На схід від Едему

1

У домі Трасків біля булочної Рейно Лі й Адам повісили мапу західного фронту, з кольоровими булавками, які позначали пересування військ, і це створювало враження участі. Потім помер містер Келлі, й Адама призначили на його місце у призовній комісії. Це був логічний вибір для такої посади. Льодова фабрика не забирала в нього багато часу, він мав хороший послужний список і почесну демобілізацію з війська.

Адам бачив війну — невеличку війну з маневрами і кривавою бійнею, але принаймні він сам на собі зазнав ту повну зміну правил, коли людина дістає дозвіл убивати всіх, кого може. Адам не дуже добре пам’ятав свою війну. У спогадах виникали окремі яскраві картини — обличчя якогось чоловіка, купа спалених тіл, брязкіт шабельних піхов під час швидких перебіжок, нерівний, рвучкий звук карабінних пострілів, високий холодний голос сурми серед ночі. Але Адамові картини були застиглі. В них не було ані руху, ані емоцій,— ілюстрації на сторінках книжки, не надто вміло намальовані.

Адам працював багато, чесно і скорботно. Він не міг позбутися відчуття, що молоді люди, яких він посилав до армії, приречені на смерть. А оскільки він усвідомлював свою слабкість, то ставав дедалі суворішим, дедалі ретельнішим, дедалі прискіпливішим до спроб ухилитися від призову під тим або іншим приводом. Він забирав списки додому, зустрічався з батьками і взагалі робив значно більше, ніж від нього вимагалося. Він почувався, як суддя, що ухвалює вирок про повішення, але ненавидить шибеницю.

Генрі Стентон бачив, що Адам худне, виснажується, замикається в собі, а Генрі любив веселощі, не міг без них обійтися. Напарник з кислою пикою його дратував.

— Відпочинь,— радив він Адаму.— Ти намагаєшся перебрати на себе увесь тягар війни. Подумай: це ж не твій обов’язок. Тебе сюди поставили виконувати конкретну роботу. Просто дотримуйся правил і не переймайся. Не ти керуєш цією війною.

Адам пересунув планочки на жалюзі, щоб передвечірнє сонце не світило йому в очі, й дивився на різкі паралельні лінії, які сонце накреслило у нього на столі.

— Знаю,— втомлено сказав він.— Я це добре знаю! Але, Генрі, це ж я роблю вибір, я суджу про їхні якості, й це мене гнітить. Я записав сина судді Кендела, а він загинув під час навчань.

— Ти тут ні до чого, Адаме. Чому б тобі не випити на ніч? Сходи в кіно, не зациклюйся,— Генрі заклав великі пальці за пройми жилету і відкинувся на стільці.— От ми тут з тобою балакаємо, Адаме, але твої хвилювання не надто допомагають нашим підопічним. Ти записуєш таких хлопців, яких я б відпустив, якби мене умовили.

— Знаю,— відповів Адам.— І скільки оце все протягнеться?

Генрі уважно й проникливо на нього подивився, витягнув з набитої кишені жилета олівець і потер кінчиком з гумкою свої великі білі передні зуби.

— Я добре розумію, про що тобі йдеться,— м’яко сказав він.

— Про що ж мені йдеться? — здивувався і розсердився Адам.

— Не треба злитися. Раніше я вважав, що мені не пощастило, бо маю тільки дочок.

Адам провів пальцем по одній з тіней від планок жалюзі у себе на столі.

— Так,— голос його був тихий, як зітхання.

— Твоїх хлопців ще нескоро призвуть.

— Так.

Палець Адама провів по смужці світла і знову перейшов на тінь.

— Мені аж подумати страшно...— почав Генрі.

— Страшно подумати про що?

— Не знаю, щó я відчував би, якби мені довелося записувати в армію власних синів.

— Я б відмовився від посади,— сказав Адам.

— Це я розумію. Могла б виникнути спокуса їх відхилити, тобто, своїх рідних.

— Ні,— заперечив Адам.— Я б пішов з посади не тому, що міг би їх відхилити. Не можна відбирати у своїх дітей права на вільний вибір.

Генрі зчепив руки в один великий кулак і вперся ним у стіл перед собою. Він був явно невдоволений.

— Що ж. Ти маєш рацію,— промовив він.— Не можна...— Генрі любив веселощі й уникав серйозних і неприємних розмов, оскільки приймав їх за смуток.— Як ведеться Арону в Стенфорді?

— Добре. Пише, що йому нелегко, але вірить, що впорається. Приїде додому на День подяки.

— Радий був би з ним побачитися. Учора ввечері я зустрів на вулиці Кела. Розумний хлопчина.

— Але не він склав іспити до коледжу на рік раніше.

— То й що, може, він має свої плани. Я от не вчився у коледжі. А ти?

— І я ні. Я пішов до війська.

— Теж непоганий досвід. А досвід багато чого вартий.

Адам неквапно підвівся і зняв свій капелюх з оленячих рогів на стіні.

— Добраніч, Генрі,— сказав він.

2

Дорогою додому Адам зважував свої обов’язки. Коли він проминав булочну Рейно, звідти вийшов Лі з золотистим французьким батоном.

— Мені закортіло поїсти часникового хліба,— пояснив Лі.

— Я його люблю зі стейком,— сказав Адам.

— У нас якраз на вечерю стейк. Пошта була?

— Я забув зазирнути в скриньку.

Вдома Лі одразу пішов на кухню. Адам невдовзі приєднався до нього і сів за стіл.

— Лі,— запитав він.— Скажімо, ми посилаємо хлопця до армії, і його там убивають, чи ми несемо за це відповідальність?

— Продовжуй,— сказав Лі.— Я хочу почути твої міркування до кінця.

— Припустімо, що існує тінь сумніву стосовно того, визнати його придатним чи ні,— ми визнаємо, він іде на війну і там гине.

— Зрозуміло. Тебе бентежить відповідальність чи провина?

— Я не хочу відчувати провину.

— Відповідальність буває ще гіршою. В ній немає ніякого приємного еготизму.

— Мені пригадалися часи, коли ми двоє і Сем Гамільтон мали довгу суперечку щодо одного слова,— сказав Адам.— Яке то було слово?

— А, ти он про що. Це слово — «тімшел».

— «Тімшел». І ти сказав...

— Я сказав, що в цьому слові приховується велич людини, якби вона захотіла нею скористатися.

— Пам’ятаю, Семові Гамільтону це дуже сподобалося.

— Він відчув свободу,— пояснив Лі.— Це дало йому право бути людиною, окремою від усіх інших.

— Але ж це самотність.

— Усе, що має велич і значущість, самотнє.

— Повтори-но це слово.

— «Тімшел» — «ти можеш».

3

Адам не міг дочекатися Дня подяки, коли Арон приїде додому на канікули. Хоча Арона не було зовсім недовго, Адам забув його і змінював уявлення про нього, як людина змінює образ того, кого любить. Коли Арон поїхав, будь-яке мовчання в домі приписувалося його відсутності, так само як усі негаразди так чи інакше пов’язувалися з тим, що не було Арона. Адам помітив, що безнастанно говорить про сина, хвалиться ним, розповідає людям, яким воно зовсім не цікаво, який Арон розумник, як він за один рік пройшов у школі програму двох років. Йому здавалося, що слід влаштувати велике святкування на День подяки, щоб хлопчик знав, як високо цінуються його зусилля.

Арон мешкав у мебльованій кімнаті в Пало-Альто і щодня проходив цілу милю до кампусу і назад. Він дуже страждав. Коли він мріяв про університет, то малював його собі невимовно чарівним. Уявляв, без особливих на те підстав, яснооких юнаків і бездоганних дівчат в академічних мантіях, які вечорами збираються у білому храмі на вершині лісистого пагорба. Їхні обличчя осяяні великою метою, їхні голоси зливаються у хорі, й усе це відбувається тільки вечорами. Арон не знав, звідки узялося це уявлення про університетське життя,— можливо, з ілюстрацій Доре[56] до Дантового «Пекла» з його численними променистими янголами. Університет Ліланда Стенфорда був зовсім інший. Похмура площа з коричневими піщаниковими спорудами розташовувалася на скошеному лузі; церква мала фасад з італійською мозаїкою; соснові стіни аудиторій були полаковані, а великий світ боротьби і люті поставав у злетах і падіннях студентських земляцтв. Тутешні променисті янголи ходили в брудних вельветових штанях, хтось розпашілий від занять, а хтось зайнятий вивченням грішків своїх батьків.

Арон, який доти не відчував, що має рідну домівку, хворобливо тужив за домом. Він не намагався ані розібратися у житті, яке його оточувало, ані влитися в нього. Природна галасливість, метушня і грубі жарти першокурсників його жахали своїм контрастом з отією мрією. Він перебрався з гуртожитку до безрадісної мебльованої кімнати, де почав вимальовувати собі іншу мрію. У своєму новому безликому укритті він викреслив університет, ходив тільки на заняття, ніколи там не затримуючись, і поринав у свої наново набуті спогади. Будиночок біля булочної Рейно здавався душевним і приязним, Лі став уособленням друга й порадника, батько — надійною фігурою божества, брат — розумним і симпатичним, а Абра — з Абри він вимріяв ідеал, у який і закохався. Щоночі, впоравшись із завданнями, він сідав писати Абрі листа і немов поринав у теплу ароматну ванну. Абра поставала майже неземною, все чистішою і прекраснішою, і Арон отримував якусь дивну радість, усвідомлюючи власну нечестивість. У якомусь радісному шаленстві він виливав на папір свою гріховність і лягав спати очищений і просвітлений, як чоловік після плотського кохання. Він писав Абрі про кожну грішну думку, яку мав, і зрікався її. Його любовні листи були просякнуті жагою, і їхня висока тональність дуже непокоїла Абру. Вона не знала, що сексуальність Арона пішла далеко не унікальним шляхом.

Він зробив помилку. Він міг зізнатися у помилці, але ще не міг повністю все змінити. Він уклав сам із собою угоду. На День подяки він поїде додому, і тоді все стане ясно. Можливо, він уже не повернеться до університету. Він пригадав, як Абра колись запропонувала оселитися в них на ранчо, і це стало його мрією. Він пригадував віргінські дуби, чисте живильне повітря, свіжий, із запахом полину, гірський вітер, що несе брунатне дубове листя. Він бачив, як Абра стоїть під деревом, чекаючи, коли він повернеться після роботи. Це завжди був вечір. Там, після трудів, він зможе жити у безгрішності й злагоді зі світом, відрізаний від нього маленькою лощиною. Він зможе сховатися від мерзенності — вечорами.

1

Наприкінці листопада померла Негритоска. Її поховали з чорним аскетизмом, як того вимагав її заповіт. Вона пролежала цілий день у похоронній каплиці Мюллера, труна була з чорного дерева й срібла, її худий суворий профіль здавався ще суворішим у полум’ї чотирьох свічок, встановлених у чотирьох кутках труни.

Невеличкий чорношкірий чоловік Негритоски зіщулився, як кішка, біля її правого плеча, і протягом багатьох годин здавалося, що він так само нерухомий, як і вона. За її розпорядженням не було ані квітів, ані прощальної церемонії, ані проповіді, ані виявів горя. Проте доволі незвичайні представники громадян-католиків навшпиньках підходили до дверей каплиці, зазирали всередину і йшли назад: адвокати і чорнороби, клерки і банкіри, більшість із яких уже проминула середній вік. Її дівчата заходили по одній, дивилися на неї задля пристойності й удачі й виходили.

В Салінасі зникала ціла інституція — секс фатальний, похмурий, безнадійний і пекуче болісний, як людське жертвоприношення. Заклад Дженні й далі бринів дешевими мелодіями на розбитому піаніно і здригався від гикавки й реготу. У Кейт доводили нерви до гріховного екстазу, після якого чоловік виснажувався, торопів і лякався сам себе. Але моторошна таємниця поєднання, що нагадувала магічні чаклунські обряди, зникала назавжди.

Похорон також проходив за настановою заповіту: катафалк і один автомобіль, де в куточку скоцюрбився чорношкірий чоловічок. День був сірий, і коли робітники Мюллера опустили труну на безшумних, добре змащених лебідках, чоловік сам закопав могилу новою лопатою. Сторож, який зрізав суху траву за сто ярдів від могили, почув, як вітер розносить якесь скигління.

Джо Велері попив пива з Бучем Біверсом у «Сові», а потім вони разом пішли подивитися на Негритоску. Буч поспішав, йому треба було їхати до Навідада, продати на аукціоні стадо біломордих герефордських корів для Тавернетті.

Вийшовши з покійницької, Джо порівнявся з Альфом Нікельсоном, навіженим Альфом, залишком епохи, що минула. Альф був майстер на всі руки — тесля, бляхар, коваль, електрик, тинькар, точильник і швець. Альф умів робити геть усе, внаслідок чого зазнав фінансового краху, хоча й працював безупинно. Він знав усе й про всіх від створення світу.

У минулому, в період його процвітання, доступ до будь-якого будинку мали дві категорії людей — швачки й ремонтники. Альф міг розповісти геть усе про кожного обабіч від Головної вулиці. Він був невгамовний пліткар, ненаситно цікавий і мстивий без злоби.

Альф подивився на Джо і спробував угадати, хто він такий.

— Я тебе знаю,— сказав він.— Не підказуй.

Джо відсторонився. Він остерігався людей, які його знали.

— Чекай. Я згадав. Кейт. Ти працюєш у Кейт.

Джо зітхнув з полегшенням. Він боявся, що Альф знає про його минуле.

— Саме так,— коротко сказав він.

— Я ніколи не забуваю облич,— вів далі Альф.— Бачив тебе, коли робив оту дурнувату прибудову для Кейт. На біса вона їй? Без вікон?

— Хотіла темряви. В неї очі болять.

Альф чмихнув. Він ніколи не вірив, що в людей може бути щось просте і хороше. Скажете Альфові «Доброго ранку», а він це перекрутить у якийсь пароль. Він був переконаний, що у всіх є секретне життя і що тільки він бачить їх наскрізь.

Він кивнув у бік контори Мюллера.

— Це пішла ціла епоха. Майже нікого зі старої гвардії не лишилося. Помре Дженні-пердуха — і всьому кінець. Хоча Дженні поки що тримається.

Джо непокоївся. Йому хотілося утекти, й Альф це добре розумів. Альф знався на людях, які хотіли від нього втекти. Якщо подумати, мабуть, саме через це він і збирав оті нескінчені історії. Ніхто не йшов, коли можна було послухати якусь соковиту оповідку про знайомого. Кожна людина в душі — пліткар. Альфа не любили через цей його дар, але слухали всі. Він знав, що Джо готовий перепроситися і розпрощатися. Йому спало на думку, що останнім часом він небагато чув про заклад Кейт. Джо міг би обміняти свою нову інформацію на якісь старі історії.

— Старі часи були непогані,— почав він.— Ти, звісно, ще зовсім шмаркач.

— У мене зустріч з одним чоловіком,— сказав Джо.

— Узяти, бодай, Фей,— Альф удав, що не почув.— Це ж ціле діло. Знаєш, що Фей була хазяйкою закладу, який перейшов до Кейт? Ніхто достеменно не знає, як воно сталося. Усе було доволі загадково, дехто мав свої підозри.

Він задоволено відзначив про себе, що чоловік, у якого призначена зустріч з Джо, мабуть, нескоро його дочекається.

— А що саме вони підозрювали? — спитав Джо.

— Та дідько його знає, люди люблять баляси точити. Може, там нічого й не було. Хоча мушу зазначити, що все видавалося таки дивним.

— Хочете пива? — запропонував Джо.

— Нарешті ти діло говориш. Кажуть, що з похорону чоловік стрибає просто у ліжко. Але я вже не такий молодий. У мене від похорону спрага. Негритоска була визначною громадянкою. Багато чого я міг би тобі про неї розповісти. Я її знав тридцять п’ять, ні, тридцять сім років.

— А хто така Фей? — поцікавився Джо.

Вони підійшли до салуна містера Гріффіна. Містер Гріффін не любив алкоголю, а п’яних просто люто ненавидів. Він володів салуном «Гріффін» на Головній вулиці, сам стояв за стійкою, суботніми вечорами міг відмовитися обслуговувати двадцять чоловіків, які, як на нього, вже перебрали. В результаті його салун став поважним, шанованим і спокійним місцем і приносив йому чудовий прибуток. Тут можна було укласти угоду і спокійно поговорити, без небажаних втручань.

Джо й Альф сіли за круглий столик у глибині салуна і замовили по три пива кожний. Джо дізнався про всю правду й неправду, про доведене й недоведене, про кожне некрасиве припущення. З цього він виніс не тільки сум’яття, а й декілька путящих ідей. Щось було не зовсім чисто зі смертю Фей. Не виключено, що Кейт — дружина Адама Траска. Це він швидко взяв на замітку — можливо, Траск схоче відкупитися. А раптом справа Фей виявиться аж надто небезпечною, щоб туди пхатися? Джо слід усе добре зважити — на самоті.

Спливло кілька годин, і Альф занепокоївся. Джо не йшов на обмін. Він нічого не розказав, ні на що не натякнув. Альф подумав: «Хлопець, що так тримає рот на замку, напевне, приховує щось важливе. Цікаво, хто б його міг розговорити?»

І тоді Альф сказав:

— Розумієш, мені подобається Кейт. Вона мені дає час до часу роботу, вона щедра і не тягне з платнею. Скоріш за все, все це пустопорожні балачки. Проте, якщо добре подумати, вона той ще фрукт. У неї дуже погане око, може зурочити. Як гадаєш?

— Ми добре ладнаємо,— відповів Джо.

Альфа розсердила підступність Джо, і він устромив шпильку.

— У мене виникла цікава думка,— сказав він.— Саме коли я робив оту прибудову без вікон. Кейт кинула якось на мене свій крижаний погляд, і тут я подумав: «Якби вона знала все, що я про неї чув, і запропонувала б випити чи щось з’їсти, хай навіть тістечко, я б одразу відмовився — ні, мем, красно дякую!»

— А ми з нею чудово ладнаємо,— повторив Джо.— У мене зустріч з одним хлопцем.

Джо усамітнився в своїй кімнаті, щоб усе обмізкувати. Йому було страшнувато. Він підскочив і зазирнув у свою валізу, потім перевірив усі шухляди. Йому здавалося, що хтось нишпорив у його речах. Був у нього в кімнаті. Але тут немає чого шукати. Він стривожився. Потім спробував навести лад у тому, що почув.

Хтось постукав у двері, й увійшла Тельма з запухлими очима і червоним носом.

— Що це найшло на Кейт?

— Вона хворіє.

— Я не про це. Я була на кухні, робила молочний коктейль у фруктовій банці, а вона зайшла і напустилася на мене.

— Чи не тому, що ти додала до коктейлю віскі?

— Та ні, в дідька. Лише ванільну есенцію. Вона не має права так зі мною говорити.

— Але ж говорила, хіба ні?

— Я це так не залишу.

— Ще й як залишиш,— сказав Джо.— Іди звідси, Тельмо.

Тельма подивилася на нього своїми чорними, красивими, задумливими очима і повернула собі острівок безпеки, на який завжди розраховує жінка.

— Джо,— запитала вона,— ти насправді сущий сучий син чи тільки прикидаєшся?

— А тобі яке діло?

— Ніякого,— відповіла Тельма.— Сучий ти син.

2

Джо планував діяти обачливо і тільки після довгих роздумів. «Я отримав щасливий шанс, я мушу ним вправно скористатися»,— говорив він собі.

Він увійшов до Кейт за розпорядженнями на вечір і отримав їх, бачачи тільки її потилицю. Вона сиділа за робочим столом, низько насунувши зелений козирок, і не озирнулася до Джо. Вона закінчила свої стислі накази, а потім провадила:

— Джо, хочу знати, як ти виконуєш свої обов’язки. Я хворію. Але я знову одужаю, принаймні матиму полегшення.

— Щось не так?

— Поки що тільки симптом. Краще вже б Тельма пила віскі, ніж ванільну есенцію, але я не хочу, щоб вона пила віскі. Гадаю, ти багато чого пропускаєш.

Він швидко знайшов виправдання:

— Я ж був зайнятий.

— Зайнятий?

— Авжеж. Виконував ваше доручення.

— Яке доручення?

— Самі знаєте — щодо Етелі.

— Забудь про Етель!

— Гаразд.

І раптом, неочікувано для себе самого, Джо заявив:

— А я вчора здибав одного типа, він сказав, що бачив її.

Якби Джо не знав її, він не зробив би оту коротеньку паузу в ті напружені десять секунд, які були потрібні.

Кейт тихо спитала:

— Де?

— Тут.

Вона розвернула своє крісло на шарнірах і подивилася йому просто в обличчя.

— Даремно я тобі не відкрила все одразу, Джо. Важко визнавати свою помилку, але я мушу виправдатися перед тобою. Навряд чи варто тобі нагадувати, як я влаштувала видворення Етелі з нашого округу. Я вважала, що вона переді мною завинила,— у голосі її забриніла нотка смутку.— Але я помилялася. Пізніше я все з’ясувала. Відтоді воно мене мучить. Вона не зробила мені нічого поганого. Я хочу її знайти і відшкодувати заподіяне зло. Мабуть, тобі здаються дивними мої почуття?

— Ні, мем.

— Знайди її мені, Джо. Мені буде легше, якщо я з нею розрахуюся,— з нещасною старенькою.

— Я спробую, мем.

— І от що, Джо: якщо тобі потрібні гроші, звертайся до мене. І якщо ти її знайдеш, перекажи їй мої слова. Якщо вона не схоче прийти сюди, дізнайся, куди я їй можу зателефонувати. Гроші потрібні?

— Не зараз, мем. Але мені доведеться частіше виходити в місто, не так, як раніше.

— Роби як знаєш. Це все, Джо.

Йому хотілося обійняти самого себе. У коридорі він охопив себе за лікті й дав вихід своїй радості. Він почав думати, що все розпланував заздалегідь. Пройшов крізь напівтемну вітальню, крізь тихі уривки вечірніх розмов. Випірнув з дому, подивився на зірки, які пливли косяками серед гнаних вітром хмар.

Джо пригадався його плутаник-батько і те, що старий йому говорив: «Остерігайся рознощиць бульйону,— примовляв той,— отих дамочок, що вічно носять комусь бульйон,— їм щось дуже треба, ніколи про це не забувай».

Джо тихенько промовив:

— Рознощиця бульйону. Я гадав, вона розумніша.

Він знову уважно обміркував її тон і слова, аби упевнитися, що нічого не проґавив. Ні — вона рознощиця бульйону. І тут з пам’яті випливли слова Альфа: «Якби вона запропонувала мені щось випити або з’їсти, хай навіть тістечко...»

