, чекаючи завершення своєї вагітності, як жила на фермі, якої не любила, з чоловіком, якого не кохала.

Вона, стискаючи руки, сиділа у кріслі під дубом, у любові та затишку. Вона дуже розповніла — ненормально розповніла навіть для тих часів, коли жінки вихвалялися великими дітьми і з гордістю рахували кожний додатковий фунт. Вона вся деформувалася; живіт був такий тугий і важкий, що стояти вона могла, тільки підтримуючи його обіруч. Але ця роздутість стосувалася тільки живота. Плечі, шия, руки, долоньки, обличчя не постраждали, залишилися тендітними і юними. Груди у неї не збільшилися, пипки не потемнішали. Молочні залози не набухли, не було жодних фізичних ознак підготовки до вигодовування немовляти. Коли вона сиділа за столом, то взагалі не видно було, що вона вагітна.

У ті дні не існувало ніяких замірів тазового склепіння, ані аналізів крові, ані додавання кальцію. Жінка віддавала дитині свої зуби. Такий був закон. І в жінок прокидалися дивні смаки, як казали деякі, до бруду, і це приписували Євиній породі, як покарання за первородний гріх.

Небуденний апетит Кейті був простим, порівняно з іншими. Теслі, які ремонтували старий будинок, скаржилися, що не можуть знайти шматки крейди, яку вони додавали у вапно для побілки. Знову і знову крейда пропадала. Її крала Кейті й ламала на маленькі шматочки. Вона носила ці шматочки у кишені фартуха і, коли ніхто не бачив, гризла їх. Говорила вона мало. Очі її були десь далеко. Ніби сама вона зникла і залишила замість себе живу ляльку, щоб приховати свою відсутність.

Навколо неї все кипіло діяльністю. Щасливий Адам займався будівництвом і плануванням свого Едему. Семюель із синами пробурили свердловину на сорок футів і встановили новомодний дорогий металевий каркас, бо Адам прагнув тільки найкращого.

Гамільтони перенесли своє устаткування і почали бурити нову свердловину. Вони спали поруч у наметі й готували їжу на вогнищі. Хтось із них безнастанно їздив додому — або по інструмент, або переказати повідомлення.

Адам метушився, як бджола, спантеличена кількістю й рясністю квітів. Він сідав біля Кейті й розповідав, що вже показалося коріння ревеню. Він робив ескізи нового крила вітряка, яке винайшов для нього Семюель. Воно мало змінний кут нахилу, а то була нечувана досі річ. Він приїжджав до свердловини і гальмував роботу своєю цікавістю. І, саме собою, з Кейті він обговорював свердловини, а біля бурової базікав про народження і виховання дітей. То був чудовий час для Адама, найкращий час. Він почувався королем цього широкого, просторого життя. А літо переходило у спекотну і запашну осінь.

2

Гамільтони закінчували біля бурової свій обід — випечений Лайзою хліб, дешевий сир і ядучу кава, зварену у бляшанці на вогнищі. Джо примружив очі, роздумуючи, як би йому залізти у чагарники і поспати.

Семюель стояв навколішках біля свого бура, оглядаючи його розбиті й розірвані вістря. Саме перед тим, як вони зробили перерву на обід, бур наштовхнувся на глибині у тридцять футів на щось тверде, і воно пошматувало тверду сталь, як м’який свинець. Семюель пошкрябав кишеньковим ножем лезо і вдивився в ошурки у себе на долоні. Очі його заблищали у дитячому захваті. Він простягнув руку і висипав ошурки на долоню Томові.

— Поглянь, синку. Що ти про це думаєш?

Джо перейшов зі свого місця до намету. Том уважно вдивлявся у шматочки в себе на долоні.

— Хай що це таке, воно дуже тверде,— сказав він.— Для діаманта завелике. Схоже на метал. Гадаєш, ми наштовхнулися на закопаний локомотив?

Батько розсміявся.

— На глибині тридцять футів,— сказав він урочисто.

— Схоже на інструментальну сталь,— вів далі Том.— Ми не маємо нічого, щоб її торкнутися.

І тут він побачив замріяний, радісний вираз на батьковому обличчі, і його охопило передчуття подібного захоплення. Діти Гамільтонів любили, коли батько починав фантазувати. Тоді світ переповнювали дива.

— Кажеш, метал,— сказав Семюель.— Гадаєш, це сталь. Томе, я хочу висловити одну здогадку, а потім провести кількісний аналіз. Спершу послухай моє припущення — і запам’ятай його. Я думаю, ми знайдемо в ньому нікель, можливо, срібло, вуглець і марганець. Як би хотів я його викопати! Він у морському піску. От що ми діставали.

— Слухай, ти гадаєш, що... з нікелем і сріблом...

— Напевне, це було тисячу століть тому,— заговорив Семюель, і його сини знали, що він це бачить.— Напевне, тут усе було під водою — внутрішнє море, над яким кружляли і кричали чайки. Добре, якщо все воно трапилося вночі. Струмінь світла, потім тонкий білий промінь, а потім цілий стовп сліпучого спалаху, який дугою охопив усе небо. Потім величезний виплеск води і гігантський гриб пари. І твої вуха не витримали б гуркоту, тому що оглушливий звук упав би на тебе водночас із водяним вибухом. А потім усе поглинула б чорна ніч, через оте сліпуче сяйво. І поступово ти побачив би, як спливає на поверхню мертва риба, виблискуючи сріблом під зорями, а галасливі птахи її пожирають. Як приємно думати про оту чарівну, сумну картину, правда?

Він спонукав їх побачити це — як, власне, і завжди.

— Думаєш, це метеорит, так? — тихо спитав Том.

— Так. Але ми зможемо довести аналізом.

— Давайте його відкопаємо,— нетерпляче запропонував Джо.

— Ти відкопуй його, а ми з Томом буритимемо до води.

— Якщо аналіз покаже наявність нікелю і срібла,— серйозно сказав Том,— може, варто буде його відкопати?

— Ти ж мій рідний син,— відповів Семюель.— Ми ж не знаємо, чи він великий, як будинок, чи маленький, як капелюшок.

— Могли би прозондувати і побачити.

— Могли би, якби робили це потайки і приховали свої міркування у горщику.

— Це ти до чого?

— Слухай, Томе, тобі зовсім не шкода своєї матері? У неї через нас і так купа клопоту, синку. Вона мені ясно сказала: якщо я витрачу ще раз гроші на патентування, вона нам таке влаштує, що повік не забудемо. Пожалій її! Невже ти не розумієш, як їй буде соромно, коли її спитають, що ми робимо? А твоя мати жінка правдива. Їй доведеться сказати: «Вони викопують зірку»,— Семюель щасливо розсміявся.— Вона цього не переживе. А нас просто зі світу зживе. Ніяких пиріжків протягом трьох місяців.

— Ми не зможемо бурити далі. Доведеться перейти на інше місце,— зауважив Том.

— Я закладу трохи вибухівки,— відповів йому батько,— і якщо вона його не розтрощить, почнемо нову свердловину,— він підвівся на рівні ноги.— Доведеться мені з’їздити додому, узяти порох і нагострити бур. Чому б і вам, хлопці, не поїхати разом зі мною, не зробити матері сюрприз, щоб вона куховарила цілу ніч і нарікала. Так вона приховує свою радість.

— Хтось сюди до нас несеться скоком,— повідомив Джо.

І справді, вони побачили вершника, який скакав до них учвал, але вершник той був дуже дивний, він трусився на коні, як курча на прив’язі. Коли він наблизився, вони упізнали Лі: він махав ліктями, як крилами, а коса метлялася, як змія. Незрозуміло, як він узагалі тримався на коні, та ще на такій швидкості. Він осадив коня, важко засапавшись.

— Місі Адам казати йти! Місі Кейті зле — йти швидко! Місі кричати, верещати.

— Спокійно, Лі. Коли почалося?

— Близько сніданку час.

— Гаразд. Не переймайтеся. Як Адам?

— Місі Адам божевільня. Плакати — сміятися — блювати.

— Ясно,— промовив Семюель.— Ці вже мені молоді батьки. Я теж колись був такий. Томе, осідлай мені коня, добре?

— А що таке? — спитав Джо.

— Та от місіс Траск має народити. Я обіцяв Адаму, що буду поруч.

— Ти? — здивувався Джо.

Семюель кинув погляд на свого наймолодшого сина.

— Я привів вас обох у цей світ. І щось не видно, щоб ви про це жалкували. Томе, збери всі інструменти. Повертайся на ранчо, підгостри всі леза. Привези коробку з порохом, ту, що на полиці у сараї, та гляди, будь обережний, якщо дорожиш руками й ногами. Джо, а ти залишишся тут і припильнуєш за всім.

— Але що я тут робитиму сам? — жалібно протягнув Джо.

Семюель помовчав. А тоді спитав:

— Джо, ти мене любиш?

— Ну звісно.

— Якби ти почув, що я скоїв страшний злочин, ти б здав мене у поліцію?

— Про що ти говориш?

— Здав би?

— Ні.

— Тоді все гаразд. У моєму кошику, під одягом. Ти знайдеш дві книжки — нові, тож будь обережний з ними. Це два томи, написані людиною, про яку світ ще почує. Можеш починати читати, якщо хочеш, і в тебе трохи розплющаться очі. Називається «Принципи психології», автор — чоловік зі Сходу на ім’я Вільям Джеймс[24]. Він не родич відомого грабіжника у потягах. А ще, Джо, якщо ти прохопишся про ці книжки, я тебе вижену з ранчо. Бо якщо твоя мати довідається, що я витратив на них гроші, вона вижене з ранчо мене.

Том підвів до батька осідланого коня.

— А я зможу почитати після нього? — запитав він.

— Так,— сказав Семюель, з легкістю стрибнувши у сідло.— Поїхали, Лі.

Китаєць хотів пуститися галопом, але Семюель утримав його.

— Не поспішайте, Лі. Щоб народити дитину, треба більше часу, ніж ви думаєте.

Вони їхали мовчки, а потім Лі сказав:

— Шкода, що ви купили ті книжки. У мене вони є у стислому виданні, в одному томі, як підручник. Могли б узяти почитати.

— Правда? А у вас багато книжок?

— Тут не дуже багато — тридцять чи сорок. Прошу, беріть будь-яку з тих, які ще не читали.

— Дякую, Лі. Не сумнівайтеся, візьму, щойно знайду хвилину. Знаєте, можете розмовляти з моїми хлопцями. Джо доволі легковажний, але Том дуже хороший, і це було б йому корисно.

— Мені важко перейти цю межу, містере Гамільтон. Я соромлюся розмовляти з новими людьми, але можу спробувати, якщо ви хочете.

Вони швидко дісталися лощини, у якій стояв будинок Трасків.

— Скажіть мені, що там з матір’ю,— попросив Семюель.

— Краще дивіться самі та складіть своє власне враження,— відповів Лі.— Знаєте, коли людина довго живе сама, як от я, її враження викривлюються, просто тому, що спілкування з іншими у неї не складається.

— Розумію. Я от не самотній, а викривлень у мене хоч греблю гати. Хоча, можливо, і не таких, як у вас.

— Значить, ви не вважаєте, що я щось вигадую?

— Не знаю, в чому річ, але скажу вам для вашого спокою, що відчуваю якусь моторошність.

— У мене так само,— всміхнувся Лі.— Відкрию вам, як глибоко воно зачепило мене. Відтоді як я сюди приїхав, я почав пригадувати китайські казки, які мені розповідав батько. У нас, китайців, дуже розвинена демонологія.

— Ви думаєте, що вона — демон?

— Звісно, ні,— відповів Лі.— Сподіваюся, моє глупство не зайшло так далеко. Але я не знаю, що це. Бачите, містере Гамільтон, слуга розвиває здатність відчувати смак вітру й оцінювати клімат дому, де він працює. А тут є щось моторошне. Може, тому я і пригадую всіх демонів свого батька.

— Ваш батько у них вірив?

— О ні. Але він вважав, що я мушу знати нашу культуру. Ви, люди Заходу, також зберігаєте чимало міфів.

— Розкажіть, що трапилося, що ви так стривожилися. Я маю на увазі — сьогодні вранці.

— Якби ви не приїхали, я б спробував сам,— сказав Лі.— Але мені не хотілося б. Побачите самі. Мабуть, я з глузду з’їхав. Звісно, містер Адам такий напружений, що може порватися, як струна на банджо.

— Хоч натякніть. Це заощадить час. Що вона зробила?

— Нічого. В тому-то й річ. Містере Гамільтон, я бував при пологах раніше, неодноразово, але це щось зовсім небачене.

— Тобто?

— Це... ну... я вам скажу одне, що спало мені на думку. Це найбільше нагадує жорстокий, смертельний бій, а не народження дитини.

Вони в’їхали у лощину, під дуби, і Семюель промовив:

— Сподіваюся, ви не вивели мене з рівноваги, Лі. Сьогодні дивовижний день, не знаю чому.

— Вітру немає,— пояснив Лі.— Сьогодні перший день за цілий місяць, коли після опівдня не віють вітри.

— Ваша правда. Я так заглибився у деталі, що навіть не помітив, як день добігає кінця. Спершу ми знаходимо закопану зірку, а тепер їдемо видобути зовсім новеньку людину...— Семюель подивився крізь дубове листя на залиті жовтим світлом пагорби.— Який чарівний день для народження! Якщо знаки мають вплив на життя, то народжується чудове життя. Послухайте, Лі, якщо Адам насправді отак божеволіє, він нам стане на заваді. Будьте поруч зі мною, добре? Гляньте, он там, під деревом, сидять ваші робітники, теслі.

— Містер Адам припинив роботи. Він вважав, що стукіт молотків нервує його дружину.

— Будьте поруч зі мною,— повторив Семюель.— Схоже, Адам не прикидається. Він не розуміє, що його дружина нічого не почула б, якби сам Господь барабанив по небесах.

Робітники, які сиділи під деревом, помахали йому руками.

— Драстуйте, містере Гамільтон. Як ваша родина?

— Усе добре. А це часом не Кролик Голмен? Де ти пропадав, Кролику?

— Їздив шукати руду, містере Гамільтон.

— Знайшов щось, Кролику?

— Та де там, містере Гамільтон, не зміг знайти навіть того клятого мула, на якому виїхав.

Вони наблизилися до будинку, і Лі поспішно промовив:

— Якщо у вас знайдеться хвилинка, я хотів би вам щось показати.

— Що там таке, Лі?

— Бачите, я пробував перекладати англійською дещо з давньої китайської поезії. Не впевнений, що це взагалі можливо. Ви подивитеся?

— Залюбки, Лі. Та для мене це була би справжня насолода.

3

Білий будинок Бордоні стояв дуже тихий, майже загрозливо тихий, і всі штори були опущені. Семюель зійшов з коня біля ґанку, відв’язав свої туго набиті сакви і передав повід Лі. Він постукав у двері, не дістав відповіді й увійшов. Після ясного дня вітальня здалася темною. Він зазирнув до кухні, вимитої і вичищеної Лі до блиску. Десь на плиті бурчав сірий полив’яний кавник. Семюель легенько постукав у двері спальні й зазирнув усередину.

В кімнаті було темно, хоч в око стрель, тому що не лише штори були опущені, а й вікна затулені простирадлами. Кейті лежала на ліжку з балдахіном, а Адам сидів біля неї, затуливши обличчя покривалом. Він підвів голову і незряче подивився на Семюеля.

— Чому ви сидите у темряві? — лагідно спитав Семюель.

— Вона не хоче світла,— голос Адама звучав хрипко.— Світло ріже їй очі.

Семюель увійшов до кімнати, і з кожним кроком у ньому зростала впевненість.

— Тут потрібно світло. А вона хай заплющить очі. Я їй зав’яжу очі чорною хусткою, якщо схоче.

Він підійшов до вікна, ухопив простирадло, щоб зірвати його, але не встиг, бо Адам рвонувся до нього.

— Облиште. Їй шкодить світло,— злобно вигукнув він.

Семюель обернувся до нього:

— Адаме, я знаю, щó ви відчуваєте. Я обіцяв допомагати вам — і допоможу. От тільки не хотілося б, щоб мені довелося займатися ще й вами.

І він зірвав простирадло, підняв штору і впустив золоте пообіднє світло.

Кейті щось слабко нявкнула зі свого ліжка, й Адам побіг до неї.

— Заплющ очі, люба. Я зав’яжу тобі очі хусткою.

Семюель поставив свої сакви на стілець і підійшов до ліжка.

— Адаме,— твердо наказав він.— Я попрошу вас вийти з кімнати і не показуватися тут.

— Як я можу? Чому?

— Тому що я не хочу, щоб ви мені заважали. Було б дуже корисно, якби ви добряче напилися, це допомагає.

— Не можу.

— Я рідко відчуваю гнів, а ще рідше огиду, але, схоже, вони вже близько. Ви підете з цієї кімнати і не заважатимете мені, інакше я піду, а ви самі тут будете розхльобувати ціле море лиха.

Зрештою Адам таки вийшов, а Семюель гукнув йому вслід:

— А ще не здумайте вриватися сюди, коли щось почуєте. Чекайте, поки я сам вийду.

Він зачинив двері, помітив, що у замку стирчить ключ, і замкнув спальню.

— Адам дуже хвилюється, просто божеволіє. Він вас кохає.

Досі він ще не розгледів її як слід. А тут побачив справжню ненависть у неї в очах, затяту, вбивчу ненависть.

— Усе скоро закінчиться, мила. А тепер скажіть, води вже відійшли?

Її ворожі очі спалахнули, а губи розсунулися в оскалі малих гострих зубів. Вона не відповіла.

Семюель не зводив з неї погляду.

— Я прийшов не на власне бажання, а просто як друг,— промовив він.— Для мене це зовсім не задоволення, жіночко. Я не знаю ваших проблем і мені до них байдуже. Може, я зумію полегшити ваш біль, хто знає? І я поставлю вам ще одне питання. Якщо ви не відповісте, якщо ви гарчатимете і кидатимете люті погляди, я піду і залишу вас тут спливати кров’ю.

Ці слова пробили її свідомість, як свинцева куля пробиває воду. Вона зробила величезне зусилля. Він здригнувся, побачивши, як змінилося у неї обличчя, як зник з очей сталевий блиск, як стиснуті у лінію губи склалися бантиком, як піднялися кутики рота. Він помітив рухи її рук: вона розтиснула кулаки і підняла рожеві пальчики. Обличчя стало дуже юне, невинне і терпляче-скривджене. Це було схоже на миттєву зміну картинки у чарівному ліхтарі.

Вона промовила ніжним голосом:

— Води відійшли на світанку.

— Це вже краще. Перейми були?

— Так.

— З якими інтервалами?

— Не знаю.

— Я тут уже п’ятнадцять хвилин.

— Були двічі — легкі. Сильних не було відтоді, як ви прийшли.

— Добре. Де ваша білизна?

— Отам, у великому кошику.

— Все буде добре, мила,— заспокійливо сказав Семюель.

Він відкрив свої сакви і витяг товсту мотузку, вкриту синім оксамитом з петлями на обох кінцях. На оксамиті були вишиті сотні крихітних рожевих квіточок.

— Лайза прислала вам свою породільну мотузку,— пояснив Семюель.— Вона її виготовила, коли чекала нашого первістка. Ця мотузка витягла на світ божий усіх наших дітей і дітей наших друзів.

Він накинув петлі на кожний з двох стовпчиків у узніжжі ліжка.

Раптом її очі оскляніли, спина вигнулася дугою, як пружина, і кров кинулася в обличчя. Але вона не закричала — тільки приглушено завищала. За кілька секунд її тіло обм’якло, а на обличчі знову проступила ненависть.

Знову перейми.

— Ну от і молодець,— заспокоював Семюель.— Один раз чи два? Не знаю. Що більше бачиш, то краще розумієш — однаково ні у кого не буває. Піду краще вимию руки.

Голова її моталася з боку в бік.

— Добре, добре, мила моя, гадаю, дитинка от-от народиться,— він поклав їй руку на чоло, де темно й люто палав рубець.— Як це ви так поранили голову?

Вона смикнула головою, і її гострі зуби вп’ялися йому в долоню з боку мізинця. Він скрикнув від болю і спробував вирвати руку, але її щелепи міцно стиснулися, і вона мотала головою, рвала зубами його руку, як тер’єр терзає мішок. З її зціплених зубів виривалося пронизливе гарчання. Він ляснув її по щоці, але це не справило жодного враження. Машинально Семюель зробив те, що робив, коли доводилося зупиняти собачі бої. Він ухопив її лівою рукою за горло і придушив. Вона боролася, рвала йому руку, аж поки щелепи не розтислися і він не відняв руку. Вона прокусила аж до м’яса, цебеніла кров. Семюель відійшов від ліжка, щоб оцінити, якої шкоди завдали її зуби. Він подивився на неї з острахом. І тут її обличчя знову стало спокійним, юним і невинним.

— Вибачте,— поспішно сказала вона.— Вибачте, будь ласка.

Семюель здригнувся.

— Це через біль,— пояснила вона.

Семюель коротко засміявся.

— Треба буде надягти на вас намордник. Одна сука, шотландська колі, якось зробила зі мною те саме.

І знову на її обличчі промайнула ненависть, але одразу ж зникла.

— У вас є чим обробити? — спитав Семюель.— У людей гірша отрута, ніж у змій.

— Не знаю.

— Може, віскі знайдеться? Я промив би рану віскі.

— У другій шухляді.

Семюель хлюпнув віскі на скривавлену руку і потер її, бо сильно пекло. Всередині у нього все тремтіло, в очах потемніло. Він ковтнув віскі, щоб заспокоїтися. Подивитися на ліжко він не наважувався.

— Від моєї руки деякий час не буде ніякої користі,— промовив він.

Пізніше Семюель сказав Адаму:

— Вона ніби з китового вуса зроблена. Народила, я й підготуватися не встиг. Малий вискочив, як зернятко. А у мене ще й води не було його обмити. А вона навіть не доторкнулася до мотузки. Чистісінький китовий вус, а не жінка.

Він рвонувся до дверей, гукнув Лі та звелів принести теплої води. Адам прокрався до кімнати.

— Хлопчик! — вигукнув Семюель.— У вас хлопчик! Спокійно,— застеріг він, бо Адам, побачивши закривавлений безлад на ліжку, весь позеленів.

— Пришліть до мене Лі,— наказав Семюель.— А ви, Адаме, якщо ще в змозі управляти власними руками й ногами, ідіть на кухню і зваріть мені кави. Припильнуйте, щоб усі лампи мали досить гасу, а лампове скло вичищене.

Адам обернувся, як зомбі, й вийшов зі спальні. За мить зазирнув Лі. Семюель вказав йому на згорток у кошику для білизни:

— Обмийте його губкою у теплій воді, Лі. Глядіть, щоб він не потрапив під протяг. Боже! Якби тут була моя Лайза! Я не можу одночасно робити все сам.

Він повернувся до ліжка.

— А тепер, мила моя, я обмию вас.

Кейті знову випнулася дугою, вона гарчала від болю.

— Зараз усе скінчиться,— втішав Семюель.— Треба трохи часу, аби вийшов послід. А ви шпарка. Навіть не хапалися за Лайзину мотузку.

Тут він щось побачив, не повірив своїм очам і узявся до справи.

— Господи Боже мій, та тут ще один!

Він не гаяв часу, і друге дитя, як і перше, народилося неймовірно швидко. І знову Семюель перев’язав пуповину. Лі узяв другого хлопчика, обмив його, сповив і поклав у кошик.

Семюель обмив їхню мати й обережно підтримував її, поки міняв постільну білизну. Йому не хотілося бачити обличчя Кейті. Він поспішав, тому що вкушена рука починала німіти. Натягнув чисте біле простирадло їй до підборіддя, трохи підняв її, щоб покласти їй під голову свіжу подушку. Зрештою йому довелося на неї поглянути.

Золотаве волосся Кейті було вологе від поту, але обличчя змінилося. Воно було закам’яніле, без жодного виразу. Було видно, як на шиї б’ється пульс.

— У вас двоє синів,— повідомив Семюель.— Двоє чудових синів. Вони зовсім не схожі. Кожний народився у своїй власній торбинці.

Вона озирнула його холодно, без тіні інтересу.

— Я покажу вам ваших хлопчиків,— сказав Семюель.

— Ні,— відповіла вона без усякого виразу.

— Як, мила моя, ви не хочете побачити своїх синів?

— Не хочу. Вони мені не потрібні.

— Це минеться. Зараз ви змучені, але це минеться. А ще я вам маю сказати — ці пологи були найшвидші й найлегші з усіх, що я бачив.

Вона відвела погляд від його обличчя.

— Вони мені не потрібні. Мені потрібно, щоб ви затулили вікна і прибрали світло.

— Це від знесилення. За кілька днів усе зміниться, і ви про це забудете.

— Не забуду. Ідіть геть. Заберіть їх з кімнати. Пришліть сюди Адама.

Семюеля вразив її тон. У ньому не було ні хворобливості, ні змученості, ні м’якості. Мимоволі у нього вихопилися слова:

— Ви мені противні.

І він одразу ж пожалкував, що вимовив їх, що подумав про таке. Але його слова не справили на Кейті найменшого враження.

— Пришліть сюди Адама,— повторила вона.

У маленькій вітальні Адам відсторонено роздивлявся своїх синів. Він швидко увійшов до спальні та причинив по собі двері. За мить пролунали удари молотка. Адам знову прибивав на вікна простирадла.

Лі приніс Семюелю кави.

— У вас на руці дуже серйозна рана,— зауважив він.

— Знаю. Боюся, матиму з нею неабиякий клопіт.

