Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

Наслідки викриття Райманнів не забарилися. Більшість підконтрольних родині брендів базуються в Сполучених Штатах і глибоко вкорінені в американську культуру. Увесь світ облетіли заголовки на кшталт «Власники Krispy Kreme визнали зв’язки родини з нацистами»⁹¹⁰. А незабаром надійшли й заклики до бойкоту. Американська ресторанна критикеса з єврейським корінням написала у Boston Globe присмачену гострою критикою колонку під назвою «Я дізналася, що за моєю улюбленою кавою стоять нацистські гроші. Чи варто й далі її пити?»⁹¹¹. Моїм особистим фаворитом стала пародійна стаття в McSweeney’s під заголовком «Який конфуз: виявляється, наша мережа нібито “єврейських” бейгелів фінансувалася нацистами»⁹¹². Райманнам конче треба було рятувати ситуацію — і швидко! — інакше на репутації сім’ї та брендів можна ставити хрест. Родина мусила виступити із заявою. І нарешті зробивши це, знову потрапила в заголовки газет по всьому світі.

Райманни покладалися на Петера Гарфа — навіть занадто. Статки родини — а це приблизно 32 мільярди євро (39 мільярдів доларів) станом на 2020 рік — головно заслуга саме цього економіста з Кельна, який навчався в Гарвардській школі бізнесу⁹¹³. Керуючи активами Райманнів, Гарф і сам став мільярдером. Спадкоємці Альберта Райманна призначили Гарфа генеральним директором сімейного бізнесу в 1988-му — через сім років після того, як він пішов із Boston Consulting Group і приєднався до людвігсгафенської компанії. За подальші десятиліття Гарф разом з нідерландським протеже перетворили сімейну фірму на Reckitt Benckiser — одного з найбільших у світі виробників споживчих товарів. У 2012 році на гроші з дивідендів від Reckitt і продажу акцій Гарф із двома помічниками заснували JAB як власну інвестиційну компанію Райманнів, орієнтовану на каву, багаті на вуглеводи продукти, косметику і предмети розкоші. У 2019-му сфера інтересів JAB розширилася на догляд за домашніми тваринами.

Гарф — завжди усміхнений лисань із пильним поглядом. Полюбляє джинси, барвисті дизайнерські сорочки навипуск і окуляри у важкій чорній оправі — такі зазвичай носять архітектори й художники, а не солідні німецькі керівники. Утім він більший космополіт, ніж типовий керівник міжнародної компанії — живе то в Лондоні, то в Мілані, то в Нью-Йорку — та й зв’язки має кращі. Гарф створив JAB за образом і подобою фірми свого кумира — Berkshire Hathaway. Хоча Гарф ніколи й не заробляв так добре, як Воррен Баффетт, проте кожен, хто хоч чогось досяг, очевидно, прагне вкласти частину своїх грошей у JAB. Сам Баффетт та його улюблений банкір (Байрон Тротт, колишній партнер Goldman Sachs), бразильські інвестиційні компанії 3G, французькі родини Пежо, бельгійські та колумбійські династії пивоварів — усі інвестували в JAB і співпрацювали з Гарфом. Готуючи свій попередній репортаж про компанію, я зауважив, що короткі електронні листи-відповіді Гарфа завжди були ретельно продумані, досить загальні та мало що розкривали. Усе, що стосувалося JAB і Райманнів, залишалося оповите таємницею. Цю зрежисовану Гарфом комунікаційну стратегію в інтересах бізнесу втілювала дорога піар-агенція в Нью-Йорку, а в інтересах сім’ї — прессекретарка в Дюссельдорфі. Але викривальна стаття Bild завдала удару по цьому ретельно вивіреному іміджу. Проте водночас дала можливість для змін. «Взявши на себе відповідальність за минуле, треба було запобігти збиткам компанії нині та в майбутньому, — згодом писав мені Гарф. — Якби тоді мені довелося вибирати між інтересами компанії та відповідальністю за минуле, гадаю, я вибрав би останнє»⁹¹⁴.

2

Протягом 1990-х років через зовнішній тиск німецький бізнес мусив розібратися з аспектом свого нацистського минулого, який десятиліттями замовчувався: жорстоке використання мільйонів людей для примусової та рабської праці⁹¹⁵. Берлінська стіна та Радянський Союз зникли. Холодна війна скінчилась, і Німеччина нарешті об’єдналася. Після десятиліть перебування за «залізною завісою» понад мільйон підневільних робітників, яким вдалося вижити, здобули свободу — і частина з них направила свій гнів на німецькі фірми, які експлуатували їх у часи нацистського режиму. У Сполучених Штатах уцілілі подавали колективні позови проти німецьких підприємств, а реклама закликала бойкотувати німецькі компанії та їхню продукцію. В умовах глобалізації німецькі фірми відчули, як замовчування причетності до нацистів здатне зашкодити вартості акцій, продажам і репутації. Тож частина компаній відкрила свої архіви, щоб історики могли дослідити їхній стосунок до Третього Райху. Деякі навіть самі замовляли такі дослідження. Серед найвідоміших — Daimler-Benz, Volkswagen, Allianz і Deutsche Bank.

На початок цих досліджень жодна з глобальних німецьких компаній-замовниць не перебувала під контролем бізнес-династій. Фліки та Квандти давно вийшли з Daimler, як і фон Фінки з Allianz і Munich Re. Вплив династії на Volkswagen обмежувався Фердинандом Пієхом — впливовим нащадком Антона Пієха та Фердинанда Порше. Він став на чолі Volkswagen Group у 1993-му — через роки після замовлення дослідження. Однак напередодні цього невдоволені керівники, яких він обійшов у перегонах за посаду, поширили історію про те, що Пієх — невдалий вибір на роль глави компанії, адже його батько та дід використовували десятки тисяч людей для примусової та рабської праці під час правління у Volkswagen⁹¹⁶. Вороги Пієха натякнули, що його призначення дістане погані відгуки в пресі Америки — найважливішого, для Volkswagen ринку, який швидко зростав. Пієх атаку пережив, але протягом 1990-х років жодна інша династія німецьких підприємців і пальцем не ворухнула, щоб пролити світло на роль своїх родин у злочинах Третього Райху.

Одна з гілок династії Фліків — а саме Мук і Мік, сини Отто-Ернста Фліка, — першою відчула на собі суспільний резонанс, коли приліпила своє прізвище до благодійних пожертвувань у галузі науки та мистецтва. Частки обох братів у конгломераті Flick ще в 1975 році викупив їхній дядько Фрідріх Карл за сотні мільйонів дойчмарок, а частку їхньої сестри Даґмар — за значно меншу суму, адже їй від початку дісталося вдвічі менше акцій⁹¹⁷.

У 1992 році Мука, який жив у Лондоні, внесли до комітету благодійників Оксфордського університету після того, як він заплатив початковий внесок 350 ооо фунтів стерлінгів⁹¹⁸. Ці гроші пішли на відкриття іменної професорської посади на честь Фліка в коледжі Бейлліол. Але в 1996-му Мук відкликав своє ім’я та гроші на хвилі протестів проти минулого родини Фліків. Протестувальників обурювало, що Фліки досі відмовлялися виплатити компенсацію жертвам примусової та рабської праці. Хоча у відкритому листі до Daily Telegraph мультимільйонер Мук висловив «повну огиду до того, що відбувалося в Німеччині за часів Третього Райху»⁹¹⁹ та «глибокий особистий сором за причетність діда до цих жахливих подій», проте він заявив газеті Jewish Chronicle, що після виплати відшкодування може стати «злиднем»⁹²⁰, додавши: «Хіба людську трагедію виправиш грошима?».

Після того як Мук відкликав свої гроші, хвиля обурення в Оксфорді вщухла. Однак полеміка навколо виплати компенсації конгломератом Flick тільки розгоралася. У серпні 2000-го німецька держава разом із вітчизняними компаніями заснувала в Берліні фонд під назвою «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (нім. Erinnerung, Verantwortung und Zukunft; EVZ, «Е-Фау-Цет»). evz створили за домовленістю між урядами США та Німеччини⁹²¹. Жертвам примусової та рабської праці мали виплатити відшкодування за умови, що в американських судах більше не порушуватимуть судових справ проти німецьких фірм. Історик виснував: «Так уряд і промисловці Німеччини спільно виробили риторику відповідальності, знову ж таки, без явного чи індивідуального визнання провини перед законом <...> Німецький уряд зайняв позицію захисника моралі, тоді як великі злочинці зручно сховалися за завісою позірної відповідальності без фактичного визнання провини»⁹²². Переговірником від німецької держави виступив граф Отто фон Ламбсдорфф — єдиний міністр, якого змусили піти у відставку через скандал із хабарями від конгломерату Flick. У ході цієї справи колишнього політика навіть засудили за ухиляння від сплати податків, утім це явно не завадило йому очолити переговори про компенсації.

У період з 2001 до 2006 року фонд ЕVZ виплатив близько 4.4 мільярда евро (близько 5,85 мільярда доларів станом на грудень 2006-го) понад 1,66 мільйона колишніх примусових робітників⁹²³.

Майже 300 000 постраждалих від рабської праці в концтаборах і гетто отримали найвищу компенсацію — 7670 євро кожному (близько 10 000 доларів). Для 1,35 мільйона жертв примусової праці сума відшкодування становила 2560 євро на особу (близько 3500 доларів). Загалом у своє розпорядження фонд отримав 5,2 мільярда євро (майже 7 мільярдів доларів), сплачених навпіл німецькою державою та бізнесом. Однак понад 60 % цієї суми припало на внески всього-на-всього 17 з 6500 німецьких компаній-спонсорів благодійної організації. Серед цих 17 фірм були такі відомі на весь світ, як Allianz, BMW, Daimler, Volkswagen, Siemens та Krupp. Близько 1560 німецьких підприємств пожертвували лише близько 500 євро кожна (665 доларів) — не більш ніж символічний жест.

Передбачалося, що компанії перерахують усі гроші ще до відкриття фонду у 2000 році. Однак EVZ розпочав свою діяльність так і недоотримавши сотень мільйонів, які обіцяли німецькі фірми та їхні власники. Підконтрольні Квандтам і Райманнам компанії вже заплатили, як і ті, що належали кланам Порше-Пієхів та Еткерів. Тепер фонд закликав Фліків зробити те саме. Але тут швидко не вийшло.

Коли у 2001 році молодший брат Мука — Мік — анонсував будівництво музею в Цюриху за проектом Рема Колгаса, щоб розмістити там свою колекцію творів сучасного мистецтва, дискусія про компенсацію спалахнула знову. Почалися масові протести проти спорудження музею. Мік згорнув свій план і натомість у 2004-му надав колекцію в оренду іншому музею в Берліні. Але в багаття знову докинули дров. У розпал скандалу Мікова сестра, Даґмар, у відкритому листі до Die Zeit заявила, що на початку 2001 року анонімно виплатила мільйони у фонд EVZ та доручила групі німецьких істориків підготувати хроніку діяльності родини Фліків та їхнього конгломерату в XX столітті⁹²⁴. Невдовзі брати Даґмар пішли за її прикладом. Особливо Мік: спочатку пожертвував мільйони в EVZ, а потім оплатив роботу п’ятьох істориків, які досліджували діяльність конгломерату Flick за часів Третього Райху⁹²⁵.

3

Попри здійнятий ґвалт ці двоє братів і сестра насправді були дрібною рибкою династії Фліків. Усього-на-всього мільйонери. Сімейні ж мільярди належали їхньому дядькові — Фрідріху Карлу. Він продав конгломерат Flick за 2,2 мільярда доларів Deutsche Bank і через кілька років емігрував до Австрії, де у 2006-му помер у віці 79 років.

Та навіть після смерті Фрідріх Карл не зміг уникнути недоброї слави династії Фліків. У 2008 році розкрадачі могил винесли трьохсоткілограмову труну з його тілом зі склепу в приозерному містечку Фельден в Австрії. Вони зажадали 6 мільйонів євро (7,5 мільйона доларів) від його вдови Інґрід — мініатюрної блондинки, постійно оточеної охоронцями⁹²⁶. Згодом останки Фрідріха Карла знайшли в Угорщині та перепоховали у Фельдені. «Нарешті мій чоловік повернувся додому, — поділилася Інґрід із німецьким таблоїдом. — Страхам і надіям кінець. Молитви було почуто»⁹²⁷.

Як і батько, Фрідріх Карл відмовився виплачувати компенсацію жертвам примусової та рабської праці й ніколи не робив пожертв у фонд EVZ. У 2006-му четверо дітей Фрідріха Карла від двох дружин успадкували по чверті від його статків у 6 мільярдів доларів. Найменшим — двійнятам — тоді було лише сім років. Після смерті батька ці хлопчик і дівчинка стали наймолодшими мільярдерами у світі⁹²⁸. Інвестуванням їхніх грошей опікується сімейний офіс Фліків у центрі Відня біля Державної опери. А їхній матері Інґрід—доньці теслі та колишній адміністраторці готелю — доручено управляти їхніми статками та фондом.

Інґрід пишається своєю благодійною діяльністю. «Я допомагаю там, де бачу в цьому користь і потребу»⁹²⁹, — сказала жінка регіональній австрійській газеті 2019-го. Наприклад, п’ять років тому Інґрід пожертвувала «дуже значну суму»⁹³⁰ Тель-Авівському музею мистецтв, що частково пішла на програму «міжкультурного обміну між дітьми євреїв, мусульман і християн під назвою "Шляхом мистецтва до миру”». Проте по смерті Фрідріха Карла допомога жертвам бізнес-імперії Фліків, мабуть, ніколи не була гідною уваги мільярдерської гілки клану. Попри свою щедрість, Інґрід і старші доньки Фрідріха Карла не дали й мідяка EVZ.

Водночас Інґрід очолює «Фонд Фрідріха Фліка» в Дюссельдорфі. Вона спрямовує гроші на освіту, медицину та культуру здебільшого в Німеччині та Австрії від сімейного фонду, який досі має ім’я нациста й засудженого воєнного злочинця, на чиїх заводах і шахтах працювали й помирали на примусових чи рабських роботах десятки тисяч людей, зокрема й тисячі євреїв. Але, зазирнувши на сайт фундації, ви не знайдете й слова ні про заплямоване походження багатства Фліків, ні про прабатька їхньої династії. Насправді ж «головне завдання»⁹³¹ Інґрід на чолі організації полягає в «продовженні благодійної діяльності фонду в дусі його засновника доктора Фрідріха Фліка» та її покійного чоловіка — двох персон, відомих багато чим, але точно не благодійністю.

Флік заснував свій однойменний фонд у 1963-му— безперечно, щоб відбілитися⁹³². Філантропією нюрнберзький засуджений сподівався відновити репутацію і додати блиску своєму імені, щоб під 8о-річчя отримати одну з найвищих федеральних нагород Німеччини — орден «За заслуги». Спрацювало. Очоливши фонд у 2006 році, Інґрід Флік зберегла назву незмінною⁹³³. Проте деяка установа вчинила інакше. У 2008-му після років напружених місцевих дебатів, які привернули увагу всієї країни, ім’я Фрідріха Фліка прибрали з назви середньої школи в його рідному містечку Кройцталі⁹³⁴. Прибічники перейменування стверджували, що школа не може називатися на честь нациста й засудженого воєнного злочинця. Утім, інший — відоміший — навчальний заклад, схоже, не так завзято прагне поставити історичну правду вище за бажання грошей.

З 2015 року «Фонд Фрідріха Фліка» співфінансує кілька вагомих академічних ініціатив у славетному Франкфуртському університеті імені Ґете⁹³⁵, зокрема престижну стипендію для німецьких студентів⁹³⁶, У 2018 році фонд узяв на себе співфінансування гостьової професури з історії фінансів на зміну Edmond de Rothschild Group, швейцарсько-французької гілки династії єврейських банкірів. Відтоді гроші Фліків допомогли залучити професорів із Прінстона, Берклі та Оксфорда⁹³⁷. Витрати окупилися. «Фонд Фрідріха Фліка» отримав місце в опікунській раді університету⁹³⁸.

