Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

13

Близько 9 години ранку 12 грудня 1943 року поїзд, що належав очільнику СС Гайнріху Гіммлеру, зупинився на станції Гохвальд у Мазурському лісі Східної Пруссії. Локомотив привіз Ріхарда Казеловскі, Фрідріха Фліка та ще 36 членів «Кола друзів Гіммлера». Група покинула Берлін напередодні ввечері. Після 30-годинної подорожі в спальних вагонах чоловіки нарешті прибули в пункт призначення. Гіммлер запросив їх відвідати свою ставку під кодовою назвою «Чорне лігво» — за чверть сотні кілометрів на схід від «Вовчого лігва» Гітлера⁵⁵⁶. Із залізничного вокзалу чоловіки вирушили автобусом до військового штабу Гіммлера. Там поснідали білими баварськими сосисками й відвідали екскурсію бункером. О першій по обіді до них приєднався Гіммлер і виголосив коротку промову. Після обіду відбувся кінопоказ і концерт хору СС. Візит завершився легкою вечерею: під час чаювання Гіммлер знову на годинку приєднався до своїх «друзів». Нарешті, учасники поїздом повернулися в Берлін.

Згодом деякі гості назвали цей візит «великим розчаруванням»⁵⁵⁷ і «нудним, <...> хоча білі сосиски були смачними»⁵⁵⁸. Як виявилося, Гіммлер не поділився жодною внутрішньою інформацією про те, як Гітлер планує переломити хід війни. Флік запитував себе: він відвідав штаб Гіммлера чи божевільню?⁵⁵⁹ Однак для генерального директора Dr. Oetker Ріхарда Казеловскі ця поїздка свою функцію виконала. Він почерпнув внутрішню силу з промови Гіммлера. «За словами райхсфюрера СС, попереду час важких битв і випробувань, тож потрібно пройти їх із високо піднятою головою. Але райхсфюрер твердо вірить, що ця боротьба завершиться перемогою Німеччини, яка забезпечить наше майбутнє. Ми хочемо посіяти цю віру в наших серцях і не дати численним щоденним труднощам її знищити»⁵⁶⁰, — писав Казеловскі своєму родичу після візиту.

Шеф пудингів із Білефельда справді мав підстави для оптимізму. Завдяки війні компанія Dr. Oetker процвітала.

До 1942 року в нацистській Німеччині було продано понад пів мільярда пакетиків фірмових розпушувачів і сумішей для пудингів — удвічі більше, ніж до війни⁵⁶¹. Компанія Dr. Oetker мала офіційну монополію на розпушувач у німецькому Райху та була одним із фронтових постачальників Гітлера. Хлібобулочні вироби компанії відправляли німецьким солдатам, які воювали по всій Європі. Dr. Oetker володіла часткою в спільному з Вермахтом харчовому підприємстві, що постачало поживні сушені фрукти й овочі німецьким військам.

Належність Казеловскі до «Кола друзів Гіммлера» дала йому ще більше можливостей для підприємництва. Через цю групу Казеловскі познайомився з генералом СС Освальдом Полем, очільником Головного адміністративно-господарського управління СС (СС-ВФГА)⁵⁶². Поль курував усі концентраційні та трудові табори, які перебували під управлінням сс, а ще численні комерційні проекти організації та постачання рабської робочої сили німецьким фірмам.

Плакат із зображенням коробок сумішей для пудингу від компанії Dr. Oetker для Вермахту

Знайомство Казеловскі з Полем стало в пригоді на початку березня 1943-го. Dr. Oetker та Phrix («Фрікс») — фірма, що виготовляла хімічні волокна, — будували спільні заводи з виробництва дріжджів⁵⁶³. Обидві компанії потребували більше рабської праці для важких будівельних робіт. Керівництво не задовольняли знесилені в’язні. Після візиту на будівельний майданчик у Віттенберзі Поль негайно відправив у тамтешній допоміжний табір ще сотні полонених із Ноєнгамме. Казеловскі вважав «досить приємним»⁵⁶⁴ те, що Поль пролобіював у Гіммлера гарантії того, що дріжджовий завод таки добудують. За іронією долі, дріжджі Phrix згодом надсилатимуть у головний табір Ноєнгамме під Гамбургом. їх постачатимуть у лазарет, де одужували — якщо щастило — охлялі від голоду в’язні, які будували ці дріжджові заводи⁵⁶⁵.

Звісно ж, в СС нічого не робили просто так. Завжди було quid pro quo — послуга за послугу. В обмін на більшу кількість рабів для будівництва заводів Казеловскі погодився на прохання Поля виділити СС частку в наступному дріжджовому заводі Dr. Oetker та Phrix. І у квітні 1943-го Рудольф-Авґуст Еткер — пасинок Казеловскі — увійшов до консультативної ради цього нового підприємства. За кілька місяців до цього Рудольф-Авґуст як офіцер Ваффен-СС розпочав вишкіл у Фюрершуле-СС на курсі адміністративного управління в концтаборі Дахау поблизу Мюнхена. Пізніше він брехав, що школа була «відгороджена» від сусіднього табору з полоненими як окрема структура і що він «не помітив жодних <...> знущань», які відбувалися в Дахау⁵⁶⁶. Насправді школа була частиною великого комплексу. Згодом Рудольф-Авґуст писав, що під час його навчання в Дахау в’язні прибирали студентські кімнати. Після розмови з тими прибиральниками 26-річний юнак зауважив, що їх, очевидно, «непогано годували». Він підсумував: «Підозрюю, це робили навмисно, щоб люди, які контактували з ними [полоненими], казали, що в концтаборах не так і погано».

Окрім бойової та військової підготовки, у школах СС юнак проходив ще й ідеологічний інструктаж⁵⁶⁷, який охоплював такі курси, як «Расознавство», «Завдання расової політики» та «Політика народонаселення». За волею бабусі, Рудольф-Авґуст мав увійти до складу правління Dr. Oetker у 27 років — у цьому віці під Верденом загинув його біологічний батько. Та у вересні 1943-го на свій день народження Рудольф-Авґуст ще проходив офіцерський вишкіл при Ваффен-СС. Однак через рік доля таки змусила його відмовитися від військових амбіцій і очолити сімейну компанію.

14

У середині січня 1944-го Гаральд Квандт повернувся з Південного фронту додому в Берлін. Як штабний ад’ютант Першої парашутно-десантної дивізії Гаральд з кінця літа воював на півдні Італії проти військ союзників, намагаючись утримати регіони Апулія та Абруццо. 22-річний офіцер зі слабким здоров’ям мав «лише слова презирства»⁵⁶⁸ до італійців, які перейшли на бік союзників. Однак Ґеббельс був задоволений тим, як війна загартувала характер його пасинка. «Фронт якнайкраще вплинув на нього, — писав міністр пропаганди у своєму щоденнику 17 січня 1944 року. — Війна не тільки руйнує, але й будує — особливо молодь, для якої вона стала хорошим учителем»⁵⁶⁹.

Ґеббельс помилявся. Гаральд був ситий по саме горло війною⁵⁷⁰. На початку лютого 1944-го офіцер потрапив до військового госпіталю в Мюнхені із сильною застудою. Через кілька днів у місто приїхав Ґеббельс і навідався до пасинка. Ґеббельс закликав Гаральда якнайшвидше одужати й повернутися у свій підрозділ. Але Гаральд не збирався найближчим часом знову воювати. «Гаральд дещо нас непокоїть. Він <...> досі ніяк не може поїхати на фронт, — писав Ґеббельс 13 лютого 1944-го. — Мені особливо ніяково через цю ситуацію, бо зараз його дивізія бере участь у найважчих боях на Південному фронті. <...> У понеділок Маґда навідається до нього в Мюнхені й пропісочить»⁵⁷¹.

Таке нездужання пасинка могло розхитати авторитет міністра пропаганди. Гаральд був важливий для Ґеббельса лише поки геройство хлопця підживлювало його пропагандистські кампанії. Коли Маґда провідувала сина в лікарні, вони сильно посварилися. Гаральд втомився від війни, а ще — від радикально нацистських поглядів матері та вітчима. їхні стосунки дали тріщину, Гаральд «поводився не інакше як непристойно»⁵⁷², — занотував Ґеббельс після телефонної скарги Маґди. Ця ситуація непокоїла Ґеббельса ще кілька тижнів — навіть після того, як Гаральд одужав і повернувся на італійський фронт у середині березня 1944-го. Маґда досі була «вкрай невдоволена»⁵⁷³ сином, тому Ґеббельс відправив «дуже потужного листа» Гаральду на фронт. «Я вважаю, що це єдиний спосіб привести його до тями, — писав Ґеббельс у щоденнику 16 березня 1944-го. — Не варто зважати на те, що він стоїть перед ворогом. Хай знає, якої ми думки про нього, інакше наша поблажливість штовхатиме його далі на слизьку стежку».

Через місяць Ґеббельс отримав відповідь на свій «украй суворий лист»⁵⁷⁴. Гаральд писав із поля кривавої битви при Монте-Кассіно, що на південь від Риму. Здавалося, побоювання міністра розвіялися. Гаральд пообіцяв, що «нарешті усуне зі свого життя чорну пляму», за яку його критикував вітчим. Пасинок писав, що «отямився». Ґеббельс був у захваті від очевидного успіху свого листа, про що зазначив у щоденнику 19 квітня 1944 року— за день до 55-річчя Гітлера. Утім, приблизно в той самий час Гаральд відправив з Італії листа шкільному другові на Східному фронті. «Головне — не падати духом, старий»⁵⁷⁵, — писав він. Гаральд знав, що Німеччина програє. І хоча юнак вважав, що вже навоювався, проте війна його ще не скоро відпустить.

15

Навесні 1944 року Ґюнтер Квандт приїхав із Берліна в Познань на урочистий мітинг, влаштований на його честь у збройовому комплексі Cegielski⁵⁷⁶. Квандтова компанія DWM отримала експропрійований збройовий завод у довірче управління, а потім викупила його. Ґюнтер розширив уже наявні заводські приміщення та збудував новий завод, перетворивши Cegielski на один із найбільших у Третьому Райху комплексів із виробництва зброї та боєприпасів. Модернізовані заводи Квандта виготовляли вогнемети, авіаційні торпеди, гармати, кулемети й бортове озброєння для бомбардувальників Ju 88 — одних із найважливіших бойових літаків Люфтваффе. На величезних потужностях DWM у цьому польському місті вміли виготовляти практично все. Навіть наприкінці війни, у квітні 1944-го, завод виготовляв близько 400 мільйонів патронів для стрілецької зброї.

Задля цього на примусові роботи в Познані Ґюнтер залучив 24 тисячі осіб, згодом підрахував історик⁵⁷⁷. Поширеним недугом серед працівників заводу був туберкульоз. Робітникам ливарного цеху доводилося зносити кіптяву, полум’я та температуру під 82 °С. До нормальної медичної допомоги мали доступ тільки німці. Польським працівникам надавали лише якесь базове лікування, однак якщо вважали послугу занадто дорогою, то відмовляли в допомозі. Діти віком від 12 років були змушені працювати в нічні зміни й виконувати важку фізичну роботу. Охоронці заводу під проводом есесівця часто били цих підлітків. На заводі стратили близько 75 примусових працівників.

Виступаючи перед робітниками заводу Cegielski — переважно поневоленими, — гауляйтер Артур Ґрайзер обдарував Ґюнтера та його фірму компліментами й порівняв з іншим легендарним виробником зброї. «Присутність тут DWM — це честь для Вартеланду [так нацисти називали окуповану частину Польщі]! Де ми були б без Krupp, без DWM? Так, разом зі своїми філіалами на сході, заході <...> і в усьому Великонімецькому Райху DWM нині однакова за силою з Krupp, і тому прізвище “Квандт” звучить так само поважно, як і “Крупп”, і його недаремно бояться наші вороги в усьому світі»⁵⁷⁸. Потім Ґюнтер виголосив власну промову, додавши краплю сарказму: «Поки люди думали, що ми робимо каструлі, ми вже в 1934-му готувалися до війни».

Свідком цієї сцени був один німець, залучений до примусових робіт на заводі. Райнгардт Небушка. Він працював художнім керівником у познанському театрі, але влітку 1940 року перейшов дорогу не тій персоні. Під час відвідин Гаральда в Познані Маґда ввірвалася в кабінет Небушки з вимогою звільнити актрису, з якою зустрічався її син. Небушка відмовився — і через кілька місяців його заарештувало гестапо. Чоловіка відправили на примусові роботи саме на Ґюнтерів завод DWM у Познані — це ж треба! Пізніше Небушка стверджував, що Ґеббельс наказав його «прикінчити»⁵⁷⁹. Утім після промови Ґюнтера Небушка написав листи Ґеббельсові та Ґерінґу, у яких звинувачував Ґюнтера та керівництво познанського заводу в переспрямуван-ні продуктових пайків, призначених для польських робітників і радянських військовополонених, на Берлін. Після листів Небушку знову заарештували гестапівці й перевели у Форт VII — познанську в’язницю, що стала першим нацистським концтабором в окупованій Польщі. Та, переживши ув’язнення, чоловік повернувся в Німеччину й невдовзі написав ще одного листа, у якому докладно розповів про побачене на заводі Ґюнтера в Познані. Але цього разу лист був адресований іншій особі: головному обвинувачу від сша на Нюрнберзькому процесі.

16

Дев’ятого травня 1944 року Фердинанд Порше, його дочка Лу-їзе та син Феррі разом із сім’ями та більшістю співробітників Porsche втекли в безпечне місце до Австрії. Вони покинули Штутгарт, бо місто бомбили союзники, і компанія Porsche була однією з цілей. На вершині пагорба, що височів над Штутгартом, у колишньому будинку сусідів-євреїв поруч із віллою родини Порше облаштували командний пункт протиповітряної оборони. Цей пункт лише посилив уразливість автоконструктора та його родини. Одного ранку сім’я Порше вийшла на вулицю зі свого укриття — а «з улоговини здіймалася червона вогняна заграва. Штутгарт горів»⁵⁸⁰, — згадував Феррі. Настав час їхати.

Решту війни клан Порше-Пієхів перечекав в Австрії, переміщаючись туди-сюди між маєтком Шюттгут, який Фердинанд Порше купив у Целль-ам-Зее, та ідилічним гірським містечком Гмюнд, де Феррі почав розробляти перший спортивний автомобіль марки Porsche. До самого від’їзду з Німеччини Феррі керував конструкторським бюро в Штутгарті, де експлуатували сотні примусових робітників⁵⁸¹. Влітку 1942-го поблизу нового автомобільного заводу Porsche збудували табір примусової праці, в частині якого тримали виключно остарбайтерів. Експлуатація праці родиною Порше ширилася й на приватну сферу. У березні 1943-го Феррі та його дружина Додо взяли «милу»⁵⁸² 16-річну українку прислужувати в їхньому родинному маєтку в Австрії. «Якщо вона така працьовита, як і гарненька, то Феррі буде задоволений», — описував юну дівчину родич Порше в листі до Луїзе Пієх.

