Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Давид де Йонг (Начало книги) #1

Давид де Йонг

Нацисти-мільярдери

Темна історія найбагатших династій Німеччини

Переклала з англійської Інна Бодак

Видання друге

Лабораторія

Київ

2024

УДК 94(430):321.64:329.17

И75

Йонг Давид де

И75 Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини / пер. а англ.

Інна Бодак. — 2-ге вид. — К.: Лабораторія, 2024- — 4оо с.

ISBN 978-617-8053-44-4 (паперове видання) is dn 978-617-8203-94-8 (аудіокнига)

ISBN 978-617-8299-16-3 (електронне видання)

1946 року Ґюнтер Квандт, патріарх найбільш знакової промислової імперії Німеччини, яка сьогодні контролює BMW, був заарештований за підозрою у співпраці а нацистами. Суд його виправдав, а його спадкоємці, як спадкоємці й інших нацистів-мільярдерів, з покоління в покоління лиш багатшали. Ці люди продовжують контролювати значну частину світової економіки і володіють культовими брендами.

Журналіст-дослідник Давид де Йонг розкриває правдиву історію про те, як найбагатші бізнес-династії Німеччини накопичили статки і владу, потураючи звірствам Третього Райху. Аналізуючи історичні джерела, де Йонг демонструє, як захоплювали єврейські підприємства, експлуатували рабську робочу силу і нарощували виробництво зброї для Вермахту в той час, як Європа палала. Але ж як швидко після війни Захід закрив на це очі.

УДК 94(43О):321.б4:329.17

Перекладено за виданням: David de Jong. Nazi Billionaires: The Dark History of Germany’s Wealthiest Dynasties (Boston, New York: Mariner Books, 2022; isbn 978-1-328-49788-8). Published by arrangement with Mariner Books, an imprint of HarperCollins Publishers. Міри й ваги здебільшого переведено з імперської системи в метричну. Видавництво не відповідає за погляди авторів і не конче їх поділяє.

Літературна редакторка Інна Пальонка. Коректорка Катерина Плахта. Верстальниця Олена Бі-лохвост. Технічний редактор Микола Климчук. Художня редакторка Тетяна Волошина. Дизайн обкладинки Роман Мартинюк. Маркетинг Ірина Юрченко, Анастасія Кулик. Випускова редакторка Юлія Нестелеева. Завредакції Віталій Тютюнник. Координаторки редакції Марина Кичак, Олександра Олійник. Відповідальний за випуск Антон Мартинов.

Підписано до Друку 27.03.2024. Формат 60х9О/₁₆. Друк офсетний. Тираж 4000 прим.

Замовлення № 607225. Надруковано в незламній Україні видавництвом «Лабораторія» у ТОВ «Конві Прінт», вул. Антона Цедіка, 12, Київ, Україна, 03680.

Свідоцтво ДК № 6115 від 29.03.2018. Термін придатності необмежений.

ТОВ «Лабораторія», просп. Степана Бандери, 6, Київ, Україна, 04073, тел. (097) 975-52-23, info@laboratoria.pro. Свідоцтво ДК № 7100 від 14.07.2020. Висновок Держ. сан.-епідем. експертизи № 12.2-18-1/28536 від 17.12.2020.

Науково-популярне видання

виключна ліцензія на видання, оригінал макет, 2024

ISBN 978-617-8053-44-4 (паперове видання)

ISBN 978-617-8299-16-3 (електронне видання)

ISBN 978-617-8203-94-8 (аудіокнига)

Світлій пам'яті моїх бабусь і дідусів

Аліси і Ганса,

Ханні і Йона

за те, що вистояла, вижили і досягли процвітання, а ще

влаштували своїм родинам найкраще життя з можливих

Розкрадачам світу сього вже мало землі: вони спустошили її в ненаситі своїй. <…> Якщо багатий ворог їхній, ними керує жадібність, а якщо бідний — честолюбство. <...> Відбирати, різати, грабувати —усе це вони брехливо йменують розбудовою імперії. І зоставивши по собі лиш пустку, заявляють, що принесли мир.

Публій Корнелій Тацит,

«Життєпис Юлія АГріколи»

Дійові особи

Клан Квандтів

Ґюнтер Квандт — глава клану. Промисловець.

Горст Павель — права рука Ґюнтера.

Тоні Квандт — перша дружина Ґюнтера. Мати Герберта.

Маґда Ґеббельс —друга дружина Ґюнтера. Мати Гаральда.

Елло Квандт — своячка Ґюнтера. Найкраща подруга Маґди.

Хрещена мати Гаральда.

Гаральд Квандт — єдина дитина від шлюбу Маґди та Ґюнтера.

Ґабріеле Квандт — донька Гаральда.

Герберт Квандт — старший син Ґюнтера. Рятівник концерну BMW.

Зузанне Клаттен — молодша донька Герберта. Спадкоємиця концерну BMW.

Штефан Квандт — молодший син Герберта. Спадкоємець концерну BMW.

Клан Фліків

Фрідріх Флік — глава клану. Промисловець.

Отто Штайнбрінк — права рука Фрідріха.

Отто-Ернст Флік — старший син Фрідріха.

Мук, Мік і Даґмар Фліки — діти Отто-Ернста.

Фрідріх Карл Флік — молодший син Фрідріха.

Ебергард фон Браухіч — найкращий друг Фрідріха Карла.

Інґрід Флік — удова Фрідріха Карла.

Клан фон Фінків

Авґуст фон Фінк-старший — глава клану. Приватний банкір.

Курт Шмітт — генеральний директор Allianz. Райхсміністр економіки.

Авґуст «Ґустль» фон Фінк-молодший — інвестор.

Ернст Кнут Шталь — права рука Ґустля.

Клан Порше-Пієхів

Фердинанд Порше — глава клану. Творець «фольксвагена» та «порше».

Антон Шєх — зять Фердинанда. Чоловік Луїзе.

Феррі Порше — син Фердинанда. Офіцер сс.

Луїзе Пієх — дочка Фердинанда. Заміжня за Антоном.

Клан Еткерів

Ріхард Казеловскі — глава клану. Генеральний директор Dr. Oetker.

Рудольф-Авґуст Еткер — пасинок Казеловскі. Офіцер Ваффен-СС.

Рудольф фон Ріббентроп — найкращий друг Рудольфа-Авґуста.

Офіцер Ваффен-СС.

Головні нацисти

Адольф Гітлер — фюрер.

Йозеф Ґеббельс — райхсміністр пропаганди. Чоловік Маґди.

Вітчим Гаральда.

Герман Ґерінґ— райхсмаршал. Головна особа, яка вершила економічну політику нацистів.

Гайнріх Гіммлер — райхсфюрер СС. Головний організатор Голокосту.

Яльмар Шахт — президент Райхсбанку та райхсміністр економіки.

Вальтер Функ — райхсміністр економіки та президент Райхс-банку.

Отто Ваґенер — радник Гітлера з питань економіки.

Вільгельм Кепплер — радник Гітлера з питань економіки. Дядько Кранефусса.

Фріц Кранефусс — організатор «Кола друзів Гіммлера». Племінник Кепплера.

Переслідувані

Адольф Розенберґер — співзасновник Porsche.

Йоганна та Фріц Гайне — підприємці.

Родина Ганів — підприємці.

Спадкоємці Юліуса та Іґнаца Печеків — підприємці.

Віллі Дрейфує — приватний банкір.

Людвіґ фон Ротшильд — приватний банкір.

Американці

Телфорд Тейлор — головний обвинувач Нюрнберзького воєнного трибуналу.

Джон Макклой — верховний комісар американської зони окупації Німеччини.

Клан Райманнів

Альберт Райманн — глава клану. Генеральний директор Joh. А.

Benckiser (JAB).

Петер Гарф — голова ради директорів JAB. Довірена особа сім’ї.

Вольфґанґ Райманн — старший син Альберта.

Пролог. Сходка

І ось стоять вони незворушні, мов двадцять чотири калькулятори під ворітьми Пекла.

Ерік Вюяр, «Порядок денний»¹

Запрошення, що надійшли телеграмою чотири дні тому, розвіювали сумніви. Столиця кликала. У понеділок, 20 лютого 1933 року, о 18 годині близько двох десятків² найбагатших і найвпливовіших підприємців нацистської Німеччини — хто пішки, хто машиною з водієм — прибули на зустріч в офіційну резиденцію голови Райхстагу Германа Ґерінґа — самісіньке серце урядового та ділового кварталу Берліна. Серед присутніх були: Ґюнтер Квандт — текстильник, який став китом збройової та акумуляторної галузі; Фрідріх Флік — сталеливарний магнат; барон Авґуст фон Фінк — фінансова шишка з Баварії; Курт Шмітт — генеральний директор страхового велета Allianz («Альянц»); керівники хімічного конгломерату IG Farben («І. Г. Фарбен») і калійного гіганта Wintershall («Вінтерсгалль»); та Ґустав Крупп фон Болен унд Гальбах, який завдяки вдалому шлюбу став на чолі металургійної імперії.

За три тижні до цього Адольф Гітлер захопив владу в Німеччині після кулуарної угоди, за якою райхспрезидент Пауль фон Гінденбурґ призначив Гітлера канцлером. Тепер ватажок нацистської парти хотів «пояснити свою політику»³ групі промисловців, фінансистів, керівників і спадкоємців — принаймні так каже легенда. Підприємці сподівалися дістати роз’яснення щодо розвитку економіки Німеччини за нового уряду. Але марно. У Гітлера були свої плани і на цю зустріч, і на країну.

До розкішної резиденції Ґерінґа (світлі стіни з пісковику під червоною черепицею на південному березі річки Шпрее поряд із Райхстагом) підприємці прибули вчасно. Однак їх змусили чекати — нетерплячі цабе, не звиклі до такого, були не в захваті. Ґерінґ, господар вечора, зласкавив гостей своєю появою лише через п’ятнадцять хвилин після призначеного часу. За ним ходив хвостом Вальтер Функ⁴, коренастий лисань, який служив прессекретарем гітлерівського уряду. Новий канцлер з’явився ще пізніше в супроводі Отто Ваґенера, свого головного радника з економічних питань. Балом заправляв Яльмар Шахт, колишній президент Райхсбанку — центрального банку Німеччини. (Як виявиться згодом, тут були всі четверо майбутніх гітлерівських міністрів економіки — Функ, Шахт, Ґерінґ і Шмітт.) Ця зустріч стала кульмінацією ретельної роботи гітлерівських посадовців, які роками налагоджували стосунки з магнатами, плекаючи в них віру в нацизм.

Потиснувши руки підприємцям, Гітлер виголосив півторагодинну промову — без папірців і запинок. Замість обіцяних розмов про економіку — широкий зріз поточної політичної ситуації. Переломний для історії Німеччини 1918 рік став катастрофою: поразка Німецької імперії в Першій світовій війні та революція в царській Росії, внаслідок якої до влади прийшли комуністи. Гітлер вважав, що настав час раз і назавжди покласти край боротьбі правих і лівих сил⁵.

Гітлер стверджував, що, підтримавши його сходження на пост фюрера, магнати фактично підтримають себе, свої фірми та статки. «Приватне підприємництво несумісне з демократією, — заявив 43-річний канцлер. — Це можливо лише коли народ має здорове уявлення про владу й особистість. Усе позитивне, добре й цінне, чого досяг світ у галузі економіки та культури, зумовлено винятково роллю особистості»⁶. Гітлер не сказав прямо про скасування профспілок, переозброєння, війну чи усунення євреїв із життя Німеччини. Однак натякнув: «Якщо хочемо розгромити суперника, то спершу маємо здобути абсолютну владу»⁷.

Під кінець промови Гітлер пояснив, як це станеться. Уже через два тижні, 5 березня 1933 року, народ Німеччини визначить майбутнє країни, проголосувавши на загальнонаціональних виборах — «останніх»⁸, за словами Гітлера. Так чи інакше, демократія впаде. Новий канцлер планував повністю викорінити її та замінити диктатурою. «Незалежно від результату, — попередив він, — шляху назад не буде. <...> Є лише два варіанти: витіснити суперника в конституційний спосіб <...> або ж боротися іншою зброєю, що може вимагати більших жертв». Гітлер зазначив: якщо його партія не переможе на виборах, то між лівими та правими силами неодмінно спалахне громадянська війна. І пафосно додав: «Сподіваюся, німецький народ усвідомлює велич цієї години. Адже вона визначить перебіг подальшого десятиліття, а може, і століття».

Як голова Імперської спілки німецької промисловості збройовий і сталеливарний магнат Ґустав Крупп був першим серед рівних у цій когорті підприємців та її уповноваженим представником. На свою першу зустріч із Гітлером 62-річний промисловець підготував розлогу доповідь про економічну політику. Утім, оскільки новий канцлер щойно закликав до розпаду німецької демократії, Крупп вирішив не починати діалогу про нудні економічні нюанси. Натомість він смиренно подякував канцлеру від імені присутніх «за чітке змалювання»⁹ його ідей. І завершив невинними фразами про потрібність швидких ліків проти політичних хвороб Німеччини й нагальність створення сильної держави, яка сприятиме «розвитку та процвітанню економіки й підприємництва».

Вислухавши Крупна, канцлер-австрієць не став чекати на запитання від аудиторії, як і не розкрив справжньої мети цієї сходки. Гітлер лишив це на відкуп господарю прийому — Ґерінґу. А сам ретирувався.

Ґерінґ розпочав з утішної обіцянки стабільності. Він запевнив промислових і фінансових гігантів, «що з політичним утихомиренням ущухне буря й у внутрішній економіці»¹⁰. Мовляв, жодних економічних «експериментів» не планується. Але щоб гарантувати сприятливий клімат для підприємництва, нова коаліція Гітлера має перемогти на виборах. Нарешті, очільник Райхстагу дійшов до головного: нацистській партії потрібні фінанси на виборчу кампанію. Оскільки гроші платників податків і державні кошти не можна використовувати з політичною метою, «кола, не залучені до політичної битви, мають піти бодай на фінансові жертви, так конче потрібні нині».

Підсумував Ґерінґ словами Гітлера: оскільки «вибори 5 березня, без сумніву, стануть останніми на подальше десятиліття, а може, і століття», прохання до титанів підприємництва про «фінансові жертви» більш ніж обґрунтоване¹¹. Промовивши це, Ґерінґ вийшов із зали, щоб ошелешені гості перетравили почуте.

Слово взяв один вусань — економіст Яльмар Шахт. На відміну від двох попередніх ораторів, Шахт відразу перейшов до справи й запропонував зібрати три мільйони райхсмарок (на сучасні гроші — приблизно 20 мільйонів доларів) на виборчу кампанію нацистської партії та її партнера в націоналістичній коаліції — Німецької національної народної партії¹². Щоб захопити владу над країною, нацистам був потрібен коаліціант. Але ненадовго.