Університет імені Ґете не вперше вшановує нацистських спекулянтів, беручи гроші від фондів, названих на їхню честь. У 2015 році університет назвав залу для відпочинку в кампусі іменем Адольфа Мессера після десяти років пожертвувань від однойменної фундації. Ні для кого не секрет, що Мессер одним із першим вступив до НСДАП, збагачувався на виробництві зброї та використанні примусової праці на своєму машинобудівному підприємстві. Але студенти обурилися проти цього фарсу. «Адольф Мессер у жоден спосіб не є взірцем для студентів і викладачів Університету імені Ґете»⁹³⁹, — заявили вони. Зрештою протест подіяв. Після чотирьох років спротиву й дебатів у 2019-му залу перейменували⁹⁴⁰. А сім’я Мессерів змінила назву свого фонду⁹⁴¹.

Але пожертви від «Фонду Фрідріха Фліка» й далі потайки надходили в усіх на очах — і надходять донині.

У Німеччині чимало фондів названо на честь підприємців, які підтримували нацистський режим і діставали від цього вигоду, а після війни були засуджені. Взяти хоча б фундації імені Альфріда Круппа та Фріца Тіссена. Утім, їх принаймні не звинуватиш у повному приховуванні минулого. Поки «Фонд Фрідріха Фліка» й надалі замовчує причетність до Третього Райху, благодійні установи імені Круппа та Тіссена більш прозорі: кожна надає на своєму сайті інформацію про нацистські погляди та злочини цих магнатів⁹⁴². Кожен, хто отримує пожертву від якоїсь із цих фундацій, може хоч щось дізнатися про персону, чиє ім’я вона вшановує.

Якось Інґрід Флік сказала про своїх двійнят: «Діти мають зрозуміти, що вони такі самі, як і інші, просто прізвище Флік зобов’язує»⁹⁴³. Але до чого саме у випадку з Інґрід? Судячи з каяття жінки через заплямоване багатство та недоброчесне минуле сім’ї, не такий це вже й тяжкий хрест.

Може, Інґрід Флік і причетна до затаювання гріхів, що тягнуться за успадкованими статками, але австрійська спадкоємиця не одна така.

4

Тридцятого вересня 2007 року ближче до опівночі без анонсу на головному суспільному телеканалі Німеччини показали документальний фільм «Мовчання Квандтів». Зловісна музика на тлі задала напружений тон — і вже у вступі пролунало запитання: чи навмисно Квандти, найбагатша династія Німеччини, приховують минуле своєї родини?⁹⁴⁴ Двадцять п’ять років після смерті Герберта його найгрошовитіші та найвідоміші спадкоємці—ті, що контролюють BMW, — вперто мовчали в медіа. Хоча опублікована у 2002 році сімейна біографія-бестселер оголила чимало жорстоких фактів про діяльність патріархів династії за часів Третього Райху, спадкоємці BMW по гілці Герберта ніяк не коментували цієї темної частини своєї історії⁹⁴⁵. Але телетрансляція нарешті змусила всіх Квандтів висловитися.

Ефектність документального фільму полягала у свідченнях двох уцілілих полонених підтабору, які рабськи працювали на ганноверському заводі AFA. В одного з них — данця років вісімдесяти — взяли інтерв’ю прямо на території колишнього заводу Квандта й есесівського підтабору. Там він розповів, яким суцільним пеклом було це місце. «Щоразу вві сні я опиняюся тут, у таборі, — промовив Карл-Адольф Серенсен, із жахом озираючись навколо. — І так буде до кінця моїх днів»⁹⁴⁶.

У 1972 році Varta, компанія-правонаступниця AFA, відхилила запит від групи данців, які вижили після рабської праці, на отримання грошової виплати. «Оскільки ми не визнаємо ні юридичних, ні моральних зобов’язань, які могли б виникнути через злочинну поведінку нашої компанії, просимо вас поставитися з розумінням, якщо ваше прохання не буде взято до уваги»⁹⁴⁷, — відповіла компанія сім’ї Квандтів. У документальному фільмі Серенсен прокоментував цю заяву: «їхня реакція жорстка й зарозуміла. Вони принизили нас»⁹⁴⁸.

Наприкінці 1980-х Varta таки виділила гроші, однак на іншу, хоча й споріднену мету—зберегти концтабір Ноєнгамме як меморіальний об’єкт⁹⁴⁹. Утім, навіть тоді голові благодійної організації, яка подала запит на грант, довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати представників Varta. Компанія нарешті надіслала чек на підтримку меморіалу, але сума була така мізерна — якихось п’ять тисяч дойчмарок, — що голова фонду подумав про помилку. А навздогін акумуляторний гігант попросив ще й надіслати квитанцію про витрати, щоб не сплачувати податків із суми пожертви.

Хоча найбагатші Квандти й відмовилися давати інтерв’ю для документального фільму, проте один із синів Герберта таки виступив. Свен Квандт успадкував частину компанії Varta і входив до наглядової ради. На екрані усміхнений нащадок відкидав будь-яку моральну відповідальність за успадковані статки й применшував причетність батька й діда до злочинів Третього Райху. Спадкоємець Квандта також закликав Німеччину перегорнути сторінку її нацистського минулого: «Ми мусимо постаратися забути про це. Таке відбувалося <...> по всьому світі. Ніхто більше про це не згадує»⁹⁵⁰.

Стрічку подивилися мільйони глядачів. Для Квандтів це стало катастрофою в аспекті зв’язків із громадськістю. Переконливі свідчення жертв трудового рабства й зневажливі, байдужі коментарі Свена створили дисонанс, який не можна було проігнорувати. На жаль, документальний фільм теж мав свої недоліки. Він доносив хибний засновок про те, що багатство Квандтів зародилося в епоху нацизму — статки, зрощені на горбах примусових і поневолених робітників. Саме тому родина й грала в мовчанку. Однак цей висновок оманливий. Коли Гітлер прийшов до влади, Ґюнтер Квандт уже був одним із найзаможніших людей Німеччини.

5 жовтня 2007 року, через п’ять днів після трансляції, спадкоємці Герберта й Гаральда зробили коротку спільну заяву. У ній ішлося про те, що озвучені у фільмі звинувачення «зворушили» родину. Квандти погодилися, що так і не змогли визнати свою причетність до Третього Райху. Тепер вони планували найняти історика, який проведе незалежне дослідження нацистського минулого родини, а ще — відкрити доступ до своїх архівів, щоб посприяти розслідуванню, та оприлюднити результати. На завершення Квандти попросили медіа «бережно та справедливо поставитися до нашої історії як родини німецьких підприємців»⁹⁵¹. Це прозвучало абсурдно із вуст династії, яка досі не виявила ні краплі елементарної поваги до жертв примусової та рабської праці, яких експлуатували їхні підприємства. У заяві сім’ї не було ні слова вибачень на адресу цих людей.

Попри те що найбагатше сімейство Німеччини рідко давало інтерв’ю, з 1986 року спадкоємці Герберта, яким дісталася компанія bmw, щорічно вручають нагороду в галузі журналістики — «Медіапремію імені Герберта Квандта» в сумі 50 000 євро (50 000 доларів США), яка названа на честь людини з «майже патологічною схильністю до таємничості»⁹⁵². Через кілька місяців після показу стрічки в ефірі троє головних редакторів вийшли зі складу правління фонду Квандта, який присуджує премію. Вони більше не хотіли бути причетними до роздачі нагород на честь Герберта, поки триває розслідування нацистського минулого родини. Утім того року спадкоємці bmw таки вручили медіапремію — як і в наступні роки й аж донині.

На церемонії нагородження в червні 2008-го Штефан Квандт, найбагатший спадкоємець Німеччини, першим із династії публічно висловив жаль через використання примусової та рабської праці на підприємствах Квандтів за часів Третього Райху. Штефан не просив вибачення, але висловив скорботу за багатьма примусовими робітниками, які постраждали та загинули на заводах Квандтів під час війни. Утім, хоча й до завершення замовленого родиною дослідження залишалося ще три роки, молодший син Герберта вже захищав своїх предків і відкидав будь-яку критику на їхню адресу. За часів Третього Райху Ґюнтер і Герберт були змушені діяти «в атмосфері страху та незахищеності»⁹⁵³, — заявляв Штефан. Дивне твердження з огляду на те, що сам Ґюнтер так не вважав. У своїх мемуарах прабатько родини Квандтів писав, що міг покинути нацистську Німеччину коли завгодно, але залишився, щоб підтримувати роботу своїх компаній і заводів⁹⁵⁴.

Через п’ять місяців після заяви Штефана, у листопаді 2008-го, його старша сестра Зузанне Клаттен — найбагатша жінка Німеччини — вперше розповіла журналісту про своє особисте життя. Причин для такої раптової відвертості з Financial Times Deutschland було чимало. По-перше, Зузанне виходила з брудного роману⁹⁵⁵. Минулої осені — коли Німеччину сколихнув документальний фільм про історію родини Квандтів під час нацистської епохи — заміжню спадкоємицю шантажував її колишній коханець Гельґ Сґарбі. Вимагав від неї мільйонів. Шахрай зі Швейцарії підмовив спільника потайки зняти, як пара кохалася в готельному номері. Якщо жінка не заплатить, Сґарбі погрожував надіслати записи родині, пресі та керівництву BMW — Зузанне входила до наглядової ради компанії. Зрештою жінка звернулася до поліції — і Сґарбі заарештували. Тепер світові медіа рясніли заголовками з новиною про це вимагання.

Тож інтерв’ю лише побіжно зачіпало нацистське минуле сім’ї. Зузанне не відхилялася від теми й, на відміну від молодшого брата, не робила поспішних висновків. «Пролили світло на дещо темне, — сказала спадкоємиця Квандта. —А це завжди краще, ніж коли воно могутнішає під покровом пітьми. <...> Ліпше знати, що там було, ніж ігнорувати»⁹⁵⁶. На завершення 46-річна Зузанне підсумувала: «Я завжди поважатиму й любитиму батька. Не нам судити, як жилося в ті часи».

Ще три роки знадобилося професору історії Йоахіму Шольтизеку та його колегам, щоб завершити замовлене Квандтами дослідження. У вересні 2011-го світ побачила книжка на п8з сторінки, яка надала безліч доказів причетності Ґюнтера та Герберта, вищого керівництва та належних Квандтам компаній до злочинів Третього Райху. За словами Шольтизека, Ґюнтер був безжальним опортуністом, а не переконаним нацистом. Утім, його підприємницька діяльність «нерозривно»⁹⁵⁷ перепліталася з нацистськими злочинами. Бажання Ґюнтера примножити свій капітал було таким сильним, що «не залишало місця для фундаментальних питань права та моралі»⁹⁵⁸. Шольтизек підсумував: «Глава родини був частиною нацистського режиму»⁹⁵⁹.

Професор зазначав, що Ґюнтер, «на свій сором, завчасно й легковажно»⁹⁶⁰ усунув євреїв із правління. На додачу вчений віднайшов ще більше випадків аріїзації, здійсненої батьком і сином: «Квандт не був одним із “дружніх” покупців, які виконували свої зобов’язання. <...> Він радше належав до великої групи “аріїзаторів”, які свідомо й холоднокровно користалися скрутою єврейських власників, щоб заволодіти їхніми фірмами, — пояснив Шольтизек. — У Ґюнтера Квандта, його сина Герберта чи підлеглих їм керівників <...> годі й шукати якихось моральних застережень чи сумнівів у правомірності “аріїзації”»⁹⁶¹.

Історик різко засудив роль Герберта в епоху нацизму: «Немає жодних вагань, що Герберт <...> усвідомлював ступінь причетності групи Quandt до несправедливих діянь режиму, як-от використання праці примусових робітників та в’язнів концтаборів, а також аріїзації. За наявними даними, він не висловлював жодного невдоволення щодо батькового правління ні тоді, ні опісля. Ба більше — під час сходження на вершину компанії він і сам ніс пряму відповідальність за вчинене беззаконня»⁹⁶².

У вересні 2011 року Штефан Квандт і його кузина Ґабріеле, донька Гаральда, зустрілися з двома журналістами Die Zeit — німецького тижневика для снобів, — щоб дати перше і єдине на сьогодні інтерв’ю родини про результати дослідження. Одним з інтерв’юерів був Рюдіґер Юнґблут — автор книжки-бестселера 2002 року про біографію Квандтів, який уперше розповів широкій аудиторії про нацистське минуле династії.

Ґабріеле висловила жах і сором через те, як на підприємствах Квандта ставилися до примусових і підневільних працівників за часів Третього Райху. «Боляче. Ґюнтер Квандт — наш дідусь. Однак нам хотілося б мати іншого. Точніше: щоб він був іншим»⁹⁶³, — підсумувала вона. За словами Ґабріеле, хоча документальний фільм і був не без хиб, але він став поштовхом. Вона «вважала болісним і обурливим закид, ніби наша непублічність натякає на те, що ми ховаємо скелети в шафі, а наші гроші мають сумнівне походження. Однак це пробудило нас».

Очевидно, прокинулися не всі. Штефан знову зайняв оборону. Інтерв’ю почалося з того, що найбагатший спадкоємець Німеччини перерахував, ким — як підтвердило дослідження — його дід Ґюнтер не був: «...ні антисемітом. Ні затятим націонал-соціалістом. Ні підбурювачем до війни». Численні дідові схеми з аріїзації стали для 45-річного спадкоємця Квандтів «болісним» відкриттям. Та попри це Штефан не поділяв висновку Шольтизека, що його дід був частиною нацистського режиму: «Радше “частиною нацистської системи”. Я трактую “режим” як політичне керівництво, до якого він не належав. Він скористався можливостями, які система надала промисловцям, але не прагнув її ідеологічних цілей».

Штефан визнав, що на сімейних заводах примусові працівники зазнавали жахіть, і вважав «сумною правдою те, що люди не виживали на примусових роботах на підприємствах Квандта». Але водночас спадкоємець стверджував, що Ґюнтер «не мав на меті вбивати людей. Як онука мене особливо тривожить ця тема. Але межі не перетнуто. Для підтримки виробництва тодішня система потребувала залучення примусової праці. Німецькі чоловіки були на фронті». Штефан проігнорував той факт, що Ґюнтер — як один із найбільших виробників зброї та боєприпасів у нацистській Німеччині — отримав пряму вигоду від м’ясорубки на передовій.

Також Штефан погоджувався, що його батько Герберт теж був частиною нацистської системи й долучався до використання примусової та рабської праці. Однак молодший Квандт вважав епоху Третього Райху надто коротким періодом, щоб на її основі можна було зрозуміти Герберта чи дійти висновку про «всю особистість за його діями. Він стояв у тіні свого батька». В інтерв’ю Штефан оголосив, що разом із матір’ю Йоганною та сестрою Зузанне троє спадкоємців BMW зроблять пожертву берлінському центру, який документує факти використання примусової праці. Центр розташований у вцілілому таборі при фабриці Pertrix, де було ув’язнено дві сотні жінок, — у роки війни за фабрику відповідав Герберт. Його спадкоємці пожертвують понад 5 мільйонів євро (близько 6 мільйонів доларів) на реконструкцію табору та організацію освітніх програм і виставок, зокрема й присвячених використанню на Pertrix примусової та рабської праці⁹⁶⁴. Штефан відвідав центр і був вражений його роботою задля збереження історичної пам’яті.

Інтерв’юери поцікавилися думкою Штефана щодо заяви його напіврідкого брата про те, що Німеччина просто має забути своє нацистське минуле. І Штефан таки визнав відповіді Свена невдалими: «Не уявляю, що колись у Німеччині настане час, коли можна буде сказати: годі вже думати про нацистську епоху чи осмислювати її. Водночас країна не має визначати себе лише крізь призму дванадцяти років націонал-соціалізму»⁹⁶⁵. Утім, спочатку Штефан заступився за Свена, заявивши, що той «був не готовий до таких запитань». Штефану здалося несправедливим, що репортер може ставити йому чи комусь із його родичів запитання, не попередивши або завчасно не узгодивши. І це сказав розпорядник щорічної журналістської премії.