Разом із дружиною Луїзе та дітьми Антон Пієх безжурно відсиджувався в Австрії й далі заправляв терором на заводському комплексі Volkswagen у Фаллерслебені⁵⁸³. У середині травня 1944-го інженер із Volkswagen поїхав в Аушвіц відібрати триста слюсарів з-поміж угорських євреїв. На заводі їх ненадовго залучали до виробництва летючої бомби Фау-1 з арсеналу «диво-зброї» нацистів. Але потім чоловіків швидко перевезли в підконтрольну нацистам Лотарингію, щоб вони допомагали перебудовувати залізорудну шахту на підземний збройовий завод. На шахті полонені приєдналися до ще пів тисячі єврейських в’язнів, яких компанія Volkswagen так само відібрала в Аушвіці. 31 травня з концтабору Ноєнгамме доставили близько восьми сотень в’язнів для завершення будівництва табору для примусових робітників, закладеного на південний захід від комплексу Volkswagen. Першим очільником Лаагберга (так назвали табір) став сержант сс Йоганнес Пумп. Трохи раніше, у тому-таки травні, цього садиста-есесівця відправляли приблизно за сто кілометрів східніше: із підтабору Ноєнгамме, розміщеного при заводі ара Ґюнтера Квандта в Ганновері, — на завод Volkswagen, де керував Пієх. В обох місцях насильство та жорстокість панували й надалі.

17

У середині вересня 1944 року концтабір Заксенгаузен переніс один із тридцяти своїх підтаборів у Берліні до Нідершеневайде — промислового району в східній частині столиці. Підтабір стояв неподалік від акумуляторного заводу Pertrix, що належав Квандтам. Старший син Ґюнтера, Герберт, відповідав на Pertrix за персонал. Новий підтабір відрізнявся від більшості: у ньому утримували тільки жінок⁵⁸⁴. Там під охороною есесівців на південному березі берлінської річки Шпрее жінки жили в занедбаному ангарі для човнів на території колишнього нічного клубу «Лореляй».

Упродовж подальших місяців аж п’ять сотень полонянок під-табору були змушені рабськи працювати на заводі Pertrix. Багато хто з них уже відсидів не один рік у поліційних тюрмах чи концтаборах. Польок і бельгійок переправляли кілька разів: у човновий ангар із попереднього підтабору, а туди — із Равенс-брюка, жіночого концтабору десь за сотню кілометрів на північ від Берліна. А в Равенсбрюк польок привезли з Аушвіца.

У Pertrix жінкам протягом 12-годинних змін доводилося працювати з акумуляторними кислотами, що сильно в’їдалися в шкіру, без жодних засобів захисту. їх змушували носити робу в широку чорно-білу смужку, немов підкреслюючи статус арештанток, а ще — хрест на спині та дерев’яні клоги на ногах. Есесівці, які охороняли полонянок дорогою на завод та під час їхньої роботи там, часто мордували жінок. У підтаборі не було ні лазарету для хворих, ні шматка мила, щоб елементарно помитися, ні нормальної їжі, зате аж кишіло паразитами. Спали жінки по двоє на дерев’яному настилі в ангарі для човнів.

Герберт Квандт відповідав не лише за рабинь із концтабору при Pertrix. 34-річний чоловік намагався збудувати власний підтабір поблизу одного зі своїх будинків. Приблизно через два десятиліття після того, як батько купив особняк у Зеверині, щоб на майбутнє забезпечити хворобливому синові роботу, Герберт придбав собі інший маєток — Ніверле⁵⁸⁵.⁵⁸⁶. Наступник Ґюнтера незлюбив Зеверин. Весілля Ґеббельсів осквернило його, як і зрада управителя, який перетворив улюблений заміський будинок сім’ї на лігво нацистів.

Герберт перестав їздити в Зеверин. Але досі обожнював активний відпочинок та захоплювався розведенням тракененських коней. А ще, попри вади зору, любив моторні човни, швидкісні машини й вітрильники. Восени 1942-го Герберт купив маєток Ніверле площею майже 250 гектарів у регіоні Нижня Лужиця, десь за 150 кілометрів на південний схід від Берліна. Упродовж наступних двох років, коли мав вільний час, він сідав на поїзд із Берліна в найближче до Ніверле село. Далі від станції Герберт добирався кінним екіпажем до свого маєтку, розташованого за вісім кілометрів. Там він майже завжди проводив вихідні «за дуже поодинокими винятками»⁵⁸⁷. До грудня 1944-го в маєтку Герберта працювало близько десятка іноземців — зокрема, четверо поляків, четверо українців і двоє військовополонених — у саду, на городі, на кухні та по господарству.

Ніверле мав зручне розташування. Через постійні бомбардування Берліна промислові потужності з виготовлення авіаційних акумуляторів AFA та Pertrix довелося перенести у віддалені східні райони нацистської Німеччини — два міста в Нижній Сілезії, — щоб зберегти виробництво. В одному з тих міст — у Загані (нині це польська Жагань) — Герберт особисто брав участь у плануванні та будівництві допоміжного концтабору⁵⁸⁸. Він мав на меті використати в’язнів табору для продовження виробництва, яке планували перенести з Берліна. Заган лежав за якихось 40 кілометрів на схід від Ніверле. 27 жовтня 1944 року інженер afa представив для обговорення Гербертові та його колегам-директорам Pertrix ескізи табірних бараків. Через тиждень цей інженер подав заявку в Організацію Тодта (нацистську інженерну установу, що будувала концтабори й інші смертоносні споруди) на зведення бараків для полонених.

За місяць, 2 грудня 1944 року, інженер провів ознайомчу зустріч з офіцером CC із сусіднього концтабору Гросс-Розен, що налічував близько сотні підтаборів, розкиданих по всьому Третьому Райху. А через два дні після цієї зустрічі Горста Павеля (праву руку Ґюнтера) та Герберта вже поінформували про хід будівництва в Загані. Два бараки стояли майже готові, і, цілком імовірно, що на будівництві вже працювала десь чверть сотні в’язнів концтабору. До середини січня 1945-го в Заган відправили сорок вагонів із технікою та обладнанням. За підрахунками нацистської влади, через три місяці підтабір мав бути завершений. Тільки після цього дозволялося замовляти в’язнів із Гросс-Розена для рабської праці. Але цього не сталося — наближалася Червона армія. Наприкінці січня, лише за кілька тижнів до того, як радянські війська захопили Заган і Ніверле, Герберт особисто керував евакуацією недобудованого підтабору.

18

Субота, 30 вересня 1944 року, сонячний осінній день. Аж тут казна-звідки у Східній Вестфалії з’явилися американські бомбардувальники. Близько 14:00 вони почали бомбити Білефельд, рівняючи із землею історичний центр міста. Коли завили сирени, Ріхард Казеловскі разом із дружиною і двома доньками сховалися в підвалі своєї вілли на пагорбі Йоганнісберз, де вони облаштували укриття. Від прямого влучання в будинок уся сім’я, імовірно, загинула миттєво. Хоча вони могли й задихнутися через запаси вугілля в підвалі. Їхній некролог починався з уже звичної фрази: «Теракт забрав життя...»⁵⁸⁹.

Рудольфу-Авґусту Еткеру лишалося кілька тижнів до зарахування в лави офіцерів СС, коли надійшла звістка, що його матір, дві маленькі сестри і вітчим загинули. Така втрата стала не просто особистою трагедією для 28-річного честолюбного офіцера. Це був ще й удар по одному з фронтових постачальників Гітлера — Dr. Oetker. Рудольфу-Авґусту дали відпустку, щоб він узяв під контроль продовольчу компанію сім’ї. А вже через місяць, успішно закінчивши навчання, він здобув звання унтерштурмфюрера СС — найнижчого офіцерського чину в терористичній організації.

Перш ніж на будинок його дитинства впали бомби, Рудольфа-Авґуста призначили працювати в штаб-квартирі Головного адміністративно-господарського управління СС у Берліні⁵⁹⁰.

Очолював цю організацію Освальд Поль, генерал СС і впливовий знайомий вітчима з «Кола друзів Гіммлера». Та через смерть Казеловскі Рудольф-Авґуст так ніколи й не розпочав службу в СС. Його напіввійськова кар’єра раптово обірвалася, але натомість почалась інша. Рудольф-Авґуст був готовий — і здатний — топтати стежку вітчима. «Я не зміг би уявити кращого батька для себе, ніж Ріхард Казеловскі, — заявив Рудольф-Авґуст в інтерв’ю німецькій газеті понад пів століття по тому, — як і кращого вчителя»⁵⁹¹.

Наприкінці жовтня 1944-го Рудольф-Авґуст відвідав у Берліні свого колегу-есесівця Фріца Кранефусса — рушійну силу «Кола друзів Гіммлера». Після цього візиту Кранефусс порадив очільнику СС надіслати листа зі співчуттям Рудольфу-Авґусту, а не його старшій сестрі. «Він справжній спадкоємець справи Етке-рів, і тепер змінить свого вітчима на посаді директора»⁵⁹², — написав Кранефусс. Фріц уже проінформував СС про смерть Казеловскі: «Як відомо, доктор Казеловскі був членом “Кола друзів”, хоча й не таким давнім, як ті, що належали до нього ще до захоплення нами влади. Проте він проявив себе надзвичайно добре. Як в особистому, так і в професійному плані він був взірцем, що можна сказати про дуже небагатьох передових підприємців»⁵⁹³.

Не ділові зв’язки і не вигоди робили «Коло друзів Гіммлера» таким особливим для Казеловскі. Це було лише приємним доповненням. «Коло» та збори його учасників припали до серця вестфальському вискочці, бо допомогли по-справжньому почуватись успішним. У середині травня 1944-го, за кілька місяців до смерті, Казеловскі розмірковував у листі про зустріч групи в розбомбленому Берліні: «У моїй пам’яті назавжди залишиться той прекрасний вечір в саду казино при Райхсбанку — ніби в оазисі спокою посеред зруйнованого світу»⁵⁹⁴.

19

Коли наприкінці літа 1944 року німецькі війська відступали з Італії, Гаральда Квандта спіткала біда. 9 вересня генерал Люфтваффе Курт Штудент особисто повідомив Ґеббельсу, що його пасинок дістав поранення в бою на італійському узбережжі Адріатичного моря поблизу Болоньї. Гаральд зник безвісти і, ймовірно, потрапив у полон до союзників. Ґеббельс вирішив не казати Маґді «до слушного часу, щоб даремно не хвилювати»⁵⁹⁵. Він сподівався, що Гаральд досі живий, і доручив Червоному Хресту відшукати по своїх міжнародних зв’язках якісь відомості про його долю.

Ґеббельс чекав майже два тижні, перш ніж повідомити Маґді, що її старший син зник безвісти і, ймовірно, потрапив у полон до союзників. Вона сприйняла новину спокійно. Але подружжя вирішило не розповідати про це шістьом дітям. Двадцять третій день народження Гаральда — 1 листопада 1944 року — минув без жодної звістки про нього. Маґда й Ґеббельс дедалі більше хвилювалися, що вже ніколи не побачать хлопця. Через тиждень капітан із Гаральдового батальйону повідомив Ґеббельсу, що його пасинок дістав поранення в легені, перш ніж безслідно зникнути⁵⁹⁶. Досі було невідомо, чи вижив він та де перебував. Ґеббельс розширив пошуки, залучивши німецькі посольства в нейтральних Швейцарії та Швеції. Міністерство закордонних справ нацистської Німеччини через своє представництво в Стокгольмі навіть зв’язалося з посольствами союзників, щоб з’ясувати долю Ґеббельсового пасинка.

16 листопада 1944 року — більш ніж за два місяці після повідомлення про зникнення Гаральда — Ґеббельс отримав телеграму від Червоного Хреста з хорошими новинами: Гаральда знайшли в британському таборі для військовополонених у Північній Африці⁵⁹⁷. Почувши цю звістку телефоном від чоловіка, Маґда розплакалася. Вона почувалася так, ніби її первісток заново народився на світ. Наступного вечора подружжя отримало листа від Гаральда. Він писав, що був тяжко поранений і пережив два переливання крові, але німецькі лікарі в таборі для військовополонених добре про нього дбають і ставлять на ноги. Гітлер, який «надзвичайно хвилювався»⁵⁹⁸ за Гаральда, теж «дуже тішився», що юнака зрештою відшукали, — писав Ґеббельс у щоденнику.

Приблизно через два місяці — 22 січня 1945 року — у резиденції Гітлера в Райхсканцелярії Герман Ґерінґ вручив Ґеббельсу та Маґді особистого листа зі словами пошани на адресу Гаральда, а також Німецький хрест у золоті з догматичною свастикою в центрі. Цією медаллю Гаральда заочно нагородили за бойові заслуги. Ґеббельса зворушив жест Ґерінґа — між чоловіками завжди були напружені стосунки. Однак міністр пропаганди не зміг втриматися, щоб згодом не підколоти свого колегу з уряду, який командував Люфтваффе. «Як людина він завжди викликає глибоке зворушення, та, на жаль, йому не вдається досягти потрібного у своїй справі, тож Райх і німецький народ змушені дуже дорого платити за його невдачу»⁵⁹⁹, — нарікав Ґеббельс у своєму щоденнику.

Зрештою, передчуття Гаральда щодо війни справдилися. Радянські та союзницькі війська наступали на Берлін — наближався крах нацистської Німеччини. Гаральд більше ніколи не побачить ні матері, ні вітчима, ні брата і п’ятьох сестер. Прощальні листи від Ґеббельсів їхній любий Гаральд отримає вже після того, як для них настане фатальний кінець.

Частина IV

«ТИ МАЄШ ЖИТИ»

1

За кілька днів до того, як 8 травня 1945 року нацистська Німеччина капітулювала, Гаральд Квандт — в’язень № 191901 — сидів в офіцерських казармах 305-го британського табору для військовополонених у лівійському портовому місті Бенгазі⁶⁰⁰. Він потягував ром зі склянки разом з іншими бранцями, коли по радіо Бі-Бі-Сі почався випуск новин. Повідомлялося, що у фюрербункері — протибомбовому укритті в саду Райхсканцелярії в центрі Берліна — виявили тіла його брата і п’ятьох сестер. Трупи матері й вітчима — Маґди та Йозефа Ґеббельсів — знайшли назовні в саду Райхсканцелярії. Гаральд був спустошений. 23-річний колишній лейтенант-десантник Люфтваффе мав близькі стосунки з напіврідкими братом і сестрами. Звістка про те, що всі шестеро дітей померли, шокувала його. Бойовий товариш, який тієї миті опинився поруч, згодом розповідав, що Гаральд — «чоловік самодисциплінований, холодний і стриманий»⁶⁰¹ — кілька годин був знавіснілий від горя.

Згодом у полоні Гаральд отримав два прощальні листи — немов із могили. Перший — від його матері Маґди:

Мій любий сину!