3

Кейт сиділа за робочим столом. Вона чула, як гуляє вітер у високій бирючині надворі, й у цьому вітрі, й у цій темряві була Етель — жирна неохайна Етель, липка як медуза. Кейт охопила якась тупа втома.

Кейт увійшла до прибудови, до сірої кімнати, причинила двері й сиділа у темряві, дослухаючись до болю, який знову вповзав у її пальці. У скронях пульсувала кров. Кейт витягла капсулу в циліндрику, який висів на ланцюжку в неї на шиї, потерла об щоку металеву оболонку, нагріту її грудьми, і кураж повернувся до неї. Вона вимила обличчя, нанесла косметику, розчесала волосся й уклала його в щось на кшталт помпадуру[57]. Потім вийшла у коридор і призупинилася біля дверей вітальні, як завжди, підслуховуючи.

Праворуч від дверей розмовляли двоє дівчат і один чоловік. Щойно Кейт увійшла до вітальні, як розмова обірвалася. Кейт сказала:

— Гелен, я хочу з тобою поговорити, якщо ти зараз не зайнята.

Дівчина пройшла за нею коридором до кімнати. Гелен була платинова білявка, шкіра її нагадувала чисто відполіровану кістку.

— Щось трапилося, міс Кейт? — спитала вона з острахом.

— Сідай. Ні. Нічого не трапилося. Ти ходила на похорон Негритоски?

— А хіба ви не хотіли, щоб я пішла?

— Мені байдуже. Отже, ти ходила.

— Так, мем.

— Розказуй.

— Про що?

— Розказуй, що тобі запам’яталося. Як там було.

Гелен розхвилювалася.

— Було доволі жахливо — і все ж таки чудово.

— Поясни.

— Ну, не знаю. Ні квітів, нічого, але була в тому якась... була якась, сказати б, гідність. Негритоска лежала у чорній дерев’яній труні зі здоровецькими срібними ручками. Виникало відчуття... я не можу висловити. Не знаю, як сказати.

— Можливо, ти вже сказала. Що вона одягла?

— Одягла, мем?

— Так, одягла. Не голою ж її ховали.

Обличчя Гелен напружилося від спроби згадати.

— Не знаю, мем. Я не пам’ятаю.

— Ти їздила на цвинтар?

— Ні, мем. Ніхто не їздив — окрім нього.

— Окрім кого?

— Її чоловіка.

Кейт промовила швидко — майже занадто швидко:

— Сьогодні в тебе будуть постійні клієнти?

— Ні, мем. Позавтра День подяки. Роботи буде мало.

— Я й забула. Іди собі.

Вона зачекала, поки дівчина вийшла, і повернулася до свого столу. На душі в неї було тривожно. Вона переглядала рахунок за сантехнічні роботи, і ліва рука її ковзнула до шиї і торкнулася ланцюжка. Це принесло заспокоєння й упевненість.

1

Лі разом з Келом намагався відмовити Адама їхати на вокзал зустрічати нічний поїзд «Жайворонок», що йшов із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса.

— Нехай Абра йде сама,— сказав Кел.— Він схоче побачити її першою.

— Скоріш за все, він і не помітить, що там є хтось, крім неї,— зауважив Лі.— Тому не має значення, поїдемо ми чи ні.

— Я хочу побачити, як він сходить з потяга,— наполягав Адам.— Він, напевне, змінився. Я хочу побачити ці зміни.

— Його не було вдома лише кілька місяців. Не міг він ані сильно змінитися, ані сильно подорослішати,— умовляв Лі.

— Він напевне змінився. Вплив життєвого досвіду.

— Якщо ви поїдете, то доведеться їхати нам усім,— сказав Кел.

— Невже тобі не хочеться побачити свого брата? — суворо запитав Адам.

— Ясно, що хочеться, от тільки йому не схочеться бачити мене — принаймні не одразу.

— І йому схочеться,— запевнив Адам.— Ти недооцінюєш Арона.

— Схоже, ми їдемо всі,— сплеснув руками Лі.

— Можете уявити? — говорив Адам.— Він вивчив стільки всього нового! Не здивуюся, якщо він і говоритиме по-іншому. Знаєш, Лі, у східних штатах хлопці засвоюють акцент свого університету. Завжди можна відрізнити випускника Гарварда від випускника Принстона. Принаймні так розповідають.

— Я дослухатимуся,— пообіцяв Лі.— Хочу знати, на якому діалекті говорять у Стенфорді.— І він усміхнувся до Кела.

Адамові це не видалося смішним.

— Ти приніс фрукти йому в кімнату? Він любить фрукти,— сказав він.

— Груші, яблука і мускатний виноград,— відповів Лі.

— Так, він любить мускат. Я пам’ятаю, що він любить мускат.

Адам їх підганяв, тому вони приїхали на вокзал за півгодини до прибуття потяга. Абра вже була там.

— Завтра я не зможу прийти до вас на обід, Лі,— сказала вона.— Батько наполягає, щоб я була вдома. Я прийду, щойно зумію вирватися.

— Ти захекалася,— зауважив Лі.

— А ви хіба ні?

— Та, мабуть, і я. Дивися на колію, стеж, коли з’явиться зелене світло.

Розклади руху потягів майже у всіх викликають почуття гордості й остраху. Коли десь удалині на колії семафор перемкнув червоне світло на зелене, коли довгі гострі промені від вогнів локомотива залили платформу, чоловіки подивилися на свої годинники і промовили: «Вчасно».

В цьому була гордість, було і полегшення. Частка секунди, коротка мить стає для нас все важливішою. А оскільки діяльність людей дедалі більше інтегрується і взаємодіє, виникне і десята частка секунди, потім, напевне, якось назвуть соту частку секунди, доки не настане день, хоча я в це не вірю, коли ми скажемо: «До біса все це! Що поганого було в годині?» І воно не нісенітниця, оце захоплення дрібними одиницями часу. Одна річ рано чи пізно зруйнує все навколо нас, і занепокоєність виривається назовні хвилями, як оті кола, що йдуть по тихій поверхні ставка, коли кинеш туди камінь.

«Жайворонок» мчав так, ніби зовсім не збирався зупинятися на цій станції. І лише коли повз пролетіли локомотив і багажні вагони, засичали пневматичні гальма, і перевтомлений метал неохоче став.

З потяга висипало доволі багато людей: до Салінаса поверталися на свята родичі з повними руками пакетів і коробок у подарункових обгортках. Спливло хвилини дві, коли домашні Арона його побачили. І він видався їм більшим, ніж був до від’їзду.

На Ароні був капелюх з пласкою тулією і вузькими крисами, дуже модний. Хлопець зірвав його, побачивши своїх, побіг їм назустріч, і стало видно, що його ясне волосся підстрижене у короткий помпадур, який стояв щіткою. Очі Арона світилися і сміялися від радості зустрічі.

Арон кинув валізу і підхопив Абру, міцно її обійнявши. Потім поставив її на землю і простягнув руки до Адама й Кела. Лі він обняв за плечі так, що мало не задавив.

Дорогою додому всі говорили водночас.

— Ну, як справи?

— У тебе чудовий вигляд.

— Абро, ти така гарна!

— Зовсім ні. А навіщо ти коротко підстригся?

— Зараз усі так роблять.

— Але в тебе таке красиве волосся.

Вони швидко дісталися Головної вулиці, проїхали короткий квартал і звернули на Центральну авеню повз булочну Рейно, де у вітрині було виставлено французький хліб, і сама чорноволоса місіс Рейно помахала їм рукою в борошні, й от нарешті рідна домівка.

— Як щодо кави, Лі? — попросив Адам.

— Зварив ще до виходу з дому. Залишив на малесенькому вогні.

Чашки також були готові. Раптом усі вони зібралися разом — Арон з Аброю на дивані, Адам у своєму кріслі, Лі подає каву, а Кел у дверях до вестибюлю. Усі мовчали, бо вітатися було вже запізно, а говорити про щось інше ще зарано.

Нарешті заговорив Адам.

— Я хочу почути про все-все. Ти матимеш хороші оцінки?

— Іспити будуть лише наступного місяця, батьку.

— Зрозуміло. Ти неодмінно дістанеш високі оцінки. Я навіть не сумніваюся.

На обличчі Арона мимоволі промайнула роздратована гримаса.

— Напевно, ти втомився,— сказав Адам.— Гаразд, поговоримо завтра.

— Нічого він не втомився,— зауважив Лі.— Просто хоче, щоб йому дали спокій.

Адам подивися на Лі:

— Так, звісно, звісно. Гадаєш, нам усім краще лягти спати?

Рішення запропонувала Абра.

— Я не можу залишатися довго,— сказала вона.— Ароне, проведеш мене додому? А завтра ми всі зберемося разом.

Дорогою Арон міцно узяв її під руку. Він тремтів.

— Буде мороз,— сказав він.

— Ти радий, що повернувся.

— Так, дуже. Нам треба багато чого обговорити.

— Приємного?

— Можливо. Сподіваюся, ти це сприймеш саме так.

— Ти говориш серйозно.

— Справа серйозна.

— Коли тобі треба повертатися?

— Тільки в неділю увечері.

— У нас купа часу. Я теж маю тобі дещо розповісти. У нас є завтра, а ще п’ятниця, субота і майже вся неділя. Нічого, якщо ти сьогодні до нас не зайдеш?

— Чому?

— Я тобі потім скажу.

— А я хочу знати зараз.

— Розумієш, у мого батька тепер один з його вибриків.

— Проти мене?

— Так. Я не зможу прийти до вас завтра на обід, але я не їстиму вдома багато, тож перекажи Лі, щоб він залишив мою порцію.

Арон ніяковів. Це відчувалося і в тому, як він випустив її руку, як він мовчав, як дивився на небо.

— Не варто було мені говорити про це сьогодні,— сказала Абра.

— Навпаки, саме варто. Скажи мені правду. Ти досі хочеш бути зі мною?

— Так, хочу.

— Тоді все гаразд. Зараз я піду. Поговоримо завтра.

Він залишив її на веранді, ледь торкнувшись у поцілунку її вуст. Абру образило, що він так легко погодився піти, а потім вона гірко посміялася з себе самої, що попросила, але образилася, коли її прохання було виконано. Вона дивилася, як він стрімко йшов у світлі вуличного ліхтаря. «Я, мабуть, з глузду з’їхала,— подумала вона.— Уявляю казна що».

2

У себе в спальні, вже побажавши всім на добраніч, Арон присів на краєчок ліжка і, нахиливши голову, роздивлявся свої руки, затиснуті між колін. Він почувався зрадженим і безпорадним, закутаним, як пташине яйце, у вату батьківських сподівань щодо нього. Він не усвідомлював сили цих сподівань і не знав, чи стане йому снаги подолати цю м’яку наполегливу силу. Думки в нього розсипалися. Будинок здавався холодним і сирим, і Арон тремтів. Він підвівся і тихенько прочинив двері. Під дверима Кела була смужка світла. Арон постукав і увійшов, не чекаючи на відповідь.

Кел сидів за новим письмовим столом. Він щось робив з китайським шовковим папером і рулоном червоної стрічки, а коли увійшов Арон, поспіхом прикрив щось у себе на столі великим аркушем промокашки.

— Подарунки готуєш? — усміхнувся Арон.

— Так,— відповів Кел без подальших пояснень.

— Можна поговорити з тобою?

— Авжеж! Заходь. Говори тихіше, бо інакше прийде тато. Він ловить кожну мить з тобою.

Арон сів на ліжко. Він мовчав так довго, що Кел запитав:

— Що трапилось? У тебе проблеми?

— Ні, не проблеми. Просто хотів з тобою поговорити. Келе, я не хочу повертатися до коледжу.

Кел різко повернув голову:

— Як не хочеш? Чому?

— Мені там не подобається.

— Ти ще не сказав про це татові, ні? Він страшенно засмутиться. Мало того, що я не хочу вступати до університету. А що ти збираєшся робити?

— Думав, може, узятися за наше ранчо.

— А як же Абра?

— Вона давним-давно мені казала, що їй це до вподоби.

Кел уважно дивився на брата.

— Ранчо здане в оренду.

— Я думав про це.

— Фермерство не приносить грошей,— сказав Кел.

— Мені багато грошей не треба. Аби вистачало на життя.

— Мені таке не підходить,— заявив Кел.— Я хочу багато грошей і я їх зароблю.

— Як?

Кел почувався старшим і впевненішим за брата. У нього виникло бажання його захистити.

— Якщо ти повернешся до коледжу, я розпочну свою справу і закладу фінансову основу. Коли ти закінчиш, можемо стати партнерами. Я робитиму свою роботу, ти свою. Все може вийти зовсім непогано.

— Я не хочу туди повертатися. Навіщо мені туди повертатися?

— Бо так хоче тато.

— Це не примусить мене повернутися.

Кел сердито зиркнув на брата, на його ясне волосся, широко поставлені очі, й раптом зрозумів, чому батько так любить Арона, зрозумів понад усякий сумнів.

— Обдумай усе як слід,— швидко сказав він.— Було б краще, якби ти принаймні закінчив перший семестр. Не роби зараз нічого.

Арон підвівся і пішов до дверей.

— А для кого цей подарунок?

— Для тата. Побачиш завтра по обіді.

— Але ж ще не Різдво.

— Ні,— відповів Кел.— Це краще за Різдво.

Коли Арон пішов до себе, Кел відкрив свій подарунок. Він перерахував ще раз п’ятнадцять новеньких банкнот, вони були такі хрусткі, що аж тріщали. Монтерейський окружний банк посилав по них аж у Сан-Франциско і тільки після того, як їм пояснили причину. У банку був цілий переполох і сумніви, що сімнадцятирічний хлопець, по-перше, володіє такими грошима, а по-друге, носить їх із собою. Банкіри не люблять, коли з грошима поводяться без належної поваги, навіть якщо це робиться з сентиментальних міркувань. Знадобилося слово Віля Гамільтона, щоб банк повірив, що то дійсно Келові гроші, що зароблені вони чесно і що він може робити з ними все, що захоче.

Кел замотав банкноти у шовковий папір і перев’язав червоною стрічкою, яка закінчувалася балабушкою, що віддалено нагадувала бант. У такому пакунку міг лежати і носовичок. Кел заховав його під своїми сорочками у комоді й ліг спати. Але заснути не міг. Він був схвильований і водночас несміливий. Йому хотілося, щоб завтрашній день уже скінчився і подарунок був вручений. Він повторив те, що збирався сказати.

— Це вам.

— А що це?

— Подарунок.

Далі він не міг уявити, що станеться. Він крутився і метався в ліжку, а на світанку піднявся і тихо вислизнув з дому.

На Головній вулиці він побачив, як старий Мартін мете тротуар жорсткою мітлою. Муніципальна рада розглядала можливість купівлі механічного підмітальника. Старий Мартін сподівався, що зуміє з ним упоратися, але до самої ідеї ставився скептично. Молодняк любить отримувати все найкраще. Повз нього проїхав фургон для сміття родини Бачигалупі, й Мартін провів його сповненим ненависті поглядом. Зовсім непоганий бізнес. Багатіють макаронники.

Головна вулиця була пуста, за винятком кількох собак, що обнюхували зачинені двері, та якогось сонного руху біля закусочної «Сан-Франциско». Там стояло нове таксі Пета Буліна, бо Пета ще напередодні найняли відвезти на вокзал Вільямсових дівчат на ранковий потяг до Сан-Франциско.

Старий Мартін гукнув до Кела:

— Маєш цигарку, юначе?

Кел зупинився і витяг картонну коробку цигарок «Мюрад».

— Ого, нічогенькі собі! Сірника я також не маю.

Кел підніс вогник до його цигарки, намагаючись не підпалити сіру щетину довкола Мартінового рота.

Мартін зіперся на держак своєї мітли і попихкував з нещасним виглядом.

— Молодняк отримує все найкраще,— поскаржився він.— Не дадуть мені отим управляти.

— Чим? — запитав Кел.

— Та отим новим підмітальником. Ти хіба не чув? Де ти був, хлопче? — Мартін і уявити не міг, що відносно інформована людина не знає про механічний підмітальник. Кел його вже не цікавив. Можливо, оці Бачигалупі дадуть йому роботу. У них грошей достобіса. Мають три фургони і нову вантажівку.

Кел звернув на вулицю Алізаль, зайшов на пошту і зазирнув у скляне віконце скриньки №632. Там було порожньо. Він тихим кроком пішов додому. Лі вже встав і фарширував величезну індичку.

— Всю ніч не спав? — запитав Лі.

— Ні. Оце щойно вийшов пройтися.

— Хвилюєшся?

— Так.

— Зрозуміло. Я б теж хвилювався. Дуже важко робити подарунки — утім, гадаю, ще важче їх приймати. Дивно, правда? Кави хочеш?

— Не відмовлюся.

Лі витер руки і налив кави собі й Келу.

— Що скажеш, як Арон?

— Та нібито добре.

— Тобі вдалося з ним поговорити?

— Ні,— відповів Кел. Так простіше. Лі схотів би знати, про що йшлося. Це не день Арона. Це день Кела. Він викарбував цей день для себе, він так на нього чекав. Він хотів свята для себе.

Увійшов Арон, очі його були ще затуманені сном.

— На котру годину ти плануєш обід, Лі?

— Не знаю — на пів на четверту або на четверту.

— А можна о п’ятій?

— Гадаю, можна, якщо Адам погодиться. А що?

— Та просто Абра не зможе вибратися раніше. Я хочу викласти батькові один свій план, і треба, щоб вона при цьому була.

— Думаю, це цілком можливо,— сказав Лі.

Кел різко підвівся і пішов до себе в кімнату. Він сів за стіл, ввімкнув настільну лампу, і його аж тіпало від тривоги й обурення. Як легко, без жодних зусиль Арон краде у нього його день. Тепер це буде день Арона. Раптом йому стало пекельно соромно. Він затулив очі долонями і промовив:

— Це просто заздрість. Я заздрю. Я — заздрісник. Ось хто я такий. Заздрісник. Я не хочу заздрити.

Він повторював це знову і знову: «Заздрісник — заздрісник — заздрісник»,— ніби визнання цього факту здатне було його знищити. Після цього Кел продовжив самопокарання.

— Навіщо я даю батькові гроші? Для його задоволення? Ні. Для свого власного задоволення. Віль Гамільтон так і сказав — я хочу його купити. У мене немає і крихти порядності. Я отут сиджу і корчуся від заздрості до рідного брата. Треба дивитися правді в очі.

Він хрипко прошепотів сам до себе:

— Треба бути чесним. Я знаю, чому батько любить Арона. Тому що він схожий на неї. Батько ніколи не зможе її забути. Можливо, він сам того не знає, але це так. Цікаво, чи він те розуміє? Тому я заздрю також і їй. Чому б мені не забрати свої гроші й не виїхати звідси? Ніхто за мною не сумуватиме. Дуже швидко всі забудуть про моє існування — всі, крім Лі. Не знаю, чи любить мене Лі. Можливо, не любить,— Кел притиснув до лоба кулаки.— Чи доводиться Арону отак боротися з собою? Навряд чи, хоча звідки мені знати? Я міг би спитати його. Але він не скаже.

Кел розривався між злістю на себе і жалем до себе. А потім вступив новий голос, який промовив холодно і зневажливо:

— Якщо ти такий чесний, то чому ж не зізнаєшся, що отримуєш задоволення від побиття, що ти його сам собі влаштовуєш? Оце буде правда. Чому б просто не бути собою і не робити те, що робиш?

Ця думка ошелешила Кела. Задоволення? Безумовно. Лупцюючи себе, він уникав лупцювання від інших. Думки його підтягнулися. Віддай гроші, але віддай легко. Ні на що не розраховуй. Нічого не передбачай. Просто віддай і забудь. Забудь уже зараз. Віддай — і віддай. Віддай цей день Арону. Чому б ні? Кел підскочив і побіг на кухню.

Арон тримав шкірку індички, а Лі наповнював її начинкою. Духовка скрекотала і потріскувала від жару.

— Порахуймо,— говорив Лі,— вісімнадцять фунтів, двадцять хвилин на фунт, виходить, вісімнадцять помножити на двадцять, це триста шістдесят хвилин, рівно шість годин — одинадцята, дванадцята, перша...— він рахував на пальцях.

— Коли закінчиш, Ароне,— сказав Кел,— ходімо погуляємо.

— Куди?

— Просто містом. Я хочу в тебе дещо спитати.

Кел повів брата через вулицю до «Берже і Гаррісьєра», там продавалися чудові імпортні вина й лікери.

— Маю трохи грошей, Ароне. Я подумав, може, ти хотів би купити вина до обіду. Гроші я тобі дам.

— А яке вино?

— Влаштуємо справжнє свято. Візьмемо шампанське. Це буде твій подарунок.

Джо Гаррісьєр зауважив:

— Хлопці, вам ще недостатньо років.

— Для обіду? Цілком достатньо.

— Не маю права вам продавати. Вибачте.

— Придумав! — вигукнув Кел.— Ми заплатимо, а ви доставите шампанське нашому батькові.

— Це можна,— погодився Джо Гаррісьєр.— Маємо «Ей де Пердрікс».

І він витягнув губи, немов смакував це вино.

— А що це? — спитав Кел.

— Шампанське, дуже хороше, кольору ока куріпки — рожеве, але темніше за рожеве, і сухе. Чотири п’ятдесят пляшка.

— Таке дороге? — здивувався Арон.

— Звісно, дороге! — розсміявся Кел.— Пришліть нам три пляшки, Джо.

І нагадав Арону:

— Це буде подарунок від тебе.

3

Келу день видавався безкінечним. Він хотів піти з дому, але не міг. Об одинадцятій Адам пішов до офісу відбіркової комісії переглянути папери нової партії хлопців.

Арон здавався цілком спокійним. Він сидів у вітальні, роздивлявся картинки у старих числах ілюстрованого журналу. З кухні долинали аромати соковитої індички, що смажилася в пічці.

Кел зайшов до своєї кімнати, витяг свій подарунок і поклав на письмовий стіл. Він спробував підписати листівку, яку хотів причепити до пакунка. «Татові від Калеба»... «Адамові Траску від Калеба Траска». Він розірвав листівки у дрібні шматочки і змив в унітазі.

Він подумав: «А навіщо дарувати сьогодні? Я можу тихенько підійти до нього завтра, сказати: „Це вам“,— і піти собі. Так було б легше».

А уголос він промовив:

— Ні. Я хочу, щоб це побачили вони всі.