— Що на неї найшло?

— Не знаю. Вона дуже дивна.

— Містере Гамільтон,— сказав Лі,— дозвольте, я займуся вами. Ви можете втратити руку.

Життя покидало Семюеля.

— Робіть, що хочете, Лі. Страх і сум охопили моє серце. Шкода, що я не мала дитина, бо тоді я б заплакав. Я вже застарий, щоб отак боятися. А подібного відчаю я не знав відтоді, як давним-давно у мене в руках загинула пташка.

Лі вийшов з вітальні й майже одразу повернувся; в руках він тримав маленьку скриньку чорного дерева, на якій були вирізьблені переплетені дракони. Він сів біля Семюеля і витяг зі скриньки трикутну китайську бритву.

— Буде боляче,— делікатно попередив він.

— Спробую витримати, Лі.

Китаєць закусив губу, відчуваючи на собі біль, який спричиняв, коли зробив глибокі надрізи, відтяв рвані шматки пораненої зубами плоті, вирівняв поверхню, поки з кожної ранки не потекла червона кров. Він збовтав пляшечку жовтої емульсії з етикеткою «Крем-бальзам Галля» і полив нею глибокі порізи. Потім намочив емульсією носовичок і забинтував ним руку. Семюель кривився від болю і стискав здоровою рукою бильце крісла.

— Тут переважно карболка,— пояснив Лі.— Ви пізнаєте запах.

— Дякую, Лі. Замотали мене, як немовля.

— Не думаю, що я міг би так спокійно витримати. Зараз принесу вам ще кави.

Він повернувся з двома чашками і сів поруч із Семюелем.

— Гадаю, я звідси поїду,— сповістив він.— Ніколи своєю охотою не ходив на бійню.

Семюель закляк.

— Про що це ви?

— Не знаю. Просто вихопилося.

Семюель здригнувся.

— Лі, чоловіки — бовдури. Раніше мені це на думку не спадало, але, гадаю, китайські чоловіки теж бовдури.

— А чому ви сумнівалися?

— Можливо, тому, що ми вважаємо іноземців сильнішими й розумнішими за нас.

— Що ви хочете сказати?

— Можливо, дурість необхідна: битви драконів, похвальба, жалюгідна зухвалість постійно смикати Бога за бороду і дитяче боягузтво, яке перетворює сухе дерево край темної дороги на привид. Можливо, це добре і потрібно, але...

— Що ви хочете сказати? — терпляче повторив Лі.

— Я думав, якийсь вітер роздмухав жаринки у моїй дурнуватій голові, а тепер я чую у вашому голосі, що все це відбувається і з вами. Я відчуваю над цим будинком крила. Я відчуваю наближення жаху.

— Я також.

— Знаю. Через це я не знаходжу звичної втіхи у своїй дурості. Ці пологи пройшли надто швидко, надто легко,— немов народжувала кицька. І мені страшно за цих кошенят. Жахливі думки вгризаються у мій мозок.

— Що ви хочете сказати? — утретє повторив Лі.

— Мені потрібна моя дружина,— вигукнув Семюель.— Жодних мрій, жодних привидів, жодних нісенітниць. Вона потрібна мені тут. Кажуть, шахтарі беруть із собою у копальні канарок для перевірки повітря. Лайза не займається нісенітницями. Бачите, Лі, якщо Лайза побачить привида, то це буде привид, а не уламок фантазії. Якщо Лайза відчує загрозу, ми замкнемо двері на засув.

Лі підійшов до кошика і подивився на немовлят. Йому довелося пильно вдивлятися, бо світло дня швидко згасало.

— Вони сплять,— сказав він.

— Дуже скоро вони почнуть верещати. Лі, можете запрягти двоколку і з’їздити по мою Лайзу? Скажіть, що вона мені тут дуже потрібна. Якщо Том ще вдома, перекажіть, щоб він припильнував за хазяйством. Якщо ні, я його відправлю зранку. А якщо Лайза не схоче їхати, перекажіть, що нам тут не обійтися без жіночої руки і без проникливих жіночих очей. Вона зрозуміє, про що йдеться.

— Я все зроблю,— відповів Лі.— Можливо, ми просто лякаємо один одного, як двоє малюків у темряві.

— І я про це думав. А ще, Лі, скажіть їй, що я поранив руку на бурінні свердловини. Заради Бога, не прохопіться, як воно сталося насправді.

— Я принесу сюди лампи і поїду. Нам буде значно спокійніше, якщо вона буде тут.

Коли Лі від’їхав у темряві, Семюель узяв лампу в ліву руку. Йому довелося поставити її на стіл, щоб повернути ручку дверей до спальні. Кімната була занурена у чорноту, а світло гасової лампи тяглося догори і не досягало ліжка.

Голос Кейті з ліжка прозвучав енергійно і гостро.

— Зачиніть двері. Мені не потрібне світло. Адаме, йди геть! Я хочу бути в пітьмі — сама!

— Я хочу залишитися біля тебе,— хрипко попросив Адам.

— Ти мені не потрібен.

— Я залишуся.

— Ну і залишайся. Але більше не розмовляй. А ви зачиніть двері й заберіть свою лампу.

Семюель повернувся до вітальні. Він поставив лампу на стіл біля кошика і подивився на маленькі личка поснулих немовлят. Очі в них були міцно заплющені, й вони трошки засопіли, незадоволені світлом. Семюель погладив пальцем гарячі лобики. Один з близнюків розтулив ротик і широко позіхнув, а потім знову заснув. Семюель переставив лампу, підійшов до вхідних дверей, відчинив їх і вийшов з дому.

Вечірня зоря сяяла так яскраво, що здавалося, ніби вона спалахує і розсипається, коли котиться до західних гір. Повітря завмерло, і Семюель відчув, як пахне нагрітий сонцем полин. Ніч була дуже темна. Семюель здригнувся від несподіванки, почувши чийсь голос із пітьми.

— Як вона?

— Хто там? — спитав Семюель.

— Це я, Кролик.

Чоловік виринув з чорноти і намалювався в світлі прочинених дверей.

— Ти про мати, Кролику? Ну, з нею все гаразд.

— Лі сказав — двійня.

— Так і є. Хлопчики-близнюки. Що може бути краще? Гадаю, містер Траск тепер гори зверне. Виростить урожай льодяників на паличці... Знаєш, Кролику,— Семюель сам не відав, чому змінив тему,— на що ми сьогодні наштовхнулися, коли бурили? На метеорит.

— А що воно таке, містере Гамільтон?

— Зірка, яка впала на землю мільйон років тому.

— І ви на неї наштовхнулися? Оце-то так! А як ви собі руку поранили?

— Мало не сказав — об падучу зірку,— Семюель розсміявся.— Насправді зовсім не так цікаво. Порізався об інструмент.

— Сильно?

— Та не дуже.

— Двоє хлопчиків,— сказав Кролик.— Моя стара заздритиме.

— Може, зайдеш, Кролику, посидимо?

— Ні, дякую. Треба трохи поспати. Здається, що з кожним роком мого життя ранок приходить дедалі раніше.

— Так і є, Кролику. Тоді — на добраніч.

Лайза Гамільтон приїхала о четвертій ранку. Семюель спав у кріслі, йому снилося, що він ухопив розжарений залізний брус і не може його випустити з рук. Лайза збудила його й оглянула поранену руку, перш ніж подивилася на немовлят. Вправно роблячи все те, що він робив по-чоловічому незграбно, вона віддала йому накази і випровадила. Він мусив негайно встати, осідлати Різдвянку і їхати прямо до Кінг-Сіті. Хай яка рання година, а він мусить розштовхати отого нікчемного лікаря, і хай той негайно полікує йому руку. Якщо особливої загрози немає, він може повернутися додому й чекати. І це просто злочин залишити напризволяще власну останню дитину: хлопець, сам ще зовсім немовля, у якійсь дірі в землі, а поруч нікого, хто б ним опікувався. Така справа мала би привернути увагу самого Господа Бога.

Якщо Семюель прагнув реалістичності й діяльності, він їх отримав. Дружина вирядила його з угіддя ще вдосвіта. Руку йому перебинтували об одинадцятій, і вже о п’ятій по обіді він сидів у власному кріслі за власним столом, і його била пропасниця, а Том варив для нього курячий бульйон.

Три дні Семюель пролежав у ліжку, борючись із мареннями лихоманки і вигадуючи для них назви; нарешті його міцний організм переборов інфекцію і вигнав її геть.

Підійшов Том і спитав:

— Хочеш бульйону?

Семюель, подивившись на Тома ясними очима, мовив:

— Я хочу підвестися.

Він зробив спробу, відкинувся від слабкості на подушку і коротко реготнув — як завжди, коли якась сила перемагала його. Йому здавалося, що навіть якщо він програє, кепкування з поразки забезпечує йому маленьку перемогу. А Том носив і носив йому курячий бульйон, поки Семюелю не захотілося його вбити. Легенди ще не зовсім зникли у нашому світі, й багато людей досі вірить, що бульйон здатний вилікувати всі ушкодження і хвороби, а ще може стати в добрій пригоді на похороні.

4

Лайзи не було вдома один тиждень. Вона вимила будинок Трасків з самого верху до самого низу, вишкрябала як слід дерев’яні підлоги. Вона випрала все, що вміщалося в балію, а решту вичистила губкою. Розробила для малюків розклад дня і задоволено відзначила, що вони майже повсякчас кричать і починають набирати вагу. З Лі вона поводилася як з рабом, оскільки не дуже вірила в нього. Адама повністю ігнорувала, оскільки не могла приставити до жодної роботи. Вона все ж таки примусила його помити вікна, але, щойно він закінчив, перемила їх сама.

Лайза пробула біля Кейті достатньо часу, щоб переконатися, що вона — дівчина розумна, яка багато не базікає і не вчить ученого. А ще Лайза її ретельно оглянула, побачила, що та цілком здорова, не ушкоджена, не слаба, але нізащо не годуватиме близнюків грудьми.

— Ну й добре,— заявила вона.— Ці здоровенні телепні висмокчуть таку тендітну крихітку, як ви, до самих кісток.

Вона забула, що була ще тендітнішою і меншою за Кейті, але вигодувала сама всіх своїх дітей.

У суботу після полудня Лайза перевірила плоди своєї праці, залишила перелік вказівок завдовжки з руку стосовно будь-якої ситуації, від кольок у животі до нападу термітів, спакувала свій дорожній кошик і наказала Лі відвезти її додому.

Рідна домівка їй видалася брудною і огидною, як хлів, і Лайза заходилася прибирати і вичищати її з затятістю і відразою Геракла, який творив свої подвиги. Семюель ставив їй питання на ходу.

— Як там малюки?

— Все добре, ростуть.

— Як там Адам?

— Що ж, він рухається, немов живий, але інших свідоцтв немає. Господь у своїй милості дав гроші дивовижним людям, можливо, тому, що інакше вони померли б з голоду.

— А як там місіс Траск?

Тиха, млява, як більшість цих багатійок зі сходу країни (Лайза ніколи в житті не зустрічала жодної жінки-східнячки), але, з іншого боку, покірна й поважна.

— Але от що дивно,— додала Лайза,— я не маю до неї ніяких претензій, хіба що вона трохи ледаща, проте вона мені зовсім не подобається. Може, через отой її рубець? Звідки він у неї?

— Не знаю,— відповів Семюель.

Лайза спрямувала свій вказівний палець, як пістолет, просто йому межі очі.

— Я тобі дещо скажу. Вона несамохіть причарувала свого чоловіка. Він труситься над нею, як та хвора качка. Здається, він ще жодного разу і не подивився доладно на близнюків.

Семюель дочекався, коли вона знову опиниться поблизу.

— Дивись, якщо вона ледаща, а йому пороблено,— сказав він,— хто ж опікуватиметься малятами? Хлопчики-близнюки вимагають чималого клопоту.

Лайза зупинилася на льоту, підсунула до нього стілець, сіла, склала руки на колінах.

— Запам’ятай, я ніколи не приховую правду з легкістю,— почала вона.— Якщо ти мені не віриш.

— Гадаю, ти взагалі не вмієш брехати, люба.

Вона всміхнулася, вважаючи, що це комплімент.

— Те, що я тобі мушу сказати, можливо, ляже важким тягарем на твою віру, якщо ти того не знав.

— Розповідай.

— Семюелю, ти знаєш отого китайця з косими очима, з чужоземною говіркою та ще й з косою?

— Лі? Звісно, знаю.

— Хіба не сказав би ти без довгих роздумів, що він язичник?

— Не знаю.

— Облиш, Семюелю, це будь-хто скаже. Але він не язичник,— Лайза випросталася.

— А хто ж він?

Вона постукала по його руці своїм твердим, як залізо, пальцем.

— Пресвітеріанин, і дуже побожний — дуже побожний, це я тобі кажу, коли розберешся у його жахливій балаканині. І що ж ти про це думаєш?

Голос Семюеля зривався від намагання стримати сміх.

— Не може бути! — проговорив він.

— А я кажу — може. Так от, хто ж, по-твоєму, опікується близнюками? Я б не довірилася язичникові нізащо на світі,— але пресвітеріанин! — він затямив усе, що я йому розказала.

— Не дивно, що вони набирають вагу,— зауважив Семюель.

— Це справа гідна, це справа, за яку слід молитися.

— Що ми і зробимо,— відізвався Семюель.— Удвох.

5

Протягом тижня Кейті відпочивала і набиралася сили. У суботу на другий тиждень жовтня вона пробула у своїй спальні цілий ранок. Адам смикнув двері, але вони були замкнені.

— Я зайнята,— крикнула вона, і він пішов.

Наводить лад у своєму бюро, подумав він, бо чув, як вона висуває і засуває шухляди.

Під вечір до Адама, який сидів на ґанку, підійшов Лі.

— Місі говорити я їхати Кінг-Сіті купити дитяче молоко,— занепокоєно повідомив він.

— Так у чому річ? — сказав Адам.— Вона твоя хазяйка.

— Місі говорити моя не повертатися може до понеділок. Узяти...

Тут з порогу спокійно заговорила Кейті.

— Він доволі давно не мав жодного вихідного. Відпочинок піде йому на користь.

— Звісно,— погодився Адам.— Я про це якось не подумав. Розважся. Якщо мені щось знадобиться, я звернуся до когось із теслярів.

— Робітники їхати додому, неділя.

— Покличу індіанця. Лопес допоможе.

Лі відчув на собі погляд Кейті.

— Лопес п’яний. Роздобути пляшка віскі.

— Я не безпорадний, Лі,— Адам почав дратуватися.— Годі сперечатися.

Лі поглянув на Кейті, яка стояла в дверях. Він опустив повіки.

— Може, моя повернутися пізно,— сказав він, і йому здалося, що він побачив, як у неї між очима пробігли і зникли дві темні лінії. Він відвернувся.

— До побачень.

Кейті повернулася до себе в кімнату, коли настав вечір. О пів на восьму Адам постукав у двері.

— Я приніс тобі вечерю, люба моя. Зовсім трошки.

Двері розчахнулися, ніби вона стояла за ними і чекала. Вона була вдягнена у свій охайний дорожній костюм — жакет, обшитий чорною тасьмою, з чорними оксамитовими лацканами і великими гагатовими ґудзиками. На голові у неї був солом’яний капелюшок з широкими крисами і маленькою тулією; він був заколотий довгими булавками з гагатовими намистинами. Адам від подиву розтулив рота.

Вона не дала йому сказати слова.

— Я звідси зараз їду,— заявила вона.

— Кейті, що це означає?

— Я тобі вже говорила.

— Не говорила.

— Ти просто не слухав. Але менше з тим.

— Я тобі не вірю.

Голос її звучав мертво й металево.

— Мені начхати, віриш ти чи ні. Я їду.

— Але малюки...

— Викинь їх в один зі своїх колодязів.

Адама охопила паніка.

— Кейті, ти хвора! — закричав він.— Ти не можеш поїхати — не від мене — тільки не від мене.

— Нічого не можу для тебе зробити. Жодна жінка не може нічого для тебе зробити. Ти дурень.

Це слово пробилося крізь його затуманену свідомість. Несподівано його руки ухопили її за плечі й сильно штовхнули назад. Вона похитнулася, а він вихопив ключ, хряснув дверима і замкнув двері ззовні.

Адам стояв, важко дихаючи, нахиливши голову до фільонки, й істерична недуга заливала його отрутою. Він чув дружинині спокійні, виважені рухи. Ось вона висунула якусь шухляду, й у нього майнула думка — вона залишається. Потім якийсь легкий щиголь, який він не розпізнав. Він майже торкався вухом дверей.

Її голос прозвучав так близько, що він відсахнувся. Тон був глибокий, м’який.

— Любий,— сказала вона ніжно,— я не думала, що ти так це сприймеш. Мені дуже шкода, Адаме.

Дихання хрипко виривалося у нього з горла. Тремтячою рукою він спробував відімкнути двері, але ключ упав на підлогу, коли він його повернув. Адам розчахнув двері. Кейті стояла за три кроки. В правій руці вона тримала його кольт сорок п’ятого калібру, і чорний отвір його ствола дивився просто на Адама. Чоловік зробив до неї один крок — і побачив, що курок зведений.

Вона вистрелила. Здоровенна куля влучила йому в плече, розтрощила й вирвала шматок лопатки. Спалах і гуркіт оглушили його, він заточився і впав на підлогу. Вона неквапно наблизилася до нього, обережно, як до пораненого звіра. Він утупився їй в очі, які відсторонено роздивлялися його. Вона жбурнула револьвер на підлогу біля нього і вийшла з дому.

Він чув її кроки на ґанку, на хрустких, сухих дубових листках на стежці, а потім вони стихли. А той монотонний звук, який линув повсякчас, був плач близнюків, які хотіли їсти. Він забув їх погодувати.

1

Горейс Квін, новий заступник шерифа, був призначений наводити лад в окрузі Кінг-Сіті. Він нарікав, що ця нова посада сильно відволікає його від роботи на своєму ранчо. Дружина його нарікала ще більше, але насправді там ще не траплялося нічого кримінального відтоді, як Горейс став заступником шерифа. Він мріяв заробити собі репутацію і балотуватися у шерифи. Шериф — посада важлива. Вона постійніша за посаду окружного прокурора й майже така сама надійна й шанована, як посада судді. Горейс не хотів лишатися все життя на ранчо, а дружина його прагнула перебратися до Салінаса, де мала родичів.

Коли чутки, які повторювали теслі й індіанець, про те, що в Адама Траска стріляли, досягли Горейса, він негайно осідлав коня і залишив дружину розбирати свиню, яку заколов того ранку.

На північ від величезного платана, де дорога на Гестер звертала ліворуч, Горейс зустрів Джуліуса Евскаді. Джуліус роздумував, чи їхати полювати на куріпок, чи податися до Кінг-Сіті, сісти на потяг до Салінаса і розважитися там від душі, струсити порох у себе з штанів. Евскаді були заможні, красиві люди з баскським корінням.

Джуліус запропонував:

— Якщо хочеш, поїхали разом до Салінаса. Мені казали, що по сусідству з закладом Дженні, за два будинки від «Лонг-Гріну», є нове місце, називається «Фей». Чув, там дуже класно, майже як у Сан-Франциско. У них там і піаніст є.

Горейс обіперся об луку сідла і відігнав своїм сиром’ятним батогом ґедзя з лопатки коня.

— Іншим разом,— сказав він.— Треба зайнятися однією справою.

— Ти часом не до Траска налагодився?

— Точно. Щось чув про це?

— Якісь нісенітниці. Чув, ніби містер Траск вистрелив собі в плече з сорок п’ятого, а потім звільнив усіх, хто працював на ранчо. Ти уявляєш, як можна вистрелити собі в плече з сорок п’ятого, га, Горейсе?

— Не знаю. Ці східняки дуже хитрі. Я подумав, треба поїхати, розвідати, що до чого. Хіба його дружина не народила нещодавно дитину?

— Близнюків, як я чув,— уточнив Джуліус.— Може, це вони в нього стріляли.

— Один тримав револьвер, а другий натискав на гачок? Що ще ти знаєш?

— Повна плутанина, Горейсе. Хочеш, складу тобі товариство?

— Не збираюся ставити тебе своїм представником, Джуліусе. Шериф каже, що наглядачі підняли цілу бучу через платню. Горнбі з Алізаля виставив своїм представником двоюрідну бабцю і протримав її в загоні поліцейських три тижні аж до Великодня.

— Жартуєш!

— Які там жарти! І зірки шерифа ти не маєш.

— Дідько, та не збираюся я йти у представники. Просто подумав поїхати з тобою за компанію. Мені ж цікаво.

— Мені теж. Добре, що зустрів тебе, Джуліусе. І я завжди можу привести тебе до присяги в суді, якщо виникнуть проблеми. Як, ти кажеш, називається оте нове місце?

— «Фей». Хазяйка — жінка з Сакраменто.

— Вони багато цікавих штучок уміють там, у Сакраменто.

І дорогою на місце Горейс розповів, як і що роблять у Сакраменто.

День для прогулянки верхи був чудовий. Коли вони звернули у лощину Санчесів, то саме лаяли нікудишнє полювання в останні роки. Три речі ніколи не бувають хорошими — фермерство, риболовля і полювання, порівняно з іншими роками, звісно.

— Боже, як шкода, що повбивали всіх ведмедів гризлі,— казав Джуліус.— У тисяча вісімсот восьмому мій дідо застрелив одного під Плейто, він важив тисячу вісімсот фунтів.

Вони замовкли, їдучи під дубами, бо саме це місто навіювало мовчання. Не було ніяких звуків, ніякого руху.

— Цікаво, чи добудував він старий будинок,— сказав Горейс.

— Та де там у дідька. Там працював Кролик Голман, він казав мені, що Траск усіх викликав і звільнив. Наказав, щоб не поверталися.

— Подейкують, що у Траска грошей достобіса.

— Гадаю, так воно і є,— відізвався Джуліус.— Сем Гамільтон риє йому чотири колодязі — якщо і його не вигнали.

— А як там містер Гамільтон? Мені слід провідати його.

— Нормально. Жвавий, як завжди.

— Мені треба з’їздити до нього, побачитися,— повторив Горейс.

Їм назустріч на ґанок вийшов Лі.

— Привіт, китайозо. Хазяїн у себе? — спитав Горейс.

— Він хворіти,— відповів Лі.

— Я хотів би з ним зустрітися.

— Не можна бачити. Він хворіти.

— Все, досить. Скажи йому, що заступник шерифа Квін хоче з ним зустрітися.

Лі зник, але за мить повернувся.

— Ви заходити. Я брати коні.

Адам лежав у ліжку з балдахіном, на якому народилися близнюки. Подушки були високо підбиті, а його плече й лівий бік грудей незграбно замотані у якесь ганчір’я. Уся кімната пропахла кремом-бальзамом Голла.

Пізніше Горейс розповідав своїй жінці: «Якби можна було побачити смерть, яка ще дихає, то це був би він».

Щоки в Адама ввалилися, ніс загострився, очі займали пів-обличчя й гарячково блищали — напружені, короткозорі. Він м’яв у правому кощавому кулаку кутик простирадла.

Горейс заговорив.

— Драстуйте, містере Траск. Чув, ви поранилися.

Він замовк, чекаючи на відповідь, а тоді провадив:

— Подумав, треба до вас підскочити, подивитися, як справи. Як це сталося?

На обличчі Адама з’явився безпомилковий вираз напруги. Він заворушився в ліжку.

— Якщо вам боляче говорити, можете шептати,— прийшов на допомогу Горейс.

— Тільки якщо роблю глибокий вдих,— тихо сказав Адам.— Я чистив свій револьвер, і він вистрелив.

Горейс кинув погляд на Джуліуса, потім знову на Адама. Адам помітив цей погляд, і на щоках у нього проступив слабкий рум’янець зніяковілості.

— Таке трапляється на кожному кроці,— підтакнув Горейс.— А можна подивитися на вашу зброю?

— Здається, Лі її кудись забрав.

Горейс вийшов за двері.

— Агов, китайозо, принеси револьвер.

Лі майже одразу простягнув револьвер у двері, рукояткою вперед. Горейс подивився на нього, прокрутив барабан, виколупав набої, понюхав порожній мідний барабан з однією пустою гільзою.

— Ці кляті штукенції краще стріляють, коли їх чистиш, ніж коли з них цілишся. Мені доведеться звітувати в округ, містере Траск. Це не забере у вас багато часу. Отже, ви чистили ствол, можливо, шомполом, і револьвер вистрелив і поранив вас у плече?

— Саме так, сер,— поспішно підтвердив Адам.

— І коли ви чистили його, то барабан не крутили?

— Правильно.

— І ви шурували шомполом туди-сюди, спрямувавши на себе дуло і звівши курок?

У Адама урвалося дихання.

— Тоді шомпол мав би пробити вас наскрізь і відірвати вам ліву руку.— Світлі, вигорілі на сонці очі Горейса вп’ялися в обличчя Адама. Він сказав лагідно:

— Що трапилося, містере Траск? Розкажіть мені, що трапилося.

— Я чесно вам кажу, то був нещасний випадок, сер.

— Отже, ви не хочете, щоб я складав звіт, як я щойно сказав. Шериф подумає, що я збожеволів. Що саме трапилося?

— Я не вмію поводитися зі зброєю. Можливо, все було не зовсім так, але я чистив револьвер, і він вистрелив.

У Горейса заклало ніс. Йому довелося дихати через рот. Він неквапно підійшов ближче до Адама, побачив його широко розплющені очі.

— Здається, ви нещодавно прибули зі сходу країни, еге ж, містере Траск?