Уже шість днів як ми сидимо у фюрербункері — папа, твої п’ять сестричок, братик і я, — щоб закінчити своє націонал-соціалістичне життя єдиноможливим і гідним способом. Не знаю, чи дійде до тебе цей лист. Може, все-таки знайдеться добра душа, яка передасть тобі мої останні слова. Знай, що я залишилася тут з папа проти його волі, а фюрер ще минулої неділі хотів допомогти мені втекти. Але ж ти знаєш свою матір — ми з тобою однієї крові: я навіть не роздумувала. Наша славна ідея гине, а разом з нею — все прекрасне, гідне захоплення, шляхетне й хороше, що я стрічала за життя.

Світ, що настане після відходу фюрера та націонал-соціалізму, не вартуватиме того, щоб у ньому жити, і тому я взяла із собою дітей. Вони занадто хороші для життя, яке прийде після нас, тож милостивий Бог простить мені за те, що я сама принесу їм спасіння. А ти маєш жити далі, і я прошу тебе лише про одне: ніколи не забувай, що ти — німець; не чини супроти честі й доведи своїм життям, що наші смерті були не марними.

Діти просто молодці! Дають собі раду без будь-якої помочі в цих гірших за примітивні умовах. Вони змушені спати на підлозі, не митися, недоїдати — але жодної скарги чи сльозинки. Від вибухів [бомб] бункер здригається — і тоді старші діти прикривають менших. їхня присутність тут—благословення хоча б тому, що час від часу вони викликають усмішку на обличчі фюрера.

Учора ввечері фюрер зняв свій золотий партійний значок і приколов мені. Я горда й щаслива. Дай Бог мені сили виконати свій останній і найтяжчий обов’язок. У нас тепер тільки одна мета: бути вірними фюреру до самої смерті. Бо закінчити життя разом із ним —то ласка долі, про яку ми й не мріяли.

Гаральде, любий мій хлопчику, візьми із собою найцінніше, чого навчило мене життя: будь вірним! Собі, людям і своїй країні? Завжди й в усьому!

Кінчається сторінка, а нову починати важко. Хтозна, чи знайду слова, щоб списати її до кінця. Але я хотіла б подарувати тобі ще стільки любові, стільки сил і забрати все твоє горе через нашу загибель. Пишайся нами і старайся згадувати з гордістю і радістю. Кожен колись помре, тож чи не краще прожити коротке, але гідне та мужнє життя, ніж довгі дні в ганьбі?

Усе, час віддавати листа... Ганна Райч забере його із собою. Вона знову здійметься в політ! Обіймаю тебе — щиро-щиро, усім своїм люблячим материнським серцем!

Мій любий сину, живи для Німеччини! Твоя мама⁶⁰²

Другий лист був від вітчима Гаральда — Йозефа Ґеббельса:

Мій дорогий Гаральде,

Ми сидимо замкнені у фюрербункері під Райхсканцелярією і боремося за своє життя та гідність. Один Бог відає, чим скінчиться ця битва. Але я точно знаю, що — живі чи мертві — ми вийдемо з неї із честю і славою. Навряд чи ми ще побачимося. Тож це, мабуть, останні слова, які ти почуєш від мене. Якщо виживеш у цій війні, надіюся, ти прославлятимеш мене з матір’ю. Нам зовсім не обов’язково жити, щоб впливати на майбутнє свого народу. Можливо, ти єдиний продовжиш справу сім’ї. Завжди роби це так, щоб у нас не було підстав для сорому. Німеччина переживе цю жахливу війну, якщо наш народ матиме приклади для наслідування, які надихнуть його знову піднятись, — і ми хочемо стати таким взірцем.

Ти можеш пишатися своєю матір’ю. Учора ввечері фюрер вручив їй золотий партійний значок, який роками носив на своєму мундирі, — і вона його заслужила. Надалі перед тобою стоїть лише одне завдання: довести, що ти гідний найбільшої жертви, на яку ми готові й рішуче налаштовані піти. І я знаю, що ти його виконаєш. Не дай пересудам, які от-от почнуть гудіти по світу, збити тебе з пантелику. Колись брехня розвіється — і знову пануватиме правда. І тоді ми постанемо над усім — чисті й безгрішні, як наші одвічні віра та прагнення.

Прощавай, мій дорогий Гаральде! Чи зустрінемося ми знову— це вже в руках Божих. А як ні —то завжди пишайся тим, що належиш до сім’ї, яка навітьу скруті до останньої миті зберегла вірність фюреру та його чистій святій справі.

Усіх благ і мій сердечний привіт, твій папа⁶⁰³

Гаральд ще не знав жахливих подробиць їхньої смерті — це стане відомо лише згодом. Увечері 28 квітня 1945 року Маґда і Йозеф Ґеббельси написали листи своєму любому Гаральду⁶⁰⁴. Маґда передала їх Ганні Райч — відомій льотчиці-випробувачці нацистської Німеччини, яка прибула у фюрербункер, коли радянські війська вже наближалися до центру Берліна. На прощання

Гітлер вручив Райч дві капсули з ціанідом. Тієї ж ночі Райч вилетіла з німецької столиці по імпровізованій злітно-посадковій смузі біля Бранденбурзьких воріт. Це був останній борт, який покинув Берлін, перш ніж місто захопила Червона армія. Радянські війська намагалася збити літак, побоюючись, що на ньому тікає Гітлер, але Райч успішно здійнялася в небо. Вона приземлилася в Австрії, де її заарештували американські солдати. Капітан ВПС США, який допитував Райч, забрав оригінали листів, але пізніше американська влада надіслала Гаральду в Бенгазі їхні копії⁶⁰⁵.

30 квітня 1945 року — через два дні по тому, як Маґда та Йо-зеф написали Гаральду, —Адольф Гітлер розкусив капсулу з ціанідом. Його дружина Єва Браун, яка сиділа поруч, зробила те саме. Потім фюрер вистрелив собі в голову з «Вальтера». Пара побралася напередодні ввечері, офіційно обірвавши обітницю безшлюбності Гітлера як вияву його відданості німецькому народу. Однак подружжя недовго насолоджувалося шлюбом. Фюрер знав, що Червона армія прорвалася в Берлін і вже була за кілька кварталів від його залізобетонного бункера. За вказівками Гітлера, тіла подружжя спалили в саду Райхсканцелярії.

Відповідно до волі фюрера новим канцлером Німеччини став вітчим Гаральда Йозеф Ґеббельс. Він обіймав цю посаду не більш ніж добу. У заповіті Гітлера зазначалося, що його наступник має втекти з Берліна разом із дружиною та дітьми. Але Ґеббельс відмовився. Чоловік, який понад двадцять років підкорявся своєму фюреру, не виконав його останнього наказу.

Наступного дня після самогубства Гітлера Маґда вдягла своїх шістьох дітей у білі нічні сорочки й розчесала їм волосся. Стоматолог СС Гельмут Кунц зробив кожній дитині ін’єкцію морфіну. Коли вони поринули в наркотичне заціпеніння, з допомогою доктора Людвіґа Штумпфеґґера — одного з особистих лікарів Гітлера — Маґда поклала в рот кожній дитині капсулу з ціанідом і простежила, що вони розкусили скло. Усе це Маґда здійснила в приватних покоях сім’ї, щоб не хвилювати персонал. Рохус Міш, один з охоронців Гітлера, бачив, як Маґда пізніше розкладала пасьянс — бліда як смерть, з налитими кров’ю очима та «застиглим» обличчям⁶⁰⁶.

Через кілька годин після вбивства дітей Маґда з Йозефом, узявшись за руки, піднялися сходами в сад Райхсканцелярії. Невдовзі ад’ютант Ґеббельса Ґюнтер Швеґерманн знайшов там їхні бездиханні тіла. Вони теж прийняли ціанід. На Маґдиній сукні досі був золотий значок нацистської партії — подарунок фюрера. За попередньою вказівкою Ґеббельса, якийсь есесівець зробив кілька контрольних пострілів у трупи, облив їх бензином і підпалив. Наступного дня у зрівняному із землею саду радянські війська знайшли обвуглені трупи, що лежали між бетонозмішувачами.

Альберт Шпеер — гітлерівський архітектор, який став міністром озброєнь, — одним з останніх бачив Маґду живою у фю-рербункері. «Вона була бліда й упівголоса говорила про всілякі дрібниці, хоча я відчував, що вона в глибокій агонії через невідворотне наближення тієї години, коли мають померти її діти. <...> Тільки коли я вже збирався йти, вона натякнула, що відчуває насправді: “Яка я щаслива, що хоча б Гаральд <...> живий”», — писав Шпеер у своїх мемуарах⁶⁰⁷.

2

На початку березня 1945-го Маґда відвідала свою найкращу подругу Елло⁶⁰⁸ — хрещену матір Гаральда — у санаторії на дрезденських пагорбах через два тижні після того, як бомби союзників зрівняли місто із землею. Добиралася Маґда туди не на власному ексклюзивному лімузині, а на фургоні сигаретної компанії, сидячи спереду поруч із водієм. Вона приїхала попрощатися зі своєю найкращою подругою, з якою дружила двадцять п’ять років. Від їхньої першої зустрічі у провінційному Пріцваль-ку минуло ціле життя. Обидві жінки стали дружинами Квандтів, а потім — колишніми Квандтів. Однак Елло так і не вийшла заміж. Вона розповіла, що Ґюнтер пропонував Маґді врятувати її дітей. За словами Елло, Ґюнтер підшукав для них безпечний сховок у Швейцарії, був готовий утримувати їх і дати освіту. Але Маґда відмовилася: її діти помруть разом із нею.

Опісля Елло згадувала монолог Маґди, у якому жінка виправдовувала той немислимий вчинок стосовно своїх дітей як останню спробу розплатитися за співучасть у масових звірствах Третього Райху:

Ми вимагали жахливих вчинків від німецького народу, виявляли безжальну жорстокість до інших націй. За це переможці відплатять нам сповна. <...> Усі інші мають право на життя. Ми ж цього права не маємо — ми його втратили. <...> Я беру на себе відповідальність. Я причетна. Я вірила в Гітлера й досить довго—у Йозефа Ґеббельса. <...> У прийдешні дні Йозефа вважатимуть одним із найбільших злочинців, яких колись породжувала Німеччина. Його діти щодня чутимуть ці слова; люди знущатимуться з них, зневажатимуть і принижуватимуть. Саме дітям доведеться нести тягар його гріхів; помста впаде на їхні голови. <...> Пам’ятаєш, як колись я відверто розповіла тобі, що сказав фюрер, коли побачив єврейського хлопчика в мюнхенському кафе «Анаст»? Він хотів розчавити його, як жука на стіні. <...> Я не сприйняла це серйозно, подумавши, що це лише провокаційні балачки. Але згодом він це зробив. Система, до якої я належала, накоїла невимовних жахіть. Увесь світ так жадає помститися нам, що в мене немає вибору— я мушу забрати дітей із собою. Мушу! Тільки мій Гаральд переживе мене. Він Ґеббельсові не син...⁶⁰⁹

Маґда заночувала з Елло в санаторії. Наступного ранку подруга провела її до фургона, у якому чекав водій. Маґда помчала руїнами Дрездена назад у розгромлений Берлін, прямуючи у фюрербункер — свій останній пристанок. Стоячи на колінах на передньому сидінні, жінка махала Елло через бічне вікно, аж доки подруга не зникла з очей.

3

Двадцять п’ятого квітня 1945 року — за тиждень до того, як його колишня дружина вбила шістьох своїх дітей, а потім і себе, — Ґюнтер Квандт накивав п’ятами з Берліна просто з-під носа радянських військ, що наближалися. Спочатку він намагався дременути у Швейцарію нібито на «ділові зустрічі»⁶¹⁰ — принаймні таким був його запит про дозвіл на в’їзд. Та оскільки у швейцарській імміграційній службі Квандт був записаний як фінансовий спонсор Гітлера, магнат дістав облизня. Тоді Квандт чкурнув у Баварію. Пішла чутка, що південна німецька земля ввійде до американської окупаційної зони. Тож такі магнати, як Ґюнтер Квандт, Фрідріх Флік і Авґуст фон Фінк, небезпідставно очікували від американських капіталістів «сприятливої для підприємництва»⁶¹¹ політики.

Ґюнтер винайняв «скромну кімнату» в замку в Лойтштеттені — селі з пасторальними краєвидами біля Штарнберзько-го озера за двадцять кілометрів на південь від Мюнхена. Невдовзі цей замок зайняли американські та британські солдати. Але союзницькі війська не заарештували магната — натомість Ґюнтера прихистив бургомістр у своєму гірському будинку. На той час підприємець вважав, що «єдино правильне рішення»⁶¹² — «залишатися в тіні, наскільки це можливо». І Ґюнтер мав на це всі підстави. На додачу до масового виробництва зброї та низки аріїзованих фірм магнат змушував працювати — чи радше бути рабами — на своїх заводах аж 57 500 людей — згідно з пізнішими оцінками істориків⁶¹³.

18 квітня 1945 року, за тиждень до втечі Ґюнтера з Берліна, Управління стратегічних служб (УСС; англ. OSS) — попередник ЦРУ — оприлюднило довідку про магната на чотири сторінки. Розвідка почала стежити за лисим підприємцем ще з літа 1941-го, коли він так пишно відсвяткував своє шістдесятиріччя. УСС описувало Ґюнтера як «одного з провідних промисловців Німеччини, чиї володіння — солідні й до 1933 року — значно розширилися після приходу Гітлера до влади»⁶¹⁴. Він «теж відповідальний за формування та впровадження нацистської економічної політики, а також за господарську експлуатацію підконтрольних Німеччині територій». Ґюнтерові методи ведення справ забезпечили успіх «без гучної битви»⁶¹⁵. Незабаром слідчі з Міністерства фінансів США внесли Ґюнтера до списку із 43 провідних німецьких підприємців, яким Нюрнберзький трибунал висунув звинувачення у воєнних злочинах⁶¹⁶. Ґюнтер, дізнавшись, що він у списку, написав гнівне спростування та попросив передати його Сенатові США.

Перш ніж замислитися про втечу до Швейцарії чи Баварії, Ґюнтер планував чкурнути з Берліна в Біссендорф⁶¹⁷ — містечко за двадцять кілометрів на північ від заводу AFA в Ганновері, яке мало потрапити під британську окупацію. Він хотів очолити там свій акумуляторний завод, та передумав — надто гаряче вже було. З лютого 1945-го бригада Ґюнтерових управлінців курсувала туди-сюди між Берліном і Біссендорфом, щоб організувати альтернативну штаб-квартиру поблизу надсучасного заводу AFA. До цієї групи входив і старший син Ґюнтера — Герберт. Після того як наприкінці січня Герберт особисто організував евакуацію недобудованого підтабору Ґросс-Розен у Нижній Сілезії, він перебирався ближче до нового батькового заводу, де розгорталося ще більше жахіття⁶¹⁸.