Так мусило бути. Але йому було важко дихати, а долоні змокли від хвилювання. Тут він згадав той ранок, коли батько визволив його з тюрми. Тепло, близькість — ось про що слід пам’ятати, а ще про батькову довіру. Адже він тоді так і сказав: «Я тобі довіряю». І Келу полегшало.

Десь о третій годині він почув, що Адам повернувся, і з вітальні пролунали тихі голоси. Кел приєднався до батька й Арона.

— Часи змінилися,— говорив Адам.— Юнак повинен мати спеціальність, інакше він нічого не досягне. Саме тому я радий, що ти вчишся в університеті.

— Я про це думаю, але маю сумніви,— відповів Арон.

— А ти більше не думай. Твій перший вибір правильний. Поглянь на мене. Я знаю дещо про безліч речей, але недостатньо, щоб заробляти на життя чимось одним у наші дні.

Кел сидів тихо. Адам його не помітив. Він зосередився на своїй думці.

— Цілком природно, що батько мріє про успіх свого сина,— провадив він.— І, можливо, я бачу краще, ніж ти.

До вітальні зазирнув Лі.

— Наші кухонні терези, схоже, зіпсувалися,— сказав він.— Індичка буде готова значно раніше, ніж показують розрахунки. Присягнуся, вона не важить цілих вісімнадцять фунтів.

— Нічого,— відізвався Адам,— просто тримай її в теплому місці.— І провадив: — Старий Сем Гамільтон передбачав, що такий час прийде. Він говорив, що вже не може бути універсальних філософів. Тягар знань надто великий для одного мозку. Він бачив час, коли одна людина знатиме лише якусь одну невеличку частку, але знатиме досконально.

— Так,— підтвердив Лі, стоячи у дверях,— і він шкодував про це. Він це ненавидів.

— Справді? — здивувався Адам.

Лі увійшов до вітальні. Він тримав у правій руці ополоник, а ліву підставив під нього, щоб сік індички, яким він її поливав, не крапав на килим. Але у кімнаті він забув про це і розмахував ополоником, тож краплі жиру і соку впали на підлогу.

— Тепер, коли ти спитав, я вже не впевнений,— пояснив він.— Чи то він це ненавидів, чи то я це ненавиджу замість нього.

— Не переймайся так,— попросив Адам.— Мені здається, що варто нам почати щось обговорювати, як ти сприймаєш це за особисту образу.

— Можливо, знання надто великі, а можливо, люди здрібніли,— сказав Лі.— Можливо, поклоняючись атому, вони в душі самі стали завбільшки з атом. Можливо, фахівець — це просто боягуз, який страшиться визирнути за межі своєї маленької клітки. А подумай лишень, скільки втрачає фахівець — увесь світ за своєю загорожею.

— Ми просто говоримо, як заробляти на життя.

— Заробіток — гроші,— розхвилювався Лі.— Гроші заробити легко, якщо ти хочеш тільки грошей. Але, за рідкісними винятками, люди прагнуть не грошей. Вони прагнуть розкошів, вони прагнуть любові, вони прагнуть визнання.

— Все так. Але які ти маєш заперечення щодо університету? Ось про що ми зараз говоримо.

— Вибач,— сказав Лі.— Ти маєш рацію. Я, здається, щось розкип’ятився. Ні, якщо університет — це місце, де людина знаходить свій зв’язок з усім світом, я не маю заперечень. Це таке місце? Це таке місце, Ароне?

— Не знаю,— відповів Арон.

З кухні почулося шкварчання.

— Це капосні пироги з гусячими потрухами,— вигукнув Лі й побіг на кухню.

Адам з любов’ю дивився йому вслід.

— Яка чудова людина! Який чудовий друг!

— Сподіваюся, він проживе сто років,— сказав Арон.

Адам коротко засміявся.

— А звідки ти знаєш, що йому ще немає ста років?

— Тату, як ідуть справи на льодовій фабриці? — запитав Кел.

— Та непогано. Вона окупається і дає невеликий прибуток. А що?

— Я придумав дещо, і це може давати гарний зиск.

— Тільки не сьогодні,— поспішно обірвав його Адам.— У понеділок, якщо не забудеш, тільки не сьогодні. Розумієш, мені давно не було так добре. Я почуваюся, як краще сказати? — мабуть, реалізованим. Хтозна, можливо, це просто результат міцного сну і хорошої роботи шлунку. А можливо, це тому, що ми всі разом, у мирі й злагоді,— він усміхнувся до Арона.— Ми не розуміли, наскільки багато ти для нас важиш, поки ти не поїхав.

— Я сумував за домом,— зізнався Арон.— У перші дні мені здавалося, що я просто помру.

Абра прийшла дещо збуджена. Щоки в неї розпашілися, вона була щаслива.

— Ви помітили, що на вершині Маунт-Торо вже лежить сніг? — запитала вона.

— Так, я бачив,— сказав Адам.— Кажуть, це означає, що рік буде добрий. Ми могли б цим скористуватися.

— Я майже нічого не їла,— сповістила Абра.— Не хотіла перебивати апетит для вашого обіду.

Лі вибачався за обід, як старий дурень. Він звинувачував газову плиту, яка не розпалювалася так добре, як пічка на дровах. Він звинувачував нову породу індичок, яким чогось бракувало порівняно з індичками старих часів. Але він сміявся разом з усіма, коли вони сказали, що він поводиться, як стара бабуся, що напрошується на компліменти.

До сливового пудингу Адам відкоркував шампанське, і всі поставилися урочисто до цієї церемонії. За столом встановилася атмосфера вишуканості. Піднімалися тости. Пили за здоров’я кожного, й Адам виголосив невеличку промову на честь Абри, коли пили за неї.

Очі її блищали, Арон під столом тримав її за руку. Вино пригасило хвилювання Кела, і він уже не боявся за свій подарунок.

Коли Адам доїв свою порцію сливового пудингу, він сказав:

— Здається, ніколи раніше ми так чудово не святкували День подяки.

Кел витяг з кишені піджака перев’язаний червоною стрічкою пакунок і поклав його перед батьком.

— Що це? — здивувався Адам.

— Подарунок.

Адам зрадів.

— Ще не Різдво, а подарунки вже пішли. Цікаво, що там таке.

— Носовичок,— припустила Абра.

Адам зняв неоковирний бантик і розгорнув шовковий папір. Він з подивом позирав на гроші.

— Що там? — спитала Абра і підвелася, щоб подивитися. Арон нахилився вперед. Лі, стоячи в дверях, намагався прогнати з обличчя занепокоєння. Він кинув на Кела швидкий погляд і побачив у нього в очах спалах радості й тріумфу.

Адам повільно перебирав золоті банкноти. Голос його пролунав ніби дуже здалеку.

— Що це? Що...— він не договорив.

Кел нервово ковтнув:

— Це... я заробив... щоб подарувати вам... відшкодувати втрати за салат.

Адам повільно підвів голову.

— Ти заробив? Як?

— Містер Гамільтон... ми удвох заробили... на бобах...— Він збуджено провадив: — Ми закупили майбутній врожай за п’ять центів, а коли ціни підскочили... Це для вас, п’ятнадцять тисяч доларів. Це для вас.

Адам склав нові банкноти дуже рівно, накрив їх обгортковим папером і підвернув краї. Він безпорадно поглянув на Лі. Кел відчув у повітрі катастрофу, загибель, і його охопила важка огида. Він почув слова батька:

— Тобі доведеться їх повернути.

Так само здалеку пролунав і його власний голос:

— Повернути? Кому повернути?

— Людям, у яких ви їх отримали.

— У Британську закупівельну компанію? Вони не можуть їх взяти назад. Вони платили дванадцять з половиною центів за боби по всій країні.

— Тоді віддай їх тим фермерам, яких ти пограбував.

— Пограбував? — вигукнув Кел.— Та ми їм платили на два центи більше за ринкову ціну. Ми їх не грабували.

Келові здавалося, що він висить у повітрі й час зупинився.

Батько довго не відповідав. Здавалося, що між словами були довгі паузи.

— Я посилаю хлопців на війну. Я ставлю свій підпис, і вони йдуть до армії. Хтось із них загине, хтось залишиться без рук чи ніг. Жоден не повернеться неушкоджений. Сину, ти гадаєш, я міг би мати з цього зиск?

— Я зробив це для вас,— сказав Кел.— Я хотів, щоб ви мали гроші, які втратили.

— Мене не цікавлять гроші, Келе. А той салат — я ним займався не задля прибутку. То була свого роду гра, я хотів подивитися, чи зможу доставити туди салат, і в тій грі я програв. Я не хочу цих грошей.

Кел дивився просто себе. Він відчував у себе на щоках погляди Лі, Арона й Абри. Він не зводив очей з вуст свого батька.

— Сама ідея подарунка мені подобається,— провадив Адам.— Я вдячний тобі за цю думку...

— Я їх відкладу. Збережу їх для вас,— перебив його Кел.

— Ні. Я їх ніколи не візьму. Я був би дуже щасливий, якби ти міг мені подарувати... те, що подарував твій брат: почуття гордості за те, що він робить, радість від його успіхів. Гроші, навіть зароблені чесно, не йдуть ні в яке порівняння з цим,— очі його трохи розширилися.— Я розсердив тебе, сину? Не сердься. Якщо ти хочеш зробити мені подарунок — подаруй мені хороше життя. Це я цінував би дуже високо.

У Кела перехопило подих. Лоб його вкрився потом, у роті був солоний присмак. Він так різко підвівся, що перекинув стілець. Він вискочив з кімнати, задихаючись.

— Не сердься, сину,— пролунав йому вслід голос Адама.

Ніхто не пішов за ним. Він сидів у себе в кімнаті, обіпершись ліктями об письмовий стіл. Він думав, що розплачеться, але ні. Він спробував почати ридати, але сльози не могли пробитися крізь розпечене залізо у нього в голові.

За деякий час дихання вирівнялося, і мозок почав працювати вправно, спокійно. Кел поборов свій ненависний спокійний мозок, і той принишк, але продовжував працювати. Кел боровся з ним все слабкіше, бо все його тіло, кожний нерв просочувала ненависть. Він відчував, що втрачає контроль над собою.

Потім прийшов момент, коли і контроль, і страх відступили, і мозок заволав у болісній перемозі. Кел схопив олівець і почав виводити у блокноті щільні спіральки, одну по одній. Коли за годину до його кімнати зайшов Лі, там були сотні спіралей, і ставали вони дедалі меншими. Кел не підвів голови.

Лі тихенько причинив двері.

— Я приніс тобі кави,— сказав він.

— Я не хочу — та ні, хочу. Дякую, Лі. Дуже люб’язно з твого боку подумати про це.

— Припини! — вигукнув Лі.— Негайно припини, чуєш?

— Що припинити? Що, по-твоєму, я мушу припинити?

— Якось я тобі сказав, коли ти спитав,— занепокоєно відповів Лі,— що все міститься в тобі самому. Я сказав, що ти можеш цим керувати — якщо схочеш.

— Чим керувати? Не розумію, про що ти.

— Ти мене чуєш? — запитав Лі.— Я можу до тебе достукатися? Келе, хіба ти не знаєш, про що я говорю?

— Я тебе слухаю, Лі. Що ти кажеш?

— Він нічого не міг із собою вдіяти, Келе. Така в нього вдача. Він знає лише один шлях. У нього не було вибору. А у тебе є. Ти мене чуєш? У тебе є вибір.

Спіральки стали такі малі, що лінії від олівця зійшлися разом, і виникла блискуча чорна крапка.

— Ти даремно так тривожишся, Лі, воно того не варте,— говорив Кел дуже спокійно.— Ти, напевне, помиляєшся. Послухати тебе, так я когось убив. Заспокойся, Лі. Заспокойся.

У кімнаті запала тиша. Коли за мить Кел озирнувся, Лі вже не було. Чашка кави на комоді пускала струмочок пари. Кел випив каву, хоча вона була дуже гаряча, і повернувся до вітальні.

Батько винувато подивився на нього.

— Вибачте мені, батьку,— сказав Кел.— Я не знав, що ви це так сприймаєте.

Він узяв пачку грошей з камінної дошки, де вона лежала зараз, і поклав у кишеню піджака, де вона лежала раніше.

— Подивлюся, що можна з цим зробити,— голос його звучав невимушено.— А де всі решта?

— Абрі треба було додому. Арон пішов її проводити. Лі кудись вийшов.

— Піду і я пройдуся,— сказав Кел.

4

Був пізній листопадовий вечір. Кел прочинив вхідні двері й побачив у шпаринку плечі й голову Лі на тлі білої стіни французької пральні через вулицю. Лі сидів на сходинках, незграбний у своєму важкому пальті.

Кел зачинив двері та пройшов вітальнею.

— Шампанське викликає спрагу,— пояснив він. Батько не підвів на нього очей.

Кел нишком вислизнув через кухонні двері та пройшов пожовклим городом Лі. Потім переліз через високий паркан, знайшов широку дошку, яку використав як місток через величезну чорну калюжу, і вийшов на вулицю Кастровіль між булочною Ланга і майстернею лудильника. Він пройшов вулицею Стоун, де розташована католицька церква, звернув ліворуч, проминув будинок Карріаги, будинок Вільсонів, будинок Забала, а біля будинку Стейнбеків звернув ліворуч на Центральну авеню. За два квартали від Центральної, за Західною школою, він знову взяв ліворуч.

Тополі перед школою вже майже зовсім облетіли, але вечірній вітер ще зривав і носив поодинокі жовті листочки.

Кел немов заціпенів. Він не відчував, яке холодне стало повітря від морозу, що сповзав на місто з гір. За три квартали від себе він побачив освітлену вуличним ліхтарем високу фігуру брата, який ішов йому назустріч. Він упізнав братову ходу і поставу, бо дуже добре їх знав.

Кел уповільнив кроки, і коли Арон наблизився, сказав:

— Привіт. Я вийшов тебе шукати.

— Мені дуже шкода, що сьогодні все так вийшло,— сказав Арон.

— Ти нічим не міг би зарадити, забудь,— мовив він. Вони рушили разом.— Хочу, щоб ти пішов зі мною. Хочу тобі дещо показати.

— Що?

— Це сюрприз. Але дуже цікавий. Ти здивуєшся.

— А це надовго?

— Ні, не надовго. Власне, зовсім швидко.

І вони пішли Центральною авеню до вулиці Кастровіль.

5

Сержант Аксель Дейн зазвичай відчиняв призовний пункт у Сан-Хосе о восьмій, але якщо він трохи запізнювався, його відчиняв капрал Кемп, і капрал Кемп не збирався скаржитися. Аксель був доволі типовою фігурою. Служба в армії США в період миру між війною з іспанцями й війною з німцями зробила його непридатним до нудного, безладного життя цивільних. Один місяць перерви в службі його в цьому переконав. Але служба в армії мирного часу зробила його цілком непридатним до війни, і він винайшов не один спосіб її уникнути. Призовний пункт у Сан-Хосе довів, що він свою справу знає. Він розважався з наймолодшою дочкою Річчі, а вона мешкала у Сан-Хосе.

Кемп засвоїв основне правило. Ладнай зі своїм командиром і уникай усіх офіцерів, як тільки можеш. Він не мав нічого проти лагідних вказівок, які роздавав сержант Дейн.

О восьмій тридцять Дейн увійшов до призовного пункту і побачив, що капрал Кемп спить за робочим столом, а якийсь втомлений хлопчик сидить і чекає. Дейн глянув на хлопця, зайшов за бар’єр і поклав руку на плече Кемпа.

— Любий,— промовив він.— Жайворонки співають, сонечко встало.

Кемп підвів голову, витер ніс зворотом долоні та чхнув.

— Ти ж моє золото,— сказав сержант,— прокидайся, у нас відвідувач.

Кемп скосив закислі очі.

— Війна зачекає,— сказав він.

Дейн уважніше подивився на хлопця:

— Боже! Та він красень! Сподіваюся, ми його добре влаштуємо. Капрале, ти, мабуть, гадаєш, що він прагне підняти зброю на ворога, а я думаю, що він тікає від кохання.

Кемп відчув полегкість від того, що сержант був не надто тверезий.

— Думаєте, якась дамочка його поранила? — Він грав у будь-яку гру, що її пропонував сержант.— Гадаєте, це Іноземний легіон?

— Можливо, він тікає сам від себе.

— Бачив я цю картинку,— сказав Кемп.— Там був один сержант — паскудний сучий син.

— Не вірю я в це,— відповів Дейн.— Ідіть сюди, юначе. Вам є вісімнадцять, так?

— Так, сер.

Дейн обернувся до свого підлеглого.

— Що скажеш?

— Дідько! — вигукнув Кемп.— Скажу: якщо вони достатньо високі, то й достатньо дорослі.

— Припустімо, що вам вісімнадцять,— сказав сержант.— І ми потім не змінимо свідчень, чи як?

— Ні, сер.

— Тоді візьміть оцей бланк і заповніть його. І вирахуйте, у якому році ви народилися, запишіть отут і запам’ятайте як слід.

1

Джо не любив, коли Кейт годину по годині сиділа нерухомо і дивилася в нікуди. Це означало, що вона думає, а оскільки обличчя її було позбавлено виразу, Джо не мав доступу до її думок. Це його непокоїло. Він не хотів, щоб перший у житті реальний щасливий шанс вислизнув у нього з рук.

Сам він мав лише один план — тримати її у напрузі, поки вона себе не видасть. Тоді він міг би стрибнути у будь-якому напрямку. Але що робити, коли вона сидить і дивиться на стінку? У напрузі вона чи ні?

Джо знав, що вона не лягала, а коли спитав, чи хоче вона снідати, вона так повільно похитала головою, що важко було вирішити, чи вона взагалі його почула.

Він дав сам собі обачливу пораду: «Нічого не починай! Сиди собі тихо й уважно придивляйся та дослуховуйся». Дівчата в закладі знали: щось трапилося, але кожна з них розповідала іншу історію, нічого не збігалося, ці мені курячі мізки!

Кейт не міркувала. Вона просто дрейфувала серед вражень, як дрейфує увечері кажан, перш ніж кинутися на свою жертву. Вона бачила обличчя білявого вродливого юнака, його очі, нестямні від потрясіння. Вона чула його огидні слова, звернені не стільки до неї, скільки до самого себе. І вона бачила його смаглявого брата, який стояв у дверях і реготав.

Кейт теж засміялася — найшвидший і найкращий самозахист. Що зробить її син? Що він зробив, коли тихо пішов звідси?

Вона думала про очі Кела, сповнені якоїсь інертної, завершеної ненависті, які вдивлялися в неї, коли він неквапно зачиняв по собі двері.

Навіщо він привів сюди брата? Чого він хотів? Чого домагався? Якби вона знала, вона дала б собі раду. Але вона не знала.

Біль знову заповз у її руки, і додалося ще одне місце. Страшенно боліло праве стегно, коли вона рухалась. Отже, подумала вона, біль просуватиметься до центру, і рано чи пізно всі болі зустрінуться там і зіб’ються у міцний вузол, як щури.

Всупереч даній самому собі пораді Джо не дав їй спокою. Він приніс їй до дверей чайник чаю. Легенько постукав, прочинив двері й увійшов. Наскільки він бачив, вона так і не поворухнулася.

— Я вам чаю приніс, мем.

— Постав на стіл,— наказала вона і за мить додала: — Дякую, Джо.

— Ви недобре почуваєтеся, мем?

— Біль повернувся. Оті ліки мене ошукали.

— Чи можу я допомогти?

Кейт підняла руки.

— Відріж їх по зап’ястки,— скривилася вона, бо від цього жесту біль посилився.— Почуваєшся безнадійною,— поскаржилася вона.

Ніколи раніше не чув Джо в її тоні ноток слабкості, й інтуїція підказала, що час розпочинати.

— Мабуть, ви не хочете, щоб я вас турбував,— заговорив він,— але маю дещо про оту особу.

Крихітна пауза перед її відповіддю підказала йому, що Кейт напружилася.

— Про яку особу? — спитала вона лагідно.

— Оту дамочку, мем.

— А! ти про Етель!

— Так, мем.

— Мені вже набридає Етель. То що там знову?

— Розповім, як воно сталося. Я нічого не можу второпати. Був я у сигарній крамниці Келлога, і тут до мене підходить якийсь тип і каже: «Ти Джо?», а я кажу: «Звідки ти знаєш?», а він: «Ти декого шукав», а я йому: «Розказуй». Ніколи того фрукта раніше не бачив. Тут він мені й говорить: «Ота баба сказала, що хоче з тобою побалакати». А я йому кажу: «Так чому ж не балакає?» А він на мене так довго подивився і каже: «Може, ти забув, щó сказав суддя?» Гадаю, він мав на увазі її повернення,— Джо подивився на обличчя Кейт, застигле й бліде, з очима, що дивилися поперед себе.

— А потім він попросив у тебе грошей? — спитала Кейт.

— Ні, мем. Не просив. Щось сказав, тільки не знаю, до чого. Каже: «Тобі щось говорить ім’я Фей?» — «Нічого»,— відповідаю. Він каже: «Може, тобі краще з нею побалакати».— «Може й так»,— кажу я і виходжу. Якась нісенітниця, мем. Вирішив, що краще спитати у вас.

— А тобі щось говорить ім’я Фей?

— Анічогісінько.

Голос її став дуже ніжним.

— Невже ти ніколи не чув, що Фей була хазяйкою цього закладу?

Джо немов ударили з усієї сили в живіт. Дурень несосвітенний! Не міг тримати язик за зубами! Думки гарячково стрибали в голові.

— А, згадав,— дійсно, щось нібито чув,— тільки мені здавалося, що її звали Фейт.

Раптова тривога пішла на користь Кейт. Вона витіснила ясноволосу голову і біль. У неї з’явилася справа. Вона прийняла виклик мало не з задоволенням.

Вона стиха засміялася.

— Фейт[58],— повторила собі під ніс.— Налий мені чаю, Джо.

Кейт, здавалося, не помітила, що у нього затремтіла рука і що носик чайника брязнув об краєчок чашки. Вона не подивилася на нього, навіть коли він поставив чашку перед нею і одразу відійшов, щоб не потрапити у поле її зору. Джо трусило від страху.

Кейт заговорила благальним голосом:

— Джо, як по-твоєму, ти зумів би мені допомогти? Якби я дала тобі десять тисяч доларів, ти зміг все залагодити?

Вона вичекала якусь секунду, а потім розвернулася і глянула йому просто в очі.

Очі в нього зволожилися. Вона помітила, що він облизує губи. Від її неочікуваного руху він відскочив на крок назад, ніби вона його вдарила. Кейт не зводила з нього очей.

— Що, попався, Джо?

— Не розумію, про що ви говорите, мем.