Підприємці одразу ж визначили суми. Власники підприємств вугільної та металургійної промисловості з Рурської області мали скинутися по мільйону райхсмарок, гірничодобувної та хімічної — по пів мільйона. Мільйон, що залишився, докладуть компанії з видобутку бурого вугілля, виробництва автомобілів, устаткування та електротехніки. Чоловіки домовилися, що 75 % грошей підуть нацистській партії. Решта дістанеться коаліціанту. На завершення Шахт промовив найкоротшу, проте найдорожчу фразу вечора: «А тепер у касу, панове!»¹³.

Насправді запрошення Гітлера обговорити економічну політику було не лише приводом попросити мільйони на хабарі, щоб підмазати вибори, Гітлер і Ґерінґ навмисне змовчали про важливу деталь: катастрофічне фінансове становище нацистської партії. Вона заборгувала понад 12 мільйонів райхсмарок¹⁴, а наявної готівки було недостатньо для проведення кампанії під усенародні вибори. Утім цю проблему швидко владнали. Протягом кількох днів і тижнів після зустрічі чимало її учасників через свої компанії та галузеві спілки перерахували кругленькі суми на довірчий рахунок, який Шахт відкрив у приватному банку Delbriick Schickler («Дельбрюк шіклер») у Берліні. Магнати явно не соромилися фінансувати загибель демократії. Найбільші пожертви нацистам надійшли від спілки гірничодобувних підприємств (600 тисяч райхсмарок) і синдикату IG Farben (400 тисяч райхсмарок)¹⁵.

Наступного дня після сходки, 21 лютого 1933 року, 35-річний Йозеф Ґеббельс, який керував пропагандистською машиною нацистів на посаді столичного гауляйтера (регіонального вождя), написав у своєму щоденнику: «Ґерінґ потішив звісткою: є з мільйони на вибори. Прекрасно! Я негайно сповістив увесь відділ пропаганди. А через годину вже загуркотіли станки. Ми запускаємо виборчу кампанію. <...> Тепер робота на радість. Гроші є»¹⁶. Перший запис у цьому щоденнику Ґеббельс зробив напередодні, бідкаючись у своїй берлінській штаб-квартирі через брак коштів. Як одна доба може все змінити!

Вступ

На конференції з цифрового маркетингу в Гамбурзі 8 травня 2019 року Верена Бальзен — 26-річна спадкоємиця компанії Bahlsen, відомого німецького виробника печива, — вийшла на сцену, щоб у прямому ефірі виголосити програмну промову про сталий розвиток харчової промисловості. Синій джинсовий комбінезон і чорна водолазка, зверху чорний піджак — стримані кольори різко контрастували з хвилястим рудим волоссям і яскравими веснянками. Дівчина впевнено взяла мікрофон. Утім за кілька хвилин відхилилася від теми, відреагувавши на виступ політика-соціаліста, який перед цим говорив про ідею спільної власності на найбільші компанії Німеччини, як-от BMW. «Так, я капіталістка, — заявила Верена. —Я володію чвертю акцій Bahlsen і тішуся з того. Хочу, щоб вони й надалі мені належали. Щоб я могла заробляти гроші, а на отримані дивіденди купувати яхти й усе інше»¹⁷.

Зухвалі слова ораторки миттєво здійняли хвилю збурення в соцмережах. Як вона сміє хвалитися своїм багатством, коли відомо, що на підприємстві її сім’ї використовували примусову працю під час Другої світової? За кілька днів по тому в інтерв’ю Bild («Більд») — найбільшому таблоїду Німеччини — Верена відмахнулася від критики: «Мене тоді ще й на світі не було. До того ж ми платили примусовим працівникам так само, як і німцям, та добре до них ставилися». І додала: «Bahlsen нема за що відчувати докори сумління»¹⁸.

Спалахнув скандал. Верена скоїла чи не найбільший моральний злочин за мірками сучасної Німеччини: показала невігластво стосовно епохи нацизму. Ні для кого не секрет, що фірма її сім’ї, як і більшість тогочасних німецьких компаній, наживалася на системі примусової праці, яку розгорнули нацисти в роки Другої світової війни: іноземців мільйонами вивозили з батьківщини та змушували працювати на німецьких фабриках, часто за мізерну платню та в жахливих умовах. Що ж до Bahlsen, то близько 700 робітників — переважно польок та українок — було примусово депортовано на фабрику печива в Ганновері. Там із них знущалися й недоплачували за роботу¹⁹. Коментарі Верени розлетілися по всьому світі газетними заголовками — і наслідки не забарилися. Історики та політики осудили її слова. Посипалися заклики бойкотувати печиво Bahlsen.

Через кілька днів перед багатоквартирним будинком у берлінському районі Пренцлауер-Берг, де жила Верена, вишикувалася черга чорних лімузинів марки «Мерседес», щоб перевезти її разом із пожитками додому в Ганновер. Потім сімейна компанія публічно вибачилась від імені Верени. Але журналісти тижневика Der Spiegel («Шпігель») копнули глибше²⁰. І з’ясували, що дід Верени та його брати, які керували Bahlsen у часи Третього Райху, входили до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НПРПН; або ще НСДАП — від нім. National-sozialistische Deutsche Arbeiterpartei) — нацистської партії Гітлера — і робили пожертви на користь СС, усемогутньої воєнізованої організації нацистської Німеччини. Репортери виявили, що на завод у Ганновері було депортовано багато українських жінок із київської фабрики печива, яку компанія Bahlsen експропріювала. А після війни Бальзени, як і мільйони німців, заперечували всі звинувачення у співпраці з нацистами й уникли покарання.

Обурення суспільства наростало, тож Бальзени використали перевірений метод боротьби з гнівом: через свою компанію вони оголосили, що найняли видатного німецького історика для незалежного дослідження історії фірми та родини, включно з їхньою діяльністю в епоху нацизму. По завершенні дослідження результати мали бути оприлюднені для загального ознайомлення. Заява спрацювала — суперечки вщухли. Але я знав, куди приведе ця історія.

Кількома роками раніше, наприкінці листопада 2011-го, я приєднався як репортер до нової команди Bloomberg News, яка розслідувала приховані багатства мільярдерів і родинних компаній, у рази більших за Bahlsen. Моя робота в нью-йоркському офісі почалася через тиждень після того, як поліція насильно вигнала членів акції «Захопи Волл-стріт» із парку Зуккотті в самому центрі фінансового району Мангеттена. Внаслідок фінансової кризи попередніх років по всьому світі відчувалася напруженість між 1 % і 99 %. І хоча я мав висвітлювати американські бізнес-династії, як-от Кохів та Волтонів (їм належить Walmart), невдовзі мене як нідерландця попросили охопити ще й німецькомовні країни.

Згодився я неохоче. Жорстока окупація нацистами моїх рідних Нідерландів із травня 1940-го по травень 1945-го залишила глибокий відбиток на попередніх поколіннях і в нашій національній свідомості. Тоді нацисти окупували й розграбували мою країну. У 1990-х, зростаючи в Амстердамі, я бачив, як німці «вторгалися» на наші пляжі під час весняних і літніх канікул, а що ще гірше — вони часто перемагали нас у футболі (і досі це роблять).

Мою жартівливу ворожнечу до німців підсилювали історії про те, що пережила моя родина під час війни. У 1941-му дідусь по маминій лінії, протестант і на той час ще холостяк, намагався зі своїм найкращим другом утекти човном із Нідерландів до Англії²¹. Вони планували приєднатися до Королівських впс, але човен викинуло на берег, і їх заарештували німецькі солдати. Бранців засудили як політичних в’язнів. Дідусь провів майже два роки в полоні, працюючи з примусу на сталеливарному заводі в Бохумі. Там він захворів на туберкульоз і на час звільнення так змарнів, що був на межі смерті.

Татових батьків — євреїв — розлучили під час війни²². Дідусь володів мереживо-панчішними фабриками поблизу нідерландсько-німецького кордону. Після того як фабрики експропріювали, дідусеві вдалося сховатися в Амстердамі. Бабуся, уродженка Швейцарії, намагалася у 1942-му втекти на батьківщину з моєю трирічною тіткою на руках і ще з одним попутником. На французько-швейцарському кордоні їх заарештувало гестапо (таємна поліція нацистської Німеччини). Гестапівець змилувався над бабусею та її маленькою дитиною і відпустив їх. Вони втекли у Швейцарію. їхньому попутнику—відомому художнику—так не пощастило. Поїздом його відправили в Собібор (табір смерті в окупованій нацистами Польщі), де згодом убили.

Попри страждання в роки війни, моїм дідусям і бабусям винятково пощастило. Після звільнення Європи дідусь-єврей возз’єднався з дружиною та маленькою дочкою і повернув свої панчішні фабрики, але його батько, на жаль, загинув у концтаборі Берген-Бельзен. Мої єврейські дідусь і бабуся не озлобилися через те, що нацисти вбили їхніх близьких. Не озлобився й дід по матері за те, що пробув у німецькому полоні. Перш ніж його позбавили свободи, він закохався в дівчину, яка жила по сусідству. Коли дід лікувався від туберкульозу у швейцарському санаторії, бабуся не відходила від його ліжка. І невдовзі після дідового одужання вони побралися.

Через кілька років після закінчення війни народилися мої батьки. Загалом дідусі й бабусі вибудували хороше життя собі, своїм дітям і мені.

Утім дідусь по материній лінії мав звичку м’яко «мститися» німцям: він постійно з них глузував. Гордий нідерландський патріот, герой мого дитинства. Разом із бабусею вони жили на фермі в невеликому селі на три сотні жителів, яке розкинулося неподалік від облюбованих німцями пляжів. «Чергове вторгнення», — підсміювався дід щовесни. Він узяв із мене обіцянку ніколи не сприймати німців серйозно саме через їхню надмірну серйозність до себе. І я заприсягнувся, що не буду. «Гумор — то найкраща помста», — пояснив він.

Але через нове редакційне завдання я почав сприймати німців дуже серйозно — особливо тих, хто крутився у великому бізнесі та фінансах. Влітку 2012-го, готуючи репортаж, я випадково натрапив на непримітний сайт. «Harald Quandt Holding», — заявляла домашня сторінка холдингу, на якій були перелічені активи його інвестиційних компаній на суму 18 мільярдів доларів. Як маловідомій німецькій фірмі з довірчого управління сімейним капіталом, яка має простенький вебсайтик на одну сторінку, вдалося інвестувати такі приголомшливі гроші? Саме це запитання стало тією тоненькою ниточкою, яка привела мене до цієї історії.

Виявилося, що ця гілка бізнес-династії Квандтів проростає від такої собі Маґди Ґеббельс — неофіційної першої леді Третього Райху, дружини нацистського міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса²³. Із семи дітей Маґди тільки синові Гаральду вдалося пережити війну. Гаральд — єдиний потомок Маґди від першого шлюбу з промисловцем Ґюнтером Квандтом — зростав у родині Ґеббельсів, але ніколи не вступав до нацистської партії. У нього був старший напіврідкий брат Герберт Квандт, який через роки після війни врятував BMW від банкрутства. До 2012 року наймолодше покоління спадкоємців Герберта залишалося най-заможнішою родиною Німеччини, майже повністю контролюючи BMW, тоді як нащадки Гаральда керували «меншим» холдингом у зеленому курортному містечку поблизу Франкфурта.

У 2007-му Квандти провернули такий самий трюк, як і Бальзени: доручили німецькому професору історії дослідити нацистське минуле родини. До такого кроку вдалися після того, як на телеекрани вийшов осудливий документальний фільм, що пролив світло на причетність династії до Третього Райху, наголошуючи на масовому виробництві зброї, використанні примусової та рабської праці, а також захопленні фірм, що належали євреям. Саме Ґюнтер і Герберт Квандти керували родинними компаніями, які мали до цього стосунок.

Готуючи репортаж, я зрозумів: члени найбагатшої гілки династії Квандтів — тієї, що володіє BMW, — навіть після публікації у 2011 році дослідження, яке самі ж замовили, нібито задля «відкритості», не хочуть прозоро тлумачити історію²⁴. Наукова розвідка показала, що за часів нацизму патріархи сім’ї скоїли значно більше жорстоких злочинів. І, як невдовзі я з'ясував.

Квандти були такі не самі. Є й інші німецькі бізнес-династії, які процвітали в епоху Третього Райху та, зберігши контроль над величезними глобальними активами, водночас намагались відвертітися або просто уникнути покаяння за темне минуле свого роду.

Історії цих родин ніколи не діставали розголосу за межами Німеччини. Тим часом ці клани досі контролюють мільярди євро та доларів. Деякі спадкоємці більше не володіють бізнесом, а просто насолоджуються успадкованим багатством. Утім чимало з них досі є власниками відомих на весь світ брендів — ми їздимо на їхніх автомобілях, п’ємо їхню каву чи пиво, орендуємо в них будинки, живемо на їхній землі, бронюємо їхні готелі для відпусток чи відряджень. Мої статті фокусувалися переважно на фінансах цих сімей. Зрештою, це ж Bloomberg. Однак через такий кут огляду найважливіші запитання так і лишилися без відповідей. Як за правління Гітлера главам цих кланів вдалося здертися на вершину могутності? Чому після падіння нацистської Німеччини майже всім їм дозволили розгулювати на волі? Чому після стількох десятиліть чимало їхніх нащадків досі так неохоче визнає злочини своїх предків та ухиляється від чіткого висловлення своїх поглядів на ці історії? І чому їхні благодійні фонди, медіапремії та корпоративні штаб-квартири досі називаються на честь праотців, які співпрацювали з нацистами?

Відповіді на ці запитання (принаймні якусь їх частину) містяться на цих сторінках — в історіях походження деяких із найзаможніших правлячих династій Німеччини, які досі тримають у своїх руках чималий шмат глобальної економіки. Точніше — в історіях патріархів династій, які, сприяючи звірствам Третього Райху, накопичили незліченні багатства та владу. Народжені в імперській Німеччині чи на її околицях, ці люди поповнили лави підприємницької еліти в нестабільні часи після Першої світової. На початок ери нацизму в 1933-му вони стали солідними промисловцями, фінансистами, виробниками харчів чи проектувальниками автомобілів, хоча дехто тільки починав своє кар’єрне сходження як спадкоємець владного батька. Ці люди співпрацювали з режимом Гітлера в роки, що передували Другій світовій війні, збагачуючи себе та свої фірми на виробництві зброї, використанні примусової та рабської праці й загарбанні компаній, що належали як євреям, так і неєвреям і в Німеччині, і на окупованих нацистами територіях.

Деякі з цих можновладців були затятими нацистами та беззаперечно поділяли ідеологію Гітлера. Утім більшість — просто підприємливі, безпринципні опортуністи, які прагнули розширити свої бізнес-імперії за будь-яку ціну. За часів Третього Райху всі вони стали членами нацистської партії чи СС — а то й обох. Отака вона, темна історія Квандтів, які володіють концерном BMW; Фліків, колишніх власників Daimler-Benz («Даймлер-Бенц»); фон Фінків, фінансистів та засновників Allianz і Munich Re («Мюніх Ре»); Порше-Пієхів, які контролюють Volkswagen і Porsche; та Еткерів, яким належать глобальні імперії інгредієнтів для випічки, напівфабрикатів, пива та розкішних готелів. Патріархи їхніх сімейств — нацисти-мільярдери. У книжці детально описано нацистське минуле династій німецьких підприємців, які й донині мають світовий вплив і вагу, а також їхню розплату за діяння часів Третього Райху.

