На схід від Едему

1

Лі допоміг Адаму і його синам перебратися до Салінаса, власне кажучи, він сам усе зробив, спакував речі, проводив їх на потяг, завантажив заднє сидіння «форда», а по прибутті до Салінаса все розпакував і простежив, як сім’я вселиться у будиночок Дессі. Коли він зробив усе потрібне для їхнього затишку і зручності, та ще й дещо непотрібне, а також те, що могло б затягнути його від’їзд, настав вечір, коли він офіційно чекав на Адама, потому як близнюки пішли спати. Адам, мабуть, здогадався про намір Лі саме через його холодність і офіційність.

— Що ж,— сказав Адам.— Я це очікував. Говори.

Це зруйнувало заздалегідь підготовану промову Лі, яку він мав намір виголосити: «Протягом років я служив вам, докладаючи всіх зусиль, і нині я відчуваю...»

— Я відкладав, скільки міг,— сказав Лі.— Моя промова готова. Хочете її почути?

— А ти хочеш її зачитати?

— Ні,— відповів Лі,— не хочу. Але промова вийшла дуже гарна.

— Коли ти збираєшся їхати? — спитав Адам.

— Якнайшвидше. Боюся, що мій намір розсиплеться, якщо я зволікатиму. Ви хочете, щоб я ще побув у вас, доки ви не знайдете собі когось іншого?

— Мабуть, ні. Ти ж знаєш, який я неповороткий. Може піти багато часу. Може, я взагалі нікого не шукатиму.

— Тоді я поїду завтра.

— Хлопці страшенно засмутяться,— проговорив Адам.— Навіть не знаю, що вони робитимуть. Може, тобі краще поїхати таємно, а я їм потім якось поясню.

— Я не раз помічав, що діти здатні нас здивувати,— зауважив Лі.

Так воно і сталося. За сніданком наступного дня Адам сповістив:

— Хлопці, Лі від нас їде.

— Он як? — сказав Кел.— Сьогодні увечері баскетбольний матч, квитки по п’ять центів. Можна ми підемо?

— Так. Ти хоч почув, що я сказав?

— Звісно,— відізвався Арон.— Ви сказали, що Лі від нас їде.

— Але він вже не повернеться.

— А куди він їде? — поцікавився Кел.

— У Сан-Франциско, мешкатиме там.

— Ага! — сказав Арон.— А на Головній вулиці є один чоловік, просто на вулиці, який має невеличку плиту, варить там сосиски і вкладає їх у булочки. Продає за п’ятак. А гірчиці можна класти скільки завгодно.

Лі стояв у кухонних дверях, усміхаючись до Адама.

Коли близнюки зібрали свої підручники, Лі сказав:

— До побачення, хлопці.

Вони крикнули «До побачення!» й вискочили з дому.

Адам втупився у свою чашку з кавою і промовив, вибачаючись:

— От негідники! Ось тобі й уся винагорода за десять років служби!

— Мені так більше до вподоби,— сказав Лі.— Якби вони удавали смуток, це була б неправда. Для них це нічого не означає. Можливо, вони іноді думатимуть про мене — кожен окремо. Я не хотів би, щоб вони сумували. Сподіваюся, я не настільки малодушний, щоб отримувати задоволення від того, що за мною сумують,— сказав Лі й поклав на стіл перед Адамом п’ятдесят центів.— Коли вони зберуться увечері на баскетбольний матч, дайте їм ці гроші від мене, скажіть, щоб купили собі оті булочки з сосискою. Мій прощальний дарунок може спричинити харчове отруєння, всяке буває.

Адам подивився на розсувний кошик, який Лі вніс до їдальні.

— Тут усі твої речі, Лі?

— Усе, крім книжок. Вони в ящиках у підвалі. З вашого дозволу я пришлю по них, або сам заїду, коли влаштуюся.

— Так, звичайно. Я сумуватиму за тобою, Лі, хочеш ти того чи ні. Ти справді хочеш відкривати свою книгарню?

— Маю такий намір.

— Ти нам напишеш?

— Не знаю. Треба подумати. Кажуть, чистий поріз гоїться найшвидше. Для мене немає нічого прикрішого за спогади, які тримаються лише завдяки клею на поштових марках. Якщо не можна побачити й почути людину, не можна її торкнутися, найкраще її зовсім відпустити.

Адам підвівся з-за столу.

— Я проводжу тебе на вокзал.

— Ні! — різко заперечив Лі.— Ні. Не треба. До побачення, містере Траск. Прощавай, Адаме.

Він вийшов з дому так поспішно, що Адамове «До побачення» долетіло до нього вже на найнижчій сходинці веранди, а «Не забудь написати» збіглося з клацанням хвіртки.

2

Того вечора після баскетбольного матчу Кел і Арон з’їли кожен по п’ять булочок з сосисками, і це було добре, бо Адам забув подбати про вечерю. Дорогою додому близнюки вперше обговорювали Лі.

— Цікаво, чого він поїхав? — спитав Кел

— Він і раніше говорив про від’їзд.

— Як гадаєш, що він без нас робитиме?

— Не знаю. Закладаюся, він повернеться,— сказав Арон.

— Облиш. Тато сказав, що він збирається відкривати книгарню. Смішно. Китайська книгарня.

— Він повернеться,— повторив Арон.— Без нас йому буде самотньо. От побачиш.

— Ставлю десять центів, що не повернеться.

— До якого часу?

— Взагалі.

— Парі,— сказав Арон.

Місяць Арон не міг отримати свого виграшу, але виграв він за шість днів по тому.

Лі приїхав о десятій сорок і відімкнув двері своїм ключем. У їдальні горіло світло, але Лі знайшов Адама у кухні, де той гострим краєм консервного ножа відшкрябував з пательні товстий чорний корж.

Лі поставив свій кошик.

— Якщо замочити на ніч, воно легко відійде.

— Невже? У мене горить усе, що я готую. Надворі стоїть каструля з буряками. Сморід такий, що я не міг її залишити в хаті. Горілі буряки — це щось жахливе. Лі! — раптом вигукнув Адам.— Щось трапилося?

Лі забрав у нього чорну чавунну пательню, поклав її в раковину і залив водою.

— Якби ми мали нову газову плиту, каву можна було б зробити за пару хвилин,— сказав він.— Гадаю, я краще розпалю вогонь.

— Пічка не розпалюється,— повідомив Адам.

Лі підняв кришку:

— А ти колись вичищав попіл?

— Попіл?

— Так, іди собі до кімнати, а я зварю каву.

Адам нетерпляче чекав у їдальні, але наказ виконав слухняно. Нарешті Лі приніс дві чашки кави і поставив їх на стіл.

— Зварив у маленькій сковороді,— пояснив він.— Значно швидше.

Лі нахилився над своїм розсувним кошиком і розв’язав мотузку, якою той був обмотаний. Потім витяг знайому керамічну пляшечку.

— Китайський абсент,— виголосив він.— Цього нг-ка-пі, гадаю, вистачить ще років на десять. Я забув спитати, чи знайшов ти мені заміну.

— Ти не говориш прямо,— сказав Адам.

— Знаю. А ще я знаю, що найкраще просто все сказати і покінчити з цим.

— Ти програв усі гроші у фан-тан.

— Ні. Краще б сталося саме так. Ні, всі гроші при мені. Цей бісів корок розламався — доведеться проштовхнути його в пляшку,— Лі налив собі в каву чорної рідини.— Ніколи ще так не пив. А воно нівроку смачно!

— Смак гнилих яблук,— промовив Адам.

— Так, пам’ятаєш, говорив Сем Гамільтон — смак добрих гнилих яблук.

— То коли ж ти збираєшся розказати мені, що з тобою трапилося? — наполягав Адам.

— Нічого не трапилося,— відповів Лі.— Мені стало самотньо. От і все. Хіба цього не досить?

— А твоя книгарня?

— Не хочу я ніякої книгарні. Здається, я це зрозумів, не встигнувши сісти у потяг, але мені знадобився увесь цей час, щоб переконатися.

— Тоді й твоя остання мрія пішла прахом.

— Туди їй і дорога...— Здавалося, що в Лі от-от почнеться істерика.— Міссі Тласк, китайса хльопець думати він хотіти напитися.

Адам розхвилювався.

— Та що ж таке з тобою діється?

Лі підніс пляшечку до рота, зробив великий ковток і видихнув алкогольні випари зі свого палаючого горла.

— Адаме,— промовив він.— Я незрівнянно, неймовірно, нестерпно щасливий, що повернувся додому. Ніколи в житті я не був так паскудно самотній.

1

У Салінасі було дві граматичні школи, великі жовті будівлі з високими вікнами, і ці вікна були непривітні, а двері не усміхалися. Школи ці називалися Іст-Енд — Східна й Вест-Енд — Західна. Оскільки зі Східної школи йшла пряма дорога у пекло і за місто, і її відвідували діти, які мешкали на схід від Головної вулиці, я не займатимуся нею.

Західна школа, величезна двохповерхова споруда, перед фасадом якої росли сучкуваті тополі, розділяла ігровий двір на дві половини — дівчачу й хлопчачу. Позаду школи високий дощатий паркан відгороджував дівчачий двір від хлопчачого, а в глибині двору була глибока калюжа стоячої води, у якій навіть стирчав очерет. Західна школа мала класи від третього по восьмий. Учні перших і других класів ходили до Дитячої школи, яка була неподалік.

Західна школа володіла достатнім місцем для кожного класу: третій, четвертий і п’ятий розташовувалися на першому поверсі, а шостий, сьомий і восьмий — на другому. Кожна класна кімната мала звичайні роздовбані дубові парти і квадратний вчительський стіл, один великий настінний годинник фірми «Сет Томас» і одну картину. Саме картини відрізняли один клас від іншого, причому переважав вплив живопису прерафаелітів[38]. Галахад[39], що стоїть у повних лицарських обладунках, вказував шлях третьокласникам; біг Аталанти[40] спонукав четвертий клас; «Горщик з базиліком»[41] спантеличував п’ятий клас, і так далі, аж доки обвинувачення Катиліни[42] не відправляло восьмикласників до старшої школи з відчуттям високих громадських чеснот.

Кела й Арона зарахували у сьомий клас згідно з їхнім віком, і вони в усіх подробицях вивчили картину цього класу — Лаокоон, повністю замотаний у змій[43].

Після навчання в однокімнатній сільській школі хлопчиків вразили розмір і велич Західної школи. Розкіш мати окрему вчительку для кожного класу справила на них глибоке враження. Таке видавалося марнотратством. Але як це і притаманно людській природі, приголомшення їхнє тривало один день, на другий день вони просто дивувалися, а на третій вже й забули, що взагалі колись вчилися в іншій школі.

Вчителька їхня була чорнява і гарненька, і завдяки добре продуманій системі підняття або не підняття рук близнюки не мали ніякого клопоту. Систему розробив Кел і розтлумачив її Арону.

— Подивись на більшість школярів,— сказав він.— Якщо вони знають відповідь, вони підводять руку, а якщо не знають, лізуть під парту. Вгадай, що робитимемо ми?

— Не знаю. А що?

— Ти помічав, що вчителька не завжди викликає того, хто підносить руку? Вона нападає на інших, які, ясна річ, відповіді не знають.

— Справді,— погодився Арон.

— Так от, протягом першого тижня ми працюватимемо, як скажені, але рук не підніматимемо. Вона викличе нас, а ми готові. Це її спантеличить. Наступного тижня ми нічого не робитимемо, та вона нас не викликатиме. Третього тижня ми просто сидітимемо тихо, а вона так і не знатиме, готові ми чи ні. Дуже скоро вона дасть нам спокій. Навіщо їй витрачати час на тих, хто знає?

Система Кела спрацювала. Невдовзі близнюкам не лише дали спокій, а й вважали дуже розумними. Власне, система Кела була чистим гаянням часу. Обом хлопцям навчання давалося легко.

Кел досяг майстерності у грі в скляні кульки і почав накопичувати всі їхні різновиди різної вартості. Він обміняв їх на найвищі за рангом, коли сезон цієї гри у шкільному дворі добіг кінця. Врешті-решт він зібрав щонайменше сорок п’ять найцінніших, різних за розміром і кольором, і використовував їх як валюту — від товстих, неповоротких кульок-малюків до вишуканих і небезпечних розколювачів з голчатими вістрями.

Усі, хто бачив близнюків, помічали їхню несхожість і дивувалися, як таке може бути. Кел ріс смаглявим, чорночубим. Він був шпаркий, самовпевнений і потаємний. Навіть якби він і схотів, йому не вдалося б приховати свою кмітливість. Дорослих і вражала його передчасна зрілість, як вони це називали, і трошки відлякувала. Ніхто особливо не любив Кела, проте всі його побоювалися, а відтак — поважали. Хоча друзів у нього не було, улесливі однокласники запобігали перед ним, і він холодно й невимушено став лідером у шкільному дворі.

Якщо він приховував свою хитромудрість, він так само приховував і свої душевні рани. Його вважали товстошкірим і невразливим — навіть жорстоким.

Арон отримував любов зусібіч. Він здавався сором’язливим і делікатним. Його біло-рожева шкіра, золотаве волосся, широко посаджені сині очі привертали увагу. Оця його врода призводила до непорозумінь у шкільному дворі, поки його нападники не з’ясували, що Арон — затятий, стійкий і цілковито безстрашний боєць, а надто коли плаче. Про це пішов поговір, і всі відомі мучителі нових учнів швидко відучилися лізти до нього. Арон не намагався приховати свій характер. А характер його був протилежний зовнішності. Якщо Арон приймав рішення, ніщо не могло його змінити. Він мав мало граней і ще менше різноманітності. Тіло його було так само нечутливе до болю, як розум — до тонкощів.

Кел знав свого брата і міг керувати ним, виводячи з рівноваги, але тільки до певної межі. Кел навчився відступати, розумів, коли треба тікати. Зміна напрямку спантеличувала Арона, але тільки це і здатне було його спантеличити. Він визначав собі шлях і торував його, він не бачив нічого поза своїм шляхом і тим не цікавився. Почуттів він мав небагато, але були вони потужні. І все це ховалося за його янгольським личком, проте він не переймався цим і не ніс ніякої відповідальності, як не несе відповідальності фавн за строкаті плями на своїй юній шкірі.

2

У перший свій шкільний день Арон не міг дочекатися перерви. Він прийшов на дівчачу половину поговорити з Аброю. Ціла юрма верескливих дівчат не зуміла його випроводити. Довелося кликати аж учительку, щоб примусити його повернутися на хлопчачу половину.

Опівдні він упустив Абру, бо її батько проїжджав повз школу в своїй колясці й забрав її додому на обід. Він чекав її за воротами після уроків.

Абра вийшла у супроводі дівчат. Обличчя в неї було спокійне, і вона й виду не подала, що чекала на нього. Вона була найгарніша з усіх дівчаток у школі, та Арон навряд чи звернув на це увагу.

Зграйка дівчат не відпускала її ні на крок. Арон ішов за ними трохи позаду, терплячий і незворушний, навіть коли дівчата кидали в нього через плече свої пискляві уїдливі кпини. Поступово частина з них розповзлася по своїх домівках, і тільки три подружки залишилися з Аброю, коли вона підійшла до своїх білих воріт і зайшла у двір. Троє подружок поглянули на Арона, захихотіли і пішли своєю дорогою.

Арон присів на краєчок тротуару. За хвилину засув піднявся, біла хвіртка прочинилася, і з’явилася Абра. Вона підійшла до нього і зупинилася.

— Чого тобі треба?

Арон підвів на неї свої широко поставлені очі.

— Ти ні з ким не заручена?

— Дурник,— відповіла Абра.

Арон став на рівні ноги.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— сказав він.

— А хто це хоче одружуватися?

Арон не відповів. Можливо, він і не почув. Він пішов поруч з нею.

Абра ступала твердо і неквапно, дивлячись просто себе. Вираз обличчя в неї був мудрий і ніжний. Здавалося, вона глибоко замислилася. Арон, який ішов поруч, не зводив з неї очей. Здавалося, що його погляд прив’язаний до її личка тугою мотузкою.

Вони мовчки проминули Дитячу школу, і там уже закінчувався тротуар. Абра звернула праворуч і пішла стернею викошеного літнього лугу. Під ногами в них дробилися чорні саманні грудки.

На краю поля стояла маленька насосна станція, а поруч з нею росла велика верба, буйно-пишна від надлишку води. Довгі віти верби звисали до самої землі.

Абра розсунула гілки, як завісу, й увійшла в шатро з листя, утворене між стовбуром верби і галуззям. Крізь листя можна було бачити, що там назовні, але всередині було затишно, тепло і безпечно. Жовте пообіднє сонце пробивалося крізь трохи прив’яле листя.

Абра сіла на землю, власне, опустилася, і її рясні оборки здійняли навколо неї хвилю. Вона склала руки на колінах, немов у молитві.

Арон сів поруч.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— повторив він.

— Не так уже й довго,— відповіла Абра.

— Шкода, що не можна зараз.

— Час пролетить швидко,— заспокоїла Абра.

— А ти думаєш, твій батько тобі дозволить?

Для неї це була зовсім нова думка, і вона обернула голову, щоб подивитися на нього.

— Можливо, я й не питатиму його дозволу.

— А твоя мати?

— Облишмо їх,— сказала вона.— Вони б подумали, що це смішно або погано. Невже ти не можеш зберігати таємницю?

— Можу, звісно. Ще краще за деяких. У мене самого є таємниці.

— Тоді додай до них ще й оцю,— попросила Абра.

Арон підібрав прутик і провів лінію на темній землі.

— Абро, ти знаєш, як народжуються діти?

— Знаю,— відповіла вона.— А тобі хто сказав?

— Мені розповів Лі. Він усе розтлумачив. Гадаю, ми ще довго не зможемо завести дітей.

Абра зі зверхньою мудрістю всміхнулася кутиками вуст.

— Не так уже й довго,— промовила вона.

— Колись ми матимемо власний дім,— сказав Арон і сам здивувався.— Оселимося в ньому, зачинимо двері, й усе буде чудово. Але доведеться почекати.

— Не переймайся, що доведеться чекати,— Абра торкнулася його руки.— Оце також дім. Ми можемо гратися, ніби тут мешкаємо, поки чекатимемо. Ти будеш моїм чоловіком і можеш звати мене дружиною.

Він промовив це подумки, а потім уголос:

— Дружина.

— Це буде як підготовка,— сказала Абра.

Плече Арона здригнулося під її рукою, і вона забрала руку і поклала її на коліна.

— Якщо це підготовка,— раптом сказав Арон,— може, спробуємо ще щось.

— Що?

— Може, ми могли б уявити, що ти — моя мама.

— Це просто,— погодилася Абра.

— Ти не проти?

— Ні, мені подобається. Хочеш почати зараз?

— Звісно,— запевнив Арон.— А як ти хочеш це робити?

— Я тобі зараз розкажу,— і Абра ніжно заворкувала: — Іди, мій малесенький, до мами, поклади свою голівоньку мені на коліна. Іди, синочку. Мама тебе поколише.

Вона притягла до себе його голову, і зненацька Арон розридався і не міг зупинитися. Він плакав і плакав, а Абра гладила його по щоці й утирала сльози краєчком спідниці.

Сонце потроху сповзало на місце свого спочинку за річкою Салінас, і в золотавій стерні на лугу чарівливо заспівала якась пташка. Під вітами верби було так красиво, як тільки може бути на цьому світі.

Потроху Арон заспокоївся, сльози висохли, і йому стало добре і затишно.

— Дитинко моя золота,— сказала Абра.— Дай мама зачеше тобі волосся.

Арон випростався і промовив майже сердито:

— Я майже ніколи не плачу, хіба що коли дуже злюся. Не знаю, чого я плакав.

— А ти пам’ятаєш свою маму? — спитала Абра.

— Ні. Вона померла, коли я був ще немовлям.

— І ти не знаєш, яка вона була з себе?

— Ні.

— Може, ти бачив її фотографію.

— Та ні, кажу ж тобі. Немає у нас ніяких фотографій. Я питав Лі, й він сказав — немає фотографій, хоча ні: це Кел його питав.

— А коли вона померла?

— Одразу як ми з Келом народилися.

— А як її звали?

— Лі каже — Кейті. Слухай, а чого це ти раптом така цікава?

Абра спокійно провадила:

— Якого вона була типу?

— Тобто?

— Білява чи чорнява?

— Не знаю.

— І батько вам нічого не розповідав?

— Ми ніколи його не питали.

Абра замовкла, й Арон згодом сказав:

— Що з тобою? Язик проковтнула?

Абра дивилася на низьке вже сонце. Арону стало не по собі.

— Ти розсердилася на мене? — І він додав обережно: — Дружино?

— Ні, не розсердилася. Просто думаю.

— Про що?

— Про одну річ.

Обличчя Абри напружилося від сум’яття внутрішньої боротьби. Вона спитала:

— Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?

— Не знаю. Так само, як і все інше.

— Гадаю, ти навіть не відчув би різниці.

— Ще й як відчув би. Знаєш, говори прямо. А то ти як ті загадки в журналах.

Абра залишалася зосереджено незворушною.

— Ти хочеш, щоб у тебе була мати?

— Це якесь божевілля,— вигукнув Арон.— Авжеж, хочу. Хто ж не хоче? Ти хочеш зробити мені боляче, чи що? Кел іноді так робить, а потім сміється.

Абра відвела очі від сонця. Їй було важко бачити через червоні кола в очах від сонячного світла.

— Ти сказав нещодавно, що вмієш зберігати таємниці.

— Вмію.

— А є в тебе найстрашніша і найзаповітніша таємниця?

— Звісно, є.

— Розкажи її мені, Ароне,— вона вклала в його ім’я всю свою ніжність.

— Розказати що?

— Свій найважливіший і найжахливіший секрет.

Арон відсахнувся від неї у паніці:

— Як я можу? Яке ти маєш право просити про таке? Я нікому б не розповів!

— Ходи до мене, дитинко,— розкажи мамі,— виспівувала Абра.

В очах Арона знову показалися сльози, але цього разу то були сльози гніву.

— Не впевнений, що я хочу з тобою одружуватися,— відтяв він.— Ходімо додому.

Абра узяла його за зап’ясток і притримала. Голос її втратив усяке кокетування.

— Я просто хотіла переконатися. Гадаю, ти справді вмієш берегти таємницю.

— Навіщо ти це робила? Я тепер злий. Мене аж нудить.

— Думаю, я можу довірити тобі один секрет,— сказала вона.

— Отакої! — шпигнув її Арон.— То хто з нас не вміє зберігати секрети?

— Я пробувала вирішити,— пояснила Абра.— Думаю, я розкажу тобі одну таємницю, бо вона може тебе порадувати. Мабуть, ти втішишся.

— А хто тебе просив її зберігати?

— Ніхто. Я сама .

— А, ну це трошки інше. То що там у тебе за таємниця?

Червоне сонце закотилося за кроквину будинку Толлота на Бланко-роуд, і Толлотів димар стирчав на його тлі, як чорний палець.

— Слухай,— тихо почала Абра,— пам’ятаєш, як ми вперше приїхали до вас на ранчо?

— Ще б пак!

— Так от, я заснула в колясці, а коли прокинулася, тато й мама думали, що я ще сплю. Вони говорили, що твоя мати не померла. Що вона від вас поїхала. Що з нею, напевне, трапилося щось страшне, і вона поїхала.

— Вона померла,— хрипко сказав Арон.

— Хіба не було б добре, якби вона була жива?

— Мій батько каже, що вона померла. Він не брехун.

— Можливо, він просто думає, що вона померла.

— Я переконаний, що він точно знає.

Але в голосі його почулася непевність.

— Хіба не добре було б її знайти? — говорила Абра.— Може, вона втратила пам’ять абощо. Я про таке читала. А ми могли б її знайти і допомогли б усе згадати.

Романтична історія захопила її, як хвиля, і понесла у море.

— Я спитаю в тата,— сказав Арон.

— Ароне,— суворо застерегла Абра.— Те, що я сказала,— таємниця.

— Хто це каже?

— Це кажу я. А тепер повторюй за мною: «Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет».

Він трохи повагався, а потім повторив:

— Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет.

— А тепер плюнь собі на долоню — ось так, правильно. Дай мені руку — бачиш? — розітремо слину як слід. Тепер витри руку об волосся.

Вони виконали увесь ритуал, а потім Абра урочисто проголосила:

— Спробуй тільки розказати це комусь зараз. Я знала одну дівчинку, яка видала секрет після такої клятви, так вона згоріла під час пожежі в клуні.

Сонце сховалося за будинком Толлота, а з ним і золотаве сяйво. Над вершиною Маунт-Торо загорілася вечірня зірка.

— Вони з мене шкуру здеруть,— сказала Абра.— Ходімо. Мерщій! Батько мене вже, мабуть, з хортами розшукує. Він мене відлупцює.

Арон подивився на неї недовірливо.

— Відлупцює? Вони не мають права тебе бити!

— Це ти так думаєш.

— Хай тільки спробують! — з силою вигукнув Арон.— Якщо вони надумають тебе лупцювати, скажи їм, що я їх уб’ю.— Його широко посаджені очі звузилися і спалахнули.— Нікому не дозволено бити мою дружину.

У сутінках під вербою Абра обійняла його за шию. Поцілувала його просто в губи.

— Я кохаю тебе, чоловіче мій,— сказала вона, а потім обернулася, рвонула з місця, підібравши спідниці вище колін, і її оторочені мереживом трусики так і біліли, коли вона мчала додому.

3

Арон підійшов до верби, сів на землю і притулився до стовбура. В голові у нього було сум’яття, а шлунок судомило. Він намагався перевести свої відчуття в ідеї й картинки, щоб прогнати біль. Це було нелегко. Його неквапливий, обачливий розум не міг сприйняти водночас так багато думок і емоцій. Двері були замкнені для всього, крім фізичного болю. Згодом двері трошечки прочинилися і впустили одну думку, яку треба було ретельно дослідити, потім ще одну, потім ще, доки всі вони не дістали осягнення, одна за одною. У його закритий мозок ломилася одна величезна річ. Арон притримав її наостанок.

