На схід від Едему

1

Гамільтони були дивними людьми, з чутливими внутрішніми струнами, й у декого з них ці струни були так сильно натягнуті, що обривалися. Таке нерідко трапляється на світі.

З усіх дочок найбільшою радістю Семюеля була Уна. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона так прагла навчання, як дитина прагне під вечір печива. Уна і її батько мали зговір щодо навчання: таємно позичали й читали книжки, так само таємно їх обговорювали.

З усіх дітей Уна мала найменше почуття гумору. Вона познайомилася з сильним похмурим чоловіком і вийшла за нього заміж. Пальці у цього чоловіка завжди були у плямах від хімікатів, головно азотнокислого срібла. Він був з тих людей, що живуть у бідності, аби мати змогу займатися своїми дослідженнями. Його дослідження стосувалися фотографії. Він вірив, що зовнішній світ можна перенести на папір — не в чорно-білих примарних тінях, а в кольорах, які бачить людське око.

Звали його Андерсон, і він майже не володів даром спілкування. Подібно до більшості технічних спеціалістів, він боявся і зневажав умоглядні гіпотези. Індуктивний стрибок був не для нього. Він викопував сходинку і піднімався на один крок, як людина долає останній етап підйому на гірську вершину. Він відчував зневагу до Гамільтонів, породжену страхом, бо всі вони наполовину вірили, що мають крила,— і через це подеколи болісно падали з висоти.

Андерсон ніколи не падав, ніколи не зісковзувався, ніколи не звалювався. Кожний крок повільно, дуже повільно піднімав його вгору, і врешті-решт, як кажуть, він винайшов, що хотів,— кольорову плівку. Він одружився з Уною, мабуть, тому, що в неї майже не було почуття гумору і це його підбадьорювало. А оскільки її родина його лякала і спантеличувала, він забрав її з собою на північ країни, де все було чорне й байдуже,— кудись на кордон з Орегоном. Схоже, він вів дуже примітивне життя зі своїми пробірками і паперами.

Уна писала стримані листи без радості, але й без жалю до себе. Вона була здорова і сподівалася, що вся родина також здорова. Чоловік її стоїть на порозі свого відкриття.

А потім вона померла, і її тіло привезли додому.

Я ніколи не зустрічався з Уною. Вона померла раніше, ніж я себе пам’ятаю, але Джордж Гамільтон розповів мені про неї багато років по тому, й очі його при цьому налилися сльозами, а голос переривався.

«Уна не була така вродлива, як Моллі,— говорив він,— але вона мала найкрасивіші ручки й ніжки. Гомілки в неї були стрункі, як стеблини, і рухалася вона, як стеблина. Пальці мала видовжені, а нігті вузькі, мигдалевидні. І шкіра в Уни була гарна, така прозора, що аж світилася.

Вона ніколи не сміялася і не гралася, як усі ми. Щось у ній було відсторонене. Здавалося, що вона повсякчас дослуховується. Коли вона читала, на обличчі її був такий вираз, ніби вона слухає музику. І коли в неї щось питали, то вона просто давала відповідь, якщо її знала,— не суху і не забарвлену, без усіляких там «можливо», «вірогідно», як це робили б усі ми. Ми завжди любили фантазії. А в Уні була така чистота і ясність.

А потім її привезли додому. Нігті в неї були поламані до м’яса, пальці в тріщинах і геть стерті. А оті її бідні ніженьки,— Джордж не міг продовжувати якусь хвилину, а потім заговорив зі злістю людини, яка намагається стриматися,— ноги її були вщент збиті, в порізах від жорстви і подряпинах від шипшини. Ці бідні ніжки не носили взуття дуже довгий час. А шкіра в неї загрубла, стала як сиром’ятна. Ми думаємо, стався нещасний випадок,— сказав він.— Там усюди було стільки хімікатів! Думаємо, нещасний випадок».

Але Семюель відчував, що тим нещасним випадком були біль і відчай, і ця думка краяла йому серце.

Смерть Уни вразила Семюеля, як беззвучний землетрус. Він не промовляв ніяких мужніх, заспокійливих слів, він просто сидів на самоті та гриз себе. Він вважав, що то сталося через його недогляд.

І тоді його тіло, яке так вправно боролося з часом, почало здавати. Його моложава шкіра постаріла, ясні очі затуманилися, міцні плечі трохи згорбилися. Лайза, яка сприймала все як належне, давала собі раду з цією трагедією; вона не плекала особливих надій на цей бік Раю. Але Семюель звів стіну зі сміху проти законів природи, тому смерть Уни пробила діри в його фортеці. Він став старим.

Інші його діти процвітали. Джордж пішов у страховий бізнес. Віль багатів. Джо переїхав у східні штати і зайнявся розбудовою нової професії під назвою реклама. Усі недоліки Джо в цій галузі ставали перевагами. Він з’ясував, що може передавати іншим свої вимріяні бажання,— а це, за правильного застосування, і є реклама. Джо став крупною фігурою у новій галузі.

Дівчата поодружувалися — всі, окрім Дессі, а вона успішно розвивала свою кравецьку справу в Салінасі. Тільки Том так нічого і не розпочав.

Семюель сказав Адаму Траску, що Том змагається з величчю. І батько спостерігав за своїм сином, і відчував його прагнення і страхи, прориви і відступи, тому що відчував їх і в собі самому.

Том не успадкував ані ліричної м’якості батька, ані його живої краси. Однак, ви відчували Тома, коли наближалися до нього,— відчували його силу, його теплоту, його залізну цільність. Але під усім цим була соромливість — полохлива несміливість. Він бував таким веселим, як і його батько, та раптом ці веселощі обривалися, як обривається струна скрипки, і видно було, що Тома поглинає вир пітьми.

Том мав дуже смагляве обличчя; його шкіра — можливо, від сонця — стала чорно-червоною, ніби в ньому увічнилася якась скандинавська чи навіть варварська кров. Його волосся, борода і вуса також були темно-руді, а очі на цьому темному тлі блищали несподіваною блакиттю. Він був міцний, широкий у плечах, з сильними руками, але стегна мав вузькі. Він міг піднімати тягар, бігати, ходити на довгі прогулянки, їздити верхи будь з ким, але не мав і краплі змагального духу. Віль і Джордж були гравцями, вони нерідко намагалися звабити брата відчути радість і смуток ризику.

— Я пробував,— казав Том,— але воно мені просто надокучає. Я думав, чому це так. Я не відчуваю великого піднесення, коли виграю, і не бачу жодної трагедії у програші. А без цього гра втрачає сенс. Це не засіб заробляти гроші, як відомо, а якщо воно не може сприяти народженню і смерті, радості й печалі, то здається, принаймні мені,— я це так відчуваю,— що воно взагалі не викликає почуттів. Я б цим займався, якби відчував хоч щось — добре чи погане.

Віль того не розумів. Усе його життя було суцільне змагання, і він жив то однією азартною грою, то іншою. Він любив Тома, намагався дати йому те, що йому самому приносило втіху. Він узяв його в свій бізнес, пробував прищепити братові задоволення від купівлі й продажу, від вміння перехитрити інших, від розгадування їхнього блефу, від маневрування.

Але Том завжди повертався на ранчо, спантеличений, але без осуду, з відчуттям, що десь заблукав. Він гадав, що мусить отримувати задоволення від чоловічих радощів, але не міг удавати сам перед собою, що у нього це виходить.

Семюель колись сказав, що Том завжди забагато накладає собі на тарілку, чи то йдеться про боби, чи про жінок. А Семюель був мудрець, проте я вважаю, що він знав лише один бік Тома. Вірогідно, що Том трохи більше розкривався перед дітьми. Те, що я напишу про Тома, буде результатом моїх спогадів і того, що я точно знаю, і припущень, побудованих на їхньому поєднанні. Хто знає, чи буде воно правильне?

Ми жили в Салінасі та знали, коли Том уже приїхав,— гадаю, він завжди приїжджав уночі,— тому що у нас під подушками, у мене й у Мері, лежали пакетики жуйки. А жуйка в ті дні становила чималу цінність, так само як і п’ятак. Бувало, він не приїздив цілі місяці, але щоранку, тільки прокинувшись, ми пхали руку під подушку — перевіряли. Я й досі так роблю, а минуло багато років відтоді, як там знаходилася жуйка.

Моя сестра Мері не хотіла бути дівчинкою. Це було нещастя, до якого вона ніяк не могла звикнути. Вона була спортсменка, чудово грала у скляні кульки, а вся дівчача амуніція їй сильно перешкоджала. Зрозуміло, так було задовго до того, як вона усвідомила, що дівчата отримують неабиякі компенсації.

Так само, як ми вірили, що десь на нашому тілі, можливо, під пахвою, є кнопка, правильно натиснувши на яку, можна буде літати, так і Мері вигадала для себе чародійний спосіб перетворитися на крутого хлопчиська, яким вона мріяла стати. Якщо заснути у чародійній позі, правильно зігнувши коліна, поклавши голову під чародійним кутом, схрестивши пальці по-особливому, вранці можна прокинутися хлопчиком. Щовечора вона намагалася знайти безпомилкову комбінацію, але нічого не виходило. Я навіть допомагав їй з’єднувати пальці внакрив.

Вона вже почала втрачати надію, що їй це вдасться, коли одного ранку під подушками знайшлася жуйка. Ми узяли по одній облатці, зняли обгортку й урочисто зажували; то була м’ятна жуйка Бімана, і нічого смачнішого за неї вже ніколи не бувало.

Мері натягала свої довгі чорні рифлені панчохи — і раптом промовила з величезним полегшенням:

— Ясна річ.

— Що — ясна річ? — спитав я.

— Дядько Том,— відповіла вона і з голосним плямканням продовжила жувати.

— Що — дядько Том? — наполягав я.

— Він напевне знає, як перетворитися на хлопця.

Ось воно — та ще й так просто. Я здивувався, чому це не спало на думку мені.

Мама була на кухні, наглядала за новою дівчинкою-датчанкою, яка працювала у нас. Ми мали цілу низку таких дівчат. Новоприбулі родини датських фермерів віддавали своїх дочок прислужувати в родинах американців, і вони вчили не лише англійську мову, а й американську кулінарію, сервірування столу, манери й усілякі тонкощі світського життя в Салінасі. За кілька років такої служби, з платнею дванадцять доларів на місяць, дівчата ці ставали бажаними дружинами для американських хлопців. Вони не лише мали гарні американські манери, а й могли і далі працювати, як коняки у полі. Деякі з дуже вишуканих сімей у Салінасі походять від цих шлюбів з датськими дівчатами.

На кухні була Матильда з льняними косами, а мама квоктала біля неї, як курка.

Тут увірвалися ми.

— Він встав?

— Цитьте! — сказала мама.— Він приїхав пізно. Дайте йому відіспатися.

Але у дальній спальні вже хлюпала вода в раковині, тож ми знали, що Том підвівся. Ми скрутилися біля його дверей, як коти, чекаючи, коли він вийде.

Між нами завжди спершу виникала якась сором’язливість. Думаю, дядько Том був так само несміливий, як і ми. Думаю, йому хотілося вибігти, схопити нас, підкинути, але натомість ми всі були стримано-офіційні.

— Дякую за рушницю, дядьку Томе.

— Радий, що тобі сподобалося.

— Як гадаєте, ми робитимемо на вечерю устричний рулет, поки ви у нас?

— Спробуємо, звичайно, якщо ваша мама дозволить.

Ми перебралися до вітальні й посідали. З кухні долинув мамин голос:

— Діти, дайте дядькові спокій.

— Усе гаразд, Оллі,— відгукнувся Том.

Ми сиділи трикутником у вітальні. Обличчя в Тома було темне, а очі — сині-сині. На ньому був гарний одяг, проте він ніколи не здавався причепуреним. У цьому він сильно відрізнявся від свого батька. Його руді вуса ніколи не бували охайні, волосся не лежало гладко, а руки загрубіли від роботи.

Заговорила Мері.

— Дядьку Томе, як стати хлопчиком?

— Як? Та гадаю, Мері, треба народитися хлопчиком.

— Ні, я не про це. Як стати хлопчиком мені?

Том серйозно й уважно на неї подивився.

— Тобі? — перепитав він.

Слова Мері полилися потоком.

— Я не хочу бути дівчинкою, дядьку Томе. Я хочу бути хлопчиком. Дівчиська тільки й знають, що цьомкаються і граються з ляльками. Не хочу бути дівчиськом. Не хочу,— і в очах Мері закипіли сердиті сльози.

Том подивився на свої руки і зламаним нігтем почав колупати мозоль. Думаю, йому хотілося сказати щось красиве. Він шукав слова, такі, які знав його батько,— лагідні, окрилені слова, заспокійливі й гарні.

— Мені б не хотілося , щоб ти була хлопцем,— промовив він.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся дівчинкою.

У храмі Мері впав і розтрощився кумир.

— Тобто, ви хочете сказати, що любите дівчат?

— Так, Мері, люблю, дуже люблю дівчат.

На обличчі Мері з’явилася відраза. Якщо це правда, Том просто дурень. Вона перейшла на свій тон «Не втелющуйте мені цю гидоту» і сказала:

— Ну, добре. І все ж таки, як я можу стати хлопцем?

Том мав абсолютний слух. Він зрозумів, що скотився на саме дно в оцінці Мері, але хотів, щоб вона його любила і ним захоплювалася. Водночас, у його натурі був такий міцний металевий дріт правдивості, який стинав голови будь-якій швидконогій брехні. Він подивився на волосся Мері, таке ясне, що воно здавалося білим, заплетене, щоб не заважало, в тугі коси з брудними кінчиками, бо Мері витирала руки об коси, перш ніж зробити складний удар по скляній кульці. Том вдивлявся у її невблаганні, ворожі очі.

— Не думаю, що ти насправді хочеш змінитися.

— Ще й як хочу.

Том помилявся. Вона того дуже хотіла.

— Що ж,— сказав він.— Це неможливо. І колись ти будеш із цього радіти.

— Ніколи,— відтяла Мері. Вона звернулася до мене з крижаною зневагою: — Він не знає!

Том здригнувся, а я затремтів від розмаху її кримінального звинувачення. Мері була хоробріша й безжалісніша за більшість людей. Саме тому вона перемагала всіх у Салінасі у грі в скляні кульки.

Том ніяково заговорив:

— Якщо мама дозволить, я замовлю сьогодні вранці устричний рулет, й увечері ми його заберемо.

— Я ненавиджу устричний рулет,— заявила Мері, велично випливла з вітальні та хряснула дверима нашої спальні.

Том скорботно дивився їй услід.

— Вона справжня дівчина,— промовив він.

Тепер ми залишилися удвох, і я відчував, що мушу загоїти рану, якої завдала йому Мері.

— Я люблю устричний рулет,— сказав я.

— Звісно, любиш. Як і Мері.

— Дядьку Томе, невже справді ніяк не можна перетворити її на хлопця?

— Справді ніяк,— відповів він сумно.— Якби я знав, я б їй сказав.

— Вона робить найкращі подачі у нашому районі.

Том зітхнув і знову подивився собі на руки, і я бачив його поразку і страшенно, до щему, його жалів. Я приніс йому свій видовбаний корок з булавками, які утворювали ґратки.

— Хочете, я вам подарую свою клітку для мух, дядьку Томе?

О, він був справжній джентльмен.

— Ти хочеш віддати її мені?

— Так. Дивіться, ви витягаєте булавку, запускаєте туди муху, і вона там сидить і дзижчить.

— Я б дуже хотів її мати. Дякує, Джоне.

Він пропрацював цілий день моїм гострим кишеньковим ножичком над невеличким шматком деревини, і коли ми повернулися додому, він уже вирізав невеличке обличчя. Очі, вуха й губи рухалися, їх скріплювали всередині тоненькі жердинки. Внизу шиї був отвір, який затикався корком. Це було справжнє диво. Ти ловив муху, запускав її через отвір і затикав корком. І тут голова оживала. Очі кліпали, губи промовляли, а вуха ворушилися, коли оскаженіла муха чіплялася за жердинки. Навіть Мері трохи пробачила Томові, але більше вона вже ніколи йому не довіряла, доки не почала радіти, що народилася дівчиною, але тоді було вже запізно. Том подарував цю голівку не мені, а нам. Вона й досі у нас десь лежить і досі працює.

Іноді Том брав мене з собою на риболовлю. Ми вирушали вдосвіта і їхали у колясці в напрямку піку Флемон, і коли ми наближалися до гір, зорі бліднішали, а за чорними схилами розгорялося світло. Пам’ятаю, як я дорогою притулявся щокою і вухом до куртки Тома. Пам’ятаю, як його рука легенько обіймала мене за плече, як він час до часу погладжував мою руку. Нарешті ми зупинялися під дубом, розпрягали коня, напували його на березі потічка і прив’язували за повід до задка коляски.

Не пам’ятаю, щоб Том розмовляв. Якщо подумати, то я взагалі не можу згадати ні його голосу, ні його слів. Пам’ятаю і голос, і слова діда, але у згадках про Тома випливає тільки приязне мовчання. Можливо, він узагалі не розмовляв. Том мав чудові снасті й сам виготовляв наживку. Але його не надто цікавило, наловимо ми форелі чи ні. Він не потребував перемог над світом тварин.

Пам’ятаю п’ятиперстну папороть, що росла під маленькими водоспадами і тріпотіла своїми зеленими перстами, коли на неї потрапляли бризки води. Пам’ятаю запахи пагорбів — дика азалія, дуже далекий скунс, солодко-настирливий люпин, кінський піт на упряжі. Пам’ятаю стрімкий, красивий танок канюків у небесній височині, і як Том спостерігав за ним, але не пам’ятаю, щоб він щось про них сказав. Пам’ятаю, як я тримав бухту волосіння вудки, а Том вбивав кілочки і сплітав розриви. Пам’ятаю аромат розчавленої папороті у верші й ніжний, солодкий запах свіжої, вологої райдужної форелі, яка так красиво лежала на цьому зеленому ложі. І нарешті пам’ятаю, як ми поверталися до коляски, насипали у шкіряний мішок товченого ячменю, пристібали його за вухами у коня. Й у мене у вухах не звучить голос Тома, не лунають його слова; він сумний, мовчазний і такий неймовірно приязний у моїй пам’яті.

Том відчував свою невиразність. Батько його був вродливий і розумний, мати — низенька, але математично чітка. Усі його брати і сестри мали або вроду, або обдарованість, або талан. Том любив їх усіх до нестями, але почувався важким і приземленим. Він здіймався на гори екстазу і борсався у скелястій пітьмі між вершинами. У нього бували спалахи хоробрості, але їх гасили загорожі несміливості.

Семюель казав, що Том тріпотить перед величчю, намагаючись вирішити, чи здатен він узяти на себе холодну відповідальність. Семюель знав цю рису свого сина, відчував у ньому потенціал жорстокості, й це його лякало, бо Семюель не знав жорстокості — навіть коли бив Адама Траска. І коли в їхній дім потрапляли книжки, деякі з них потаємно, то Семюель легко летів понад книжкою, залюбки балансуючи серед ідей, як людина летить у каное по річкових порогах. А Том влізав у книжку, повзав і плазував між обкладинок, рив, мов кріт, тунель серед думок і виходив на світ так, що книгу можна було читати на його обличчі й руках.

Жорстокість і несміливість: чересла Тома жадали жінки, але водночас він не вважав себе гідним жінки. На довгі періоди він загрузав у кричущій безшлюбності, потім сідав у потяг до Сан-Франциско і розкошував і купався в жінках, а відтак мовчки повертався на ранчо, почуваючись слабким, невдоволеним і недостойним, і карав себе тяжкою працею: орав і засаджував неродючу землю, рубав тверді дубові дрова, доки у нього не розламувалася спина, а натомлені руки не обвисали, як ганчір’я.

Ймовірно, між Томом і сонцем стояв його батько: на Тома падала тінь Семюеля. Том таємно писав вірші, а в ті часи розумно було тримати це в секреті. Поети вважалися блідими кастратами, і чоловіки Заходу ставилися до них з презирством. Поезія була проявом слабкості, виродження і розпаду. Якщо ви читали вірші, то наражалися на освистування. Якщо їх писали, то наражалися на підозру й остракізм. Поезія була таємним пороком, і недарма. Ніхто не знає, хорошими чи поганими були вірші Тома, адже він показав їх тільки одній людині, а перед смертю все геть спалив. Судячи з попелу в грубці, віршів було чимало.

Найбільше від усіх у родині Том любив Дессі. Вона несла радість. На її порозі селився сміх.

Ательє Дессі було єдиним у своєму роді в Салінасі. Це було царство жінок. Тут відкидалися усі правила й усі страхи, породжені залізними законами. Для чоловіків двері були зачинені. То було святилище, де жінки могли бути самими собою — смердючими, хтивими, загадковими, нахабними, правдивими і зацікавленими. У Дессі можна було зняти корсети з китового вуса, оті священні корсети, які спотворювали жіноче тіло, формуючи з них богинь. У Дессі вони ставали жінками, які ходять у туалет, об’їдаються, чухаються і псують повітря. Й оця свобода породжувала сміх, просто вибухи реготу.

Чоловіки чули цей регіт за зачиненими дверима і буквально боялися того, що там відбувається, підозрюючи, напевне, що стали його мішенню, як воно здебільшого і було.

Я й зараз бачу перед собою Дессі: її золоте пенсне хитається на носі, не надто пристосованому для носіння пенсне, з очей ллються веселі сльози, а груди стискаються від сильних нападів сміху. Волосся у неї розтріпалося, пасма його потрапили між очима й пенсне, і пенсне падає зі спітнілого носа і крутиться й хитається на своїй чорній стрічці.

Замовити собі сукню у Дессі можна було за кілька місяців заздалегідь, і треба було навідатися до її ательє разів двадцять, поки ви обирали тканину і фасон. Салінас не знав нічого настільки життєдайного, як Дессі. Чоловіки мали свої масонські ложі, свої клуби, свої борделі; у жінок не було нічого, крім Олтарної гільдії та делікатного кокетування з пастором,— поки не з’явилася Дессі.

А потім Дессі закохалася. Я не знаю подробиць її роману — ні хто був той чоловік, ні які були обставини, чи релігія стала на заваді, чи жива дружина, чи хвороба, чи самолюбство. Думаю, моя мама знала, але це належало до тих речей, які ховають у фамільній скрині й ніколи звідти не витягають. Якщо інші мешканці щось знали, то й вони, напевне, тримали все в секреті з огляду на міську відданість. Я лише знаю, що все було безнадійно, похмуро й жахливо. Рік цього роману висмоктав з Дессі всю її веселість, і сміх затих назавжди.

Том нестямно лютував у горах, як поранений лев від пекучого болю. Серед ночі він осідлав коня і помчав з дому, не чекаючи на ранковий потяг до Салінаса. Семюель поїхав слідом за ним і надіслав телеграму з Кінг-Сіті у Салінас.

І коли вранці Том, з чорним обличчям, пришпорював свого загнаного коня на вулиці Джон-стріт у Салінасі, на нього вже чекав шериф. Він роззброїв Тома, посадив його у камеру, і пригощав чорною кавою з бренді, поки по нього не приїхав Семюель.

Семюель не відчитував Тома. Він відвіз його додому і ніколи не згадував про той випадок. І на ранчо Гамільтонів запала тиша.

2

На День подяки 1911 року на ранчо зібралася вся родина — всі діти, крім Джо, який був у Нью-Йорку, крім Ліззі, яка покинула цю сім’ю й увійшла в іншу, та крім Уни, яка померла. Вони прибули з подарунками і такою кількістю наїдків, яку навіть їхній клан не міг би осилити. Дітлахи плакали, верещали і билися. Чоловіки неодноразово навідувалися до кузні й поверталися до столу, ніяково обтираючи вуса.

Кругле личко Лайзи все червонішало й червонішало. Вона все організовувала і віддавала накази. Кухонна плита не знала відпочинку. Всі ліжка були зайняті, на підлогу поклали подушки і накрили їх ватними ковдрами, щоб найменші діти не забилися.

Семюель спромігся повернути собі трохи колишньої веселості. Його сардонічний розум блищав, у мові знову бриніли старі мелодійні ритми. Він брав участь у розмовах, у співах, у спогадах, але раптом, ще до опівночі, знесилився. На нього звалилася втома, і він пішов у спальню, де Лайза була вже дві години. Він сам собі дивувався — не тому, що змушений був іти спати, а тому, що йому цього хотілося.

Коли мати і батько пішли, Віль приніс із кузні віскі, і клан провів на кухні нараду, підливаючи віскі у круглі келишки. Матері прокрадалися у спальні перевірити, чи не порозкривалися діти, і поверталися до столу. Всі розмовляли тихо, щоб не потривожити дітей і батьків. Були там Том і Дессі, Джордж і його красуня Меймі, у дівоцтві Демпсі, Моллі й Вільям Дж. Мартіни, Олів і Ернест Стейнбеки, Віль і його Делія.

В усіх на язику було те саме — в усіх десятьох. Семюель постарішав! Це було таке моторошне відкриття, ніби вони раптом побачили привида. Їм якось ніколи не спадало на думку, що таке можливе. Вони попивали віскі й тихо обговорювали цю нову думку. Його плечі — помітили, які вони сутулі? І хода втратила всю свою пружність. І ще він трохи волочить ноги, але не це головне — головне його очі. Очі у нього старі. І він завжди раніше сидів за столом до останнього.

Помітили, як він забув, про що говорив, просто посередині оповіді?

Мені все сказала його шкіра. Вона вкрилася зморшками, а долоні стали майже прозорими.

Він накульгує на праву ногу.

Так, це та нога, яку йому зламав кінь.

Знаю, але ж він ніколи раніше не кульгав.

Вони говорили все це, ніби ображаючись. Такого не може бути, повторювали вони. Тато не може бути старим. Семюель молодий, як світанок — вічний світанок.

Він міг би бути старим, як середина дня, але, Боже милостивий! Вечір не може настати, а вже ніч?.. Боже милостивий, тільки не це!

Природно, що їхні думки перескакували і відсахувалися, і вони не могли про це говорити, але думати могли. Який може бути світ без Семюеля?

Як зможемо ми думати про щось, не знаючи, щó про це думає він?

Якою буде весна, чи Різдво, чи дощі? Не зможе бути ніякого Різдва.

Їхні думки відсахувалися від цих роздумів, і вони шукали собі жертву, щоб завдати їй болю, тому що боляче було їм. Вони накинулися на Тома.

— Ти ж був тут. Ти ж був тут увесь цей час.

— Хто з ним таке зробив?

— Чи не ти часом довів його своїми вибриками?

Том зміг це перенести, бо багато про це думав.

— Це через Уну,— сказав він захриплим голосом.— Він не зміг оговтатися після смерті Уни. Він говорив мені, що чоловік, справжній чоловік, не має права допускати, щоб його знищила туга. Він це повторював і повторював, що я мушу вірити — час усе лікує. Він так часто це говорив, що я зрозумів,— він програє.

— Чому ти не повідомив нас? Можливо, ми б змогли якось вплинути.

Том підскочив, злий і спантеличений.

— Прокляття! Що тут було повідомляти? Що він умирає від туги? Що з його кісток випарувалася вся сила? Що повідомляти? Вас тут не було. А я мусив на це дивитися і бачити, як умирають його очі — дідько!

Том вискочив з кімнати, і вони чули, як його важкі черевики гупають по кременистій землі подвір’я.

Усім стало соромно. Віль Мартін сказав:

— Піду приведу його сюди.

— І не думай,— швидко заперечив Джордж, і всі кревні закивали головами.— І не думай. Дай йому спокій. Ми знаємо його, як самих себе.

Невдовзі Том повернувся.

— Я хочу вибачитися,— сказав він.— Мені дуже шкода. Можливо, я трохи п’яний. Тато називає це — веселий, коли таке зі мною трапляється. Якось я приїхав додому,— це була вже сповідь,— спотикаючись, ледь перейшов через двір, впав у кущ троянди, навкарачках поповз сходами, і мене вивернуло просто біля ліжка на підлогу. Вранці я намагався сказати татові, що мені дуже шкода, і знаєте, що він відповів? «Нічого, Томе, ти був просто веселий. Просто веселий. П’яний не повзе додому. Ти був просто веселий».

Джордж зупинив шалений потік слів.

— Ми хочемо перед тобою вибачитися, Томе,— промовив він.— Ми говорили так, ніби звинувачуємо тебе, але ми того не хотіли. А може, й хотіли. Нам справді шкода.

Віль Мартін зауважив практично:

— Тут надто суворе життя. Чому б не умовити його продати ранчо й переїхати до міста? Він міг би прожити довге щасливе життя. Ми з Моллі були б раді, якби вони оселилися у нас.

— Не думаю, що він погодиться,— відізвався Віль.— Він упертий, як мул, і гордий, як кінь. Гордості у нього ціла армада.

Чоловік Олів, Ернест, сказав:

— Усе одно, спитати не завадить. І ми були б раді забрати його — чи їх обох — до себе.

Тут вони всі знову замовкли, оскільки думка про те, що в них не буде цього ранчо, цієї сухої кам’янистої пустки на сумних пагорбах і в неродючій лощині, розбивала їм серце.

Віль Гамільтон завдяки інтуїції й діловому досвіду навчився добре читати не надто глибокі пориви у чоловіків і жінок. Він сказав:

— Якщо ми попросимо його закінчити тут свою справу, це буде рівноцінне проханню закінчити своє життя, і він того не зробить.

— Маєш рацію, Вілю,— підтримав брата Джордж.— Він сприйняв би це як поразку. Він би подивився на це як на боягузтво. Ні, він ніколи не продасть ранчо, а якщо й продасть, то не проживе після цього і тижня.

— Але є інший спосіб,— провадив Віль.— Можливо, він би вибрався у гості. Том може управляти ранчо. Час уже татові й мамі побачити трохи світу. Так багато всього відбувається! Це б його підбадьорило, а потім він міг би повернутися і знову узятися до роботи. А за деякий час, можливо, йому б це і не знадобилося. Він сам каже, що час робить таке, що динаміту і не снилося.

Дессі відкинула волосся з очей.

— Ви що, справді гадаєте, що тато такий дурний? — спитала вона.

А Віль відповів їй, знаючи це з досвіду:

— Іноді людина хоче бути дурною, якщо вона в такий спосіб може зробити те, що забороняє розум. Чому б нам не спробувати? Що ви всі думаєте?

У кухні всі закивали головами, крім Тома, який сидів непорушно й замислено.

— Томе, ти б хотів узяти на себе ранчо? — спитав Джордж.

— Це дрібниці,— відповів Том.— З управлінням ранчо немає ніяких проблем, тому що ранчо не управляється, та й ніколи не управлялося.

— То чому ж ти не погоджуєшся?

— Мені не хочеться ображати батька,— сказав Том.— Він здогадається.

— Але яка шкода в тому, що ми запропонуємо?

Том розтирав собі вуха, поки не вигнав з них усю кров і вони не побіліли.

— Я вам не забороняю. Але сам того робити не можу.

— Ми можемо написати йому листа — на кшталт запрошення, жартівливо,— запропонував Джордж.— А коли йому набридне один з нас, він зможе поїхати до когось іншого. Нас так багато, що можна роками гостювати.

На тому й порішили.

3

Том привіз із Кінг-Сіті листа від Олів, а оскільки він знав, щó в ньому, то зачекав, поки застане Семюеля самого, і тільки тоді передав йому листа. Семюель працював у кузні, й руки в нього були чорні. Він узяв конверт за самий краєчок, поклав його на ковадло, а тоді добре вимив руки у бочці з чорною водою, в яку занурював розпечене залізо. Розірвав конверт цвяшком з підкови і вийшов на сонячне світло читати. Том зняв колеса зі своєї коляски і змащував вісі жовтим мастилом. Він скоса спостерігав за батьком.

Семюель дочитав листа, склав його і засунув у конверт. Сів на ослін перед кузнею і незряче дивився поперед себе. Потім удруге дістав листа, перечитав його, знову склав і сховав у кишеню своєї синьої робочої сорочки. Тут Том побачив, що батько підвівся і повільно пішов до східного схилу, вдаряючи ногою по кремінцях на землі.

Вранці пройшов невеличкий дощ, і на вбогій траві пробилися пушинки. На півдорозі до вершини Семюель сів навпочіпки, узяв жменю жорсткої кам’янистої землі й розтер її пальцем: там були кремінь і піщаник, блискуча слюда і млявий корінець, а ще камінці з мармуровими прожилками. Він висипав їх і обтрусив долоні. Зірвав стеблинку трави, прикусив її зубами та звів очі на вершину й на небо. На схід мчала сіра знервована хмара, яка шукала собі дерев, щоб пролитися на них дощем.

Семюель підвівся і поволі пішов під гору. Зазирнув у сарайчик для інструментів, погладив колоди опори. Затримався біля Тома, крутнув одне з незакріплених коліс, а потім оглянув Тома так, ніби вперше побачив.

— Еге, та ти вже зовсім дорослий,— сказав він.

— Хіба ти того не знав?

— Мабуть, знав,— мабуть, знав,— відповів Семюель і поплентався далі. На обличчі у нього з’явився сардонічний вираз, який його родина дуже добре знала,— жарт над самим собою, що викликав у нього внутрішній сміх. Семюель проминув сумний садочок, обійшов дім — уже давно не новий дім. Навіть останні з прибудованих спалень були старі, занепалі, й замазка на рамах висохла і відставала від скла. На порозі він обернувся й озирнув усю чашу свого ранчо, а тоді лише увійшов у хату.

Лайза розкачувала корж на пиріг на дошці, посипаній борошном. Вона так вправно орудувала качалкою, що тісто здавалося живим. Воно розпластувалося, потім трохи збігалося від власної напруги. Лайза підняла цей білий пласт, поклала на пиріжкове деко й обрівняла ножем краї. Підготовані ягоди у мисці майже плавали у соку.

Семюель сів на кухонний стілець, схрестив ноги і подивився на Лайзу. Очі його усміхалися.

— Не знаєш, чим зайнятися у таку пору дня? — спитала вона.

— Та ні, мамо, знав би, якби схотів.

— Тоді не сиди тут і не дратуй мене. Газета в тій кімнаті, якщо вже в тебе настрій побайдикувати.

— Я її прочитав,— відповів Семюель.

— Усю?

— Те, що хотів.

— Семюелю, що з тобою? Ти щось задумав. Я з обличчя бачу. Швидко кажи, мені треба пироги пекти.

Він хитав ногою й усміхався їй.

— Така малесенька дружина,— сказав він.— Три таких на один зуб.

— Семюелю, припини. Я не проти твоїх жартів іноді увечері, але зараз тільки одинадцята година. Давай, розказуй.

— Лайзо,— почав Семюель,— чи відомо тобі значення слова «відпочинок»?

— Облиш свої жарти вранці.

— Відомо, Лайзо?

— Звісно, відомо. Нема чого з мене робити невігласа.

— І що ж воно означає?

— Поїздка на море, на пляж у вільний час. Годі, Семюелю, іди звідси зі своїми розіграшами.

— Цікаво, звідки ти знаєш це слово?

— Ти мені скажеш, до чого ведеш? Чого б це мені його не знати?

— А ти колись мала відпочинок, Лайзо?

— Ну, я...— Вона замовкла.

— За п’ятдесят років ти хоч раз мала відпочинок, ти, крихітна дурненька крапелька-дружина?

— Семюелю, будь ласка, іди з моєї кухні,— попросила вона з острахом.

Він витяг з кишені листа і розгорнув його.

— Це від Оллі. Вона хоче, щоб ми приїхали погостювати в Салінасі. Вони облаштували для нас кімнати нагорі. Вона хоче, щоб ми познайомилися з дітьми. Вона купила нам квитки на сезон Чатоква[27]. Біллі Санді вийде на двобій із Сатаною, а Браян[28] виголосить свою промову «Розп’яття на золотому хресті». Я б хотів її почути. Це стара дурнувата промова, але кажуть, він так її читає, що просто серце розривається.

Лайза потерла ніс, замазавши його борошном.

— Це дуже дорого? — спитала вона схвильовано.

— Дорого? Оллі вже купила квитки. Це подарунок.

— Ми не можемо поїхати. Хто буде працювати на ранчо?

— Том. Та яка тут робота взимку?

— Йому буде самотньо.

— Можливо, до нього приїде Джордж, побуде тут, поки є перепелине полювання. Подивися, що тут у листі, Лайзо.

— А що це?

— Два квитки на потяг до Салінаса. Олів каже, що не залишає нам шляху для відступу.

— Їх можна здати і вислати їй гроші.

— Ні, я не зможу. Ну ж бо, Лайзо — мамо,— не треба. Тримай, ось носовичок.

— Це кухонний рушник,— сказала Лайза.

— Сідай, мамо. Ось так. Думаю, тебе просто вразила сама думка про відпочинок. Тримай! Знаю, що це кухонний рушник. Кажуть, Біллі Санді ганяє Сатану по всій сцені.

— Це блюзнірство,— вставила Лайза.

— Я б усе одно хотів це побачити, а ти? Що ти сказала? Підведи голову. Я тебе не почув. То що ти сказала?

— Я сказала — так,— відповіла Лайза.

Том робив креслення, коли до нього увійшов Семюель. Том подивився на батька затуманеними очима, намагаючись здогадатися, яке враження справив лист від Олів.

Семюель поглянув на креслення.

— Що це?

— Хочу зробити відмикачку для воріт, щоб людині не доводилося вилізати з коляски. Ось тяговий важіль, який підніматиме клямку.

— І як же можна буде відчиняти?

— Я подумував про міцну пружину.

Семюель уважно роздивився креслення.

— А як тоді зачиняти?

— Отут стрижень. Він опуститься на пружину, а натяг піде в другий бік.

— Ясно,— сказав Семюель.— Воно б, може, і спрацювало, якщо ворота правильно навішені. І піде лише вдвічі більше часу, щоб оце виготовити і тримати в робочому стані, ніж двадцять років вилізати з коляски і просто відчиняти ворота.

— Але ж,— заперечив Том,— коли кінь норовливий...

— Знаю,— сказав батько.— І головна причина тут — розважитися.

Том усміхнувся.

— Ти мене розкусив.

— Томе, як гадаєш, ти сам упораєшся з ранчо, якщо ми з мамою ненадовго поїдемо?

— Звісно,— відповів Том.— А куди ви збираєтеся?

— Оллі хоче, щоб ми пожили у неї в Салінасі.

— Що ж, це було б чудово,— сказав Том.— І мама погоджується?

— Погоджується, і завжди забуває про витрати.

— От і добре,— сказав Том.— А чи надовго ви їдете?

Очі Семюеля, красиві, як коштовне каміння, і сардонічні, не відривалися від обличчя Тома, поки той не промовив:

— Що таке, тату?

— Оця нотка в твоєму голосі, майже непомітна. Але я її почув. Томе, сину мій, якщо у тебе є секрети з твоїми братами і сестрами, я не проти. Думаю, що це добре.