Однак ця книжка не тільки про гріхи німецьких промислових і фінансових титанів. Це ще й історія про те, як після перемоги у війні союзникам довелося вершити долі цих нацистських спекулянтів. Але з міркувань політичної доцільності та через страх перед навислою загрозою комунізму Сполучені Штати і Велика Британія тишком повернули більшість цих вельмож у Німеччину — і винуватці переважно відбулися суто символічним покаранням. Протягом подальших десятиліть західна частина розділеної навпіл Німеччини вибудувала одну з найпотужніших світових економік, а ті ж таки підприємці-нацисти накопичили мільярди доларів, поповнивши лави найбагатших магнатів світу. І весь цей час вони мовчали або відверто брехали про свою причетність до геноциду.

Нині дуже мало нащадків цих персон по-справжньому спокутує минуле сім’ї. Решта й досі відмовляється визнавати його — до того ж без якихось особливих негативних наслідків. Кар’єра Верени Бальзен ніяк не постраждала через її висловлювання. Батько невдовзі навіть підвищив дочку. У середині березня 2020-го компанія Bahlsen оголосила, що саме Верена серед трьох своїх братів і сестер стане головною активною акціонеркою та представлятиме наступне покоління в родинному бізнесі²⁵.

Німеччина піднялася після поразки у Другій світовій і вибудувала толерантне суспільство, яке виховується в пам’яті та розкаянні за помилки минулого. Сьогодні, коли чимало великих світових держав стає жертвами диктаторів, ультраправих популістів і демагогів, Німеччина залишається моральним хребтом Заходу. Ця крихка рівновага значною мірою тримається на постійному публічному покаянні за нацистське минуле та масові звірства часів гітлерівського режиму. За минулі пів століття політичні лідери Німеччини не уникали моральної відповідальності й визнавали давні гріхи. Але останнім часом Німеччина почала трансформуватися в іншому напрямку. Поступово відходять із життя останні свідки нацистської епохи, і тьмяніє пам’ять про Третій Райх, а реакційні праві сили — дедалі зухваліші та популярніші — знущаються з прогресивних ідеалів післявоєнної Німеччини.

За часів повсюдної дезінформації та розквіту ультраправих по всьому світі історична прозорість і подальше розкаяння набувають ще більшої важливості. Прикладом того є Сполучені Штати і Велика Британія, де зносять статуї Христофора Колумба, генералів Конфедерації та работорговців, а коледжі, названі на честь президентів-расистів, перейменовують. Проте цей поступ до визнання минулого чомусь не обходить багатьох легендарних німецьких бізнесменів. їхня темна спадщина досі прихована в усіх перед очима. Однак ця книжка певною мірою є спробою виправити цю помилку.

Частина I

«ЦІЛКОМ ПОСЕРЕДНІЙ»

Родина Квандтів десятиліттями наживалася на війні та потрясіннях. Але коли в жовтні 1918-го у розпал пандемії грипу Ґюнтер Квандт назавжди переїхав у Берлін, саме війна та потрясіння от-от мали відібрати у 37-річного текстильного магната його країну. Ґюнтер на власні очі бачив, як унаслідок поразки в Першій світовій мила його серцю Німецька імперія зазнала краху, втративши мільйони солдатів в окопах. Та попри нищівну поразку Квандти заробили на цій війні мільйони²⁶. Під керівництвом Ґюнтера текстильні фабрики його сім’ї, розміщені на теренах землі Бранденбург за кілька годин їзди на північ від столиці, щотижня штампували тисячі комплектів уніформи для свого давнього клієнта — імперської держави. В окопи та на передову ринули потоки молодих німецьких солдатів — і кожен потребував нової форми замість пошматованих мундирів полеглих товаришів. Так тривало тиждень за тижнем протягом чотирьох, здавалося, нескінченних років.

Утім для Ґюнтера поразка Німеччини обернулася перемогою. Після закінчення війни грошей, які Квандт заробив на ній, вистачило для переїзду в Берлін. У воєнні роки Ґюнтеру вдалося уникнути військової служби: спершу його визнали фізично непридатним, а згодом він став провідною фігурою у військовій економіці імперії. З Берліна він на чолі урядового відомства контролював постачанням сукна для армії та флоту. Водночас Ґюнтер керував сімейними фабриками, щодня надсилаючи листи зі вказівками, тоді як двоє його молодших братів і зять воювали на фронті. Коли родичі повернулися з боїв, Ґюнтер заявив, що назавжди переїжджає в Берлін. З бурхливої німецької столиці промисловець і далі наглядав за текстильними фабриками. Однак він прагнув вийти на більшу арену, випробувати нові підприємницькі проекти, розширитися на інші галузі.

Ґюнтер любив Берлін. Він народився 28 липня 1881 року в провінційному містечку Пріцвальк, приблизно за 130 кілометрів на північний захід від столиці імперії. Первістка відомої родини текстильників —а отже, спадкоємця—у 15 років відправили в Берлін здобувати належну освіту; там він жив зі своїм учителем англійської мови. На зламі століть кайзерівська Німеччина стала провідною індустріалізованою державою, а Берлін—її гарячим серцем. У вільний час Ґюнтер гуляв розпростертою гамірною столицею й дивився, як на землі будували залізницю, а під землею — метро. Період навчання в Берліні Ґюнтер згадував як «щасливі роки»²⁷. Він волів би далі вивчати архітектуру, але про це не могло бути й мови. Ґюнтера викликали додому переймати текстильну справу його хворобливого батька Еміля — високого кремезного чоловіка з густими вусами; Цей гордий прусський протестант дотримувався суворих принципів ощадливості, благочестя і працьовитості.

Цього ж разу Ґюнтер переїжджав у Берлін не сам, а в супроводі дружини Тоні та двох маленьких синів Гельмута й Герберта. У шлюбі з Тоні Ґюнтер прожив уже дванадцять років, Гельмуту було десять, а Гербертові — вісім. Для Ґюнтера гарненька брюнетка Тоні стала коханням усього життя. Батьки забороняли йому одружуватися з нею, вважаючи родину дівчини багатими вискочками²⁸. Через їхні намагання розірвати ці стосунки Ґюнтер серйозно замислився про еміграцію до Сполучених Штатів. Навіть розвідав найдешевший маршрут: кораблем до Балтимора, а далі — шукати роботу в Чикаго. Утім так нікуди й не втік. Зрештою, любов і наполегливість перемогли — його батьки дали своє благословення.

15 жовтня 1918 року під час осінніх канікул Тоні разом із синами приїхала в Берлін провідати Ґюнтера та поглянути на їхню нову оселю. Сім’я з чотирьох осіб зупинилася в розкішному готелі «Фюрстенгоф» на Потсдамер-плац. Ґюнтер дуже хотів показати їм особняк, який придбав у зеленому передмісті Нойбабельсберг — колонії з вілл за двадцять із лишком кілометрів на південний захід від центру Берліна, де проживало чимало столичних банкірів, промисловців і заможної інтелігенції. Будинок стояв на березі озера Грібніцзее край парку при палаці Бабельсберг — колишній літній резиденції імператора. Місцина з віковими деревами. Тоні ще цілком не відновилася після операції: післяпологові ускладнення. Вона сподівалася поліпшити тут здоров’я: озеро, парк і вулиця, обсаджена пишними яворами, липами та кленами. «Тут я одужаю»²⁹, — сказала Ґюнтеру дружина, коли той показав їй та хлопчикам маєток.

Однак не судилося. Наступного дня Тоні із синами повернулась у Пріцвальк. А ввечері Ґюнтеру подзвонили звідти: у Тоні легкі симптоми грипу. Щоб хлопчики не заразилися, їх відвезли до родичів. Пандемія вимагала максимальної обачності — іспанка поширювалася миттєво. За два дні грип Тоні переріс у двосторонню пневмонію. У розпачі Ґюнтер поїхав до знайомого лікаря, але той не зміг швидко зарадити, бо мав понад десяток пацієнтів із цим недугом. Тієї холодної жовтневої ночі Тоні померла. їй було лише 34. Тендітна жінка, яка прагнула почати нове життя, не змогла подужати другої хвилі іспанки, що накрила світ, принісши мільйони смертей.

В одну мить Ґюнтер овдовів — осамотів в ошалілій столиці розгромленої імперії, що перебувала на межі зникнення. До того ж невдовзі до нього мали переїхати двоє малих синів, які щойно втратили матір; вони потребували значно більше турботи, ніж він міг дати. У Ґюнтера не було на них часу. Він мусив розбудовувати власну імперію. Сонячного осіннього дня після похорону Тоні Ґюнтер, стоячи біля її могили у Пріцвальку, відчув, що втратив «щось безповоротно»³⁰. «Я думав, що тільки раз у житті людина здатна кохати й бути коханою», — написав він згодом. Але через пів року Ґюнтер знову закохався. Привид цих стосунків донині переслідує Квандтів. Серце підприємця підкорила Маґда Фрідлендер, яку згодом всі знатимуть як Маґду Ґеббельс, «першу леді Третього Райху».

Теплого весняного вечора 21 квітня 1919 року в Берліні Ґюнтер Квандт сів у переповнений нічний поїзд. Був Великодній понеділок. Разом із двома колегами чоловік збирався вирушити першим класом у Кассель, що в центральній Німеччині, на ділову зустріч. Незадовго до відправлення біля купе підприємців мати залишила стояти дочку-підлітку, обвішану валізами й коробками. Перед цим мати обшукала весь поїзд — жодного вільного місця. І на прощання наказала доньці: «Маґдо, стоятимеш тут»³¹. Ґюнтер почекав дві-три хвилини, а потім підвівся й без прихованих думок запросив дівчину сісти з ними. Утім знадобилося значно більше часу і ще кілька запрошень від Ґюнтера, щоби боязка Маґда зрештою наважилася прочинити двері купе й приєднатися до трьох значно старших чоловіків.

Ґюнтер допоміг Маґді покласти речі, і вона опустилася на м’яке сидіння. Щойно двоє заговорили, як Ґюнтер побачив, якою привабливою була дівчина: «Я запросив утілення виняткової краси: світло-блакитні очі, гарне густе світле волосся, правильні риси обличчя, струнка фігура»³², — писав він пізніше. Маґді було лише сімнадцять: на двадцять років менше, ніж Ґюнтеру, і на шість років більше, ніж його старшому синові Гельмуту. Вона провела великодні канікули в Берліні з матір’ю та вітчимом і тепер поверталась до школи-пансіону в Госларі, гірському містечку в центрі Німеччини. Ґюнтер і Маґда розмовляли всю дорогу, обговорюючи подорожі й театри Берліна. Чоловік закохався. Близько першої години ночі поїзд зупинився на станції Гослар. Допомагаючи Маґді знести речі з вагона, Ґюнтер крадькома зиркнув на багажну бирку й прочитав адресу пансіону.

Прибувши в Кассель, Ґюнтер надіслав Маґді листа, у якому просився прийти до неї в пансіон наступного дня. Він збирався вдати друга її батька, щоб директорка відпустила з ним дівчину. Маґда дала згоду. Наступного дня Ґюнтер заявився в школу з букетом троянд — не для Маґди, а для директорки, щоб та дозволила Маґді прогулятися з ним. Почалося залицяння. А вже на третьому побаченні, коли водій віз їх мальовничими Гарцськими горами, на задньому сидінні автомобіля Ґюнтер освідчився Маґді³³. Приголомшена дівчина попросила три дні на роздуми. Ті шлюби, які вона бачила за свої сімнадцять років, були далекі від ідеалу.

Маґда народилася поза шлюбом 11 листопада 1901 року в Берліні. Її батьки — інженер Оскар Рітшель і покоївка Авґуста Беренд — згодом таки одружилися. Втім мати Маґди розлучилася з Рітшелем, коли дізналася про його роман. І вийшла заміж удруге. Її чоловік, Ріхард Фрідлендер, був німецьким підприємцем з єврейським корінням. Однак тепер і цей шлюб розпадався. Маґда росла єдиною дитиною в інтернаціональній заможній сім’ї з верхівки середнього класу. Родина жила в роз’їздах між Берліном і Брюсселем, де дівчинка вчилася в суворій католицькій школі-інтернаті під керівництвом черниць. Вітчим був не єдиним євреєм у житті Маґди³⁴. Незадовго до зустрічі з Ґюнтером вона розійшлася з Віктором Хаїмом Арлозоровим, амбітним єврейським емігрантом з Російської імперії. Він вивчав економіку в престижному Берлінському університеті імені Гумбольдтів. Але як шикса — неєврейська жінка — Маґда відчувала, що ніколи не буде «своєю» в єврейській громаді.

Після трьох днів роздумів Маґда прийняла пропозицію Ґюнтера. Дівчину приголомшило те, що цей товстопузий підстаркуватий вельможа, який носив двобортні костюми, сорочки з накрохмаленими комірцями й золотими запонками, мав гроші та владу, так зацікавився нею. Високий, круглолиций чоловік із пронизливими блакитними очима, який ховав залисину під жахливо зачесаним пасмом, видавався радше імпозантним, ніж привабливим. Однак рішення вискочити заміж за старшого на два десятиліття жениха було зумовлене не романтичними почуттями — тут спрацювали харизма й честолюбство. Ґюнтер, який завжди пустотливо всміхався, наче знав те, чого не знали інші, причарував Маґду. Вона жадала покинути пансіон і стати дружиною когось із набитим гаманцем і авторитетом у діловому світі. Мріяла, як господарюватиме у великому будинку й влаштовуватиме світські заходи для чоловікових друзів і ділових партнерів. Однак, перш ніж одружитися, Ґюнтер наполіг, щоб Маґда виконала дві умови: повернутися з католицизму в протестантизм і знову взяти своє перше прізвище Рітшель. Фрідлендер, єврейське прізвище її вітчима, не влаштовувало Ґюнтера та його консервативну лютеранську родину. Маґда слухняно підкорилася. «Релігія не має для мене значення, у мене в серці свій Бог»³⁵, — пояснила дівчина матері.

Ґюнтер Квандт

На початку січня 1921-го Ґюнтер і Маґда справили весілля в курортному готелі на західному березі Рейну, неподалік від Бонна. На нареченій була сукня з брюссельського мережива. Але сімейна ідилія тривала недовго. Різниця у віці та характерах молодят швидко стала до болю очевидною, коли трудоголік Ґюнтер раптово перервав десятиденну весільну подорож в Італії, щоб відвідати «конференцію, яку не можна пропустити»³⁶. Утім ще до раптового від’їзду подорож уже була провальна. Коли водій возив пару в лімузині «Мерседес», показуючи італійські краєвиди, Маґда виявила, що її чоловіка не дуже цікавить «справжня» Італія. Як згадувала її мати Авґуста, Маґда зрозуміла, що «він був людиною, позбавленою всякої естетичної чутливості, закоренілим прагматиком, для якого мистецтво та краса мало що важили. До природи він теж був байдужим. Подорожуючи Умбрією, серед класичних пейзажів із багатою історією <…> Квандт пояснював дружині геологічну будову надр і прораховував їхній промисловий потенціал»³⁷. А проте мандрівка не була марною, і листопада 1921 року, трохи більше ніж через дев’ять місяців після весільної подорожі, Маґда народила їхню єдину спільну дитину— сина Гаральда.