— То піди розберися — а потім повертайся і все розкажи. Ти ж добре в усьому розбираєшся. І пришли до мене Терезу.

Він хотів вибратися з кімнати, де його обіграли і перебороли. Він усе зіпсував. Невже він справді змарнував свій щасливий шанс? А ця сука ще й зухвало говорить:

— Дякую за чай, Джо. Ти гарний хлопець.

Він хотів грюкнути дверима, але не наважився.

Кейт напружено підвелася, намагаючись не поновити болю в стегні. Підійшла до бюро і витягла аркуш паперу. Тримати ручку було важко.

Вона написала, рухаючи всією рукою: «Дорогий Ральфе, скажи шерифу, що не завадить перевірити відбитки пальців Джо Валері. Ти пам’ятаєш Джо. Він працює у мене. Місіс Кейт». Вона згортала аркуш, коли увійшла перелякана Тереза.

— Ви мене викликали? Хіба я щось зробила не так? Я так стараюся, мем. Просто трошки заслабла.

— Підійди,— звеліла Кейт, і поки дівчина чекала біля бюро, з зусиллям надписала й запечатала конверт.— Хочу, щоб ти мені зробила маленьку послугу. Сходи до кондитерської Белла і купи п’ятифунтову коробку шоколадного асорті й коробку в один фунт. Велика — для вас, для дівчат. В аптеці Кроу купиш мені дві середні зубні щітки і бляшанку зубного порошку, знаєш, таку, з носиком?

— Знаю, мем,— Тереза відчула неймовірне полегшення.

— От і молодець,— провадила Кейт.— Я до тебе приглядаюся. Терезо, я хворію. Якщо побачу, що ти добре це виконаєш, я серйозно подумаю, чи не залишити тебе тут замість себе, коли я ляжу в лікарню.

— Ви подумуєте — тобто, ви збираєтеся до лікарні?

— Поки що не знаю, люба. Але мені знадобиться твоя допомога. Ось, тримай гроші на цукерки. Середні зубні щітки, не забудь.

— Так, мем. Дякую. Можна йти?

— Іди, але непомітно, зрозуміла? І не треба, щоб дівчата знали, щó я тобі сказала.

— Я вийду чорним ходом,— Тереза поквапилася до виходу.

— Ой, мало не забула,— гукнула Кейт.— Кинь цей лист у поштову скриньку.

— Обов’язково, мем. Обов’язково. Ще щось?

— Це все, люба.

Коли дівчина пішла, Кейт поклала руки на бюро, так щоб кожен покручений палець мав опору. Такі, виходить, справи. Мабуть, вона це знала завжди. Напевне, знала,— але нема чого думати про це зараз. Вона повернеться до того пізніше. Джо заберуть, але з’явиться хтось інший, і завжди є Етель. Рано чи пізно, рано чи пізно... але нема чого думати про це зараз. Кейт обережно переглянула ситуацію і зачепилася за невиразну думку, яка виринула і сховалася. Це коли вона уявляла свого ясноволосого сина, той епізод промайнув у голові вперше. Його обличчя — скривджене, спантеличене, розпачливе — викликало спомин. І тоді вона згадала.

Вона була зовсім маленькою дівчинкою, з личком так само чарівним і свіжим, як у її сина,— зовсім маленькою дівчинкою. Вона завжди знала, що розумніша і вродливіша за всіх. Але час до часу її охоплював самотній страх, їй здавалося, що вона оточена цілим лісом ворогів. Тоді кожна думка, кожне слово, кожний погляд мали намір завдати їй болю, і їй не було куди втекти, не було де сховатися. І вона готова була кричати в паніці, бо не мала виходу, не мала притулку. Одного разу вона читала книжку. Читати вона вміла вже у п’ять років. Вона пам’ятає цю книжку — коричневу, зі срібним заголовком, з товстими палітурками, тканина яких була порвана у деяких місцях. То була «Аліса в Дивокраї».

Кейт обережно поворушила руками, намагаючись зовсім на них не спиратися. І вона знову бачила ті картинки — Аліса з довгим прямим волоссям. Але змінила її життя пляшечка, на якій було написано «Випий мене». Цього її навчила Аліса.

Коли ліс ворогів оточив її, вона була до того готова. У кишені її лежала пляшечка з цукровою водою, і на її етикетці у червоній рамці стояв напис «Випий мене». Вона ковтатиме з пляшечки і ставатиме все меншою й меншою. Хай тоді вороги її шукають! Кейті сховається під листком, визиратиме з-за мурашника — і сміятиметься. Так її ніколи не знайдуть. Жодні двері не зачиняться перед нею чи за нею. Вона зможе пройти, випроставшись на повен зріст, у щілину під дверима.

І завжди поруч була Аліса, з якою можна погратися, якій можна довіритися, яка її любить. Аліса була їй подругою, завжди рада запросити її у крихітність.

Усе це було дуже добре — так добре, що майже варто бути нещасною. Але хоча воно й добре, завжди залишалося ще щось у резерві. Загроза і безпека. Варто випити всю пляшечку, і Кейті зменшиться, зникне, припинить існувати. І найкраще за все, що коли вона припинить існувати, її наче ніколи й не було. Оце була її вимріяна безпека. Іноді в ліжку вона випивала достатньо з пляшечки «Випий мене», щоб перетворитися на цяточку завбільшки з найменшого комара. Але ніколи не випивала до дна — ніколи не мала такої потреби. То був її резерв — прихований від усіх.

Кейт сумно помотала головою, пригадуючи одним-одну маленьку дівчинку. Дивно, що вона забула про цей дивовижний засіб. Він рятував її від численних бід. Світло, яке просочувалося крізь листок конюшини, було чарівне. Кейті й Аліса походжали, обійнявшись, серед височенної трави — найкращі подружки. І Кейті ніколи не спадало на думку пити до кінця «Випий мене», бо в неї була Аліса.

Кейт поклала голову на блокнот, що лежав між її скарлюченими руками. Їй було холодно й порожньо, самотньо й порожньо. Хай що вона робила, її до того примушували. Вона була не така, як усі, вона мала щось більше, ніж усі решта. Кейт підвела голову, але не зробила спроби витерти сльози, що текли з очей. Так, правда. Вона була розумніша й сильніша за інших. Вона мала те, чого їм бракувало.

І не встигши додумати це до кінця, вона побачила перед собою смагляве обличчя Кела, жорстоку посмішку в нього на губах. Її причавив якийсь тягар, і вона застогнала.

Вони мали те, чого їй бракувало, але вона не знала, що то було. Коли вона дізнається, буде готова; а коли буде готова, то знатиме, що готова вже давно, можливо, все життя. Мозок її задерев’янів, тіло рухалося незграбно, як у неповороткої маріонетки, але вона взялася до своїх звичайних справ.

Був полудень — Кейт знала це завдяки теревеням дівчат у їдальні. Ці ледацюги тільки повилазили з ліжок.

Кейт ніяк не вдавалося повернути дверну ручку, аж доки вона не затиснула її між долонь. Дівчата обірвали сміх, побачивши хазяйку. З кухні вийшов кухар.

Кейт нагадувала хворого привида, перекошеного і жахливого. Вона прихилилася до стіни їдальні, всміхнулася до дівчат, але ця усмішка налякала їх ще більше, бо здавалося, що Кейт зараз заволає від болю.

— Де Джо? — спитала вона.

— Вийшов, мем.

— Слухайте,— сказала вона.— Я давно не можу виспатися. Зараз я прийму ліки й ляжу. Не хочу, щоб мене турбували, не хочу вечеряти. Спатиму цілу добу. Перекажіть Джо, щоб до мене нікого не пускали аж до завтрашнього ранку. Вам зрозуміло?

— Так, мем,— відповіли дівчата.

— Тоді добраніч. Ще день, але я кажу — добраніч.

— Добраніч, мем,— відповіли вони слухняним хором.

Кейт обернулася і крабом поповзла до своєї кімнати.

Вона зачинила двері й постояла, роззираючись, намагаючись спланувати свої нехитрі дії. Підійшла до бюро. Цього разу вона примусила свою руку, попри біль, написати просту фразу: «Залишаю все, що маю, моєму синові Арону Траску». Поставила дату, підписалася «Кетрін Траск». Пальці її застигли на аркуші, але потім вона підвелася і залишила свій заповіт, не перегортаючи, на бюро.

Вона налила собі в чашку холодного чаю, віднесла чашку до сірої кімнати в прибудові й поставила на тумбочку. Потім підійшла до туалетного столика, розчесала волосся, нарум’янилася, припудрилася і підфарбувала губи блідою помадою, якою завжди користувалася. Наостанок вона підпиляла і почистила нігті.

Коли Кейт зачинила двері до сірої кімнати, світло ззовні вже не діставалося, тільки настільна лампа конусом освітлювала стіл. Кейт розклала подушки, збила їх і сіла. Для проби вона приклала голову до пухової подушки. Раптом їй стало весело, ніби вона збиралася на вечірку. Вона обережно витягла з-за корсажа ланцюжок, розкрутила циліндрик і витрусила собі на долоню капсулу. Усміхнулася і промовила:

— «З’їж мене»,— і поклала капсулу в рот.

Потім узяла чашку.

— «Випий мене»,— і ковтнула гіркого холодного чаю.

Вона в очікуванні примушувала себе зосередитися на Алісі — такій малесенькій. Перед очима виникли й інші обличчя — батько і мати, і Карл, і Адам, і Сем Гамільтон, і потім Арон, а ще вона бачила, як їй посміхається Кел.

Йому не довелося нічого говорити. Говорив блиск у його очах: «Вам чогось бракує. Вони це мають, а вам цього бракує».

Вона знову повернулася подумки до Аліси. У стіні навпроти була дірочка від цвяха. Там ховається Аліса. І вона обійме Кейті за талію, а Кейті обійме Алісу за талію, і вони підуть разом — найкращі подруги, крихітні, як булавочна голівка.

Приємна нечутливість заповзала у її руки й ноги. Біль виходив через долоні. Повіки стали важкі — дуже важкі. Вона позіхнула.

Вона подумала, або промовила, або подумала: «Аліса не знає. Я йду просто повз неї».

Очі в неї заплющилися, і її струснула запаморочлива нудота. Вона розімкнула очі й озирнулася, нажахана. Сіра кімната потемнішала, конус світла розтікався і струменів, як вода. Потім очі знову заплющилися, пальці зігнулися, ніби охоплювали маленькі груди. Серце Кейт билося поважно, дихання уповільнювалося, і вона ставала все меншою і меншою, а потім зникла — ніби її взагалі ніколи не було.

2

Коли Кейт відпустила Джо, він пішов до перукарні, як завжди, коли бував засмучений. Його підстригли, помили голову яєчним шампунем, освіжили тоніком. Зробили масаж обличчя, косметичну маску, манікюр, а ще начистили до блиску черевики. Зазвичай усе це, та ще нова краватка, повертали Джо гарний настрій, але він залишався пригніченим, виходячи від перукаря, якому залишив п’ятдесят центів чайових.

Кейт загнала його в пастку, як щура, заскочила зненацька. Вона дуже метикована, а він розгубився і тепер безпорадний. А цей її трюк, що, мовляв, сам усе вирішуй, теж збиває з пантелику: вона справді так думає чи ні?

Вечір розпочався мляво, але потім прибули після важкого випробування в Сан-Хуані шістнадцять членів студентського таємного товариства у Стенфорді, та ще два кандидати у члени, і почали відчайдушно веселитися.

Флоренс, яка палила цигарки на гулянках, сильно кашляла. Щойно вона намагалася, починався кашель, і в неї нічого не виходило. А на жеребця поні напав пронос.

Студенти вищали і гамселили один одного, розважаючись. А потім вони вкрали все, що не було прибито цвяхами.

Коли вони пішли, двоє дівчат затіяли нудну й монотонну сварку, а в Терези виявилися перші симптоми сифілісу. Господи, ну й ніч!

А десь там, у глибині будинку, за зачиненими дверима, причаїлася ота небезпечна істота. Джо постояв біля дверей, перш ніж піти спати, але нічого не почув. Він зачинив заклад о пів на третю ночі, а о третій вже влігся,— але заснути не міг. Він сів у ліжку і прочитав сім розділів «Здобутків Барбари Ворз», а на світанку пішов до мовчазної кухні та зварив собі кави.

Він обіперся ліктями об стіл і тримав велику чашку кави обіруч. Щось пішло не так, але Джо не міг добрати, що саме. Можливо, вона рознюхала, що Етель померла. Йому доведеться дуже пильнуватися. І тут він прийняв рішення, і рішення це було тверде. Він піде до неї о дев’ятій і уважно приглядатиметься. Може, він не так зрозумів. Найкраще піти на великий ризик і не бути нахабним. Скаже, що візьме тисячу баксів і вшиється, а якщо вона відмовиться, все одно вшиється. Йому вже остогидло працювати з дамочками. Можна влаштуватися до грального дому в Ріно — визначені години роботи і ніяких дамочок. Чи зняти собі помешкання й умеблювати — великі стільці, кушетка. Якого біса поневірятися в цій нікчемній дірі? Краще взагалі податися геть з цього штату. Він подумав, чи не дати драла просто зараз — отак встати з-за столу, піднятися сходами, спакувати за дві хвилини валізу і ходу. Три-чотири хвилини щонайбільше. Нікому анічичирк. Ця думка прийшлася йому до вподоби. Щасливий шанс з Етеллю, може, не такий уже й щасливий, як йому спершу здалося, але тисяча баксів — теж непоганий приз. Краще почекати.

Кухар прийшов у кепському гуморі. У нього на шиї визрівав карбункул, і він приклав до нього плівку з внутрішньої частини яєчної шкаралупи. Не бажав би він нікому на кухні відчувати те, що відчуває він.

Джо повернувся до себе в кімнату, трохи почитав, потім спакував валізу. Він мав намір поїхати у будь-якому разі.

О дев’ятій він тихенько постукав у двері Кейт і прочинив їх. У себе в ліжку вона не спала. Джо поставив тацю, підійшов до дверей прибудови, постукав, ще раз постукав і гукнув. Нарешті він відчинив двері.

Конус світла на столику для читання. Голова Кейт глибоко втоплена у подушку.

— Ви тут, напевне, всю ніч проспали,— сказав він. Підійшов ближче, побачив безкровні губи, тьмяний блиск напіврозплющених очей і зрозумів, що вона мертва.

Джо покрутив головою по сторонах і швидко пройшов до сусідньої кімнати пересвідчитися, що двері зачинені. З великим поспіхом він перерив бюро, шухляду по шухляді, відкрив її гаманці, невеличку скриньку біля ліжка — і раптом застиг. У неї нічогісінько немає, навіть щітки для волосся зі срібною ручкою.

Він прослизнув до прибудови і став перед Кейт — ані каблучки, ані брошки. А тоді побачив ланцюжок у неї на шиї, зняв його, відстібнув маленький золотий годинник, циліндрик і два ключики від банківських сейфів, номер 27 і номер 29.

— То от де ти все ховала, паскудо,— сказав він.

Він зняв годинник з ланцюжка і поклав собі в кишеню. Йому кортіло врізати їй кулаком.

Заповіт у два рядки, написаний її рукою, привернув його увагу. Дехто може за це заплатити. Він витяг з однієї шухлядки жменю паперів — рахунки і квитанції; з другої — страховки; у наступній була книжечка з записами про кожну з дівчат. Це він також поклав у кишеню. Потім зняв гумову стрічку з пачки коричневих конвертів, відкрив один з них і витяг світлину. На звороті акуратним гострим почерком Кейт були записані прізвище, адреса і посада.

Джо голосно розсміявся. Оце вже супер-щасливий шанс. Він переглянув другий конверт, потім третій. Це ж просто золота жила — на такі гроші можна жити роками. Гляньмо лишень на цього товстозадого члена муніципалітету! Джо стягнув конверти гумкою. У верхній шухляді лежало вісім десятидоларових купюр і зв’язка ключів. Він прибрав до кишені ключі та гроші. Коли він відсовував другу шухляду і вже побачив, що там лише папір для листування, чорнило і сургуч, почувся стукіт у двері. Джо прочинив двері на шпаринку. Там стояв кухар.

— Якийсь чолов’яга там проситься до тебе поговорити.

— Хто такий?

— Звідки мені в дідька знати?

Джо озирнувся на кімнату, потім вийшов, витяг ключ зсередини, замкнув двері ззовні й поклав ключ до кишені. Можливо, він чогось не помітив.

У великій передній кімнаті стояв Оскар Нобль у сірому капелюсі й червоній картатій драповій куртці, застібнутій на всі ґудзики аж до підборіддя. Очі він мав світло-сірі — такого ж кольору, як і короткі щетинисті вуса. Кімната була в напівтемряві. Ніхто ще не підняв штори.

Джо легким кроком пройшов коридором, і Оскар спитав:

— Ви Джо?

— А ви хто такий, щоб питати?

— З вами хоче поговорити шериф.

У Джо всередині все захололо.

— Арешт? — запитав він.— А ордер маєте?

— Та ні, чого ви? — сказав Оскар.— У нас проти вас нічого нема. Проста перевірка. Підете зі мною?

— Авжеж,— відповів Джо.— Чому ж ні?

Вони вийшли разом. Джо здригнувся.

— Треба було вдягти пальто.

— Хочете повернутися по нього?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джо.

Вони йшли в напрямку вулиці Кастровіль. Оскар спитав:

— Вас коли-небудь грабували чи знімали відбитки пальців?

Джо відповів не одразу.

— Так,— нарешті промовив він.

— За що?

— Напився. Вдарив копа.

— Ну, це ми швидко з’ясуємо,— сказав Оскар і завернув за ріг.

Джо помчав, як заєць, через вулицю і залізничні колії до крамничок і провулків Китайського кварталу.

Оскару довелося зняти рукавичку і розстібнути куртку, щоб витягти пістолет. Він спробував вистрілити з льоту, але промазав.

Джо побіг зиґзаґами. Він відірвався вже кроків на п’ятдесят і наближався до проходу між двома будівлями.

Оскар підійшов до телефонного стовпа на краю тротуару, обіперся об нього ліктем, обхопив лівою рукою зап’ясток правої і прицілився у вхід до маленького провулочка. Він вистрелив, щойно Джо потрапив у приціл.

Джо плюхнувся долілиць і пробуксував цілий фут.

Оскар зайшов зателефонувати до більярдної, яку тримав один філіппінець, і коли звідти вийшов, біля тіла вже зібралася чимала юрба.

1

У 1903 році на виборах шерифа Горейс Квін переміг містера Р. Кіфа. Він мав добру підготовку як головний заступник шерифа. Більшість виборців зміркувала, що коли Квін виконує майже всю роботу, чому б йому не стати шерифом і за посадою. Шериф Квін перебував на цій посаді до 1919 року. Він так довго служив шерифом, що для всіх нас, хто зростав у окрузі Монтерей, слова «шериф» і «Квін» органічно поєднувалися. Ми й уявити не могли якогось іншого шерифа. Квін постарів на цій посаді. Він кульгав від якогось давнього поранення. Ми знали, що він безстрашний, бо брав участь у численних перестрілках; окрім того, він і зовні був справжній шериф,— щоправда, інших ми й не бачили. Обличчя він мав широке і рум’яне, білі вуса мали форму крутих рогів. Був він широкоплечий, і у своєму немолодому вже віці виробив у собі ввічливість, яка лише додавала йому авторитету. Носив він красивий фетровий капелюх-стетсон і твідову куртку з ременем. У пізніші роки до цього додався револьвер у кобурі під пахвою. Стара кобура на ремені сильно тиснула йому на живіт. Він знав свій округ у 1903 році, а у 1917 знав його ще краще і чудово його контролював. Шериф Квін був цілою інституцією, такою ж невіддільною частиною Салінас-Веллі, як і гори.

Усі ці роки, відтоді як у Адама стріляли, шериф Квін приглядав за Кейт. Коли померла Фей, він інтуїтивно відчув, що Кейт приклала до цього руку, але знав, що не має шансу її звинуватити, а мудрий шериф не стане розбивати собі лоба через неможливу річ. Урешті-решт вони були всього лише дві повії.

У наступні роки Кейт вела з ним чесну гру, і поступово він відчув до неї деяку повагу. Оскільки ці заклади так чи інакше існували, нехай уже ними керують відповідальні люди. Час до часу Кейт упізнавала когось, хто був у розшуку, і сповіщала про нього. Вона управляла закладом, де ніколи не виникало проблем. Шериф Квін і Кейт ладнали одне з одним.

У суботу після Дня подяки, близько полудня, шериф Квін переглядав папери, знайдені в кишенях Джо Валері. Куля тридцять восьмого калібру вирвала шматок серця Джо і сплющилася об його ребра, залишивши дірку завбільшки з кулак. Цупкі коричневі конверти злиплися від почорнілої крові. Шериф зволожив конверти мокрим носовичком, щоб роз’єднати їх. Прочитав заповіт, який було згорнуто, тож кров замазала тільки зворотній бік. Відклав заповіт і розглянув світлини в конвертах. І глибоко зітхнув.

Кожен конверт містив честь і спокій котрогось чоловіка. Вправно використані, ці світлини могли би призвести до півдюжини самогубств. Тіло Кейт уже лежало на столі патологоанатома, по венах її розтікався формалін, а шлунок лежав у скляній колбі в кабінеті коронера.

Переглянувши всі світлини, шериф набрав телефонний номер. Сказав у слухавку:

— Можете зайти до мене? Відкладіть обід, добре? Так, я вважаю, що це важливо. Чекаю.

За кілька хвилин, коли безіменний чоловік стояв біля його робочого столу в кабінеті, що розміщувався у старій окружній в’язниці з червоної цегли поза будівлею суду, шериф Квін показав йому заповіт.

— Як адвокат, ви б сказали, що це має силу?

Відвідувач прочитав ті два рядки і глибоко вдихнув через ніс.

— Це ота, на яку я думаю?

— Вона.

— Отже, якщо її звали Кетрін Траск і це її почерк, якщо Арон Траск її син, цей заповіт цілковито годящий.

Квін підчепив пальцем кінчики своїх гарних густих вусів.

— Ви її знали, правда?

— Я не сказав би — знав її. Знав про неї.

Квін поставив лікті на стіл і нахилився вперед.

— Сядьте, я хочу з вами поговорити.

Відвідувач присунув стілець. Пальці його смикали ґудзик на пальто.

— Кейт шантажувала вас? — спитав шериф.

— Звісно, ні. З якого такого дива?

— Я вас питаю як друг. Ви знаєте, вона померла. Мені можете сказати.

— Не знаю, про що ви говорите,— ніхто мене не шантажує.