Наприкінці березня 1945-го, з наближенням союзницьких військ, завод Ґюнтера в Ганновері закрився. Керівництво заводу спалило всю документацію, окрім списку в’язнів. Приблизно в той самий час у підтабір при заводі AFA прибули ще сотні хворих і слабких полонених із головного концтабору Ноєнгамме. Через тиждень, 5 квітня, близько тисячі в’язнів підтабору AFA, чий фізичний стан розцінили як достатньо «придатний», погнали маршем смерті за пів сотні кілометрів на північ — у концтабір Берген-Бельзен. Кволих, голодних, напівголих і напівбосих. Першого ж дня фельдшер СС, імовірно, розстріляв до пів сотні бранців, які не мали сили йти далі. Наступними днями стратили ще більше. 8 квітня решта групи прибула в Берген-Бельзен. А через тиждень уцілілих визволили британські війська.

Тих, хто залишився в підтаборі AFA в Ганновері, спіткала жахлива доля. Близько шестисот полонених почувалися надто хворими або слабкими, щоб приєднатися до маршу. І тепер їх треба було перевозити. 6 квітня — наступного дня після старту маршу смерті до Берген-Бельзена — есесівський командир наказав евакуювати підтабір AFA. Через два дні прибув вантажний поїзд, — певно, на запит AFA, — щоб вивезти полонених. Але він спинився десь посеред поля в регіоні Саксонія-Ангальт; уламки іншого розбомбленого поїзда заблокували колію — і там застрягли вагони з в’язнями концтаборів з усієї Німеччини. Людей повиганяли з поїздів. Шістдесят п’ять полонених із Ганновера померли ще в дорозі. Більшість ув’язнених були змушені далі йти пішки. Найбільш кволих везли на кількох гарбах. Зрештою, бранці опинилися в містечку Гарделеген, куди наближалися американські війська. Обговоривши ситуацію з представниками СС і Вермахту, місцевий нацистський командир вирішив замкнути полонених у сараї на околиці міста й підпалити. Есесівці закидали охоплену полум’ям будівлю ручними гранатами й розстріляли тих, хто намагався втекти. 15 квітня 1945 року американські солдати виявили тіла 1016 людей. Багато з них згоріло живцем.

Десять днів по тому полковник армії США Джордж Лінч звернувся до жителів Гарделегена: «Дехто скаже, що в цьому злочині винні нацисти. Інші звалять на гестапівців. Однак це провина не тих і не інших — це відповідальність усього німецького народу. <...> Ваша так звана панівна раса показала, що панує тільки над злочинами, жорстокістю й садизмом. Ви втратили повагу цивілізованого світу»⁶¹⁹.

4

У ніч із 7 на 8 квітня 1945 року—за день після того, як есесівці евакуювали підтабір при заводі afa в Ганновері, — Герберт Квандт і Горст Павель (права рука Ґюнтера) втекли з Берліна в Біссендорф разом із двадцятьма співробітниками. Тимчасову штаб-квартиру компанії облаштували в тамтешньому санаторії, а самі співробітники заїхали в бараки в сосновому лісі за містечком. Умови там були примітивні⁶²⁰. Мало їжі, часті підтоплення території та осколки зенітного прожектора замість дзеркала для гоління.

20 квітня 1945 року британські солдати зайняли завод AFA в Ганновері. Він був практично неушкоджений і швидко відновив роботу. Підприємство, на якому ще кілька тижнів тому в найжахливіших умовах підневільні робітники виготовляли акумулятори для підводних човнів і торпед, тепер почало випускати сухі батареї для британської армії. За Гербертом влаштували стеження; підозрювали, що він був «батьковим знаряддям»⁶²¹. Британці заборонили йому приходити на завод і працювати на AFA. Замість нього довірчим управителем заводу призначили Горста Павеля.

Саме від Павеля залежало те, чи уникне ганноверський завод afa повного демонтажу. Сидячи в Баварії, Ґюнтер не міг змиритися з тим, що мусив віддати весь контроль над бізнесом⁶²². Думки про те, що довірений помічник планує проти нього змову, викликали в магната параною. Навіть Герберт не уникнув батькових підозр. Спадкоємець писав Ґюнтеру, що той мусить відкинути свою недовіру, якщо прагне разом подолати виклики сьогодення.

За кілька тижнів до втечі з Берліна Герберту випала нагода придбати аріїзовану фірму — Max Franck — провідну фабрику з виробництва спідньої білизни в Хемніці, що колись належала євреям. І Герберт серйозно замислився про купівлю, щоб хоч раз ухвалити рішення, не стоячи в «тіні свого видатного батька»⁶²³. Та зрештою таки відмовився.

Попри величезні страждання, які спричинили ці двоє чоловіків із роду Квандтів, Герберт був вдячний Ґюнтерові за все, чого навчився під час війни. «Я вважаю, що саме в ці найважчі для промисловості роки я взяв від батька більше, ніж це було б можливо за <...> звичайних обставин»⁶²⁴, — згадував він згодом. Напередодні літа 1945-го доля залишків бізнес-імперії Квандтів висіла на волосині. Однак їхні проблеми тьмяніли на тлі халеп Фрідріха Фліка: до його персони тепер була прикута пильна увага, а деякі фірми охопив хаос унаслідок керівництва вічного-розчарування-Отто-Ернста.

5

У лютому 1945 року Фрідріх Флік дав дьору з Берліна в Баварію⁶²⁵ у свій маєток Зауерсберг — лише за годину їзди на південь від місця, де переховувався Ґюнтер. Роками раніше Флік придбав Зауерсберг у гнаного єврейського пивовара Іґнаца Нахера. (Маєток досі належить Фліковій онуці⁶²⁶.)

Наприкінці літа 1944-го — напередодні того, як союзницькі війська звільнили металургійний комплекс у французькому Ромбаху, Отто-Ернст Флік утік до Німеччини, де батько доручив йому нову роботу⁶²⁷. Цього разу—керувати гредіцьким збройовим заводом у Саксонії⁶²⁸. Понад тисячу напівголодних в’язнів концтабору виготовляли там артилерійські гармати і снаряди. Полонених доправляли з Флоссенбюрга та Дахау в Баварії, Ма-утгаузена та Гузена в Австрії, а під кінець — з Аушвіца. Есесівці утримували бранців на горищі заводу й знущалися з них. У жовтні 1944-го гредіцькі цехи оглянув Флік, коли прибув призначити 28-річного Отто-Ернста директором заводу. Опісля магнат повечеряв у заводському казино, щоб відсвяткувати нову посаду сина. Як і у випадку з Ромбахом, це призначення вилізло старшому Фліку боком⁶²⁹. За кілька тижнів після приходу до влади нерозважливий Отто-Ернст спробував усунути двох давніх членів правління, яким довіряв батько.

Від початку війни Отто-Ернст зазнавав невдачі на кожній із керівних посад, які обіймав. Але батько все одно дав йому чергове серйозне підвищення⁶³⁰. 1 лютого 1945 року Флік призначив Отто-Ернста генеральним директором Maxhutte, великої металургійної компанії із заводами й копальнями по всій Баварії та Тюрингії. Як і в Ромбаху, Отто-Ернст змінив на посаді свого тестя, якого змусили достроково піти на пенсію. Спадкоємець Фліка став до нових обов’язків 7 березня 1945 року — коли здавалося, що навколо руйнується весь світ.

У Maxhiitte керівники змушували остарбайтерів і військовополонених працювати майже по сто годин на тиждень. Робітники надто швидко слабли. Однак керівники все одно врізали їм і без того мізерні пайки як покарання за «симуляцію» непрацездатності. «Росіянин їсть багато, але йому стільки не давали»⁶³¹, — лаконічно підсумував пізніше один із найнятих співробітників. Смерті й нещасні випадки були частим явищем. Примусові робітниці працювали на сталеливарних заводах босоніж, що «недобре в погану погоду», як сухо зауважив член правління підприємства.

У середині березня 1945-го гредіцький завод охопила епідемія висипного тифу, за лічені дні забравши життя близько 150 бранців. Через кілька тижнів, коли Червона армія та американські війська стрімко наближалися до заводу, есесівці відправили полонених, які вижили, у десятиденний марш смерті до Праги. Але спершу розстріляли 185 в’язнів, вирішивши, що ті занадто кволі, щоб дійти, і закопали їх у гравійному кар’єрі біля Флікового заводу⁶³².

Поки на його підприємствах убивали й морили голодом в’язнів, Флік, живий і здоровий, сидів у своєму маєтку Зауерсберг, що височів на пагорбі на захід від Бад-Тельца, і впроваджував так звану Тельцьку програму⁶³³. Магнат уже розділив свою головну контору між Берліном, Дюссельдорфом і Баварією. І тепер, створюючи фінансову подушку на повоєнні часи, спробував вивести активи свого конгломерату в приватну власність. Але трюк не вдався.

У червні 1945-го Корпус контррозвідки США (ККР; англ. СІС) — військова служба безпеки, якій доручили затримати й допитати чимало найвідоміших підозрюваних у нацистській Німеччині, — посадив Фліка під домашній арешт. На той час промисловець зміг перевести в приватну власність лише одну зі своїх компаній. Так вийшло, що Fella була єдиною машинобудівною компанією магната, яка під час війни не виробляла зброї. Тепер металургійно-вугільному конгломерату Фліка загрожувала повна конфіскація. Більш ніж половина його заводів і шахт входила до радянської зони окупації й невдовзі мала бути експропрійована. Решта заводів магната поки що перебувала під контролем союзників. Флікова континентальна імперія зброї, рабів і грабунку зрештою зазнала краху.

Арешт Фліка готувався не один місяць. У службовій записці від травня 1945-го УСС назвало магната «найвпливовішим підприємцем, який брав участь у розробці та впровадженні економічної політики нацистів» та «отримав частку в трофеях нацистських завоювань у Європі»⁶³⁴. Після тижнів під домашнім арештом Фліка офіційно затримали й перевели в замок Крансберг (кодова назва «Сміттєвий бак») — слідчий ізолятор союзників на північ від Франкфурта⁶³⁵. Там допитували й інших високопоставлених підозрюваних, зокрема Альберта Шпеера, Яльмара Шахта і Вернера фон Брауна. Роберт Джексон — суддя Верховного суду та нещодавно призначений головний обвинувач від США на Нюрнберзькому процесі — отримав доповідну записку від помічника, де йшлося про можливий судовий процес над промисловцями, а потенційним підсудним значився Флік — «найвпливовіший промисловець Німеччини»⁶³⁶.

На початку серпня 1945-го Фліка перевели з Крансберга у Франкфурт і передали Американській військовій адміністрації в Німеччині (АВАН; англ. OMGUS), яка зайняла колишню штаб-квартиру IG Farben у міському районі Вестенд. За кілька днів до цього в Потсдамі завершилась остання конференція союзників. На ній американський президент Гаррі Трумен, радянський диктатор Йосип Сталін і новий британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі дійшли згоди щодо цілей окупації Німеччини: «демократизація, денацифікація, демілітаризація та декартелізація»⁶³⁷.

Трумен уже давно санкціонував першу офіційну американську політику окупації Німеччини, яка передбачала збереження певної частини промисловості замість її повного знищення, а також проведення належних судових процесів над нацистськими воєнними злочинцями замість страти без суду та слідства. Через декілька днів після Потсдамської конференції союзницькі держави включно з Францією підписали хартію про створення Міжнародного воєнного трибуналу (МВТ) у Нюрнберзі. МВТ мав висунути звинувачення та судити 24 найголовніших політичних і військових ватажків нацистської Німеччини за воєнні злочини, злочини проти миру та злочини проти людства. Однак МВТ стане лише першим із низки нюрнберзьких судочинств, серед яких і планований другий судовий процес⁶³⁸, на якому союзники збиралися судити виключно німецьких промисловців, фінансистів та очільників компаній. З огляду на те, як глибоко ці промислові конгломерати й картелі були переплетені з нацистською військовою машиною, — взяти хоча б сталеливарні й вугільні конгломерати Фліка та Круппа, а також величезні активи хімічного концерну IG Farben, — союзники обрали підхід «розділяй і владарюй». Вони планували розвалити цих промислових гігантів і притягнути до відповідальності їхніх власників і керівників.

Після арешту батька Отто-Ернст вхопився за можливість захопити пустий трон і розпочав поспішну реорганізацію⁶³⁹. Він позвільняв давніх керівників Maxhiitte, яким не довіряв, а натомість призначив лояльних до себе — зокрема, двох колишніх членів СС і СА. Американська влада в Баварії недоброзичливо сприйняла цей крок. Отто-Ернста негайно заарештували й кілька днів протримали під вартою; а ще — скасували всі його кадрові перетасування в Maxhiitte. Утім, вийшовши на волю, спадкоємець Фліка продовжив почате, зо липня 1945 року Отто-Ернст поновив на посаді себе та нацистських керівників. Американська влада достатньо надивилася на витівки 28-річного підприємця й заборонила йому з’являтися в Maxhiitte. Невдовзі Отто-Ернста знову заарештували й доправили у франкфуртську в’язницю, де перебував його батько. Вони обидва опинилися за ґратами, а всі їхні шахти й заводи було захоплено — над майбутнім конгломерату Flick скупчилися хмари.

6

Барон Авґуст фон Фінк пережив війну значно спокійніше, ніж Ґюнтер Квандт і Фрідріх Флік. Двоє синів-підлітків 46-річного аристократа були ще замалі для ролі наступників. Берлінський банк Dreyfus і віденський банк Rothschild фінансист аріїзував задовго до початку війни. Тож він міг спокійно спостерігати за зростанням свого приватного банку Merck Finck і за сімейними інвестиціями в Allianz і Munich Re. Жодного головного болю з виробництвом зброї, рабською працею та іншими клопотами воєнного часу, з якими стикалися його колеги. (Один раз за час війни голова у фон Фінка таки боліла: він несподівано розлучився.) Фінансист зібрав ще вісім мільйонів райхсмарок для мюнхенського Будинку німецького мистецтва після того, як Гітлер «висловив бажання»⁶⁴⁰ спорудити окрему будівлю для архітектурних виставок. Через війну її не збудували. А ще фон Фінк і далі вправлявся в мародерстві⁶⁴¹. Навіть мертвий друг Ґюнтера не уникнув баронової жадібності. У 1941-му Merck Finck та IG Farben експропріювали австрійську компанію з видобутку магнезиту після смерті її американського власника — Еміля Вінтера. Вінтер, неєврейський іммігрант з Німеччини, став сталеливарним промисловцем у Піттсбурзі. Квандт захоплювався Вінтером і його компанією⁶⁴². Під час подорожі з Маґдою до США Ґюнтер навіть приїздив у його величезний піттсбурзький маєток. Та на жаль, у цьому світі людина людині — вовк.