Спершу він впустив Абру, уважно пригадав її вбрання, обличчя, відчуття її руки у себе на щоці, її запах — молока і сіна. Він бачив, торкався, чув і нюхав її знову і знову. Він згадував, яка вона чистенька, які у неї руки й нігті, яка вона прямодушна, як не схожа на реготушок зі шкільного двору.

Потім, по порядку, він згадав, як вона обіймала його за голову, а він плакав, як мале дитя, плакав від якогось бажання, прагнення щось отримати і відчуття, що він це отримує. Мабуть, через це відчуття отримання він і плакав.

Потім він подумав, як вона його випробовувала. Цікаво, що було б, якби він видав їй свій секрет. А який секрет міг би він їй розказати, якби й схотів? Наразі він не пригадував жодної таємниці, окрім тої, що ломилася в двері його мозку.

З його пам’яті виринуло найгостріше питання, що вона йому поставила: «Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?» А як це воно? Немає з чим порівняти. А, хіба що в школі, на Різдво чи випускний, коли на свято приходили матері інших дітей, тоді виникав цей беззвучний крик і безмовне прагнення. Ось які відчуття.

Салінас зусібіч оточували болота, вони проступали й у самому місті у вигляді ставків, зарослих очеретом, і в кожному ставку плодилося безліч жабок. Вечорами повітря заповнювалося їхнім кумканням, і це перетворювалося на якусь голосну тишу. То була завіса, фон, і його раптове припинення, як після удару грому, просто лякало. Ймовірно, що якби серед ночі кумкання замовкло, всі мешканці Салінаса прокинулися б, як від якогось сильного шуму. Міріади жаб’ячих співів немов мали свій ритм і модуляцію, а може, ту мелодію виробляло людське вухо, так само як тільки в людських очах зірки мерехтять.

Під вербою було вже зовсім темно. Арон не знав, чи готовий він до тієї головної речі, й поки він роздумував, вона підкралася й увійшла.

Його мати жива. Він нерідко уявляв собі, як вона лежить під землею, нерухома, холодна і нетлінна. Але це було не так. Десь там вона рухалася, говорила, жестикулювала, й очі в неї були розплющені. І всередині цього потоку радості його охопив смуток і прийшло відчуття утрати, жахливої утрати. Арон був спантеличений. Він вдивився в цю хмару смутку. Якщо його мати жива, виходить, його батько брехун. Якщо один з них живий, другий мертвий. Арон промовив уголос під деревом:

— Моя мати померла. Вона похована десь там у східних штатах.

У темряві він побачив обличчя Лі й почув його м’який голос. Лі будував дуже добре. Відчуваючи пошану на межі з благоговінням до правди, Лі мав і їхню пряму протилежність — ненависть до брехні. Він точно пояснив хлопцям, щó має на увазі. Якщо є якась неправда, але ви про неї не знаєте, тоді це помилка. Але якщо вам відома істина, а ви її змінюєте на неправду, то і ви, і вона мерзенні.

Голос Лі промовляв: «Я знаю, що іноді до брехні вдаються через доброту. Але я не вірю, що це може принести добро. Різкий біль від правди може минутися, але повільне, ядуче страждання від брехні не минає ніколи. Це невиліковна рана». І Лі працював невтомно і неквапно, і він вибудував з Адама осердя, основу і втілення правди.

Арон похитав головою в темряві, потрусив нею з недовірою. «Якщо мій батько брехун, Лі також брехун». Він зайшов у глухий кут. Йому не було у кого спитати. Кел брехун, але переконання Лі зробили з нього хитрого брехуна. Арон відчував, що щось мусить померти — або його матір, або його всесвіт.

Рішення прийшло до нього несподівано. Абра не збрехала. Вона просто розповіла йому те, що почула, а батьки її також усього лише щось почули. Він підвівся, заштовхнув свою матір знову в смерть і припинив про неї думати.

На вечерю він спізнився.

— Я гуляв з Аброю,— пояснив він.

По вечері, коли Адам сидів у своєму новому зручному кріслі й читав місцеву газету, хтось легко й ніжно торкнувся його плеча. Адам підвів очі:

— Чого тобі, Ароне?

— Добраніч, тату,— сказав Арон.

1

Лютий місяць у Салінасі зазвичай сирий, холодний і непогожий. Саме тоді випадають сильні дощі, і якщо річці судилося розлитися, то вона розливається в лютому. Мокрим і дощовим видався лютий 1915 року.

Родина Трасків добре влаштувалася у Салінасі. Лі, відмовившись від своєї нікчемної мрії про книгарню, отримав для себе зовсім нове помешкання в будиночку біля булочної Рейно. На ранчо він ніколи не розпаковував доладно свої пожитки, бо був готовий знятися щомиті й податися деінде. Тут, уперше в житті, він облаштовував власну домівку, де розраховував жити зручно і довго.

Йому дісталася велика спальня просто біля вхідних дверей. Лі запустив руку в свої заощадження. Він ніколи не витрачав і цента без гострої необхідності, оскільки всі гроші мали піти на книгарню. Але тепер він купив собі невелике тверде ліжко і письмовий стіл. Він замовив книжкові полиці й розпакував свої книжки, не поскупився на м’який килим і розвішав по стінах гравюри. Він поставив глибоке й зручне моррісовське крісло біля найкращого торшера, який тільки міг знайти. А ще він придбав собі друкарську машинку і заходився вчитися друкувати.

Відкинувши свої власні спартанські звички, Лі переробив і домівку Трасків, і Адам зовсім не протестував. На кухню прибула нова газова плита, в дім провели електрику і встановили телефон. Лі безжально витрачав гроші Адама — на нові меблі, нові килими, газову колонку і великий ящик з льодом для продуктів. Невдовзі в Салінасі не було краще оснащеного будинку. Лі боронився перед Адамом, кажучи:

— Ви маєте купу грошей. Шкода не отримувати від них задоволення.

— Я не скаржуся,— виправдовувався Адам.— Тільки я також хотів би щось купити. Що б мені купити?

— Чому б не зайти до музичної крамниці Логана і не послухати нові фонографи?

— Так і зроблю,— погодився Адам. І придбав грамофон «Віктор», високий, як готичний собор, інструмент, і часто навідувався до Логана подивитися, які прибули платівки.

Нове століття дорослішало і витягало Адама з його шкаралупи. Він підписався на журнали «Атлантик Манслі» і «Нешнел Джеогрефік». Вступив у масонську ложу і серйозно подумував про лосів[44]. Новий холодильний ящик його просто причарував. Він купив собі книжку про рефрижерацію і почав її вивчати.

Справа полягала в тому, що Адамові потрібна була діяльність. Він пробудився від своєї сплячки з бажанням чимось зайнятися.

— Думаю, мені слід розпочати якийсь бізнес,— сповістив він Лі.

— Навіщо це тобі? Маєш досить грошей, щоб добре жити.

— Але мені хочеться щось робити.

— Це інша річ,— сказав Лі.— А ти знаєш, чим хочеш зайнятися? Сумніваюся, що з тебе вийде добрий бізнесмен.

— Чому б і ні?

— Просто я так думаю.

— Слухай, Лі, я хочу, щоб ти прочитав одну статтю. Там пишуть, що десь у Сибіру викопали мастодонта. Пролежав під льодом кілька тисяч років. А м’ясо зовсім не зіпсувалося.

— Ти на цьому схиблений,— усміхнувся Лі.— Що там у тебе в тих мисочках, якими ти заставив холодильний ящик?

— Чого там тільки немає.

— І оце твій бізнес? Від деяких мисок страшенний сморід.

— А непогана ідея,— сказав Адам.— Мене вона страшенно приваблює. Повсякчас думаю про те, що можна зберігати продукти при достатньо низькій температурі.

— Тільки не пхай у наш холодильний ящик м’ясо мастодонта.

Якби в Адама були тисячі ідей, як у Сема Гамільтона, можливо, вони б усі розвіялися, але Адам мав лише одну. Заморожений мастодонт не виходив у нього з голови. Його мисочки з фруктами, з пудингом, зі шматочками м’яса, сирого і вареного, і далі з’являлися у холодильному ящику. Він скуповував усі наявні книжки про бактерії, почав виписувати журнали, які друкували статті про науковий складник цієї проблеми. І як це зазвичай трапляється з людиною однієї ідеї, він став одержимим.

У Салінасі була невеличка фабрика з виготовлення льоду, достатня для постачання холодильних ящиків у нечисленні родини, що могли їх собі дозволити, та для обслуговування кафе-морозива. Їхній кінний фургон з льодом щодня їздив за своїм маршрутом.

Адам почав навідуватися до льодової фабрики, і невдовзі вже носив свої мисочки до морозильних камер. Як хотілося йому, щоб Сем Гамільтон був живий, з ним можна було б обговорити проблеми заморозки. Сем дуже швидко освоїв би цю галузь, думав Адам.

Одного дощового пообіддя Адам повертався з льодової фабрики, думаючи про Сема Гамільтона, і побачив Віля Гамільтона, який заходив у бар «Еббот-гаус». Він пішов за ним слідом, зіперся поруч на барну стійку і спитав:

— Чому б вам не зайти до нас на вечерю?

— Я б залюбки,— відповів Віль.— Маю тут одну справу, яку хочу провернути. Якщо я впораюся вчасно, то зайду. У вас щось важливе?

Майже кожна ділова пропозиція в окрузі рано чи пізно потрапляла до уваги Віля Гамільтона. Він міг би відмовитися, якби не пам’ятав, що Адам — багата людина. Ідея — то одне, але ідея, підкріплена готівкою,— то зовсім інше.

— Це не пов’язано з якось привабливою пропозицією стосовно вашого ранчо? — спитав він.

— Та ні, мої хлопці, а надто Кел, дуже його люблять. Гадаю, я його лишу за собою.

— Гадаю, я можу його для вас вигідно перепродати.

— Ні, ми його здали в оренду, податки за нього сплачують орендарі. Я його залишаю за собою.

— Якщо я не встигну на вечерю, можливо, зумію зазирнути пізніше,— сказав Віль.

Віль Гамільтон був дуже солідний бізнесмен. Ніхто не знав, у скількох оборудках він має свою частку, але всі знали, що він розважливий і порівняно багатий чоловік. Справа, про яку він сказав Адаму, була чистою вигадкою. Це була частина його стратегії — завжди зайнятий, завжди у справах.

Віль повечеряв у «Еббот-гаусі» сам. Через розрахований час він завернув за ріг на Центральній авеню і подзвонив у двері будинку Адама Траска.

Хлопці вже пішли спати. Лі сидів зі своїм штопальним кошиком і штопав довгі чорні панчохи, у яких близнюки ходили до школи. Адам читав науково-популярний журнал. Він відчинив Вілю двері й поставив йому стілець. Лі приніс кавник і повернувся до свого штопання.

Віль умостився на стільці, витяг товсту чорну сигару і закурив. Він чекав, щоб гру розпочинав Адам.

— Нарешті вже непогана погода,— сказав Адам.— Як поживає ваша матінка?

— Чудово. День у день молодшає. Ваші хлопці, мабуть, ростуть.

— О так. Кел грає у шкільному театрі. З нього неабиякий актор. Арон дуже добре вчиться. Кел хоче зайнятися фермерством.

— В цьому немає нічого поганого, якщо взятися з розумом. Країні потрібні передові фермери.

Віль занепокоєно чекав. Його хвилювало, чи не перебільшені чутки про Адамові гроші. Може, Адам готує ґрунт, аби позичити гроші в нього? Віль швидко порахував, скільки він позичив би під ранчо Трасків і скільки міг би взяти в борг за ранчо. Цифри були не однакові, так само як і відсоткові ставки. Проте Адам усе ніяк не заговорював про свою пропозицію. Вілю ставало не по собі.

— Часу в мене обмаль,— сказав він.— Домовився з тим чолов’ягою зустрітися пізніше увечері.

— Випийте ще кави,— припросив Адам.

— Ні, дякую. Бо не засну. Маєте якусь справу до мене?

— Я повсякчас думаю про вашого батька і зрозумів, що хочу поговорити з кимсь із Гамільтонів.

Вілю трохи полегшало.

— Тато був великий говорун.

— Люди з ним якось сприймали себе кращими, ніж були насправді,— зауважив Адам.

Лі звів очі від штопального яйця.

— Мабуть, найкращий на світі співрозмовник — це той, хто заохочує інших до розмови,— сказав він.

— Знаєте,— відізвався Віль,— мені так дивно чути, як ви говорите літературною мовою. Я би присягнувся, що ви раніше говорили ламаною.

— Так і було,— погодився Лі.— Гадаю, мною керувало марнославство.— Він усміхнувся Адаму і знову звернувся до Віля.— Ви чули, що десь у Сибіру викопали з вічної мерзлоти мастодонта? Він пролежав там сто тисяч років, а м’ясо в нього і досі свіже.

— Мастодонта?

— Так, це такий слон, який уже давно вимер на Землі.

— І м’ясо було свіже?

— Свіже, як свиняча відбивна,— підтвердив Лі. Він натягнув на штопальне яйце продрану на коліні чорну панчоху.

— Цікаво,— протягнув Віль.

Адам засміявся.

— Лі хіба що не витирає мені носа, але це ще попереду,— сказав він.— Я все не наважувався розпочати. Справа в тім, що мені наскучило сидіти склавши руки. Хочу взятися за щось, не байдикувати.

— Чому б вам не налагодити хазяйство на ранчо?

— Ні. Це мене не цікавить. Розумієте, Вілю, я ж не потребую працевлаштування. Я шукаю собі захопливого заняття, а не місця роботи.

Тривога відпустила Віля.

— І чим же можу допомогти вам я?

— Я планував розповісти вам про свою ідею, а ви дали б мені пораду. Ви ж бізнесмен.

— Певна річ,— відповів Віль.— До ваших послуг.

— Я зацікавився рефрижерацією,— почав Адам.— У мене виникла одна ідея, і я не можу її позбутися. Лягаю спати — а вона мені не дає. Ніколи і ніщо мене так сильно не чіпляло. Це така собі грандіозна ідея. Але в ній може бути чимало дірок.

Віль випростав ноги і підтягнув штани, де вони йому тиснули.

— Продовжуйте — уперед,— заохотив він.— Хочете сигару?

Адам не почув його пропозицію, або не зрозумів, щó за нею криється.

— Зараз уся наша країна змінюється,— говорив він.— Люди не хочуть жити, як раніше. Знаєте, де найбільший ринок для помаранчів узимку?

— Ні. А де?

— У Нью-Йорку. Я це вичитав. Вам не здається, що в холодних частинах країни люди починають хотіти того, чого не буває в них узимку,— зелений горошок, салат, цвітну капусту? В більшості штатів вони довгі місяці не мають можливості їх отримати. Знаєте, Вілю, якщо дрібно порубати лід, покласти туди качан зеленого салату і загорнути у вощений папір, він тримається три тижні й залишається свіжим і смачним.

— Продовжуйте,— обережно сказав Віль.

— Як вам відомо, залізниця має спеціальні вагони для фруктів. Я ходив на них подивитися. Вони зовсім непогані. Знаєте, що ми могли б серед зими транспортувати салат просто на Атлантичне узбережжя?

— А ваша яка роль? — спитав Віль.

— Я подумував придбати тут, у Салінасі, льодову фабрику і почати транспортувати продукти.

— На це піде купа грошей.

— Мені грошей не бракує,— відповів Адам.

Віль Гамільтон сердито відкопилив губи.

— Не розумію, до чого тут я,— промовив він.— У мене є чим зайнятися.

— Що ви маєте на увазі?

— Слухайте уважно,— почав Віль.— Коли до мене приходить чоловік по пораду стосовно якоїсь ідеї, я знаю, що потребує він не поради. Йому треба, щоб я з ним погодився. І якщо я не хочу втратити його дружбу, я кажу, що ідея гарна, і йду своєю дорогою. Але ви мені подобаєтеся, ви — друг нашої родини, тому я готовий утрутитися.

Лі відклав своє штопання, поставив кошик на підлогу і перемінив окуляри.

— А чого ви так переймаєтеся? — в голосі Адама звучав протест.

— Я народився у сім’ї, що аж лускалася від отих винахідників. Ми мали ідеї на сніданок. Ми мали ідеї замість сніданку. Ми мали стільки ідей, що забували заробляти гроші на їжу. Коли у нас хоч щось ішло успішно, тоді батько або Том щось патентували. Я єдиний в усій сім’ї, окрім мами, хто не мав жодних ідей, але я і єдиний, хто заробив бодай гріш. Том мав ідеї, як допомагати людям, деякі з них були збіса близькі до соціалізму. І якщо ви мені скажете, що вас не цікавить вигода, я жбурну цей кавник просто вам у голову.

— Цікавить, але не дуже.

— Зупиніться на цьому, Адаме. Я втручаюся не в свою справу. Якщо вам кортить швидко втратити сорок чи п’ятдесят тисяч доларів, проштовхуйте свою ідею. Але я вам кажу — відмовтеся від своєї клятої ідеї назавжди. Поховайте її.

— А що з нею не так?

— З нею все не так. Люди зі східних штатів не мають звички до овочів взимку. Вони їх не купуватимуть. Ваші вагони застрягнуть на запасних коліях, і ваш вантаж зіпсується. Ринок під контролем. Господи Ісусе! Я просто шаленію, коли думаю, як немовлята намагаються проштовхнути в бізнес свої ідеї.

— Вас послухати,— зітхнув Адам,— так Сем Гамільтон просто злочинець.

— Що ж, він — мій батько, я любив його, але який я був би радий, якби він облишив усі свої ідеї,— Віль подивився на Адама, побачив у нього очах подив, і йому стало раптом соромно. Він повільно похитав головою.— Я не хотів принижувати своїх рідних. Вони, гадаю, були гарні люди. Але це не змінює моєї поради вам. Забудьте про рефрижерацію.

Адам звернувся до Лі:

— У нас залишилося трохи лимонного пирога, що ми їли на вечерю?

— Навряд чи,— відповів Лі.— Я чув, як на кухні шаруділи миші. Боюся, у хлопців на подушках ми знайдемо сліди білкового крему. Але у нас знайдеться півкварти віскі.

— Справді? Чому б нам тоді не випити?

— Щось я розхвилювався,— сказав Віль і спробував посміятися з себе.— Крапля віскі мені не завадить.— Обличчя у нього палало, слова застрягали у горлі.— Я стаю надто гладким.

Проте він випив два келишки і заспокоївся. Зручно всівшись, він продовжував інструктувати Адама.

— Деякі речі ніколи не втрачають цінності. Якщо ви хочете у щось вкласти гроші, подивіться на те, що відбувається на світі. Ота війна в Європі затягнеться надовго. А коли йде війна, завжди є голодні люди. Не кажу, що так і буде, але я не здивуюся, якщо ми вліземо в цю війну. Не довіряю я цьому Вільсону[45] — у нього все лише теорія і гучні слова. А якщо ми вліземо у війну, то цілі статки можна буде заробити на продуктах тривалого зберігання. Візьміть рис, кукурудзу, пшеницю, боби — їх заморожувати не треба. Вони не псуються, а люди з ними виживають. Я б вам порадив засіяти всі ваші низинні землі бобовими і зробити хороші запаси, тоді б вашим хлопцям можна було не хвилюватися за майбутнє. Зараз боби йдуть по три центи. Якщо ми вступаємо у війну, не здивуюся, якщо ціна підскочить до десяти центів. Ви зберігаєте боби у сухому місці й виходите з ними на ринок. Якщо хочете мати прибутки, саджайте боби.

Віль пішов від них у чудовому гуморі. Сором, який він відчував, звіяло вітром, і він знав, що дав дуже розумну пораду.

Коли Віль пішов, Лі приніс третину лимонного пирога і розрізав його навпіл.

— Він стає надто гладким,— пояснив він.— То що з цією льодовою фабрикою?

— Мабуть, я її куплю.

— Та й боби посадити не завадило б,— зауважив Лі.

2

Наприкінці року Адам зробив свою велику спробу, і це була неабияка сенсація у той рік сенсацій, як місцевих, так і міжнародних. Коли він усе підготував, бізнесмени заговорили про нього як про передбачливого, далекоглядного і прогресивного комерсанта. Відправка шести вагонів салату, запакованого у лід, набула громадського значення. На церемонію відправлення прибули представники Торгової палати. Вагони прикрашали великі плакати з написами «Салат із Салінас-Веллі». Але ніхто не поспішав вкладати в цей проект свої гроші.

Адам відкрив у собі запаси енергії, про яку ніколи не підозрював. Роботи було багато: зібрати, відсортувати, запакувати, обкласти льодом і завантажити салат. Для такої роботи не існувало обладнання. Все доводилося вигадувати на ходу, найняти чимало робітників і вчити їх працювати. Усі давали поради, але не допомагав ніхто. Підрахували, що Адам витратив на цю ідею цілий капітал, але скільки конкретно — не знав ніхто. Не знав і сам Адам. Знав тільки Лі.

Ідея видавалася привабливою. Салат передавався комісіонерам у Нью-Йорку за хорошу ціну. Коли потяг відійшов, усі розійшлися по домівках і почали чекати. Якби справа закінчилася успішно, багато хто був би радий запустити руку в свої заощадження і вкласти в неї гроші. Навіть Віль Гамільтон засумнівався, що дав правильну пораду.

Якби розвиток подій планував якийсь усесильний і безжальний ворог, то і тоді все не могло б піти набагато гірше. Коли потяг прибув до Сакраменто, снігова лавина перекрила шлях через гори на два дні, й шість вагонів простояли на запасних коліях, а лід танув і стікав. На третій день товарняк подолав перевал, але на всьому Середньому Заході несподівано і зовсім несвоєчасно встановилася небачено тепла погода. У Чикаго переплутали всі документи — ніхто не був винний, таке нерідко трапляється, й Адамові вагони з салатом простояли в депо ще п’ять днів. Досить і цього, не варто входити в деталі. Зрештою, до Нью-Йорка прибуло шість вагонів мерзенного слизького непотребу, позбутися якого вимагало значних витрат.

Адам прочитав телеграму від комісіонерської компанії, сів у своє крісло, і на його обличчі надовго застигла якась дивна, стражденна посмішка.

Лі тримався подалі, щоб дати йому час опанувати себе. Хлопці чули реакцію Салінаса. Адам просто дурень. Усі ці мрійники-всезнайки завжди потрапляють у халепу. Ділки вітали себе з власною обачливістю, з тим, що не дали себе втягнути. Для бізнесу потрібен досвід. Люди, які успадковують гроші, завжди потрапляють у халепу. Якщо потрібні докази — просто подивіться, як Адам занедбав своє ранчо. Дурень і його гроші не тримаються купи. Може, хоч це буде йому уроком. Але Адам ще вдвічі збільшив потужності льодової фабрики.

Віль Гамільтон пригадав, що не лише виступав проти цієї ідеї, а ще й у подробицях передбачив, що трапиться. Він не відчував ніякого задоволення, але що поробиш, коли людина відмовляється послухатися поради солідного бізнесмена? Бачить Бог, Віль мав чималий досвід з отими ефемерними ідеями. У непрямий спосіб згадувалося, що і Сем Гамільтон був дурень. А щодо Тома Гамільтона — той був просто божевільний.

Коли Лі відчув, що минуло достатньо часу, він не ходив околяса. Він сів просто перед Адамом, щоб привернути і затримати його увагу.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Добре.

— Ти часом не збираєшся знову заховатися у свою шкаралупу?

— Чому ти так вирішив?

— Маєш такий вираз обличчя, як колись. І в очах мерехтить вогник сновиди. Це поранило твої почуття?

— Ні,— відповів Адам.— Єдине, про що думаю, це чи я розорився остаточно.

— Не остаточно,— заспокоїв Лі.— У тебе залишилося близько дев’яти тисяч доларів і ранчо.

— Але ж є ще рахунок на дві тисячі за ліквідацію тих помиїв,— нагадав Адам.

— Це враховано до дев’яти тисяч.

— Я заборгував доволі багато за нове обладнання на фабриці.

— Усе сплачено.

— І я маю дев’ять тисяч?

— І ранчо,— підтвердив Лі.— Можна спробувати продати льодову фабрику.

Обличчя Адама напружилося, і заціпеніла усмішка сповзла.

— Я й далі вірю, що ідея працюватиме. Це просто низка нещасливих збігів. Я залишаю фабрику собі. Холод зберігає продукти. Крім того, фабрика дає невеличкий прибуток. Можливо, я щось вигадаю.

— Спробуй вигадати таке, що не потребує грошей,— порадив Лі.— Мені буде шкода розлучатися з газовою плитою.

3

Близнюки сприйняли провал Адамового проекту близько до серця. Їм уже виповнилося п’ятнадцять років, вони звикли вважатися синами багатого чоловіка, і це почуття було нелегко втратити. Якби вся ця історія не мала відтінку балагану, їм було б не так важко. Вони з жахом згадували величезні плакати на товарних вагонах. Якщо бізнесмени потішалися з Адама, старші школярі були значно жорстокіші. Вони негайно почали називати хлопців «Арон і Кел Салат» або просто «Салатний Качан».

Арон обговорив свою проблему з Аброю.

— Тепер усе буде інакше,— сказав він дівчині.

Абра виросла красунею. Груди в неї піднімалися на дріжджах юності, обличчя випромінювало спокій і тепло вроди. Вона вже була не просто гарненька дівчинка, а сильна і впевнена жінка.

Вона подивилася на його стурбоване обличчя і спитала:

— Чому ж усе буде інакше?

— Ну, по-перше, гадаю, тому що ми бідні.

— Тобі так чи інакше довелось би працювати.

— Ти ж знаєш, що я хочу вступати до коледжу.

— І вступай. Я тобі допомагатиму. Твій батько втратив усі свої гроші?

— Не знаю. Так кажуть.

— Хто каже? — спитала Абра.