— Не розумію, про що ти, тату,— сказав Том.

— Хвали Бога, що ти не схотів стати актором, Томе, бо актор з тебе вийшов би кепський. Ви, мабуть, усе придумали на День подяки, коли всі тут зібралися. І воно пішло, як по маслу. Бачу тут руку Віля. Можеш нічого не говорити, якщо не хочеш.

— Я цього не підтримав.

— Так, це на тебе схоже,— погодився батько.— Ти б радше розсипав усю правду на сонці, щоб я її побачив. Не кажи решті, що я здогадався.

Він вийшов, але тут-таки повернувся і поклав Томові руку на плече.

— Дякую, що ти хотів пошанувати мене правдою, сину мій. Це не дуже розумно, зате непорушно.

— Я радий, що ви їдете.

Семюель стояв у дверях кузні й дивився на свою землю.

— Кажуть, матір найбільше любить своє некрасиве дитя,— промовив він і різко хитнув головою.— Томе, чесність за чесність. Будь ласка, заховай це у своєму потаємному, секретному місці й не видавай мене своїм братам і сестрам: я знаю, чому я їду,— і, Томе, я знаю, куди я їду. І я втішений.

1

Я часто ставив собі питання, чому одні люди не так сильно, як інші, страждають і мучаться від реальностей життя і смерті. Смерть Уни похитнула землю під ногами Семюеля, відчинила ворота його захищеної фортеці та впустила старість. А от Лайза, яка, безумовно, любила свою сім’ю так само глибоко, як і її чоловік, не зламалася і не похитнулася. Її життя текло рівномірно. Вона сумувала, але пережила тугу.

Мені здається, що Лайза сприймала світ, як вона сприймала Біблію, з усіма парадоксами і неузгодженостями. Вона не любила смерть, але знала, що та існує, і коли смерть прийшла, Лайза не здивувалася.

Семюель міг думати про смерть, гратися з цими думками, філософствувати, але не вірив у неї по-справжньому. Його світ не включав у себе смерть. І він, і всі, хто його оточує, безсмертні. Коли прийшла справжня смерть, то було як наруга, як заперечення безсмертя, яке він так глибоко відчував, і одна тріщина у його стіні зруйнувала всю конструкцію. Гадаю, він переконав себе, що може перемогти в суперечці зі смертю. Вона була його особистим супротивником, якого він здатен здолати.

Для Лайзи то була просто смерть — річ обіцяна й очікувана. Вона могла жити далі, й у своїй скорботі поставити в духовку горщик бобів, спекти шість пирогів, точно розрахувати, скільки їжі знадобиться, щоб добре нагодувати всіх гостей на поминках. У своїй скорботі вона не забувала припильнувати, щоб Семюель надягнув чисту білу сорочку, щоб його чорна краватка була відчищена від плям, а черевики наваксовані. Ймовірно, для успішного шлюбу потрібні протилежності, які скріплюють його кожен своїми сильними сторонами.

Якби Семюель змирився, він би, напевне, пішов далі за Лайзу, але цей процес примирення розірвав йому душу. Лайза уважно стежила за ним після рішення їхати до Салінаса. Вона доладно не розуміла, щó він задумав, але як хороша й обачлива мати знала, що він справді щось задумав. Вона була цілковитою реалісткою. За інших рівних умов, вона раділа, що поїде в гості до своїх дітей. Їй було цікаво побачити, як вони живуть, які в них діти. Вона не прив’язувалася до місця. Будь-яке місце — всього лише тимчасова зупинка на шляху до раю. Вона не любила роботу саму по собі, але робила її, тому що її треба робити. І вона втомилася. Дедалі частіше їй було важко боротися з болями і заціпенілістю, які так намагалися утримати її в ліжку зранку,— щоправда, їм це ніколи не вдавалося.

І вона дивилася на рай як на місце, де одяг ніколи не забруднюється, де не треба готувати їжу і мити посуд. Але було в раю і таке, що вона особисто не дуже схвалювала. Надто багато там співали, і їй було не до тями, як навіть Обрані могли б так довго терпіти оту небесну ледачість, яка їм обіцяна. Вона знайде, чим собі зайнятися в раю. Мусить щось там бути, щоб згаяти час: заштопати якісь хмарини, розтерти маззю чиїсь стерті крила. Може, час до часу знадобиться перелицювати коміри на мантіях, а якщо вже на те пішло, вона не могла повірити, що навіть у раю не знайдеться у якомусь кутку павутиння, яке треба змахнути шваброю, обгорнутою ганчіркою.

Вона раділа з поїздки до Салінаса і боялася її. Сама ця ідея так їй сподобалася, що у Лайзи виникло відчуття, чи немає в цьому чогось гріховного. А тут ще ця Чатоква? Щоправда, можна і не ходити, та, скоріш за все, вона й не піде. Семюель як розійдеться — треба за ним дивитися у чотири ока. В неї так назавжди і залишилося враження, що він молодий і безпорадний. Добре, що вона не знала, що сталося з його свідомістю, а через свідомість — що сталося з його тілом.

Для Семюеля місця важили багато. Ранчо було йому рідне, і, покидаючи його, він немов устромляв ніж у кохане створіння. Але, прийнявши рішення, Семюель мав намір зробити все як належить. Він зробив офіційні візити всім своїм сусідам, старожилам, які пам’ятали, як було колись і як воно є нині. І коли він від’їжджав від своїх старих друзів, вони розуміли, що більше ніколи його не побачать, хоча він сам цього і не говорив. У нього з’явилася звичка вдивлятися в гори, в дерева, навіть в обличчя, немов він хотів забрати їх із собою у вічність.

Візит до Адама Траска він приберіг наостанок. Він не заїжджав до маєтку багато місяців. Адам уже не був молодим. Хлопцям виповнилося дванадцять років, а Лі — що ж, Лі змінився не сильно. Лі пройшов до каретного сараю разом із Семюелем.

— Я давно хотів з вами поговорити,— сказав Лі.— Але завжди купа справ. І я намагаюся їздити до Сан-Франциско принаймні раз на місяць.

— Так воно завжди буває,— відповів Семюель.— Коли знаєш, що друг десь тут близько, його не провідуєш. Потім він від’їжджає, і ти себе картаєш за те, що не зустрічався з ним.

— Чув про вашу доньку. Мені дуже шкода.

— Я отримав вашого листа, Лі. Ви сказали дуже гарні слова.

— Китайські слова. З роками я, здається, дедалі більше стаю китайцем.

— Щось змінилося у вас, Лі. Що саме?

— Моя коса, містере Гамільтон. Я відрізав косу.

— Справді.

— Невже ви не чули? Імператриця-удова померла. Китай вільний. Маньчжури вже не володарі, й ми не мусимо носити коси. Це було офіційно проголошено новим урядом. Уже ніде не залишилося жодної коси.

— А це має значення, Лі?

— Не надто велике. Так легше. Але мені заважає відчуття послаблення на потилиці. Важко звикнути до цієї зручності.

— Як Адам?

— Нормально. А от він не дуже перемінився. Дивно, що колись він був зовсім не таким.

— Так, я теж про це думав. То був короткий період цвітіння. Хлопці, мабуть, виросли.

— Виросли. Я радий, що залишився тут. Багато чого навчився, спостерігаючи, як хлопці ростуть, і трохи допомагаючи.

— Ви не навчили їх китайської?

— Ні. Містер Траск не схотів. Гадаю, він мав рацію. Це створило б непотрібні ускладнення. Але я їм друг — так, я їм друг. Вони захоплюються своїм батьком, але люблять, думаю, мене. І вони такі різні. Ви й уявити не можете, наскільки вони різні.

— В чому саме, Лі?

— Самі побачите, коли вони прийдуть зі школи. Вони як дві сторони медалі. Кел кмітливий, стриманий і спостережливий, а його брат — ну, це хлопчик, який вам сподобається ще до того, як ви з ним заговорите, а потім сподобається ще більше.

— І вам не подобається Кел?

— Я бачу, що захищаю його — для себе. Він бореться за своє життя, його братові боротися не треба.

— У моєму виводку є те саме,— сказав Семюель.— Я цього не розумію. Можна було б очікувати, що з однаковим вихованням і з тією самою кров’ю вони мусять бути подібні, але ні — всі зовсім різні.

Пізніше Семюель і Адам пройшлися по затіненій дубовій алеї до в’їзду в лощину і подивилися звідти на долину Салінас-Веллі.

— Ви залишитеся на обід? — спитав Адам

— Не хочу брати відповідальність за убивство ще кількох курей.

— Лі приготував тушковану яловичину.

— Ну, в такому разі...

У Адама через старе поранення одне плече і зараз було нижче за друге. Обличчя у нього було тверде і непроникне, а очі бачили тільки головне і не вдивлялися в деталі. Двоє чоловіків зупинилися на дорозі й подивилися на долину, зеленкувату від ранніх дощів.

Семюель промовив м’яко:

— Невже вам не соромно, що ви занедбали такі чудові землі?

— Я не маю причин їх засаджувати,— відповів Адам.— Ми вже це обговорювали. Ви гадали, що я змінюся. Я не змінився.

— Ви пишаєтеся своєю образою? — спитав Семюель.— Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним?

— Не знаю.

— Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка — тільки ви самі.

В голосі Адама пролунала нотка гніву.

— Навіщо ви приїхали повчати мене? Я радий, що ви приїхали, але чого ви лізете мені в душу?

— Хочу побачити, чи зможу пробудити у вас трохи злості. Я — людина допитлива. Тут переді мною занедбані землі, а поруч зі мною занедбаний чоловік. На мій погляд, це марнотратство. А я вельми не люблю марнотратства, бо ніколи не міг його собі дозволити. Невже приємно відчувати, що твоє життя заростає бур’янами?

— А що мені ще робити?

— Могли б зробити нову спробу.

Адам подивився йому просто в очі.

— Я боюся, Семюелю,— сказав він.— Краще вже житиму, як живу. Мабуть, мені бракує енергії — чи сміливості.

— А ваші хлопчики? Ви їх любите?

— Так — так.

— Ви любите одного більше, ніж другого?

— Чому ви питаєте?

— Не знаю. Щось таке є у вашому тоні.

— Повернімося до будинку,— запропонував Адам. І вони повернулися під тінь дубів. Раптом Адам спитав:

— Ви чули колись, що Кейті в Салінасі? Доходили до вас такі чутки?

— А до вас?

— Так — але я їм не вірю. Не можу повірити.

Семюель мовчки йшов по піщаній колії на дорозі. Його думки важко крутилися навколо образу Адама, і він майже знесилено повернувся до ідеї, з якою, як він сподівався, було покінчено.

— Ви так її і не забули, не відпустили,— проговорив він нарешті.

— Мабуть, ні. Але я забув постріл. Про нього я зовсім не згадую.

— Я не можу сказати вам, як треба жити,— провадив Семюель.— Хоча повсякчас і розповідаю вам про це. Знаю, що вам найкраще було б вирватися з ваших «як усе могло би бути» на свіжий вітер реальності. Коли я вам це кажу, я сам просіюю власні спогади, як люди просіюють землю під підлогою бару, сподіваючись знайти трохи золотого піску, який просипався у щілини. Таке от собі здобуття золота. Але ви ще дуже молодий, щоб просіювати свої спогади, Адаме. Вам треба накопичувати нові, щоб ваші золоті копалини були багаті, коли ви досягнете повноліття.

Адам низько схилив обличчя і міцно зціпив зуби, аж вилиці випнулися під скронями. Семюель глянув на нього.

— Правильно,— промовив він.— Зціпіть зуби. Як же ми захищаємо хиби! Сказати вам, що ви робите, аби ви не думали, ніби самі це винайшли? Коли ви лягаєте спати і гасите лампу — тут вона і з’являється в дверях, осяяна м’яким світлом, і ви бачите, як колишеться її нічна сорочка. Вона тихенько підходить до ліжка, і ви, ледь дихаючи, відкидаєте простирадло, щоб прийняти її, відсуваєтеся на подушці, щоб вона лягла поруч. Ви вдихаєте солодкий аромат її тіла, і ні в кого на світі так не пахне тіло...

— Припиніть! — закричав Адам.— Припиніть, чорт вас забирай! Не лізьте в моє життя! Ви як койот, який обнюхує мертву корову.

— Звідки я дізнався? — провадив Семюель тихо.— Одна істота отак само приходила до мене — ніч у ніч, місяць у місяць, рік у рік і аж дотепер. Гадаю, мені треба було замкнути на сім замків свою душу, запечатати сімома печатями своє серце від неї, але я не зміг. Усі ці роки я обманював Лайзу. Я давав їй неправду, підробку, а найкраще зберігав для тих солодких нічних годин. І як би мені хотілося, щоб і до неї приходив отакий потаємний гість. Але мені про це ніколи не дізнатися. Гадаю, вона замкнула своє серце на важезний засув, а ключ викинула в пекло.

Адам так стиснув руки, що кров відринула від побілілих суглобів.

— Ви примушуєте мене сумніватися в собі,— шалено вигукнув він.— Так було завжди. Що ж мені робити, Семюелю? Скажіть! Я навіть не уявляв, що ви все так ясно бачите. Що я мушу робити?

— Мені добре відомі всі «мусити», хоча сам я, Адаме, їх ніколи не роблю. Але я завжди знаю, хто що мусить. Ви мусите знайти собі нову Кейті. Ви мусите домогтися, щоб ця нова Кейті вбила омріяну Кейті,— нехай вони поборються. А ви, спостерігаючи збоку, віддайте себе переможниці. Це друге за значенням «мусите». А перше — шукати і знайти якусь нову, свіжу принаду, яка зведе нанівець стару.

— Я боюся пробувати,— сказав Адам.

— Ви вже це говорили. А тепер я хочу розбудити у вас трохи егоїзму. Я їду звідси, Адаме. Я приїхав попрощатися.

— Тобто як?

— Моя донька Оллі запросила нас із Лайзою у гості до себе у Салінас десь на місяць-два, і ми їдемо — післязавтра.

— Але ж ви повернетеся.

— Коли ми погостюємо у Оллі,— провадив Семюель,— прийде лист від Джорджа. Він сильно образиться, якщо ми не відвідаємо його у Пасо-Роблесі. А тоді Моллі запросить нас до Сан-Франциско, а далі Віль, а може, навіть Джо до себе у східні штати,— якщо, звісно, ми проживемо аж стільки.

— Що ж, хіба вам це не до вподоби? Ви на це заслужили. Ви дуже багато гарували на своїй запорошеній кучугурі.

— Я люблю свою запорошену кучугуру,— відповів Семюель.— Люблю, як сука любить своє кволе цуценя. Люблю кожний кремінець, люблю оголену породу, об яку ламається плуг, люблю вбогу, неродючу землю і її безводне серце. Десь там у моїй запорошеній кучугурі ховається багатство.

— Ви заслуговуєте на відпочинок.

— Ну от, ви знову це сказали. Ось що я мусив прийняти, і я це прийняв. Коли ви говорите, що я заслуговую на відпочинок, ви говорите, що моє життя добігло кінця.

— Ви в це вірите?

— Це те, що я прийняв.

— Не можна цього робити! — схвильовано вигукнув Адам.— Якщо ви це приймете, ви вже не житимете!

— Знаю,— відповів Семюель.

— Ви не можете такого зробити!

— Чому ж ні?

— Я цього не хочу.

— Я доскіпливий старигань, Адаме. І мене засмучує те, що я втрачаю свою доскіпливість. Мабуть, тому я і знаю, що прийшов час провідати наших дітей. Мені доволі довго доведеться удавати цікавість.

— Краще б уже ви гарували на своїй запорошеній кучугурі.

Семюель усміхнувся до нього.

— Як приємно таке почути! І дякую вам. Непогано, коли тебе люблять, хоча й запізно.

Раптом Адам так різко став навпроти нього, що Семюелю довелося зупинитися.

— Я знаю, щó ви для мене зробили,— почав він.— Я не зможу вам повністю віддячити. Але я можу попросити вас ще про одну послугу. Якби я попросив, чи зробили б ви ще одну добру справу і цим, можливо, урятували б мені життя?

— Зробив би, якби міг.

Адам показав рукою на захід.

— Усі ті землі — чи не допомогли б ви мені виростити сад, про який ми говорили, з вітряками, з колодязями, з люпиновими рівнинами? Уявіть лише, як тут буде: акри запашного горошку, золоті квадратики календули. А може, і десять акрів троянд для садів Заходу. Уявіть лише, який аромат розноситимуть західні вітри!

— Ви мене доведете до сліз,— сказав Семюель.— А це не личить старому чоловіку.— І справді, очі у нього зволожилися.— Дякую вам, Адаме. Принада вашої пропозиції — як гарний порив західного вітру.

— Отже, ви це зробите?

— Ні, не зроблю. Але я уявлятиму ваші сади, коли слухатиму в Салінасі Вільяма Дженінгса Браяна. Можливо, навіть повірю, що це сталося.

— Але я хочу це зробити.

— Поговоріть з моїм сином Томом. Він вам допоможе. Він засадив би увесь світ трояндами, бідолаха, якби міг.

— Ви розумієте, що робите, Семюелю?

— Так, розумію, що роблю, дуже добре розумію, а це вже півділа.

— Який же ви впертий!

— Незгідливий,— сказав Семюель.— Лайза каже, що я незгідливий, але тепер я потрапив у павутиння своїх дітей — і, здається, мені це до вподоби.

2

Обідній стіл був накритий у будинку.

— Я б хотів подати обід під деревом, як у старі часи, але там доволі прохолодно,— сказав Лі.

— Ваша правда, Лі,— підтвердив Семюель.

Мовчки підійшли близнюки і несміливо зупинилися, роздивляючись гостя.

— Давно я вас не бачив, хлопці. Але ми дали вам гарні імена. Ти Калеб, правильно?

— Я Кел.

— Добре, нехай буде Кел...— Семюель обернувся до другого.— А тобі вдалося скоротити до кісток своє ім’я?

— Сер?

— Тебе звати Аарон?

— Так, сер.

— Він пише його з одним «а»,— засміявся Лі.— Два «а» здаються його друзям надто вигадливими.

— У мене є тридцять п’ять бельгійських кролів,— сказав Арон.— Ви б хотіли на них подивитися, сер? Їхня клітка біля потічка. А вчора народилося вісім кроленят.

— Я б радо на них подивився, Ароне,— рот Семюеля смикнувся.— Келе, тільки не кажи мені, що ти хочеш стати садівником!

Лі різко обернувся до Семюеля й уважно на нього подивився.

— Не треба,— попросив він схвильовано.

— Наступного року,— сказав Кел,— тато обіцяє виділити мені цілий акр на рівнині.

А Арон похвалився:

— Один мій самець важить п’ятнадцять фунтів. Я хочу його подарувати татові на день народження.

Вони почули, що двері спальні Адама відчинилися.

— Не розказуйте йому,— поспішно попросив Арон.— Це секрет.

Лі нарізав яловичину.

— Вічно ви мене бентежите, містере Гамільтон,— сказав він.— Сідайте, хлопці.

Увійшов Адам, відкочуючи рукава сорочки до низу, і сів на своє місце у голові столу.

— Доброго вечора, хлопці,— привітався він, і діти відповіли в унісон:

— Доброго вечора, тату.

А Арон додав:

— Тільки не розказуйте.

— Не розкажу,— запевнив Семюель.

— Що не розкажете? — поцікавився Адам, і Семюель відповів:

— Хіба не існує таємниць? У нас із вашим сином свої секрети.

— А я теж розкажу вам один секрет,— втрутився Кел.— Одразу по обіді.

— Залюбки послухаю,— погодився Семюель.— Сподіваюся, я ще його не знаю.

Лі звів очі від своєї нарізки і сердито зиркнув на Семюеля. Потім розклав м’ясо по тарілках.

Хлопці їли швидко, мовчки поглинаючи їжу.

— Тату,— нарешті спитав Арон,— можна нам вийти з-за столу?

Адам кивнув, і хлопчики швидко покинули їдальню. Семюель подивився їм услід.

— Вони видаються старшими за свої одинадцять років,— зауважив він.— Пам’ятаю, мої дітлахи в одинадцять тільки верещали, галасували і ганялися одне за одним. Ваші схожі на дорослих чоловіків.

— Справді? — здивувався Адам.

— Думаю, я знаю, чому це так. У хаті немає жінок, які дуже носяться з малюками. А чоловіки, по-моєму, не надто цікавляться малечею, тому для цих хлопців бути маленькими ніколи не сприймалося як перевага. Це їм нічого не давало. Не знаю, добре це чи погано.

Семюель скоринкою хліба зібрав рештки соусу на своїй тарілці.

— Адаме, чи усвідомлюєте ви, кого маєте в особі Лі? Мислителя, який уміє куховарити, чи кухаря, який уміє мислити? Він багато чого мене навчив. Напевне, і ви, Адаме, чимало дізналися від нього.

— Боюся, я не дуже уважно слухав,— сказав Адам.— А може, він не розмовляв.

— Чому ви не схотіли, щоб хлопці вчили китайську, Адаме?

Адам ненадовго замислився.

— Здається, прийшов час для відвертості,— промовив він нарешті.— Думаю, то були просто ревнощі. Я називав це по-іншому, але, скоріш за все, не хотів, щоб вони були в змозі так легко віддалятися від мене у напрямку, куди мені зась.

— Це досить розумно і майже занадто по-людському,— сказав Семюель.— Але усвідомлювати це — то вже великий прорив. Не впевнений, що я колись заходив так далеко.

Лі приніс сірий емальований кавник, розлив каву і сів. Він грів руки об закруглений бік своєї чашки. А потім розсміявся.

— Ви завдали мені неабиякого клопоту, містере Гамільтон, а ще ви порушили спокій Китаю.

— Що ви маєте на увазі, Лі?

— Мені ввижається, що я уже розповідав це вам. Можливо, я лише ясно все уявляв і збирався розповісти. Утім, історія доволі потішна.

— Хочу її почути,— мовив Семюель і подивився на Адама.— А вам не хочеться послухати, Адаме? Чи ви знову занурюєтеся у свою ванну з хмар?

— Я подумував про це,— відповів Адам.— Дивно — мене охоплює якесь збудження.

— От і добре,— зауважив Семюель.— Гадаю, це один з найкращих станів, які відчуває людина. Послухаймо вашу історію, Лі.

Китаєць торкнувся своєї шиї і всміхнувся.

— Не знаю, чи звикну я колись, що коси вже немає. Здається, я торкався її частіше, ніж усвідомлював. Так от, історія. Я вже казав вам, містере Гамільтон, що дедалі більше стаю китайцем. Ви не стали ще більше ірландцем?

— Час до часу стаю,— відповів Семюель.

— Пам’ятаєте, як ви читали нам оті шістнадцять віршів з четвертого розділу Книги буття, пам’ятаєте нашу суперечку?

— Дуже добре пам’ятаю. Хоча було це давно.

— Майже десять років тому,— підтвердив Лі.— Так от, ця історія мене сильно зачепила, і я її перечитував слово у слово. Що більше я думав про ту історію, то складнішою вона видавалася. Тоді я порівняв наявні переклади — вони доволі близькі. Але є одне місце, яке мене непокоїло. Біблія короля Якова подає це так: коли Єгова питає Каїна, чому він розгнівався, то Єгова каже: «Коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати». Оце «мусиш» мене просто вразило, тому що в ньому є обіцянка, що Каїн подолає зло.

Семюель кивнув.

— А його діти того зовсім не зробили.

Лі відсьорбнув каву.

— Тоді я узяв стандартну американську версію Біблії. На той час то був зовсім новий переклад. І цей фрагмент відрізнявся. Там сказано: «Іди пануй над ним». Це зовсім інше. Це не обіцянка, це наказ. Я почав буквально знемагати. Мене цікавило, яке ж слово вжито в оригіналі, щоб породити такі різні переклади.

Семюель поклав долоні на стіл, подався вперед, і очі його спалахнули колишнім молодим вогнем.

— Лі,— вигукнув він,— тільки не кажіть мені, що ви вивчили іврит!

— Я вам усе розповім,— сказав Лі.— Історія доволі довга. Вип’єте трохи нг-ка-пу?

— Це отой ваш напій зі смаком хороших гнилих яблук?

— Так. З ним мені легше говорити.

— А мені, можливо, буде легше слухати.

Коли Лі вийшов на кухню, Семюель спитав Адама, чи чув він про це раніше.

— Ні,— відповів Адам.— Мені він не розповідав. Хоча, може, я не слухав.

Лі повернувся зі своїм керамічним глечиком і трьома чашечками з порцеляни настільки тонкої і прозорої, що, здавалося, вона просвічується.

— Китайса пити, своя фасон,— і він налив майже чорну рідину.— Тут дуже багато полину. Гарний напій. Справляє такий самий ефект, як абсент, коли вип’єш достатньо.

Семюель пригубив напій.

— Мені хочеться дізнатися, чому це вас так зацікавило,— сказав він.

— Бачите, мені здавалося, що людина, яка могла придумати таку велику історію, мала б точно знати, що саме хоче сказати, і тут не має бути жодного непорозуміння.

— Ви кажете — людина. Отже, ви не вірите, що це божественна книга, написана чорнильним перстом Господа?

— Я думаю, що розум, у якому виникла ця історія, був справді божественний. У Китаї бували люди з таким божественним розумом.

— Я просто спитав,— пояснив Семюель.— Отже, ви зрештою не пресвітеріанин.

— Як я вже вам казав, я дедалі більше стаю китайцем. Гаразд, продовжмо. Я поїхав до Сан-Франциско, у штаб-квартиру нашої сімейної асоціації. Ви чули про них? Наші великі родини мають такі центри, де будь-який їхній член може або отримати допомогу, або її надати. Родина Лі дуже велика. Вона піклується про своїх.

— Чув про них,— підтвердив Семюель.

— Натякати на китайса-бандит з підпільна група Тонг битися за дівчина-рабиня[29]?

— Щось таке.

— Насправді воно не зовсім так,— сказав Лі.— Я поїхав туди, тому що в нашій родині є чимало високошановних джентльменів поважного віку, які знамениті своєю вченістю. Якщо бути точним, вони мислителі. Чоловік може витратити багато років, роздумуючи над єдиною фразою вченого, якого у вас називають Конфуцій. От я і подумав, що вони можуть бути експертами смислів і допоможуть мені розібратися. Вони — чудові старі люди. Вони викурюють по дві люльки опіуму по обіді, й це їх освіжає і загострює розум, а потім сидять цілу ніч, і мислення у них надзвичайне. Не думаю, щоб хтось ще міг так добре використовувати опіум.

Лі лизнув чорний напій.

— Я шанобливо виклав свою проблему одному з цих мудреців, прочитав йому історію і розказав, щó з неї зрозумів. Наступного вечора їх зібралося четверо, і вони викликали мене. Ми обговорювали цю історію до ранку.

Лі засміявся.

— Мабуть, це смішно,— зауважив він.— Знаю, що мало кому я б наважився таке розповісти. Можете уявити чотирьох старих джентльменів, наймолодшому з яких зараз за дев’яносто років, які почали вивчати іврит? Вони найняли вченого рабина. Вони узялися за навчання, як малі діти. Зошити, граматика, словник, прості речення. Бачили б ви слова на івриті, виведені пензликом китайськими чорнилами! Написання справа наліво їх бентежило не так, як це було б з вами, оскільки ми пишемо зверху вниз. О, то були перфекціоністи! Вони дісталися до самої суті.

— А ви? — спитав Семюель.

— Я не відставав від них, захоплюючись красою їхніх гордих, ясних голів. Я почав любити свій народ, уперше в житті мені захотілося бути китайцем. Раз на два тижні я їздив на зустрічі з ними, а тут у своїй кімнаті я мережив аркуші паперу письменами. Я скупив усі наявні словники івриту. Але старі джентльмени завжди випереджали мене. Дуже скоро вони обійшли і нашого рабина; той привів свого колегу. Містере Гамільтон, вам варто було би провести з нами всі ті ночі обговорень і сперечань. Питання, його розгляд і міркування, о, це захопливі міркування.

Спливло два роки, і ми відчули, що можемо узятися за ваші шістнадцять віршів четвертого розділу Книги буття. Мої старі джентльмени також відчували, що ці слова дуже важливі: «Ти мусиш» й «Іди пануй». І ось те золото, яке ми видобули зі своєї копальні — «Ти можеш». Ти можеш опанувати гріх. Старі джентльмени всміхнулися, кивнули головами й усвідомили, що ці роки не були змарновані. А ще це витягло їх з їхньої шкаралупи, і зараз вони вивчають давньогрецьку.

— Просто якась фантастика,— сказав Семюель.— Я намагався слухати дуже уважно, але, здається, щось проґавив. Чому це слово настільки важливе?

У Лі затремтіла рука, коли він наповнював порцелянові чашечки. Свою він спорожнив одним ковтком.

— Невже ви не розумієте? — вигукнув він.— Американський стандартний переклад наказує людям опанувати гріх, і можна назвати гріх невіданням. Переклад у Біблії короля Якова дає обіцянку, і це означає, що людина неодмінно опанує гріх. Але слово на івриті, слово «тімшел» — «ти можеш» — надає вибір. Хтозна, чи це не найважливіше слово на світі? Воно каже, що шлях відкритий. Усе залежить від самої людини. Бо якщо «ти можеш», то вірно і те, що «ти не можеш». Невже це не ясно?

— Ясно. Мені ясно. Але ж ви не вірите, що це закон Божий. Чому ж тоді ви відчуваєте його значущість?

— Ага! — вигукнув Лі.— Я давно хотів це вам пояснити. Я передбачав ваші питання, отже, я добре підготувався. Будь-який твір, що вплинув на мислення і життя незліченої кількості людей, є значущим. Багато мільйонів у своїх сектах і церквах відчувають наказ: «Іди пануй!» — і повністю віддаються послуху. Інші мільйони більше відчувають Божу волю у «ти мусиш». Хай що вони робитимуть, це не може вплинути на те, що судилося. Але «ти можеш»! Це дає чоловіку велич, це прирівнює його до богів, оскільки у своїй слабкості й ницості, у братовбивстві, він все ж таки має грандіозний вибір. Він може обрати свій шлях, боротися і перемогти,— у голосі Лі бринів тріумф.

— А ти сам у все це віриш, Лі? — спитав Адам.

— Так, вірю. Так, я в це вірю. Дуже легко — через лінощі, або через слабкість — впасти навколішки перед божеством і сказати: «А що я міг зробити? Так судилося». Тепер подумайте про велич вибору! Вибір робить людину людиною. Кицька не має вибору, і бджола мусить робити мед. Тут немає нічого божественного. І знаєте, оті старі джентльмени, які плавно рухалися до смерті, зараз надто зацікавлені, щоб помирати.

— Ти хочеш сказати, що ті китайці вірять у Старий заповіт? — здивувався Адам.

— Ті старі мудреці вірять в істинні історії, а вони вміють розпізнати історію, коли її почують. Вони — критики істини. Вони знають, що ці шістнадцять віршів становлять історію роду людського у будь-яку епоху, в будь-якій культурі чи расі. Вони не вірять, що людина пише п’ятнадцять і три чверті рядків істини і бреше в одному дієслові. Конфуцій учить, як слід жити людям, щоб їхнє життя було добре й успішне. Але це — це драбина, щоб піднятися до зірок,— очі Лі засяяли.— Цього ніколи не можна втратити. Це вибиває ґрунт з-під ніг слабкості, боягузтва і лінощів.

— Не розумію, як ти можеш куховарити, виховувати моїх хлопців, дбати про мене — і при цьому займатися всім цим,— промовив Адам.

— Сам не розумію,— відповів Лі.— Але я викурюю дві свої люльки по обіді, ні більше і не менше, як наші старші. І відчуваю, що я людина. І відчуваю, що людина — це щось дуже важливе, можливо, важливіше за зірку. Це не богослов’я. У мене немає схильності до богів. Але я маю в собі нову любов до того блискучого знаряддя, до людської душі. Вона чарівна й унікальна, їй немає нічого рівного на всьому світі. На неї завжди нападають, але вона неруйнівна, тому що — «ти можеш».

3

Лі й Адам пішли до каретного сараю проводити Семюеля. Лі ніс жерстяний ліхтар, щоб освітити їм шлях, бо стояв один з тих ясних вечорів ранньої зими, коли небо воює з зірками, і земля видається через це вдвічі темнішою. На пагорби впала тиша. Не шаруділи тварини — ні травоїдні, ні хижі, й повітря було таке застигле, що темне гілля і листя віргінських дубів стояли непорушно на тлі Молочного Шляху. Троє чоловіків мовчали. Жерстяний ліхтар порипував, і світло погойдувалося у руці Лі.

— Коли ви думаєте повернутися додому з відвідин? — спитав Адам.

Семюель нічого не відповів.

Різдвянка терпляче чекала у стійлі, похиливши голову, її вицвілі очі втупилися у сіно під ногами.

— Ця коняка у вас уже цілу вічність,— зауважив Адам.

— Їй тридцять три роки,— повідомив Семюель.— Зуби геть стерлися. Мені доводиться її годувати з рук теплою кашею. І їй сняться страшні сни. Вона іноді здригається і кричить уві сні.

— Страшна, як вороняче опудало,— сказав Адам.

— Знаю. Мабуть, через це я й обрав її, коли вона ще була дволіткою. Знаєте, що тридцять три роки тому я заплатив за неї два долари? Все у неї було не так: копита як оладки, підколінки короткі, товсті й прямі, ніби там і суглобів немає. Голова сокирою, спина провисла. Грудна клітка вузька, а зад великий і важкий. Коли на ній їдеш верхи, відчуття таке, ніби котишся на санях по ямах з гравієм. Бігати клусом вона не може, а коли йде, то спотикається на кожному кроці. За ці тридцять три роки я в ній не побачив жодної хорошої риси. Навіть характер у неї паскудний. Себелюбна, сварлива, підступна і неслухняна. І нині я не наважуюся йти позаду неї, бо вона неодмінно хвицне. А коли я годую її кашею, вона так і хоче мене вкусити. А я її люблю.

— І ви ще назвали її Різдвянка,— вставив Лі.

— Саме собою. Таке знедолене створіння заслуговувало, по-моєму, на один великий подарунок долі. Вона вже недовго протягне.

— Може, варто вам звільнити її від оцих нещасть? — сказав Адам.

— Яких нещасть? — запитав Семюель.— Та вона належить до небагатьох щасливих і послідовних істот, які мені траплялися в житті.

— Але ж вона, мабуть, потерпає від болю.

— Сама вона так не думає. Різдвянка і досі вважає себе збіса гарною конякою. Ви б її могли застрелити, Адаме?

— Так, гадаю, міг би. Так, міг би.

— Ви б узяли на себе таку відповідальність?

— Гадаю, узяв би. Їй тридцять три роки. Вона давно пережила свій час.

Лі поставив ліхтар на землю. Семюель присів біля нього навпочіпки й інстинктивно простягнув руки до теплого метелика жовтого вогню.

— Мене занепокоїла одна річ, Адаме,— почав він.

— Що саме?

— Ви справді пристрелили б мого коня, тому що смерть, можливо, затишніша, ніж життя?

— Просто я мав на увазі...

— Ви задоволені своїм життям, Адаме? — різко перебив Семюель.

— Звісно, ні.

— Якби у мене були ліки, які могли б вас вилікувати, але й могли б убити, чи мав би я їх вам дати? Добре подумайте, чоловіче.

— Які ліки?

— Е ні,— заявив Семюель.— Якщо я вам скажу, повірте мені, що вони здатні вас убити.

— Обережно, містере Гамільтон,— заговорив Лі.— Стережіться.

— Що за ліки? — наполягав Адам.— Скажіть, про що ви думаєте.

— Гадаю, цього разу я не буду обережним. Лі, якщо я неправий — слухайте! — якщо я помиляюся, я прийму цю відповідальність і візьму на себе провину, хай якою вона буде,— спокійно промовив Семюель.

— Ви впевнені, що дієте правильно? — схвильовано спитав Лі.

— Звісно, не впевнений. Адаме, ви хочете ці ліки?

— Хочу. Не знаю, що воно таке, але дайте їх мені.

— Адаме, Кейті в Салінасі. Вона — хазяйка борделю, найрозпуснішого і найпорочнішого в наших краях. Усе гріховне й огидне, все потворне і бридке, найгірше з того, що може вигадати людина, виставлено там на продаж. Покручі й виродки ідуть туди по задоволення. Але є і дещо гірше. Кейті, яка зараз називає себе Кейт, бере свіжих, юних і чарівних і так нівечить, що вони вже ніколи не можуть повернути собі своєї подоби. От вам ваші ліки. Подивімося, як вони на вас подіють.

— Ви брехун! — вигукнув Адам.

— Ні, Адаме. У мене багато вад, але брехуном я ніколи не був.

Адам крутнувся до Лі.

— Це правда?

— Я не маю протиотрути,— відповів Лі.— Так. Це правда.

Адам хитнувся у світлі ліхтаря, а потім обернувся і побіг. Почулися його важкі кроки: коли він біг, спотикаючись. Почулося, як він упав у чагарнику, як видерся з нього, як дряпався угору по кручі. Звуки перестали долітати, коли Адам зник за виступом скелі.

— Ваші ліки діють як отрута,— сказав Лі.

— Я приймаю відповідальність,— повторив Семюель.— Давним-давно я затямив оце: «Якщо ваш пес нажерся стрихніну і збирається здохнути, треба узяти сокиру і потягти його до ковбиці для рубання м’яса. Дочекатися там чергової конвульсії — і в цей момент відрубати йому хвіст. Тоді, якщо отрута ще не подіяла остаточно, ваш пес може оклигати. Больовий шок може протидіяти отруті. Без такого шоку він неодмінно здохне».

— Але як ви знаєте, що тут — те саме?

— А я і не знаю. Проте без цього він неодмінно помре.

— Ви хоробрий чоловік,— сказав Лі.

— Ні, просто старий. І якщо це буде у мене на совісті, то недовго.

— Що, по-вашому, він зробить? — запитав Лі.

— Не знаю. Але принаймні не сидітиме у суцільній апатії. Ану потримайте мені, будь ласка, ліхтар.

У жовтому світлі ліхтаря Семюель загнуздав Різдвянку. Мундштук так витончився, що скидався на сталевий пластівець. Віжки давно пішли в минуле. Стара сокироголова шкапа могла тягтися вперед, якщо хотіла, або могла зупинитися пощипати травичку край дороги. Семюель не заперечував. Він дбайливо застібнув підхвістя, і Різдвянка смикнулася, намагаючись хвицнути його копитом.

Коли коняка вже стояла між голобель візка, Лі спитав:

— Ви не проти, якщо я трохи з вами проїдуся? А назад піду пішки.

— Поїхали.

Семюель удав, що не помічає, як Лі допоміг йому залізти у візок.