— Так, зі штату Коннектикут.

— Гадаю, люди там уже не так часто користуються зброєю?

— Нечасто.

— Трошки полюють?

— Деякі.

— Ви, мабуть, більше звикли до дробовика?

— Ваша правда. Але я ніколи особливо і не полював.

— Думаю, ви взагалі не розумієтеся на револьверах і не знаєте, як ними користуватися.

— Саме так,— з готовністю підтвердив Адам.— Там майже ні в кого не знайдеш револьвера.

— Отже, прибувши сюди, ви придбали собі кольт сорок п’ятого калібру, бо тут усі мають зброю, і ви хотіли навчитися правильно ним користуватися.

— Так, я подумав, що навчитися не завадило б.

Джуліус Евскаді стояв дуже напружений, його обличчя й тіло уособлювали увагу, він слухав, але не втручався.

Горейс зітхнув і відвів погляд від Адама. Його очі ковзнули повз Джуліуса, а потім він знову поглянув на свої руки. Поклав револьвер на бюро й акуратно розмістив поруч стріляну гільзу і набої.

— Знаєте,— промовив він,— я тільки нещодавно став заступником шерифа. Думав, що це дуже цікаво, що за кілька років балотуватимуся у шерифи. Але воно мені не до снаги. Нічого тут немає цікавого.

Адам схвильовано спостерігав за ним.

— Не думаю, щоб мене хтось колись боявся. Злитися злилися, але не боялися. Це паскудна річ, і почуваєшся дуже паскудно.

— Облиш,— роздратовано втрутився Джуліус,— ти ж не можеш просто зараз піти у відставку.

— Як це в дідька не можу? Було би бажання. Гаразд! Містере Траск, ви служили в кавалерії Сполучених Штатів. Кавалерія озброєна карабінами й револьверами. Ви...— він замовк і важко ковтнув.— То що ж сталося, містере Траск?

Очі Адама, здавалося, стали ще більші, почервоніли і зволожилися.

— То був нещасний випадок,— прошепотів він.

— Хтось це бачив? Чи була тоді з вами ваша дружина?

Адам не відповів, і Горейс побачив, що він заплющив очі.

— Містере Траск, я розумію, що ви хворі. Я силкуюся полегшити цю справу для вас. Може, ви зараз відпочинете, а я поговорю з вашою дружиною?

Він трохи зачекав, потім підійшов до дверей, де й досі стояв Лі.

— Китайозо, скажи місі, що я буду щасливий поговорити з нею кілька хвилин.

Лі не відповів.

Заговорив Адам, не розплющуючи очей.

— Моя дружина поїхала у гості.

— Її тут не було, коли все трапилося? — Горейс поглянув на Джуліуса і помітив дивний вираз у нього на губах. Кутики рота піднялися у сардонічній посмішці. У Горейса промайнула думка: «Він кмітливіший за мене. З нього вийшов би гарний шериф».

— Одначе,— промовив він,— це вже стає цікавим. Ваша жінка народила дитину — двійню — всього два тижні тому, і раптом поїхала в гості. Що, і дітей вона з собою забрала? Мені здалося, я їх чув допіру...— Горейс нахилився над ліжком і торкнувся стиснутого правого кулака Адама.— Мені це неприємно, але я мушу продовжувати. Траску! — вигукнув він.— Я хочу, щоб ви мені розповіли, щó тут відбулося. Це не цікавість. Це закон. А тепер, чорт вас забирай, розплющуйте очі й розповідайте, інакше, Богом клянуся, я відвезу вас до шерифа, хоча ви й поранені.

Адам розплющив очі, але вони були порожні, як у сновиди. Голос його звучав монотонно, без виразу, без жодної емоції. Немов він ідеально вимовляв слова мови, якої не розумів.

— Моя дружина поїхала.

— Куди вона поїхала?

— Не знаю.

— Як це так?

— Я не знаю, куди вона поїхала.

Тут утрутився Джуліус, вперше заговоривши.

— А чому вона поїхала?

— Не знаю.

Горейс розсердився:

— Обережніше, Траску. Ви граєтеся з вогнем, і мені не подобається те, що я про це думаю. Ви мусите знати, чому вона поїхала.

— Я не знаю, чому вона поїхала.

— Вона захворіла? Якось дивно поводилася?

— Ні.

Горейс відвернувся.

— Китайозо, тобі про це що-небудь відомо?

— Я їхати Кінг-Сіті субота. Повертатися може дванадцять ніч. Знайти містер Траск на підлозі.

— Отже, тебе тут не було, коли все трапилося?

— Ні, мем.

— Гаразд, Траску, мушу повернутися до вас. Відсунь трошки штору, китайозо, щоб мені було ліпше видно. Отак буде краще. А тепер я ще раз вислухаю вашу версію, поки мені не набридне. Отже, ваша дружина поїхала. Вона у вас стріляла?

— Це був нещасний випадок.

— Нехай нещасний випадок, але револьвер був у неї в руках?

— Це був нещасний випадок.

— Ви не полегшуєте мені справу. Але, скажімо, вона виїхала, і ми повинні її знайти — розумієте? Це ж вам не дитяча гра. Ви так повелися. Скільки часу ви одружені?

— Майже рік.

— Як її звали до того, як ви побралися?

Запала довга пауза, а потім Адам тихо промовив:

— Не скажу. Я обіцяв.

— Не наражайтеся. Звідки вона родом?

— Не знаю.

— Містере Траск, ви дограєтеся отак до окружної тюрми. Опишіть її. Яка вона на зріст?

Очі в Адама засвітилися.

— Невисока — маленька, тендітна.

— Чудово. Колір волосся? Очей?

— Вона була вродлива.

— Була?

— І є.

— Якісь шрами?

— Господи, ні! Так — рубець на лобі.

— Ви не знаєте ні її прізвища, ні звідки вона родом, ні куди виїхала, не можете її описати. А ще ви тримаєте мене за дурня.

— Вона мала якусь таємницю. Я дав слово, що не буду її розпитувати. Вона когось боялася.

Зненацька Адам розридався. Його тіло трусилося, він схлипував. Це плакала безнадія.

Горейс відчув, як у ньому прокидається співчуття.

— Ходімо до іншої кімнати, Джуліусе,— сказав він і вийшов до вітальні.— Ну, Джуліусе, що ти про все це думаєш? Він ненормальний?

— Не знаю.

— Він її убив?

— Мені спало це на думку.

— Мені теж. Боже мій! — Горейс кинувся до спальні й повернувся з кольтом і набоями.— Забув про них,— вибачився він.— Недовго я протримаюся на цій посаді.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Джуліус.

— Боюся, я з цією справою не впораюся. Я тобі казав, що у штат не візьму, але піднеси свою праву руку.

— Я не хочу давати свідчення під присягою. Я хочу поїхати до Салінаса.

— Ти не маєш вибору, Джуліусе. Я змушений буду тебе арештувати, якщо ти відмовишся давати свідчення.

Джуліус неохоче підніс руку і з відразою повторив слова присяги.

— Добре ти мені віддячив за те, що я тобі склав компанію,— поскаржився він.— Батько з мене шкуру злупить. А що ми робитимемо тепер?

— Поїду до татуся, мені потрібен шериф. Я б забрав Траска, але не хочу його тормосити. Тобі доведеться тут залишитися, Джуліусе. Мені дуже шкода. Зброю маєш?

— Ні, чорт забирай.

— Візьмеш цей кольт — і зірку шерифа,— він відчепив її від сорочки і простягнув Джуліусу.

— І довго тебе не буде?

— Спробую якнайшвидше. Ти колись бачив місіс Траск, Джуліусе?

— Не бачив.

— І я не бачив. А мені доведеться сказати шерифові, що Траск не знає її прізвища, взагалі нічого. Тільки що вона маленька і вродлива. Нічого собі опис! Мабуть, я спершу напишу заяву на відставку, а потім доповім шерифові, бо він усе одно мене вижене під три чорти після цього. То ти вважаєш, що він її убив?

— Як я в біса можу знати?

— Не сердься.

Джуліус узяв револьвер, знову зарядив його і зважив у руці.

— Хочеш пораду, Горейсе?

— Хіба не видно, що хочу?

— Так от, Сем Гамільтон її знав — він приймав немовлят, каже Кролик. А місіс Гамільтон її доглядала. Чого б тобі дорогою не завітати до них й не розпитати, яка вона з себе?

— Гадаю, ця зірка має залишитися у тебе,— сказав Горейс.— Гарна ідея. Я їду.

— Хочеш, щоб я тут пороздивлявся?

— Хочу, щоб ти просто припильнував, щоб він не втік — або не заподіяв собі шкоди. Зрозумів? І сам пильнуйся.

2

Близько опівночі Горейс сів у товарний потяг у Кінг-Сіті. Його влаштували у кабіні машиніста, і вранці він уже прибув до Салінаса. Салінас був головним містом округу, він швидко розростався. Населення вже наближалося до двох тисяч. Це було найбільше місто між Сан-Хосе і Сан-Луї-Обіспо, й усі відчували, яке на нього чекає блискуче майбутнє.

Горейс пройшов від складів Південно-Тихоокеанської залізниці й зупинився поснідати в закусочній «Чоп-гаус». Йому не хотілося надто рано смикати шерифа і наражатися на його кепський гумор без гострої потреби. В «Чоп-гаусі» він натрапив на Віля Гамільтона, який видавався вельми успішним у твідовому діловому костюмі.

Горейс підсів за його столик.

— Як життя, Вілю?

— Та непогано.

— Ти тут у справах?

— Саме собою, є одна угода.

— Міг би хоч іноді мені на щось натякнути.

Горейсу незвично було так розмовляти з молодим хлопцем, але Віль Гамільтон буквально випромінював успішність. Усі знали, що він стане дуже впливовою людиною в окрузі. Майбутнє деяких людей, хороше чи погане, буває просто зримим.

— Обов’язково, Горейсе. Просто я думав, що ранчо забирає весь твій час.

— Мене можна було б умовити здати його в оренду, якби підвернулося щось цікаве.

Віль перехилився через стіл.

— Знаєш, Горейсе, наша частина округу була довший час занедбана. Ти колись думав балотуватися на посаду?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти зараз заступник, а у шерифи балотуватися не думав?

— Та ні, не думав.

— А ти подумай. Тільки нікому не кажи. Я забіжу до тебе за кілька тижнів, і ми все обговоримо. Але нікому не говори.

— Я так і зроблю, Вілю. Але ж ми маємо напрочуд гарного шерифа.

— Знаю. Але це тут ні до чого. Кінг-Сіті не має жодного окружного посадовця. Утямив?

— Утямив. Я подумаю. А, до речі, вчора я відвідав твоїх тата і маму.

Обличчя Віля просвітліло.

— Справді? Як там вони?

— Добре. Знаєш, твій батько просто геніальний комік.

Віль засміявся:

— Він нас смішив повсякчас, коли ми підростали.

— Але він дуже розумна людина, Вілю. Показав мені проект вітряка, який сам винайшов,— ти ще такого в своєму житті не бачив.

— О Боже! — зітхнув Віль.— Знову почнуться справи з патентними правниками.

— Але цей вітряк — чудова річ,— сказав Горейс.

— У нього все чудове. Тільки гроші від цих винаходів отримують самі патентні правники. Мама страшенно дратується.

— Гадаю, тут ти маєш рацію.

— Єдиний спосіб заробляти гроші,— промовив Віль,— це продавати те, що виробляє хтось інший.

— Ти маєш рацію, Вілю, але отой вітряк — насправді щось неймовірне, такого ще світ не бачив.

— Батько тебе переконав, еге ж, Горейсе?

— Схоже, що так. Але ж ти б не хотів, щоб він перемінився?

— Господи, та нізащо! — вигукнув Віль.— А ти подумай про те, що я тобі сказав.

— Гаразд.

— І нікому анічичирк,— нагадав Віль.

Робота шерифа легкою не була, і той округ, якому вдавалося в лотереї виборів витягти, як щасливий білет, гарного шерифа, міг цим пишатися. Посада була складна. Очевидні обов’язки шерифа — виконання законів і дотримання порядку — не належали до найважливіших. Справді, шериф представляв у окрузі збройну силу, але у середовищі, в якому вирували особистості, жорсткий або дурний шериф довго не затримувався. Існували права на воду, межові суперечки, поведінкові відхилення, домашні сварки, батьківські справи — все це треба було вирішувати без застосування сили. Лише коли інші засоби не спрацьовували, хороший шериф вдавався до арешту. Найкращий шериф — це не найкращий вояк, а найкращий дипломат. Округ Монтерей мав доброго шерифа. У нього був блискучий дар не лізти в чужі справи.

Горейс зайшов до кабінету шерифа у старій окружній тюрмі за десять хвилин по дев’ятій. Вони потисли руки і поговорили про погоду і врожай, поки Горейс не наважився перейти до справи.

— Бачите, сер,— розпочав він нарешті.— Мені довелося приїхати до вас по пораду.

І він розповів свою історію в деталях: хто що сказав, який у них був вигляд, котра була година — все.

За кілька хвилин шериф заплющив очі й переплів пальці. Час до часу він розплющував очі, показуючи, що стежить за оповіддю, але не робив жодних зауважень.

— Я потрапив у складне становище,— говорив Горейс.— Не зумів дізнатися, що саме сталося, не зумів дізнатися навіть, яка та жінка зовні. Це Джуліус Евскаді придумав, що мені слід поїхати до Сема Гамільтона.

Шериф ворухнувся, схрестив ноги і подивився на них.

— Ти думаєш, він її убив.

— Думав. Але містер Гамільтон мене змусив, так би мовити, передумати. Він каже, що Траск не з тих людей, які здатні вбити людину.

— Кожен здатен,— зауважив шериф.— Знайдіть лишень відповідний спусковий гачок, і хто завгодно вистрелить.

— Містер Гамільтон мені про неї розказав дещо дивовижне. Вона прокусила йому руку, коли він приймав її дітей при пологах. Бачили б ви його руку, немов вовк її гриз.

— Сем описав її тобі?

— Описав, і його жінка також.

Горейс витяг з кишені аркуш паперу і прочитав докладний опис Кейті. Подружжя Гамільтонів краще за будь-кого знало всі фізичні особливості Кейті.

Коли Горейс закінчив, шериф зітхнув.

— Вони обоє стверджують, що вона має рубець?

— Так. І обоє кажуть, що іноді він темнішає.

Шериф знову заплющив очі й відкинувся в кріслі. Раптом він випростався, відкинув кришку свого робочого шведського столу і дістав пляшку віскі.

— Випий,— запропонував він.

— Не відмовлюся, дякую. Ваше здоров’я,— Горейс хильнув, обтер вуста рукою і повернув пляшку.— Маєте якісь міркування?

Шериф зробив три великі ковтки віскі, закоркував пляшку, поклав її назад до шухляди і тільки потім відповів.

— У нашому окрузі все організовано як слід. Я добре ладнаю з констеблями, допомагаю їм, коли треба, а вони допомагають мені, коли треба. У такому місті, як Салінас, місті, що росте і розвивається, куди безнастанно приїздять чужинці та звідки безнастанно від’їжджають чужинці, могло б виникати чимало проблем, якби ми не пильнувалися. Моя контора в чудових стосунках з місцевими,— він подивися прямо в очі Горейсу.— Не тривожся. Я не виголошую промову. Просто хочу пояснити, що до чого. Ми не переслідуємо людей. Нам з ними жити.

— Я зробив щось не так?

— Ні, Горейсе. Ти зробив усе правильно. Якби ти не приїхав до міста або якби привіз сюди містера Траска, ми вскочили б у казна-яку халепу. А тепер тримайся. Я тобі розкажу таке...

— Слухаю,— сказав Горейс.

— За залізничними коліями, ближче до Китайського кварталу, у нас ціла низка борделів.

— Знаю.

— Хто ж не знає. Якби ми їх прикрили, вони просто перебралися б на інше місце. Людям ці заклади потрібні. Ми за ними наглядаємо, тож великої шкоди від них немає. А ті, хто заправляє ними, підтримують контакт з нами. Я упіймав декого з тих, хто був у розшуку, за наводками з борделів.

— Джуліус казав мені,— почав був Горейс.

— Зажди. Дай я договорю до кінця, щоб більше до цього не повертатися. Місяці зо три тому до мене прийшла одна вродлива жінка. Вона хотіла відкрити тут свій заклад, при чому хотіла зробити все доладно. Приїхала з Сакраменто. Мала свій заклад там. Вона привезла рекомендації від дуже серйозних людей — чудові відгуки, ніколи жодних проблем. Цілком поважна громадянка.

— Джуліус казав мені. Її звати Фей.

— Правильно. Так от, вона відкрила чудовий заклад, тихий, добре організований. Мабуть, уже час, щоб стара Дженні й Негритоска отримали конкурентку. Вони просто лютували, але я сказав їм те саме, що й тобі. Час, щоб вони мали конкуренцію.

— Там є піаніст.

— Правильно, є. Та ще й непоганий — сліпий. Слухай, ти даси мені договорити?

— Перепрошую,— вибачився Горейс.

— Ну от і добре. Знаю, я розповідаю довго, зате докладно. Так чи так, Фей виявилася саме тою, якою здавалася — поважною громадянкою. Й існує одна річ, яку добрий, надійний бордель боїться, як чорт ладану: коли якась легковажна вертихвістка втікає з дому і поступає у бордель. Якщо батько знаходить її там, він здіймає несамовитий галас. Тоді до справи береться церква, потім жінки, і моргнути не встигнеш, як у борделя кепська репутація, і ми змушені його прикрити. Розумієш?

— Ще б пак! — тихо відповів Горейс.

— Не поспішай поперед мене. Терпіти не можу, коли людина здогадується раніше, ніж я докінчив. Увечері в неділю Фей прислала мені записку. Вона узяла до себе дівчину, але не може взяти до пуття, що до чого. Фей дивує, що дівчина скидається на юну втікачку, але при цьому вона дуже вправна проститутка. Вона знає всі відповіді й усі штучки. Я поїхав подивитися на неї. Вона наплела мені цілий віз звичайних побрехеньок, але немає до чого присікатися. Вона повнолітня, і ніхто не скаржиться,— шериф розвів руками.— От і все. Що будемо робити?

— І ви цілком упевнені, що вона і є місіс Траск?

— Широко посаджені очі, біляве волосся, рубець на лобі, і прибула вона у неділю ближче до вечора.

Горейсу пригадалося залите сльозами обличчя Адама, його ридання.

— Боже всемогутній! Шерифе, пошліть когось іншого сповістити його про це. Я радше подам у відставку.

Шериф мовчки дивився поперед себе.

— Кажеш, він навіть не знає ані її прізвища, ані звідки вона родом. Вона його таки добряче надурила.

— Бідолаха,— зітхнув Горейс.— Бідолаха, він у неї до нестями закоханий. Ні, нехай хтось інший йому розповідає. Я не зможу.

Шериф підвівся.

— Пішли до «Чоп-гаусу», вип’ємо кави.

Вони мовчки йшли вулицею. Потім шериф сказав:

— Горейсе, якби я розповів дещо з того, що мені відомо, увесь наш окаянний округ переполошився б не на жарт.

— Гадаю, ви маєте рацію.

— Кажеш, у неї близнюки?

— Так, двійко хлопчиків.

— Вислухай мене уважно, Горейсе. Лише троє людей у цілому світі про це знають — вона, ти і я. Її я попереджу, що коли вона хоч словом прохопиться, я її витурю з нашого округу так блискавично, що в неї дупа запалає. А ти, Горейсе,— якщо в тебе колись засвербить язик, то перш ніж сказати комусь, хоч і рідній жінці, просто подумай про цих малюків — як-от їм буде дізнатися, що їхня мама — лахудра.

3

Адам сидів у своєму кріслі під крислатим дубом. Ліва рука його була уміло прибинтована до боку, так щоб він не ворушив плечем. З дому вийшов Лі, тримаючи великий кошик для білизни. Він поставив кошик на землю поруч з Адамом і повернувся до будинку.

Близнюки не спали, обоє вони несвідомо й серйозно дивилися на листя дуба, яке ворушив вітер. З дерева злетів сухий листок і опустився в кошик. Адам нахилився і підібрав його.

Він не чув тупоту копит коняки Семюеля, побачив її, лише коли вона порівнялася з ним, але Лі помітив їх раніше. Він виніс стілець і відвів Різдвянку до стайні.

Семюель тихенько всівся, він не бентежив Адама ані тим, що уважно дивиться на нього, ані тим, що нібито зовсім не дивиться. Вітер шелестів у верхівках дерев і злегка куйовдив Семюелю волосся.

— Гадаю, мені вже час повернутися до колодязів,— тихенько сказав Семюель.

Після тривалого мовчання голос Адама звучав хрипко.

— Ні,— відповів він.— Не потрібні мені ніякі колодязі. Я заплачу вам за вашу працю.

Семюель схилився над кошиком, простягнув палець до маленької долоньки одного з близнюків, і той міцно ухопився за палець.

— Гадаю, остання погана звичка, яку людина кине, це давати поради.

— Мені не потрібні поради.

— Кому ж вони потрібні? Це просто подарунок того, хто дає. Починайте рухатися, Адаме.

— Тобто?

— Удавайте, що ви живете. Як у п’єсі. А згодом, не дуже скоро, воно і справдиться.

— Навіщо? — спитав Адам.

Семюель дивився на близнюків.

— Вам доведеться щось залишити у спадщину, попри те, що ви робите і чого не робите. Навіть якщо ви залишите землю під паром, вона заросте бур’янами і дикою ожиною. Щось усе одно виросте.

Адам не відповідав, і Семюель підвівся.

— Я повернуся,— сказав він.— Я повернуся ще і ще. Починайте рухатися, Адаме.

У глибині стайні Лі тримав Різдвянку, поки Сем усідався в сідло.

— От вам і ваша книгарня, Лі.

— Нічого,— відповів той,— мабуть, не дуже-то я її й хотів.

1

Освоєння нового краю має свою послідовність. Починається з першопрохідців — сильних, сміливих, трохи наївних. Вони вміють дати собі раду на дикому місці, але з людьми вони безпорадні й простакуваті, можливо, саме тому й прагнуть іти подалі від цивілізації. Коли новий край трохи облагоджується, прибувають бізнесмени і правники, щоб сприяти розвитку — вирішувати питання власності, головним чином присвоюючи ласі шматочки собі. І нарешті приходить культура, тобто розваги, відпочинок, втеча від болю буття. Культура може бути і буває на будь-якому рівні.

Церква і бордель з’явилися на Далекому Заході водночас. І церкву, і бордель вжахнуло б, якби вони усвідомили, що становлять різні грані того й самого явища. Хоча насправді вони мали намір виконувати те й саме: співи, обряди, поезія церкви відривають людину на деякий час від похмурої буденності,— те ж робить бордель. Сектантські церкви поводилися вільно, зухвало, галасливо й упевнено. Ігноруючи закони позик і виплат, вони будували храми, за які не можна було б розплатитися і за сто років. Секти боролися зі злом, це правда, та ще вони з неабияким запалом боролися одна з одною. Вони билися через доктрину. Кожна секта свято вірила, що всі решта потраплять прямісінько в пекло. І кожна з них, попри всю самовпевненість, приносила з собою те саме: Святе Письмо, на якому ґрунтуються наша етика, наше мистецтво, наша поезія і наші стосунки. Потрібен проникливий розум, щоб докопатися, у чому ж полягає відмінність між сектами, натомість кожен бачив, щó вони мають спільного. А ще вони приносили музику, можливо, не найкращу, але її форму і зміст. А ще вони приносили сумління, або радше силкувалися розштовхати дрімотне сумління. Вони не були чисті, але володіли потенційною чистотою, як забруднена сорочка. І будь-яка людина могла якось покращити щось у собі. Нема де правди діти, превелебний Білінг, коли його викрили й арештували, виявився крадієм, перелюбником, розпусником і зоофілом, але це не змінило того факту, що він навчав чималу кількість людей добру. Білінг потрапив за ґрати, але ніхто не заарештував ті благочестиві слова, які він промовляв. Не має значення, що його мотив був нечистий. Він використовував добрий матеріал, і щось із нього пристало. Я узяв Білінга як крайній випадок. Чесні проповідники мали сили і наснагу. Вони боролися з дияволом, не знаючи недозволених прийомів, били ногами, видавлювали очі. У вас, можливо, виникає враження, що вони проголошували істину і красу так, як тюлень у цирку видуває на ріжках державний гімн. Але щось від тієї істини і краси залишалося, як залишається впізнаваним державний гімн. Проте церкви робили дещо більше. Вони збудували структуру суспільного життя в долині Салінас-Веллі. Церковна вечеря — попередниця заміського клубу, так само як декламація віршів у четвер на цокольному поверсі під різницею започаткувала маленький театр.

Коли церкви, що приносили солодкий присмак благочестя для душі, гарцювали і пінилися, як коні з броварні у час варіння темного пива, сестра-євангелістська церква проникала мовчки і статечно, схиливши голову і прикривши обличчя, приносячи звільнення і радість для тіла.

Можливо, вам траплялося бачити в кінострічках про фальшивий Захід розцяцьковані палаци гріха і звабливих танців, можливо, десь вони навіть і існували,— та тільки не в Салінас-Веллі. Борделі були тихі, охайні й обачні. Дійсно, якби після того, як ви почули екзальтовані вигуки під час кульмінації навернення в істинну віру і глухі звуки мелодеону[25], ви опинились би під вікнами борделю і послухали б тихі, поважні голоси, то могли б легко переплутати одне з другим. Борделі були прийнятні, хоча це не визнавалося вголос.