— Ну, всі. Мабуть, тепер твої батьки не схочуть, щоб ти за мене йшла.

— Тоді я їм про це і не скажу,— відповіла Абра.

— Ти дуже впевнена в собі.

— Так,— підтвердила вона.— Я дуже впевнена в собі. Ти мене поцілуєш?

— Просто отут? Просто на вулиці?

— А чому б ні?

— Усі побачать.

— Я й хочу, щоб усі побачили,— сказала Абра.

— Ні,— заперечив Арон.— Не люблю виставлятися напоказ.

Абра стала перед ним і зупинила його.

— Слухай-но, добродію. Негайно цілуй мене.

— Навіщо?

— Щоб усі знали,— промовила вона чітко,— що я — місіс Салатний Качан.

Арон ніяково цьомнув її в щоку і потягнув за руку, щоб вона стала знову поруч.

— Може, я сам мушу порвати з тобою,— сказав він.

— Що це ти вигадав?

— Бачиш, я тепер тобі не пара. Тепер я просто ще один злидар. Гадаєш, я не помічаю, як перемінився до мене твій батько?

— Ти просто здурів.

Абра трохи насупилася, оскільки вона також бачила зміни у ставленні свого батька.

Вони зайшли до кондитерської містера Белла і сіли за столик. Того року всі божеволіли за тоніком з селери. За рік до того у моді була шипучка з коренеплодів на мускатному маслі з морозивом.

Абра легенько помішувала бульбашки соломинкою і думала, як змінився її батько після невдачі з салатом. Він сказав їй: «Може, розумніше буде зустрічатися з кимсь іншим для різноманіття?» — «Але ж я заручена з Ароном».— «Заручена! — пирхнув він.— Відколи це діти заручаються? На ньому світ не зійшовся клином».

І ще їй пригадалося, як останнім часом батьки заговорювали про відповідність сімей, а якось натякнули, що деякі люди не можуть назавжди приховати скандал. Це почалося лише тоді, коли Адам, як гадалося, втратив усі свої гроші.

Абра перехилилася через столик.

— Знаєш, те, що ми могли б зробити, настільки просто, що тобі стане смішно.

— Що саме?

— Ми могли б утекти на ранчо твого тата. Мій каже, що земля там просто чудова.

— Ні,— швидко відповів Арон.

— Чому ж ні?

— Я не збираюся ставати фермером, а ти — жінкою фермера.

— Я збираюся стати жінкою Арона, ким би він не був.

— Я не збираюся відрікатися від коледжу.

— Я тобі допоможу,— повторила Абра.

— І де ж ти візьмеш гроші?

— Украду,— відповіла Абра.

— Я хочу виїхати з цього міста,— простогнав Арон.— Усі з мене кепкують. Я не можу цього винести.

— Все скоро минеться.

— Ні, не минеться. Я не хочу тут лишатися ще на два роки до закінчення школи.

— Ти хочеш поїхати від мене, Ароне?

— Ні. Якого дідька він поліз у справи, на яких не тямиться? Господи! Я його ненавиджу.

— Ароне! — суворо застерегла Абра.— Не смій так говорити!

— Звідки я знаю, чи не набрехав він мені про матір?

Обличчя Абри спалахнуло.

— Тебе слід відлупцювати,— сказала вона.— Якби не люди отут, я б сама тебе відшмагала,— вона подивилася на його прегарне обличчя, зараз спотворене люттю і відчаєм, і раптово перемінила тактику.— А чому б тобі не спитати у нього про матір? Просто підійди і спитай.

— Не можу, я ж обіцяв тобі.

— Ти обіцяв лише не казати про те, що чула я.

— Але ж, якби я спитав, він схотів би знати, де я почув.

— Гаразд,— вигукнула вона.— Ти — балувана дитина. Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Іди і питай.

— Не знаю, чи я справді хочу.

— Іноді я ладна тебе вбити. Але Ароне — я так тебе кохаю. Я так тебе кохаю.

З високих дзиґликів біля стійки з газованкою почулися смішки. Абра й Арон говорили на підвищених тонах, і їх почули однолітки. Арон почервонів, на очі навернулися сердиті сльози. Він вибіг з кондитерської і помчав вулицею.

Абра неквапно взяла свою торбинку, розправила і пригладила складки на спідниці. Вона повільно підійшла до містера Белла і розплатилася за селерові тоніки. Йдучи до виходу, вона зупинилася біля гурту реготунів.

— Дайте йому спокій,— холодно промовила вона. І пішла далі, а їй услід фальцетом пропищав голос: «О Ароне, я так тебе кохаю!»

На вулиці вона кинулася наздоганяти Арона, але не змогла його знайти. Вона зателефонувала їм додому. Лі сказав, що Арон ще не повернувся. Але Арон уже був у себе в спальні, охоплений обуренням,— Лі бачив, як він туди прокрався і причинив по собі двері.

Абра блукала вулицями Салінаса, сподіваючись зустріти Арона. Вона сердилася на нього, але їй було незвично самотньо, ніколи раніше Арон від неї не втікав. Абра втратила свій дар лишатися на самоті.

Келові довелося навчитися самотності. Спочатку він пробував приєднуватися до Абри й Арона, але був їм не потрібен. Він ревнував, намагався привернути дівчину до себе, але з цього нічого не вийшло.

Вчитися йому було легко, але нецікаво. Арону доводилося витрачати більше зусиль, щоб вивчити матеріал, тому в Арона було сильніше відчуття досягнення від навчання, і в нього розвинулася повага до навчання, несумірна з його якістю. Кел плив за течією. Його мало цікавили спорт чи інші шкільні заходи. Він виріс високим і сухорлявим, і була в ньому завжди якась похмурість.

1

Скільки Кел себе пам’ятав, стільки він прагнув тепла і любові, як і всяка людина. Якби він був єдиною дитиною, або якби Арон був інший, можливо, Кел налагоджував би стосунки нормально і легко. Але від самого початку люди захоплювалися красою і невимушеністю Арона. Кел, природно, боровся за увагу і приязнь в єдиний спосіб, який знав,— намагався копіювати Арона. Але те, що причаровувало в золотавій простодушності Арона, видавалося підозрілим і неприємним у смаглявому, вузькоокому Келі. А оскільки він не був сам собою, його вистава була непереконлива. Там, де Арона радо сприймали, Кела відштовхували, хоча він робив і говорив достеменно те саме.

Так само, як декілька щиглів по носу примушують цуцика знати своє місце, декілька відштовхувань викликають у хлопчика невпевненість і сором’язливість. Але якщо цуцик починає підлещуватися, падати на спинку, запобігати, хлопчик приховує свою ніяковість за байдужістю, бравадою чи скритністю. А коли вже хлопчик дістав відштовхувань, він вбачатиме їх навіть там, де їх немає, або ще гірше — провокуватиме на відштовхування людей просто тим, що очікує їх.

Цей процес у Кела був такий довгий і повільний, що він не відчував у ньому нічого дивного. Він звів навколо себе стіну самодостатності, достатньо міцну, щоб боронити його від світу. Якщо ця стіна і мала слабкі місця, то були вони поблизу Арона і Лі, а надто поблизу Адама. Ймовірно, у самій відстороненості батька Кел відчував безпеку. Краще хай тебе зовсім не помічають, ніж ставляться ворожо.

Ще зовсім малим Кел відкрив один секрет. Якщо він підкрадався дуже тихенько туди, де сидів батько, і легенько притулявся до його коліна, рука Адама машинально починала гладити Кела по плечу. Напевне, Адам навіть не усвідомлював, що робить, але його ласка викликала у хлопчика такий бурхливий сплеск емоцій, що він приберігав цю незрівняну радість на ті миті, коли найбільше потребував її. В цій залежності була своя магія. Вона стала церемоніальним символом затятого обожнювання.

Ситуація не змінюється від зміни місця. У Салінасі Кел мав не більше друзів, ніж у Кінг-Сіті. Спільників він мав, як мав авторитет і певне поклоніння, але друзів не мав. Він жив сам по собі та блукав сам по собі.

2

Якщо Лі й знав, що Кел виходить з дому ночами і повертається дуже пізно, він не подавав виду, бо все одно не міг би цьому зарадити. Нічні констеблі іноді бачили, як він блукає на самоті. Старший констебль Гайзерман вирішив неодмінно поговорити зі шкільним наглядачем, і той завірив його, що Кел не лише ніколи не прогулює уроків, а й узагалі один з перших учнів. Старший констебль, звичайно, знав Адама, але оскільки Кел не бив вікон і не хуліганив, він наказав своїм підлеглим не чіпати хлопця, а тільки приглядати, щоб він не вскочив у якусь халепу.

Старий Том Вотсон якось уночі причепився до Кела з розпитуваннями, чого він вештається містом у темряві.

— Я ж нікому не заважаю,— боронився Кел.

— Це я знаю. Але тобі слід бути вдома у ліжку.

— Мені не спиться,— відповів Кел, але це було старому Томові невтямки, бо скільки він себе пам’ятав, стільки йому хотілося спати. Хлопець зазирав у Китайський квартал подивитися на гру в фан-тан, але сам не грав ніколи. Тут була якась таємниця, проте цілком прості речі видавалися таємничими Томові Вотсону, і він в них не надто заглиблювався.

Під час своїх прогулянок Кел часто пригадував розмову між Адамом і Лі, яку він підслухав на ранчо. Йому хотілося докопатися до правди. І його знання поступово зростали, то якийсь натяк, почутий на вулиці, то глузлива репліка у більярдній. Якби ці словесні уламки почув Арон, він і уваги б не звернув, але Кел їх колекціонував. Він знав, що мати його не померла. А ще він знав, як з першої розмови, так і з подальших балачок, що Арон навряд чи зрадіє від такого відкриття.

Однієї ночі Кел натрапив на Кролика Голмена, який прибув із Сан-Ардо на свій загул, який робив що півроку. Кролик кинувся радісно вітати Кела, як це завжди роблять селюки, зустрівши знайомого у чужому місті. Кролик, потягуючи віскі з пінтової фляги[46] у провулку за «Еббот-гаусом», виклав Келу всі новини, які тільки міг пригадати. Він продав ділянку своєї землі за гарну ціну і приїхав до Салінаса відсвяткувати, а святкування означало гульбу на всю котушку. Він збирався піти за Колію і показати отим шльондрам, на що здатен справжній чоловік.

Кел тихо сидів поруч і слухав. Коли віскі у флязі Кролика скінчилося, Кел збігав до Луїса Шнайдера і попросив його купити ще пляшку. Кролик відставив свою порожню флягу, а коли потягся до неї знову, вона була повна.

— Дивно,— сказав він,— я гадав, що маю тільки одну. Приємна помилка.

Осушивши другу пінту, Кролик забув не лише, хто такий Кел, а й скільки йому років. Проте він пам’ятав, що його співрозмовник — дуже давній і дорогий друг.

— Ось що я тобі скажу, Джордже,— торочив він,— дай мені лишень набрати трохи свинцю у мій олівець, і ми разом підемо за Колію. І не кажи, що ти того собі не можеш дозволити. Вся гулянка за мій рахунок. Я тобі казав, що продав сорок акрів? Мені від них було мало користі. І знаєш, Гаррі, що ми зробимо? Хай пропадом пропадуть оті дешеві лахудри. Ми підемо до Кейт. Дорого, звісно, десятка, але якого дідька! У них там справжній тобі цирк. Бачив колись цирк, га, Гаррі? Просто цьом та в люлю. Кейт свою справу добре знає. Ти ж пам’ятаєш, хто така Кейт, Джордже? Жінка Адама Траска, мати отих бісових близнюків. Ісусе! Ніколи не забуду, як вона в нього вистрелила і втекла. Законопатила йому кулю в плече і чкурнула. Як дружина вона була саме ніщо, але шльондра з неї збіса вправна. Смішно — кажуть, що з повій виходять зразкові дружини, чув? Для них уже нічого нового немає, їх не звабиш. Допоможи мені трохи, добре, Гаррі? Про що я говорив?

— Про цирк,— спокійно відповів Кел.

— Ага, точно. Так від того цирку в Кейт у тебе очі на лоб повилазять. Знаєш, що вони роблять?

Кел ішов трохи позаду, щоб Кролик його не бачив. І Кролик розказав, що вони роблять. І те, що вони роблять, викликало в Кела нудоту. Йому це видалося просто безглуздим. Чоловіки, які підглядають. Побачивши обличчя Кролика під вуличним ліхтарем, Кел зрозумів, який вигляд має публіка у цирку.

Вони перетнули зарослий двір і піднялися на нефарбовану веранду. Хоча Кел був високий як на свій вік, він став навшпиньки. Швейцар не надто до нього приглядався. Напівтемна кімната з притлумленими лампами і чоловіками в нервовому очікуванні приховала його присутність.

3

Раніше Кел завжди прагнув зібрати докупи все, що бачив і чув, побудувати такий собі прихований склад знаряддя, яке може стати в пригоді, але після візиту до закладу Кейт він відчув розпачливу потребу в допомозі.

Одного вечора Лі, який цокав на своїй друкарській машинці, почув тихенький стукіт у двері та впустив Кела. Хлопець присів на краєчок ліжка, а Лі опустив своє худорляве тіло у м’яке моррісовське крісло. Його втішало, що якийсь там стілець може приносити стільки насолоди. Лі склав руки на животі, ніби мав китайські рукава, і терпляче чекав. Кел дивився на якусь цятку в повітрі просто над головою Лі.

Нарешті Кел заговорив тихо і швидко.

— Я знаю, де моя мати і чим займається. Я її бачив.

Лі подумки промовив конвульсивну мольбу про пораду.

— І що ж ти хочеш знати? — лагідно спитав він.

— Поки що не вирішив. Думаю. А ти сказав би мені правду?

— Безумовно.

Питання, що з’юрмилися в голові у Кела, вирували і бентежили, йому важко було вибрати якесь одне.

— А тато знає?

— Знає.

— Чому ж він говорив, що вона померла?

— Щоб не завдати вам болю.

Кел подумав.

— Що такого вчинив батько, що вона пішла?

— Він кохав її всім серцем і душею. Він давав їй усе, що тільки міг придумати.

— І вона стріляла в нього?

— Так.

— Чому?

— Бо він не хотів її відпускати.

— Він колись її чимось образив?

— Я про таке не чув. Він узагалі не здатний її образити.

— Лі, чому вона так вчинила?

— Не знаю.

— Не знаєш чи не хочеш сказати?

— Не знаю.

Кел замовк так надовго, що пальці Лі напружилися і потяглися до зап’ястків. Йому полегшало, коли Кел знову заговорив. Тон у хлопця змінився. В ньому прозвучало благання.

— Лі, ти її знав. Яка вона була?

Лі зітхнув і розслабив руки.

— Скажу тільки те, що думаю. Я можу помилятися.

— То що ж ти думав?

— Келе,— почав Лі,— я думав про це незліченні години, але й досі не знаю. Вона — якась загадка. Мені здається, що вона не така, як інші люди. Їй чогось бракує. Доброти, можливо, або совісті. Можна зрозуміти людей, тільки коли їх відчуваєш у собі. А її я не відчував. Варто мені про неї подумати, як усі почуття поринають у темряву. Я не знаю, чого вона хотіла, чого прагнула. Її переповнювала ненависть, але чому і до чого, просто не уявляю. Це загадка. Й ота її ненависть була нездорова. В ній не було злості. Вона була безсердечна. Не знаю, чи варто мені так з тобою говорити.

— Я мушу знати.

— Навіщо? Хіба тобі не було легше, поки ти не знав?

— Було. Але тепер я не можу зупинитися.

— Маєш рацію,— погодився Лі.— Коли перша невинність минає, зупинитися вже неможливо,— якщо ти не лицемір і не дурень. Але мені більше нема чого тобі сказати, бо я більше нічого не знаю.

— Тоді розкажи мені про батька,— попросив Кел.

— Це можна,— сказав Лі й ненадовго замовкнув.— Сподіваюся, нас ніхто не чує. Говори тихіше.

— Розкажи мені про нього,— повторив Кел.

— Гадаю, твій батько перебільшено має в собі все те, чого бракує його дружині. На мій погляд, його доброта і совість настільки великі, що майже стають недоліками. Вони призводять його до помилок, заважають йому.

— Що він робив, коли вона його покинула?

— Він помер,— сказав Лі.— Він рухався, але був мертвий. Лише нещодавно він наполовину повернувся до життя.

Лі побачив на обличчі Кела якийсь дивний, новий вираз. Очі у нього широко розплющилися, а рот, зазвичай міцно стиснутий, пом’якшав. У цьому обличчі, попри Келову смаглявість, Лі вперше побачив риси Адама. Плечі у Кела трохи тремтіли, як м’яз, що надто довго перебував у напрузі.

— Що з тобою, Келе? — спитав Лі.

— Я люблю його,— відповів Кел.

— Я також його люблю,— сказав Лі.— Не думаю, що я міг би так довго з вами бути, якби не любив його. Він не розумний у житейському сенсі, але дуже хороший. Можливо, найкращий з усіх, кого я знаю.

Кел різко підвівся.

— Добраніч, Лі.

— Ні, зачекай трохи. Ти комусь розказував?

— Ні.

— Тільки не Арону — хоча йому б ти не сказав.

— А раптом він довідається?

— Тоді тобі доведеться стати поруч і підтримувати його. Ще не йди. Коли ти звідси підеш, можливо, ми вже ніколи не зможемо поговорити. Можливо, ти незлюбиш мене за те, що я знаю правду. Скажи мені ось що — ти ненавидиш свою мати?

— Так,— відповів Кел.

— Я хотів знати. Не думаю, що твій батько її колись ненавидів. Він лише тужив.

Кел потягся до дверей — повільно, обережно. Він засунув руки глибоко в кишені.

— Це як ти сказав про розуміння людей. Я її ненавиджу, бо знаю, чому вона пішла. Я знаю — бо частина її є в мені,— він похилив голову, й у голосі звучав відчай.

Лі підскочив.

— Припини негайно! — наказав він.— Чуєш мене? Не дай Боже я тебе на цьому ще впіймаю! Звісно, в тобі це може бути. Як і в кожній людині. Але ти маєш і інше. Ану дивися мені в очі! Дивися на мене!

Кел підвів голову і стомлено промовив:

— Чого тобі треба?

— В тобі є і інший бік. Слухай мене! Ти б і не заморочувався, якби не було того іншого. Не смій іти найлегшим шляхом. Надто просто виправдовуватися своїм родоводом. І думати про таке не смій! А тепер уважно подивися на мене і запам’ятай як слід. Хай що ти зробиш, це зробиш тільки ти сам — а не твоя мати.

— Ти віриш у це, Лі?

— Так, я в це вірю, і тобі теж краще повірити, інакше я переламаю тобі всі кістки.

Коли Кел пішов, Лі знову сів у своє крісло.

— Хотів би я знати,— покаянно подумав він,— що сталося з моєю орієнтальною стриманістю.

4

Відкриття Кела стосовно матері було не стільки новиною, скільки підтвердженням. Протягом довгого часу він знав без подробиць, що існує якась хмара. І його реакція була двобічна. Він відчував мало не задоволення від влади свого знання, міг оцінювати вчинки і вирази, міг інтерпретувати туманні натяки, міг занурюватися в минуле і упорядковувати його. Але все це не компенсувало болю, якого це знання завдавало.

Тіло Кела перебудовувалося і дорослішало, і його гойдали мінливі вітри отроцтва. Однієї миті він був захоплений, чистий і відданий, другої — качався у бруді, третьої — корчився від сорому і поставав знову захопленим і відданим.

Його відкриття загострило всі емоції. Йому здавалося, що він один такий на всьому світі, з такою спадковістю. Він не міг до кінця повірити Лі, як і не усвідомлював, що інші хлопці проходять через те саме.

Цирк у Кейт залишився з ним. Одної миті пам’ять запалювала його тіло чоловічим вогнем, а наступної його нудило від огиди і ненависті до тих спогадів.

Він уважніше придивлявся до Адама і бачив у ньому, ймовірно, більше смутку і зневіри, ніж було насправді. І знову в Кела зростала пристрасна любов до батька і бажання захистити його, винагородити за все, що той вистраждав. У надчутливій душі самого Кела ті страждання відчувалися нестерпними. Він якось випадково увійшов до ванної, коли Адам мився, побачив потворний шрам від кулі та спитав мимоволі:

— Тату, що це за шрам?

Рука Адама метнулася, ніби бажаючи прикрити шрам.

— Та просто стара рана, Келе,— сказав він.— Я ж брав участь у військових кампаніях проти індіанців. Колись розкажу тобі.

Кел не зводив погляду з обличчя Адама і побачив, як батько поринув у минуле в пошуках якоїсь вигадки. Коли Кел брехав, він бажав дістати якусь користь. Бути змушеним брехати видавалося йому ганебним. Він хотів крикнути: «Я знаю, звідки у вас цей шрам, все гаразд». Але, ясна річ, не крикнув.

— Добре, залюбки послухаю,— сказав він натомість.

Арона також каламутили внутрішні зміни, але його реакція була доволі млява, на відміну від Келової. Його тіло не так пронизливо волало до нього. Пристрасті його пішли у напрямок релігії. Він вирішив стати священиком. Ходив на всі відправи до єпископальної церкви, допомагав прикрашати приміщення квітами й листям на свята і проводив багато часу з молодим кучерявим пастором містером Рольфом. Підготовкою Арона до вступу в світ зайнявся молодий чоловік без жодного досвіду, що і давало йому ту легкість узагальнень, яка зустрічається лише у недосвідчених.

Арон пройшов конфірмацію[47] у Єпископальній церкві та став співати там по неділях у хорі. Абра пішла туди за ним. Її жіночий розум підказував, що такі речі обов’язкові, але неважливі.

Природно, що новонавернений Арон почав упливати на Кела. Спершу Арон молився за Кела подумки, але згодом звернувся напряму. Він засуджував безбожність Кела і вимагав його виправлення.

Кел міг би і дослухатися, якби брат діяв хитріше. Але Арон досяг того ступеню пристрасної чистоти, коли всі інші видаються нечистими. Після кількох нотацій Кел відчув, що Арон до нестями захоплюється собою, і так йому і сказав. Для обох стало полегшенням, коли Арон відступився від брата і прирік на довічне прокляття.

Релігійність Арона неминуче набула сексуального відтінку. Він говорив з Аброю про необхідність зречення і вирішив, що обере для себе целібат — безшлюбність. Мудра Абра погоджувалася з ним, вірячи й сподіваючись, що цей етап мине. Безшлюбність була єдиним станом, який вона знала. Їх хотілося вийти за Арона заміж, народити йому багато дітей, але наразі вона про це не заговорювала. Раніше вона ніколи не ревнувала, проте зараз почала помічати в собі інстинктивну і, мабуть, обґрунтовану ненависть до превелебного містера Рольфа.

Кел спостерігав за перемогою свого брата над гріхами, яких ніколи не скоював. Він сардонічно уявляв, як розповів би братові про матір, щоб побачити, як той з цим упорається, але негайно відкидав цю думку. Він був певен, що Арон нізащо не зможе з цим жити.

1

Час до часу Салінас страждав від відрижок моральності. Цей процес бував доволі одноманітний. Одна відрижка нагадувала іншу. Іноді все починалося на церковній кафедрі, а іноді з приходом нового амбітного президента Жіночого громадського клубу. Незмінним гріхом, який треба було викорінити, були азартні ігри. Напади на азартні ігри мали свої переваги. Їх можна було обговорювати, на відміну від проституції. Азартні ігри становили очевидне зло, до того ж більшість ігорних закладів тримали китайці. Ймовірність наступити на мозоль чиємусь родичу була мінімальна.

Після церкви і клубу праведний гнів охоплював газети. Передовиці вимагали очищення. Поліція погоджувалася, але посилалася на брак засобів, просила збільшення бюджету і подеколи домагалася свого.

Коли наступала стадія передовиць, усі знали, що карти викладено на стіл. Те, що розгорталося далі, ретельністю нагадувало балет. Поліція була готова, ігорні заклади були готові, а газети заздалегідь писали вітальні передовиці. Потім приходив час облави, неквапливої і надійної. Двадцять з гаком китайців, завезених з Паджаро, кілька волоцюг, шість-вісім комівояжерів, які, оскільки були немісцеві, не отримали попередження, потрапляли у поліцейські сіті, ставилися на облік, замикалися у камерах, а вранці штрафувалися і випускалися на волю. Місто пишалося своєю новою бездоганністю, а заклади втрачали лише одну ніч у бізнесі плюс штрафи. Одне з досягнень людини полягає в тому, що вона знає правду, але не вірить у неї.

Восени 1916 року Кел спостерігав за грою у фан-тан у закладі Коротуна Ліма, і його загребли під час облави. У темряві його ніхто не розгледів, і начальник поліції стурбувався, коли знайшов його вранці серед затриманих. Начальник зателефонував Адаму, відірвавши його від сніданку. Адам пройшов два квартали до муніципалітету, забрав Кела, перейшов через вулицю до пошти по кореспонденцію, і вони вдвох пішли додому.

Лі тримав у теплі яєчню Адама і підсмажив два яйця для Кела.

Арон пройшов їдальнею, збираючись до школи.

— Хочеш, я тебе зачекаю,— запропонував він Келу.

— Ні,— відповів Кел. Він, утупившись у тарілку, їв яєчню.

Адам нічого не сказав йому, крім «Ходімо!» у муніципалітеті, після того як подякував начальнику поліції.

Кел проковтнув сніданок, якого не хотів, і з-під вій кидав швидкі погляди на батька. Він нічого не міг зрозуміти з Адамового виразу обличчя. Воно здавалося водночас спантеличеним, сердитим, замисленим і сумним.

Адам дивився у свою кавову чашку. Мовчання наростало, поки його тягар не став нестерпним.

До їдальні зазирнув Лі.

— Кави? — спитав він.

Адам тихо похитав головою. Лі вийшов і цього разу причинив по собі двері.