Ніч була дуже темна, і Різдвянка демонструвала своє невдоволення нічною поїздкою, спотикаючись на кожному кроці.

— Починайте, Лі,— заохотив Семюель.— Що ви хочете мені сказати?

Лі не виявив подиву.

— Можливо, я доскіпливий, так само, як ви говорите про себе. Я замислився. Я знаю імовірності, але сьогодні ви мене повністю обдурили. Я б заклався на що завгодно, що ви — остання людина, яка все розкаже Адаму.

— А ви про неї знали?

— Знав, звісно,— відповів Лі.

— А хлопчики знають?

— Навряд чи, але це питання часу. Ви ж розумієте, які жорстокі бувають діти. Колись у школі їм це викрикнуть в обличчя.

— Мабуть, йому слід було б вивезти їх звідси,— сказав Семюель.— Подумайте про це, Лі.

— Ви не відповіли на моє питання, містере Гамільтон. Як ви наважилися зробити те, що зробили?

— А ви вважаєте, що я був дуже неправий?

— Ні, я зовсім не про це. Просто я ніколи не думав, що ви здатні зайняти міцну, непорушну позицію у якомусь питанні. Таке у мене було судження. Вам цікаво?

— Покажіть мені людину, якій було б нецікаво обговорювати себе.

— Ви добрий чоловік, містере Гамільтон. І мені завжди здавалося, що ця доброта витікає з бажання уникати неприємностей. Характер ваш такий легкий і вільний, як юне ягня, що скаче на ромашковому лузі. На моїй пам’яті ви ніколи не вчіплювалися ні у що бульдожою хваткою. І раптом сьогодні ви вчинили таке, що цілком руйнує моє про вас уявлення.

Семюель намотав мотузку на кілок батога, і Різдвянка зашкутильгала вниз по розбитій коліями дорозі. Він розгладив свою сиву бороду, і вона відблискувала сріблом у зоряному сяйві. Тоді він зняв капелюха і поклав собі на коліна.

— Здається, я сам здивувався не менше за вас,— промовив він.— Але якщо хочете дізнатися чому — зазирніть у себе.

— Не розумію вас.

— Якби ви мені розповіли про свої наукові заняття раніше, це б могло багато чого змінити.

— Я все ж таки вас не розумію.

— Бережіться, Лі, ви мене провокуєте на довгу розмову. Я казав вам, що подеколи стаю то більше ірландцем, то менше. Зараз я стаю ним більше.

— Містере Гамільтон,— наважився Лі,— ви їдете звідси і вже не повернетеся. Ви вже не хочете жити довго.

— Саме так, Лі. А як ви здогадалися?

— Навколо вас відчувається смерть. Ви її випромінюєте.

— Не знав, що хтось зможе її побачити. Знаєте, Лі, моє життя видається мені музикою, не завжди гарною, але все ж таки з ритмом і мелодією. Та вже доволі довго моє життя — неповний оркестр. Є лише одна нота — нота незмінної туги. І я не сам у такому становищі. Здається, більшість із нас приходить до думки, що життя завершується поразкою.

— Мабуть, ця більшість надто багата,— сказав Лі.— Я помічав, що найбільше розчарування відчувають багатії. Нагодуйте людину, одягніть її, оселіть у гарний будинок — і вона помре з відчаю.

— Отой ваш переклад двох слів, Лі,— «ти можеш». Він мене схопив за горло і приголомшив. А коли запаморочення минуло, відкрився шлях, новий і яскравий. І моє життя, яке добігає кінця, здається, мчить далі до кінця чудового. І моя музика отримала останню нову мелодію, як солов’їні співи вночі.

Лі крізь темряву вдивлявся в Семюеля.

— Те саме воно зробило зі старими мудрецями моєї родини.

— «Ти можеш опанувати гріх», Лі. Ось воно. Я не вірю, що всі люди спустошені. Можу назвати дюжини тих, хто вистояв, і саме на них тримається світ. Правда про силу духу і про битви — в тому, що пам’ятають лише переможців. Звісно, більшість зламається, але є інші, які, мов стовпи вогню, ведуть за собою наляканих людей через пітьму. «Ти можеш! Ти можеш!» Яка честь! Яка звитяга! Дійсно, ми кволі, ми хворі, ми незлагідні, та якби ми були лише такими, ми б давно, тисячоліття тому, зникли б з лиця землі. Кілька уламків закам’янілих щелеп, декілька вибитих зубів у пластах вапняку були б єдиним знаком існування на землі, який залишила б людина. Але вибір, Лі, вибір перемоги! Я ніколи раніше не розумів і не приймав його. Тепер вам ясно, чому я розповів сьогодні Адаму? Я зробив вибір. Можливо, я неправий, але те, що я розказав, також змусило його жити або взятися за розум. Як звучить оте слово, Лі?

— «Тімшел»,— відповів Лі.— Зупиніть, будь ласка, візок.

— Дорога назад буде у вас довга.

Лі виліз із візка.

— Семюелю,— сказав він.

— Я за нього! — старий засміявся.— Лайза терпіти не може, коли я так говорю.

— Семюелю, ви пішли далі за мене.

— Вже час, Лі.

— Прощавайте, Семюелю.

І Лі поспішно рушив назад вздовж дороги. Він чув, як залізні ободи візка скреготіли по кам’янистому шляху. Обернувся і подивився вслід, і на схилі побачив старого Семюеля на тлі неба, і його сріблясте волосся блищало у зоряному сяйві.

1

Та зима у Салінасі була повна злив, волога й чарівна. Дощі падали лагідно і просочували землю, не спричиняючи паводків. На пасовиськах уже в січні виросла густа трава, а в лютому схили вкрилися соковитою травою, і шкіра худоби видавалася тугою і лискучою. У березні щедрі дощі продовжилися, і кожна злива люб’язно чекала, поки її попередниця не наситить землю. Тепло залило долину, і все заквітчалося — жовтим, блакитним і золотим.

Том був сам на ранчо, і навіть та запорошена кучугура стала родючою і чарівною, і кремінці сховалися у траві, і корови Гамільтонів погладшали, і вівці Гамільтонів вкрилися густим руном.

Опівдні п’ятнадцятого березня Том сидів на ослоні біля кузні. Сонячний ранок добіг кінця, і над горами з боку океану пливли сірі хмари, вагітні вологою, і їхні тіні ковзали барвистою землею.

Том почув тупіт копит і побачив малого хлопчика, який, здіймаючи лікті, підганяв свого втомленого коня до будинку. Том підвівся і пішов до дороги. Хлопець галопом підскочив до воріт, зірвав із себе капелюха, шпурнув на землю жовтий конверт, розвернув коня і знову пустився вчвал.

Том почав щось кричати йому вслід, але потім стомлено нахилився і підняв телеграму. Він сидів на сонці біля кузні, тримаючи в руках телеграму. Дивився на гори і на старий будинок, ніби хотів щось урятувати, перш ніж розірвати конверт і прочитати неминучі чотири слова: людина, подія і час.

Том повільно згорнув телеграму, потім ще і ще, аж поки вона не перетворилася на квадратик завбільшки з його ніготь. Він увійшов у дім — через кухню, через вітальню і до своєї спальні. Вийняв з шафи темний костюм і повісив його на спинку стільця, а білу сорочку і чорну поклав на сидіння. А потім ліг на ліжко, обличчям до стіни.

2

Кінні кабріолети й двоколки виїжджали з цвинтаря Салінаса. Родина і друзі повернулися до будинку Олів на Центральній авеню поїсти і попити кави, подивитися, як кожний з них сприймає цю подію, благопристойно зробити і сказати все належне.

Джордж запропонував Адамові Траску місце у своєму найманому кабріолеті, але Адам відмовився. Він походив по цвинтарю і сів на бордюр фамільної ділянки Вільямса. Традиційні темні кипариси лили сльози по краях цвинтаря, а на стежинках буйно розрослися білі фіалки. Хтось приніс їх сюди, і вони стали бур’яном.

Холодний вітер віяв над могильними плитами і плакав у кипарисах. Там було чимало чавунних зірок на познаку могил ветеранів Великої армії, і на кожній зірці був маленький, побитий вітром прапорець з минулорічного Дня пам’яті загиблих у війнах.

Адам сидів і дивився на гори, що лежали на схід від Салінаса, над якими гордо підносився пік Флемон. Повітря було кришталево-прозоре, як іноді буває перед дощем. І невдовзі з вітром прилетів легкий дощик, хоча небо не було повністю захмарене.

Адам приїхав ранковим потягом. Він узагалі не мав наміру їхати, але сила, якій він не міг опиратися, потягла його сюди. По-перше, він не міг повірити, що Семюель помер. У вухах його досі звучав глибокий ліричний голос, інтонація підйомів і падінь, яка створювала інакшість, загадкова музика химерно й цікаво обраних слів, тож ніколи не можна було передбачити, яким буде наступне слово. Коли говорили інші люди, ви бували цілком упевнені, яким воно буде.

Адам дивився на Семюеля у труні — й розумів, що не хоче, щоб він був мертвий. А оскільки обличчя у труні не було схоже на Семюеля, Адам пішов пройтися, щоб побути на самоті й запам’ятати Семюеля живим.

Він мусив прийти на похорон. Інакше він би грубо порушив звичай. Але він стояв оддалік, де не міг чути слів, а коли сини закопали могилу, він пішов звідти і ходив по стежках, зарослих білими фіалками.

Цвинтар опустів, і жалібний стогін вітру згинав важкі кипариси. Дощові краплі збільшилися і жалили на льоту.

Адам підвівся, здригнувся і тихо пішов по білих фіалках повз свіжу могилу. Квіти на ній були покладені рівно, вони затуляли горбик сирої, щойно перегорнутої землі, але вітер уже розтріпав пелюстки і здув декілька невеличких букетиків на стежки. Адам підібрав їх і поклав на могилу.

Він вийшов зі цвинтаря. Вітер і дощ хльостали йому в спину, але він не помічав, що його чорне пальто геть промокло. На Ромі-лейн були брудні калюжі, вода зібралася у коліях від екіпажів, які тут щойно проїхали, а край дороги росли високі вівсюги і гірчиця, і дика ріпка зухвало пробивалася з-під землі, і над зеленим буянням дощової весни здіймалися колючі намистинки пурпурового будяка.

Чорна пориста глина налипла на черевики Адама і забрьохала низ його брюк. До Монтерейської дороги було не менше милі. Коли Адам дійшов до неї і повернув на схід у місто Салінас, він забрьохався і промок до кісток. Вода зібралася навіть у загнутих крисах його капелюха-котелка, а комірець сорочки розмок і обвис.

На Джон-стріт дорога різко звертала і ставала Головною вулицею. Адам потупотів ногами, щоб збити глину з черевиків, перш ніж став на тротуар. Будинки затулили його від вітру, і він майже одразу затремтів від холоду. Він прискорив ходу. На другому кінці Головної вулиці він завернув до бару «Еббот-гаус». Замовив собі бренді, випив одним ковтком, але тремтіння його посилилося.

Містер Лап’єр з-за стійки бару помітив, що він тремтить.

— Вам не завадить випити ще порцію,— сказав він.— Ви можете сильно застудитися. Не хочете гарячого рому? Він швидко вижене з вас холод.

— Залюбки,— відповів Адам.

— От і добре. Пийте свій коньяк, а я принесу гарячої води.

Адам відійшов з келихом до столу і сів у промоклому одязі. Сидіти так було неприємно. Містер Лап’єр приніс із кухні паруючий чайник. Поставив пузату склянку на тацю і приніс її Адаму.

— Пийте якомога гарячішим,— порадив він.— З цим і в осини припиниться пропасниця,— сказав він, підсунув стілець, сів, потім підвівся.— Дивлячись на вас, я сам змерз. Піду й собі зроблю порцію...— За мить він повернувся зі склянкою до столу і сів навпроти Адама.— Воно вже діє. Коли ви увійшли, ви були такий блідий, що я злякався. Ви не місцевий?

— Я мешкаю поблизу Кінг-Сіті,— відповів Адам.

— Приїхали на похорон?

— Так — він був мій старий друг.

— Людей було багато?

— Дуже.

— Не дивно. У нього було стільки друзів. Шкода, що погода така паскудна. Вам слід випити ще порцію і лягти у ліжко.

— Так і зроблю,— погодився Адам.— Стало якось затишно і спокійно.

— А це вже щось. Може, я вас ще й від пневмонії урятував.

Він подав ще один пунш, а потім приніс намочену ганчірку з-поза стійки.

— Зітріть хоч трохи бруду,— сказав він.— Похорон узагалі штука невесела, а коли дощ періщить, то настрій зовсім скорботний.

— Дощ пішов, коли вже все скінчилося,— зауважив Адам.— Я йшов назад пішки, тому й промок.

— Чому б вам не зняти тут гарний номер? Лягайте в ліжко, я пошлю вам пунш нагору, а вранці ви вже будете молодець.

— Мабуть, так я і зроблю.

Адам відчував, як кров рум’янить йому щоки, гаряче струмить по руках, немов якась нетутешня гаряча рідина заповнює його тіло. Потім це тепло розплавило холодну приховану скриньку, у якій він тримав заборонені думки, і ці думки несміливо вийшли на поверхню, немов діти, які не знають, чи приймуть їх. Адам узяв вологу ганчірку і нагнувся промокнути манжети на брюках. До голови прилила кров.

— Я сьогодні міг би ще випити пуншу,— промовив він.

— Якщо від застуди, то ви вже випили достатньо,— сказав містер Лап’єр.— А якщо просто хочете випити, я вам принесу витриманого ямайського рому. Його краще пити нерозбавленим. Йому п’ятдесят років. Вода перебиває увесь смак і аромат.

— Я просто хочу випити.

— Я вип’ю з вами. Я не відкупорював цей глек місяцями. Не дуже-то його замовляють. У цьому місті п’ють віскі.

Адам протер свої черевики і кинув ганчірку на підлогу. Ковтнув темного рому і закашлявся. Міцний напій окутав його голову своїм солодким ароматом і сильно вдарив у ніс. Здалося, що кімната хитнулася вбік, а потім вирівнялася.

— Добрий, правда? — спитав містер Лап’єр.— Але він вас із ніг може збити. Я б не пив більше однієї порції — хіба що ви хочете, щоб вас збило з ніг. Деякі хочуть.

Адам обіперся ліктями об стіл. Він відчув, що на нього находить балакучість, і це його злякало. Голос його звучав, як чужий, а слова здивували його самого.

— Я тут нечасто буваю,— сказав він.— Вам відомий заклад, що називається «У Кейт»?

— Ісусе! Цей ром навіть кращий, ніж я думав,— зауважив містер Лап’єр і провадив суворо: — Ви живете на ранчо?

— Так. У мене угіддя під Кінг-Сіті. Моє прізвище Траск.

— Радий познайомитися. Одружені?

— Ні. Зараз ні.

— Удівець?

— Так.

— Ідіть до Дженні. Забудьте про Кейт. Те місце не для вас. Заклад Дженні тут по сусідству. Ідіть туди — й отримаєте все, що треба.

— Просто по сусідству?

— Авжеж, пройдіть півтора кварталу на схід і зверніть праворуч. Кожний вам скаже, де Колія.

Язик Адама став неповороткий.

— А що не так з Кейт?

— Ідіть до Дженні.

3

Вечір був сльотавий, вітряний. Вулиця Кастровіль була вся в липкій багнюці, а в Китайському кварталі вода піднялася так, що мешканцям довелося прокласти дошки через вузьку вуличку, яка розділяла їхні халупи. Хмари на вечірньому небі мали сірий щурячий колір, і повітря було не просто вологе, а холодно-сире і пробирало до кісток. Гадаю, різниця полягає в тому, що вологість спускається зверху, а сирість піднімається з землі, з гнилизни і бродіння. Пообідній вітер ущух, лишивши по собі мокре знеможене повітря. Було достатньо холодно, щоб зірвати ромову завісу в Адамовій голові, водночас не повернувши несміливості. Адам швидко йшов небрукованим тротуаром і дивився собі під ноги, щоб не влізти в калюжу. Провулок тьмяно освітлювався сигнальним ліхтарем там, де його перетинала залізнична колія, а ще круглою лампою, що світилася на ґанку закладу Дженні.

Адам пам’ятав інструкції. Він порахував два будинки і мало не проминув третій, такі високі й рясні розрослися перед ним кущі. Він поглянув через хвіртку на темний ґанок і повільно пройшов зарослою стежкою. У напівтемряві побачив занедбану веранду і розхитані сходи.

З дощок обшивки давно облізла фарба, у саду ніхто не працював віками. Якби не тоненькі смужки світла, що пробивалися по краях запнутих гардин, він би і не зупинився, вважаючи, що в будинку ніхто не мешкає. Сходинки прогиналися під його вагою, а дощаний настил веранди рипів.

Вхідні двері прочинилися, і він побачив якусь неясну фігуру, що трималася за кулясту ручку.

— Заходьте, будь ласка,— промовив м’який голос.

Приймальня була ледь освітлена невеличкими лампочками під рожевими абажурами. Адам відчував у себе під ногами товстий килим. Він бачив поліровані меблі й відблиск золочених рам для картин. У нього виникло миттєве враження багатства і порядку.

М’який голос провадив:

— Вам слід було б одягнути дощовик. Ми вас знаємо?

— Ні, не знаєте,— відповів Адам.

— А хто вас прислав?

— Один чоловік у готелі.

Адам вдивлявся в дівчину, що стояла перед ним. Вона була убрана в чорне, без жодних прикрас. Обличчя мала пильне — гарненьке і пильне. Він спробував зрозуміти, яку тварину, яку нічну звірину вона йому нагадує. То був якийсь потаємний хижий звір.

Дівчина сказала:

— Я підійду ближче до лампи, якщо хочете.

— Не треба.

Вона засміялася.

— Сідайте — отут. Ви сюди прийшли по щось, еге ж? Якщо скажете мені, чого хочете, я пришлю до вас відповідну дівчину.

У її тихому голосі відчувалася якась чітка, хрипка сила. І вона добирала слова, як добирають квіти у різнорідному садку, і не квапилася з добором.

У її присутності Адам видався собі незграбним. Він бовкнув:

— Я хочу бачити Кейт.

— Міс Кейт зараз зайнята. Вона на вас чекає?

— Ні.

— Я можу подбати про вас, повірте.

— Я хочу бачити Кейт.

— Не скажете мені, у якій справі?

— Ні.

Голос дівчини став, як лезо гострої бритви.

— Ви не можете її побачити. Вона зайнята. Якщо вам не потрібна дівчина абощо, краще вам звідси піти.

— Добре, а ви можете переказати їй, що я тут?

— Вона вас знає?

— Не впевнений,— Адам відчув, як сміливість полишає його. Цей холод він добре пам’ятав.— Не впевнений. Але скажіть їй, що її хоче бачити Адам Траск. Тоді з’ясується, знаю я її, чи ні.

— Зрозуміло. Гаразд, я їй скажу.

Вона мовчки пішла до правих дверей і прочинила їх. Адам почув приглушені голоси, потім з-за дверей визирнув якийсь чоловік. Дівчина не зачинила дверей, щоб Адам знав — він тут не сам. Двері на другому кінці кімнати ховалися за важкими темними портьєрами. Дівчина розсунула глибокі складки і зникла за ними. Адам знову сів на стілець. Краєчком ока він побачив, як той чоловік вистромив на мить голову.

Особиста кімната Кейт була втіленням зручності й діловитості. Вона зовсім не нагадувала тієї кімнати, у якій мешкала Фей. Стіни були затягнуті шафрановим шовком, а портьєри мали ясно-зелений колір. То була шовкова кімната — глибокі крісла з обтягнутими шовком сидіннями, лампи під шовковими абажурами, широке ліжко в глибині з мерехтливим атласним покривалом, на якому горою лежали величезні подушки. На стінах не було ані картин, ані фотографій — нічого з особистих речей. На туалетному столику з чорного дерева біля ліжка не стояло ні пляшечок, ні флаконів, і його блискуча поверхня віддзеркалювалася у трельяжі. Килим на підлозі був старовинний, китайський, з ясно-зеленим драконом на шафрановому тлі. Одна частина кімнати правила за спальню, середина — за вітальню, а друга частина — за контору з секретерами золотавого дубу, великим сейфом — чорним із золотими літерами, шведським бюро з відсувною кришкою і подвійною настільною лампою під зеленим ковпаком, а поруч стояло робоче крісло з сидінням на шарнірах.

Там і сиділа Кейт. Вона досі була гарна. Волосся в неї знову стало біляве. Рот маленький, твердий, з загнутими догори, як і раніше, кутиками. Але обриси фігури вже розпливалися. Плечі розповніли, а руки схудли і зморщилися. Щоки залишилися круглі, проте шкіра під підборіддям обвисла складками. Груди й досі були маленькі, а от живіт випинався подушечкою. Стегна були стрункі, а ноги загрубіли і стопи набрякли, аж випирали з її черевичків на низьких підборах. Крізь панчохи можна було розгледіти еластичні бинти, які тримали вени.

І все-таки вона була гарненька й охайна. Сильно постарішали тільки руки: долоні й пучки пальців були блискучі й тугі, а верхня частина зсохлася і вкрилася коричневими плямами. Вона була убрана в строгу чорну сукню на довгий рукав, єдиним контрастом якої виступали білі мереживні манжети і комірець.

Вплив років був малопомітний. Той, хто повсякчас перебував поруч, напевне, і не помітив би ніяких змін. Щоки Кейт були гладенькі, погляд гострий і непроникний, ніс витончений, губи тонкі та тверді. Шраму на лобі майже не видно. Він ховався під пудрою такого ж відтінку, як і шкіра Кейт.

Кейт роздивлялася пачку світлин у себе на бюро, всі вони були однакові за розміром, усі зняті однією і тією самою камерою з фотоспалахом. І хоча люди на світлинах були різні, у їхніх позах простежувалася одноманітна подібність. Обличчя жінок ніколи не потрапляли у камеру.

Кейт розклала світлини на чотири купки і вклала кожну в товстий коричневий конверт. Коли у її двері постукали, вона пхнула конверти у шухлядку свого бюро.

— Заходьте. А, Єво, заходь. Він тут?

Дівчина, перш ніж відповісти, підійшла до бюро. У яскравішому світлі її обличчя виказало напруження, й очі блищали.

— Це новенький, чужак. Каже, що хоче бачити вас.

— Це неможливо, Єво. Ти ж знаєш, хто має прийти.

— Я йому сказала, що він не може побачити вас. А він каже, що, здається, вас знає.

— І хто ж він такий, Єво?

— Такий високий, довготелесий чоловік, трохи напідпитку. Каже, що його звуть Адам Траск.

Хоча Кейт не ворухнулася і не зронила й звуку, Єва зрозуміла, що щось влучило в ціль. Пальці правої руки Кейт стиснулися в кулак, а ліва рука поповзла, як худий кіт, до краю бюро. Кейт сиділа так тихо, ніби затамувала подих. Єва перелякалася. Думка її сягнула до шухлядки свого туалетного столика, де лежав шприц.

Нарешті Кейт заговорила.

— Сядь у те велике крісло, Єво. Просто посидь хвилину.— Дівчина не ворухнулася, і тоді Кейт шмагнула її одним словом.— Сідай!

Зіщулившись від страху, Єва пішла до крісла.

— Не ламай нігті,— звеліла Кейт.

Єва розчепила руки й ухопилася за бильця крісла.

Кейт прямо дивилася на зелений ковпак своєї настільної лампи. Потім зробила такий різкий рух, що Єва підскочила, і губи в неї затремтіли. Кейт відсунула шухляду і витягла невеличкий паперовий пакетик.

— Тримай! Іди до себе в кімнату і дай собі ради. Не використовуй усе зразу... ні, я тобі не довіряю.

І Кейт легенько постукала пальцем по пакетику, розірвала його навпіл; трохи білого порошку висипалося на стіл, коли вона згорнула одну половинку і передала Єві.— А тепер мерщій! Коли повернешся вниз, накажи від мене Ральфу, щоб він був поблизу у вестибюлі — достатньо близько, щоб почути дзвінок, але не голоси. Простеж, щоб він не підкрався до дверей. Якщо він почує дзвінок... ні, скажи йому... ні, нехай робить по-своєму. А потім приведи до мене містера Адама Траска.

— З вами все буде добре, міс Кейт?

Кейт дивилася на дівчину, поки та не відвернулася. Кейт гукнула їй услід:

— Отримаєш другу половину, щойно він піде. А тепер поквапся.

Коли двері зачинилися, Кейт відсунула праву шухляду свого бюро і витягнула револьвер з коротким стволом. Перевірила, чи він заряджений, і поклала поруч, прикривши аркушем паперу. Вимкнула одну з ламп і знову вмостилася в кріслі. Руки склала перед собою.

Коли пролунав стукіт у двері, вона гукнула «Заходьте», майже не розтуляючи губ.

Очі Єви були вологі, але вона заспокоїлася.

— Ось він,— і зачинила двері за Адамом.

Він швидко озирнув кімнату, перш ніж помітив Кейт, яка тихо сиділа за бюро. Він втупив у неї очі, а потім почав повільно наближатися.

Вона розтиснула руки і простягнула праву до аркуша паперу. Очі її, холодні й позбавлені всякого виразу, дивилися йому просто в очі.

Адам побачив її шрам, її губи, її зморшкувату шию, її руки і плечі, її пласкі груди. Він глибоко зітхнув.

Рука Кейт затремтіла.

— Чого тобі треба? — спитала вона.

Адам сів біля бюро на стілець з прямою спинкою. Йому хотілося закричати від полегшення, але він просто сказав:

— Уже нічого. Просто хотів тебе побачити. Сем Гамільтон розповів мені, що ти тут.

У ту мить, коли він сів, рука її припинила тремтіти.

— Невже досі ти не чув?

— Ні,— відповів він.— Не чув. Спершу я мало не збожеволів, але зараз зі мною все гаразд.

Кейт заспокоїлася, рот її розтягся в усмішці, відкриваючи дрібні зуби з гострими білими іклами.

— Ти мене налякав.

— Чому?

— Бо я не знала, що ти надумав.

— Я й сам не знав,— відповів Адам, і далі роздивляючись її, ніби вона була неживий предмет.

— Я довго чекала, що ти прийдеш, та коли ти так і не з’явився, гадаю, забула тебе.

— А я не забув,— сказав він.— А от тепер можу забути.

— Що ти маєш на увазі?

Він задоволено розсміявся.

— Тепер, коли я тебе бачу, ось що я маю на увазі. Знаєш, вочевидь, це сталося, коли Семюель сказав, що я тебе ніколи насправді не бачив. Обличчя твоє я пам’ятаю, але я його ніколи не бачив. А от тепер зможу його забути.

Вона стиснула губи і вже не всміхалася, а її широко посаджені очі звузилися від ненависті.

— Гадаєш, що зможеш?

— Знаю, що зможу.

Вона змінила тактику.

— Може, тобі й не доведеться,— промовила вона.— Може, якщо ти до всього так спокійно ставишся, ми могли б поладити.

— Навряд чи,— відповів Адам.

— Ти був такий дурний,— сказала вона.— Як дитина. Ти не знав, як поводитися. Тепер я тебе можу навчити. Здається, ти став дорослим чоловіком.

— Ти мене і так навчила. Урок був доволі жорсткий.

— Хочеш випити?

— Хочу,— погодився він.

— Я відчуваю запах — ти пив ром.

Вона підійшла до шафки, дістала пляшку і два келишки, а коли обернулася, то помітила, що він роздивляється її набряклі товсті гомілки. Спалах злості не прогнав усмішки з її губ.

Кейт поставила пляшку на круглий стіл посередині кімнати і наповнила два келишки ромом.

— Іди сідай тут,— покликала вона.— Тут затишніше.

Коли Адам підходив до великого крісла, вона побачила, що він дивиться на її випнутий живіт. Вона подала йому келишок, сіла і склала руки на талії.

Він тримав свій келих, а вона сказала:

— Пий. Ром пречудовий.

Адам усміхнувся їй, і такої усмішки вона у нього ніколи не бачила.

— Коли Єва повідомила, що ти тут, я спершу хотіла тебе просто викинути на вулицю,— сказала Кейт.

— Я б повернувся,— відізвався він.— Мені необхідно було тебе побачити,— не те щоб я не повірив Семюелю, а просто щоб довести це собі самому.

— Пий свій ром,— повторила вона.

Він подивився на її келих.

— Чи не думаєш ти, що я хочу тебе отруїти? — мовила вона — і розізлилася на себе, що це сказала.

Адам, усміхаючись, дивився на її келих. На обличчі Кейт виступила злість. Кейт підняла свій келих і пригубила напій.

— Алкоголь погано на мене впливає. Я його ніколи не п’ю. Він для мене як отрута,— вона міцно стулила рот і закусила гострими зубами нижню губу.

Адам і далі до неї усміхався.

Кейт уже несила було стримувати свою лють. Вона перехилила келих собі в горло і закашлялася, очі в неї налилися сльозами, і вона їх витерла долонею.

— Не дуже-то ти мені довіряєш,— промовила вона.

— Ні, не дуже,— Адам підняв келих, випив свій ром, потім підвівся і наповнив обидва келихи.

— Я не питиму більше,— запанікувала Кейт.

— І не треба,— погодився Адам.— Я доп’ю свій і піду.

Різкий ром обпікав їй горло, і Кейт відчула, як десь усередині заворушилося те, чого вона страшилася.

— Не боюся я ні тебе, ні когось іншого,— заявила вона і випила другий келих.

— Ти не маєш причин мене боятися,— сказав Адам.— Можеш узагалі про мене забути. Власне, ти й сказала, що вже забула...— Від випитого йому було тепло і безпечно, так добре він не почувався вже багато років.— Я приїхав на похорон Сема Гамільтона. Чудова була людина. Буду за ним скучати. Ти пам’ятаєш, Кейті, він допомагав тобі з близнюками?

В Кейт розбушувалася лють. Вона силилася її приборкати, і ця боротьба відбилася у неї на обличчі.

— Що з тобою? — здивувався Адам.

— Я тобі казала, що алкоголь для мене отрута. Я тобі казала, що мені стає зле.

— Я не міг ризикувати,— спокійно відповів він.— Ти вже в мене стріляла. Хтозна, що ти робила ще.

— На що ти натякаєш?

— Чув я деякі плітки. Доволі брудні плітки.

У цю мить вона забула, що хоче зусиллям волі побороти алкоголь, який захоплював усе її тіло, і програла цю битву. Мозок її залило щось червоне, страх випарувався, а його місце посіла беззастережна жорстокість. Вона схопила пляшку і наповнила свій келих.

Адаму довелося підвестися, щоб налити собі. У нього виникло якесь досі не відоме відчуття. Він отримував задоволення від того, що бачив у ній. Йому було приємно спостерігати, як вона бореться. Його радувало, що він її карає, але водночас він не забував про пильність. «Треба бути обережним,— казав він собі.— Не плескай язиком, не патякай».

Уголос він промовив:

— Сем Гамільтон був мені другом усі ці роки. Я скучатиму за ним.

Кейт розплескала трохи рому, який змочив їй кутики вуст.

— Я його ненавиділа,— вигукнула вона.— Я рада, що він помер.

— Було б добре, мабуть, якби я розібрався в тобі ще тоді.

Вона скривилася.

— Ти — дурень. До тебе я не маю ненависті. Ти просто жалюгідний дурень.

По мірі того, як в Кейт наростала напруженість, Адама охоплювало спокійне тепло.

— Сидиш отут і шкіришся! — просичала вона.— Гадаєш, ти тепер вільний? Випив кілька келихів і думаєш, що став чоловіком! Я поворухну мізинцем, і ти приповзеш до мене, пускаючи слину, навколішках приповзеш! — Її відчуття влади вирвалося на волю, і лисяча обачливість зникла.— Я тебе добре знаю. Знаю твоє боягузливе серце!

Адам і далі всміхався. Він ковтнув рому, і це нагадало Кейт, що треба налити і собі. Шийка пляшки дзенькнула об келих.

— Коли мене понівечили, ти був потрібен,— сказала вона.— Яка ж ти був розмазня! А коли ти вже не був мені потрібен, ти намагався мене зупинити. Ану годі скалити зуби!

— Цікаво, за що ти мене так ненавидиш.

— А, тобі цікаво? — Обережність майже покинула її.— То не ненависть, то зневага. Я ще була зовсім маленькою, коли зрозуміла, які вони брехливі несосвітенні дурні — моя рідна матуся і батечко, які удавали доброту. Але вони не були добрі. Я їх знала. Могла примусити їх зробити все, що хотіла. Я зроду вміла примушувати людей робити все, що хочу. Я ще не виросла, коли довела одного чоловіка до самогубства. Він також удавав доброго, а насправді тільки й думав, як зі мною переспати, зі мною — маленькою дівчинкою.

— Ти ж сказала, що він себе убив. Напевне, його щось сильно мучило.

— Він був дурень,— відтяла Кейт.— Я чула, як він стояв під дверима і скиглив. Я тоді просміялася цілу ніч.

— Не хотілося б мені думати, що я когось зжив зі світу,— сказав Адам.

— Бо ти також дурень. Пам’ятаю, як вони всі говорили: «Яка ж вона гарнюня, яка мила, яка витончена!» І жоден з них не знав мене. Вони в мене стрибали крізь обручі й навіть того не усвідомлювали.

Адам перехилив свій келих. Він ніби спостерігав за нею з великої відстані. Бачив, як її імпульси повзуть, як мурашки, і міг їх читати. Це було відчуття глибокого розуміння, яке подеколи йому давав алкоголь.

— Байдуже,— заговорив він,— подобався тобі Сем Гамільтон чи ні. Я вважав його мудрим. Пам’ятаю, він колись сказав, що жінка, яка все знає про чоловіків, зазвичай знає дуже добре лише одну його сторону і не може осягнути інших сторін, проте це не означає, що тих інших сторін не існує.

— Він був брехун та ще й лицемір,— Кейт аж випльовувала слова.— Я їх ненавиджу, брехунів, а вони всі брехуни. Ось у чому річ. Я люблю їх виводити на чисту воду. Я люблю тикати їх носом у їхнє паскудство.

Адам звів брови.

— Ти хочеш сказати, що у всьому світі існують лише зло і шаленство?

— Саме це я й хочу сказати.

— Я тобі не вірю,— спокійно озвався Адам.

— Ти не віриш! Ах, ти не віриш! — передражнила його Кейт.— Хочеш, я тобі це доведу?

— Тобі це не вдасться.

Вона підскочила, підбігла до свого бюро і принесла до столу коричневі конверти.

— Ось подивись-но на це!

— Не хочу.

— А я тобі все одно покажу! — вона витягнула одну світлину.— Дивися. Це сенатор штату. Він гадає, що балотуватиметься в Конгрес. Поглянь на це жирне черево. І цицьки, як у баби. Він любить батоги. Оця смуга тут — слід від батога. Глянь лише на вираз його обличчя! А він має дружину і четверо дітей, а ще хоче балотуватися у Конгрес. Ти не віриш! Так поглянь на це! Оцей шматок білої ворвані — член муніципальної ради; а оцей здоровий рудий швед має ранчо біля Бланко. Дивися! Це професор з Берклі. Приїздить сюди аж звідти, щоб йому в пику вихлюпнули сечу з нічного горщика — професор філософії. Поглянь ще й на це! Священик-євангеліст, просто молодший брат Ісуса Христа. Раніше він підпалював будинок, щоб отримати те, що хотів. Ми влаштовуємо йому це трохи по-іншому. Бачиш запалений сірник під його кощавою дупою?

— Я не хочу це бачити,— сказав Адам.

— Але все одно ж побачив. І ти в це не віриш! Я зроблю так, що ти благатимеш мене, щоб тебе до нас пустили. Ти у мене вовком завиєш.

Вона спробувала застосувати проти нього всю свою силу волі, але побачила, що він відсторонений і вільний. Її лють захолола в отруту.

— Від мене ще ніхто не рятувався,— м’яко вимовила вона. Очі в неї стали порожні й холодні, але нігті дерли оббивку крісла, дряпали і тріпали шовк.

Адам зітхнув.

— Якби я мав отакі світлини, а ті чоловіки про це знали, я б не відчував себе в безпеці. Одна така світлина, ймовірно, здатна зруйнувати все життя людини. Невже тобі нічого не загрожує?

— Ти що — вважаєш мене дитиною? — глузливо спитала Кейт.

— Уже не вважаю,— відповів Адам.— Я починаю думати, що ти просто покруч — і взагалі не людина.

— Можливо, ти влучив у ціль,— усміхнулася вона.— А ти гадаєш, я хочу бути людиною? Подивися на ці світлини! Краще бути собакою, ніж людиною. Але я не собака. Я розумніша за людей. Ніхто не здатен мені зашкодити. Не переймайся небезпекою. У мене там знайдеться сотня прегарних світлин,— вона махнула рукою в бік шухлядок,— і всі ті чоловіки знають: якщо зі мною щось трапиться — будь-що,— сотня листів, кожний зі світлиною, прийде туди, де зуміє завдати найбільшої шкоди. Ні, вони мені не зашкодять.

— А раптом станеться який нещасний випадок або раптом ти захворієш? — спитав Адам.

— Це не має значення. Відкрию тобі секрет,— Кейт нахилилася до нього,— якого не знає жоден з цих чоловіків. За кілька років я звідси поїду. А коли поїду — всі ці конверти все одно потраплять у поштові скриньки.

І з реготом вона відкинулася у кріслі.

Адам здригнувся. Він пильно на неї подивився. Її обличчя і сміх були такі дитячі, такі невинні. Він підвівся і налив собі ще, зовсім трохи. Пляшка майже спорожніла.

— Я знаю, що саме ти ненавидиш. Ти ненавидиш у них те, чого не здатна зрозуміти. Твою ненависть викликає не зло. Ти ненавидиш у них добро, до якого не можеш дістатися. Хотів би я знати, чого ти прагнеш, що тобі треба врешті-решт.

— Я зберу всі потрібні мені гроші,— відповіла вона.— Я поїду до Нью-Йорка і буду ще не стара. Куплю собі будинок, гарний будинок у гарному районі, найму гарну прислугу. Передусім я знайду одного чоловіка, якщо він ще живий, і дуже неквапно, застосовуючи всі найболючіші засоби, заберу в нього життя. Якщо я робитиму це вправно й обачно, він збожеволіє, перш ніж помре.

Адам нетерпляче тупнув ногою.

— Ти верзеш дурниці. Бути такого не може. Це безумство. Такого просто не може бути. Я не вірю жодному слову,— вигукував він.

— Чи пам’ятаєш ти,— спитала Кейт,— коли побачив мене уперше?

Обличчя в нього потемніло.

— Господи, ну звісно!

— Ти пам’ятаєш мою зламану щелепу, мої розірвані губи, мої вибиті зуби?

— Пам’ятаю. Але пам’ятати не хочу.