Я розкажу вам про священні храми кохання у Салінасі. Вони були майже такі, як деінде, але район Салінас-Роу дотичний до нашої оповіді.

Ви йдете на захід Головною вулицею до повороту. Там Головна перетинається з вулицею Кастровіль. Зараз вулиця Кастровіль називається Ринкова, казна-чому. Раніше вулиці отримували назву того місця, до якого вели. Скажімо, вулиця Кастровіль, якби ви пройшли нею дев’ять миль, привела б вас до Кастровіля, вулиця Алізаль — до Алізаля, і так далі.

Так чи так, вийшовши на вулицю Кастровіль, ви повертали праворуч. За два квартали цю вулицю діагонально, з півночі на південь, перетинали рейки Південно-Тихоокеанської залізниці, і ще одна вулиця перетинала Кастровільську зі сходу на захід. Хоч убийте, не пригадаю, як вона називалася. Якщо на тій вулиці повернути ліворуч і перейти рейки, ви опинялися у Китайському кварталі. Якщо повертали праворуч, опинялися на Салінас-Роу.

На цій чорній самановій вулиці взимку була непролазна масна грязюка, а влітку вона нагадувала тверде гофроване залізо. Навесні обабіч дороги виростала висока трава — впереміш полин, калачики і жовта гірчиця. Рано-вранці над кінським гноєм цвірінькали горобці.

Ви ж усе це пам’ятаєте, правда, дідугани? Ви пам’ятаєте, як східний вітрець приносив запахи з Китайського кварталу — смаженої свинини, гнилої деревини, чорного тютюну і женьшеню? А пам’ятаєте глибокий звук великого гонгу в Домі Джоса, як довго він лунав у повітрі?

Пам’ятаєте ті маленькі хатки, не білені, не ремонтовані? Вони здавалися крихітними, намагалися сховатися за зовнішньою занехаяністю, а зарослі буйним бур’яном подвір’я затуляли їх з вулиці. Пам’ятаєте, як завжди були опущені штори, тільки по краях проступали тоненькі смужки жовтого світла? Зсередини линув тільки приглушений шепіт. Потім двері прочинялися, щоб впустити котрогось сільського хлопця, і чувся сміх, а то й сентиментальний акорд піаніно з відкритою кришкою і струнами, перев’язаними ланцюжком від зливного бачка в туалеті, а потім двері зачинялися, і знову тиша.

А ще ви могли почути цокіт кінських копит на глинистій дорозі — це Пет Булін під’їжджає до дверей у своєму кебі, а з нього вилазять чотири чи п’ять огрядних чоловіків, видатних чоловіків, багатих чи поважних, може, банкірів, може, суддів. А Пет заверне за ріг і вмоститься у своєму кебі чекати на них. Здоровенні коти прослизнуть через вулицю і зникнуть у високій траві.

А потім — пам’ятаєте? — свисток локомотива, докучливе світло і товарняк з Кінг-Сіті протупотить вулицею Кастровіль і в’їде у Салінас, і вам чути, як він пирхає на станції. Пам’ятаєте?

Кожне місто мало свою знамениту бандершу, свою мадам, вічну жінку, яку сентиментально згадуєш протягом років. Мадам уособлює щось неймовірно принадне для чоловіків. У ній поєднуються мізки ділової людини, жорсткість боксера, сердечність товариша, гумор трагіка. Про неї творяться легенди, і, дивна річ, легенди зовсім не сластолюбні. Історії, які запам’ятовуються і розповідаються про мадам, стосуються всіх сфер, окрім ліжка. У своїх спогадах старі клієнти малюють її філантропкою, знавцем медицини, викидайлом і співцем тілесних насолод, у яких сама вона не задіяна.

Протягом багатьох років Салінас надавав притулок двом таким коштовностям: одна з них була Дженні, яку іноді називали Дженні-пердуха, друга — Негритоска, яка володіла й управляла закладом «Лонг-Грін». Дженні була добрим товаришем, хоронителькою секретів і таємним кредитором. У Салінасі складено цілий епос про Дженні.

Негритоска була вродливою суворою жінкою з білосніжним волоссям, зі статечною гідністю, яка вселяла трепет. Її глибоко посаджені чорні очі дивилися на огидний світ з філософською скорботою. Вона заправляла своїм закладом, як собором, присвяченим Пріапу — сумному, але з ерекцією[26]. Якщо вам хотілося пореготати, пожартувати, ви йшли до Дженні й отримували за свої гроші все сповна; але якщо вас охоплювала солодка світова скорбота і хотілося пустити сльозу через вашу споконвічну самотність, тоді на вас чекав «Лонг-Грін». Виходячи звідти, ви відчували, що сталося щось несхибне й значуще. То був не просто стрибок у гречку. Прегарні чорні очі Негритоски залишалися у вашій душі надовго.

Коли Фей приїхала з Сакраменто і відчинила свій заклад, двоє її попередниць неабияк розхвилювалися. Вони об’єдналися, щоб вижити Фей, але невдовзі зрозуміли, що вона їм не суперниця.

Фей уособлювала тип матусі — пишні груди, пишні стегна, доброзичливість. На цих грудях можна було виплакатися, вона вміла заспокоїти, приголубити. І залізний секс Негритоски, і балаганні вакханалії у Дженні мали своїх вірних прихильників, які не переметнулися до Фей. Заклад Фей став прихистком для молодняка, який скиглив від гри гормонів, тужив за втраченою непорочністю і жадав утрачати її далі. Фей уміла підбадьорити нещасних у шлюбі чоловіків. Її заклад компенсував усе, чого не робили холодні, фригідні дружини. Він нагадував бабусину кухню, де так чудово пахне корицею. Якщо там і відбувалося щось сексуальне, то здавалося, що це просто випадковість, яку можна пробачити. Заклад Фей виводив юнаків Салінаса на тернистий шлях сексу в його найневиннішій, найгладкішій формі. Фей була хороша жінка, не надто кмітлива, високоморальна, дуже вразлива. Люди їй довіряли, а вона довіряла людям. Ніхто з тих, хто знав Фей, не міг би завдати їй шкоди. Вона не була суперницею для двох інших. Вона була третьою гранню.

Як у крамниці або на ранчо працівники схожі на своїх хазяїв, так і в борделі дівчата вельми нагадують своїх мадам, частково тому, що при наймі мадам обирає подібний до себе тип, частково тому, що добра мадам накладає відбиток своєї особистості на увесь заклад. Треба було чималенько часу провести у Фей, перш ніж почути лайливе або сумнівне слово. Відходи до спалень, сплата грошей здійснювалися так непомітно й тихо, що здавалися випадковими. Загалом, вона збіса добре заправляла своїм закладом, і це чудово знали констебль і шериф. Фей жертвувала багато грошей на благодійність. Відчуваючи відразу до хвороб, вона платила за регулярний огляд своїх дівчат. Легше було підчепити якусь заразу з учителькою недільної школи, ніж у закладі Фей. Фей невдовзі стала шанованою і бажаною громадянкою міста Салінас, яке росло і розвивалося.

2

Дівиця Кейт викликала у Фей спантеличення: така юна й гарна, така вишукана, так добре освічена! Фей завела її до своєї священної спальні й розпитувала значно докладніше, ніж якби Кейт була іншою. У двері борделю повсякчас стукалися різні жінки, і Фей розпізнавала їх миттєво. Вона оцінювала їх: ця ледаща, ця мстива, ця хтива, ця незадоволена, ця жадібна, ця амбіційна. Кейт не підпадала під жодну категорію.

— Сподіваюся, ви не проти, якщо я вас порозпитую,— сказала Фей.— Просто мені здається дивним, що ви сюди прийшли. Адже ви легко могли б знайти собі чоловіка з кабріолетом і будинком у місті, дуже легко.

І Фей покрутила у себе на повному мізинці вінчальну каблучку.

Кейт сором’язливо всміхнулася.

— Як нелегко все пояснити. Сподіваюся, ви не будете допитуватися. Йдеться про щастя дуже близької і дорогої для мене людини. Прошу, не питайте мене.

Фей з поважним виглядом кивнула:

— Мені такі речі відомі. Була у мене дівчина, якій треба було ростити свою дитину, і ніхто про це й не здогадувався дуже, дуже довго. Зараз та дівчина має чудовий дім і чоловіка у... ох, я мало не прохопилася, де саме. Я б собі язик відрізала, якби вам сказала. Ви маєте дитину, люба?

Кейт опустила очі, щоб приховати сльози. Коли вона опанувала себе, то прошепотіла:

— Вибачте, я не можу про це говорити.

— Гаразд. Гаразд. Зачекаємо.

Фей була не надто кмітлива, але і дурною її ніхто б не назвав. Вона пішла до шерифа й усе йому розповіла, як на духу. Навіщо ризикувати? Вона знала, що з Кейт щось не так, але поки це не шкодить її закладу, їй байдуже.

Можливо, Кейт була шахрайкою, але ні. Вона одразу взялася до роботи. А коли клієнти повертаються і бажають конкретну дівчину, і знають її ім’я, розумієш, що тобі дісталося не абищо. Самого гарненького личка тут мало. Фей анітрохи не сумнівалася, що Кейт у їхній справі далеко не новачок.

Існує дві речі, які треба знати про нову дівчину: перша — чи буде вона працювати, друга — чи ладнатиме вона з іншими дівчатами. Ніщо так не псує атмосферу в закладі, як сварлива дівка.

Фей швидко отримала відповідь на друге питання. Кейт показала себе приязною. Вона допомагала дівчатам наводити чистоту в кімнатах. Вона обслуговувала їх, коли вони хворіли, слухала про їхні негаразди, давала поради у справах кохання, а щойно почала заробляти гроші, давала в борг. Кращої дівчини годі було й бажати. Вона стала найкращою подругою для всіх і кожної в закладі.

Кейт брала на себе всілякі клопоти, не боялася важкої роботи, а головне, покращила стан справ. Невдовзі вона вже мала власну постійну клієнтуру. А ще вона була дуже чуйна. Вона пам’ятала всі дні народження і завжди дбала про подарунок і торт зі свічками. Фей зрозуміла, що дістала скарб.

Люди, які не знають суті, вважають, що бути мадам легко — сиди собі у великому кріслі, пий пиво, забирай половину грошей, які заробляють дівчата, та й по всьому. Але це далеко не так. Дівчат треба годувати, а відтак, закупати харчі та тримати кухаря. Проблема з пранням тут не менша, ніж у готелі. Треба стежити за здоров’ям дівчат, за їхнім гарним гумором, а серед них трапляються норовливі. Самогубства треба тримати на мінімальному рівні, а повії, особливо не першої молодості, швидко хапаються за бритву, і заклад втрачає добру репутацію.

Все це нелегко, і якщо ви розтринькуєте гроші, то можете їх узагалі втратити. Коли Кейт запропонувала допомагати з ринковими закупками і плануванням меню, Фей зраділа, хоча і не уявляла, де дівчина знайде час. Але не лише харчування поліпшилося, а й рахунки зменшилися на третину протягом першого місяця, коли за це взялася Кейт. І прання — Фей не знала, що саме сказала Кейт хазяїну пральні, але рахунок раптом упав на двадцять п’ять відсотків. Фей уже не розуміла, як вона взагалі обходилася без Кейт.

Під вечір, до приходу клієнтів, вони разом чаювали у кімнаті Фей. Спальня значно погарнішала, коли Кейт пофарбувала дерев’яні панелі й повісила мереживні фіранки. Дівчати почали розуміти, що тепер у них не одна, а дві хазяйки, і раділи, бо з Кейт легко було ладнати. Вона примушувала їх робити більше всіляких штучок, але не скупилася. А вони собі з того сміялися.

Коли минув рік, Фей і Кейт були вже як мати і донька. А дівчата говорили: «Зачекайте — і цей заклад належатиме їй».

Кейт завжди була зайнята, головно тим, що гаптувала витерті носовички з прозорого, тонесенького батисту. Вона вміла вишивати дуже красиві ініціали. Майже всі дівчата мали її носовички і дорожили ними.

Мало-помалу сталася цілком природна річ. Фей, уособлення материнства, почала вважати Кейт своєю донькою. Вона відчувала це у своєму серці й душі, й тут вступила в дію її природна моральність. Вона не хотіла, щоб її донька була повією. Це був цілком розумний результат.

Фей багато думала, як їй розпочати цю розмову. Для Фей не було характерно підходити до будь-якої проблеми прямо. Вона не могла сказати: «Я хочу, щоб ти кинула проституцію».

Натомість вона сказала:

— Якщо це секрет, можеш не відповідати, але я завжди хотіла у тебе спитати. Що тобі сказав шериф — Господи, невже цілий рік проминув? Як летить час! Здається, ще швидше, коли ми старіємо. Він пробув з тобою майже годину. Він же не... та ні, звісно, ні. Людина він сімейна, статечна. Він ходить до Дженні. Утім, я не хочу лізти у твої справи.

— Ніякого секрету тут немає,— відповіла Кейт.— Треба було мені давно розказати. Він запропонував, щоб я повернулася додому. Він був дуже приязний. І коли я пояснила, що це неможливо, він зрозумів і прийняв це спокійно.

— І йому ти розповіла, чому це неможливо? — ревниво спитала Фей.

— Звісно, ні. Невже ти уявляєш, що я б розказала йому те, що не розказала тобі? Не вигадуй дурниць, сонечко. Ти у нас така кумедна маленька дівчинка!

Фей усміхнулася і зручно вмостилася у своєму кріслі.

Обличчя Кейт здавалося безтурботним, але вона пригадувала кожне слово з тієї розмови. Власне, їй навіть подобався шериф. Він був людина пряма.

3

Він причинив двері її кімнати й оглядів усе довкола швидким, чіпким оком поліцейського. Ні фотографій, ні особистих речей, які допомогли б встановити особу, нічого, крім одягу і взуття.

Він сів на маленьке плетене крісло-гойдалку, і його стегна звисали з обох боків. Пальці були сплетені та спілкувалися один з одним, як мурашки. Він говорив дуже рівним тоном, ніби не надто цікавився тим, що казав. Можливо, саме це і справило на Кейт враження.

Вона прийняла була свій трохи тупуватий, удавано скромний вираз, але після перших його слів кинула прикидатися й уп’ялася очима йому в очі, намагаючись прочитати його думки. Він не дивився їй в очі, але й не уникав їх. Проте вона відчувала, що він вивчає її, як вона вивчає його. Його погляд зупинився на шрамі в неї на лобі, немов помацав.

— Я не хочу складати протокол,— промовив він спокійно.— Я довго пробув на цій посаді. Ще один термін — і досить. Бачите, жіночко, якби це трапилося п’ятнадцять років тому, я провів би розслідування і, гадаю, розкопав би щось не надто симпатичне.

Він зачекав на якусь реакцію від неї, але вона не заперечила. Він кивнув головою.

— Я не хочу нічого знати. Мені потрібен спокій у моєму окрузі, я маю на увазі — мир і спокій, щоб люди спали ночами. Так от, я не знайомий з вашим чоловіком,— провадив він, і вона знала, що він помітив, як здригнулися її напружені м’язи.— Чув, що він дуже порядна людина. А ще я чув, що він сильно поранений,— він подивився їй просто в очі.— Невже ви не хочете знати, ніскільки серйозна у нього рана від вашого пострілу?

— Хочу,— сказала вона.

— Що ж, він одужає — ви йому роздробили плече, але він одужає. Отой китайоза дуже добре його доглядає. Саме собою, він ще довго не зможе нічого піднімати лівою рукою. Куля сорок п’ятого калібру вириває з людини добрячий кусень м’яса. Якби китайоза не повернувся, ваш чоловік би сплив кров’ю і помер, а ви б у мене сіли в тюрму.

Кейт затамувала подих, чекаючи почути натяк на те, що з нею буде, але ніяких натяків не було.

— Мені шкода,— тихо сказала вона.

Очі шерифа блиснули.

— Отут ви вперше схибили. Вам зовсім не шкода. Знав я колись одного чоловіка, схожого на вас,— його повісили дванадцять років тому перед окружною тюрмою. Раніше ми тут це робили.

Невеличка кімната з ліжком червоного дерева, мармуровим умивальником з мискою і глечиком, з шухлядою для нічного горщика, зі шпалерами, на яких повторювався візерунок з троянд — маленьких троянд, у цій кімнаті запала така тиша, ніби з неї висмоктали увесь звук.

Шериф не відводив очей від зображення трьох херувимів — самі кучеряві голівки, ясні очі, крильця завбільшки з голубині, які виростали звідти, де мали би бути шиї. Він нахмурився.

— Дивна картинка для борделю.

— Вона тут уже була,— відізвалася Кейт. Вочевидь, попередні переговори закінчилися.

Шериф випростався, розчепив пальці й ухопився за бильця крісла, навіть його стегна вже не звисали.

— Ви покинули двох дітей,— сказав він.— Маленьких хлопчиків. Та не тривожтеся. Я не збираюся примушувати вас повернутися. Думаю, я докладу всіх зусиль, щоб не дати вам повернутися. Думаю, я знаю вас. Я міг би вигнати вас за межі мого округу, а там вас би ганяв інший шериф, і це могло б тривати, поки вас не скинули б в Атлантичний океан. Але я не хочу цього робити. Мені начхати, як ви живете, доки ви не завдаєте мені клопоту. Лахудра — вона і є лахудра.

— Чого ви хочете? — спитала Кейт без усякого виразу.

— Оце вже ближче,— сказав шериф.— Я хочу ось чого. Я помітив, що ви змінили ім’я. Я хочу, щоб ви це нове ім’я собі залишили. Гадаю, ви придумали якесь місце, звідки ви родом,— добре, звідти ви й будете родом. А ваш мотив — це коли ви, скажімо, нап’єтеся п’яною,— тримайте свій мотив за дві тисячі миль від Кінг-Сіті.

Вона всміхнулася, і це не була силувана усмішка. Вона починала довіряти цьому чоловікові, він їй починав подобатися.

— Ще про одне я подумав,— сказав він.— Ви багато людей знаєте в Кінг-Сіті і його околицях?

— Ні.

— Чув я про в’язальну спицю,— кинув шериф ніби між іншим.— Може так статися, що хтось, із ким ви раніше зустрічалися, прийде сюди. Це ваш природний колір волосся?

— Так.

— Перефарбуйтеся на певний час у брюнетку. Чимало людей бувають на когось схожі.

— А оце? — вона торкнулася шраму своїм тонким пальцем.

— А це просто... дідько, забув слово! Що за чортівня! Ще вранці пам’ятав.

— Збіг?

— Точно — збіг.

Здавалося, шериф скінчив. Він витяг тютюн і папір і скрутив незграбну, кострубату цигарку. Потім дістав сірник, чиркнув ним по коробці й відставив трохи вбік, поки ядуче полум’я не перетворилося з синього на жовте. Його цигарка криво горіла з одного боку.

Кейт спитала:

— Хіба не існує загрози? Тобто, що ви робитимете, якщо...

— Не існує. Гадаю, якби до цього дійшло, я зміг би вигадати щось паскудне. Але я не хочу, щоб ви — ким би ви не були, що б не робили, що б не говорили — заподіяли шкоду містеру Траску і його хлопчикам. Уважайте, що ви померли, а тепер ви зовсім інша людина, і тоді все між нами піде добре.

Він підвівся і пішов до дверей, але раптом обернувся.

— Я маю сина — йому виповнюється двадцять у цьому році, він здоровий, симпатичний хлопець зі зламаним носом. Усі його люблять. Я не хочу, щоб він тут бував. Фей я також скажу. Нехай ходить до Дженні. Якщо він сюди прийде, пошліть його до Дженні.

І він зачинив по собі двері.

Кейт усміхалася, роздивляючись свої нігті.

4

Фей вивернулася у кріслі, щоб узяти цукрову помадку, обсипану волоськими горіхами. Коли вона заговорила, її рот був набитий солодощами. Кейт занепокоєно подумала, чи не вміє часом Фей читати думки, бо вона сказала:

— Все одно мені це не подобається. Я говорила тоді, скажу і зараз. Мені значно більше подобалося, коли ти була білява. Не знаю, чого ти раптом вирішила перефарбуватися. У тебе ж ніжне, бліде личко.

Кейт зачепила нігтями великого і вказівного пальців невеличке пасмо волосся й обережно його витягнула. Вона була дуже розумна. Вона вигадала найкращу брехню з усіх — сказала правду.

— Не хотіла тобі говорити. Я боялася, що мене можуть упізнати, а це декому зашкодило б.

Фей піднялася з крісла, підійшла до Кейт і поцілувала її.

— Яка ж ти добра дитина,— сказала вона.— Яка чуйна.

— Поп’ємо чаю,— запропонувала Кейт.— Я зараз принесу.

Вона вийшла з кімнати й у коридорі дорогою до кухні витерла слід поцілунку в себе на щоці.

Знову всівшись у крісло, Фей відломила шматочок від помадки, з якої визирав цілий горіх. Вона надкусила його і відчула на зубах шкаралупу. Гострий край попав у дупло в зубі й зачепив нерв. Від болю у неї в очах спалахнули сині іскри. На чолі виступив піт. Коли Кейт повернулася з чайником і чашками, Фей шкрябала скрюченим пальцем у себе в роті й аж скавчала від муки.

— Що сталося? — вигукнула Кейт.

— Зуб — шкаралупка.

— Дай-но я подивлюся. Розтули рота і покажи,— Кейт зазирнула у роззявлений рот, потім підійшла до вазочки з горіхами й узяла шпильку для виколупування ядер. За якусь мить вона витягла шматочок шкаралупи і простягнула його на долоні.— От і все.

Нерв уже не смикався, і гострий біль змінився на тупий.

— Отакий мацюпусінький? А здавалося, він завбільшки з цілу хату. Слухай, люба, відчини другу шухляду, де лежать мої ліки. Принеси камфорну настоянку опію і вату. Допоможеш мені вставити у зуб тампон?

Кейт принесла пляшечку і запхала шпичаком у дупло зуба намочену кульку вати.

— Треба тобі вирвати цей зуб.

— Знаю. Вирву.

— У мене немає трьох зубів з цього боку.

— А так і не скажеш. Щось я заслабла від цього. Принеси мені мій «Пінкем», будь ласочка...— Фей налила собі добрячу порцію міцної овочевої мікстури на спирту і зітхнула з полегшенням.— Чудові ліки. Жінка, яка їх винайшла, просто свята.

1

День був дуже приємний. Пік Флемон рожево світився на підвечірньому сонці, й Фей дивилася на нього зі свого вікна. З вулиці Кастровіль линуло ніжне дзеленчання дзвіночків на хомутах коней зернової артілі, які спустилися з гір. Кухар гримів начинням у себе на кухні. За стінкою почулося якесь шкряботіння, а потім легкий стукіт у двері.

— Заходь, Ватяне Око,— гукнула Фей.

Двері відчинилися, і на порозі показався скрючений, невеличкий сліпий піаніст; він дослухався до звуків, щоб зрозуміти, де зараз Фей.

— Чого тобі? — спитала вона.

Він повернувся в її бік.

— Я зле почуваюся, міс Фей. Хочу залізти до себе в ліжко і сьогодні вже не грати.

— Ти хворів два вечори на тому тижні, Ватяне Око. Тобі що, набридла робота?

— Я погано почуваюся.

— Ну, добре. Але я хочу, щоб ти узявся за своє здоров’я.

Тихим голосом заговорила Кейт.

— Забудь на кілька тижнів про траву, Ватяне Око.

— Ой, міс Кейт. Я й не знав, що ви тут. Я вже не курю.

— Куриш,— сказала Кейт.

— Добре, міс Кейт, я точно кину. Мені дуже зле.

Він зачинив двері, й вони почули, як він мацає рукою по стінці, щоб знати, куди йти.

— Він казав мені, що кинув,— мовила Фей.

— Не кинув.

— Бідолаха. Які у нього в житті радощі? — зітхнула Фей.

Кейт встала перед нею.

— Ти надто добра. Віриш усім і кожному. Колись, якщо ти не припильнуєш, або якщо я не припильную за тебе, в тебе дах над головою вкрадуть.

— Кому треба у мене красти? — здивувалася Фей.

Кейт поклала руку на пишне плече Фей.

— Не всі люди такі хороші, як ти.

В очах Фей блиснули сльози. Вона узяла з сусіднього стільця носовичок, витерла очі й делікатно промокнула ніздрі.

— Ти мені як рідна донька, Кейт,— промовила вона.

— Я починаю вірити, що так воно і є. Я ніколи не знала своєї матері. Вона померла, коли я була зовсім маленька.

Фей глибоко вдихнула й узялася до справи.

— Кейт, мені не до душі, що ти тут працюєш.

— Чому?

Фей похитала головою, намагаючись знайти правильні слова.

— Мені не соромно. Я тримаю гідний заклад. Якби не я, хтось відкрив би непорядний заклад. Я не завдаю шкоди нікому. Мені не соромно.

— А чого б ти мала соромитися? — здивувалася Кейт.

— Але мені не до душі, що ти тут працюєш. Не до душі — і все. Ти мені як донька. Я не хочу, щоб моя донька працювала.

— Не верзи дурниць, люба,— відповіла Кейт.— Я мушу — тут чи деінде. Я мушу заробляти гроші.

— Ні, не мусиш.

— Звісно, мушу. Де ще я могла б заробляти?

— Ти б могла бути моєю донькою. Ти б могла утримувати заклад. Ти б могла вести справи замість мене і не ходити нагору. Я не дуже здорова, ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти здорова, моя бідолашко. А я мушу заробляти гроші.

— Грошей нам вистачить на двох. Я могла б давати тобі стільки, скільки ти заробляєш, і навіть більше, бо ти того варта.