У тиші, яку порушувало лише цокання годинника, Кел почав боятися. Він відчував якусь силу, що витікала з батька, про існування якої він навіть не здогадувався. По ногах у нього пробігли сверблячі колючки страху, але він боявся ворухнутися, і ноги заніміли. Він стукнув виделкою по тарілці, щоб порушити тишу, але і це клацання поглинула тиша. Годинник розмірено пробив дев’ять разів, але й ці удари поглинула тиша.

Страх трохи зменшився, його місце заступило обурення. Так, мабуть, злиться у пастці лис на свою лапу, яка завела його до пастки.

Раптом Кел підскочив. Він сам не знав, що збирається рухатися. Він закричав, хоча й не знав, що скаже.

— Робіть зі мною, що хочете! — вигукнув він.— Давайте! Кінчайте з цим!

Але і цей крик потонув у тиші.

Адам повільно підвів голову. Дійсно, ніколи раніше не дивився Кел батькові в очі, як і більшість людей не дивиться в очі своїм батькам. Райдужка Адамових очей була блакитна, з темними радіальними рисочками, які губилися у безодні його зіниць. І в глибині обох зіниць Кел бачив відображення свого власного обличчя, немов звідти на нього дивилися два Кели.

— Я тебе підвів, так? — тихо спитав Адам.

Це було гірше, ніж лайка.

— Про що ви говорите? — пробелькотів Кел.

— Тебе захопили в ігорному домі. А я не знаю, як ти туди потрапив, що ти там робив, чому ти пішов туди.

Кел безсило опустився на стілець і втупився у свою тарілку.

— Ти граєш в азартні ігри, сину?

— Ні, сер. Я просто дивився.

— Ти бував там раніше?

— Так, сер. Багато разів.

— Навіщо ти ходиш туди?

— Не знаю. Я не можу знайти собі місця ночами — як-от бродячий кіт.— Думка про Кейт і цей кволий жарт видалися йому огидними.— Коли мені не спиться, я гуляю містом. Намагаюся, щоб це минулося.

Адам зважував кожне своє слово.

— А твій брат також блукає містом?

— Ні, сер, ні. Йому б таке і на думку не спало. Він — він не бентежний.

— От бачиш. Я нічого не знаю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю про вас.

Келу хотілося кинутися батькові на шию, обійняти, і щоб батько обійняв його. Він прагнув якогось несамовитого прояву співчуття і любові. Він узяв своє дерев’яне кільце для серветки і надягнув собі на вказівний палець.

— Я б розповів, якби ви спитали,— сказав він тихо.

— А я не питав! Я не питав! Я такий самий поганий батько, яким був мій!

Ніколи не чув Кел такого тону в Адама. Голос був хрипкий, через нього проривалася теплота, й Адам шукав підходящі слова, намацуючи їх десь у темряві.

— Мій батько зробив ливарну форму і почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я і залишився нікудишнім виливком.

— Сер, не засмучуйтеся,— сказав Кел.— Вам і так нелегко.

— Думаєш? Можливо. А можливо, я просто невдаха. Не знаю власних синів. Не знаю, чи навчуся їх розуміти.

— Я розповім вам усе, що ви хочете знати. Просто питайте мене.

— А з чого починати? Від самого початку?

— Ви засмучені чи сердиті через те, що я потрапив до в’язниці?

На подив Кела, Адам розсміявся.

— Ти ж туди просто потрапив, хіба ні? Нічого поганого ти не робив.

— Мабуть, і просто потрапити туди вже погано.

Келу хотілося також відчувати провину.

— Я теж колись сидів у в’язниці,— промовив Адам.— Цілий рік був в’язнем ні за що.

Кел намагався усвідомити таку єресь:

— Я не вірю.

— Буває, що я й сам не вірю, але знаю, що коли я втік, то пограбував крамницю і викрав дещо з одягу.

— Я не вірю,— слабко повторив Кел, але тепло, близькість були такі чудові, що він учепився за них. Він дихав дуже обережно, щоб не сполохати це тепло.

— Ти пам’ятаєш Семюеля Гамільтона? — раптом спитав Адам.— Переконаний, що пам’ятаєш. Коли ви були ще немовлятами, він сказав, що я — поганий батько. Він мене вдарив, збив з ніг, щоб утовкмачити це мені.

— Отой старигань?

— Він був міцний старигань. І тепер я розумію, щó він мав на увазі. Я такий самий, яким був мій батько. Він не дозволяв мені бути особистістю, а я не бачив у своїх синах людей. Ось про що говорив Семюель.

Адам подивився Келу в очі й усміхнувся, а Кел відчув до нього любов на межі з болем.

— Я не вважаю вас поганим батьком,— сказав Кел.

— Бідолахи! Звідки вам знати? Ви ж ніколи не мали іншого батька.

— Я радий, що потрапив до в’язниці,— сказав Кел.

— І я. І я також,— Адам засміявся.— Ми обоє були у в’язниці — нам є про що поговорити.— Йому ставало дедалі веселіше.— Може, розкажеш мені, що ти за хлопець? Га?

— Так, сер.

— Ти сам хочеш?

— Так, сер.

— Тоді розповідай. Бачиш, це велика відповідальність — бути особистістю. Це не просто займати місце у просторі, де могло би бути повітря. Який ти?

— Без жартів? — Кел зніяковів.

— Без жартів — так, ясна річ, без жартів. Розкажи мені про себе — якщо хочеш, зрозуміло.

— Ну, я,— почав Кел і замовк.— Не так воно і просто, виявляється.

— Гадаю, це було б, мабуть, неможливо. Розкажи мені про свого брата.

— А що ви хочете про нього знати?

— Те, що про нього думаєш ти. Тільки це ти і можеш мені розповісти.

— Він хороший,— сказав Кел.— Він не робить нічого поганого. Він не має поганих думок.

— Зараз ти мені розповідаєш про себе.

— Сер?

— Ти кажеш, що чиниш погано і маєш погані думки.

Щоки в Кела зашарілися.

— Це правда.

— Дуже погані?

— Так, сер. Хочете, щоб я розказав?

— Ні, Келе. Ти вже розказав. Твій голос і твої очі говорять, що ти борешся сам із собою. Але не треба соромитися. Соромитися просто жахливо. Арон колись соромиться?

— Йому нема чого соромитися.

Адам подався вперед.

— Ти впевнений?

— Цілком упевнений.

— Скажи мені, Келе, ти його захищаєш?

— У якому сенсі, сер?

— От якби ти дізнався про щось погане, чи жорстоке, чи огидне, ти би приховав це від нього?

— Гадаю... гадаю, що так.

— Ти вважаєш, що він занадто слабкий і не зможе перенести те, що можеш перенести ти.

— Справа не в тому, сер. Він хороший. Він ніколи нікому не шкодить. Ніколи ні про кого не говорить поганого. Він не підлий, ніколи не скаржиться, і він хоробрий. Він...

— Ти любиш свого брата, так?

— Так, сер. А от поводжуся з ним погано. Я його обдурюю. Іноді без усякої причини я завдаю йому болю.

— А потім ти страждаєш?

— Так, сер.

— А Арон колись страждає?

— Не знаю. Коли я не схотів ходити до церкви, він засмутився. А одного разу, коли Абра розізлилася і сказала, що ненавидить його, він жахливо страждав. Аж захворів. Температура піднялася. Невже не пам’ятаєте? Лі тоді викликав лікаря.

— І я міг би й далі жити з вами і нічого про це не знати! — здивувався Адам.— А чому Абра розізлилася?

— Не впевнений, що мені слід вам розповідати,— сказав Кел.

— Тоді не розповідай.

— Тут немає нічого поганого. Мабуть, можна і розказати. Бачте, сер, Адам хоче стати пастором. Містер Рольф, ну, він любить Високу церкву[48] з її ритуалами, й Арон її також любить, от він і вирішив, що ніколи не одружиться і, можливо, стане самітником.

— Тобто, як ченець?

— Так, сер.

— І Абрі це не сподобалося?

— Мало сказати — не сподобалося! Вона просто оскаженіла. Іноді вона може розлютитися. Вихопила Аронову авторучку, жбурнула її на тротуар і розтоптала. Кричала, що перевела половину свого життя на Арона.

Адам розсміявся.

— А скільки ж Абрі років?

— Майже п’ятнадцять. Але вона... вона в чомусь доросліша.

— Так, це впадає у око. І що ж зробив Арон?

— Він принишк, а потім почувався дуже кепсько.

— Гадаю, ти міг би тоді її у нього відбити,— сказав Адам.

— Абра — дівчина Арона,— відповів Кел.

Адам пильно подивився Келові в очі. А потім покликав:

— Лі!

Відповіді не було. Адам покликав ще раз і сказав:

— Не чув, як він виходив. А мені захотілося свіжої кави.

Кел підскочив:

— Я приготую каву.

— Слухай,— сказав Адам,— ти ж маєш бути в школі.

— Мені не хочеться.

— Треба піти. Арон пішов.

— Я такий щасливий,— зізнався Кел.— Я хочу побути з вами.

Адам роздивлявся свої руки.

— Звари кави,— ласкаво попросив він, і в голосі забриніла якась несміливість.

Коли Кел пішов на кухню, Адам з подивом зазирнув у себе. Його нерви і м’язи тріпотіли від якоїсь голодної схвильованості. Пальцям хотілося щось ухопити, ногам — кудись бігти. Очі спрагло намагалися сфокусуватися на кімнаті. Він бачив стільці, картини, червоні троянди на килимі, бачив речі з новою гостротою — речі, що були майже як люди, але приязні. Й у ньому народжувався загострений апетит до майбутнього — приємне тепле очікування, немов найближчі хвилини й тижні мають принести насолоду. У нього виникло якесь світанкове відчуття, яке передує чудовому, золотавому, лагідному дню. Адам зчепив руки за головою і витягнув ноги.

На кухні Кел не міг діждатися, коли закипить вода в кавнику, і водночас йому було приємно чекати. Диво, ставши знайомим, уже не диво; Кел втратив відчуття чуда від золотого зближення з батьком, але блаженство залишилося. Отрута самотності та ядуча заздрість до несамотніх покинули його, і душа його стала чистою і ніжною, і він це усвідомлював. Він шукав у собі колишню ненависть і побачив, що вона зникла. Він прагнув служити своєму батькові, піднести йому якийсь дорогоцінний подарунок, здійснити великий подвиг на честь свого батька.

Кава википіла, і Кел вимив плиту. Він сказав сам собі: «Учора я б цього не зробив».

Адам усміхнувся сину, коли той вніс паруючий кавник. Адам понюхав повітря і промовив:

— Цей запах підняв би мене з бетонної могили.

— Вона википіла,— сказав Кел.

— Так смачніше,— заспокоїв його Адам.— Цікаво, куди це подався Лі.

— Може, він у себе в кімнаті. Піти подивитися?

— Не треба. Він відізвався б.

— Сер, коли я закінчу школу, ви мені дозволите управляти нашим ранчо?

— Ти зарано плануєш. А як щодо Арона?

— Він хоче вступати до коледжу. Тільки не кажіть йому, що я вам розповів. Хай він розкаже сам, а ви здивуєтеся.

— Але ж це чудово. А хіба ти не хочеш піти до коледжу?

— Упевнений, що я зможу заробляти гарні гроші на ранчо,— вистачить сплачувати за навчання Арона в коледжі.

Адам присьорбнув каву.

— Це дуже шляхетно і щедро,— сказав він.— Не знаю, чи слід мені це говорити, але — що ж, коли я тебе питав, що за хлопець Арон, ти захищав його дуже погано, і мені подумалося, що ти його недолюблюєш або навіть ненавидиш.

— Я його дійсно ненавидів,— гаряче вигукнув Кел.— І я його кривдив. Але, сер, можна я вам щось скажу? Зараз у мене немає ненависті до нього. І вже ніколи не буде. Не думаю, що я когось зможу ненавидіти, навіть мою мати...— Кел замовк, злякавшись своєї обмовки, і весь заледенів усередині від безпорадності.

Адам дивився просто себе. Потер долонею чоло. Врешті-решт він промовив:

— Ти знаєш про свою мати.— Це не було питання.

— Так... так, знаю, сер.

— Знаєш про неї все?

— Так, сер.

— А чи знає Арон? — Адам відхилився у кріслі.

— О ні! Як можна, сер! Він не знає.

— Чому ти говориш отак?

— Я б ніколи не наважився йому розказати.

— Чому ж?

— Гадаю, він би того не витримав.— У Кела краялося серце.— Він надто хороший, щоб таке перенести.— Йому кортіло додати «Так само, як і ви, сер», але це зосталося невимовленим.

На обличчі Адама проступила втома. Він похитав головою.

— Послухай мене, Келе. Як гадаєш, є можливість приховати це від Арона? Подумай як слід.

— Він і близько не підходить до таких місць. Він не такий, як я.

— А раптом йому хтось розкаже?

— Навряд чи він повірить, сер. Та він відгамселить кожного, хто таке скаже, і вважатиме все брехнею.

— А ти там бував?

— Так, сер. Я мусив переконатися,— Кел розхвилювався.— Якби він виїхав з нашого міста до коледжу і ніколи більше тут не мешкав...

— Так. Можливо,— Адам кивнув.— Але йому ще треба два роки вчитися тут.

— А якщо я його умовлю прискорити навчання і закінчити школу за один рік? Він розумний.

— Але ти розумніший?

— У мене інший розум,— відповів Кел.

Здавалося, що Адам росте і заповнює собою половину кімнати. Обличчя у нього стало суворе, блакитні очі дивилися гостро й проникливо.

— Келе! — жорстко мовив він.

— Сер?

— Я довіряю тобі, сину.

2

Від визнання Адама в душі Кела зашумувало щастя. Він не ходив, а літав. Він усміхався частіше, ніж супився, і на нього дедалі рідше находила потаємна похмурість. Лі помітив цю зміну і спитав, чи не завів він собі дівчину.

— Дівчину? Ні. Кому вони потрібні?

— Усім,— відповів Лі.

Тоді Лі запитав у Адама, що найшло на Кела.

— Він знає все про неї,— сказав Адам.

— Он як? — Лі не поліз на рожен.— Що ж, пам’ятаєш, я вважав, що тобі слід їм розповісти.

— Я йому не розповідав. Він дізнався сам.

— Подумати тільки! — сказав Лі.— Проте це не та інформація, від якої хлопець наспівує, коли робить уроки, і підкидає шапку, йдучи дорогою. А Арон знає?

— Цього я й боюся,— відповів Адам.— Не хотів би я, щоб і він дізнався.

— Коли б не стало запізно.

— А що як я поговорю з Ароном? Прозондую ґрунт.

Лі трохи подумав.

— З тобою також щось сталося.

— Ти так гадаєш? Схоже на те,— погодився Адам.

Наспівування, підкидання шапки, швидке приготування уроків становили дуже малу частку діяльності Кела. У своїй новій радості він призначив себе охоронцем батькового задоволення. Він не збрехав, коли говорив, що не відчуває ненависті до матері. Утім, це не змінило того факту, що саме вона була знаряддям страждання й ганьби Адама. Кел міркував, що коли вона зробила таке один раз, може зробити і вдруге. Він вирішив дізнатися про неї все, що можна. Відомий ворог менш небезпечний, менш здатний заскочити зненацька.

Ночами його притягувало до будинку за коліями. Подеколи він лежав удень у засаді серед високих бур’янів на протилежному боці вулиці та спостерігав за закладом. Він бачив, як виходять дівчата, вбрані скромно, навіть суворо. Вони завжди виходили парами, і Кел проводжав їх очима до рогу вулиці Кастровіль, де вони повертали ліворуч до Головної. Він з’ясував, що коли не знати, звідки вони, то неможливо здогадатися, хто вони. Але не цих дівчат відстежував Кел. Він хотів побачити свою мати у світлі дня. Він довідався, що Кейт виходила з дому щопонеділка о пів на другу. Кел так влаштувався у школі, виконуючи блискуче додаткові завдання, що його відпускали у понеділок після полудня. На розпитування Арона він відповідав, що готує один сюрприз, і це зобов’язує його мовчати. Арон, власне, не надто й цікавився. У своєму самозаглибленні він скоро про все те просто забув.

Кел, потому як декілька разів прослідкував за Кейт, вивчив її маршрут. Вона завжди відвідувала ті самі місця: спершу Монтерейський окружний банк, де її заводили до відгородженого блискучими ґратами сховища. Там вона перебувала п’ятнадцять чи двадцять хвилин. Потім ішла тихим кроком Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Заходила до крамниці «Портер і Ірвін», дивилася на сукні, іноді робила покупку — прогумовану тасьму, англійські булавки, вуаль, пару рукавичок. О чверть по другій вона заходила до салону краси Мінні Франкен, залишалася там годину і виходила з закрученим у тугі кучерики волоссям, прикритим шовковим шарфом, який вона зав’язувала під підборіддям.

О пів на четверту вона піднімалася сходами до Фермерського комерційного центру і йшла на прийом до лікаря Розена. Вийшовши з приймальні лікаря, вона на хвилину зазирала до кондитерської Белла і купувала велику коробку шоколадних цукерок асорті. Вона ніколи не змінювала маршруту. З кондитерської вона одразу поверталася на вулицю Кастровіль, а звідти до свого будинку.

У її вбранні не було нічого дивного. Вона одягалася, як будь-яка заможна дама у Салінасі, виходячи по покупки в понеділок,— хіба що завжди натягала рукавички, що для Салінаса було незвично.

Через ці рукавички руки її здавалися розпухлими й грубими. Рухалася вона так, ніби перебувала у скляному футлярі. Вона ні з ким не заговорювала і, здавалося, нікого не помічала. Час до часу хтось із чоловіків обертався і дивився їй услід, а потім квапливо повертався до своєї справи. Але здебільшого вона прослизала, як жінка-невидимка.

Декілька тижнів Кел вистежував Кейт. Він намагався не привертати до себе її уваги. А оскільки Кейт завжди ходила не озираючись, він був певен, що вона його не помічає.

Коли Кейт заходила до себе на подвір’я, Кел невимушено йшов далі й повертався додому іншим шляхом. Він не міг би доладно пояснити, навіщо за нею стежить, от хіба що хоче все про неї знати.

На восьмий тиждень він пройшов тим маршрутом, яким вона закінчила свою подорож, і, як завжди, зайшла у свій зарослий двір.

Кел зачекав хвилинку, а потім пройшов у розхитану хвіртку.

Кейт стояла біля високої розпатланої бирючини. Вона холодно подивилася на Кела і сказала:

— Чого тобі треба?

Кел захолодів на ходу. Час для нього зупинився, він затамував подих. Потім вдався до прийому, якого навчився ще в дитинстві: почав уважно роздивлятися й систематизувати всі деталі оточення свого головного об’єкту. Він помітив, як вітер з півдня пригинає молоді листочки високого розпатланого куща бирючини. Побачив глинисту стежку, збиту в чорну багнюку багатьма ногами, побачив, що Кейт стоїть збоку від багнюки. Почув, як локомотив на Південно-Тихоокеанській сортувальній станції випускає пару різкими пронизливими струменями. Відчув прохолодне повітря на молодому пушку в себе на щоках. І весь цей час Кел не зводив очей з Кейт, як і вона з нього. А ще він побачив, що її широко поставлені очі, їхній колір і колір її волосся, навіть манера поводити плечима — високо зводити, немов знизуючи,— точнісінько такі, як у Арона, що брат до неї дуже подібний. Він тільки недостатньо добре знав власне обличчя, щоб упізнати її рот, її маленькі зуби і високі вилиці як свої. Вони простояли отак якусь мить, між двома поривами південного вітру.

— Ти не вперше мене переслідуєш,— сказала Кейт.— Чого тобі треба?

Кел нахилив голову.

— Нічого,— відповів він.

— Хто наказав тобі це робити?

— Ніхто... мем.

— Ти мені не скажеш, я правильно розумію?

Кел почув свої наступні слова з величезним подивом. Вони вихопилися раніше, ніж він міг їх зупинити.

— Ви моя мати, і я хотів побачити, яка ви.

То була чиста правда, і вона вразила, як напад змії.

— Що? Що таке? Хто ти такий?

— Я — Кел Траск.

Він відчув невеличкий зсув рівноваги, як на гойдалці. Тепер його місце було згори. Хоча вираз обличчя в неї не змінився, Кел знав, що вона перейшла до оборони.

Кейт роздивлялася його уважно, приглядалася до кожної риси. У пам’яті виник неясний образ Карла. Раптом вона промовила:

— Ходімо зі мною!

Обернулася і пішла стежкою, обходячи багнюку.

Кел завагався на мить, а потім пішов за нею сходами. Він пам’ятав ту велику напівтемну кімнату, але все решта було незнайоме. Кейт повела його за собою коридором до своєї кімнати. Проходячи повз кухню, вона крикнула:

— Чаю! Дві чашки!

У себе в кімнаті Кейт ніби забула про нього. Вона зняла пальто, стягуючи рукава неслухняними, опуклими пальцями в рукавичках. Потім підійшла до нових дверей, прорізаних у стіні в кінці кімнати, де стояло її ліжко. Прочинила двері й увійшла до нової маленької прибудови.

— Іди сюди,— покликала вона.— Візьми собі стілець.

Кел зайшов слідом за нею у кімнату-шкатулочку. Там не було ні вікон, ні жодних оздоблень. Стіни було пофарбовано в темно-сірий колір. Товстий сірий килим вкривав підлогу. З меблів було величезне крісло з сірими шовковими подушками, столик для читання і торшер з темним абажуром. Кейт смикнула ланцюжок вмикача світла, не знявши рукавичок і тримаючи його між великим і вказівним пальцями так, ніби замість руки мала протез.

— Зачини двері,— наказала Кейт.

Торшер кидав коло світла на столик, а решта кімнати залишалася темно-сірою. Здавалося, що сірі стіни всмоктують і поглинають світло.

Кейт обережно вмостилася серед великих пухових подушок і повільно стягла рукавички. Пальці на обох руках були перебинтовані.

— Чого вирячився? — сердито сказала Кейт.— Це артрит. А, хочеш подивитися, так? — вона розмотала замащену пов’язку з правого вказівного пальця і піднесла його до світла. Палець був покарлючений.— Ось. Дивися. Це артрит,— вона заскиглила від болю, акуратно й нещільно обмотуючи палець.— Ох, як же боляче від цих рукавичок! Сідай.

Кел примостився на краєчку стільця.

— Не виключено, що й ти його отримаєш,— сказала Кейт.— У моєї двоюрідної бабусі був артрит, починався він і в моєї матері...— Тут вона замовкла. В кімнаті запала тиша.

У двері постукали.

— Це ти, Джо? — гукнула Кейт.— Залиш тацю там. Джо, ти мене чуєш?

З-за дверей почулося бубоніння.

Кейт сказала дуже рівним голосом:

— У вітальні якесь сміття. Прибери його. Анна не прибрала у себе в кімнаті. Зроби їй ще одне попередження. Скажи, що це вже останнє. Єва щось надто розійшлася вчора увечері. Я з нею розберуся. А ще, Джо, скажи кухарю, що коли він знову подасть моркву на цьому тижні, хай пакує речі. Чуєш мене?

Бубоніння з-за дверей повторилося.

— Це все,— промовила Кейт.— Брудні свині! — Це вже собі під ніс.— Вони б згнили, якби я їх не пильнувала. Піди принеси тацю з чаєм.

Коли Кел відчинив двері, спальня була порожня. Він заніс тацю до прибудови й обережно поставив на столик для читання. Таця була велика, срібна, на ній стояв олов’яний заварний чайник, дві тонесенькі білі чашки, цукор, вершки і відкрита коробка шоколадних цукерок.

— Розлий чай,— звеліла Кейт.— У мене руки болять.— Вона поклала собі в рот цукерку, з’їла її і провадила.— Я помітила, як ти роздивлявся цю кімнату. Світло ріже мені очі. Я прихожу сюди відпочити.

Вона побачила, як Кел кинув швидкий погляд на її очі, й повторила жорстко й рішуче:

— Світло ріже мені очі. А в чому справа? Ти не хочеш чаю?

— Ні, мем. Я не люблю чай.

Вона тримала тоненьку чашечку забинтованими пальцями.

— Гаразд. То що тобі треба?

— Нічого, мем.

— Просто хотів на мене подивитися?

— Так, мем.

— І що, задоволений?

— Так, мем.

— Який у мене вигляд? — вона криво посміхнулася, показавши гострі дрібні зуби.

— Гарний.

— Я мала б здогадатися, що ти правди не скажеш. Де твій брат?

— У школі, мабуть, або вдома.

— Як він?

— Схожий на вас.

— Он як? А за характером?

— Він хоче стати священиком,— сказав Кел.

— Думаю, так і мусить бути — зовні схожий на мене, а хоче стати священиком. Чоловік може завдати чимало шкоди церкві. Коли чоловік приходить сюди, він насторожі. Але у церкві чоловіка видно наскрізь.

— Він серйозно до цього ставиться.

Кейт подалася до нього, і на її обличчі з’явився жвавий інтерес.

— Налий мені чаю. Твій брат зануда?

— Він хороший.

— Я питаю, чи він зануда.

— Ні, мем.

Вона відкинулася назад і піднесла чашку до губ.

— Як там твій батько?

— Я не хочу говорити про нього.

— Не хочеш? Отже, він тобі подобається?

— Я його люблю,— відповів Кел.

Кейт пильно на нього подивилася, і її здавив якийсь дивний спазм — в грудях боляче стиснулося. Але вона не подала виду й опанувала себе.

— Невже ти не хочеш цукерки? — спитала вона.

— Хочу, мем. Чому ви те зробили?

— Чому я зробила що?

— Чому ви стріляли в мого тата і втекли від нас?

— А він тобі не розказав?

— Ні. Він нам не розказав.

Вона торкнулася однією рукою другої і тут-таки відсмикнула, немов дотик їх обпалив.

— Твій батько колись приводив у дім якихось... дівчат або молодих жінок?

— Ні,— відповів Кел.— Навіщо ви стріляли в нього і втекли?