Дистанціювання сім’ї від батька та діда Штефан назвав потрібним, але водночас «великим і болісним» внутрішнім конфліктом. Та попри всі ці зізнання для молодших, більш розкаяних Квандтів мало що змінилося. Власники BMW не захотіли прибрати ім’я Ґюнтера з назви своєї штаб-квартири в Бад-Гомбурзі. «Ми не можемо й не хочемо викреслити Ґюнтера Квандта з нашої історії, але ми пам’ятатимемо про його світлу й темну сторони. Усе інше — занадто просто», — заявив Штефан в інтерв’ю. Найзаможніша родина Німеччини також вирішила зберегти ім’я Герберта в назвах медійної премії та одного зі своїх фондів. З огляду на батькову «прижиттєву працю» Штефан вважав це виправданим. Спадкоємцю Квандта не здавалося дивним, що вони присуджують медіапремію на честь людини, яка рідко спілкувалася з пресою, не кажучи вже про «пряму відповідальність» за злочини Третього Райху. Як і свого часу Герберт, Штефан, очевидно, не зміг — або ж не захотів — вийти з батькової тіні.

У розмові з журналістами Штефан сказав, що, замовляючи дослідження своєї історії, родина понад усе прагнула «відкритості та прозорості». Та впродовж десятиліття після того інтерв’ю на сайті медіапремії в розділі з біографією Герберта Квандта можна було знайти лише одну-єдину згадку про його діяльність в епоху нацизму: у 1940 році ввійшов до ради директорів AFA. Ні слова про злочини — ні Гербертові, ні його батька, ні їхніх фірм. Поданий на сайті розмитий опис праці Шольтизека спантеличував. Ні причини дослідження, ні вагомих висновків, як і жодної згадки про Третій Райх. Звідси стає зрозумілою і справжня спонука до наукової розвідки — тиск громадськості, а не щире бажання поглянути в обличчя непростому минулому. Максимум відвертості, на який наважилися на сайті, зазначаючи причину дослідження, — оця завуальована фраза: «Як і щодо інших визначних компаній та підприємницьких родин XX століття, пролунав гучний заклик до всебічного висвітлення історії сімейного бізнесу»⁹⁶⁶.

Тільки в останній тиждень жовтня 2021 року — через понад десятиліття після оприлюднення результатів дослідження і лише за кілька днів після останнього з кількох моїх запитів — відбілену біографію Герберта на сайті раптово замінили розширеною, Нова версія містила деякі моменти діяльності магната часів Третього Райху, частину відкриттів і висновків Шольтизека, а також причину проведення наукової розвідки: тиск громадськості.

6

Спочатку здавалося, що з представниками династії Еткерів легше, бо вони визнають гріхи свого батька. У середині жовтня 2013-го — через два роки після інтерв’ю з нащадками Квандтів — двоє журналістів Die Zeit зустрілися зі ще одним спадкоємцем, який недолюблював пресу, щоб обговорити результати чергового замовленого родиною дослідження історії своїх предків та належної їм компанії за часів Третього Райху⁹⁶⁷. I знову одним із репортерів був Рюдіґер Юнґблут. Після публікації біографії Квандтів у 2002-му він зосередився на життєписі Еткерів, який вийшов у 2004-му. Хоч Юнґблуту й відмовили в доступі до архівів Еткерів, він усе одно накопав чимало інформації про зв’язки сім’ї з нацистами⁹⁶⁸. Тож тепер, коли засновник династії вже кілька років як віддав богові душу, а результати дослідження от-от мали оприлюднити, один з Еткерів нарешті наважився заговорити.

90-річний Рудольф-Авґуст Еткер помер у Гамбурзі в січні 2007-го — останнім із нацистів-мільярдерів. Колишній офіцер Ваффен-CC, який частково проходив вишкіл при концтаборі Дахау, залишив по собі глобальний конгломерат у Білефельді з річним доходом у 15 мільярдів доларів, а також частки в бізнесі морських перевезень, харчових продуктів, напоїв, приватних банків і розкішних готелів. Заморожені піци та суміш для випікання пудингів від компанії Dr. Oetker були відомі на весь світ. Вісім дітей мільярдера від трьох шлюбів успадкували рівні частки в сімейному бізнесі й самі стали мільярдерами⁹⁶⁹. Після кончини Рудольфа-Авґуста у спадкоємців теж виникли певні запитання.

Батько рідко розмовляв із дітьми про нацистську епоху та війну, проте вони знали, що він був у Дахау. За рік до смерті Рудольф-Авґуст опублікував мемуари «Розбещений фортуною», які, очевидно, мало що розповідали про той період його життя. У 2008-му — через рік після смерті Рудольфа-Авґуста — його діти з власної ініціативи доручили трьом історикам дослідити діяльність їхньої компанії, батька та його вітчима Ріхарда Казеловскі в період Третього Райху. Ще за життя батько наклав вето на таку розвідку, однак документальний фільм про Квандтів спонукав Еткерів пролити ясність на цю тему, перш ніж це зробить преса⁹⁷⁰.

І восени 2013-го ясність нарешті пролилася. У своїй праці історики дійшли висновку, що «Казеловскі, а разом з ним і родина та компанія Oetker несли відповідальність за політичну систему, у якій жили. Вони були стовпами нацистського суспільства, прагнули зблизитися з режимом та збагачувалися на його політиці»⁹⁷¹. Саме старший син Еткера—Авґуст—у жовтні 2013 року говорив із Юнґблутом і його колегою з Die Zeit про скоре оприлюднення дослідження та батькове минуле. Авґуст народився в 1944-му, коли батько навчався на офіцера Ваффен-CC. Син змінив батька на посаді генерального директора сімейного конгломерату й дистанціювався від глави сімейства. «Батько був націонал-соціалістом, — сказав Авґуст в інтерв’ю. — Тепер туман розвіюється»⁹⁷². На додачу він підтвердив, що батько ще довго після війни плекав симпатії до ультраправих. Утім, дещо не обговорювали: спадкоємці Еткерів і далі утримували два фонди, названі на честь батька та дідуся з бабусею — усі вони були переконаними нацистами.

Під час інтерв’ю оприявнився розрив між поколіннями Еткерів. За словами Авґуста, п’ятеро старших братів і сестер — народжені в 1940-х і на початку 50-х — наполягали на дослідженні, тоді як троє наймолодших, які з’явилися на світ наприкінці 1960-х і в 70-х, спочатку були проти. А ще він додав, що, на відміну від нього та його рідних братів і сестер, молодші напіврідні ще не відмежувалися від батька.

У день публікації дослідження — наприкінці жовтня 2013-го — Мая, вдова Рудольфа-Авґуста Еткера та мати трьох його молодших спадкоємців, в інтерв’ю регіональній вестфальській газеті розкритикувала як саму книжку завтовшки в 624 сторінки, так і свого пасинка Авґуста. Жінка стверджувала, що історики тільки того й прагнули, щоб довести, ніби її покійний чоловік і його вітчим Казеловскі були затятими нацистами. Мая також заперечила слова пасинка про те, що його батько навіть після війни симпатизував ультраправим. «Ми завжди дотримувалися консервативних поглядів. Ліві можуть вбачати в консервативному мисленні негатив. Для нас же консервативність — це дотримання християнських цінностей і збереження хороших, перевірених часом традицій»⁹⁷³, — пояснила жінка в інтерв’ю. Мая зізналася, що навмисне прочитала лише ті частини дослідження, які стосувалися її чоловіка, однак заявила, що знайшла там кілька наклепів. Яких саме — не змогла уточнити.

Обидва інтерв’ю стали провісниками прийдешніх подій. Через три місяці, наприкінці січня 2014-го, боротьба за владу між двома таборами Еткерів, перекотившись на сторінки німецької преси, сколихнула спокійний діловий світ країни⁹⁷⁴. Суперечка точилася навколо наступництва на посаді генерального директора Dr. Oetker⁹⁷⁵. Лінія фронту знову пролягла між поколіннями: п’ятеро найстарших Еткерів проти молодших напіврідких братів і сестри. Боротьба затяглася на роки. Складено судові позови, залучено посередника для переговорів щодо мирного врегулювання. Вперше генеральним директором компанії було призначено не члена родини. Але на цьому сварки не припинилися.

Наприкінці липня 2021 року здійснилося найстрашніше нічне жахіття Рудольфа-Авґуста Еткера: вісім його спадкоємців заявили про поділ конгломерату Dr. Oetker на дві незалежні групи⁹⁷⁶. Сімейна справа розвалювалася — як і в історії про Будденброків. Хоча нащадки-мільярдери й розпиляли бізнес-імперію Еткера, проте вона досі задовольняє будь-які забаганки; торт, пудинг, піца, пиво Radeberger, ігристе вино Henkell Freixenet, знамениті розкішні готелі, як-от лондонський Lanesborough, паризький Le Bristol та Cap-Eden-Roc в Антібі.

Після розколу старші спадкоємці Еткера перейменували фонд, названий на честь їхніх нацистських дідуся й бабусі — Ріхарда й Іди Казеловскі. Однак троє молодших дітей Рудольфа-Авґуста зберегли за фондом і колекцією творів мистецтва ім’я свого батька-офіцера Ваффен-СС. Але знову ж таки, на сайті їхнього нового конгломерату ви не дізнаєтеся нічого про цю історію. Ще одне темне минуле залишається прихованим.

7

У березні 2019 року «Фонд імені Феррі Порше» оголосив про запровадження першої в Німеччині посади професора корпоративної історії при Штутгартському університеті. Сам фонд компанія Porsche заснувала роком раніше — через сімдесят років після того, як Феррі сконструював перший спортивний автомобіль «порше», — з надією «посилити свою відповідальність перед суспільством»⁹⁷⁷. Тодішній голова благодійної організації заявив: «Аналіз власної історії вимагає повної віддачі. “Фонд імені Феррі Порше” прагне заохочувати саме таке критичне осмислення, адже, щоб розуміти, куди йдеш, треба знати, звідки прийшов»⁹⁷⁸. Очільник додав, що «запроваджена професорська посада є <...> закликом, зокрема, й до інших сімейних компаній ще інтенсивніше та відкритіше працювати зі своєю історією, а також її плодами та можливими наслідками». Досить сміливе висловлювання з огляду на брехню Феррі про подання заявки на членство в сс, відверте використання антисемітських стереотипів і упереджень у першій автобіографії та вперте мовчання сім’ї Порше на цьому тлі.

У 1998 році в австрійському Целль-ам-Зее Феррі помер уві сні у віці 88 років. За десять років до цього всесвітньо відома ікона спортивних автомобілів опублікував другу автобіографію. Однак у цій версії Феррі вже заспівав інакше. Антисемітські заяви зникли, а історія про Адольфа Розенберґера стиснулася до двох абзаців. Мільярдер і далі заперечував, що його батько Фердинанд разом із зятем Антоном Пієхом аріїзували частку Розенберґера в Porsche. Але цього разу Феррі тиснув на жалість: «Хоч які погані події спіткали Розенберґера в ті часи, ми завжди поводилися з ним чесно й коректно за тих обставин. Для нас теж ситуація тоді була не з легких»⁹⁷⁹.

У пізнішій автобіографії Феррі незмінно стверджував, що не хотів бути офіцером сс: Гіммлер сам надав йому звання, до того ж просто почесне. Феррі досі категорично заперечував добровільне подання заявки на вступ до СС. У новій автобіографії конструктор стверджував, ніби сама наявність «почесного звання» не доводить, що він був есесівцем: «Якщо вас зробили почесним містянином Зальцбурга, хіба ви стаєте громадянином Австрії?»⁹⁸⁰. Але у 2017-му післявоєнні вигадки Феррі розвіяли троє німецьких істориків, які у своєму дослідженні походження фірми Porsche показали, що Феррі справді добровільно подав заявку в СС 1938 року⁹⁸¹. Вони відкопали анкети, власноруч заповнені й підписані Феррі, тим самим «викривши заперечення активного прагнення до лав сс як одного з поширених виправдань для приховування власного минулого»⁹⁸², — написали історики. Брехню всього життя Феррі було розкрито. Однак родина Порше ніяк на це не відреагувала.

Компанія Porsche сама профінансувала дослідження своєї історії⁹⁸³. У 2012-му штутгартська фірма з виробництва спортивних авто стала повноцінним дочірнім підприємством концерну Volkswagen Group, який тепер контролюють Порше-Пієхи⁹⁸⁴. На вольфсбурзькому гіганті з річним товарообігом на близько 250 мільярдів доларів⁹⁸⁵ працює понад 665 000 співробітників, які виробляють і продають розкішні автомобілі марок «Ауді», «Бентлі» та «Ламборгіні», а також «сімейних» брендів «Фольксваген» і «Порше». Статки династії зросли до 21 мільярда доларів⁹⁸⁶.

Насправді ж «Фонд імені Феррі Порше» запровадив професорську посаду в Штутгартському університеті, бо працівники історичного факультету виконали оплачене фірмою дослідження⁹⁸⁷. І його висновки вдовольнили автомобільну компанію, хоча й ніхто з Порше-Пієхів публічно їх не коментував. У відповідь на зроблені науковцями викриття на заводі Porsche в Штутгарті встановили меморіальну дошку на пам’ять про робітників, яких під час війни утримували там у полоні та змушували працювати. Однак невдовзі громадськість порушила питання: чи справді проведене дослідження ґрунтувалося на незалежному й об’єктивному аналізі історичних фактів?

У червні 2019-го на німецькому суспільному телебаченні вийшов документальний фільм про забутого співзасновника Porsche Адольфа Розенберґера⁹⁸⁸. Стрічка детально розповідала про те, яку важливу роль відіграв Розенберґер у заснуванні Porsche; як його партнери — Фердинанд Порше та Антон Пієх — аріїзували його частку в компанії в 1935 році; як Розенберґер боровся за своє визнання та як його зрештою викреслили з історії компанії.

У фільмі також постає Вольфрам Піта — професор сучасної історії Штутгартського університету та головний автор замовленої Porsche наукової розвідки. З якихось причин до дослідження не долучили особистих паперів Розенберґера. Піта стверджував, що кузена Розенберґера в Лос-Анджелесі відмовила йому в доступі до успадкованих паперів. Однак у фільмі вона це заперечила, сказавши, що з нею зв’язувався один із колег Піти, але сам Піта так і не прийшов ознайомитися з наявними матеріалами.

Не менш сумнівним здавався й інший висновок — точніше, його відсутність у дослідженні. У 1935 році акції Розенберґера в Porsche викупили за ту саму суму, яку він вніс як свою ю-відсот-кову засновницьку частку під час створення компанії в 1930-му. Однак на момент викупу прибутки Porsche значно зросли. По-простому: Розенберґера ошукали й недоплатили повної вартості його акцій. Хоча Піта й писав, що «з хиткого становища Розенберґера без вагань видобули економічну вигоду»⁹⁸⁹ і «важко позбутися враження, що Розенберґера <...> обкрутили круг пальця»⁹⁹⁰ з його акціями в Porsche, проте професор відмовився назвати речі своїми іменами: це була чистої води аріїзація.

У документальному фільмі Піта сказав, що Фердинанд Порше та Антон Пієх провернули цю угоду задля зміцнення «сімейності» компанії, а не через єврейське походження Розенберґера. Але те, що в гітлерівській Німеччині 1935 року єврейському акціонеру німецької компанії заплатили значно менше від реальної ринкової вартості його частки, могло означати лише одне: ця угода була аріїзацією. І через 82 роки по тому оплачений компанією Porsche історик навмисно вирішив не визнавати цього факту.

8

Наприкінці листопада 2018-го тижневик Der Spiegel опублікував гучну історію під заголовком «Мільярдер і АдН». На федеральних виборах 2017 року «Альтернатива для Німеччини» (нім. Alternative fiir Deutschland; AfD) стала найбільшою опозиційною та першою за майже шістдесят п’ять років ультраправою партією в парламенті країни. Від часу свого заснування у 2013-му АдН стрімко набирала обертів.