Квін витяг з конверта світлину, повернув її, як гральну карту, і підштовхнув до відвідувача.

Той поправив окуляри і засопів.

— Господи Ісусе,— стиха промовив він.

— Ви не знали, що вона це мала?

— Та ні, якраз дуже добре знав. Вона мене повідомила. Заради Бога, Горейсе,— що ви збираєтеся з цим робити?

Квін забрав світлину з його рук.

— Горейсе, що ви збираєтеся з цим робити?

— Спалю,— шериф провів великим пальцем по краях пачки конвертів.— Це пекельна пачка. Може знищити весь наш округ.

Квін написав імена на аркуші паперу. Потім підвівся на свою кульгаву ногу і підійшов до залізної грубки біля північної стіни кабінету. Зім’яв журнал «Салінас Морнінг Джорнал», підпалив його і вкинув у грубку, а коли вогонь розгорівся, вкинув у полум’я і конверти, поправив в’юшку і причинив дверцята. Вогонь гудів, жовте полум’я підморгувало крізь слюдяні віконця перед грубкою. Квін витер руки, немов вони забруднилися.

— Негативи також тут,— сказав він.— Я обшукав її бюро. Більше знімків немає.

Відвідувач спробував заговорити, але зумів тільки хрипко прошепотіти:

— Дякую, Горейсе.

Шериф, накульгуючи, повернувся до свого столу й узяв свій список.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили. Ось список. Перекажіть усім, хто в ньому є, що я спалив ті світлини. Ви їх усіх добре знаєте. І від вас вони це зможуть прийняти. Ніхто не святий. Зустріньтеся з кожним віч-на-віч і перекажіть точно, що сталося. Дивіться сюди! — він прочинив дверцята грубки і поворушив коцюбою почорнілі аркуші, поки вони не розсипалися на порох.— Перекажіть їм оце,— повторив він.

Відвідувач подивився на шерифа, і Квін зрозумів, що немає на землі сили, яка б урятувала його від ненависті цього чоловіка. До кінця життя між ними стоятиме бар’єр, проте жоден з них ніколи того не визнає.

— Горейсе, просто не знаю, як вам дякувати.

А шериф сумно промовив:

— Усе гаразд. Хотів би я, щоб мої друзі зробили таке задля мене.

— Сука паскудна! — тихо сказав відвідувач, і Горейс Квін знав, що частина цього прокляття стосувалася його.

А ще він знав, що недовго йому залишилося бути шерифом. Ці сповнені провини люди схочуть його прибрати, їм доведеться це зробити. Він зітхнув і сів за стіл.

— Ідіть собі обідати,— сказав він.— Мені ще треба попрацювати.

О чверть на першу шериф Квін звернув з Головної вулиці на Центральну авеню. У булочній Рейно він купив французький батон, ще теплий, з апетитним ароматом дріжджового тіста.

Він тримався за перила, піднімаючись сходами на веранду Трасків.

Двері відчинив Лі, замість фартуха пов’язаний кухонним рушником.

— Його зараз нема вдома,— повідомив китаєць.— Але він скоро повернеться. Я телефонував у призовну комісію. Чекаю на нього.

Лі впустив шерифа в дім, проводив до вітальні та всадовив його там.

— Як щодо чашки хорошої гарячої кави? — спитав він.

— Не відмовлюся.

— Щойно зварив.

І Лі пішов на кухню.

Квін оглянув затишну вітальню. Він відчув, що вже сам не хоче залишатися надовго на своїй посаді. Йому пригадалися слова одного лікаря: «Я люблю приймати дитину, бо коли я виконую свою роботу добре, в кінці з’являється радість». Шериф часто думав про цю фразу. Йому здавалося, що коли він виконує добре свою роботу, в кінці її для когось з’являється горе. Те, що його робота необхідна, втрачало для нього свою значущість. Скоро він піде у відставку, хоче він того чи ні.

Кожна людина малює собі таку картину свого життя на пенсії чи у відставці, де вона робить усе, на що завжди бракувало часу під час роботи,— подорожує, читає книжки, які вона нібито читала, хоча насправді до них не доходили руки. Упродовж років шериф мріяв, як чудово проводити час на риболовлі й полюванні, блукати в горах Санта-Лючія, ночувати біля напівзабутих річок. І от тепер, коли цей час майже настав, він зрозумів, що воно йому зовсім не потрібно. Якщо спати на землі, розболиться нога. Він згадав, яка важка туша оленя, як нелегко її тягти на собі з того місця, де він був застрелений. Та й узагалі, щиро кажучи, шериф уже розлюбив дичину. Мадам Рейно могла б вимочити оленину у вині, додати приправи, але, дідько, в такий спосіб і старий черевик добре смакуватиме.

Повернувся Лі з кавником-перколятором. Квін чув, як плюскається вода під скляним ковпачком, і його пильна, натренована увага підказала, що Лі сказав неправду про щойно зварену каву.

Старий шериф мав непогану голову на карку, його спостережливість загострилася від роботи. Він міг чітко пригадати обличчя, сцени, розмови. Він міг їх прокручувати в пам’яті, як платівку або фільм. Він думав про оленину, але його мозок оцінював вітальню і натякав: «Тут щось не так, тут щось дивне».

Шериф дослухався до внутрішнього голосу і роздивився вітальню: квітчастий ситець шпалер, тюлеві фіранки, біла ажурна скатертина на столі, диванні подушки покриті яскравою набивною тканиною. Це була жіноча кімната у домі, де мешкали самі чоловіки.

Він подумав про свою власну вітальню: все, що там було, крім підставки для люльок, вибрала, купила і розставила місіс Квін. Якщо подумати, то і його підставку для люльок придбала теж вона. І це також була жіноча кімната. Але тут усе підробка. Вона аж надто жіночна — кімната для жінки, облаштована чоловіком, усе з перебором. Мабуть, це робив Лі. Адам навіть і уваги б не звернув, не те що не облаштовував,— ні, це Лі намагався створити домашнє вогнище, а Адам цього і не бачив.

Горейс Квін згадав, як допитував Адама багато років тому, пам’ятав його як страждальця. Він і досі бачив оті його зацьковані, нажахані очі. Тоді він дивився на Адама як на людину такої великої чесності, що не міг побачити нічого іншого. Але потім він часто зустрічався з Адамом. Вони обоє належали до масонської ложі. Вони разом проходили посвячення. Горейс став магістром ложі слідом за Адамом, і вони обоє мали особливі масонські відзначки. Але Адам був відсторонений — невидима стіна відділяла його від світу. Не можна було дістатися до нього — і він не міг дістатися до вас. Але у тому давньому стражданні стіни не було.

Через свою дружину Адам торкнувся реального світу. Горейс уявив її зараз — сіру, вимиту, з голками в горлі, з гумовими трубочками формаліну, які звисають зі стелі.

Адам не здатний на безчесний учинок. Йому нічого не потрібно. Для безчесного вчинку треба чогось сильно прагнути. Шериф не знав, щó відбувається за тією стіною — які тривоги, які радості, які муки.

Він поворушився, щоб не сильно тиснуло ногу. У домі було тихо, хіба тільки кава булькала. Щось довго іде Адам зі своєї призовної комісії. Шерифа приємно здивувала думка: я старішаю, і це мені цілком до вподоби.

Він почув, як Адам відчиняє вхідні двері; Лі теж почув і кинувся до вестибюлю.

— До нас прийшов шериф,— сказав він Адаму, можливо, щоб попередити.

Адам увійшов з усмішкою на губах і простягнув руку.

— Привіт, Горейсе, маєте ордер?

Зовсім непогана спроба пожартувати.

— Добридень,— відповів Квін.— Ваш служник збирається почастувати мене кавою.

Лі вийшов на кухню і загримів посудом.

— Щось трапилося, Горейсе? — запитав Адам.

— На моїй роботі повсякчас щось трапляється. Зачекаю своєї кави.

— Не зважайте на Лі. Він так і так підслуховує. Чує все і крізь зачинені двері. Я нічого від нього не приховую, бо не можу.

Лі повернувся з тацею. Він усміхався якимсь своїм думкам, і коли налив кави і вийшов, Адам знову спитав:

— Щось трапилося, Горейсе?

— Та нібито ні. Адаме, ота жінка ще з вами одружена?

Адам застиг.

— Так. А в чому річ?

— Вона вчора наклала на себе руки.

Обличчя Адама скривилося, очі наповнилися сльозами. Він спробував щось сказати, але не зміг, затулив обличчя руками і розридався.

— Біднятко моє кохане! — вирвалося у нього.

Квін сидів тихо, даючи Адамові час оговтатися, і невдовзі Адам опанував себе і підвів голову.

— Вибачте, Горейсе,— промовив він.

З кухні зайшов Лі, дав Адаму в руки вологий рушник, Адам промокнув ним очі й віддав Лі.

— Цього я не очікував,— на обличчі Адама проступив сором.— Що мені треба робити? Я її заберу. Я її поховаю.

— На вашому місці я б цього не робив,— сказав Горейс.— Тобто, якщо ви не вважаєте це своїм обов’язком.

І він витяг з кишені заповіт і простягнув його Адаму.

Адам відсахнувся.

— Це... це її кров?

— Та ні. Кров зовсім не її. Читайте.

Адам прочитав оті два рядки і почав уважно роздивлятися папір з обох боків.

— Він не знає — не знає, що вона його мати.

— Ви йому так і не розповіли?

— Ні.

— Господи Ісусе! — сказав шериф.

— Я переконаний,— серйозно почав Адам,— що він не схоче нічого від неї узяти. Пропоную просто порвати цей заповіт і забути. Якби Арон знав, не думаю, що він хоч щось від неї б узяв.

— Боюся, це неможливо,— сказав Квін.— Ми і так робимо чимало протизаконного. Вона мала банківський сейф. Не можу відкрити вам, де я узяв заповіт і ключі. Я сходив до банку. Не чекаючи на судовий ордер. Думав, щось зможе прояснитися...— (Він не розповів Адаму, що хотів перевірити, чи немає там інших світлин).— Так от, старий Боб дозволив мені відімкнути сейф. Ми завжди зможемо це заперечити. Там лежить понад сто тисяч доларів у золотих сертифікатах. Пачки й пачки грошей — нічого, крім клятих грошей.

— Нічого?

— Лише одне — свідоцтво про шлюб.

Адам відкинувся в кріслі. Його знову оповила відстороненість, м’які захисні завіси між ним і світом. Він побачив свою каву і зробив ковток.

— І що ж я, по-вашому, мушу робити? — спитав він спокійно і серйозно.

— Можу сказати лише те, що зробив би я сам,— відповів шериф Квін.— Вам необов’язково дослухатися моєї поради. Я би просто зараз покликав хлопця. Розповів йому геть усе, усе начистоту. Я б навіть пояснив йому, чому не розповідав раніше. Йому — скільки йому років?

— Сімнадцять.

— Уже дорослий чоловік. Рано чи пізно він би все одно дізнався. Краще, якщо він почує все.

— Кел знає,— сказав Адам.— Цікаво, чому вона склала заповіт на Арона.

— Бозна чому. То що ви думаєте?

— Не знаю, тому зроблю, як ви радите. Ви залишитеся зі мною?

— Звісно, залишуся.

— Лі,— гукнув Адам,— поклич до мене Арона. Він уже прийшов додому, сподіваюся?

У дверях показався Лі. Його важкі повіки на мить опустилися, потім піднялися.

— Ще ні. Може, він повернувся до коледжу.

— Він би мені сказав. Знаєте, Горейсе, ми випили чимало шампанського на День подяки. А де Кел?

— У себе в кімнаті.

— Тоді поклич його. Хай прийде сюди. Кел мусить знати.

Обличчя в Кела було змучене, плечі знесилено зігнулися, але вираз він мав напружений, замкнутий, хитрий і злобний.

— Не знаєш, де твій брат? — спитав у нього Адам.

— Ні, не знаю,— відповів Кел.

— Хіба ви не були з ним разом?

— Ні.

— Його вже дві ночі немає вдома. Де він?

— Звідки мені знати? Що, я мушу його сторожити[59]?

Адам похнюпив голову, тіло його здригнулося, затремтіло. В глибині очей спалахнув неймовірно яскравий синій вогник. Він швидко промовив:

— Можливо, він дійсно повернувся до коледжу.— Губи не слухалися його, і він пробурмотів, як сновида: — Ти не думаєш, що він повернувся до коледжу?

Шериф Квін підвівся.

— Усе, що я маю зробити, може почекати. Відпочивайте, Адаме. У вас було сильне потрясіння.

— Потрясіння... так,— Адам звів на нього очі.— Дякую, Джордже. Щиро вам дякую.

— Джордже?

— Щиро вам дякую,— повторив Адам.

Коли шериф пішов, Кел повернувся до своєї кімнати. Адам відкинувся в кріслі й невдовзі заснув; рот у нього розтулився, і він хропів.

Лі деякий час спостерігав за ним, а потім повернувся до кухні. З-під хлібниці він витяг маленький томик, оправлений у шкіряну палітурку, з якої майже повністю зійшло золоте тиснення,— «Роздуми наодинці з собою» Марка Аврелія[60] в англійському перекладі.

Лі протер кухонним рушником свої окуляри в металевій оправі. Розгорнув книжку і погортав сторінки. Він усміхався про себе, свідомо шукаючи розради.

Читав він повільно і ворушив губами, вимовляючи деякі слова.

«Усе триває лише один день — як те, що пам’ятає, так і те, що пам’ятають. Постійно спостерігай, що всі речі відбуваються шляхом змін, і навчися розуміти, що природа всесвіту найбільше полюбляє змінювати речі, які є, і створювати нові речі, подібні до них. Бо усе суще є свого роду зерно прийдешнього».

Лі подивився на кінець сторінки: «Ти невдовзі помреш, але ти не ще став простим, ще не позбувся сум’яття, не втратив сумнівів, що зовнішні речі можуть тобі зашкодити, не сповнився добром до всіх; ти ще не навчився вбачати мудрість лише у справедливих вчинках».

Лі звів очі від сторінки і відповів книжці, як відповів би комусь зі своїх стародавніх родичів:

— Усе правильно. Це дуже важко. Вибач. Але не забувай, що ти також говориш — завжди обирай короткий шлях, бо короткий шлях — природний. То не забувай цього.

Лі перегорнув усі сторінки до титульної, на якій широким теслярським олівцем було виведено «Сем’ль Гамільтон».

Раптом Лі стало дуже легко. Цікаво, чи помітив Сем’ль Гамільтон, що його книжка пропала, чи знав він, хто її украв. Для Лі єдиним чистим шляхом тоді здавалося вкрасти книжку. Йому і зараз було від цього приємно. Він погладив пальцями м’яку шкіру палітурки і знову поклав книжку під хлібницю. І сказав сам собі:

— Та звісно ж, він знав, хто узяв книжку. Хто б ще міг украсти Марка Аврелія?

Він пішов до вітальні й підтягнув свій стілець ближче до сплячого Адама.

2

У себе в кімнаті Кел сидів за письмовим столом, охопивши руками голову, яка розколювалася від болю, стискаючи скроні. В животі у нього крутило, кисло-солодкий смак віскі був скрізь — і в ньому, і на ньому, проступав крізь пори і тупо бився у голові.

Кел ніколи раніше не пив, не мав потреби. Але похід до Кейт не приніс жодного полегшення болю, і його помста не принесла перемоги. У пам’яті лишився тільки вир хмар, уламки розбитих звуків, образів і почуттів. Що було насправді, а що тільки ввижалося, він не міг відрізнити. Коли вони вийшли від Кейт, він торкнувся брата, який трясся у риданнях, але Арон збив його з ніг кулаком, як батогом. Арон постояв над ним у пітьмі, потім різко повернувся і побіг, плачучи, як дитина, у якої розбилося серце. Кел і зараз чув оті хрипкі схлипи і швидкі кроки. Кел тихо лежав там, де впав,— під бирючиною у дворі Кейт. Він чув, як пихкотять і гуркочуть локомотиви біля депо, як клацають товарні вагони під час зчеплення. Потім він заплющив очі, а почувши легкі кроки і чиюсь присутність, розплющив їх знову. Хтось нахилився над ним, і йому здалося, що це Кейт. Фігура неквапно відійшла.

Невдовзі Кел підвівся, обтрусився і пішов у напрямку Головної вулиці. Його здивувало, наскільки невимушено він почувається. Він стиха заспівав популярну пісеньку «Росте троянда на війні, здається гарною мені».

У п’ятницю Кел не міг знайти собі місця. Увечері Джо Лагуна купив для нього кварту віскі. Кел був замолодий, щоб йому продавали алкоголь. Джо хотів скласти йому компанію, але задовольнився доларом, який дав йому Кел, і узяв собі пінту ґраппи[61].

Кел зайшов у провулок біля «Еббот-гаусу» і знайшов тінь від стовпа, у якій просидів тієї ночі, коли вперше побачив свою мати. Він сів на землю, схрестивши ноги, і, попри відразу й нудоту, влив у себе віскі. Двічі його знудило, але він і далі пив, аж доки земля не нахилилася і не загойдалася, а вуличний ліхтар не закружляв у величному танку.

Пляшка вислизнула з рук, і Кел знепритомнів, але й непритомного його нудило. До провулку заскочив у своїх справах серйозний короткошерстий вуличний пес із хвостом-бубликом, понюхав Кела й обійшов його десятою дорогою. Знайшов Кела Джо Лагуна і також понюхав. Джо збовтав пляшку, що притулилася до ноги Кела, подивився на неї у світлі ліхтаря і побачив, що вона ще на третину повна. Він пошукав корок, але не знайшов. Тоді він пішов собі далі, заткавши пляшку пальцем, щоб віскі не видихалося.

Коли світанковий заморозок повернув Кела у хворий світ, він поплентався додому, як розчавлений жук. Іти було недалеко, до кінця провулку і через вулицю.

Лі почув, як він заходить, і занюхав його гидотність, коли він пропхався через вестибюль до своєї кімнати і впав на ліжко. У Кела тріщала від болю голова, і сон його не брав. Він не міг чинити опір смутку і не мав засобів захистити себе від сорому. За деякий він час він зробив найкраще з усього можливого: вимився у крижаній воді, тер і шкрябав своє тіло пемзою, і біль від цього тертя здавався йому приємним.

Він розумів, що мусить зізнатися у своїй провині батькові й вимолити в нього прощення. І ще він мусить упокоритися перед Ароном, не лише зараз, а назавжди. Без цього він не зможе жити. Проте, коли його покликали і він став у вітальні перед шерифом Квіном і батьком, він був роздратований і злий, як пес, а його ненависть до самого себе виплеснулася на всіх інших,— отака він мерзенна погань, ніхто не любить його, і він не любить нікого.

Потім він повернувся до себе, і його захлеснуло почуття власної провини, і він не знав, як її подолати.

Його охопив панічний страх за Арона. Він міг поранитися, міг наразитися на якусь біду. Арон ніколи не вмів пильнуватися. Кел знав, що мусить повернути Арона, знайти його і допомогти знову стати таким, як раніше. І все це необхідно зробити, навіть якщо доведеться пожертвувати собою. І тут ідея самопожертви захопила його, як це завжди буває з людьми, що потерпають від почуття глибокої провини. Арон почує про його жертву і повернеться.

Кел підійшов до комода й витяг з шухляди пакет, схований під носовичками. Він оглянув кімнату і поставив на комод порцелянову тарілочку. Потім глибоко вдихнув, і холодне повітря видалося йому солодким. Він узяв одну з хрустких купюр, зігнув її посередині під кутом, чиркнув сірником об стіл і підпалив купюру. Цупкий папір скрутився і почорнів, спалахнуло полум’я, і тільки коли воно мало не обпалило йому пальці, Кел кинув обвуглений папірець на тарілку. Він відділив від пачки ще одну купюру і підпалив її.

Коли було спалено вже шість, до кімнати, не постукавши, увійшов Лі.

— Мені запахло горілим,— сказав він, а потім побачив, щó робить Кел, і зойкнув.

Кел внутрішньо приготувався до атаки. Але нічого не сталося. Лі склав руки на животі та стояв мовчки — чекав. Кел уперто палив купюру по купюрі, поки не спалив усі й не розтер на порох чорні скоцюрблені залишки. Він чекав, коли Лі щось скаже, але Лі застиг у незворушному мовчанні.

Нарешті заговорив Кел.

— Ну, починай, ти ж хочеш побалакати зі мною. Починай!

— Ні,— відповів Лі.— Не хочу. І тобі немає потреби говорити зі мною — я тут ще трохи побуду та й піду. Посиджу тут,— він притулився на стільці, склав руки і чекав. На обличчі у нього виступила усмішка — Лі всміхався до себе і мав вираз, який називають незбагненним.

Кел обернувся до нього:

— Я тебе можу пересидіти.

— Хіба що на парі,— відповів Лі.— Але день у день, рік у рік,— хто знає? — сторіччя у сторіччя,— ні, Келе, тобі не пересидіти мене. Ти програєш.

За кілька секунд Кел роздратовано буркнув:

— Давай, читай далі свою лекцію.

— Немає в мене ніякої лекції.

— Якого ж біса ти тут робиш? Ти знаєш, щó я зробив, а вчора я напився п’яним.

— Я запідозрив перше і нюхаю друге.

— Нюхаєш?

— Від тебе й досі смердить,— пояснив Лі.

— Це було вперше,— сказав Кел.— Мені не подобається.

— І мені теж. У мене шлунок не приймає спиртного. А ще я стаю грайливим, інтелектуально грайливим.

— Що це значить, Лі?

— Можу навести тобі лише один приклад. Замолоду я грав у теніс. Мені це подобалося, і для слуги таке заняття непогане. Слуга виправляє промахи свого хазяїна у парній грі й не отримує подяки, проте отримує кілька доларів. Якось, гадаю, це сталося після хересу, я розробив теорію, що найшпаркіші й найневловиміші тварини на світі — це кажани. Мене впіймали серед ночі на дзвіниці Методистської церкви у Сан-Леонардо. Я мав при собі ракетку і нібито намагався пояснити офіцерові, який мене заарештував, що я вдосконалював удар зліва на кажанах.

Кел розсміявся так весело, що Лі аж пожалкував, що не робив того насправді.

— А я сидів під стовпом і напивався, як свиня.

— Завжди винні тварини...

— Я боявся, що коли не нап’юся, то застрелюся,— перебив його Кел.

— Ніколи б ти того не зробив. Ти надто підступний. До речі, де Арон?

— Кудись побіг. Куди не знаю.

— Він якраз не надто підступний,— занепокоївся Лі.

— Знаю. Про це я і думав. Ти ж не думаєш, що він наважився, га, Лі?