— Для мене буде насолодою знайти чоловіка, який оте все зробив,— заявила вона.— А потім — потім прийдуть інші втіхи.

— Мені треба йти,— сказав Адам.

— Не йди, любий. Не йди, мій коханий. Я маю простирадла з шовку. Я хочу, щоб ти відчув, як вони пестять твою шкіру,— проговорила Кейт.

— Ти жартуєш?

— Ні, коханий, ні. Ти не дуже досвідчений у втіхах, але я можу тебе навчити, я навчу тебе.

Вона зіп’ялася на непевні ноги й обперлася рукою об його плече. Обличчя її здавалося свіжим і юним. Адам поглянув на її руку і побачив зморшкувату мавпячу лапу. Він з відразою відсахнувся.

Вона помітила цей рух, зрозуміла його, і рот у неї закам’янів.

— Я не розумію,— промовив Адам.— Знаю, але не розумію. Знаю, що не віритиму в це вранці. Це як страшний сон. Але ні, це не може бути сон, ні. Адже я пам’ятаю, що ти — мати моїх хлопчиків. Ти навіть не спитала про них. Ти — мати моїх синів.

Кейт обперлася ліктями об коліна і підставила руки під підборіддя, пальцями прикривши гострі вуха. Очі в неї світилися перемогою. Голос став глузливо-лагідний.

— Дурень завжди залишить шпарину,— проговорила вона.— Я з’ясувала це, ще коли була зовсім маленькою. Я — мати твоїх синів. Твоїх синів? Я мати, це так,— та чи знаєш ти, хто їхній батько?

Адам аж рот роззявив.

— Кейті, що ти говориш?

— Моє ім’я Кейт. А тепер слухай, дорогенький, і запам’ятовуй. Скільки разів я допускала тебе до себе, щоб мати дітей?

— Ти була сильно травмована,— сказав він.— Понівечена.

— Один раз,— відрубала вона.— Лише один раз.

— Ти погано переносила вагітність,— заперечив Адам.— Тобі було боляче.

Вона ніжно всміхнулася до нього.

— Для твого брата я була не надто сильно травмована.

— Мого брата?

— Ти забув Карла?

Адам розсміявся.

— Ах ти нечиста сило! Невже ти думаєш, що я повірю в таке про мого брата?

— Мені байдуже, у що ти там віриш.

— Я тобі не вірю,— повторив Адам.

— Повіриш. Спершу здивуєшся, потім прийдуть сумніви. Ти думатимеш про Карла — повсякчас про нього. Я б могла полюбити Карла. Він у чомусь на мене схожий.

— Не схожий.

— Ти згадаєш,— вела вона далі,— одного дня ти згадаєш такий собі чай, який мав гіркий присмак. Ти помилково випив мої ліки — пам’ятаєш? Спав так, як ніколи раніше у своєму житті, і прокинувся пізно, з важкою головою?

— Ти була надто хвора, щоб реалізувати такий план.

— Я можу все,— відповіла вона.— А зараз, коханий, роздягайся. І я тобі покажу, що ще я можу.

Адам склепив повіки. В голові у нього паморочилося від рому. Він розплющив очі й енергійно помотав головою.

— Усе це не має значення — навіть якщо воно й правда. Це не має ніякого значення.

І раптом Адам розсміявся, бо зрозумів, що це дійсно так. Він підвівся надто різко і змушений був учепитися в спинку крісла, щоб устояти на ногах.

Кейт підскочила до нього і схопилася обіруч за його лікоть.

— Дозволь я допоможу тобі зняти пальто.

Адам відчепив її руки від себе, ніби вони були з дроту. І нетвердими кроками пішов до дверей.

В очах Кейт блиснула неприборкана ненависть. Вона закричала — то був довгий, пронизливий, звірячий вереск. Адам зупинився й озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися. Місцевий викидайло зробив три кроки, зупинився, крутнувся всім тілом і з розмаху зацідив кулаком Адамові у вухо. Адам рухнув на підлогу.

Кейт верещала:

— Ногами! Бий його ногами!

Ральф підійшов ближче до чоловіка на підлозі та зміряв відстань. Він помітив, що Адам дивиться йому просто в очі. Він знервовано озирнувся на Кейт. Її голос прозвучав холодно.

— Я сказала — ногами. Розбий йому пику!

— Він не чинить опору,— сказав Ральф.— Він не хоче битися.

Кейт сіла. Вона важко дихала ротом. Руки її скрючилися на колінах.

— Адаме,— проговорила вона.— Я тебе ненавиджу. Я тебе вперше так ненавиджу. Я тебе ненавиджу! Адаме, ти чуєш? Я тебе ненавиджу!

Адам спробував сісти, упав і спробував ще раз. Сидячи на підлозі, він поглянув на Кейт.

— Мені байдуже,— сказав він.— Мені зовсім байдуже.

Він став навколішки, спираючись руками на підлогу.

— Чи знаєш ти,— промовив він,— що я кохав тебе більше за все на світі? Справді. Кохав так сильно, що це кохання могло мене вбити.

— Ти ще сюди приповзеш,— повторила Кейт.— Приповзеш на череві — і благатимеш, благатимеш!

— Ви ще хочете, щоб я його бив ногами, міс Кейт? — спитав Ральф.

Вона не відповіла.

Адам дуже повільно пішов до дверей, намагаючись утримати рівновагу. Рука його намацала дверний стояк.

Кейт гукнула йому в спину:

— Адаме!

Він неквапливо озирнувся. Усміхнувся їй, як може всміхатися людина якомусь спогаду. А потім вийшов і тихо зачинив по собі двері.

Кейт сиділа, втупившись у підлогу. Очі в неї були спустошені.

1

У потязі дорогою назад до Кінг-Сіті з Салінаса Адама Траска накрила хмара неясних форм, звуків і кольорів. Він узагалі не мав жодної ясної думки.

Я вважаю, що у людській голові є певні засоби, завдяки яким десь у темній глибині вивчаються, відкидаються або приймаються проблеми. Ці засоби іноді відкривають такі грані, про існування яких людина і не підозрювала. Як часто лягаєш спати з тривогою і болем, не розуміючи, щó спричиняє ці муки, а вранці прокидаєшся з цілковито новим баченням і ясністю, можливо, породженими отими чорними роздумами. А бувають ранки, коли кров вирує захопленням, а груди стискаються від бентежної радості, й незрозуміло, звідки вони узялися і що їх викликало.

Похорон Семюеля і розмова з Кейт мали б засмутити і пригнітити Адама, але цього не сталося. З сірого тріпотіння проросла велика радість. Адам почувався молодим і вільним, його переповнювала невгамовна веселість. Він зійшов з потяга в Кінг-Сіті, але замість платної стайні, де на нього чекали його кінь і двоколка, вирушив до нового гаража Віля Гамільтона.

Віль сидів у своїй конторі зі скляними стінами, з якої міг спостерігати всю роботу механіків, не чуючи її шуму. Віль уже відростив собі доволі кругле черевце.

Він вивчав рекламу сигар, що регулярно поступали безпосередньо з Куби. Він думав, що тужить за покійним батьком, але це було не так. Він трохи хвилювався через Тома, який зразу ж після похорону поїхав до Сан-Франциско. Віль відчував, що значно пристойніше поринути у справи, як це збирався зробити він, ніж у алкоголь, як це, вочевидь, робив Том.

Віль підвів голову, коли до його контори увійшов Адам, і вказав жестом на одне з великих шкіряних крісел, які завів, щоб пом’якшити для своїх клієнтів удар від розміру рахунку, який їм доведеться сплатити.

Адам сів.

— Не пам’ятаю, чи висловив я вам свої співчуття,— сказав він.

— Сумні часи,— відізвався Віль.— Ви були на похороні?

— Так, був. Не упевнений, що ви знаєте, ким був для мене ваш батько. Він навчив мене такого, що ніколи не забувається.

— Його шанували,— підтвердив Віль.— На цвинтарі було понад двісті людей — понад двісті.

— Такі люди, як він, не помирають,— сказав Адам, і він відкрив цю думку сам.— Навіть уявити не можу, що він мертвий. Зараз він здається мені живішим, ніж раніше.

— Ваша правда,— погодився Віль, хоча й не вважав, що це правда. Для Віля Семюель помер.

— Я думаю про те, що він мені казав,— вів далі Адам.— Коли він це говорив, я не дуже-то уважно слухав, але зараз я ніби чую його слова і бачу його обличчя.

— Ваша правда,— повторив Віль.— І я думаю про це саме. Ви повертаєтеся додому?

— Так. Але вирішав зайти до вас, порадитися про покупку автомобіля.

Віль ледь помітно змінився, промайнула якась тиха настороженість.

— Я б сказав, що ви будете останньою людиною у нас у долині, яка придбає автомобіль,— зауважив він, стежачи примруженими очима за реакцією Адама.

— Гадаю, я заслужив на таку думку,— засміявся Адам.— Схоже, відповідальність за те, що я змінився, несе ваш батько.

— Тобто?

— Не знаю, чи зумію я пояснити. Але поговорімо про автомобіль.

— Я вам надам усю інформацію, нічого не приховаю,— сказав Віль.— Річ у тім, що зараз я з ніг збиваюся, щоб роздобути автомобілі під усі наявні замовлення. Бачте, у мене довгий перелік людей, які чекають своєї черги.

— Он як? Що ж, занесіть у цей перелік і мене.

— Залюбки, містере Траск, і...— Віль зробив паузу.— Ви такий близький друг нашої родини, що... якщо хтось раптом скасує замовлення, я з радістю перенесу вас на вищу позицію в черзі.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— сказав Адам.

— Як би ви хотіли це облаштувати?

— Що ви маєте на увазі?

— Я міг би зробити так, щоб ви сплачували певну суму раз на місяць.

— А це хіба не вийде дорожче?

— Звісно, тут відсотки і сплата за доставку. Дехто вважає, що так зручніше.

— Гадаю, я сплачу готівкою,— вирішив Адам.— Не має сенсу відкладати.

Віль коротко засміявся.

— Мало хто так вважає. Прийде час, коли я продаватиму за готівку, тільки втрачаючи на цьому гроші.

— Ніколи про це не думав,— зауважив Адам.— Однак, запишіть мене, будь ласка, в чергу.

Віль нахилився до нього.

— Містере Траск, я поставлю вас у переліку першим. Ви отримаєте перший автомобіль, який прибуде.

— Дякую.

— Радий буду зробити це для вас,— відповів Віль.

— А як ваша матінка, тримається? — спитав Адам.

Віль відкинувся в кріслі, й на його обличчі засяяла ласкава усмішка.

— Мама неймовірна,— промовив він.— Вона як скеля. Я згадую всі наші важкі часи, а у нас їх було чимало. Батько був не надто практичний. Завжди десь у захмарних мріях в книжках. Гадаю, мама з’єднувала нас, і завдяки їй Гамільтони не закінчили у богадільні.

— Вона — чудова жінка,— підтвердив Адам.

— Не просто чудова. Вона сильна. Міцно стоїть на ногах. Вона — справжня опора. Ви після похорону заходили до будинку Олів?

— Ні.

— А зайшло понад сто людей. І саме моя мама смажила всіх тих курей і дбала, щоб усім всього вистачило.

— Не може бути!

— Може. Подумайте лишень — це ж похорон її власного чоловіка!

— Неймовірна жінка,— повторив Адам слова Віля.

— І вона практична. Знала, що всіх треба нагодувати,— і нагодувала.

— Сподіваюся, вона впорається, але все одно це для неї важка втрата.

— Вона впорається,— підтвердив Віль.— І переживе нас усіх, хоч яка вона тендітна.

Повертаючись до себе на ранчо, Адам зрозумів, що помічає те, на що не звертав уваги роками. Він бачив у густій траві польові квіти, бачив на схилах бурих корів, які піднімалися зручними стежками і паслися на ходу. Приїхавши на свої власні землі, Адам відчув приплив задоволення такого гострого, що почав його досліджувати. І раптом він утямив, що вимовляє в такт тупоту копит свого коня: «Я вільний, я вільний, у мене немає тривог. Я вільний. Вона пішла. Її більше немає. Боже всемогутній, я вільний, я вільний!»

Він простягнув руку і збив пушок зі сріблясто-сірого полину край дороги, а коли пальці його стали липкими від соку, він глибоко-глибоко вдихнув різкі, проникливі пахощі у себе на руках. Він був радий, що повертається додому. Він хотів побачити, як виросли його близнюки за ці два дні, що його не було,— він хотів побачити близнюків.

— Я вільний, і вона пішла,— виспівував він на повний голос.

2

Лі вийшов з дому зустріти Адама і стояв біля голови коня, поки Адам вилізав з двоколки.

— Як хлопці? — спитав Адам.

— Добре. Я примусив їх зробити собі луки й стріли, і вони пішли полювати на кроликів біля річки. Але я не розігрів обід.

— Тут усе нормально?

Лі гостро поглянув на нього, хотів щось вигукнути, але передумав.

— А як похорон?

— Дуже багато людей,— відповів Адам.— Я досі не можу усвідомити, що його немає.

— Мій народ ховає мерців з барабанами, розсипає папірці, щоб збентежити демонів, і кладе на могилу смажених поросят замість квітів. Ми — люди практичні й завжди трохи голодні. Але наші демони не надто розумні. Ми здатні їх обдурити. А це вже прогрес.

— Гадаю, Семюелю сподобався б такий похорон,— сказав Адам.— Його б це зацікавило...— Він помітив, що Лі пильно на нього дивиться.— Відведи коня, Лі, а потім приготуй нам чаю. Мені треба з тобою поговорити.

Адам увійшов до будинку і зняв чорний одяг. Він чув на собі солодкий запах рому, який зараз видавався йому нудотним. Він роздягся повністю і вимився жовтим милом, поки цей запах не вивітрився з усіх пор. Одягнув чисту синю сорочку і комбінезон, випраний так, що став м’яким, ясно-блакитним і трохи протертим на колінах. Адам неквапно голився і розчісував волосся, поки Лі гримів посудом на кухні біля плити. Потім пішов до вітальні. Лі поставив чашку і цукерницю на столі біля Адамового крісла. Адам подивився на квітчасті фіранки, які вицвіли від частого прання. Він побачив потерті килими на підлозі й коричневу смугу лінолеуму в передпокої. Все це він ніби бачив уперше.

Коли Лі повернувся з чайником, Адам звернувся до нього.

— Принеси і собі чашку, Лі. А якщо у тебе ще залишився отой твій напій, я б трошечки випив. Учора ввечері я напився п’яним.

— Ви напилися? — здивувався Лі.— Просто не можу повірити.

— А це правда. І я хочу про це поговорити з тобою. Я помітив, як ти на мене дивився.

— Он як? — І Лі пішов на кухню принести свою чашку, склянки і керамічну пляшечку з нг-ка-пі. Повернувшись, він сказав: — Уже багато років, як я пив його тільки з вами і містером Гамільтоном.

— Це той самий, що ми його пили, коли давали імена близнюкам?

— Той самий,— Лі розлив по чашках дуже гарячий зелений чай. Він скривився, коли Адам насипав собі дві ложки цукру.

Адам розмішував чай, спостерігаючи, як кришталики цукру крутяться і розчиняються у рідині.

— Я ходив побачитися з нею.

— Я так і думав,— відповів Лі.— Власне, я не розумію, як жива людина могла чекати так довго.

— А може, я не жива людина.

— Про це я також думав. І як вона там?

Адам сказав роздумливо:

— Не можу зрозуміти. Важко повірити, що на світі існує таке створіння.

— Проблема з вами, людьми Заходу, в тому, що ви не маєте демонів, якими можна все пояснити. І після того ви напилися?

— Ні, до того і під час. Гадаю, мені потрібна була сміливість.

— Зараз у вас добрий вигляд.

— Я й почуваюся добре,— відповів Адам.— Саме про це я і хотів поговорити.— І сумно додав: — Якби це сталося рік тому, я побіг би до Сема Гамільтона на розмову.

— Схоже, в кожному з нас є частина його душі,— сказав Лі.— Мабуть, це і є безсмертя.

— У мене таке враження, ніби я прокинувся,— вів далі Адам.— У якийсь дивний спосіб у мене прояснилося в очах. Звалився якийсь тягар.

— Ви навіть промовляєте слова, які нагадують містера Гамільтона,— зауважив Лі.— Я вибудую теорію для своїх безсмертних родичів.

Адам допив чорну рідину зі своєї чашечки й облизав губи.

— Я вільний,— промовив він.— Я мушу це комусь сказати. Я можу жити зі своїми хлопчиками. Я міг би навіть зустрічатися з жінкою. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так, розумію. І я це бачу у вас в очах і у вашій поставі. Про таке неможливо збрехати. Гадаю, ви полюбите своїх синів.

— Принаймні дам собі шанс. Ти не наллєш мені ще трохи цього, а також чаю?

Лі налив чай і взяв чашку.

— Не уявляю, як ти собі рота не обвариш, коли п’єш такий гарячий чай.

Лі ледь помітно всміхнувся. Адам, подивившись на нього, усвідомив, що Лі вже не молодий. Шкіра у нього на щоках натяглася і блищала, як скляна. Повіки були червоні від подразнення.

Лі роздивлявся тоненьку, як мушля, чашечку в своїй руці й усміхався якимсь спогадам.

— Може, якщо ви стали вільним, то звільните і мене?

— Що ти маєш на увазі, Лі?

— Ви мене могли б відпустити?

— Звісно, ти можеш іти. Але хіба ти тут не щасливий?

— Навряд чи я розумію, щó ви називаєте щастям. Ми мріємо про вдоволеність, хоча це, мабуть, недобре.

— Назви це так,— погодився Адам.— А хіба ти тут не вдоволений?

— Не думаю, що людина буває вдоволена, коли залишається незробленим те, що вона хоче зробити.

— І що ж хочеш зробити ти?

— З одним я вже запізнився. Я хотів мати дружину і своїх власних синів. Може, я хотів передати ті нісенітниці, які називають батьківською мудрістю, нав’язати їх своїм безпомічним дітям.

— Ти ще не застарий.

— Так, думаю, фізично я ще можу стати батьком. Але я не про це думаю. Я надто міцно одружений з настільною лампою. Бачите, містере Траск, у мене колись була дружина. Я вигадав її, так само як і ви, тільки моя існувала лише в моїй уяві. З нею в моїй кімнаті було затишно. Я говорив, вона слухала, потім говорила вона, розповідала про все, чим займалася вдень. Вона була дуже гарненька, іноді кокетливо жартувала. А от тепер я не впевнений, що слухав би її. І не хотів би її засмучувати, не хотів би, щоб їй було самотньо. От мій перший план і провалився.

— А другий?

— Про другий я говорив з містером Гамільтоном. Я хочу відкрити книгарню у Китайському кварталі Сан-Франциско. Я б жив у задніх кімнатах, дні мої були б заповнені дискусіями і суперечками. Я хотів би мати в запасі вирізьблені з дерева каламарі у формі дракона з династії Сун[30]. Вони побиті шашелем, а чорнило виготовлене з ялицевої кіптяви і клею, який добувають тільки зі шкіри дикого віслюка. Коли пишеш цим чорнилом, воно видається чорним, але очі здатні бачити всі кольори світу. Може, час до часу приходив би художник, і ми б обговорювали способи виготовлення і торгувалися би про ціну.

— Ти це все вигадуєш? — спитав Адам.

— Ні. Якщо ви здоровий і вільний, я хотів би нарешті відкрити свою маленьку книгарню. Я б хотів померти там.

Адам мовчки розмішував цукор у своєму ледь теплому чаї.

— Дивно,— промовив він згодом.— Я відчув бажання, щоб ти був моїм рабом і я міг тобі відмовити. Зрозуміло, можеш їхати, якщо хочеш. Я навіть грошей тобі позичу на цю книгарню.

— Та ні, гроші у мене є. Вже доволі давно.

— Ніколи не уявляв, що ти можеш поїхати. Вважав, що ти — невід’ємна частина всього тут,— Адам випростав плечі.— А ти не міг би трохи зачекати?

— Навіщо?

— Хочу, щоб ти мені допоміг познайомитися з моїми хлопцями. Хочу дати лад цьому місцю, може, продати його або здати в оренду. Я хочу знати, скільки у мене залишилося грошей і що я можу з ними зробити.

— Ви не заженете мене у пастку? — спитав Лі.— Моє бажання вже не таке сильне, як колись. Боюся, мене легко буде відмовити, або, що ще гірше, утримати тут, сказавши, що я вам потрібен. Будь ласка, зробіть так, щоб я не був вам потрібен. Це найсильніша принада для самотнього чоловіка.

— Для самотнього чоловіка,— повторив Адам.— Напевне, я надто заглибився в себе і не подумав про це.

— Містер Гамільтон це розумів,— сказав Лі. Він підвів голову, і його важкі повіки залишили вузькі шпаринки, з яких визирали зіниці.— Ми, китайці, люді стримані. Ми не виставляємо напоказ своїх емоцій. Я любив містера Гамільтона. Я хотів би з’їздити до Салінаса завтра, якщо дозволите.

— Роби, що хочеш,— відповів Адам.— Бог відає, ти достатньо для мене зробив.

— Я хочу розкидати там папірці від демонів,— пояснив Лі.— Хочу покласти маленьке смажене порося на могилу мого батька.

Адам рвучко підвівся, перекинув чашку і вийшов, а Лі залишився сидіти.

1

Того року дощі були такі лагідні, що річка Салінас не розлилася. Тоненький потічок то вливався, то завмирав на її широкому руслі з сірого піску, і вода не стала каламутною, а залишалася прозорою і чистою. Верби, що росли на берегах, ще не вкрилися густим листям, а дика ожина випускала колючі молоді паростки.

Було дуже тепло як на березень, і вітри безупинно віяли з півдня, підгортаючи листячко, яке відкривало свій сріблястий зворотній бік.

На ідеальному тлі ожинової лози і переплетіння принесених вітром галузок тихенько сидів маленький сірий кролик, грівся на сонці, підсушував собі грудку, яку замочив у росі під час раннього свого сніданку. Кролик морщив ніс, посмикував вушками, дослухаючись до всіляких звуків, які могли таїти небезпеку для лісового кролика. Раніше він відчував лапками якусь ритмічну вібрацію ґрунту, тому й морщив носик і смикав вушками, але вона припинилася. Потім був якийсь рух у верболозі за двадцять п’ять ярдів звідси, з підвітряної сторони, тож кролик не почув ніякого страшного запаху.

Останні дві хвилини звуки були цікаві, проте безпечні,— клацання, а потім свист, як від крил дикої горлиці. Кролик спроквола витягнув задню лапку на теплому сонечку. Почулося клацання, свист і глухий удар по пухнастій шкірці. Кролик сидів зовсім нерухомо, але очі в нього розширилися. Бамбукова стріла пробила йому грудку, і її металевий наконечник глибоко встромився в землю позаду. Кролик важко звалився на бік, його ніжки засмикалися у повітрі — і він затих.

З верболозу, припадаючи до землі, вислизнуло двоє хлопців. У руках вони мали великі луки, й у кожного з сагайдака на лівому плечі стирчало оперення стріл. Одягнені вони були в комбінезони і вилинялі сині сорочки, проте у кожного до скроні було прив’язано стрічкою красиве перо індика.

Хлопці рухалися обережно, нахилялися низько, старанно ступаючи на зразок індіанців. Кролик уже не бився у смертельній судомі, коли вони наблизилися до своєї жертви.

— Просто в серце,— промовив Кел таким тоном, ніби інакше й бути не могло. Арон подивився, але не сказав нічого.— Я всім розкажу, що це зробив ти. Я за славою не женуся. Усім скажу, що постріл був влучний.

— Так воно і є,— відповів Арон.

— Авжеж. Я скажу Лі й татові, що це твоя заслуга.

— До чого тут заслуга, нащо вона мені? Послухай-но. Якщо ми поцілимо ще одного, то скажемо, що кожен з нас влучив у кролика, а якщо не поцілимо, чому б не сказати, що ми вистрелили разом, і не відомо, хто поцілив?

— Тобі не потрібна слава? — тишком перепитав Кел.

— Ну, не вся слава. Ми могли б її розділити.

— Врешті-решт стріла була моя,— сказав Кел.

— Ні, не твоя.

— Поглянь на оперення. Бачиш оцю мітку? Це моя.

— А як вона потрапила у мій сагайдак? Ніякої мітки я щось не пригадую.

— Ти, може, і не пригадуєш. Але я все одно віддаю всю заслугу тобі.

— Ні, Келе,— з вдячністю промовив Арон.— Мені цього не треба. Скажемо, що стріляли водночас.

— Добре, якщо ти так хочеш. А раптом Лі побачить, що то моя стріла?

— Тоді скажемо, що вона була у мене в сагайдаку.

— Гадаєш, він повірить? Подумає, що ти брешеш.

— Якщо він подумає, що стріляв ти,— безпорадно сказав Арон,— то хай собі так і думає.

— Просто я хотів, щоб ти знав,— заявив Кел.— На той раз, якщо він так подумає.

Він витяг стрілу з тільця кролика, й оперення вкрилося темно-червоною кров’ю серця. Кел засунув стрілу до себе в сагайдак.

— Можеш нести його,— дозволив він великодушно.

— Нам час повертатися,— сказав Арон.— Мабуть, тато вже повернувся.

— Ми могли б зварити цього кроля, повечеряти ним і не спати всю ніч.

— Вночі ще дуже холодно, Келе. Забув, як ти трусився вранці?

— Для мене це зовсім не холодно,— заперечив Кел.— Мені не буває холодно.

— А сьогодні вранці було.

— Ні, не було. Я тебе просто розігрував, трусився і тремтів, як грудне немовля. Ти що, хочеш сказати, що я брехун?

— Ні,— відповів Арон.— Я не хочу битися.

— Боїшся?

— Ні. Просто не хочу.

— А якби я сказав, що ти злякався, ти б схотів назвати мене брехуном?

— Ні.

— Значить, ти боїшся?

— Значить, боюся.

Арон неспішно пішов геть, залишивши кролика на землі. Він мав широко поставлені очі та красивий, м’який рот. Відстань між очима надавала йому виразу ангельської невинності. Волосся в нього було гарне, золотаве. Здавалося, що сонце освітлює йому маківку.

Він був спантеличений — але він нерідко бував спантеличений. Він знав, що брат його до чогось хилить, але не знав до чого. Кел був для нього незбагненним. Арон не розумів міркувань свого брата і завжди дивувався, у що вони виливалися.

Кел був більше схожий на Адама. Волосся в нього було темно-брунатне. Він був більший за брата, міцніший, ширший у плечах, і мав тверду квадратну щелепу, як і Адам. Очі в Кела були карі, спостережливі, іноді вони спалахували, як чорні. Але долоні він мав маленькі, як на свою статуру. Пальці були короткі й тонкі, нігті витончені. Кел беріг свої руки. Майже ніщо не могло довести його до сліз, а от поріз на пальці міг. Він рідко ризикував руками, ніколи не торкався комах, не чіпав змій. А під час бійки завжди брав камінь або дрючок.

Кел дивився, як брат іде від нього, і на губах його заграла впевнена усмішка.

— Ароне! — гукнув він.— Зачекай на мене!

Коли він наздогнав брата, то простягнув йому кролика.

— Можеш його нести,— і він лагідно обняв брата за плечі.— Не злися на мене.

— Ти завжди хочеш битися,— сказав Арон.

— Та ні. Я просто жартував.

— Справді?

— Авжеж. Дивися — можеш нести кролика. І якщо хочеш, ходімо додому.

Арон нарешті всміхнувся. Йому завжди ставало легше на душі, коли брат знімав напругу. Хлопці дерлися крутогором з берега річки на рівнину. Права холоша Арона була сильно заплямована кроликовою кров’ю.

— От і здивуються вони, що ми вполювали кролика. Якщо тато вже вдома, подаруймо йому. Він не відмовиться від кролятини на вечерю.

— Гаразд,— радо погодився Арон.— Слухай, що я скажу. Ми удвох йому зробимо подарунок і не скажемо, хто саме вцілив.

— Добре, як собі хочеш,— відповів Кел.

Вони йшли мовчки, а потім Кел заговорив.

— Оце все — наша земля, її тут до біса, аж за річкою.

— Вона належить татові.

— Так, але коли він помре, то стане нашою.

Ця думка була для Арона чимось новим.

— Що значить — коли він помре?

— Усі вмирають,— відповів Кел.— Як-от містер Гамільтон. Він помер.

— Так, правда. Так, він помер.

Але Арон не міг поєднати ці два факти — мертвий містер Гамільтон і живий тато.

— Його поклали у труну, потім вирили яму і закопали в неї труну,— пояснив Кел.

— Знаю.

Арон хотів змінити тему, подумати про щось інше.

— А я знаю один секрет,— заявив Кел.

— Який?

— Ти вибовкаєш.

— Ні, якщо ти не дозволиш.

— Не знаю, чи варто говорити.

— Ну будь ласка,— благав Арон.

— Не розплещеш?

— Та ні!

— Як гадаєш, де наша мати?

— Померла.

— А от і ні.

— Померла!

— Ні, вона втекла,— проголосив Кел.— Я чув, як про це говорили якісь чоловіки.

— Вони брехуни.

— Вона втекла,— повторив Кел.— Не прохопишся, що це я тобі сказав?

— Я не вірю. Тато сказав, що вона на небесах.

— Незабаром я сам втечу і знайду її. І приведу назад.

— А що ті чоловіки казали — де вона?

— Не знаю, але я її знайду.

— Вона на небесах,— повторив Арон.— Навіщо татові говорити неправду? — він поглянув на брата, мовчки благаючи його погодитися. Кел не відповідав.— Хіба ти не думаєш, що вона на небесах, з янголами? — наполягав Арон. Кел і далі мовчав.— А що то були за чоловіки?

— Просто чоловіки. На пошті в Кінг-Сіті. Вони думали, я не чую. Але в мене чудовий слух. Лі каже, я чую, як трава росте.

— Навіщо їй було втікати? — спитав Арон.

— Звідки я знаю? Може, ми їй не подобалися.

Арон обдумав цю єресь.

— Ні,— заявив він.— Ті чоловіки — брехуни. Тато каже, вона в небесах. І ти ж знаєш, як він не любить про неї говорити.

— Може, через це вона й утекла.

— Ні. Я питав у Лі. Знаєш, що сказав Лі? Лі сказав — ваша мати любила вас і любить досі. І Лі показав мені одну зірку. Він сказав, що, можливо, то і є наша мати і житиме вона стільки, скільки світитиме ота зірка. Ти ж не думаєш, що Лі брехун? — в очах Арона закипали сльози, але він бачив очі брата, жорсткі й розсудливі. В очах Кела сліз не було.

Кел відчував приємне піднесення. Він знайшов ще один засіб, ще одну секретну зброю для досягнення своїх цілей. Він роздивлявся Арона, бачив, як тремтять його губи, але вчасно помітив, що у того роздуваються ніздрі. Арон міг плакати, проте іноді, доведений до сліз, Арон міг добряче битися. А коли Арон плакав і бився водночас, він ставав небезпечним. Ніщо не могло його зачепити, і ніщо не могло його зупинити. Одного разу Лі схопив його і довго тримав на колінах, притиснувши до боків кулаки, які ще молотили повітря, аж доки Арон не вгомонився. І тоді його ніздрі також роздувалися.

Кел приховав свою секретну зброю. Він міг скористатися нею будь-коли, він знав, що це — найразючіша зброя, яку він знайшов. Він на дозвіллі добре вивчить її і вирішить, коли, як і скільки нею користуватися.

Але це рішення прийшло майже запізно. Арон підскочив до нього і хряснув млявим тілом кролика брата по обличчю. Кел відскочив і крикнув:

— Я просто пожартував. Чесно, Ароне, то був просто жарт.

Адам зупинився. На обличчі в нього читалися біль і бентега.

— Це поганий жарт,— промовив він, засопівши, і витер ніс рукавом.

Кел підійшов до нього, обняв і поцілував у щоку.

— Я більше ніколи так не буду,— перепросив він.

Хлопці попленталися далі. День потроху втрачав свою яскравість. Кел озирнувся через плече на грозову хмару, яка чорно пливла над горами під дратівливим березневим вітром.

— Буде гроза,— сказав він.— Кепсько.

— Ти справді чув тих чоловіків? — спитав Арон.

— Можливо, це мені тільки здалося,— поспішно відповів Кел.— Господи, тільки подивися на оту хмару!

Арон озирнувся подивитися на чорне чудовисько. Хмара надувалася великими темними сувоями, з-під яких уже звисала довга запона дощу, і хлопці побачили, як хмара загуркотіла і спалахнула вогнем. Вітер розніс гуркіт, і він глухо забарабанив по тучних мокрих пагорбах за долиною і помчав до рівнини. Хлопці рвонули додому, а хмара бухкала їм у спини, і блискавка з тріском розривала повітря на тремтячі уламки. Хмара наздогнала їх, і з розколотого неба на землю плюхнулися перші дебелі краплі. Чувся солодкий запах озону. Хлопці бігли і вдихали аромат грому.

Вони перетнули путівець, помчали по слідах від коліс, що вели до їхнього дому, але тут їх накрила злива. Дощ падав смугами і колонами. Хлопці миттєво промокли до кісток, волосся прилипло до лоба і залізало в очі, й індикові пір’їни на скронях зігнулися під напором води.

Хлопці були такі мокрі, що могли вже не бігти. Не було сенсу шукати укриття. Вони перезирнулися і засміялися від радості. Арон викрутив кролика, підкинув у повітря, упіймав і кинув Келу. Кел, почуваючись дурнуватим, поклав його собі на шию, притиснувши підборіддям ніжки й голову. Хлопці аж зігнулися вдвоє від істеричного реготу. Дощ ревів у дубах їхньої лощини, а вітер зазіхав на їхню високу гідність.

2

Щойно близнюки показалися біля будівель ранчо, як побачили Лі у жовтому пончо з церати, який вів до їхнього каретного сараю чужу коняку, запряжену в тендітний візок на гумових шинах.

— Хтось приїхав,— сказав Кел.— Бачиш запряжку?

І вони знову побігли, бо у появі гостей була певна привабливість. Біля сходів вони призупинилися, обережно обійшли дім, бо гості могли означати і певну небезпеку. Вони увійшли через задні двері та стояли на кухні, а вода з них так і лилася. З вітальні до них долинали голоси — батька і якогось чоловіка. А потім почувся ще один голос, і в них усе стиснулося всередині, а по хребту пробігли дрижаки. То був голос жінки. Ці хлопчики не мали досвіду спілкування з жінками. Вони навшпиньках пробралися до своєї кімнати і стояли там, дивлячись один на одного.

— Як гадаєш, це хто? — спитав Кел.

Якась емоція яскравим спалахом вибухнула в Ароні. Він хотів крикнути: «Може, це наша мама! Може, вона повернулася». Але тут він згадав, що вона на небесах, а звідти люди не повертаються назад. І він сказав:

— Не знаю. Я хочу переодягтися в сухе.

Хлопчики вдягли сухий чистий одяг, який нічим не відрізнявся від того промоклого, що вони зняли. Вони відчепили пір’я індика і пальцями зачесали волосся назад. Весь цей час вони чули голоси, переважно низькі, потім високий жіночий, а потім вони заціпеніли, почувши голос дитини — дівчинки, і це їх настільки збентежило, що вони навіть не заговорили про те, що чули його.

Мовчки вони прослизнули до вестибюлю і підкралися до дверей вітальні. Кел тихо-тихо повернув ручку, щоб їх не виказав найменший скрип.

Була прочинена лише вузенька шпаринка, коли через задні двері увійшов Лі, знімаючи на ходу своє жовте пончо, і застукав їх там.

— Що, манюні хльопчики підглядати? — спитав він ламаною мовою, а коли Кел причинив двері, і клямка клацнула, Лі швидко повідомив: — Ваш батько повернувся. Краще вам туди зайти.

— А хто там з ним? — хрипко прошепотів Арон.

— Якісь люди потрапили під зливу, заїхали до нас перечекати.

Лі накрив долонею руку Кела на дверній ручці, повернув її і прочинив двері.

— Хлопчики повернулися додому,— оголосив він і пішов, залишивши їх у дверях.

— Заходьте, хлопці! — покликав Адам.— Заходьте!

Двійко хлопців, похнюпивши голови, кидали швидкі погляди на чужих і переминалися з ноги на ногу. У вітальні сиділи чоловік у міському одязі й жінка у неймовірному вбранні. На стільці біля неї лежали накидка і капелюшок з вуаллю, і хлопчикам здалося, що вона вся затягнута в чорний шовк і мереживо. Чорне мереживо навіть здіймалося вздовж корсета й охоплювало її шию. Навіть цього вистачило б для одного дня, але то було не все. Поруч з жінкою сиділа дівчинка, трошки молодша за близнюків, але ненабагато. На голові у неї був літній картатий синій капелюшок, прикрашений спереду мереживом. Згори на квітчасту сукню був пов’язаний фартушок з кишенями. Поділ сукні був відгорнутий і відкривав нижню спідницю, сплетену з червоної пряжі з ажурною облямівкою. Обличчя з-під капелюшка хлопцям видно не було, але руки дівчинка склала на колінах, і видно було маленький перстеник з печаткою на середньому пальці.

В обох хлопців перехопило подих, і від цього перед очима в них закрутилися червоні кола.

— Ось мої сини,— сказав батько.— Вони близнюки. Це Арон, а це Калеб. Хлопці, подайте руки нашим гостям.

Арон і Кел зробили кілька кроків уперед, нахиливши голови, простягнувши руки, і цей жест нагадував капітуляцію і розпач. Їхні мляві кінцівки спершу потиснув джентльмен, потім леді у мереживі. Арон був перший, і він відвернувся від дівчинки, але леді промовила:

— Хіба ти не хочеш привітатися з моєю донькою?

Арон здригнувся, тицьнув руку кудись у бік дівчинки з прикритим обличчям. Нічого не сталося. Ніхто не вхопив, не викрутив, не стиснув і не смикнув його неживі сосиски. Вони просто повисли перед нею в повітрі. Арон зиркнув крізь вії, щоб побачити, що відбувається.

Дівчинка теж схилила голову, але їй ще допомагав капелюшок. Її маленька права ручка з перстеником-печаткою також була простягнута, але не рухалася в бік Арона.

Він крадькома поглянув на леді. Вона широко всміхалася. Здавалося, кімната придушена мовчанням. І тут Арон почув глузливий смішок Кела.

Арон ухопив руку дівчинки і тричі смикнув її вгору-вниз. Рука була ніжна, як жменька пелюсток. Він відчув, як його обпекла насолода. Відпустивши руку, він сховав долоню в кишеню комбінезона. Поспішно відступаючи назад, побачив, як Кел зробив крок, урочисто потиснув усім руки і сказав «Добридень». Арон забув привітатися, тож він сказав це зараз, після брата, і прозвучало воно кумедно. Адам і його гості розсміялися.