Але згаданий у заголовку 88-річний мільярдер—барон Авґуст фон Фінк-молодший—досі був у тіні. Після продажу в 1990 році приватного банку Merck Finck компанії Barclays приблизно за 370 мільйонів доларів аристократ став одним із найбагатших і найвідлюдькуватіших інвесторів у світі. Серед його капіталовкладень — принаймні відомих — були інвестиції в такі німецькі та швейцарські фірми, як будівельна компанія Hochtief, мережа готелів Movenpick, компанія sgs, що здійснює сертифікацію товарів, і виробник електроізоляційних матеріалів Von Roll. Статками фон Фінка-молодшого, які оцінюють у понад 9 мільярдів доларів⁹⁹¹, керує корпоративна штаб-квартира родини на фешенебельній площі Променадеплац у Мюнхені. Хоча й подейкують, що фон Фінку належали близько половини центру Мюнхена та більша частина земель навколо міста⁹⁹², сам він здебільшого жив за кордоном. У 1999-му фон Фінк-молодший разом із дружиною Франціне та чотирма дітьми емігрував у Швейцарію, де була сприятлива податкова політика. Там однією з їхніх домівок став середньовічний замок, придбаний ще його батьком. Звідти відкривається краєвид на містечко Вайнфельден неподалік німецького кордону.

Фон Фінк-молодший був ще потайливішим за свого батька, Спадкоємець на прізвисько Ґустль ніколи не давав інтерв’ю пресі. На нечисленних знімках він постає високим сивочолим чоловіком із пронизливими зеленими очима, часто в темно-сірому костюмі, краватці від Hermes — то з суворим поглядом, то з усмішкою. Успадкував він і трохи дивакуватої батькової ощадливості⁹⁹³. Хоча він і любив пересуватися вертольотом між своїми величезними маєтками, але водночас їздив на автомобілях, аж доки ті не проіржавіють і не вийдуть із ладу. На чужі бенкети приносив із собою м’ясо, сир і хліб, а на сімейних застіллях подавав своїм заможним гостям скупу скибочку м’ясного рулету. Фон Фінк-молодший ніколи не замовляв дослідження сімейної історії, адже воно показало б батькове поклоніння перед Гітлером, аріїзацію приватних банків і сумнівну денацифікацію. Від батька Ґустлю перейшла ще й симпатія до реакційної політики. Свого часу фон Фінк-старший зібрав 20 мільйонів райхсмарок для гітлерівського Будинку німецького мистецтва, тоді як молодший добре проявив себе як донор німецьких правих і ультраправих політичних організацій.

Згідно з документальними підтвердженнями спонсорувати політиків Ґустль почав невдовзі після продажу сімейного банку. У 1993 році його друг-банкір пожартував в інтерв’ю Der Spiegel: «Правіший за Ґустля лише Чингісхан»⁹⁹⁴. З повними кишенями грошей після угоди з Barclays фон Фінк-молодший розпочав підтримувати реакційні ініціативи. У період з 1992 по 1998 роки він передав 8,5 мільйона дойчмарок (близько 5 мільйонів доларів) готівкою засновнику німецької ультраправої партії, що виступала проти запровадження євро. Згодом політика засудили за ухиляння від сплати податків, пов’язаних із виданими готівкою пожертвами, які часто особисто доставляв Ернст Кнут Шталь — права рука Ґустля⁹⁹⁵.

Після першої невдачі фон Фінк-молодший перейшов на підтримку більш авторитетних партій. Щоб зберегти певну анонімність, він лише раз зробив пожертву від свого імені. Усі інші внески надходили від підконтрольних йому організацій. 3 1998 по 2008 роки деякі його дочірні компанії пожертвували близько 3,6 мільйона євро (близько 5 мільйонів доларів) баварській християнсько-консервативній партії ХСС⁹⁹⁶. У 2009-му одна з організацій магната трьома траншами виплатила 1,1 мільйона євро (приблизно 1,5 мільйона доларів) Вільній демократичній партії (ВДП) (нім. Freie Demokratische Partei; FDP), яка виступала за вільний ринок. Невдовзі після отримання пожертв коаліція партій успішно домоглася зниження податкових ставок на проживання в готелях⁹⁹⁷. За збігом обставин фон Фінк-молодший тоді володів частиною мережі готелів Movenpick. вдп висміяли як «партію Movenpick»⁹⁹⁸. Медіа висвітлювали цей скандал як мініверсію «справи конгломерату Flick» — німецького синоніма купленої політики.

Фон Фінк-молодший спонсорував ініціативи тих, кого можна зарахувати до консерваторів, прихильників вільного ринку, противників Європейського Союзу та євро. Його політичні погляди найвлучніше охарактеризувати як лібертаріанські. У 2003-му він пожертвував мільйони лобістській організації, яка виступала за зменшення чисельності уряду Німеччини⁹⁹⁹. Багаторічна очільниця цієї вже неіснуючої групи Беатрікс фон Шторх нині одна із заступників лідера АдН. Німецький інститут Людвіґа фон Мізеса — названий на честь економіста, чиї праці на захист золотого стандарту є давньою опорою лібертаріанців, як і інвестиції в золото, — розташований у штаб-квартирі фон Фінка в Мюнхені¹⁰⁰⁰. Тож у 2010 році, коли Європу охопила фінансова криза, Ґустль почав торгувати золотом. Його авантюра супроводжувалася обурливим, утім не таким уже й несподіваним, браком історичної чуйності.

Для створення бренду з торгівлі золотом одна з компаній Ґустля заплатила 2 мільйони євро (з мільйони доларів) за права на торговельну марку Degussa¹⁰⁰¹ — абревіатура від Deutsche Gold- und Silberscheideanstalt («Дойче голд- унд зільбершай-деанштальт») — Німецького інституту сепарації золота і срібла. Сумнозвісний хімічний конгломерат Degussa допомагав виготовляти пестицид на основі ціаніду «Циклон Б» і переплавляв награбовані нацистами дорогоцінні метали. Професор історії Північно-Західного університету Пітер Гейз у своєму дослідженні, проведеному на замовлення компанії у 2004 році, детально описав, як дочірня компанія Degussa розробила цей пестицид і як CC стала одним із її надійних клієнтів¹⁰⁰². З 1941 по 1945 роки в таборах смерті есесівці потруїли «Циклоном Б» понад мільйон людей, майже всі з яких були євреями. Убивши мільйони в таборах чи гетто, нацисти виривали з трупів золоті зуби та пломби. Чимало з цього металу потрапляло на плавильні заводи Degussa зазвичай у спресованому вигляді, проте іноді й у первинній формі. Також Degussa очищала від домішок і перепродувала золото і срібло на мільйони. Якусь частину дорогоцінних металів нацисти крали по всій Європі, іншу—у євреїв, засланих у концтабори й табори смерті.

За примхою історії, фон Фінк-молодший — правий мільярдер, чий одержимий Гітлером батько-нацист з антисемітськими поглядами створив свій приватний банк завдяки аріїзації єврейських активів за часів Третього Райху, — зрештою став власником Degussa. Нині золото і срібло бренду Degussa продається в елітних магазинах по всій Європі¹⁰⁰³. Крамничка Degussa працює й поруч зі штаб-квартирою фон Фінка в Мюнхені, і будь-хто може купити та продати там дорогоцінні метали. Але фон Фінк-молодший не зупинився на цьому. Він поставив на чолі Degussa ультраправого генерального директора, який колись назвав монетарну політику Європейського центрального банку «машинним відділенням автогеноциду»¹⁰⁰⁴.

9

Фінансувати політику Авґусту фон Фінку-молодшому вдавалося менш успішно, ніж інвестувати в підприємництво. Але потім з’явилася можливість дістати вигоду для обох сфер інтересів. На початку 2013-го зародилася АдН — партія, яка виступала проти евроінтеграції. Через декілька днів після першого партійного з’їзду аналітичний центр, пов’язаний із правлячою партією ХДС канцлерки Анґели Меркель, у своїй доповідній записці припустив, що фон Фінк-молодший стане головним донором АдН¹⁰⁰⁵.

На сьогодні немає прямих доказів, що прогноз справдився, але ознаки цього незаперечні.

У Німеччині немає обмежень па спонсорство політичних партій. Однак анонімно фізичні особи та компанії можуть пожертвувати лише до десяти тисяч євро (близько 12 000 доларів) за раз. Будь-яка вища сума — і партія повинна в річному звіті розкрити особу донора. Якщо разовий внесок перевищує 50 000 євро (близько 60 000 доларів), то президія національного парламенту мусить негайно опублікувати інформацію про пожертву разом з іменем пожертводавця¹⁰⁰⁶. Неважко простежити, що, до прикладу, спадкоємці Квандта, які контролюють bmw, щонайменше з 2002 року пожертвували мільйони євро — переважно ХДС. Утім, фон Фінк-молодший вдавався до більшої секретності, щоб фінансувати політичні партії у значних масштабах, зберігаючи анонімність.

Ще до того, як у вересні 2013-го АдН зазнала невдачі на своїх перших загальнонаціональних виборах, партія стояла за крок від банкрутства. У неї було вкрай мало донорів та членів, які сплачували внески. У ті часи прессекретарка АдН, яка давала кошти на деякі партійні заходи й витрати, займалася ще й піаром Degussa. Журнал Der Spiegel відстежив грошовий слід і повідомив, що частину цих рахунків, певно, оплатив фон Фінк-молодший через довірену праву руку — Ернста Кнута Шталя¹⁰⁰⁷. І це попри те, що посередництво у фінансуванні політичної партії в Німеччині вважається незаконним. Щоб зібрати більше коштів, АдН також відкрила онлайн-магазин золота, нагнітаючи страх, що євро як валюта обвалюється. Ідучи гарячими слідами за фон Фінком-молодшим, Der Spiegel виявив, що одним із двох виробників золотих виробів для магазину була компанія Degussa.

У 2014 та 2015 роках інтернет-магазин АдН продав золотих виробів на два мільйони євро, збільшивши продажі Degussa. Тим часом АдН одержувала державні субсидії — у Німеччині політичні партії отримують кошти від держави, якщо їм вдається залучити зовнішнє фінансування у вигляді пожертвувань, членських внесків або інших доходів. Але в грудні 2015-го через поправку до закону щодо політичних партій інтернет-магазин золота АдН більше не давав змоги претендувати на субсидії. Утім, не тільки німецьке партійне законодавство зазнало змін. Змінювалося й політичне підґрунтя АдН. Під час міграційної кризи в Європі 2015 року АдН провела ребрендинг: з противників євроінтеграції її члени перетворилися на противників імміграції, розпалюючи та спекулюючи на побоюваннях, що рішення Меркель прийняти понад мільйон біженців із переважно мусульманських країн змінить культурну ідентичність Німеччини.

У лютому 2016 року — через два місяці після скорочення державних дотацій — до АдН, здавалося б, нізвідки почала надходити іншого штибу поміч у проведенні кампанії. Тисячі рекламних щитів і плакатів, мов ті гриби, стали з’являтися у двох німецьких землях — Баден-Вюртемберзі та Рейнланд-Пфальц, якраз у розпал тамтешніх виборів. У близько два мільйони домоволодінь розіслали безплатні газети. Заклик завжди той самий: голосуйте за АдН. Однак агітаційні матеріали надходили не від АдН. їх оплачувала таємнича організація під назвою «Об’єднання за збереження верховенства права та громадянських свобод» — некомерційна установа на зразок американських лобістів із «темними грошима». Об’єднання могло отримувати й витрачати необмежені суми, водночас закон не вимагав від нього розголошувати своїх донорів, якщо тільки воно напряму не співпрацювало з політичною партією чи кандидатом, яких підтримувало. У разі появи доказів будь-якої співпраці проведені об’єднанням кампанії вважатимуться незаконним спонсорством. З АдН стягнуть величезні штрафи, а донорів від об’єднання виключать. У 2016-2017 роках це об’єднання проводило виборчі кампанії на підтримку АдН по всій Німеччині. Тим часом сама АдН заперечувала будь-яку співпрацю з цією некомерційною організацією.

Історія ставала дедалі туманнішою. У вересні 2016-го Der Spiegel виявив, що кампанії для об’єднання розробляла швейцарська агенція Goal, що займається політичним піаром¹⁰⁰⁸. На поштовій скриньці об’єднання в Штутгарті була ввімкнена переадресація — на адресу Goal¹⁰⁰⁹, Сама компанія Goal належить Александеру Зеґерту, німецькому гуру піар-стратегій для провідних правих партій. Він розробляв виборчі кампанії для правлячої Швейцарської народної партії (нім. Schweizerische Volkspartei; SVP), Австрійської партії свободи (нім. Freiheitliche Partei Oster-reichs; FPO) та деяких найвідоміших кандидатів від АдН. Його роботи сумнозвісні своїми антиіммігрантськими посланнями та образами¹⁰¹⁰. Goal базується на сучасній віллі Зеґерта під посиленою охороною в ідилічному селищі Андельфінген поблизу кордону з Німеччиною¹⁰¹¹. Виявляється, його домашній офіс розміщений лише за двадцять хвилин їзди на захід від швейцарського замку фон Фінка-молодшого у Вайнфельдені.

Заплутане павутиння зі збігів тяглося ще глибше. З вересня 2016 року об’єднання очолює Давид Бендельс, якого час від часу бачили разом із Зеґертом. Також у липні 2017-го Бендельс став головним редактором Deutschland-Kurier — новоствореної газети, яку спочатку видавало об’єднання, а зараз вона й досі слугує рупором АдН. Додаючи фарб до змови, Der Spiegel виявив, що до заснування Deutschland-Kurier був причетний Ернст Кнут Шталь, права рука фон Фінка-молодшого. Шталь намагався завербувати видавця під час обіду в Мюнхені в травні 2017-го. «Попереду чатує небезпека, — сказав на зустрічі поплічник фон Фінка-молодшого. — У Нью-Йорку є ціла вулиця інвестиційних банкірів, юристів і так далі. За збігом обставин, усі вони євреї, але важливо не це. Вони хочуть підштовхнути Німеччину до краху. Вони все контролюють»¹⁰¹².

У вересні 2017-го АдН здобула найбільшу кількість голосів на німецьких загальнонаціональних виборах. Вона пройшла шлях від жодного місця в парламенті до третьої завбільшки партії Німеччини. У найкоротший строк АдН дістала представництво в парламентах усіх 16 федеративних земель. Кампанії підтримки, розгорнуті об’єднанням по всій країні, підвищили національний авторитет дедалі правішої партії, поки її найбільші донори так і залишалися в тіні. Бендельс стверджував, що об’єднання спирається на пожертви від широких мас, але ніколи не надавав доказів¹⁰¹³. За оцінками німецької організації LobbyControl, об’єднання наразі витратило понад 10 мільйонів євро (12 мільйонів доларів) на виборчу кампанію АдН.

Бендельс та АдН і далі заперечували будь-яку співпрацю. Але у 2018 році АдН втрапила в кілька скандалів через пожертви. Два з них стосувалися Зеґертової агенції Goal, яка виступала як підставна юрособа для фінансування виборчих кампаній двох відомих політиків з АдН. Через це у квітні 2019-го АдН оштрафували на понад 400 000 євро (500 000 доларів)¹⁰¹⁴. Кілька днів по тому прокуратура Берліна оголосила, що веде розслідування щодо головного розпорядника коштів АдН у зв’язку з розробленою Goal кампанією підтримки, яку проводило об’єднання¹⁰¹⁵. Якщо прокурорам вдасться довести, що об’єднання співпрацювало з АдН, це буде найгучніший скандал із фінансуванням політики в Німеччині після справи з конгломератом Flick. На момент написання цієї книжки — у грудні 2021-го — розслідування ще тривало¹⁰¹⁶. Наразі АдН оштрафували вже майже на мільйон євро (приблизно 1,2 мільйона доларів) за скандали з донаціями¹⁰¹⁷.

Тим часом АдН стає дедалі радикальнішою. Політики партії критикують національну культуру пам’яті й покаяння за нацистське минуле країни. У 2018 році тодішній співголова партії АдН Александер Ґауланд тонко висловився у своїй промові: «Гітлер і нацисти — це лише цятка пташиного лайна на більш ніж тисячолітній історії успішної Німеччини»¹⁰¹⁸. I це представник поміркованого крила партії.