Щоки у Кейт затверділи, а губи витягнулися в лінію, немов до роботи узявся цілий набір м’язів. Вона підвела голову, очі були холодні й порожні.

— Ти говориш, як дорослий,— промовила вона,— але недостатньо дорослий. Може, краще б ти побіг погратися — і витер собі ніс.

— Іноді я експериментую на своєму браті,— сказав Кел.— Принижую його. Довожу до сліз. Він не розуміє, як я це роблю. Я кмітливіший за нього. Я не хочу цього робити. Мене від цього нудить.

Кейт провадила, ніби це були її власні слова:

— Вони вважали себе такими розумними. Дивилися на мене і гадали, що все про мене знають. Але я всіх обдурювала. Я обдурювала всіх до єдиного. А коли вони вважали, що можуть наказувати мені, що робити,— от тоді я обдурювала їх найкраще. Тоді, Карле, я обдурювала їх як слід.

— Мене звуть Калеб,— сказав Кел.— Калеб дістався до Землі Обіцяної. Так говорить Лі, так сказано в Біблії.

— Отой китаєць! — І Кейт далі заговорила з жаром.— Адам думав, що я йому належу. Коли мене побили, переламали всю, він мене забрав до себе, піклувався про мене, готував мені їсти. Він намагався цим прив’язати мене до себе. Так можна прив’язати більшість людей. Вони вдячні, вони у боргу, а це найгірший вид кайданів. Але мене ніхто не може затримати. Я чекала, чекала, поки до мене повернулися сили, і тоді вирвалася. Ніхто не може тримати мене у клітці. Я знала, що він робить. І чекала.

У сірій кімнаті стояла тиша, чути було тільки хрипке, натужне дихання Кейт.

— Чому ви в нього стріляли? — знову запитав Кел.

— Тому що він намагався мене зупинити. Я могла б його вбити, але не стала. Просто хотіла, щоб він мене відпустив.

— Ви ніколи не шкодували, що не залишилися?

— Господи, ні! Навіть ще зовсім маленькою я могла робити все, що хотіла. Вони ніколи не розуміли, як мені це вдавалося. Ніколи. Завжди були упевнені, що праві в усьому. А так і не зрозуміли нічого — ніхто й ніколи...— Тут вона дещо усвідомила.— Ти і справді моєї породи. Можливо, такий самий. А чому б, власне, й ні?

Кел підвівся і зчепив руки за спиною.

— Коли ви були маленькою,— він зробив паузу, щоб краще висловити свою думку,— у вас не виникало відчуття, ніби вам чогось бракує? Ніби інші володіють чимось таким, чого не немає у вас,— мають якийсь секрет, яким не хочуть з вами поділитися? Ви відчували щось подібне?

Він ще не договорив, як її обличчя почало відгороджуватися від нього, а коли закінчив, Кейт уже відрізала шлях до зближення.

— Чим я займаюся! — промовила вона.— Розмовляю з дітлахом!

Кел розчепив руки і засунув їх у кишені.

— Розмовляю зі шмаркачем! Напевне, я з глузду з’їхала.

Обличчя Кела спалахнуло від хвилювання, очі розширилися від прозорливості.

— Що з тобою? — спитала Кейт.

Він стояв нерухомо, на лобі виступив піт, руки стиснулися в кулаки.

Кейт, як завжди, встромила гострий, проте байдужий ніж своєї жорстокості. Вона тихенько розсміялася.

— Може, я й наділила тебе доволі цікавими штуками, як от це,— вона простягнула свої покарлючені руки.— Але якщо в тебе епілепсія — якісь напади, то воно не від мене.

Вона весело подивилася на Кела, очікуючи шоку і бентеги.

Кел заговорив щасливим голосом:

— Я вже йду. Я йду зараз. Лі сказав мені правду.

— І що ж тобі сказав Лі?

— Я боявся, що в мені сидить частка від вас.

— Так і є.

— Ні. Ні. Я сам по собі. Від вас у мені нічого немає.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

— Знаю — і все. Я раптом усе збагнув. Якщо я підлий, то ця підлість лише моя власна.

— Цей китаєць забив тобі голову дурнуватими казочками. Чого ти на мене так зиркаєш?

— Навряд чи вам очі ріже світло,— сказав Кел.— Гадаю, ви боїтеся.

— Геть звідси! — крикнула Кейт.— Забирайся геть!

— Вже йду,— він узявся за дверну ручку.— Я не маю до вас ненависті. Але мене тішить, що ви боїтеся.

Вона спробувала покликати Джо, але голос її перейшов у глухий хрип.

Кел рвонув двері й захлопнув їх по собі.

Джо розмовляв у вітальні з однією з дівчат. Вони почули легкі швидкі кроки. Та поки вони роздивилися, стрімка фігурка долетіла до виходу, вискочила на веранду, і важкі вхідні двері з гуркотом зачинилися. Почувся один крок на веранді, потім хрускіт, ніби хтось стрибнув на землю.

— Що воно в біса було? — спитала дівчина.

— Хто його знає? — відповів Джо.— Іноді мені здається, що я марю.

— Мені також. Я тобі казала, що у Клари бувають видіння?

— Гадаю, їй явився... привид шприца,— сказав Джо.— Я собі от що думаю: менше знаєш, краще спиш.

— Твоя правда,— погодилася дівчина.

1

Кейт сиділа в кріслі, відкинувшись на подушки. Нервові хвилі пробігали у неї по тілу, як мурашки, залишаючи по собі відчуття крижаного опіку.

Вона заговорила сама до себе.

— Заспокойся. Ну ж бо. Не допускай цього болю. Не думай ні про що. Клятий шмаркач!

Раптом їй пригадалася єдина людина, яка викликала в неї подібну панічну ненависть. То був Семюель Гамільтон з його сивою бородою, рум’яними щоками й усміхненими очима, які проникали їй під шкіру і бачили все, що всередині.

Перебинтованим вказівним пальцем вона підчепила тоненький ланцюжок, що висів у неї на шиї, і витягла з-за корсажа те, що висіло на ланцюжку,— два ключики від банківських сейфів, золотий годинник, оздоблений конваліями, і маленький сталевий циліндрик із закрученим ковпачком. Вона обережно відкрутила ковпачок і витрусила звідти собі на поділ сукні желатинову капсулу. У капсулі були білі кристалики — шість гранів морфію — гарна, надійна доза. Кейт подивилася на них у світлі лампи, потім так само обережно поклала капсулу в циліндрик, закрутила ковпачок і засунула ланцюжок у корсаж.

Останні слова Кела все звучали й звучали у неї в голові. «Мене тішить, що ви боїтеся». Вона промовила ці слова вголос, щоб перебити їхнє звучання. Ритм зник, але виникла яскрава картина, і Кейт дала їй сформуватися, щоб роздивитися як слід знову.

2

Ще до спорудження прибудови Кейт отримала гроші, які залишив Карл. Чек перетворився на крупні банкноти, і пачки готівки осіли у сховищах Монтерейського окружного банку.

Це сталося приблизно тоді, коли перші болі почали крутити їй руки. Вона мала досить грошей, щоб виїхати. Проте їй хотілося вичавити зі свого закладу якнайбільше. А ще добре було зачекати, поки вона знову не почуватиметься добре.

Та більше ніколи не почувалася вона добре. Нью-Йорк видавався холодним і дуже далеким.

Вона отримала лист, підписаний «Етель». Хто така в дідька ця Етель? Хай хто вона була, то чисте безумство — просити гроші. Етель — існує безліч жінок з цим іменем. Етелями хоч греблю гати. А оця надряпала щось недоладне на лінійованому аркуші.

Невдовзі до Кейт з’явилася і сама Етель, і Кейт її ледве впізнала.

Кейт сиділа за конторкою, насторожена, підозріла і самовпевнена.

— Чимало часу спливло,— сказала вона.

Етель відповіла, як солдат, який після демобілізації зустрічає сержанта, котрий його муштрував:

— Справи у мене кепські.

Вона розтовстіла, загрубшала. Одяг відзначався натужною чистотою, яка означає бідність.

— Де ти... живеш зараз? — спитала Кейт, чекаючи, коли ж ця стара шкапа наважиться перейти до суті.

— У готелі «Південний Тихоокеанський». Знімаю там номер.

— Отже, ти тепер не працюєш у закладі?

— Я так і не змогла знайти собі роботу,— відповіла Етель.— Ви не повинні були мене виганяти.— Бавовняною рукавичкою вона витерла сльози, що виступили у кутиках очей.— Справи мої кепські. Спершу я мала проблеми через отого нового суддю. Дев’яносто днів — і жодних зауважень, принаймні не тут. Вийшла і підчепила гонорейку. Але сама про те не знала. Заразила свого постійного клієнта, класний хлопець, працював на одну банду. Він розлютився і страшенно мене побив, зламав ніс, вибив чотири зуби, а отой новий суддя посадив мене на сто вісімдесят днів. Чорт забирай, Кейт, за сто вісімдесят днів утрачаєш усю клієнтуру. Вони забувають про твоє існування. А розпочати все знову мені так і не вдалося.

Кейт кивала головою з холодним і нещирим співчуттям. Вона знала, що Етель наближається до головного. Але Кейт її випередила. Вона відсунула шухляду, витягла гроші та простягнула Етелі.

— Я ніколи не кидаю друзів у біді,— промовила вона.— Чому б тобі не переїхати до іншого міста, не почати спочатку? Можливо, щастя знову тобі всміхнеться.

Етель ледь стрималася, щоб не вчепитися в гроші. Вона тримала банкноти віялом, як гральні карти,— чотири десятки. Рот у неї заходив ходором від емоцій.

— Я сподівалася,— заговорила вона,— що ви втямите — я варта більше, ніж сорок баксів.

— Про що це ти?

— Хіба ви не дістали мого листа?

— Якого листа?

— Ой,— простогнала Етель,— напевно, його загубили десь на пошті. Там такі розтелепи. Але менше з тим. Я гадала, ви про мене попіклуєтеся. Мені повсякчас недобре. Немов якийсь тягар тисне на нутрощі.

Вона зітхнула, а потім заговорила так швидко, що Кейт зрозуміла — Етель це репетирувала.

— Так от, можливо, ви пам’ятаєте,— почала Етель,— що я маю якесь таке друге бачення. Завжди пророкувала те, що потім збувалося. Побачу щось уві сні — і воно збувається. Люди кажуть, на цьому можна заробляти. Кажуть, я природний медіум. Ви пам’ятаєте?

— Ні,— відповіла Кейт.— Не пам’ятаю.

— Та невже? А може, ви ніколи того не помічали. На відміну від усіх. Я їм розповідала багато чого, й усе геть справджувалося.

— І до чого ти хилиш?

— Отут мені якось наснився сон. Я пам’ятаю, коли це було, бо тієї самої ночі померла Фей,— вона зиркнула на скрижаніле обличчя Кейт і вперто провадила.— Тієї ночі падав дощ, і в моєму сні також дощило, принаймні було мокро. Й от, у тому сні я побачила, як ви вийшли через кухонні двері. Було не надто темно, проглядав місяць. І я побачила уві сні вас. Ви пройшли углиб двору і нахилилися. Мені не було видно, що ви робите. А потім ви прокралися назад до будинку. І наступне, що мені стає відомо,— Фей померла!

Етель зробила паузу, чекаючи на якусь реакцію Кейт, але обличчя Кейт лишалося незворушним. Етель почекала, доки не переконалася, що Кейт говорити не збирається.

— Так от, як я й казала, я звикла вірити у свої сни. Дивно, але там нічого не було, окрім розтрощених флакончиків від ліків і гумового наконечника від піпетки.

— І ти віднесла їх до лікаря,— протягнула ліниво Кейт.— Що ж він тобі сказав про вміст отих флаконів?

— Нічого я нікуди не відносила.

— Даремно,— сказала Кейт.

— Я нікому не хочу шкодити. У мене самої клопоту вистачає. Я поклала оте розбите скло в конверт і кудись засунула.

— Виходить, ти прийшла до мене просити поради? — лагідно спитала Кейт.

— Так, мем.

— Тоді послухай, що я думаю. Я думаю, що ти — стара нікчемна шльондра, яку надто часто били по голові.

— От тільки не кажіть, що я збожеволіла,— почала Етель.

— Може, не збожеволіла, але ти змучена і хвора. Я вже казала, що не залишаю друзів у біді. Можеш повернутися сюди. Працювати тобі вже не до снаги, але можеш допомагати з прибиранням і на кухні. Матимеш де спати і що їсти. Як тобі таке? І трохи кишенькових грошей.

Етель неспокійно заворушилася.

— Ні, мем,— відповіла вона.— Не дуже-то мені хочеться... тут спати. І я не ношу отой конверт із собою. Я його залишила у подруги.

— Що ти собі надумала?

— Я подумала, якби ви знайшли спосіб виплачувати мені сто доларів на місяць, я б дала собі раду, та й здоров’я б могла підправити.

— Кажеш, ти зупинилася у «Південному Тихоокеанському»?

— Так, мем. І мій номер якраз навпроти стійки реєстрації. А нічний портьє — мій друг. І він ніколи не спить на чергуванні. Дуже класний хлопець.

— Не намочи штанці, Етель,— сказала Кейт.— Непокоїти тебе мусить лише те, скільки запросить твій «класний хлопець». Зажди хвилинку,— вона відрахувала ще шість десятидоларових купюр у своїй шухляді та простягнула їх Етелі.

— Гроші надходитимуть першого числа, чи мене самій по них заходити?

— Я їх надсилатиму,— пообіцяла Кейт і додала роздумливо: — От що, Етель, я вважаю, що тобі слід здати оте скло на експертизу.

Етель міцно затиснула гроші в руці. Її переповняло почуття перемоги і доброзичливості. Мало чим можна було її пройняти.

— Мені навіть на думку такого не спадало. Хіба що у крайньому разі.

Коли Етель пішла, Кейт вибралася у глибину двору. Навіть по стількох роках було видно, що землю ретельно перекопували.

Наступного ранку суддя почув звичайний звіт про дрібні правопорушення і нічну жадібність. Він одним вухом слухав четверту справу і наприкінці короткої розповіді свідка-позивача, спитав:

— Скільки грошей ви втратили?

Чорноволосий чоловік відповів:

— Сотню доларів.

Суддя звернувся до поліцейського офіцера, який здійснив арешт:

— А скільки знайшли у неї?

— Дев’яносто шість доларів. Вона купила віскі, цигарки і журнали у нічного портьє о шостій ранку.

— Я цього типа в житті не бачила! — вигукнула Етель.

Суддя переглянув папери.

— Два затримання за проституцію, а тепер пограбування. Ти нам дорого обходишся. Я вимагаю, щоб до полудня тебе вже не було в місті.— Він наказав офіцеру: — Перекажіть шерифу, щоб її виставили за межі округу.— А потім мовив до Етелі: — Якщо повернешся сюди, я тебе судитиму за незаконний перетин кордону, а це вже тюрма. Тобі ясно?

— Ваша честь, я мушу поговорити з вами наодинці,— попросила Етель.

— Навіщо?

— Мені необхідно вам дещо розповісти. Мене підставили.

— Усіх вас підставляють,— сказав суддя.— Наступний.

Поки заступник шерифа відвозив Етель до кордону округу на мосту через річку Паджаро, свідок-позивач пішов вулицею Кастровіль до закладу Кейт, а потім передумав і вирушив до перукарні Кено підстригтися.

3

Візит Етелі спочатку не надто стурбував Кейт. Вона знала, на яку увагу заслуговує повія, котра перебуває на обліку в поліції, знала, що аналіз розбитих склянок не виявить жодних ознак отрути. Вона майже забула про Етель. Вимушене нагадування було всього лише неприємним спогадом.

Проте поступово вона почала замислюватися. Одного вечора, коли вона перевіряла рахунки за бакалію, її штрикнула одна думка, сліпуча й мерехтлива, як метеор. Ця думка блиснула і зникла так швидко, що їй довелося перервати роботу, щоб пригадати, що ж воно було. Яким чином у тій думці промайнуло смагляве обличчя Карла? А допитливі й веселі очі Сема Гамільтона? І чому її затрусило від страху, коли сяйнула та думка?

Кейт її відкинула і повернулася до своїх рахунків, але обличчя Карла визирало у неї з-за плеча. У неї заболіли пальці. Вона відклала папери й обійшла будинок. То був спокійний, млявий вечір — вечір вівторка. Клієнтів було так мало, що не було кому показувати цирк.

Кейт знала, щó до неї відчувають дівчата. Вони її панічно бояться. І її це дуже влаштовувало. Ймовірно, вони її ненавидять, але то байдуже. Вони їй довіряють, і оце вже має значення. Якщо вони дотримувалися встановлених нею правил, і дотримувалися точно, Кейт дбала про них і захищала. Тут не було ні приязні, ні поваги. Кейт ніколи не винагороджувала їх, а карала тільки двічі, після чого виганяла. Дівчата були певні, що їх не покарають без причини.

Коли Кейт робила обхід, дівчата силувалися не показувати свого напруження. Кейт знала про це і не очікувала іншого. Але того вечора вона відчувала, що поруч хтось є. Їй здавалося, що то поруч з нею, то за нею іде Карл.

Вона пройшла через їдальню до кухні, відчинила холодильний ящик і зазирнула всередину. Підняла покришку баку для сміття і перевірила, чи не викинули туди щось годяще. Так вона робила завжди, але того вечора була особливо ретельна.

Коли вона вийшла з вітальні, дівчата перезирнулися і спантеличено знизали плечима. Елоїза, яка розмовляла з чорночубим Джо, спитала:

— Щось трапилося?

— Мені нічого не відомо. А в чому річ?

— Не знаю. Вона, здається, нервується.

— Що ж, там була якась колотнеча.

— Яка саме?

— Зупинися! — застеріг Джо.— Я нічого не знаю і ти нічого не знаєш.

— Зрозуміла. В чуже просо не пхай носа.

— Золоті слова,— схвалив Джо.

Кейт завершила обхід.

— Я іду спати,— сповістила вона Джо.— Не турбуй мене без крайньої необхідності.

— Від мене щось потрібно?

— Так, зроби мені чаю. Ти відпрасувала оту сукню, Елоїзо?

— Так, мем.

Кейт не знаходила собі місця. Вона акуратно розклала всі папери по шухлядках, і коли Джо приніс чай, звеліла йому поставити його біля ліжка.

Умостившись серед подушок, присьорбуючи чай, Кейт досліджувала оту свою думку. До чого тут Карл? І тоді вона збагнула.

Карл був розумний. У свій дивовижний спосіб Сем Гамільтон також був розумний. Оця думка й викликала страх — розумні люди існують. Карл і Сем померли, але, можливо, знайдуться інші. Вона ретельно все зважувала.

Уявімо, що я сама викопала оті склянки. Що я подумала б і що я зробила б? Груди її стиснув страх. Чому склянки розтрощили і закопали? Отрути в них не було! Тому навіщо їх закопувати? Що примусило так зробити? Їй слід було викинути їх у канаву на Головній вулиці або запхати у бак для сміття. Доктор Вайльд помер. Але які він залишив записи? Вона не знала. Уявімо, вона знайшла оті склянки і дізналася, щó в них було. Невже б вона не звернулася до того, хто на цьому тямиться: «Якщо давати кротонову олію людині, що з нею буде? А якщо давати малими дозами протягом довгого часу?» Вона це знала. Можливо, знала не лише вона.

«А раптом ти почула би про багату хазяйку борделю, яка заповіла все своє майно і гроші новій дівчині й невдовзі померла?» Кейт добре знала, якою була б її перша думка. Вона втратила розум, коли влаштувала вигнання Етелі з округу. Тепер її і слід загув. Етелі треба було платити, а потім виманити в неї склянки. Де тепер оті склянки? У конверті — але де? Як знайти Етель?

Етель, звісно, знає, чому і як її вигнали. Етель не надто розумна, але могла розказати комусь розумнішому. І може піти поголос про хворобу Фей, про те, який у неї тоді був вигляд, про її заповіт.

Кейт задихалася, по тілу забігали колючки страху. Їй треба виїхати до Нью-Йорка чи ще кудись, не морочитися з продажем будинку. Гроші їй не потрібні. Грошей у неї купа. Ніхто її не зможе знайти. Так, але якщо вона втече, а отой розумаха таки чув балачки Етелі, хіба це її не видасть?

Кейт вилізла з ліжка і прийняла велику дозу заспокійливого.

Відтоді страх безнастанно крався за нею, завжди був поруч. Кейт майже раділа, дізнавшись, що біль у руках був початком артриту. Якийсь злий голос нашіптував, що прийшло покарання.

Кейт ніколи не виходила надовго до міста, а тепер і зовсім незлюбила покидати будинок. Вона знала, що чоловіки потайки спостерігають за нею, знаючи, хто вона така. А якщо хтось із цих чоловіків має обличчя Карла чи очі Семюеля? Вона буквально виганяла себе з дому раз на тиждень.

І тоді вона зробила собі прибудову і пофарбувала її в сірий колір. Вона казала, що світло буцімто ріже їй очі, а згодом і сама почала вірити, що очі в неї болять від світла. Очі в неї пекло після виходів до міста. Дедалі більше часу проводила вона у своєму закутку.

Деякі люди здатні, так само як була здатна Кейт, дотримуватися двох протилежних думок водночас. Вона вірила, що світ подразнює її очі, що сіра кімнатка — це печера, де можна сховатися, глибока ущелина в землі, місце, де її ніхто не побачить. Якось, сидячи на подушках у своєму кріслі, вона вирішила пробити таємні двері надвір, щоб можна було непомітно вислизнути. І тут не стільки думка, скільки почуття відкинуло цей план. Адже тоді вона буде незахищена. Якщо вона може вийти, щось зможе увійти — оте щось, яке вешталося навколо будинку, підкрадалося до стін ночами, мовчки випростувалося, намагаючись зазирнути у вікна. Кейт потребувала дедалі більше сили волі, щоб вийти з дому по обіді в понеділок.

Коли Кел почав за нею ходити, її охопив жахливий страх. А коли вона підстерегла його під бирючиною, страх перетворився на паніку.

Але зараз голова її занурилася у пухкі подушки, а очі заплющилися під м’яким тягарем заспокійливого.

1

Країна непомітно сповзала до війни, перестрашена і водночас зачарована. Люди не відчували бурхливих емоцій війни майже шістдесят років. Війна у Мексиці була не стільки війною, скільки експедицією. В листопаді містера Вільсона переобрали президентом завдяки його передвиборчій обіцянці не втягувати нас у війну, але разом з тим від нього вимагали сильної руки, що неминуче означало війну. Бізнес пожвавився, ціни зростали. Британські торгівельні агенти роз’їжджали по країні, скуповуючи харчі, мануфактуру, метали, хімікати. Країну охопила хвиля збудження. Ніхто особливо не вірив у війну, навіть плануючи її. Долина Салінас-Веллі жила своїм звичайним життям.

2

Кел ішов до школи разом з Ароном.

— У тебе стомлений вигляд,— зауважив Арон.

— Справді?

— Я чув, коли ти прийшов уночі. О четвертій годині. Що ти робив так пізно?

— Гуляв, думав про різне. Ти не хотів би покинути школу і повернутися на ранчо?

— Навіщо?

— Ми могли б заробити грошей для тата.

— Я збираюся до коледжу. Хотів би вже зараз вступити. З нас усі сміються. Я хочу виїхати з цього міста.

— Ти просто з глузду з’їхав.

— Не я з глузду з’їхав. Не я втратив усі гроші. Не я придумав ідіотську ідею про салат. А люди все одно сміються з мене. Я не знаю, чи вистачить грошей на коледж.

— Він не хотів втрачати гроші.

— Але ж втратив.

— Тобі треба закінчити цей клас, а потім останній, щоб вступати до коледжу,— сказав Кел.

— Гадаєш, я цього не знаю?

— Якби ти добряче попрацював, можливо, зміг би скласти вступні іспити наступного літа і поїхати вчитися вже восени.

Арон різко обернувся до брата.

— Я не зміг би.

— А по-моєму, зміг би. Поговори з директором. І превелебний Рольф неодмінно тобі допоможе.

— Я хочу вибратися з цього міста,— повторив Арон.— І ніколи не схочу повернутися. Люди й досі дражнять нас Салатними Качанами. Сміються з нас.

— А як Абра?

— Абра зробить те, що треба.

— А вона схоче, щоб ти виїжджав?

— Абра зробить те, що я від неї захочу.

Кел ненадовго замислився.

— Слухай, що я скажу. Я спробую заробити гроші. Якщо ти візьмешся як слід і складеш іспити на рік раніше, що ж, я тобі допоможу з коледжем.

— Допоможеш?

— Звісно, допоможу.

— Тоді я зараз же піду до директора,— і Арон прискорив крок.

— Ароне, зачекай! — гукнув йому вслід Кел.— Послухай! Якщо він скаже, що ти це можеш, не розповідай татові.

— Чому?

— Просто я уявив, як буде класно, коли ти прийдеш і скажеш, що це вже сталося.

— Не бачу різниці.

— Не бачиш?

— Ні, не бачу,— сказав Арон.— Як на мене, це безглуздо.

Кел ледве втримався, щоб не закричати: «Я знаю, хто наша мати! Я можу її тобі показати!» Це дістало б Арона до самої печінки.

Кел зустрів Абру у вестибюлі до початку уроків.

— Що відбувається з Ароном? — запитав він.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Літає у хмарах. Гадаю, це через того священика.

— Він проводжає тебе додому?

— Саме собою. Але я його наскрізь бачу. У нього крильця прорізуються.

— Він і досі соромиться через отой салат.

— Знаю,— сказала Абра.— Я його намагалася переконати. Гадаю, йому це подобається.

— Що?

— Нічого,— відповіла Абра.

Після вечері того дня Кел спитав у батька, чи можна йому в п’ятницю з’їздити на ранчо.

— Навіщо? — Адам обернувся у кріслі.

— Просто хочу подивитися. Просто хочу дізнатися, що там і як.

— І Арон хоче поїхати?