— Містер і місіс Бейкони мало не потрапили під зливу,— пояснив Адам.

— Нам пощастило, що ми збилися з дороги саме тут,— сказав містер Бейкон.— Я шукав ранчо Лонга.

— Воно трохи далі. Вам слід було повернути ліворуч на наступному повороті за путівцем і їхати на південь.

І Адам пояснив своїм дітям:

— Містер Бейкон — окружний інспектор.

— Не знаю чому, але я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи,— промовив містер Бейкон, а потім також звернувся до хлопців.— Мою доньку звуть Абра, хлоп’ята. Хіба не кумедне ім’я? — він говорив тоном, яким дорослі розмовляють з дітьми. Потім він повернувся до Адама й мелодійно продекламував: — «Абра була готова, перш ніж її я покликав. І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут». Метью Прайор[31]. Не скажу, що я не хотів сина,— але Абра така для мене втіха. Подивися на нас, доню.

Абра не ворухнулася. Вона знову стиснула руки на колінах. Батько її повторив з насолодою:

— «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

Арон побачив, що його брат дивиться на літній капелюшок без тіні остраху. Й Арон промовив хрипким голосом:

— Мені зовсім не здається, що Абра — кумедне ім’я.

— Мій чоловік мав на увазі дещо інше,— пояснила місіс Бейкон.— Він мав на увазі — незвичне, цікаве.— І додала виключно для Адама: — Він вичитує з книжок дивовижні думки. Любий, чи не час нам уже їхати?

— Ні, ні, мем, ще не час,— гостинно заперечив Адам.— Лі готує нам чай. Він вас зігріє.

— Як люб’язно з вашого боку! — вигукнула місіс Бейкон.— Діти, дощ уже припинився. Підіть пограйтеся.

Голос її звучав так владно, що вони вервечкою потяглися з вітальні: Арон перший, за ним Кел, а там уже Абра.

3

Містер Бейкон, залишившись у вітальні, поклав ногу на ногу.

— У вас чудовий краєвид,— промовив він.— Маєте велике угіддя?

— Величеньке,— сказав Адам.— Тут і ще за річкою. Дуже гарна ділянка.

— То земля за путівцем також належить вам?

— Так. Мені трохи соромно це визнавати. Я тут усе занедбав. Зовсім не обробляв землю. Напевне, забагато працював на фермі змалку.

Містер і місіс Бейкони обоє зараз дивилися на Адама, і він розумів, що мусить дати якесь пояснення, чому так занехаяв чудові землі.

— Гадаю,— проговорив він,— що я ледар. А мій батько не допоміг мені, коли залишив удосталь грошей, щоб я не мав потреби працювати.

І він опустив очі, проте добре відчув, як полегшало подружжю Бейконів. То не лінощі, якщо людина багата. Ледащі тільки злидарі. Так само як тільки злидарі бувають невігласами. Багатий чоловік, який нічого не знає, або балуваний, або незалежний.

— А хто у вас дбає про хлопчиків? — спитала місіс Бейкон.

— Не надто багато про них і дбають, і робить це Лі.

— Лі?

Адама цей допит почав трохи дратувати.

— Я маю лише одного слугу,— коротко відповів він.

— Ви говорите про того китайця, якого ми бачили? — місіс Бейкон не змогла приховати глибокого подиву.

Адам усміхнувся до неї. Спершу вона його налякала, але тепер він почувався комфортніше.

— Лі виростив моїх хлопців, і він про них піклується,— пояснив він.

— А чи знали вони жіночий догляд?

— Ні, не знали.

— Бідолашки,— зітхнула вона.

— Вони неотесані, проте, гадаю, здорові. Схоже, ми тут усі занедбані, як і земля. Але Лі від нас скоро поїде. Не уявляю, що ми робитимемо.

Містер Бейкон ретельно відкашлявся, щоб підготуватися до промови.

— Ви вже думали про належну освіту для своїх синів?

— Ні, боюся, я недостатньо про це думав.

— Мій чоловік,— вставила місіс Бейкон,— дуже вірить в освіту.

— Яку саме освіту? — поцікавився Адам.

Містер Бекон вів далі.

— Усе приходить до тих людей, які мають знання. Так, я вірю у світоч науки,— він нахилився уперед, і його голос зазвучав конфіденційно.— Оскільки ви не збираєтеся обробляти свою землю, чому б вам не здати її в оренду і не оселитися в місті — там, де є чудові школи?

Адам ледь втримався, щоб не сказати: «А чому б вам не пхати носа в чужі справи?» — але натомість спитав:

— На ваш погляд, це гарна ідея?

— Гадаю, я міг би знайти для вас надійного орендаря,— сказав містер Бейкон.— Не бачу причини, чому б вам не отримувати прибуток зі своєї землі, якщо ви самі не користуєтеся нею.

Лі приніс чай з чималою помпезністю. Він почув достатньо, щоб за тоном голосів зрозуміти, що Адаму гості вже неабияк набридають. Лі був цілком впевнений, що чай вони не люблять, а якщо і люблять, то не такий, як запарює він. Та коли вони пили і нахвалювали, Лі здогадався, що Бейкони щось хочуть для себе урвати. Він намагався перехопити погляд Адама, але не міг. Адам зосереджено роздивлявся килим у себе під ногами.

— Мій чоловік,— говорила місіс Бейкон,— уже багато років входить до шкільного комітету...

Але Адам не чув подальшого обговорення.

Він уявляв величезну земну кулю, яка звисає з гілляки котрогось із його дубів. І без жодної причини, просто ні сіло ні впало, побачив свого батька, який підстрибував на своїй дерев’яній нозі, стукав по ній ціпком, вимагаючи уваги. Адам бачив перед собою тверде військове обличчя батька, який муштрував своїх синів, примушував їх тягати важкі поклажі, щоб розвинути плечі. Голос містера Бейкона бубонів, прориваючись крізь його спогади. Адам відчув тягар мішка з камінням. Побачив сардонічну посмішку Карла — Карлові злобні шалені очі, нестримний характер. Раптом Адамові схотілося побачити Карла. Він поїде до нього — і візьме хлопців. У радісному схвилюванні він ляснув себе по нозі.

Містер Бейкон перервав свою промову.

— Щось не так?

— Ні, вибачте,— перепросив Адам.— Просто я дещо згадав, одну нагальну справу.

Бейкони терпляче, уважно чекали на його пояснення. Адам подумав: «Чого б ні? Я не виставляю свою кандидатуру на пост інспектора. Я не вхожу до шкільної ради. Чого б ні?»

І він сказав своїм гостям:

— Я щойно згадав, що не писав до свого брата понад десять років.

Вони пересмикнулися від такої його заяви і перезирнулися.

Лі знову розливав чай. Адам помітив, як він роздув щоки і радісно гмикнув, виходячи у безпеку вестибюлю. Бейкони не хотіли коментувати цей випадок. Вони хотіли обговорити його віч-на-віч.

Лі передбачав, що буде саме так. Він поспішив підвести запряжку на гумових шинах до входу.

4

Коли Абра, Кел і Арон вийшли з вітальні, вони стали пліч-о-пліч на невеличкій критій веранді й дивилися, як хлюпає і стікає дощ з крислатих дубів. Злива відкотилася далекими перекатами грому, але дощ не мав наміру припинятися.

— Ота дама сказала, що дощу вже немає,— мовив Арон.

— Вона не подивилася,— мудро зауважила Абра.— Коли вона говорить, то ніколи не дивиться.

— Скільки тобі років? — запитав Кел.

— Десять, пішов одинадцятий.

— Ага! А нам одинадцять, пішов дванадцятий.

Абра відсунула назад свій літній капелюшок. Він обрамовував її гарненьке личко, як німб. Темне волосся було заплетене в дві коси. Невеликий лоб був круглий і опуклий, а брови дуже прямі. Колись її ніс стане чарівно-кирпатеньким, але зараз він нагадував ґудзик. Проте дві її риси ніколи не зміняться: тверде підборіддя і рот ніжний, як квітка, дуже повний і рожевий. Її карі очі були спостережливі, розумні й цілковито безстрашні. Вона прямо дивилася хлопцям в обличчя, зазирала їм просто в очі, то одному, то другому, і не лишилося й тіні тієї несміливості, яку вона удавала в хаті.

— Я не вірю, що ви близнюки,— заявила вона.— Ви зовсім різні.

— Ми близнюки,— сказав Кел.

— Ми близнюки,— сказав Арон.

— Деякі близнюки не схожі між собою,— наполягав Кел.

— І таких дуже багато,— додав Арон.— Лі пояснив нам, як це відбувається. Якщо жінка має одне яйце, близнюки схожі. Якщо два — то вони не схожі.

— Ми двояйцеві,— сказав Кел.

Абра всміхнулася, її розвеселили вигадки цих селюків.

— Яйця! — пирхнула вона.— Еге ж! Яйця! — вона промовила це не голосно і не різко, але теорія Лі похитнулася, а там і зовсім розбилася вщент.— І хто ж з вас смажений? А хто варений?

Хлопці збентежено перезирнулися. То була їхня перша зустріч з невмолимою жіночою логікою, яка приголомшує, навіть — чи особливо — коли вона хибна. Це було нове для них відчуття, захопливе і жахливе.

— Лі — китаєць,— пояснив Кел.

— Ну, гаразд,— лагідно промовила Абра,— чому ж ви одразу не сказали? Мабуть, ви — китайські яйця, як ті, що вони кладуть у гніздо.

Вона зробила паузу, щоб її постріл влучив у ціль. І побачила, що протистояння, боротьба подолані. Абра узяла гору. Тепер командує вона.

— Ходімо гратися до старого будинку,— запропонував Арон.— Дах трохи протікає, але там гарно.

Вони побігли під дубами, з яких стікала вода, до старого будинку Санчеса і пірнули у відчинені двері, які тривожно рипіли на іржавих шарнірах.

Саманний дім переживав свій другий занепад. Велика зала була потинькована лише наполовину, як її залишили робітники десять років тому. Глибокі вікна з відновленими рамами так ніхто і не засклив. Нову підлогу вкривали патьоки й плями, у кутку валялися старі газети, потемнілі від часу пакунки з цвяхами, які поржавіли і склеїлися у колючі кулі.

Коли діти зупинилися на вході, з глибини дому вилетів кажан. Сіра примара метнулася від стінки до стінки і зникла у коридорі.

Хлопчики показали Абрі будинок — відчиняли комірчини, де стояли раковини, унітази і люстри, досі не розпаковані, в очікуванні, коли їх встановлять. Чувся запах плісняви і мокрого паперу. Троє дітей пересувалися навшпиньках, вони не розмовляли, боячись відлуння від стін у пустому домі.

Повернувшись до зали, близнюки подивилися своїй гості в обличчя.

— Тобі подобається? — Арон говорив тихо, щоб не було відлуння.

— Та-а-ак,— невпевнено протягла Абра.

— Іноді ми тут граємося,— хоробро заявив Кел.— Можеш приїздити сюди і гратися з нами, якщо хочеш.

— Я живу в Салінасі.

Тон Абри ясно давав зрозуміти, що вони спілкуються з вищою істотою, яка не має часу на селюцькі розваги.

Абра бачила, що зруйнувала їхній найцінніший скарб, і хоча вона розуміла всі слабкості чоловіків, все ж таки любила їх, а, крім того, вона була справжня леді.

— Іноді, коли ми проїжджатимемо тут, я зможу приходити з вами погратися — ненадовго,— шляхетно сказала вона, і хлопці відчули до неї вдячність.

— Я тобі подарую свого кролика,— раптом вихопився Кел.— Збирався подарувати його татові, але ти можеш його узяти.

— Якого кролика?

— Того, що ми сьогодні застрелили,— стрілою, просто в серце. Він навіть на смикнувся.

Арон подивився на брата з обуренням.

— Та це ж мій...

Кел перебив його:

— Ми дозволимо тобі забрати його додому. Він доволі великий.

— А навіщо мені старий брудний кроль, увесь заляпаний кров’ю?

— Я його помию,— зголосився Арон,— покладу в коробку, перев’яжу мотузкою, а якщо не схочеш його їсти, можеш влаштувати йому похорон — у Салінасі.

— Я ходжу на справжні похорони,— сказала Абра.— Учора ходила. Квітів там було заввишки з цей дах.

— То ти не хочеш кролика? — запитав Арон.

Абра подивилася на його сонячне волосся, зараз вкрите тугими завитками, на його очі, у яких закипали сльози, й у неї в грудях запекло від жаги і нетерпіння, котрі є початком кохання. Їй дуже захотілося торкнутися Арона, що вона й зробила. Вона поклала руку йому на плече, і відчула, як він тремтить.

— Якщо ти покладеш його у коробку,— проговорила вона.

Тепер, ставши головною, Абра озирнулася, щоб оцінити свої завоювання. Вона вже не пишалася тим, що жодні чоловічі принципи її не лякають. Вона по-доброму ставилася до цих хлопців. Вона помітила їхній виношений, праний-перепраний одяг, заплатаний Лі у багатьох місцях. Вона згадала всі казки.

— Бідолашні дітки,— сказала вона.— Ваш батько б’є вас?

Вони похитали головами. Їх це зацікавило і здивувало.

— Ви дуже бідні?

— Про що це ти? — спитав Кел.

— Ви сидите серед попелу і змушені носити воду й хмиз?

— Що таке хмиз? — здивувався Арон.

Абра, уникнувши відповіді, повела далі.

— Біднятка мої,— почала вона і ніби побачила у себе в руках маленьку чарівну паличку з зірочкою на кінці.— Ваша зла мачуха ненавидить вас і хоче вбити?

— Немає у нас ніякої мачухи,— сказав Кел, а Арон додав:

— У нас нікого немає. Наша мама померла.

Його слова зруйнували історію, яку вона почала вигадувати, та натомість надихнули на іншу. Чарівна паличка зникла, а на голові у неї з’явився великий капелюшок зі страусовим пером, а в руках — здоровенний кошик, з якого стирчали ноги індика.

— Маленькі знедолені сирітки,— промовила вона ніжним голосом.— Я буду вам мамою. Я вас обніму, і поколишу, і розкажу казки.

— Ми для того завеликі,— сказав Кел.— Ти нас не втримаєш і гепнешся.

Абра відвернулася від його грубості. Вона помітила, що Арона її історія захопила. Очі в нього всміхалися, здавалося, він уже колишеться у її обіймах, і вона знову відчула до нього потяг любові. Вона звернулася до нього привітно:

— Скажи, у вашої мами був красивий похорон?

— Ми не пам’ятаємо,— відповів Арон.— Ми були зовсім маленькі.

— А де її поховали? Ви б могли приносити на її могилу квіти. Ми так завжди робимо для бабуні й дядечка Альберта.

— Ми не знаємо,— відповів Арон.

В очах Кела спалахнув новий інтерес — інтерес, близький до тріумфу. Він проговорив наївно:

— Я спитаю у тата, де це, щоб ми могли віднести квіти.

— Я піду з тобою,— загорілася Абра.— Я можу сплести вінок. Покажу вам як...— Тут вона помітила, що Арон мовчить.— Ти не хочеш сплести вінок?

— Хочу,— сказав він.

Абрі знову захотілося його торкнутися. Вона погладила його по плечу, а потім торкнулася щоки.

— Твоїй мамі це сподобається. Навіть з небес вони дивляться на нас і все бачать. Так мій тато каже. Він знає про це вірш.

— Піду загорну тобі кролика,— сказав Арон.— У мене є коробка з-під нових брюк.

І він вибіг зі старого дому. Кел дивився йому вслід. Він посміхався.

— Чого ти смієшся? — спитала Абра.

— Нічого,— Кел глядів просто на неї.

Вона спробувала примусити його відвести очі. Вона чудово вміла це робити, але Кел очей не відвів. Спершу він відчував ніяковість, але вона минула, і радість, що він подолав самовпевненість Абри, його розвеселила. Він знав, що їй подобається не він, а його брат, та в цьому не було нічого нового. Майже всім більше подобався золотоволосий Арон, щирий, відкритий, який виявляв свою приязнь, як цуценя. Кел глибоко ховав свої емоції, вони ледь-ледь проглядали, готові до атаки або відступу. Він почав карати Абру за прихильність до брата, і в цьому теж не було нічого нового. Він так робив відтоді, як уперше відкрив, що це йому до снаги. Секретне покарання піднялося в нього майже на рівень творчості.

Можливо, відмінність між двома хлопцями найкраще можна описати отак. Якби Арон натрапив на мурашник десь на галявині між чагарниками, він би ліг на живіт і почав спостерігати всі особливості мурашиного життя: як одні тягнуть харч мурашиними стежками, а інші носять білі яйця. Він міг би лежати так годинами, захоплений системою їхнього світу.

Якби, з іншого боку, на той самий мурашник натрапив Кел, він його розваляв би і дивився б, як оскаженілі мурашки намагаються впоратися з катастрофою. Аронові було приємно почуватися частиною всесвіту, а от Кел мусив його змінити.

Кел не ставив під сумнів той факт, що людям більше подобається його брат, але він розробив засіб, як з цим примиритися. Він планував і вичікував, поки ота захоплена особа не відкриє якусь свою слабину, а тоді щось відбувалося, і жертва ніколи не знала, як і чому. З помсти Кел видобував енергію влади, а з влади — радість. То була найпотужніша, найчистіша емоція, яку він знав. Він зовсім не відчував ненависті до Арона, він його любив, тому що саме Арон бував причиною сплеску Келових тріумфів. Він забув — якщо взагалі про це знав,— що карав, бо хотів, аби його любили так само, як Арона. Все це зайшло так далеко, що тепер йому подобалося мати те, що отримував саме він, а не Арон.

Абра розбудила це в Келі, коли торкнулася Арона і заговорила з ним ніжним голосом. Кел відреагував автоматично. Він почав шукати слабкість в Абрі й завдяки своїй проникливості майже одразу знайшов її в Абриних словах. Деякі діти хочуть бути малюками, а деякі — дорослими. Мало хто задовольняється своїм реальним віком. Абра хотіла бути дорослою. Вона вживала дорослі слова і наслідувала, наскільки це було в її силах, ставлення і почуття дорослих. Вона давно вийшла з безпорадного дитинства, але ще не могла стати однією з дорослих, якими так захоплювалася. Кел це відчув і отримав інструмент для руйнування її мурашника.

Він знав, скільки часу брат шукатиме коробку. Він легко уявляв, щó станеться. Арон спробує змити кров з кролика, а це не швидко. Потім ще треба буде знайти мотузку і акуратно зав’язати на бантики, а це теж час. Між тим, Кел розумів, що вже починає вигравати. Він відчував, що впевненість Абри похитнулася, і знав, що може ятрити її далі.

Врешті-решт Абра відвернулася від нього і сказала:

— Що це за манера очі вибалушувати?

Кел подивився їй під ноги і повільно звів погляд, озираючи її так холодно, немов вона — стілець. Це, як він знав, нервувало навіть дорослих.

Абра не могла того перенести.

— На мені щось росте? — сказала вона.

— Ти до школи ходиш? — спитав Кел.

— Звісно, ходжу.

— У який клас?

— У п’ятий.

— Скільки тобі років?

— Одинадцятий пішов.

Кел засміявся.

— Що тут дивного? — розсердилася вона. Він не відповів.— Ну ж бо, кажи! Що тут дивного? — (Знову ніякої відповіді).— Ти себе вважаєш сильно розумним.

Та коли він і далі сміявся з неї, сказала занепокоєно:

— Чого це твій брат так забарився? Дивися, дощ уже скінчився.

— Гадаю, він дещо шукає,— сказав Кел.

— Що — кролика?

— Та ні. Кролик на місці — він же мертвий. Мабуть, він не може спіймати оте друге. Воно десь ховається.

— Спіймати кого? Хто ховається?

— Він не зрадіє, якщо я розповім,— сказав Кел.— Він тобі готує сюрприз. Він оте спіймав минулої п’ятниці. Воно його ще й вкусило.

— Про що це ти говориш?

— Сама побачиш. Коли відкриєш коробку. Присягаюся, він тебе попросить не відкривати коробку одразу.

Це була не просто здогадка. Кел добре знав свого брата.

Абра зрозуміла, що програє не лише цю битву, а й усю війну. Вона почала ненавидіти цього хлопця. Вона подумки шукала ущипливі репліки, але безпорадно їх відкинула, відчуваючи, що вони не справлять жодного враження. Вона замовкла. Потім вийшла за двері й подивилася на будинок, у якому зараз були її батьки.

— Мабуть, я піду вже,— сказала вона.

— Зачекай,— сказав Кел.

Вона обернулася, коли він вийшов за нею.

— Чого тобі треба? — холодно спитала вона.

— Не злися на мене,— попросив він.— Просто ти не знаєш, що тут відбувається. Бачила б ти спину мого брата.

Ця зміна інтонації її збентежила. Він не дав їй часу розібратися, а раніше вже вірно підмітив її інтерес до романтичних ситуацій. Голос у нього став тихий і таємничий. Абра також приглушила голос.

— А що таке? Що у нього зі спиною?

— Уся в шрамах,— прошепотів Кел.— Це китаєць.

Вона здригнулася і напружилася від цікавості.

— Що він робить? Б’є його?

— Гірше,— зітхнув Кел.

— А чому ви не поскаржитеся батькові?

— Ми не сміємо. Знаєш, що буде, якщо ми розкажемо?

— Ні. А що?

Він похитав головою.

— Ні...— Здавалося, він напружено думав.— Я навіть не смію сказати тобі.

У цю мить з каретного сараю вийшов Лі, який вів за повід коня Бейконів, запряженого у високу пружинисту коляску на колесах з гумовими шинами. Містер і місіс Бейкони вийшли з дому і машинально поглянули на небо.

— Не можу сказати тобі зараз,— повідомив Кел.— Китаєць одразу здогадається.

— Абро! Мерщій! Ми зараз їдемо! — покликала місіс Бейкон. Лі притримував норовливого коня, поки місіс Бейкон підсаджували в коляску.

Арон вискочив з-за будинку, тримаючи в руках картонну коробку, перев’язану вибагливими бантиками. Він тицьнув її Абрі.

— Ось,— сказав він.— Не розв’язуй, поки не приїдеш додому.

Кел побачив на обличчі Абри відразу. Вона відсмикнула руки від коробки.

— Ну ж бо, люба, бери,— сказав її батько.— Поквапся, бо ми і так спізнилися.

І він пхнув коробку доньці в руки.

Кел підступив до неї.

— Хочу з тобою пошептатися,— і він нахилився їй до вуха.— Ти штанці намочила.

Вона спалахнула і міцно насунула капелюшок собі на голову. Місіс Бейкон підхопила її під пахви і всадовила в коляску.

Лі, Адам і близнюки дивилися, як кінь переходить на упевнений клус.

Перед першим поворотом Абра випростала руку, коробка полетіла назад і впала на дорогу. Кел спостерігав за обличчям брата і побачив, як його очі стали нещасними. Коли Адам повернувся у дім, а Лі ходив з мискою зерна, годуючи курей, Кел охопив брата за плечі й заспокійливо обняв.

— Я хотів одружитися з нею,— сказав Арон.— Я поклав у коробку листа, просив її вийти за мене заміж.

— Не сумуй,— втішав його Кел.— Я дам тобі постріляти з моєї рушниці.

— У тебе ж немає ніякої рушниці,— струснув головою Арон.

— Та невже? — здивувався Кел.— А я гадав, що є.

1

Тільки за вечерею хлопці помітили, як змінився їхній батько. Вони знали про його присутність: вуха, які чують, але не слухають, очі, які дивляться, але не бачать. Це був туман, а не батько. Хлопці так і не навчилися ділитися з ним ані своїми інтересами і відкриттями, ані своїми потребами. Зв’язком між ними і світом дорослих був Лі, й Лі не лише спромігся їх виховувати, годувати, одягати і привчати до ладу, а й навчив поважати свого батька. Батько був для хлопців загадкою, але його слово, його закони виконувалися через Лі, який, зрозуміло, вигадував їх сам, а приписував Адаму.

Того вечора, першого по поверненні Адама з Салінаса, Кел і Арон спершу здивувалися, а потім трохи збентежилися, побачивши, що Адам слухає їх і ставить питання, дивиться на них — і бачить. Ця зміна їх переполошила.

— Я чув, ви ходили сьогодні на полювання,— сказав Адам.

Хлопці насторожилися, як усі люди, які стикаються з новою ситуацією

— Так, сер,— зізнався Арон по паузі.

— Щось уполювали?

Цього разу запала ще довша пауза, а потім:

— Так, сер.

— І що ж ви вполювали?

— Кролика.

— Луком і стрілами? Хто в нього влучив?

— Ми стріляли обидва,— сказав Арон.— Не знаємо, чия стріла влучила.

— Хіба ви не знаєте власних стріл? — здивувався Адам.— Коли я був хлопчиком, ми робили на своїх стрілах мітки.

Цього разу Арон не став відповідати, щоб не вскочити в халепу. Кел, трохи вичекавши, сказав:

— Стріла була точно моя, але ми гадаємо, що вона потрапила у сагайдак Арона.

— Чому ж ви так гадаєте?

— Не знаю,— відповів Кел.— Але думаю, що в кролика поцілив Арон.

Адам перевів погляд.

— А що думаєш ти?

— Думаю, що, може, то я поцілив, але точно не знаю.

— Що ж, ви, схоже, чудово розібралися з цією ситуацією.

Тривога зникла з облич хлопців. Здається, ніякої пастки не було.

— І де ж отой кролик? — запитав Адам.

— Арон подарував його Абрі,— відповів Кел.

— А вона його викинула,— сказав Арон.

— Чому?

— Не знаю. А я ще хотів з нею побратися.

— Справді?

— Так, сер.

Адам розсміявся, а хлопчики не пригадували, щоб колись чули, як він сміється.

— Вона хороша дівчинка? — спитав він.

— О так,— відповів Арон.— Дуже хороша. Добра і мила.

— Що ж, коли так, я буду радий мати її за невістку.

Лі прибрав зі столу, трохи подзеленчав посудом на кухні й повернувся до вітальні.

— Чи не час вам лягати спати? — спитав він у хлопчиків.

Вони люто зиркнули на нього, а Адам сказав:

— Сідай з нами, і хай вони ще тут побудуть.

— Я зібрав усі рахунки. Тоді переглянемо їх трохи згодом,— сказав Лі.

— Які рахунки, Лі?

— Рахунки по будинку і ранчо. Ви ж сказали, що хочете знати стан своїх фінансів.

— Невже це рахунки за десять з гаком років?

— Ви ж раніше не хотіли ними займатися.

— Так, справді. Посидь з нами трошки. Арон хоче одружитися з дівчинкою, яка тут сьогодні була.

— Вони заручилися? — спитав Лі.

— Гадаю, вона ще не прийняла його пропозиції,— відповів Адам.— Тому ми ще маємо час.

Кел уже давно відкинув страх і повагу до зміни атмосфери в домі й розважливо досліджував цей мурашник, намагаючись визначити, як його розкидати. Він прийняв рішення.

— Вона дійсно хороша дівчинка,— заявив він.— Мені вона сподобалася. Знаєте чому? Бо вона сказала спитати у вас, де могила нашої матері, щоб ми могли носити туди квіти.

— А можна, тату? — вигукнув Арон.— Вона обіцяла навчити нас плести вінки.

Адам гарячково придумував відповідь. Він узагалі не дуже вмів брехати, та й практики давно не було. Рішення його злякало, воно надто швидко спало йому на думку і надто легко прийшло на язик.

— Я б дуже хотів, щоб ми могли це зробити, діти,— сказав він.— Але ось що ви мусите знати. Могила вашої матері на другому боці країни, там, звідки вона родом.

— Чому? — спитав Арон.

— Бачиш, люди іноді воліють, щоб їх поховали у рідних місцях.

— А як її туди доправили? — спитав Кел.— Поклали у потяг і відіслали додому,— так, Лі?

Лі кивнув.

— У нас роблять так само. Майже всіх китайців відправляють додому, коли вони вмирають.

— Я знаю,— підтвердив Арон.— Ти нам про це вже розповідав.

— Невже? — здивувався Лі.

— Точно, розповідав,— Кел був дещо розчарований.

Адам поспішно змінив тему.

— Містер Бейкон зробив мені сьогодні одну пропозицію,— почав він.— Я б хотів, щоб ви над цим подумали, хлопці. Він сказав, що вам було б краще, якби ми переселилися до Салінаса: там кращі школи і більше дітей, з якими можна товаришувати.

Ця думка спантеличила близнюків.

— А що ж буде тут? — спитав Кел.

— Ми залишимо собі ранчо, щоб було куди повернутися, як схочемо.

— У Салінасі мешкає Абра,— сказав Арон. Цього йому було досить. Він уже забув про коробку, яка летіла над дорогою. Думати він міг тільки про фартушок, капелюшок і м’які пальчики.

— Що ж, поміркуйте над цим,— сказав Адам.— А зараз вам краще піти спати. Чому ви не були сьогодні в школі?

— Вчителька захворіла,— пояснив Арон.

— Міс Галп хворіє вже три дні,— підтвердив Лі.— Їм не треба ходити у школу до понеділка. Ходімо, хлопці.

Вони слухняно вийшли за ним з вітальні.

2

Адам сидів під лампою з непевною усмішкою, постукуючи себе пальцем по коліну, поки не повернувся Лі.

— Їм щось відомо? — спитав він.

— Не знаю,— відповів Лі.

— Можливо, це просто через оту дівчинку.

Лі вийшов на кухню і повернувся з великою картонною коробкою.

— Отут усі рахунки. Кожний рік перетягнутий гумкою. Я все передивився. Повний порядок.

— Тобто, геть-геть усі рахунки?

— Ви знайдете бухгалтерські книги за кожний рік і квитанції за всі сплачені рахунки,— сказав Лі.— Ви хотіли знати свій фінансовий стан. Ось тут усе. Ви справді хочете переїжджати?

— Думаю про це.

— Добре було б, якби ви знайшли спосіб розказати дітям правду.

— Це вбило б усі їхні добрі думки про матір, Лі.

— А про іншу небезпеку ви не думали?

— Яку?

— Скажімо, вони самі дізнаються правду. Адже її знає багато людей.

— Хтозна, може, коли вони підростуть, їм буде не так тяжко.

— Навряд чи,— промовив Лі.— Та й не це найгірша небезпека.

— Боюся, я не розумію тебе, Лі.

— Я думаю про брехню. Вона здатна знищити все. Якщо вони дізнаються, що ви їх обдурювали в цьому, вони поставлять під сумнів і щиру правду. Тоді вони вже нічому не зможуть вірити.

— Так, ясно. Але що я можу їм розказати? Як я можу їм відкрити правду?

— А що як відкрити їм частину правди? Щоб потім було не так боляче дізнатися всю?

— Я мушу це обдумати, Лі.

— Якщо ви переселитеся до Салінаса, небезпека зросте.

— Я мушу це обдумати.

Лі продовжував наполягати.

— Мій батько розказав мені про мою мати, коли я був ще зовсім малий. Він мене не пощадив. Він переказував це мені не один раз, коли я підростав. Звісно, воно не те саме, але історія жахлива. І все-таки я радий, що він мені розповів. Було б гірше, якби я не знав.

— Ти хочеш розказати мені?

— Ні, не хочу. Але це могло б вас переконати щось змінити для ваших синів. Наприклад, сказати, що вона поїхала, та ви не знаєте куди.

— Але ж я знаю, куди.

— Так, у цьому проблема. Треба або говорити всю правду, або частково брехати. Що ж, примусити вас я не можу.

— Я подумаю про це,— повторив Адам.— А що там за історія з твоєю матір’ю?

— Ви справді хочете її почути?

— Тільки якщо ти сам хочеш її розказати.

— Я розкажу дуже коротко,— погодився Лі.— Мої перші в житті спогади — як ми з батьком живемо у темній халупці посеред картопляного поля, і він розповідає мені історію моєї матері. Він говорив на кантонському діалекті, але, розповідаючи цю історію, переходив на вишукану літературну китайську. Менше з тим. Я вам розкажу.

І Лі зазирнув у глибини часу.

— Спершу мені треба вам розказати вам, що коли у вас почали будувати залізниці на заході країни, то виснажливе вирівнювання землі й укладення шпал і рейок виконували тисячі китайців. Вони становили дешеву робочу силу, працювали багато, а якщо вмирали, це нікого не обходило. Їх набирали головно у провінції Кантон, бо тамтешні мешканці невисокі, сильні, стійкі, а до того ж злагідні. Їх привозили сюди за контрактом, й історія мого батька, мабуть, доволі типова.

Вам, напевне, відомо, що китаєць мусить сплатити всі свої борги не пізніше нашого Нового року. Кожен рік він починає з чистого аркуша. В іншому разі він втрачає суспільну повагу; ба більше — повагу втрачає вся його родина. Виправдань бути не може.

— Непогана ідея,— зауважив Адам.

— Непогана чи погана, але воно так є. Моєму батькові вельми не пощастило. Він не зміг виплатити свою заборгованість. Уся наша родина зібралася обговорити цю ситуацію. А родина в нас дуже шанована. Ніхто не винний, що комусь не пощастило, але несплачений борг лягає тягарем на всю сім’ю. Вони сплатили батьків борг, і він мусив відшкодувати їм, що було практично неможливо.

Але ось що робили вербувальники залізничних компаній — вони видавали на руки всі гроші одразу по підписанні контракту. В такий спосіб вони заманювали чимало боржників. Усе видавалося розумним і почесним. Існувала лише одна чорна туга.

Батько мій був молодий, він щойно одружився, його кохання до дружини було сильне, глибоке і ніжне, а її до нього — просто безмежне. Та все одно вони чемно попрощалися у присутності голів родини. Я часто думаю, що формальні чемні манери слугують буфером для сердечного розпачу.

Людей загнали, як стадо худоби, у темний трюм пароплава, і там вони пробули до самого прибуття у Сан-Франциско за шість тижнів по тому. Можете уявити, щó то були за умови. Однак товар треба було доставити у більш-менш робочому стані, тож людей там не зовсім занедбували. А мій народ вчився жити в тісноті віками, підтримувати чистоту і харчуватися у нестерпних умовах.

Вони пробули у морі тиждень, коли батько знайшов там мою мати. Вона переодяглася в чоловічий одяг і заплела волосся у чоловічу косицю. Вона сиділа тихо, не розмовляла, тому її не викрили, а тоді, звісно, не існувало ніяких медичних оглядів чи щеплень. Вона перетягла свою підстилку ближче до батька. Вони не могли розмовляти, хіба що вночі, на вухо. Батько розсердився через її непослух, але все-таки дуже зрадів.

Так воно сталося. Вони були приречені до каторжних робіт на п’ять років. Їм і на думку не спало, що, діставшись Америки, вони можуть втекти,— вони були люди честі, вони підписали контракт.

Лі ненадовго замовк.

— Я думав, що зможу розказати в двох словах,— промовив він.— Але ж ви не знаєте передісторії. Я принесу собі склянку води,— а ви не хочете?

— Хочу,— сказав Адам.— От тільки я одного не можу зрозуміти: як жінка могла виконувати таку важку роботу?

— Я зараз повернуся,— і Лі вийшов на кухню. Він приніс дві кружки води і поставив їх на стіл.— То що ви хочете знати?

— Як твоя мати могла подужати чоловічу роботу?

Лі всміхнувся.

— Батько казав, що вона була сильна жінка, а мені здається, що сильна жінка буває сильніша за чоловіків, особливо коли в її серці живе кохання. Думаю, що жінка, яка кохає, незламна.

Адам іронічно скривився.

— Колись самі побачите, прийде час,— сказав Лі.

— Я не мав на увазі нічого поганого,— пояснив Адам.— Сам я не мав подібного досвіду. Продовжуй.

— Тільки одного мати не нашептала на вухо моєму батькові під час того довгого злощасного плавання. А оскільки багатьох людей нудило від морської хвороби, ніхто не звернув уваги на її недугу.

— Невже вона була вагітна? — вигукнув Адам.

— Так, вона була вагітна,— підтвердив Лі.— Але не хотіла засмучувати батька ще й цією бідою.

— А вона вже знала, що вагітна, коли вирушила в дорогу?

— Ні, не знала. Я обрав для своєї появи на світ найменш слушний час. А ця історія довша, ніж я гадав.

— Що ж, можеш зараз зупинитися,— запропонував Адам.

— Та ні вже. У Сан-Франциско цей потік з м’язів і кісток влився у вагони для худоби, і локомотиви зачмихали у гори. Приїжджі мусили рівняти пагорби у Сьєррі[32] і рити тунелі під гірськими вершинами. Мати мою загнали в інший вагон, і батько її не бачив, доки їх не завезли до табору на лугу серед високих гір. Там було дуже красиво: зелена трава, квіти, а на горах — сніг. І тільки тоді мати сказала батькові про мене.

Вони почали працювати. У жінок м’язи міцнішають, як і у чоловіків, а мати моя мала ще й міцний дух. Вона працювала кайлом і лопатою, як від неї і вимагалося, але це, напевне, було жахливо. Їх охоплювала паніка, коли вони думали, як вона народжуватиме дитину.

— Та що вони, зовсім нестямні? — здивувався Адам.— Чому вони не могли піти до наглядача, розказати йому, що вона жінка, що вагітна? Звісно, про неї б там подбали.

— От бачите? — відповів Лі.— Я ще недостатньо вам розповів. Тому воно і виходить так довго. Цю людську худобу завозили лише задля одного — працювати. Коли робота закінчувалася, тих, хто вижив, треба було доправляти назад. Завозилися лише чоловіки — ніяких жінок. Ця країна не хотіла, щоб вони плодилися. Чоловік, жінка і дитина знайдуть спосіб зачепитися, укорінитися й облаштувати якусь домівку. А потім їх уже звідти не виженеш. Але юрма чоловіків, знервованих, хтивих, стривожених, напівхворих від самотності й туги за жінками, поїде куди завгодно, а надто — до себе додому. Моя мати була єдиною жінкою серед тієї зграї напівскажених, напівздичавілих чоловіків. Що довше ті чоловіки працювали і їли, то невгамовніші ставали. Для хазяїв вони були не люди, а тварини, які можуть стати небезпечними без суворого нагляду. Тепер розумієте, чому моя мати не звернулася по допомогу? Її просто викинули б з табору, або — хто знає? — пристрелили б і закопали, як хвору корову. Там розстріляли п’ятнадцять чоловіків, які наважилися висловити легке невдоволення.

Ні — лад там підтримувався у єдиний спосіб, у який рід людський навчився його підтримувати. Ми гадаємо, що кращі способи, ймовірно, існують, але так і не навчилися їх,— завжди це тільки батіг, мотузка і рушниця. Я вже шкодую, що почав вам про це розповідати...

— А чому б ні? — спитав Адам.