Екстремістське крило АдН публічно підтримує антисемітизм, ісламофобію та історичний ревізіонізм включно з применшенням нацистських злочинів і очорненням Голокосту. Водночас у Німеччині зростає кількість погроз та нападів на іммігрантів, євреїв і політиків¹⁰¹⁹. Найвідоміший приклад — стрілянина в Ганау в лютому 2020-го, коли озброєний чоловік убив дев’ятьох людей — іммігрантів та німців із сімей іммігрантів, — а також власну матір. До цього в жовтні 2019-го в Галле сталася стрілянина в синагозі, де нападник застрелив двох перехожих. А в червні 2019-го в Гессені озброєний чоловік убив місцевого політика, який підтримував імміграцію, просто в його домі. Усі ці напади скоїли ультраправі екстремісти. Деякі з них мали зв’язки з неонацистськими угрупованнями.

Того ж таки червня фон Фінка-молодшого помітили поруч за одним столом із прем’єр-міністром Баварії Маркусом Зедером на святковій вечері в Мюнхені. Чоловіки мали тісні зв’язки. Колишня права рука Зедера нещодавно приєдналася до сімейного офісу Ґустля¹⁰²⁰. І тепер вони обидва були присутні на святкуванні 70-річчя одного відомого юриста й видатного політика-євроскептика. Ґустль заплатив цьому адвокату понад 11 мільйонів євро (близько 12,5 мільйона доларів) як «гонорар за консультації»¹⁰²¹, коли той працював у німецькому парламенті. Утім, кар’єра колишнього парламентаря добігала кінця, а злет Зедера тільки починався. Навесні 2021-го Зедер вибув із боротьби за роль кандидата на посаду канцлера Німеччини від християнських консерваторів замість Анґели Меркель. Але Зедер нікуди не дінеться. А от Авґуст фон Фінк-молодший помер наприкінці листопада 2021-го в Лондоні в 91 рік.

10

Заголовок статті, яка вийшла в New York Times у середині червня 2019 року, легко припасувався б до якогось дешевого романчика: «Нацисти вбили її батька. А потім вона закохалася в одного з убивць». Однак сама стаття була значно серйозніша. Вперше в історії двоє представників династії Райманнів — нині найбагатшої родини Німеччини — на камеру дали інтерв’ю репортеру. Розказана ними історія була водночас дивною і трагічною. Під час або невдовзі після війни Альберт Райманн — засновник династії, антисеміт і місцевий політик від нацистської партії — почав зустрічатися з Емілі Ландекер, працівницею магната та донькою єврея, — і ці стосунки протривали не одне десятиліття.

У 1941 році Емілі взяли на роботу у фірму Райманна в Людвігсгафені. А в 1942-му батька дівчини, Альфреда, заарештували гестапівці в його будинку в Мангаймі й невдовзі вбили. Остання звістка надійшла від нього з гетто в окупованій нацистами Польщі, яке слугувало пересильним пунктом перед відправленням до таборів смерті Собібор і Белжець.

3 1951 року Емілі народила Альбертові Райманну трьох дітей; двоє з них нині є акціонерами сімейного конгломерату JAB. Тепер дехто з Райманнів нарешті дозрів, щоб підняти завісу над спадщиною своєї родини. Вони водночас були потомками затятого нациста та вбитого нацистами єврея. Породженням кривдника та жертви. І їхня історія містила в собі і спокуту, і жаль. Далі — ще складніше. Крутячи роман зі своєю працівницею Емілі, Альберт уже був одружений з іншою жінкою. Однак їхній союз залишився бездітним, тож у 1965 році Альберт офіційно усиновив спільних з Емілі дітей — і стосунки продовжилися. Альберт і Емілі мало говорили з дітьми про війну. Альберт розповів лише те, що французьким військовополоненим «по суботах часто давали трохи червоного вина»¹⁰²² і що «примусові робітники так любили компанію, що плакали, коли збройний конфлікт закінчився і їм довелося піти».

Вольфґанґ Райманн, син Емілі та Альберта, зізнався New York Times, що на запитання нащадків про єврейське коріння родини мати розпливчасто відповіла, що виросла в «єврейському середовищі», а потім дорікнула дітям, щоб перестали ворушити «старе». Вони й гадки не мали, що їхній батько був затятим нацистом, аж доки в січні 2019-го найнятий сім’єю історик не представив їм проміжний звіт із дослідження. Попри все, Емілі кохала Альберта. «Я ніколи не розумів чому, — поділився Вольфґанґ із New York Times. — Як на мене, він був не надто привабливим».

У цій самій статті голова JAB і довірена особа Райманнів Пе-тер Гарф, який народився рівно через рік і один день після закінчення війни, розповів, що його батько теж був нацистом. Стурбований ростом націоналізму на Заході, Гарф заявив, що настав час зайняти позицію. Мільярдер вважав, що надто мало представників корпорацій виступають проти відродження популізму. «В історії бізнес уже колись допомагав популістам, — сказала Гарф журналісту New York Times. — Не треба повторювати цієї помилки сьогодні».

У покаянні за зв’язки німецьких корпорацій із Третім Райхом стався величезний прорив — найбагатша ділова династія країни оголосила про перейменування свого сімейного фонду. Тепер він називатиметься не на честь нацистських батька чи діда Райманнів, а їхнього діда-єврея, якого вбили нацисти. На додачу «Фонд імені Альфреда Ландекера» зосередиться на інформуванні людей про Голокост. Райманни підкріпили свою відданість цій меті величезним пожертвуванням: 250 мільйонів євро (300 мільйонів доларів) щодесять років безстроково. Вони ввели до складу правління фонду всесвітньо відомих представників академічних, ділових і політичних кіл, а також оголосили про фінансування нової навчальної програми та кафедри в Оксфордському університеті для дослідження проблеми переслідування меншин у Європі. Але на цьому родина не зупинилася. Фонд почав розшукувати колишніх примусових робітників, які працювали на сімейну компанію, та виплачувати їм компенсації. Словом, нова найбагатша бізнес-династія Німеччини підкріпляла свої слова діями — і все це в ім’я людини, яку очорнили магнати-засновники сім’ї. Ба більше, на сайті «Фонду імені Альфреда Ландекера» чесно розказано про нацистських патріархів династії Райманнів та їхні злочини¹⁰²³.

Це різко контрастувало з Квандтами, яким належала компанія BMW. 20 червня 2019 року — через шість днів після виходу в New York Times статті про Райманнів — Manager Magazin (німецьке видання на зразок Forbes) опублікувало історію про двох із сімейства Квандтів. Уперше Зузанне Клаттен і Штефан Квандт, молодші діти Герберта, дали спільне інтерв’ю. Того року журнал оцінив їхні статки приблизно у 26,5 мільярда євро (30 мільярдів доларів)¹⁰²⁴, що зробило їх другою найзаможнішою родиною Німеччини після Райманнів. Серед низки інвестицій брату й сестрі Квандтам належить близько 47 % акцій BMW¹⁰²⁵. У 2019 році компанія BMW виплатила їм дивіденди на загальну суму в майже 800 мільйонів євро (1 мільярд доларів) — і це на тлі того, що ціна акцій була невисокою. Нацистського минулого родини в інтерв’ю не торкалися. Мабуть, у журналі вирішили, що ця тема давно вичерпана.

Натомість Штефан скористався нагодою поставити під сумнів доцільність податку на спадщину. Зузанне ж заявила, що перерозподіл багатства не працює, і виступила за меритократію — мовляв, справедливе суспільство повинно дозволити людям реалізовувати можливості відповідно до своїх здібностей. «Наш потенціал випливає з наших ролей як власників спадщини та її примножувачів, — пояснила жінка журналу. — І ми щодня наполегливо працюємо над цим. Роль хранителів багатства зачіпає ще й особисте — і не з надто приємного боку»¹⁰²⁶. Одним із таких неприємних аспектів, за словами родичів-мультимільярдерів, є заздрість до їхнього величезного спадку: «Дехто вважає, що ми весь час сидимо на яхті в Середземному морі», — пожалілася Зузанне. Майже на вісім років раніше її брат промовив схожу фразу, коли обговорював із Die Zeit нацистське минуле сім’ї. «Ми не сидимо весь день на пляжі, — сказав тоді Штефан. — У мене немає величезного сховища з грошима, як у Скруджа Макдака»¹⁰²⁷. Певно, він теж сприймав свій спадок як тяжкий хрест. Заголовок цього нового інтерв’ю прямо цитував запитання Зузанне, перегукуючись — без краплі іронії — з попередніми міркуваннями її брата: «Хто захоче помінятися з нами місцями?».

22 червня 2019 року, через два дні після виходу інтерв’ю, відбулося вручення щорічної Медіапремії імені Герберта Квандта — як завжди, приурочене до іменин магната. Того ж дня Штефан опублікував текст своєї промови на церемонії у вигляді колонки в консервативній Frankfurter Allgemeine Zeitung («Франкфуртер алльгемайне цайтунг») — одній з найбільших і найвпливовіших газет Німеччини, Колонка називалася «Захистіть приватну власність!»¹⁰²⁸, У ній він виступав проти ймовірних загроз правам власності, небезпеки підвищення податку на спадщину та привиду експропріацій у сучасній Німеччині. Мабуть, спадкоємець BMW упустив той факт, що в епоху нацизму його дід і батько зневажали права на приватну власність своїх жертв і добряче наживалися на експропріаціях за підтримки держави. А через десять днів Штефан увійшов до наглядової ради газети¹⁰²⁹.

Штефан Квандт

Брат і сестра Квандти й понині керують своєю корпоративною імперією з Будинку імені Ґюнтера Квандта в Бад-Гомбурзі. Ште-фан щорічно присуджує німецьким журналістам Медіапремію імені Герберта Квандта. У 2016 році благодійний напрям діяльності BMW приєднали до «Фонду імені Герберта Квандта». Активи фонду зросли до юо мільйонів євро (120 мільйонів доларів); ще 30 мільйонів євро (35 мільйонів доларів) надали самі Штефан і Зузанне¹⁰³⁰. Місія цієї фундації — сприяти й надихати до «відповідального лідерства»¹⁰³¹ під знаменом чоловіка, який колись допомагав аріїзувати компанії у Франції, керував заводом у Берліні, де люди працювали з примусу, і наглядав за плануванням та будівництвом допоміжного концтабору в окупованій нацистами Польщі. Та певно, BMW це не обходило. Якщо вірити фонду, біографія Герберта складається лише з одного вчинку: він «забезпечив незалежність»¹⁰³² BMW. Усі злети й падіння життя цієї персони втиснулися в одне коротке речення.

У травні 2021-го газета Siiddeutsche Zeitung («Зюддойче цайтунг») повідомила, що мюнхенська вулиця імені Герберта Квандта потрапила до списку на перейменування. Окружний депутат від АдН заявив, що під час обговорення варто брати до уваги й повоєнні заслуги Герберта в підприємництві. Однак історик, який виступив за перейменування, заперечив, що кожен, хто «наживався на нацистській системі»¹⁰³³ і в такий спосіб «грішив» проти основних цінностей людства, «не заслуговує на релятивістську всеохопну оцінку його прижиттєвої праці».

Шальки терезів ще й досі схиляються на бік грошей і влади. Чимало династій німецьких підприємців і надалі уникає повної розплати за темне минуле, що кидає тінь на їхні статки. Тож привиди Третього Райху переслідують їх і донині.

Епілог. Музей

Наприкінці 2019 року я на тиждень прилетів у Тель-Авів до своєї коханої німкені. Вона місяць працювала репортеркою в Ізраїлі та на Палестинських територіях, підміняючи колегу у відпустці. Одного вечора на початку грудня ми відвідали Тель-Авівський музей мистецтв — будівлю-лабіринт, де поєднано бруталізм та модернізм. За рекомендацією друга з Нью-Йорка ми пішли на виставку американського художника Реймонда Петтібона. Стояла ще тепла погода. Утім, на виставці я відчув, як по спині пробіг мороз. Перед входом до музею я помітив на стіні список імен, написаних німецькою та івритом. Над іменами — заголовок: «Галерея німецьких друзів Тель-Авівського музею мистецтв».

Під заголовком серед таких постатей, як Ґоттесдінер і Ґлайтманн, мені впало в око кілька примітних імен. Угорі: Ґабріеле Квандт. Та сама Ґабріеле, онука Маґди Ґеббельс і дочка Гаральда Квандта — спадкоємця, який виріс у родині Ґеббельсів, але так і не став членом нацистської партії; який прагнув дивитися в майбутнє, але так і не зміг утекти від трагедій минулого.

І в самому кінці списку: Інґрід Флік, третя дружина Фрідріха Карла Фліка — учасника найбільшого корупційного скандалу в повоєнній Німеччині заодно третього й найменшого сина Фрідріха Фліка, що був наймогутнішим і найбезжаліснішим з усіх німецьких промисловців. Фліка-старшого засудили в Нюрнберзі, та він усе одно піднявся на вершину, ставши най-заможнішою людиною Німеччини трьох різних епох. Фрідріх Флік, який не зміг відпустити своє творіння, унаслідок чого його імперія та родина розпалися. І Фрідріх Карл, який, як і батько, відмовився виплатити компенсацію жодному з десятків тисяч примусових або рабських працівників, які гарували на заводах і шахтах конгломерату Flick. Там загинули тисячі людей, чимало з яких — євреї, привезені з концтаборів. Фрідріх Карл прихопив свої мільярди й утік до Австрії, полишивши привидів минулого родини на своїх племінників — нехай самі привселюдно розплачуються. Тим часом Інґрід Флік продовжує заплямовану справу покійного чоловіка. Крім того, вона досі керує фондом, названим на честь спочилого тестя — нациста й засудженого воєнного злочинця, який згубив стільки життів задля розширення своєї імперії.

Побачити імена Квандта та Фліка, вшановані в ізраїльському музеї, та ще й написані івритом, було, як сказали б німці, «унгаймліх» — моторошно. Керівне покоління спадкоємців ще має шанс змінити курс, перш ніж передати у спадок свої імперії: повністю взяти на себе зобов’язання історичної прозорості та моральної відповідальності, а також прагнути — беззастережно — спокутувати перед суспільством величезні борги батьків. Діти цих спадкоємців своєю чергою дістануть шанс використати владу й багатство, щоби створити кращий світ, де немає місця таким, як їхні діди.

Під іменами Ґабріеле та Інґрід стояли імена їхніх дітей: синів Ґабріеле, яким зараз за тридцять, і двійнят Фліків — наймолодших мільярдерів у світі, яким заледве двадцять. Вони — наступне покоління. Моє покоління. «Ми зробимо краще», — промовив я в нікуди. Кохана всміхнулася мені. Ми пропустили виставку й вийшли з музею в теплий грудневий вечір — і нове десятиліття.

Додаток. Родоводи

Подані нижче генеалогічні дерева неповні, адже в них відсутні деякі члени подружжя, а також старшого і молодшого поколінь. Тут зазначені лише ті представники родини, які стосуються теми цієї книжки.

Подяки

Ядро цієї книжки становлять статті, які я підготував для Bloomberg News із квітня 2012-го до травня 2018-го. І хоча я звільнився, щоб написати цю літературну працю, проте ніколи не заглибився б у цю тему без підтримки від працівників Bloomberg. Меттью Міллер не тільки мимоволі придумав назву книжки («Гей, де Йонг, чи не завалялося в нас на поличці ще якихось історій про нацистів-мільярдерів?»). Він і Пітер Ньюкомб (його пропозиція «Нацильярдери» посіла друге місце в боротьбі за заголовок) ризикнули дати мені шанс, а потім настановили на цей шлях. Спасибі вам обом. Метте, схоже, я надто серйозно сприйняв твоє завдання: «поїдь відшукай нацистське золото». Також дякую Робу ЛаФранко та П’єру Польдену за редакторські настанови, а ще Памелі Ру Кастілльо та Джекові Вітціґу — двом вірним членам команди секції Bloomberg Billionaires, яка переросла в Bloomberg Wealth.

Дякую Максу Абельсону за те, що мимоволі привів до зачину та кінцівки цієї книжки: представив мене у Bloomberg восени 2011-го та порадив відвідати виставку Реймонда Петтібона в Тель-Авівському музеї мистецтв восени 2019-го. Велика подяка Доналові Ґріффіну, моєму улюбленому прискіпливому ірландцю, за те, що знайшов час прочитати перші чернетки. Дякую також Калебу Мелбі, який колись сказав, що я повинен написати про це книжку — і ця ідея міцно засіла в моїй голові. Спасибі моїм тодішнім редакторам Зімоне Маєр, Елізі Мартінуцці та Нілу Калланану — що підштовхнули мене наважитися на книжку. А ще — Аннетт Вайсбах і Меттью Бойлу, з якими я співпрацював над деякими з перших репортажів про Райманнів і Квандтів.