Але з капітуляцією Вермахту 8 травня 1945 року спокій фон Фінка раптово зник. Американські солдати відразу ж заявилися в маєток Мешенфельд, що на схід від Мюнхена, щоб посадити арійця-антисеміта під домашній арешт. Відомий своєю ощадливістю, фінансист очікував на них у лютому холоді, загорнувшись у старезне, поїдене міллю хутро, хоча мав удосталь дров для багаття⁶⁴³. Фон Фінк швидко прибрав із піаніно фотографію Гітлера з його автографом. Документи аристократа конфіскували та відправили в Мюнхен. Там американська влада—відповідно до політики союзників щодо охорони німецьких активів — узяла під контроль майно Merck Finck. Довірчим управителем банку призначили колишнього в’язня концтабору. Фон Фінка усунули ще й із посади голови наглядової ради двох найбільших страхових компаній Європи — Allianz і Munich Re. Однак він залишався їхнім головним акціонером — поки що.

Приватний банк фон Фінка вже згадувався 1944 року в службовій записці Міністерства фінансів США про усунення службовців німецьких банків: «Особливо ретельно перевіряти <...> приватні фірми, що збагатилися завдяки аріїзації (наприклад, Merck, Finck and Co.)»⁶⁴⁴. Зокрема, союзники насамперед прагнули знищити комерційні та приватні німецькі банки, які фінансували численні збройові заводи, аріїзацію, концентраційні табори й табори смерті в усьому Третьому Райху. Тому членство Ґюнтера Квандта і Фрідріха Фліка в наглядових радах Deutsche Bank і Dresdner Bank викликало в союзників ще більше підозр⁶⁴⁵.

Попри поразку Гітлера, фон Фінк був йому непохитно вірним до самого кінця. Курт Шмітт, колишній генеральний директор Allianz і райхсміністр економіки, який нерідко супроводжував фон Фінка під час візитів до Гітлера, розповів американському слідчому: «Навіть в останні роки війни, коли передові діячі відкрито заявляли мені, що Гітлер <...> довів Німеччину до краю прірви, фон Фінк <...> ніколи не сказав ані слова сумніву чи критики щодо правління фюрера»⁶⁴⁶. Ганс Шмідт-Полекс, ще один керівник Allianz і давній друг фон Фінка, заявив американському дізнавачеві, мовляв, у перші місяці 1945 року барон-банкір сказав йому, що «залишається переконаним нацистом» і «якщо треба, помре за свою віру»⁶⁴⁷.

Приватний банк фон Фінка — через його тісні зв’язки з Гітлером — опинився під прицілом Америки та Радянського Союзу. У звіті Відділу економічної війни Міністерства юстиції сша від травня 1945-го зазначалося, що банк фон Фінка виступав «утримувачем і довірчим управителем особистих статків Гітлера»⁶⁴⁸. Однак це ще треба було довести. Ім’я Гітлера не фігурувало в поданому банком списку відомих нацистів, які відкрили приватні рахунки в Merck Finck. Радянська пропаганда стверджувала, що за правління фюрера фон Фінк зробив його акціонером Merck Finck, але банк це заперечував⁶⁴⁹.

Поки фон Фінк сидів під домашнім арештом, думка американської влади про нього погіршилася. У звіті Міністерства фінансів сша фон Фінк поставав як «пронацист у всіх аспектах, високий, снобістський, стриманий, педант і бюрократ. Кажуть, він абсолютно байдужий, бездушний аж до жорстокості й надзвичайно честолюбний»⁶⁵⁰. Наприкінці травня 1945-го американські офіцери перевели фон Фінка в табір для інтернованих осіб. Під час допитів вони виявили, що фінансист був «неабияким пройдою, який роками намагався збагатитися на двох фронтах — одержував шалений прибуток від [ре]організа-ції єврейських банкірських домів [Ротшильда, Дрейфуса тощо], вдаючи, ніби їх захищає»⁶⁵¹. Але тепер цей хитрий лис заарештований. То що ж американці планували з ним зробити? Як виявилось, небагато.

7

Американці звільнили барона Авґуста фон Фінка з табору для інтернованих у жовтні 1945-го—після п’яти місяців неволі. Його майбутнє було непевне. Фон Фінка відсторонили від керівництва банком і корпораціями, а здійснені ним аріїзації вважалися сумнівними. Залишки віденського банку S. М. von Rothschild ліквідували⁶⁵². Деякі активи врешті-решт повернули баронові Людвіґу фон Ротшильду, який емігрував у Сполучені Штати.

Віллі Дрейфус, колишній власник родинного банку Дрейфусів, забрався не так далеко. Він емігрував у швейцарський Базель після того, як у 1938-му Merck Finck аріїзував берлінську філію його банку. Після закінчення війни Дрейфус разом зі спадкоємцями свого померлого партнера почав шукати, як притягнути фон Фінка до фінансової відповідальності за аріїзацію. У Дрейфуса не було ні можливості, ні бажання відновлювати банк — його цікавила тільки реституція. Попри «зрозуміле небажання знову ступити на німецьку землю»⁶⁵³, Дрейфус усе-таки перетнув кордон, щоб з’ясувати свої шанси на відшкодування збитків. І на зустрічі в Мюнхені 29 вересня 1946 року випадково зіткнувся з фон Фінком. Дрейфус відмовився привітатися, що глибоко образило фон Фінка.

Фон Фінк заявив Дрейфусу, що «на його місці скористався б нагодою і підійшов би подякувати за гідне поглинання його бізнесу в 1937-1938 роках»⁶⁵⁴. Коли юридичний радник Дрейфуса повідомив фон Фінку причину візиту до Мюнхена — розпочати проти нього процедуру реституції, — барон «здивувався» і «дуже збентежився». Фон Фінк погодився якнайшвидше залагодити це питання. Але Дрейфус вагався. Він сказав, що негайно вийде з переговорів, якщо банкір-аристократ «буде й надалі тривіалізувати обставини аріїзації».

Переговори між двома чоловіками проходили в «дуже холодній» атмосфері⁶⁵⁵, але завершилися лише за три дні. 2 жовтня 1946 року Дрейфус і фон Фінк підписали угоду. Дрейфус отримає близько двох мільйонів райхсмарок — переважно акціями Allianz і Munich Re — як компенсацію за приблизно 1,65 мільйона райхсмарок, які Merck Finck недоплатив за берлінську філію Дрейфуса в березні 1938-го, плюс трохи зверху як жест доброї волі. Спадкоємці колишнього партнера Дрейфуса, Пауля Валліха, який покінчив життя самогубством невдовзі після аріїзації, мали отримати близько 400 000 райхсмарок — теж акціями.

Однак угода між Дрейфусом і фон Фінком застопорилася⁶⁵⁶. Майно Merck Finck контролювали американці, тож барон не мав доступу навіть до активів свого приватного банку, не кажучи про виведення акцій у Швейцарію, де Дрейфус проживав і отримав громадянство. До того ж у США ще не ухвалили закону про реституцію для окупованої Німеччини. Угоду довелося зупинити. Тим часом фон Фінк залишався в центрі уваги американських слідчих. І хоча матеріали справи досі тримали у великій таємниці, було ясно як божий день: барон постане перед судом.

8

На початку квітня 1945-го робота на заводі Volkswagen зупинилася. На величезному комплексі у Фаллерслебені закінчувались харчі. Нацисти почали використовувати його як транзитний пункт для депортацій з інших допоміжних концтаборів⁶⁵⁷.

7 квітня есесівці наказали евакуювати залишки підтаборів заводу Volkswagen. Сто ув’язнених чоловіків з одного такого підтабору померли після кількагодинної депортації на північ, у Веббелін — ще один допоміжний табір при Ноєнгамме. Шістсот п’ятдесят полонених єврейок, яких утримували в цехах заводу Volkswagen, годину везли в товарних вагонах на північний схід у Зальцведель — жіночий концтабір. Через тиждень їх звільнили американські війська.

Решту робітників заводу Volkswagen — як примусових, так і поневолених — війська США звільнили п квітня 1945 року. За день до прибуття американських солдатів із комплексу накивав п’ятами його директор-садист — Антон Пієх, — прихопивши з каси заводу понад 10 мільйонів райхсмарок готівки та відправивши на передову близько 250 заводських ополченців стримувати наступ військ⁶⁵⁸. Із цими мільйонами він дременув у рідну Австрію, де в сімейному маєтку в Целль-ам-Зее його чекали члени родини Порше-Пієхів. За попередні вісім років фірма Porsche виставила заводу Volkswagen рахунок на близько 20,5 мільйона райхсмарок за послуги з проектування та розробки. «Ця сума, очевидно, заклала фінансову основу для повоєнного процвітання дому Порше»⁶⁵⁹, — через десятиліття виснували два історики.

У середині травня 1945-го слідча група союзників в Австрії провела рейд у маєтку Целль-ам-Зее — площею в чотири сотні гектарів — і тимчасовій штаб-квартирі компанії Porsche у Гмюнді⁶⁶⁰. Фердинанда Порше й інженерів розпитували про розробку танків і військових автомобілів. Під натиском дізнавачів Порше та його співробітники розкололися й передали креслення фірми. Під час рейду УСС опублікувало замітку про конструктора зброї та автомобілів: через Гітлера «Порше довірили втілити одну з улюблених нацистських схем»⁶⁶¹ — Volkswagen. Порше також «відіграв важливу роль в оснащенні нацистської військової машини».

29 липня 1945 року ККР заарештував 50-річного Антона Пієха та сина Порше, Феррі, і відправив їх у табір для інтернованих під Зальцбургом. Через п’ять днів затримали й Фердинанда

Порше, але його доправили в замок Крансберг у Німеччині. 69-річний зірковий конструктор поскаржився слідчим, що його вже вичерпно допитали в Австрії. «Підтримка Гітлера була потрібна для успішного втілення моїх ідей, тільки й того»⁶⁶², — заявив їм Порше.

Фердинанд Порше потрапив до рук слідчих не тільки через виробництво озброєння для нацистів. Радше навпаки — союзників цікавили його комерційні таємниці. Що ж до жорстокого управління заводом Volkswagen, де Порше та Пієх використовували близько двадцяти тисяч людей для примусової та рабської праці, зокрема й приблизно п’ять тисяч в’язнів концтаборів, то союзники не надто переймалися жахливими трудовими практиками магнатів. Слідчі зосередилися на їхніх грошах і звинуватили чоловіків у розкраданні активів Volkswagen задля особистої вигоди. І не помилилися. Пограбувавши касу Volkswagen, Пієх і далі надсилав з Австрії рахунки британській армії (новому наглядачеві заводу) на понад 1,25 мільйона райхсмарок за надані його компанією послуги навіть після того, як британці окупували завод⁶⁶³. Пієх, офіційно ще не звільнений з посади директора, вважав свої дії виправданими.

Фердинанд Порше заперечував, що вчиняв грабунок: зрештою, завод Volkswagen обікрав не він, а його зять. Через п’ять тижнів Порше звільнили, і він повернувся в Австрію. Невдовзі з табору для інтернованих випустили й Антона Пієха та Фер-рі Порше. Фердинанд Порше тижнями домагався в союзницьких владних структурах їхнього звільнення. Однак, давши раду з американськими та британськими слідчими, трійці довелося зіткнутися з іншими союзниками — французами.

9

Четвертого квітня 1945 року американські солдати захопили Білефельд — рідне місто Рудольфа-Авґуста Еткера. За кілька днів у його будинку оселилося троє офіцерів американської армії. Рудольф-Авґуст пригощав їх штайнгегером — місцевим вестфальським шнапсом — і заявляв, що хоче виступити з ними проти Радянського Союзу⁶⁶⁴. Солдати й гадки не мали, що їх приймав і пригощав офіцер Ваффен-СС.

Веселощі Рудольфа-Авґуста скінчилися, коли 8 травня нацистська Німеччина капітулювала. Білефельд опинився в британській окупаційній зоні. Як офіцера Ваффен-СС 28-річного Рудольфа-Августа мали негайно заарештувати й усунути з усіх посад. Він очолював сімейну продовольчу компанію Dr. Oetker, відколи його мати, вітчим і напіврідні сестри загинули внаслідок американського авіанальоту. 18 травня Рудольф-Авґуст з’явився на допит до британської влади в Білефельді, де його одразу ж затримали. Чоловікові сказали, що наступного дня його перевезуть у Штаумюле — величезний британський табір для інтернованих за тридцять із гаком кілометрів на південь від Білефельда. Разом з іншими арештантами його всю ніч протримали на занедбаній фабриці за містом. Спадкоємець пізніше згадував: «Раптом з’явились якісь хлопці й почали щосили нас гамселити. Подейкували, що це були поляки, але ніхто не знав напевно. Сам я мало що помітив, бо відразу дістав по голові й вирубився»⁶⁶⁵.

У Штаумюле Рудольф-Авґуст отямився вже паралізованим. Його швидко перевели у британський військовий госпіталь, облаштований у замку за кілька кілометрів на схід від кордону з Нідерландами. Одужуючи в ув’язненні, Рудольф-Авґуст прочитав дебютний роман Томаса Манна «Будденброки». Це хроніка занепаду чотирьох поколінь багатої родини торговців із Північної Німеччини. Нобелівську премію з літератури Манн отримав саме завдяки цій книжці. Від цього чтива Рудольф-Авґуст був «дуже пригнічений»⁶⁶⁶. І не дивно. Він, законний спадкоємець династії північнонімецьких підприємців, тепер паралізований та ув’язнений, а його батьківщина зруйнована війною та окупована іноземцями. Утім у нього була хоча б дружина Зузі. Вона провідувала його в полоні й контрабандою провозила тютюн, настільні ігри і, звісно ж, суміш для приготування шоколадного пудингу. У середині січня 1946-го — після восьми місяців за ґратами — Рудольфа-Авґуста звільнили. З часом він поступово почав ходити, однак лікарі сказали, що ціпок—до кінця життя.

На думку Рудольфа-Авґуста, британська влада його затримала тому, що вважала «винним, бо він пов’язаний з винним»—нацистом Ріхардом Казеловскі. За правління Казеловскі в Dr. Oetker родина збагачувалася на аріїзації, виробництві зброї, використанні примусової та рабської праці, а також тісній кооперації з CC і Вермахтом для покращення харчування солдатів. Казеловскі також оплачував членство в «Колі друзів Гіммлера». Але насправді зі смертю Казеловскі ці питання відійшли на другий план. Британців цікавила лише роль Рудольфа-Авґуста як офіцера Ваффен-СС.

Поки Рудольф-Авґуст перебував під вартою, майно Dr. Oetker та дочірніх компаній передали під контроль британцям і призначили довірчого управителя. Після арешту Рудольфу-Авґусту не дозволили відбудувати сімейну справу. Та ще й заморозили активи. Його звільнили з компанії, заборонили працювати і, ймовірно, судитимуть як есесівця. І він ще й досі не одужав після побиття. Вийшовши на волю, Рудольф-Авґуст разом із дружиною та дітьми переїхав у гостьовий будиночок при родинному маєтку поблизу Білефельда. Він прагнув повернутися до справ, і заборона працювати «розчаровувала» його⁶⁶⁷. Але він мало що міг робити, окрім як читати і знову вчитися ходити. Разом із сином він подовгу прогулювався, милуючись вівцями й козами на тлі мальовничих пейзажів. Утім Рудольф-Авґуст так і не змирився з життям у неквапливій безвісності. Пудинговий принц вичікував свого часу.