— Чорт забирай,— відповів роздратовано Лі,— коли людина шукає підтримки, вона просить друга думати про те, що хоче вважати правдою. Це ніби питати у кельнера, яка страва сьогодні найкраща. Звідки мені в дідька знати?

— Навіщо я так вчинив? — вигукнув Кел.— Навіщо я так вчинив?

— Не ускладнюй,— сказав Лі.— Ти знаєш навіщо. Ти був на нього злий, а злий ти був тому, що батько тебе образив. Це зовсім просто. Ти просто розізлився.

— Оце мене якраз і ятрить — чому я підступний. Я не хочу бути злим і підступним. Допоможи мені, Лі!

— Секунду! — сказав Лі.— Мені здалося, я чув голос твого батька.

І він стрілою рвонувся у двері.

Кел дослухався до голосів, і тут до кімнати повернувся Лі.

— Він збирається на пошту. Ми ніколи не отримуємо листів після опівдня. Ніхто не отримує. Але всі чоловіки в Салінасі ходять на пошту по обіді.

— Дехто з них дорогою заходять випити,— пояснив Кел.— Гадаю, це почасти звичка, а почасти розвага. Вони зустрічаються з приятелями.

— Келе,— сказав Лі,— мені не подобається вигляд твого батька. Він якийсь напівпритомний. А, забув! Ти же ще не знаєш. Вчора вночі твоя мати наклала на себе руки

— Невже? — спитав Кел і потім аж загарчав: — Сподіваюся, їй було боляче. Ні, я не хотів цього казати. Я не хотів так думати. От воно! От воно знову! Я не хотів! Не хотів!

Лі почухав одне місце на голові, потім почав розчісувати всю голову, ніби виграючи час. Це надало йому вигляду глибокої задумливості. Він спитав:

— Спалення грошей принесло тобі велике задоволення?

— Так... Гадаю, що так.

— І ти отримуєш задоволення від цього покарання, яке сам собі влаштовуєш. Ти насолоджуєшся своїм відчаєм?

— Лі!

— Ти дуже зациклений на собі. Ти захоплений трагічною виставою «Калеб Траск» — Калеб Величний, Калеб Неповторний. Калеб, страждання якого потребують свого Гомера. Ти ніколи не уявляв себе просто шмаркатим підлітком — то злобним, то неймовірно шляхетним? З брудними звичками, але дивовижно чистими помислами? Можливо, у тебе трохи більше енергії, ніж у інших, просто енергії, але, окрім цього, ти дуже подібний до всіх шмаркатих підлітків. Ти намагаєшся додати собі гідності й трагічності, бо твоя мати була повія? А якщо раптом твій брат щось над собою вдіє, ти зумієш поцупити для себе велич убивці, га, шмаркачу?

Кел повільно повернувся до письмового столу. Лі спостерігав за ним, затамувавши подих, як лікар чекає реакцію на ін’єкцію. Він бачив реакції, які спалахували у Келі — лють від образи, войовничість, а за цим — скривджені почуття, а по тому — початок полегшення.

Лі зітхнув. Він доклав стільки зусиль, стільки душевності, і його зусилля, схоже, досягли мети.

— Ми — жорстокі люди, Келе,— сказав він лагідно.— Тебе не дивує, що я включаю й себе? Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних і щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі.

Кел обернув голову до Лі, й обличчя його втратило свою напруженість. Він усміхнувся, і Лі зрозумів, що не обдурив хлопця повністю. Кел здогадався, що то був задум — чудово виконаний задум, і відчував вдячність.

Лі провадив:

— Ось чому я включаю себе. Це наша спільна спадщина, і нема значення, як давно наші пращури залишили свої землі. Усі кольори і суміші серед американців відчувають у собі щось спільне. Це порода, яка створена випадково. Тому ми такі надмірно сміливі й надмірно боязкі — добрі й жорстокі, як діти. Ми надмірно гостинні й водночас страшимося чужаків. Ми хвалькуваті та вразливі. Ми надто сентиментальні та практичні. Ми приземлені й матеріалістичні — а чи знаєш ти іншу націю, яка так бореться за ідеали? Ми забагато їмо. Ми не маємо ані смаку, ані почуття міри. Ми розтринькуємо нашу енергію. У старому світі про нас говорять, що ми рухаємося від варварства до декадансу без проміжної культури. Чи не може бути так, що наші критики не мають ключа до нашої культури і не володіють її мовою? Ось такі ми є, Келе,— ми всі. Ти не дуже відрізняєшся від усіх.

— Говори, говори,— Кел усміхнувся.— Говори далі.

— Вже немає потреби,— відповів Лі.— Я все сказав. Хочу, щоб твій батько повернувся. Він мене непокоїть.

І Лі стривожено вийшов.

У вестибюлі, біля вхідних дверей, він побачив Адама, який притулився до стіни; капелюх його зсунувся на очі, плечі зігнулися.

— Адаме, що з тобою?

— Не знаю. Схоже, втомився. Схоже, втомився.

Лі взяв його за руку: схоже, Адама доведеться вести до вітальні. Там Адам важко впав у своє крісло, а Лі зняв з нього капелюх. Адам розтирав свою ліву руку правою. Очі в нього були дивні, дуже ясні, але нерухомі. Губи запеклися і розпухли, голос звучав, як у людини, що говорить уві сні,— повільно і здалеку. Він жорстко розтирав собі руку.

— Дивно,— сказав він.— Мабуть, я знепритомнів — на пошті. Я ніколи не непритомнію. Містер Пйода допоміг мені підвестися. Це тривало якусь секунду. Я ніколи не непритомнію.

— Листи для нас були? — запитав Лі.

— Так — так, гадаю, був якийсь лист...— Він засунув руку в кишеню і одразу витяг її.— У мене рука заніміла абощо,— сказав він винуватим тоном, пошарудів у кишені правою рукою і дістав жовту офіційну листівку.

— Я її, напевне, прочитав,— сказав він.— Напевне,— він тримав листівку перед очима, а потім впустив собі на коліна.— Лі, гадаю, мені доведеться замовити окуляри. Ніколи в житті не потребував їх. Не можу читати. Літери так і скачуть.

— Прочитати тобі?

— Дивно... що ж, якнайшвидше замовлю окуляри. То про що там ідеться?

Лі прочитав: «Дорогий батьку, я пішов до армії. Сказав, що мені вже є вісімнадцять. Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся за мене. Арон».

— Дивно,— повторив Адам.— Здається, ніби я його читав. Але думаю, що не читав.

Він розтирав руку.

1

Зима 1917–1918 була безрадісним і сповненим страху часом. Німці змітали все на своєму шляху. За три місяці британці понесли втрати у триста тисяч загиблих. Чимало підрозділів у армії Франції збунтувалося. Росія вийшла з війни. Німецькі східні частини, після відпочинку й переоснащення, були перекинуті на Західний фронт. Війна видавалася безнадійною.

У травні ми мали на фронті лише дванадцять дивізій, і влітку почалася масова відправка до Європи наших військ. Генерали-союзники воювали один з одним. Субмарини атакували й безжально топили пароплави, на яких переправлялися війська.

Ми дізналися тоді, що війна — не швидкий героїчний ривок, а неповоротка, неймовірна ускладнена справа. Ми сильно занепали духом у ті зимові місяці. Ми розгубили спалахи збудження, але ще не були готові до затятості затяжної війни.

Людендорф[62] був непереможний. Ніщо не могло його зупинити. Він усе наступав і наступав на розбиті армії Франції і Англії. І нам спадало на думку, що ми, ймовірно, запізнилися, що нам доведеться стояти сам-на-сам проти нездоланних німців.

І люди нерідко відверталися від війни, хтось поринав у фантазії, хтось у пороки, хтось у шалені розваги. З’явився величезний попит на ворожок, салуни небувало процвітали. А ще люди заглибилися у свої внутрішні радості й трагедії, щоб сховатися від усюдисущого страху і зневіри. Хіба не дивно, що зараз ми про все те забули? Ми пам’ятаємо Першу світову війну як миттєву перемогу, з прапорами й духовими оркестрами, маршами й веселою метушнею, солдатами, що поверталися, бійками у барах з клятими бриттами, які вважали, що це вони виграли війну. Як швидко забули ми, що тієї зими не можна було здолати Людендорфа і що багато людей нишком готувалося до програшу у війні.

2

Адам Траск був не стільки спантеличений, скільки сумний. Йому не довелося йти з посади у призовній комісії. Він отримав відпустку за станом здоров’я. Він сидів і розтирав свою ліву руку. Він шкрябав її жорсткою щіткою і парив у гарячій воді.

— Це кровообіг,— говорив він.— Щойно у мене відновиться кровообіг, усе буде гаразд. А от очі мене турбують. Ніколи я не мав проблем з очима. Гадаю, треба піти перевірити зір і замовити окуляри. Я — і окуляри! Важко буде звикнути. Я пішов би вже сьогодні, але трохи паморочиться в голові.

У голові паморочилося значно більше, ніж Адаму хотілося визнавати. Він міг ходити по хаті, тільки притримуючись рукою стіни. Лі нерідко допомагав йому підвестися з крісла або встати з ліжка вранці, шнурував йому черевики, бо Адам не міг зав’язати шнурки через занімілу ліву руку.

Мало не щодня він заговорював про Арона.

— Я можу зрозуміти, чому молодий хлопець хоче піти в армію. Якби Арон поговорив зі мною, я б, можливо, спробував його відмовити, але я б не заборонив. Ти ж знаєш, Лі..

— Знаю.

— Одного я не розумію. Чому він зник потайки? Чому він нам не пише? Я гадав, що знаю його, і був про нього кращої думки. А чи пише він Абрі? Він мусить листуватися з нею.

— Я в неї спитаю.

— Спитай. Просто зараз.

— Військова підготовка важка. Принаймні так мені казали. Мабуть, він просто не має часу.

— Не треба багато часу, щоб написати листівку.

— Коли ти служив у армії, ти писав до свого батька?

— Думаєш, ти мене підловив на цьому? Ні, не писав, але я мав причину. Я не хотів іти до війська. Батько примусив мене. Я обурився. Бачиш, я мав поважну причину. Але Арон... у нього так добре все складалося в університеті. Та вони ж написали мені, питали про нього. Ти сам читав того листа. І він не узяв ніякого одягу. Не взяв свого золотого годинника.

— В армії йому цей одяг ні до чого, та й золоті годинники там не дуже потрібні. Нічого яскравого.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Але я не розумію. Треба мені щось робити з очима. Не можу я повсякчас просити, щоб ти читав мені. Я можу побачити літеру. Але слова перекручуються.

Очі справді його сильно непокоїли. Десятки разів на день Адам хапав газету або книжку, дивився на неї і відкладав убік.

Лі читав йому газети, щоб відволікати від тривожних думок, і часто під це читання Адам засинав.

Потім прокидався і казав:

— Лі? Це ти, Келе? Знаєте, ніколи в житті я не мав проблем з очима. Завтра ж піду перевірити зір.

Десь у середині лютого Кел зайшов на кухню і сказав:

— Лі, він повсякчас про це говорить. Давай відведемо його до окуліста.

Лі варив абрикоси. Він відійшов від плити, причинив кухонні двері й повернувся назад.

— Я не хочу, щоб він туди йшов,— сказав він.

— Чому?

— Гадаю, проблема не в очах. Дізнавшись про це, він занепокоїться. Хай ще побуде, як є. Він переніс сильне потрясіння. Нехай трохи відійде. Я читатиму йому все, що він захоче.

— А що з ним, по-твоєму?

— Не хочу говорити. Я думав, чи не покликати доктора Едвардса — просто щоб він зайшов, привітався.

— Роби, як знаєш,— сказав Кел.

— Келе, ти бачив Абру?

— Звісно, бачив. Але вона втікає від мене.

— Невже ти не можеш її упіймати? — спитав Лі.

— Чому ж ні? Я міг би збити її з ніг, вдарити кулаком в обличчя і примусити говорити зі мною. Але не хочу.

— Спробуй бодай заговорити. Іноді перепони настільки благенькі, що падають, лише їх торкнешся. Дожени її. Скажи, що її бачити хочу я.

— Не хочу.

— Ти почуваєшся винним, так?

Кел не відповів.

— Вона тобі не подобається?

Кел не відповів.

— Якщо ти так робитимеш і далі, тобі буде тільки гірше, а не краще. Не тримай усе в собі. Я тебе попереджаю. Не тримай усе в собі.

— Ти що, хочеш, щоб я розповів батькові, щó я накоїв? — вигукнув Кел.— Я розповім, якщо ти мені звелиш.

— Ні, Келе. Не зараз. Та коли йому покращає, тобі доведеться розповісти. Задля твоєї власної користі. Не можна тягти це самому. Воно тебе вб’є.

— Може, мене і варто вбити.

— Припини! — холодно наказав Лі.— Це найдешевший спосіб потурання собі. Припини негайно!

— А ти навчи, як припинити,— попросив Кел.

Лі перемінив тему.

— Не розумію, чому Абра до нас не заходить — хоч би раз завітала.

— Не має в неї тепер причини тут бувати.

— Вона не така. Щось трапилося. Ти її бачив?

— Та кажу ж, бачив,— скривився Кел.— Ти теж божеволієш. Я намагався поговорити з нею тричі. Вона йшла від мене геть.

— Щось трапилося. Вона хороша жінка — справжня жінка.

— Вона дівчинка,— сказав Кел.— Аж смішно, коли ти називаєш її жінкою.

— Ні,— лагідно заперечив Лі.— Деякі стають жінками з моменту народження. Абра має принадливість жінки, і сміливість — і силу — і мудрість. Вона розуміє життя і приймає життя. Я б побився об заклад, що вона не може бути дріб’язковою, чи підлою, чи навіть марнославною, хіба що бути гарненькою — марнославство.

— А ти про неї дуже високої думки.

— Достатньо високої, щоб знати — вона нас не кине. А ще,— додав Лі,— я за нею скучив. Попроси її зайти побачитися зі мною.

— Кажу ж тобі, вона від мене втікає.

— То дожени її. Скажи, що я хочу з нею побачитися. Я за нею скучив.

— Поговоримо зараз про батькові очі? — спитав Кел.

— Ні,— відповів Лі.

— Поговоримо про Арона?

— Ні.

3

Наступного дня Кел намагався захопити Абру наодинці, але тільки після уроків побачив, як вона йде просто перед ним. Він завернув за ріг, пробіг паралельною вулицею, повернувся назад, прорахував час і відстань, тож виріс перед нею, коли вона, не кваплячись, йшла додому.

— Привіт,— сказав Кел.

— Привіт. А мені здалося, я бачила тебе позаду.

— Так і є. Я оббіг квартал, щоб перехопити тебе. Мені треба з тобою поговорити.

Вона серйозно поглянула на нього.

— Ти міг би це зробити і не оббігаючи цілий квартал.

— Я вже пробував поговорити з тобою у школі. А ти йшла геть.

— Ти злився. Я не хотіла говорити з тобою, коли ти злий.

— Звідки ти знаєш, що я злився?

— Це було видно по твоєму обличчю, по тому, як ти ходив. Зараз ти не злий.

— Ні, не злий.

— Хочеш понести мої підручники? — Абра всміхалася.

Його охопило тепло.

— Так... так, хочу,— Кел узяв її книжки під пахву і пішов поруч.— Лі хоче тебе бачити. Він попросив мене переказати тобі.

— Справді? — зраділа Абра.— Скажи йому, що я зайду. А як твій батько?

— Не дуже. У нього очі болять.

Вони йшли мовчки, але Кел не міг довго терпіти.

— Ти знаєш про Арона?

— Знаю,— мовила вона й помовчала.— Розгорни мій зошит і подивися на другій сторінці.

Кел пошукав серед підручників. У зошиті лежала дешева листівка. «Люба Абро, я не почуваюся чистим. Я не гідний тебе. Не жалкуй. Я в армії. Не наближайся до мого батька. Прощавай. Арон»,— було написано на ній.

Кел різко захлопнув книжку.

— От гад,— пробурмотів він собі під ніс.

— Що?

— Нічого.

— Я почула, що ти сказав.

— Ти знаєш, чому він поїхав?

— Ні. Думаю, можу здогадатися — скласти два і два. Але не хочу. Я не готова до... Хіба що ти мені сам хочеш розповісти.

— Абро,— раптом спитав Кел.— Ти ненавидиш мене?

— Ні, Келе, але ти трохи ненавидиш мене. Тільки чому?

— Я... я тебе боюся.

— Даремно.

— Я зробив тобі більше зла, ніж ти гадаєш. І ти — дівчина мого брата.

— Яке ти мені міг зробити зло? І я зовсім не дівчина твого брата.

— Гаразд,— гірко сказав Кел,— я тобі розповім, але не забувай, що ти мене сама попросила. Наша мати була повія. Вона тримала заклад тут, у місті. Я про це дізнався дуже давно. У вечір Дня подяки я відвів туди Арона і показав йому її. Я...

— А він що зробив? — схвильовано вигукнула Абра.

— Він розлютився — просто оскаженів. Горлав на неї. Надворі збив мене з ніг і втік. Наша люба матуся наклала на себе руки; а мій батько, він... з ним щось трапилося. Тепер ти все про мене знаєш. Тепер ти маєш причину триматися від мене якнайдалі.

— Тепер я знаю все про нього,— спокійно промовила Абра.

— Про мого брата?

— Про твого брата.

— Він був хороший. Що це я кажу? Він і є хороший. Він не підлий і не брудний, як я.

Вони йшли дуже тихою ходою. Абра зупинилася, зупинився і Кел, і вона глянула йому в обличчя.

— Келе,— сказала вона,— я вже давно знаю про вашу матір.

— Знаєш?

— Чула, як про неї говорили мої батьки, коли думали, що я сплю. Я хочу тобі дещо розказати, і про це розказувати хоч важко, однак необхідно.

— Ти хочеш?

— Я мушу. Не так давно я виросла і вже не була маленькою дівчинкою. Ти мене розумієш?

— Так,— відповів Кел.

— Ти впевнений, що розумієш?

— Так.

— Тоді гаразд. Важко сказати це зараз. Шкода, що я не сказала тоді. Я вже не кохаю Арона.

— Але чому?

— Я намагалася збагнути. Коли ми були дітьми, ми жили у казці, яку вигадали самі. Та коли я виросла, казки мені було вже недосить. Мені стало потрібно щось інше, тому що казка перестала бути правдою.

— Але ж...

— Зачекай — дай мені закінчити. Арон не подорослішав. Можливо, він ніколи не подорослішає. Йому потрібна казка, він хотів, щоб усе було, як він собі намріяв. Він не терпів, колись щось ішло не за його задумом.

— А ти?

— Я не хочу знати, як воно буде. Я просто хочу жити тим, що є. Бачиш, Келе, ми стали в чомусь чужими. Ми зустрічалися, тому що звикли до того. Але я вже не вірила в казку.

— А Арон?

— А він збирався робити все по-своєму, навіть якби йому довелося вирвати з корінням увесь світ.

Кел утупив очі в землю.

— Ти мені віриш? — запитала Абра.

— Намагаюся збагнути.

— Коли ти дитина, то вважаєш себе центром усесвіту. Все відбувається тільки для тебе. Інші люди? Та вони просто тіні, призначені лише для того, щоб було з ким поговорити. Та коли виростаєш, то знаходиш своє правдиве місце, набуваєш свій правдивий розмір і форму. Ти щось даєш людям, люди дають щось тобі. Так гірше, але водночас і краще. Я рада, що ти мені розповів про Арона.

— Чому?

— Бо тепер я знаю, що нічого не вигадала. Він не міг перенести правди про свою матір, тому що вона йде всупереч тій історії, яку він хотів прожити,— а іншої він не хотів. Ось він і вирвав з корінням світ. Так само він вирвав з корінням мене, Абру, коли надумав стати священиком.

— Мені треба все обміркувати,— сказав Кел.

— Віддай мені підручники,— попросила Абра.— І скажи Лі, що я зайду. Тепер я почуваюся вільною. Мені також треба подумати. Здається, я кохаю тебе, Келе.

— Я не хороший.

— Саме тому, що ти не хороший.

Кел майже побіг додому.

— Вона прийде завтра,— повідомив він Лі.

— Еге, та ти щось розхвилювався,— зауважив Лі.

4

Увійшовши до себе в дім, Абра рухалася навшпиньках. У вестибюлі вона кралася попід стінкою, щоб не зарипіла підлога. Вона вже почала підніматися вкритими килимом сходами, але передумала і пішла на кухню.

— Ну, нарешті,— сказала їй мати.— Ти не одразу пішла додому.

— Мені довелося залишитися після уроків. Татові краще?

— Гадаю, що так.

— А що каже лікар?

— Те саме, що від початку,— перевтома. Потрібен відпочинок.

— Він не видається втомленим,— зауважила Абра.

Мати витягла з кошика три картоплини і поклала їх у раковину.

— Твій батько — дуже мужня людина, люба. Мені слід було здогадатися раніше. Він так багато працює на військові потреби, на додаток до основної роботи. Лікар каже, що чоловіки іноді ламаються в одну мить.

— Зайти мені до нього привітатися?

— Розумієш, Абро, мені здається, що йому нікого не хочеться бачити. Телефонував суддя Кнудсен, але тато звелів йому переказати, що він спить.

— Я можу тобі допомогти?

— Піди перевдягнися, люба. Не хочу, щоб ти забруднила свою гарненьку сукенку.

Абра навшпиньках проминула батьків кабінет і увійшла до себе в кімнату. Та вся блищала від лакованих поверхонь, яскраві шпалери аж сяяли. На комоді стояли в рамках світлини її батька й матері, на стінах висіли вірші в рамках, ось і стінна шафа — все на своєму місці, підлога вкрита лаком, і її черевички стоять акуратним рядком. Мати все робила для неї, сама на цьому наполягала — планувала за неї, одягала її.

Абра вже давно не тримала нічого заповітного у себе в кімнаті, навіть нічого особистого. Це почалося так давно, що Абра не сприймала свою кімнату як власну. Усі заповітності були в неї в голові. Ті нечисленні листи, що вона зберігала, були сховані у вітальні, між сторінками двотомника мемуарів Улісса С. Ґранта[63], які, про що їй було добре відомо, ніколи не розгорталися ніким, крім неї, з самого моменту виходу з друку.

Абра була задоволена, але не роздумувала, з якої причини. Вона знала про певні речі без розпитувань, бо про таке не говориться. Наприклад, вона знала, що її батько зовсім не хворий. Він від чогось переховується. Так само вона була впевнена, що Адам Траск хворий, бо бачила, як він ішов вулицею. Цікаво, чи знає її мати, що батько не хворий.