Кейт сумно похитала головою.

— Я дуже тебе люблю,— промовила вона.— І рада була б зробити, як ти хочеш. Але тобі знадобляться твої заощадження, а я — ну, уяви, раптом з тобою щось трапиться? Ні, я мушу працювати. Ти знаєш, моя люба, що сьогодні ввечері у мене буде п’ятеро моїх постійних?

Фей аж пересмикнуло.

— Я не хочу, щоб ти працювала!

— Я мушу, матусю.

Це слово зробило своє. Фей розридалася, а Кейт примостилася на бильці крісла, гладила її по щоці, витирала очі, з яких лилися сльози. Вибух емоцій поступово перейшов у легке чмихання.

В долині густішали сутінки. Обличчя Кейт блідо світилося під темним волоссям.

— Ну, от і добре, от ти і заспокоїлася. А я піду перевірю, що там на кухні, й переодягнуся.

— Кейт, ти не можеш сказати своїм постійним, що захворіла?

— Звісно, ні, матусю.

— Кейт, сьогодні середа. Ймовірно, ніхто не прийде до першої.

— «Світові лісовики» влаштовують вечірку.

— Так, справді. Але в середу «Лісовики» не з’являться тут після другої.

— До чого ти ведеш?

— Кейт, коли закінчиш, постукай до мене у двері. Маю для тебе невеличкий сюрприз.

— Що за сюрприз?

— Секрет! Скажи кухарю, щоб зайшов до мене, ти ж ідеш на кухню.

— Схоже, буде торт-сюрприз.

— Не розпитуй, сонечко. На те воно і сюрприз.

Кейт поцілувала її.

— Яка ти у мене чудова, матусю.

Зачинивши по собі двері, Кейт хвильку постояла у коридорі. Вона погладила пальцями своє маленьке гостре підборіддя. Очі в неї були спокійні. Потім, закинувши руки за голову, вона розкішно потягнулася. Провела руками собі по боках, від грудей до стегон. Кутики її вуст трохи піднялися, і вона пішла на кухню.

2

Декілька постійних клієнтів приходили та йшли, двоє комівояжерів проводжали їх до залізниці, але зі «Світових лісовиків» не з’явився жоден. Дівчата сиділи, позіхаючи, у вітальні до другої години, чекали.

«Лісовиків» затримав прикрий випадок. У Кларенса Монтейза стався серцевий напад якраз посередині ритуалу закриття і перед вечерею. Його поклали на килим і змочували йому чоло, доки не приїхав лікар. Ні в кого не було настрою сідати за вечерю з пончиками. Після прибуття доктора Вайлда «Лісовики» зробили імпровізовані ноші з флагштоків, просунутих у рукава двох пальт. Дорогою додому Кларенс помер, і знову довелося посилати по доктора Вайлда. Коли вони обговорили, як облаштувати похорон, і написали некролог до «Салінас Джорнал», ніхто не наважився їхати до борделю.

Наступного дня, коли в закладі дізналися, що сталося, всі дівчата пригадали, що сказала Етель за десять хвилин до другої.

— Боже мій! — от що сказала Етель.— Ніколи тут не бувало так тихо. Музики немає, Кейт немов язик проковтнула. Сидимо, як біля небіжчика.

Пізніше сама Етель була вражена, що таке сказала,— немов усе знала наперед.

А Грейс тоді мовила:

— Цікаво, як Кейт проковтнула свій язик. Приємне відчуття? Кейт, чуєш, я кажу — приємне відчуття?

Кейт здригнулася.

— Що? Здається, я замислилася.

— А я ні,— сказала Грейс.— Я така сонна! Чого ми не зачиняємося? Спитаймо у Фей, чи можна зачинитися. Сьогодні до нас і завалящий китаєць не постукає. Піду спитаю Фей.

Кейт обірвала її.

— Не набридай Фей. Вона нездужає. Зачинимося, як завжди, о другій.

— Цей годинник неправильний,— втрутилася Етель.— А що там з Фей?

— Мабуть, про це я й замислилася,— відповіла Кейт.— Фей хвора. Я смертельно за неї хвилююся. Вона вигляду не подає, поки може терпіти.

— А я вважала, що з нею все гаразд,— зауважила Грейс.

Етель знову зірвала банк.

— А от мені вона не здається здоровою. Бувають у неї якісь припливи. Я помічала.

Кейт заговорила дуже лагідно.

— Дівчата, тільки не прохопіться їй, що я вам розказала. Вона б не хотіла, щоб ви хвилювалися. Вона така душка!

— Найкращий заклад з усіх, де я в дідька валандалася

— Дивися, щоб вона не почула отаких слів,— порадила Еліс.

— Ще чого! Вона і не такі слова знає,— відтяла Грейс.

— Але не любить, щоб їх вживали — принаймні ми.

Кейт терпляче провадила:

— Я хочу розказати вам, що трапилося. Ми з нею пили чай, і раптом вона знепритомніла. Я дуже хочу, щоб вона показалася лікарю.

— Я помітила, що у неї бувають сильні припливи,— повторила Етель.— Цей годинник іде неправильно, тільки я забула, відстає він чи поспішає.

— Ви, дівчата, ідіть лягайте, а я замкну двері,— запропонувала Кейт.

Коли вони пішли, Кейт повернулася до своєї кімнати і переодяглася у нову квітчасту ситцеву сукенку, у якій нагадувала маленьку дівчинку. Вона розчесала волосся, заплела косу, зав’язала білий бантик. Плеснула собі на щоки трохи лосьйону. Після короткого вагання витягла з верхньої шухляди бюро маленький золотий годинник на булавці з конваліями. Загорнула його в один зі своїх красивих батистових носовичків і вийшла з кімнати.

У коридорі було темно, але з-під дверей Фей проглядала смужка світла. Кейт легенько постукала.

— Хто там? — почувся голос Фей.

— Це я, Кейт.

— Не заходь поки що. Трошки зачекай. Я тебе покличу.

Кейт почула з кімнати якесь шелестіння і шкрябання. Потім Фей гукнула:

— Все. Заходь.

Кімната була прикрашена. У кутках на бамбукових палицях висіли японські ліхтарики зі свічками, фестони і гірлянди з червоного гофрованого паперу спускалися з центру стелі до кутків, створюючи ефект шатра. На столі, в оточенні підсвічників, стояв великий білий торт і коробка шоколадних цукерок, а біля них — відерце з колотим льодом, з якого визирала величезна пляшка шампанського. Фей убралася у свою найкращу гіпюрову сукню, її очі блищали від захвату.

— Що це означає? — вигукнула Кейт, причинивши двері.— Схоже на якесь свято!

— Це і є свято. Свято на честь моєї любої донечки. Це не мій день народження,— додала Фей,— але в якомусь сенсі воно, може, й так.

— Не розумію, про що ти говориш. Але я принесла тобі подарунок,— Кейт поклала на коліна Фей складений носовичок.— Розгортай обережно.

Фей узяла в руки годинник:

— Люба моя, о моя люба дівчинко! Що ти вигадала! Я не можу його прийняти.

Вона подивилася на циферблат, потім підчепила нігтем задню кришку. Там було гравіювання «Для К. від усього серця від А.».

— Це годинник моєї матері,— сказала Кейт ніжним голосом.— Я б хотіла, щоб його мала моя нова матуся.

— Дитино моя мила! Дитино моя мила!

— Мама була б рада.

— Але це моє свято. Я маю подарунок для моєї любої донечки — але зроблю я його по-своєму. Кейт, відкоркуй шампанське і розлий у келихи, а я розріжу торт. Я хочу, щоб усе було вишукано.

Коли все було готово, Фей сіла на своє місце за столом. Вона підняла келих.

— За мою нову доньку — довгого тобі життя і щастя.

Коли вони випили, Кейт запропонувала тост «За мою нову матусю», а Фей сказала:

— Я зараз заплáчу — не примушуй мене плакати. Отам на бюро, люба. Дай мені скриньку з червоного дерева. Так, оцю. А тепер постав її на стіл і відчини.

У полірованій скриньці лежав скручений в рулон аркуш паперу, перев’язаний червоною стрічкою.

— А це що таке? — спитала Кейт.

— Це мій подарунок тобі. Розгорни.

Кейт обережно розв’язала червону стрічку і розгорнула трубочку. Аркуш був списаний елегантно заштрихованими літерами, все було правильно і ретельно складено і засвідчено кухарем.

«Усе моє майно без винятку належить Кейт Албі, адже я вважаю її своєю донькою».

Все було просто, однозначно і юридично бездоганно. Кейт перечитала папір тричі, подивилася на дату, розгляділа підпис кухаря. Фей не зводила з неї очей, трохи розтуливши рота в очікуванні. Коли губи Кейт ворушилися у читанні, так само ворушилися і губи Фей.

Кейт скрутила папір, обв’язала стрічкою, поклала у скриньку і зачинила віко. Сіла на свій стілець.

Нарешті Фей запитала:

— Ти задоволена?

Очі Кейт, здавалося, дивилися кудись крізь очі Фей, ніби хотіли проникнути у її мозок. І вона сказала спокійно:

— Я намагаюся триматися, матусю. Не знаю людини, добрішої за тебе. Боюся, якщо я скажу щось надто швидко або підійду до тебе надто близько, я просто розіб’юся на друзки.

Це було драматичніше, ніж передбачала Фей: спокійно, але наелектризовано.

— Кумедний подарунок, так? — сказала нарешті Фей.

— Кумедний? Ні, зовсім не кумедний.

— Тобто, заповіт — дивний подарунок. Але він означає дещо більше. Тепер ти — моя справжня донька, і тому я можу тобі сказати. Я — ні, ми — ми маємо готівку і цінних паперів більш ніж на шістдесят тисяч доларів. У мене в столі лежать номери банківських рахунків і сейфів. Я продала свій заклад у Сакраменто за дуже пристойну ціну. Чого ти мовчиш, дитинко? Тебе щось непокоїть?

— Заповіт звучить як смерть. Ніби покров на труні.

— Але всі складають заповіти.

— Знаю, матусю,— Кейт жалібно усміхнулася.— Мені спало дещо на думку. Я подумала, як люто твоя сім’я оскаржуватиме такий заповіт. Не треба тобі цього робити.

— Дитинко моя бідолашна, й оце тебе хвилює? Нема в мене ніякої сім’ї. Та й родичів ніяких, наскільки я знаю. А хоч би вони й були — хто про це дізнається? Гадаєш, тільки у тебе є секрети? Гадаєш, я живу під тим іменем, з яким народилася?

Кейт довго і пильно дивилася на Фей.

— Кейт! — вигукнула та.— Кейт, таж у нас свято. Не сумуй! Чого ти така крижана?

Кейт підвелася, обережно відсунула стілець і сіла на підлогу. Поклала голову на коліна Фей. Її тонкі пальці легенько обводили вибагливий листяний візерунок із золотої нитки на сукні Фей. А Фей гладила Кейт по щоці, по волоссю, торкалася її дивних вух. Вона ніяково торкнулася краєчків рубця.

— Здається, я ще ніколи не бувала щасливою,— промовила Кейт.

— Люба моя. Ти мене теж робиш щасливою. Дуже щасливою. Тепер мені не самотньо. Тепер я почуваюся у безпеці.

Кейт легенько колупала нігтями золоту нитку.

Вони довго просиділи у приязній теплоті, поки Фей не схаменулася.

— Дитинко,— сказала вона,— ми про все забули. Це ж свято. Ми забули про вино. Налий нам вина, Кейт. Трохи відсвяткуємо.

Кейт стривожилася.

— А чи треба, матусю?

— Вино чудове. Чому ж ні? Я б залюбки хильнула. Вино виводить отруту. Невже ти не любиш шампанське, Кейт?

— Бачиш, я його ніколи багато не пила, воно мені шкодить.

— Дурниці. Ну ж бо, наливай.

Кейт підвелася з підлоги і наповнила келихи.

— А тепер пий до дна,— звеліла Фей.— А я подивлюся. Ти ж не збираєшся примусити стару жінку напиватися наодинці?

— Ти зовсім не стара, матусю.

— Не базікай — пий. Я не торкнуся свого келиха, поки твій не спорожніє.

Вона тримала келих, доки Кейт не перехилила свій, а там випила одним ковтком.

— Чудово, просто чудово. Налий ще. Ну, вперед! Після двох чи трьох чарочок усі біди зникають.

Організм Кейт не сприймав шампанського. Вона пам’ятала про це і боялася.

А Фей наполягала:

— Хочу побачити денце твого келиха, дитинко,— ну, от. Бачиш, яке воно добре? Наливай ще.

Зміна відбулася у Кейт майже одразу після другого келиха. Страх її випарувався, вона вже не боялася нічого. Власне, саме цього вона і боялася, але було вже запізно. Вино пробилося крізь усі ретельно зведені бар’єри, оборонні споруди і хитрощі, але їй тепер було байдуже. Її вміння приховувати і стримуватися зникло. Голос у неї став ворожий, рот стягся у тонку лінію. Широко посаджені очі звузилися, вона дивилася пильно і сардонічно.

— А тепер ти пий, матусю, а я подивлюся,— просичала вона.— Ну от, молодчино. Закладаюся, ти не зможеш випити два келихи поспіль.

— Не закладайся, Кейт. Програєш. Я можу випити шість один по одному.

— Покажи.

— Якщо я це зроблю, ти повториш?

— Звісно.

Змагання почалося, і на столі розтікалася калюжа шампанського, і величезна пляшка спустошувалася.

Фей фиркнула.

— Коли я була молодою — ох, я такого могла б тобі порозказувати, ти б не повірила.

— А я могла б тобі такого порозказувати, що ніхто б не повірив,— сказала Кейт.

— Ти? Не вигадуй. Ти ще зовсім дитина.

Кейт засміялася.

— Такої дитини ти у своєму житті не бачила. Це дитина — так дитина.

У її сміху пролунали верескливі, пронизливі нотки.

Цей звук пробився крізь сп’яніння, яке вже оглушило Фей. Вона сфокусувала очі на Кейт.

— Яка ти зараз дивна,— промовила вона.— Це, мабуть, через освітлення. Ти якась зовсім інша.

— Я і є зовсім інша.

— Скажи мені — матусю, люба.

— Матусю. Люба.

— Кейт, у нас буде просто чудове життя.

— Ще б пак. Ти навіть не уявляєш. Ти не уявляєш.

— Я завжди хотіла поїхати до Європи. Ми могли б сісти на пароплав, накупити собі гарного вбрання — сукні з Парижа.

— Може, так і буде. Але не зараз.

— Чому ні, Кейт? У мене купа грошей.

— У нас буде набагато більше.

Фей заговорила благально.

— Чому б нам не поїхати зараз? Ми б могли продати наш заклад. Справи ідуть добре, ми б виручили за нього тисяч десять.

— Ні.

— Що значить — ні? Це мій заклад. Я можу його продати.

— Ти забула, що я твоя донька?

— Мені не подобається твій тон, Кейт. Що з тобою? Там ще є вино?

— Є трохи. Подивися на пляшку. Ану-бо, пий з пляшки. Ось так, матусю, заливай його собі в горлянку. Лий у корсет, матусю люба, просто собі на жирне черево.

Фей застогнала:

— Кейт, не будь злою! Нам було так приємно. Навіщо ти хочеш усе зіпсувати?

Кейт вихопила пляшку з її рук.

— Ану давай її сюди!

Вона перевернула пляшку, вилила рештки шампанського і жбурнула пляшку на підлогу. Обличчя стало жорстким, очі холодно горіли. Губи маленького рота розтулилися, оголюючи малі гострі зуби,— ікла були довші й гостріші за інші. Вона тихо засміялася.

— Матусю, люба матусю, я тобі покажу, як заправляти борделем. Ми каструємо цих тупих бовдурів, що пхаються до нас, і викинемо на смітник їхні бридкі причандали — всього за один долар. Ми їм влаштуємо насолоду, матусю, люба.

Фей відповіла різко:

— Ти п’яна. Не розумію, що ти верзеш.

— Не розумієш, матусю люба? Хочеш, щоб я тобі розказала?

— Я хочу, щоб ти була мила і добра. Я хочу, щоб ти була така, як раніше.

— Пізно, матусю, пізно. Я не хотіла пити вино. Але ти, огидна жирна гусінь, ти мене примусила. Я ж твоя люба, ніжна донечка, що, забула? А я пам’ятаю, як ти здивувалася, дізнавшись, що я маю постійних клієнтів. Думаєш, я їх кину? Думаєш, вони мені платять отой злиденний долар четвертаками? Ні, вони мені платять десять доларів, і ціна повсякчас зростає. Вони більше ні до кого не можуть піти. Ніхто їх так не задовольнить, як я.

Люба матусю, ніжна жирна матусю, зніми штани з котрогось із моїх постійних. Подивись на шрами у них у паху — такі гарні. А ще маленькі порізи, які так довго кровоточать. Так, матусю люба, я маю найсолодший набір лез, і всі вони у мене тут, в одному футлярі,— такі гострі-гострі зубки.

Фей силкувалася підвестися з крісла. Кейт штовхнула її назад.

— То щоб ти знала, матусю люба, саме так і треба вести справи в борделі. Ціна буде двадцять доларів, і ми примусимо цих телепнів брати ванну. Ми будемо промокати кров білими шовковими хусточками — матусю люба! — кров від маленьких вузлуватих канчуків.

У себе в кріслі Фей хрипко розридалася. Кейт миттю підскочила до неї і затулила їй рота твердою долонею.

— Не галасуй. От і цяця. Розвези свої шмарклі по доньчиній ручці — тільки не галасуй.

Для перевірки вона відняла руку й обтерла її об сукню Фей.

Фей прошепотіла:

— Я хочу, щоб ти пішла геть. Геть з мого закладу. У мене пристойний бордель без збочень. Я хочу, щоб ти пішла.

— Я не можу піти, матусю. Як же я залишу тебе саму, бідолашну? — голос Кейт скрижанів.— Ти мені остогидла. Остогидла.

Вона узяла зі столу келих, підійшла до бюро і налила настоянку опію, наповнивши келих до половини.

— Давай, матусю, пий. Тобі це не завадить.

— Я не хочу.

— Будь цяцею. Пий,— і вона умовила Фей випити рідину.— Ще один ковток, просто ще один.

Фей щось верзла незрозуміле, потім обм’якла у кріслі й важко захропіла.

3

У Кейт у глибині душі зародився страх, а зі страху виникла паніка. Вона пригадала, як було минулого разу, і їй стало млосно. Вона зціпила руки, але паніка наростала. Кейт узяла свічку з лампи і непевними кроками пройшла темним коридором на кухню. Насипала у склянку сухої гірчиці, додала туди води, розмішала як слід і випила. Вона трималася за край раковини, поки ядуча рідина не опекла їй шлунок. Потім почала блювати, напружуючись знову і знову. Серце калатало, вона ледь стояла на ногах,— але вино вивітрилося, і вона знову могла ясно думати.

Вона пригадала всі події цього вечора, від однієї сцени до другої, вдивляючись, принюхуючись, як тварина. Вимила обличчя, сполоснула раковину, поставила гірчицю назад на поличку. І повернулася до кімнати Фей.

Світало, і пік Флемон чорною сильветкою виступав на тлі блідого неба. Фей і далі хропіла у кріслі. Кейт подивилася на неї декілька секунд, а потім розстелила їй ліжко. З величезною натугою перетягла і вклала на ліжко смертельно важку сплячу Фей. Кейт роздягла її, помила їй обличчя і прибрала одяг.

День розгорався швидко. Кейт сиділа біля ліжка і вглядалася у м’яке обличчя, розтулений рот, що вдихав і видихав повітря.

Фей неспокійно заворушилася, на сухих губах показалася слина, вона пробурмотіла щось невиразне, зітхнула і знову захропіла.

В очах Кейт блиснула тривога. Вона висунула верхню шухляду бюро і зазирнула в медичну скриньку закладу — настоянка опію, знеболювальне, мікстура Пінкем, крем-бальзам Голла, нюхальні солі, касторка, нашатирний спирт. Кейт підійшла до ліжка, змочила нашатирним спиртом носовичок і, відвернувшись, притиснула його до носа і рота Фей.

Задушливі пари подіяли, Фей з хрипом очуняла, вибираючись зі свого чорного павутиння. Широко розплющила очі, налякана до півсмерті.

Кейт промовила:

— Усе гаразд, матусю. Усе гаразд. У тебе був кошмар. У тебе був страшний сон.

— Так, кошмар,— і тут Фей знову здолав сон, вона впала на подушку і захропіла, але нашатирний спирт повернув їй частину свідомості, й тепер вона повсякчас неспокійно ворушилася. Кейт повернула пляшечку до шухляди. Прибрала на столі, витерла пролите вино і віднесла келихи на кухню.

В будинку було темно, хоча крізь запнуті штори вже пробивався день. Кухар ворочався у своїй прибудові за кухнею, намацував одяг, взував незграбні черевики.

Кейт рухалася дуже тихо. Випила дві склянки води, знову наповнила склянку, віднесла її до кімнати Фей і причинила двері. Вона підняла верхню повіку Фей — око дивилося на неї хвацько, але не ворушилося. Кейт діяла без поспіху, але точно. Вона узяла носовичок і понюхала. Нашатирний спирт частково вивітрився, але запах ще був сильний. Кейт приклала хусточку до обличчя Фей, і коли та вигнулася, повернулася і майже прокинулася, відняла її від обличчя, і Фей знову провалилася у забуття. Так вона зробила тричі. Потім відклала хусточку й узяла з мармурової кришки бюро в’язальний гачок зі слонової кістки. Відкинувши простирадло, вона приклала тупий край гачка до відвислих грудей Фей і натискала все сильніше, поки сонна жінка не почала скулити і корчитись. Потім Кейт тикала гачком у всі чутливі місця на тілі — під пахвою, в пах, у вухо, у клітор — і припиняла колоти, саме коли Фей ось-ось мала оговтатися.

Фей уже майже випливла на поверхню. Вона стогнала, чмихала і борсалася. Кейт погладила її по чолу, провела легкими пальцями по руці й ніжно до неї заговорила.

— Люба моя, люба. Тобі наснився страшний сон. Прокидайся від страшного сну, матусю.

Дихання Фей стало трохи рівнішим. Вона глибоко зітхнула, повернулася на бік і вмостилася зручніше, трохи постогнуючи.

Кейт випросталася, і її накрила хвиля запаморочення. Вона утрималася на ногах, пішла до дверей, дослухалася, вислизнула з кімнати й обережно пробралася до своєї спальні. Там вона швидко переодяглася у нічну сорочку, халат і пантофлі. Розчесала косу, закрутила волосся і сховала його під чепець, потім ополоснула обличчя лосьйоном. І швидко повернулася до кімнати Фей.

Фей мирно спала на боку. Кейт відчинила двері в коридор. Вона підійшла зі склянкою води до ліжка і налила холодної води у вухо Фей.

Фей скрикнула, потім ще раз. Етель з переляканим обличчям визирнула зі своєї кімнати саме вчасно, щоб побачити Кейт у халаті й пантофлях біля дверей Фей. Кухар стояв просто у Кейт за спиною, він простягнув руку, щоб не дати їй увійти.

— Не заходьте, міс Кейт. Ви ж не знаєте, що там може бути.

— Дурниці, адже з Фей якась біда,— і Кейт рвонулася до ліжка.

Очі Фей були, як у навіженої, вона кричала і стогнала.

— Що трапилося? Що трапилося, моя хороша?

Кухар стояв посеред кімнати, а троє заспаних дівчат біля дверей.

— Скажи мені, що з тобою? — волала Кейт.

— Ох, люба — сни, сни! Вони нестерпні!

Кейт обернулася до дверей.

— Їй наснився кошмар — усе буде добре. Ідіть спати. Я з нею побуду. Алексе, принеси чаю.

Кейт була невтомна. Це відзначили інші дівчата. Вона ставила холодні компреси на голову Фей, що тріщала від болю, підтримувала її за плечі, коли поїла чаєм. Вона її пригортала і колисала, але вираз жаху не зникав з очей Фей. О десятій годині Алекс приніс бляшанку пива і поставив, не кажучи і слова, на кришку бюро. Кейт піднесла склянку до губ Фей.

— Це допоможе, люба. Випий.

— Я ніколи вже більше не зможу пити.

— Пусте! Випий, ніби це ліки. От і молодець. А тепер лягай і поспи.

— Я боюся засинати.

— Сни були такі погані?

— Просто жахливі, жахливі!

— Розкажи їх мені, матусю. Можливо, тобі полегшає.

Фей відсахнулася.

— Я нікому їх не розкажу. Як тільки мені могло таке наснитися? Це взагалі не мої сни.

— Бідолашна моя матусечко! Я так тебе люблю! — сказала Кейт.— Ти собі спи. А я відганятиму сни.

Мало-помалу Фей заспокоїлася і заснула. Кейт сиділа біля ліжка і не зводила з неї очей.

1

Успіху в людських справах, що стосуються небезпеки і витонченості, вельми заважає поспіх. Як часто можна потрапити у пастку через квапливість! Якби людина робила важку й делікатну справу належним чином, вона мала б спершу визначити, якої мети треба досягти, а вважаючи цю мету бажаною, вона мала б зовсім про неї забути і зосередитися винятково на засобах досягнення. В такий спосіб можна було б уникнути хибних кроків, викликаних хвилюванням, чи поспіхом, чи страхом. Дуже мало хто зміг цього навчитися.