10

Ґюнтер Квандт теж вважав, що краще залягти на дно після поразки у війні. Його колег-магнатів заарештовували десятками, поки він успішно ховався від союзників у баварському селі. Ґюнтер роздумував про переїзд у Ганновер, де його старший син Герберт облаштувався поблизу колись славетного акумуляторного заводу AFA, який тепер окупували британці⁶⁶⁸. Та поки магнат очікував, чи висунуть йому американці звинувачення в Нюрнберзі, як опинився під слідством двох німецьких судів: у Ганновері та Штарнберзі, неподалік селища, у яке він утік. Наприкінці 1945-го Квандт відмовився від планів переїжджати. Йому здалося розумнішим залишатися в Баварії.

У січні 1946-го Ґюнтер сподівався на позитивні зміни в американській окупаційній зоні через майбутні проміжні вибори у Сполучених Штатах. «Республіканці не поділяють думки, що гроші — це крадіжка. Уже відчувається ковток свіжого повітря»⁶⁶⁹, — писав Ґюнтер своєму другові. Однак коли восени республіканці з великим відривом перемогли демократів і повернули собі Конгрес, Ґюнтер уже був заарештований та сидів у таборі для інтернованих.

У середині березня 1946-го слідчі ККР дві години допитували Ґюнтера в Штарнберзі. Він вважав ККР «американською версією»⁶⁷⁰ гестапо. Заповнюючи анкету АВАН, Ґюнтер додав розділ під назвою «Політичне переслідування доктора Ґюнтера Квандта»⁶⁷¹, де докладно описав нібито погане ставлення Ґеббельса до нього. Однак американських слідчих це не вразило. У середині червня 1946-го вони посадили Ґюнтера під домашній арешту будинку бургомістра на горі Тіркопф у Лойтштеттені. Магнатом зацікавилося «чимало джентльменів»⁶⁷². Американці конфіскували всю його документацію і відправили в Нюрнберг. А 18 липня 1946 року — за десять днів до 65-річчя — Ґюнтера затримав ККР. Цього року пишного святкування не буде.

Спочатку Ґюнтера посадили у штарнберзьку тюрму. А наприкінці серпня 1946-го перевезли в табір для інтернованих у Моосбурзі, що на північний схід від Мюнхена. Там зареєстрували як «розшукуваного»⁶⁷³ у зв’язку з Нюрнберзьким процесом над промисловцями, провадження щодо якого тривало. Натомість розслідування за ганноверською справою Ґюнтера тільки-но завершилося. Тамтешні слідчі вважали його «реакційним капіталістом, раннім штурмовиком і провоєнним активістом. З його статусом в економічному житті він мав би чинити більш активний спротив нацистській ідеології та воєнній економіці. Лише тоді його твердження про те, що він противник нацизму, заслуговувало б довіри. <...> Його особисту ворожнечу з доктором Ґеббельсом <...> у жодному разі не можна розглядати як політичне [виправдання]»⁶⁷⁴. Слідчі також отримали «наполегливе прохання» від представників трудового колективу AFA «раз і назавжди» усунути Ґюнтера та його сина Герберта від будь-якої участі в діяльності акумуляторної компанії. Ґюнтера визнали «нездатним обіймати жодну посаду» надалі в німецькій економіці.

Ґюнтер почав працювати над своїм захистом⁶⁷⁵. У серпні 1946-го він найняв недосвідченого місцевого адвоката зі Штарнберга. Важко було взагалі знайти хоч якесь юридичне представництво — його шукали мільйони німців, — не кажучи вже про кваліфікованого адвоката. Далі магнат наказав родині, співробітникам і адвокату почати збір свідчень і документів на його захист.

Адвокат почав із відвідання в Берліні найкращої подруги Маґди й колишньої Квандт — Елло. Вона вийшла з нацистської партії ще в 1935 році, але залишалася любою гостею Ґеббельса. У процесі свого захисту Ґюнтер стверджував, що був противником нацистів і жертвою Ґеббельса, який шантажем змусив його вступити в НСДАП. Елло радо допомогла підтвердити цю брехню. «Ґеббельс за будь-якої нагоди принижував і висміював “ненависного Квандта”»⁶⁷⁶, — заявила вона в афідевіті (письмових свідченнях під присягою) наприкінці серпня 1946-го. Жінка повідала добре знайому історію про стосунки двох чоловіків: Ґюнтер був змушений виконати вимоги Ґеббельса та приєднатися до нацистської партії через страх, що той забере під свою опіку юного Гаральда, «позбавить батька впливу» та втокмачить хлопцю в голову нацистські ідеї. Однак навіть після того, як Ґеббельс відсудив сина в Ґюнтера, Гаральд ніколи не проймався нацистською ідеологією — як стверджувала Елло — і попри все зберіг «любов і прихильність до батька».

У народі такий документ прозвали «персільшайн» (нім. Регsilschein) — «квиток Persil» — на честь відомого німецького прального порошку. Глузливий термін для будь-якої заяви, що мала на меті змити пляму співпраці та симпатій до нацистів. Підозрюваних нацистів могли виправдати в суді завдяки свідченням родичів, друзів або колег, які спростовували інкриміновані злочини. Часто такого персільшайна було достатньо, щоб звинувачений у нацизмі німець отримав довідку про благонадійність і повернувся на роботу. Або ж, як у випадку магната, відновити контроль над бізнес-імперією та посади в правлінні. Звісно, самого персільшайна Ґюнтерові було замало. У той час як адвокат явно доклав рук до написання афідевіту Елло⁶⁷⁷, Ґюнтер особисто дав настанови своєму молодшому братові Вернеру — колишньому чоловікові Елло, — що надалі під час отримання від неї та інших осіб свідчень на виправдання магната не має лунати «жодних обіцянок або згадок про будь-які фінансові питання»⁶⁷⁸ задля збереження видимості чесності.

Наприкінці жовтня 1946-го з британського табору для військовополонених у Бенгазі Гаральд надіслав заяву, де підтверджував «факти», викладені в письмових свідченнях Елло: «Я ніколи не був ані членом, ані кандидатом на вступ у НСДАП. Таке несприйняття партії та її організацій пов’язане виключно з впливом мого батька. Це сходило з рук, бо “пасинка доктора Ґеббельса” нечасто запитували про таке»⁶⁷⁹. Гаральд прагнув почати все з чистого аркуша. Він подумував, коли вийде на волю, з’їздити або навіть емігрувати в Австралію, Нову Зеландію чи Єгипет⁶⁸⁰. Але невдовзі змінив плани. З початком 1947 року 27-річний юнак був готовий повернутися в Німеччину. На очах у Гаральда звільнили десятки бойових побратимів, однак до нього черга ніяк не доходила. «Це вже не весело. Хочеться повернутися додому, знову бути людиною серед людей, а не військовополоненим серед владних наглядачів, які хоч і дуже доброзичливі, утім ані на мить не забувають, що ти “колись належав до лав розгромленого Вермахту”», — писав Гаральд батькові⁶⁸¹.

Найціннішим видом персільшайна вважався той, що написала особа, яка мала єврейське коріння або стосунок до євреїв. Таких людей у народі почали грубо називати «євреї-алібі».

Дехто з них щиро писав свою заяву на підтримку. У жовтні 1946-го Ґеорґ Закс, колишній керівник науково-дослідного відділу в збройовій компанії Ґюнтера, написав листа зі США члену правління DWM. У 1936-му Ґюнтер профінансував утечу Закса з нацистської Німеччини. І тепер Закс висловив своє співчуття щодо ув’язнення Ґюнтера: «Мені шкода Квандта, бо він завжди поводився досить гідно. Якщо хоче, я можу надати йому афідевіт, <...> якщо йому загрожують проблеми. Чи уникнув його син масового самогубства Ґеббельсів? <...> Безглуздо очікувати від мене якихось особливо м’яких суджень про ситуацію в Німеччині. Звісно, мені шкода всіх тих, хто зараз не з власної провини переживає такі жахливі труднощі. Та з іншого боку, будь-хто — освічений чи ні — мав би швидко збагнути, які свині були при владі»⁶⁸². Ґюнтер дуже хотів, щоб Закс надав свідчення під присягою. І Закс — тоді вже професор металознавства в Клівленді, штат Огайо, —дав їх. Він засвідчив, що Ґюнтер уклав «щедру фінансову угоду»⁶⁸³, завдяки якій Закс перевіз родину з пожитками. Тепер Закс «щиро бажав, щоб доктора Квандта не вважали воєнним злочинцем».

У моосбурзькому таборі для інтернованих Ґюнтер почав писати мемуари. Про своє дитинство, перші кроки в підприємництві, закордонні подорожі та захоплення компаній у часи Ваймарської республіки. Майже тридцять сторінок він присвятив життю з Маґдою, а наприкінці скористався нагодою виставити себе жертвою нацистів, бо — на відміну від фанатичних Ґеббельса та своєї колишньої дружини — не підтримував Гітлера та його ідей. Про підприємницьку діяльність часів Третього Райху він майже не розповідав. Щоправда, тричі згадав свій збройовий бізнес — Deutsche Waffen und Munitionsfabriken, — однак виключно під абревіатурою DWM, досить банальною та без воєнного підтексту. До того ж непомітно переконував, що фірма виробляє лише локомотиви, промислові запчастини й верстати. Ґюнтер тішився, що під час війни загальна кількість «співробітників» DWM зросла до 150 000 осіб, однак змовчав про десятки тисяч примусових і підневільних працівників на своїх заводах. Він, щоправда, натякнув про надважку працю, якої вимагала від нього та його «співробітників» воєнна експансія, однак з гордістю завершив: «Але сил вистачило»⁶⁸⁴.

Мемуари були примітивною спробою Ґюнтера відбілити репутацію, приховати свою роль у Третьому Райху та здобути прихильність американців напередодні Нюрнберзького процесу. Він присвятив цілий розділ своїм подорожам Сполученими Штатами й захвату від цієї країни, закінчивши на нудотно-солодкій ноті: «Америка! Як часто я думаю: піднесення цього континенту— один із найпрекрасніших розділів історії людства»⁶⁸⁵. В іншій частині Ґюнтер зізнався, що з таким величезним багатством і зв’язками міг будь-коли покинути нацистську Німеччину, однак, хоча й не воював, проте вважав себе вірним солдатом: «Такий підприємець, як я, міг би вирватися. У мене були друзі за кордоном, у Північній і Південній Америці, які будь-якої миті прийняли б мене. Але для мене це стало б дезертирством. Я залишився на своєму посту. Підтримував тісний контакт із найближчими колегами, піклувався про велику кількість робітників і персоналу й намагався зберегти довірені мені заводи та компанії цілими й неушкодженими».

Навіть одне-єдине роздумування про свою «провину» виставляє Ґюнтера в позитивному світлі. Він писав, що, на відміну від співвітчизників, одним із перших прочитав гітлерівську «Майн кампф»: «Там ішлося про те, що нас чекає, якщо ця людина ввійде до уряду. Не тільки про працю та хліб, а й про війну та пригноблення інших народів. На жаль, більшість німців вчасно не прочитала цієї книжки. Інакше ми уникли б найжахливішого розділу в історії Німеччини. Я картаю себе за те, що не сприйняв Гітлера всерйоз. Якби я та ще хтось надрукували уривок із “Майн кампф” і роздали його мільйонам почитати, ми заплатили б значно нижчу ціну!».

Масовий виробник зброї писав, що вітав відбудову збройних сил Німеччини в 1930-х роках, «бо вірив, що це єдиний спосіб приборкати свавілля партії. І довго вважав неможливим те, що одного дня їх використають для нової світової війни.

Численні запевнення Гітлера, що він хоче миру, ввели мене в оману».

Поразка Німеччини ускочила Ґюнтеру в копієчку. По-перше, деякі з аріїзованих ним підприємств повернули законним власникам або їхнім уцілілим спадкоємцям. Також Ґюнтер оплакував втрату свого берлінського особняка, маєтку Зеверин, а ще «машинобудівних», акумуляторних і текстильних заводів. Багато з них були зруйновані, захоплені або стояли на окупованій радянськими військами території. «Я визнаю, що ці втрати тьмяніють на тлі загальної катастрофи, яка спіткала німецький народ. Однак це глибоко мене ранить, — заявляв Ґюнтер, намагаючись викликати жаль до себе. — У кожен втрачений завод, у кожен верстат було вкладено думки, плани та надії»⁶⁸⁶. Він писав другові, що кількість загиблих «жахає», але водночас сумнівався: «хто має хоч найменше уявлення про те, скільки насправді жертв на совісті нацистів?»⁶⁸⁷.

Підстаркуватому магнатові важко жилося в моосбурзькому таборі разом із понад десятьма тисячами німецьких в’язнів⁶⁸⁸. Ґюнтер ділив барак із приблизно сотнею чоловіків. Прокидався о пів на шосту ранку, щоб скористатися санвузлом, де було лише два крани з водою. їв із консервної банки, носив погано припасовану табірну уніформу й завелике взуття, у яке вкладав аж вісім картонних устілок. Його спина згиналася в дугу, бо він тижнями сидів на табуретах і лавках без спинок. Щоб не «роздумувати над своєю долею»⁶⁸⁹, магнат відвідував вечірні лекції, які пропонувала табірна школа: «Тибет — з рази, Східна Африка — 2, Китай — і, сільське господарство — 6, теорія музики — 2, педагогіка — 2, європейсько-американський освітній гурток — 6, Індія — 2, християнські релігії крізь час — з, і щонайменше 20 разів на медицині з 7-ї до 8-ї»⁶⁹⁰.

До середини вересня 1946 року американське та німецьке слідства щодо імперії Ґюнтера досі тривали, але проти нього не було висунуто ще жодного обвинувачення. Натомість магната переводили з табору в табір — зокрема й облаштований на місці колишнього концтабору Дахау. Після відходу нацистів умови там значно поліпшилися. «Центральне опалення, великі санвузли — повністю у твоєму розпорядженні, якщо прокинутися рівно о 6-й, що нескладно, коли нічний сон із 21-ї до 6-ї, а з 13-ї до 15-ї — пообідній. Завжди є проточна холодна вода, а гаряча — тричі на тиждень»⁶⁹¹, — писав Ґюнтер своєму другові. Опинившись через проблеми із серцем у військовому госпіталі в Дахау, магнат почувався «гостем американського уряду в найкращому санаторії Німеччини. Там було непогано: теплі палати, проточна вода, лазня, а ще — хороша та поживна їжа. І на додачу — прекрасне медичне обслуговування»⁶⁹².