Маґда Фрідлендер

Народжувала жінка сама в лікарні. Ґюнтер, ясна річ, працював. Після повернення додому в Берлін його цікавили тільки справи, але аж ніяк не особисте життя. Навіть подорожуючи з дружиною та синами, магнат насамперед відвідував компанії чи фабрики. Він завжди трудився по 12 годин на день: сідав за робочий стіл о 7:30 ранку й повертався додому о 7:30 вечора, «втомлений і побитий»³⁸, як згадувала пізніше Маґдина мати. «Після вечері він умощувався у своє крісло, розгортав столичний фінансовий вісник — і через три хвилини засинав». Ґюнтер страждав на хронічне виснаження. Скаржився, що не має часу читати книжки чи вигадувати нові ідеї. Світське життя його майже не цікавило — він міг піти на якийсь діловий захід, але сам «влаштовував їх тільки якщо цього неможливо було уникнути». Маґду це пригнічувало. Домашні прийоми були єдиною можливістю для домогосподарки стати господинею дому й відчути себе в центрі уваги. Але у світі Ґюнтера майже не існувало місця для подружнього життя. Тож Маґді довелося пристосуватися.

На початку 1920-х років, коли Ґюнтер і Маґда Квандти вже віддалялися одне від одного, нова повоєнна німецька держава, відома як Ваймарська республіка, поринала в хаос. Багато підприємців трималося осторонь нестабільної політики парламенту — одна конституційна криза змінювалася іншою. Натомість для отримання прибутку та важелів впливу вони почали грати на іншому полі — на фондовому ринку.

Гіперінфляція та відтік капіталу з Німеччини прискорилися влітку 1922-го після вбивства міністра закордонних справ, промисловця єврейського походження Вальтера Ратенау, та загрози невиплати гігантських репарацій, накладених на Німеччину згідно з Версальським договором. Після вбивства Ратенау в Берліні щезла остання крапля довіри до німецької валюти. Інфляція зросла на 1300 %, і Райхсбанк почав друкувати купюри в трильйони марок. У цій ситуації виграли лише ті нечисленні заможні німці, які інвестували в матеріальні активи — нерухомість і заводи; усі їхні борги миттєво випарувались. Але середній клас Німеччини здебільшого тримав свої гроші в заощадженнях або нікчемних облігаціях, з яких фінансувалася Перша світова війна. Тож мільйони німців розорилися.

Акції, однак, лежали на межі між матеріальними та ліквідними активами на незвіданій землі — ринку фінансів, — куди наважувалися ступати лише найвідчайдушніші спекулянти. І Ґюнтер Квандт належав до таких. Шукаючи можливості диверсифікувати зароблені на війні гроші, Ґюнтер вдався до торгівлі валютою та біржових спекуляцій. У міру того як ціни падали, дрібні інвестори розпродували акції, давши змогу тим кільком фірмам, підкріпленим матеріальними активами, торгувати за гнучкими цінами. Мрія кожного спекулянта — хоча й авантюрна. Нестабільність німецької валюти сприяла мінливим коливанням цін, і трейдер-дилетант міг легко дати маху, поставивши проти масштабних інвесторів, які хотіли розкупити великі пакети акцій і використати дешеві боргові зобов’язання для спекуляцій.

Після того як восени 1921 року особливо ризикована угода щодо вовняної фабрики принесла Ґюнтеру 45 мільйонів марок³⁹, він доручив десятку банків скупити акції десятка промислових підприємств. Зокрема, капіталіст вклав гроші у великого німецького виробника поташу⁴⁰ — Wintershall. І хоча Ґюнтер увійшов до ради з розробки копалень, проте повного контролю над компанією не мав, І це його дуже бентежило. «Я не міг нічого сказати»⁴¹, — згадував він. Неприємна й незнайома роль для текстильного магната, який дистанційно керував сімейними фабриками та мав намір стати головним гравцем в іншій галузі. Йому щойно стукнуло сорок — годинник цокав. Ґюнтер писав, що його нудило від перспективи використовувати свій статок тільки для спекуляцій на акціях у «лихі часи інфляції». Утім, якщо це так, то йому вдавалося майстерно приховувати свою огиду. Навіть після бурхливого скуповування акцій у нього досі залишалося 35 мільйонів марок. Він був готовий купити собі компанію.

Навесні 1922-го Ґюнтер визначився зі здобиччю: берлінське підприємство Accumulatoren-Fabrik AG (AFA) («Аккумулаторен-фабрік аг»). Ця компанія стала одним із найбільших у світі виробників акумуляторів. Коли Ґюнтер накинув оком на AFA, по всій планеті повним ходом ішла електрифікація. До того ж фірма мала глибокі зв’язки з оборонною промисловістю, бо постачала акумулятори для німецьких підводних човнів під час Першої світової. Однак внутрішня вартість AFA не позначалася на ціні її акцій. Вони були розпорошені між широким колом власників, а сама компанія не мала відповідних механізмів, як-от привілейованих акцій, для захисту від поглинання.

Ґюнтер почав щодня скуповувати акції AFA, використовуючи мережу фіктивних компаній, банків і підставних осіб⁴², включно з членами сім’ї, щоб не привертати уваги й зібрати більше грошей, залишаючись анонімним. Проте у вересні 1922-го він був змушений вийти на біржу, коли правління AFA оголосило про збільшення капіталу, що супроводжувалося випуском привілейованих акцій. На той час Ґюнтер придбав лише чверть активів AFA. Збільшення акцій унеможливило б купівлю мажоритарної частки.

Наступного дня, сидячи за столом у своєму кабінеті, Ґюнтер читав берлінський фінансовий вісник і натрапив на анонімне оголошення⁴³, яке закликало інших акціонерів AFA голосувати проти пропозицій правління. Підприємець подзвонив Вальтерові Функу, головному редактору газети. Функ знав усіх ділових людей Німеччини й розповів, що оголошення розмістив чоловік на ім’я Пауль Гамель — того ж вечора Ґюнтер призначив йому зустріч. Гамель був партнером приватного банку Sponholz («Шпонгольц») і спеціалізувався на корпоративних поглинаннях. Вони з Ґюнтером вирішили об’єднати зусилля.

Після місяця напружених переговорів з правлінням ара корпоративні рейдери вийшли переможцями⁴⁴. Привілейованих акцій так і не випустили, а Ґюнтер отримав чотири місця в наглядовій раді. Тим часом він і далі таємно скуповував акції AFA за гроші зі своїх текстильних фабрик. У червні 1923-го Ґюнтер став головою наглядової ради, а його група контролювала близько 75 % акцій.

Вороже поглинання AFA відбулося. Ґюнтер здобув контроль над усесвітньо відомою компанією в новій галузі. Він швидко перевтілився з торговця текстилем у пронирливого спекулянта, і далі — у повноправного промисловця. Та ще й завдяки Функу знайшов ділового партнера в особі Пауля Гамеля. Після смерті одного з керівників AFA в січні 1925-го Ґюнтер зайняв кабінет покійного підприємця в штаб-квартирі компанії на Асканішер-плац, з. Поруч із головним залізничним вокзалом Берліна, у самому серці урядового та ділового кварталу — біля грошей і влади. Звідти, сидячи за масивним здвоєним столом темного кольору в просторому кабінеті з високими стінами, обшитими деревом, Ґюнтер правив щойно посталою імперією Квандта.

Через три роки Ґюнтер загарбав другу компанію — Deutsche Waffen-und Munitionsfabriken (DWM) («Дойче ваффен-унд муні-ціонсфабрікен»). Під час Першої світової підприємство було одним із провідних у виробництві зброї та боєприпасів для кайзерівської армії. Його дочірні компанії виготовляли знамениті гвинтівки «Маузер» і пістолети «Люґер», а ще — мільйони патронів і деталей для винищувачів. Ґюнтер ніжно називав DWM «маленьким Круппом»⁴⁵, натякаючи на сумнозвісного металургійного кита Krupp — найбільшого виробника зброї в Німеччині.

Колись могутня компанія DWM перебувала в скрутному становищі⁴⁶, коли влітку 1928-го Ґюнтер із партнерами зробили на неї ставку. Згідно з угодою про роззброєння Німеччини після програшу у війні берлінська компанія була змушена перепрофілюватись і тепер виробляла лише кухонне приладдя, швейні машинки й інші безневинні предмети. Зі зброї DWM дозволялося випускати тільки спортивні та мисливські рушниці. Ціна акцій компанії різко впала через чутки про неплатоспроможність і застарілу команду управлінців.

Через свій критичний стан DWM була значно легшою і дешевшою здобиччю для поглинання, ніж AFA. У своїх мемуарах, опублікованих після Другої світової війни, у 1946 році, Ґюнтер відчайдушно намагався справити враження, ніби він ніколи глибоко не залучався до виробництва озброєння. Стверджував, що саме Пауль Гамель дав йому можливість розширити діяльність у цій галузі⁴⁷. (До цього дуету додався ще один Пауль— Пауль Роде, сталеливарний магнат, — щоб сформувати тріо для поглинання DWM.) За словами Ґюнтера, на наступних зборах акціонерів DWM Гамель так успішно мобілізував інвесторів, що в липні 1928-го рада директорів усім складом пішла у відставку. Якщо не вдаватися до переосмислення історії, то зрештою Ґюнтера й тут призначили головою наглядової ради завдяки репутації вмілого реструктуризатора різногалузевих компаній.

Коли епоха гіперінфляції досягла піка й закінчилася наприкінці 1923-го, Фрідріх Флік, 40-річний сталеливарний магнат, переїхав із дружиною Марі та синами в Берлін. Вони оселилися на віллі, що ховалася в лісах західної частини столиці, — в елітному районі Грюневальд. Флік теж добряче нажився за бурхливі роки спекуляцій та інфляції, що дало йому змогу залишити рідний Зігерланд — сільський регіон на південний схід від Рурської області — й осісти в столиці. Тепер Флік походжав навколо своєї новенької вілли по доглянутій, всипаній гравієм стежці, попихкуючи дешевими сигарами та плануючи наступний зухвалий крок⁴⁸.

На відзначення приїзду Флік придбав величну конторську будівлю⁴⁹ на Бельв’юштрасе, 12. Звідти він керував своєю дедалі більшою імперією промислових активів. Будинок стояв на тихій вулиці між Тіргартеном і Потсдамер-плац. Трохи далі вулицею — метушливий центр Берліна, а за три хвилини їзди на південь — штаб-квартира Ґюнтера Квандта на Асканішер-плац. Завдяки непохитній рішучості, жорстокості й хисту до цифр та хитрощів Флік швидко став одним з найуспішніших і найвпливовіших металургійних магнатів Німеччини. Хоча він рідко показував, що тішився з цього. Ані найменшого натяку на радість у блакитних очах, ані заледве помітної усмішки на обличчі. Присадкувата статура, сухорляве лице, зосереджений погляд і блискавично посивіла голова надавали Фліку страшливого й суворого вигляду, як і личило майбутньому найвідо-мішому промисловцю нацистської Німеччини.

Фрідріх Флік

На два роки молодший за Ґюнтера Квандта, Фрідріх Флік народився 10 липня 1883 року в Ернсдорфі — тихому селі в промисловому центрі кайзерівської Німеччини, що бурхливо розвивався. Батько хлопця торгував деревиною і мав частки в кількох копальнях. Флік вивчав бізнес та економіку в Кельні, потім стажувався у сталеливарній компанії в Зігерланді, яка переживала скрутні часи, а у 24 роки став її директором. Далі він доєднався до правління іншої місцевої сталеливарної компанії, яка теж мала фінансові труднощі. Входження до ради директорів дало Фліку змогу в 1913 році одружитися з Марі Шусс⁵⁰, донькою текстильного фабриканта і шанованого члена міської ради Зігена. Невдовзі в пари народилося троє синів: Отто-Ернст, Рудольф і Фрідріх Карл. Так почала формуватися династія Фліків.

Флік мав надприродну пам’ять на числа й дар аналізувати балансові звіти. Спершу один за одним він реструктурував два сталеливарні заводи, які перебували на межі краху, а потім скористався можливістю, яку подарував початок Першої світової війни. У 1915 році Фліка призначили комерційним директором

Charlottenhiitte («Шарлоттенгютте»). Ця фінансово стійка компанія була найбільшим виробником сталі в Зігерланді — та все ж невеликим, порівнюючи з численними конкурентами в усій Німецькій імперії. Члени правління дозволили Фліку розпочати амбітну серію поглинань і за роки війни вчетверо збільшити загальні активи. Компанія вміло дістала зиск від зрослого попиту армії на збройову сталь.

Разом зі зростанням потреби у зброї за останні два роки Першої світової різко злетіли й ціни на сталь, руду та брухт. Флік використав надприбутки Charlottenhiitte у воєнний період, щоби профінансувати корпоративну стратегію поглинання. Водночас він реалізовував власну схему: потайки скуповував акції Charlottenhiitte, яка не мала домінуючого акціонера. Таємне поглинання фінансувалося коштом прибутків побічного брухтового бізнесу, батькових грошей і приданого дружини⁵¹. Ба більше, Флік двічі переконував раду директорів і державу випустити привілейовані акції, щоб відвернути загрози поглинання — як реальні, так і ним самим перебільшені, — щоб ніхто не здобув контролю над Charlottenhiitte.

Відбившись від реальної загрози поглинання з боку легендарного рурського сталеливарного магната Авґуста Тіссена та уклавши з ним угоду на початку 1920 року, Флік заволодів контрольним пакетом акцій Charlottenhiitte. Перетворивши компанію⁵² на особистий холдинг, він швидко перетасовував набір належних йому акцій у металургійних, гірничодобувних та інших підприємствах важкої промисловості, часто купуючи активи через підставних осіб і фіктивні компанії, щоб приховати свою персону та наміри, як це робив Ґюнтер Квандт. Загрозливі темпи, з якими Флік купував, продавав і обмінював акції, породжували гостру конкуренцію та ситуативну співпрацю магната з відомими промисловцями, зокрема Тіссеном та Круппом.