Я вдячний своєму агентові Говарду Юну за віру в цей проект від самого початку, за величезну допомогу та підтримку, а також його колегам із Ross Yoon, і особливо — Дарі Кей. Велетенська вдячність Александеру Літтлфілду, моєму проникливому редактору в Houghton Mifflin Harcourt / HarperCollins, який залишався непохитним і ніколи не випускав з поля зору загальної картини. Спасибі також Заку Філліпсу, Марлін Раймер і Лізі Ґловер за поміч у багатьох питаннях, а також Сюзанні Бруем — за бездоганне редагування. Спасибі Девіду Еберу за правовий аналіз, а також Марку Робінсону та Хлої Фостер — за обкладинку та внутрішнє оформлення. Дякую також Ґлену Павельські та команді Mapping Specialists. А ще я щиро вдячний Арабеллі Пайк і Джо Томпсон із лондонського видавництва William Collins за допомогу в роботі над книжкою.

Сотню разів дякую колегам із Buro Hermann & Sohne, зокрема Ґербену ван дер Марелю, Яну Цаппнеру та Петерові Волль-рінґу — за роки справжнього братерства у стінах відділу новин. Пауліне Пік, людині з безліччю талантів, яка підсобила з дослідженням і перевіркою фактів у книжці. Велика подяка Мартіну Брайтфельду та його колегам із Kiepenheuer & Witsch у Кельні за всю допомогу. Також спасибі Рюдіґеру Юнґблуту, який якось за обідом у Гамбурзі сказав мені: «Якщо про це не пишуть англійською — то це не вважається новиною». Ця фраза дала мені розуміння, що про ці темні історії грошей і влади не знають за межами Німеччини. Спасибі всім німецьким історикам за готовність до нескінченних розмов на цю тему, насамперед Тіму Шанецкі, Кіму Крістіану Прімелю та Свенові Келлеру.

На слова вдячності — з різних причин — заслуговують Алекс Куадрос, Еліс Пірсон, Бен і Дженні Гомріхгаузени, Фолькер Бер-ґан, Яна Берґманн, Бріттані та Сем Нобли, Рубі Білґер, Деніел Седліс, Ніна Мейджор, Ерік Ґейд, Еван Файффер, Свен Бекер, Джанетт Бекман, Деніел Штайнмец-Дженкінс, Норман Олер, Тонтон та Ніккі Пейни, Сем Мойн, Маджлі де Пюї Камп, Патрік

Радден Кіф, Мері Вромен, Метью Лоренс, Гейден Міллер, Раян Александер Масто, Гізер Джонс, Джо Дольче, Лорен Штрайб, Генрі Зельцер, Лайн Ліллевік і Макс Раскін. У Берліні темне минуле Німеччини ніколи не таїлося в далеких глибинах, навіть навпаки — часом воно зринало напрочуд близько до поверхні. Щире «данке» усій столичній «кліці», зокрема Ельзі Валленберґ, Александеру Ессеру, Лаурі Штадлер, Цецілії фон Троті, Ріхардові Маєру цу Айссену, Фінну Вайзе та решті диваків. А ще особлива подяка всім моїм любим друзям в Амстердамі.

Робота над книжкою дала змогу ще більше впевнитися в тому, як мені пощастило з такою прекрасною родиною. Безмежна вдячність моїм батькам — Гелені та Філіпу — за безумовну любов і підтримку, а також тітці Жаклін, сім’ям де Звартів, Велайсе і Танків.

І нарешті — велика подяка Зофі, істинній силі природи. Завжди сповнена завзяття, завжди допитлива. Радий, що потрапив у твій вихор. Кортить дізнатися, куди ж він нас занесе.

Про джерела

Члени майже всіх німецьких бізнес-династій, про які йдеться в цій книжці, відмовилися від коментарів чи інтерв’ю; або ж навіть не відповіли на запити про інтерв’ю чи запитання, надіслані їхнім речникам або представникам сімейних офісів. Утім, був один примітний виняток.

Єрґ Аппельганс, давній прессекретар брата й сестри Квандтів, які контролюють BMW, відхилив моє прохання про інтерв’ю зі Штефаном Квандтом на тій підставі, що наукове дослідження, яке родина доручила провести з метою вивчення діяльності своїх патріархів у часи Третього Райху, було «новаторським і всеосяжним. Тож у нас не з’явилося якихось додаткових чи нових відомостей на додачу до вже наявних висновків дослідження, які є загальновідомими з моменту оприлюднення у 2011 році».

Коли я запитав, де і для кого він вважає ці висновки «загальновідомими», Аппельганс відповів: «Загальновідомі, бо опубліковані, а отже — доступні кожному».

Кожному, хто вміє читати німецькою. Дослідження родини Квандтів, як і багато таких розвідок на замовлення інших династій, ніколи не перекладалися іншими мовами, хоча більшість жертв діяльності їхніх предків у часи нацизму були не німцями, а ділові інтереси династій як тоді, так і зараз лежать у міжнародній площині. Проте, як написав Аппельганс, «сім’я Квандтів переконана, що вдалося досягнути відкритості та прозорості. <...> Ми не вважаємо перейменування вулиць, місць чи інституцій відповідальним ставленням до історичних постатей, бо таке “damnatio memoriae”¹⁰³⁴ <...> перешкоджає осмисленому висвітленню їхньої ролі в історії і натомість сприяє нехтуванню нею». Як і вшанування пам’яті історичних діячів без жодної згадки про їхнє нацистське минуле.

На запитання, які я надіслав BMW Group, — зокрема, чому в назві благодійного фонду, який пропагує «відповідальне лідерство», мюнхенський автовиробник досі зберігає ім’я свого рятівника навіть після викриття його діянь часів Третього Райху, — представник «Фонду компанії BMW імені Герберта Квандта» написав мені, що «[фонд] спирається на підприємницькі заслуги BMW і Герберта Квандта, а тому ухвалив свідоме рішення: довга й далекоглядна діяльність Герберта Квандта з 1959 року й до моменту його смерті в 1982-му <...> має бути відображена в назві фундації».

Я звернувся з проханням поспілкуватися до Ґабріеле Квандт і Коллін-Беттіни Розенблат, дочок Гаральда Квандта, але вони «вирішили не давати інтерв’ю», як написав мені прессекретар їхнього сімейного офісу Ульріх фон Ротенган.

Документи з детальним описом судового процесу з денацифікації Ґюнтера Квандта та апеляційних проваджень включно з низкою матеріалів про аріїзації, які Ґюнтер, Герберт та управлінці їхніх компаній проводили в окупованих нацистами країнах під час Другої світової війни, можна знайти на мікрофішах папок 1362 та 1363 у Баварському держаному архіві в Мюнхені. Папери із сімейного архіву Квандтів, які Йоахім Шольтизек цитував у замовленому дослідженні та які Квандти вважали достатньо доречними для надання дослідникам, доступні в Гессенському діловому архіві в Дармштадті.

Справжньою золотою жилою першоджерел виявилися продавці антикварних книжок у Німеччині. У них я придбав перев’язані стоси Ґюнтерових листів 1938 року, його повоєнні мемуари, облікові книги компаній Квандта 1930-х років і багато іншого. Особливу втіху принесла купівля біографії Герберта 1980 року, яку він сам же й замовив; зокрема, якщо зважати на те, скільки зусиль доклали Гербертові посіпаки, щоб книжка не потрапила до рук журналістів, — план дій яскраво описаний в архівному листуванні. Щоденники Йозефа Ґеббельса з 1923 по 1945 роки доступні онлайн за річну ліцензійну плату у видавництві De Gruyter за редакцією Ельке Фреліх.

Життєписи династій Квандтів, написані Рюдіґером Юнґблутом у 2002 та 2015 роках, послугували такими ж незамінними джерелами, як і дослідження Йоахіма Шольтизека 2011 року.

* * *

Представники віденського сімейного офісу Інґрід Флік та її двійнят відмовилися коментувати надісланий мною перелік запитань щодо прямих пожертвувань Інґрід і благодійної діяльності, яку вона проводить від імені свого свекра — нациста й засудженого воєнного злочинця Фрідріха Фліка. На моє звернення до Франкфуртського університету імені Ґете із запитанням про те, як академічна установа погоджується приймати щорічні внески від «Фонду Фрідріха Фліка» з огляду на суперечливу роль цієї персони в історії, прессекретар університету надіслав мені таку заяву: «Університет імені Ґете вже шість років співпрацює з “Фондом Фрідріха Фліка” і знає його як чесного, надійного та щедрого партнера. Взірцева відданість фонду дала змогу фінансувати дослідницькі та викладацькі проекти, а також стипендії, на які інакше не знайшлося б коштів. Ця співпраця є важливим гвинтиком у контексті різноманітних зобов’язань спонсорів перед університетом». Старші доньки Фрідріха Карла Фліка — Александра Флік-Буц та Елізабет фон Ауершперґ-Бройннер — не відповіли на прохання про інтерв’ю, як і на запитання, надіслані представникам їхнього сімейного офісу в Мюнхені.

Серед представників усіх династій німецьких підприємців, описаних у книжці, єдиним на мої запитання відповів Ґерт-Рудольф Флік, також відомий як Мук. І зробив це щиро.

Старшому внуку Фрідріха Фліка та старшому синові Отто-Ерн-ста зараз майже вісімдесят, і він уже кілька десятиліть живе в Лондоні, де пише та викладає про живопис старих майстрів. Мук народився у Франції в 1943-му в часи злощасного правління його батька на експропрійованому металургійному заводі в Ромбаху в окупованій нацистами Лотарингії. Він мав близькі стосунки з Фрідріхом аж до самої смерті діда в 1972-му, коли Муку було майже тридцять. Фрідріх Флік, глава династії, сподівався, що Мук і його молодший брат Мік завдяки його настановам одного дня стануть до стерна влади в сімейному конгломераті. Та не так сталося, як гадалося.

Мук дозволив мені процитувати частину нашого електронного листування: «За його життя ми не обговорювали війну. Звісно, ми з братом захоплювалися й шанували дідуся, який багато в чому був генієм, — писав Мук. — Тепер же випливає дедалі більше потворних речей. Можна було б зайняти жорсткішу позицію, однак я пам’ятаю його як надзвичайно обдаровану людину й не можу змінити свої почуття заднім числом. Я глибоко вдячний за те, що знав його, а не лише за подароване ним багатство». Рідні брат і сестра Мука — Мік Флік і Даґмар фон Вітерсгайм — залишили без відповіді запити про інтерв’ю, надіслані до фондів Міка в Потсдамі та Цюриху, а також до сімейного офісу Даґмар у Мюнхені.

Матеріали Нюрнберзького процесу 1947 року у справі Фрідріха Фліка та його спільників, як і ще низка документів, доступні в інтернеті. Як на вторинні джерела я значною мірою опирався на дисертацію Кіма Крістіана Прімеля 2007 року про конгломерат Flick, а також на наукові розвідки, які Даґмар і Мік відповідно замовили двом окремим групам німецьких істориків: працю 2009 року про діяльність конгломерату Flick у хх столітті авторства Норберта Фрая, Ральфа Аренса, Єрґа Остерло та Тіма Шанець-кі; і дослідження 2008 року про конгломерат Flick часів Третього Райху, проведене Йоганнесом Бером, Алексом Дреколлом, Берн-гардом Ґотто, Гаральдом Віксфортом і згаданим уже Кімом Кріс-тіаном Прімелем. Біографія Фрідріха Фліка, написана Ґюнтером

Оґґером у 1971 році, теж напрочуд добре пройшла випробування часом. У Берлін-Бранденбурзькому діловому архіві є цілі стоси матеріалів досліджень про конгломерат Flick, що містять оригінали та копії документів, використаних у науковій розвідці, яку замовляла Даґмар. За дивним збігом обставин ці матеріали зберігаються в будівлі, що колись входила до розгалуженого збройового комплексу DWM Ґюнтера Квандта в берлінському районі Віттенау. На жаль, через пандемію COVID-19 я не зміг туди потрапити.

У червні 2021-го Аннемарі Тене, багаторічна особиста секретарка Авґуста «Ґустля» фон Фінка-молодшого, повідомила мені телефоном із Мюнхена, що їхня «комунікаційна політика» незмінна: фон Фінк-молодший досі не дає інтерв’ю, як і не має спеціальної електронної адреси, на яку можна було б надіслати запит про бесіду. Раніше, коли я звертався за коментарем від Ґустля, мені давали номер факсу. Але у випадку із цією книжкою порадили написати листа. Ґустль не відповів на прохання про інтерв’ю, як і на інші запитання в листах, які я слав кур’єром у його особистий офіс усе літо та на початку осені 2021-го. А наприкінці листопада того ж року в Лондоні Ґустль помер. Його напіврідкі брати Гельмут і Ґергард також не відповіли на запити про інтерв’ю. Як і гуру піару з агенції Goal AG Александер Зеґерт. Давид Бендельс теж проігнорував пропозицію обговорити ймовірні зв’язки між АдН і таємничим «Об’єднанням за збереження верховенства права та громадянських свобод». Речник АдН Петер Ролінґ відмовився організувати зустріч із членом керівництва партії, щоб поговорити на цю тему.

Оригінали документів судового процесу з денацифікації Авґуста фон Фінка-старшого зберігаються в папці 409 у Баварському державному архіві в Мюнхені. Чимало матеріалів із детальним описом аріїзації банків Дрейфуса та Ротшильда, здійснених банком Merck Finck, можна знайти в Національному управлінні архівів і документації в Коледж-Парку, штат Меріленд, або ж на сайті його онлайн-партнера Fold3, де оцифровано мільйони записів. Важливим джерелом послугувала докторська дисертація

Інґо Келера 2005 року про аріїзацію німецьких приватних банків, що належали євреям, а також дослідження 2001 року авторства Джеральда Фельдмана про діяльність Allianz у часи Третього Райху. У розділі про зв’язки між АдН, об’єднанням, агенцією Goal та орбітою Авґуста фон Фінка-молодшого я покладався на новаторські репортажі Мелані Аманн, Свена Бекера, Анн-Катрін Мюллер і Свена Ребеля в журналі Der Spiegel; Анни Джихаревої, Яна Джирата і Каспара Сурбера в газеті Wochenzeitung; Фрідеріке Гаупт у газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung; Крістіана Фукса та Пауля Міддельгоффа у тижневику Die Zeit; а також Романа Дайнінґера, Андреаса Ґласа та Клауса Отта в щоденному виданні Siiddeutsche Zeitung.

Штутгартська компанія Porsche відмовилася організувати інтерв’ю з Вольфґанґом Порше — сином Феррі та представником гілки Порше в клані Порше-Пієхів. У письмових відповідях на мої запитання Зебастіан Рудольф, керівник відділу комунікацій компанії, охарактеризував антисемітські та дискримінаційні висловлювання Феррі в автобіографії 1976 року «Ми в Porsche» як свідчення «відсутності співчуття з боку Феррі Порше до долі Адольфа Розенберґера та інших єврейських сімей, яким довелося залишити Німеччину. <...> Феррі Порше вважав, що з Адоль-фом Розенберґером компанія принаймні поводилася коректно та виплатила йому компенсацію. Тільки так можна витлумачити його [Феррі] роздратування через відновлення судових спорів після Другої світової війни».

Безцінним ресурсом послугувала наукова праця про діяльність заводського комплексу Volkswagen у часи Третього Райху, оприлюднена Гансом Моммзеном та Манфредом Ґріґером у 1996 році, як і дослідження Бернгарда Ріґера 2013 року про історію «фольксвагена жука». Також я спирався на різні життєписи клану Порше-Пієхів авторства німецьких та австрійських журналістів Штефана Ауста, Томаса Амманна, Ґеорґа Мека, Вольфґанґа Фюрвеґера та документальні фільми про єврейського співзасновника Porsche Адольфа Ровенберґера, зняті Ебергардом Ройссом.