— Ні. Я збираюся сам.

— Не бачу причин для відмови. Лі, ти не бачиш причини не пустити його?

— Не бачу,— відповів Лі. Він уважно подивився на Кела.— Серйозно думаєш зайнятися фермерством?

— Можливо. Якби ви передали мені ранчо, я б там вів хазяйство, батьку.

— Оренда триватиме ще понад рік,— зауважив Адам.

— І потім я зможу там хазяйнувати?

— А школа?

— Я вже закінчу школу.

— Там видно буде,— промовив Адам.— Може, ти надумаєш вступати до коледжу.

Коли Кел підійшов до виходу, його наздогнав Лі й вийшов разом з ним з дому.

— Можеш розказати, що відбувається? — спитав він у Кела.

— Просто хочу роздивитися.

— Гаразд, здається, мене ставлять на місце.

Лі розвернувся і пішов до будинку. Потім гукнув:

— Келе!

Хлопець зупинився.

— Келе, тебе щось турбує?

— Ні.

— Я маю п’ять тисяч доларів, якщо вони тобі знадобляться.

— Навіщо б вони мені знадобилися?

— Хтозна,— відповів Лі.

3

Віль Гамільтон любив свою скляну клітку в гаражі. Його інтереси сягали значно далі за автомобільне агентство, але він не облаштовував собі іншого офісу. Він любив оту діяльність за скляними стінами. А скло він встановив подвійне, щоб не долинав шум з гаража.

Віль сидів у великому поворотному кріслі червоної шкіри і здебільшого радів життю. Коли люди говорили про те, як його брат Джо заробляє в Нью-Йорку купу грошей на рекламі, Віль завжди казав, що він сам — велетенська жаба у малій калюжі.

— Я не наважився б перебиратися до великого міста,— пояснював він.— Я простий сільський хлопець.

І йому подобався сміх, який викликали ці слова. То був доказ, що друзям було добре відомо, який він багатий.

Кел прийшов до нього на розмову одного суботнього ранку. Побачивши здивований погляд Віля, він представився:

— Я — Кел Траск.

— А, звісно. Господи, та ти вже зовсім дорослий. Ти з батьком?

— Ні. Я прийшов сам.

— То сідай. Гадаю, ти не палиш.

— Інколи. Цигарки.

Віль передав йому через стіл пачку цигарок «Мюрад». Кел відкрив її, а потім закрив.

— Щось мені зараз не хочеться.

Віль дивився на смагляве обличчя хлопця, і воно йому подобалося. Він подумав: «Хлопець кмітливий. Такого не обдуриш»,— а вголос промовив:

— Напевне, скоро візьмешся за серйозні справи.

— Так, сер. Планую хазяйнувати на нашому ранчо, коли закінчу школу.

— Цим багато не заробиш. Фермери нічого не заробляють. Заробляє той, хто в них купує і продає. На фермерстві не розбагатієш.

Віль розумів, що Кел оцінює його, випробує його, приглядається до нього, і це йому сподобалося.

Кел уже прийняв рішення, але спершу спитав:

— Містере Гамільтон, у вас, здається, немає дітей?

— Справді немає. І це мене засмучує. Мабуть, через це я шкодую найбільше. А чому ти питаєш?

Кел лишив це питання поза увагою.

— Ви могли б дати мені пораду?

Віль відчув тепле задоволення.

— Якщо це в моїх силах — залюбки. І чого ж ти хочеш?

І тоді Кел зробив таке, що Віль Гамільтон схвалив ще більше. Як своє знаряддя він використав відвертість. Він сказав:

— Я хочу заробити багато грошей. Я хочу, щоб ви мене навчили як.

Віль подолав бажання розсміятися. Хай якою наївною була ця заява, він зовсім не вважав Кела наївним.

— Хто ж того не хоче,— сказав він.— І що для тебе означає багато грошей?

— Двадцять чи тридцять тисяч доларів.

— Боже милостивий! — вигукнув Віль і подався вперед у кріслі, аж воно зарипіло. Тепер він уже розсміявся, але без тіні глузування. Кел усміхнувся у відповідь.

— А ти мені можеш сказати, навіщо тобі стільки грошей?

— Так, сер. Можу,— Кел розкрив пачку цигарок, витяг одну з овальним корковим фільтром і запалив.— Вам я скажу навіщо.

Віль знову відкинувся в кріслі, передбачаючи насолоду.

— Мій батько втратив цілу купу грошей.

— Знаю,— сказав Віль.— Я його застерігав не перевозити салат через усю країну.

— Справді? А чому?

— Не було жодних гарантій,— пояснив Віль.— Бізнесмен мусить підстраховуватися. Якщо трапляється щось, йому кінець. І це трапилося. Продовжуй.

— Я хочу заробити гроші, щоб повернути йому все, що він втратив.

Віль щиро здивувався.

— Чому?

— Хочу і все.

— Ти його любиш? — спитав Віль.

— Так.

М’ясисте обличчя Віля скривилося, і на нього холодним вітром повіяв один спогад. Він не блукав коридорами пам’яті, то був лише спалах, що вмістив усі роки, образ, почуття і відчай, які зупинилася, як фотокамера зупиняє світ. Він побачив у спалаху Семюеля, гарного як світанок, з уявою як політ ластівки, побачив талановитого, задумливого Тома, що був як темний вогонь, побачив Уну, яка приборкувала бурі, побачив чарівливу Моллі, побачив Дессі з її сміхом, побачив красеня Джорджа, лагідність якого заповнювала дім, як аромат квітів, а ще побачив Джо, наймолодшого, мазунчика. Кожен з них без зусиль приносив у сім’ю якийсь дар.

Майже кожна людина має власну скриньку з прихованим болем, про яку ніхто не здогадується. Віль добряче сховав свою скриньку, він голосно сміявся, використовував порочні чесноти і ніколи не давав ходу своїй заздрості. Себе він вважав тупуватим, дурнуватим, консервативним і примітивним. Ніяка велика мрія не піднімала його на вершини, ніяка розпука не привела б до самознищення. Він завжди був десь скраю, намагаючись злитися з родиною завдяки тим дарам, які мав,— обачності, здоровому глузду, ретельності. Він вів фінансові справи, наймав адвокатів, викликав трунаря, а врешті-решт ще й сплачував їхні рахунки. Інші навіть не усвідомлювали, що він їм потрібен. У нього був талант заробляти гроші й не втрачати їх. Йому здавалося, що Гамільтони зневажають його за цю єдину здатність. Він любив їх віддано, завжди був готовий допомогти грошима, щоб витягти їх з халепи. Йому здавалося, що вони його соромляться, і він щосили боровся за їхнє визнання. Усе це було в холодному вітрі, який повіяв на нього.

Трохи банькуваті очі Віля зволожилися, коли він дивився на Кела, і хлопець спитав:

— Що з вами, містере Гамільтон? Вам недобре?

Віль відчував своїх рідних, але не розумів їх. А вони приймали його, навіть не знаючи, що треба щось розуміти. Й от приходить цей хлопець. Віль розумів його, відчував його, сприймав його, впізнав його. Такого він хотів би мати сина, або брата, або батька. І холодний вітер спогаду перетворився на теплу приязнь до Кела, від якої перехопило десь усередині.

Віль із зусиллям відірвався від своїх думок. Кел сидів, відкинувшись, на стільці й чекав.

Віль не знав, скільки тривало мовчання.

— Я роздумував,— незграбно пояснив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо.— Ти звернувся з проханням. Я бізнесмен. Я нічого не даю за так. Я продаю.

— Розумію, сер.

Кел був насторожі, але відчував, що він подобається Вілю Гамільтону.

— Я хочу дещо знати, і мені потрібна правда,— сказав Віль.— Ти скажеш мені правду?

— Не знаю,— відповів Кел.

— Гарна відповідь. Звідки ти можеш знати, поки не почуєш питання? Це мені до вподоби. Це розумно — і чесно. Слухай: ти маєш брата. Ваш батько любить його більше, ніж тебе?

— Усі його люблять більше,— спокійно відповів Кел.— Усі люблять Арона.

— А ти?

— І я. Принаймні... Так, люблю.

— А що «принаймні»?

— Іноді мені знається, що він дурний, але я його люблю.

— А батька?

— Дуже люблю.— сказав Кел.

— А він більше любить твого брата.

— Не відомо.

— Гаразд, отже, ти кажеш, що хочеш повернути гроші, які втратив батько. Чому?

Зазвичай очі Кела були примружені й сторожкі, але зараз вони так широко розплющилися, що здавалося, ніби він дивиться навколо і крізь Віля. Ніколи ще Кел так близько не підходив до власної душі.

— Мій батько хороший,— сказав він.— Я хочу йому відшкодувати, тому що сам я не хороший.

— Якщо ти це зробиш, хіба ти не станеш хорошим?

— Ні,— відповів Кел.— У мене думки погані.

Віль ще ніколи не зустрічав людини, яка б так відверто себе розкривала. Йому стало майже ніяково від цієї відвертості, але він знав, наскільки безпечний Кел у своїй оголеній чесності.

— Ще одне,— сказав він,— і я не заперечую, якщо ти не схочеш відповісти. Не думаю, що я б на таке відповів. Так от. Скажімо, ти дістав би ці гроші й віддав їх батькові,— тобі не спало б на думку, що ти намагаєшся купити його любов?

— Так, сер. Спало б. І це була би правда.

— Про це я й хотів спитати. Тепер усе.

Віль нахилився вперед і приклав руки до спітнілого лоба, на якому пульсувала жила. Він не міг пригадати, коли відчував подібне потрясіння. А в Кела виникло обережне передчуття перемоги. Він знав, що переміг, але зробив незворушне обличчя, щоб не видати себе.

Віль підвів голову, зняв окуляри і протер вологі скельця.

— Ходімо звідси,— запропонував він.— Покатаємося.

Віль сів за кермо свого величезного «вінтона» з капотом довгим, як труна; потужний мотор машини гарчав і пихтів. Він поїхав на південь від Кінг-Сіті окружною дорогою, кругом наливалася новими соками весна, у небі носилися жайворонки, дротяні огорожі дзюрчали веселу мелодію. На заході височіла гора Піко-Бланко, її вершина ще була вкрита густим снігом, а у долині, перекриваючи шлях вітрам, виструнчилися евкаліпти у блиску юного срібного листя.

Доїхавши до бічної дороги, що вела до рідної лощини угіддя Трасків, Віль зупинив машину. Він не сказав ні слова відтоді, як його «вінтон» виїхав з Кінг-Сіті. Могутній мотор затих з глибоким зітханням.

Віль, дивлячись просто поперед себе, промовив:

— Келе, хочеш бути моїм партнером?

— Так, сер.

— Я не беру партнерів без грошей. Я міг би позичити тобі гроші, але це потягне за собою проблеми.

— Я можу дістати гроші,— сказав Кел.

— Скільки?

— П’ять тисяч доларів.

— Ти? Не можу повірити.

Кел мовчав.

— Вірю,— сказав Віль.— У борг?

— Так, сер.

— А який відсоток?

— Ніякий.

— Гарний хід. Де ж ти їх візьмеш?

— Цього я вам не скажу, сер.

Віль покрутив головою і розсміявся. Його переповнювало задоволення.

— Може, це безглуздо, проте я тобі вірю,— а я далеко не дурень,— він запустив двигун, а потім знову заглушив.— Хочу, щоб ти уважно послухав. Ти газети читаєш?

— Так, сер.

— Ми от-от можемо вступити у війну.

— Схоже на те.

— Так вважає багато людей. Так от, ти знаєш нинішні ціни на боби? Тобто, за скільки можна продати сто мішків у Салінасі?

— Не впевнений. Гадаю, від трьох до трьох з половиною центів за фунт.

— Що значить — не впевнений? Звідки ти знаєш?

— Я ж збирався просити у батька дозволу хазяйнувати на ранчо.

— Ясно. Але ти не хочеш цим займатися сам. Ти надто розумний. Орендаря твого батька звати Рантані. Він — швейцарський італієць, чудовий фермер. Обробляє майже п’ятсот акрів землі. Якщо ми йому гарантуємо п’ять центів за фунт, надамо позику на посівний матеріал, він посадить боби. Так само, як і кожний другий фермер у цих краях. Ми можемо укласти угоду на п’ять тисяч акрів під боби.

— Що ми робитимемо з бобами за п’ять центів на ринку по три центи? — здивувався Кел.— А, зрозумів! Та чи можемо ми мати впевненість?

— Ми з тобою партнери? — спитав Віль.

— Так, сер.

— Так, Вілю. Кажи мені «ти».

— Так, Вілю.

— Як швидко ти можеш дістати п’ять тисяч доларів?

— До наступної середи.

— Згода!

Товстий чоловік і тоненький смаглявий хлопець урочисто потиснули один одному руки.

Віль, не відпускаючи руку Кела, сказав:

— Тепер ми партнери. Я маю контракт з Британським закупівельним агентством. А ще маю приятеля в Інтендантському корпусі. Закладаюся, що ми зможемо продати всі сушені боби, які дістанемо, за десять центів фунт, або й більше.

— Коли ви зможете їх продати?

— Раніше, ніж ми щось підпишемо. А тепер хочеш з’їздити до старого будинку і поговорити з Рантані?

— Так, сер,— відповів Кел.

Віль запустив мотор, і громіздкий зелений автомобіль незграбно виїхав на бічну дорогу.

1

Одного дня наприкінці літа Лі прийшов додому зі своїм величезним базарним кошиком. Лі, переїхавши до Салінаса, став одягатися як консервативний американець. З дому він завжди виходив у чорному костюмі. Сорочки носив тільки білі, з високими твердими комірцями, і надавав перевагу вузьким чорним краваткам-стрічечкам, які свого часу були емблемою американських сенаторів. Капелюхи в нього були чорні, з круглою тулією і прямими крисами, незім’яті, немов він залишав місце для скрученої косиці. Вигляд у нього був бездоганний.

Якось Адам щось зауважив стосовно стриманої величі вбрання Лі, й той широко йому всміхнувся.

— Я повинен так робити,— пояснив він.— Тільки дуже багаті люди можуть собі дозволити одягатися так погано, як ти. Бідний чоловік змушений вдягатися добре.

— Бідний! — вибухнув Адам.— Та невдовзі ти даватимеш у борг нам.

— Не виключено,— погодився Лі.

Того дня він поставив важкий кошик на підлогу.

— Спробую приготувати зимовий суп з дині. Це китайська страва. Маю родича в Китайському кварталі, він мене навчив. Цей родич задіяний у гральному бізнесі й феєрверках.

— А я гадав, що родичів у тебе немає,— здивувався Адам.

— Усі китайці — родичі, а китайці на прізвище Лі — найближчі. Мого родича звати Суї Донг. Нещодавно він переховувався з огляду на здоров’я і навчився куховарити. Треба поставити диню в горщик, акуратно зрізати верхівку, покласти цілу курку, гриби, водяні каштани, цибулю-порей і трішки імбиру. Потім все це прикрити верхівкою дині й тушкувати на дуже маленькому вогні дві доби. Має бути смачно.

Адам напівлежав у своєму кріслі, зчепивши руки за головою, й усміхався до стелі.

— Смачно, Лі, смачно,— сказав він.

— Та ти навіть не слухав.

Адам сів рівно.

— Отак собі думаєш, ніби знаєш своїх рідних дітей, і раптом виявляється, що не знаєш їх зовсім.

— Що, якась подробиця їхнього життя оминула твою увагу? — всміхнувся Лі.

Адам коротко засміявся.

— Я дізнався випадково,— сказав він.— Знав, що Арон рідко бував удома цього літа, але гадав, що він просто десь там грається.

— Грається! — пирхнув Лі.— Він уже роками не грається.

— Гаразд, менше з тим,— вів далі Адам.— Сьогодні я зустрів містера Кілкенні, отого, що викладає в старших класах. Він гадав, що я знаю. Уявляєш, що робить цей хлопець?

— Ні,— відповів Лі.

— Він пройшов програму всього наступного року. Він збирається складати іспити до коледжу і заощадити цілий рік. І Кілкенні переконаний, що в нього все вийде. Що скажеш на це?

— Винятково. А навіщо це йому потрібно?

— Як навіщо? Закінчити школу на рік раніше!

— Але для чого?

— Дідько, Лі! Він амбітний. Невже це незрозуміло?

— Ні,— сказав Лі.— Мені таке незрозуміло.

— І головне — ні пари з вуст! Цікаво, чи знає про це його брат?

— Гадаю, Арон хотів би зробити сюрприз. Нам не слід заговорювати про це, поки він сам не розповість.

— Напевне, ти маєш рацію. Знаєш що, Лі? Я ним пишаюся. Неймовірно пишаюся. Мені страшенно приємно. Шкода, що Кел не має таких амбіцій.

— Хтозна,— відізвався Лі.— Можливо і він має свій секрет.

— Можливо. Бачить Бог, він також рідко буває вдома. Як по-твоєму, це для нього добре — не триматися хати?

— Кел намагається знайти себе,— сказав Лі.— На мій погляд, ці особисті хованки — річ звичайна. Багато людей шукає себе все життя, часто — безнадійно.

— Тільки подумати! — Адам не міг заспокоїтися.— Виконати програму за рік наперед! Коли він нам розкаже, треба буде зробити йому подарунок.

— Золотий годинник,— запропонував Лі.

— Гарна ідея,— погодився Адам.— Куплю годинник, віддам гравірувальнику і триматиму напоготові. Що там написати?

— Гравірувальник підкаже,— сказав Лі.— А через дві доби курку виймаєш, видаляєш кістки і кладеш м’ясо назад.

— Яку курку?

— Для зимового супу з дині,— пояснив Лі.

— А у нас вистачить грошей, щоб послати Арона до коледжу?

— Якщо будемо обачливі, а він не розвине в собі смаку до багатства.

— Не розвине,— запевнив Адам.

— Я так само думав про себе, однак розвинув.

І Лі з насолодою подивився на рукав свого піджака.

2

Будинок парафіяльного священика єпископальної церкви Святого Павла був просторий і недоладний. Його спорудили для багатодітних пасторів. Містер Рольф, нежонатий і невибагливий, замкнув більшість приміщень, та коли Арону треба було займатися, він надавав хлопцю велику кімнату і сам допомагав з навчанням.

Містер Рольф приязно ставився до Арона. Йому подобалася його янгольська врода, гладенькі щоки, вузькі стегна, довгі стрункі ноги. Йому подобалося сидіти у себе в кімнаті, спостерігаючи, як Арон, напружено вчиться. Він розумів, чому Арон не може займатися у себе вдома, в атмосфері, що не сприяла чіткій і ясній думці. Містер Рольф відчував, що Арон — його витвір, його духовний син, його внесок до церкви. Він бачив його крізь свої муки безшлюбності й відчував, що веде його у тиху гавань.

Розмови їхні були довгі, стримані й особисті.

— Я знаю, що мене критикують,— говорив містер Рольф.— Так сталося, що я сильніше вірю у вище покликання церкви, ніж деякі люди. Ніхто не має права казати мені, що сповідь не настільки важливе таїнство, як причастя. І запам’ятай мої слова: я все це поверну, але поступово, обережно.

— Коли я матиму свою церкву, я також це робитиму.

— Тут потрібен великий такт,— говорив містер Рольф.

— Я б хотів, щоб у нашій церкві були... Добре, я все ж таки скажу. Я хотів би, щоб у нас були свої августинці[51] або францисканці[52]. Щоб було де усамітнитися. Іноді я здаюся собі нечистим. Мені хочеться відійти від бруду й очиститися.

— Я розумію, щó ти відчуваєш,— серйозно сказав містер Рольф.— Але я туди не можу тебе супроводжувати. Я не можу думати, що наш Господь Ісус волів би, щоб його духовенство покинуло своє служіння світові. Подумай, як він наполягав, щоб ми проповідували Євангеліє, допомагали немічним і бідним, навіть самі опускалися до бруду, щоб витягти грішників з багна. Ми мусимо точно наслідувати Його приклад.

Очі у нього розгорілися, в голосі залунали гортанні ноти, якими він користувався у проповідях.

— Напевне, мені не варто казати тобі це. Але, сподіваюся, ти не знайдеш у моїх словах гордині. Тут є свої перемоги. Останні п’ять тижнів на вечірню службу приходить одна жінка. Не думаю, що ти її бачиш зі свого місця в хорі. Вона завжди сідає в останньому ряду з лівого боку. Власне, тобі її видно. Під кутом. Вона носить вуаль і завжди йде ще до того, як я повертаюся з відпусту.

— І хто вона така? — спитав Арон.

— Що ж, ти маєш знати такі речі. Я провів дуже тактовні розпитування, і ти нізащо не здогадаєшся. Вона... вона... хазяйка закладу з поганою репутацією.

— У нас у Салінасі?

— У нас у Салінасі,— містер Рольф нахилився до Арона.— Я бачу твою відразу. Ти мусиш її подолати. Не забувай Господа і Марію Магдалину. Без гордині я заявляю, що був би радий витягти її з бруду.

— Чого їй тут треба? — спитав Арон.

— Можливо, того, що ми їй мусимо запропонувати,— спасіння. Це потребує великого такту. Я бачу, як воно станеться. І запам’ятай мої слова — такі люди несміливі. Прийде день, коли у мої двері постукають, і вона благатиме її впустити. Й от, Ароне, я молюся, щоб мені не забракло мудрості й терпіння. Повір: коли це станеться, коли заблудла душа шукатиме світла, приходить найвищий і найпрекрасніший досвід, який випадає на долю священика. Це мета нашого існування, Ароне. Це мета нашого існування.

У містера Рольфа перехопило подих.

— Я молю Бога, щоб не схибити,— промовив він.

3

Адам Траск уявляв війну такою, якою він туманно пригадував кампанію проти індіанців. Ніхто нічого не знав про величезну світову війну. Лі читав історію Європи, намагаючись з уламків минулого скласти картину майбутнього.

Лайза Гамільтон померла з вимученою усмішкою на вустах, її вилиці неприємно випнулися, коли з них зійшов рум’янець.

Адам нетерпляче чекав, коли Арон прийде з новинами про іспити. Масивний золотий годинник лежав серед носовичків у верхній шухляді його комоду, і він його заводив і перевіряв точність ходу за власним годинником.

Лі отримав свої настанови. У вечір того дня, коли все буде оголошено, він має приготувати індичку і спекти торт.

— Ми влаштуємо свято,— сказав Адам.— Як щодо шампанського?

— Чудово,— відповів Лі.— А ти читав фон Клаузевіца[53]?

— Хто це такий?

— Не надто обнадійливе читання,— сказав Лі.— Одну пляшку шампанського?

— Так, однієї досить. Суто для тостів, розумієш. Для святкового настрою.

Адаму і на думку не спадало, що Арон може провалитися.

Одного пообіддя Арон підійшов до Лі й спитав:

— Де тато?

— Голиться.

— Я не прийду сьогодні на вечерю,— сповістив Арон. У ванній кімнаті він став у батька за спиною і звернувся до намиленого відображення у дзеркалі.— Містер Рольф запросив мене на вечерю до себе.

Адам витер бритву туалетним папером.

— Чудово,— сказав він.

— Можна я прийму ванну?

— Я за хвилину закінчую.

Коли Арон пройшов вітальнею, попрощався і вийшов, Кел і Адам дивилися йому вслід.

— Він напахтився моїм одеколоном,— зауважив Кел.— Я й досі чую запах.

— Напевне, там буде неабиякий прийом,— одізвався Адам.

— Не можна його звинувачувати в тому, що він хоче відсвяткувати. Він тяжко працював.

— Відсвяткувати?

— Іспити. Невже він не розповів? Він склав іспити.

— А, так, іспити... Так, звісно, він мені розповів. Молодець. Я ним пишаюся. Мабуть, подарую йому золотий годинник.

— Нічого він вам не розповідав,— різко сказав Кел.

— Розповів, розповів. Сьогодні вранці.

— Сьогодні вранці він про це ще не знав.

Кел підвівся і вийшов з дому.

Він швидко йшов Центральною авеню у сутінках, що згущалися, проминув парк і будинок, де колись мешкав Джексон-Камяний-Мур Толлот[54], подалі від вуличних ліхтарів, туди, де вулиця переходила у заміську дорогу, і звернув подалі від ферми Толлота.

О десятій годині Лі вийшов надіслати листа і побачив, що Кел сидить на нижній сходинці веранди.

— Що з тобою? — спитав він.

— Ходив гуляти.

— А що з Ароном?

— Не знаю, здається, він чимось ображений.

— Хочеш піти зі мною на пошту?

— Ні.

— А чому ти тут сидиш?

— Збираюся відлупцювати його до півсмерті.

— Не треба,— порадив Лі.

— Чого б це?

— Бо, гадаю, у тебе нічого не вийде. Він тебе просто уб’є.

— Маєш рацію,— погодився Кел.— Сучий він син!

— Добирай слова.

— Гаразд,— засміявся Кел,— я пройдуся з тобою.

— Ти читав фон Клаузевіца?

— Навіть не чував про такого.

Коли Арон повернувся додому, на нижній сходинці веранди його чекав Лі.

— Я врятував тебе від побиття. Сідай.

— Я йду спати.

— Сідай! Я хочу з тобою поговорити. Чому ти не сказав батькові, що склав іспити?

— Він би не зрозумів.

— Тільки твоя дупа все розуміє.

— Мені не подобається така мова.

— А чому, по-твоєму, я до неї вдався? Я ніколи не лаюся просто знічев’я. Ароне, твій батько жив і дихав цим.

— Звідки він дізнався?

— Ти мусив би сам йому розповісти.

— Це не твоя справа.

— Я хочу, щоб ти зараз увійшов у дім і розбудив батька, якщо він спить, хоча навряд чи він спить. Я хочу, щоб ти йому розповів.

— І не подумаю.

— Ароне,— спокійно сказав Лі,— ти коли-небудь бився з маленьким чоловіком, вдвічі меншим за тебе?

— Що ти маєш на увазі?