Абра скинула сукню і перевдяглася у ситцевий сарафан, який призначався для хатньої роботи. Вона зачесалася, прокралася повз кімнату батька і спустилася на перший поверх. Там вона розгорнула свій зошит і витягла листівку від Арона. У вітальні вона витрусила з другого тому мемуарів Аронові листи, підняла поділ сарафана і засунула листи за резинку трусиків. Пакетик трохи випинався, тому на кухні Абра надягла великий фартух, щоб його не було видно.

— Можеш почистити моркву,— сказала їй мати.— Вода там гаряча?

— Вже закипає.

— Поклади в чашку бульйонний кубик, люба. Лікар каже, що бульйон підкріпить батькові сили.

Коли мати понесла нагору паруючу чашку, Абра відчинила відділення для спалювання у газовій плиті, поклала туди листи і запалила.

Мати повернулася і сказала:

— Щось горить.

— Я спалила сміття. Його там зібралося чимало.

— Треба питати мене, перш ніж робити щось подібне. Я зберігаю сміття, щоб обігріти вранці кухню.

— Вибач, мамо,— сказала Абра.— Я про це не подумала.

— А вже треба навчитися думати. Ти взагалі щось дуже неуважна стала останнім часом.

— Вибач, мамо.

— Що збережено, те зароблено.

У їдальні задзеленчав телефон. Мати пішла узяти слухавку. Абра чула, як мати говорить:

— Ні, з ним не можна зустрітися. Це розпорядження лікаря. Йому ні з ким не можна бачитися — буквально ні з ким.

Мати повернулася на кухню.

— Знову цей суддя Кнудсен,— повідомила вона.

1

Наступного дня на уроках Абра була у чудовому гуморі від того, що піде у гості до Лі. На перерві вона зустріла в коридорі Кела.

— Ти сказав йому, що я прийду?

— Він уже пече якісь нові фруктові тістечка,— сказав Кел. Він був одягнений у свою шкільну форму — тісний високий комірець, погано припасований кітель, гетри.

— У тебе буде урок військової підготовки,— сказала Абра.— Я прийду перша. А що за тістечка?

— Не знаю. Тільки залиши мені трохи, гаразд? Пахло полуницями. Залиши для мене два.

— Хочеш подивитися, який я маю подарунок для Лі? Гляди! — Абра відкрила маленьку картонну коробочку.— Це нова картоплечистка. Знімає саму тільки шкірку. Легко користуватися. Купила спеціально для Лі.

— Не діждатися мені своїх тістечок,— усміхнувся Кел.— Я трохи запізнюся, зачекай на мене, добре?

— Допоможеш мені віднести підручники додому?

— Так,— відповів Кел.

Вона дивилася довгим поглядом йому просто в очі, аж доки він не відвів їх, а потім пішла до свого класу.

2

Адам призвичаївся пізно вставати, точніше, він призвичаївся часто засинати — короткі періоди сну серед ночі й серед дня. Лі зазирав до його спальні кілька разів, поки не побачив, що Адам прокинувся.

— Я гарно почуваюся сьогодні вранці,— сповістив він Лі.

— Якщо це можна назвати ранком. Уже мало не одинадцята.

— Господи Боже! Час вставати.

— Навіщо? — спитав Лі.

— Навіщо? І справді, навіщо? Але я добре почуваюся, Лі. Міг би навіть сходити до призовної комісії. Що там з погодою?

— Сиро,— відповів Лі.

Він допоміг Адаму підвестися. Ґудзики, шнурки і комірці завдавали Адаму клопоту.

Поки Лі допомагав йому, Адам сказав:

— Я бачив сон — такий реальний. Мені наснився мій батько.

— Славетний джентльмен, як я чув,— зауважив Лі.— Я прочитав усі ті матеріали, що їх надіслав адвокат твого брата. Мусив бути величним старим джентльменом.

— А ти знаєш, що він крадій? — Адам спокійно подивився на Лі.

— Тобі щось наснилося. Він похований на Арлінгтонському військовому цвинтарі. В одній з газетних вирізок говориться, що на похороні були присутні віце-президент і міністр оборони. Гадаю, наша газета радо надрукувала би про нього статтю, а надто зараз, коли йде війна. Ти хотів би переглянути матеріали?

— Він був крадій,— повторив Адам.— Колись я так не думав, а зараз упевнений. Він украв гроші у Великій армії Республіки.

— Я не вірю,— сказав Лі.

В очах Адама виступили сльози. Він став страшенно тонкосльозим.

— Сиди тут,— наказав Лі,— а я зараз принесу тобі сніданок. Знаєш, хто до нас сьогодні прийде? Абра.

— Абра? — спитав Адам.— А, ну звісно, Абра. Вона хороша дівчинка.

— Я її люблю,— просто сказав Лі. Він усадовив Адама за ломберний столик у спальні.— Хочеш поскладати пазл, поки я готуватиму сніданок?

— Ні, дякую. Не такого ранку. Хочу порозмислити над тим сном, поки його пам’ятаю.

Коли Лі приніс тацю зі сніданком, Адам спав у своєму кріслі. Лі збудив його, почитав йому місцеву газету, поки той їв, і допоміг дійти до туалету.

У кухні солодко пахло полуничними тістечками, деякі ягоди випали на деко і підгоріли, і гострий гірко-солодкий аромат викликав приємну оскому. Лі відчував спокійне, радісне піднесення. То була радість перемін. Життя Адама потроху рухається до свого кінця, подумав він. І моє життя, напевно, рухається до свого кінця, але я того не відчуваю. Я почуваюся безсмертним. Давно, коли я був дуже молодий, то почувався смертним,— а тепер ні. Смерть відступила. Цікаво, чи таке відчуття — нормальне?

А ще він замислився над тим, щó мав на увазі Адам, сказавши, що його батько — крадій. Мабуть, щось таке йому наснилося. Уявімо, що це правда,— Адам, з його непохитною чесністю, якій немає рівних, прожив усе своє життя на вкрадені гроші. Лі розсміявся про себе: а тепер оцей другий заповіт, і Арон, який так неймовірно носився з власною чистотою і непогрішимістю, житиме все своє життя на прибутки від борделю. Чи це якась іронія, чи все урівноважується — якщо хтось заходить дуже далеко в одному напрямку, терези автоматично відхиляються в другий бік, і рівновага відновлюється.

Лі згадав Сема Гамільтона. Сем стукався у дуже багато дверей. Він мав безліч проектів і планів, але жоден не приніс йому грошей. Але, звичайно, сам він мав дуже багато і був дуже багатий. Більше йому не можна було дати. Багатство, схоже, приходить до вбогих духом, яким бракує інтересу і радості[64]. Іншими словами, багатії — жалюгідна зграя недолюдків. Але чи насправді воно так? Подеколи вони такими здаються.

Лі подумав про Кела, який спалив гроші, щоб покарати себе. Але покарання не так сильно ушкодило його, як сам злочин. Лі промовив про себе: «Якщо десь усе ж таки існує місце, у якому ми колись зустрінемося з Семом Гамільтоном, у мене знайдеться для нього не одна цікава історія». І додав: «Як і в нього для мене!»

Лі зайшов до Адама і побачив, що той намагається відкрити коробку з газетними вирізками про його батька.

3

Того пообіддя дув холодний вітер. Адам наполягав, що йому треба піти до призовної комісії. Лі його добре закутав і відпустив.

— Тільки гляди, щойно запаморочиться голова, негайно сідай, хай де будеш.

— Неодмінно,— погодився Адам.— У мене сьогодні ані разу не було запаморочення. Можливо зайду дорогою до Віктора, попрошу його перевірити мені зір.

— Зачекай до завтра. Підемо разом.

— Там побачимо,— відповів Адам і рушив у путь, браво розмахуючи руками.

Абра прийшла з сяючими очима і червоним від морозяного вітру носом; від неї віяло таким задоволенням, що Лі, побачивши її, тихо засміявся.

— А де тістечка? — вимогливо спитала вона.— Сховаймо їх від Кела,— Абра всілася на кухні.— Як же мені приємно знову тут у вас бути!

Лі заговорив і осікся, а потім те, що він хотів сказати, здалося йому дуже правильним — тільки треба говорити обачливо. Він нахилився до неї.

— Знаєш, я мало чого бажав у своєму житті,— почав він.— Я рано навчився нічого не бажати. Бажання приносять лише заслужене розчарування.

— Але зараз ви чогось бажаєте,— весело сказала Абра.— І що ж це таке?

— Я бажав би, щоб ти була моєю донькою! — мало не викрикнув Лі й сам страшенно здивувався. Він пішов до плити, вимкнув газ під чайником, а потім знову його запалив.

— І я б хотіла, щоб ви були моїм батьком,— тихо промовила Абра.

Лі глянув на неї і швидко відвів очі.

— Справді?

— Так, справді.

— А чому?

— Бо я вас люблю.

Лі поспішно вийшов з кухні. Він сидів у себе в кімнаті й міцно стискав руки, поки не відновилося дихання. Потім підвівся і взяв з комода невеличку різьблену скриньку з чорного дерева. На кришці був зображений дракон, що здіймався у небо. Лі приніс скриньку на кухню і поставив на стіл між долонь Абри.

— Це тобі,— сказав він без усякого виразу.

Вона відчинила скриньку і подивилася на маленький темно-зелений ґудзик з нефриту: на його поверхні була зображена права рука людини, прегарна рука, з вигнутими, розпруженими пальцями. Абра узяла ґудзик, подивилася на нього, лизнула кінчиком язика, легенько провела ним по своїх повних губах і притиснула прохолодний камінь собі до щоки.

— Це єдина прикраса моєї матері,— сказав Лі.

Абра підвелася, обійняла його і поцілувала в щоку, і це у його житті сталося вперше.

— Мій орієнтальний спокій, здається, полишив мене,— засміявся Лі.— Дай-но я запарю чаю, люба. Так мені буде легше себе опанувати.

І вже стоячи біля плити, він сказав:

— Я ніколи і житті не вживав цього слова, нікого на світі так не називав.

— Я прокинулася сьогодні вранці з радістю,— сказала Абра.

— І я теж. Я знав, чому я щасливий. Бо прийдеш ти.

— Я також була цьому рада, але...

— Ти змінилася,— зауважив Лі.— Ти вже не моя маленька дівчинка. Можеш мені розказати?

— Я спалила всі Аронові листи.

— Він робив з тобою щось погане?

— Ні. Мабуть, що ні. Останнім часом я не почувалася хорошою. Я йому завжди хотіла пояснити, що я не хороша.

— А тепер, коли тобі не треба бути досконалою, ти можеш бути хорошою. Так?

— Гадаю, так. Напевне, так воно і є.

— Ти знаєш про матір наших хлопців?

— Знаю. А от ви знаєте, що я ще жодного тістечка не скуштувала? У мене в роті пересохло.

— Випий чаю, Абро. Тобі подобається Кел?

— Так.

— Він по самісіньку маківку набитий усім хорошим і всім поганим. Мені здається, що одна особа могла б тільки пальцем ворухнути...

Абра схилила голову над своїм чаєм.

— Він попросив мене поїхати з ним до Алізаля, коли розцвітуть дикі азалії.

Лі обіперся руками об стіл і нахилився до Абри.

— Не хочу питати, чи ти поїдеш.

— І не питайте,— відізвалася Абра.— Я їду.

Лі сів навпроти неї.

— Не пропадай з цього дому надовго,— попросив він.

— Мої батько й мати не хочуть, щоб я тут бувала.

— Я бачив їх тільки раз,— сказав Лі без церемоній.— Вони здавалися непоганими людьми. Буває таке, Абро, що найдивовижніші ліки виявляються дієвими. Цікаво, чи не допомогло б, якби вони дізналися, що Арон щойно успадкував понад сто тисяч доларів?

Абра серйозно кивнула, та ледь стрималася, щоб кінчики вуст не розтяглися в усмішці.

— Гадаю, допомогло б. Не знаю тільки, як донести до них цю новину,— сказала вона.

— Люба моя,— відповів їй Лі,— якби я почув таку новину, моїм першим поривом було б комусь зателефонувати. Може, в тебе знайдеться якась балакуча родичка.

Абра кивнула.

— А ви б їй сказали, звідки з’явилися ті гроші?

— От цього я б не говорив,— рішуче відтяв Лі.

Абра подивилася на будильник, що висів на стінці на цвяшку.

— Майже п’ята,— сказала вона.— Треба йти. Мій батько хворіє. Я думала, може, Кел повернеться після військової підготовки.

— Приходь до нас якомога скоріше,— попросив Лі.

4

Кел стояв на порозі, коли вона вийшла.

— Почекай на мене,— сказав він, забіг у дім і кинув там свої підручники.

— Будь обережний з Абриними підручниками,— гукнув до нього з кухні Лі.

Зимовий вечір влетів разом з морозним вітром, і вуличні ліхтарі потріскували і неспокійно хиталися, і тіні від них металися туди-сюди, як бейсболіст, що намагається прорватися на другу базу. Чоловіки, що поверталися з роботи, ховали підборіддя у кашне і поспішали додому, до тепла. У вечірній тиші монотонна мелодія летіла від ковзанки на декілька кварталів.

— Потримай секунду свої підручники, Абро,— попросив Кел. Я хочу розстібнути цей гачок на комірці. Він мені голову стинає,— Кел із зусиллям відчепив гачок від петельки і зітхнув з полегшенням.— Шия вся розтерта.

Він забрав у Абри книжки. Гілки великої пальми на подвір’ї Берджесів хльостали з сухим гуркотінням, а десь під кухонними дверима, зачиненими просто у нього перед носом, все нявкав, і нявкав, і нявкав кіт.

— Не думаю, що з тебе вийде хороший солдат,— сказала Абра.— Ти надто незалежний.

— Може, й вийде,— заперечив Кел.— Оця муштра зі старими Краг-Йоргенсенами мені видається безглуздою. Коли прийде час і я зацікавлюся, у мене все буде нормально.

— Тістечка були просто чудові,— сказала Абра.— Я залишила одне для тебе.

— Дякую. А от Арон, безумовно, став гарним вояком.

— Так, він такий — та ще й найвродливіший солдат на всю армію. Коли ми поїдемо по азалії?

— Не раніше весни.

— Давай вийдемо рано і влаштуємо там пікнік.

— А раптом піде дощ?

— Поїдемо хай там що, дощ чи сонце.

Абра забрала свої підручники й увійшла до себе на подвір’я.

— До завтра,— сказала вона.

Кел не пішов додому. Він проминув у той неспокійний вечір школу і ковзанку — поміст, над яким натягли велике шатро, де брязкотів патефон. Не видно було жодного ковзаняра. Старигань, хазяїн ковзанки, сумно сидів у своїй будці й перегортав пальцем пачку квитків.

Головна вулиця була порожня. Вітер гнав тротуаром обривки паперу. Констебль Том Мік вийшов з кондитерської Белла і порівнявся з Келом.

— Краще причепи свій комірець до мундира, солдате,— лагідно порадив він.

— Привіт, Томе. Ця чортівня мені всю шию стерла.

— Давненько не бачив я тебе у місті ночами.

— Так.

— Тільки не кажи, що ти виправився.

— Все може бути.

Том пишався своєю здатністю дражнити людей з напрочуд серйозним виглядом. Він сказав:

— Можна подумати, що ти завів собі дівчину.

Кел не відповів.

— Я чув, що твій брат збрехав про свій вік і записався до армії. А ти підчепив його дівчину?

— Саме собою,— сказав Кел.

Цікавість Тома загострилася.

— Мало не забув,— почав він.— Віль Гамільтон розповідає по всіх усюдах, що ти заробив п’ятнадцять тисяч доларів на сухих бобах. Це правда?

— Саме собою.

— Ти ж ще дитина. Що ти робитимеш з такою силою грошей?

Кел широко всміхнувся йому.

— Я їх спалив.

— Тобто?

— Просто підніс сірник і спалив.

— Ага, ну звісно,— Том подивився йому в обличчя.— Авжеж. Добре зробив. Мені сюди. Добраніч.

Том не любив, коли дражнили його.

— Шмаркатий сучий син,— пробурмотів він собі під ніс.— Щось він надто хитрий і спритний.

Кел повільно йшов Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Він не знав, де похована Кейт. Якби він дізнався, може, відніс би туди букет квітів,— і сам розсміявся з себе за такий порив. Чи це добре, чи він сам себе дурить? Вітри Салінаса звіяли б навіть надгробний камінь, не кажучи вже про якийсь букет гвоздик. Зненацька йому пригадалася мексиканська назва гвоздики. Хтось, непевне, навчив його, коли він був малим. Вона зветься «нігті кохання», а чорнобривці — «нігті смерті». І саме слово було як нігті — claveles. Мабуть, краще віднести на могилу матері чорнобривці. «Я починаю думати, як Арон»,— сказав він сам собі.

1

Зима неохоче відпускала свій зашморг. Вона надовго розтягнула свої морози, сльоту і вітри. А люди повторювали: «Це через оті велетенські гармати, що стріляють у Франції і псують погоду по всьому світу».

Зернові не поспішали сходити у долині Салінас-Веллі, а польові квіти проросли так пізно, аж дехто думав, що їх узагалі не буде.

Ми знали — принаймні були того певні, що на Травневе свято, коли відбувалися всі пікніки недільної школи в Алізалі, дикі азалії, які ростуть по берегах річки, розквітнуть. Вони були невіддільні від Травневого свята.

День Травневого свята видався холодний. Крижана злива змила саме існування пікніків, і на азаліях не розпукнулася жодна квітка. Не розцвіли вони і за два тижні по тому.

Кел не знав, що так станеться, коли призначив азалії сигналом свого пікніка, але символ був визначений, і порушити його було неможливо.

Їхній «форд» стояв у гаражі Віндема — з накачаними шинами, з двома новими сухими батареями для легкого старту. Лі попередили, щоб він наготував сандвічі, коли настане вимріяний день, і йому набридло чекати, і він припинив купувати хліб для сандвічів що два дні.

— Чому б вам просто не з’їздити туди? — питав він.

— Не можна,— відповідав Кел.— Я ж казав — чекаємо на азалії.

— А як ти дізнаєшся?

— Хлопці Силаччі мешкають там поблизу, вони щодня приходять до школи. Кажуть, що ще тиждень або десять днів.

— О Господи! — простогнав Лі.— Дивися, щоб твій пікнік не втратив сенсу.

Здоров’я Адама помалу поліпшувалося. Занімілість у руці зменшилася. І він знову міг трохи читати — з кожним днем дедалі більше.

— Літери стрибають, тільки коли я втомлююся,— говорив він.— Добре, що я не замовив окуляри, вони б мені зіпсували зір. Я знав, що з очима в мене все гаразд.

Лі кивав головою і радів. Він з’їздив до Сан-Франциско по книжки, які були йому потрібні, й замовив цілу низку статей. Він знав майже все, що було відомо про анатомію мозку, про симптоми й небезпеки ураження і тромбів. Він вивчав і ставив питання з такою самою непохитною напруженістю, з якою ловив, атакував і поціляв одне дієслово на івриті. Доктор Г. С. Мерфі близько познайомився з Лі й від професійного невдоволення слугою-китайцем перейшов до істинного захоплення ним як ученим. Доктор Мерфі навіть позичав у Лі відбитки нових статей і звітів про діагнози й лікування. Він сказав доктору Едвардсу: «Той китайоза знає більше про патологію церебральної кровотечі, ніж я, і, напевно, не менше, ніж ви». Він промовляв це зі своєрідним лагідним гнівом на те, що так сталося. Професійних медиків підсвідомо дратують знання дилетантів.

Лі сповістив про покращення стану Адама, сказавши:

— Мені все ж таки здається, що абсорбція триває...

— Був у мене один пацієнт,— і доктор Мерфі розповів цілком обнадійливу історію.

— Я завжди боюся рецидиву,— зауважив Лі.

— Це вже в руках Всевишнього,— відповів доктор Мерфі.— Ми не можемо залатати артерію, як велокамеру. До речі, як це ви влаштували, що він дозволяє вам міряти йому тиск?

— Я ставлю заклад на його тиск, а він на мій. Це цікавіше за кінські перегони.

— І хто виграє?

— Міг би я,— сказав Лі,— але я не виграю. Це зіпсувало б гру — і графік.

— А як ви не даєте йому хвилюватися?

— Це мій власний винахід,— відповів Лі.— Я його називаю діалогова терапія.

— Мабуть, це забирає весь ваш час.

— Так і є,— підтвердив Лі.

2

Двадцять восьмого травня 1918 року американські війська виконали своє перше важливе бойове завдання у Першій світовій війні. Перша дивізія під командуванням генерала Буларда отримала наказ захопити село Кантиньї. Це село на високих пагорбах посідало панівну позицію в долині річки Авр. Його захищали траншеї, важкі кулемети й артилерія. Фронт був трохи ширший за одну милю.

О 6.45 ранку 28-го травня 1918 року, після годинної артпідготовки, розпочався наступ. У ньому були задіяні 28-й піхотний полк (під командуванням полковника Елі), один батальйон 18-го піхотного полку (під командуванням Паркера), рота Першого саперного полку, дивізіонна артилерія (під командуванням Самерола), за підтримки французьких танків і вогнеметів.

Наступ закінчився повним успіхом. Американські війська окопалися на новій лінії і відбили дві потужні німецькі контратаки.

Перша дивізія отримала привітання від Клемансо[65], Фоша[66] і Петена[67].

3

Тільки наприкінці травня хлопці Силаччі принесли звістку, що оранжево-рожеві бутони азалій розквітли. Була середа, і коли дзвенів дев’ятигодинний дзвоник на урок, вони сказали про це Келу.

Кел помчав до кабінету англійської мови і, щойно міс Норріс всілася на невеличкому помості, витяг носовичок і гучно висякався. Потім він пішов до хлопчачого туалету і чекав там, поки не почув, як за стіною у дівчачому туалеті зливається вода. Він вийшов крізь підвальні двері, наблизився до стіни з червоної цегли, обійшов перцеве дерево, а опинившись поза школою, повільно пішов вулицею, поки його не наздогнала Абра.

— Коли вони розквітли? — спитала вона.

— Сьогодні вранці.

— Чекатимемо до завтра?

Кел подивився на веселе жовте сонце, перше тепле сонце цьогоріч.

— Ти хочеш чекати?

— Ні,— відповіла вона.

— І я ні.

Вони рвонули з місця — купили в булочній Рейно хліб і примусили Лі взятися до справи.

Адам почув гучні голоси і зазирнув до кухні.

— Що тут за гармидер? — спитав він.

— Ми збираємося на пікнік,— пояснив Кел.

— А хіба уроків немає?