Попри суттєві неточності, оригінальну німецьку версію праці 2017 року авторства Вольфрама Піти та двох його колег про заснування компанії Porsche можна вважати надійним джерелом. Вона ретельно пропрацьована, тож на цьому тлі неспроможність Піти ознайомитися з особистими паперами Адольфа Розенберґера ще більше заплутує і бентежить. Хоча Піта й не назвав аріїзацією викуп Фердинандом Порше та Антоном Пієхом частки Адольфа Розенберґера в компанії Porsche в 1935 році, в інтерв’ю для Zoom історик зізнався мені, що ця угода у своїй суті була «прибутком від аріїзації».

Я вже закінчував перевіряти факти в книжці, коли представник компанії Porsche неочікувано надіслав мені код доступу до електронної версії англійського перекладу праці Піти. Після чотирьох років досліджень я був украй здивований, що ця версія взагалі існує. Я ніколи не натрапляв на неї, бо в інтернеті про цю роботу майже не згадується. Як виявилося, англійська версія дослідження Піти доступна лише після запиту дозволу в компанії Porsche — якщо та його дасть. Це одна з причин, чому англійський переклад не можна вважати надійним джерелом. Друга — і більш важлива—причина полягає в тому, що принаймні до одного ключового абзацу англійської версії додано слова, які створюють враження, що Феррі Порше брехав про заявку на вступ до сс лише в перші роки після війни. Насправді ж він до кінця життя відбріхувався від добровільної належності до есесівців. Як стверджував Феррі, це Гіммлер змусив його прийняти почесне звання. Ця брехня міститься в обох автобіографіях Феррі, а також у його письмовій заяві консульству Сполучених Штатів у Штутгарті 1952 року, яку мені надала компанія Porsche.

Єрґ Шиллінґер, давній речник конгломерату Dr. Oetker у Білефельді, відмовився влаштувати для мене інтерв’ю бодай із кимось із членів родини Еткерів. Крістоф Вальтер, прессекретар трьох молодших дітей Рудольфа-Авґуста Еткера, написав мені: «Вони не мають наміру робити будь-яких офіційних заяв для преси на цю тему, крім того, що вже було опубліковано».

Дослідження діяльності компанії Dr. Oetker та сім’ї Еткерів / Казеловскі за часів Третього Райху, проведене Юрґеном Фінґером, Свеном Келлером та Андреасом Віршинґом у 2013 році, стало незамінним джерелом, як і історія династії Еткерів та належного їм конгломерату, опублікована Рюдіґером Юнґблутом у 2004-му. Архів Dr. Oetker у Білефельді зазвичай відкритий для дослідників, але з початком пандемії COVID-19 він зачинив свої двері. Тому я не зміг його відвідати.

Багаторічна речниця родини Райманнів не погодилась організувати інтерв’ю з кимось із клану, що нині оселився у Відні. Однак вона влаштувала для мене в Берліні розмову з Петером Гарфом і ще двома керівниками з «Фонду імені Альфреда Ландекера». Гарф не з’явився — не дивина. Так, він відповів у листуванні на більшість моїх запитань, однак я не полишаю прагнення колись наживо взяти інтерв’ю в невловимого мільярдера. У 2023 році мають опублікувати результати замовленого Рай-маннами дослідження діяльності родини та її фірми в період Третього Райху. У цей же час очікується й біографія Альфреда Ландекера. За словами представника Bahlsen, улітку 2013-го планується завершення дослідження, присвяченого однойменній родині та компанії, утім він ще не знає, коли оприлюднять висновки. В інтерв’ю Siiddeutsche Zeitung у вересні 2021 року Верена Бальзен, схоже, отямилася. Вона сказала газеті: «Десятиліттями нам не вдавалося вибудувати інформаційну відкритість щодо нашого нацистського минулого. Так буде й надалі, якщо зараз не скористаємося цією нагодою. І я мушу підштовхнути свою родину говорити про це».

Ця книжка належить до документальної прози. Вона написана на вичерпному переліку інформаційних ресурсів, вказаних у прикінцевих примітках, і пройшла незалежну перевірку фактів, У випадках, коли в різноманітних зазначених джерелах наводилися різні відомості про ту саму подію, я обирав найбільш правдоподібну версію. Будь-які залишені хиби — на моїй совісті.

Про автора

Давид де Йонг — журналіст, писав для Bloomberg News про європейські банки та фінанси, проживаючи в Амстердамі, а переїхавши до Нью-Йорка — про приховане багатство та статки мільярдерів. Його статті також з’являлися в Bloomberg Businessweek, Wall Street Journal і Financial Daily. Уродженець Нідерландів, де Йонг нині мешкає в Тель-Авіві. Під час збору матеріалів та підготовки цієї книжки він чотири роки вів репортажі з Берліна.

Джерела фотоматеріалів

Карта Берліна (с. 10) Bibliotheque Nationale de France; Карта Німеччини (с. 12) shutterstock/Nicku; Ґюнтер Квандт (с. 38) Bundesarchiv, Bild; Маґда Фрідлендер (с. 39) Bundesarchiv, Bild; Фрідріх Флік (с. 45) Bundesarchiv, Bild; Весілля Ґеббельсів (с. 69) Bundesarchiv, Bild; Адольф Розенберґер (с. 78) надано маєтком Адольфа Розенберґера/Алана Артура Роберта; Церемонія закладення наріжного каменя музею (с. 89) Bundesarchiv, Bild; Фер-динанд і Феррі Порше (с. 115) надано корпоративним архівом Porsche AG; Рудольф-Авґуст Еткер разом із бабусею (с. 119) надано Dr. August Oetker KG, корпоративний архів; Авґуст фон Фінк і Гітлер (с. 139) The Wolfsonian-Florida International University, The Mitchell Wolfson, Jr. Collection; Церемонія презентації «фолькс-вагена» (с. 147) автор невідомий — momentosdelpasado.blogspot. com; Гаральд із родиною Ґеббельсів (с. 172) Bundesarchiv, Bild; Фрідріх Флік із синами (с. 175) Berlin-Brandenburg Business Archive/Research Archive Flick; Еткер в уніформі (с. 180) надано Dr. August Oetker kg, корпоративний архів; Промова «Тотальна війна» (с. 183) Bundesarchiv, Bild; Танк «Порше» (с. 195) надано корпоративним архівом Porsche AG; Плакат суміші для пудингу (с. 198) надано Dr. August Oetker KG, корпоративний архів; Родина Фліків (с. 301) Berlin-Brandenburg Business Archive/Research Archive Flick; Штефан Квандт (c. 351) Simsalabimbam.

Примітки

Список скорочень

ARD Arbeitsgemeinschaft der offentlich-rechtlichen Rundfunkanstalten der Bundesrepublik Deutschland (Асоціація суспільного мовлення Федеративної Республіки Німеччина)

HWA Hessisches Wirtschaftsarchiv (Гессенський діловий архів)

NARA National Archives and Records Administration, Washington (Національне управління архівів і документації, м. Вашингтон)

NDR Norddeutscher Rundfunk (Суспільний мовник Північної Німеччини)

NMT Nuremberg Military Tribunals (Нюрнберзькі воєнні трибунали)

NND Позначення розсекречених документів

OMGUS United States Office of Military Government for Germany (Військова адміністрація США в Німеччині)

OSS Office of Strategic Services (Управління стратегічних служб)

STAM Staatsarchiv Munchen (Державний архів Мюнхена)

SWR Sudwestrundfunk (Суспільний мовник південно-західної Німеччини)

ТС Die Tagebiicher von Joseph Goebbels (Щоденники Йозефа Ґeббельса)

USACA United States Allied Commission for Austria (Союзна комісія США в Австрії)

USHMM United States Holocaust Memorial Museum, Washington (Меморіальний музей Голокосту в сша, м. Вашингтон)

Notes

[

←1

]

Eric Vuillard, The Order of the Day (London: Picador, 2018, trans.), 17.

[

←2

]

Два (неповні) списки присутніх див. тут: DirkStegmann,“Zum Verhaltnis von Crobindustrie und Nationalsozialismus, 1930-1933”, Archiv fur Sozialgeschichte 13 (1973), 478, 481; Henry Ashby Turner Jr., German Big Business and the Rise of Hitler (New York: Oxford University Press, 1985), 468 n81.

[

←3

]

NMT, Vol. VII, “The IC Farben Case" (Washington, DC: US Government Printing Office, 1953). 557. https://www.loc.gov/rr/frd/Military_Law/pdf/NT_war-criminals_Vol-VII.pdf.

[

←4

]

Stegmann, “Verhaltnis’, 478.

[

←5

]

NMT, Vol. VII, 557-60.

[

←6

]

NMT, Vol. VII, 558.

[

←7

]

NMT, Vol. VII, 560.

[

←8

]

NMT, Vol. VII, 561.

[

←9

]

NMT, Vol. VII, 562.

[

←10

]

NMT, Vol. VII, 561-52.

[

←11

]

NMT, Vol. VII, 562.

[

←12

]

Stegmann, "Verhaltnis”, 480.

[

←13

]

Цит. за Louis Lochner, Tycoons and Tyrant (Chicago: Henry Regnery, 1954). 146-47.

[

←14

]

Cunter Ogger, Friedrich Flick der Crosse (Bern: Scherz, 1971), 132.

[

←15

]

NMT, Vol. VII, 567-68.

[

←16

]

Elke Frohlich (ed.), TG (Munich: De Cruyter Saur, 1993-2008), Feb. 21,1933.

[

←17

]

Verena Bahlsen, "About the Future of Cookies’’, Online Marketing Rockstars, May 15,2019, Youtube video, 18:53, https://www.youtube.com/watchPvsTauCuoaJ5Vs.

[

←18

]

“Zwangsarbeiter-Zoff um Keks-Erbin", Bild, May 12,2019.

[

←19

]

“Bahlsen During National Socialism, 1933 toi945”,]ulyi, 2020, https://www.thebahlsenfamily. com/int/company/about-us/history/bahlsen-during-national-socialism-1933-to-1945/.

[

←20

]

Felix Bohr, Jurgen Dahlkamp, and Jorg Schmitt, “Die Bahlsens unddie SS”, DerSpiegel, May 17, 2019: Nils Klawitter, "So wurden die NS-Zwangsarbeiter bei Bahlsen wirklich behandelt”, Der Spiegel, July 5,2019.

[

←21

]

Rob van den Dobbelsteen, "De Engelandvaardersdie het niet haalden”, Provinciate Zeeuwse Courant, Oct. 9,1993.

[

←22

]

Peter de Waard, Schoonheidachter de Schermen (Amsterdam: Querido, 2014), 105-19,192-95.

[

←23

]

David de Jong, "Nazi Goebbels’ Step-Grandchildren Are Hidden Billionaires’, Bloomberg News, Jan. 28,2013

[

←24

]

Riidigerjungbluth and Giovanni di Lorenzo, "NS-Vergangenheit der Quandts: Manfiihltsich grauenvoll undschamtsich”, DieZeit, Sept. 22,2011.

[

←25

]

"Bahlsen Announces 'Next Generation’ Leadership», March 11, 2020, https://www.thebahlsenfamily.com/int/press/2020/.

[

←26

]

Joachim Scholtyseck, Der Aufstieg der Quandts (Munich: C. H. Beck, 2011), 57.

[

←27

]

Herbert Quandt and Harald Quandt (eds.), Gunther Quandt Erzdhlt sein Leben (Munich: Mensch & Arbeit, 1961), 27.

[

←28

]

Scholtyseck, Aufstieg, 36: Quandt and Quandt, Gunther, 41-42.

[

←29

]

Quandt and Quandt, Gunther, 70-72.

[

←30

]

Quandt and Quandt, Gunther, 111.

[

←31

]

Quandt and Quandt, Gunther, 112.

[

←32

]

Quandt and Quandt, Gunther, 114.

[

←33

]

Hans-Otto Meissner, Magda Goebbels: The First Lady of the Third Reich (New York: Dial Press. 1980, trans.), 28-30.

[

←34

]

Anja Klabunde, Magda Goebbels (London: Sphere, 2001, trans ), 37-38.

[

←35

]

Цит. за Klabunde, Magda, 46.

[

←36

]

Цит. за Scholtyseck, Aufstieg, 197-98.

[

←37

]

Meissner, First Lady, 34.

[

←38

]

Тут і далі цит. за Scholtyseck, Aufstieg, 198.

[

←39

]

Quandt and Quandt, Gunther. 86

[

←40

]

Поташ — калієва сіль вугільної кислоти. Застосовується для виготовлення добрив, виробництва скла, у миловарінні тощо. — Прим. пер.

[

←41

]

Цит за Quandt and Quandt. Gunther, 88

[

←42

]

Scholtyseck, Aufstieg, 118-19.

[

←43

]

Qyandt and Qyandt, Gunther, 97-99

[

←44

]

Scholtyseck, Aufstieg, 120-22.

[

←45

]

Trial minutes, May 13-14,1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents, Gunther Quandt, carton 1362/4.

[

←46

]

Scholtyseck, Aufstieg, 142-46.

[

←47

]

Quandt and Quandt, Gunther, 185-88.

[

←48

]

Thomas Ramge, Die Flicks (Frankfurt: Campus, 2004), 56.

[

←49

]

Norbert Frei, Ralf Ahrens, Jorg Osterloh, and Tim Schanetzky, Flick: DerKonzern, die Familie, die Macht (Munich: Pantheon, 2009), 51-52.

[

←50

]

Frei et al., Flick, 18-19; Kim Christian Priemel, Flick: Eine Konzerngeschichte vom Kaiserreich his zur Bundesrepublik (Gottingen: Wallstein, 2007), 49-52.

[

←51

]

Frei et al., Flick, 27-33.

[

←52

]

Priemel, Konzerngeschichte, 87 ff.; Frei et al., Flick, 36-85.

[

←53

]

Felix Pinner, Deutsche Wirtschaftsfuhrer (Berlin: Weltbilhne, 1924), 99.

[

←54

]

Див.: Ogger, Crosse, 25-27; Frei et al., Flick, 15.

[

←55

]

Подробиці див. у Priemel, Konzerngeschichte, 121-48.

[

←56

]

Цит. за Scholtyseck, Aufstieg, 159.

[

←57

]

Pied-a-terre (фр.) — непостійне житло (наприклад, квартира), зазвичай розташоване у великому місті поблизу роботи на певній відстані від основного місця проживання людини.

[

←58

]

Quandt and Quandt, Gunther, 152-63.

[

←59

]

Цит. за Meissner, First Lady, 47.

[

←60

]

Quandt and Quandt, Gunther, 176

[

←61

]

Quandt and Quandt, Gunther, 176.

[

←62

]

Див.: Meissner, First Lady, 59-60; Klabunde, Magda, 73,85-86.

[

←63

]

Quandt and Quandt, Gunther, 176.

[

←64

]

Quandt and Quandt, Gunther,73—74-, Wilhelm Treue, Herbert Quandt (Bad Homburg: Varta/ Altana, 1980), 29-31.

[

←65

]

Quandt and Quandt, Gunther, 92-94.

[

←66

]

Quandt and Quandt, Gunther, 175.

[

←67

]

Scholtyseck, Aufstieg, 197

[

←68

]

Цит. за Klabunde, Magda, 48-49.

[

←69

]

Kurt G. W. Ludecke, I Knew Hitler (New York: Charles Scribner, 1937), 316-17.

[

←70

]

Ludecke, I Knew Hitler, 317.

[

←71

]

Meissner, First Lady, 61-66.

[

←72

]

Certified copy of court decision, July 13/17,1929, HWA, dept. 2017, folder 47; Meissner, First Lady, 67,95.

[

←73

]

Quandt and Quandt, Gunther, 230.

[

←74

]

Quandt and Quandt, Gunther, 180.

[

←75

]

Quandt and Quandt, Gunther, 111.

[

←76

]

Statement Herbert Quandt, Nov. 10,1947, HWA, dept. 2017, folder 42; Meissner, First Lady, 67, 75-78.

[

←77

]

Ludecke, I Knew Hitler, 317.

[

←78

]

Тут і далі цит. за Klabunde, Magda, 113.

[

←79

]

Peter Longerich, Goebbels (London: Vintage, 2015, trans.), 3-151

[

←80

]

Цит. за Rudiger Jungbluth, Die Quandts: IhrleiserAufstieg zur machtigsten Wirtschaftsdynastie Deutschlands (Frankfurt: Campus, 2002), 108.