11

Батько й син Фліки завдали американським дізнавачам чимало головного болю. Допити цих двох у Франкфурті були «не надто задовільні, оскільки Фліки найбільш верткі та суперечливі у своїх відповідях»⁶⁹³, — ішлося в доповідній записці американських слідчих. Флік-старший удавав із себе противника та жертву нацистів, якого ті примусили до співпраці⁶⁹⁴. Правду про свої аріїзації магнат обгорнув вигідною байкою: ці угоди він укладав, щоб допомогти єврейським підприємцям утекти від нацистів. Флік також наголошував на нібито децентралізованості свого конгломерату: мовляв, уся відповідальність за ухвалення рішень лежить на окремих керівниках. Тому стверджував, що не причетний ані до виробництва зброї, ані до подання запитів на робітників для примусової чи рабської праці. Поплічники Фліка — більшість із яких заарештували на початку 1946-го — тримали таку саму лінію оборони.

Отто-Ернст під час допитів перекладав усю відповідальність за умови праці та життя робітників на металургійному комплексі в Ромбаху на нацистську владу й колег-управлінців. Остарбайтерів розміщували в «мало не занадто гарних»⁶⁹⁵ кімнатах — заявив спадкоємець Фліка на дізнанні. Отто-Ернст стверджував, що хотів якомога менше втручатися в їхні умови праці, але зауважив, що «остарбайтери могли вільно пересуватися» і «на вигляд здавалися ситими. Їжа була чудова. Огорожа з колючого дроту? Гадки не маю». Син Фліка заперечував існування будь-якої різниці в оплаті праці звичайних працівників і тих, хто гарував під примусом: «Загалом Райх дотримувався політики рівної праці та рівної продуктивності, а хто саме виконує роботу — не мало жодного значення».

Джозіф Марку — американський слідчий, якого приставили до Фліків, — пригрозив Отто-Ернсту примусовими роботами або десятьма роками в’язниці, якщо той і далі розповідатиме небилиці⁶⁹⁶. Та це не подіяло. Натомість Отто-Ернст поскаржився, що його камера сусідить із камерою горезвісних есесівців-убивць Освальда Поля та Отто Олендорфа. За іронією долі ці чоловіки разом із батьком Отто-Ернста входили до «Кола друзів Гіммлера». У 1943 році Флік-старший навіть був присутній на презентації в Міністерстві пропаганди Ґеббельса, де на тлі кіноплівки, відзнятої на Східному фронті, Олендорф розповідав про свою службу як командира айнзацгрупи D, відповідальної за масові вбивства понад дев’яноста тисяч людей, переважно євреїв, у Радянському Союзі.

У березні 1946-го головний прокурор Роберт Джексон призначив Телфорда Тейлора своїм заступником на першому й головному Нюрнберзькому процесі⁶⁹⁷. Тейлор також очолить Відділ подальших проваджень, який став кістяком Прокуратури у справах воєнних злочинів — американського органу кримінального переслідування в Німеччині, який, зокрема, розслідував справи великого бізнесу. Того місяця Джозіф Марку повідомив пресу про офіційний арешт Фліка, назвавши його «найбільшою силою, що стоїть за нацистською воєнною машиною»⁶⁹⁸. Він рішуче підтримав ідею суду над магнатом та іншими промисловцями.

Представивши нарешті результати свого розслідування Тейлору — привітному випускнику Гарвардської школи права, — Марку дав ясно зрозуміти, що Флік потужний кандидат для Нюрнберга. Марку назвав Фліка «сучасним німецьким бароном-розбійником»⁶⁹⁹, якому «притаманне збочене прагнення до абсолютної влади. Його промисловий злет ґрунтувався на безпринципних і безжальних операціях. Магнат підтримував осіб і вчинки, які зараз засуджує весь обурений світ. Він позбавляв чесних робітників плодів їхньої праці. Брав участь у масштабних програмах аріїзації, у розкраданні товарів і майна в жорстоко захоплених і підкорених країнах. Використовував підневільну працю десятків тисяч чоловіків і жінок, яких силою вивозили з їхніх домівок і країн. Він був найбільшим виробником озброєння для нацистської загарбницької війни». Завершуючи доповідну записку Тейлорові, Марку заявив, що Флік — «який використовував рабську працю українців на захоплених ним підприємствах у Франції та рабську працю французів на захоплених заводах в Україні; який зруйнував національні кордони Європи заради власної жаги влади» — має сидіти на лаві підсудних у Нюрнберзі.

У листопаді 1946 року батька й сина Фліків перевели з відділення декартелізації АВАН у Франкфурті до Нюрнберзького відділу воєнних злочинів — через місяць після ухвалення остаточних вироків на першому Нюрнберзькому процесі⁷⁰⁰. Давнього Флікового товариша, Германа Ґерінґа, засудили до смертної кари, але вночі перед стратою він наклав на себе руки. Замість нього першим страченим із засуджених Нюрнберга став колишній нацистський міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп — його повісили. Соціальне сходження фон Ріббентропа скінчилося на шибениці. А через годину повісили наглядача над рабами — Фріца Заукеля. Роберт Ляй, який фінансував завод Volkswagen Фердинанда Порше, також укоротив собі віку ще до початку судового процесу. Вальтера Функа — давнього друга Ґюнтера Квандта — засудили до двадцяти років ув’язнення, як і Альберта Шпеера, конкурента Порше за часів війни. Колишнього канцлера Франца фон Папена, чия жага помсти привела Гітлера до влади, виправдали, як і Флікового товариша Яльмара Шахта, колишнього президента Райхсбанку.

Флік і собі найняв адвоката Шахта, щоб організувати свій захист. Але обвинувального акта досі не склали. Було невідомо, чи взагалі відбудеться суд, Утім Флік готувався дати бій.

Коли головний процес у Нюрнберзі завершився, стало ясно, що другого такого, на якому союзники мали б судити німецьких підприємців, не відбудеться⁷⁰¹. З одного боку, виправдання Яльмара Шахта створило поганий прецедент. До того ж союзників бентежили «показовий антикапіталістичний суд із домінуванням Радянського Союзу»⁷⁰² і брак громадського апетиту до ще однієї тривалої серії слухань, які могли б «применшити реальні досягнення першого»⁷⁰³ Нюрнберзького процесу. Втомлені війною британці також переймалися через додаткові фінансові затрати. Тож американці вирішили провернути все самостійно. Телфорд Тейлор, який змінив Роберта Джексона на посаді головного обвинувача, погодився курувати 12 наступних — малих — судових процесів у Нюрнберзі, — виключно під юрисдикцією Сполучених Штатів, — зокрема, і три справи проти німецьких промисловців і керівників. Залишалося важливе питання: кого з них обере Тейлор?

12

На початку листопада 1945 року лейтенант французької армії відвідав маєток Порше-Пієхів в австрійському Целль-ам-Зее. Американська та британська влада нещодавно звільнили Фер-динанда Порше, його сина Феррі та зятя Антона Пієха, доки не завершиться розслідування. Тепер до трійці приїхав французький офіцер, привізши запрошення. Французька комісія на чолі з комуністичним міністром промисловості хотіла спільно з Фердинандом Порше розробляти французьку версію «фольксвагена» за підтримки державної компанії Renault, яку націоналізували після її колаборації з нацистами.

Прагнучи знову співпрацювати з урядом, Порше оперативно надав французам стоси креслень і технічних даних⁷⁰⁴. А потім розпочав переговори з комісією в Баден-Бадені, де неподалік від французько-німецького кордону була ставка французької окупаційної влади. У середині грудня 1945-го Порше, Пієх і Феррі вирушили в Баден-Баден на другий раунд переговорів. Там їх несподівано заарештували офіцери французької армії, переодягнені в цивільне, за підозрою у воєнних злочинах.

Як виявилося, Пежо — конкурент Порше—дізнався про переговори й поскаржився владі. За словами Пежо, непатріотично французам звертатися до Фердинанда Порше з огляду на його попередні стосунки з Гітлером і зв’язок Volkswagen із нацистами. (Проте насправді в компанії Peugeot просто боялися посилення конкуренції з боку Renault.) Гірше того — Пежо звинуватив Порше та Пієха у воєнних злочинах. Сімох керівників французького заводу Peugeot, розграбованого компанією Volkswagen, депортували в концтабори—трьох було вбито. І все це коли Порше та Пієх стояли на чолі комплексу Volkswagen, де тисячі французьких цивільних і солдатів було залучено до примусової та рабської праці. Утім — типово для союзницької влади — жорстока трудова практика магнатів аж ніяк не обходила французький уряд.

Натомість саме через депортацію співробітників Peugeot і звинувачення в убивстві французькі силовики таки заарештували трійцю та кинули за ґрати в Баден-Бадені. Феррі випустили з в’язниці у березні 1946-го, але тримали під домашнім арештом у шварцвальдському селі до липня, коли йому нарешті дозволили повернутися в Австрію. Тим часом Порше та Пієха перевезли в передмістя Парижа, де утримували в кімнатах для прислуги на віллі, що колись належала родині Рено. Замість того щоб чекати суду в тюрмі, Порше роздавав поради щодо розробки «Рено 4CV». І хоча він доклав рук до визначальних аспектів конструкції малолітражки, проте генеральний директор Renault заявив уряду, що Порше виконав мізерну роботу. Герой французького Руху опору не міг змиритися з тим, що німецький зірковий конструктор, звинувачений у воєнних злочинах, зокрема проти французів, отримає хоч крихту слави за допомогу в розробленні французького автомобіля. У середині лютого 1947 року Порше та Пієха перевезли з передмістя Парижа в Діжон, де вони дожидалися суду у військовій тюрмі суворого режиму.

Оскільки двоє чоловіків перебували у в’язниці, то дітям Порше — Луїзе Пієх і Феррі — довелося самотужки рятувати сімейний бізнес, який зіткнувся із серйозними труднощами⁷⁰⁵. Завод Porsche у Штутгарті — занедбаний після втечі власників та співробітників до Австрії — разом із приватними активами Фердинанда Порше перейшов під контроль Америки: армія США використовувала його як авторемонтну майстерню. Через втечу родини до Австрії американці всерйоз роздумували про ліквідацію фірми Porsche в Німеччині. Тим часом Фердинанду Порше відмовили в австрійському громадянстві, оскільки він перебував під арештом. Громадянство дало б змогу конструктору вивести свою компанію та активи з-під контролю США в Австрію. Але не вийшло. Довелося шукати іншого способу прошмигнути повз американців.

Відчайдушні часи вимагали відчайдушних заходів. На початку 1947 року діти Порше вирішили офіційно розділити сімейний бізнес⁷⁰⁶. Завдяки шлюбу з Антоном Пієхом Луїзе зберегла австрійське громадянство. Під брендом Porsche вона заснувала нову фірму в Зальцбурзі, куди перевела австрійські активи родини. Феррі ж тримався за своє німецьке громадянство, щоб урятувати компанію Porsche у Штутгарті. Та через контроль американців над майном Феррі довелося робити це з контори в австрійських Альпах, де він безпечно втілював у життя батькову мрію — розробляв перший спортивний автомобіль під сімейним прізвищем: «Порше 356».

Із в’язниці Антон Пієх написав листа співзасновникові Porsche Адольфу Розенберґеру з проханням дати тисячу доларів, щоб він і Фердинанд Порше вийшли під заставу⁷⁰⁷. І це після того, як понад десять років тому ці двоє аріїзували частку Розенберґера в Porsche. Тепер Пієх пропонував Розенберґеру патентну ліцензію Porsche у сша, хоча в 1938-му сам холодно відхилив аналогічне прохання Адольфа. Розенберґер емігрував до Америки в 1940 році й проживав у Лос-Анджелесі під іменем Алан Роберт. Після війни він надіслав телеграму Луїзе Пієх. У відповідь Луїзе висловила надію, що після зняття контролю над майном їхні ділові відносини відродяться. Невдовзі вони почали регулярно листуватися. Адольф обмінювався листами ще й із Феррі й навіть надсилав їм гостинці в родинний маєток. Розенберґер явно сподівався знову стати частиною компанії.

Оскільки Фердинанд Порше й Антон Пієх перебували під слідством у Франції, а наступне покоління боролося за виживання компанії Porsche, то здавалося, що єврей Розенберґер справді може повернутися у фірму з конструювання автомобілів, співзасновником якої був.

13

Ґюнтер Квандт пробув у таборі для інтернованих цілий рік у підвішеному стані, і нарешті в середині вересня 1947-го почув, що його немає в списку обвинувачених на Нюрнберзькому процесі над промисловцями⁷⁰⁸. Натомість Прокуратура у справах воєнних злочинів під керівництвом Телфорда Тейлора передала 66-річного підприємця разом з усіма зібраними проти нього доказами під юрисдикцію Німеччини. «Серед перших зо осіб, переданих німцям, <...> був Ґюнтер Квандт, німецький виробник зброї та колишній чоловік дружини Пауля Йозефа Ґеббельса»⁷⁰⁹, — написали в Associated Press 27 жовтня 1947 року, висвітлюючи передання в’язнів у Дахау. Прокурор Штарнберга подав обвинувальний акт проти Ґюнтера⁷¹⁰. Магната звинувачували як головного злочинця нацистського режиму, однак лише на підставі отримання прибутку від виробництва зброї та боєприпасів.

З розгортанням Холодної війни на початку 1947 року пріоритети адміністрації Трумена почали зміщуватися від покарання Німеччини до сприяння її економічному відновленню⁷¹¹. Словом, Сполучені Штати хотіли мати захист проти комуністичної експансії в Європі, а Західна Німеччина з потенціалом розвинути найбільшу європейську економіку могла стримати Радянський Союз та допомогти відродити решту континенту. Державний секретар Джордж Маршалл невдовзі оголосив про свій план допомоги, за яким Німеччині та іншим західноєвропейським країнам надавалося 15 мільярдів доларів. Очільник Американської військової адміністрації в Німеччині Люсіус Клей змінив каральну окупаційну політику Америки на політику підтримки німецького самоврядування. Окупаційні зони США та Великої Британії в Західній Німеччині вже об’єдналися, щоб координувати цей перехід.

Відбулися кардинальні трансформації. Союзницька влада прискорила передання прихильників нацизму та підозрюваних у воєнних злочинах так званим німецьким судам із денацифікації— регіональним судовим колегіям із процедурою, схожою на кримінальний процес⁷¹². Обвинувачені наймали адвокатів, якщо мали на них гроші. Однак з огляду на величезну кількість підсудних суддями та прокурорами, за винятком найсерйозніших справ, здебільшого виступали — і це надважливо! — непрофесіонали. Відповідачу висувалося звинувачення відповідно до чотирьох категорій: головний злочинець, злочинець, другорядний злочинець або прибічник. Якщо підсудного визнавали винним, то покаранням могла бути тюрма, трудовий табір, штраф або комбінація із цих варіантів. Тих, із кого звинувачення знімали, зараховували до категорії «виправданих».

Звичайно ж, більшість німців не надто прагнула засуджувати своїх земляків, та ще й за злочини і політичні переконання, до яких багато хто з вершителів правосуддя й сам був причетний. До того ж мільйони обвинувачених не палали бажанням зізнаватися у своїх нацистських симпатіях чи прогріхах під час війни. Тож безліч злочинів і секретів залишилися нерозкритими.