— Звісно, є. Але сьогодні все одно свято,— сказала Абра.

— Ти рожева, як троянда,— всміхнувся їй Адам.

— А чому б вам не поїхати з нами? — вигукнула Абра.— Ми їдемо до Алізаля по азалії.

— Я б залюбки,— сказав Адам,— але не можу. Я обіцяв зайти на льодову фабрику. Ми там встановлюємо новий трубопровід. А день і справді чудовий.

— Ми вам привеземо азалій,— пообіцяла Абра.

— Я їх люблю. Добре, гарного вам дня.

Коли Адам пішов, Кел сказав:

— Може, ти з нами поїдеш, Лі?

Лі гостро поглянув на нього:

— Не знав, що ти такий телепень.

— Їдьмо! — вигукнула Абра.

— Не верзи дурниць,— відповів Лі.

4

На схід від Салінас-Веллі, через Алізаль до Габіланських гір дзюркоче симпатичний потічок. Вода вирує над круглими камінцями й омиває відполіроване коріння дерев, які її стримують.

Повітря наповнилося ароматом азалій і сонним запахом сонця, яке насичувало листя й трави хлорофілом. «Форд» стояв на березі, досі тихенько пихкаючи від перегріву. Заднє сидіння було завалене гілками азалій.

Кел і Абра сиділи на березі серед пакетів з-під сандвічів. Вони опустили ноги у воду і стиха ними плюскали.

— Квіти зів’януть, поки ми їх довеземо додому,— сказав Кел.

— Але ж вони — таке чудове виправдання, Келе. Якщо не ти, то, гадаю, доведеться мені самій...

— Що?

Вона потяглася до нього й узяла за руку.

— Ось що.

— Я боявся.

— Чому?

— Не знаю.

— А я ні.

— Схоже, дівчата мало чого бояться.

— Це не так.

— Ти чогось боялася?

— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.

— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.

І раптом замовк.

Абра міцніше стиснула його руку.

— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.

Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.

— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...

— А хіба...

— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.

— У халепу?

— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.

— Що? — Кел обернувся до неї.

— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.

— Звідки ти знаєш?

— Я чула, як батьки кричали у спальні, де він нібито лежить хворий. А мати увімкнула грамофон, щоб заглушити сварку.

— Ти не вигадуєш? — спитав Кел.

— Ні. Не вигадую.

Він підсунувся ближче, поклав голову їй на плече, і його рука несміливо пригорнула її за талію.

— От бачиш, ти не один такий...— Абра збоку поглянула йому в обличчя.— Тепер я боюся,— промовила вона слабким голосом.

5

О третій годині дня Лі сидів за своїм письмовим столом і перегортав сторінки каталогу насіння. Фотографії солодкого горошку були кольорові.

— Цей матиме чудовий вигляд на паркані. Не видно буде калюжі на дорозі. От тільки чи вистачить там йому сонця.

Від звуку власного голосу він підвів голову й усміхнувся. Дедалі частіше він помічав, що говорить сам із собою, коли вдома нікого немає.

— Це вже вік,— промовив він уголос.— Думки уповільнюються, і...— Тут він замовк і на мить застиг.— Дивно: дослухаюся до чогось. Чи не залишив я чайник на плиті? Ні, газ я вимкнув, пам’ятаю...— Він знову дослухався.— Дякувати Богу, я не забобонний. Якщо дати собі волю, то й недовго і привидів почути. Я міг би...

Задзенькав дверний дзвоник.

— Ось воно. Ось до чого я дослухався. Нехай дзеленчить. Не збираюся піддаватися передчуттям. Нехай дзеленчить.

Та дзвоник замовк.

На Лі навалилася якась чорна втома, якась безнадія, що пригинала його до землі. Він посміявся сам із себе:

— Можу зараз піти і знайти під дверима якесь рекламне оголошення, або можу сидіти тут і слухати, як моя дурна стара голова віщує мені, що за порогом смерть. Гаразд, обираю рекламу.

Лі сидів у вітальні й дивився на конверт, що тримав у руках. Раптом він на нього плюнув.

— Добре,— сказав він,— чорт тебе забирай.

І він різким рухом надірвав конверт, а за хвилину поклав на стіл і перевернув текстом донизу.

Він схилив голову і дивився в підлогу.

— Ні,— промовив він,— я не маю такого права. Ніхто не має права відбирати будь-який досвід у іншого. Життя і смерть нам обіцяні. Ми маємо право на біль.

Шлунок йому звело судомою.

— Мені не стане мужності. Я — жовтобрюхий боягуз. Я цього не винесу.

Він пішов до ванної кімнати, відміряв три чайні ложки мікстури з бромом і долив у склянку води, й червоні ліки стали рожевими. Відніс склянку до вітальні й поставив на стіл. Згорнув телеграму і засунув собі в кишеню. Вголос він промовив:

— Я ненавиджу боягуза! Господи, як же я ненавиджу боягуза!

Руки в нього трусилися, на чолі виступив холодний піт.

О четвертій годині він почув, як Адам копирсається з ручкою дверей. Лі облизав сухі губи. Підвівся і повільно вийшов до вестибюлю. Він тримав склянку з рожевою рідиною, і рука його не тремтіла.

1

У будинку Трасків горіли всі вогні. Двері стояли прочинені, й у домі було холодно. Лі зіщулився, як сухий листок, у кріслі біля торшера. Двері до Адамової кімнати були відчинені, звідти лунали голоси.

Коли повернувся Кел, він спитав, що відбувається.

Лі поглянув на нього і кивнув у бік столу, де лежала розгорнута телеграма.

— Твій брат загинув,— сказав він.— А у твого батька удар.

Кел побіг до вестибюлю.

— Повернися,— крикнув Лі.— З ним доктор Едвардс і доктор Мерфі. Не заважай їм.

Кел став перед ним.

— Наскільки все погано? Наскільки все погано, Лі?

— Не знаю,— Лі говорив, немов пригадуючи щось давно забуте.— Він повернувся втомлений. Але я мусив прочитати йому телеграму. Це його право. Хвилин п’ять він повторював і повторював її вголос. А потім вона ніби пробралася йому в мозок і там вибухнула.

— Він притомний?

— Сідай і чекай, Келе,— змучено сказав Лі.— Сідай і чекай. Звикай до цього. Я намагаюся звикнути.

Кел узяв телеграму і прочитав її сумне й урочисте повідомлення.

Увійшов доктор Едвардс із саквояжем в руках. Він коротко кивнув і вийшов, щільно зачинивши по собі двері.

Доктор Мерфі поставив свій саквояж на стіл і сів. Він зітхнув.

— Доктор Едвардс попросив мене розказати вам,— сказав він.

— Як він? — вимогливо запитав Кел.

— Розкажу тобі все, що ми знаємо. Ти тепер голова сім’ї, Келе. Ти розумієш, що таке удар? — І, не чекаючи на відповідь Кела, провадив.— У твого батька крововилив у мозок. Уражені певні частини мозку. В нього і раніше були незначні крововиливи. Лі це знає.

— Знаю,— сказав Лі.

Доктор Мерфі глянув на нього, потім на Кела.

— Лівий бік у нього паралізований повністю. Правий частково. Можливо, він не бачить на ліве око, але ми не можемо це визначити. Іншими словами, твій батько практично безпомічний.

— А говорити він може?

— Трошки — з великим зусиллям. Не втомлюй його.

Кел ледь спромігся промовити:

— Він зможе одужати?

— Я чув про можливість покращення у таких важких випадках, але сам ніколи з цим не стикався.

— Тобто, ви хочете сказати, що він помре?

— Ми не знаємо. Він може прожити тиждень, місяць, рік, навіть два роки. А може померти сьогодні ввечері.

— Він мене впізнає?

— Це тобі доведеться дізнатися самому. Я пришлю до вас увечері медсестру, а потім вам доведеться винаймати постійних доглядальниць,— доктор Мерфі підвівся.— Мені дуже шкода, Келе. Тримайся! Ти мусиш триматися.— І він додав: — Завжди дивуюся, звідки у людей знаходяться сили триматися. Але ж завжди знаходяться. Едвардс зайде до вас завтра.

Він поклав руку на плече Кела, але Кел ухилився і пішов до батькової кімнати.

Голова Адама високо лежала на подушках. Обличчя в нього було спокійне, але бліде; губи ані всміхалися, ані докоряли. Очі були розплющені, в них була глибина і ясність, наче можна було глибоко зазирнути в них і наче вони ясно бачили все навкруги. Погляд був спокійний, свідомий, але байдужий. Адам поглянув на Кела, коли той увійшов, знайшов його обличчя і вже не відводив погляду.

Кел сів біля ліжка на стілець з прямою спинкою.

— Мені дуже шкода, тату,— сказав він.

Очі моргнули — дуже повільно, як моргає жабка.

— Ви мене чуєте, тату? Ви мене розумієте?

Очі не змінилися і не ворухнулися.

— Це все через мене,— Кел уже кричав.— Я винний у смерті Арона й у вашій хворобі. Я відвів його до Кейт. Я показав йому його матір. Ось чому він поїхав. Я не хочу робити нічого поганого — і безупинно роблю.

Він прихилив голову до краю ліжка, щоб уникнути тих жахливих очей, але все одно бачив їх. Він знав, що тепер вони завжди будуть з ним, стануть його частиною на все життя.

Пролунав дзвінок у двері. За хвилину до спальні увійшов Лі, а за ним слідом — медсестра, міцна кремезна жінка з густими чорними бровами. Разом зі своєю валізкою вона внесла полегшення.

— А де мій хворий? Ага, ось він де! Та у вас чудовий вигляд! Мені тут і робити нема чого! Може, підведетесь і самі за мною доглянете, он який ви молодець! Хочете доглядати за мною, сильний, красивий чоловіче?

Вона просунула м’язисту руку під плечі Адама, легко припідняла його, щоб укласти вище, і, притримуючи його голову правою рукою, лівою підбила подушки і вклала його на них.

— Прохолодні подушки,— похвалила вона.— Любите прохолодні подушки, га? А тепер покажіть мені, де тут у вас ванна кімната? Маєте підкладне судно? Можете тут поставити мені розкладне ліжко?

— Напишіть список,— попросив Лі.— І якщо вам знадобиться будь-яка допомога — з ним...

— Яка там ще допомога? Ми з ним чудово упораємося, правда, золотко?

Лі й Кел вийшли до кухні. Лі сказав:

— Поки вона не прийшла, я збирався примусити тебе приготувати якусь вечерю,— знаєш, є люди, які їдять і в горі, і в радості. Упевнений, що вона саме така. А ти хочеш — їж, хочеш — не їж.

— Якби ти спробував мене примусити, мене б знудило,— всміхнувся Кел.— Але якщо ти так ставиш питання, гадаю, я зроблю сандвіч.

— Ти не можеш їсти сандвіч.

— Але я хочу.

— Все завжди відбувається у якійсь обурливій формі,— сказав Лі.— Навіть огидно, що всі діють приблизно однаково.

— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?

— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.

— Я люблю, коли вони просочені.

Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.

До кухні увійшла медсестра.

— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.

— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.

Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.

— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.

— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...

Лі міцно стиснув його зап’ясток.

— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?

— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.

— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?

— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.

Лі зітхнув і відпустив руку Кела.

— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.

— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.

— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.

У дверях виросла медсестра.

— Що ти там обіцяєш, Чарлі[68]? Мені ти обіцяв чашку кави.

— Зараз приготую. Як він?

— Спить, як дитина. У цьому домі знайдеться щось почитати?

— А чого б вам хотілося?

— Чогось такого захопливого.

— Я принесу вам каву. І маю доволі відверті записки однієї французької королеви. Можливо, вони занадто...

— Принесеш їх мені разом з кавою,— наказала вона.— А чому б тобі трохи не поспати, синку? Ми з Чарлі за всім припильнуємо. Не забудь про книжку, Чарлі.

Лі поставив кавник на газову конфорку. Потім підійшов до столу.

— Келе! — сказав він.

— Чого тобі?

— Іди до Абри.

2

Стоячи на охайній веранді, Кел тиснув пальцем на дзвінок, поки не спалахнула яскрава лампа, не проскреготав нічний засув і не визирнула місіс Бейкон.

— Мені треба побачити Абру,— сказав Кел.

— Не можна. Абра вже пішла спати. Іди звідси.

— Кажу вам, що мені треба побачити Абру,— закричав він.

Почувся голос містера Бейкона:

— Хто там? Що там таке?

— Нічого, повертайся у ліжко. Ти хворий. Я сама впораюся.— Вона знову заговорила з Келом.— Іди геть з нашої веранди. І якщо ще раз подзвониш, я викличу поліцію. Чуєш, іди геть!

Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.

Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»

Місіс Бейкон закричала зсередини:

— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!

Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.

— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.

— Вони побачать, що тебе немає.

— Мені байдуже.

— Справді?

— Так.

— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.

Вона узяла його руку і міцно стиснула.

— Ти що, не почула мене?

— Почула.

— Абро, моя мати була повія.

— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.

— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?

— А у мені — його кров,— відповіла Абра.

Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.

Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.

— Куди ми йдемо? — спитала Абра.

— Я хотів утекти від батькових очей. Вони так і стоять переді мною. Заплющу очі — а бачу їх. І завжди бачитиму. Мій батько помре, але його очі так і дивитимуться на мене, нагадуватимуть, що я убив свого брата.

— Ти його не убивав.

— Убив. І його очі мені сказали — ти убив.

— Не говори так. Куди ми йдемо?

— Трохи вперед. Там канава і насосна станція — і верба. Пам’ятаєш ту вербу?

— Пам’ятаю.

— Гілки нахиляються, як шатро, і їхні кінчики торкаються землі,— сказав він.

— Знаю.

— Після уроків — у сонячні дні — ви з Ароном розсували гілки і заходили всередину, і ніхто не міг вас бачити.

— Ти за нами стежив?

— Звісно, стежив.— І Кел додав: — Я хочу, щоб ти увійшла у те вербне шатро зі мною. Ось чого я хочу.

Абра зупинилася і зупинила його.

— Ні,— сказала вона.— Це неправильно.

— Ти не хочеш увійти туди разом зі мною?

— Ні, не хочу — якщо ти втікаєш. Так я не хочу.

— Тоді я не знаю, як бути. Що мені робити? Скажи, що мені робити?

— А ти послухаєшся?

— Не знаю.

— Ми повертаємося назад,— сказала вона.

— Назад? Куди?

— В дім твого батька,— відповіла Абра.

3

Їх залило світло з кухні. Лі запалив духовку, щоб прогріти прохолодне повітря.

— Вона змусила мене прийти,— сказав Кел.

— Ясна річ, змусила. Я так і знав.

— Він і сам би прийшов,— зауважила Абра.

— Не відомо,— відповів Лі.

Він вийшов з кухні й за мить повернувся.

— Ще спить,— сповістив він. А тоді поставив на стіл керамічну пляшечку і три прозорі порцелянові чашечки.

— Я їх пам’ятаю,— сказав Кел.

— Саме собою,— Лі розлив темну рідину.— Трошки відсьорбніть і затримайте на язику.

Абра обіперлася ліктями об стіл.

— Допоможіть йому,— попросила вона.— Ви вмієте приймати життя, Лі. Допоможіть йому.

— Не знаю, вмію я приймати життя чи ні,— відповів Лі,— у мене ніколи не було можливості спробувати. Я завжди виявлявся... не менш непевним, але менш здатним упоратися з непевністю. Мені доводилося лити сльози — на самоті.

— Лити сльози? Ви лили сльози?

— Коли помер Сем Гамільтон,— почав Лі,— всесвіт згас, як свічка. Я знову запалив цю свічку, щоб бачити його прекрасні творіння, і я бачив, як його дітей шпурляє, і рве, і руйнує якась мстива сила. Відчуйте нг-ка-пі у себе на язику.

За мить він провадив:

— Мені довелося самому розбиратися у своїх дурощах. Ось мої дурощі: я вважав, що добрі люди гинуть, а злі виживають і процвітають. Колись я думав, що сердитий і роздратований Бог вилив розплавлений вогонь зі свого тигля, щоб знищити або очистити своє невеличке глиняне створіння. Я думав, що успадкував як шрами від того вогню, так і гріховність, яка той вогонь викликала,— все успадковується, думав я. Все успадковується. Ти відчуваєш те саме?

— Мабуть, так,— відповів Кел.

— Не знаю,— відповіла Абра.

Лі похитав головою.

— Це не дуже добре. Це не дуже добрі думки. Можливо...— і він замовк.

Кел відчув тепло напою у себе в грудях.

— Можливо що, Лі?

— Можливо, ти дізнаєшся, що кожна людина у кожному поколінні запалюється власним вогнем. Хіба майстер, навіть у похилому віці, втрачає бажання виготовити ідеальну чашку — тонку, міцну, прозору? — він подивився на світло крізь свою чашечку.— Всі недосконалості та гріхи згоряють, вони готові перетворитися на щось прекрасне, а за цим прийде новий вогонь. А тоді або накопичиться шлак, або те, чого безнастанно прагне людство,— досконалість.

Він осушив свою чашку і голосно промовив:

— Слухай мене уважно, Келе. Можеш ти уявити, що той, хто нас створив, припинить робити спроби?

— Я не можу цього збагнути,— сказав Кел.— Поки що не можу збагнути.

З вітальні почулися важкі кроки медсестри. Вона виросла в дверях і подивилася на Абру, яка сиділа за столом, підперши долонями щоки.

— У вас є графин? — спитала медсестра.— Таких хворих мучить спрага. Мушу мати під рукою воду. Розумієте, вони дихають ротом.

— Він прокинувся? — Лі подав їй графин.

— Так, прокинувся і, схоже, відпочив. Я йому вимила обличчя, зачесала волосся. Він — приємний пацієнт. Намагався мені всміхнутися.

Лі підвівся.

— Ходімо, Келе. І я хочу, Абро, щоб ти також пішла з нами. Ти мусиш піти.

Медсестра наповнила графин під краном і підтюпцем побігла попереду них.

Коли вони всім натовпом увійшли до спальні, Адам високо лежав на подушках. Його білі руки були витягнуті вздовж тіла долонями вниз, і жили від кісточок до зап’ястків сильно напружилися. Лице він мав воскове, гострі риси загострилися ще більше. Він повільно дихав крізь напіврозтулені бліді губи. У блакитних очах відбивалося світло нічника, що горів у нього над головою.

Лі, Кел і Абра стали біля узніжжя ліжка, й очі Адама переходили з обличчя на обличчя, і губи ворухнулися, немов у привітанні.

— От молодець,— сказала медсестра.— Гляньте, який він гарненький. Він моє золотко. Він моє сонечко.

— Замовкніть! — звелів Лі.

— Я не дозволю втомлювати мого пацієнта.

— Вийдіть з кімнати,— сказав їй Лі.

— Я буду змушена поскаржитися лікарю.

Лі різко обернувся до неї.

— Вийдіть і зачиніть по собі двері. Ідіть пишіть свою доповідну.

— Я не звикла виконувати накази якогось китайози.

— Негайно забирайтеся і зачиніть двері,— наказав Кел.

Вона хряснула дверима, не надто сильно, а просто щоб продемонструвати свій гнів. Адам моргнув від цього звуку.

— Адаме,— покликав Лі.

Широко розплющені блакитні очі пошукали, звідки йде голос, і нарешті зустрілися з чорними блискучими очима Лі.

— Адаме,— сказав Лі.— Не знаю, що ти чуєш і що розумієш. Коли в тебе заніміла рука й очі твої відмовилися читати, я вивчив про цю хворобу все, що тільки можливо. Але дечого не знає ніхто, крім тебе. Можливо, десь отам, за очима, ти кмітливий і меткий. Можливо, ти перебуваєш у сірій сонній плутанині. Можливо, ти, як новонароджена дитина, сприймаєш тільки світло й рухи. У тебе ушкоджено мозок, і, можливо, ти став зовсім іншим. Твоя доброта могла перетворитися на злобність, твоя відверта чесність могла стати дратівливою й аморальною. Ніхто цього не знає, крім тебе. Адаме! Ти мене чуєш?

Блакитні очі моргнули, заплющилися, потім розплющилися.

— Дякую, Адаме,— сказав Лі.— Я знаю, як тобі важко. Але я хочу попросити тебе зробити дещо значно важливіше. Ось твій син Калеб — твій єдиний син. Подивися на нього, Адаме!

Бліді очі дивилися, поки не знайшли Кела. Пересохлі губи Кела ворушилися, але він не міг промовити й звука.

Знову заговорив Лі.

— Не знаю, скільки ти проживеш, Адаме. Можливо, довго. Можливо, лише годину. Але син твій житиме. Він одружиться, і його діти залишаться єдиним слідом по тобі,— Лі витер пальцями сльози.— Твій син зробив у гніві одну річ, Адаме, тому що вважав, що ти його зрікся. Внаслідок його гніву його брат і твій син загинув.

— Лі... як ти можеш! — прошепотів Кел.

— Це необхідно,— відповів Лі.— Необхідно, навіть якщо воно його вб’є. Я маю вибір,— він сумно всміхнувся і процитував: «Якщо це провина, це моя провина».

Плечі Лі розправилися. Він промовив твердо:

— Твого сина мучить провина — велика, тяжка провина, така, що він не може перенести. Не знищуй його своїм зреченням. Не знищуй його, Адаме.

У Лі перехопило подих.

— Адаме, дай йому своє благословення. Не залишай його на самоті з цією провиною. Адаме, ти мене чуєш? Дай йому своє благословення!

В очах Адама спалахнув нестерпний, жахливий блиск, і він заплющив очі й не розплющував. Між бровами залягла зморшка.

— Допоможи йому, Адаме, допоможи йому! — благав Лі.— Дай йому шанс. Нехай він звільниться. Тільки цим людина відрізняється від тварини. Звільни його! Благослови його!

Здавалося, ліжко аж труситься від напруженості. Дихання Адама прискорилося від зусиль, і тоді дуже повільно його права рука піднялася — піднялася на дюйм і знову впала.

Обличчя в Лі зовсім знесилилося. Він зробив крок до ліжка й обтер спітніле лице хворого краєчком простирадла. Він дивився на Адамові заплющені очі.

— Дякую тобі, Адаме,— прошепотів він,— дякую тобі, друже. Ти можеш ворушити губами? Склади їх так, щоб вийшло його ім’я.

Адам дивився з виснаженням хворого. Він ворухнув губами, нічого не вийшло, тоді він спробував ще раз. Легені його наповнилися повітрям. Він видихнув повітря у зітханні. І слово, яке він прошепотів, здавалося, повисло у повітрі:

— Тімшел!

Очі його склепилися, і він заснув.