— Бачу перед собою обличчя мого батька, коли це розказував він. Задавнене горе повертається, кровоточить, пече. Розповідаючи, батько мусив зупинятися, щоб повернути самовладання, а коли продовжував, то говорив різко, вживав жорсткі, гострі слова, немов хотів порізатися ними.

Вони, батько і мати, намагалися триматися разом, збрехавши, що вони — дядько і небіж. Спливав місяць за місяцем, і на їхнє щастя живіт у неї не сильно випинався, і вона працювала, змагаючи біль. Батько допомагав їй, як міг, вибачаючись: «Мій небіж ще юний, кістки у нього тендітні». Плану в них не було ніякого. Вони не знали, що робити.

А потім батько придумав план. Вони втечуть високо в гори, на гірські луки, і там, біля озера, викопають ямку, де вона народить. А коли мати буде в безпеці, а дитина народиться, батько повернеться і прийме покарання. Він підпише контракт ще на п’ять років, аби сплатити за свого небожа-втікача. Яким би жалюгідним не здавався такий вихід, іншого в них не було, і вони вважали його чудовим. План цей вимагав двох умов — правильно розрахувати час і запастися харчами. Мої батьки,— тут Лі зробив паузу й усміхнувся, що сказав це слово, і так воно йому було приємно, що він його повторив,— мої любі батьки почали свої приготування. Вони відкладали частину щоденного раціону рису і ховали його під циновками. Батько знайшов мотузку і зробив дротяний гачок, щоб ловити форель у гірських озерах. Він кинув палити і збирав сірники, які їм видавали. А мати збирала все лахміття, яке могла знайти, витягала з нього нитки, щоб зшити оте ганчір’я скіпкою і зробити для мене сповивальну пелюшку. Шкода, що я її не знав.

— І мені шкода,— сказав Адам.— Ти колись розповідав цю історію Семові Гамільтону?

— Ні. А варто було б. Він цінував торжество людської душі. Такі речі він сприймав як власну перемогу.

— Сподіваюся, вони вибралися туди,— сказав Адам.

— Атож. Коли батько розповідав це мені, я завжди казав: «Дійди до того озера — приведи туди маму — хай на цей раз станеться по-іншому. Хоч один раз хай буде так: ви прийшли до озера і зробили хатинку з ялинкових гілок». Але мій батько на той час уже став справжнім китайцем. Він говорив: «У правді більше краси, навіть якщо ця краса жахлива. Казкарі під міськими брамами викривлюють життя, щоб воно видавалося ліпшим для ледарів, дурнів і слабаків, але це лише збільшує їхні немочі, нічого не вчить, нічого не лікує і не дає серцю злетіти».

— Продовжуй,— попросив Адам, у якого защемило серце.

Лі підвівся, підійшов до вікна і закінчив свою оповідь, дивлячись на зорі, що мерехтіли і коливалися під березневим вітром.

— Невелика кам’яна брила зірвалася з гори і зламала батькові ногу. Ногу йому туго перебинтували і дали роботу для калік — випрямляти цвяхи молотком на каменюці. І через хвилювання чи від праці, неважливо, у матері почалися передчасні перейми. І тоді напівскажені чоловіки оскаженіли остаточно. Один голод загострює другий голод, один злочин перекриває інший злочин, що йому передує, і дрібні злочини, скоєні проти цих зголоднілих чоловіків, спалахнули одним велетенським, маніакальним беззаконням.

Батько почув крик: «Жінка!» — і все зрозумів. Він спробував побігти, але нога під ним знову зламалася, і він поповз зазубленою кручею до дорожнього полотна, де все відбувалося.

Коли він видерся туди, небо затягло тугою, а чоловіки з провінції Кантон розповзалися у пошуках схованки, щоб забути, як люди можуть таке вчиняти. Батько знайшов її на купі сланцюватої глини. Навіть очей в неї не було видно, але рот ще ворушився, і вона казала йому, що робити. Батько нігтями видряпав мене з пошматованої плоті моєї матері. Вона померла на купі глини того-таки дня.

Адам важко дихав. Лі провадив монотонно-співучо:

— Перш ніж зненавидіти тих чоловіків, ви мусите дізнатися ось що. Батько завжди говорив це наостанок: жодна дитина не мала такого догляду, як я. Увесь табір став мені за матір. Оце і є краса — жахлива краса. А тепер добраніч. Я не можу більше говорити.

3

Адам збуджено відсував шухляди, переглядав полиці, піднімав кришки коробок у домі, але зрештою змушений був покликати Лі та спитати:

— Де в нас чорнило і ручка?

— У вас їх немає,— відповів Лі.— Ви роками жодного слова не написали. Можу дати вам свої, якщо хочете.

Він пішов до своєї кімнати, виніс пузату пляшечку чорнила, коротке товсте перо, пачку паперу і конверт і поклав їх на стіл.

— Як ти здогадався, що я хочу написати листа? — здивувався Адам.

— А хіба ви не збираєтеся спробувати написати своєму братові?

— Збираюся.

— Це буде нелегко після такої довгої перерви,— зауважив Лі.

І справді, це було нелегко. Адам кусав і гриз ручку, рот його від напруження кривився. Він виводив якісь речення, відкидав аркуш, брав новий і починав спочатку. Він чухав голову підставкою для ручки.

— Лі, якби я схотів з’їздити у східні штати, ти б погодився побути з близнюками, поки я не повернуся?

— Легше поїхати, ніж написати,— всміхнувся Лі.— Звісно, я залишуся.

— Ні. Я хочу написати.

— А чому б не запросити вашого брата приїхати сюди?

— О, непогана ідея, Лі. Я про це і не подумав.

— Це також привід написати листа, і гарний привід.

Після цього лист вийшов доволі просто, був виправлений і переписаний начисто. Адам уважно прочитав його про себе і поклав у конверт.

«Любий брате Карле,— говорилося в листі.— Ти здивуєшся, отримавши від мене звістку після стількох років. Я багато разів збирався тобі написати, але ти ж знаєш, як ми все відкладаємо на потім. Цікаво, яким тебе знайде мій лист. Сподіваюся, у доброму здоров’ї. Як я розумію, у тебе може бути п’ятеро, а то й десятеро дітей. Ха-ха! Я маю двох синів, вони близнюки. Їхня мати не тут. Сільське життя їй не на користь. Вона мешкає у місті неподалік, і я з нею зрідка зустрічаюся.

У мене гарне ранчо, але, соромно зізнатися, я не надто добре ним розпорядився. Можливо, відтепер усе піде на краще. Я завжди вмів приймати гарні рішення. Багато років я почувався зле. Тепер я одужав.

Як почуваєшся ти, як ідуть справи у тебе? Мені хотілося б з тобою побачитися. Чому б тобі не приїхати до нас у гості? Цей край чудовий, може, ти знайдеш тут собі щось підходяще і схочеш поселитися. Холодних зим тут не буває. Це має значення для таких стариганів, як ми з тобою. Ха-ха!

Що ж, Карле, сподіваюся, ти все обдумаєш і сповістиш мене. Подорож піде тобі на користь. Я хочу з тобою побачитися. Треба багато про що тобі розказати, а писати про це я не можу.

Що ж, Карле, напиши мені листа, поділися всіма новинами в нашому старому домі. Гадаю, багато чого трапилося. Коли старшаєш, головно чуєш, що люди, яких знав, померли. Мабуть, так влаштований світ. Не зволікай з відповіддю, повідом, чи приїдеш у гості.

Твій брат Адам».

Він тримав листа в руці й бачив крізь нього смагляве обличчя свого брата з рубцем на лобі. Адам бачив гарячий блиск його чорних очей, бачив, як щиряться його зуби, як бере в ньому гору безрозсудний, жорстокий звір. Він потрусив головою, щоб відігнати це видіння, спробував пригадати усмішку на тому обличчі. Він намагався пригадати братове чоло до появи рубця, але все це не потрапляло у фокус. Адам схопив ручку і написав нижче свого підпису: «P. S. Карле, я ніколи не відчував до тебе ненависті, хай там що. Я завжди тебе любив, бо ти — мій брат».

Адам згорнув лист і загострив згини нігтем. Заклеїв конверт, притиснувши кулаком. Потім покликав Лі.

Китаєць просунув голову в двері.

— Лі, скільки часу іде лист на схід країни — на крайній схід?

— Не знаю,— відповів Лі.— Тижнів зо два.

1

Коли перший за десять років лист до брата було відіслано, Адам нетерпляче чекав на відповідь. Він забув, скільки минуло часу. Лист ще не дістався Сан-Франциско, а він уже питав у Лі: «Чого це він не відповідає? Мабуть, сердиться, що я так довго мовчав. Але ж і він мені не писав. Ні — він не знав, куди писати. А може, він кудись переїхав».

— Та ми ж тільки відіслали листа,— говорив Лі.— Ще рано.

— Цікаво, він справді до нас вибереться? — Адам питав сам себе, сумніваючись, чи дійсно він хоче побачити Карла. Тепер, коли лист пішов, Адам хвилювався, що Карл прийме запрошення. Він став як непосидюща дитина, яка хапає все, що потрапляє під руку. Він чіплявся до близнюків, безнастанно розпитуючи їх про школу.

— То що ви сьогодні вивчили?

— Нічого!

— Облиште! Щось напевне мусили вивчити. Ви читали?

— Так, сер.

— Що ви читали?

— Та оту стару байку про мурашку і коника.

— Вона цікава.

— І ще одну про орла, який викрадає дитину.

— Так, я її пам’ятаю. Забув тільки, що відбувається.

— Ми до неї ще не дійшли. Бачили тільки картинку.

Хлопців це дратувало. Під час одного з недолугих Адамових втручань у їхнє виховання Кел позичив у нього кишеньковий ніж і сподівався, що батько забуде попросити його назад. Верболіз уже наливався соками. Кора легко знімалася з гілочок. Адам забрав ніж, щоб показати хлопцям, як вирізати свистунці з лози, хоча Лі навчив їх цьому три роки тому. Гірше того, Адам забув, як робити надріз. З його свистунців не виходило жодного звуку.

Якось опівдні на дорозі у новому «форді», гуркочучи і підстрибуючи, з’явився Віль Гамільтон. Двигун працював на першій передачі, й кузов хитався, як корабель у бурхливому морі. Латунний радіатор і бак сліпуче виблискували глянцевою поліровкою.

Віль потягнув гальмівну рукоятку, повернув вимикач і відкинувся на шкіряне сидіння. Автомобіль чмихнув кілька разів без запалювання, бо перегрівся.

— От він і прибув! — вигукнув Віль з удаваним ентузіазмом. Він люто ненавидів «форди», але вони щоденно примножували його статок.

Адам і Лі перехилилися через відчинені вікна машини, поки Віль Гамільтон, пихкаючи під тягарем свого нового жирку, пояснював, як працює механізм, про який сам нічого не знав.

Зараз важко уявити всі труднощі, пов’язані з вивченням роботи автомобіля: як завести, як керувати, як доглядати. Справа не лише в тому, що цей процес був дуже ускладнений, а й у тому, що починати доводилося з нуля. Сучасні діти з колиски всмоктують теорію, навички й особливості двигуна внутрішнього згоряння, а у ті часи ви починали з обтяжливого переконання, що машина не поїде ніколи, й іноді мали рацію. Щоб завести машину зараз, ви просто повертаєте ключ і торкаєтеся стартера. Усе інше робиться автоматично. Але раніше цей процес був страшенно складний. Він вимагав не лише хорошої пам’яті, міцних рук, янгольського терпіння і сліпої надії, а й певного знайомства з практичною магією, тож можна було побачити, як перш ніж крутнути заводну ручку в моделі «Т», чоловік плював на землю і шепотів заклинання.

Віль Гамільтон розповів про машину, потім повторив це ще і ще. Його покупці слухали і не перебивали, широко розплющивши очі, зацікавлені, як тер’єри, готові до співпраці, та коли Віль почав пояснювати втретє, він зрозумів, що все це марно.

— Ось що! — вигукнув він радісно.— Бачте, це не моя парафія. Я просто хотів, щоб ви побачили машину і послухали, перш ніж я організую доставку. Зараз я повертаюся до міста, а завтра пришлю цю машину з досвідченим механіком, і він вам за кілька хвилин розтлумачить більше, ніж я за цілий тиждень. Я просто хотів показати його вам.

Віль забув свої власні інструкції. Він трохи пововтузився з ручками, а потім попросив Адама позичити йому запряжку і відбув на ній до міста, пообіцявши завтра прислати механіка.

2

Навіть і мови не було, щоб близнюки наступного дня пішли до школи. Вони б нізащо не пішли. «Форд», високий, відчужений і суворий, стояв під дубом — там, де його залишив Віль. Нові його володарі ходили навколо нього, час до часу торкалися, як торкаються норовливого коня, прагнучи заспокоїти його.

— Не знаю, чи зможу я до нього колись звикнути,— сказав Лі.

— Звісно, зможеш,— відповів Адам без жодного переконання.— Ти й оком не моргнеш, як роз’їжджатимеш на ньому нашим округом.

— Я спробую його зрозуміти,— сказав Лі.— Але за кермо не сяду нізащо.

Хлопці підходили, засовували голови всередину, торкалися чогось і одразу відскакували.

— А це що за штуковина, тату?

— Ану приберіть руки!

— А для чого воно?

— Не знаю, лишень не чіпайте. Хтозна, що може статися.

— А той чоловік вам хіба не розказав?

— Не пам’ятаю, що він там розказував. Так, хлопці, відійдіть від машини, бо інакше відішлю вас до школи. Ти мене чуєш, Келе? Не смій відчиняти.

Вони прокинулися рано-вранці й давно були готові. Близько одинадцятої їх охопило істеричне збудження. Механік приїхав у їхній колясці якраз перед обідом. На ногах у нього були черевики з квадратними носаками, штани були цупкі й дуже обтислі, а широка куртка майже досягала колін. Поруч з ним у колясці стояла сумка з робочим одягом й інструментами. Йому було дев’ятнадцять років, він жував тютюн, а відучившись три місяці у автошколі, відчував велику, дещо втомлену зневагу до роду людського. Він сплюнув і кинув повід Лі.

— Забери цього сіно-двигуна,— наказав він.— Як ти відрізняєш, з якого боку в нього перед?

Він виліз із коляски, як повноважний посол сходить з державного потяга. Глузливо посміхнувся близнюкам і холодно звернувся до Адама:

— Сподіваюся, я не спізнився на обід?

Лі й Адам перезирнулися. Вони зовсім забули про обід.

У будинку напівбог неохоче прийняв сир, хліб, холодне м’ясо, пиріг і каву зі шматком шоколадного торту.

— Я звик до гарячого обіду,— заявив він.— Краще відправте тих хлопців подалі, бо від вашого автомобіля нічого не залишиться.

Коли механік неквапно поїв і трохи відпочив на веранді, він відніс свою сумку до спальні Адама. За кілька хвилин він вийшов у смугастому комбінезоні й білому кепі з написом «Форд» на тулії.

— Так,— проголосив він.— Уже вивчили щось?

— Вивчили? — здивувався Адам.

— Та ви що, навіть отой посібник, який лежить під сидінням, не прочитали?

— Я й не знав, що він там є,— відповів Адам.

— Господи,— з відразою промовив механік. Він зібрав докупи всі свої моральні сили і рішуче попрямував до автомобіля.— Що ж, можна вже й почати. Це ж забере казна-скільки часу, якщо ви нічо’ не вивчили.

— Містер Гамільтон учора не зміг його завести,— повідомив Адам.

— Він завжди намагається заводити магнето,— проголосив мудрець.— Ну, гаразд, починаймо. Знаєте принципи роботи двигуна внутрішнього згоряння?

— Ні,— відповів Адам.

— Господи Ісусе Христе! — механік підняв капот.— Осьо двигун внутрішнього згоряння.

— Такий юний і такий ерудований,— тихо промовив Лі.

Хлопець розвернувся до нього і насупився.

— Що ти сказав? — А потім до Адама: — Що сказав цей китайоза?

Лі розвів руками й улесливо всміхнувся:

— Говорити дузе мудрий людина. Мабуть, вчитися коледж. Дузе мудрий.

— Називайте мене просто Джо,— промовив хлопець невідь-чому.— Коледж! Що ті типи тямлять! Здатні вони встановити таймер, га? Чи заточити кінчики? Коледж!

І він виплюнув на землю коричневу тютюнову жуйку як зневажливий аргумент. Близнюки захоплено споглядали його, а Кел набрав повний рот слини, щоб попрактикуватися.

— Лі просто вражений вашим розумінням справи,— пояснив Адам.

Грубість злетіла з хлопця, і її місце посіла великодушність.

— Називайте мене просто Джо,— повторив він.— Як же я можу не знати своєї справи? Я ж учився в автошколі в Чикаго. Оце школа так школа — не те що ваші коледжі. Мій старий каже: візьмеш хорошого китайозу, дійсно хорошого,— і він майже такий, як нормальні люди. Вони чесні.

— Але не ті, що погані,— сказав Лі.

— Дідько, саме собою! Не оті гангстери абощо. Хороші китайози.

— Сподіваюся, мене можна зарахувати до цієї групи?

— Ти мені здаєшся хорошим китайозою. Називай мене просто Джо.

Адама спантеличила ця розмова, а близнюків ні. Кел для проби звернувся до Арона:

— Називай мене просто Джо.

Й Арон поворушив губами, вимовляючи беззвучно: «Називай мене просто Джо».

Механік знову став страшенно діловим, але тон його пом’якшав. Колишню зневагу замінила весела дружелюбність.

— Осьо це — двигун внутрішнього згоряння.

І вони з певним трепетом подивилися на потворний шматок заліза.

Тепер хлопець говорив так швидко, що слова зливалися у велику оду нової ери.

— Діє завдяки вихлопу газів у замкнутому просторі. Сила вибуху тисне на поршень, і через шатун і колінчатий вал, а ще трансмісію переходить на задні колеса. Ясно? — Вони тупо кивнули, боячись зупинити цей словесний потік.— Є два види: на два цикли і на чотири цикли. Ваш оцей має чотири цикли. Ясно вам?

Вони знову кивнули. Близнюки, захоплено дивлячись йому в обличчя, теж закивали.

— Цікаво,— промовив Адам.

Джо поспіхом провадив:

— Головна відмінність між автомобілями «форд» і всіма решта в тому, що він має планетарну передачу, яка діє за риво... рева...люційним принципом.

Він замовк на хвилинку, й обличчя в нього напружилося. Та коли четверо його слухачів знову кивнули, він їх застеріг:

— Не думайте, що ви бодай щось зрозуміли. Планетарна система рива-лю-ційна. Краще прочитайте про неї у книжці. А тепер, коли ми це пройшли, перейдімо до експлуатації автомобіля.

Це він промовив, виділяючи кожен звук, ніби писав жирним шрифтом. Він був явно задоволений, що покінчив з цією частиною своєї лекції, але слухачі його раділи значно більше. Зосереджене напруження вже давалося взнаки, і від того, що вони не зрозуміли жодного слова, їм не ставало легше.

— Ходіть-но сюди,— покликав механік.— Оце-от бачите? Це ключ запалювання. Коли ви його повертаєте отак, то вже готові їхати. Тепер відводите цю штуковину ліворуч. Це вмикає батарею — бачте, де написано «Бат». Це означає — батарея.

Вони витягнули шиї. Близнюки стали на сходинку.

— Ні, зачекайте. Я забігаю вперед. Спершу треба уповільнити іскру і піддати газу, інакше вам руку відірве в дідька. Отак-от — бачите? — тут іскра. Штовхаєте це уверх — ясно? — уверх. Відбій. А осьо-от — газ,— це штовхаєте униз. Зараз я вам поясню, а потім зроблю сам. А ви уважно слідкуйте. Ви, дрібнота, злізьте з машини. Ви мені світ затуляєте. Ану злізайте, кому сказав!

Хлопці неохоче злізли зі сходинки, але намагалися зазирати всередину.

Механік набрав повні груди повітря.

— Готові? Іскру уповільнюємо, піддаємо газу. Іскра уверх, газ униз. Тепер перемикаємо на батарею — ліворуч, запам’ятайте — ліворуч...— (Пролунало дзижчання, як від гігантської бджоли).— Чуєте? Це контакт. Якщо контакту немає, треба підігнати кінчики або навіть підточити їх напилком.

Він помітив заціпенілий переляк на обличчі Адама і додав поблажливо:

— Усе це ви можете прочитати в книжці.

Він підійшов до переду автомобіля.

— Оце ось — заводна ручка, а це — бачите, з радіатора стирчить невеличкий дріт? — дросель. Тепер уважно стежте, поки я показую. Хапаєте отак ручку і штовхаєте, поки вона не стане на місце. Бачите, великий палець у мене внизу. Якби я вхопив її інакше, а вона завелася, то пальцю гаплик. Зрозуміло?

Він не дивися, але знав, що вони кивають.

— А тепер дивіться уважно. Я вставляю ручку і кручу, поки не починається згоряння, а тоді смикаю цей дріт і даю всмоктати газ. Чуєте звук смоктання? Це дросель. Але не смикайте надто сильно, бо інакше ви все тут заллєте. Тепер я відпускаю дріт, сильно розкручую, і коли воно зчіплюється, біжу в кабіну, піддаю іскру, уповільнюю газ і швидко переводжу вимикач на магнето — бачите, тут написано «Маг»? — от і все.

Слухачі зів’яли. Після отого всього вони тільки запустили двигун.

— Я хочу, щоб ви повторювали за мною,— вів далі механік,— щоб усе це завчити. Іскра уверх — газ униз.

Вони повторили хором:

— Іскра уверх — газ униз.

— Перемкнути на «Бат».

— Перемкнути на «Бат».

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Легко дросель потягти.

— Легко дросель потягти.

— Розкрутити.

— Розкрутити.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Перемкнути на «Маг».

— Перемкнути на «Маг».

— А тепер усе спочатку. Називайте мене просто Джо.

— Називати вас просто Джо.

— Цього не треба. Іскра уверх — газ униз.

Адам відчув знесилення, коли вони учетверте повторили ці заклинання. Увесь процес видався йому безглуздим. Йому полегшало, коли невдовзі, у своєму низькому червоному спортивному автомобілі, приїхав Віль Гамільтон. Механік подивився на машину, що наближалася.

— Оця-от має шістнадцять клапанів,— вимовив він благоговійно.— Спецзамовлення.

Віль висунувся зі своєї машини:

— Як тут справи?

— Непогано,— відповів механік.— Вони все хапають на льоту.

— Слухай, Рою, я приїхав по тебе. У нового катафалка полетів підшипник. Тобі доведеться попрацювати допізна, щоб він був готовий завтра на одинадцяту, на похорон місіс Гокс.

Рой з діловим виглядом виструнчився по-військовому.

— Заберу тільки своє манаття,— сказав він і побіг у дім. Коли він повертався з сумкою, на шляху в нього виріс Кел.

— Агов,— сказав він.— Я думав, тебе звати Джо.

— Який-такий Джо?

— Ти ж повсякчас говорив, щоб ми тебе називали Джо. А містер Гамільтон каже, що ти Рой.

Рой засміявся і стрибнув у машину Віля.

— Знаєш, чому я казав називати мене Джо?

— Ні. Чому?

— Бо моє ім’я Рой,— він обірвав сміх і суворо звернувся до Адама.— Візьміть ту книжку з-під сидіння і вивчіть її як слід. Чуєте?

— Неодмінно,— відповів Адам.

1

Як і в біблійні часи, в ті дні також траплялися дива. Минув тиждень після того уроку, і «форд» уже стрибав Головною вулицею Кінг-Сіті і, трясучись, зупинився перед поштою. Адам сидів за кермом, Лі поруч з ним, а хлопчики, величні й виструнчені, на задньому сидінні.

Адам подивився собі під ноги, й усі четверо проскандували в унісон:

— Гальмо увімкнути — газу піддати — перемикач вимкнути.

Двигун заревів і зупинився. Адам трошки посидів, знесилений, але гордий, і потім вийшов з машини.

Поштмейстер визирнув з-за ґрат своєї золоченої клітки.

— Бачу, ви придбали собі оту чортівню,— сказав він.

— Треба йти в ногу з часом,— відповів Адам.

— Передбачаю, що прийдуть часи, коли коня вдень зі свічкою не знайдеш, містере Траск.

— Може, й так.

— Вони змінять вигляд нашого краю. Торохтітимуть повсюди,— провадив поштмейстер.— Навіть тут це відчувається. Раніше люди приїжджали забрати свою кореспонденцію раз на тиждень. Тепер з’являються щодня, а то й двічі на день. Жити, бач, не зможе без свого клятого каталогу. Гасають туди-сюди. Повсякчас гасають, як навіжені.

Він так лютував, що Адам зрозумів: поштмейстер ще не купив собі «форда». В ньому говорила заздрість.

— Я собі цю погань нізащо не заведу,— заявив поштмейстер, а це означало, що дружина вимагає від нього купити машину. Тиск тут чинили саме жінки. Автомобіль був питанням соціального статусу.

Поштмейстер роздратовано перебрав листи у ящичку під літерою «Т» і жбурнув довгий конверт.

— Що ж, прийду провідати вас у травматології,— промовив він ядуче.

Адам усміхнувся йому, забрав свій лист і вийшов.

Людина, яка рідко отримує листи, не може розпечатати їх з легкістю. Вона зважує лист у руці, читає ім’я й адресу відправника, роздивляється почерк, вивчає поштову марку і штемпель. Адам вийшов з пошти і наблизився до свого «форда», перш ніж проробити оте все. У лівому кутку конверта було надруковано: «Адвокатська контора Белоуз і Гарвей», адреса — місто у штаті Коннектикут, звідки Адам був родом.

Він промовив задоволеним тоном:

— Я ж знаю Белоуза і Гарвея, знаю чудово. Цікаво, що їм треба? — він уважно подивився на конверт.— Цікаво, звідки у них моя адреса?

Він покрутив конверт у руках, подивився на зворотній бік. Лі з усмішкою спостерігав за ним.

— Можливо, відповіді на всі ці питання містяться в листі,— сказав він.

— Мабуть, що так.

Прийнявши рішення розпечатати листа, Адам узяв свій кишеньковий ніж, витягнув найбільше лезо, обстежив конверт, щоб знайти, звідки легше зробити розріз, нічого не знайшов, подивився крізь конверт на сонце, щоб не розрізати послання, постукав по ньому пальцем, щоб зсунути листа вбік, і тільки після того надрізав конверт. Він дунув у конверт і двома пальцями, обережно, витягнув листа. І дуже повільно прочитав його.

«Містерові Адаму Траску, Кінг-Сіті, штат Каліфорнія. Шановний сер,— невдоволено починався лист,— ми вичерпали всі можливості, намагаючись вас розшукати протягом останніх шести місяців. Ми розміщували оголошення в газетах усієї країни, але безуспішно. Тільки коли місцевий поштмейстер передав нам листа, написаного вами вашому брату, ми змогли встановити місце вашого перебування».

Адам відчував, наскільки вони ним незадоволені. Але наступний абзац починався з повної зміни настрою.

«Вважаємо за свій сумний обов’язок повідомити вас, що ваш брат Карл Траск помер. Це сталося 12 жовтня. Причиною смерті було захворювання легенів. Він прохворів два тижні, й тіло його покоїться на цвинтарі Олд-Фелоуз. На могилі не встановлено могильної плити. Ми вважаємо, що це скорботне зобов’язання ви візьмете на себе».

Адам набрав повні груди повітря і не видихав, поки перечитував цей другий абзац. Він видихнув дуже повільно, щоб це не скидалося на зітхання.

— Мій брат Карл помер,— сказав він.

— Мої співчуття,— відізвався Лі.

— Це наш дядько? — спитав Кел.

— Це був твій дядько Карл,— поправив Адам.

— І мій також? — спитав Арон.

— І твій також.

— Я й не знав, що ми мали дядька,— сказав Арон.— Може, покладемо квіти на його могилу? Абра допомогла б нам. Вона таке любить.

— Це дуже далеко — на протилежному боці країни.

— Я придумав! — схвильовано вигукнув Арон.— Коли ми понесемо квіти для нашої матері, понесемо і дядькові Карлу.— І додав із сумом: — Шкода, що я його не знав, коли він ще був живий...— У Арона було відчуття, що він обростає померлими родичами.— А він був хороший?

— Дуже хороший,— відповів Адам.— Він був мій єдиний брат, як-от Кел — твій єдиний брат.

— А ви також були близнюки?

— Ні, ми не близнюки.

— А він був багатий? — спитав Кел.

— Звісно, ні,— відповів Адам.— Звідки в тебе такі думки?

— Якби він був багатий, усе отримали б ми.

— У час смерті,— жорстко сказав Адам,— говорити про гроші непристойно. Ми сумуємо, бо він помер.

— Як я можу сумувати? — здивувався Кел.— Я ж його ніколи не бачив.

Лі прикрив рот рукою, щоб приховати усмішку. Адам знову подивився на лист, і знову в новому абзаці змінювався настрій.

«Як повірені у справах небіжчика з приємністю повідомляємо, що ваш брат завдяки сумлінній роботі й розумному веденню справ зібрав чималий статок, який у землі, цінних паперах і готівці складає понад сто тисяч доларів. Його заповіт, складений і підписаний у нашій конторі, зберігається у нас і буде надісланий вам на запит. За умовами заповіту він залишив усі гроші, майно і цінні папери в рівних частках вам і вашій дружині. На той раз, якщо ваша дружина померла, все переходить вам. Заповіт також обумовлює, що на випадок вашої смерті все переходить у власність вашої дружини. З вашого листа ми робимо висновок, що ви ще перебуваєте у країні живих, і просимо прийняти наші щирі поздоровлення. Завжди до ваших послуг, адвокатська контора „Белоуз і Гарвей“, писав Джордж Б. Гарвей».

У самому низу листа було нашкрябано:

«Любий Адаме, не забудь про своїх друзів у часи процвітання. Карл ніколи не витратив і мідяка. Він видушував усе, що можна, з кожного долара, аж поки орел на ньому не починав верещати. Сподіваюся, ви з дружиною отримаєте дещицю радості від цих грошей. Чи немає там у вас часом вакансії для чудового адвоката? Я маю на увазі себе. Твій старий приятель Джо Гарвей».

Адам з-понад листа подивився на хлопців і на Лі. Усі троє чекали, щоб він продовжував. Адам стиснув рот у жорстку лінію. Склав листа, засунув його у конверт і сховав конверт у внутрішній кишені.

— Якісь ускладнення? — спитав Лі.

— Ні.

— Мені здалося, що ви занепокоєні.

— Ні. Мені шкода брата.

Адам намагався розкласти по поличках інформацію з листа, але думки розбігалися, як сполохані курчата. Йому хотілося побути на самоті й усе обміркувати. Він сів у машину і невидющо подивився на механізми управління. Він не міг згадати жодної дії.

— Потрібна допомога? — спитав Лі.

— Дивно! — сказав Адам.— Я не можу згадати, як її заводити.

Лі та хлопці почали тихенько:

— Іскра вгору — газ униз, перемкнути на «Бат».

— Ага, так. Звісно, звісно.

І коли велетенська бджола загуділа, Адам почав крутити ручку «форда», підганяти іскру і перемикати на «Маг».

Вони повільно доїхали нерівною дорогою до своєї лощини з крислатими дубами, і тут Лі сказав:

— Ми забули купити м’ясо.

— Та невже? А я гадав, що купили. Нічого, поїмо щось інше.

— Може, яєчню з беконом?

— Чудово. Просто чудово.

— Завтра ви схочете відіслати свою відповідь,— сказав Лі.— Тоді ми й купимо м’ясо.

— Мабуть, так.

Поки готувався обід, Адам сидів і дивився поперед себе. Він знав, що потребує допомоги Лі, навіть якщо той просто слухатиме, бо це внесе ясність у думки.

Кел вивів брата надвір і потягнув до каретного сараю, де стояв їхній високий «форд». Він прочинив дверцята і сів за кермо.

— Давай, залізай! — скомандував він.

— Але ж тато сказав, щоб ми до машини і близько не підходили,— запротестував Арон.

— Він не дізнається. Залізай!

Арон несміливо сів на заднє сидіння. Кел крутив кермо.

— Ту-ту! — вигукнув він, а потім сказав: — Знаєш, що я думаю? Наш дядько Карл був багатий.

— Ні, не був.

— Закладаюся, що був.

— Гадаєш, тато нам збрехав?

— Я цього не казав. Просто закладаюся, що він був багатий.

Вони трохи помовчали. Кел відчайдушно крутив кермо на уявних поворотах, а потім сказав:

— Закладаймося, що я про все дізнаюся.

— Як це?

— А на що ти закладаєшся?

— У мене нічого немає,— відповів Арон.

— А твій свисток з оленячої ноги? Я ставлю оцю-о мармурову кульку проти твого свистка, що нас сьогодні відправлять спати одразу по вечері. Згода?

— Мабуть,— невпевнено протягнув Арон.— Але навіщо?

— Тато схоче поговорити з Лі. Я збираюся підслухати.

— Ти не одважишся.

— Ще й як одважусь.

— А якщо я тебе викажу?

Очі Кела стали крижані, а обличчя потемніло. Він так низько нахилився, що голос його перейшов на шепіт.

— Не зможеш. Бо інакше я скажу, хто вкрав його ніж.

— Ніхто не крав його ніж. Ніж у нього. Він розрізав ним конверт.

Кел холодно розсміявся.

— Це буде завтра,— сказав він, і Арон зрозумів, щó він має на увазі та що виказати брата він не зможе. Він нічого не міг з цим зробити. Кел себе повністю убезпечив.

Кел побачив на обличчі брата збентеженість і безпорадність, відчув свою над ним владу і зрадів. Він завжди міг обійти і перехитрити свого брата. Він починав думати, що зможе робити так само і з батьком. От тільки з Лі витівки Кела не спрацьовували, тому що гнучкий розум Лі без жодних зусиль випереджав його: Лі все передбачав, був до всього готовий і в останню мить спокійно застерігав: «Навіть не думай». Кел поважав Лі та трошки боявся. А от цей Арон, який зараз на нього безпомічно дивиться, був м’якою слухняною глиною в руках Кела. І раптом Кел відчув глибоку любов до брата, гостре бажання захистити його в цій слабкості. Він обійняв Арона.

Арон не ухилився, але й не відповів. Він трохи відкинув голову, щоб бачити Келове обличчя.

— Що, у мене на голові росте зелена трава? — сказав Кел.

— Я не розумію, навіщо ти все оце робиш,— сказав Арон.

— Ти про що? Що я таке роблю?

— Усі ці хитрі, підступні штуки,— відповів Арон.

— Що значить — підступні?

— Ну, отоді з кроликом, а тепер от заліз у машину. І ти щось наплів Абрі. Не знаю що, але це через тебе вона викинула мою коробку.

— Ха! — сказав Кел.— Невже ти хотів би знати?

Але йому стало не по собі.

— Я не хотів би того знати,— не зразу відповів Арон.— Але я хотів би знати, чому ти це робиш. Ти завжди щось заколочуєш. Я просто хотів би знати навіщо. Яка тобі від цього користь.

Серце Кела пронизав біль. Усі його хитрі плани раптом видалися підлими і брудними. Він зрозумів, що брат його розкусив. І йому до щему захотілося, щоб Арон його любив. Він почувся розгубленим і спраглим, але не відав, як цьому дати раду.

Арон прочинив дверцята «форда», виліз із машини і вийшов з каретного сараю. Кілька хвилин Кел крутив кермо, намагаючись уявити, як він мчить дорогою. Але це його зовсім не втішило, і невдовзі він поплентався вслід за Ароном до будинку.

2

По вечері, коли Лі перемив посуд, Адам промовив:

— Думаю, хлопці, вам слід уже лягати. День був нелегкий.

Арон кинув на Кела швидкий погляд і спроквола витяг з кишені свисток з оленячої ноги.

— Він мені не потрібний,— сказав Кел.

— Тепер він твій,— сказав Арон.

— А я його не хочу. І не візьму.

Арон поклав кістяний свисток на стіл.

— Він чекатиме на тебе тут.

— Про що суперечка? — втрутився Адам.— Здається, я сказав, щоб ви йшли спати.

Кел зробив невинне личко малої дитини:

— А чому? Ще зовсім рано.

— Я не сказав вам усієї правди,— пояснив Адам.— Мені необхідно поговорити віч-на-віч з Лі. Уже стемніло, і ви не можете гуляти надворі, тому я й прошу, щоб ви лягали, або принаймні пішли до себе в кімнату. Вам ясно?

— Так, сер,— хором відповіли обидва і пішли слідом за Лі до своєї спальні в глибині дому. Потім, уже в нічних сорочках, вони повернулися сказати батькові добраніч.

Лі зайшов до вітальні та причинив двері, що вели у вестибюль. Він узяв свисток з оленячої ноги, уважно огледів його і поклав на стіл.

— Хотів би я знати, що там сталося,— промовив він.

— Ти про що це, Лі?

— Перед вечерею вони побилися об заклад, і Арон програв. Про що ж ми говорили?

— Пам’ятаю, я лише сказав, щоб вони йшли спати.

— Може, воно якось випливе пізніше,— припустив Лі.

— Як на мене, ти занадто переймаєшся дитячими справами. Скоріш за все, воно нічого не означало.

— Та ні, ще й як означало. Як ви гадаєте, містере Траск, думки людей стають важливими у певному віці? Чи ваші відчуття зараз гостріші, а думки ясніші, ніж коли вам було десять років? Чи ви так само добре бачите, чітко чуєте, чи вам усе так само смакує?

— Напевне, ти маєш рацію.

— Однією з величезних помилок, як мені здається,— промовив Лі,— є думка, що час приносить людині багато чого, крім років і смутку.

— І пам’яті.

— Так, і пам’яті. Якби не пам’ять, час був би проти нас безсилий. То про що ви хочете зі мною поговорити?

Адам витяг з кишені лист і поклав на стіл.

— Я хочу, щоб ти його прочитав, прочитав уважно, а потім — поговоримо.

Лі надягнув свої окуляри-половинки, розгорнув листа ближче до лампи і прочитав.

— Ну, що скажеш? — спитав Адам.

— А тут часом немає вакансії для адвоката?

— Що? А, розумію. Ти жартуєш?

— Ні,— відповів Лі.— Я не жартував. У своїй непрямій, але чемній орієнтальній[33] манері я натякав, що волів би вислухати вашу думку, перш ніж висловити свою.

— Ти говориш мені різкості?

— Так,— відповів Лі.— Я відкидаю свої орієнтальні манери. Я старішаю і стаю уїдливим. А також нетерплячим. Хіба ви не чули, що всі служники-китайці, коли старішають, залишаються відданими, але виявляють незгідливість?

— Я не хотів тебе образити.

— А я і не образився. Ви хочете поговорити про цей лист. То говоріть, і з ваших слів я зрозумію, чи можу я висловити свою думку чесно, чи краще просто підтримаю вас у вашому ставленні до ситуації.

— Я нічого не розумію,— безпорадно поскаржився Адам.