[

←81

]

Meissner, First Lady, 79-81.

[

←82

]

Цит. за Klabunde, Magda, 118.

[

←83

]

Frohlich, TG, November 7,1930.

[

←84

]

Цит. за Quandt and Quandt, Cunther, 230-31.

[

←85

]

Trial minutes, May 13/14,1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents Ciinther Quandt, carton 1362/4

[

←86

]

Statement, Herbert Quandt, Nov. 10,1947, HWA, dept. 2017, folder 42.

[

←87

]

Quandt and Quandt, Cunther, 68-69.

[

←88

]

Див.: Jungbluth, Quandts (2002), 122; Scholtyseck, Aufstieg, 263-64.

[

←89

]

Scholtyseck, Aufstieg, 264.

[

←90

]

Henry Ashby Turner Jr. (ed.), Hitler—Memoirs of a Confidant (New Haven: Yale University Press, 1985, trans.), 232-37.

[

←91

]

Див.: Bernhard Hoffmann, Wilhelm von Finck (Munich: C. H. Beck, 1953); "Neun Nullen», DerSpiegel, May 18,1970, https://www.spiegel.de/p0litik/neun-nullen-a-608eb41d-0002-0001-0000-000045152285?.

[

←92

]

Turner, Big Business, 150.

[

←93

]

Turner, Confidant, 237.

[

←94

]

Turner, Confidant, 237.

[

←95

]

Turner, Confidant, 238, 243.

[

←96

]

Quandt and Quandt, Cunther, 233.

[

←97

]

Turner, Confidant, 239-40.

[

←98

]

Turner, Confidant, 240.

[

←99

]

Turner, Confidant, 241.

[

←100

]

Frohlich, TC, Feb. 15,1931.

[

←101

]

Frdhlich, TC, March 10,1931.

[

←102

]

Frohlich, TG, March 15,1931.

[

←103

]

Frohlich, TG, March 22,1931.

[

←104

]

Frohlich, TG, March 26,1931.

[

←105

]

Frohlich, TC, March 12,1931

[

←106

]

Frohlich, TC,]unei 4,1931.

[

←107

]

Frohlich, TC, Aug. 12,1932.

[

←108

]

Frohlich, TC, Oct. 19,1931.

[

←109

]

Jungbluth, Quandts (2002), 115.

[

←110

]

Frdhlich, TC, April 9,1931.

[

←111

]

Frdhlich, TC, June 26,1931.

[

←112

]

Meissner, First Lady, 95; Quandt and Quandt, Gunther, 233.

[

←113

]

Frohlich, TC, May 31,1931.

[

←114

]

Frohlich, TC, Sept. 14,1931.

[

←115

]

Longerich, Goebbels, 157-58.

[

←116

]

Turner, Confidant, 255-59; цит. на c. 255.

[

←117

]

Longerich, Goebbels, 157-60.

[

←118

]

Frdhlich, TC, Sept. 12,1931.

[

←119

]

Quandt and Quandt, Gunther, 233-35; цит. на c. 235.

[

←120

]

Trial minutes, May 13/14,1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents Ciinther Quandt, carton 1362/4.

[

←121

]

Quandt and Quandt, Gunther, 232.

[

←122

]

Frdhlich, TG, Nov. 30,1931.

[

←123

]

Frdhlich, TG, Dec. 11,1931.

[

←124

]

Meissner, First Lady, 95.

[

←125

]

Meissner, First Lady, 95-96.

[

←126

]

Quandt and Quandt, Gunther, 232-33,236.

[

←127

]

Frdhlich, TG, Dec. 29,1931.

[

←128

]

Frdhlich, TG, Feb. 19,1932.

[

←129

]

Quandt and Quandt, Giinther, 235

[

←130

]

Frdhlich, TC, April 24,1932.

[

←131

]

Frdhlich, TC. Oct. 13,1932.

[

←132

]

Frdhlich, TC, Aug 6,1934

[

←133

]

Подробиці історії з Gelsenberg див. тут: Priemel, Konzerngeschichte. 220 ff

[

←134

]

Звіти про зустріч див тут: Turner, Big Business, 235-236; NMT, Vol. VI, "The Flick Case" (Washington. DC US Government Printing Office, 1952), 349. https://www.loc gov/rr/trd/ Military. Law/pdf/NT war-crlmlneli_Vol-Vl.pdf.

[

←135

]

Див.: Frei etal., Flick. 39,58, ISO.

[

←136

]

Freietal.,Hide,717

[

←137

]

Priemel, Konzerngeschichte, 236-46

[

←138

]

Turner, Big Business, 254-57; цит. на c. 257.

[

←139

]

NMT, Vol. VI, 285.

[

←140

]

NMT, Vol. VI, 349.

[

←141

]

Цит. за Scholtyseck, Aufstieg, 245.

[

←142

]

Frohlich, TG, Nov. 4,1932.

[

←143

]

Frohlich, TG, Dec. 24,25,27,30,31,1932.

[

←144

]

Frohlich, TG, Feb. 5,1933.

[

←145

]

Stefan Aust and Thomas Ammann, Die Porsche Saga (Cologne: Bastei Lubbe, 2016), 73-74, 85-86.

[

←146

]

Див.: Hans Mommsen and Manfred Grieger, Das Volkswagenwerh und seine Arbeiterim Drit- ten Reich (Dusseldorf: Econ, 1996), 72-74; Wolfram Pyta, Nils Havemann, and Jutta Braun, Porsche: Worn KonstruktionsburozurWeltmarhe (Munich: Siedler, 2017), 20-22,28.

[

←147

]

Bernhard Rieger, The People's Car (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2013), 61.

[

←148

]

Ferry Porsche and John Bentley, We at Porsche (New York: Doubleday, 1976), 49-53.

[

←149

]

Цит. за Aust and Ammann, Saga, 84.

[

←150

]

Цит. за Aust and Ammann, Saga, 85.

[

←151

]

Цит. за Pyta et al., Porsche, 59.

[

←152

]

Pyta et al., Porsche, 65.

[

←153

]

Інформацію про зустріч див. тут: Aust and Ammann, Saga, 116-117; Pyta et al., Porsche, 69-73.

[

←154

]

August von Finck interrogation, Sept. 22,1947, NARA, OMGUS, RG 260, M1923, roll 7.

[

←155

]

NMT, Vol. VI, 389.

[

←156

]

NMT, Vol. VII, 567-68.

[

←157

]

Jungbluth, Quandts (2002), 125-26.

[

←158

]

Ian Kershaw, Hitler (London: Allen Lane, 2008), 291.

[

←159

]

Quandt and Quandt, Gunther, 232.

[

←160

]

Gunther Quandt response to public prosecutor’s indictment, Feb. 8,1948, HWA, dept. 2017, folder38.

[

←161

]

Trial minutes, May 13/14,1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents Gunther Quandt, carton 1362/4.

[

←162

]

Frohlich, TG, April 29,1933-

[

←163

]

Якщо не зазначено іншого, розповідь ґрунтується на Gunther Quandt response to public prosecutor’s indictment, Feb. 8,1948, HWA, dept. 2017,folder 38; Trial minutes, May 13/14, 1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents Gunther Quandt, carton 1362/4; Scholtyseck, Aufstieg, 253-260.

[

←164

]

Scholtyseck, Aufstieg, 254.

[

←165

]

Gunther Quandt response to public prosecutor’s indictment, Feb. 8,1948, HWA, dept. 2017, folder38.

[

←166

]

Цит. за. Scholtyseck, Aufstieg, 259.

[

←167

]

GiintherQuandt response to public prosecutor’s indictment, Feb. 8,1948, HWA, dept. 2017, folder 38.

[

←168

]

Scholtyseck, Aufstieg, 314.

[

←169

]

Quandt and Quandt, Gunther, 237

[

←170

]

Frohlich, TC, May 5,1933.

[

←171

]

Frohlich, TG, May 71933

[

←172

]

Frdhlich, TC, June 14,1933.

[

←173

]

Trial minutes, May 13/14,1948, denazification court Starnberg, STAM, denazification court documents Gunther Quandt, carton 1362/4.

[

←174

]

Klabunde, Magda, 193-99.

[

←175

]

Цит. за Treue, Herbert, 37.

[

←176

]

Цит. за Treue, Herbert, 63.

[

←177

]

Цит. за Treue, Herbert, 64.

[

←178

]

Treue, Herbert, 70-72.

[

←179

]

Scholtyseck, Aufstieg, 766-67.

[

←180

]

Gerald D. Feldman, Allianz and the German Insurance Business, 1933-1945 (New York: Cambridge University Press, 2001), 73.

[

←181

]

Feldman, Allianz, 102.

[

←182

]

Kurt Schmitt interrogation, July 15,1947, NARA, OMGUS, RG 260, M1923, roll 7.

[

←183

]

Hans Schmidt-Polex interrogation, Sept. 22,1947, NARA, OMGUS, RG 260, M1923, roll 7.

[

←184

]

Edgar Uexkull interrogation, June 9,1947, NARA, OMGUS, RG 260, M1923, roll 7.

[

←185

]

Цит. 3a“Neun Nullen”, DerSpiegel, May 18,1970.

[

←186

]

InesSchlenker, Hitler’s Salon (Bern: Peter Lang, 2007), 50.

[

←187

]

Цит. за Rieger, People's Car, 57.

[

←188

]

Pyta et al., Porsche, 161-64.

[

←189

]

Див. Paul Schilperoord, The Extraordinary Life of Josef Ganz (New York: RVP, 2012),112-24.

[

←190

]

Pyta et al., Porsche, 168-70.

[

←191

]

Aust and Ammann, Saga, 91.

[

←192

]

Mommsen and Grieger, Volkswagenwerk, 91.

[

←193

]

Porsche and Bentley, We at Porsche, 76.

[

←194

]

Frohlich, TC, April 13,1934.

[

←195

]

Frohlich, TG, April 13,1934.

[

←196

]

Frohlich, TG, April 18,1934.

[

←197

]

Frohlich, TG, April 20,1934.

[

←198

]

Frohlich, TG, May 5,1934.

[

←199

]

Frohlich, TG, May 9,1934.

[

←200

]

Frohlich, TG, June 5,1938.

[

←201

]

Table setting for the sixtieth birthday of military economy leader Dr.-lng. E. h. Gunther Quandt, Hotel Esplanade, Berlin, July 28,1941, Federal Archive Berlin, 8119 F/P1112; 60. Ceburtstag Dr. Gunther Quandt, July 28,1941, Material Nr. 2240, Film archive Karl Hoffkes Agency, 13:17, https://archiv-akh.de/filme/224O#i.

[

←202

]

Цит. за Scholtyseck, Aufstieg, 279.

[

←203

]

Цит.заАЕА-Ring, Accumulatoren-Fabrik AG Berlin’s workers community magazine, Years, Issue 5, September 1941,9, STAM, denazification court documents Gunther Quandt, carton 1363/6.

[

←204

]

Jungbluth, Quandts (2002), 178.

[

←205

]

Scholtyseck, Aufstieg, 77.

[

←206

]

Jungbluth, Quandts (2002), 179; Scholtyseck, Aufstieg, 591-95.

[

←207

]

Scholtyseck, Aufstieg, 411.

[

←208

]

Цит. за Jungbluth, Quandts (2002), 164-65.

[

←209

]

Цит. за Jungbluth, Quandts (2002), 183.

[

←210

]

Scholtyseck, Aufstieg, 279-80.

[

←211

]

Scholtyseck, Aufstieg, 191-93.

[

←212

]

Jonathan Petropoulous, Coring's Man in Paris (New Haven: Yale University Press, 2021), 139.

[

←213

]

Scholtyseck, Aufstieg, 297

[

←214

]

Цит зa Petropoulous, Coring’s Man, 138.

[

←215

]

Цит. зa AFA-Ring, factory magazine of AFA Berlin's workers community, Year 8, Issue 5» September 1941, 5, STAM, denazification court documents GUnther Quandt, carton 1363/6

[

←216

]

Adam Tooze, The Wages of Destruction (London: Penguin, 2006), 53-56.

[

←217

]

Scholtyseck. Aufstieg, 365.

[

←218

]

Vereines deutscher Ingenieure (ed.), 50 Jahre Deutsche Waffenund Munitionsfabriken (Berlin: VDI.1939), I.

[

←219

]

Jungbluth, Quandts (2002), 133-135; Scholtyseck, Aufstieg, 366-68,439,447.

[

←220

]

Цит . за Scholtyseck, Aufstieg, 374.

[

←221

]

Цит . за Wolfgang Seel, Mauser (Zurich: Stocker-Schmid, 1986), 112.

[

←222

]

Scholtyseck, Aufstieg, 143,440.

[

←223

]

Johannes Bahr, Alex Drecoll, Bernhard Cotto, Kim Christian Priemel, and Harald Wixforth, Der Flick-Konzern im Dritten Reich (Munich: Olden-bourg, 2008), 77-84.

[

←224

]

Frei etal., Flick, 190.

[

←225

]

Bahr et al, Flick-Konzern, 137.

[

←226

]

NMT, Vol. VI, 236.

[

←227

]

Цит . за Frei etal., Flick, 191.

[

←228

]

NMT, Vol. VI, 237.

[

←229

]

Див .: Priemel, Konzerngeschichte, 344-45; Bahretal., Flick-Konzern, 142-4З; Frei etal., Flick, 194-95.

[

←230

]

Тут і далі цит. за Frei et al., Flick, 194.

[

←231

]

Див.: Priemel, Konzerngeschichte, 345-48; Bahr et aL, Flick-Konzern, 143-47; Frei et al, Flick, 195; Scholtyseck, Aufstieg, 368.

[

←232

]

Див.: Priemel, Konzerngeschichte, 349-52; Bahretal., Flick-Konzern,302-03; Frei etal., Flick, 196-97.

[

←233

]

Цит . за Priemel, Konzerngeschichte, 350.

[

←234

]

Цит . за Bahretal., Flick-Konzern, 302.

[

←235

]

Priemel, Konzerngeschichte, 350.

[

←236

]

Цит . за Priemel, Konzerngeschichte, 351.

[

←237

]

NMT, Vol. VI, 302.

[

←238

]

Turner, Big Business, 244-45-

[

←239

]

По в н и й список гостей див. тут: Reinhard Vogelsang, Der Freundeskreis Himmler (Gottingen: Muster-Schmidt, 1972), 149-50.

[

←240

]

Цит. за Tobias Butow and Franka Bindernagel, Ein KZin derNachbarschaft (Cologne: Bohlau, 2004), 53.

[

←241

]

Цит. за Feldman, Allianz, 77.

[

←242

]

Цит. за Vogelsang, Freundeskreis, 24.

[

←243

]

Jurgen Finger, Sven Keller, and Andreas Wirsching, Dr. Oetker und der Nationalsozialismus (Munich: С. H. Beck, 2013), 123.

[

←244

]

Аколіт — нерозлучний супутник, помічник. У західному християнстві так називають дрібних церковних прислужників, які допомагають єпископу під час літургії. (Прим. пер.)

[

←245

]

Heather Pringle, The Master Plan (London: HarperCollins, 2006), 40.

[

←246

]

Finger et al., Dr. Oetker, 141-49.

[

←247

]

Rudiger Jungbluth, DieOetkers (Frankfurt: Campus, 2004), 139-42; Finger etal., Dr. Oetker, 178-90.

[

←248

]

Jungbluth, Oetkers, 142-4З; Finger et al., Dr. Oetker, 191,195-

[

←249

]

Vogelsang, Freundeskreis, 78-81.

[

←250

]

Звіт про візит див. у NMT, Vol. VI, 303-05.

[

←251

]

NMT, Vol. VI, 305.

[

←252

]

Цит. за NMT, Vol. VI, 326.

[

←253

]

NMT, Vol. VI, 238.

[

←254

]

Vogelsang, Freundeskreis, 158.

[

←255

]

Finger et al, Dr. Oetker, 197.

[

←256

]

Цит. за Porsche and Bentley, We at Porsche, 76.

[

←257

]

Mommsen and Grieger, Volkswagenwerk, 83-84.

[

←258

]

Aust and Ammann, Saga, 87.