Кейт досягала успіхів тому, що вона або навчилася цього, або вже народилася з цим знанням. Вона ніколи не квапилася. Якщо виникала якась перепона, вона чекала, поки та зникне, а тоді рухалася далі. Вона мала здатність цілковито розслаблятися між періодами активних дій. А ще вона майстерно володіла одним прийомом, який складає основу спортивної боротьби — дати супротивнику виконати важку роботу, що призведе до його поразки, або перетворити його силу на слабкість.

Кейт не поспішала. Вона все швидко продумувала до кінця, а потім викидала це з голови. І починала відпрацьовувати метод. Вона будувала певну конструкцію і атакувала її, і якщо та виявляла бодай найменшу ознаку хиткості, руйнувала її і починала все від початку. Робила вона це або пізно вночі, або лишаючись на самоті, щоб нікому не впали в око ані зміни в її манері, ані її зосередженість. Конструкція, яку вона вибудовувала, складалася з людей, матеріалів, знань і часу. Вона мала доступ до перших і останнього, і починала здобувати матеріали і знання, але при цьому запускала в дію цілу низку непомітних пружинок і деталей і давала їм змогу набирати власний темп руху.

Спершу кухар розповів про заповіт. Напевне, це був кухар. Принаймні так думав він сам. Кейт почула про це від Етелі й узялася за нього в кухні, де він місив тісто для хліба: великі волохаті його руки були по самі лікті у борошні, долоні побіліли від дріжджів.

— По-твоєму, це порядно — розповідати, що ти був свідком? — тихо спитала вона.— Що про тебе подумає міс Фей, як гадаєш?

Він збентежився.

— Але я не...

— Що саме ти «не» — не казав нікому чи не думав, що цим можна зашкодити?

— Я не думав, що...

— Не думав, що ти розказав? Знали лише троє. Думаєш, це я розказала? Чи міс Фей?

Вона побачила збентеження у нього в очах і зрозуміла, що відтепер він сам не буде впевнений, що нікому не розповідав. За мить він уже буде переконаний, що то він.

Троє з дівчат розпитували Кейт про заповіт, зібравшись разом для хоробрості.

— Навряд чи Фей хотіла б, щоб я це з вами обговорювала. Алекс мав би тримати язика за зубами,— заявила Кейт. Коли їхня рішучість пригасла, вона додала: — А чому б вам не спитати у самої Фей?

— Та ні, ми на це не зважимося!

— Проте ви зважуєтеся базікати у неї за спиною! Що ж, ходімо до неї, і ви спитаєте про все, що вас цікавить.

— Ні, Кейт, ні.

— Тоді мені доведеться розповісти їй про ваші питання. Не хочете при цьому бути? Вам не здається, що їй було би приємніше знати, що ви не теревените у неї за спиною?

— Але ж...

— От мені було би приємніше, я це точно знаю. Мені завжди подобаються щирі люди.

Вона потроху заганяла їх на слизьке, підбурювала і зрештою заштовхала до кімнати Фей.

— Вони мене розпитували про відому тобі справу,— пояснила Кейт.— Алекс зізнався, що прохопився.

Фей трохи здивувалася.

— Та я, власне, і не думала робити з того таємницю.

— Добре, що ти так на це дивишся. Але ти ж розумієш, що я не мала права говорити, поки не скажеш ти.

— А тобі здається, що розповідати не варто?

— Та ні, зовсім ні. Я рада, просто мені здавалося, що я тебе зраджу, якщо заговорю перша.

— Ти така чудова, Кейт. Але я не вбачаю в тому жодної шкоди. Бачите, дівчата, я зовсім самотня на цьому світі, от я й узяла Кейт собі в дочки. Вона про мене піклується. Кейт, дай-но мені скриньку.

І кожна з дівчат узяла заповіт в руки й уважно прочитала його. Він був такий простий, що вони могли повторити його слово в слово іншим дівчатам.

Вони почали придивлятися до Кейт: як вона зміниться, чи не перетвориться на тирана, але якщо та і змінилася, то лише на краще, стала до них ще приязніша.

За тиждень Кейт занедужала, але вона неухильно продовжувала свій нагляд за закладом, і ніхто б не здогадався, якби її не застали в коридорі, всю напружену, з обличчям, перекошеним мукою. Вона благала дівчат нічого не казати Фей, але вони обурилися, і саме Фей наполягла, щоб вона лягла у ліжко, і викликала доктора Вайлда.

Це був приємний чоловік і доволі непоганий лікар. Він оглянув її язик, порахував пульс, поставив кілька інтимних питань, а потім потягнув себе за нижню губу.

— Отут? — спитав він, трохи надавивши їй на хрестець.— Ні? А тут? Болить? Ясно. Гадаю, вам просто треба промити нирки.

Він залишив жовті, зелені й червоні пігулки, які треба було заживати одну по одній. Пігулки дуже допомогли.

Тільки раз у неї стався невеличкий рецидив. Вона сказала Фей:

— Я схожу до лікаря.

— Я викличу його до нас.

2

Доктор Вайлд був людина добра і чесна. Він любив повторювати, що у своїй професії він твердо знає тільки те, що сірка лікує сверблячку. Він серйозно ставився до медичної практики. Як чимало провінційних лікарів, у себе в місті він був водночас універсальним знахарем, священиком і психіатром. Він знав майже всі секрети, слабкі й сильні місця мешканців Салінаса. Він так і не навчився спокійно сприймати смерть. Смерть пацієнта завжди викликала у нього відчуття поразки і безнадійного неуцтва. Він був не дуже рішучий і вдавався до хірургії лише у крайніх і страшних випадках. Аптеки приходили на допомогу лікарям, але доктор Вайлд був одним з небагатьох, хто має власний набір медикаментів і сам виготовляє ліки. Багато років напруженої праці й недостатнього сну зробили його трохи неуважним і заклопотаним.

О восьмій тридцять ранку в середу Кейт пройшла Головною вулицею, піднялася сходами до Окружного банку Монтерея і в кінці коридору знайшла двері з табличкою «Д-р Вайлд. Приймальні години 11.00 — 14.00».

О дев’ятій тридцять доктор Вайлд поставив свою двомісну коляску до платної стайні та втомлено взяв у руки свій чорний саквояж. Він їздив до Алізаля, де головував на консиліумі під час умирання однієї старої, дуже старої німкені. Вона не спромоглася піти з життя як слід. Були всілякі ускладнення. Ще й зараз доктор Вайлд не знав непевне, чи оте жорстке, сухе, тягуче життя з неї повністю вийшло. Їй було дев’яносто сім років, і свідоцтво про смерть для неї нічого не важило. Вона робила зауваження навіть священику, який готував її до смерті. Доктор Вайлд думав про таїнство смерті. Він нерідко про це думав. Учора Ален Дей, тридцятисемирічний здоровань, дужий як бик володар чотирьохсот акрів землі й голова великої родини, смиренно віддав своє життя пневмонії після невеличкої застуди і трьох днів гарячки. Для доктора Вайлда це була загадка. Повіки у нього стали важкі, очі пекли. Він вирішив, що візьме ванну, розітреться губкою і вип’є, перш ніж до нього з’являться амбулаторні хворі зі своїми болями в животі.

Він піднявся сходами, вклав потертий ключ у замок свого кабінету. Ключ не повертався. Він поставив саквояж на підлогу і застосував силу. Ключ не піддавався. Він ухопився за ручку, потягнув на себе двері й задзвенів ключем. Двері прочинилися зсередини. Перед ним стояла Кейт.

— А, доброго ранку. Ключ застряг. Як ви увійшли?

— Не було замкнено. Я з’явилася зарано і зайшла почекати.

— Не було замкнено?

Він повернув ключ у другий бік — і дійсно: язичок рухався легко.

— Старішаю, вочевидь,— сказав він, зітхнувши.— Стаю забудькуватим. Та й узагалі не знаю, навіщо замикаю кабінет. Його можна відімкнути шматочком дроту. Та й кому треба сюди заходити? — він подивився на Кейт, ніби уперше побачив.— Прийом починається тільки об одинадцятій.

— Мені треба ще трохи отих пігулок,— відповіла Кейт,— і я не можу прийти пізніше.

— Пігулки? А, так. Ви ота дівчина, що працює у Фей.

— Саме так.

— Почуваєтеся краще?

— Так, пігулки допомагають.

— Але вони здатні й зашкодити,— зауважив лікар.— А двері до фармацевтичної я також не замкнув?

— Що таке — фармацевтична?

— Отам — ті двері.

— Гадаю, замкнули.

— Старішаю. Як там Фей?

— Власне, я через неї тривожуся. Вона сильно хворіла не так давно. Мала спазми, і з головою щось негаразд.

— У неї і раніше бували розлади шлунку,— зауважив доктор Вайлд.— Не можна вести таке життя, їсти, коли заманеться, і лишатися здоровою людиною. Мені принаймні не вдається. Ми це тільки називаємо розладом шлунку. Так, тепер щодо пігулок. Ви пам’ятаєте, якого вони кольору?

— Жовті, червоні й зелені.

— А, так. Згадав.

Коли він висипав пігулки у круглу картонну коробочку, Кейт стояла біля дверей.

— Скільки у вас ліків!

— Справді,— відізвався доктор Вайлд,— і що старішим я стаю, то менше їх вживаю. У мене є ще ті, які я мав на початку медичної практики. Так їх ніколи і не застосував. Це запас новачка. Я збирався експериментувати, така собі алхімія.

— Що?

— Нічого. Тримайте. Перекажіть Фей, що їй треба висипатися і їсти більше овочів. Я не спав цілу ніч. Вихід самі знайдете?

І він нетвердими кроками повернувся до кабінету.

Кейт подивилася йому вслід, і її очі забігали по рядах пляшечок і коробок. Вона зачинила двері фармацевтичної і озирнула передпокій. Одна книжка на полиці трохи виступала в ряду інших. Вона посунула її, щоб вирівняти ряд.

Потім узяла зі шкіряного дивана свою велику сумку і вийшла.

У себе і спальні Кейт витягла з сумки п’ять пляшечок і смужку списаного паперу. Усе це вона запхала в панчоху, скрутила, заштовхала чимглибше у гумову калошу і поставила поруч з її парою під стінку в комірчині.

3

Протягом наступних місяців у закладі Фей почали відбуватися зміни. Дівчата стали неохайні й дратівливі. Якби їм звеліли помитися і прибрати у себе в кімнатах, вони б страшенно обурилися, і в закладі запанував би злий настрій. Так не годилося.

Якось увечері, за столом, Кейт сказала, що випадково зазирнула до кімнати Етелі, й там було так гарно й чисто, що вона не втрималася і купила для Етелі подарунок. Коли Етель його розгорнула, це виявився флакон парфумів, такий великий, що його вистачить дуже надовго. Етель дуже зраділа і сподівалася, що Кейт не помітила брудного одягу під ліжком. Після вечері вона не лише прибрала одяг, а й натерла підлогу і змела по кутках павутиння.

Потім Грейс так гарно причепурилася, що Кейт не могла не подарувати їй брошку з гірського кришталю у вигляді метелика, яку носила сама. І Грейс довелося побігти переодягтися у чисту строгу блузку, щоб приколоти брошку.

Якби кухар Алекс вірив у те, що про нього зазвичай говорять, то вважав би себе вбивцею, аж тут він раптом дізнався, що має золоті руки на печиво. Він також довідався, що кулінарії навчитися не можна. З цим треба народитися.

Ватяне Око дізнався, що ніхто його не ненавидить. Його бамкання по клавішах непомітно змінилося.

Він сказав Кейт:

— Дивно, що все пам’ятаєш, коли хочеш пригадати.

— Тобто? — здивувалась вона.

— Ну, от, наприклад...— І він заграв для неї.

— Як чудово,— похвалила вона.— А що ти грав?

— Не знаю. Здається, Шопен. Якби ж я тільки міг бачити ноти!

Він розказав Кейт, як втратив зір, хоча раніше нікому про це не розповідав. Історія була неприємна. А ввечері (була субота) він зняв ланцюг зі струн і зіграв те, що пригадував і награвав уранці, щось під назвою «Місячна соната» Бетховена, як вважав Ватяне Око.

Етель сказала, що воно справді схоже на місячне сяйво, і спитала, чи не знає він слів.

— Тут немає слів,— відповів Ватяне Око.

Оскар Трип з Гонзалеса, який бував у них суботніми вечорами, зауважив:

— Та ні, як це можна без слів. Така гарна пісня.

Одного вечора подарунки отримали всі, тому що заклад Фей був найкращий, найчистіший, найприємніший у цілому окрузі — а завдяки кому? Звісно, дівчатам, кому же ще? А чи хтось колись куштував такі-от приправи у соусі?

Алекс повернувся до кухні й сором’язливо потер очі долонею. Він ще їм зробить такий сливовий пудинг, що вони язики проковтнуть.

Джорджія прокидалася щоранку о десятій і брала у Ватяного Ока уроки гри на піаніно, тому завжди мала чисті нігті.

Повертаючись з одинадцятигодинної меси суботнього ранку. Грейс сказала Тріксі:

— А я мало не вийшла заміж і не кинула проституцію. Можеш таке уявити?

— Тут справді чудово,— погодилася Тріксі.— Дівчата Дженні приходили з тортом на день народження Фей і очам своїм не могли повірити. Вони ні про що більше й говорити не могли, тільки як воно зараз у Фей. Дженні біситься.

— А ти бачила сьогодні вранці на дошці кількість клієнтів?

— Звісно, бачила: тридцять сім за один тільки тиждень. Хай Дженні чи Негритоска спробують побити такий рекорд, та ще коли немає ніяких свят!

— Ніяких свят, дідько! Ти забула, що зараз Великий піст? До Дженні зовсім клієнти не ходять.

Після хвороби і страшних снів Фей принишкла і засмутилася. Кейт знала, що за нею стежать, але з цим не можна було дати ради. І вона час до часу пересвідчувалася, що сувій паперу досі на своєму місці у скриньці та що всі дівчата або його бачили, або про нього чули.

Одного пообіддя Фей підвела очі від свого пасьянсу, коли до її кімнати постукала й увійшла Кейт.

— Як почуваєшся, матусю?

— Добре, цілком добре...— Погляд у неї був загадковий. Фей не вирізнялась розумом.— Знаєш, Кейт, я б хотіла поїхати до Європи.

— Ой як чудово! Ти на це заслуговуєш і можеш собі дозволити.

— Я не хочу їхати сама. Я хочу, щоб зі мною поїхала ти.

Кейт подивилася на неї вкрай здивовано.

— Я? Ти хочеш узяти мене?

— Звісно, чому б ні?

— Та ти просто золото! Коли ми можемо поїхати?

— То ти хочеш?

— Я завжди про це мріяла. Коли ми можемо поїхати? Давай якнайшвидше.

Погляд Фей втратив підозрілість, і обличчя її пом’якшало.

— Може, наступного літа,— відповіла вона.— Заплануймо на наступне літо, Кейт.

— Добре, матусю.

— Ти вже не береш собі клієнтів, ні?

— Навіщо? Ти мене всім забезпечуєш.

Фей неквапно зібрала карти, склала акуратну колоду і кинула в шухляду. Кейт сіла поруч на стілець.

— Мені треба з тобою порадитися.

— В чому річ?

— Ну, ти знаєш, я намагаюся тобі допомагати.

— Ти взагалі все сама робиш, люба.

— Тобі відомо, що наші найбільші витрати — це харчі, і взимку ціни зростають.

— Знаю.

— Так от, зараз ми купуємо фрукти і будь-які овочі по чверть долара за лантух. А взимку ти сама знаєш, скільки ми платимо за консервовані персики і спаржеву квасолю.

— Та чи ти не збираєшся зайнятися консервуванням?

— Чому б і ні?

— А що скаже Алекс?

— Матусю, хочеш вір, хочеш ні, або спитай у нього. Алекс сам і запропонував.

— Не може бути!

— Сам, сам! Їй-богу!

— Всратися можна! Ой, перепрошую, люба. Само вихопилося.

Кухня перетворилася на консервний цех, усі дівчата допомагали. Алекс свято вірив, що це була саме його ідея. На доказ цього в кінці сезону він отримав срібний годинник, на задній кришці якого було вигравійоване його ім’я.

Зазвичай Фей і Кейт вечеряли за довгим столом у їдальні, але у неділю, коли Алекс брав вихідний, а дівчата робили собі великі сандвічі, Кейт накривала вечерю на двох у кімнаті Фей. Це було приємно і вишукано. Неодмінно бували якісь делікатеси — паштет з гусячої печінки, зелений салат з помідорами й огірками, випічка з булочної Ланга, що на Головній вулиці. І замість білої церати і паперових серветок стіл Фей накривався білою камчатною скатертиною, а серветки клалися лляні. Усе це створювало святковий настрій, а ще й свічки і — рідкість для Салінаса! — ваза з квітами. Кейт уміла складати красиві квіткові композиції з самих лише бутонів диких трав, які вона збирала у полях.

— Яка ж вона молодець,— говорила Фей.— Усе вміє робити і може з нічого зробити цукерочку. Ми їдемо до Європи. А знаєте, що Кейт розмовляє французькою? Правда-правда! Коли захопите її наодинці, попросіть, щоб вона щось сказала французькою. Вона й мене вчить. Знаєте, як буде французькою хліб? — Фей була у захваті. Кейт забезпечувала їй піднесення і безнастанне планування.

4

У суботу чотирнадцятого жовтня над Салінасом пролетіли перші дикі качки. Фей побачила їх у вікно — великий клин, що відлітав на південь. Коли до неї перед вечерею зайшла, як зазвичай, Кейт, Фей їй про це розповіла.

— От і зима на порозі,— сказала вона.— Треба звеліти Алексу підготувати грубки.

— Готова випити свій тонік, матусю люба?

— Готова. Я зовсім розлінилася, ти так за мною упадаєш.

— Мені подобається про тебе дбати,— відповіла Кейт. Вона узяла з шухляди пляшку з овочевою мікстурою Лідії Пінкем і подивилася крізь неї на світло.— Майже нічого не залишилося. Треба буде купити ще.

— Здається, в комірчині залишилися три пляшки з дюжини.

Кейт підняла склянку.

— Там у склянці муха,— сказала вона.— Піду помию.

У кухні вона ополоснула пляшку. Дістала з кишені піпетку. Кінчик був затканий шматочком картоплі, як затикають носик на жбані з гасом. Вона обережно накрапала кілька крапель прозорої рідини у склянку, це була гомеопатична настоянка зі стрихніном від переїдання та перепою.

Повернувшись до кімнати Фей, вона влила у склянку три столових ложки овочевої мікстури і добре перемішала.

Фей випила свій тонік і облизала губи.

— Чогось вона гірка,— здивувалася вона.

— Гірка, люба? Дай-но я скуштую...— Кейт налила собі столову ложку з пляшки і скривилася.— Справді. Мабуть, стояла дуже довго. Я її зараз викину. Ой, ну таки гірка. Принесу тобі зараз води.

За вечерею обличчя Фей розпашілося. Вона кинула їсти і ніби дослуховувалася.

— Що з тобою? — спитала Кейт.— Матусю, що з тобою?

Фей, здавалося, не могла зосередитися.

— Не знаю. Серце калатає. Раптом я злякалася, і серце аж бухкає.

— Хочеш, я відведу тебе до твоєї спальні?

— Ні, люба, мені вже краще.

Грейс поклала виделку.

— Фей, ви страшенно розчервонілися.

— Мені це не подобається,— сказала Кейт.— Треба показатися доктору Вайлду.

— Та ні, вже все гаразд.

— Ти мене налякала,— сказала Кейт.— Раніше таке з тобою траплялося?

— Бувала задишка, але це тому, що я гладшаю.

Фей почувалася недобре того суботнього вечора, й о десятій годині Кейт умовила її піти спати. Кейт кілька разів зазирала до кімнати, поки не переконалася, що Фей заснула.

Наступного дня вона вже почувалася добре.

— У мене, мабуть, просто задишка,— сказала вона.

— Добре, приготуємо дієтичну їжу для мого сонечка,— усміхнулася Кейт.— Я зварила курячий бульйон, а ще у нас є салат зі спаржевої квасолі, як ти любиш — тільки олія й оцет, а потім чай.

— Клянуся Богом, Кейт, я почуваюся зовсім непогано.

— Нічого, нам обом не завадить поїсти чогось легшого. Ти мене так налякала вчора увечері. У мене була тітонька, яка вмерла від серцевого нападу. Таке не забувається, знаєш.

— У мене ніколи не було проблем із серцем. Просто задишка, коли я піднімаюся сходами.

У кухні Кейт розклала вечерю на дві таці. Вона розмішала французький соус у чашці й полила ним салат зі спаржевої квасолі. На тацю Фей вона поставила її улюблену мисочку і почала підігрівати суп на плиті. Потім дістала з кишені піпетку і накапала дві краплі кротонової олії на спаржеву квасолю і перемішала. Збігала до своєї кімнати, проковтнула вміст пляшечки проносного і повернулася до кухні. Розлила по мисочках гарячий бульйон, наповнила чайник кип’ятком і понесла таці до кімнати Фей.

— Здавалося, я зовсім не голодна,— сказала Фей,— але твій бульйон пахне так смачно.

— Я приготувала для тебе спеціальний соус,— повідомила Кейт.— Це старовинний рецепт, з розмарином і чебрецем. Цікаво, чи сподобається тобі.

— Він просто божественний,— похвалила Фей.— Хотіла б я знати, чи є щось, чого ти не вмієш?

Кейт стало зле першій. Лоб її вкрився потом, вона зігнулася вдвоє і скрикнула від болю. Очі вирячилися, з рота текла слина. Фей вибігла у коридор, волаючи про допомогу. Дівчата і декілька недільних клієнтів скупчилися у кімнаті. Кейт корчилася на підлозі. Двоє з завсідників поклали її на ліжко Фей і намагалися розпрямити, але вона зойкнула і знову скрючилася. Вона страшенно спітніла, увесь одяг був мокрий.

Фей витирала їй лоб рушником, коли і її пронизав біль.

Спливла ціла година, поки знайшли доктора Вайлда,— він грав у карти з другом. Дві істеричні повії притягли його до закладу. Кейт і Фей знесилилися від блювання, діареї і спазмів, які періодично повторювалися.

— Що ви їли?

Тут доктор Вайлд помітив таці та грізно спитав:

— Ця спаржева квасоля домашнього консервування?

— Ясна річ,— відповіла Грейс.— Ми її тут самі робили.

— Хтось із вас її їв?

— Та ні. Бачите...

— Ідіть і розбийте всі банки,— звелів доктор Вайлд.— Клята спаржева квасоля! — І він витяг помпу для промивання шлунку.

У вівторок він сидів біля двох блідих, ослаблених жінок. Ліжко Кейт перенесли до кімнати Фей.

— Тепер я можу вам сказати,— почав він.— Я не вірив, що ви маєте шанс вижити. Вам неймовірно пощастило. Забудьте про домашнє консервування спаржевої квасолі. Купуйте фабричні консерви.

— Але чому? — здивувалася Кейт.

— Ботулізм. Ми не дуже багато про нього знаємо, але мало хто після нього виживає. Гадаю, ви двоє врятувалися, бо ви молода, а вона міцна.— Тут він звернувся до Фей.— У вас ще з’являється кров у сечі?

— Так, трохи.

— Тоді ось вам пігулки з морфієм. Вони допоможуть загоєнню. У вас там, схоже, щось надірвалося. Але ж кажуть, що шльондру нічого не вб’є. Отже, заспокойтеся, обидві.

Це сталося сімнадцятого жовтня.

Фей так і не оговталася. То їй ставало трохи легше, але потім знову починалися муки. Був дуже сильний напад третього грудня, і вона довго ще не приходила до тями. Дванадцятого грудня у неї почалася сильна кровотеча, і після цього погіршало з серцем. Доктор Вайлд довго вислуховував її через стетоскоп.

Кейт була змучена, її тендітне тіло висохло до кісток. Дівчата намагалися замінити її біля Фей, але Кейт відмовлялася відходити від неї.

— Бозна коли вона востаннє спала,— зауважила Грейс.— Якщо Фей судилося померти, гадаю, це вб’є і Кейт.

— З неї станеться пустити собі кулю в лоба,— припустила Етель.

Доктор Вайлд відвів Кейт у вітальню з прикритими на день шторами і поставив на стілець свій чорний саквояж.

— Вочевидь, я мушу вас попередити. Боюся, її серце не витримає такої напруги. У неї всередині все розірвано. Цей бісів ботулізм! Гірший за гримучу змію,— він відвернувся від виснаженого обличчя Кейт.— Уважаю, що мусив вам сказати, щоб ви підготувалися,— він ніяково поклав руку на її схудле плече.— Мало хто здатний на таку відданість. Дайте їй теплого молока, якщо вона зможе його випити.

Кейт принесла таз із теплою водою і поставила на столик біля ліжка. Коли в кімнату зазирнула Тіксі, вона мила Фей м’якими льняними серветками. Потім розчесала її довге біляве волосся і заплела в коси.

Шкіра Фей всохла, обличчя схудло, очі здавалися величезними і порожніми. Вона силилася заговорити, але Кейт не дала:

— Мовчи! Бережи сили. Бережи сили.

Кейт пішла на кухню по склянку теплого молока і поставила її на тумбочку. Вона витягла з кишені дві пляшечки і набрала трохи рідини з кожної у піпетку.

— Розтули рота, матусю. Це нові ліки. Сміливіше, люба. Смак противний.

І вона видушила вміст піпетки мало не в горло Фей, а потім потримала її голову, щоб та могла випити трохи молока, запити бридкий смак.

— А зараз відпочивай, я повернуся дуже скоро.