За домовленістю з Тіссеном Флік погодився триматися якнайдалі від Рурської області, тимчасово відмовившись від своєї кінцевої мети. Натомість він почав укладати угоди з металургійними промисловцями Верхньої Сілезії — спірного регіону, який переходив із рук до рук між Німеччиною та Польщею. Така нестабільність була благодатним ґрунтом для скупки задешево. Завдяки угодам у Верхній Сілезії про Фліка заговорили на національному рівні. Першим про нього написав діловий журналіст найбільшої столичної газети Berliner Tageblatt («Берлінер тагеблатт»). У 1924 році репортер зазначив, що Флік «пройнявся духом часу, почуваючись по-справжньому потрібним. Він обома ногами скочив у казан перетасувань, кілька разів пірнув під воду й виплив на поверхню як новий король конгломератів важкої промисловості. <...> Ім’я Фрідріха Фліка невідоме широкій громадськості, однак колеги з гірничодобувної сфери та директори великих банків (які терпіти його не можуть, бо він обігрує їх усуху) визнають його одним із найбільш могутніх, успішних і вмілих підприємців»⁵³. Сам Флік ненавидів будь-яку увагу преси й почав підкупляти журналістів⁵⁴, щоб ті не публікували статей про нього.

Завдяки вторгненню до Сілезії Флік зрештою закріпився в промисловому регіоні, якого жадав найбільше, — Рурській області. Протягом 1923-1924 років він обміняв значну частину своїх акцій у підприємствах Верхньої Сілезії на частки в рурських металургійних компаніях конкурента. Обмін охоплював акції гірничодобувної компанії Gelsenberg («Гельзенберг»). Наступний крок Фліка був найзухвалішим. У 1926-му група рурських промисловців заснувала в Дюссельдорфі Vereinigte Stahlwerke (VST) («Ферайнігте штальверке», Фау-Ес-те) — конгломерат, який регулював виробництво сталі та ціноутворення. Фінансований переважно коштом американських облігацій, він став другою завбільшки металургійною компанією у світі, поступившись за розміром лише американському тресту us Steel. Завдяки обміну акціями сілезьких підприємств Флік здобув значну частку у VST і переніс чимало ділових інтересів у новий рурський конгломерат. Але цього було недостатньо. Він прагнув повного контролю над VST⁵⁵. Унаслідок злиття кількох компаній фірма Gelsenberg стала найбільшим акціонером VST. Флік ухопився за цю можливість і почав скуповувати акції Gelsenberg у надії отримати контрольний пакет. Після серії обмінів та угод — переважно з колишнім конкурентом — Флік заволодів мажоритарним пакетом акцій VST й здобув контроль над одним із найбільших у світі промислових конгломератів. До 1929-го у свої 45 років він фактично став найвпливовішим промисловцем Німеччини.

Наприкінці 1920-х років для Ґюнтера Квандта теж не існувало меж. Хоча його брати щораз більше переймали на себе управління текстильними фабриками в Бранденбурзі, проте стратегію сімейного бізнесу й далі визначав Ґюнтер. Він був мажоритарним акціонером Wintershall — найбільшого виробника поташу в Німеччині. Та головне — підкорив собі два великі промислові підприємства, чию продукцію продавали в усьому світі. Один із керівників DWM писав, що Ґюнтер навернувся в нову віру: «Він із тих, чия сила стоїть лише на вірі в непереможну владу грошей. А успіх знову і знову зміцнює це переконання. Воно стало для нього релігією, хоча Бога там годі й шукати»⁵⁶.

Разом із грішми прийшли й типові атрибути вискочки. Роками Ґюнтер шукав підхожий pied-a-terre⁵⁷ у центрі Берліна, щоб не повертатися додому, коли допізна засиджувався на роботі чи ходив із Маґдою в театр⁵⁸. Якось у 1926-му з ним зв’язався маклер: один підприємець терміново продавав свій міський будинок, щоб уникнути банкрутства. Ґюнтер виторгував у доведеного до відчаю власника знижку та придбав те житло з усім начинням. Розташований у Вестенді — помпезному районі Берліна, — дім був дорого вмебльований і мав увесь інвентар: від пляшки вина до творів мистецтва та столових приборів. Та й оформлений значно вишуканіше, ніж Ґюнтерів заміський особняк — родзинкою вітальні слугував великий орган. Купивши це житло, Ґюнтер жартував до Маґди: «Бачиш, люба, а ти казала, що культури не купиш. Я — купив!»⁵⁹.

І хоча статки Ґюнтера неспинно множилися, його сімейне життя вчергове розвалювалося. Катастрофа сталася на початку липня 1927-го. Його первісток і спадкоємець Гельмут, який нещодавно поїхав на рік за кордон навчатися і стажуватися, раптово помер у Парижі після невдалої операції з видалення апендициту. Юнакові минуло лише 19. Свої останні слова Гельмут адресував Ґюнтеру: «Я з таким задоволенням допоміг би вам у вашій великій справі, любий батечку»⁶⁰.

Ґюнтер був спустошений. Він писав: «Я втратив свого любого, милого хлопчика, яким завжди так пишався і для якого все це будував»⁶¹. Смерть юнака глибоко вразила Маґду, яка кілька днів не відходила від Гельмутового ліжка. Між мачухою і пасинком, лише на шість років молодшим за неї, були дуже близькі стосунки — подейкували навіть про взаємну закоханість⁶². Гельмута поховали поруч із матір’ю, Тоні, на цвинтарі в Пріцвальку у фамільному склепі, який звів Ґюнтер. «Гельмутову ношу тепер має взяти на себе його брат — сімнадцятирічний Герберт», — писав Ґюнтер⁶³.

Другий син Ґюнтера — Герберт — здавався вкрай непідго-товленим, щоб замінити Гельмута. Худорлявий, сором’язливий, похмурий інтроверт — повна протилежність обдарованому, вродливому та чуйному старшому брату. Ба більше, Герберт народився із серйозними вадами зору⁶⁴, тому з десяти років навчався вдома. Хлопець заледве міг читати й був змушений вчитися на слух, запам’ятовуючи усні пояснення своїх приватних учителів.

Лікар сказав, що працювати Герберт зможе хіба що в сільському господарстві, де треба щось робити руками. Тож Ґюнтер купив синові величезний маєток Зеверин у північній землі Мекленбург⁶⁵. Серцем маєтку був цегляний будинок у стилі неоренесансу, зведений у 1880-х роках, а навколо — більш як тисяча гектарів землі: від сільськогосподарських угідь до лісових масивів. Поля, луки, ліси розкинулися на пологому кряжі. Управителем у Зеверині Ґюнтер призначив свого колишнього швагра Вальтера Ґранцова — і невдовзі сільське господарство почало давати добрі прибутки. Та згодом цей маєток став служити темній меті.

Смерть Гельмута пришвидшила розпад шлюбу Ґюнтера та Маґди. Вони від самого початку були різними, а після цієї трагедії зникли й усі романтичні почуття Маґди до Ґюнтера. Лежачи на смертному одрі в паризькій лікарні на Рю-де-Кліші, Гельмут благав своїх батька та мачуху, які постійно сварилися, «завжди бути добрими одне до одного»⁶⁶. Слова Гельмута пронизали Ґюнтеру серце «мов ніж». Він писав: «Я відчував: якщо Гельмут помре, наш шлюб розпадеться. Син слугував тим міцним мостом, який — може, і несвідомо — завжди зводив нас разом».

І Ґюнтер не помилився, однак він сам довів до біди. Шість років він нехтував Маґдою — в емоційному, соціальному та фінансовому планах. Чоловік скнарував: від початку давав дружині втричі менше грошей, ніж отримували покоївки⁶⁷. Маґда мала вести облік усіх господарських витрат і щоразу, коли показувала записи чоловікові, він мовчки гортав сторінку за сторінкою і в кінці робив помітку червоним чорнилом: «Прочитано та схвалено, Ґюнтер Квандт»⁶⁸. Живучи в передмісті Берліна, жінка мала доглядати за дітьми та керувати обслугою з п’яти осіб. Але Маґда була народжена для пригод, а не для хатніх справ. Вона мала гарну освіту, знала багато мов, любила образотворче мистецтво. Жадала більшого від життя (бажано — бути в центрі уваги) і марно сподівалася, що завдяки шлюбу з багатим промисловцем посяде визначне місце в берлінському суспільстві В бурхливі 1920-ті.

Восени 1927 року, через кілька місяців по смерті Гельмута, подружжя поїхало в Сполучені Штати. Ґюнтер сподівався, що ця подорож відродить їхній шлюб. Для цього він навіть переправив туди своє розкішне авто — червоний кабріолет «Майбах». Та попри старання чоловіка мандрівка не відновила їхнього кохання. Але спалахнула інша іскра. Саме в мангеттенському Мідтауні Ґюнтер і Маґда отримали перші пропозиції від нацистської партії⁶⁹. Курт Людеке — звиклий до розкішного життя гульвіса й один із перших членів НСДАП — на той час перебував у Нью-Йорку та сподівався втюхати ідеї нацистів заможним американцям. Людеке не вдалося збити грошенят з автомобільного магната Генрі Форда, лютого антисеміта з Детройта. Тож Курт сподівався, що з багатеньким німцем Ґюнтером, який був ще й старшим братом його друга, пощастить більше.

Людеке познайомився з парою в готелі «Плаза», де та зупинилася на час візиту в Нью-Йорк. «Я пообідав з ним і його чарівною молодою дружиною, — писав Курт у своїх мемуарах “Я знав Гітлера”. — Тоді Ґюнтер був одним із найбагатших людей Німеччини з типовим для бізнес-машин менталітетом, у яких всі думки заточені на міжнародні зв’язки та економіку, а на решту майже, або й зовсім, не залишається уяви. Звісно ж, він одразу став для мене ще одним об’єктом для спекуляцій — я хотів залучити магната разом із його грішми до нашої справи. Однак підприємець був налаштований скептично»⁷⁰.

Ґюнтер не проковтнув наживки, тож Людеке перемкнув увагу. Маґда здавалася йому «значно відкритішою для пропозицій». «Її очі блищали від моїх розповідей про Гітлера та героїку нацистів. А коли настав час проводжати пару на корабель додому в Німеччину, фрау Квандт уже була моєю союзницею. Вона пообіцяла прочитати нацистські книжки, які я їй дав, і попрацювати над своїм чоловіком, а ще тепло запрошувала мене відвідати їх у Берліні. Під час мого візиту до Німеччини влітку 1930-го ми стали близькими друзями, я зробив із неї затяту нацистку», — писав він.

Їхні стосунки переросли в значно інтимніші. Для Маґди цей роман був не першим і не останнім. Після повернення з Америки в Берлін на початку 1928-го Ґюнтер почав давати жінці більше свободи та більше грошей⁷¹. Захоплений поглинанням DWM, магнат збільшив видатки дружині та перестав критикувати її одяг, щоденні плани й витрати. Нарешті Маґді дозволили залучати відомих модельєрів для оновлення гардероба та ходити на світські бали в помпезних маєтках. Проте жінка не була щасливою. Почуття до Ґюнтера згасли. Не раз вона благала його про розлучення, але чоловік відмовлявся.

На одному з таких балів Маґда познайомилася зі студентом із заможної родини — закрутилась інтрижка. Жінка, не соромлячись, мандрувала з новим коханцем. Але підозри Ґюнтера вйкликала не часта відсутність Маґди, а зміна її настрою: колись похмура жінка тепер сяяла. Чоловік доручив приватному детективу стежити за дружиною, і невдовзі з’ясувалося, що Маґда разом із коханцем зупинилася в готелі в тому самому місті на річці Рейн, де колись побралася з Ґюнтером. Під тиском доказів Маґда в усьому зізналася.

Наслідки були серйозні. Маґда мусила негайно покинути оселю. Ґюнтер ініціював розлучення. В одну мить юна Маґда опинилась у незавидному становищі: дружина промисловця могла залишитися без копійки в кишені. Вона зізналася в романі, тож тепер на суді могла втратити все: шлюб, сина Гаральда й шанс на аліменти. Проте жінка теж була не промах: припасла свій компромат на Ґюнтера. Багато років тому Маґда знайшла в його письмовому столі стосик любовних листів від інших жінок. І тепер хотіла використати їх, щоб посадити Ґюнтера за стіл переговорів.

План спрацював. 6 липня 1929 року регіональний суд Берліна розірвав шлюб Ґюнтера та Маґди⁷². Її адвокати, зокрема Кац і Ґолдберґ, вибили для неї вигідну угоду. Жінці довелося взяти на себе провину за розлучення і судові витрати, оскільки вона «нехтувала подружнім обов’язком» і понад рік відмовлялася спати з чоловіком. Натомість колись ощадливий Ґюнтер мусив щедро забезпечувати колишню дружину. Вона дістала право на щомісячні аліменти в сумі майже 4 тисячі райхсмарок, а також 20 тисяч на випадок хвороби та 50 тисяч — на купівлю нового житла. А ще Маґда здобула опіку над Гаральдом до досягнення ним чотирнадцятиліття. Потім син мав повернутися до Ґюнтера, щоб той підготував його до перейняття влади над половиною бізнес-імперії Квандта. Домовленість про опіку ґрунтувалася на одній умові: якщо Маґда знову вийде заміж, Гаральд негайно повернеться до батька. Ґюнтер не хотів, щоб його син ріс під впливом іншого чоловіка. А ще Квандт дозволив Маґді користуватися маєтком у Зеверині без жодних обмежень. Ці умови матимуть значні наслідки для колишнього подружжя та їхнього сина.

У своїх мемуарах Ґюнтер присвятив десятки сторінок життю з Маґдою, а розлучення, яке вважав мирним, втис в один абзац: «Влітку 1929-го я розлучився з Маґдою. <...> Відтоді ми зберегли дружні стосунки»⁷³. Спершу чоловік узяв на себе відповідальність за невдалий шлюб, нарікаючи на зайнятість на роботі, але потім перейшов до виправдань: «Через усе це навантаження я не дбав про Маґду так, як вона того потребувала й заслуговувала. За що гірко картав себе. Але як часто ми, люди, звалюємо на себе провину, хоча насправді невинні»⁷⁴. Утім Ґюнтер зберіг ніжні почуття до колишньої дружини: «Навіть коли наші шляхи розійшлися, я завжди думав про неї із захопленням»⁷⁵.

Коли документи про розлучення були підписані, Ґюнтер надіслав Маґді букет і запрошення на вечерю в ресторан «Горхер» — один із найфешенебельніших закладів Берліна, куди любив ходити Ґерінґ. Як згодом заявив старший син Ґюнтера Герберт, спершу після розлучення нечасті сімейні зустрічі минали «в цілковитій гармонії»⁷⁶. Маґда була вільною і добре забезпеченою. Винаймала семикімнатну квартиру в берлінському Вестенді на Райхсканцлерплац, 2 — за рогом від будинку Ґюнтера. Жінка нарешті могла господарювати в домі так, як їй ніколи не дозволяв колишній чоловік. Маґда мусила виховувати малого сина, але, маючи вдосталь коштів на покоївку та кухаря, не знала, як дати раду своєму вільному часу. Жінка й досі зустрічалася з юним студентом, однак шукала більш зрілого чоловіка. Були й інші залицяльники. Зокрема, Герберт Гувер — багатий племінник і тезко американського президента, — але його пропозицію руки й серця Маґда відхилила. Невгамовна, вона шукала нового сенсу життя. І невдовзі таки знайшла — у нацистській партії, що невпинно зростала, та її найкрасномовнішому (після Гітлера) поборнику: докторові Йозефу Паулю Ґеббельсу.