— Ви ж знали свого брата. Якщо не розумієте ви, як можу зрозуміти я, котрий його ніколи не бачив?

Адам підвівся, прочинив двері у вестибюль і не помітив тіні, яка промайнула за ними. Він сходив до своєї кімнати, приніс звідти вицвілий коричневий дагеротип[34] і поклав його на стіл перед Лі.

— Ось мій брат Карл,— сказав він, підійшов до дверей у вестибюль і зачинив їх.

Лі довго вдивлявся у блискучий метал, повертаючи його під лампою, щоб уникнути відблиску.

— Це було знято давно,— пояснив Адам.— Ще до того, як я пішов до війська.

Лі прихилився нижче до зображення.

— Важко розібрати доладно. Але судячи з виразу обличчя, я б не сказав, що у вашого брата було тонке почуття гумору.

— Взагалі ніякого,— підтвердив Адам.— Він ніколи не сміявся.

— Власне, я мав на увазі не це. Після прочитання умов заповіту вашого брата, мене вразило, що у цього чоловіка могло би бути таке жорстоке почуття гри. Він вас любив?

— Не знаю,— відповів Адам.— Іноді мені здавалося, що любив. Одного разу він намагався мене вбити.

— Так, це є в його обличчі,— підтвердив Лі.— І любов, і вбивчість. І ця парочка перетворила його на скнару, а скнара — налякана людина, яка ховається у фортеці з грошей. Він знав вашу дружину?

— Знав.

— Він її любив?

— Він її ненавидів.

— Власне, це не має значення,— зітхнув Лі.— Не це вас тривожить.

— Ні. Не це.

— Ви б хотіли виявити проблему і розглянути її?

— Саме так.

— Тоді починайте.

— Я ніяк не можу зосередитися.

— Ви б хотіли, щоб я розклав карти за вас? Іноді сторонній людині це вдається легше.

— Саме так.

— Гаразд.

Зненацька Лі гмикнув, і на його обличчі з’явився подив.

— Свята скоромина! — вигукнув він.— Про це я й не подумав!

Адам нервово пересмикнувся.

— Добре, якби ти зійшов з курсу, яким ідеш,— сказав він роздратовано.— Бо я почуваюся, як школяр перед дошкою з колонками цифр.

Лі витяг з кишені свою люльку — з черешком чорного дерева і латунною чашечкою. Він набив крихітну чашечку тютюном, нарізаним так дрібно, що той скидався на волосся, запалив люльку, зробив чотири затяжки і відклав люльку.

— Це опій? — запитав Адам.

— Ні,— сказав Лі.— Це дешевий сорт китайського тютюну, і смак у нього препротивний.

— Навіщо тоді ти його куриш?

— Не знаю. Мабуть, він мені про щось нагадує, викликає якісь асоціації з ясністю. Не надто ускладнені,— Лі примружив очі.— Ну, добре. Я спробую витягнути ваші думки, як яєчну локшину, і просушити на сонці. Ця жінка й досі ваша дружина і вона ще жива. За умовами заповіту вона успадковує понад п’ятдесят тисяч доларів. Це колосальні гроші. Чимало доброго чи злого можна на них зробити. Чи хотів би ваш брат, якби він знав, де вона зараз і чим займається, чи хотів би він, щоб вона ці гроші отримала? В судах завжди намагаються дотримуватися волі спадкодавця.

— Мій брат цього не схотів би,— відповів Адам. Але тут він пригадав дівиць з другого поверху таверни і періодичні візити Карла до них.

— Можливо, вам доведеться подумати за свого брата,— сказав Лі.— Те, чим займається ваша дружина, не є ані добрим, ані злим. Святі можуть виростати на будь-якому ґрунті. Можливо, за ці гроші вона вчинить якесь добро. Немає кращого трампліна для доброчинства, ніж нечисте сумління.

Адам здригнувся.

— Вона мені розповіла, щó зробила б, якби мала гроші. Це ближче до вбивства, ніж до доброчинства.

— Тобто, ви не вважаєте, що їй варто отримувати ці гроші?

— Вона сказала, що знищить чимало шановних людей у Салінасі. І вона це справді може.

— Зрозуміло,— сказав Лі.— Я радий, що можу подивитися на справу безсторонньо. Вочевидь, штани їхніх репутацій в певних місцях протерлися. Отже, з морального погляду, ви проти того, щоб давати їй гроші?

— Так.

— Добре, розгляньмо це. Вона не має імені, не має підтримки. Повія, яка готовою вистромилася з-під землі. Вона не могла б легально вимагати ці гроші, якби про них дізналася, без вашої допомоги.

— Мабуть, що так. Так, дійсно, без моєї допомоги вона не могла б їх вимагати.

Лі узяв свою люльку, вичистив тютюн мідною булавкою і знову набив чашечку. Коли він робив свої чотири затяжки, то уважно спостерігав за Адамом, широко розплющивши очі.

— Це надзвичайно делікатна моральна проблема,— сказав він.— З вашого дозволу, я передам її на розгляд своїм високоповажним родичам — звісно, не називаючи жодних імен. Вони все розв’яжуть миттєво, граючись. Переконаний, що вони запропонують дуже цікаві рішення,— Лі поклав люльку на стіл.— Але ви не маєте вибору, еге ж?

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув Адам.— А в тебе вибір є?

— А самі ви знаєте набагато менше, ніж я?

— Я не знаю, що робити,— зізнався Адам.— Мені треба дуже добре все обдумати.

— Я просто марную з вами час! — розсердився Лі.— Ви брешете тільки мені чи й собі також?

— Не смій так зі мною розмовляти! — крикнув Адам.

— Чому ж ні? Я завжди не терпів обману. Ваш шлях прокладено. Те, що ви зробите, написано — написано в кожному вашому подиху. І я розмовлятиму так, як собі схочу. У мене свої примхи. Я відчуваю у себе під шкірою пісок. Я мрію про химерний запах старих книжок і солодкі пахощі цікавих роздумів. Коли перед вами два зразки моралі, ви оберете той, якого вас учили. Те, що ви називаєте роздумами, нічого не змінить. Той факт, що ваша дружина — повія у Салінасі, нічогісінько не змінить.

Адам схопився з місця. Обличчя його перекосилося від гніву.

— Ти так знахабнів, тому що вирішив від мене піти,— закричав він.— Кажу ж тобі, що я ще не вирішив, як вчинити з тими грошима.

Лі глибоко зітхнув. Він обіперся долонями об коліна і виструнчив своє невеличке тіло. Потім утомлено пішов до вхідних дверей і прочинив їх. Озирнувся й усміхнувся до Адама.

— Повне лайно,— добродушно сказав він, вийшов і зачинив по собі двері.

3

Кел безшумно прокрався темним вестибюлем і прослизнув до їхньої з братом спальні. Він бачив контури братової голови на подушці двоспального ліжка, але не знав, чи Арон спить. Він тихенько ліг на своєму боці ліжка, обережно повернувся, заклав руки за голову і вдивлявся у міріади крихітних кольорових цяточок, з яких складається темрява. Полотняний дашок над вікном напинався від вітру, а коли нічний вітер ущух, стара тканина повисла нерухомо.

Кела накрила сіра ватяна меланхолія. Він від душі шкодував, що Арон пішов від нього з каретного сараю. Він від душі шкодував, що прищулився за дверима вестибюлю і підслуховував. Він ворушив у пітьми губами, мовчки промовляв слова в голові, але не чув їх.

— Дорогий Господи,— говорив він,— зроби мене таким, як Арон. Не роби мене підлим. Я не хочу бути підлим. Якщо ти влаштуєш так, щоб люди мене любили, я віддам тобі все на світі, а якщо я чогось не матиму, то зроблю все, щоб те дістати. Я не хочу бути підлим. Я не хочу бути самотнім. Заради Христа, амінь.

Теплі сльози повільно котилися у нього по щоках. М’язи його напружилися, бо він силився не прохопитися ні плачем, ні хлюпанням.

Арон прошепотів у темряві зі своєї подушки:

— Ти холодний. Ти замерз.

Він торкнувся Келової руки, відчув під пальцями гусячу шкіру і тихенько спитав:

— То що, дядько Карл мав гроші?

— Ні,— відповів Кел.

— А тебе доволі довго не було. Про що тато хотів говорити?

Кел не ворушився, намагаючись дихати рівно.

— Не хочеш розповідати? — спитав Арон.— Мені байдуже, розкажеш ти чи ні.

— Я розкажу,— прошепотів Кел. Він повернувся на бік, спиною до брата.— Тато збирається послати вінок для нашої матері. Збіса здоровецький вінок з гвоздик.

Арон сів у ліжку і схвильовано спитав:

— Справді? А як він збирається його туди доправити?

— Потягом. Не кричи.

Арон перейшов на шепіт.

— А як же він не зів’яне?

— Завдяки льоду,— відповів Кел.— Вони його зусібіч обкладуть льодом.

— Та це ж скільки льоду знадобиться?

— Бісова купа,— сказав Кел.— А тепер спи.

Арон замовк, а потім промовив:

— Сподіваюся, вінок доїде туди свіжим і гарним.

— Авжеж,— підтвердив Кел. А подумки вигукнув: «Не давай мені бути підлим».

1

Адам зажурено тинявся цілий ранок по дому, а опівдні пішов шукати Лі, який розкидував лопатою чорну компостну землю у своєму городі й висіював овочі — моркву, буряк, ріпу, горох, спаржеву квасолю, брукву і кормову капусту. Рядки були рівні завдяки туго натягненій мотузці, а на кінці грядки стирчали кілки, на яких Лі почепив пакетики від насіння, щоб знати, де що росте. В кінці саду в парниках уже чекала висадки в ґрунт, одразу як мине загроза заморозків, розсада помідорів, солодкого перцю і капусти.

— Я повівся по-дурному, здається,— сказав Адам.

Лі обіперся об лопату і спокійно на нього подивився.

— Коли ви їдете? — спитав він.

— Сподіваюся, що встигну на два сорок. Тоді я зміг би повернутися восьмигодинним.

— Усе, власне, можна було б написати і в листі,— зауважив Лі.

— Я про це думав. А ти б написав листа?

— Ні. Ви маєте рацію. Тепер по-дурному повівся я. Ніяких листів.

— Мені потрібно їхати. Я обдумував різні варіанти і повсякчас повертався саме до цього.

— Можна себе дурити по-всякому, тільки не отак. Що ж, бажаю успіху. Цікаво буде дізнатися, що вона скаже і зробить.

— Я візьму коляску,— сказав Адам.— Залишу її у платній стайні в Кінг-Сіті. Не наважусь я кермувати «фордом» сам-один.

Була чверть на п’яту, коли Адам піднявся розхлябаними сходами і постукав у обшарпані двері закладу Кейт. Відчинив новий викидайло, фін з квадратним обличчям, одягнений у штани й сорочку, без піджака; червоні шовкові нарукавні пов’язки підтримували довгі широкі рукава його сорочки. Він залишив Адама на ґанку, але миттю повернувся і провів його до їдальні.

То була велика, позбавлена прикрас кімната, стіни і дерев’яні панелі якої були пофарбовані білим. Посередині стояв довгий прямокутний стіл, і на білій цераті розставлені були прибори — тарілки і чашки з блюдцями, причому чашки на блюдцях стояли догори дном.

Кейт сиділа в голові стола, перед нею лежала розгорнута бухгалтерська книга. Сукня на ній була строга. Очі прикривав зелений козирок, вона нервово крутила в пальцях жовтий олівець. Коли Адам став біля одвірка, вона холодно на нього поглянула.

— Чого ще тобі треба? — спитала вона.

Фін став у Адама за спиною.

Адам не відповів. Він підійшов до столу і поклав листа на бухгалтерську книгу перед нею.

— Що це? — спитала вона і, не чекаючи відповіді, хутко прочитала листа.— Вийди і зачини двері,— звеліла вона фіну.

Адам сів поруч за стіл. Відсунув посуд, щоб покласти свій капелюх.

Коли двері зачинилися, Кейт сказала:

— Це жарт? Ні, жартувати ти не вмієш. А от твій брат, він, можливо, жартує. Ти упевнений, що він помер?

— Усе, що я маю, це лист,— відповів Адам.

— І чого ж ти від мене очікуєш?

Адам знизав плечима.

— Якщо хочеш, щоб я щось підписала, то просто гаєш час. То чого тобі треба?

Адам повільно провів пальцем по чорній стрічці на своєму капелюсі.

— Чого б тобі не записати назву фірми і не зв’язатися з ними особисто?

— Що ти їм про мене нарозповідав?

— Нічого,— відповів Адам.— Я написав Карлу, що ти мешкаєш у іншому місті, от і все. Він уже помер, коли прийшов мій лист. Лист потрапив до адвокатів. Там усе написано.

— Той, хто написав постскриптум, начебто твій приятель. Що ти написав йому?

— Я ще не відповів на цього листа.

— А що ти збираєшся відповідати?

— Те саме — що ти мешкаєш в іншому місті.

— Ти не можеш сказати, що ми розлучені. Бо ми не розлучені.

— Я й не збираюся.

— Хочеш дізнатися, за скільки я погоджуся відступитися? Я візьму сорок п’ять тисяч готівкою.

— Ні.

— Що значить — ні? Ти не можеш торгуватися.

— Я не торгуюся. Лист у тебе, ти знаєш стільки ж, скільки і я. Роби, що хочеш.

— З чого це ти такий зухвалий?

— Бо почуваюся в безпеці.

Вона уважно поглянула на Адама з-під зеленого прозорого козирка. Кучерики її лежали на козирку, як гудиння на зеленому даху.

— Адаме, ти бовдур. Якби ти не патякав, ніхто й не дізнався б, що я жива.

— Але це знаю я.

— Знаєш ти? Може, ти думав, що я побоюся вимагати ці гроші? Якщо ти так гадаєш, то ти просто несосвітенний дурень.

— Мені байдуже, що ти робитимеш,— терпляче відповів Адам.

Вона цинічно посміхнулася.

— Ах, тобі байдуже? А якщо я скажу, що у конторі шерифа лежить безстроковий наказ, залишений ще старим шерифом, що коли я використаю десь твоє ім’я або визнаю, що я твоя дружина, мене за двадцять чотири години виштовхають з цього округу і зі штату. Тебе це спокушає?

— Спокушає мене до чого?

— Домогтися моєї висилки і забрати всі гроші собі.

— Я приніс тобі листа,— терпляче повторив Адам.

— Я хочу знати чому.

— Мене не цікавить, ані що ти думаєш взагалі, ані що ти думаєш про мене,— почав Адам.— Карл залишив тобі у своєму заповіті п’ятдесят тисяч доларів. Він не поставив жодних умов. Я не бачив заповіту, але він хотів, щоб ти отримала гроші.

— Ти ведеш якусь незрозумілу гру з п’ятдесятьма тисячами доларів,— сказала вона.— Але в тебе нічого не вийде. Не знаю, в чому тут хитрість, але дізнаюся неодмінно. Втім, про що я думаю? Ти ж не здатний нічого вигадати сам. Хто дає тобі поради?

— Ніхто.

— А отой китаєць? Він збіса кмітливий.

— Не давав він мені жодних порад.

Адама самого дивувала повня відсутність у нього емоцій. Він навіть не відчував по-справжньому, що взагалі тут перебуває. Коли він поглянув на Кейт, його вразив вираз її обличчя, якого він досі ніколи не бачив. Кейт боялася — і боялася його. Але чому?

Вона оволоділа своїм лицем і зігнала з нього страх.

— Отже, ти це робиш, тому що ти такий чесний? Таких солодких цяць у житті не буває.

— Я про це не думав,— сказав їй Адам.— Це твої гроші, а я не крадій. Мені однаково, що ти про це думаєш.

Кейт відсунула козирок на маківку:

— Тобі хочеться, щоб я вважала, що ти просто кидаєш ці гроші мені в руки. Але я дізнаюся, щó ти затіваєш. Не думай, що я не подбаю про себе. Ти гадав, що я клюну на таку дурнувату наживку?

— Де ти отримуєш свою пошту? — спитав Адам тим самим терплячим тоном.

— А тобі навіщо?

— Я напишу адвокатам, як вони можуть з тобою зв’язатися.

— Не смій і думати! — вигукнула вона. Потім поклала лист у бухгалтерську книгу і згорнула її.— Цей лист залишиться у мене. Я звернуся по юридичну пораду. Так і знай. А тепер можеш відкинути свою невинність.

— Роби, як знаєш. Я хочу, щоб ти отримала своє. Карл заповів тобі гроші. Вони не мої.

— Я розгадаю твою хитрість. Розгадаю.

— Мабуть, ти не здатна зрозуміти,— промовив Адам.— Мені байдуже. Існує багато такого, чого не розумію я. Не розумію, як ти могла стріляти в мене, як могла покинути своїх синів. Не розумію, як ти, чи будь-хто, може жити отак,— і він обвів рукою кімнату.

— А хто тебе просить розуміти?

Адам підвівся і взяв зі столу капелюх.

— Що ж, от і все. Прощавай.

І він рушив до виходу.

Вона гукнула йому вслід:

— А ти перемінився, містере Мишеня. Завів собі нарешті жінку?

Адам зупинився, повільно обернувся і подивився на неї уважно й задумливо.

— Раніше мені це не спадало на думку,— заговорив він, підійшовши до неї так близько, що їй довелося відкинути голову, щоб бачити його обличчя.— Я казав, що не розумію тебе. А от щойно я здогадався, що це ти не розумієш.

— Чого ж це я не розумію, містере Мишеня?

— Ти знаєш усе про мерзенність у людях. Ти мені показувала світлини. Ти використовуєш усі ганебні, слабкі сторони людини, але Господь відає, що людина їх має.

— Кожен...

Адам провадив, сам глибоко здивований власними думками.

— Але ти... так, справді, ти нічого не знаєш про решту. Ти не віриш, що я приніс листа, бо не хочу твоїх грошей. Ти не віриш, що я тебе кохав. І оці люди, що приходять до тебе сюди зі своєю мерзенністю, оці чоловіки на світлинах,— ти не віриш, що вони мають у собі щось хороше й світле. Ти бачиш лише один бік і гадаєш — ба більше, ти упевнена,— що тільки він і існує.

Вона зневажливо розреготалася.

— Давай-давай, викривай мене далі, звинувачуй! Який романтик цей наш містер Мишеня! Прочитай мені проповідь, містере Мишеня.

— Ні. Навіщо? Я ж знаю, що тобі бракує дуже суттєвої частини. Деякі люди не здатні бачити зеленого кольору, але вони, можливо, ніколи не дізнаються про цю ваду. Гадаю, ти людина лише частково. І з цим нічого не поробиш. Просто цікаво, чи відчуваєш ти іноді, що навколо тебе існує щось невидиме. Було б жахливо, якби ти знала про його існування, але не могла ні бачити, ні відчути. Оце було б жахливо.

Кейт різко відсунула стілець і стала на рівні ноги. Вона стиснула кулаки, узяла руки в боки, сховавши кулаки в зборках подолу. Вона силилася не перейти на пронизливий вереск.

— А наше Мишеня — філософ,— протягла вона.— Тільки наше Мишеня і в цьому таке ж нікчемне, як і в усьому іншому. Ти колись чув про галюцинації? Якщо існують речі, яких я не бачу, чи не здається тобі, що вони, можливо, фантазії, сфабриковані твоєю власною хворою уявою?

— Ні, не здається. Мені не здається. Так само, як і тобі.

Адам розвернувся, вийшов і зачинив по собі двері.

Кейт сіла і втупилася у зачинені двері. Вона не усвідомлювала, що стукає кулаками по білій цераті. Вона не усвідомлювала, що білий прямокутник дверей розпливається в її очах від сліз, що її тіло труситься від, як їй здавалося, люті, яка водночас відчувається як скорбота.

2

Коли Адам вийшов від Кейт, у нього залишалося понад дві години до потяга на Кінг-Сіті. Під впливом якогось пориву він звернув з Головної вулиці на Центральну авеню і пішов до високого білого будинку номер 130, який належав Ернесту Стейнбеку. Це був бездоганний, привабливий будинок, величний, але без претензій: він стояв за білим парканом, оточений підстриженим газоном, і до його білих стін тулилися троянди й айстри.

Адам піднявся широкими сходами на веранду і подзвонив. До дверей підійшла Олів і трохи їх прочинила, а з-за її боків визирали Мері й Джон.

Адам зняв капелюха.

— Ви мене не знаєте. Я — Адам Траск. Ваш батько був мені другом. Я хотів би висловити своє шанування місіс Гамільтон. Вона допомагала мені, коли народжувалися мої близнята.

— Авжеж,— відповіла Олів і широко прочинила двері.— Ми про вас чули. Хвилиночку. Бачите, ми облаштували для мами окреме помешкання.

Олів постукала у двері в кінці широкого коридору і гукнула:

— Мамо! Тут до тебе прийшов один знайомий.

Вона відчинила двері та провела Адама до затишної кімнати, у якій мешкала Лайза.

— Перепрошую,— сказала вона Адаму,— Катріна смажить курку, і мені треба за нею наглядати. Джоне! Мері! Ходімо. Ходімо!

Лайза видавалася ще тендітнішою, ніж раніше. Вона сиділа у плетеному кріслі-гойдалці й була стара-стара. Сукня легкої чорної шерсті мала широку спідницю, а комір був застібнутий на булавку з написом золотом «Мама».

У симпатичній вітальні-спочивальні було повно світлин, флаконів з лосьйонами, мереживних подушечок для голок і булавок, щіток для волосся і гребінців, порцелянового посуду і срібних дрібничок на бюро — нагадувань про численні дні народження і різдвяні свята.

На стіні висів великий тонований фотопортрет Семюеля, який зафіксував холодну й відсторонену гідність, вимиту й убрану відчуженість, яких він ніколи не мав за життя. В цьому портреті не було ні вогника в очах, ні краплини його спостережливої життєдайності. Портрет висів у важкій золотій рамі, й усі діти ціпеніли від страху, бо його очі стежили за ними, хай де вони стануть.

На лозовому столику біля Лайзи стояла клітка з папугою Поллі. Цього папугу купив для неї Том у якось матроса. Поллі був старий птах, вважалося, мав п’ятдесят років, прожив він у брутальному середовищі й засвоїв енергійну мову корабельного кубрика. Як Лайза не намагалася, їй не вдалося примусити Поллі замінити барвистий словник його юності на церковні псалми.

Поллі схилив голову набік, примружив око, оглядаючи Адама, й обережним кігтиком почухав пір’я біля дзьоба.

— Кінчай брехати, ти, падло,— проговорив Поллі без усякого виразу.

Лайза нахмурила брови і сказала суворо:

— Поллі, це не чемно.

— Падло паскудне! — наполягав Поллі.

Лайза залишила цю грубість без уваги. Вона простягла свою крихітну ручку.

— Містере Траск,— промовила вона.— Я рада вас бачити. Сідайте, прошу.

— Я проходив повз ваш будинок, і мені захотілося висловити вам свої співчуття.

— Ми отримали ваші квіти.

Лайза пам’ятала всі прислані букети і досі, хоча минуло стільки часу. Адам прислав тоді цілу купу імортелі[35].

— Напевне, нелегко змінювати спосіб життя.

Очі Лайзи наповнилися сльозами, і вона міцно стулила вуста, щоб приховати свою слабкість.

— Мабуть, не слід мені ворушити ваш біль,— промовив Адам,— але я дуже сумую за Семюелем.

Лайза відвернула обличчя.

— А як ідуть справи у вас? — спитала вона.

— Цьогоріч непогано. Дощів багато. Трава вже дуже густа, гарний буде корм.

— Том мені писав,— сказала вона.

— Пельку стули,— крикнув папуга, і Лайза кинула на нього сердитий погляд, яким дивилася на своїх дітей, коли вони малими бешкетували.

— Що привело вас до Салінаса, містере Траск?

— Та так, одна справа,— Адам сів на плетений стілець, і той затріщав під його вагою.— Подумую переселятися сюди. Гадаю, для моїх хлопців тут буде краще. На ранчо їм доволі самотньо.

— Нам ніколи не бувало самотньо на ранчо,— суворо промовила Лайза.

— Просто я подумав, що школи тут кращі. Мої близнюки отримали б якісь переваги.

— Моя донька Олів працювала у «Персиковому дереві», у «Плейто» і у «Біг Сурі».

Тон Лайзи давав ясно зрозуміти, що кращих шкіл, ніж ці, просто не існує. Адам відчув тепле захоплення її залізною відданістю родині.

— Я поки що просто все зважую,— пояснив він.

— Діти, які виховуються поза містом, краще влаштовуються в житті.

Для неї це був закон, і вона могла його довести на прикладі власних синів. Потім вона зосередилася тільки на Адамі.

— Ви підшукуєте будинок у Салінасі?

— Так — так, гадаю, що так.

— Зайдіть поговорити з моєю донькою Дессі,— заявила Лайза.— Дессі хоче повернутися на наше ранчо, до Тома. Вона має гарненький будиночок на вулиці поблизу булочної Рейно.

— Неодмінно зайду,— пообіцяв Адам.— Піду просто зараз. Радий, що вам так добре ведеться.

— Дякую. Мені тут затишно.

Адам уже підходив до дверей, коли вона спитала:

— Містере Траск, ви бачитеся з моїм сином Томом?

— Ні. Ні, не бачуся. Розумієте, я рідко виїжджаю зі свого ранчо.

— Я б хотіла, щоб ви провідали його,— швидко сказала Лайза.— Думаю, йому самотньо.

І замовкла, немов злякавшись такої відвертості.

— Обов’язково. Обов’язково провідаю. На все добре, мем.

Зачиняючи по собі двері, Адам почув, як папуга промовив:

— Пельку стули, падло паскудне.

А Лайза відповіла:

— Поллі, якщо ти не добиратимеш слів, я тебе відлупцюю.

Адам вийшов з будинку і рушив вечірньою вулицею у напрямку Головної. Неподалік французької булочної Рейно він побачив будинок Дессі з невеличким садком. Двір так заріс бирючиною, що будинок не можна було роздивитися як слід. На воротах була пригвинчена акуратна табличка. На ній фарбою було виведено: «Дессі Гамільтон. Кравчиня».

Закусочна «Сан-Франциско» стояла на розі Головної вулиці й Центральної авеню, і вікна її виходили на обидві. Адам зайшов пообідати. За столиком у кутку сидів Віль Гамільтон і поглинав стейк на кісточці.

— Агов, сідайте зі мною,— гукнув він до Адама.— Приїхали у справах?

— Так,— відповів Адам.— Зробив візит вашій матері.

Віль поклав виделку.

— Я тут лише на одну годину. Не зайшов побачитися з нею, бо це її хвилює. А моя сестра Олів поставить увесь дім догори дриґом, щоб приготувати задля мене святковий обід. Я просто не хотів їх турбувати. До того ж, мені треба одразу назад. Замовте собі стейк на кісточці. Вони їх тут чудово готують. Як там мама?

— Вона має велику мужність,— сказав Адам.— З кожним разом я нею захоплююся дедалі більше.

— Чого-чого, а мужності в неї хоч греблю гати. Як їй вдалося не втратити голову з усіма нами і з нашим татом, просто уявити не можу.

— Стейк на кісточці, середнього обсмаження,— зробив Адам замовлення кельнеру.

— Картоплю?

— Ні,— хоча, так, картопляну стружку. Ваша мати тривожиться через Тома. З ним усе гаразд?

Віль зрізав жирний край свого стейка і відсунув його вбік на тарілці.

— Вона має причини тривожитися. З Томом щось коїться. Він хандрить і нічого не хоче робити. Сидить, як монумент.

— Гадаю, він був сильно прив’язаний до Семюеля.

— Аж занадто сильно,— підтвердив Віль.— Просто занадто. Він ніяк не може оговтатися. У певному сенсі, Том — велике дитя.

— Я з’їжджу його провідати. Ваша мати каже, що Дессі збирається перебиратися на ранчо.

Віль поклав ніж і виделку на скатертину і витріщив очі на Адама.

— Бути цього не може,— промовив він.— Я їй не дозволю.

— Але чому?

Віль уникнув прямої відповіді.

— Бачите, в неї тут непоганий бізнес. Вона пристойно заробляє. Шкода буде отак все кинути.

Він узяв ніж і виделку, відрізав шматочок сала і закинув його собі у рот.

— Я їду додому восьмигодинним потягом,— повідомив Адам.

— Я також,— відізвався Віль. Йому більше не хотілося розмовляти.

1

Дессі була в сім’ї улюблениця. Якщо Моллі була гарненьким кошеням, Олів — розумницею, Уна — мрійницею, і за це їх усі любили, то Дессі викликала найтепліші й найглибші почуття. Вона вся світилася, сміх її був заразливий, як вітрянка, а її життєрадісність додавала дню яскравих барв і захоплювала людей так, що вони забирали цю радість із собою.

Спробую пояснити. Місіс Кларенс Морисон з Черч-стріт, 122, у Салінасі мала трьох дітей і чоловіка, який тримав галантерейну крамницю. Іноді вранці, за сніданком, Агнес Морисон говорила: «Сьогодні по обіді я піду на примірку до Дессі Гамільтон».

Діти раділи і стукали оббитими міддю носаками своїх черевиків по ніжках столу, поки їм не робили зауваження. А містер Морисон задоволено потирав руки і йшов до своєї крамниці, сподіваючись, що сьогодні до нього завітає якийсь комівояжер. І хто б з комівояжерів не завітав, він неодмінно отримав би гарне замовлення. Можливо, і діти, і містер Морисон забували, чому день мав бути чудовий, та ще й з обіцянкою наприкінці.

Місіс Морисон вирушала до будиночка поблизу булочної Рейно о другій годині й залишалася там до четвертої. Коли вона звідти виходила, очі в неї були вологі від сліз, а ніс червоний і мокрий. Дорогою додому вона витирала ніс, промокала очі та продовжувала реготати далі. Можливо, Дессі просто встромила декілька чорних булавок у диванну подушку, і та стала скидатися на баптистського священика, а потім ця подушка прочитала коротку суху проповідь. Можливо, вона переповіла про свою зустріч зі старим Тейлором, що скуповував старі будинки, перевозив їх на величезний пустир, яким володів, і згодом цей пустир уже нагадував Саргасове море на суходолі. Можливо, вона прочитала вірш із журналу «Базікало», супроводжуючи його жестами. Не має значення, що саме. Було живо й весело, напрочуд весело.

Діти Морисонів, повернувшись додому зі школи, не чули ніяких нарікань на недуги й головний біль, ніяких уїдливих зауважень. Їхній гамір не викликав обурення, їхні замурзані личка не ставали проблемою. А коли їх перемагав сміх, мама сміялася разом з ними.

Коли містер Морисон приходив додому, він розповідав, як пройшов день, і його слухали, а ще він пробував переповісти анекдоти комівояжерів, принаймні деякі. Вечеря виходила смачною — омлет пишний, як ніколи, тістечка легкі, як кульбабки, печиво крихке й розсипчасте, і ніхто не міг так приправити тушковане м’ясо, як Агнес Морисон. Після вечері, коли діти, насміявшись досхочу, засинали, містер Морисон, імовірно, торкався плеча Агнес,— то був їхній давній умовний знак, і вони лягали в ліжко, кохалися і були дуже щасливі.

Наслідки візиту до Дессі тривали ще два дні, а потім вивітрювалися, і тоді поверталися мігрені, й бізнес ішов не так успішно, як минулого року. Ось така була Дессі й таке вона вміла робити. Вона носила в оберемку радість життя, так само як Семюель. Вона була улюблениця, її пестила вся родина.

Красунею Дессі не була. Можливо, вона навіть не була гарненькою, але вона випромінювала таке світло, яке спонукає чоловіка слідувати за жінкою у надії, що якась частина того світла перепаде і йому. Можна було очікувати, що з часом вона забуде своє перше кохання і знайде інше, але того не сталося. Якщо добре подумати, всі Гамільтони, попри їхню несхожість, були однолюби. Жоден з них не був здатний на легковажне чи мінливе кохання.

Дессі не просто здійняла руки догори і здалася. Усе було значно гірше. Вона продовжувала робити все, що раніше, і бути такою, як завжди,— але світло згасло. Люди, котрі її любили, вболівали за неї, дивлячись, як вона старається, і пробували їй у цьому допомагати.

Друзів Дессі мала хороших і вірних, але вони були люди, а люди хочуть, щоб їм було приємно, і терпіти не можуть, коли почуваються кепсько. З часом усі ці місіс Морисон почали знаходити поважні причини не ходити до маленького будиночка біля булочної Рейно. Вони не зрадили. Просто не хотіли сумувати, а хотіли бути щасливими. Дуже легко знайти логічну і переконливу причину не робити того, чого робити не хочеться.

Кравецька справа Дессі почала занепадати. А ті жінки, які гадали, що їм потрібна нова сукня, так і не зрозуміли, що потрібне їм було щастя. І якщо містер Морисон почав продавати готовий одяг, цілком природно, що місіс Морисон стала його носити.

Уся родина тривожилася через Дессі, але що можна зробити, коли вона не хотіла визнавати, що з нею все негаразд? Вона нікому не розповідала про болі в боку, іноді нестерпні, але болі швидко минали і повторювалися не так уже й часто.

А потім помер Семюель, і світ розколовся на друзки, як скляна тарілка. Його сини й дочки, його друзі тицялися наосліп серед уламків, намагаючись змайструвати собі якусь подобу нового світу.

Дессі вирішила продати свою справу, повернутися на ранчо і мешкати разом з Томом. Продавати їй особливо й не було чого. Лайза знала про це, Олів також, і Дессі написала Томові. Але Вілю, який сидів насупившись за столом у закусочній «Сан-Франциско», ніхто нічого не сказав. Віль закипав усередині; нарешті він зібгав свою серветку і підвівся.

— Я дещо забув,— пояснив він Адаму.— Побачимося у потязі.

Він пройшов півкварталу до будиночка Дессі, перетнув зарослий садок і подзвонив у двері.

Дессі обідала на самоті й підійшла відчинити йому двері з серветкою в руці.

— О, привіт, Вілю,— промовила вона і підставила йому щоку для поцілунку.— Коли ти приїхав у місто?

— Я у справах,— відповів він.— З потяга на потяг. Мені треба з тобою поговорити.

Вона провела його до кімнати, що правила і за кухню, і за їдальню в симпатичному помешканні з квітчастими шпалерами. Машинально налила чашку кави і поставила перед ним, потім присунула ближче до нього цукерницю і молочник.

— Ти заходив до мами? — спитала вона.

— Я з потяга і на потяг,— повторив він сердито.— Дессі, ти справді хочеш переїжджати на ранчо?

— Подумувала про це.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Чому ж ні? — непевно всміхнулася вона.— Що в цьому поганого? Нашому Томові дуже самотньо там.

— У тебе тут чудово ідуть справи,— сказав Віль.

— Немає тут у мене ніяких справ,— відповіла Дессі.— Я думала, ти знаєш.

— Я не хочу, щоб ти їхала,— похмуро повторив він.

Дессі невесело всміхнулася і спробувала перевести все на жарт.

— Мій старший брат такий мудрий. Поясни Дессі, чому ні.

— Там надто самотньо.

— Удвох з Томом нам буде не так самотньо.

Віль сердито надув губи.

— Том не при своєму розумі,— вихопилося у нього.— Тобі не слід залишатися з ним наодинці.

— Він нездужає? Йому потрібна допомога?

— Я не хотів тобі говорити,— гадаю, Том так і не оговтався після... після татової смерті. Він дивний.

Дессі ласкаво всміхнулася.

— Вілю, ти завжди вважав його дивним. Тобі здавалося дивним, що він не хоче займатися бізнесом.

— То зовсім інше. А тепер він замкнувся. Не розмовляє. Вештається по горах уночі. Я їздив до нього і — він пише вірші, весь стіл завалений аркушами паперу.

— Невже ти ніколи не писав віршів, Вілю?

— Ніколи.

— А я писала. Списувала купу аркушів і завалювала ними стіл.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Дозволь мені самій вирішувати,— м’яко сказала Дессі.— Я дещо втратила. Я хочу спробувати знову це знайти.

— Ти верзеш дурниці.

Вона обійшла стіл і обійняла його за шию.

— Братику любий,— промовила вона.— Будь ласка, дозволь мені вирішувати самій.

Віль сердито вискочив з дому і ледь устиг на потяг.

2

Том зустрів Дессі на вокзалі в Кінг-Сіті. Вона, уважно вдивляючись у кожну запряжку, побачила його з вікна вагона. Том аж сяяв увесь, обличчя його було так чисто поголене, що засмагла шкіра нагадувала поліроване дерево. Він акуратно підстриг свої руді вуса. На голові був ковбойський капелюх-стетсон з пласкою тулією, а жовто-брунатну куртку з бантовими складками перетягував ремінь з перламутровою пряжкою. Черевики його так блищали на сонці, що було зрозуміло — він протер їх носовичком, щойно показався потяг. Його міцну засмаглу шию міцно охоплював твердий комірець, а ще він пов’язав блакитну краватку з булавкою у формі підкови. Том намагався приховати хвилювання, плескаючи загрубілими від роботи коричневими руками.

Дессі несамовито замахала рукою з вікна і закричала:

— Я тут! Томе, я тут! — хоча й розуміла, що він не може її почути крізь скрегіт коліс. Вона зійшла сходинками і побачила, як він схвильовано дивиться не в той бік. Дессі всміхнулася і підійшла до брата ззаду.

— Перепрошую, незнайомцю,— спокійно промовила вона.— Є тут такий собі містер Том Гамільтон?

Він різко обернувся, зойкнув від радості, схопив сестру у ведмежі обійми і затанцював навколо неї. Однією рукою він підхопив її над землею, а другою ляскав по сідницях. Він лоскотав їй щоки своїми колючими вусами. Потім узяв її за плечі й уважно подивився в обличчя. Вони обоє відкинули голови і зайшлися сміхом.

Начальник станції висунувся зі свого віконця й обіперся об підвіконня ліктями у чорних нарукавниках.

— Ці мені Гамільтони! — звернувся він до телеграфіста.— Тільки поглянь на них!

Том і Дессі, узявшись за руки, зграбно перекочувалися з п’ятки на носок, і Том виспівував «Дудл-дудл-ду», а Дессі — «Дідл-дідл-ді», а потім вони знову обійнялися.

Том подивився на неї з висоти свого зросту:

— Ви часом не Дессі Гамільтон? Здається, я вас пригадую. Але ви перемінилися. Де ж ваші кіски?

Він довго вовтузився з її багажними квитанціями, десь загубив їх у себе в кишенях, потім знайшов, але все переплутав. Нарешті він приторочив її дорожні кошики позаду коляски. Двоє гнідих коней били копитами землю і захиляли голови, що аж підстрибував начищений до блиску дишель. Упряж була відполірована, мідні прикраси відливали золотом. Батіг був прикрашений червоним бантом, а у гриви і хвости коней вплетені червоні стрічки.