Кейт тихенько вислизнула з кімнати. У кухні було темно. Вона відчинила задні двері, прокралася надвір і почала ходити серед бур’янів. Земля була сира від весняних дощів. У глибині двору вона гострим ціпком викопала ямку. Вкинула туди чимало пляшечок тонкого скла і піпетку. Розтрощила ціпком скло на друзки і засипала землею. Починався дощ, і Кейт повернулася до будинку.

Спершу дівчата хотіли зв’язати Кейт, щоб вона собі чогось не заподіяла. Але незабаром її істерика поступилася місцем тупому заціпенінню. Минуло багато часу, поки її здоров’я відновилося. І вона геть-чисто забула про заповіт. Урешті-решт про нього згадала Тріксі.

1

В угідді Траска Адам поринув у себе. Недобудований дім Санчесів стояв відкритий вітрам і дощам, і нові мостини вигнулися від вологи. Ділянки, розбиті під городи, пишно заросли бур’янами.

Адам ніби пірнув у якусь липку в’язкість, яка гальмувала його рухи і стримувала думки. Він бачив світ як крізь сіру воду. Час до часу його думка проривалася нагору, та коли блимало світло, воно викликало у нього якесь хворобливе відчуття, і він знову провалювався у сірість. Він усвідомлював існування близнюків, бо чув, як вони плачуть і сміються, але відчував до них тільки легку відразу. Для Адама вони були символом його утрати. Сусіди заїжджали до його долини, і кожен з них зрозумів би його гнів чи його смуток — і допоміг би. Але вони не могли нічого вдіяти з тією хмарою, яка його оповила. Адам їм не опирався. Він їх просто не бачив, і скоро сусіди припинили їздити дорогою під дубами.

Деякий час Лі намагався розбуркати Адама, але Лі мав купу роботи. Він куховарив, прав, купав і годував близнюків. Через цю нелегку і безнастанну працю він полюбив цих двох хлопчиків. Він говорив з ними китайською, і саме китайськими були перші слова, які вони упізнавали і намагалися повторювати.

Семюель Гамільтон повертався двічі, щоб спробувати витягнути Адама з того заціпеніння. Тоді втрутилася Лайза.

— Нема чого тобі там робити,— заявила вона.— Коли ти звідти повертаєшся, тебе не впізнати. Семюелю, ти його не зміниш. У тебе на обличчі я бачу його відбиток.

— А ти подумала про тих двох малюків, Лайзо?

— Я думаю про твою власну родину,— відтяла вона.— Після тих твоїх відвідин ми всі як у жалобі ходимо.

— Гаразд, мамо,— сказав Семюель, але засмутився, бо він не міг не перейматися, коли страждали інші. Йому було не легко залишити Адама у скорботі й відчаї.

Адам заплатив йому за роботу, заплатив навіть за деталі вітряка, але він уже не хотів вітряків. Семюель продав обладнання і вислав гроші Адаму. Відповіді не було.

Семюель зрозумів, що сердиться на Адама Траска. Йому здавалося, що Адам втішається своїм горем. Але Семюель не мав вільного часу на ці роздуми. Джо вступив до коледжу — до того самого, який побудував на своїй фермі поблизу Пало-Альто Ліланд Стенфорд. Турбував батька і Том, який дедалі глибше занурювався у книжки. Він непогано робив свою справу, але Семюель відчував, що Том не дуже щасливий.

Віль і Джордж процвітали у своєму бізнесі, Джо писав листи додому римованими віршами і нападав на всі загальноприйняті істини настільки різко, наскільки це не шкодило здоров’ю.

Семюель написав Джо: «Мене б засмутило, якби ти не став атеїстом, і я радо читаю, що ти, у твоєму віці та з твоїм розумом, прийняв агностицизм так само, як з’їдав тістечко на повний шлунок. Але я хочу попросити тебе від усього мого серця, яке все розуміє: не намагайся навернути у свої переконання маму. Твій останній лист змусив її думати, що ти захворів. Твоя мама вірить, що не існує таких хвороб, які не можна було б вилікувати міцним бульйоном. Вона пояснює твої нападки на основи цивілізації простим розладом шлунку. Це її тривожить. Її віра — гора, а у тебе, синку, поки що немає і маленької лопатки».

Лайза старішала. Семюель бачив це на її обличчі, але сам він не почувався старим, попри сиву бороду. Проте Лайза починала жити минулим, і ось тому доказ.

Були часи, коли вона дивилася на його плани і пророцтва як на нерозсудливі крики дитини. Тепер вона вважала їх недоречними для дорослого чоловіка. На фермі їх залишилося тільки троє — Лайза, Том і Семюель. Уна побралася з чужаком і поїхала. Дессі тримала своє ательє мод у Салінасі. Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка, Моллі одружилася також і жила, хоч вірте, хоч не вірте, у квартирі в Сан-Франциско. У її спальні все було напахчено, перед коминком лежала велика шкура білого ведмедя, а Моллі за кавою по обіді курила тоненькі цигарки з золотим обрізом — «Вайолет Майло».

Одного разу Семюель потягнув собі спину, піднімаючи копицю сіна, і це завдало більше болю його почуттям, ніж спині, бо він не міг уявити життя, у якому Сем Гамільтон буде не в змозі підняти копицю сіна. Він образився на свою спину, як ображався на котрогось зі своїх дітей, коли вони робили щось нечесне.

У Кінг-Сіті його оглянув доктор Тилсон. За роки нелегкої роботи доктор став дратівливим буркотуном.

— Ви потягли собі спину.

— Точно,— підтвердив Семюель.

— І оце ви проїхали стільки миль, тільки щоб я вам сказав, що ви потягли спину, й узяв за це два долари?

— Ось ваші два долари.

— І ви хочете знати, як вам далі з цим бути?

— Звісно, хочу.

— Більше її не розтягуйте. І заберіть свої гроші. Ви ж не дурень, Семюелю, хіба що впадаєте в дитинство.

— Але ж спина болить.

— Саме собою. Як би інакше ви дізналися, що потягнули її, якби вона не боліла?

— Ви дуже добрий до мене,— розсміявся Семюель.— Ваша доброта коштує значно більше двох доларів. Гроші ваші.

Доктор Тилсон уважно на нього подивився:

— Сподіваюся, ви говорите правду, Семюелю. Я візьму гроші.

Семюель заїхав провідати Віля у його новій чудовій крамниці. Він ледь упізнав свого сина: Віль погладшав, мав успішний вигляд, був одягнений у костюм-трійку і носив на мізинці золотий перстень.

— Я тут підготував пакунок для мами,— сповістив Віль.— Усілякі консерви з Франції. Шампіньйони, печінковий паштет, сардинки такі маленькі, що їх і не розгледіти.

— Вона негайно перешле їх Джо,— сказав Семюель.

— А ти не можеш умовити її, щоб вона сама поїла?

— Ні,— відповів батько.— Але вона буде щаслива відправити їх Джо.

До крамниці зайшов Лі, й очі його радісно блиснули.

— Драстуйте, місі Сем,— сказав він.

— Привіт, Лі. Як там малеча?

— Малеча добре.

— Хочу зайти попити пива тут за рогом,— сказав Семюель.— Буду радий, якщо ви приєднаєтеся, Лі.

Лі й Семюель сиділи за круглим столиком у барі, й Семюель виводив на вичищеній дерев’яній поверхні з вологими слідами від свого кухля якісь цифри.

— Я хотів би провідати вас з Адамом, але навряд чи від цього була б якась користь.

— Але й шкоди ніякої не було б. Я думав, він оговтається. Та він і досі тиняється, як привид.

— Уже понад рік минуло, здається,— зауважив Семюель.

— Рік і три місяці.

— І що ж я, по-вашому, можу зробити?

— Не знаю,— відповів Лі.— Можливо, якось його налякаєте. Усе інше не діє.

— Не дуже-то я вмію лякати. Скоріш за все, злякаюся сам. До речі, як він назвав хлопчиків?

— Вони не мають імен.

— Ви жартуєте, Лі.

— Не жартую.

— Як же він їх називає?

— Він їх називає «вони».

— Та ні, коли він розмовляє з ними?

— Коли він з ними розмовляє, він говорить «ти» до одного з них або «ви» до обох.

— Але ж це неподобство! — розсердився Семюель.— Що за дурень цей чоловік!

— Я хотів приїхати до вас і розказати. Йому кінець, якщо ви його не повернете до життя.

— Я приїду,— пообіцяв Семюель.— І візьму з собою добрячий батіг. Не мають імен! Ви маєте рацію, Лі. Я приїду.

— Коли?

— Завтра.

— Я заріжу курку,— сказав Лі.— Вам сподобаються близнюки, містере Гамільтон. Вони красиві дітки. А містеру Траску я не скажу, що ви приїжджаєте.

2

Семюель несміливо сказав дружині, що хоче провідати угіддя Траска. Він гадав, що вона нагромадить цілу купу заперечень, а він не послухається її, хоча за все життя таке траплялося нечасто, і зробить по-своєму, як би сильно вона не протестувала. У нього засмоктало під ложечкою, коли він подумав, що ослухається дружини. Він пояснив свою мету так, ніби каявся в гріхах. Лайза узяла руки в боки, слухаючи його, і серце в нього впало. Коли Семюель закінчив, вона продовжувала на нього дивитися, як йому здалося, крижаним поглядом.

Нарешті вона заговорила.

— Семюелю, ти гадаєш, що зумієш зрушити з місця цю скелю, а не людину?

Такого він не очікував.

— Не знаю, мамо. Просто не знаю.

— І ти вважаєш такою важливою справою, щоб оті діти зараз отримали імена?

— Принаймні так мені здалося,— відповів він незграбно.

— Семюелю, як по-твоєму, чому ти хочеш туди поїхати? Через свою невгамовну цікавість? Через твоє невиліковне невміння займатися тільки власними справами?

— Гаразд, Лайзо, я дуже добре знаю всі свої недоліки. Думаю, тут дещо важливіше.

— Краще б це було дещо важливіше,— заявила Лайза.— Той чоловік не визнає, що його сини живуть. Він їх відтяв на півдорозі.

— Ось і мені так здається, Лайзо.

— А якщо він тобі скаже не лізти у чужі справи? Тоді що?

— Тоді — не знаю.

Вона так зціпила зуби, що ті аж клацнули.

— Якщо ти не влаштуєш так, щоб ті хлоп’ята отримали імена, тобі в нашому домі спокою не буде. Не смій сюди повертатися, скиглячи, що він нічого не хоче робити і не слухається. Якщо посмієш, тоді доведеться мені їхати туди самій.

— Я йому дам добрячого стусана,— пообіцяв Семюель.

— Нічого ти йому не зробиш. Ти не вмієш бути жорстким, Семюелю, хіба я тебе не знаю. Ти будеш його лагідно умовляти, а потім приплентаєшся назад і спробуєш примусити мене забути, що ти туди взагалі їздив.

— Я йому всю довбешку розіб’ю,— закричав Семюель.

Він шваркнув дверима у спальню, а Лайза всміхнулася до стінки.

Невдовзі він вийшов, одягнений у чорний костюм, туго накрохмалену сорочку з високим комірцем. Він нахилився до Лайзи, щоб вона зав’язала йому чорну краватку-стрічечку. Сива борода його була розчесана до блиску.

— Не завадило б намастити чорним кремом черевики,— порадила Лайза.

Намазуючи старі зношені черевики, Семюель скоса позирнув на дружину.

— Можна я візьму з собою Біблію? — спитав він.— Де ще знайдеш гарне ім’я, як не в Біблії?

— Не дуже-то я люблю, коли її виносять з дому,— збентежено відповіла Лайза.— А якщо ти повернешся пізно, що я читатиму ввечері? І там записані імена наших дітей.

Вона побачила, як у чоловіка витягнулося обличчя. Пішла до спальні й повернулася з маленькою Біблією, потертою і зачитаною, навіть обкладинка була заклеєна обгортковим папером.

— Візьми оцю.

— Але ж це Біблія твоєї матері.

— Вона не була би проти. Й усі імена тут, окрім одного, мають уже дві дати.

— Я її загорну, щоб не пошкодити,— сказав Семюель.

— Моя мати була би проти того, проти чого і я,— різко заговорила Лайза.— І я скажу тобі, проти чого заперечую я. Ти ніколи не можеш дати спокій Святому Письму. Ти тільки і знаєш, що чіпляєшся до нього, висловлюєш сумніви. Перегортаєш його, як єнот — мокрий камінь, і це мене дратує.

— Просто я хочу розібратися, мамо.

— У чому там розбиратися? Знай читай собі. Усе написано чорним по білому. Кому треба, щоб ти розбирався? Якби Господь Бог хотів, щоб ти розібрався, Він би дав тобі розібратися або записав би все по-іншому.

— Але, мамо...

— Семюелю,— сказала Лайза,— світ не знає іншого чоловіка, який був би такий незговірливий, я-от ти.

— Так, мамо.

— Чого ти зі мною повсякчас погоджується? Це свідчить про нещирість. Май власну думку.

Коли він від’їжджав від дому, вона проводжала очима його чорну фігуру у двоколці.

— Чудовий з нього чоловік,— промовила вона вголос.— Але страшенно незговірливий.

А Семюель думав зачудовано: «Саме коли я вважав, що достеменно знаю її, вона виявилася здатною на таке».

3

Останні півмилі, звернувши з Салінас-Веллі та йдучи нечищеною дорогою попід крислатими дубами, Семюель силувався виплекати лють, яка прикрила б його збентеження. Він вимовляв сам до себе героїчні слова.

Адам змарнів ще більше, ніж коли Семюель бачив його востаннє. Очі в нього були неживі, ніби він не надто часто ними дивився. Не одразу Адам утямив, що перед ним стоїть Семюель. Гримаса невдоволення скривила його губи.

— Я почуваюся кепсько,— сказав Семюель,— бо приїхав незваний.

— Чого вам треба? — спитав Адам.— Хіба я з вами не розплатився?

— Розплатився? — повторив Семюель.— О так. Так, Богом клянуся, ви розплатилися. І скажу вам, що плата була значно вища за зроблене.

— Що? Про що ви говорите?

Гнів Семюеля підріс і пустив листячко.

— Людина протягом усього життя шукає для себе гідної плати. Так от, якщо я склав собі ціну за ціле життя праці, чи можете ви, сумний чоловіче, вписати цю ціну негайно у свою розрахункову книгу?

— Я вам заплачу,— вигукнув Адам.— Кажу вам, заплачу. Скільки? Я заплачу.

— Ви вже заплатили, тільки не мені.

— Навіщо тоді ви приїхали? Забирайтеся геть!

— Колись ви мене запрошували.

— Але не зараз.

Семюель узяв руки в боки і нахилився уперед.

— Я вам зараз щось скажу, тільки тихо. Однієї гіркої ночі, гірчичної ночі, як учора, мене осяйнула добра думка, і темрява послабішала, коли зайнявся день. І оця думка йшла від вечірньої зорі до запізнілої зірки на вранішньому небосхилі, як говорили мудріші за нас люди. Тому я запросив себе сам.

— Вас тут ніхто не чекає.

— Мені сказали, що від ваших чересел Божою милістю народилися близнюки.

— А вам яке діло?

Від цього грубіянства в очах Семюеля спалахнуло щось схоже на радість. Він побачив, що Лі причаївся у домі й подає йому знаки.

— Заради Бога, не застосовуйте проти мене силу. Я людина, яка сподівається, що на її гербі буде картина миру і спокою.

— Не розумію вас.

— Ще б пак! Адаме Траск, вовк з двома вовченятами, облізлий півень, який чекає на щасливе батьківство через запліднене яйце! Смердючий йолоп!

Щоки Адама потемнішали, а очі, здавалося, вперше почали бачити. Семюель з радістю відчував, як у нього всередині закипає гнів.

— Друже мій, відступіться від мене. Заклинаю вас! — вигукнув він, і на губах у нього виступила піна.— Благаю! Заради всього для вас святого, відійдіть від мене! Прошу, заклинаю! Я відчуваю, як у мені пробуджується вбивство!

— Ідіть геть,— сказав Адам.— Ну ж бо — геть! Ви божевільний. Забирайтеся. Це моя земля. Я її купив.

— Ви купили собі ніс і очі,— глумливо відповів Семюель.— Ви купили собі чесність. Ви купили собі великий палець збоку. Вислухайте мене, бо я, схоже, потім вас уб’ю. Ви купили! Ви викупили з якогось нічогенького собі спадку. А тепер подумайте — чи заслуговуєте ви своїх дітей, чоловіче?

— Заслуговую? Але ж вони тут — гадаю. Я не розумію вас.

Семюель застогнав.

— Хай допоможе мені Бог, Лайзо! Усе не так, як ти думаєш, Адаме! Послухай мене уважно, поки пальці мої не вчепилися у твою горлянку. Оці чудові близнюки — невипробувані, непомічені, некеровані,— і я це кажу спокійно, опустивши руки,— невіднайдені.

— Ідіть геть,— голос Адама звучав хрипко.— Лі, принеси револьвер! Тут навіжений. Лі!

Руки Семюеля вчепилися Адаму в горло, кров билася в скронях, приливала до очей. Семюель гарчав:

— Відірви мої руки своїми млявими пальцями. Ти не купив цих хлопчаків, не вкрав їх, не дав за них і ламаного гроша. Ти їх отримав завдяки незбагненому промислу Божому.

І він різко випустив горло Адама зі своїх твердих пальців.

Адам стояв, важко дихаючи. Він досі відчував у себе на горлі руки коваля.

— Чого вам від мене треба?

— Ви не маєте любові.

— Я мав її — достатньо, щоб мене убити.

— Любові ніколи не буває достатньо. Кам’яний сад святкує замало, а не забагато.

— Не підходьте до мене. Я можу дати відсіч. Не думайте, що я не можу захищатися.

— У вас є зброя, навіть не одна, тільки без імені.

— Я вас поб’ю, стариганю. Ви ж старигань.

Семюель відповів:

— Я уявити не можу, щоб навіть тупа людина підібрала камінь і ще до приходу вечора не дала йому імені — наприклад, Пітер. А ти — ти цілий рік прожив з висохлим серцем і не дав своїм хлопцям бодай номерів.

— Що я роблю — то моя особиста справа,— сказав Адам.

Семюель ударив його важким робочим кулаком, і Адам розтягся на землі. Семюель попросив його підвестися, і коли Адам це зробив, ударив ще раз, тільки цього разу Адам уже не встав. Він не зводив погляду з небезпечного старого.

Вогонь в очах Семюеля згас, і він спокійно промовив:

— Ваші сини не мають імен.

— Їхня мати залишила їх без матері,— відповів Адам.

— А ви залишаєте їх без батька. Невже ви не відчуваєте, як буває холодно вночі самотній дитині? Як буває тепло, як співають пташки, який ранок обіцяє гарний день? Невже ви не пам’ятаєте, Адаме, як воно було, хоч трохи?

— Я цього не робив.

— То переробіть! У ваших синів немає імен! — Семюель нахилився, охопив Адама за плечі й допоміг підвестися.— Ми дамо їм імена. Ми все добре обміркуємо й оберемо для них гарні імена, які їх захистять.

Він струсив пилюку з Адамової сорочки.

Погляд Адама став відсутній, проте зосереджений, немов він вслухався у якусь принесену вітром мелодію, і очі його вже були не такі незрячі, як досі. Він сказав:

— Важко уявити, що я дякуватиму людині, яка мене ображала і витрусила, як килимок. Але я вдячний. Це подяка скривдженого, але все ж таки подяка.

Семюель усміхнувся, біля очей зібралися промінці зморшок.

— То все здавалося природним? Я робив усе правильно?

— Про що це ви?

— Бачите, я пообіцяв своїй дружині, що це зроблю. Вона мені не повірила. Я ж не забіяка. Востаннє я лупцював живу душу в графстві Деррі в Ірландії, коли вступився за шмаркате дівча з букварем.

Адам не зводив погляду від Семюеля, але бачив перед собою свого брата Карла, зловісного і жорстокого, а потім цей образ витіснила Кейті з очима, як дуло пістолета.

— Я не відчував страху,— промовив Адам.— Радше смертельну втому.

— Мабуть, я недостатньо розізлився.

— Семюелю, я спитаю тільки раз — і все. Ви щось чули? Відомо щось про неї — хоч щось?

— Я нічого не чув.

— Це майже полегшення,— сказав Адам.

— Ви відчуваєте ненависть?

— Ні. Ні — просто серце розривається. Можливо, згодом я назву це ненавистю. У мене не було проміжку між зачаруванням і жахом, розумієте? Я ошелешений, ошелешений.

— Колись ми з вами сядемо за стіл, і ви розкладете все по порядку, як у пасьянсі, а поки що, поки що — ви не можете знайти всі карти з колоди.

Позаду них, з курника, долинуло обурене квоктання нещасної курки, а потім глухий удар.

— Там щось із курками,— сказав Адам.

Заквоктала ще одна.

— Це Лі,— пояснив Семюель.— Знаєте, якби кури мали свій уряд, свою церкву і свою історію, вони виробили б дуже холодне й неприємне враження про людську радість. Щойно у котроїсь людини відбувається щось веселе й обнадійливе, тій або іншій курці рубають голову.

І двоє чоловіків замовкли, час до часу обмінюючись нещирими чемними репліками — безглуздими питаннями про здоров’я і погоду, відповіді на які жоден не слухав. Це тяглося б, доки вони знову б не розізлилися один на одного, якби не втрутився Лі.

Лі виніс стіл і два стільці й поставив стільці один проти другого. Він сходив по пінту віскі та дві склянки. Потім виніс близнюків, тримаючи їх у себе під пахвами, посадив їх на землю біля столу і дав кожному в руки по паличці, щоб вони ними бавилися.

Хлопчики сиділи статечно, роззираючись, роздивлялися бороду Семюеля і чекали на Лі. Найдивовижнішим був їхній одяг, бо вони мали на собі вузенькі штанці й курточки, прикрашені тасьмою й сутажем, як китайці. Костюмчик одного був бірюзовий, другого — тьмяно-рожевий, а тасьма і сутажеві петлі — чорні. На головах вони мали круглі чорні шовкові капелюшки з яскраво-червоним ґудзиком на пласкій тулії.

— І де це ви дістали цей одяг, Лі? — спитав Семюель.

— Ніде не діставав,— відповів Лі сердито.— Він у мене був. А увесь інший їхній одяг я шию сам, з парусини. Дитина мусить бути гарно вдягнена у день своїх іменин.

— Ви облишили свою ламану мову, Лі.

— Сподіваюся, назавжди. Звісно, вдаватимуся до неї у Кінг-Сіті.

Він звернувся до малюків якимись короткими мелодійними словами, і вони радісно йому всміхнулися і замахали своїми паличками. Лі провадив:

— Я вам наллю віскі. Це те, що було в домі.

— Але ж учора ви купували віскі в Кінг-Сіті,— зауважив Семюель.

Тепер, коли Семюель і Адам сиділи разом за столом, коли всі бар’єри впали, Семюеля охопила ніяковість. Те, що він вбив своїми кулаками, не можна було доповнити з легкістю. Він подумав про такі чесноти, як хоробрість і терпіння, які розм’якають, коли ними немає потреби користуватися. Він подумки глузував сам із себе.

Двоє чоловіків сиділи і дивилися на хлопчиків-близнюків у дивному яскравому вбранні. Семюель подумав: «Подеколи супротивник може допомогти краще, ніж друг». Він підвів очі на Адама.

— Важко розпочати,— заговорив він.— Це як лист, який потребує відповіді, а що довше відкладаєш, то важче узятися. Не допоможете мені?

Адам глянув на нього, потім знову на хлопчиків, що сиділи на землі.

— У мене в голові гуде,— сказав він.— Схоже на звуки, які чуєш під водою. Мені треба викопати себе з ями, у якій я провів рік.

— Може, розповісте мені, як воно сталося, і далі якось піде?

Адам перехилив свою склянку, налив собі ще і почав балансувати нею у себе на долоні. Бурштинове віскі плескалося у склянці, і його гострий фруктовий запах розлився у теплому повітрі.

— Нелегко пригадувати,— почав він.— То був не гострий біль, а тупе заціпеніння. Хоча ні — там були голки. Ви сказали, що у мене в колоді не всі карти,— я про це думав. Можливо, я ніколи не матиму всіх карт.

— Не виключено, що ця карта сама спробує вийти назовні. Коли чоловік каже, що не хоче про щось говорити, це означає зазвичай, що він ні про що інше не може думати.

— Може, й так. Вона злилáся у мене з заціпенінням, і я небагато пам’ятаю, окрім останньої картини, написаної вогнем.

— Вона стріляла у вас, еге ж, Адаме?

Адам стиснув губи, очі його почорніли.

— Можете не відповідати,— сказав Семюель.

— Чому б і не відповісти? Так, стріляла.

— Вона хотіла вас убити?

— Саме про це я думав найбільше. Ні, гадаю, вона не хотіла мене убивати. Вона не допустила такої для мене пошани. В ній не було ненависті, взагалі ніякої пристрасті. Я бачив таке в армії. Якщо хочеш убити людину, стріляєш у голову, у серце або в живіт. Ні, вона влучила туди, куди збиралася. Я бачив, як вона водила стволом. Мабуть, я не переймався б отак, якби вона хотіла моєї смерті. Це означало б хоч якусь любов. Але я був просто докучливою перешкодою, а не ворогом.

— Ви довго це обдумували,— зауважив Семюель.

— Мав для того досить часу. Я хочу у вас дещо спитати. Я не пам’ятаю нічого, крім останньої потворної картини. Вона була дуже вродлива, Семюелю?

— Була вродлива для вас, бо ви її такою створили. Не думаю, що ви взагалі колись бачили її — лише ваше творіння.