Нацист і гульвіса Курт Людеке вперше ввів 28-річну Маґду Квандт у вишуканіші кола націонал-соціалістичного руху влітку 1930-го. Як сказав сам Людеке, «вона мала хороший дохід, але не знала, куди себе подіти, тому стала активною прихильницею нацистів»⁷⁷. Заможна і розлучена Маґда приєдналася до «Нордичного кола» — елітного дискусійного клубу в Берліні, де обговорювали расові питання. До його лав входило чимало німецьких аристократів — знуджених і багатих. Група виступала за «нордизацію» німецького народу, оскільки вважала «нордичну расу» вищою за інші. Одного вечора, «перебравши алкоголю»⁷⁸, Маґда пожалілася сп’янілій компанії, що «життя їй огидне, і вона може померти від нудьги». За одним столом із нею сидів принц Ауві — син імператора Вільгельма п, який зрікся престолу. Змовницьки всміхаючись, він нахилився до Маґди й промовив: «Нудитеся, люба? Дозвольте зробити вам пропозицію: приєднуйтеся до нас! Приходьте працювати на партію».

Не зволікаючи, Маґда прислухалася до поради принца Ауві. І задушливого спекотного вечора наприкінці серпня 1930-го відвідала передвиборчий мітинг нацистської партії в Берлінському палаці спорту — найбільшому столичному залі засідань, розташованому в районі Шонеберг. Саме тоді вона вперше зустрілася з головним оратором того дійства — Йозефом Ґеббельсом⁷⁹. «Гер Доктор» — так його величали за ступінь доктора філософії в галузі літератури, здобутий в Гайдельберзькому університеті. Втім ні белетриста, ні драматурга, ні журналіста з Ґеббельса не вийшло, тож у 1924 році він приєднався до нещодавно посталої нацистської партії. Завдяки своїм ораторським здібностям, пишномовності та рабській відданості Гітлеру він швидко піднявся кар’єрними сходами. У 1926-му Гітлер підвищив свого вірного друга до гауляйтера Берліна. А через чотири роки 32-річний Ґеббельс зійшов ще вище. Тепер він був депутатом Райхстагу, керівником нацистської пропаганди й архітектором кампанії нацистської партії на загальнонаціональних виборах. До голосування лишалося два тижні — і Ґеббельс тільки розігрівався.

Ґеббельс мав довгий ніс, бліде обличчя, високе чоло й темно-каштанове волосся, зачесане назад. Рідко всміхався. Велика голова контрастувала з його зростом (лише 1,65 м) і худорлявістю. Він кульгав через клишоногість і носив погано припасовані сорочки та костюми. Як приваблива, багата розлучена жінка, яка відвідувала дискусійний клуб, де проповідували нордичну вищість, узагалі звернула на нього увагу? А проте коли того вечора Ґеббельс звернувся до багатотисячного натовпу, Маґда втрапила на гачок. Мовець мав глибокий лункий голос; міг презирливо насміхатися та дерти горло до хрипу; зі смутку переходив до сарказму. Він палко жбурляв образи на адресу своїх ворогів: євреїв, комуністів і навіть капіталістів. Згодом Маґдина мати описала перші враження дочки від виступу Ґеббельса як мало не еротичну сцену: «Маґда була збуджена. Вона відчула, що цей чоловік звертався до неї як до жінки, а не прихильниці “партії”, яку вона ледь знала. І зажадала познайомитися з людиною, яка за секунду могла будь-кого розпалити й вистудити»⁸⁰.

За кілька днів по тому, і вересня 1930 року, Маґда вступила до нацистської партії⁸¹. Купила «Майн кампф» («Мою боротьбу») — автобіографічний маніфест Гітлера — і прочитала від А до Я; проштудіювала праці Альфреда Розенберґа, теоретика нацизму й суперника Ґеббельса. Після невдалого досвіду очолювання жіночого комітету робітничого крила НСДАП у своєму престижному районі Маґда шукала іншу роботу. Жінка жадала зблизитися з Ґеббельсом. Тож одного сірого дня наприкінці жовтня вона ризикнула — і їй вдалося. Без попередження Маґда заявилася до регіональної штаб-квартири нацистської партії, що нагадувала фортецю в центрі Берліна, і запропонувала свої послуги: знання іноземних мов. Її тепло зустріли. А через три дні Маґда стала секретаркою заступника Ґеббельса.

Якось, пропрацювавши вже кілька днів у штаб-квартирі, Маґда спускалася сходами, коли назустріч поспіхом підіймався невисокий чоловіку плащі. Це був Ґеббельс. Зустрівшись у прогоні, вони на мить перезирнулися. Маґда пішла далі, не оглядаючись, — незворушна, як і завжди. А Ґеббельс кинувся розпитувати свого ад’ютанта: «Хто ця дивовижна жінка?»⁸². Наступного дня Маґду викликали в кабінет Ґеббельса. Він сказав їй, що шукає надійну людину для підготовки приватного архіву, і запитав, чи зможе вона це зробити. Архів мав складатися з вирізок із вітчизняних і міжнародних газет про нацистську партію, Гітлера та насамперед самого Ґеббельса. Цей чоловік добре знав силу інформації. Він ретельно добирав новини для своєї запаморочливої пропаганди. До того ж завдяки поінформованості він чудово орієнтувався в кровожерних підкилимних інтригах усередині НСДАП. Ґеббельс завжди вишукував конкурентну перевагу. Він не був прославленим авіатором і героєм війни, як Герман Ґерінґ, чи вождем сс, як Гайнріх Гіммлер. Із козирів у рукаві він мав лише кмітливість і відданість Гітлеру.

Маґда погодилася. Вперше Ґеббельс згадує про неї у своєму щоденнику 7 листопада 1930 року: «Вродлива жінка на прізвище Квандт веде для мене новий приватний архів»⁸³. Після того як Маґда потрапила під чари Ґеббельса й нацизму, її стосунки з Ґюнтером змінилися. Колишнє подружжя, як і раніше, тісно спілкувалося. Гаральд жив із матір’ю в її квартирі на Райхс-канцлерплац, тож Ґюнтер і Герберт часто навідувались до них. Маґда навіть відзначала з Квандтами сімейні свята. Коли Ґюнтер травмував стегно, вона приїздила до нього у Флоренцію на Різдво в 1930-му. Разом вони поїхали в Санкт-Моріц, де Ґюнтер відновлював сили на гірському повітрі.

Але Маґду ніби підмінили. Тепер їхні розмови точилися лише про політику. Маґда намагалася навернути Ґюнтера до ідеї нацизму відтоді, як уперше сходила на мітинг. «Конче треба долучитися до цього руху як єдиного спасіння від комунізму, з яким інакше зіткнулася б Німеччина через важку економічну ситуацію», — пізніше згадував Ґюнтер її слова⁸⁴. Під час подальших візитів він помітив, «що Маґда стає дедалі ревнішою пропагандисткою нової ідеології, у яку вірить усім серцем». Спершу Ґюнтер думав, що Маґду просто «причарували» ораторські здібності Ґеббельса, та коли вона почала раз по раз нав’язувати свої ідеї, чоловік обмежив візити.

Під час тих різдвяних канікул Маґда пішла далі й спробувала навернути у свою віру не тільки батька, а й сина, закликаючи їх приєднатися до нового руху. «Вона стала найпалкішою поборницею націонал-соціалістичної ідеології та намагалася вмовити нас із сином вступити до партії. Або принаймні давати гроші на цю справу. Аргументи здавалися такими химерними, що протистояти їм було нелегко. Коли стало зрозуміло, що розмови велися лише про партії, а не про <...> щось прекрасне, ми із сином Гербертом вирішили припинити візити», — так згодом Ґюнтер свідчив у суді⁸⁵. Він заявив, що після поїздки в Санкт-Моріц узагалі перестав бачитися з Маґдою.

Під присягою Герберт підтвердив батькові спогади. Попри «захоплення і вдячність⁸⁶» , які відчував до колишньої мачухи, він був настільки вражений «такою еволюцією поглядів і фанатизму», що не бачив сенсу підтримувати зв’язок із Маґдою, «оскільки вона стала занадто впертою, щоб переконати її в протилежному». Однак і Ґюнтер, і Герберт збрехали. їхні візити не припинилися. Батько й син Квандти цікавилися ідеями фашизму значно більше, ніж будь-коли в тому зізнавалися.

Хоча епоха Ваймарської республіки принесла Ґюнтерові Квандту золоті гори, сам він не був прихильником нової, більш ліберальної Німеччини. Занадто багато політичних потрясінь та економічної нестабільності. Він сумував за часами суворішої Німецької імперії, яка зазнала краху на його очах. 5 жовтня

1918 року, за десять днів до смерті Тоні, Квандт був присутній на засіданні Райхстагу, де останній канцлер кайзерівської Німеччини пристав на вимоги президента сша Будро Вільсона, закликавши негайно припинити вогонь і покласти край Першій світовій війні. Тоді Ґюнтер побував у Райхстазі вперше і востаннє. «Гірке видовище — це все, що я пам’ятаю, — напише він згодом. — Наша батьківщина стояла на порозі хаосу»⁸⁷. З роками Ґюнтер почав цікавитись авторитарним правлінням. Маґда увійшла до «Нордичного кола», а магнат приєднався до берлінського Товариства з вивчення фашизму⁸⁸. Ця група із приблизно двох сотень людей — вхід був винятково за запрошеннями — вивчала й обговорювала модель фашизму, яку втілював італійський диктатор Беніто Муссоліні. Засноване в 1931 році, товариство мало на меті ідеологічно об’єднати розрізнені ультраправі фракції Німеччини й досліджувало потенціал фашистської системи як альтернативи демократичній Ваймарській республіці.

Головою та рушійною силою товариства був Вальдемар Пабст— палкий противник більшовизму, який у 1919 році наказав стратити Розу Люксембург і Карла Лібкнехта — вождів німецьких комуністів. До клубу входила строката еліта: консервативні теоретики, які вивчали італійський фашизм; аристократи-землевласники; три майбутні міністри економіки нацистського уряду (Яльмар Шахт, Вальтер Функ і Герман Ґерінґ); ділові партнери Ґюнтера (дует Паулів) і Фріц Тіссен, сталеливарник та один із перших прихильників нацистської партії.

Як член товариства Ґюнтер очолював дослідницьку групу, що розробила рекомендації зі скорочення безробіття в Німеччині⁸⁹. Там влаштовували вечірні лекції, читання памфлетів про фашизм та дискусії про альтернативні способи правління. Заможні учасники були таким собі фашистським аналогом «салонних соціалістів». Утім цікавість до товариства швидко згасла. Його члени віднайшли ідеологічну єдність ближче до дому й підтримали свою марку фашизму — нацизм.

Спершу в очах більшості багатих підприємців Гітлер і його купка нацистів були крикливими, буйними, хамовитими, грубими диваками в мундирах, які вилізли з неосвіченої, злиденної глушини, — просто недоладні персонажі, з яких можна покепкувати. Та все змінилося після найгіршого глобального падіння фондового ринку, кульмінацією якого став обвал акцій на Нью-Йоркській біржі 29 жовтня 1929-го. Стрімке падіння вартості активів спричинило крах більшості інвесторів і фірм, чимало з яких були закредитовані. Попит на товари та послуги похитнувся. Велика депресія завдала Німеччині нищівних збитків. До кінця 1930-го фондовий ринок здешевів на дві третини, промислове виробництво скоротилося вдвічі, а мільйони німців втратили роботу.

У середині вересня 1930-го на хвилі економічного та політичного невдоволення нацистська партія Гітлера стала другою за чисельністю партією в Райхстазі, здобувши підтримку 6,4 мільйона голосів. Виборча кампанія під керівництвом Ґеббельса, який звинуватив у фінансовій кризі євреїв і комуністів, мала приголомшливий успіх. Узимку того ж року Гітлер почав зводити мости з найбагатшими підприємцями Німеччини. Квола економіка відчинила йому двері — в умовах хисткої фінансової системи чимало магнатів боялося політичних потрясінь з боку лівацьких сил. Тож невдовзі Ґюнтеру та його колегам-магнатам надійшов дзвінок із запрошенням у кутовий номер Гітлера в берлінському готелі «Кайзергоф».

Недільного ранку 1 лютого 1931 року, перебуваючи у своїй резиденції в Мюнхені, Гітлер відвідав Отто Ваґенера — головного радника з економічних питань⁹⁰. Лідера нацистської партії хвилювали гроші. Гітлер і Ваґенер роздумували, як зібрати мільйони райхсмарок для озброєння штурмових загонів Штурм-абтайлунг (СА) (нім. Sturmabteilung, SA) — воєнізованого крила нацистської партії — на випадок, якщо путч лівих переросте в громадянську війну. Вибір упав на спільноту підприємців, але існувала проблема: ні Гітлер, ні Ваґенер не мали там хороших зв’язків. Це треба було змінити — і швидко. Ваґенер негайно подзвонив Вальтерові Функу додому в Берлін. Редактор вісника зрадів можливості організувати для вождя нацистів зустріч із промисловцями та фінансистами. Він порадив Гітлеру та його оточенню провести прийом у розкішному столичному готелі «Кайзергоф». Функ запевнив Ваґенера, що перший гранд-готель Берліна — єдине підхоже місце, щоб справити хороше перше враження на магнатів і видурити в них гроші. Будівля стояла навпроти Райхсканцелярії, а просто за рогом — контори Ґюнтера Квандта і Фрідріха Фліка. Функ зголосився зарезервувати пристойні номери.

Наступного ранку Гітлер і Ваґенер разом зі свитою покинули Мюнхен. До Берліна добиралися машиною більш ніж добу. Дорогою Ваґенер підготував Гітлера, порадивши йому спершу обговорити з підприємцями економічні питання, втягнути їх у розмову, а потім попросити грошей на озброєння CA. Нарешті у вівторок, 3 лютого о 14:00, нацисти прибули в готель. Функ зустрів їх у вестибюлі й показав помешкання: великий кутовий номер на третьому поверсі. У Гітлера була власна спальня з окремою ванною. Решту свити поселили разом. Нацистський вождь прийматиме гостей у пишно оздобленій вітальні з краєвидом на парк Райхсканцелярії. Функ поспішав. Уже за дві години, о 16:00, до Гітлера мав прибути перший на цьому тижні візитер — барон Авґуст фон Фінк.

32-річний фінансист-аристократ із Мюнхена був найбагатшою людиною Баварії. Свою бізнес-імперію він успадкував від батька — разом із контролем над Merck Finck, одним із найбільших приватних банків Німеччини, і мажоритарними пакетами акцій у двох глобальних страхових гігантах — Allianz та Munich Re.