— Це найнеприємніша річ на світі. Чоловічок не зупиниться, і тобі доведеться його сильно вдарити, а це ще гірше. От тоді ти й справді вскочиш у халепу.

— Про що ти говориш?

— Якщо не зробиш, як я тобі звелів, Ароне, я битимуся з тобою. Хіба це не кумедно?

Арон спробував пройти. Лі став у нього на дорозі, його маленькі кулачки недолуго стиснулися, а поза була настільки комічна, що він сам розсміявся.

Арон спантеличено позадкував від нього. І коли він зрештою сів на сходинку, Лі глибоко зітхнув.

— Слава Богу, що це скінчилося,— сказав він.— Слухай, Ароне, не поділишся зі мною, що тебе гризе? Раніше ти мені все розповідав.

Раптом Арона прорвало.

— Я хочу вирватися звідси. Це мерзенне місто.

— Зовсім ні. Місто як місто, не гірше за решту.

— Я тут чужий. Краще б ми сюди не переїжджали. Не знаю, що зі мною коїться. Я хочу поїхати,— мало не завив він.

Лі заспокійливо обійняв Арона за широкі плечі.

— Ти стаєш дорослим. Може, справа в цьому,— тихо промовив він.— Іноді мені здається, що світ випробовує нас найжорсткіше, коли ми зазираємо собі в душу і з жахом за собою спостерігаємо. Але не це найгірше. Ми думаємо, що всі зазирають нам в душу. Тоді бруд здається ще бруднішим, а чистота сяє недоторканістю. Ароне, це мине. Лише трошки почекай, і все скінчиться. Тобі від цього не легше, тому що ти в це не віриш, але нічого кращого я для тебе зробити не можу. Спробуй повірити: ніщо не є ані таким поганим, ані таким хорошим, як тобі зараз здається. Так, я можу тобі допомогти. Лягай зараз спати, а рано-вранці ти встанеш і розкажеш татові про іспити. Зроби це з захватом. Він самотніший за тебе, тому що у нього немає прекрасного майбутнього, про яке можна мріяти. Пересиль себе. Так завжди казав Сем Гамільтон. Уяви, що так воно є, і, можливо, так і буде. Пересиль себе. Зроби це. І лягай спати. А мені треба спекти торт — на сніданок. А ще, Ароне, твій тато поклав тобі на подушку подарунок.

1

Тільки коли Арон поїхав до коледжу, Абра по-справжньому познайомилася з його родиною. Арон й Абра відгородилися від усіх, їм ніхто не був потрібний, крім них самих. З від’їздом Арона вона прив’язалася до інших Трасків. І побачила, що Адаму вона довіряє більше, ніж рідному батькові, а Лі більше любить.

Щодо Кела, вона не могла вирішити. Він її бентежив, подеколи до злості, подеколи до болю, подеколи до цікавості. Здавалося, що він змагається сам із собою. Абра не знала, подобається вона йому чи ні, а тому він не подобався їй. Вона відчувала полегшення, коли, приходячи до Трасків, не заставала Кела вдома, і він не споглядав за нею нишком, не судив, не оцінював, не зважував і не відвертався, коли вона перехоплювала його погляд.

Абра виросла у струнку жінку з розвиненими грудьми, готовою прийняти свою урочисту обітницю, очікуючи на неї,— але без поспіху. Вона призвичаїлася заходити до Трасків після школи, сиділа з Лі, зачитувала йому фрагменти зі щоденних листів Арона.

Арон сумував у Стенфорді. Його листи були просякнуті самотньою жагою до цієї дівчини. Коли вони були разом, він сприймав це як належне, але в університеті, на відстані у дев’яносто миль, відчув до неї пристрасне кохання і відмежувався від усього навколишнього життя. Він навчався, їв, спав і писав до Абри, і з цього складалося все його життя.

У другій половині дня Абра сиділа на кухні з Лі, допомагала йому чистити квасолю або вилущувати зі стручків горох. Іноді вони готували вершкову помадку, і нерідко вона залишалася у них на вечерю, бо не хотіла йти додому, до своїх батьків. Цю тему вона не могла обговорювати з Лі. А ті декілька тем, на які вона могла говорити з батьком і матір’ю, були нікчемні, бліді, заїжджені та ще й почасти навіть брехливі. В цьому Лі також відрізнявся від її домашніх. Абрі хотілося говорити Лі тільки правду, навіть коли вона не була до кінця впевнена, що її слова — правда.

Лі сидів і легко всміхався, його вправні тендітні руки літали у роботі, немов жили своїм окремим життям. Абра не усвідомлювала, що говорить винятково про себе. Й іноді, коли вона говорила, думки Лі віддалялися, потім поверталися, як пес-мандрівник, і Лі час до часу кивав головою і тихенько підтакував.

Йому подобалася Абра, він відчував у ній силу, доброту, а ще й тепло. Риси її обличчя були різкуваті, суворі, і з часом вона могла стати або некрасивою, або дуже вродливою. Лі, занурений протягом її розмов у власні думки, пригадував круглі, гладенькі обличчя своїх співвітчизниць з Кантону, своїх родичок. Навіть якщо вони були худі, личка мали круглі, як повний місяць. Лі мав би подобатися саме такий тип, адже краса мусить бути подібна до нас самих, але це було не так. Коли він згадував китайську красу, то бачив залізні, хижацькі обличчя маньчжурів, зухвалі й невблаганні обличчя людей, які мали владу через незаперечне спадкоємне право.

Абра говорила:

— Можливо, так було повсякчас. Не знаю. Він ніколи не розказував багато про батька. Це почалося відтоді, як містер Траск потрапив... ну, ви знаєте, ота історія з салатом. Арон тоді страшенно розлютився.

— Чому? — спитав Лі.

— Люди з нього сміялися.

Думки Лі повністю повернулися до неї.

— Сміялися з Арона? Чому з нього? Та справа його жодним чином не стосувалася.

— Справді, але він мав таке враження. Хочете знати, що я думаю?

— Звісно, хочу,— відповів Лі.

— Я пояснюю це так, хоча мені ще не все ясно до кінця. Я гадала, що він завжди почувався, сказати б, скаліченим, або неповноцінним,— через те, що в нього не було матері.

Лі широко розплющив очі й одразу ж опустив їх.

— Розумію,— кивнув він.— Як гадаєш, у Кела те саме?

— Ні.

— Тоді чому Арон такий?

— Цього я ще не зрозуміла. Можливо, деякі люди потребують чогось більше, ніж інші, або більше щось ненавидять. Мій батько терпіти не може ріпу. Все життя. Нічого не можна було зробити. Ріпа його дратувала, просто до нестями. Й от одного разу мати розсердилася абощо і приготувала запіканку з ріпи, додала багато перцю, присипала згори тертим сиром, і він став темно-золотавого кольору. Батько з’їв майже половину і тільки тоді спитав, що це таке. Мама відповіла: ріпа, і він жбурнув тарілку на підлогу, вискочив з-за столу і вибіг з кімнати. Схоже, він їй так і не пробачив.

— Він не пробачив їй того, що вона сказала про ріпу,— засміявся Лі.— Але, Абро, уяви, що він спитав, а вона назвала щось інше, і йому б це сподобалося, і він попросив би добавки. А згодом дізнався би правду. Тоді він і вбити б її міг.

— Це точно. Втім, я гадаю, що Арон потребував матері більше, ніж Кел. Через це, мабуть, він завжди звинувачував батька.

— Чому?

— Не знаю. Просто мені так здається.

— Ти буваєш на людях, правда?

— А що, не треба?

— Звісно, треба.

— Приготувати помадку?

— Не сьогодні. В нас ще трохи лишилося.

— А чим я можу допомогти?

— Можеш просіяти борошно й обваляти м’ясо. Повечеряєш з нами?

— Ні. Я йду на день народження, дякую. Як ви думаєте, він стане священиком?

— Звідки ж я знаю? — здивувався Лі.— Можливо, це просто варіант.

— Сподіваюся, не стане,— сказала Абра і міцно стулила вуста, здивована власними словами.

Лі підвівся, узяв дерев’яну дошку, поклав на неї м’ясо і поставив поруч сито.

— Відбивай тупим боком ножа,— порадив він.

— Знаю.

Абра сподівалася, що Лі не почув тих її слів. Але Лі почув.

— А чому ти не хочеш, щоб він був священиком? — спитав він.

— Мені не слід було цього говорити.

— Тобі слід говорити все, що хочеш. І не треба нічого пояснювати.

Лі знову сів на свій стілець, а Абра просіяла борошно над стейками і відбила м’ясо великим ножем. Тук-тук — «Я б цього не хотіла» — тук-тук.

Лі відвернувся, щоб не збивати її з ритму.

— Він усе робить однаково,— говорила Абра, відбиваючи м’ясо.— Якщо церква — то лише Висока церква. Розповідав, що священикам не слід одружуватися.

— У своєму останньому листі він писав про інше,— зауважив Лі.

— Знаю. Оте було раніше...— Ніж її завмер. На обличчі проступив юний спантеличений біль.— Лі, я для нього недостатньо хороша.

— І що це ти вигадуєш?

— Я не жартую. Він не думає про мене. Він вигадав собі когось, я для нього — тільки оболонка. Я не така — не така, яку він вигадав.

— І яка ж вона?

— Чиста! — вигукнула Абра.— Просто бездоганно чиста. Втілення чистоти — ніколи нічого поганого. А я не така.

— Таких і немає,— сказав Лі.

— Він не знає мене. Він навіть не хоче мене знати. Він хоче отого — отого білого привида.

Лі відламав шматочок печива.

— А тобі він хіба не подобається? Ти ж ще дуже молода, хоча не думаю, що це має значення.

— Звісно, він мені подобається. Я хочу стати його дружиною. Але я також хочу подобатися йому. Тільки як це можливо, якщо він нічого про мене не знає. Раніше мені здавалося, що знає. А тепер я дуже сумніваюся.

— Мабуть, він переживає важкий етап, але це не триватиме вічно. Ти розумна дівчина, дуже розумна. А дуже важко стати такою, як вона, ота, що у твоїй оболонці?

— Я повсякчас боюся, що він у мені побачить щось таке, чого немає в тій, яку він вигадав. Я можу розсердитися. Або спітніти. Або ще якась біда. А він помітить.

— А може, й ні. Проте нелегко жити, як Лілейна Діва, чи Непорочна Богиня, чи всі вони разом. Людям властиво іноді пітніти й негарно пахнути.

Абра наблизилася до столу.

— Лі, я б хотіла...

— Не розсипай борошно по підлозі,— застеріг він.— То чого б ти хотіла?

— Це з моїх роздумів. Гадаю, що Арон, оскільки не мав матері, наділив її всіма чеснотами, які тільки знав.

— Можливо. І ти вважаєш, що він їх перевалив гамузом на тебе...— (Абра здивовано поглянула на нього, і її пальці обережно ковзали по лезу ножа).— Ти б хотіла знайти спосіб якось їх скинути.

— Так.

— А якщо тоді він тебе розлюбить?

— Нехай,— відповіла вона.— Я хочу бути собою.

— Не зустрічав іншої людини,— промовив Лі,— яка настільки б загрузла у справах інших, як я. Але я не маю остаточної відповіді на всі питання. Ти відбиватимеш м’ясо чи вже я?

Абра повернулася до роботи.

— Вам не здається смішним, що я така серйозна, хоча навіть школу ще не закінчила?

— Не уявляю, як може бути інакше,— відповів Лі.— Сміх приходить пізніше, як зуб мудрості, а сміятися з себе навчаєшся насамкінець, у шалених перегонах зі смертю, та подеколи і не встигаєш.

Вона відбивала м’ясо дедалі швидше, у несталому, нервовому ритмі. Лі викладав на столі геометричні фігури з п’ятьох сушених квасолин — лінію, кут, коло.

Відбивання припинилося.

— Місіс Траск жива?

Палець Лі на мить завмер над квасолиною, потім упав на неї і перетворив «О» на «П». Лі знав, що вона на нього дивиться. Він міг навіть уявити на її обличчі паніку від поставленого питання. Думки в нього металися, як миша, що втрапила до мишоловки. Лі зітхнув і здався. Повільно обернувся, поглянув на неї і побачив, що його уявлення було точним.

Він заговорив безбарвним тоном.

— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.

— Ви не...— почала Абра.

— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.

— Про що це ви?

— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?

На її обличчі проступила впертість.

— Я поставила вам питання.

— Я не чув жодного питання,— спокійно відповів Лі й додав впевнено: — Ти ні про що мене не питала, Абро.

— Напевно, ви вважаєте, що я ще маленька...— почала Абра, але Лі перебив її.

— Колись я працював у тридцятип’ятирічної жінки, яка успішно опиралася досвіду, навчанню і красі. Якби їй було шість років, вона була б горем для своїх батьків. У тридцять п’ять їй було дозволено розпоряджатися грошима і життям людей, які її оточували. Ні, Абро, вік тут ні до чого. Якби я мав що тобі сказати, то сказав би неодмінно.

Дівчина всміхнулася йому.

— Я хитра,— сказала вона.— Треба мені бути хитрою?

— Боже борони, ні! — вигукнув Лі.

— Тоді чому ви не хочете, щоб я спробувала в усьому розібратися?

— Мені байдуже, що ти робиш, доки не втягуєш у це мене. Гадаю, що якою б слабкою і поганою не була хороша людина, вона має стільки гріхів, скільки здатна винести. У мене вистачає гріхів, які мене турбують. Можливо, мої гріхи не такі витончені, як у декого, але я відчуваю, що можу з ними впоратися. Вибач, будь ласка.

Абра перехилилася через стіл і пальцями в борошні торкнулася долоні Лі. Жовта шкіра його руки була туга і блискуча. Він подивився на білі сліди, що їх залишили її пальці.

— Мій батько хотів сина,— сказала Абра.— Гадаю, він ненавидить ріпу і дівчаток. Він усім розповідає, як дав мені це безглузде ім’я. «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

— Ти хороша дівчина,— всміхнувся їй Лі.— Завтра я куплю ріпу, якщо ти прийдеш до нас на вечерю.

— То вона жива? — тихо спитала Абра.

— Жива,— відповів Лі.

Грюкнули вхідні двері, й до кухні зайшов Кел.

— Привіт, Абро. Лі, тато вдома?

— Ні, ще не повернувся. Чого це ти так сяєш?

Кел простягнув йому чек.

— Тримай. Це тобі.

Лі подивився на чек:

— Ми не домовлялися про відсотки.

— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.

— Не розкажеш, де ти їх роздобув?

— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.

— Мені вже час додому,— сказала вона.

— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.

— Зробити що? — спитала вона.

— Подарунок татові.

— А який? — допитувалася Абра.

— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.

— А Лі знає?

— Знає, але не розкаже.

— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.

І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.

Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.

— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.

— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

— Чесно?

— Ти маєш на увазі, чи я їх не вкрав?

— Так.

— Чесно,— відповів Кел.— Пам’ятаєш, як ми пили шампанське на честь Арона? Ми купимо шампанське. А ще — прикрасимо їдальню. Гадаю, Абра допоможе.

— Ти впевнений, що твій батько потребує грошей?

— А хіба ні?

— Сподіваюся, ти не помиляєшся,— сказав Лі.— Як справи у школі?

— Не надто добре. Але я надолужу після Дня подяки,— пообіцяв Кел.

2

Наступного дня після уроків Абра наздогнала Кела.

— Привіт, Абро. Ти смачно готуєш помадку.

— Остання була сухувата. Треба більше вершків.

— Лі від тебе в захваті. Що ти з ним зробила?

— Мені подобається Лі,— відповіла вона і ненадовго замовкла.— Келе, я хочу в тебе дещо спитати.

— Питай.

— Що відбувається з Ароном?

— Тобто?

— Здається, він думає тільки про себе.

— Що ж тут нового? Ти з ним посварилася?

— Ні. Коли він розпочав усі ті розмови про церкву, про безшлюбність, я пробувала з ним сваритися, але він і слухати нічого не хотів.

— Не одружитися з тобою? Навіть уявити цього не можу.

— Келе, зараз він мені пише листи про кохання, та тільки ці листи не до мене.

— А до кого?

— Схоже, що до нього самого.

— Я все знаю про вербу,— сказав Кел.

Абра не дуже здивувалася.

— Справді? — спитала вона.

— Ти сердишся на Арона?

— Ні, не серджуся. Просто не можу його відшукати. Я його не знаю.

— Зачекай трохи,— порадив Кел.— Може, у нього зараз такий період у житті.

— Чи скінчиться воно добром для мене? Як по-твоєму, чи не помилялася я весь цей час?

— Звідки мені знати?

— Келе, чи правда, що ти блукаєш ночами і навіть заходиш до... до поганих закладів?

— Правда,— відповів Кел.— Це тобі Арон сказав?

— Ні, не Арон. А навіщо ти туди ходиш?

Він ішов поруч і не відповідав.

— Скажи мені,— попросила Абра.

— А тобі навіщо?

— Це тому, що ти поганий?

— А ти як гадаєш?

— Я теж погана,— сказала Абра.

— Ти з глузду з’їхала. Арон це з тебе виб’є.

— Ти так гадаєш?

— Ще б пак! — відповів Кел.— Куди він подінеться?

1

Джо Велері йшов по життю, підглядаючи й підслуховуючи, і, як він сам говорив, не наражаючись на неприємності. Він накопичував свою ненависть помалу — почав зі своєї матері, яка занедбувала його, з батька, який то лупцював його, то ліз зі слинявими поцілунками. Дуже легко було перенести дедалі зростаючу ненависть на вчителя, який його муштрував, на поліцейського, який його переслідував, на священика, який його вичитував. Ще до того, як Джо вперше постав перед судом, він уже густо заріс ненавистю до всього відомого йому світу.

Ненависть не живе сама. Їй потрібна любов як стимул, як спонука, як поштовх. Джо рано розвинув у собі ніжну захисну любов до Джо. Він балував Джо, лестив Джо, пестив Джо. Він звів мури, щоб боронити Джо від усього ворожого світу. Так поступово Джо перетворився на фортецю проти зла. Якщо Джо потрапляв у халепу, то лише тому, що світ злісно змовився проти нього. А якщо Джо нападав на світ, то була помста, на яку вони заслуговують, ці кляті сучі сини. Джо щедро обдаровував себе своєю любов’ю, він розробив сам для себе набір правил, які можна представити отак:

1. Нікому не довіряй. Ці паскуди на тебе полюють.

2. Менше розмовляй. Не лізь на рожен.

3. Уважно слухай. Коли вони зроблять хибний крок, не проґав свого шансу.

4. Всі люди — паскуди, і хай що ти робитимеш, вони себе покажуть.

5. Підходь до всього манівцями.

6. Ніколи і ні в чому не вір жодній жінці.

7. Вкладай свою віру в гроші. Усі хочуть грошей. Усі продаються за гроші.

Були й інші правила, але вони лише уточнювали основні. Його система працювала, і оскільки він не знав інших систем, йому не було з чим порівнювати. Він знав, що треба бути спритним, і вважав себе спритним. Якщо у нього щось успішно виходило, це тому, що він спритний; якщо щось провалювалося, отже, не пощастило. Кейт тримала його, бо знала: він зробить що завгодно, якщо йому добре заплатити або сильно залякати. Вона не мала щодо нього ілюзій. У її бізнесі такі, як Джо, були необхідні.

Коли Джо отримав місце у Кейт, він одразу почав шукати в неї слабкі місця, за рахунок яких жив: марнославство, сластолюбство, тривогу або совість, жадібність, істеричність. Він знав, що вони мають бути, адже вона — жінка. Його вельми вразило, коли він з’ясував, що коли ці слабкості в неї і були, знайти їх він не зумів. Ця дамочка думала й діяла, як чоловік, тільки жорсткіше, хутчіше й хитріше. Джо зробив декілька помилок. І Кейт добряче потицяла його в них носом. Він почав відчувати до неї захоплення, замішане на страху.

Коли Джо з’ясував, що не може з дечим упоратися безкарно, він почав думати, що взагалі не може зробити щось безкарно. Кейт перетворила його на свого раба, як перетворювала на рабинь жінок. Вона забезпечувала його їжею й одягом, віддавала накази, карала.

Варто було Джо визнати, що Кейт розумніша за нього, він одразу почав вважати її розумнішою за всіх. Йому здавалося, що вона володіє двома великими обдаруваннями: вона спритна і вміє вхопити свій шанс — чи можна бажати кращого?

Він радо робив для неї брудну роботу — і боявся її не робити. Кейт ніколи не помиляється, говорив Джо. І якщо ти танцюєш під її дудку, Кейт про тебе подбає. Це вже була не думка, це стало звичкою. Коли він видворив Етель з округу, на це пішов усього один день. Усе придумала Кейт, а вона спритна.

2

Кейт, коли в неї почалися артритні болі, спала погано. Вона майже фізично відчувала, як потовщуються і стають вузлуватими її суглоби. Іноді намагалася думати про щось інше, навіть неприємне, аби лише відігнати подалі біль в покарлючених пальцях. Іноді намагалася пригадати кожну деталь кімнати, якої не бачила багато років. Іноді дивилася в стелю, уявляла там колонки цифр і подумки складала їх. Вона відновлювала в пам’яті обличчя містера Едвардса, його одяг і слово, відтиснуте на металевій пряжці його підтяжок. Вона ніколи не помічала його і все-таки знала, що те слово було «Ексцельсіор».

Часто ночами вона думала про Фей, згадувала її очі, волосся, її голос, як у неї тремтіли руки, згадувала маленький шрам біля нігтя на лівому великому пальці — слід від давнього порізу. Кейт наводила лад у своїх почуттях до Фей — ненавиділа вона її чи любила? Чи жаліє вона Фей? Чи шкодує, що вбила її? Кейт повільно, як гусінь, повзла вздовж своїх думок. І з’ясувала, що нічого не відчуває до Фей. Ні приязні, ні неприязні до неї, ні пам’яті про неї. Був один випадок під час смертельної хвороби Фей, коли її борсання і запах викликали в Кейт злобу, і вона вирішила якнайшвидше її вбити, щоб покласти цьому край.

Кейт пригадувала, який вигляд мала Фей, коли вона її бачила востаннє — у пурпуровій труні, убрану в біле, з усмішкою на вустах — заслугою трунаря, сильно напудрену й нарум’янену, щоб замаскувати землистий колір обличчя.

Голос за спиною Кейт промовив: «Вона роками не мала такого чудово вигляду». А інший голос відповів: «Може, те саме і мені піде на користь»,— а потім двоголосе пирхання. Перший голос належав Етелі, другий — Тріксі. Кейт пригадала і свою власну реакцію, у якій домінував гумор.

Так, перший голос безсумнівно належав Етелі. Етель завжди приходила у нічні роздуми Кейт, Етель завжди приносила з собою закляклий страх, ця дурна, незграбна, доскіплива сучка, паскудна стара шкапа. І незрідка траплялося, що Кейт говорила сама собі: «Зачекай. Чому вона паскудна стара шкапа? Чи не тому, що ти скоїла помилку? Навіщо ти її видворила? Якби ти добре подумала, то залишила б її при собі».

Кейт не знала, де зараз може бути Етель. А якщо котрась із цих агенцій її розшукає — чи принаймні дізнається, куди вона виїхала? І тоді Етель розбовкає все про ту ніч і покаже їм скельця. Тоді вже почнуть винюхувати два носи замість одного. Так, але яка різниця? Варто Етелі напитися пива, як вона почне патякати направо й наліво. Звісно, всі гадатимуть, що вона просто докучлива шльондра. А людина з агенції... ні, жодних агенцій.

Багато годин проводила отак Кейт разом з Етеллю. Чи зрозумів суддя, що це підстава — і дуже примітивна? Даремно вони вказали рівно сто доларів. Надто очевидно. Чи не здогадався шериф? Джо сказав, що її вивели за межі округу в Санта-Крус. Що розповіла Етель заступнику шерифа, який її випроваджував? Етель — ледаща стара корова. Може, вона влаштувалася у Вотсонвілі. Спершу Паджаро, там залізничний вузол, потім річка Паджаро і міст до Вотсонвіля. Багато залізничних ремонтників їздить туди-сюди — мексиканці, індуси. Ця дурноверха Етель могла вирішити, що їй вдасться закрутити з ремонтниками. Чи не сміховинно, якщо вона так і не виїхала за межі Вотсонвіля, до якого звідси лише тридцять миль? Вона навіть могла би підскочити сюди на зустріч зі своїми друзями, якби схотіла. Може, вона подеколи навідується до Салінаса. Може, вона просто зараз у Салінасі. Копи навряд чи будуть сильно перейматися через неї. Може, варто послати Джо до Вотсонвіля, хай подивиться, чи там Етель. Вона могла податися й до Санта-Круса. Джо і там мусив би побувати. Він швидко впорається. Джо зуміє знайти будь-яку повію в будь-якому місті протягом кількох годин. А якщо він її знайде, то вже якось доправить сюди. Етель дурепа. Хоча, коли він її знайде, чи не краще самій Кейт поїхати до неї? Замкнути двері. Повісити табличку «Не турбувати». Вона з’їздила б до Вотсонвіля, зробила свою справу і повернулася назад. Ніяких таксі. Сісти в автобус. Ніхто нікого не помічає на нічних рейсах. Люди сплять, знявши взуття і підклавши під голову складені пальта. Зненацька вона усвідомила, що їй страшно їхати до Вотсонвіля. Нічого, вона себе примусить. І всім цим роздумам прийде кінець. Дивно, як їй раніше не спало на думку послати туди Джо. Це ж ідеальний план. Джо здатний дещо непогано зробити, проте цей бовдур вважає себе розумахою. З такими найлегше управлятися. Етель дурепа. Тому з нею управлятися важко.