— Цікаво,— уголос міркував Адам,— хто вона така, що вона таке. Я радий був того не знати.

— А тепер хочете?

Адам опустив очі.

— Це не просто цікавість. Але я хотів би знати, що за кров тече у моїх хлопчиках. Коли вони виростуть — хіба я не почну щось у них шукати?

— Почнете. Але мушу вас застерегти — не їхня кров, а ваші підозри можуть пустити в них коріння зла. Вони будуть такими, якими ви хочете їх бачити.

— Втім, їхня кров...

— Не дуже-то я вірю в кров,— сказав Семюель.— По-моєму, коли людина знаходить добро чи зло у своїх дітях, вона бачить лише те, що сама насадила в них після того, як вони вийшли з материнського лона.

— Але зі свині не зробиш скакового коня.

— Не зробиш,— погодився Семюель.— Однак можна виростити дуже баску свиню.

— Ніхто з наших сусідів з вами б не погодився. Навіть місіс Гамільтон.

— Це точно. Вона б заперечувала найбільше, тому я їй такого не сказав би, щоб не накликати на себе громовиці її невдоволення. Вона перемагає в усіх суперечках завдяки запалу і переконанню, що інша думка — це персональна образа їй. Вона — чудова жінка, але з нею треба навчитися правильно поводитися. Поговорімо про ваших хлопчиків.

— Хочете ще випити?

— Залюбки, дякую. Імена — це велике таїнство. Я так і не розібрався, чи то ім’я формується дитиною, чи дитина підлаштовується під своє ім’я. Але в одному можна бути певним: коли хтось отримує прізвисько, це свідчить, що дане йому ім’я неправильне. Як вам подобаються звичайні імена — Джон, чи Джеймс, чи Карл?

Адам дивився на близнюків, але раптом, почувши останнє ім’я, він побачив у одному з хлопчиків свого брата. Він нахилився уперед.

— Що таке? — здивувався Семюель.

— Дивіться! — вигукнув Адам.— Ці діти не однакові! Вони не схожі один на одного.

— Звісно, не схожі. Вони ж не однояйцеві близнюки.

— Оцей — він схожий на мого брата. Я тільки щойно помітив. А от чи схожий на мене другий?

— Вони обидва схожі на вас. Обличчя має в собі все від самого початку.

— Зараз подібність уже не така сильна,— промовив Адам.— Але на якусь мить мені здалося, що я побачив привида.

— Мабуть, привиди отак і з’являються,— зауважив Семюель.

Лі приніс посуд і поставив на стіл.

— А бувають китайські привиди? — поцікавився Семюель.

— Мільйони,— відповів Лі.— Привидів у нас більше, ніж усього іншого. Гадаю, в Китаї нічого не помирає. Тому там така тіснява. Принаймні таке у мене склалося враження, коли я там був.

— Сідайте з нами, Лі,— припросив Семюель.— Ми намагаємося вигадати імена.

— У мене там кури смажаться. Скоро будуть готові.

Адам підвів очі від близнюків, і його погляд потеплішав і пом’якшав.

— Хочеш випити, Лі?

— Я прикладаюся до нг-ка-пі у кухні,— сказав Лі й пішов до будинку.

Семюель нахилився, підняв одного з малюків і всадовив собі на коліна.

— Візьміть собі другого,— сказав він Адаму.— Треба подивитися, чи не вказує щось на те, які їм дати імена.

Адам невміло узяв на коліна другого хлопчика.

— Вони схожі,— сказав він,— але тільки якщо не надто приглядатися. У цього очі кругліші, ніж у того.

— Так, і голова кругліша, і вуха більші,— додав Семюель.— Але цей більше нагадує м’яч. Цей, можливо, піде далі, але не дуже високо. І цей матиме темніше волосся і смагляву шкіру. Цей буде спритний, я гадаю, але спритність обмежує розум. Спритність говорить, чого не треба робити, бо воно не буде спритно. Бачите, як цей тримається? Він краще розвинутий, ніж отой. Хіба не дивно, які вони різні, якщо придивитися уважніше?

Обличчя Адама змінювалося, немовби він розкрився і виринув на поверхню. Він простягнув палець, дитина ринулася за ним, промазала і ледь не впала з колін.

— Обережно! — вигукнув Адам.— Пильнуйся. Ти ж не хочеш упасти?

— Було б неправильно назвати їх за якостями, які вони мають на нашу думку,— розмірковував Семюель.— Ми можемо помилятися — сильно помилятися. Може, непогано було б назвати їх іменами, які зобов’язують до високої мети. Чоловіка, іменем якого назвали мене, ясно закликав сам Господь Бог, от і я все життя слухаю. Раз чи двічі мені здавалося, що я чую, як мене закликають на ймення — але не ясно, не ясно.

Адам, тримаючи хлопчика за плечі, нахилився і налив віскі в обидві склянки.

— Я дуже вдячний, що ви приїхали, Семюелю,— сказав він.— Вдячний навіть за те, що ви мене побили. Хоча це й дивно звучить.

— Сам дивуюся, що таке зробив. Лайза ніколи не повірить, я їй і не розповідатиму. Правда, якій не вірять, може завдати більшого болю, ніж брехня. Потрібна неабияка мужність, щоб відстоювати правду, неприйнятну в наші часи. За цим слідує кара, зазвичай розп’яття. Я такої мужності не маю.

— Я не можу зрозуміти,— почав Адам,— чому людина з вашими знаннями обрала собі ділянку гірської пустки.

— Саме тому, що у мене немає мужності,— пояснив Семюель.— Я ніколи не міг наважитися прийняти відповідальність. Коли Господь Бог не викликав мене на ймення, я міг би покликати Його, але того не зробив. Ось тут і полягає відмінність між величчю і посередністю. Це доволі розповсюджений недуг. Посередній людині приємно усвідомлювати, що велич — найсамотніший стан на світі.

— Думаю, існують різні ступені величі,— сказав Адам.

— А я так не думаю,— відповів Семюель.— Це все одно що сказати, що існує маленька велич. Ні. Я вважаю, що коли доходить до відповідальності, тільки грандіозність і ви самі визначають ваш вибір. З одного боку ви маєте душевне тепло, і дружнє спілкування, і миле розуміння, а з другого — лише холодну самотню велич. І отут ви робите вибір. Я радий, що обрав посередність, але як я можу знати, якою б могла бути винагорода, якби я обрав інший шлях? І ніхто з моїх дітей ніколи не досягне величі, хіба що тільки Том. Зараз він страждає від необхідності робити вибір. Це боляче бачити. І десь у глибині душі я хочу, щоб він сказав «так». Хіба не дивно? Батько хоче, щоб його син прирік себе на велич! Який егоїзм!

Адам коротко засміявся.

— Бачу, цей вибір імен — справа не проста.

— А ви як думали?

— Я й не знав, що воно виявиться настільки приємним,— усміхнувся Адам.

Прийшов Лі з тарелем смаженої курятини, полумиском гарячої вареної картоплі та глибокою тарілкою маринованих буряків на кухонній дошці.

— Не знаю, чи буде смачно,— сказав він.— Кури не дуже молоді. Молодих немає. А курчат поїли куниці.

— Та годі вам,— сказав Семюель.

— Почекайте, поки я принесу свій нг-ка-пі,— попросив Лі.

Коли Лі пішов, Адам звернувся до Семюеля.

— Дивно — раніше він розмовляв інакше.

— Тепер він вам довіряє,— пояснив Семюель.— Він володіє даром упокореної відданості — без надії на винагороду. Ймовірно, він значно краща людина, ніж ми з вами могли б мріяти стати.

Лі повернувся і підсів до них за стіл.

— Посадіть дітей на землю,— сказав він.

Близнюки запротестували, коли їх зняли з колін. Лі суворо сказав їм щось китайською, і вони замовкли.

Чоловіки їли мовчки, як, зрештою, майже всі сільські мешканці. Раптом Лі підвівся і побіг до будинку. Повернувся він з глечиком червоного вина.

— Зовсім забув,— пояснив він.— Знайшов його в хаті.

— Пам’ятаю,— засміявся Адам,— що я пив тут вино ще до того, як купив це угіддя. Мабуть, я й купив його через це вино. Курятина смачна, Лі. Я, схоже, дуже довго не відчував смаку їжі.

— Ви одужуєте,— промовив Семюель.— Дехто вважає, що одужання — образа для значущості їхньої хвороби. Але припарка з часу не має поваги до значущості. Усі одужують, якщо вміють чекати.

4

Лі прибрав зі столу і дав хлопчикам по курячій ніжці без шкірки. Вони зосереджено тримали свої замусолені палички і по черзі роздивлялися й обсмоктували то їх, то курячі ніжки. Вино і склянки залишилися на столі.

— Краще нам уже братися до вибору імен,— сказав Семюель.— Я вже просто відчуваю, як моя Лайза натягає віжки.

— Не можу вигадати ніяких імен для них,— зітхнув Адам.

— Ви не хотіли б дати їм якесь фамільне ім’я — щось на кшталт спокусливої пастки для багатого родича або відновлення благородного імені?

— Ні, я хотів би, щоб вони починали все заново, наскільки це можливо.

Семюель постукав себе пальцями по лобі.

— Як шкода,— сказав він,— як шкода, що найкращі для них імена вони не можуть отримати.

— Це ви про що?

— Новизна, кажете. Я подумав учора вночі,— він зробив паузу.— А про своє власне ім’я ви не думали?

— Про моє?

— Звісно! Ваші первістки — Каїн і Авель.

— Ну ні! — заперечив Адам.— Ні, цього ми не можемо зробити.

— Знаю, не можемо. Це означатиме, що ми спокушаємо долю. Та хіба не дивно, що Каїн — одне з найвідоміших імен на світі, а жодна людина, наскільки я знаю, його не носила?

— Можливо, саме тому це ім’я так ніколи і не втратило своєї сили,— припустив Лі.

Адам вдивлявся у яскраво-червоне вино у своїй склянці.

— У мене аж дрижаки пішли, коли ви його промовили,— зізнався він.

— Дві історії переслідують і супроводжують нас від самого початку,— заговорив Семюель.— Ми тягнемо їх за собою, як невидимі хвости: це історія первородного гріха й історія Каїна і Авеля. І я не розумію жодної з них. Я їх зовсім не розумію, але відчуваю. Лайза на мене сердиться. Вона каже, що я не мушу намагатися їх зрозуміти. Вона каже: навіщо намагатися пояснювати істину? Можливо, вона права, можливо, права. Лі, Лайза каже, що ви — пресвітеріанин, то чи розумієте ви райський сад — Едем і Каїна й Авеля?

— Вона вважала, що я маю кимсь бути, а я ходив до недільної школи в Сан-Франциско. Людям подобається, коли у тебе є якась релігія, бажано така сама, як у них.

— Він питає, чи ти розумієш,— сказав Адам.

— Гадаю, я розумію гріхопадіння. Мабуть, тому, що відчуваю його в собі. Але братовбивство — ні. Хоча, можливо, я не дуже добре пам’ятаю подробиці.

— Більшість людей не читає подробиць,— відізвався Семюель.— А мене вражають саме подробиці. Й Авель не мав дітей...— Він поглянув на небо.— Господи, як швидко минає день! Як життя — так швидко, коли ми не стежимо за ним, і так повільно, коли стежимо. Ні, я отримую задоволення. І я дав собі обіцянку, що не вважатиму задоволення за гріх. Я люблю з’ясовувати різні речі. Я ніколи не міг просто пройти повз камінь і не подивитися, щó лежить під ним. І для мене лишається чорним розчаруванням, що я ніколи не побачу зворотнього боку місяця.

— У мене немає Біблії,— сказав Адам.— Я залишив нашу фамільну в Коннектикуті.

— У мене є,— сказав Лі.— Зараз принесу.

— Не треба,— сказав Семюель.— Лайза дала мені Біблію своєї матері. Вона у мене в кишені,— він витягнув пакуночок, розгорнув його і дістав пошарпану книгу.— Вона подряпана і розтерзана. Хотів би я знати, у яких стражданнях до неї зверталися. Дайте мені зачитану Біблію, і я зможу, мабуть, розказати про людину залежно від сторінок, які найбільш захватані й замусолені пальцями, що шукали відповіді. У Лайзи Біблія зношується рівномірно. Ага, ось вона — найстаріша з історій. Якщо нас вона бентежить, напевне, ми знаходимо збентеження у собі самих.

— Я чув її тільки у ранньому дитинстві,— сказав Адам.

— Тоді ви вважаєте її довгою, а вона дуже коротка,— сказав Семюель.— Я її прочитаю повністю, а потім ми повернемося до нашої справи. Дайте мені трохи вина, бо у горлі пересохло. Ось вона — така маленька історія, яка завдає такої глибокої рани...— Він подивився на землю.— Гляньте — малята позасинали просто на землі.

Лі підвівся.

— Зараз я їх укрию,— сказав він.

— Земля тепла,— відповів Семюель.— А тепер слухайте. «І пізнав Адам Єву, жінку свою; і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: „Набула чоловіка від Господа“...»

Адам спробував заговорити, але Семюель поглянув на нього, і він замовк, прикривши очі рукою. Семюель провадив.

«А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель — він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Бог на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся».

— От бачите,— почав Лі,— та ні, читайте далі, читайте. Ми до цього ще повернемося.

«І сильно розгнівався Каїн,— читав Семюель,— і обличчя його похилилось. І сказав Господь Каїнові: „Чого ти розгнівався, і чого похилилося обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати“.

І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого,— і вбив його. І сказав Господь Каїнові: „Де Авель, твій брат?“ А той відказав: „Не знаю. Чи я сторож брата свого?“ І сказав Господь: „Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі“. І сказав Каїн до Господа: „Більший мій гріх, аніж можна знести. Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і буде — кожен, хто стріне мене, той уб’є мене“. І промовив до нього Господь: „Через те кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде пімщений“. І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його. І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, і осів у країні Нод, на схід від Едему».

Семюель перегорнув благеньку обкладинку книги майже знесилений.

— От і все,— проговорив він.— Шістнадцять віршів усього лише. Але Боже мій! Я й забув, наскільки це жахливо,— жодної нотки підтримки. Напевне, Лайза має рацію. Тут немає чого розуміти.

Адам глибоко зітхнув.

— Не дуже-то втішна історія, правда?

Лі налив повний келих темної рідини з круглої керамічної пляшки, відсьорбнув, а потім розтулив рота, щоб отримати подвійний смак ще й біля кореня язика.

— Жодна історія не має сили, жодна історія не затримається у пам’яті, якщо ми не відчуваємо в глибині душі, що вона правдива і говорить правду про нас. Який великий тягар провини несе на собі людина!

Семюель звернувся до Адама:

— А ви намагалися зрозуміти все.

— Як і я,— сказав Лі.— Як і кожна людина. Ми несемо цілий оберемок провини, як щось дорогоцінне. Напевне, ми так самі хочемо.

Адам перебив його:

— Я від цього почуваюся краще, а не гірше.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Семюель.

— Бачите, кожен хлопчик вважає, що він перший винайшов гріх. Про чесноти нам відомо, бо нам про них говорять. Але гріх — це вже наше власне відкриття.

— Так, розумію. Але яким чином через оцю історію ви почуваєтеся краще?

— Тому що,— схвильовано заговорив Адам,— ми всі походимо від них. Він — наш батько. Частину нашої провини поглинає наш родовід. Який ми мали шанс? Ми всі — діти нашого батька. Це означає, що не ми перші. Це одне з виправдань, а на світі завжди бракує виправдань.

— Принаймні переконливих,— вставив Лі.— Інакше ми б уже давним-давно викорінили нашу провину, і світ не переповнювали б засмучені, покарані люди.

— А ви не думали про іншу рамку для цієї картини? — спитав Семюель.— Виправдання чи не виправдання, але ми повертаємося до нашого родоводу. На нас лежить провина.

— Пам’ятаю, як я трохи обурювався на Бога,— сказав Адам.— Адже Каїн і Авель дали йому те, що мали, і Бог прийняв Авеля і відринув Каїна. Я ніколи не вважав, що це справедливо. Ніколи того не розумів. А ви?

— Можливо, ми виходимо з різних передумов,— сказав Лі.— Я не забуваю, що ця історія була написана пастухами для пастухів. Вони не обробляли землю. Хіба бог пастухів не віддав би перевагу жирному ягняті над в’язкою ячменя? Жертва мусить бути найкраща і найцінніша.

— Так, це має сенс,— погодився Семюель.— Тільки хочу вас застерегти, Лі: не виголошуйте своїх східних міркувань у присутності Лайзи.

Адам розпалився.

— Так, але чому Бог прокляв Каїна? Це ж несправедливість!

— Є перевага в тому, що дослухаєшся до слів,— відповів Семюель.— Бог зовсім не прокляв Каїна. Але навіть Бог може мати свої уподобання, правильно? Уявімо, що Бог любив ягнятину більше за овочі. Я сам такий. Каїн приніс йому пучок моркви абощо. А Бог сказав: «Я цього не люблю. Спробуй ще раз. Принеси мені таке, що я люблю, і я поставлю тебе поруч з твоїм братом». Але Каїн розізлився. Він був ображений у кращих почуттях. А коли ображають почуття людини, їй хочеться завдати комусь удару, й Авель потрапив йому під гарячу руку.

— Святий Павло каже юдеям, що Авель мав віру,— вставив Лі.

— У Книзі буття про це нічого не сказано,— заперечив Семюель.— Ні про віру, ні про її відсутність. Є лише натяк на запальність Каїна.

— А що відчуває місіс Гамільтон стосовно парадоксів у Біблії? — поцікавився Лі.

— Та вона нічого не відчуває, оскільки не визнає, що вони там є.

— Але...

— Цитьте, чоловіче. Спитайте у неї. І після цього ви постарішаєте, але не позбудетеся спантеличення.

Заговорив Адам.

— Ви двоє це вивчали. А я просто прочитав і запам’ятав небагато. Отже, Каїн був вигнаний за убивство?

— Правильно — за убивство.

— І Бог його затаврував?

— Та чи ви слухали? Каїн носив знак не для того, щоб його знищили, а щоб урятуватися. І на кожного, хто його б убив, упало би прокляття. То був знак захисту.

— І все-таки я не можу позбутися відчуття,— сказав Адам,— що з Каїном обійшлися нечесно.

— Може, й так,— погодився Семюель.— Але Каїн жив і мав дітей, а Авель живе тільки в оповіді. Ми всі — Каїнові діти. І хіба не дивно, що ми, троє дорослих чоловіків, у цьому столітті, стільки тисяч років по тому, обговорюємо цей злочин, ніби він стався учора в Кінг-Сіті й суд ще не відбувся?

Один з близнюків пробудився, позіхнув, подивися на Лі й заснув знову.

— Пам’ятаєте, містере Гамільтон,— заговорив Лі,— я вам казав, що намагався перекладати давню китайську поезію англійською мовою? Ні, не хвилюйтеся. Я не читатиму її. Перекладаючи, я натрапив на дещо зі старовини настільки свіже і ясне, як оцей ранок. І не міг зрозуміти, чому так. Люди, звісно, цікавляться лише собою. Якщо історія не про слухача, він і слухати її не буде. І я вивів правило: велика невмируща історія завжди про кожного з нас, інакше вона не збережеться. Дивне й чуже не цікавить, цікавить тільки глибоко особисте й упізнаване.

— Прикладіть це до історії Каїна й Авеля,— сказав Семюель.

А Адам промовив:

— Я не вбивав свого брата...

Він зненацька замовк, і його думки сягнули в минуле.

— Гадаю, я можу це зробити,— відповів Семюелю Лі.— Гадаю, це найвідоміша історія на світі, тому що це історія кожного. Гадаю, це символічна історія людської душі. Я зараз тільки намацую свій шлях — не накидайтеся на мене, якщо я не дуже чітко пояснюю. Найбільший страх, що його має дитина,— це страх, що її не люблять, а відторгнення для неї страшніше за пекло. Гадаю, кожен у цьому світі, більшою або меншою мірою, зазнавав відторгнення. А за відторгненням приходить гнів, а за гнівом той або інший злочин як помста за відторгнення, а за злочином — провина, от вам й історія людства. Гадаю, якби відторгнення можна було ампутувати, рід людський був би не той, що є. Можливо, було б менше божевільних. Я глибоко переконаний, що було б менше в’язниць. Воно тут усе — початок, перший крок. Одна дитина, не отримавши любові, якої прагне, б’є кота і приховує свою таємну провину; друга дитина краде, щоб за гроші купити собі любов; а третя завойовує світ — і завжди провина, і помста, і ще більша провина. Людина — єдина тварина, яка відчуває провину. Але зачекайте! Гадаю, що ця стара й жахлива історія важлива тому, що вона — схема людської душі, потаємної, відторгненої, грішної душі. Містере Траск, ви сказали, що не вбивали свого брата, а потім щось пригадали. Не хочу знати, що те було, але чи не нагадує воно Каїна й Авеля? А ви що думаєте про мою орієнтальну балаканину, містере Гамільтон? Ви ж знаєте, що в мені стільки ж орієнтального, скільки й у вас.

Семюель обіперся ліктями об стіл і затулив долонями очі й чоло.

— Я хочу подумати,— сказав він.— Дідько вас забери, я хочу подумати. Я хочу все це забрати з собою і на самоті розкласти по поличках і зрозуміти. Можливо, ви зруйнували увесь мій світ. А я не знаю, щó зможу побудувати замість мого світу.

— Невже не можна побудувати світ навколо визнаної істини? — м’яко спитав Лі.— Невже не можна позбутися страждань і безумств, якщо відомі їхні причини?

— Не знаю, дідько вас забери. Ви розхитали мій зручний усесвіт. Ви розпочали суперечливу гру і дали відповідь. Облиште мене — дайте подумати! Ваша капосна сука вже народжує у моїй голові цуценят. Цікаво, що про це подумає мій Том! Він буде люляти це у колисці свого мозку. Він буде неквапно прокручувати це в думках, як смажену свинину на вогні. Адаме, повертайтеся до нас. Ви вже доволі поринули у свої спогади, якими б вони не були.

Адам від несподіванки здригнувся. Він важко зітхнув.

— А чи не занадто це просто? — спитав він.— Я завжди боюся простих речей.

— Це зовсім не просто,— заперечив Лі.— Це вкрай складно. Але у кінці променіє світло.

— Недовго ще буде світло,— пожартував Семюель.— Ми засиділися, а вечір підкрадається. Я приїхав, щоб дати близнюкам імена, а вони й досі не названі. Ми захопилися роздумами. Лі, вам би зі своїми ускладненнями краще триматися подалі від усталених церковних структур, бо інакше з’явиться ще й китаєць із цвяхами в руках і ногах. Вони люблять ускладнення, але тільки свої власні. Мені вже час їхати додому.

Адам попросив у відчаї:

— Дайте мені якісь імена.

— З Біблії?

— Звідки завгодно.

— Добре, подивимося. З усіх людей, які вийшли з Єгипту, тільки двоє дісталися Краю Обіцяного. Вам вони подобаються як символ?

— Хто вони?

— Халев і Ісус Навин, простіше, по-американському,— Калеб і Джошуа.

— Ісус Навин був воїн — полководець. Не люблю я військових.

— Та й Калеб був вождем.

— Але ж не полководцем. Мені подобається Калеб — Калеб Траск.

Один з близнюків прокинувся й одразу ж заплакав.

— Ви назвали його на ймення,— сказав Семюель.— Джошуа вам не подобається, а Калеб уже названий. Він меткий — оцей смаглявий. Дивіться, другий теж прокинувся. Що ж, Аарона я завжди любив, хоча він і не дійшов до Краю Обіцяного.

Другий хлопчик майже радісно розплакався.

— Доволі непогане ім’я,— погодився Адам.

Тут Семюель зненацька розсміявся.

— За дві хвилини,— сказав він,— після цілого водоспаду слів. Калебе й Аароне — тепер ви люди, ви увійшли у братерство й отримали право бути проклятими.

Лі узяв обох малюків на руки

— Ви їх точно розрізняєте? — спитав він у Адама.

— Звісно,— відповів той.— Оце Калеб, а ти — Аарон.

Лі у сутінках поволочив близнюків, які репетували і борсалися, до будинку.

— Вчора я їх ще не відрізняв,— промовив Адам.— Калеб і Аарон.

— Слава всемилостивому Господу, ми маємо результат своїх терплячих думок,— сказав Семюель.— Лайза віддала би перевагу Джошуа — Ісусу Навину. Їй дуже подобається падіння стін Єрихонських. Утім, Аарона вона теж любить, тож, гадаю, все гаразд. Піду запрягати свою двоколку.

Адам пішов з ним разом до каретного сараю.

— Добре, що ви приїхали. Ви зняли з мене великий тягар.

Семюель загнуздав Різдвянку, яка тому не дуже зраділа, і відповів:

— Можливо, ви повернетеся до ідеї про сад на рівнині. Я просто бачу його там таким, як ви задумали.

Адам довго мовчав. Нарешті сказав:

— Боюся, тодішня наснага мене полишила. Я вже не відчуваю тієї тяги. Грошей на життя мені вистачає. Не для себе бажав я того саду. Мені немає кому його показувати.

Семюель обернувся до нього, й очі його наповнилися сльозами.

— Тільки не думайте, що воно помре! — вигукнув він.— Не розраховуйте на це. Ви що — кращий за інших? Кажу вам, воно не помре, поки ви живий.

Він трохи постояв, важко дихаючи, потім заліз у двоколку, хльоснув Різдвянку і поїхав геть, згорбивши плечі й не попрощавшись.