Високий, із царською поставою, кам’яним обличчям та густим каштановим волоссям, бездоганно зачесаним назад, Авґуст фон Фінк був природженим аристократом. Його батько, Вільгельм, один зі співзасновників як Allianz, так і Munich Re. Водночас страхування не було його основною діяльністю. Вільгельм був фінансистом і заснував власний приватний банк Merck Finck⁹¹. Його підприємницькі таланти не знали меж. Вільгельм відкрив пивоварні, долучився до розширення залізничної мережі, разом із винахідником дизеля організував підприємство з його виробництва та допоміг збудувати першу в Німецькій імперії гідроелектростанцію. За численні заслуги його вшанували дворянським титулом: у 1911 році Вільгельм Фінк став бароном Вільгельмом фон Фінком. Магнат купив тисячі акрів землі та став одним із найбільших землевласників у Баварії. Загалом як для благочестивого протестанта серед набожних католиків він був надзвичайно успішною людиною.

Але в роки Першої світової сім’ю спіткало горе: у 1916-му на фронті загинув старший брат Авґуста. Вільгельм планував залишити старшому синові свій банк, частки в бізнесі та посади в правліннях; земля ж та сільськогосподарські підприємства призначалися Авґустові. У 18 років Авґуст пішов до армії — того самого дня, коли в бою загинув його старший брат. Два роки Авґуст прослужив на Балканах у заготівельному загоні, де опікувався пошуком провіанту. Дістав поранення, але не тяжке — у праве коліно.

Після загибелі старшого сина пригнічений горем Вільгельм вирішив, що по його кончині банк варто ліквідувати. Але на смертному одрі в 1924-му передумав. Вільгельм змінив заповіт і призначив Авґуста своїм наступником як головного партнера в Merck Finck та власника всіх інших активів — від страхових компаній до пивоварень. А ще Авґуст успадкував величезну кількість земель.

Тож у 25 років Авґуст обійняв близько двох десятків посад у радах директорів, зокрема й дві в найважливіших на міжнародному фінансовому ринку: голів наглядової ради в компаніях Allianz та Munich Re. Врешті-решт, меритократією тоді й не пахло. Бонусом Авґуст успадкував побожний протестантизм і легендарну ощадливість своїх предків. У своєму колі молодий спадкоємець уславився як найбагатший і найскупіший чоловік Баварії, який через свою скнарість видавався жорстоким і відчуженим. У передсмертні роки Ваймарської республіки затятий консерватор Авґуст примкнув до реакційних аристократичних салонів Мюнхена. Те саме в Берліні робила й знуджена від безділля Маґда. Але тепер настав час вийти із цієї замкнутої ультраправої кліки. Авґуст почувався як ніколи амбітним і готовим звершити щось нове й радикальне.

Того морозного похмурого вівторка на початку лютого 1931-го Авґуст фон Фінк у супроводі Курта Шмітта — генерального директора Allianz із хорошими зв’язками та опортуністичними поглядами — мав уперше постати перед Гітлером. Контора Allianz була через дорогу від готелю «Кайзергоф». O 16:00 двоє чоловіків прийшли в номер. Вальтер Функ провів їх у вітальню, де чекав вождь нацистів. Протягом пів години Гітлер змальовував парочці фінансистів нічне жахіття капіталіста — «викликав у їхній уяві привид безробітних мас, що підіймаються на лівацький бунт»⁹². Фон Фінк і Шмітт погодилися з думкою Гітлера. їх не задовольняли політична ситуація та зневіра в можливості забезпечити мільйони робочих місць. Вони висловили Гітлеру «абсолютне переконання <...> що зрештою вибухнуть протести зі значним лівим нахилом»⁹³. Після зустрічі Функ провів гостей до виходу. Невдовзі він повернувся в номер із грандіозною новиною: фон Фінк і Шмітт пообіцяли виділити через Allianz п’ять мільйонів райхсмарок на озброєння CA для протидії путчу, який може перерости у громадянську війну.

Гітлеру відняло мову. А коли Функ пішов, він висловив Отто Ваґенеру своє здивування від того, «якою силою володіє велике підприємництво»⁹⁴. Здавалося, ніби нацистський вождь уперше збагнув усю фінансову міць капіталізму. Але економічний радник застеріг його: «Підприємці прагнуть одного — заробити свої брудні гроші, і навіть не усвідомлюють, що женуться за сатанинським фантомом».

Та Гітлеру було начхати. Він мусив зібрати ще не один мільйон. На запрошення Функа наступного ранку в «Кайзергоф» мав з’явитися Ґюнтер Квандт.

Наступного дня, у середу 4 лютого 1931 року, колишнє подружжя Ґюнтер і Маґда Квандти вперше зустрілися з Гітлером — в одному місці, але порізно. Того ранку Ґюнтер разом із двома керівниками Wintershall розмовляли з Гітлером у його номері. Коли вони покинули готель, обіцяна сума на озброєння CA досягла 13 мільйонів райхсмарок. (Збір коштів закрили наступного дня на позначці 25 мільйонів райхсмарок⁹⁵ після того, як Функ запросив у номер ще чотирьох підприємців. Та зрештою магнатам не довелося платити — лівацький путч так і не відбувся.) На вісім років молодший, Гітлер не вразив Ґюнтера. «Не скажу, що Гітлер справив на мене враження виразної або ж безликої постаті, викликав симпатію або відразу. Мені він здався цілком посереднім», — згодом писав магнат⁹⁶.

Ґюнтер залишив «Кайзергоф» опівдні. А о 16:00 у номер зайшов охоронець Гітлера й повідомив, що за дверима чекає хлопчик, який хоче поговорити з вождем нацистів. Гітлер наказав його впустити. В апартаменти ввійшов стрункий, красивий і впевнений у собі дев’ятирічний хлопчак. Синій мундир, кинджал збоку на поясі й кашкет поверх світлого волосся. То був Гаральд Квандт, молодший син Ґюнтера. Маґда без попередження підіслала його з вестибюля. Гаральд вигукнув чоловікам нацистське вітання й представився: «Наймолодший представник Гітлерюгенда звітує своєму фюреру!»⁹⁷.

Вдоволений Гітлер запитав Гаральда, хто він і скільки йому років, а потім додав:

—А хто пошив тобі таку гарну форму?

— Мама, — відповів Гаральд.

— І як тобі?

— Почуваюся вдвічі сильнішим!

Гітлер запросив Гаральда невдовзі знову навідатися до нього й передав вітання матері — загадковій жінці, яка пила чай у вестибюлі. А коли Гаральд пішов, через кілька хвилин прибув Ґеббельс, їхні з Маґдою стосунки розвивалися, проте повільно.

Спершу Ґеббельсу довелося почекати, доки згасне ще один флірт. Пропагандист мусив змагатися за серце Маґди з чоловіком, якого шанував найбільше, — із самим Гітлером.

Для чаювання Ґеббельс зарезервував для компанії Гітлера столик у кутку готельного вестибюля. Не здогадуючись про зародження близькості між Маґдою та Ґеббельсом, Гітлер захотів запросити до столу матір і сина. Ґеббельс підкорився й покинув номер. За мить прибув Герман Ґерінґ. Коли Гітлер сказав йому, що незабаром вони зустрінуться за чашкою чаю з «фрау Квандт»⁹⁸, Ґерінґ вигукнув: «О, Ґеббельсова мадам Помпадур!». Він порівняв Маґду з головною куртизанкою французького короля Людовіка XV.

Спогади Отто Ваґенера, очевидця того пообіднього чаювання, схожі на низькосортний романчик: «Фрау Квандт відразу справила чудове враження, яке тільки посилилося протягом розмови. <...> Гарно вбрана, але не надмірно, спокійна в рухах, упевнена в собі, з чарівною усмішкою — я навіть сказав би заворожливою. Я помітив, як сподобалися Гітлеру її безпосередність і жвавість. А ще я зауважив, як її великі очі ловили його погляд. І щоразу, коли зависало ніякове мовчання, юний Гаральд завжди ставав каталізатором для відновлення розмови»⁹⁹. Та Ваґенеру довелося вирвати шефа з Маґдиного полону — нацисти збиралися в оперу. Однак радник з економічних питань «не сумнівався, що між Гітлером і фрау Квандт почала зароджуватися трепетна дружба». Гітлер був спустошений, довідавшись того вечора, що в Ґеббель-са вже є ключ від Маґдиної квартири. Утім новоспечені коханці ще не дійшли до консумації.

Сталося це через десять днів — на свято Валентина в 1931 році. «Увечері приходила Маґда Квандт. І затрималася надовго. Білявка цвіла своєю спокусливою солодкістю. Яка ж ти, моя королево! (і) <...> Ходжу сьогодні, немов уві сні», — писав Ґеббельс у своєму щоденнику¹⁰⁰. Далі весь березень він позначав у дужках інтимні зносини пари: «Маґда <...> пішла додому пізно (2, 3)»¹⁰¹ Через п’ять днів: «Маґда, люба <...> Ще трохи притремося — і станемо ідеальною парою (4, 5)»¹⁰². Ще через тиждень, 22 березня: «Маґда <...> звільняє мене від усіх турбот. Я дуже її люблю (6,7)»¹⁰³. Останні (сексуальні) дужки в щоденнику збіглися з ніччю їхньої першої сварки та сексу з нагоди примирення. Ці двоє явно мали статеві стосунки 26 березня: «Багато працював аж до вечора. Потім прийшла Маґда. Кохання, сварка і знову кохання (8,9). Вона казкова. Але не можна втрачати через неї голову. На мене покладено надто велику й доленосну роботу»¹⁰⁴.

У щоденниках Ґеббельса почав з’являтися і Гаральд. «Удень прийшла Маґда зі своїм сином Гаральдом. Йому 9, хороший хлопець. Світловолосий і трохи зухвалий. Але мені це подобається», — писав один із головних нацистів 12 березня 1931 року¹⁰⁵. Гаральд одразу зачарував Ґеббельса. Справжній взірець арійської дитини з плаката: високий на свої літа, з великими блакитними очима та довгим світло-русявим волоссям. Вродливий, з майже дівочими тонкими рисами обличчя. «Миловидності» Гаральда Ґеббельс присвятив силу-силенну захоплених записів у своєму щоденнику. Невдовзі він почав водити Гаральда в школу, написавши, що «із цього хлопця можна видобути користь»¹⁰⁶.

Та Ґеббельс був не єдиним шанувальником Гаральда. Гітлер любив хлопчика «як ідола»¹⁰⁷. Тієї осені, незадовго до десятого дня народження Гаральда, два головні нацисти почали використовувати дитину як реквізит у своїх пропагандистських кампаніях. У середині жовтня 1931-го Гітлер і Ґеббельс узяли Гаральда на дводенний парад CA в Брауншвейзі, що в центральній Німеччині. Вражений костюмом, у якому Гаральд з’явився в готелі «Кайзергоф», Гітлер наказав усім членам нацистської організації завжди носити форму на публіці. Понад юо тисяч людей, серед яких десятки тисяч бійців CA та CC, взяли участь у найбільшому воєнізованому параді за всі часи існування Ваймарської республіки. Ось як у своєму щоденнику Ґеббельс описав Гаральда на цьому заході: «Гаральд такий гарненький у новій формі CA. Високі бурі чоботи. Справжній чоловік. Від’їжджаємо разом із шефом. <...> Факельна хода! Гаральд у машині з шефом. Такий статний. Овації багатотисячного натовпу. Хвиля піднесення. Шеф у захваті. Він бере Гаральда за руку. Милий хлопчик мужньо вистояв поруч зі мною весь день»¹⁰⁸.

Тим часом Маґда, як божевільна фанатка, носилася слідом за Ґеббельсом під час його робочих поїздок Німеччиною. Багата і розлучена вона робила Ґеббельсу сюрпризи: піджидала його в готельному номері, раптово з’являлася чи не в кожному місті, де він виголошував промову або ж брав участь у заходах нацистської партії. Маґда балувала Ґеббельса, у якого вітер гуляв у кишенях, засипала його квітами та водила в Берлінський зоопарк¹⁰⁹. На відміну від Ґюнтера, член нацистської верхівки дозволив Маґді стати частиною свого життя й цінував її підтримку. «Вона була поруч у скрутні часи: я цього не забуду», — писав він у квітні 1931-го¹¹⁰. Утім Ґеббельс бував владним і ревнивим. «Трохи посварилися з Маґдою, бо вона о 8 вечора приймає вдома свого колишнього чоловіка. Така необачність тільки розпалює плітки. Але тепер вона обірвала всі зв’язки з колишнім і належить тільки мені», — занотував Йозеф наприкінці червня 1931 року¹¹¹.

Однак саме щедрість Ґюнтера до колишньої дружини стала запорукою зміцнення стосунків Маґди та Йозефа. Після розлучення Ґюнтер надав жінці право необмежено користуватися його садибою в Зеверині. Тож від самого початку Маґда безперешкодно возила нового коханця в заміський маєток колишнього чоловіка. Ця садиба, лише за три години їзди на північ від Берліна, стала улюбленим місцем відпочинку пари¹¹². У 1931-му, на П’ятидесятницю, вони пробули там аж тиждень. Гітлер зі своєю свитою теж почав проводити вихідні в маєтку Ґюнтера. Сільський Зеверин та його околиці стали оплотом НСДАП. Вальтер Ґранцов, управитель маєтку, радо вітав їх усіх. Цей честолюбний нацист націлився на державний чин.

Тут, у Зеверині, на П’ятидесятницю пара визначилася щодо спільного майбутнього. «Тепер між нами все ясно. Ми дали урочисту обітницю: завоюємо Райх — і одружимось», — написав Ґеббельс у щоденнику зі травня 1931 року¹¹³. Утім закохані не стали чекати й уже влітку оголосили про заручини. Маґда повідомила цю новину Ґюнтеру та Гітлеру в один день. Обидва чоловіки сприйняли її кепсько. «Маґда <...> говорила з Ґ. Квандтом у суботу. Сказала, що ми одружуємося. Він був спустошений. Маґда помстилася йому за все заподіяне. А потім зустрілася з шефом. Сказала те саме. Він теж був спустошений. Він любить її. Але вірний мені. І Маґда теж. <...> Гітлер похмурий. Він дуже самотній. Йому не щастить із жінками. Бо він надто м’який із ними. А жінки цього не люблять. Вони мають відчувати над собою господаря. <...> Бідолашний Гітлер! Мені аж соромно, що я такий щасливий. Сподіваюсь, це не затьмарить нашої дружби», — зазначив Ґеббельс у своїх нотатках 14 вересня 1931 року¹¹⁴. На його величезне невдоволення, Гітлер і Маґда й далі фліртували на кожній зустрічі¹¹⁵, часто коли Ґеббельса не було поруч. Ґеббельс страждав від ревнощів, але нічого не міг вдіяти. То ж був Гітлер, як-не-як.

Гітлер відводив Маґді важливу роль. Якось він сказав Отто Ваґенеру: «Вона могла б представляти жіночу протилежність моїм цілеспрямованим чоловічим інстинктам»¹¹⁶. Ваґенер висунув незвичну пропозицію — славнозвісну «домовленість»¹¹⁷. Гітлер уже відмовився від шлюбу: його «нареченою» був німецький народ. (На той час він щойно познайомився з Свою Браун.) Тож Ваґенер запропонував любовний трикутник, у якому Гітлер гратиме платонічну роль. Узявши шлюб із Ґеббельсом, Маґда стане неофіційною першою леді Третього Райху. А Гітлер практично вже був членом сім’ї. Він та його свита проводили чимало ночей у квартирі Маґди на Райхсканцлерплац, смакували вегетаріанські страви, які Маґдин кухар готував зосібна для вождя нацистів, і розмовляли до світанку. Маґда і Ґеббельс пристали на угоду зі своїм ідолом і вирішили перенести весілля на грудень.