Що більше покарлючувалися руки і мозок Кейт, то більше й більше покладалася вона на Джо Велері як на свого головного помічника, свого посередника і свого ката. Вона в глибині душі боялася дівчат свого закладу — не тому, що вони були більш ненадійні, ніж Джо, але тому, що істеричність, яка завжди чатувала поруч, могла вибухнути щомиті, знищити їхню обачність, розхитати самозбереження і рознести вщент не лише їх самих, а й усе навколо. Кейт завжди вміла приборкати цю постійну загрозу, але тепер поступове накопичення кальцію на суглобах і поступове зростання страхів примушували її шукати допомогу, і шукати її у Джо. Чоловіки, як їй було відомо, мали трохи міцнішу загорожу від самознищення, ніж ті жінки, яких вона знала.

Кейт відчувала, що може довіряти Джо, оскільки серед її паперів лежав документ, що стосувався такого собі Джозефа Венути, який втік з в’язниці Сан-Квентин на четвертому році п’ятирічного терміну за пограбування. Кейт ніколи не натякала на це Джо Велері, але була певна, що воно справить на нього заспокійливий ефект, якщо він почне відбиватися від рук.

Джо заносив їй щоранку тацю зі сніданком: зелений китайський чай, вершки і тост. Він ставив тацю біля ліжка, доповідав про справи й отримував розпорядження на день. Джо розумів, що вона дедалі більше залежить від нього. І він поступово й обережно вивчав можливості перебрати увесь бізнес на себе. Проте в глибині душі Джо страшенно боявся Кейт.

— Доброго ранку,— привітався він.

— Я не вставатиму на сніданок, Джо. Просто дай мені чаю. Тобі доведеться тримати чашку.

— Болять руки?

— Так. Але загострення минеться, і стане легше.

— Схоже, ви мали важку ніч.

— Та ні,— відповіла Кейт.— Я добре виспалася. Приймаю зараз нові ліки.

Джо підніс чашку їй до губ, вона пила маленькими ковточками, дула на чай, щоб охолодити.

— Досить,— промовила вона, випивши лише півчашки.— Як пройшла ніч?

— Я навіть хотів зайти до вас ще вчора і розказати. Один селюк прибув з Кінг-Сіті. Щойно продав свій врожай. Закупив увесь наш заклад. Витратив сім сотень, не рахуючи того, що роздав дівчатам.

— Як його звали?

— Не знаю. Але сподіваюся, від ще до нас прийде.

— Слід дізнатися, як його звуть, Джо. Я тобі не раз про це говорила.

— Він доволі потайний.

— Тим більше необхідно знати, хто він. Невже ніхто з дівчат не обшукав його?

— Не знаю.

— То дізнайся.

Джо відчув, що вона трохи повеселішала, і настрій у нього поліпшився.

— Я дізнаюся,— запевнив він.— Є за що зачепитися.

Кейт уважно подивилася на нього, немов оцінюючи, вивчаючи, і він зрозумів, що зараз щось станеться.

— Тобі тут подобається? — лагідно запитала вона.

— Авжеж. Мені тут добре ведеться.

— Ти міг би мати щось краще — або гірше.

— Мені у вас добре, і все подобається,— занепокоєно сказав Джо і гарячково почав пригадувати, чи не завинив у чомусь.— Мені у вас дуже добре.

Кейт облизала губи своїм гостреньким, як стріла, язичком.

— Ми з тобою можемо спрацюватися,— промовила вона.

— Все буде, як ви схочете,— улесливо сказав він, і його накрила хвиля радісного збудження. Він терпляче чекав. Вона не квапилася продовжувати.

— Джо, я не люблю, коли в мене крадуть,— нарешті заговорила вона.

— Я нічого не брав.

— Я й не кажу, що це ти.

— А хто?

— Зараз розкажу, Джо. Пам’ятаєш оту стару дурепу, яку нам довелося видворити з округу?

— Етель чи як там її?

— Так. Саме оту. Вона дещо прихопила. Тільки тоді я ще не знала.

— А що це було?

У голосі Кейт забриніли крижані нотки.

— Не твій клопіт. Слухай мене уважно, Джо. Ти — спритний хлопець. Де б ти став її шукати?

Голова у Джо працювала швидко, не так через розум, як через досвід і інтуїцію.

— Вона вже доволі замордована. Далеко не заїде. Старі лахудри далеко не їздять.

— Ти кмітливий. Як гадаєш, може вона бути у Вотсонвілі?

— Там або в Санта-Крусі. Принаймні я би поставив на те, що вона не вибралася далі за Сан-Хосе.

Кейт обережно розтирала пальці.

— Ти хотів би заробити п’ять сотень, Джо?

— Хочете, щоб я її знайшов?

— Так. Просто знайди. Коли знайдеш, не виказуй себе. Просто дай мені її адресу. Це ясно? Просто скажи мені, де вона.

— Гаразд. Мабуть, добряче вона вас обмахорила.

— Це не твій клопіт, Джо.

— Так, мем. Хочете, щоб я починав?

— І якнайшвидше, Джо.

— Важкувато буде,— сказав він.— Багато часу спливло.

— Це твої проблеми.

— По обіді поїду до Вотсонвіля.

— Добре, Джо.

Кейт замислилася. Він знав, що вона ще не скінчила, але чи схоче щось додати? Вона заговорила.

— Джо, чи не зробила вона чогось — чогось дивного того дня в суді?

— Та ні, чого б це? Кричала, що її підставили, але ж вони всі так кажуть.

І раптом він пригадав те, на що не звернув уваги в той час. З пам’яті виринув голос Етелі, яка говорила: «Ваша честь, мені треба поговорити з вами наодинці. Я маю дещо повідомити». Джо спробував заховати глибше цей спогад, щоб обличчя не видало його.

— Отже, щось було? — запитала Кейт.

Він запізнився. Мозок його шукав безпеки.

— Щось таки було,— він хотів виграти час.— Намагаюся пригадати.

— То пригадуй! — голос був пронизливий, тривожний.

— Так от...— він придумав.— Так от, я чув, як вона казала копам, щоб вони... чи не могли б вони відправити її на південь. Казала, що має родичів у Сан-Луї-Обіспо.

— І що? — Кейт подалася до нього.

— А копи відповіли, що то збіса далеко.

— Ти шпаркий, Джо. Куди поїдеш насамперед?

— До Вотсонвіля. Маю приятеля у Сан-Луїсі. Він порозпитує для мене. Я йому зателефоную.

— Джо,— гостро застерегла Кейт.— Я не хочу розголосу.

— За п’ять сотень ви все отримаєте швидко й тихо,— сказав Джо. У нього був чудовий настрій, попри те, що очі Кейт знову стали пильними й зосередженими. Але наступні її слова пробуравили йому шлунок до самого хребта.

— Джо, до речі, тобі щось говорить прізвище Венута?

Він спробував відповісти, поки не перехопило в горлі:

— Анічогісінько.

— Повертайся якнайшвидше,— мовила Кейт.— Перекажи Гелен, щоб зайшла до мене. Вона виконуватиме твої обов’язки.

3

Джо спакував валізу, пішов на вокзал і купив квиток до Вотсонвіля. У Кастровілі, першій станції на північ, він зійшов і прочекав чотири години на експрес «Дель Монте» з Сан-Франциско до Монтерея, кінцевого пункту призначення. У Монтереї він зайшов у готель «Центральний» і зареєструвався під іменем Джон Вікер. Потім сходив з’їсти стейк у закусочній «Татусь Ернст», купив пляшку віскі й повернувся до свого номера.

Він зняв черевики, піджак і жилет, відстібнув комірець, розв’язав краватку й улігся в ліжко. Віскі й велика склянка стояли на тумбочці біля латунного ліжка. Люстра на стелі світила йому просто в обличчя, але це йому не заважало. Він цього просто не помічав. Він акуратно залив собі мозок півсклянкою віскі, потім зчепив руки за головою, схрестив ноги і почав розкладати по поличках думки, враження, відчуття та інстинкти.

Він усе добре зробив і гадав, що перехитрив її. Що ж, він її недооцінив. Але як у дідька вона рознюхала, що він у розшуку? Він подумав, що можна б виїхати до Ріно або до Сієтла. Морські порти — це завжди добре. А тоді... хоча, хвилинку. Думай як слід.

Етель нічого не вкрала. Вона щось має. Кейт боїться Етелі. П’ять сотень — це купа грошей, щоб розшукати якусь зацофану шльондру. Те, що Етель сказала судді, по-перше, правда, по-друге, лякає Кейт. Цим можна скористатися. Дідько! Але ж вона знає про його втечу з в’язниці! Джо не мав наміру відбувати свій термін, та ще й з додатковим покаранням.

Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.

А раптом Етель — його щаслива карта?

Так — чекай — подумай про це. Може, це шанс. Може, слід відкрити свої карти і подивитися. Але ж вона така диявольськи хитра! Джо не був певний, що зможе грати проти неї. А якщо грати разом з нею?

Джо сів і наповнив свою склянку. Потім вимкнув світло і підняв штору. Він пив віскі й роздивлявся худеньку жінку в купальному халаті, яка прала панчохи у раковині в кімнаті на протилежному боці вентиляційної шахти. Віскі бурмотіло в нього у вухах.

Можливо, це шанс. Бачить Бог, Джо чекав на нього достатньо довго. Бачить Бог, він ненавидить цю відьму з гострими дрібними зубами. Немає потреби вирішувати просто зараз.

Він тихо прочинив шибку і кинув олівець зі столу у вікно на тому боці вентиляційної шахти. Його потішило, як злякалася, як перестрашилася худа дамочка, перш ніж шарпнула униз свою штору.

Третя склянка віскі — і пляшка порожня. Джо відчув бажання вийти на вулицю і погуляти містом. Але дисципліна узяла гору. Він узяв собі за правило ніколи не виходити з кімнати напідпитку і неухильно дотримувався його. В такий спосіб ніколи не вскочиш у халепу. Халепа — це копи, а копи — це перевірка, яка потягне за собою подорож до Сан-Квентина, і цього разу вже ніяких дорожніх робіт за гарну поведінку. Він негайно викинув прогулянку з голови.

Джо мав ще одну приємність, яку приберігав на той час, коли лишався на самоті, хоча й не усвідомлював, що це приємність. Зараз він віддався їй. Він улігся на латунне ліжко і почав пригадувати своє безрадісне, похмуре дитинство, своє дратівливе й порочне зростання. Самі невдачі — йому ніколи не щастило. Усі шанси були на боці крутих хлопців. Йому зійшло з рук декілька дрібних крадіжок, але ціла таця кишенькових ножів? Копи одразу прийшли по нього додому і заарештували. Його поставили на облік у поліції і відтоді вже не давали спокою. Хтось там у Дейлі-Сіті поцупить з вантажівки кошик з полуницями, а підозрюють завжди Джо. У школі йому також не щастило. Вчителі були проти нього, директор був проти нього. Як миритися з таким лайном? Довелося дати драла.

Спогади про невезіння викликали теплий смуток, Джо почав пригадувати далі, поки на очах не виступили сльози і губи не скривилися від жалю до самотнього, нікому не потрібного хлопчика, яким він був колись. І от зараз знову — подивіться на нього: сам у розшуку, працює в борделі, а всі решта мають власні будинки й автівки. Їм нічого не загрожує, вони щасливі й ночами відгороджуються від Джо запнутими шторами. Він тихо плакав, поки не заснув.

Джо встав о десятій ранку і з’їв велетенський сніданок у «Татусі Ернсті». Пополудні сів у автобус до Вотсонвіля і зіграв три партії у більярд із приятелем, якого викликав на зустріч по телефону. Джо виграв останню партію і поставив кий на стійку. Тоді вручив приятелю дві десятидоларові купюри.

— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?

— Бери,— відповів Джо.

— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.

— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.

— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?

— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.

— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?

— Декого,— відповів Джо.

— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.

— Дякую,— сказав Джо.

— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.

— Це не мої гроші. Купи собі сигару.

Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.

— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?

— Скільки людей грає на тебе, Геле?

— Лише один.

— Я гратиму на тебе.

— П’ять баксів година,— попередив Гел.

— І десять відсотків, якщо я виграю?

— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.

О першій годині ночі Гел і Джо зайшли до гриль-бару Барлоу.

— Два стейки на кісточках і картопляна стружка, смажена в олії. Суп будеш? — спитав Гел.

— Ні. І картоплі не хочу. У мене від неї закрепи.

— У мене теж,— сказав Гел.— А її все одно їм. Я мало рухаюся.

Гел був неговіркий, аж поки не починав їсти. Він розмовляв лише з набитим ротом.

— Що пропонуєш? — він відкусив шматок стейка.

— Одну роботу. Я заробляю сотню баксів, ти отримуєш двадцять п’ять — годиться?

— Треба знайти якісь докази — типу, папери?

— Ні. Зроби все як слід, я й без паперів обійдуся.

— Гаразд, прийшла вона до мене і попросила взяти на роботу. Вигляд у неї був жахливий. Вона і двадцятки не могла заробити за тиждень. Я б і не знав, що з нею сталося, якби Білл Праймус не бачив її у мене в закладі, тож коли її знайшли, він приперся до мене і почав розпитувати. Гарний він чолов’яга, цей Білл. У нас тут класна поліція.

Етель була непогана — ледаща, неохайна, але добросердна. Вона прагнула поваги і гідності. Була вона не надто розумна, не надто миловида, а через ці дві вади і не надто щаслива. Етель, напевно б, засмутилася, дізнавшись, що коли її витягли з піску, в якому її мало не поховали хвилі, спідниця в неї задерлася до пояса. Вона б воліла більше гідності.

— У нас тут серед рибалок, що ловлять сардини, трапляються зовсім паскудні виродки,— розповідав Гел.— Надудляться до нестями і скаженіють. Я так собі думаю, що котрийсь із цих сардиноловів узяв її в море, а потім просто зіштовхнув за борт. Не уявляю, як інакше вона би потрапила у воду.

— А вона не могла кинутися в море з пірсу?

— Вона? — проговорив Гел крізь картоплю.— Та ти що! Вона була така збіса ледаща, що їй ліньки було б накладати на себе руки. Хочеш перевірити?

— Якщо ти кажеш, що це вона, значить, це вона.

І Джо поклав на стіл двадцять п’ять доларів.

Гел скрутив купюри в трубочку і засунув у кишеньку жилетки. Він відрізав від стейка трикутник і закинув до рота.

— Це точно була вона,— сказав він.— Пирога хочеш?

Джо збирався спати до полудня, але прокинувся о сьомій і довго лежав у ліжку. Він не планував повертатися до Салінаса раніше опівночі. Йому був потрібен час добре все обміркувати.

Вставши з ліжка, він підійшов до дзеркала і порепетирував вираз обличчя, який збирався демонструвати. Він хотів видатися розчарованим, але не надмірно. Кейт збіса хитра. Нехай керує. Він підіграватиме. Вона така відкрита, як стиснутий кулак. Джо мусив визнати, що боїться її до смерті.

Обачливість підказувала: «Іди скажи їй усе як є і отримай свої п’ять сотень».

Але він грубо обірвав обачливість: «Щасливий шанс. Скільки мені траплялося щасливих шансів? Розпізнати щасливий шанс — це частина виграшу. Я ж не хочу все життя бути жалюгідним сутенером. Просто треба грати обережно. Дати їй висловитися. Це не зашкодить. Я завжди зможу сказати, що тільки-но дізнався, якщо виникнуть проблеми».

«Вона може запроторити тебе до буцегарні, ти й оком не встигнеш моргнути».

«Не зможе, якщо я гратиму обережно. Що мені втрачати? Скільки мені траплялося щасливих шансів?»

4

Кейт почувалася краще. Схоже, нові ліки йдуть їй на користь. Біль у руках трохи відпустив, їй здавалося, що пальці дещо вирівнялися, що суглоби не такі набряклі. Вона непогано виспалася вночі, вперше за довгий час, і почувалася добре, хіба що була схвильована. Вона вирішила з’їсти на сніданок варене яйце. Вставши з ліжка, вдягла халат, узяла ручне дзеркальце і знову лягла. Зіпершися на високі подушки, вона роздивлялася своє обличчя.

Відпочинок виявився чудодійним. Від болю стискаються щелепи, очі неприродно блищать, випинаються найменші м’язи на скронях і щоках, і все це разом створює враження хвороби й боротьби з муками.

Різниця з відпочилим обличчям була разюча. Кейт видавалася на десять років молодшою. Вона розсунула губи і подивилася на свої зуби. Час піти почистити їх і відбілити. Кейт стежила за зубами. Золоті коронки на місці вибитих кутніх зубів були єдиним зовнішнім втручанням. Дивовижно, подумала Кейт, який молодий у мене вигляд. Лише одна ніч хорошого сну — і я одужала. Це також обдурює людей. Вони вважають, що вона слабка і тендітна. Кейт посміхнулася: тендітна, як сталевий капкан. Але ж вона завжди піклувалася про себе — ні випивки, ні наркотиків, а останнім часом навіть від кави відмовилася. І це приносить плоди. Личко в неї янгольське. Вона підняла дзеркальце трохи вище, щоб не бачити свою зморшкувату шию.

Думки її перескочили на інше янгольське личко, дуже подібне до неї,— як його звати? як його в біса звати? — Алек? Вона бачила, як він повільно йшов повз неї у білому стихарі, оздобленому мереживом, опустивши голову з ніжним підборіддям, і вогонь від свічки відблискував на його волоссі. Він тримав дубовий жезл, мідний хрест на якому трохи нахилився уперед. Було щось холодне у його вроді, щось незаймане і недоторкане. А хіба щось або хтось колись торкалися Кейт? Проникали в неї чи забруднювали? Звісно, ні. Хіба що трохи зачіпали жорстку оболонку. Всередині вона була незаймана — така ж чиста і світла, як цей хлопець Алек, чи як там його звати...

Вона засміялася — мати двох синів, а сама схожа на дитя. Якби хтось побачив її поруч з цим білявим — чи виникли б сумніви? Вона уявила, як вони удвох стоять поруч серед натовпу, нехай люди самі здогадуються. Що б зробив — Арон, ось як його звуть! — що б він зробив, якби знав? Його брат знає. Отой загонистий сучий син — ні, це непідходящий вираз, не треба його так називати. Надто схоже на правду. Дехто називав її сукою. І байстрюком його не назвеш, бо народився він у священному шлюбі. Кейт голосно розсміялася. Їй було добре. Вона веселилася.

Отой метикований, смаглявий — він її непокоїв. Схожий на Карла. Вона поважала Карла — а Карл убив би її, якби міг.

Чудові ліки — вони не лише зняли артритний біль, а й повернули їй кураж. Дуже скоро вона все тут продасть і поїде до Нью-Йорка, як завжди планувала. Кейт подумала про свій страх через Етель. Яка ж вона, мабуть, хвора була, ота нещасна дурнувата стара корова! Треба буде вбити її по-доброму. Коли Джо її знайде, може, і її забрати з собою до Нью-Йорка? Щоб тримати у себе на очах.

Кейт осяйнула кумедна думка. Це буде комічне вбивство, вбивство, яке ніхто за жодних обставин не розкриє і навіть не запідозрить. Шоколад — коробки шоколадних цукерок, повні вази карамелей і помадки, бекон — хрусткий, добре підсмажений, жирний, портвейн, вершкове масло, все аж плаває в маслі та збитих вершках; ні овочів, ні фруктів — і ніяких розваг. Сиди вдома, любко. Я тобі довіряю. Припильнуй за речами. Ти втомилася. Лягай відпочити. Дай я тобі наллю вина. Ось я для тебе купила нові цукерки. Хочеш узяти коробку в ліжко? Якщо тобі недобре, чому б не прийняти проносне? А оці горіхи кеш’ю такі смачні, правда? Стара шкапа лусне і вріже дуба за півроку. Та ще й глисти допоможуть. Хтось користувався для вбивства глистами? Хто там не міг донести собі до рота воду в решеті — Тантал[55]?

На губах Кейт грала чарівлива усмішка, і її охопили нестримні веселощі. Перш ніж вона звідси поїде, непогано буде влаштувати для її синів справжнє свято. Таку собі вечірку з цирком на десерт — для її голубчиків, її золотих хлопчиків. І тоді думка про вродливе обличчя Арона, таке схоже на її власне, стиснула їй груди якимсь незбагненним болем, болем знесилення. Арон не хитрий. Він не зможе себе захистити. А смаглявий, схоже, небезпечний. Вона відчула на собі, на що він спроможний. Кел її переміг. Перш ніж поїхати, вона його як слід провчить. Можливо, ні, напевне, добряче побиття змусить його зрозуміти своє місце.

І раптом вона усвідомила, що не хоче, аби Арон дізнався, чим вона займається. Може, він зміг би приїхати до неї у Нью-Йорк. Гадатиме, що вона завжди мешкала в елегантному будиночку в Іст-Сайді. Вона ходила би з ним по театрах, до опери, і люди бачили б їх разом і дивувалися, які вони гарні, і вгадували б, чи вони брат і сестра, чи мати і син. Ніхто б не сумнівався, що вони родичі. Вони могли б разом піти на похорон Етелі. Тій знадобиться дуже велика труна, і нестимуть її аж шестеро людей. Кейт так захопилася своїми веселими думками, що не почула, як у двері постукав Джо. Він трішки прочинив двері, зазирнув і побачив її безтурботне, усміхнене обличчя.

— Сніданок,— оголосив він і штовхнув двері краєм накритої серветкою таці. Причинив він двері коліном.— Подати туди? — він тицьнув підборіддям у бік сірої кімнати.

— Ні. Я снідатиму отут. І я хочу варене яйце і тост із корицею. Яйце варити чотири з половиною хвилини. Припильнуй. Не хочу надто м’якого.

— Вам, схоже, набагато краще, мем.

— Так,— відповіла Кейт.— Нові ліки чудодійні. А тебе як собаки тріпали, Джо. Тобі зле?

— Зі мною все гаразд,— сказав він і поставив тацю перед великим глибоким кріслом.— Чотири з половиною хвилини?

— Саме так. А якщо знайдеться і яблуко — хороше, соковите яблуко, принеси і його.

— Ви стільки не їли, відколи я вас знаю,— здивувався Джо.

На кухні, чекаючи, поки кухар зварить яйце, він відчув страх. Можливо, вона вже знає. Йому слід остерігатися. Але дідько! Не може вона ненавидіти його за те, чого він не знає. Який у цьому злочин?

Повернувшись до її кімнати, Джо повідомив, що яблук немає, але є чудова груша.

— Так навіть краще,— сказала Кейт.

Він дивився, як вона зрізала вершечок з яйця, як занурила в шкаралупу ложечку.

— Ну як?

— Чудово! — схвалила Кейт.— Просто чудово.

— У вас чудовий вигляд,— сказав Джо.

— Я й почуваюся чудово. А у тебе вигляд жахливий. У чому річ?

— Мем,— обережно розпочав Джо,— навряд чи буде людина, яка більше за мене потребує п’яти сотень.

— Навряд чи є людина,— грайливо поправила Кейт.

— Що?

— Нічого. Забудь. До чого ти хилиш? Тобі не вдалося її знайти — чи що? Але якщо ти шукав добре, свої п’ять сотень ти дістанеш. Розповідай.

Вона узяла сільничку і потрусила над яйцем.

Джо зобразив штучну радість.

— Дякую,— сказав він.— Для мене це важливо. Дуже потрібні гроші. Так от, я шукав у Паджаро і Вотсонвілі. Напав на її слід у Вотсонвілі, але вона вже перебралася до Санта-Круса. Простежив її там, а вона виїхала.

Кейт скуштувала яйце і додала солі.

— Це все?

— Ні,— відповів Джо.— Там я діяв наосліп. Вирушив до Сан-Луїса, вона там побувала, але й звідти виїхала.

— І жодних слідів? Ніяких міркувань, куди вона могла податися?

Джо перебирав пальцями. Його щастя, а то й усе його життя, залежало від наступних слів, і він не поспішав їх промовляти.

— Ну ж бо,— поквапила його Кейт.— Ти щось з’ясував — що саме?

— Не так і багато. Але я не знаю, що думати.

— Нічого не думай. Просто розказуй. Думати буду я,— голос Кейт звучав жорстко.

— Може, це й неправда.

— Та говори вже, заради Бога! — розсердилася вона.

— Так от, я розмовляв з хлопцем, який її бачив останнім. Хлопця звати Джо, як і мене...

— А як звали його бабусю, ти не дізнався? — саркастично спитала Кейт.

— Отой Джо каже, що вона насмокталася пива одного вечора і розповіла, що хоче повернутися до Салінаса і зачаїтися. А потім вона раптово зникла. Отой Джо більше нічого не знав.

Кейт перелякалася до нестями. Джо побачив її паніку, її переляк, її майже безпорадне знесилення. Хай що це було, але Джо дещо отримав. Нарешті він отримав свій шанс.

Вона відірвала погляд від своїх покарлючених рук, які лежали в неї на колінах.

— Забудьмо стару потіпаху,— промовила вона.— Ти дістанеш свої п’ять сотень, Джо.

Джо уривчасто дихав, боячись, що перший-ліпший звук вирве її з самозаглиблення.

Вона йому повірила. Ба більше, вона вірила в те, чого він і не казав. Йому хотілося якнайшвидше вибратися з цієї кімнати.

— Дякую, мем,— сказав він дуже тихо і мовчки рушив до дверей.

Він уже взявся за ручку, як вона заговорила з награною недбалістю:

— До речі, Джо...

— Мем?

— Якщо ти раптом почуєш про... про неї, дай мені знати, добре?

— Обов’язково. Хочете, щоб я за це взявся?

— Ні. Не переймайся. Це не суттєво.

У себе в кімнаті, зачинивши двері на засув, Джо сів, схрестивши руки. Він усміхався. І негайно почав будувати плани на майбутнє. Він вирішив дати Кейт добряче все обдумати до, скажімо, наступного тижня. Щойно вона заспокоїться, він знову нагадає про Етель. Він не знав, яка в нього буде зброя, як він нею скористається. Але він знав, що та зброя гостра, і йому кортіло пустити її в хід. Він би розсміявся вголос, якби точно знав, що Кейт пішла до сірої кімнати, замкнула двері й сиділа у своєму великому кріслі, заплющивши очі.