Ґюнтера утримували в Дахау навіть після передання справи⁷¹³. Його вважали схильним до втечі, тому перевели до тієї частини табору, де інші підозрювані у воєнних злочинах німці чекали суду з денацифікації. Звідти Ґюнтер почав наступ. Наприкінці жовтня 1947-го він написав листа адвокату, де стверджував, що відмовився випускати зброю в DWM після придбання компанії в 1928 році та відновив її виробництво 1943-го лише за наказом нацистської влади⁷¹⁴. Адвокат Ґюнтера передав цю нахабну брехню разом із кількома підтверджувальними свідченнями до суду Штарнберга. Трюк спрацював. На початку грудня 1947-го штарнберзький прокурор пом’якшив обвинувачення проти Ґюнтера, понизивши його з головного злочинця до злочинця — незрозуміло, на яких правових підставах⁷¹⁵. Крім того, Квандта перевели з Дахау до комфортнішого табору для інтернованих у Гарміш-Партенкірхені, гірському містечку на кордоні з Австрією.

Утім Ґюнтеру цього було замало. 10 січня 1948 року він написав ще одного листа в штарнберзький суд зі скаргою на те, що його «понад півтора року тримають в ув’язненні без жодної реальної причини»⁷¹⁶. Він просив негайно звільнити його і судити як другорядного злочинця. Ґюнтер безсоромно стверджував, що його «членство в партії виникло під тиском обставин», а сам він «роками зазнавав найсерйозніших переслідувань з боку націонал-соціалістичного уряду».

Через десять днів Ґюнтера випустили на волю до подальшого судового розгляду⁷¹⁷. Штарнберзький суд відпустив його без застави. Бозна-чому магната вже не вважали схильним до втечі. Того ж місяця у справі Квандта призначили нового прокурора — Юліуса Герфа. Видатний громадський обвинувач став потужним опонентом Ґюнтеру. «Холоднокровний логік»⁷¹⁸ до 1933 року вів справи членів СА в Берліні, а нині взявся до найгучніших справ із денацифікації в Баварії. Через «уїдливу дотепність, гострі формулювання і різкий прокурорський тон»⁷¹⁹, а ще елегантні костюми (у кишені піджака юрист носив напахчену хустинку⁷²⁰) Герфа боялися в усій Німеччині.

8 лютого 1948 року Герф подав до суду Штарнберга переглянутий обвинувальний акт проти Ґюнтера⁷²¹. Пропонуючи до розгляду значно більше посутнього, ніж під час первинного обвинувачення, Герф почав із твердження, що навіть якщо членство Ґюнтера в нсдап виникло під тиском Ґеббельса, то магнат «ніяк не постраждав від імовірної ворожнечі з боку партії. Не було жодних перешкод на шляху зміцнення та розширення його комерційних чи промислових активів». Насправді ж

Ґюнтер «отримував повну підтримку компетентних органів Райху у сфері своїх ділових інтересів», — заявляв Герф. Щоб підкреслити це, прокурор перерахував двадцять дев’ять керівних посад, які в період нацистської Німеччини Ґюнтер обіймав у підконтрольних йому фірмах, як-от AFA та DWM, а також посад у наглядових радах Deutsche Bank, Daimler-Benz та AEG.

Окрім згадок про виробництво зброї та боєприпасів, Герф вибудував справу проти Ґюнтера на невдалій спробі магната експропріювати контрольний пакет акцій Tudor — брюссельського підприємства з виробництва акумуляторів. Герф зробив це попри наявність численних документальних свідчень інших — як успішних, так і провальних — аріїзацій та експропріацій по всій окупованій нацистами Європі, які здійснили Ґюнтер із сином Гербертом та своїми помічниками з AFA. А все тому, що, на відміну від інших випадків, тут у Герфа був ключовий свідок — Леон Лаваль, мажоритарний акціонер компанії Tudor. Разом зі спільниками Ґюнтер тиснув на Лаваля, щоб той продав свою частку, коли сидів під вартою в гестапо, а його син — у концтаборі⁷²².

Наприкінці лютого 1948-го Ґюнтер замінив свого недосвідченого адвоката на іншого, якого щойно прийняли в адвокатську колегію⁷²³. Це був поганий знак. Наближався суд. Новий адвокат домігся перенесення судового розгляду на місяць, щоб ознайомитися з матеріалами справи та виграти час. Захист вдався до агресивної стратегії. У відповідь на звинувачення Герфа Ґюнтер настрочив 164 сторінки біографії-спростування, вимагаючи виправдання. Магнат стверджував, що закиди Герфа ґрунтуються на непрямих доказах і «псевдоаргументах»⁷²⁴. До своєї справи Ґюнтер долучив близько три десятки персільшайнів включно з письмовими свідченнями Герберта та інших близьких ділових партнерів, які підтвердили високу моральність і Ґюнтера, і свою власну. Банда ініціаторів масового виробництва зброї, стратегії аріїзації та використання рабської праці в імперії Квандта об’єдналася, щоб відбілити своє минуле.

14

Тринадцятого квітня 1948 року в Штарнберзі розпочався судовий розгляд у справі денацифікації Ґюнтера. За тиждень до цього магнат переїхав із Баварії до невеличкої хатинки в Штутгарті⁷²⁵, неподалік від Фердинанда Порше. Але на час судових засідань повернувся у Штарнберг. Загалом їх планувалося вісім — із середини квітня до кінця липня. Гаральд і Герберт мали особисто свідчити. Гаральда звільнили з британського табору для військовополонених у Бенгазі у квітні 1947-го. Половина життя 26-річного юнака минула в будинку Ґеббельса, на передовій і в таборі для полонених. Зараз він працював зварювальником, муляром і ливарником, але незабаром мав вивчати машинобудування в Ганновері⁷²⁶. Оскільки Гаральд ніколи не вступав до нацистської партії, то йому не довелося проходити денацифікацію.

Напіврідкий брат Гаральда — Герберт — був «денацифікований» наприкінці 1946 року в Ганновері. Герберта — який добровільно став членом нацистської партії, брав участь в аріїзаціях у Франції, допомагав планувати й будувати допоміжний концтабір у Нижній Сілезії, а також відповідав за персонал на берлінському акумуляторному заводі, де сотні полонянок концтабору зазнавали насилля, — виправдала комісія з денацифікації, що уявлення не мала про ці злочини. Судді постановили, що спадкоємець «ніколи активно не підтримував партію, а навпаки, відкрито критикував її політику»⁷²⁷. І Герберт був вільний, як птах.

Ґюнтерові сини одними з перших виступили як свідки захисту⁷²⁸. Гаральд розповів, як Ґеббельс принижував батька за те, що той не був нацистом, а Герберт описав сварки між Ґюнтером і Маґдою через її антисемітизм. Невдовзі після того, як брати зіграли свою роль заради батька, на трибуну вийшов Леон Лаваль. Вибудувавши захист навколо Лаваля, Герф зробив собі ведмежу послугу. З компанією Tudor склалася непроста ситуація, а Лаваль не був ідеальним свідком⁷²⁹. Під час спроби поглинання

Tudor він мав хороші зв’язки з нацистами в особі Герберта Ґерін-ґа, корумпованого брата райхсмаршала, — і цей факт був не на користь обвинувачення. Ще менше допомагала неприязнь Лаваля до Ґюнтера⁷³⁰. Він вважав, що магнат відповідальний за його арешт гестапо. Доказів у Лаваля не було, але його обурення додало барв процесу. Свідчення переросли в запеклу суперечку. Адвокат зробив Лавалю зауваження через його емоційну поведінку й те, що він покликав на трибуну для свідчень кількох своїх соратників, які продовжили підривати справу.

Ґюнтер спостерігав за дійством із тріумфом. Він вважав свою «повну реабілітацію»⁷³¹ мало не довершеним фактом. У прикінцевій промові Герф стверджував, що Ґюнтер намагався змусити Лаваля продати свої акції, коли той був найбільш беззахисний⁷³². Обвинувач також згадав про Ґюнтерові спроби аріїзації та експропріації в окупованій нацистами Європі, щоб показати, що «прагнення [магната] до влади» охоплювало весь континент і не обмежувалося Лавалем і Tador. Герф просив визнати Ґюнтера прихильником нацистів, спекулянтом і злочинцем, оштрафувати на 500 000 дойчмарок і присудити півтора року в трудовому таборі з урахуванням уже відбутого строку.

Та штарнберзький суд не погодився. У судовій ухвалі від 28 липня 1948 року — якраз на шістдесят сьомий день народження Ґюнтера — магната визнали просто прибічником нацистів⁷³³. Єдиним покаранням для нього стало відшкодування судових витрат. Суд визнав Ґюнтера «аполітичною людиною», яка повністю відкидала нацизм. І хоча його сварки з Маґдою та Ґеббельсом не можна було розглядати як «активний опір», однак судді визначили, що міністр пропаганди змусив Ґюнтера вступити до нацистської партії. Суд народних засідателів також не вважав промисловця вигодоодержувачем гітлерівського режиму. Судді постановили, що Ґюнтер «відмовився поставити підконтрольні йому заводи на службу політиці озброєння тиранів» — хоча насправді він був одним із найбільших виробників зброї в усьому Третьому Райху. На думку вершителів правосуддя, Квандтові спроби аріїзації по всій Європі не можна розглядати як «неприйнятну політику експансії». Водночас судді негативно поставилися до Леона Лаваля, заявивши, що він перетворив ділову суперечку на політичне питання. Також суддів вразили численні свідчення під присягою на підтримку Ґюнтера, особливо людей, які мали єврейське коріння або стосунок до євреїв. На думку суду, це показувало «людяність» Ґюнтера. І вишенька на торті — суддівська колегія дійшла висновку, що на підприємствах Квандта «належно дбали про іноземців». На засвідчення протилежного виступив лише один постраждалий від політики примусової праці, однак він не покладав персонально на Ґюнтера жодної провини — як (помилково) виснував суд.

Герф подав на апеляцію. Слухання пройшли в Мюнхені наприкінці квітня 1949-го, але Ґюнтера на них не було через погіршення здоров’я. У прикінцевому слові Герф послався на книжку Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму», щоб охарактеризувати особистість магната: «В основі цього всього лежить сп’яніння від гонитви за владою, сп’яніння від розбудови величезної корпорації, одержимість самоствердженням, а також віра в цінність власної праці не тільки через те, що праця є чимось моральним, а й тому, що створення корпорації — це найвище благо, і все, що цьому перешкоджає, є злом», — заявив прокурор⁷³⁴.

Герф повторив свою позицію щодо вироку Ґюнтерові. Але апеляційна палата Баварії залишила в силі вердикт нижчої інстанції⁷³⁵. Суд установив брак «чітких доказів» того, що Ґюнтер здобув собі «надмірні переваги». Однак судді визнали: їм було важко судити «чоловіка, який усе своє життя доводив, що знає, як накопичити величезні статки й економічну міць».

23 травня 1949 року, через чотири тижні після вердикту мюнхенського апеляційного суду, країна офіційно розкололася на дві частини. Три окупаційні зони — американська, британська та французька — об’єдналися в нову самоврядну державу— Федеративну Республіку Німеччина (яку неофіційно називали Західною Німеччиною) зі столицею в Бонні та канцлером

Конрадом Аденауером на чолі. Влітку за рік до цього, щоб зупинити нестримну інфляцію, райхсмарку замінили на дойчмарку як офіційну валюту країни. На території радянської окупаційної зони невдовзі постала Німецька Демократична Республіка (більш відома як Східна Німеччина) — комуністична держава зі столицею у Східному Берліні.

Герф вдався до останньої спроби оскаржити вирок Ґюнтеру. У грудні 1949-го касаційний суд Баварії залишив без змін рішення апеляційної палати, дійшовши висновку, що у справі Квандта не було «переконливих доказів провини»⁷³⁶. Спершу магнат засмутився, що його не повністю виправдали, але невдовзі назвав цю ухвалу «найблискучішим судовим рішенням»⁷³⁷.

Утім, цілковито чистим Ґюнтер ще не був. Того ж таки грудня проти нього розпочали слідство в Берліні⁷³⁸ за жорстоке поводження з робітниками на заводі Pertrix. Зокрема, там під кінець війни використовували працю близько п’яти сотень полонянок концтаборів, яких утримували в сусідньому підтаборі. Ґюнтер стверджував, що за час війни відвідав акумуляторний завод лише двічі й нічого не знав про «так званий юденлагер»⁷³⁹ (єврейський табір) при Pertrix. Вигороджував магнат і свого сина Герберта: таке саме розслідування в Берліні щодо діяльності Герберта на Pertrix, зрештою, ні до чого не привело. У листі до адвоката Ґюнтер збрехав ще раз: мовляв, під час війни Герберт був комерційним директором компанії та не відповідав за персонал. Насправді ж, як згодом виснував історик, Герберт мав «точно знати»⁷⁴⁰ про використання примусової та рабської праці на заводі.

24 лютого 1950 року після того, як міська громада вцілілих євреїв не висловила жодних заперечень, берлінський суд із денацифікації ухвалив рішення про реабілітацію Ґюнтера⁷⁴¹. Магнат стягнув з AFA 29 500 дойчмарок адвокатських витрат і повернувся до роботи. Ґюнтер був вільний. Розпочалося нове десятиліття і водночас нова ера для Німеччини — ера величезного процвітання та гробової тиші.

15

Юліус Герф був змушений змиритися з квазівиправданням Ґюнтера Квандта, однак не полишив боротьби з користолюбцями Третього Райху. І йому випав ще один шанс домогтися справедливості в судовому процесі проти такого собі барона Авґуста фон Фінка. Попри ретельну перевірку з боку американських слідчих, найбагатша людина Баварії, зрештою, не стала серйозним претендентом на участь у Нюрнберзькому процесі. На початку листопада 1948-го Герф висунув фон Фінку обвинувачення як злочинцю, переконаному нацисту, який зібрав 20 мільйонів райхсмарок для мистецького музею Гітлера. Герф показав, що режим щедро винагородив фон Фінка за його зусилля. Аріїзація двох банків — берлінського Dreyfus і віденського Rothschild — збільшила активи Merck Finck (приватного банку барона) вчетверо: з 22,5 мільйона райхсмарок у 1933-му до 99,2 мільйона в 1944-му⁷⁴².

Наприкінці грудня 1948-го в Мюнхені відбувся денацифікаційний процес проти фон Фінка. Головним свідком обвинувачення був Віллі Дрейфус. Хоча в жовтні 1946-го Дрейфус і фон Фінк швидко уклали угоду, проте не змогли її реалізувати. Тож довелося врегульовувати це питання в межах офіційної процедури реституції згідно з американським окупаційним законодавством. У листопаді 1947-го, щойно набув чинності закон про реституцію, чоловіки відновили переговори. У серпні 1948-го, після виснажливих торгів, вони ухвалили точнісінько таку саму угоду, як і два роки тому.