Том допоміг Дессі влізти на сидіння і жартома ущипнув за щиколотку. Потім розмотав шворки батога з держака, і коні рушили так різко, що аж колеса застогнали.

— Хочеш, проїдемося по Кінг-Сіті? — запропонував Том.— Симпатичне місто.

— Ні,— відмовилася Дессі,— я його пам’ятаю.

Він звернув ліворуч і поїхав у південному напрямку, а коні пішли приємною, ритмічною риссю.

— А де Віль? — спитала Дессі.

— Не знаю,— неохоче відповів Том.

— Він з тобою говорив?

— Так. Сказав, що не слід тобі сюди приїжджати.

— І мені він сказав це саме. Та ще й примусив Джорджа мені написати.

— Чому б тобі не переїхати, якщо ти хочеш? — розсердився Том.— Яке Вілю до цього діло?

Дессі торкнулася його руки.

— Він вважає, що ти збожеволів. Каже, ти пишеш вірші.

Обличчя Тома потемніло.

— Напевне, він заходив у дім, коли мене не було. Та що йому, власне, треба? Він не мав права лізти в мої папери.

— Тихо, тихо,— сказала Дессі.— Віль — твій брат. Не забувай.

— Йому б сподобалось, якби я порпався у його паперах? — вигукнув Том.

— Він би того не допустив,— сухо зауважила Дессі.— Вони замкнені у нього в сейфі. І не будемо псувати собі день злістю.

— Гаразд,— погодився Том.— Бог усе бачить. Але Віль мене дратує. Якщо я не хочу жити за його правилами, значить, я божевільний, божевільний і все.

Дессі змінила тему, змінила силоміць:

— Знаєш, я в останню мить пережила певне потрясіння,— сказала вона.— Мама схотіла прийти попрощатися. Ти колись бачив, Томе, щоб мама плакала?

— Ні, не пригадую. Та ні, вона не з тих, хто плаче.

— Так от, вона плакала. Не сильно, але як на неї — багато: схлипнула, двічі шморгнула, витерла ніс, протерла окуляри і замкнулася, як кишеньковий годинник.

— Господи, Дессі! — вигукнув Том.— Як же добре, що ти повернулася! Як добре. У мене таке відчуття, ніби я одужав після хвороби.

Коні мчали окружною дорогою.

— Адам Траск купив собі «форд»,— повідомив Том.— Чи, радше, Віль продав йому «форд».

— Про «форд» я не чула. Але він купує мій будинок. Дає дуже гарну ціну,— вона засміялася.— Я виставила доволі високу ціну за будинок. Збиралася знижувати під час перемовин. Містер Траск погодився на першу ціну. Це мене поставило у скрутне становище.

— І що ти зробила, Дессі?

— Мусила признатися, що планувала торгуватися і знижати ціну. А йому, здається, все було байдуже.

— Заклинаю тебе ніколи не розповідати цю історію Вілю. Він би здав тебе у божевільню.

— Але ж мій будинок не коштує аж стільки!

— Повторюю те, що сказав про Віля. А навіщо Адаму твій будинок?

— Збирається туди переселятися. Хоче, щоб близнюки ходили до школи у Салінасі.

— А що він робитиме з ранчо?

— Не знаю. Він не сказав.

— Хотів би я знати,— заговорив Том,— що було б, якби тато володів таким ранчо, як у нього, а не нашим старим запорошеним пустирем.

— Не так уже у нас погано.

— Все просто чудово, тільки грошей чортма.

— А ти зустрічав іншу родину,— серйозно запитала Дессі,— яка б жила так радісно, як ми?

— Ні, не зустрічав. Але ж то родина, а не земля.

— Томе, пам’ятаєш, як ти возив Дженні й Бель Вільямс на танці у «Персику» на дивані?

— Хіба з нашою мамою забудеш? Слухай, а якщо покликати Дженні й Бель до нас у гості?

— Вони б зраділи,— сказала Дессі.— Так і зробимо.

Коли вони звернули з окружної дороги, вона зауважила:

— Якесь тут усе не таке, як на моїй пам’яті.

— Сухіше було?

— Мабуть, так. Томе, а трави так багато!

— Маю двадцять голів худоби, все з’їдять.

— Ти, напевно, багатий.

— Ні, та ще й у сприятливий рік ціни на яловичину падають. Цікаво, що зробив би Віль. Він вишукує дефіцит. Він мені так і сказав — завжди шукай дефіцит. Віль метикований.

Вибоїстий шлях не змінився, хіба що вибоїни стали ще глибші, а каменюк побільшало.

— Що це там за листівка на мескитному кущі? — Дессі вхопила її, коли вони проминали кущ, і прочитала: «З поверненням додому».— Це ти зробив, Томе?

— Ні. Хтось тут побував.

Що п’ятдесят ярдів їм траплялася листівка, яка чи стирчала на кущі, чи звисала з гілки суничного дерева, чи ліпилася до стовбура кінського каштана, і всі вони мали напис «З поверненням додому!». Дессі щасливо скрикувала від кожної з них.

Вони піднялися на пагорб перед рівниною старого ранчо Гамільтонів, і Том зупинив коней, щоб Дессі могла помилуватися краєвидом. На кручі, з протилежного боку рівнини, побіленим камінням були викладені велетенські слова: «Ласкаво прошу додому, Дессі!» Вона притулилася головою до одвороту братової куртки і заплакала й засміялася водночас.

Том суворо дивився поперед себе:

— Хто ж це міг зробити? Людина вже не може зі свого дому вийти.

На світанку Дессі прокинулася від крижаного болю, який хапав її час до часу. Він почався з шарудіння і загрози болю; розтікся по всьому боку і перейшов на живіт — спершу щипав, потім шпигав, а потім стискував і жорстоко душив, ніби її викручувала якась величезна безжальна рука. Коли біль відпустив, вона почувалася, як побита до синців. Тривав цей напад недовго, але впродовж нього світ розпадався, і вона тільки чула боротьбу в своєму тілі. Коли залишилося тільки відчуття розбитості, вона побачила, як до вікна наближається срібний ранок. Дессі вдихнула свіжий запах вранішнього вітру, який колихав фіранки і в якому чулася трава, корінці, росиста земля. Потім до цієї низки відчуттів долучилися звуки: заклопотане цвірінькання горобців, мукання корови, яка монотонно сварила своє невгамовне голодне теля, клекіт синьої сойки, сповнений удаваного захвату, застережливий крик перепела на варті й шепіт у відповідь перепелиці, що сховалася десь неподалік у високій траві. Пташиний двір гарячкував навколо яйця, а велика род-айлендська чорно-червона курка, яка важила чотири фунти, лицемірно вдавала, ніби страшенно боїться, що її з жагою притисне до землі сухорлявий розбишака-півень, якого вона могла б віджбурнути одним помахом крила.

До симфонії звуків долучилося воркотання голубів. Дессі згадала, як її батько повідомив, сидячи у голові столу:

— Я сказав Кролику, що хочу розвести голубів, а він — уявляєте? — застеріг: «Тільки не білих». «Чому ж не білих?» — спитав його я. «Вони приносять велике нещастя. Заведіть зграю білих голубів, і вони принесуть вам смуток і смерть. Беріть сизих».— «Мені подобаються білі».— «Беріть сизих»,— сказав він мені. Але я заведу білих, небом присягаюся.

А Лайза промовила терпляче:

— Навіщо ти повсякчас випробовуєш долю, Семюелю? Сизі смакують не гірше, та вони й більші.

— Я не хочу, щоб мною керували забобони.

А Лайза відповіла зі своєю страхітливою простотою:

— Тобою вже керує твоя власна незгідливість. Ти незгідливий, як осел, справжній осел.

— Мусить же хтось це робити,— похмуро сказав батько.— Інакше Доля стала б надто зарозумілою, а людство так і не злізло б з дерев.

І, саме собою, він завів білих голубів і сердито чекав на смуток і смерть, поки не довів свою правоту. Й оце тут були вгодовані пра-пра-правнуки того першого виводку, й оце вони воркотіли вранці й закручувалися білим шлюрком, злітаючи над каретним сараєм.

Дессі пригадувала, ніби чула давні розмови, і дім навколо неї заповнювався людьми. Смуток і смерть, подумала вона, смерть і смуток, і знову біль рвав їй шлунок, а не просто саднив. Треба лише достатньо довго зачекати, і смуток і смерть прийдуть неодмінно.

Вона чула, як заповнюються повітрям великі міхи в кузні, як приміряється молот до ковадла. Вона чула, як Лайза відчиняє дверцята печі, як вона місить хліб на посипаній борошном дошці. Вона чула, як тиняється по хаті Джо, шукаючи свої черевики у зовсім несподіваних місцях і знаходячи їх зрештою там, де він їх і залишив,— у себе під ліжком.

Вона чула ніжний дзвінкий голос Моллі у кухні, коли та зранку читала Біблію, а Уна її виправляла своїм горловим, прохолодним сопрано.

А Том підрізав Моллі язика кишеньковим ножиком і мало не вмер зі страху, усвідомивши згодом свою рішучість.

— Ох, Томе, любий мій,— промовила вона, і губи її заворушилися.

Несміливість Тома дорівнювала його відвазі, як і має бути у визначної людини. Його нестриманість збалансовувалася ніжністю, і він сам становив поле битви для своїх власних військ. Зараз він був спантеличений, але Дессі могла його утримати й направити, як приборкувач підводить чистокровку до бар’єру, щоб продемонструвати її породу і форму.

Дессі, хоч і відчувала ще біль, задрімала, а ранок за вікнами розгорявся. Вона пригадала, як Моллі збиралася очолити Великий марш на Четверте липня разом із самим сенатором штату Гаррі Форбсом. А Дессі ще не закінчила пришивати галуни на сукню Моллі. Вона спробувала підвестися. Галунів було так багато, а вона тут роздрімалася.

Вона гукнула:

— Я встигну, Моллі. Все буде зроблено.

Дессі підвелася з ліжка, накинула халат і боса пройшлася будинком, переповненим Гамільтонами. Коли вона вийшла у коридор, вони всі пішли по своїх спальнях. У спальнях з охайно застеленими ліжками виявилося, що вони на кухні, а з кухні вже розбрелися хто куди. Смуток і смерть. Хвиля спогадів відступила, і вона повністю прокинулася і все тверезо усвідомила.

Будинок був чистий, вимитий, бездоганний, фіранки випрані, вікна відполіровані, але все так, як робить чоловік: відпрасовані завіси висіли не дуже рівно, на віконному склі проступали патьоки, а на поверхні столу залишився квадрат, коли пересунули книжку.

Пічка грілася, з-під конфорок вибивалося жовтогаряче полум’я, з відкритої в’юшки чулася тяга. Маятник кухонного годинника відблискував за скляним футляром, і його цокотіння нагадувало стукіт дерев’яного молоточка по пустій дерев’яній коробці.

З двору пролунав свист, шалений і хрипкий, як очерет, звук був високий, дивний. Свист складався у якусь навіжену мелодію. Потім на порозі виріс Том з оберемком дубового хмизу, таким великим, що його самого не було за ним видно. Том вкинув хмиз у дров’яний ящик.

— Ти вже встала,— сказав він.— Я свистів, щоб тебе розбудити.— Обличчя його засвітилося радістю.— Ранок сьогодні ніжний, як пух, шкода валятися в ліжку.

— Ти говориш точнісінько, як тато,— сказала Дессі, й обоє вони засміялися.

Радість Тома перейшла у енергійність.

— Так,— сказав він.— Ми повернемо сюди старі часи, все буде, як колись. Я тут скнів у своєму горі, як змія з переламаним хребтом. Нічого дивного, що Віль вважає мене ненормальним. Тепер ти повернулася, і я тобі покажу, на що здатний. Я знову вдихну життя в життя. Ти чуєш? Цей дім знову оживе.

— Я рада, що приїхала.

Дессі подумала розпачливо, який Том став вразливий, який нервовий, як їй доведеться його захищати й оберігати.

— Ти, мабуть, день і ніч працював, щоб так відчистити і відмити будинок,— сказала вона.

— Пусте,— відповів Том,— просто трохи пальцями поворушив.

— Знаю я ці ворушіння пальцями. Відра, вода, ганчірка, навколішки — і вперед, хіба що ти винайшов спосіб робити це за допомогою курячої енергії чи приборкання вітру.

— Винаходи — ось через що в мене не залишається часу. Я придумав маленький шліц, який дозволяє краватці вільно охопити твердий комірець.

— Ти ж не носиш тверді комірці.

— Учора носив. Тому й придумав. А кури — я їх розведу мільйони по всьому ранчо, у маленьких курятниках з кільцем на дашку, щоб можна було їх занурювати у цистерну з побілкою. А яйця поступатимуть на невеличкий конвеєр — ось! Я тобі намалюю.

— Я хочу намалювати сніданок,— сказала Дессі.— Яку форму має смажене яйце? Яким кольором ти намалював би жирні й пісні частини бекону?

— Ти отримаєш свій сніданок,— вигукнув Том, відчинив дверцята плити і так розворушив вогонь коцюбою, що волоски у нього на руках обпалилися. Він підкинув дров і знову пронизливо засвистів.

— Ти нагадуєш козлоногого фавна з пшеничною флейтою десь на горі у Греції,— сказала Дессі.

— А хто ж я, по-твоєму, такий? — вигукнув він.

«Якщо він по-справжньому радий,— подумала Дессі зі щемом,— чому в моєму серці немає легкості? Чому я не можу вибратися зі свого сірого лантуха? Я виберуся,— заволала вона в думках.— Якщо може він — зможу і я».

Уголос вона промовила:

— Томе!

— Що?

— Я хочу пурпурове яйце.

1

Трава залишалася на пагорбах зеленою мало не до кінця червня, а потім пожовкла. Головки вівсюга похилилися на стеблах під тягарем насіння. Струмки не пересихали все літо. Худоба, нагулявши тіла, ледь пересувалася пасовиськами, і шкура в неї блищала здоров’ям. То був такий рік, коли мешканці Салінас-Веллі забувають про посушливі часи. Фермери купували більше землі, ніж могли собі дозволити, і підраховували свої прибутки на обкладинках чекових книжок.

Том Гамільтон працював, як гігант, і не лише своїми дужими руками, а й серцем і душею. Знову задзеленчало ковадло у кузні. Він пофарбував старий будинок білою фарбою і побілив усі сараї і службові приміщення. Він з’їздив до Кінг-Сіті, роздивився там, як працюють туалети зі зливом води, і виготовив такий самий з майстерно вигнутої білої жерсті й вирізьбленого дерева. Оскільки вода зі струмка поступала повільно, він встановив за будинком бак з червоного дерева і закачував у нього воду ручним вітряком, зробленим так дотепно, що він крутився при найменшому вітерці. А ще він виготовив металеві й дерев’яні моделі своїх ідей і збирався восени послати їх у патентне бюро.

Це було не все — він трудився з гумором і у чудовому настрої. Дессі доводилося підніматися дуже рано, щоб внести свою частку в домашні справи, поки Том не зробив усе сам. Вона спостерігала за його великим рудим щастям, але воно було не таке легке, як щастя Семюеля. Воно не виростало з його коріння і не злітало угору. Том виготовлював своє щастя так майстерно, як тільки міг, формував його і ліпив.

Дессі, в якої було більше знайомих, ніж у будь-кого в цілій долині, не мала друга, кому могла б звіритися. Коли в неї виникла проблема, вона про неї нікому не розказала. Усі болі були її особистою таємницею.

Коли Том застав її всю заціпенілу і напружену від несамовитого болю, він закричав у паніці:

— Дессі, що з тобою?

Вона опанувала вираз обличчя і відповіла:

— Потягнула шию, от і все. Просто потягнула шию. Вже все добре.

І за хвилину вони вже сміялися.

Вони багато сміялися, немов хотіли підбадьорити самі себе. Лише коли Дессі лягала у ліжко, на неї навалювалася її втрата, важка і нестерпна. А Том лежав у себе в темній спальні, розгублений як дитя. Він чув, як б’ється в нього серце, іноді збиваючись із ритму. Він відганяв ці думки і шукав розради у своїх планах, проектах, механізмах.

Іноді літніми вечорами вони йшли на прогулянку в гори, дивилися, як останнє сонячне проміння чіпляється за вершини західних кряжів, відчували легкий вітерець, який піднімав над долиною нагріте за день повітря. Зазвичай вони мовчки стояли і вдихали спокій і мир. Оскільки обоє були несміливі, вони ніколи не говорили про себе. Вони зовсім нічого не знали одне про одного.

Обоє здивувалися, коли Дессі якось спитала під час прогулянки на пагорб:

— Томе, а чому б тобі не одружитися?

Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі.

— Кому я потрібен?

— Ти жартуєш чи справді так думаєш?

— Кому я потрібен? — повторив він.— Хто б схотів таке чудо, як я?

— Здається мені, що ти так дійсно думаєш.— І тут Дессі порушила їхній неписаний закон.— Ти був колись закоханий?

— Ні,— коротко відповів він.

— Хотіла б я знати,— промовила вона, ніби він і не відповідав.

Том мовчав, коли вони спускалися з гори. Але на порозі раптом заявив:

— Тобі тут самотньо. Ти не хочеш залишатися.— Він трошки зачекав.— Відповідай мені. Хіба це не правда?

— Тут я хочу бути більше, ніж деінде. А ти ходиш до жінок?

— Так,— відповів він.

— І тобі стає легше?

— Не надто.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю.

Вони мовчки увійшли в дім. Том запалив світло у старій вітальні. Знаменитий диван, який він реставрував, тулився високою спинкою до стіни, зелений килим лежав на підлозі між двома дверима.

Том усівся за круглий стіл у центрі кімнати, а Дессі — на диван. Вона бачила, що Том досі ніяковіє через своє останнє зізнання. «Який він чистий,— подумала вона,— який непристосований до цього світу, навіть я знаю більше, ніж він. Драконоборець, ось він хто, рятівник прекрасних дам, і його дрібні грішки видаються йому настільки величезними, що він себе вважає недостойним і негідним». Їй захотілося, щоб з ними зараз був батько. Батько відчував у Томі велич. Він би знав, як визволити цю велич з темниці й пустити у вільний політ.

Дессі спробувала інший підхід, щоб побачити, чи не вдасться їй запалити в ньому якусь іскру.

— Оскільки ми вже заговорили про нас самих, ти ніколи не замислювався, що увесь світ для нас — це тільки наша долина і кілька поїздок до Сан-Франциско? Чи бував ти далі на південь за Сан-Луї-Обіспо? Я — ні.

— І я — ні.

— Не дуже-то це добре, як гадаєш?

— Купа людей нікуди не їздить,— сказав Том.

— Але ж це не закон. Ми могли б поїхати до Парижа, до Рима, до Єрусалима. Мені б так хотілося побачити Колізей.

Том підозріло подивився на сестру, чекаючи якогось жарту.

— Як би ми змогли? — спитав він.— Це ж силу грошей треба.

— Не так уже й багато,— сказала вона.— Необов’язково зупинятися в дорогих готелях. Ми б могли знайти найдешевші пароплави й узяти найнижчий клас. Саме так наш тато прибув сюди з Ірландії. І ми б могли побувати в Ірландії.

Том дивився на неї, і очі в нього потроху розгорялися. Дессі провадила далі.

— Ми б могли попрацювати як слід один рік, відкладаючи кожен мідяк. Я можу брати у Кінг-Сіті замовлення на пошив одягу. Це б нам допомогло. А наступного літа ти продав би все поголів’я і живність, і ми змогли б їхати. Жоден закон цього не забороняє.

Том підвівся і вийшов з дому. Подивився на літні зорі, на блакитну Венеру і червоний Марс. Він то стискав, то розтискав кулаки. Потім повернувся до вітальні. Дессі не ворушилася.

— Ти хочеш поїхати, Дессі?

— Понад усе на світі.

— Тоді ми їдемо!

— А ти хочеш поїхати?

— Понад усе на світі,— вигукнув він і додав,— Єгипет — ти не думала про Єгипет?

— Афіни,— сказала вона.

— Константинополь!

— Віфлеєм!

— Так, Віфлеєм,— раптом сказав він.— Іди спати. Нас чекає рік роботи — цілий рік. Відпочинь. Я позичу гроші у Віля і куплю тисячу молочних поросят.

— Чим ти їх годуватимеш?

— Жолудями,— відповів Том.— Я змайструю машину для збору жолудів.

Він пішов до своєї кімнати, і Дессі чула, як він там шарудить і стиха розмовляє сам із собою. Вона дивилася з вікна на зоряну ніч і раділа. Проте вона не була певна, що справді хоче їхати, як і не знала, чи хоче того Том. Дессі роздумувала про це, а біль у боці заворушився, зашарудів.

Коли вранці Дессі прокинулася, Том уже стояв за креслярською дошкою, стукав себе кулаком по лобі та щось бурчав собі під ніс. Дессі зазирнула йому через плече.

— Оце і є твоя машина для збору жолудів?

— Усе було би просто. От тільки як витягати гілочки й каміння?

— Я знаю, ти у нас славетний винахідник, але я винайшла найкращого на світі збирача жолудів, і це обов’язково спрацює.

— Що ти маєш на увазі?

— Дітей,— відповіла Дессі.— Оті маленькі невтомні ручки.

— Не будуть вони цього робити, навіть за плату.

— А за призи будуть. Приз для кожного і головний приз для переможця — може, навіть приз у сто доларів. Вони прочешуть усю долину. Дозволь мені спробувати, добре?

Том почухав голову.

— Чому б і ні? Але як ти збиратимеш жолуді?

— Діти зноситимуть їх сюди,— пояснила Дессі.— Ти тільки дозволь мені за це узятися. Сподіваюся, в тебе знайдеться, де їх зберігати.

— Але ж це буде експлуатація дитячої праці.

— Звісно, буде,— погодилася Дессі.— Коли я мала ательє, я експлуатувала дівчат, які хотіли навчитися шити,— а вони експлуатували мене. Думаю назвати це «Великим жолудевим змаганням» округу Монтерей. І ми допустимо до змагання не кожного. Для призів можна обрати велосипеди — хіба ти не збирав би жолуді в надії дістати велосипед?

— Ще й як збирав би,— відповів Том.— А чи не могли б ми їм ще й платити?

— Тільки не грошима. Інакше це перетвориться на працю, а вони воліли б уникати праці, за можливості. Так само, як і я.

Том відхилився від своєї дошки і розсміявся.

— Так само, як і я,— сказав він.— Гаразд, ти займайся жолудями, а я займуся поросятами.

— Томе, хіба не було б кумедно, якби ми заробили гроші, саме ти і я?

— Але ж ти заробляла у Салінасі,— здивувався він.

— Трошки — зовсім небагато. Обіцянками, однак, я була дуже багата. Якби мені платили за всіма рахунками, нам не знадобилися б свині. Ми вже завтра могли би поїхати до Парижа.

— Я збираюся з’їздити в місто і переговорити з Вілем,— повідомив Том. Він відсунув стілець від креслярської дошки.— Хочеш, поїдемо разом?

— Ні, я залишуся і все як слід обміркую. Завтра я розпочинаю «Велике жолудеве змагання».

2

Повертаючись на ранчо пізнього пообіддя, Том був пригнічений і сумний. Як завжди, Віль зумів розжувати і виплюнути увесь його ентузіазм. Віль витягував губи, тер брови, чухав ніс, протирав окуляри і довго й ретельно обрізав і розпалював сигару. У проекті з розведенням свиней було багато дірок, і Вілю вдалося встромити пальці в кожну.

Жолудеве змагання не спрацює, хоча він не пояснив доладно, чому саме. Уся ця затія непевна, а надто в такі часи, як-от зараз. Найбільше, що зробив Віль,— погодився про це подумати.

Якоїсь миті під час розмови Том хотів був розповісти Вілю про Європу, але його зупинила швидка інтуїція. Сама думка вештатися Європою, хіба що людина вже відійшла від справ і має непоганий капітал у цінних паперах, здалася б Вілю божевіллям, порівняно з яким план розводити свиней видавався б вершиною ділової кмітливості. Том нічого не розповів і залишив Віля з обіцянкою «подумати», знаючи, що його вердикт буде проти свиней і жолудів.

Наївний Том і гадки не мав, що вдале маскування належить до творчих радощів бізнесмена. Виявляти ентузіазм просто безглуздо. І Віль насправді вирішив як слід усе обмізкувати. Деякі частини цього плану його захопили. Том натрапив на цікаву річ. Якщо можна було б закупити молочних поросят у кредит, відгодувати їх на кормах, які практично нічого не коштують, продати їх, виплатити позику й отримати прибуток — це зовсім і зовсім непогано. Віль не став би грабувати свого брата. Він би тільки долучився до його прибутків. Наприклад, Том навіть не знає ні цін на свинину, ні тенденцій їхнього розвитку. Якби план спрацював, Віль міг би зробити Тому дуже щедрий подарунок, можливо, навіть, «форд». А якщо запропонувати «форд» як перший і єдиний приз за жолуді? Уся долина Салінас-Веллі кинулася б їх збирати.

Їдучі назад на ранчо Гамільтонів, Том роздумував, як повідомити Дессі, що їхній план негодящий. Найкраще було би придумати якийсь інший план. Як можна заробити протягом року гроші на поїздку до Європи? Раптом він усвідомив, що не знає, скільки їм потрібно. Скільки коштує квиток на пароплав? Їм знадобиться цілий вечір на підрахунки.

Том був майже певний, що Дессі вибіжить з дому йому назустріч. Він приготувався зробити веселе обличчя і пожартувати. Але Дессі не вибігла. Мабуть, прилягла, подумав він. Він понапував коней, відвів їх до стайні й насипав сіна у ясла.

Дессі лежала на дивані у вітальні, коли він зайшов туди.

— Задрімала? — спитав він, а потім побачив, якого кольору в неї обличчя.— Дессі! — крикнув він,— що з тобою?

Дессі силувалася опанувати біль.

— Просто заболів живіт,— сказала вона.— Сильно прихопило.

— Ох,— видихнув Том,— ти мене налякала. З болем у животі я впораюсь.

Він пішов на кухню, повернувся зі склянкою перлистої рідини і дав її сестрі.

— Що це, Томе?

— Добрі старі солі. Можуть викликати кольки, але неодмінно допоможуть.

Вона покірно випила і скривилася:

— Пам’ятаю цей смак. Мамині ліки у сезон зелених яблук.

— А тепер лежи тихо,— наказав Том.— Я зрихтую якусь вечерю.

Дессі чула, як він порається у кухні. Біль розривав її тіло. А окрім болю, був страх. Вона відчувала, як оті ліки вогнем печуть її шлунок. За кілька хвилин вона дотяглася до їхнього саморобного туалету зі зливом і спробувала виблювати ті солі. З лоба її стікав піт і сліпив очі. Коли вона схотіла розпрямитися, м’язи живота звело, і розпрямитися не вдалося.

Пізніше Том приніс яєчню. Дессі ледь-ледь похитала головою.

— Не можу,— сказала вона, всміхаючись.— Гадаю, мені краще лягти в ліжко.

— Солі скоро подіють,— завірив її Том.— І все буде добре.— Він провів її до ліжка і допоміг влягтися.— Що таке ти могла з’їсти, щоб тебе отак прихопило?

Дессі лежала у себе в спальні, силою волі переборюючи біль. О десятій вечора її воля почала програвати битву. Вона гукнула Тома. Він прочинив двері. В руках він тримав журнал «Світовий альманах».

— Томе,— промовила Дессі,— вибач, будь ласка. Але я дуже хвора, я страшенно хвора.

Він присів на краєчок ліжка у напівтемряві.

— Сильні кольки? — спитав він.

— Нестерпні.

— Ти можеш зараз сходити до туалету?

— Ні, зараз ні.

— Я принесу лампу і посиджу біля тебе,— сказав він.— Може, тобі вдасться трохи поспати. Вранці все пройде. Солі своє зроблять.

Сила воля знову взяла гору, і Дессі лежала тихо, поки Том читав їй для заспокоєння журнал. Він припинив читання, подумавши, що вона заснула, і сам задрімав на кріслі біля лампи.

Збудив його пронизливий крик. Він став перед ліжком, на якому ходуном ходила ковдра. Очі в Дессі були затуманені й нестямні, як у оскаженілого коня. У кутиках рота виступала піна, й обличчя горіло вогнем. Том просунув руку під покривало і відчув стягнені вузлом м’язи. Раптом її боротьба припинилася, голова відкинулася, й у напіврозплющених очах блиснуло світло.

Том накинув на коня лише вуздечку і скочив на неосідлану спину. Він зірвав з себе ремінь і підстьобував сполоханого коня по кам’янистому, нерівному, поритому коліями шляху.

Подружжя Данкенів, що спало нагорі у своєму двоповерховому будинку на окружній дорозі, не чуло стукоту у вхідні двері, але почуло удар і тріск, коли ці двері злетіли з завісів разом із замком. Коли Ред Данкен збіг додолу з дробовиком в руках, Том кричав у трубку настінного телефону, викликаючи комутатор Кінг-Сіті:

— Доктора Тилсона! Знайдіть його! А мені байдуже! Знайдіть його! Знайдіть його, чорт забирай!

Ред Данкен сонно навів на нього дробовик.

Доктор Тилсон відповів:

— Так! Так, я чую. Ти — Том Гамільтон. Що з нею? Шлунок твердий? І що ти зробив? Солі! Бісів бовдур!

Потім доктор трохи опанував свій гнів.

— Томе,— сказав він.— Томе, хлопчику мій. Заспокойся. Повертайся додому і зроби їй холодні компреси — якомога холодніші. Не думаю, що в тебе є лід. Тоді просто частіше міняй компреси. Я приїду якнайшвидше. Ти мене чуєш? Томе, ти мене чуєш?

Він повісив слухавку й одягнувся. З сердитою знемогою відчинив стінну шафку, витягнув скальпелі й затискачі, губки, трубочки і кетгути і поклав їх у саквояж. Він потрусив свою гасову лампу, щоб пересвідчитися, що вона повна, і поставив поруч з нею на бюро балончик з ефіром і маску. Зазирнула його дружина у нічному чіпці й халаті.

— Я іду в гараж,— пояснив він.— Зателефонуй Вілю Гамільтону. Скажи, що я прошу відвезти мене на ранчо його батька. Якщо почне сперечатися, скажи йому, що його сестра... його сестра помирає.

3

Том верхи повернувся на ранчо за тиждень по похороні Дессі. Він їхав рівно і строго, випроставши плечі та втягнувши підборіддя, як гвардієць на параді. Том зробив усе без поспіху, досконало. Кінь був вичищений скреблом і розчесаний щіткою, а ковбойський капелюх ідеально сидів на голові. Сам Семюель не міг би триматися з більшою гідністю, ніж Том, коли їхав назад до старого будинку. Навіть коли яструб схопив мертвою хваткою курча, він і голови не повернув.

Біля клуні він зійшов з коня, напоїв його, потримав трохи біля дверей, надягнув на нього недоуздок і засипав плющеного ячменю у коробку біля ясел. Потім зняв сідло і вивернув попону, щоб просохла. Коли гнідий доїв ячмінь, Том вивів його надвір і відпустив пастися, де йому буде завгодно.

Томові здавалося, що все у домі — меблі, стільці, пічка — відсахнулися від нього з огидою. Табурет уникав його, коли він зайшов до вітальні. Сірники розмокли, і він з почуттям провини пішов на кухню по інші. Лампа у вітальні була ясна й самотня. Вогник від першого Томового сірника швидко охопив гніт і виструнчився на цілий дюйм жовтим полум’ям.

Том сидів увесь вечір і роздивлявся. Очі його уникали дивана, набитого кінським волосом. Тихе шарудіння мишей на кухні змусило його обернути голову, і він побачив свою тінь у капелюсі. Він зняв капелюх і поклав його біля себе на стіл.

Сидячи під лампою, він перебирав ліниві, заспокійливі думки, але знав, що дуже скоро його викличуть, і йому доведеться постати перед судом, у якому за суддю — він сам, а за присяжних — його власні злочини.

І його викликали — ім’я пронизливо пролунало у нього у вухах. Подумки він побачив скаржників: Марнославство, яке звинувачувало його у нечепурності, нечистоті й неуцтві; Жага, що нагадала йому про гроші, витрачені на повій; Нечесність, що підбурювала його удавати талант і розум, яких він не мав; Ледарство і Ненажерливість руку в руці. Тома вони всі влаштовували, тому що затуляли собою оте Велике Сіре на чорному сидінні — його сірий і жахливий злочин. Він видобував з пам’яті незначні злочини, видавав маленькі грішки за чесноти, щоб урятуватися. Серед них була Заздрість до грошей Віля, Зречення материнського Бога, Покража часу й надії, хвороблива Відмова від кохання.

Семюель заговорив тихо. Але його голос заповнив усю кімнату:

— Будь добрим, будь чистим, будь величним, Томе Гамільтон.

Том не звернув уваги на батька. Він промовив:

— Я вітаю своїх друзів,— і вказав на Нечемність, Потворність, Несиновню Поведінку і Занехаяні Нігті. Потім він знову розпочав з Марнославства. Сіре проштовхнулося наперед. Пізно вже тепер було прикриватися дитячими грішками. Це Сіре було Вбивство.

Рука Тома відчула холод склянки, він побачив перлисту рідину з кришталиками, що в ній розчинялися, крутилися, пускали прозорі бульбашки, і повторив уголос на всю порожню кімнату:

— Вони зараз подіють. Дочекайся ранку. І тоді все буде добре.

Саме так воно і прозвучало, достеменно так, і стіни, і стільці, і лампа — всі вони це чули і можуть це довести. У цілому світі немає місця, де міг би жити Том Гамільтон. Не те що він не намагався. Він перетасував усі можливості, як карти. Лондон? Ні! Єгипет — піраміди у Єгипті та Сфінкс. Ні! Париж? Ні! Ану зачекай — там вони впораються з твоїми гріхами значно краще. Ні! Гаразд, відійди, і, можливо, ми до тебе повернемося. Віфлеєм? Боже милостивий, ні! Чужаку там було б самотньо.

А отут треба вставити — дуже важко запам’ятати, як ти помреш і коли. Зведена брова, шепіт — щось таке; або якась ніч, заплямована бризками світла, доки спрямований порохом свинець не розкриває твій секрет і не висмоктує з тебе соки.

Ось і вся правда, Том Гамільтон помер, і йому залишилося тільки зробити декілька пристойних кроків, щоб це стало остаточним.

Диван несхвально рипнув, і Том поглянув на нього і на закопчену лампу, до якої звертався диван.

— Вибач,— сказав Том дивану.— Я не помітив.

І він прикрутив вогник, щоб прибрати кіптяву.

Розум його дрімав. Вбивство ляпасом повернуло свідомість. Зараз Рудий Том, Гумовий Том надто був утомлений, щоб себе вбивати. Це вимагає зусиль, пов’язаних, можливо, з болем, а можливо, і з пеклом.

Він пригадав, що його мати мала сильну відразу до самогубства, відчуваючи, що в ньому поєднувалися три речі, які вона рішуче не схвалювала: погані манери, боягузтво і гріх. Самогубство було майже так само погане, як перелюбство або крадіжка — або так само. Треба знайти спосіб уникнути невдоволення Лайзи.

Семюель сприйняв би це легше, але з іншого боку, як уникнути Семюеля, яким тут усе просто заповнено? Том мусить розповісти Семюелю. Він сказав:

— Батьку мій, мені шкода. Я нічого не можу вдіяти. Ти мене переоцінив. Ти помилився. Хотів би я виправдати ту любов і гордість, які ти на мене марно витрачав. Мабуть, ти зумів би знайти вихід, але я не можу. Я не можу жити. Я убив Дессі, і я хочу спати.

І внутрішній голос заговорив у ньому замість відсутнього батька:

— Що ж, я можу зрозуміти, як воно було б. Існує чимало варіантів, з яких можна вибирати, від часів Великого Потопу, від народження до народження. Але треба подумати, як це пристойно представити для твоєї матері. Чому ти так поспішаєш, любий?

— Чекати вже не можу, ось чому,— відповів Том.— Я не можу більше чекати.

— Звісно, можеш, сину мій милий. Ти виріс величним, і я знав, що так буде. Відсунь шухляду столу і скористайся ріпою, яку ти називаєш своєю головою.

Том відсунув шухляду і побачив фірмовий блокнот і пачку конвертів під стать, а ще два обгризені та скалічені олівці, а у припорошеному кутку — кілька марок. Він узяв блокнот і підгострив олівці кишеньковим ножем.

Він написав: «Люба матусю, сподіваюся, ти перебуваєш у доброму здоров’ї. Я збираюся придумати, як мені проводити з тобою більше часу. Олів запросила мене на День подяки, і ти знаєш, що я неодмінно приїду. Наша маленька Олів може приготувати індика майже так само добре, як і ти, хоча я знаю, що ти в це ніколи не повіриш. Мені нещодавно дуже пощастило. Купив собі коня за п’ятнадцять доларів — мерина, але, як на мене, він видається чистокровкою. Я купив його задешево, бо він відчуває ненависть до людства. Його попередній власник проводив більше часу на своїй спині, ніж на спині мерина. Мушу сказати, що він — та ще штучка. Він двічі скидав мене на землю, але я його ще подолаю. Якщо мені вдасться його об’їздити, я матиму найкращого коня в усьому окрузі. І будь певна, я його об’їжджу, навіть якщо мені доведеться витратити на це цілу зиму. Не знаю, чого я до нього так прикипів, тільки отой чоловік, у якого я його купив, сказав одну дивну річ. Він сказав: „Цей кінь такий злющий, що з’їв би людину живцем“. Але пам’ятаєш, що говорив тато, коли ми ходили полювати на кроликів? „Повертайся або зі щитом, або на щиті“. Побачимося на День подяки. Твій син Том».

Він не знав, чи достатньо переконливо вийшло, але сили перечитувати не було. Він приписав: «P. S. Я помітив, що Поллі зовсім не перевиховався. Цей папуга примушує мене червоніти».

На іншому аркуші Том написав: «Дорогий Вілю, що б не думав ти сам, будь ласка, допоможи мені зараз. Задля нашої матері — будь ласка. Мене вбив кінь — скинув і вдарив копитом по голові. Будь ласка! Твій брат Том».

Він наклеїв на конверти марки, поклав їх у кишеню і спитав у Семюеля:

— Тепер усе гаразд?

У спальні він розпечатав нову коробку набоїв і вставив один з них у свій добре змащений «сміт-і-вессон» 38-го калібру.

Кінь, що сонно стояв біля загорожі, підійшов на свист і дрімав, поки Том його сідлав.

Була третя година ночі, коли Том вкинув свої листи у поштову скриньку в Кінг-Сіті, сів на коня і вирушив на південь, до безплідних пагорбів старого угіддя Гамільтонів.

Том був справжній джентльмен.