Вдруге Ґюнтер і Гітлер зустрілися випадково за два дні до того, як Маґда повідомила їм про заручини. «Гидота: Ґюнтер Квандт був у шефа, — писав Ґеббельс у щоденнику 12 вересня 1931 року. — Звісно ж, ставав у позу й намагався справити враження. Шеф купився. Йому Квандт подобався. Коли я розповів Маґді, вона побіліла від гніву та люті. Я її розумію. Однак, певно, це допоможе назавжди покінчити із цією проблемою»¹¹⁸. Та як виявилося, зарученій парочці не варто було ламати собі голову над тим, що ж відбулося між Ґюнтером і Гітлером. Чоловіки обговорювали лише суху економічну політику.

Сам Ґюнтер після війни описуватиме цю зустріч так: удруге в гітлерівський номер у «Кайзергофі» його запросили ділові партнери—два Паулі¹¹⁹. Гітлер хотів почути від трійки магнатів, як можна подолати економічну кризу в Німеччині. Ґюнтер порадив вождю нацистів скоротити робочий день з восьми до шести годин, щоб знизити безробіття. Крім того, урізати на чверть зарплати, заборонити виплати споживчих кредитів і скасувати допомогу з безробіття. Заощаджені гроші можна спрямувати на інфраструктуру держави, а будівельну галузь стимулювати податковими пільгами. Ґюнтер пояснив Гітлеру, що економіка міцніє, коли процвітає будівництво.

Гітлер подякував підприємцям і сказав, що хоче боротися з безробіттям за допомогою великих державних замовлень. Насамперед він мав на меті підняти економіку, переозброївши армію. Для трьох виробників зброї ця новина була як медом по губах. Ґюнтер згодом гордо зазначив, що розмова з Гітлером, запланована хвилин на п’ятнадцять, зрештою тривала втричі довше. І хоча в промисловця склалося враження, що Гітлер оцінив його пропозиції як «вагомі» й навіть попросив Отто Ваґенера записати його ім’я, щоб поговорити ще раз, сам вождь нацистів більше ніколи не контактував із Ґюнтером. Через багато років по тому, виступаючи в залі суду, магнат згадував свої зустрічі з Гітлером уже інакше: «Наші погляди настільки різнилися, що ми ніколи не розуміли один одного. Під час тих наших двох розмов Гітлер не дав мені й слова сказати»¹²⁰.

Ґюнтер Квандт і Йозеф Ґеббельс нарешті особисто познайомились 11 листопада 1931 року на святкуванні 30-річчя Маґди в її квартирі на Райхсканцлерплац, яку вона винайняла після несподіваного розлучення. Саме туди збирався переїхати й Ґеббельс. «Інстинктивно я відчув неприязнь», — згадував пізніше Ґюнтер про той вечір¹²¹. Почуття було взаємним. Коли через кілька тижнів магнат приїхав у свій маєток у Зеверині провідати Гаральда, який перебував там разом із Маґдою та Ґеббельсом, останній у своєму щоденнику випустив пару через вторгнення промисловця, обізвавши його «нетактовним хамом. Типовим капіталістом. Громадянином найгіршого ґатунку»¹²². Водночас сам Ґеббельс жив на щедрі аліменти Маґди в її величезній квартирі й насолоджувався гостинністю в маєтку Квандта, який за все це платив.

Та попри відразу, що з перших секунд виникла між чоловіками, Ґюнтер час від часу навідувався до колишньої дружини та її нареченого, щоб послухати про політику й пожертвувати гроші нацистській партії — згодом він брехатиме, що це було не так. 11 грудня 1931 року Ґеббельс задокументував один із таких візитів: «Увечері заявився Ґюнтер Квандт. Захотів дати грошей на партію. Це Маґда його присоромила. Вона — найкраща сподвижниця нашої справи. <...> Я розповів йому про політику. Він був у цілковитому захопленні. Старигань. Зате розумний, енергійний і безжальний капіталіст. Він повністю перейшов на наш бік, як і мало бути, ще й гроші дає. Я отримаю 2000 [марок]. Для полонених і поранених. Задля свого народу я візьму ці гроші. Але з важким серцем»¹²³. Проте Ґеббельс додав: «Розмова виявилася не такою холодною, як я очікував». Атмосферу значно підігріла пожертва Ґюнтера та його схвальний відгук на нову книжку Ґеббельса — «Битва за Берлін», — яку саме читав промисловець (принаймні так він сказав нацисту).

Ґеббельс не міг відмовитися від грошей Квандта. Нацистська партія постійно сиділа на мілині — жодний пфеніг не був зайвим. Ґеббельс жив на мізерну зарплатню і випливав завдяки величезним аліментам своєї нареченої, але ця золота жила ось-ось мала вичерпатися. До весілля залишалося вісім днів, а потім, за умовами розлучення, Маґда та Йозеф втрачали аліменти як джерело доходу. Ба гірше — вони втрачали ще й Гаральда. Хлопчик мав повернутися до Ґюнтера. Магнат не хотів, щоб його молодшого сина виховував інший чоловік — та ще й маестро нацистської пропаганди.

Маґда та Йозеф побралися 19 грудня 1931 року. Згодом біограф Маґди напише, що це весілля «від початку до кінця не мало собі рівних за несмаком»¹²⁴. Маґда Квандт стала Маґдою Ґеббельс саме в Зеверині, маєтку свого колишнього чоловіка, — і Ґюнтера ніхто не питав. Церемонію планував управитель маєтку та колишній швагер Ґюнтера Вальтер Ґранцов, який погодився тримати це в секреті від господаря. Ґранцову кортіло зробити швидкий кар’єрний ривок у НСДАП. Він уже пропонував садибу Ґюнтера для таємних зустрічей Гітлера, Ґеббельса та інших головних нацистів. Зеверин, який Ґюнтер придбав, щоб забезпечити майбутнє своєму майже сліпому синові Герберту, де-факто перетворився на штаб-квартиру нацистів у Мекленбурзі. Ґюнтер підозрював це, однак Маґда ігнорувала його постійні прохання не робити із Зеверина місцевий мозковий центр партії. Та Ґюнтер не міг майже нічого вдіяти, оскільки надав колишній дружині право необмежено користуватися маєтком, зокрема й приймати гостей. Тож весільне застілля проходило за обіднім столом Ґюнтера¹²⁵. А за здоров’я молодят підіймали його келихи у стінах його ж маєтку.

Маґда та Йозеф Ґеббельси під руку на своєму весіллі разом із Гаральдом Квандтом, 1931 рік. На задньому плані — Гітлеру ролі шафера

Церемонія вінчання відбулася за протестантським каноном у маленькій сільській церкві Зеверина. Гітлер був за другого свідка в Ґеббельса. З цієї нагоди розп’яття на церковному вівтарі задрапували прапором нацистської партії. Вісімнадцять учасників весільної церемонії пройшлися зеверинськими гаями від маєтку Ґюнтера до церкви на церемонію та назад на застілля. Маґда, чию вагітність не розголошували, і Ґеббельс ішли під руку засніженим лісом. Обоє в чорному, за винятком білої шалі з брюссельського мережива на Маґдиних плечах — відріз із сукні, яку жінка вдягала на своє весілля з Ґюнтером. Як остання згадка про ту не за роками зрілу юнку, якою вона колись була.

Десятирічний Гаральд у костюмі на зразок уніформи СА — чоботи з високими халявками, галіфе, коричнева сорочка та ремінь із лямою через плече — крокував поруч із вітчимом. Одразу за парою йшла Маґдина мати — Авґуста, а поруч за руку з нею — Гітлер. Крислатий капелюх майже повністю ховав його обличчя, а двобортне пальто захищало від холоду. Між деревами уздовж маршруту процесії стояли штурмовики СА в білих сорочках з краватками — виструнчившись, як шомпол, у нацистському вітанні на честь молодят.

Згодом Ґюнтер писав, що цілком могло статися так, що того грудневого дня він навідався б у Зеверин і ненароком потрапив би прямісінько на весілля своєї колишньої дружини¹²⁶. Він винуватив Гітлера — очевидно, це вождь наполіг провести церемонію в глухому селі; і Ґранцова — той поставив свої кар’єрні плани вище за інтереси свого роботодавця. І хоча зрештою Ґюнтер звільнив управителя маєтку, ставка Ґранцова таки зіграла. Він стрімко піднявся в нацистській партії.

За кілька тижнів після весілля Ґюнтер домігся законної опіки над Гаральдом — і між магнатом та молодятами спалахнуло протистояння. Колишня розрядка в стосунках переросла в тотальну війну. Коли Маґда сказала, що Ґюнтер забирає Гаральда, Ґеббельс розгнівався. Маґда теж була «розлючена, як левиця, що захищає своє дитинча. Я допоможу їй. Треба зірвати маску з обличчя того лицеміра, — написав Ґеббельс у щоденнику

29 грудня 1931 року. —Допізна з Маґдою <...> планували помсту. Бідолашний Ґюнтер Квандт! Не хотів би я мати такого ворога, як Маґда»¹²⁷. Дата запису не випадкова. Через три дні, у перший день нового 1932 року, Гаральд офіційно переїхав у батьківський дім, хоча Ґюнтер часто дозволяв сину відвідувати матір, яка жила за рогом на Райхсканцлерплац.

Попри суперечки стосовно Гаральда, у лютому Ґюнтер усе-таки прийшов послухати двогодинну промову Ґеббельса. І хоча, за словами Ґеббельса, підприємець був «у шаленому захваті»¹²⁸ від почутого й побаченого, це не наблизило чоловіків до розв’язання конфлікту через опіку. Пізніше Ґюнтер стверджував, що з’явився на цей нацистський мітинг у Берліні лише щоб скласти «уявлення про публічні виступи та народні настрої»¹²⁹ після зустрічей із Гітлером. Після того збіговиська він «більше ніколи не цікавився цим рухом».

Ґеббельс був невисокої думки про чоловіків із сімейства Квандтів, за винятком юного Гаральда. У квітні 1932-го він уперше зустрівся зі старшим сином Ґюнтера — Гербертом. Майже сліпий майбутній рятівник BMW здався Ґеббельсу «трохи розумово відсталим»¹³⁰. Почувши згодом, що найкраща подруга Маґди, Елло, пішла від свого чоловіка Вернера Квандта (молодшого брата Ґюнтера), Ґеббельс назвав його «типовим обивателем»¹³¹. А коли Маґда та Ґеббельс розповіли Гітлеру про «капіталіста»¹³² Вернера, канцлер Німеччини розлютився й пообіцяв ужити заходів. Та попри погрози, молодшого брата Ґюнтера не чіпали. Утім Ґеббельс явно гострив зуби на більшість членів родини Квандтів — і його влада зростала.

Навесні 1932 року інший берлінський капіталіст опинився у значно більшій халепі. Фрідріх Флік остаточно поглинув дюссельдорфський металургійний конгломерат VST якраз у період між глобальним обвалом фондового ринку та початком Великої депресії. Флік зміг купити контрольний пакет акцій найбільшого промислового конгломерату Європи тільки коштом величезних позик та випуску облігацій. Для цього він заклав у vst ті акції, якими вже володів через компанію Gelsenberg. Однак унаслідок краху фондового ринку вартість акцій різко впала, а інших матеріальних активів для додаткової застави у Фліка залишилось обмаль. Тож його холдинг разом із Gelsenberg опинилися на межі банкрутства; а сам магнат був за крок до розорення¹³³.

На початку 1932-го Флік мусив швидко вивести свій капітал із Gelsenberg. Водночас Гітлер теж потребував грошей — знову. Він шукав фінансову підтримку для майбутніх президентських виборів¹³⁴. Тож морозного лютневого ранку Вальтер Функ організував йому зустріч із Фліком у тому ж таки готелі «Кайзергоф» — через рік після того, як на запрошення хитрого газетяра апартаменти Гітлера відвідали Ґюнтер Квандт і Авґуст фон Фінк. За рік, що минув після тієї першої зустрічі, Функ пішов із берлінського фінансового вісника й почав редагувати економічний бюлетень НСДАП. А ще познайомився з Отто Штайнбрінком — безжальним посіпакою Фліка.

Штайнбрінк був орденоносним ветераном військово-морського флоту¹³⁵ і під час Першої світової як командир підводного човна потопив більш як дві сотні торговельних суден. Ділову хватку Штайнбрінка Флік помітив, коли той підготував для нього інвестиційний меморандум. Військовик швидко став найнадійнішим повірником Фліка. А коли Штайнбрінк проявив свій талант у кулуарних справах на ниві підприємництва та політики, Флік, який публічно носив маску аполітичності, зробив його своїм зв’язковим із нацистами.

Саме через Штайнбрінка Функ передав запрошення Фліку в готель «Кайзергоф». Фліку кортіло познайомитися з людиною, яка почала відігравати таку важливу роль у німецькій політиці. Але їхня годинна зустріч наприкінці лютого 1932-го стала катастрофою. Поки Штайнбрінк чекав під дверима апартаментів, Гітлер, помилково прийнявши Фліка за героя військово-морського флоту, невпинно розповідав магнату про свої плани зіткнення з польськими кораблями. Повертаючись у власну контору неподалік, Флік поскаржився своєму головному посіпаці, що не зміг вставити ані слова в розмові з Гітлером. Вождя нацистів теж розчарувала односторонність діалогу. Образившись, Флік вирішив спрямувати свої фінанси на підтримку Пауля фон Гінденбурґа, чинного президента й кандидата від консервативної панівної еліти — і пожертвував майже мільйон райхсмарок на його передвиборчу кампанію.

Флік украй потребував важелів впливу на уряд. Держава — єдиний ліквідний покупець його частки в Gelsenberg — не здогадувалася про жалюгідне фінансове становище магната. Перша зустріч із Гітлером якраз припала на початок обговорення угоди¹³⁶. І хоча переговори затягнулися на місяці, зрештою Флік домігся свого. Наприкінці травня 1932-го він утнув приголомшливий фокус: продав державі свій пакет акцій у Gelsenberg за понад 90 мільйонів райхсмарок — приблизно втричі дорожче за ринкову вартість¹³⁷. За столом переговорів Флік натиснув на урядовців, заявивши, що Фріц Тіссен, другий за впливовістю акціонер VST, готується викупити контрольний пакет акцій за підтримки французьких кредиторів. Поглинання найбільшого німецького конгломерату за французькі гроші було немислимим. Минуло лише кілька років, відколи Франція приєдналася до окупації Рурської області у відповідь на неспроможність Німеччини далі виплачувати репарації. Держава не просто допомогла Фліку погасити заставу, а ще й добряче докинула зверху. Тож, віддавши борги, магнат залишився із солідним капіталом.